Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Назва реферату: Українська культура початку ХІV - першої половлини ХVII ст
Розділ: Культура
Українська культура початку ХІV - першої половлини ХVII ст
План
1. Умови культурного розвитку України у складі Литовська-Руської та Польської держав.
2. Церковні братства та їхня культурно-просвітня діяльність.
3. Розвиток освіти і науки. Медицина.
4. Книгодрукування та література.
5. Архітектура та образотворче мистецтво. Музика.
1. Розвиток української культури в XIV — першій по ловині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обста винами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на україн ську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.
Неймовірно тяжкою для українського народу була пер ша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступи ла руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблен ня українського народу, що в свою чергу спричинило від критий протест українського населення.
У колонізаційному наступі на Україну провід вели польські магнати. Опанувавши Холмщину, Галичину і По ділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщину і, врешті, на Лівобережжя. Струсі, Язловецькі, Замойські, Синявські, Жолкєвські, Калиновські, Потоцькі та інші магнатські роди зайняли величезні просто ри, створюючи справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків, цілі просторі провінції. Ці "короленята" були необмеженими володарями своїх земель, бо займали найвищі посади в державній адміністрації. Всякі скарги місцевого населення до влади не доводили ні до чого, бо магнатська верхівка всю владу зосередила в своїх руках.
Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподівалася надбати маєтків і багатств. При магнатах поживу для себе знайшли також євреї, що були панськими агентами і факторами, брали в оренду корчми, млини, мита і навіть церкви.
Головну колонізаційну акцію повело латинське духовен ство. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства також у Кам'янці, Луць ку і Києві. У першій половині XVII ст. незвичайно широ ку пропаганду на сході повели єзуїти, які осіли в Ярославлі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві та інших містах. Єзуїти вели пропа ганду серед магнатів, шляхти, міщанства, особливу увагу звертали на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючися залучити їх до латинської церкви і тим самим до польського національного табору. Єзуїти засновують шко ли з добрими вчителями, для того щоб прилучити до себе українську молодь і цим денаціоналізувати її. Отже, про цес колонізації здійснювався одночасно як в економічній, так і в культурній сферах життя українського суспільства.
У найближчі три десятиліття після Люблінської унії процесу колонізації протистояли українські аристократичні роди. Вони вважали своїм обов'язком обороняти культу ру, протегувати церкву, освіту, доброчинні установи. Так робили такі визначні представники аристократії, як Гри горій Хоткевич, що заснував у Заблудові друкарню, або Ко стянтин Острозький, заклавши академію в Острозі, чи Василь Загоровський, що фундував у своєму селі школу. Проте патріотизм аристократії був тісно пов'язаний зі служ бою державі. Коли Литовської держави не стало, нові по коління скоро забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, що обіцяла значущість і гідність, — до Польщі. Про шлях ренегатства, яким пішли майже всі панські роди, писав Мелетій Смотрицький у своїм "Тре-носі, або ляменті святої східної церкви" (1612 р.).
У нових умовах особливо зросло значення духовенства. Під польською владою православна церква втратила своє привілегійоване становище і опинилася перед загрозою повного знищення. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єписко пи вважалися представниками всього народу, а церковні собори стали всенародними з'їздами. У своєму тяжкому становищі церква шукала захисту і підтримки серед гро мадян і мусила наближатися до них, цікавлячись не тільки їх духовним життям, але і світськими потребами. Під цер ковною опікою гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство і мистецтво. Дещо змінилося релігійне життя суспільства і місце церкви після прийнят тя Берестейської унії (1596 р.). В релігійному житті стався розкол, який особливо негативно відбився на політичній боротьбі, яку вів український народ у XVII ст.
Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та куль турних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Украї нський народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут дер жави, постала основною опорою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток само бутності шляхом плекання своєї мови, культури, духовності.
2. В той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси, які стали співтворцями козаччини.
Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли пошири лася цехова організація, братства запозичили дещо з цехо вого устрою. У цей період особливо важливими стають еко номічні завдання братств. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі, заснову вали бібліотеки, поширювали церковну літературу. Спочат ку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовен ство. Братства існували в містах Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині, Дубно та ін. Це були релігійно-націо нальні об'єднання, які очолили боротьбу проти політики національного і релігійного тиску, що здійснювала Польща в Україні. Мета братства: "... православні християни, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків, хочуть від них відлучитись і не мати нічого спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом вписують і браттями називаються...".
Внутрішня структура братств була нескладна. Всі дійсні члени сплачували членські внески і вступне. Членів брат ства мали небагато: у Львівськім Успенськім братстві їх бу вало не більше як 20—30, а в Луцьку доходило до 15. Луцьке братство було засноване в 1617 р. і мало більшість членів із шляхти, а київське, засноване в 1615 р., переважно скла далося з духовенства. Для того щоб підтримати діяльність Київського братства, до нього вступив сам гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорозьким і так узяв цей культурний центр під свій протекторат. У XVII ст. братства стають загальнонаціональними установами, і цей бік своєї діяльності вони підкреслювали свідомо: наприклад, у ста туті Львівського братства зазначено, що членом може бути "чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з по сполитих людей всякого стану". Виразна всенародність братської організації— особливо помітна риса. Братства стояли у тісних взаємозв'язках, вели жваве листування; братчики посилали одні до одних своїх посланців, повідом ляли про свої плани, радились у різних справах. У кінці XVI ст. серед братств виділяється Львівське, яке в цей пе ріод поширило свою діяльність на різні сторони життя сус пільства і котрому в 1586р. антиохійський патріарх Йоаким доручив нагляд над іншими братствами. Львівське братство дало тоді ініціативу до заснування братств по всіх містах і містечках. А Віденське братство випустило друком зразок статуту, і братська організація набула всюди одна кових форм. Саме в цей час (1583 р.) Львівське братство купує друкарню Івана Федорова і організовує середню школу. За прикладом Львова інші братства теж почали зас новувати свої школи. Це була перша мережа освітніх товариств в Україні.
У Галичині школи засновано в Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарнім, Перемишлі, Ярославлі, на Холмщині — в Холмі, Красноставі, Замості, на Підляшші — у Більську, Бересті та Володаві, на Волині — у Володимирі, Луцьку, Дубні, на Поліссі — в Пінську, на Поділлі — в Межибожі та ін. Дещо пізніше активізувалася Наддніпрян щина. Цей буйний розвиток шкільництва становить досить характерне явище для життя України на зламі XVI—XVII ст. Братські друкарні видавали книги, які поширювалися не тільки в Україні, але й в Білорусії, Московщині та на Бал канах. Вихованці братських шкіл, шукаючи собі хліба, ман дрували по містах та селах, всюди розносили нові знання і гасла боротьби. Це нове, освічене покоління, що пізнало і власні традиції, і чуже знання, виховане в атмосфері боротьби, визначалося сміливістю й активністю, їхні впливи можна побачити в завзятій національній боротьбі, що охо пила міста, і в селянських повстаннях, і в зачатках козач чини. Наставала епоха національного відродження.
3. Освічені люди того часу шукали різноманітні засоби, щоб стримати польський наступ. Найважливішою була спра ва заснування нових шкіл. Недостатній розвиток освіти вва жали за головну причину занепаду культурного і національ ного життя. Найглибше висвітлив це питання автор "Пере стороги" (мабуть, майбутній митрополит Іов Борецький), який писав: "Вельми зашкодило державі Руській, що не могли поширити шкіл і наук всенародних і їх не фундували, бо якщо науку мали б, то за несвідомістю своєю не прий шли б до такого занепаду".
Першочергово на цю потребу відгукнулися братства. Так, перша братська школа була заснована у Львові у 1585 р. і звалася греко-слов'янською школою, або гімназією. На вчання в школі велося слов'янською мовою, з давніх мов вивчалася грецька. У якій пошані була грецька мова, мож на побачити із заповіту гетьмана Петра Сагайдачного, що встановив у львівській і київській школах окремі кошти на утримання грецьких учителів.
Навчання носило літературний характер. Після вивчення основ граматики приступали до вивчення поетики та рито рики, торкалися основ філософії. Поза літературною освітою учень виносив зі школи деякі знання з математики, астро номії, музики. Дуже високі вимоги ставилися до вчителів-дидасколів, останні повинні бути розумними, благочестивими (не п'яницями, розпусниками, хабарниками, зависниками, а являти собою взірець добра і всяких чеснот у всьому). Учні в школі мали рівні права, які визначалися шкільним статутом. Викладали в цій школі молоді вчителі і письменники: Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький, Іван (Іов) Борець кий та ін. Головне завдання школи було підготувати нових духовників, учителів і письменників, що словом і письмом могли послужити громадянству.
Існувала братська школа й у Луцьку. В ній працювали відомі педагоги Єлисей Ілковський, Павло Босинський, Ав-густин Славинський, видатний художник Йов Кондзеле-вич. Школа мала свій статут "Порядок шкільний" і пра вила для учнів "Артикул прав", котрі є пам'ятками прогре сивної педагогічної думки того часу. В Луцькій братській школі навчався видатний український поет і громадський діяч Данило Братковський, закатований шляхтою у 1702 р. за участь у національно-визвольному русі. Певну роль у розвитку освіти відіграла Запорозька Січ.
Вже у 1576 р. на землях Війська Запорозького була засно вана перша школа, в якій навчалися бажаючі — як мало літні, так і дорослі. На Чортомлицькій Січі (нижче від Нікополя) в 1650 р. збудували січову військову церкву із центральною головною школою при ній. У цій школі, як свідчать документи, навчалося 80 учнів. Всього на Запо рожжі було 44 церкви, при 16 з них працювали церковно парафіяльні школи. Діяли також, за твердженням істори ка О. Апанович, 3 спеціальні школи підвищеного типу.
Головним учителем січової школи був ієромонах. Він тур бувався про здоров'я хлопчиків, ховав померлих і про все, що відбувалося в школі, доповідав кошовому отаманові та при кордонному лікареві. Навчання в усіх школах Запорожжя велося рідною — "руською" — мовою. Крім рідної, у січових школах вивчали старослов'янську і латинську мови, письмо й лічбу, закон Божий, піїтику, риторику, геометрію, геогра фію, астрономію, музику тощо. Учні проходили курс військо во-фізичного виховання, мали досить широкі права. Щоро ку обирали двох отаманів: одного для учнів старшого, друго го — для учнів молодшого віку. Виняткову увагу запорозькі козаки приділяли добору вчителів, стежили за їхніми пове дінкою і працею. Проте довгий час залишалася невирішеною справа вищої школи, яка могла б дати освіту інтелігенції і протидіяти впливам єзуїтських шкіл.
Створенням вищої школи першим зайнявся князь Кос тянтин Острозький, волинський магнат, що займав високі урядові посади і, розуміючи вагу освіти, заснував у своєму маєтку в м. Острозі у 1576 р. школу, відому під назвою Ос трозької академії. Щоб забезпечити школі вищий рівень, Острозький запросив викладати в ній видатних українських та іноземних вчених. Очолив Академію Герасим Смотриць кий, професорами були греки: Кирило Лукаріс, Протосінгел Никифор, Діонісій Палеолог. Тут викладали ієромонах з Ос трога Купріян, котрий свого часу вчився в Падуї та Венеції, математик та астроном Ян Лятос, який був раніше професо ром Краківського університету, острозькі священики Дем'ян Наливайко та Василь — автор трактату "О єдиной вірі". Були і світські люди: Клірик Острозький, Христофор Філарет (М. Броневський) — автор "Апокрисису", пізніше — Мелетій Смотрицький. З 1576 р. тут діяла друкарня Івана Федорова, яка видала понад ЗО найменувань книжок, особливим досяг ненням було видання Острозької Біблії в 1581 р. В Академії навчалися майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та вчений, письменник Мелетій Смотрицький. Але проісну вав навчальний заклад недовго. В 1608 р., коли князь Острозький помер, його син Януш, який був уже католи ком, справи батька продовжувати не бажав. А онука князя Острозького, Анна Алоїза Ходкевичева, заснувала в Ост розі єзуїтську колегію.
Знову потребу вищої школи в Україні підняв Петро Мо гила, об'єднавши в 1632 р. школу Києво-Печерської лаври з братською школою і створивши навчальний заклад, який стали називати Києво-Могилянським колегіумом, а пізні ше, з 1694 р., Києво-Могилянською академією. Новий нав чальний заклад мав за основу західноєвропейський зразок.
З самого початку колегіум, крім чотирьох нижчих класів (фари, інфіми, граматики, синтаксими), мав класи поети ки, риторики, філософії. Лекційні курси читалися переваж но латинською мовою, як і в тогочасних західноєвропейсь ких колегіумах та університетах. На цьому дуже наполягав сам Петро Могила, хоча проти вивчення латини в Україні стояла значна частина духовенства.
Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум мав у своєму підпорядкуванні школи, що працювали за його програмою: у Вінниці (заснована 1634 р.; в 1639 р. перенесена до Гощі); у Кременці (відкри та в 1639 р. за участю фундаторів Кременецького братства Лаврентія Древинського та Данила Малинського).
У цьому навчальному закладі викладалися арифметика, граматика, музика, нотний спів, геометрія, астрономія, грецька, латинська та польська мови. Щорічно в академії навчалося близько тисячі учнів як з України, так і з Біло русії, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн. Вчилося багато росіян, зокрема Михайло Ломоно-сов. У 1698 р. цар Петро наказав патріархові: "Священни ки у нас ставятся, грамоти мало умеют ... й для того в обу-чение хотя бьі послать 10 человек в Киев в школы".
У той час, коли в Московії західної науки і культури зав жди боялися і втікали від них, в Україні ніколи нічого подіб ного не спостерігалося і західний вплив широкою рікою ко тився до нас. Про те, що в Києво-Могилянській академії утверджувалась атмосфера вільнодумства, свідчить хоча б викладання в ній філософії. Кожен професор філософії по винен був виробити собі свій оригінальний курс, до цього навіть зобов'язував статут академії. Оригінальні курси філосо фії залишили після себе професори Христофор Чарнуцький, Платон Малиновський, Амвросій Дубневич, Стефан Кали-новський, Йосип Туробайський, Мануйло Козачинський.
Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром. Професори, як свідчать нотатки лекцій Йосипа Горбацького в 1639—1640 рр. та Інокентія Гізеля в 1645—1647 рр. ("Підручник логіки" та "Загальний нарис філософії"), не обмежувались лише викладом кон цепцій, загальноприйнятих у тогочасній європейській науці, а ще самостійно розробляли проблеми логіки, пси хології та інших наук.
Пам'ятками православної полемічної літератури стали "Палінодія" Захарія Копистенського і польськомовний трак тат "Літос", який вважають твором Петра Могили. Обидва твори засвідчують ерудицію авторів, їхню обізнаність як з богословською думкою Сходу і Заходу, так і з тогочасною слов'янською та західноєвропейською літературою.
Та основна заслуга цього навчального закладу полягала в тому, що українці вже в XVII ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання у всьому слов'янському світі, демон струвала зв'язок української культури із західноєвропейсь кою, сприйняла ідеї гуманізму, Реформації і Просвітницт ва, стала віддзеркаленням демократизму українського сус пільства та здійснила величезний вклад у справу формування української еліти.
Проте спочатку, до відкриття в Україні вищої школи, рівень вітчизняної науки представляли вихованці монастирсь ких шкіл, що часто продовжували свої студії в Празькому, Лейпцігському, Болонському, Падуанському та Краківсько му університетах. До найбільш знаних належить, наприклад, поет-гуманіст Павло Русин із Кросна (бл. 1470—1517 рр.). Також чималий вплив на розвиток тогочасної гуманістичної думки справив художник Максим Грек, його ревним учнем був князь Андрій Курбський, діяльність якого на Волині (у Миляновичах) сприяла значному культурно-освітньому по жвавленню. Протягом 60—80-х років XVI ст. А. Курбський був оборонцем православ'я перед наступом католицизму і полонізації. Його перу належать переклади творів Івана Зла тоуста, Івана Дамаскина та інших авторів. А. Курбський ли стувався з князем Острозьким, Чарторийською, А. Бокієм.
Першою видатною постаттю в українській медичній на уці після Євпраксії був Юрій Дрогобич (бл. 1450—1494). Справжнє прізвище Котермак, народився в м. Дрогобичі біля Львова. Закінчив Краківський університет і одержав звання магістра. Продовжив навчання в Болонському уні верситеті, став професором медицини і філософії, відомим астрономом і згодом ректором цього університету. В 1483 р. в Римі була надрукована його праця "Прогностичне судження". В 1488р. Ю.Дрогобич повернувся до Кракова і очолив кафедру медицини в місцевому університеті.
Вірогідно, Ю. Дрогобич був не єдиним українським вченим-медиком у XV—XVI ст. В архівах Краківського універ ситету згадуються студенти з різних населених пунктів України. Професором медицини в Краківському універси теті в середині XVI ст. був Йосип Струсь, який написав зна мениту працю про пульс.
Українцями, на думку дослідників, були професори пер шої в Україні медичної школи, заснованої в Замості у 1593 р., Симон Бирковський, Іоан Ірсин. Велику роль у підготовці медиків України в XVII ст. відігравала Києво-Могилянська академія. Вона не була медичною, а загальноосвітньою шко лою, та завдяки високому науковому рівню давала дуже добру підготовку для подальшого студіювання медицини в загальноєвропейських університетах.
За далеко неповними даними колишніми учнями Киє-во-Могилянської академії були близько 740 українських лі карів, її закінчили такі видатні українські вчені-медики, як Нестор Амбодик-Максимович, Степан Андрієвський, Да нило Веланський-Кавунник, Денис Волчанецький, Михай ло Гамалія та ін.
Після закінчення академії сотні молодих українців ішли для продовження навчання до відомих університетів Захі дної Європи: Лондона, Парижа, Лейдена, Галля, Кіля, Падуї, Лейпціга, Единбурга, Кракова та ін. Бідніші або менш здібні учні академії йшли до госпітальних шкіл, ме-дико-хірургічних шкіл Польщі, а пізніше — Московщини.
4. Основою освіти була книга, і українські прогресивні діячі не шкодували коштів на формування бібліотеки з творів античних та європейських письменників, філософів, просвітителів. Книга в Україні була дуже шанована, на ній виховувалися різні прошарки освічених людей. Подарувати книгу храмові вважалося справою честі. Книги перекладали з іноземних мов, переважно грецької, потім латини.
За умов чужоземного поневолення, коли український народ був позбавлений власної державності, одним із най важливіших факторів розбудови національної свідомості стала рукописна книга. Центром освіти і книгописання в XIV—XVI ст. були монастирі, зокрема Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Зимненський. Книгописні май стерні функціонували по всій Україні. Професія перепи сувача книжок, — а цією справою займалися здебільшого ченці, — була в пошані.
Несприятливі історичні умови призвели до значної втра ти культурних і мистецьких цінностей, зокрема й рукопис них книг. Серед книг далекої епохи назвемо "Пандекти Антіоха" (1307 р.), переписані у Володимирі-Волинсько-му; "Євангеліє" із Спаського Красносільського монастиря в Луцьку; "Київський Псалтир" (1397 р.), створений дия коном Спиридонієм, — це найвидатніша пам'ятка XIV ст., оздоблена майже 300 мініатюрами, які виконані надзвичай но майстерно.
Книги, датовані XIV ст., виконувалися на пергаменті, з XVст. пергамент замінив папір. Це полегшило і характер оздоблення, і позитивно вплинуло на поширення самих книжок. До видатних пам'яток середини XVI ст. відно сяться: "Служебник", "Холмське Євангеліє", "Загорівський Апостол" (1554 р.), "Пересопницьке Євангеліє", створене у 1556—1561 рр. у Пересопницькому монастирі на Волині.
Поява багатьох українських рукописних книг на землях Волині — підтвердження того, що цей регіон протягом XIV—XVI ст. залишався в центрі суспільного життя. Ук раїнська література в XIV—XV ст. не мала сприятливих умов для свого розвитку; в наступні періоди на перший план ви ходить перекладна література, що пробуджувало патріотичні почуття у зв'язку із засиллям латинської культури.
Наприкінці XV ст. в Кракові з'являються перші дру ковані книги, виконані кирилицею. Серед них "Октоїх" (1491 р.); "Часословець" (1491 р.); "Тріодь пісна"; "Тріодь цвітна" (1491 р.). їхній автор — механік за фахом, німець Швайпольт Фіоль (р.н. 1525). За переказами, католицький суд спалив наклади книг, а самого друкаря покарав за те, що в такий спосіб пропагував грецьку, а не латинську віру.
Значний внесок у розвиток кириличного книгодруку вання зробив також білоруський просвітитель і культурний діяч Франциск Скорина (1490—1540). Книги Ф.Скорини, зокрема Біблія, були в Україні надзвичайно популярні.
У Львові перша друкарня існувала вже в середині XV ст. Збереглися записи, що в 1460р. львівський громадянин Степан Дропан для матеріальної підтримки подарував мо настирю свою власну друкарню.
У 1572 р. російський першодрукар Іван Федоров при був до Львова і при підтримці свідомих громадян органі зував друкарню, в якій у 1574 р. надрукував "Апостол" і грецький "Буквар", що використовувався навіть болгарсь кими книжниками. У 1576 р. І. Федоров переїхав до Ост рога, де надрукував близько ЗО творів, а саме — Читанку Божого Слова, Буквар, "Хронологію" Андрія Римші; "Ключ Царствія небесного" Герасима Смотрицького та ін. Найцін нішою серед них була Біблія (1581 р.). Пізніше І. Федоров знову повертається до Львова, де члени Львівського Ставро пігійського братства викупляють заставлені у лихваря вер стати Івана Федорова і зорганізовують братську друкарню.
У цій друкарні було опубліковано ряд віршів і драма тичних творів — "Просфонима" (1591 р.), "Лямент" на смерть Григорія Желигорського (1625 р.), "Вірші на Різдво Христове" Памва Беринди (1616 р.), "Розмишлєніє о муці Христа Спасителя" Иоаникія Волковича. Тим самим було зроблено значний внесок у розвиток різножанрової україн ської культури. Львівська братська друкарня дала поштовх бурхливому розвиткові друкарства в Україні, переважно в Галичині і на Волині. У 1604—1606 рр. спершу в Стрятині (поблизу Рогатина), а згодом у Крилосі (поблизу Галича) діяла друкарня Федора та Гедеона Балабанів.
Цікавим явищем культурного життя на західноукраїн ських землях були "мандрівні" друкарні. Зокрема, у різних селах і містах випускав книжки мандрівний друкар Павло-Домжив Люткевич-Телиця: в Угорцях, коло Самбора, в с.Четвертні Луцького повіту, а далі в Луцьку і в Чорній біля Рівного. Спільник Телиці ієродиякон Сильвестр пе редав цю друкарню Луцькому братству. У цій друкарні у 1628 р. було видано "Лямент", єдиний примірник цієї книги зберігається у Львівському музеї українського мистецтва, а в 1646 р. було випущено "Апостол і Євангеліє на все дни недели й праздники".
У Кременці діяла друкарня, що випустила в 1638 р. "Гра матику" церковнослов'янської мови, автором якої був єпис коп Луцький і Острозький Афанасій Пузина. Мандрівну дру карню мав Кирило Транквіліон Ставровецький. У 1639— 1667 рр. у Львові, крім братської, діяла друкарня Михайла Сльозки, яка видала 42 книги. Найціннішими серед них були твори українського письменника Іоаникія Галятовського.
З 1615р. розгорнула свою діяльність друкарня Києво-Печерської лаври, заснована архімандритом Єлисеєм Пле-тенецьким. За кілька років вона стала найпотужнішою в Ук раїні, відзначалася розмаїттям тематики і високохудожнім рівнем друків. Зокрема, тут вийшли "Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного" К. Саковича, полемічна "Книга о вірі" Захарії Копистенського та церковно слов'янсько-український словник Памва Беринди (1627 р.).
Отже, у першій половині XVII ст. вже працював цілий ряд друкарень, кожна з яких зробила свій внесок у роз повсюдження книжкової справи та літератури в цілому.
З середини XVI ст. в розвитку української культури почалося пожвавлення. Підготовка і запровадження унії народили багату полемічну літературу. В кращих творах від билися погляди на унію, її організаторів. Це, насамперед, стосується трактатів і послань Івана Вишенського, спрямо ваних проти соціального і національно-культурного гніту. Відомо 16 творів полеміста. На межі XVII ст. І. Вишенський частину своїх творів об'єднав у збірку під назвою "Книжка" і мав намір видати її в Острозькій друкарні. Ці твори, писані на чужині, мають форму послань, порад, лис тів, адресованих народові або окремим особам. У центрі уваги І. Вишенського перебувало животрепетне для україн ського суспільства питання про напрям культурної орієн тації, про характер освіти для успішної протидії польсько-католицькій експансії. У плеяді полемістів виділяється автор "Апокрисиса", що виступав під псевдонімом Христо-фор Філарет. Здавна він жив на Волині, мав близькі взає мини із князем К. Острозьким і X. Радзивилом — одним із відомих керівників протестанського руху.
"Апокрисис" був відповіддю на твір польського єзуїта Петра Скарги "Синод брестський" (1597 р.). У ньому Філа рет обстоював у релігійній формі ідею рівності людей, не залежно від місця і становища у житті. Також він виступав проти католицизму, передусім тому, що він був опорою денаціоналізації і поневолення українського народу.
5. Архітектура і будівництво XIV—XVI ст. підпорядко вувалися завданням обраної політики. В цей період активно розвиваються міста, що стимулювало інженерно-архі тектурну думку. Другою причиною, що прискорила місто будування, було введення Магдебурзького права, яке зміц нювало самоврядування і відкривало простір для цехової організації ремісництва.
У церковній архітектурі ще зберігав вплив візантійсько-руський тип трьохапсидної церкви поряд з унікальним зразком церкви-ротонди. У XVI ст. набули поширення готичні або ренесансові типи будівництва церков.
Оборонні зразки мали класичне завершення в замковій архітектурі з силуетами високих башт і мурів з бійницями (Луцьк, Кам'янець, Збараж). Давні замки органічно впису валися в довколишній пейзаж і розташовувалися на вер шинах гір, берегах річок та озер. У замках з княжим дво ром і службами, пристосованих до оборони, концентрува лося тогочасне життя. Відповідно з ними були пов'язані муровані укріплення міста й передмістя. Із середини XVI ст. форми оборонної архітектури поступаються місцем рене сансного палацового будівництва (Бережани, Межибіж).
Архітектура монастирів, також обумовлена оборонними функціями, включала укріплення з вежами і храмовими спорудами (Унів, Дермань, Межиріччя). До унікальних пам'яток церковного будівництва початку XIV ст. відно сяться церкви-ротонди, наприклад, у Володимирі-Волин-ському церква св. Василія (кінець XIII — початок XIV ст.). Західна архітектура виявила себе у храмових спорудах Льво ва, Рогатина, Дрогобича. Багато церков мали компактні си луети і були пристосовані до оборони (Успенська церква в Зимно, Богоявленська в Острозі, Покровська в Ситківцях).
Високу інженерну та будівничу культуру принесли із со бою пришлі народи (вірмени, німці, євреї), що оселялися в містах і стимулювали розвиток ремісничо-міщанського середовища.
Із становленням міського самоврядування в містах споруджують ратуші, арсенали, ринки; вдосконалюється планування вулиць, міський пейзаж.
Яскрава сторінка національної архітектури — дерев'яне зодчество, що виробило неповторно-самобутні типи цер ков, органічно вписувані у навколишню місцевість.
Традиції дерев'яного будівництва пов'язані з декора тивним різьбленням. Ці роботи, як правило, виконували ремісники-міщани. Серед елементів дерев'яної різьби ви діляється іконостас, що відкрив необмежені можливості для декоративного жанру. Наступне, XVII ст., подає вже кла сичні форми іконостаса, якими захоплювався Павло Алепський (іконостаси Софіївського собору в Києві, у Густинському монастирі).
Пам'яток іконописного малярства XIV ст. залишилося мало. Не збереглося жодного твору, який міг би, наприклад, засвідчити високий рівень іконописної школи Києво-Печер ського монастиря. Збережені твори представляють лише певні регіони (західногалицькі, волинські, карпатські).
Волинські землі дали одну з найсвоєрідніших шкіл укра їнського ікономалювання. Немає точних даних про стиль волинських ікон доби Київської Русі, але в період монго-ло-татарської навали волинські майстри створюють низку богородичних ікон; деякі з них дійшли до нашого часу. На приклад, Луцька (або Волинська) чудотворна ікона Бого родиці (XIII ст.), Дорогобузька ікона Богородиці (XIII ст.), ікони, приписувані пензлю Петра Ратного (XIVст.).
Видатними пам'ятками цієї доби є ікони "Преображен ня" з Бусовиська, "Нерукотворний Спас" з Терла, "Собор Іоакима та Анни", "Страшний суд" з Мшанця, "Микола з житієм" з Горлиць, "Богородиця Одигітрія" з Красова.
У XVI ст. зросла кількість авторських ікон, що засвід чує високу цехову організацію малярства.
Ікони львівської школи відносять до "блакитного сти лю" ("В'їзд до Єрусалима"). Близькі до львівської стилі стики ікони, виконані майстром Федуском з Самбора ("Благовіщення"), ікона луцького художника Андрія Руси на "Синє успіння", яка зберігається в Третьяковській кар тинній галереї у Москві. Грамотою 1425 р. Ягайло дозво ляє українським майстрам розписувати інтер'єри храмів у сандомирській, суразькій та краківській землях.
Для українських майстрів, які розписували інтер'єри Колегіатського костьолу у Вислиці (XIV ст.), каплиці св. Трійці в Любліні (1418 р.), в Сандомирі (1430-ті роки), каплиці св. Христа на Вавелі (1470р.), це доба творчої зрілості, визначення їхнього високого професійного рівня.
Настінне малярство XIV—XV ст. тісно пов'язане з будів ництвом, декоративною творчістю. Уявлення про тогочас ний український стінопис дають осередки, де концентру валася і пульсувала культурна думка. Такими центрами були Львів, Перемишль, Теребовля, Луцьк, Володимир-Волинський, Бузьк, Київ тощо.
Українське образотворче мистецтво розвивалося в склад ну епоху заперечення будь-яких національних культурних форм життя.
Українська професійна музика цієї доби представлена церковними творами, довгий час вона стояла на засадах візантійської відправи. Проте поряд з візантійським, вини кають болгарський, сербський і київський знаменні розс піви. Розспіви фіксувалися відповідною крюковою нота цією, що налічувала кількасот знаків-крюків і заступила у
XIV ст. досі не розшифроване кондакарне письмо.
У XVII ст. знаменний розспів поступається місцем ака-пельному співу, сповненому багатоголоссям.
На основі народної інструментальної музики, що мала ужитковий характер як атрибут обряду, побуту, у XIV—XV ст. виділяються чіткі форми цього жанру. В цей час при дворах короля і шляхти з'являються музиканти-професіо-нали. Так, з XV ст. збереглися імена бандуриста Тарашка, лютнярів Стечка, Подоляна, Лук'яна, Андрейка, а при дворі Зигмунда Августа зажив слави бандурист Чурило, в Ост розі — музика Лаврентій. Існували такі музичні інструмен ти: бубон, тулумбаси, сурма, сопілка, флояра, трембіта, дуда, бугай, ріг, кобза, бандура, тримба, скрипка, цимбали, ліра. Розвивається одна з ранніх форм музичного теат ру — вертепна драма. Вертеп згодом став тим національ ним грунтом, на якому зростав театр.
Підводячи підсумок розвитку культурного життя в Ук раїні наприкінці XIV— початку XVII ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувалися впливи культур Сходу І Заходу, ідей Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впли ви знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запек лої боротьби за національну державність. Вони дали пре красні сходи у вигляді відродження національної культури.