Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
в-17
1.Філософські погляди Сократа
Сократ (349—399 pp. до н. е.). Його внесок у розвиток філософської думки визначають як «сократівський поворот» у філософії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. «Пізнай самого себе» — такою є теза сократівського вчення. Такого знання можна набути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу проводив на площах, в палестрах, вступав у розмови з кожним, хто бажав говорити з ним. Стиль і характер цих розмов відображені в діалогах Платон. Він неодноразово вступав у суперечки з приводу визначення змісту таких понять, як благо, мудрість, справедливість та ін. У ході розмови Сократ ставив запитання, отримував відповідь, як правило, неповну, знову ставив запитання і, коли спантеличеній співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: «Я знаю лише те, що нічого не знаю».
Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього, він суворо критикував афінську демократію.
Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного методу пошуку істини. Загибель Сократа трактують як розправу влади над незалежним мислителем, але існує й інша версія: Сократ був засуджений до страти за злодіяння свого учня Крітія. Перебуваючи у в”язниці, він прийняв отруту.
2.Антропоцентризм і гуманізм
Антропоцентризм (от греч. άνθροπος — человек и лат. centrum — центр) — ненаучное идеалистическое[1] воззрение, согласно которому человек есть центр Вселенной и цель всех совершающихся в мире событий.
Антропоцентризм представляет собой одно из наиболее последовательных выражений точки зрения телеологии, то есть приписывания миру внеприродных, внешних ему целей. Вантичной философии антропоцентризм сформулировал Сократ, позднее этого воззрения придерживались представители патристики, схоластики и некоторые философы нового времени[2].
Согласно американскому медиевисту Линну Уайту (Lynn White Jr) антропоцентризм возник как результат двух исторических образований:
модели cовременного Западного демократического государства, сложившейся посредством завоеваний и колонизации того, что сейчас называется развивающимся миром.
иудейско-христианской традиции, согласно которой всё создано для человека, которого Бог выбрал для господства на земле[3].
Начиная с эпохи Возрождения человек в философии перестаёт рассматриваться как причастный к Богу[4]. К событиям в науке, затрагивающим место человека во Вселенной, относятся, главным образом, гелиоцентрическая система мира Коперника, сместившая фокус с человека на Солнце и эволюционная теория Чарльза Дарвина, спустившая человека с вершины цепи бытия[5].
Гуманíзм — визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.
Гуманізм це ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність.
Гуманістичний світогляд протиставляється світоглядам, для яких людина не стоїть на вершині піраміди цінностей: релігійному, де найголовнішою цінністю проголошується Бог, класовому, для якого найважливіші інтереси певного класу, імперському, для якого найпершою цінністю є інтереси імперії тощо.
в-18
1.Загальна характеристика філософії середніх віків
Філософська думка середніх віків корениться у релігіях монотеїзму (однобожжя). Це такі релігії, як іудаїзм, християнство, мусульманство (іслам), і саме з ними пов'язаний розвиток як європейської, так і арабської філософії середніх віків. Середньовічне мислення за своєю суттю теоцентричне: первинною фундаментальною реальністю, яка об'єднує у собі все суще, є вже не космос, а Бог. Головним принципом розуміння світу є його бачення за образом і подобою духу.
На цьому ґрунті, як зазначає І. В. Бичко р^, формується нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки найдосконалішим втіленням і виразом духовності мислиться Бог, то теологія (вчення про Бога, богослов'я) підіймається до рівня найголовнішого знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі загадки буття.
Іншою особливістю філософії середньовіччя є чітка постановка питання про онтологічну природу зла та про відповідальність за його існування (проблема виправдання Бога, проблема теодіцеї). Оскільки Бог є найвище буття та найвище благо, то все ним створене теж має бути благим і довершеним. Звідки ж береться зло? Чому всемогутній Бог мириться з його існуванням?
Нова світоглядна парадигма не могла не висвітлити по-новому й антропологічну проблематику. У світлі цієї нової парадигми, або форми бачення світу, по-новому бачиться і людина. Звертаючись до духовності віднині як до вищого критерію реальності, нова християнська думка проголошує неістотними тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювались як найзначніші.
У IV ст. завершується процес формування середньовічної світоглядне-філософської парадигми. На Нікейському соборі формулюються основні догмати християнського віровчення. «Встановлення офіційної догматики, — пише російський історик філософії В. В. Соколов, — ставило перед філософуючими ідеологами християнства обмеженіші, ніж перед цим, завдання, тепер вони повинні були виправдовувати і, за можливістю, роз'яснювати встановлені та встановлювані після Нікейського собору догмати, використовуючи і необхідні елементи античної... філософської думки».
Вихідні принципи середньовічної манери філософування були сформульовані, у патристичний період так званими «отцями церкви». І тут, як і в апологетиці, спостерігаємо поділ на східних (грекомовних) і західних (латиномовних) отців церкви.
Серед «отців церкви» найбільший вплив на подальший хід філософського розвитку в західноєвропейському світі мав Августин. «Люди, — наголошує Августин в одній із найвідоміших своїх праць «Сповідь», —дивуються висоті гір і величезним хвилям морським, і найвеличнішим водоспадам, і безмежності океану, і зоряним шляхам, але не звертають уваги на самих себе». Августин дає принципово нове тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного «речово» орієнтованій традиції античності. Наголошуючи на лінійних (а не циклічних) часових ритмах, Августин говорить про принципову можливість виникнення нового, ще ніколи не бувалого. Згідно ж із циклічною концепцією часу, все існуюче є повторенням чогось такого, що вже колись було.
Таке розуміння часу означало розуміння його плину як поступу, а значить —історії. Вперше виникав грунт для серйозної постановки таких фундаментальних гуманістичних проблем, як проблеми творчості, свободи та ін. Йдеться про нову постановку питання про час як історичний. Звичайно, розуміння цієї проблеми Августином було історично обмеженим, оскільки «історія» в його (богословському) розумінні означала лише короткий відрізок між двома «вічностями» — створенням світу Богом і конечним «тисячолітнім» царством Божим на землі. Крім того, Августин, по суті, заперечував об'єктивне існування минулого й майбутнього, суб'єктивістські тлумачачи їх як пам'ять і надію.
Суб'єктивістські-ірраціоналістично тлумачить Августин і співвідношення розумово-мислительних і вольових характеристик людської душі, віддаючи перевагу останнім. Подібним же чином проводить Августин розрізнення між наукою і мудрістю. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання вічних божественних справ і духовних об'єктів. Звідси «виводиться» теза про незаперечну першість віри перед розумом (віра передує розумові), і, зрештою, постає беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини.
Наприкінці V — на початку VI ст. починає складатися система освіти середньовіччя. Римський письменник V ст. Марціал Капелла пропонує ідею «семи вільних мистецтв», серед яких основою всіх знань виступають перші три — граматика, риторика й діалектика. Остання тлумачиться як мистецтво логічного міркування і його вираження в мові, тобто як формальна логіка. До решти «мистецтв» належать арифметика, геометрія, астрономія і музика. Северин Боецій детально розробив і обґрунтував ідею «семи мистецтв», розділивши їх на дві групи. Перша («трипуття») містила власне гуманітарне знання (граматику, риторику, діалектику); до другої групи («чотирипуття») входили «мистецтва» природничої орієнтації (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Боецій, як уже зазначалось, зробив багато перекладів з грецької мови на латину, дав до них докладні коментарі.
Все це сприяло процесу становлення та розвитку системи освіти в середні віки. Так, уже в перших монастирських і парафіяльних школах, що виникають у IX ст. в деяких містах Ірландії, Німеччини, Франції та Італії, викладання ведеться відповідно до сисгеми «три»-і «чотирипуття». Деякі з таких шкіл (Шартрська, Ліонська, Реймська та Фульдська) стають провідними центрами середньовічної культури та освіти, теоретичних досліджень свого часу. У цих школах зароджується специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки — схоластика (від грец. «схола» —школа). Трохи пізніше, в XII ст., виникають перші університети — Болонський в Італії, Паризький у Франції та інші, на базі яких схоластика й набуває свого розвитку (XI—XII ст. — рання схоластика, XII—XIII ст. — зріла схоластика, XIII—XIV ст. — пізня схоластика).
П'єр Абеляр (1079—1142) — видатний мислитель середньовіччя. Найвідмітнішою рисою Абелярової позиції було звертання до розуму як провідного інструменту й критерію в пошуках істини.
Один із провідних принципів середньовічної філософії — підпорядкування розуму вірі — починаючи з VI—VII ст. проводився (не так жорстко, як, скажімо, в часи Тертулліана) у філософських дослідженнях. Уже в Августина, який недвозначно вказував на безперечну вищість віри над розумом, знаходимо водночас виразний потяг до раціонального упорядкування й систематизації теології (нагадаємо, що «формально-юридичне», упорядковуюче, «дисциплінуюче» начало —характерна ознака латино-римської ментальності). Так само й Еріугена говорить про відсутність суперечності між «правильним розумом» та «істинним авторитетом», а Ансельм Кентер-берійський відверто проповідує ідею «раціонального» доведення буття Божого.
Раціоналістична альтернатива офіційній схоластичній ортодоксії поряд із Абеляровим варіантом виразно була представлена й позицією учасників так званої Шартрської школи. Шартрські мислителі цікавилися античною культурою, робили багато перекладів античних авторів. Досить активно співробітничав із шартрцями і Абе-ляр, особливо коли школу очолював Бернар із Шартра. Найвідо-мішим із керівників школи був учень Бернара Жільбер де ля Порре, або Порретанус (1076—1154).
Дотримуючись реалістичної (в середньовічному розумінні) орієнтації, Порре був поміркованим прихильником цієї лінії, наближаючись, як і Абеляр, до концептуалізму. На відміну від Абеляра, який хотів надати теології раціонально-понятійної форми, керівник Шартрської школи вважав, що понятійна форма здатна відображувати лише конкретно-одиничну специфіку світу речей і спирається на досвід та індукцію. Теологія ж, користуючись дедукцією, виходить із положень божественного одкровення, що мають принципово позадосвідний характер. Тим самим Порре поклав початок концепції, яка в подальшій історії середньовічної філософії, аж до гуманістичного Відродження, набуде поширення під назвою теорії «двоїстої істини» і стане світоглядною формою поступового звільнення філософії від ролі «служниці теології».
Натуралістичні ідеї Шартрської Інколи знаходять своє специфічне продовження в Оксфордському університеті в гуртку оригінального мислителя Роберта Гроссетеста (1175—1253), який, крім традиційної теологічио-філософської тематики, цікавиі ся проблемами астрономії, метеорології, оптики, лінгвістики тощо. Будучи августиніанцем у загальних принципах філософування, Гроссетест вважає, що в розвитку наукового дослідження провідна рож належить математиці. Велику увагу приділяв він також проблемам емпіричної методології. Важливого значення надавав світлу, котре вважав за особливо «тонку» матерію, завдяки якій реалізується єдність походження Всесвіту і зв'язок між його окремими частинами. Аналогічне значення приписував світлу й Бонавентура, але, на відміну від Гроссетеста, надавав йому містичного тлумачення.
Виражаючи платонівсько-гуманістичну лінію в середньовічній філософії, августиніанство тривалий час виявляло себе провідним напрямом середньовічної думки. Замикаючи рух філософсько-теологічного мислення на людині, її внутрішньому світі, духовності як втіленні справжньої реальності, платонівсько-августиніанське спрямування мислення з часом (наприкінці X — на початку XI ст.) натрапляє на всезростаючі труднощі. Через ряд соціокультурних обставин все помітніше місце серед моментів, що вимагають свого пізнавального осягнення, починає займати «натуралістична» тематика. Згадаймо, що предмет філософії — не
Проте найбільший успіх у подоланні арістотелівської «загрози» шляхом екзегетичного витлумаченім ідей великого мислителя давньої Еллади в католицько-теологічному дусі і перетворення заново «прочитаного» арістотелізму в потужну філософсько-світоглядну опору католицької церкви припадає на долю учня Альберта Великого, який іще за життя затьмарив славу свого вчителя, — Фоми Аквінського (1225 або 1226—1274).
Наприкінці XIII — на початку XIV ст. класична середньовічна філософія — схоластика (і реалістична, й номіналістична), вичерпавши свої історичні позитивні можливості, поступово вступає в період кризи. Остання виявляє себе насамперед у спеціалізації і специфікації позитивного змісту філософських пошуків схоластики, спектр якого ще не так давно був надзвичайно широким. Тепер він дедалі виразніше набуває логічного спрямування. До речі, логічні дослідження цієї пори мали неабияку наукову цінність.
У літературі трапляється огульно негативна оцінка середніх віків як «провал» у «нормальному» ході історичного процесу, як «крок назад» в історії, як «темні віки» тощо. Різко негативно оцінювалося передусім духовне життя середньовічної доби, хоч об'єктивних підстав для цього немає. Середньовічна доба є однією з історичних епох, зі своєю специфікою, але вона нічим не гірша від будь-якої іншої історичної епохи. За середньовіччя було зроблено великий крок у розвитку філософського знання (нове розуміння часу і творчості, виявлення специфіки духовності як однієї з найістотніших характеристик реальності, дослідження багатогранного взаємовідношення одиничного і загального та ін.). Без цього кроку неможливий був би подальший розвиток філософії.
2. Філософія Платона
Платон (427—347 pp. до н. є.). Якщо Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокрта), то Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платана. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях і ідеях), заснував свою школу в Афінах — Академію. Збереглася значна частина творчої спадщини Платона, яка складається з 334 діалогів, «Апології Сократа» і 13 листів.
Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття ґрунтується на ідеалістичному розв'язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які мають назву універсали. З погляду Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі, а тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою «нульове буття», або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують і взаємодіють. Результатом цієї взаємодії є речі навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось «чисто» матеріальним, бо «чиста» матерія — це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі. Речі повсякденного світу є чимось менш досконалим і становлять копію якогось оригіналу, його «тінь». Цим оригіналом єідея.
Теорія пізнання. Згідно з ученням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування (грец. «анамнез») душі. Це властиве тільки людськійдуші, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: «Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному допечери, на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають вважати ці тіні справжніми предметами». Тіні — це результат сприйняття світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності— світу ідей — можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика — здатність ставити питання і давати відповіді на них. Математика (геометрія) здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.
Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійність і суспільна справедливість — це два основні полюси людського життя, які мають бути узгоджені між собою. Звідси необхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремої людської добродійності з державним ладом у цілому. Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві «правильні» з них — монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, чотири «неправильні» — беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі «Держава». За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона — це поліс. Його поліс — це «правління кращих» (аристократія).
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи). Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави у суспільстві та її морально-професійний уклад.
в-19
1.Філософські погляди Н. Макіавеллі
Новий погляд на людину зумовлював пошуки обґрунтувань сутності суспільства і держави. Визнання людини як індивідуальності так чи інакше диктувало межі цих пошуків. Одним із перших серед них була концепція, запропонована італійським суспільним діячем, мислителем, істориком і воєнним теоретиком Ніколо Макіавеллі (1469 –1527 рр.). він мав певний досвід суспільно-політичної діяльності: близько чотирнадцяти років обіймав посаду секретаря Ради десяти Італійської республіки виконував важливі дипломатичні доручення. Після перевороту, що перевернув владу Медичі, Н. Макіавеллі запідозрили у зраді й змові: він був звільнений з усіх посад, і останню частину свого життя прожив у своєму маєтку поблизу Флоренції. Там Н. Макіавеллі написав більшість своїх творів, головним з яких є загальновідома праця “Государ”.
2. Складна і суперечлива природа людини
на погляд Н. Макіавеллі
Дослідники (наприклад див.: Алексеев А.С. Макиавелли как политический мыслитель. – М., 1880;
Топор – Рабчинский В.В. Макиавелли и эпоха Возрождения. Введение в изучение. – М.; Варшава, 1908;
Виллари П.Н. Макиавелли и его время. – Т.1. –М., 1914;
Бурлацкий Ф.М. Загадка и урок Николо Макиавелли, - М., 1977) зазначають незаперечну популярність праць Ніколо Макіавеллі серед державних діячів більш пізнього періоду. Його роботи вивчав У. Черчілль, їх поважав О. Бісмарк, з ними був обізнаний А. Гітлер. Є підстави стверджувати, що ними користувався Й. Сталін. Природа людини складна й суперечлива, вважав Ніколо Макіавеллі. В її основі лежить природний егоїзм, що зумовлюється матеріальним інтересам. Егоїзм підштовхує людину до гріховності. Щоб цього не сталось, її треба виховувати. Найбільш ефективний механізм виховання – держава, а не церква, як вважали теологічні філософи.
Служіння державі, зміцнення її позицій – мета і сенс буття людини. У цьому ж Ніколо Макіавеллі вбачав запоруку реалізації людського щастя.
Матеріальний інтерес – головний інтерес суспільного буття людини. Людина, писав флорентійський філософ, скоріше забуде смерть батька, ніж вилучення майна. Ці слова стали крилатими, поширеними в усьому світі, а в філософії Ніколо Макіавеллі – спірними. За Ніколо Макіавеллі, матеріальний інтерес (ширше – приватна власність) є рушійною силою суспільного розвитку. Проте матеріальні інтереси різних людей зіштовхуються. Саме тому й потрібна держава як механізм реалізації інтересів і майнових суперечок людей. Водночас держава має виконувати політичні функції. Ніколо Макіавеллі відкидає релігійне навчання про державу, обґрунтовує розуміння державної влади як юридичної організації, що базує свою діяльність на певних законах.
Відбиваючи інтереси буржуазії, що починає активніше заявляти про себе в усіх галузях діяльності суспільства, Ніколо Макіавеллі паплюжить дворянство, показуючи його як “виродків”, “заклятих ворогів всякої державності”. Разом з тим він зневажливо ставиться до простих людей, вважає, що для держави немає нічого страшнішого за народний бунт. Оскільки добробут держави пов’язаний з вищим законом політики, для його реалізації придатні всі засоби, в тому числі й аморальні – підкуп, вбивство, пограбування, зрадництво. Самодержавець, що став на шлях формування держави, має уособлювати якості лева і лисиці й провадити політику “батога й пряника”. Пізніше всі ці поради отримали назву ”маківеллізму” й безумовно використовувалися тими державними діячами, які насаджували диктаторські, тоталітарні режими.
3. Історична і соціальна обмеженість
поглядів Н. Макіавеллі
Історична і соціальна обмеженість поглядів Н. Макіавеллі очевидна, але справа в іншому. Саме Ніколо Макіавеллі одним із перший, взяв на себе відповідальність за спростування теологічної моделі держави (й суспільства взагалі) і одночасну побудову її світської моделі, що ґрунтується на матеріальному інтересі людини. Це був крок вперед у галузі суспільної думки. Його можна назвати першою революцією в суспільствознавстві, яка започаткувала вчення про суспільство в контексті його власного розвитку, а не лише як прояв “єдиного” і “божественного”. Звичайно релігійні твердження не канули в небуття. Вони й надалі вживали на зміст нових філософських моделей суспільства, хоч і не завжди цей вплив безпосередньо простежити. Ідею земного походження держави і суспільства підхопив і розвив французький соціолог і юрист Ж Боден (1530-1596). Як і Ніколо Макіавеллі, він тривалий час працював у державних установах, був депутатом від третього стану на Генеральських штатах в Блуа і на власному досвіді пересвідчився в суперечності політичних стосунків між людьми, в складності їх вираження і регуляції. Перу Ж. Бодена належать декілька праць, головними з яких є “Метод легкого вивчення історії” (1566р.) і “Шість книг про республіку” (1576р.) Ж. Боден стверджував, що суспільство формується під впливом природного середовища і системою кровородинних зв’язків. Якщо в природі спостерігається коловорот, одні стани змінюються іншими, то в суспільстві – прогрес.
2.Софісти
Софісти — це старогрецькі філософи середини V—першої половини IV ст. до н. є. Протагор (480—-410 рр. до. н. е.), Горгій — (483—375 pp. до н. є.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Характерною рисою вчення софістів єрелятивізм, який заперечує наявність будь-якого об'єктивного, а значить, й істинного змісту в людських знаннях.
Основна проблема, що її вирішують софісти, — це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження: «Є тільки світ думки, світу сущого не існує». Світ гадки відносний і суперечливий. Будь-яка істина відносна.
Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об'єктивних цінностей. Відносність понять добра і зла, суто формальне вміння маніпулювати словами приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для хворого і благо — для лікаря»; «Смерть — зло для померлого, а для могильників — благо».
Софістами була започаткована тенденція «повороту до людини», яку Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: «Людина є міра всіх речей: сущих у тому, що вони існують, і не сущих у тому, що вони не існують». Протагор був звинувачений в нечести-вості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів. Крітій стверджував, що релігія призначена для того, щоб примушувати простих людей виконувати закони.
У період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була створена безпорадною і вела дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім, завдяки Прометею, вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці надбання хоча і полегшили життя людини, але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги об'єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити софістика.
в-20
1.Філософія Імануіла Канта
Основоположником немецкого классического идеализма считается Иммануил Кант(1724 - 1804) - немецкий (прусский) философ, профессор Кенигсберского университета.
Все творчество И. Канта можно разделить на два больших периода:
• докритический (до начала 70-х гг. XVIII в.);
• критический (начало 70-х гг. XVIII в. и до 1804 г.).
В течение докритического периода философский интерес И. Канта был направлен на проблемы естествознания и природы.
В более поздний, критический период интерес Канта сместился на вопросы деятельности разума, познания, механизма познания, границ познания, логики, этики, социальной философии. Свое наименование критический период получил в связи с названием вышедших в то время трех фундаментальных философских произведений Канта:
• "Критика чистого разума";
• "Критика практического разума";
• "Критика способности суждения".
2. Важнейшими проблемами философских исследований Канта докритического периодабыли проблемы бытия, природы, естествознания. Новаторство Канта при исследовании данных проблем заключается в том, что он был одним из первых философов, который, рассматривая данные проблемы, большое внимание уделил проблеме развития.
Философские выводы Канта были революционными для его эпохи:
• Солнечная система возникла из большого первоначального облака разреженных в космосе частиц материи в результате вращения данного облака, которое стало возможным благодаря движению и взаимодействию (притяжению, отталкиванию, столкновению) составлявших его частиц.
• природа имеет свою историю во времени (начало и конец), а не вечна и неизменна;
• природа находится в постоянном изменении и развитии;
• движение и покой относительны;
• все живое на земле, в том числе и человек, — результат естественной биологической эволюции.
В то же время идеи Канта несут в себе отпечаток мировоззрения того времени:
• механические законы изначально не заложены в материи, а имеют свою внешнюю причину;
• данной внешней причиной (первоначалом) является Бог. Несмотря на это, современники Канта считали, что его открытия (особенно о возникновении Солнечной системы и биологической эволюции человека) по своей значимости соизмеримы с открытием Коперника (вращение Земли вокруг Солнца).
3. В основе философских исследований Канта критического периода (начало 70-х гг. XVIII в. и до 1804 г.) лежит проблема познания.
В своей книге "Критика чистого разума" Кант отстаивает идею агностицизма — невозможности познания окружающей действительности.
Большинство философов до Канта видело в качестве главной причины трудностей познания именно объект познавательной деятельности — бытие, окружающий мир, который содержит в себе множество неразгаданных на протяжении тысячелетий тайн. Кант же выдвигает гипотезу, согласно которой причиной трудностей при познании является не окружающая действительность — объект, а субъект познавательной деятельности — человек, а точнее, его разум.
Познавательные возможности (способности) человеческого разума ограничены (то есть разум не может всего). Как только разум человека со своим арсеналом познавательных средств пытается выйти за собственные рамки (возможности) познания, он наталкивается на неразрешимые противоречия. Данные неразрешимые противоречия, которых Кантом было обнаружено четыре, Кант назвал антиномиями.
|
Первая антиномия - ОГРАНИЧЕННОСТЬ ПРОСТРАНСТВА |
|||
|
Мир имеет начало во времени и ограничен в пространстве. |
Мир не имеет начала во времени и безграничен. |
||
|
Вторая антиномия - ПРОСТОЕ И СЛОЖНОЕ |
|||
|
Существуют только простые элементы и то, что состоит из простых. . |
В мире нет ничего простого. |
|
|
|
Третья антиномия - СВОБОДА И ПРИЧИННОСТЬ |
|
||
|
|
|||
|
Существует не только причинность по законам природы, но и свобода. |
Свободы не существует. Все в мире совершается в силу строгой причинности по законам природы. |
|
|
|
Четвертая антиномия - НАЛИЧИЕ БОГА |
|
||
|
Есть Бог - безусловно необходимое существо, причина всего сущего. |
Бога нет. Нет никакого абсолютно необходимого существа - причины всего сущего. |
|
|
С помощью разума можно логически доказать одновременно оба противоположных положения антиномий — разум заходит в тупик. Наличие антиномий, по Канту, - доказательство наличия границ познавательных способностей разума.
Также в "Критике чистого разума" И. Кант классифицирует само знание как результат познавательной деятельности и выделяет три понятия, характеризующих знание:
• апостериорное знание;
• априорное знание;
• "вещь в себе".
Апостериорное знание — то знание, которое получает человек в результате опыта.Данное знание может быть только предположительным, но не достоверным, поскольку каждое утверждение, взятое из данного типа знания, необходимо проверять на практике, и не всегда такое знание истинное. Например, человек из опыта знает, что все металлы плавятся, однако теоретически могут встретиться металлы, не подверженные плавлению; или "все лебеди белые", но иногда в природе могут встретиться и черные, следовательно, опытное (эмпирическое, апостериорное) знание может давать осечки, не обладает полной достоверностью и не может претендовать на всеобщность.
Априорное знание — доопытное, то есть то, которое существует в разуме изначально и не требует никакого опытного доказательства. Например: "Все тела протяженные", "Человеческая жизнь протекает во времени", "Все тела имеют массу". Любое из этих положений очевидно и абсолютно достоверно как с опытной проверкой, так и без нее. Нельзя, например, встретить тело, не имеющее размеров или без массы, жизнь живого человека, протекающую вне времени. Только априорное (доопытное) знание абсолютно достоверно и надежно, обладает качествами всеобщности и необходимости.
Следует оговориться: теория Канта об априорном (изначально истинном) знании была полностью логичной в эпоху Канта, однако открытая А. Энштейном в середине ХХ в. теория относительности поставила ее под сомнение.
"Вещь в себе" — одно из центральных понятий всей философии Канта. "Вещь в себе" — это внутренняя сущность вещи, которая никогда не будет познана разумом.
4. Кант выделяет схему познавательного процесса, согласно которой:
• внешний мир первоначально осуществляет воздействие ("аффицирование") на органы чувств человека;
• органы чувств человека принимают аффицированные образы внешнего мира в виде ощущений;
• человеческое сознание приводит полученные органами чувств разрозненные образы, ощущения в систему, в результате чего в человеческом разуме возникает целостная картина окружающего мира;
• целостная картина окружающего мира, возникающая в разуме на основании ощущений, есть всего лишь видимый разумом и чувствами образ внешнего мира, который не имеет ничего общего с реальным миром;
• реальный мир, образы которого воспринимают разум и чувства, является "вещью в себе"— субстанцией, которая абсолютно не может быть понята разумом;
• человеческий разум может лишь познать образы огромного множества предметов и явлений окружающего мира — "вещей в себе", но не их внутреннюю сущность.
Таким образом, при познании разум наталкивается на две непроницаемые границы:
• собственные (внутренние для разума) границы, за которыми
возникают неразрешимые противоречия — антиномии;
• внешние границы - внутреннюю сущность вещей в себе.
5. Само человеческое сознание (чистый разум), принимающее сигналы — образы от непознаваемых "вещей в себе" — окружающего мира, также, по Канту, имеет свою структуру,которая включает в себя:
• формы чувственности;
• формы рассудка;
• формы разума.
Чувственность — первый уровень сознания. Формы чувственности — пространство ивремя. Благодаря чувственности сознание первоначально систематизирует ощущения, размещая их в пространстве и времени.
Рассудок — следующий уровень сознания. Формы рассудка — категории — предельно общие понятия, с помощью которых происходит дальнейшее осмысление и систематизация первоначальных ощущений, размещенных в "системе координат" пространства и времени. (Примеры категорий — количество, качество, возможность, невозможность, необходимость и т. д.)
Разум - высший уровень сознания. Формами разума являются окончательные высшие идеи,например: идея Бога; идея души; идея сущности мира и др.
Философия, по Канту, является наукой о данных (высших) идеях. 6. Большая заслуга Канта перед философией в том, что им было выдвинуто учение о категориях (в переводе с греческого — высказываниях) - предельно общих понятиях, с помощью которых можно описать и к которым можно свести все сущее. (То есть нет таких вещей или явлений окружающего мира, которые не обладали бы признаками, характеризуемыми данными категориями.) Таких категорий Кант выделяет двенадцать и делит их на четыре класса по три в каждом.
Данными классами являются:
• количество;
• качество;
• отношение;
• модальность.
(То есть все в мире обладает количеством, качеством, отношениями, модальностью.)
Сами категории:
• количества — единство, множество, цельность;
• качества — реальность, отрицание, ограничение;
• отношения - субстанциональность (присущность) и акциденция (самостоятельность); причина и следствие; взаимодействие;
• модальность — возможность и невозможность, существование и несуществование, необходимость и случайность.
Система категорий также имеет свою внутреннюю структуру:
первые две категории каждого из четырех классов — противоположные характеристики свойства класса, третьи — их синтез. Например, крайними противоположными характеристиками количества являются единство и множество, их синтезом - цельность; качества - реальность и отрицание (нереальность), их синтез -ограничение и т. д.
Согласно Канту с помощью категорий — предельно общих характеристик всего сущего — рассудок осуществляет свою деятельность: располагает по "полочкам разума" хаос первоначальных ощущений, благодаря чему является возможной упорядоченная мыслительная деятельность.
7. Наряду с "чистым разумом" — сознанием, осуществляющим мыслительную деятельность и познание, Кант выделяет "практический разум", под которым понимает нравственность и также подвергает его критике в своем другом ключевом произведении — "Критика практического разума".
Главные вопросы "Критики практического разума":
• Какой должна быть мораль?
• Что есть моральное (нравственное) поведение человека? Осмысливая данные вопросы, Кант приходит к следующим
выводам:
• чистая нравственность — признанное всеми добродетельное общественное сознание, которое отдельный индивид воспринимает как свое собственное;
• между чистой нравственностью и реальной жизнью (поступками, побуждениями, интересами людей) существует сильное противоречие;
• мораль, поведение человека должны быть независимы от всяких внешних условий и должны подчиняться только моральному закону.
И. Кант следующим образом сформулировал моральный закон, который имеет высший и безусловный характер, и назвал его категорическим императивом: "Поступай так, чтобы максима твоего поступка могла быть принципом всеобщего законодательства".
В настоящее время моральный закон (категорический императив), сформулированный Кантом, понимается следующим образом:
• человек должен действовать так, чтобы его поступки были образцом для всех;
• человек должен относиться к другому человеку (как и он -мыслящему существу и уникальной личности) только как к цели, а не как к средству.
8. В своей третьей книге критического периода — "Критика способности суждения" — Кант выдвигает идею всеобщей целесообразности:
• целесообразности в эстетике (человек наделен способностями, которые должен максимально успешно использовать в различных сферах жизни и культуры);
• целесообразности в природе (все в природе имеет свой смысл — в организации живой природы, организации неживой природы, строении организмов, размножении, развитии);
• целесообразности духа (наличие Бога).
9. Социально-политические взгляды И. Канта:
• философ считал, что человек наделен изначально злой природой;
• видел спасение человека в моральном воспитании и жестком следовании моральному закону (категорическому императиву);
• был сторонником распространения демократии и правового порядка — во-первых, в каждом отдельном обществе; во-вторых, в отношениях между государствами и народами;
• осуждал войны как наиболее тяжкое заблуждение и преступление человечества;
• считал, что в будущем неизбежно наступит "высший мир" — войны будут либо запрещены правом, либо станут экономически невыгодными.
10. Историческое значение философии Канта в том, что им было:
• дано основанное на науке (механике Ньютона) объяснение возникновения Солнечной системы (из вращающейся туманности разряженных в пространстве элементов);
• выдвинута идея о наличии границ познавательной способности разума человека (антиномии, "вещи в себе");
• выведено двенадцать категорий - предельно общих понятий, которые составляют каркас мышления;
• сформулирован категорический императив — моральный закон;
• выдвинута идея демократии и правового порядка как в каждом отдельном обществе, так и в международных отношениях;
• осуждены войны, предсказан "вечный мир" в будущем, основанный на экономической невыгодности войн и их правовом запрете.
2.Загальна характеристика філософії Відродження
XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності.
Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації. Термін "Кепіззапсе" (Відродження) був уведений Джорджо Базарі (151 1 — 1574) — видатним італійським живописцем, архітектором та істориком мистецтва XVI ст.
Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.
Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху припадає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV — початок XVII ст.
Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:
1) Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.
2) Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.
3) Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.
4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.
5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.
Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.
Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.
Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.
Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філософію, образотворче мистецтво і літературу.
На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний зміст.
Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя. Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331—1404).
В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.
Пояснюється це, по-перше, несталістю соціально-економічного устрою в провідних країнах Західної Європи. То був перехідний період від однієї (феодальної) формації до іншої, до нових, буржуазних виробничих відносин. Характеризується він невизначеністю соціально класової структури, а звідси — неоднорідністю ідеологічних настанов. По-друге, теоретичні джерела філософії Відродження надто розмаїті і не обмежуються лише античною культурою.