Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Назва реферату: Теорії кредиту
Розділ: Географія
Теорії кредиту
Кредит, як і гроші, ¾ одна з найдавніших економічних категорій. Кредит виник у ті далекі часи, коли почали розвиватися виробництво і обмін товарів. Кредитні відносини охоплювали широкі верстви населення, всі соціальні групи, зумовлюючи між ними гострі суперечності і тим самим прискорювали розвиток суспільного виробництва. Тому явище кредиту завжди привертало до себе увагу мислителів різних народів. Проте справді наукове дослідження кредиту розпочалося в кінці XVIII ¾ протягом XIX ст.
На перших порах розвитку теорії кредиту економічна думка була сконцентрована на дослідженні самого поняття кредиту, пізнанні його суті. Тривалий час досить поширеним було трактування кредиту як довіри, котру виявляє кредитор до свого боржника. Були спроби визначити кредит і як мінову операцію, що складається з двох розділених у часі метаморфоз ¾ передачі цінностей і їх повернення або як тимчасове користування позичальником цінностями кредитора. Пізніше дослідження кредиту стало здійснюватися через пізнання механізму його зв’язку з економічним середовищем, відкрився шлях до формування наукової теорії кредиту.
Проте до цього часу так і не знайдено однозначного вирішення основних проблем теорії кредиту і передусім визначення цого ролі в процесі відтворення. В економічній науковій думці чітко визначилися дві концепції, які одержали назву натуралістичної і капіталотворчої.
1. Натуралістична теорія кредиту
Суть натуралістичної теорії кредиту можна звести до таких положень:
об’єктом кредиту визначається тимчасово вільний капітал у вигляді натуральних речових благ які можуть бути позичені одним економічним агентом іншому;
кредит розглядається як форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту зводиться до перерозподілу цих благ у суспільстві;
позичковий капітал співпадає з реальним капіталом;
банки виступають лише посередниками в кредиті, вони спочатку акумулюють вільні кошти, а потім розміщують їх у позику;
пасивні операції є первинними порівняно з активними.
Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економії А.Сміт, Д.Рікардо, А.Тюрго, Дж.Міль.
А.Сміт і Д.Рікардо вважали, що об’єктом кредиту є не позичковий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які позичаються, ¾ це лише технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного агента до іншого. Він підкреслював: “Кредит є засобом, який чергово переноситься від однієї особи до іншої для використання фактично наявного капіталу; він не створює капітал, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований”.
На думку А.Сміта, банківські операції можуть сприяти розвитку виробничої діяльності в суспільстві не тим, що збільшують капітал, а перетворенням більшої частини існуючого капіталу в активний і продуктивний капітал, чого не було б при відсутності банку.
Погляди на кредит класиків політекономії згодом підтвердили такі відомі економісти, як Ж.Сей, А.Вагнер, А.Маршал, та інші.
Натуралістичний підхід у трактуванні суті і ролі кредиту мав не тільки теоретичне значення, а й помітно впливав на банківську і грошову політику. Зокрема цей підхід лежав в основі так званої грошової школи, представники якої всіляко відстоювали акт Р.Піля (1844 р.), котрий обмежував випуск банкнот в Англії вузькими рамками золотого забезпечення. Якщо позичковий капітал ¾ це лише дзеркальне відображення реального капіталу, то випуск банкнот повинен обмежуватися лише повним забезпеченням.
Заслугою натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв’язок кредиту з процесами виробництва, а виходили з первинності виробництва і вторинності кредиту; вони переконливо доводили, що кредит сам по собі не може створювати реального капіталу, що останній може виникнути тільки в процесі виробництва. З цих позицій прихильники натуралістичної теорії пояснювали зв’язок позичкового процента з прибутком, трактували його як частину прибутку, створеного в процесі виробництва, визнавали залежність норми процента від норми прибутку. Все це було кроком уперед у вивченні кредиту, сприяло розкриттю утопічності концепцій про його чудодійну силу в створенні капіталу, в розвитку суспільного виробництва.
Разом з тим натуралістични1й підхід до визначення суті і ролі кредиту мав і певний недолік. Вони були зумовлені тим, що А.Сміт і Д.Рікардо не змогли до кінця розкрити відмінності між позичковим і реальним капіталом. Нагромадження позичкового капіталу вони розглядали лише як відображення нагромадження реального капіталу.
Визначаючи похідний характер кредиту від виробництва, А.Сміт і Д.Рікардо не побачили його зворотнього впливу на сферу виробництва, на оборот реального капіталу. Роль банків вони зводили до простих посередників у креддиті, не визначаючи їх активного впливу на процес відтворенн. Така одбокість виявилася і в трактуванні позичкового процента. Вони виводили норму процента з норми прибутку і не розгледіли залежності процента від зміни попиту і пропозиції на позичковий капітал, відносної самостійності руху процента і його впливу на зміну ринкової кон’юнктури.
Проте, вказані недоліки натуралістичної теорії не можна розцінювати як помилки її основоположників. Скоріше за все це та межа, до якої вони встигли дійти в своїх дослідженнях, і переступити яку вони залишили своїм послідовникам.
У міру зростання ролі кредиту і банків у розвитку виробництва, витіснення з обігу дійсних грошей кредитними засобами обігу, використання кредиту і банків у цілях державного регулювання економіки послаблювалися передумови для дальшого розвитку концепцій, що випливали з натуралістичної теорії кредиту. Обмежуючи кредитні можливості банків масштабами їх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали в суперечність з реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями ¾ експансіоністською, відтворювальною, фондовою, які виросли з так званої капіталотврочої теорії кредиту.
2. Капіталотворча теорія кредиту
Суть капіталотворчої теорії кредиту можна звести до таких основних положень:
кредит, як і гроші, безпосередньо являє собою капітал, багатство, тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;
банки ¾ це не посередники в кредиті, а “фабрика кредиту”, творці капіталу;
активні опервції є первинними з пасивними.
Основоположником капіталотворчої теорії кередиту був англійський економіст Дж.Ло. Згідно його поглядів кредит не залежить від процесу відтворення, і йому належить важлива роль в розвитку економіки.
Понятття кредиту поєднувалось з грошима і багатством. На думку Ло, за допомогою кредиту можна залучити і привести в рух всі невикористані виробничі можливості країни, створити багатство і капітал.
Банки він розглядав не як посередників, а як творців капіталу. Для цього достатньо активно розширювати кредит за рахунок випуску грошей. Щоб розірвати вузькі межі обігу грошей (Дж.Ло пропонував випускати нерозмінні грошові знаки. Шляхом розширення кредитування за рахунок емісії незабезпечених банкнот він обіцяв у короткий строк збагатити країну, зробити її квітучою. Однак, ці ідеї на практиці провалились. Так, будучи міністром фінансів Франції Дж.Ло в 1720 р. реорганізував свій приватний емісійний банк у державний Королівський банк, який випускав банкноти в порядку дисконту векселів і розмінював їх на срібло, все відбувалось нормально. Як тільки цей банк розпочав випуск нічим не забезпечених банкнот, вони катастрофічно знецінились і банк збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії і зміцнило позиції прихильників натуралістичної теорії.
Проте у міру розвитку кредитної системи, акціонерних банків і чекового обігу виникла потреба у відродженні капіталотворчої теорії, що здійснив у другій половині XIX ст. англійський економіст Г.Маклеод. У своїх наукових працях “Основи політичної економії” і “Теорія і практика банківської справи”, Г.Маклеод висунув нові обгрунтування капіталотворчої природи кредиту. На відміну від Дж.Ло він стверджував, що кредит не створює капіталу, а сам є капіталом, причому продуктивним, оскільки приносить прибуток у вигляді процента; банки ¾ “фабрики кредиту”, вони створюють кредит, а значить, і капітал. Розглядаючи банки як “фабрики кредиту” Г.Маклеод цілком логічно вирішальну роль в їхній діяльності відводив активним операціям, а пасивним ¾ другорядну роль. На його думку, банки шляхом депозитної чи готівкової емісії можуть здійснювати кредитні операції, внаслідок яких потім формуються депозити. Тому він не бачив суттєвої відмінності між емісійними та депозитними банками. Якщо перші здійснюють кредитування за рахунок готівкової емісії, то другі ¾ за рахунок депозитної емісії.
Головна помилка Г.Маклеода полягала в ототожненні категорій кредиту, грошей і капіталу. Представники теорії помилково доводили, шо кредит і гроші ¾ багатство, так як цінні папери (акції, облігації, чеки) можуть бути обміняні на гроші, а банки створюють капітал через активні операції. Вони не розуміли, що розміри банківського кредиту визначаються умовами суспільного відтворення (можливостями ресурсного відтворення), а не обсягами позичкових операцій банків.
Проте Г.Маклеод, на відміну від Дж.Ло і завдяки його експериментам з емісійним банком, уже розумів, що капіталотворення з допомогою кредиту не може бути безиежним. Він попереджав, що у здатності банків умножувати капітали криється велика загроза надзвичайно швидкого розвитку банківських операцій. Тому Г.Маклеод навіть ставив завдання пошуку меж розумного збільшення обсягів кредиту. Все це стало помітним вкладом у розвиток капіталотворчої теорії кредиту, а водночас і кроком у напрямі зближення з натуралістичною теорією.
Кредитна політика, що базувалася на капіталотворчій теорії, дедалі більше набувала експансіоністського характеру, у зв’язку з чим сама теорія стала називатися експансіоністською.
Першими зробили спробу пристосувати постулати капіталотворчої теорії до потреб державно-монополістичного регулювання економіки австрійський економіст Й.Шумпетер і німецький економіст А.Ган. Аналізуючи закономірності розширеного відтворення Й.Шумпетер у своїй книзі “Теорія господарського розвитку” дійшов висновку, що основни рушієм економічного розвитку є кредит. Це зумовлено тим, що банки, надаючи кредит, випускають в обіг нові платіжні звасоби, які є капіталом, оскількки використовуються підприємцями для розширення виробництва.
Ототожнивши кредит з капіталом, Й.Шумпетер оголосив кредит і банки вирішальними факторами розвитку капіталістичного виробництва, здатними відвернути економічні кризи, інфляцію, забезпечити процвітання суспільства. Й.Шумпетер впритул підійшов до розробки кредитних методів економічного регулювання.
Ще далі в розробці кредитної політики, згідно з ідеями капіталотворчої теорії кредиту, пішов А.Ган. Як і його попередники, А.Ган вважав, що банки спроможні безмежно розширюввати кредит шляхом депозитно-чекової емісії, що їх активні операції первинні по відношенню до пасивних, що останні є лише відображенням перших.
На відміну від своїх попередників, А.Ган зробив спробу розкрити механізм капіталотворчої функції кредиту. Найповніше вона може розкритися при кредитуванні по контокоренту. В такій формі банки задовільняють потреби підприємств не тільки в короткострокових, а й у довгострокових кредитах, а отже, і в капіталах. По контокорентному банк може в будь-який час надати підприємству додаткову купівельну силу, необхідну для залучення в свій оборот робочої сили і матеріальних цінностей. Здільшення виробництва і зростання цін зумовлюють додатковий попит на кредит. Такий механізм забезпечує зрощування банків з підприємствами, їх глибокий контроль над економікою.
На цій основі А.Ган розробив рекомендації по широкому використанню кредитної політики для підтримання високої економічнї кон’юнктури. Змінюючи умови кредитування, форсуючи постійно надання позичок, банки можуть надати обороту стільки купівельної сили, скільки необхідно, щоб створити достатній попит, не допустити кризи надвиробництва, згадити коливання економічного циклу. У зв’язку з цим А.Ган проголосив теоретичну можливість створення “безкризового”, “безкон’юнктурного” господарства. Подібні рекомендації А.Гана користувалися великою популярністю в 20-ті роки, коли глибокі економічні кризи регулярно потрясли капіталістичну систему госполарства. Проте тривала гіперінфляція, що вразила в цей період економіку Німеччини, дещо підірвала авторитет капіталотворчих рекомендацій. А.Гана навіть звинувачували у тому, що його теорія сприяла розв’язанню гіперінфляції. Під тиском цих звинувачень він дещо переглянув свої позиції. Зокрема, кредитну експансію перестав вважати єдиною умовою високої економічної кон’юнктури. Замість політики постійної кредитної експансії А.Ган став радити періодично проводити кредитну рестрикцію.
Проте, це не означало принципову відмову А.Гана від капіталотворчої теорії кредиту. Вже в 1960 р. він стверджував, що значна частина висунутих ним у 20-ті роки положень, які гостро критикувалися тоді його опонентами, в кінцевому підсумку знайщли загальне визнання. І це справді так. Усі сучасні теорії грошово-кредитного регулювання, передусім кейсіанського спрямування, базуються на основних постулатах капіталотворчої теорії кредиту.
Дж.Кейнс повністю сприйняв основні положення капіталотворчої теорії і запропоновану А.Ганом ідею використання її в інтересах державного регулювання економіки. Слідом за А.Ганом Дж.Кейнс стверджував, що кризи і безробіття можуть бути ліквідовані шляхом втручання емісійного банку і уряду в економічні процеси.
Причини економічних криз, він вбачав в недостачі попиту на предмети споживання і засоби виробництва. Недостачу ж попиту пояснював тим, що з ростом доходів відносно зменшується схильність населення до споживання, а недостачу попиту на засоби виробництва ¾ обмеженістю приватних інвестицій. Цю останню тенденцію Дж.Кейнс вважав наслідком високого рівня процента. Якщо рівень процента дорівнює чи перевищує норму прибутку, то це стимулює капіталістів віддавати “перевагу ліквідності”, тобто схильність тримати свій капітал і доходи в грошовій формі, а не вкладати в підприємства чи розширювати споживання. Особливо відчутно перевага ліквідності над інвестиціями виявляється в умовах “невпевненості”.
Високий рівень процента Дж.Кейнс пояснював виключно недостатньою кількістю грошей в обігу, що викликає обмеженість пропзиції позичкового капіталу порівняно с попитом. Тим самим Дж.Кейнс ототожнював гроші з позичковим капіталом, а рівень процента пов’язував з рухом попиту і пропозиції позичкового капіталу і відривав від рівня прибутку. Це давало йому можливість сконструювати зовні простий і ефективний механізм впливу на рух платоспроможного попиту, а через нього ¾ на зміну економічного циклу.
Посиленням кредитної експансії Дж.Кейнс вважав можливим розширити масу грошей в обігу і пропозицію позичкового капіталу. Проте вплив цього фактора на збільшення попиту, а отже, на послаблення кризового спаду і зростання зайнятості він бачив непрямим, а оппосередкованим ¾ через ставку процента. Якщо внаслідок кредитної експансії ставка процента знижується, то послаблюється перевага ліквідності і зростають інвестиції, які приносять ту ж чи більшу норму прибутку. Це сприяє швидкому виходу з кризового стану. В такрму ж напрямі діє розширення платоспроможного попиту з боку населення, що стимулюється зростанням схильності до споживання внаслідок зростання доходів і падіння процента в умовах кредитної експансії.
Встановлена Кейнсом залежність зростання економічної активності і зайнятості від зниження позичкового процента, а в кінцевому підсумку ¾ внаслідок кредитної експансії базувалася на кількісній теорії грошей і капіталотворчій теорії кредиту. Проте Дж.Кейнс розумів вузькі місця обох теорій і в своїх побудовах механізму грошово-кредитного регулювання хотів їх обминути. Саме цим пояснюється той факт, що Дж.Кейнс непрямо пов’язував ціни, економічну кон’юнктуру і зайнятість з кількістю грошей, а оппосередковано ¾ через кредит, попит і інвестиції. Більше того, вплив кількості грошей, отже кредитної експансії, на рівень процента він вважав відчутним лише в певних межах, за якими процент перестає реагувати на кількість грошей в обігу, і збільшення її набуває інфляційного характеру. Тому Дж.Кейнс відмовився від ідей попередників про безмежні капіталотворчі можливості кредиту та банків і радив поряд з кредитними інструментами широко використовувати інші заходи регулювання економіки.
Проте, і в сучасний період деякі економісти звертаються до постулатів капіталотворчої теорії в своїх рекомендаціях щодо державного регулювання економіки. Особливо слід виділити концепцію монетаризму М.Фрідмена і побудовані на ній “рецептів” регулювання ринкової економіки.