Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 1
КПЗК
Тема 1. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО: ГАЛУЗЬ ПРАВА, ЮРИДИЧНА НАУКА, НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА
Лекційні питання:
1. Поняття і предмет галузі конституційного права
2. Система конституційного права
3. Суб’єкти конституційного права
4. Джерела конституційного права
5. Конституційне право як юридична наука і навчальна дисципліна
1. ПОНЯТТЯ І ПРЕДМЕТ ГАЛУЗІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
Поняття "Конституційне право зарубіжних країн" не означає особливу галузь права. Мова йде про відгалуження єдиної науки — конституційне право, про комплексне і порівняльне вивчення конституційного права більш ніж 200 держав, що існують в світі, оскільки в кожній з них існує своє конститу ційне право.
Термін "конституційне право" має потрійне значення: галузь чинного в тій або іншій державі права, тобто система юридичних норм, правил, що містяться в законах і інших нормативних актах і регулюють певну сферу суспільних відносин; наука, тобто сукупність знань про чинне конституційне право, які містяться у книгах, брошурах, статтях; навчальний курс, основи знань про чинне конституційне право, стан науки, предмет викладання у вищих навчальних закладах.
➢ Конституційне право як галузь права конкретної держави — це сукупність правових (юридичних) норм, які закріплюють певні основи економічної і політичної організації суспільства, порядок формування, організації і функціонування основних ланок державного механізму, територіальну організацію держа ви, а також визначають основи відносин держави і особи.
➢ Відмінності в термінах конституційне право і державне право обумовлені різними підходами в політико-правовій теорії XVII— XIX століть і, частково, національною традицією слововживання. Термін конституційне право частіше зустрічається в країнах з англосаксонською і романо-германською правовими системами, де раніше сформувався конституційний лад (Франція, США). Вперше термін "конституційне право і політичні інститути" з'явилася у французькій літературі в середині XX ст. Поняття "державне право" відображає німецьку правову традицію. Вона була сприйнята в царській Росії, а потім в СРСР і колишніх соціалістичних країнах.
Нині в переважній більшості країн вживається термін "кон ституційне право". У Великобританії і деяких інших країнах навчальний курс називається "Конституційне і адміністративне право".
У різних країнах існують неоднакові доктринальні підходи вчених до предмету конституційного права, навіть в одній і тій же державі нерідко існують різні школи і напрями.
Більшість вчених Великобританії вбачають суть конститу ційного права в регулюванні управління державою, відносин громадян і держави, основних державних функцій. Адміністра тивне право при цьому розуміється як аспект конституційного права.
У США вважається, що конституційне право в найзагальнішому вигляді (залишаючи деталі адміністративному праву) регулює управління державою, відносини громадян і уряду. В узагальненому вигляді суттю конституційного права США є гарантія забезпечення в суспільстві "фундаментальної свободи", що припускає розмежування сфер свободи індивіда і меж дії державної влади.
Тобто щодо Великобританії і США можна говорити про певну єдність в підходах, хоча існують і відмінності, обумов лені, перш за все, тим, що у Великобританії немає інституту конституційного контролю. Англо-американський підхід сприй нятий японськими вченими, а також у науці англомовних країн, колишніх британських колоній.
Інші погляди на питання про суть конституційного права існують у Франції. Французька наукова доктрина на одне з перших місць в конституційному праві висуває політичну владу і політичний режим. Французькі вчені нерідко висловлюють думку, що найважливішою тенденцією суспільного розвитку є процес інституціоналізації, тобто створення угрупуваннями людей різних суспільних інститутів, які набувають юридичного оформлення, зокрема: держави, політичних партій, профспілок тощо. Французька наукова доктрина, з певними змінами, сприй нята юристами колишніх французьких колоній.
Німецька наука нині оперує 2 термінами: конституційне і державне право, причому останнє історично передує першому. Німецькі вчені вважають, що у вузькому сенсі зміст конститу ційного права і державного права збігається, але все таки вони відрізняються один від одного: з одного боку, конституційне право ширше за державне право, оскільки конституція не об межується встановленням державного ладу, а охоплює основи устрою недержавного життя (власність, сім'я, охорона природи тощо). З іншого боку, державне право це не тільки право держави. Воно містить норми, що регулюють питання дер жавного управління, адміністративного, фінансового, проце суального права.
В Італії одні вчені вважають, що предметом конституційного права є влада і права людини. Вони також вбачають специфіку цієї галузі права в регулюванні політичної поведінки. Інші схиляються до більш широкого трактування, відносячи до пред мету конституційного права політичні партії, державу, свободу особи і "соціальні утворення".
Аналогічні погляди поширені в Іспанії, хоча і в дещо іншому аспекті. Конституційне право тут вважають нормативним елементом конституційної системи, який фіксує, встановлює, регулює основні державні інститути, що відносяться до суспіль ного життя. У цілому тут дотримуються широкого трактування щодо предмету конституційного права.
Такий же розширювальний підхід сприйнятий переважною більшістю дослідників конституційного права Росії і України.
У мусульманських країнах в навчальних посібниках, шо публікуються з питань конституційного права, особлива увага приділяється вивченню Корану, релігійних норм, коментуван ню конституції. У сучасних дослідженнях зазначається, що галузь "владних норм" вивчає питання халіфату, публічної влади, організацію державного управління, армії, питання оподат кування, тобто тї питання, які в інших державах регулюються в основному конституційним, адміністративним, фінансовим правом.
Додатковою підставою відмежування конституційного права від інших галузей права слугує метод правового регулювання.
➢ Переважаючою формою конституційно-правового регулювання суспільних відносин є метод зобов'язання. Конституційному праву відомі також методи заборони і дозволу. Превалювання в конституційно-правовому регулюванні владно-імперативних норм обумовлено природою суспільних відносин, які становлять зміст цієї галузі права.
2. СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
Конституційне право є складною системою, що включає безліч взаємодіючих частин та елементів, які характеризують його внутрішню будову і відособлюють його.
➢ Основні частини та елементи системи конституційного права — це його загальні принципи, інститути і норми.
➢ Загальні принципи конституційного права — це виражені в змісті цієї галузі права основні засади, відповідно до яких воно будується як система правових норм, а також здій снюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин.
Загальні принципи становлять ніби основу системи конститу ційного права і надають їй єдину спрямованість. Вони регулю ють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми і втілюються в цих нормах і в правозастосовній діяльності органів держави.
Загальні принципи конституційного права, як правило, декла руються конституціями. їх можна розділити на 2 групи:
➢ Конституційно-правові інститути є певною системою норм конституційного права, що регулюють однорідні і взаємозв'язані суспільні відносини і створюють відносно самостійну групу. Ці великі інститути можуть складатися з частин, наприклад, інститут виборчого права включає такий інститут, як виборче право в суб'єктивному значенні і виборчий процес. Виборчий процес складається з 11 стадій, які в свою чергу складаються з окремих інститутів, таких як призначення виборів, висунення кандидатів.
➢ Конституційно-правові норми — це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені державою в цілях охорони і регулювання певних суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права і обов'язки і забезпечуються примусо вою силою держави.
➢ Відмінності конституційно-правових норм від норм інших галузей права:
➢ Конституційно-правові норми можна класифікувати за наступ ними підставами:
а) регулятивні (більшість);
б) охоронні.
а) уповноважувальні;
б) зобов'язуючі;
в) забороняючі.
а) матеріальні;
б) процесуальні.
а) постійні (невизначений строк дії);
б) тимчасові;
в) виняткові (на випадок надзвичайних обставин).
а) на всій території держави;
б) на частині території держави.
3. СУБ'ЄКТИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
➢ Конституційно-правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані нормами конституційного права, змістом яких є юридичний зв'язок між суб'єктами у формі прав і обов'язків, передбачених конституційно-правовими нормами.
➢ Суб'єкти конституційного права — це учасники конституційно-правових відносин, що виникають в результаті юридич них фактів, основаних на дії норм конституційного права.
Це постійні носії прав і обов'язків, передбачених нормами зазна ченої галузі.
До питання класифікації суб'єктів конституційного права існують різні підходи.
Автори підручника "Конституційне (державне) право зарубіж них країн" за редакцією Б.А. Страшуна виділяють 2 групи суб'єктів:
В.Є. Чиркін вважає, в конституційному праві неправомірним є поділ суб'єктів на фізичних і юридичних осіб (як в цивіль ному праві). Він пропонує наступну класифікацію:
У суспільних відносинах, які регулюються нормами консти туційного права, державі належить особлива роль. Вона є їх регулятором, перш за все, як носій правотворчої влади. Проте, як правило, вона сама не стає учасником цих відносин, а вказує, якими мають бути ці відносини між суб'єктами права і забезпе чує виконання цього розпорядження. Стаючи учасником таких відносин, держава діє або через свої органи, або через референ дум. Органи держави, територіальні громади, політичні партії, профспілки, наділені власною правосуб'єктністю.
Об'єктом конституційно-правового регулювання є основи зв'язків у відносинах "особа — колектив (публічного харак теру) — суспільство — держава", що базуються на застосуванні, відповідно до закону, державної влади і участі в ній у формах, визначених конституцією. На відміну від інших галузей, консти туційне право регулює найбільш важливі суспільні відносини, що визначають базис життя суспільства, держави, колективу, особи.
4. ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
➢ Джерела конституційного права — це форми, в яких знахо дять своє віддзеркалення правові норми.
Джерела конституційного права можна поділити на форма лізовані і неформалізовані.
➧ Формалізовані — це закони, окремі акти глави держави і уряду, парламентські регламенти, судові прецеденти тощо.
Найважливішим формалізованим джерелом конституційного права є закон.
Закон — це виданий в установленому порядку акт верховної влади держави, який містить правові норми, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини, і має вишу юридичну силу.
Поняття "закон" в різних країнах (групах країн) має неодна ковий зміст.
У країнах загального права (англосаксонської системи права) розрізняють закон у вузькому і широкому розумінні. У вузь кому сенсі закон — це завжди акт парламенту. При цьому під парламентом розуміється найвищий представницький орган спільно з главою держави. Законом в широкому розумінні визнається будь-яка норма писаного і неписаного права, що підлягає судовому захисту.
У країнах континентального права (романо-германської сис теми права), у тому числі і в Україні, переважає концепція закону як акту, прийнятого виключно парламентом. У Консти туції України визначено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Проте, проголошуючи парламент вищим, або єдиним органом законодавчої влади, конституції більшості країн, що належать до цієї групи, надають можливість главі держави або уряду приймати нормативні акти, що мають силу закону. Крім того у деяких країнах, у тому числі і в Україні, закони можуть бути прийняті на референдумі.
У певних країнах збереглася множинність законодавчої влади (наприклад, в Китаї закони ухвалюють Всекитайські збори на родних представників і їх постійно діючий орган — Постійний комітет).
Досить значне поширення в країнах континентального права, перш за все, у Франції, отримала концепція закону у формаль ному і матеріальному значенні. Суть її полягає в тому, що разом із законом у формальному значенні (тобто як акт пар ламенту, причому перелік питань, з яких парламент може приймати закони, обмежений конституцією), закріплюється право виконавчої влади приймати нормативні акти з інших питань, що мають силу закону.
Концепція закону в доктрині класичного мусульманського права (шаріату) полягає в тому, що джерелами мусульманського права є Коран і Сунна.
Коран — священна книга, що є зібранням "божественних откровень", посланих Аллахом пророкові Мухамеду.
Сунна — зібрання тих, що мають нормативне значення переказів (хадисів) про вислови, вчинки і навіть мовчання Мухамеда.
Норми, що містяться в Корані і Сунні, мають божественне походження, вони вічні і незмінні, і наділені вищою юридичною силою. Державні органи можуть приймати норма тивні акти тільки з питань, неврегульованих Кораном та Сунною. Ці закони повинні відповідати нормам Корану і Сунни і не можуть суперечити їм. Найбільш послідовно цієї доктрини дотримуються в державах Оман і Об'єднані Арабські Емірати, що не мають писаних конституцій. Ідея про вторинність закону визнається і в інших мусульманських державах.
Залежно від підстав, що приймаються за основу класифікації, закони поділяються за юридичною силою, змістом, способом прийняття, територіальною сферою дії.
Найбільш загальний характер має класифікація законів за таким критерієм, як юридична сила. Вона включає наступні різновиди закону: конституція, конституційні закони, органічні закони, звичайні закони і надзвичайні закони.
Конституція — основний закон держави, що наділений вищою юридичною силою.
Конституційний закон — це закон, який вносить доповнення і поправки до конституції, приймається в особливому, усклад неному порядку, наділений тією ж юридичною силою, що І сама конституція.
Теоретичною основою виділення конституційних законів в особливу категорію служить доктрина про 2 види влади: вико навчу і законодавчу. У порядку здійснення першої приймаються конституція і поправки до неї, в порядку здійснення другої — всі інші закони, Це розмежування спричиняє ряд важливих правових наслідків, зокрема щодо процедури перегляду кон ституцій, здійснення конституційного контролю, законодавчої компетенції парламенту. Такий підхід є характерним для більшос ті держав і лише в деяких з них (Австрія, Швеція, Словаччина, Чехія, Нідерланди) існує думка, що конституційні закони, які доповнюють конституцію, залишаються самостійними.
Органічний закон — це закон, який приймається за прямим приписом конституції в порядку, відмінному від порядку прий няття як конституційних, так і звичайних законів, і займає в юридичній ієрархії місце між ними.
За загальним правилом органічні закони містять норми, що належать до важливих конституційно-правових інститутів (про виборче право, конституційний контроль, громадянство, режим надзвичайного стану, політичні партії, судовий устрій тощо). У країнах з романо-германською системою права до органічних відносять ті закони, які визначають статус органів держави на основі бланкетних статей конституції. Іноді органічними нази вають всі закони, до яких відсилає конституція.
Вперше органічні закони були визнані у Франції відповідно до Конституції 1958 р. У Російській Федерації органічні закони введені Конституцією 1993 р., яка передбачає їх прийняття з 15 питань.
Звичайні закони належать до джерел конституційного права, якщо вони регулюють менш важливі суспільні відносини, які складають предмет конституційного права. Приймаються вони за тією ж законодавчою процедурою, що і інші звичайні закони.
Надзвичайні (спеціальні) закони — це закони, що приймаються парламентом, як правило, в порядку тієї ж процедури, що і звичайні закони (проте для їх прийняття у деяких країнах потрібна кваліфікована більшість), але вони наділені більшою юридичною силою ніж інші закони, зокрема й конституція. Слід зазначити, йдеться не про ті закони, що регламентують інститут надзвичайного стану і які існують у всіх країнах, а про ті закони, що порушують конституцію, які згідно з кон ституцією можуть не відповідати її положенням (які порушують права і свободи громадян тощо). Спеціальні закони, хоча і мають пріоритет над конституційними положеннями, не розгля даються як поправки. У ряді розвинених держав конституції передбачають прийняття парламентом спеціальних законів на період надзвичайного стану (ст. 115 Основного закону ФРН).
➢ За територіальною сферою дії закони поділяються на за гальнонаціональні і локальні.
У свою чергу локальні закони бувають 3 видів:
➢ За характером правових норм, що в них містяться, тобто за ступенем узагальненості правового регулювання, закони по діляються на звичайні, закони-принципи або закони-рамки, програмні закони і кодекси.
➢ Звичайні закони містять норми-правила, регулюючі окремі конкретні суспільні відносини (наприклад, закон про політичні партії).
➢ Закони-принципи або закони-рамки встановлюють загальні принципи організації системи органів державної влади і місце вого самоврядування (наприклад, Закон від 28 серпня 199йор. "Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації")
➢ Закони-програми приймаються, як правило, з питань еконо мічного і соціального розвитку.
➢ Кодекси — це закони, які зазвичай містять норми, які ре гулюють комплекс відносин, що складають основу того або іншого правового інституту.
За способом прийняття закони поділяються на прийняті державними органами: парламентом, колегіальним органом виконавчої влади (президії парламентів соціалістичних країн), що є постійно діючим, військовою радою, її підрозділом (в умовах військового режиму) і прийняті на референдумі.
➢ Нормативно-правові акти виконавчої влади. Їх можна класи фікувати за різними підставами. Головними критеріями є місце, займане тим або іншим органом в апараті виконавчої влади І юридична сила нормативно-правових актів, які видаються цим органом.
➢ Акти глав держав (укази, декрети, ордонанси) приймаються ними як за прямим приписом конституції, так і за уповно важенням парламенту. Наприклад, ст. 87 Конституції Італії надає право президенту видавати декрети, які мають силу закону. У іншому випадку парламент може делегувати главі держави свої законодавчі повноваження на певний строк і щодо певних питань (Казахстан, Мадагаскар, Фінляндія).
➢ Акти урядів, інколи відомств приймаються, як правило, за аналогічними підставами. їх буде детальніше описано у від повідній темі. Слід зазначити, що особливо в країнах конти нентального права досить поширеною є практика делегування законодавчих повноважень парламентом саме уряду, а не главі держави.
➢ Нормативно-правові акти органів конституційного контролю (наприклад, рішення конституційного суду). їх специфіка залежить від моделі конституційного контролю, їло діє у відповідній країні.
➢ Регламент парламенту (норми, що визначають порядок діяль ності палат і інших внутрішніх структур парламенту).
➢ Рішення органів місцевого самоврядування належать до джерел конституційного права в тих випадках, коли вони регулюють суспільні відносини, пов'язані із здійсненням публічної влади.
➢ Судові прецеденти — рішення суду у конкретній справі, що визнається обов'язковим в подальшому при розгляді ана логічних справ (широко застосовується в США, Великобри танії, Індії і інших державах з англосаксонською системою права).
➢ Міжнародні договори є джерелами конституційного права у випадках, коли регулюють конституційні питання і їх безпо середнє застосування передбачено.
Нині практично створюється конституційне право Євро пейського співтовариства, іменоване комунітарним, формується єдиний правовий простір Західної Європи.
➢ Внутрішньодержавні договори — є джерелами конституцій ного права в тому випадку, якщо вони регулюють конститу ційні питання і коли суб'єкти, які їх уклали, є на це уповнова женими (наприклад, територіальні громади між собою або з центральною владою).
У окремих країнах діють зводи релігійних правил, які заміня ють конституції або що визнаються за правовим статусом вище конституцій. У деяких країнах до джерел конституційного права належать доктрини відомих учених-юристів (мусульманські країни, частково Великобританія).
➧ Неформалізовані джерела конституційного права — це, перш за все, конституційні звичаї і угоди.
Конституційний звичай — це норма, яка регулює суспільні відносини, пов'язані із здійсненням державної влади, форму ється в результаті тривалого і одноманітного застосування учас никами відносин, може бути прямо або побічно санкціонована державою.
Як видно з визначення, те чи інше правило (норма), форму ється без участі держави і набуває якості конституційного звичаю лише за наявності наступних умов:
Конституційний звичай має 2 різновиди:
Конституційні угоди характерні для Великобританії.
На відміну від конституційних угод традиційний правовий звичай є джерелом конституційного права лише в дуже невеликій групі держав, що розвиваються, з монархічною фор мою правління, де складаються сильні позиції родоплемінної або феодальної знаті, діє родоплемінна структура і організації (Свазіленд, Непал). Особливий різновид традиційних звичаїв складають звичаї, що діють у ряді монархій Персидської затоки (наприклад, порядок престолонаслідування в Омані і ОАР).
Різні види джерел конституційного права існують не ізольо вано один від одного, а знаходяться в певній підпорядкованос ті, утворюючи систему, засновану на ієрархічному принципі. Ця система є частиною загальної системи джерел права, яка закріплюється Конституцією. Таке закріплення може здій снюватися в 2 формах: шляхом перерахування видів джерел при визначенні нормотворчої функції окремих державних органів (більшість конституцій) і шляхом включення в кон ституцію положень, спеціально присвячених системі джерел права (рідкісне явище).
Ієрархія писаних джерел права визначається 3 моментами:
Ієрархія системи джерел конституційного права — одна з найважливіших гарантій принципу конституційної законності.
Відступи від принципу ієрархії джерел конституційного права обумовлюються, насамперед, особливостями національної правової системи. Особливо часто вони зустрічаються в країнах, що розвиваються, а так само в мусульманських країнах, де писані конституційні джерела підпорядковані релігійним наста новам. Порушення принципу ієрархічності були властиві і для соціалістичних держав, де політичні рішення правлячої партії могли призвести до підміни або зміни конституційних норма тивно-правових актів.
Значні корективи в здійснення принципу ієрархічності вносить і конституційна практика. Найбільш загальний виня ток з цього принципу становить підміна закону як акту вищої юридичної сили нормативними актами глави держави і уряду, які наділяються силою закону.
Системи джерел конституційного права окремих країн роз різняються за своєю структурою: за складом, становищем кож ного з джерел в цій системі, їх взаємовідношенням. Так, на відміну від більшості сучасних держав, у Великобританії, Новій Зеландії і Ізраїлі немає писаної конституції (у формальному або юридичному розумінні); у країнах, де не створюються ор гани конституційного контролю, природно, відсутній такий вид джерела, як їх рішення; у ряді країн, що розвиваються, джерела ми є традиційний звичай, релігійне право; у країнах загального права судовий прецедент — важливе джерело конституційного права, в країнах континентального права він або не визнається таким, або відіграє значно меншу роль.
Один і той же вид джерела конституційного права може займати різне місце в юридичній ієрархії. У одних країнах міжнародно-правові акти визнаються частиною внутрішнього права, тобто вони мають силу закону; у інших — вони наділені більшою юридичною силою, чим національний закон; у тре тіх — мають силу конституційного закону (Австрія); у деяких країнах вони можуть стояти вище за конституцію (Нідерланди).
Істотно розрізняються системи джерел конституційного права в державах з авторитарним і демократичним політичним режи мом (при військовому режимі конституції взагалі перестають бути чинними).
Система джерел конституційного права постійно змінюється. Прикладом може слугувати Франція у момент переходу від IV до V республіки. Це також стосується країн, що розвиваються, в яких відбувається процес демократизації. Аналогічні явища спостерігаються в постсоціалістичних державах, де йде актив ний процес формування нової системи джерел конституцій ного права.
5. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЯК ЮРИДИЧНА
НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА
Наука конституційного права вивчає конституційно-правові норми і інститути, а також суспільні відносини, які регулю ються, можуть або повинні регулюватися ними. Наука вивчає також практику реалізації конституційно-правових норм і ін ститутів, прагнучи зрозуміти закономірності їх розвитку і дати обґрунтовані рекомендації законодавцеві і правозастосовувачу щодо вдосконалення і застосування відповідних норм права, а окремим особам — рекомендації з їх використання.
З цією метою вивчаються також теорії і погляди, що роз робляються дослідниками конституційного права, умови і погляди, що впливають на їх еволюцію, тобто наука вивчає і сама себе.
Методи дослідження: порівняльний аналіз; формально-логіч ний аналіз; історичний підхід; соціологічні дослідження; вивчен ня статистики тощо.
До недавнього часу в науці конституційного права існували 2 напрями, які умовно можна було назвати радикалістським і ліберальним.
Радикалістів можна розділити на вчених-марксистів (у ленін ському розумінні), революційних демократів (що обстоюють соціальну орієнтацію країн, що розвиваються) і лівих радикалів.
Ліберали вважають, що конституція є виразом соціального контракту між різними групами населення.
У зарубіжній науці конституційного права існує З школи:
Обсяг і зміст конституційного права як навчальної дисципліни визначається навчальними програмами, які розробляються ка федрами і затверджуються радами факультетів, а іноді і вузів.
Навчальний матеріал складається з 2 частин: загальної, в якій концептуально вивчаються основні інститути конституцій ного права і особливої, де викладено основні риси політичних інститутів і основ конституційного права окремих країн.
Конституційне право має пізнавальне значення, дозволяє пізнати закономірності розвитку цієї галузі права, сприяє ро зумінню специфіки його розвитку, розширює кругозір тощо.
План семінарського заняття
Контрольні питання
Практичні завдання
а) "Коли встановлення Республіки, цілісність її території або виконання її міжнародних зобов'язань під серйозною і безпосередньою загрозою, а нормальне функціонування орга нів державної влади, створених відповідно до Конституції, порушене, Президент вживає заходів, які диктуються обстави нами...";
б) "Федеральний канцлер може бути зміщений тільки шляхом обрання нового Федерального канцлера".
Основні поняття і терміни
Предмет конституційного права; методи правового регулю вання: зобов'язання, заборони, дозволи; система конституцій ного права; принципи конституційного права; конституційно-правові інститути; норми конституційного права; конституційно-правові відносини; суб'єкти конституційного права; джерела конституційного права; конституційний закон; органічний закон; судовий прецедент; правовий звичай; доктринальні джерела.
PAGE \* MERGEFORMAT 8