ТЕМА 6 ВАЛЮТНИЙ РИНОК І ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ СУТНІСТЬ ВАЛЮТИ І ВАЛЮТНОГО КУРСУ

Работа добавлена на сайт samzan.net:

ТЕМА 6. ВАЛЮТНИЙ РИНОК І ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ

1.  СУТНІСТЬ ВАЛЮТИ І ВАЛЮТНОГО КУРСУ.
2.  СВІТОВА ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВА СИСТЕМА.
3.  СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ.
4.  МЕХАНІЗМИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ.

1.  СУТНІСТЬ ВАЛЮТИ І ВАЛЮТНОГО КУРСУ.

Невід’ємною складовою міжнародних економічних відносин є валютні відносини. Міжнародний обмін вимагає еквівалентного визначення вартості товару та розрахунків за обмінними операціями. Коли кожна держава має власну валюту, досить складно визначити співвідношення окремих валют і забезпечити еквівалентність обміну на ринку. В період існування золотовалютного стандарту формування валютних відносин базувалося на вартості дорогоцінного металу в кожній грошовій одиниці, тобто вартість товару на світовому ринку визначалася в золоті. Зі скасуванням золотого стандарту у визначенні валютного курсу і організації міжнародного обміну виникли істотні складнощі. Їх розв’язання призвело до становлення світового валютного ринку та регіональних і міжнародних валютних систем.

При розгляді питання стосовно валютного ринку основоположним поняттям є саме валюта. Валюта – це будь-які грошові кошти, формування і використання яких прямо чи опосередковано пов’язано з зовнішньоекономічними відносинами. Валюта поділяється на такі види:

1.За режимом використання:

1.  Неконвертовані валюти, які неможливо обміняти на валюти інших країн за звичайним ринковим курсом. Такими звичайно є валюти слабкорозвинених країн або країн з глибокою економічною і фінансовою кризою. До 1997 р. неконвертованою була і гривня;
2.  Конвертовані валюти, які вільно обмінюються за ринковим курсом і перевозяться через кордон. Конвертовані валюти також мають свою класифікацію, а саме:
   1.  Повністю конвертовані валюти, вільно обмінюються на іноземні валюти для всіх категорій власників і за всіма видами операцій. До повністю конвертованих валют належать долари США, фунти стерлінгів, австралійські долари, норвезькі крони, датські крони, ісландські крони, японські ієни, канадські долари, шведські крони, швейцарські франки, євро, СПЗ. Проте на всі з них користуються однаковою довірою на міжнародному ринку. Найбільш поширеними в світових розрахунках є долар, фунт стерлінгів, євро, ієна та швейцарський франк. Валюти, що не тільки вільно використовуються для проведення міжнародних розрахунків, але й слугують для нагромадження міжнародних платіжних резервів, мають назву резервних.
   2.  Частково конвертовані валюти. Такі валюти обмінюються на іноземні з певними обмеженнями (можуть обмінювати тільки певні особи або тільки для здійснення певних операцій). Через часткову конвертація відбувається перехід від неконвертованої до конвертованої валюти;
   3.  Внутрішні валюти, по яких конвертація дозволена тільки резидентам цієї країни;
   4.  Зовнішні валюти, які можуть конвертуватися тільки нерезидентами країни. Зовнішня конвертованість валюти сприяє припливу іноземної валюти до країни.

2. За емітентською належністю:

1.  Національна валюта, тобто гроші, що емітуються національною банківською системою;
2.  Іноземна валюта, тобто гроші, що емітуються банківськими системами інших країн;
3.  Колективна валюта, тобто особливі міжнародні чи регіональні гроші, що емітуються міждержавними фінансово-кредитними установами і функціонують на основі міжнародних угод (СДР (спеціальні права запозичення - СПЗ), євро).

Колективна валюта під назвою „спеціальні права запозичення” (англ. абревіатура СДР) була запроваджена в обіг МВФ в 1970 р. Її запровадження було спричинене відміною золотого стандарту, тобто СДР повинна була стати альтернативою золоту. СДР є валютою, призначеною для безготівкових платежів шляхом запису на спеціальних рахунках МВФ. Також вона виконує функцію інтернаціональної міри вартості, резервного активу міжнародної валютної системи, міжнародного засобу платежу. На СДР можна купити вільно конвертовану валюту. Спочатку СДР мала золотий вміст, прив’язаний до вмісту долара. Проте надалі вартість цієї валюти почала визначатися стандартного „кошика” з 16 валют, що мають найбільшу питому вагу в світовому експорті товарів і послуг. Водночас СДР не стала популярною валютою навіть серед країн-членів МВФ. Обсяг операцій у СДР становить не більше 3% всіх зовнішніх розрахунків цих країн.

В 1979 році була запроваджена колективна валюта Європейського валютного союзу – ЕКЮ (European currency unit). Монета з такою ж назвою перебувала в обігу в Європі (у Франції) в 1266-1793 рр. ЕКЮ забезпечувалося власними активами країн членів ЄЕС, які відраховували для цього частину своїх золотих і валютних резервів. Вартісний паритет ЕКЮ визначався на основі стандартного „кошика валют” ЄЕС. ЕКЮ використовувалося ширше, ніж СДР. Ця грошова одиниця застосовувалася як засіб кредитування країн – не членів ЄЕС, використовувалася у приватному обігу (в ЕКЮ видавалися кредити приватним особам), випускалися електронні платіжні картки. Проте в 1999 році в межах країн ЄЕС була введена нова розрахункова одиниця – євро.

Регіональні колективні валюти існують і в інших регіонах світу. Перш за все це колективні валюти країн, що в свій час були колоніями. Такі валюти утворилися ще в колоніальний час і продовжують функціонувати і надалі (східноафриканський шилінг). Також спільні валюти мають країни Латинської Америки – члени Андського пакту, який є емітентом міждержавної розрахункової одиниці – андського песо; країни Арабського розрахункового фонду, що емітує арабський розрахунковий динар тощо.

Найважливішим елементом валютних операцій є валютний курс. Валютний курс – це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, тобто це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Валютний курс має такі функції:

1.  знімає економічну обмеженість грошової одиниці, тобто перетворює її з локальної на інтернаціональну;
2.  використовується для порівняння вартісних показників різних країн (продуктивності праці, обсягу виробництва, темпів економічного зростання);
3.  використовується для порівняння регіональних та світових цін;
4.  слугує для перерозподілу національного продукту між країнами - учасницями міжнародних економічних зв’язків.

За своєю сутністю валютний курс є ціновим інструментом зовнішньоекономічних відносин, макроекономічним показником, а також інструментом економічного регулювання. Встановлення валютного курсу на основі ринкових механізмів називається котируванням.

Валютний курс має декілька різновидів. Фіксований валютний курс – це валютний курс, який встановлюється на певний термін як незмінний, незалежний від поточних змін у попиті і пропозиції валюти, і підтримується державними органами. Класичний фіксований курс базувався на золотому паритеті, тобто валюти „прив’язувалися” до вартості золота. Фіксований курс може базуватися і на договірній основі, коли існують заздалегідь встановлені межі коливання курсу, яких потрібно дотримуватися (курс в колишній Європейській валютній системі). Фіксований валютний курс також може бути прив’язаний до стійкої валюти, або ж змінюватися тільки на основі змін індексів інфляції. Перевагою фіксованого валютного курсу є те, що він створює чітку та стабільну основу для розвитку підприємництва в країні, недоліком – потреба в значних валютних резервах для підтримання такого курсу.

Плаваючий валютний курс – це такий режим валютного курсу, за якого він змінюється залежно від попиту і пропозиції та формується на валютний ринках (біржах). Плаваючий валютний курс може бути вільним та керованим, коли зміна курсу валюти відбувається в межах встановленого „коридору”. Перевагами плаваючих курсів є більша відповідність суті ринку, ринкове балансування попиту і пропозиції валюти; недоліками – певне ускладнення підприємницької діяльності та проведення ефективної грошово-кредитної політики. Переважно у світі використовується саме плаваючий керований валютний курс, вільний плаваючий курс можуть собі дозволити тільки найрозвиненіші економічно держави.

Валютні курси також поділяються на номінальній та реальний. Номінальний валютний курс – це обмінний курс, що діє в певний момент часу на валютному ринку країни. Реальний валютний курс – це номінальний курс, скоригований на співвідношення рівнів цін в країнах, валюти яких порівнюються. Таке співвідношення має назву паритету купівельної спроможності. Номінальний курс є найпростішим, використовується у валютних операціях і контрактах. Реальний валютний курс використовується для валютного та курсового регулювання економіки. Так, якщо реальний курс вищий за номінальний, це робить вигідним експорт товарів і розвиток національного виробництва, якщо номінальний курс перевищує реальний – розвиток власного виробництва і експорту стає невигідним, вигідніше імпортувати товари.

Реальний валютний курс визначається таким чином:

,

де ВКн – номінальний валютний курс;

РЦн – рівень цін національних товарів в національній валюті;

РЦі – рівень цін в іноземній країні в її валюті.

Недоліком реального валютного курсу є те, що він може коливатися залежно від того, яки набір торів взято для розрахунку рівня цін. Для усунення цього недоліку, зокрема, застосовується метод Біг-Мака, розроблений журналом The economist. Він базується на тому, що паритет купівельної спроможності визначається на основі ціни на бутерброд Біг-Мак, який виготовляється в багатьох країнах за однаковою технологією, проте має різну ціну. Також паритет купівельної спроможності можна визначити через показники зарплати та продуктивності праці в країнах:

.

Курсові співвідношення різних валют можна визначити також на основі крос-курсу, тобто перехресного курсу. Для такого визначення потрібно мати дані про три види валют: валюту, в яку ми перераховуємо гроші; валюту, з якої ми перераховуємо гроші; валюту-посередника, яка співвідноситься за курсом з двома попередніми видами валют. В такому випадку крос-курс визначається:

,

де К1 – курс валюти-посередника до валюти, в яку перераховуємо гроші;

К2 – курс валюти-посередника до валюти, з якої перераховуємо гроші.

Іншими видами валютних курсів є:

1.  двосторонній курс – співвідношення тільки 2 валют – національної та іноземної;
2.  багатосторонній курс – співвідношення національної валюти за багатьма валютами;
3.  ринковий курс – сформований на валютному ринку під впливом попиту і пропозиції валюти;
4.  офіційний курс – встановлений центральним банком на основі ринкового курсу та цілей економічної політики;
5.  курс продавця;
6.  курс покупця.

Різниця між курсом продавця і покупця (при купівлі-продажу валюти) має назву маржі і є джерелом прибутку банку.

1.  СВІТОВА ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВА СИСТЕМА

Валютна система є найважливішим елементом міжнародних валютних відносин. Існують національні валютні системи, регіональні валютні системи та світова валютна система.

Світові валютні відносини розвивалися під впливом таких факторів, як поглиблення міжнародного поділу праці, посилення міграції робочої сили, залучення в міжнародний бізнес малих і середніх фірм, створення міжнародного ринку науково-технічних знань, інтернаціоналізація сфери послуг. Свій вплив на їх розвиток справляє глобалізація міжнародної конкуренції, інтернаціоналізація грошових відносин тощо.

Світова валютна система – це юридично закріплена форма організації міжнародних валютних відносин. Регіональна валютна система – це договірна форма організації валютних відносин між групою країн регіону. Національна валютна система – це форма організації валютних відносин країни, за допомогою яких здійснюються валютні розрахунки, утворюються і використовуються валютні кошти держави.

Першою світовою валютною системою була система золотого стандарту. Вона була оформлена юридично а Парижі у 1867 р. Єдиною формою грошей визнавалося золото. Система золотого стандарту пройшла шлях від золотомонетного стандарту до золотозливкового та золотодевізного. Перехід до золотозливкового стандарту був спричинений значними грошовими витратами країн в 1-й світовій війні. В той час фінансування військових витрат відбувалося шляхом випуску паперових грошей, що призводило до переведення золота в форму скарбу та відпливу його за кордон. Це підірвало основи золотомонетного стандарту. Тому після війни країни, що мали значний золотий запас, впровадили золотозливковий стандарт, а ті, що такого запасу не мали – золотодевізний стандарт. Проте і ці системи зазнали краху: золотозливковий стандарт – після Великої депресії 1929-1933 років, а золотодевізний – після 2-ї світової війни. Так, безпосереднми причинами відміни золотозливкового стандарту були дефіцитність платіжного балансу, дефіцити державних бюджетів, скорочення золотих запасів тощо.

В 1930-х роках розпочалося створення валютних блоків, що стало реакцією країн на крах золотозливкового стандарту. Як правило, ці блоки виникали між країнами на базі співвідношення сил між ними. В 1931 р. виник стерлінговий блок, який очолювався Великобританією і включав країни Британської імперії, крім Канади. Наступним був доларовий блок (1933), куди входили США, Канада і країни Латинської Америки. В цих блоках валюти країн-учасниць прив’язувалися до валюти головної країни. В 1933 році виник також „золотий блок”, що включав Францію, Бельгію, Нідерланди, Швейцарію, Італію, Польщу. Ці країни намагалися зберегти золотий стандарт, проте в умовах, коли інші країни від нього відмовилися, це стало неможливим. Тому в 1936 р. золотий блок розпався. Крім валютних блоків елементами світової валютної системи були валютні зони, що створювалися на базі валютних блоків, що розпадалися. Вони формувалися як валютні союзи країн, що в минулому знаходилися в колоніальній або напівколоніальній залежності. Сюди відносилися зони долара, стерлінга, франка, португальського ескудо, іспанської песети, голландського гульдена. Валютні зони об’єднували значно більшу кількість країн, ніж валютні блоки, мали ширшу і чіткішу регламентацію валютних відносин. Країни-учасниці мали твердий курс своїх валют щодо валюти країни, яка очолювала зону, розраховувалися між собою через банки цієї країни, в цих же банках зберігали більшу частину своїх валютних резервів. Проте з часом валютні зони себе вичерпали і розпалися.

Новим етапом в розвитку міжнародних валютних відносин стало підписання в 1944 році Бреттон-Вудської угоди. Згідно неї була сформована нова валютно-фінансова система, принципами якої були такі:

1.  Золото зберігало роль платіжного засобу і міжнародної розрахункової одиниці;
2.  Конвертованість у золото зберігав тільки долар США, золотий вміст якого становив 0,88 г чистого золота;
3.  Офіційні курси інших валют встановлювалися фіксовано стосовно долара з допустимими коливаннями максимум 1%;
4.  Центральні банки країн-учасниць мали право обміну доларів на золото;
5.  Країни-учасниці мали право на отримання міжнародних кредитів для підтримання своїх валютних курсів. Ці кредити надавалися МВФ, що був створений у той час.

Найбільшу вигоду від Бреттон-Вудської системи отримали США, оскільки долар зайняв панівне становище в міжнародних економічних відносинах. Але разом з тим ця система наклала на США величезну відповідальність, яка на той час була обґрунтованою: США мали 70% світових запасів золота, менше постраждали в 2-1 світовій війні, на той час виготовляли 50% всіх товарів, вироблених у світі, частка продукції американської промисловості у світовому експорті дорівнювала 35%. Проте з економічним піднесенням інших країн довіра до долара почала знижуватися, як і економічні показники США.

З початку 1960-х років розпочалася криза Бреттон-Вудської системи. Мала місце нестабільність платіжних балансів країн-учасниць, скорочення золотих запасів, посилення інфляційних процесів. Долар почав знецінюватися, і США втратили здатність обмінювати долари на золото за фіксованою ціною, виконуючи функцію міжнародної резервної валюти. Для порятунку Бреттон-Вудської системи і золотого стандарту була запроваджена міжнародна розрахункова одиниця СДР. Але це не врятувало ситуацію. В 1973 році країни Бреттон-Вудської системи офіційно перейшли до плаваючих валютних курсів. Остаточний відхід від принципів Бреттон-Вудської системи відбувся після прийняття в 1976 році в м. Кінгстон (Ямайка) угоди про нову світову валютну систему. Ця угода була ратифікована в 1978 році. Основні положення Ямайської угоди:

1.  Було здійснено повну демонетизацію золота;
2.  Було дозволено вільний вибір утворення валютних курсів кожною державою (режим плаваючих курсів);
3.  Золото втратило офіційну фіксовану ціну і почало продаватися на ринку за ринковими цінами;
4.  Як міжнародні та резервні платіжні засоби, поряд із доларом, було визнано валюти інших країн та СДР.

І все ж долар не вдалося витіснити повністю з позиції провідної міжнародної валюти. В 1981 р. адміністрації Р. Рейгана вдалося здійснити низку стабілізаційних заходів, які сприяли зміцненню міжнародних позицій долара. Сьогодні долар обслуговує біля 2/3 міжнародних розрахунків. Можна сказати, що Ямайська валютна система функціонує не за принципами паперово-валютного (як передбачалося), а паперово-валютно-доларового стандарту.

В 1947 році була також створена Європейська валютна система, а в 1959 р – Європейський валютний союз. Він об’єднував 17 країн Західної Європи. Тривала інтеграція валютних систем європейських країн стала передумовою запровадження євро.

1.  СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Формування національної валютної системи України розпочалося зі здобуттям незалежності в 1991 році. Таке формування проводилося в три етапи:

1.  на першому етапі (1991-1994 рр.) був ухвалений Закон „Про банки і банківську діяльність”, „Про зовнішньоекономічну діяльність”, „Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”, а також Митний кодекс. НБУ почав представляти інтереси України в міжнародних фінансових відносинах, почав формувати золотовалютні резерви. Але подальший розвиток валютної системи гальмувався економічною кризою в країні, а також суто адміністративним валютним регулюванням. Крім того, майже до кінця 1992 р. Україна перебувала в рублевій зоні, оскільки рубль продовжував використовуватися в безготівковому обігу. Діяла радянська практика обов’язкового продажу державі 50% валютної виручки підприємств за завищеним курсом (пізніше – 100%) та інші жорсткі валютні обмеження. Все це не сприяло розвитку валютних відносин і заганяло валютний ринок в тінь. Наприкінці 1992 року рубль був остаточно виведений з грошового обігу України. В 1993 році. Було вжито низку заходів щодо підтримки курсу купона, що призвело до ще більшої зарегульованості валютного ринку. Але все це велося паралельно зі зростанням інфляції, і тому не давало бажаного ефекту.
2.  на другому етапі (1994-1996 рр.) було здійснено поворот до ринкових методів регулювання валютного ринку – прискорення його лібералізації, торги на УМВБ, визначення офіційного курсу купона на підставі цих торгів, частка валютної виручки, що підлягала обов’язковому продажу, зменшилася до 40%, офіційно заборонено обіг іноземної валюти на території України. Внаслідок цього істотно стабілізувався курс національної валюти, зросла довіра до національних грошей, почав консолідуватися валютний ринок.
3.  на третьому етапі (3 1996 року до сьогодні) ринкові засади формування валютного ринку набули подальшого розвитку. В обіг було введено гривню, здійснено перехід до плаваючого валютного курсу, дозволено вільне розпорядження підприємствами їхньою валютною виручкою, децентралізація валютного ринку, впровадження вільної конвертованості гривні за поточними операціями в 1997 році. Негативний вплив на ринкові трансформації валютного ринку в Україні справила світова валютна криза 1998 року, яка змусила посилити обмежувальні заходи на ринку. Проте внаслідок цих заходів вдалося не допустити обвалу гривні, як це сталося з російським рублем. Сукупність таких заходів валютної політики країни сприяли зміцненню національної грошової одиниці, виходу України на зовнішні ринки, активізацію торгівлі з країнами „далекого зарубіжжя” та ін.

1.  МЕХАНІЗМИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Валютне регулювання є складовою частиною державного регулювання економіки. Починаючи з 1950-х років у валютному регулюванні панувала кейнсіанська теорія його здійснення, яка базувалася на тому, що сучасна ринкова економіка не спроможна до повної та ефективної саморегуляції. Подолання цього недоліку передбачалося здійснювати на основі фіскальної та кредитної політики. Валютному регулюванню відводилася другорядна роль. Проте на кінець ХХ ст. кейнсіанство вичерпало себе, і на зміну йому прийшов монетаризм. Оскільки його представники вирішальним важелем забезпечення стабільності і рівноваги суспільного виробництва вважають гроші, то валютному регулюванню приділяється значно більше уваги.

Валютне регулювання – це діяльність держави та уповноважених нею органів щодо регламентації валютних відносин економічних суб’єктів та їх діяльності на валютному ринку.

Валютне регулювання сьогодні охоплює два рівні: міжнародний і національний. Міжнародне валютне регулювання забезпечує МВФ на сонові міжнародних домовленостей. Національне валютне регулювання являє собою повсякденне регулювання валютної системи країни. Валютна система країни (національна ВС) включає такі елементи:

1.  назва, купюрність і характер емісії національної валюти;
2.  ступінь конвертованості національної валюти;
3.  режим визначення курсу національної валюти;
4.  режим формування і використання державних золотовалютних резервів;
5.  режим валютних обмежень,
6.  регламентація внутрішнього валютного ринку та ринку дорогоцінних металів;
7.  регламентація міжнародних розрахунків та кредитних відносин;
8.  визначення державних органів влади, які здійснюють валютну політику, та їх прав і обов’язків (НБУ, Кабмін, ДПА, Державна митна служба, Державний комітет зв’язку та інформатизації – здійснює контроль дотримання правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через державний кордон).

Головним призначенням національної валютної системи є розробка і реалізація валютної політики. Валютна політика – це сукупність організаційно-правових та економічних заходів у сфері валютних відносин з метою реалізації стратегічних завдань національної економіки. Валютна політика реалізує такі цілі:

1.  стратегічні завдання державної макроекономічної політики;
2.  стабільне функціонування валютного ринку, запобігання кризам та спекуляціям;
3.  лібералізація або посилення валютного регулювання в країні залежно від економічної ситуації;
4.  стабільне надходження іноземної валюти на внутрішній ринок;
5.  збалансованість платіжного балансу;
6.  забезпечення конвертованості національної валюти;
7.  регулювання обмінного курсу національної валюти.

Валютне регулювання включає в себе пряме валютне регулювання, опосередковане валютне регулювання та валютний контроль. Пряме валютне регулювання здійснюється встановленням законодавчих та нормативних вимог, норм, правил, які визначають порядок проведення операцій з валютними цінностями. Опосередковане валютне регулювання здійснюється шляхом створення економічними методами таких умов на ринку, що спонукали б суб’єктів господарювання діяти в напрямку досягнення цілей державної політики. Валютний контроль – це заходи, що спрямовуються на забезпечення виконання та перевірку дотримання правил проведення валютних операцій, обґрунтованість платежів, зобов’язання перед бюджетом, правильність ведення звітності тощо.

Валютне регулювання здійснюється за допомогою таких інструментів:

1.  адміністративні інструменти :
2.  валютні обмеження – вимоги щодо заборони чи обмеження валютних операцій (обов’язковий продаж всієї або частини валютної виручки державі, заборона спекулятивних валютних операцій на ринку, обмеження вивозу валютних коштів або вимога отримання дозволу НБУ на такий вивіз, адміністративна фіксація валютного курсу та ін.);
3.  валютна блокада – сукупність заходів щодо обмеження валютного потенціалу певної країни або окремих її резидентів для досягнення політичних чи економічних цілей. Рішення про валютну блокаду приймають керівні органи окремої країни чи групи країн, міжнародні фінансові організації (МВФ, Світовий банк, ЄБРР тощо).до методів валютної блокади відносяться заморожування валютних рахунків країни чи окремих її резидентів в зарубіжних банках, відмова в наданні міжнародних кредитів чи допомоги країні тощо. В останні роки методи валютної блокади активно застосовуються для боротьби з нелегальними доходами та з тероризмом.
4.  економічні інструменти:
5.  валютна інтервенція – продаж регулятивним органом валюти на ринку, якщо її там недостатньо, або ж купівля валюти на ринку, якщо там її пропозиція перевищує попит;
6.  облікова (дисконтна) політика – зміна облікової ставки НБУ та відповідна зміна депозитного і позичкового процента. Якщо процентні ставки зменшуються, то зменшується маса національних грошей, зростає приплив валюти з-за кордону, і це сприяє зростанню курсу національної валюти;
7.  курсова політика, тобто корекція курсу національної валюти. Курсова політика може бути спрямована на девальвацію (зростання курсу порівняно з іноземною валютою) і ревальвацію (навпаки);
8.  визначення режиму валютного курсу – фіксованого, плаваючого або змішаного (керованого).

Особливий, комплексний характер мають такі інструменти валютного регулювання, як регулювання сальдо платіжного балансу і управління золотовалютними резервами.

Платіжний баланс – це співвідношення між валютними платежами резидентів країни за кордон та валютними надходженнями від нерезидентів країни з-за кордону за певний період часу. Платіжний баланс має таку структуру:

1.  розділ 1 – рахунок поточних операцій. Сюди включаються всі переміщення через кордон країни товарів, послуг, доходів фізичних осіб-резидентів (зарплата, дивіденди тощо), гуманітарної та технічної допомоги, переказів грошей та ін. Головною статтею цього розділу є стаття баланс товарів, яка відображає всі переміщенні товарів – експорт і імпорт. Співвідношення надходжень і платежів по ній називається товарним балансом;
2.  розділ 2 – рахунок операцій з капіталом та фінансових операцій. Тут враховується співвідношення між активами і вимогами резидентів країни за кордоном та активами і вимогами нерезидентів в даній країні. Зокрема, сюди включаються державне фінансування великих проектів за кордоном, інвестиційні субсидії корпорацій своїм іноземним філіям, капітальні вкладення в зарубіжні підприємства, операції з цінними паперами, кредитні операції тощо;
3.  розділ 3 – резервні активи. Тут відображається зміна золотовалютного резерву країни.

По кожному з цих розділів та по кожній статті всередині розділу обліковуються надходження з-за кордону, платежі за кордон, та визначається сальдо – різниця між сумами надходжень та платежів. Якщо сальдо платіжного балансу по розділах 1 і 2 активне (надходження перевищують платежі), то це сприяє зростанню золотовалютних резервів, оскільки пропозиція валюти перевищуватиме попит на неї і центральний банк буде змушений купувати валюту на ринку і поповнювати не свої резерви. Якщо ж сальдо пасивне (платежі перевищують надходження), то це означатиме перевищення попиту на валюту над її пропозицією, і центральний банк буде змушений продавати валюту на ринку, тим самим зменшуючи свої золотовалютні резерви. Тобто, золотовалютні резерви є офіційним механізмом врегулювання сальдо платіжного балансу, а також самостійним інструментом валютного та грошово-кредитного регулювання.

Золотовалютні резерви – це запаси іноземної валюти і золота, які належать державі, перебувають у розпорядження органів грошово-кредитного регулювання і можуть бути використані на регулятивні та інші потреби, що мають загальноекономічне значення. Золотовалютні резерви накопичуються для таких цілей:

1.  забезпечення країни достатнім резервом платіжних засобів, щоб країна могла вчасно розраховуватися по своїх зобов’язаннях (трансакційне призначення);
2.  забезпечення можливостей проводити валютні інтервенції на валютному ринку і ринку грошей (інтервенційне, або регулятивне призначення).

Використання золотовалютних резервів пов’язане з низкою проблем. По-перше, це проблема оптимізації золотовалютних резервів, тобто визначення їх оптимального розміру. Він визначається на основі спеціальних методик виходячи з обсягів імпорту, зовнішнього боргу, експорту капіталу, розвиненості доступу резидентів країни до міжнародних валютних ринків, обсягів попиту і пропозиції валюти на внутрішньому ринку грошей тощо. Проблема використання ЗВР полягає в тому, що ЗВР можуть використовуватися навіть на найгостріші проблеми суспільства лише після того, як вичерпані можливості їх фінансування з державного бюджету. Також потрібно ретельно контролювати використання ЗВР при проведенні валютних інтервенцій, щоб не знизити рівень цих резервів до критичного. Проблема розміщення та диверсифікації ЗВР полягає у виборі валют чи дорогоцінних металів, в яких зберігаються ЗВР, а також співвідношення між їх кількістю. Це має велике значення для страхування ЗВР від знецінення, а також для отримання додаткових доходів і збільшення обсягів резервів. Так, в Україні в 2005 р. до складу ЗВР включалися: вільно конвертована валюта (98,4%), в тому числі долари (49,2%) і євро (38,2%), резервна позиція в МВФ і СДР (спеціальні права запозичення) – 0,1%, монетарне золото – 1,5%. Резервна позиція в МВФ – це частка в капіталі цього фонду, який внесла країна у вільно конвертованій валюті. Країна може вільно, на першу вимогу, одержати позику від МВФ на суму в межах цієї частки.

ЗВР звичайно розміщуються на найнадійніших високодохідних рахунках у банках-нерезидентах, а також в надійних зобов’язаннях урядів інших країн. Незначна частина резерву зберігається в готівковій формі.

1. К Каст Кристин Каст Избранная Посвящается всем тем кто забрасывал нас письмами требуя продолжения
2. Валидность теста
3. Факторный анализ Кредиторская и депонентская задолженность
4. Методические рекомендации по применению Классификации запасов месторождений и прогнозных ресурсов твердых.1
5. Тема 4 Принципи функції і технологія управління 2 год
6. 1 Телекомунікаційні інформаційні технології у фінансових установах Організаційно та функціонально фінанс
7. Дорогие россияне Граждане СССР Соотечественники Случилось огромное небывало
8. Контрольная работа- Ветеринарно-санитарная экспертиза яиц
9. 18 1 2 3 4 5 6 8 7 10 9 11 12 3 14 15 16 17 18 24
10. Налоговая система государства, налоги и их виды
11. Этнополитические процессы в Российской Федерации
12.  Диагноз при поступлении - ~ правосторонний гайморит двусторонний гайморит Отделение ~ ЛОР
13. Реферат- Экологические проблемы человечества
14. Борисовский коммуникаций авторемонтный завод Республики Белару
15. Тема 13 Трактат РДекарта ldquo;Размышления о первой философииrdquo; Обращение к членам теологического факульт
16. тема финансирования государственных программ с использованием средств бюджетов разных уровней и внебюджет
17. Вариант 5 1 Полная адаптация к съемному пластиночному протезу по В
18. тема финансирования инновационной деятельности Источниками финансирования инновационной деятельност
19. Политология как наука и учебная дисциплина
20. ПЕРЕЧЕНЬ видеофильмов по БЖ.html

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе