Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
10
Тема 6. Педагогічна думка в Україні у XVIII ст.
План
.
Література:
1. Українське шкільництво у XVIII столітті
У першій половині XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні, що входили до складу Росії, рівень освіти був відносно високим. У полках Лівобережжя існували полкові початкові школи, які відкривало саме населення власним коштом.
На запорізьких землях функціонували, як і у попередньому столітті: січова школа, школа при Самарській фортеці-монастирі і 16 парафіяльних шкіл при церквах. Розвиткові освіти і школи в Україні цього періоду сприяла діяльність мандрівних дяків.
На зразок Києво-Могилянської колегії /академії/, були створені: колегії в Новгород-Сіверському, Чернігові, Харкові, Полтаві й Переяславі, в яких навчалися Діти не лише духовенства й козацької старшини, а й міщан, козаків і селян.
Зазначимо, що переважаючі у першій пол. XVIII ст. школи грамоти, полкові та запорізькі давали дітям хліборобського стану лише початкові знання. Проте вони були доступними і задовольняли на той час скромні потреби трудового люду в освіті. Вони також були єдиним джерелом, де жевріла рідна мова, правда про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції тощо.
З посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії /1775р./та зруйнуванням Січі полкові і запорізькі школи перестали існувати.
Діяльність мандрівних дяків мала місце на Лівобережній Україні до 1786 р. в якому "мандри" були заборонені. З цією метою проведено перепис усіх церковних шкіл і вчителів у них. За реформою 1786 р. ці школи або закривалися, або перетворювалися у парафіяльні.
Особливо варто відзначити діяльність Головної Січової школи /1754-1768/. За місцем і характером навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл. Тут вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу.
У цій та інших школах приділяли достатню увагу патріотичному вихованню та музичній підготовці учнів. З неї виходили також кобзарі, сурмачі, цимбалісти, скрипалі.
У 1738 р. в м. Глухові була відкрита школа співаків, в якій готували співаків для Петербурзької придворної капели. Тут навчалося по 20 учнів. Вони вивчали нотну грамоту, гру на скрипці, гуслях, бандурі. Також з ними проводили хорові заняття. Щорічно 10 випускників направлялися до придворного хору, оркестру. Проіснувала співацька школа понад 40 років.
Особливо відомим у середині XVIII ст. стає Харківський колегіум. Багато його випускників стали відомими діячами російської та української культури /Каченовський М.Т. - професор і ректор Московського університету; Толмачов Я.В. - професор і ректор Петербурзького педінституту; Базилевич Г.І. - перший російський клініцист/.
У Харківському колегіумі навчалися діти усіх верств населення. Станом на 1788 р. навчалося 287 учнів /дітей дворян 120, духовних осіб - 50, міщан і селян -67/. У колегіумі постійно переглядався зміст освіти, вводилися нові предмети для задоволення потреб у знаннях українського дворянства. Так, з 1765р. започатковане вивчення французької та німецької мов, поглиблюється курс математики. Вивчається інженерна справа, геодезія тощо. Ведеться загальнокультурна і естетична підготовка/література, музика, живопис, архітектура/.
Якщо на першому етапі навчальний процес у Харківській колегії здійснювався за зразком колегії Київської /граматика, поетика, риторика, філософія, богослов'я/, то у другій пол. XVIII ст. він був перероблений за зразком планів Московського університету /математика, інженерна справа, геодезія, історія, географія, теологія, право, медицина/.
Це зумовлювалося потребами розвитку на Україні промисловості і намаганнями дворянства та української старшини дати своїм дітям досконалу й широку освіту. У колегії навчалися представники різних станів, за винятком дітей кріпаків.
За шкільним Статутом 1786р., в Україні почали відкриватися малі /в повітових містах/ і головні /в губернських містах/ народні училища. Головні /або чотирикласні/ училища передбачали 6-річний термін, а малі /або двокласні/ - 4-річний термін навчання. У 1783 р. були засновані перші училища у Києві й Чернігові. На початок 1801 р. в українських губерніях Російської імперії було 8 головних і 17 малих училищ.
На Правобережній Україні та в Східній Галичині, де панувала польська шляхта, подекуди існували "дяківські школи". Для покатоличення української людності насаджувалися уніатські школи, а також школи духовних орденів - василіан, єзуїтів.
У 1789 р. на Правобережній Україні було дві окружні школи з семирічним навчанням, 14 підокружних шкіл з шестирічним терміном навчання. На Буковині за часів панування Туреччинини шкіл майже не було. На Закарпатті існувало кілька церковно-уніатських шкіл, в яких навчали грамоти. У 1744 р. в м. Мукачеві була відкрита богословська школа, а в 1766 р. були засновані початкові школи в Мукачеві, пізніше - в Тячеві та Вишкові. Існували також Ужгородська гімназія /1646/, реформаторська колегія /1540/ і католицька гімназія в Мармарош-Сигеті /1730/. У 80 рр. XVII ст. в Ужгороді було відкрито "нормальну школу", при якій з 1793 р. існувала вчительська семінарія.
Всі ці школи були центрами денаціоналізації українського народу Закарпаття, їх змадяризування і покатоличення. Наприкінці XVIII ст. обов'язковою мовою навчання в школах Закарпаття була угорська. Потребу в освіті рідною мовою закарпатські українці задовольняли приватним навчання своїх дітей.
Після першого поділу Польщі /1772/ Австрія захопила Галичину. Спочатку тут було відкрито кілька церковнопарафіяльних шкіл, а з 1783 р. у Львові було за сновано російську духовну семінарію. Одночасно з цим йшло онімечення шкіл. Відкрита з 1784 р. гімназія при Львівському університеті була німецькою.
Загарбавши Буковину /1775/, австрійський уряд і на цій території насаджував німецькі школи, забороняючи українські. У XVIII ст. здійснювалася поступова заборона українського слова. У 1720 р. Петро І своїм указом заборонив друкування українських книжок. Згодом російська мова, за наполяганням царату, стає мовою викладання у всіх навчальних закладах. У 1769 р. Синод наказав вилучити всю літературу, написану українською мовою. За Катерини II для України настали ще тяжчі часи. Українська автономія була знищена, козацтво змінили гусарськими полками, козацька старшина отримала права російського дворянства, а селян-землеробів /які раніше були вільними/ закріпачили. Українська старшина намагалася наслідувати іноземне виховання, доручаючи виховувати дітей гувернерам французам або німцям.
Підкреслюючи свою позірну турботу про освіту, Катерина II все робила, аби затримати її розвиток. Так, багато мандрівних дяків, за її розпорядженням, направляли на військову службу. Інші змушені були обрати постійне місце проживання і потрапили у кріпосну залежність. Посилення кріпосного права призводило не лише до послаблення поширення освіти, а й знищення уже існуючих шкіл. У 1789 р. були закриті всі українські школи і заборонено викладання українською мовою у всіх навчальних закладах.
Входження Лівобережної України разом з Києвом до складу Російської держави, за наслідками російсько-польської війни 1654-1667рр., визначило подальші шляхи розвитку освіти. У цей період зростає роль Києво-Могилянської колегії, культурно освітнього центру України.
Діяльність професорів академії сприяла розвитку вітчизняної науки і культури. Професори Ф.Прокопович, Г.Кониський та інші у своїх лекціях з філософі; розвінчували католицизм і його носіїв в Україні, орден Єзуїтів та Уніатів, хоча проблеми тогочасного суспільства, бувало, залишалися поза академічними аудиторіями.
Розвитку вітчизняної педагогічної думки сприяла плідна діяльність видатного українського вченого, історика, філософа і політолога, державного діяча, письменника, оратора Феофана Прокоповича.
Народився він у Києві у сім'ї купця. Після закінчення Києво-Могилянської колегії навчався в Польщі, де й прийняв уніатство. Продовжував освіту в грецькій колегії, створеній на кошти Папи Римського для підготовки уніатів, де вчився філософії і богослов'ю. Там він і виховувався на найкращих зразках класицизму. Але, не закінчивши навчання, повертається в Україну; в 1704р. знову приймає православ'я. З 1705р.читає в Києво-Могилянській академії курс лекцій з філософії. логіки, етики, піїтики, риторики, математики та ін. Там Ф.Прокопович почав впроваджувати принципи відродження та гуманізму на Україні. На своїх лекція Ф.Прокопович завжди згадував про старокласичну давнину, проводив думки кращих людей гуманізму. З 1712р. був ректором колегії, до від'їзду (1715р.) до Петербурга. У Росії став активним прихильником реформ Петра І, ідеологом самодержав'я, активно сприяв перетворенню церкви в ідеологічний додаток до монархічної держави. Обіймав високі посади в церковній ієрархії: єпископ (1718р), архієпископ (1724р), віце-президент (1721р) створеного ним Синоду, який замінив у Росії існуючу систему патріаршого правління церквою.
Ф.Прокопович був видатним богословом, зачинателем в Україні та Росії філологічного та історичного, замість колишнього схоластичного напрямку у вченні Біблії та інших основоположних праць християнства. Вражав сучасників ученістю, розумом і живою уявою. Писав ліричні та патріотичні вірші, створив "Епінікіон", де оспівував Полтавську перемогу.
Прокопович був енциклопедичне обізнаним ученим і залишив глибокий слід в історії розвитку педагогічної думки в Україні та Росії.
В "Духовному регламенті" (1721р) для Синоду Ф .Прокопович ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого люду. Його буквар "Перше учення отрокам" витримав 12 видань за перші 5 років.
Діяльність українських освітян та прогресивних мислителів епохи Відродження позитивно впливала на розвиток української освіти і педагогічної думки, що, в свою чергу, сприяло культурно-національному відродженню України.
3. Життя та діяльність Г.С.Сковороди
Видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, письменник Григорій Савич Сковорода /1722 - 1794/ народився в сім'ї малоземельного козака в с.Чорнухи на Полтавщині. Початкову освіту здобув у школі - дяківці. По закінченні сільської школи в 1738 році вступив до Києво-Могилянської академії. В 1742 р., як вдалого співака, його відібрали для навчання та співу у придворній хоровій капелі. Проте інтерес до життя та навчання у Києво-Могилянській академії переважили, і симулюючи хворобу горла, у 1744 році він повертається до Києва. Загалом юнак виявився здібним до наук і, особливо, до мов. Його формування як студента здійснювалося під впливом професорів академії, зокрема Симона Тедорського, Варлама Лащевського, Георгія Кониського та ін. Отже, до 1750 року юний Сковорода скінчив клас піїтики, риторики, філософії й прослухав дворічний курс богослов'я. У 1750 р., як церковний служитель, у складі Токайської комісії для заготівлі вин для царського двору /на чолі з генералом Г.Вишневським/, він відбув до Угорщини. Зазначимо, що Києво-Могилянська академія у ті роки давала ґрунтовні знання. Кращі її професори ознайомлювали студентів з передовими досягненнями світової науки.
Очевидно, саме це спонукало допитливого Г.Сковороду залишити експедицію і таємно пішки мандрувати Європою. Він без усяких коштів відвідує Угорщину, Італію, Німеччину, Польщу. Природно, майбутній вчений прослуховує курс наук у Віденському, Тарнівському, Краківському університетах /зокрема, у Галле він вивчав філософію у Вольфа/.
З 1752 р. Сковорода розпочинає педагогічну діяльність у Переяславському колегіумі як викладач поезії. Він вносить до власного підручника "Рассужденіє о поезии й руководство к исскуству" чимало новацій. Це, звичайно, не сподобалося Переяславському єпископу, котрий звільняє Сковороду з посади викладача.
Після звільнення Г.Сковорода працює домашнім вчителем, навчаючи сина поміщика В. Тамари. Деякий час педагог працює у архівах Києво-Печерської лаври, а також у Сергієвській лаврі (Підмосков'я).
З 1759 по 1769 рік Г.Сковорода працює викладачем Харківського колегіуму. Він викладає поетику, синтаксис, грецьку мову і курс "благонравності" Останній курс Г.Сковорода читає принципово по-новому. Для цього він підготував підручник "Начальная дверь ко христианскому добронравию". Природно, ще цей його курс не був підтриманий церковниками і він був звільнений за вільнодумство.
З цього часу Г.Сковорода деякий час працює добровільно з найкращими студентами Харківського колегіуму у поза навчальний час у монастирських садах /на околиці м. Харкова /. Пізніше, майже чверть віку, він мандрує лівобережною Україною, навчаючи при цьому простий український люд.
Першу збірку "Сад божественних пісень" він написав у 50-ті роки. Пізніше, мандруючи Слобожанщиною, він зібрав багатий матеріал для власної творчості Саме в цей час були створені його основні філософські, педагогічні та літературні твори - трактати, діалоги та притчі. Створені у різні роки байки були об'єднані у 1774 році в збірник "Басни Харковськія".
Будучи вже немічним, останні роки свого життя Г.С. Сковорода провів у маєтку свого єдиного і вірного друга, екс-віце-генерал-губернатора Харківської губернії М. Ковалевського у с. Іванівці. Він, як свідчать матеріали листування з М.Ковалинським, розмірковував над "Біблією". Саме люди, такі як Сковорода, завдяки поміркованому життю, передбачають навіть час відходу у потойбічний світ, Помер він 9 листопада 1794 р. і похований в селі Іванівці на Харківщині /нині с. Сковородинівка Золочівського району /. У наші дні у колишньому маєтку М.Коваллинського знаходиться музей Г.С. Сковороди.
Г.Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю вітчизняної культури. Крім знань філософії, іноземних мов, літератури, тодішньої педагогіки, він чудово співав, грав на скрипці, флейті, сопілці, бандурі, чудово малював. Його багатопланова літературна, філософська, педагогічна спадщина належить до визначних надбань прогресивної вітчизняної культури XVIII ст.
4. Принципи та завдання виховання особистості
Зазначимо, що науково-педагогічні погляди українського мислителя формувалися під впливом історичної епохи ХУШ століття, яку європейські культурологи називають епохою Просвітництва. Саме у ХУШ ст. на основі значних наукових здобутків стало можливим реально, а не утопічно поставити питання про вдосконалення людини як основи досягнення суспільного прогресу.
Природно, що вирішальну роль у цьому зв'язку зіграли професори Києво-Могилянської академії. Цьому сприяли також його викладацький досвід у Переяславському та Харківському колегіумах, приватна практика виховання дітей з багатих українських родин, а також просвітницько-педагогічна діяльність протягом останніх 25-ти років серед простого українського люду.
У світогляді вченого досить чіткою є тенденція, за якою вирізняються як ідеалістичні, так і матеріалістичні елементи. Г.Сковорода до останніх років свого життя глибоко вивчав "Біблію" і був набожною людиною, хоча з іронією /іноді й з презирством/ ставився до церковнослужителів. Тому ідеалістичні елементи завжди були присутніми у його поглядах. Та, слідуючи античній філософії про пізнаваність світу і внутрішнього духовного стану самої людини, він, у той же час, є матеріалістом. Людина, за його переконанням є частиною природи: "мікрокосмосом" у "макрокосмосі".
Загалом у педагогічних поглядах Г.Сковороди чітко відбилися тогочасні соціальні протиріччя українського суспільства, а саме: знищення українського козацтва, заміна українсько-державної автономії царсько-чиновницьким централізмом. Мабуть, чи не найточнішу характеристику цих поглядів вперше дав І.Франко: "Хоч форма суспільно-педагогічної діяльності Сковороди була стара і традиційна, та зміст його науки був новий, а бодай новий серед тодішньої суспільності."
Зазначимо, що проблеми виховання особистості розкриваються вченим у його притчі "Благодарньш Еродій", вірші "Убогий жайворонок", збірці "Сад божественних песней", байках та численних листах. Заслугою мислителя є передусім обґрунтування ним принципів гуманізму, народності та природо відповідності у вихованні.
Відомо, що вперше у педагогіці принцип гуманізму обґрунтовано представниками епохи Відродження. Заслугою Г.Сковороди є те що він розкрив цей принцип як розуміння вихователем думок, переживань та прагнень дитини, віру у благородне особистісне начало, та в силу виховання. За Г.Сковородою, цей принцип реалізується лише за умови, коли вихователь виявлятиме високу чуйність і повагу до вихованця. Ілюстрацією успішної реалізації цього принципу самим Г.Сковородою можна вважати той факт, що, коли протягом 1764-1769 рр. він вже не працював у Харківському колегіумі, то в монастирських угіддях передмістя Харкова згуртував навколо себе найздібніших вихованців згаданого колегіуму. Вони вивчали з ним різні науки, співали чотирьохголосі кантати самого Г.Сковороди і т. ін.
Принцип народності в педагогіці, як відомо, вперше обґрунтовано Я.А.Коменським. Останній, на противагу середньовічній схоластиці, обстоював ідею навчання дітей рідною мовою. Однак Г.Сковорода значно ширше трактує поняття "народності". Вона, на думку педагога, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою, кажучи сучасною мовою, ментальністю народу. У цьому зв'язку мислитель справедливо зазначив. "Правильне виховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло невидиме криється в креме ні". Через сто років великий Ушинський додав: "основи виховання... різні у кожного народу і визначаються його характером".
Природовідповідність, як педагогічний принцип, обстоювали у свій час Я.А.Коменський, Й.Г.Песталоцці та Ж.-Ж.Руссо, останній, ідеалізуючи дитячу природу, радив уже з двохрічного віку ізолювати дитину від міського середовища, де, на його думку, панує моральна розбещеність, щоб у такий спосіб, серед, природи, готувати Дитину до майбутнього життя. Про різні природні задатки від народження писав у XVIII ст. К.А.Гельвецій.
На відміну від своїх попередників, Г.Сковорода висуває ідею "сродного". тобто природовідповідного виховання. Природні задатки у людей - не однакові. Але кожна людина, на його думку, має можливість, спираючись на них, розгорнути успішну діяльність у тій чи іншій галузі. Мислитель вдається до такого образу. Природа, писав він, подібна до багатого фонтана, що наповнює різні посудини до їх місткості. Над фонтаном напис: "Нерівна всім рівність". Найменша посудина вміщує менше, але в тому вона рівна найбільшій, що однаково може бути повною. Саме ідея "нерівної всім рівності" і є його основою виховання.
Отже, за Г.Сковородою, головним для педагога є пізнання і вдосконалення природних здібностей кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить від вдалого вибору кожним його членом спорідненої діяльності відповідно до природних здібностей та покликання, то, готуючи дітей до тієї чи іншої діяльності, насамперед доцільно враховувати їхні нахили та уподобання.
Оцінюючи принципи гуманізму, народності та природовідповідності Г.С.Сковороди з позицій нашого сьогодення, відзначимо, що вони є визначальними у "Державній національній програмі" Освіта: Україна XXI ст." та інших документах суверенної Української держави і орієнтиром у виховній практиці.
Виходячи з власних принципів, Г.Сковорода у притчі "Благодарний Єродій" писав: "Главизна воспитания єсть: 1/ благо родить; 2/ сохранить младое здравие; 3/ научить благодарности".
У вірші "Убогий жайворонок" та ін. творах він уточнює завдання виховання зростаючої особистості. До них вчений насамперед відносить: 1/ розумове виховання дітей; 2/ становлення їх як майбутніх трудівників /підготовка до "споріднено" праці/; 3/ моральне виховання.
5. Розумове виховання дітей
Розумовий розвиток людини, за Г.Сковородою, необхідний для пізнання навколишнього світу і самої себе - щоб дійти до істини. Джерелом усіх знань він вважав досвід, практику, життя.
"Опит єсть отец искусству, веденію і привычке. Отсюда родилися все науки, й книги, й хитрости".
Природно, що вчений обстоював необхідність навчання всіх дітей, незалежно від їх соціального стану. Загалом школи, за Г.Сковородою, мають бути доступними для навчання та рідномовними. Крім рідномовності, вчений обґрунтовував необхідність таких навчальних принципів, як доступність, зв'язок навчання з практикою, врахування інтересів кожної особистості.
До змісту освіти педагог включав граматику, математику, фізику, механіку, Музику, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, астрономію, землеробство, мораль. Чим глибше і повніше оволодіває людина знаннями, тим більшу потребу вона відчуває у них.
Певний інтерес становлять поради Г.Сковороди щодо роботи над книгою. Читати слід лише хороші книги. "Дотримуватись при читанні системи, кращих авторів читати і перечитувати. Прочитане обдумувати, звертаючи увагу на основну думку. З прочитаного обов'язково робити виписки трьох видів: помітки, короткі виписки, виписки історичні". Важливим прийомом роботи з книгою педагог вважав самостійне здобування знань учнями. Зокрема, у листі до М.Ковалинського він наводить слова римського письменника Плінія-старшого: " Загублений той час який ти не використав на навчання". А в іншому листі йому ж додав :" Знаходь годину і щоденно, немов до вогню, підкидай матеріали, щоб душа живилась", у листах до В.Тамари та ін. учнів він давав чимало оригінальних порад у роботі з книгою.
Основою навчання Г.Сковорода вважав наявність інтересу, бажання пізнати нове, до чого має спонукати вчитель. Серед засобів та методів навчання педагог виділяв лекції, доповіді, бесіди, розмови, диспути. В процесі навчання треба, на його думку, враховувати нахили і здібності дітей, вікові та індивідуальні особливості їх, бо "обучатися к чему не рожден... єсть ложний нещастія путь". Природно, що сприяє цьому доступне викладання, опора на наочність, вміння пов'язувати теорію з життям.
Заслуговують на увагу нетрадиційні форми навчання, що їх використовував сам педагог -просвітитель. Це - уроки серед природи з вихованцями Харківського колегіуму, просвітницькі уроки серед простого люду. Щодо останніх, то саме під час проведення таких педагог розмірковував про право люди на свободу, щастя та гідний її спосіб життя. Оригінальне, дещо по-новому Г.Сковорода вперше використовував листування як метод навчання. В численних своїх листах він, враховуючи яскраву самобутність, індивідуальність кожного з своїх учнів, надавав їм конкретні поради у роботі з книгою, із питань самоосвіти та самовдосконалення.
Г.Сковорода одним з перших в українській педагогіці звертається до особистості вчителя. На його думку, вчитель має насамперед дбати і сприяти розкриттю та формуванню в процесі навчання природних нахилів та можливостей дитини. Важливим у цьому зв'язку є його положення про взаємоповагу і дружбу між учителем і учнем. Він писав: "Любов же викликається любов'ю, яку породжує ласка і прихильність у поєднанні з чеснотою".
Вчитель, вихователь має бути нерозривно пов'язаний з народом. Учитель - це дбайливий садівник, який, активно втручаючись у природний хід розвитку вихованця, веде його по наперед наміченому шляху. Але для того, щоб педагог добре виконував свої обов'язки, він сам повинен мати "сродность" до вчительської діяльності, до місії наставника молоді.
Тільки людина, що глибоко засвоїла знання, може, за твердженням Г.Сковороди, виконувати великі почесні завдання педагога. "Довго сам учись, якщо бажаєш навчати інших". Вчитель повинен любити науку, постійно, систематично вивчати її бо "хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає учитись..." і "коли не любити всією душею корисних наук, то всякий труд буде марним".
Зазначимо, що й сам Г.Сковорода був у свій час прекрасним вчителем, чудовим майстром, зокрема, бесід на різноманітні моральні теми. У викладанні в Переяславському та Харківському колегіумах, у бесідах з простими селянами, в листах до учнів і друзів просвітитель показав високі зразки логічного, вдумливого й дієвого переконання.
До вчителя мислитель ставив великі вимоги: насамперед глибокі знання, відданість своєму народу, гуманність, повагу до тих, кого він навчає, здатність переконливо володіти словом, терплячість, безкорисливість та ін.
6. Г.С. Сковорода про трудове та моральне виховання
Спираючись на народне розуміння праці, педагог обстоював необхідність підготовки дітей до "спорідненої" трудової діяльності. За його переконанням, краще бути талановитим бондарем, ніж бездарним письменником. Загалом вчений обстоював традиційні народні засоби трудової підготовки юної особистості. Де є "сродность", там є успіх, там людина любить свою працю, і, навпаки, немає нічого гіршого, як стан людини, яка позбулась або не може знайти собі працю, що відповідає її нахилам. "Сродность",- писав він, "это закон природи". Тому він вбачав першим завданням батьків - рано виявляти нахили та уподобання своїх дітей.
Природно, що в праці людина з найбільшою повнотою реалізує свої можливості, приносячи найбільшу користь суспільству. Саме через працю, за Г.Сковородою, лежить моральне самовдосконалення людини. Неробство він вважав найбільшим злом. Тому у байці "Змія і Буфон" підсумовує" Хто труда не докладе, той до добра не прийде". Важливим також є положення Г.Сковороди про корисність і почесність будь-якої потрібної для суспільства праці, професії.
За Г.Сковородою, успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, скромність, бадьорість духу /"кураж"/, а також гуманізм та милосердя.
Запорукою успішного виховання дітей, за Г.Сковородою, мають бути добрі настанови, викорінення поганих звичок. Він рекомендував у зв'язку з цим такі методи виховання, як бесіда, роз'яснення, приклад, поради та ін. Виховуючи дітей, радив він, необхідно вдаватися до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки.
Великого значення у розвитку мотивації моральної поведінки особистості Г.Сковорода надавав почуттям. Останні найяскравіше виявились у його вченні про "серце" людини. Серце, за Г.Сковородою, це єдність думок, почуттів і прагнень людини. Ця єдність, очевидно, полягає в тому, що думки, зумовлюючи почуття особистості, в той же час самі стають глибоко інтимними, задушевними. Вони виходять із глибини душі особистості, зігріті її почуттями, стають переконаннями, визначаючи тим самим її дії. Визначальним у моральному вихованні, за його переконанням, є формування звичок високоморальної поведінки молоді, оскільки "звичка не в знаний живет, но в делании". Результатом морального виховання є особистість, котра прагне стати кращою.
Виходячи з цих положень, Г.Сковорода звертає також особливу увагу на виняткове значення поваги і любові до дітей, гуманного ставлення до них з боку батьків старших, вчителів. "Начало всему й вкус єсть любовь. Как пища, так й наука недействительна от нелюбимаго". Тільки щиро люблячи вихованців, батьки, вихователі зможуть успішно формувати їх як особистості, спонукати і утверджувати в них повагу й любов до людей. Тобто чуйність, гуманність, чесність можуть бути сформованими тільки людиною, котрій самій притаманні ці якості.
Загалом виховання, за Г.Сковородою, повинно здійснюватися насамперед через працю, яку він вважав основою суспільного життя, як "начало" і "венець" щастя, як смисл життя людини. Таке розуміння Г.Сковородою смислу людського життя вперше гідно оцінив І.Франко. Останній, розглядаючи заслуги Г.Сковороди у філософії, літературі, педагогіці, визначав його як постать "вельми помітну в історії українського народу, мабуть чи не найпомітнішу з усіх діячів наших ХУШ віку".