реферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Работа добавлена на сайт samzan.net:

30

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ГАЛАКА СЕРГІЙ ПАВЛОВИЧ

ЯДЕРНЕ  НЕРОЗПОВСЮДЖЕННЯ  У СВІТОВІЙ ПОЛІТИЦІ

УДК:327 (341.67)

Спеціальність 23.00.04 –політичні проблеми

міжнародних систем та глобального розвитку

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ –

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин та зовнішньої політики

Інституту міжнародних відносин Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант:

доктор історичних наук, професор

МАНЖОЛА Володимир Андрійович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету

імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри міжнародних відносин та

зовнішньої політики

Офіційні опоненти

доктор політичних наук, доцент

БОДРУК Олег Сергійович,

Національний інститут проблем міжнародної безпеки Ради

Національної безпеки та оборони України,

завідувач відділу воєнної політики та безпеки

доктор історичних наук, професор

КАМІНСЬКИЙ Євген Євменович,

Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України,

завідувач відділу трансатлантичних досліджень

доктор політичних наук, професор

КРУГЛАШОВ  Анатолій Миколайович, 

Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича,

завідувач кафедри політології та соціології

Провідна установа:

Одеський національний університет імені І. І. Мечнікова

Захист відбудеться  18 вересня  2006 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 Київського національного університету імені Тараса Шевченка (04119, м.Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут міжнародних відносин, зал засідань вченої ради).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою Київ, вул.Володимирська, 58, к.10.

Автореферат розісланий 12 липня  2006 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради                                             В.Ю.Константинов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена важливим місцем проблеми ядерного нерозповсюдження в структурі сучасних міжнародних відносин, її значенням у світовій політиці. Розповсюдження ядерної зброї становить загрозу як реґіональній, так і світовій безпеці. Воно тісно пов’язане із центральними подіями світової сцени, набуваючи нових форм і несучи нові загрози.

    Проблема ядерного нерозповсюдження займає центральне місце у системі глобальних проблем сучасності, оскільки її невирішеність загрожує миру і може призвести до самознищення людської цивілізації. Вона посідає важливе місце у системі пріоритетів найбільш впливових держав, особливо держав, що володіють ядерною зброєю, які не бажають позбутись свого привілейованого становища у світі. Від успішності вирішення проблеми нерозповсюдження залежить не тільки безпека у світі у XXI ст., але й, значною мірою, структура системи міжнародних відносин, бо формування нових центрів сили відбувається, як правило, навколо ядерних держав.    

Характер ядерної зброї зумовлює надзвичайну важливість цієї проблеми. Її вирішення має передбачати поглиблений аналіз нинішнього стану режиму нерозповсюдження, ефективності задіяних у ньому механізмів, визначення найбільш вразливих його місць та пріоритетів, етапів його зміцнення та подальшої трансформації.

Докорінні зміни, що відбулись у світі останніми роками, з необхідністю вимагають внесення відповідних корекцій в існуючий режим нерозповсюдження –як шляхом його зміцнення, так і застосування більш широкого інструментарію, включно із низкою активних заходів, спрямованих на нівелювання загрози розповсюдження ядерної зброї у нових умовах.

Припинення конфронтації та крах біполярного світу призвели до різкого зниження ризику глобального термоядерного конфлікту, але посилили загрозу ядерного розповсюдження, що породжувало ризик підриву ДНЯЗ та розмивання режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Теракти, пов’язані із виходом на світову арену недержавних акторів –терористичних і радикальних організацій, свідчать про загрозу застосування ЗМЗ, найнебезпечнішим видом якої є ядерна зброя.

Сучасний стан режиму нерозповсюдження у цілому викликає стурбованість і неоднозначні оцінки. ДНЯЗ після безумовного та безстрокового подовження у 1995 році та ядерних випробувань, здійснених Індією та Пакистаном у 1998 році, остаточно втратив перспективу універсальності в існуючій формі. Наочність кризи режиму, базованого на ДНЯЗ та угодах про гарантії МАГАТЕ, було продемонстровано казусами Іраку, Ірану та КНДР. Нині криза міжнародного режиму нерозповсюдження загострюється. Проголошена адміністрацією Дж. Буша (мол.) готовність до силових заходів з метою зупинити розповсюдження може, парадоксальним чином, стимулювати набуття ядерної зброї державами-паріями.  

Для України важливість проблеми ядерного нерозповсюдження визначається тим, що вона після розпаду СРСР вирішила позбутись ядерної зброї, розміщеної на її території. Тому у національних інтересах України є проведення такої політики нерозповсюдження, яка максимальним чином  враховуватиме українські інтереси, що вимагає вивчення усіх аспектів проблеми і розробки власної концепції такої політики. Аналіз стану режиму нерозповсюдження ядерної зброї та оцінка успішності політики нерозповсюдження об’єктивно становить інтерес для державних органів та структур України, що несуть відповідальність за розробку та реалізацію її зовнішньої політики.  

Все це свідчить на користь необхідності поглибленого вивчення проблеми у всіх її аспектах та розробки такої політики протидії розповсюдженню ядерної зброї, що відзначатиметься максимально можливою ефективністю і спиратиметься на широку підтримку у світі. Недостатній ступінь наукової розробки проблеми  робить цю необхідність нагальною.

Таке розуміння актуальності  сформувало підхід автора до формулювання  наукової  проблеми, яка вирішується у дослідженні: визначити місце ядерного нерозповсюдження у структурі міждержавних відносин та роль у формуванні й реалізації світової політики.

    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

    Дисертаційне дослідження виконане в рамках наукової теми “Моделювання місця і ролі України в процесі глобальної трансформації системи міжнародних відносин”(номер держреєстрації  0197U003325) кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови української держави” (номер держреєстрації 0197U003322) та комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер держреєстрації 0197U015204).   

    Мета і завдання дослідження. Мета даної роботи –вивчення ролі й місця ядерного нерозповсюдження у структурі світової політики кінця ХХ –поч. ХХI ст. у контексті трансформації системи міжнародних відносин у зазначений період.

Виходячи з мети дослідження, автор ставив перед собою такі наукові завдання, що виходять зі змісту теми:

систематизувати та класифікувати існуючі  теоретико-концептуальні підходи до проблеми нерозповсюдження ядерної зброї;

виявити характер взаємозв’язку між структурою міжнародних відносин та динамікою і характером розповсюдження ядерної зброї;

з’ясувати вплив політики нерозповсюдження ядерної зброї на безпеку на глобальному та регіональному рівні;

дослідити мотиви держав-розповсюджувачів і виявити чинники, здатні цю мотивацію змінити;

проаналізувати ефективність функціонування ДНЯЗ як основи режиму нерозповсюдження ядерної зброї та визначити шляхи зміцнення існуючого режиму ядерного нерозповсюдження й можливості його трансформації з метою вписування у парадигму розвитку світу;

встановити місце ядерного нерозповсюдження у структурі зовнішньополітичних пріоритетів держав, що володіють ядерною зброєю, та здійснити поглиблений аналіз їх політики нерозповсюдження у взаємозв’язку з місцем цих держав у світовій політиці;

вивчити політику де-факто ядерних та “порогових” держав щодо ядерного розповсюдження та її мотивацію;

дослідити наслідки розпаду ядерної держави –СРСР –та набуття Україною без’ядерного статусу для політики нерозповсюдження;

визначити нові виклики та загрози режиму нерозповсюдження, їх вплив на політику нерозповсюдження та здійснити спробу середньо- й довгострокового прогнозування потенційних загроз у галузі нерозповсюдження та можливих засобів їх нівелювання.

Внаслідок обмеженого обсягу роботи, внутрішнє законодавство країн, питання ядерного роззброєння, історія створення ядерної зброї окремими державами, казуси Іраку та Ірану розглядаються автором тією мірою, якою це є необхідним для розкриття теми.

Об’єктом дослідження є ядерно-безпековий вимір світової політики.

     Предметом дослідження є ядерне нерозповсюдження у структурі сучасних політичних процесів на регіональному та глобальному рівні.

     Хронологічними рамками дисертаційного дослідження визначений період з 1970 р. (з часу набуття ДНЯЗ чинності) до 2005 р. (до 7-ї оглядової конференції ДНЯЗ).

    Методологічна основа дослідження. Методи, що використано у дослідженні, обирались у відповідності до визначеної мети та поставлених задач. Основу дисертаційної роботи складають загальнофілософські, загальнонаукові, міждисциплінарні методи дослідження.

Основними методами дослідження були обрані системний та історичний аналіз. Використання системного методу уможливлює комплексне дослідження ядерного нерозповсюдження у світовій політиці. Нерозповсюдження ядерної зброї –це проблема міжнародної безпеки та слабкості і вразливості міжнародної системи. Між нерозповсюдженням та ядерним роззброєнням існує тісний взаємозв’язок, оскільки ст.VI ДНЯЗ передбачає ядерне роззброєння, аж до повного знищення ядерної зброї. Її неналежне виконання є однією із найсуттєвіших підстав для критики Договору та мотивом розповсюджувачів, які стверджують, що він є дискримінаційним, а відтак  розповсюдження є невід’ємним правом суверенних держав. Для визначення місця нерозповсюдження у структурі міжнародних відносин автор використовує структурно-функціональний аналіз.

Метод історичного аналізу дозволяє вивчати еволюцію проблеми та взаємозв’язок і взаємозалежність її динаміки від трансформації системи міжнародних відносин, виробляти підходи до її вирішення.

Використання у методології дослідження теорії режимів та нормативного аналізу дозволяє автору здійснювати дослідження міжнародних режимів, задіяних у сфері нерозповсюдження.

При аналізі мотивів політики держав у галузі нерозповсюдження автор спирався на концептуальні положення теорії прийняття рішень.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що  робота є першим в українській політичній науці дослідженням, в якому здійснено системний аналіз головних складових ядерного нерозповсюдження.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в наступному:

запропоновано авторське тлумачення природи ядерного нерозповсюдження, його ролі й місця у світовій політиці;

здійснено наукову систематизацію та класифікацію на основі компаративного аналізу існуючих у сучасній політичній науці поглядів, концепцій та теорій стосовно природи ядерного нерозповсюдження, його перспектив та місця в сучасному світі;

проаналізовано мотиви розповсюджувачів у широкому історичному та соціальному контексті;

вперше в українській науці здійснено спробу комплексного аналізу політики нерозповсюдження ядерної зброї у динаміці та взаємозв’язку з елементами системи міжнародних відносин, які знаходяться у залежності від стану проблеми –міжнародного миру і безпеки, стабільності в окремих регіонах світу, тощо;

виявлено і розкрито закономірності формування політики нерозповсюдження різних груп держав та її етапність;

здійснено спробу теоретичного осмислення нового формату проблеми після краху біполярного світоустрою та трансформації загрози ядерного розповсюдження у такий спосіб, що вимагає модифікації методів боротьби з розповсюдженням;

виявлені латентні проблеми режиму нерозповсюдження (порушення деякими країнами ДНЯЗ, слабкість системи ЕК, недосконалість системи гарантій МАГАТЕ);

вивчено нові загрози та виклики режиму нерозповсюдження –ядерні перегони на Індостані, загрозу ядерного тероризму, казуси Іраку, КНДР, недосконалість формули подовження ДНЯЗ, що ставить під загрозу його існування;

обгрунтовано на основі авторської концепції дослідження, що ядерне нерозповсюдження, та режим нерозповсюдження, як його інструмент, повинні пройти суттєву трансформацію з тим, щоб зберегтись і продовжувати стримувати розповсюдження ядерної зброї.

     Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що методологія і методика дисертаційного дослідження, основні результати та висновки автора закладають основу для подальших розробок проблеми ядерного нерозповсюдження.

Висновки та узагальнення, до яких приходить автор, можуть бути використані  у діяльності зовнішньополітичних та інших державних установ та відомств України у ході розробки та реалізації глобальної та регіональної політики.

Результати дослідження були впроваджені в учбовий процес при розробці автором курсів та спецкурсів “Проблеми роззброєння та нерозповсюдження ЗМЗ”,  “Проблеми нерозповсюдження зброї масового знищення”, “Проблеми роззброєння і контролю над озброєннями”, “Ядерний фактор у міжнародних відносинах”, а також модернізації автором нормативних курсів “Зовнішня політика країн Північної Америки”, “Міжнародні відносини та світова політика (“Зовнішня політика України”, що викладаються в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

  Автор у 2004-2005 рр. - головний редактор спеціалізованого видання –журналу “Безпека та нерозповсюдження”, що видається НТЦ експорту та імпорту спецтехнологій, техніки та матеріалів.

 Апробація результатів дослідження. Основні результати наукової роботи дисертанта над досліджуваною проблематикою пройшли апробацію і були оприлюднені у виступах на міжнародних та національних наукових конференціях та семінарах, зокрема: міжнародному науковому семінарі “Ядерна зброя та безпека України” (м. Київ, 26-28 жовтня 1993 р.), міжнародній науковій конференції: “Україна і проблеми безпеки” (м. Київ, 15-17 лютого 1995 р.), міжнародній науковій конференції “Виклики у галузі нерозповсюдження та безпеки після холодної війни та їх вплив на безпеку у Північному, Балтійському та Східноєвропейському регіонах” (м. Пярну, Естонія, 6-9 березня 1998 р.), Московській міжнародній конференції з нерозповсюдження (м. Москва, 6-7 жовтня 2000 р.), міжнародному круглому столі “Нові міжнародні реалії: виклик глобального тероризму” (м. Київ, 11 жовтня 2001 р.),  міжнародній науково-практичній конференції “Моделювання міжнародних відносин” (м. Київ, 29-30 квітня 2004 р.), міжнародному круглому столі “Десять років приєднання України до ДНЯЗ: здобутки, проблеми та перспективи” (м. Київ, 7 грудня 2004 р.), щорічних наукових конференціях Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

      Публікації. Теоретичний та фактичний матеріал дисертації знайшов відображення у монографії “Проблеми нерозповсюдження ядерної зброї у міжнародних відносинах” (17,4 д.а.), 25 статтях у фахових наукових журналах та збірниках наукових праць та 7 матеріалах і  тезах наукових конференцій (загальним обсягом  14,7 д.а., з яких особистий внесок здобувача становить  13,9  д.а.).

Дисертант є співавтором  підготовлених авторським колективом кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики ІМВ КНУ  підручників “Міжнародні відносини (1945-1980)” та  “Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки)”, посібника “Проблеми роззброєння та нерозповсюдження ядерної зброї” (у співавторстві з В. Чумаком).

    Структура дисертації. Комплексний характер і складність проблем, що досліджуються, визначили структуру роботи. Вона складається зі вступу, 5 розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури (590 найменувань на 56 сторінках). Загальний обсяг роботи складає 429 сторінок.   

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, наукове та практичне значення роботи, визначено мету і завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, його хронолігічні та смислові рамки, відображено наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення, наводяться відомості про апробацію.   

У першому розділі –“Методологічні та концептуально-теоретичні основи дослідження” - дається авторське тлумачення багаторівневої та багатоаспектної наукової проблеми; вдосконалено категоріальний аппарат дослідження; проаналізовано основні теорії, підходи та методології дослідження такого складного і багатоаспектного явища, як ядерне нерозповсюдження; класифіковано джерельну базу дослідження ядерного нерозповсюдження у світовій політиці та стан наукової розробки проблеми.

Автор використовує широке коло джерел, серед яких виділяються збірники документів, що були опубліковані в СРСР, та збірники документів, опублікованих в Україні та Росії. Використовуються також окремі документи із білоруських та казахстанських періодичних видань та окремі дипломатичні документи (прес-релізи посольства, тощо) цих країн.   

В роботі над темою автор використовував виступи та заяви президентів США та вищих посадових осіб інших країн, держсекретарів та міністрів закордонних справ інших держав, документи адміністрації Сполучених Штатів, низку публікацій виконавчої та законодавчої влади західних країн, зокрема, публікації парламентських документів, Вісника держдепартаменту США, публікації МЗС Франції, тощо.

Окрему групу становлять документи міжнародних організацій –ООН, МАГАТЕ, конференцій з розгляду дії ДНЯЗ, тощо.

Серед мемуарів, автори яких брали безпосередню участь у розробці та реалізації політики своїх країн у галузі нерозповсюдження, варто виокремити фундаментальну працю держсекретаря США в адміністрації Дж. Буша (ст.) Дж. Бейкера, роботи та мемуари Л. Кравчука та А. Зленка.

Офіційна позиція України знайшла відображення у численних статтях та виступах президента України, керівників МЗС та РНБО України - А. Зленка, Б. Тарасюка, К. Грищенка, Г. Удовенка, В. Горбуліна, І. Долгова.

Роботи радянських дослідників у 1970-80-х рр. розглядали питання нерозповсюдження ядерної зброї у тісному взаємозв’язку з проблемами безпеки. Відстоюючи доцільність зміцнення режиму нерозповсюдження, вони серед загроз йому виділяли ядерні програми Ізраїлю, ПАР та Пакистану, не акцентуючи увагу на відповідних програмах Індії та Іраку. Специфіка тематики, однак, дозволяла радянським вченим у цілому бути менше зв’язаними ідеологічними кліше, їх висновки були спрямовані на зміцнення режиму нерозповсюдження, базованому на ДНЯЗ, послаблення загрози розповсюдження ядерної зброї і в основних параметрах були близькі, або й співпадали з висновками багатьох західних дослідників.   

У низці робіт розглядаються питання контролю за розповсюдженням ядерної зброї та припиненням її випробувань. Серед них можна виділити праці В. Давидова, В. Ємельянова та інших. У роботах Р. Тімербаєва радянського періоду докладно розглядаються питання контролю за розповсюдженням ядерної зброї згідно ДНЯЗ, Статуту МАГАТЕ та дієвість системи її гарантій.

Правові аспекти проблеми нерозповсюдження ядерної зброї розглядались у працях Г. Осіпова, П. Паламарчука та інших, присвячених атомному праву. Г. Осіпов докладно висвітлює проблеми, пов’язані з ДНЯЗ, а П. Паламарчук зосереджується на проблемах експортного контролю (ЕК), гарантій МАГАТЕ, ефективності інших діючих домовленостей та механізмів у галузі ядерного нерозповсюдження.  

У пост-радянський період російські дослідники зосереджуються переважно на проблемах збереження Росією статусу держави, що володіє ядерною зброєю, зміцнення режиму нерозповсюдження та аналізі найгостріших його проблем. В Україні проблема нерозповсюдження привернула до себе увагу лише з набуттям незалежності у 1991 році. Дослідження українських авторів висвітлюють головним чином аспекти проблеми, пов’язані з денуклеаризацією України. Брак монографічних досліджень чи хоча б розділів монографій, присвячених виключно проблемі нерозповсюдження ядерної зброї, створює об’єктивні труднощі для класифікації окремих шкіл та напрямків російської та української політології, що розглядають цю проблему. Роботи ж дослідників інших країн СНД, переважно Білорусі та Казахстану, носять поодинокий характер.    

Питання безпеки, нерозповсюдження та ядерного роззброєння України розглядались у роботах українських дослідників О. Бодрука,  О. Гараня, В. Голуба, А. Дашкевича, О. Дергачова, Є. Камінського, Б. Канцелярука, М. Кірсенка, О. Крапівіна, А. Круглашова, М. Кулінича, Л. Лещенко, О. Майбороди, Б. Парахонського,  Г. Перепелиці, О. Потєхіна, С. Толстова, В. Чумака, С. Шергіна та ін. Дослідники з НІСД, Національного інституту проблем міжнародної безпеки докладно розглядають деякі аспекти проблеми. У монографії В. Чумака досліджується ядерна стратегія США і робиться спроба оцінити процес та результати українського ядерного роззброєння у контексті цієї стратегії. У праці О. Бодрука ядерне нерозповсюдження розглядається у взаємозв’язку з контролем над ядерними озброєннями.

Дослідники проблем міжнародної безпеки Інституту міжнародних відносин та історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка М. Білоусов, В. Бруз, В. Головченко, Б. Гончар, В. Копійка, О. Коппель, В. Крушинський, В. Манжола, О. Пархомчук, Ю. Скороход, Г. Цвєтков зробили вагомий внесок у вивчення проблем безпеки та роззброєння на регіональному та глобальному рівні. В. Манжола присвятив ряд монографій та докторську дисертацію дослідженню ядерної політики Франції. Цікавою є робота Г. Перепелиці, який зробив одну з перших в Україні серйозних спроб оцінки наслідків ядерного роззброєння для безпеки України.

Одеські дослідники С. Аппатов, І. Коваль, В. Глєбов, В. Дубовик, М. Покась та П. Сіновець вивчали наукові концепції та політику США у сфері безпеки. У дослідженні В.Дубовика розглядається політика США щодо України у 1991-1994 рр., у роботі М.С. Покася –концептуальна еволюція політики США в питанні денуклеаризації України у 1991-1997 рр., а у роботі П. Сіновець –ядерне стримування у політиці США та Росії.

Серед російських досліджень, що побачили світ у 1990-х роках, особливий інтерес являє собою монографія колишнього постійного представника СРСР при МАГАТЕ та інших міжнародних організаціях у Відні Р. Тімербаєва, присвячена еволюції радянської політики нерозповсюдження у період 1945-1968 рр. Проблемі нерозповсюдження та її місцю у сучасних міжнародних відносинах приділяли постійну увагу О. Арбатов, С. Благоволін, В. Давидов, А. Загорський, О. Пікаєв, А. Уткін, Ю. Федоров та інші російські дослідники.

Серед російських центрів, що займаються вивченням проблем нерозповсюдження, найбільш плідним на публікації за останні роки був ПИР-Центр (Центр політичних досліджень Росії). У роботах його російських авторів переважають підходи, близькі до офіціозних. Він видав двотомний учбовий посібник,  авторами якого виступили кращі російські спеціалісти у галузі нерозповсюдження –И. Ахтамзян, Д. Євстаф’єв, В. Орлов, Н. Соков, Р. Тімербаев. Другий том містить вибірку найважливіших документів сфери нерозповсюдження ядерної зброї. Центр також видав монографію, яка висвітлює роль політики ядерного нерозповсюдження Росії у російсько-американських відносинах, присвячену подіям 1990-х років, та видає журнал “Ядерный контроль”.

Московський центр Карнегі видає періодично оновлюваний збірник “Ядерный доклад”, який містить широку картину ядерної діяльності у країнах, що були республіками СРСР, та журнал “Ядерное распространение”.

Серед робіт авторів із пост-радянських держав виділяються праці казахстанських спеціалістів з проблем нерозповсюдження У. Касенова, М. Лаумуліна, Г. Таїпової, білоруського дослідника В. Пазняка.

Дослідження західних авторів часів конфронтації демонструють широкий спектр поглядів на проблему. Ряд представників шкіл  реалізму та неореалізму, зокрема, К. Волц, вважали, що розповсюдження ядерної зброї веде до підвищення рівня безпеки і стабільності у світі. Більшість дослідників поділяли загальну тезу щодо дестабілізуючої ролі, яку матиме розповсюдження ядерної зброї для безпеки на регіональному та глобальному рівні.

Серед робіт західних авторів, виданих у 1980-х роках, і присвячених проблемі нерозповсюдження ядерної зброї, варто виділити праці Дж. Банна, Х. Мюллера, який започаткував вивчення політики країн ЄЕС у галузі нерозповсюдження на базі Франкфуртського інституту проблем миру, У. Поттера, який одним з перших намагався пов’язати розповсюдження із недосконалою системою ЕК, Л. Спектора, який у низці монографій досліджує динаміку розповсюдження ядерної зброї де-факто ядерними державами та ядерні програми потенційних розповсюджувачів ядерної зброї, Д. Фішера, Дж. Голдблата, Б. Сандерса, Л. Шайнмена, у роботах яких розглядались механізми режиму нерозповсюдження ядерної зброї та проблеми їх зміцнення, зокрема дієвість МАГАТЕ, та інших. Ці автори негативно оцінюють наслідки розповсюдження ядерної зброї для світової безпеки, досліджують стан та слабкі місця режиму нерозповсюдження, роль та місце міжнародних організацій у підтриманні його дієвості.  

У 1990-х роках у ряд провідних дослідницьких установ, які виконують дослідження у цій галузі, став Центр досліджень проблем нерозповсюдження  Монтерейського інституту міжнародних досліджень (США), очолюваний відомим фахівцем з нерозповсюдження Б.Поттером. Центр видає журнал “Огляд нерозповсюдження” (“The Nonproliferation Review”) та  тематичні збірники доповідей та статей, присвячених найбільш актуальним проблемам нерозповсюдження ядерної зброї.

    Серед західних центрів, що вивчають проблеми ЕК, виділяється Центр міжнародної торгівлі та безпеки університету штату Джорджія, очолюваний Г. Бьорчем. Проблемам нерозповсюдження та ЕК присвятив свої роботи В. Заборський. У 1997 році там було захищено дисертацію С. Грілло, присвячену ядерному роззброєнню України. Дещо суперечлива у частині оцінок мотивації політики України, які не враховують усієї сукупності внутрішніх та зовнішніх чинників, що впливали на прийняття Україною рішення щодо долі ядерної зброї, розміщеної на її території, але цікава робота є першою серйозною спробою оцінки цього кроку молодої української держави західними дослідниками.

    Серед американських досліджень варто виділити фундаментальні роботи вчених Гарвардського університету, виконані переважно на базі Центру науки та міжнародних відносин (Center for Science and International Affairs). Центр видає один із найвідоміших журналів у галузі міжнародних відносин –“Міжнародна безпека” (“International Security”). Його головний редактор  С. Міллер присвятив низку публікацій загрозі ядерного розповсюдження та методам протидії йому. Більшість представників гарвардської школи стоять на позиціях зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї та протидії розповсюдженню усіма засобами, включно із силовими. Серед розробок Центру  виділяється дослідження, присвячене вивченню наслідків розпаду СРСР, опубліковане у листопаді 1991 р. Ця праця містить аналіз наслідків розпаду СРСР як держави, що володіє ядерною зброєю, з точки зору національних інтересів США і розробки головних підходів до проблеми, які лягли в основу майбутньої політики Вашингтона у цьому питанні. Інші дослідження Центру були присвячені глобальним наслідкам можливого розповсюдження та розробці пропозицій щодо політики денуклеаризації нових незалежних держав. Про їх перспективний характер свідчить і опублікована ще у 1998 році колективна монографія, присвячена вивченню загрози терактів проти США із застосуванням ЗМЗ. Інші осередки вивчення нерозповсюдження сформувались у Стенфордському університеті, Масачусетському технологічному інституті, Ліверморській та Аргонській лабораторіях.

    Переважна більшість сучасних дослідників поділяють точку зору щодо негативних наслідків розповсюдження ядерної зброї для безпеки і стабільності у світі. Але ряд вчених дотримуються альтернативної точки зору. Роботи К. Волца, Д. Мершаймера являють собою найбільш яскравий приклад наступництва підходів, характерних для реалістів та неореалістів. Вони виступали прихильниками стримування, базованому на поширенні ядерної зброї. Дж. Мершаймер виступав за набуття ядерної зброї Україною та об’єднаною Німеччиною, вважаючи, що це створить стабільність в Європі.

    Декілька досліджень, присвячених нерозповсюдженню ядерної зброї, виконувались вченими академії наук США, дослідницькою службою Конгресу США, аналітиками Пентагону. Їх автори переважно не виходять за рамки існуючої парадигми у політиці Вашингтону відносно нерозповсюдження.

На відміну від США, у Франції представники школи “реалістів” є близькими до правлячих кіл і враховують обмеженість економічного та військового потенціалу країни. Вони виходять зі специфічного бачення ролі та місця Франції як у Європі, так і  у світі в цілому. Французька школа “політичного реалізму” має два відгалудження. Представники першого з них, що знаходяться під впливом американських авторів, які виступають із “силових” позицій (Р. Арон, П. Асснер, П. Леллуш та ін.), є прихильниками атлантизму та євроатлантизму. Прихильники іншої, “національної” гілки французьких реалістів  (П. Галлуа, Р. Дебре, Д. Давід, П. Боніфас та ін.) стоять на позиціях “ядерної автономії” чи “ядерного націоналізму” і ставлять пріоритети Франції вище інтересів атлантичної чи євроатлантичної солідарності. Група дослідників займала позиції між цими полярними подходами (Ж.Б. Дюрозель, А. Бофр, Фр. Ейсбург та ін.).

    Проблемам ядерного нерозповсюдження у Європі присвячені дослідження  Франкфуртського інституту  проблем миру (ФРН) під керівництвом Х. Мюллера, робота К. Гранд, присвячена політиці нерозповсюдження країн ЄС.

З огляду на зростаючу роль КНР та Індії у світі та наявність у них ядерної зброї інтерес становлять погляди дослідників із цих країн на проблеми нерозповсюдження ядерної зброї. Серед досліджень індійських авторів варто виділити роботи Р. Мохана, помічника прем’єр-міністра Індії Дж. Ваджпаї Дж. Сінгха та ін. Внаслідок утаємниченості у КНР усього, пов’язаного із ядерною програмою, китайські дослідники вельми рідко висловлювали свою точку зору на проблему. Кількість публікацій китайських авторів у західних джерелах почала зростати у 1990-х роках. Один із авторів, Мінгкуан Жу з університету Фудань у Шанхаї, присвятив свою статтю еволюції політики КНР у галузі нерозповсюдження.

У зв’язку із посиленням загрози розповсюдження, до проблеми нерозповсюдження усе частіше звертаються і дослідники із самих цих регіонів та країн. Роботи Х. Карасалеса та В. Штумфа об’єднує прагнення довести, що усі роботи у ядерній галузі були вимушеними кроками, від яких відмовились після зникнення загрози, а перший з цих авторів намагається спростувати існування військової ядерної програми в Аргентині. С.-Я. Кім висвітлює маловідомі сторінки ядерної програми Республіки Корея та досліджує її взаємозв’язок із корейською політикою США. Історію створення ЗВЯЗ в Африці після відмови ПАР від ядерної зброї та бачення перспектив світу, вільного від ядерної зброї, викладають С.Огунбанво та малайські дослідники.

Роботи противників ядерної зброї спрямовані на її знецінення як засобу ведення війни, тотальну заборону та знищення. Проблемі знищення ядерної зброї присвячена доповідь Канберської комісії, що містить докладний аналіз проблеми і програму поетапного знищення ядерної зброї.

Автор вважає, що рівень дослідженості теми в українській політичній науці є недостатнім. Відсутні узагальнюючі праці, які комплексно вивчали б ядерне нерозповсюдження як явище сучасної світової політики. Західні дослідження присвячені, як правило, окремим казусам у галузі нерозповсюдження або стану режиму нерозповсюдження ядерної зброї та політиці окремих держав. Проблема ядерного нерозповсюдження у світовій політиці не стала об’єктом спеціального дослідження ні у вітчизняній, ні у світовій політичній науці.

    Дослідників проблеми можна умовно поділити на прихильників та противників розповсюдження. Серед прихильників виділяються представники школи “неореалізму” К. Волц та Дж. Мершаймер. К. Волц вважає, що розповсюдження ядерної зброї призводить до стабілізації міжнародних відносин шляхом встановлення балансу сил. Дж. Мершаймер виступав за набуття Німеччиною та Україною ядерної зброї після завершення конфронтації, як гарантії стабільності у Європі. Подібні ж оцінки наслідків розповсюдження для регіональної та глобальної безпеки демонструють у своїх роботах Б. Берковіц, С. Розен, Д. Велтман та К. Карл. Цей підхід, який демонструє ледве не сакралізацію ядерної зброї, відзначається вадами, як-от механічне перенесення стабілізуючої ролі ядерного паритета у роки радянсько-американського протистояння на грунт регіональних конфліктів. Ці погляди критикуються багатьма дослідниками, які вказують на ризики впровадження ядерного стримування на Індостані, на Далекому та Близькому Сході.

Більшість дослідників вважає, що подальше розповсюдження несе не тільки загрозу стабільності на регіональному та глобальному рівні, а й ризик застосування ядерної зброї в ході ескалації регіональних конфліктів. Вказують на слабкість чи відсутність цивільного контролю над військовими, переважання серед потенційних розповсюджувачів країн з тоталітарними та диктаторськими режимами, слабкість систем управління та контролю над ядерною зброєю, що несе із собою ризик застосування ядерної зброї, включно із несанкціонованим. Особливо виділяють небезпеку доступу до ядерної зброї т.зв. “країн-паріів” та міжнародних терористичних організацій та груп.   

Кризу режиму нерозповсюдження на рубежі XX-XXI ст. пов’язують із розпадом біполярної системи, що посилює ризик ядерного розповсюдження і несе із собою нові загрози безпеці. Вказується, що ядерне розповсюдження провокує й розповсюдження інших видів ЗМЗ, наслідком чого стає нарощування ядерних арсеналів та посилення загрози застосування ядерної зброї у відповідь на застосування чи загрозу застосування інших видів ЗМЗ.  

Значне місце у роботі займає дослідження причин ядерного розповсюдження та мотивів розповсюджувачів. Один із двох головних підходів до причин розповсюдження  ядерної зброї об’єднує прихильників “технологічного детермінізму”,  які вважають причиною розповсюдження  ядерну технологію як таку. Інша група теоретиків виходить із необхідності вивчення мотивів потенційних розповсюджувачів. Підходи, що відносяться до цієї групи, поділяються на три основні підгрупи: підходи з позицій реалізму та неореалізму, організаційні теорії та теорії внутрішніх чинників, а також психологічні та соціологічні теорії, що являють собою міждисциплінарні підходи.

    Класифікуючи мотиви розповсюджувачів, неореалісти (К. Волц, Дж. Мершаймер) виділяють безпекові та статусні. До цих мотивів “технологічні детерміністи” додають технологічні можливості, ставлячи їх на перше місце. Представники організаційної теорії (М. Коен, Й. Олсен, Т. Мо) вважають, що рішення приймаються за стандартними процедурами із врахуванням власних цілей організацій. Теорії внутрішніх чинників (М. Рейс) роблять акцент на економічних, політичних, соціальних та психологічних чинниках. Когнітивний та психологічний підходи (Дж. Стейн, Л. Курц) пояснюють поведінку розповсюджувачів через віру, силу переконання. Представники історико-соціологічної школи (С. Фланк) намагаються підходити до пояснення мотивації комплексно.

У розділі зазначається, що підходи до протидії розповсюдженню поділяються на “технічний” та “політичний” (“мотиваційний”). Прихильники “технічного” підходу виступають за введення тотального контролю над ядерними матеріалами –аж до відмови від АЕС. Головним інструментом політики нерозповсюдження вони вважають ЕК, але він може радше уповільнити розповсюдження, ніж попередити його.   

Інший підхід зводиться до впливу на мотивацію потенційних розповсюджувачів. На безпековий мотив можна впливати підвищенням рівня регіональної та глобальної безпеки. Метою має бути відсутність бажання створити ядерну зброю або розуміння того, що держава отримає більші вигоди, залишаючись без’ядерною. Це зробить таку державу безпечною з точки зору ядерного розповсюдження, принаймні до зміни безпекової ситуації або глобальних змін у світовій системі. Такі зміни пов’язуються, зокрема, з прагненням економічно потужних держав посісти високе місце у світовій ієрархії. Їх пропонується задовольняти шляхом надання їм місця постійного члена РБ ООН та знеціненням ядерної зброї в результаті роззброєння. Слабким місцем “політичного” і близьких до нього підходів є недооцінка небезпеки розповсюдження ядерних матеріалів та технологій. Оптимальним для цілей нерозповсюдження автор вважає комплексний підхід, що має поєднувати переваги обох і визначатись індивідуально для кожного казусу.

Заходи, спрямовані на недопущення розповсюдження, у випадку, якщо воно вже сталося, доповнюються заходами протидії йому. Найбільш радикальна форма протидії передбачає застосування сили або загрозу її застосування з метою знищення ядерної зброї або запобігання її застосуванню. Третя ситуація включає заходи, спрямовані на нейтралізацію результатів застосування ядерної зброї (посилення цивільної оборони, протирадіаційного захисту військ, створення ПРО). Четвертий випадок –застосування сили або загроза її застосування з метою примусити розповсюджувача позбутись ядерної зброї та засобів її виробництва. Найрадикальніший сценарій –зміна силовим шляхом режиму у державі-розповсюджувачі.  

Неореалісти вважають  превентивну війну проти розповсюджувачів маловірогідною. Альтернативний підхід “краще зараз, ніж потім” передбачав її можливість. Складність створення потенціалу удару у відповідь та ненадійність систем управління і контролю за ядерною зброєю розповсюджувачів, можливість внутрішньої нестабільності виступають дестабілізуючими чинниками, що збільшують вірогідність превентивної війни чи застосування ними ядерної зброї.

Особливий інтерес становлять розробки гарвардських дослідників щодо реагування США на вірогідний розпад СРСР. Їх рекомендації зводились до забезпечення централізованого контролю над радянським ядерним арсеналом з боку Росії, яка розглядалась як єдиний можливий правонаступник СРСР як ядерної держави. Щодо інших пост-радянських держав пропонувався набір ситуаційних підходів: від заохочення і сприяння, - до тиску і погроз ізоляції, навіть невизнання з боку США. Значна частина цих розробок покладена в основу політики нерозповсюдження США у 1990-х рр.

Ще однією альтернативною реакцією на розповсюдження може стати політика “прийняття” (“acceptance”) нових ядерних держав. Саме такий підхід практикували США щодо Великобританії та Франції. Є ознаки такого підходу і в політиці Вашингтона щодо Ізраїлю, Індії та Пакистану.  

Окрему групу становлять дослідження пацифістської спрямованості, які виступають за швидке і повне ядерне роззброєння і заборону ядерної зброї.

У цілому, жодна з теорій та існуючі підходи до проблеми не пояснюють динаміку розповсюдження ядерної зброї та мотивацію розповсюджувачів вичерпно, не надають універсальних рецептів зупинення подальшого розповсюдження. Універсальної теорії нерозповсюдження ядерної зброї не існує. Це пояснюється як складністю проблеми, залежністю її стану від стану безпеки та  міжнародної системи у цілому, так і її заполітизованістю. Автор схиляється до комплексного підходу як у спробах пояснити динаміку розповсюдження та мотивацію розповсюджувачів, так і у пошуках шляхів і методів протидії подальшому розповсюдженню. У перспективі це має уможливити не тільки широке міжнародне співробітництво із врахуванням національних інтересів усіх важливих акторів, але й побудову нової архітектури режиму нерозповсюдження, що має охопити усі види ЗМЗ.

 Другий розділ дисертації “Еволюція режиму нерозповсюдження ядерної зброї” присвячено дослідженню режиму нерозповсюдження ядерної зброї та його функціонування, розглянуто основні інструменти існуючого режиму, їх ефективність і перспективи подальшого розвитку.

У розділі докладно розглядається сукупність інституцій та заходів, що складають режим нерозповсюдження ядерної зброї у динаміці їх розвитку та у тісній кореляції з проблемами безпеки та трансформації системи міжнародних відносин.  

Автор переконливо демонструє, що перші спроби зупинити або стримати ядерне розповсюдження були приречені на невдачу внаслідок конфронтації між СРСР та США. Відштовхуючись від об’єктивного характеру процесів, що призвели до створення та консолідації режиму нерозповсюдження ядерної зброї у 1960-70-х рр., дисертант найбільшу увагу приділяє його еволюції та проблемам і викликам, з якими цей режим зустрівся останніми роками.  

Автор відмічає, що оглядові конференції ДНЯЗ стали форумом, на якому обговорювались найгостріші питання функціонування ДНЯЗ та інструментом впливу на ситуацію у галузі нерозповсюдження з боку держав, що не володіють ядерною зброєю.  Держави, що не володіють ядерною зброєю, у ході конференцій критикували неналежне виконання ядерними державами ст.VI ДНЯЗ, що передбачає ядерне роззброєння, аж до повної відмови від ядерної зброї. Гострій критиці, особливо з боку арабських країн, піддавались ситуація із розробкою Ізраїлем ядерного потенціалу, що не дає можливості створити ЗВЯЗ на Близькому Сході, ядерні випробування Індії та Пакистану. Серед проблем, що піднімались на конференціях, були питання ЕК, фізичного захисту, підписання ДВЗЯВ, порушення ДНЯЗ з боку Іраку, проблема КНДР,  діалогу з Іраном тощо.  

Автор докладно розглядає проблему подовження ДНЯЗ на Нью-Йоркській 1995 р. оглядовій конференції, аналізуючи позиції ключових держав та груп держав. Виділяючи провідну роль США у подовженні ДНЯЗ, автор критично оцінює вплив рішення про безумовне та безстрокове подовження Договору на майбутнє режиму нерозповсюдження. На прикладі конференції наочно демонструється, що США, Великобританія та інші ядерні держави прагнуть закріпити свій привілейований статус у системі міжнародних відносин. Згідно рішення Нью-Йоркської конференції 1995 р., функції оглядових конференцій було суттєво розширено. Водночас, автор доводить, що в результаті безумовного та безстрокового подовження ДНЯЗ фактично втратив шанси на універсальність.

Оглядові конференції після подовження ДНЯЗ відображали всі вади режиму нерозповсюдження. На відміну від конференції 2000 р., яку вважають успішною, VII конференція 2005 р. відзначалась гострою критикою політики ядерних держав і вимогами надати посилені гарантії безпеки державам неядерним. Більшість учасників виступала за збереження  права на ядерну діяльність у мирних цілях та політичний діалог з КНДР та Іраном. Глибинні розбіжності у підходах не дозволили учасникам VII оглядової конференції прийняти Підсумковий документ і її вважають неуспішною. Дисертант демонструє, що попри всі проблеми оглядові конференції стали необхідним засобом підтримання здорової основи ДНЯЗ, являючи собою форум для обговорення існуючих проблем і складову процесу переговорів з проблем нерозповсюдження. За його відсутності частина учасників ДНЯЗ буде схильна Договір полишити.    

Аналізуючи історію розробки ДВЗЯВ та боротьбу за його підписання, автор вважає, що він здатен стати ефективним інструментом нерозповсюдження ядерної зброї. Прослідковуючи боротьбу позицій ключових гравців у ході завершальної стадії переговорів, дисертант демонструє ініціативну роль адміністрації Б.Клінтона у форсуванні переговорного процесу, переконливо доводить важливість ДВЗЯВ, що спирається на глобальний режим контролю, для зміцнення режиму нерозповсюдження, стримування гонки ядерних озброєнь, тощо.  

Розглядаючи інші складові режиму, автор вказує на важливість Конвенції з фізичного захисту ядерних матеріалів 1980 р. та необхідність підписання договору, що забороняє виробництво збройових ядерних матеріалів.

Докладно розглядаючи роль та місце ЕК у режимі, дисертант демонструє, що цей інструмент інтенсивно розвивався починаючи з 1970-х рр. і сьогодні є  невід’ємною складовою режиму, яка вельми ефективно гальмує процес розповсюдження.

Серед нових загроз та викликів режиму автор виокремлює загрозу ядерного тероризму. Дисертант відмічає відносно невелику вірогідність захоплення терористичною організацією та застосування ядерного боєзаряду, хоча це призвело б до найбільших жертв і шкоди. Водночас вказується, як на більш реальну, на загрозу нападів на ядерні об’єкти - АЕС, тощо, та застосування т.зв. “брудної бомби”, наслідком чого стануть паніка, економічна дестабілізація та екологічна шкода. Автор відмічає, що вихід на світову арену нових акторів МВ –терористичних груп та організацій, значно утруднює розробку ефективної політики зі зменшення цієї загрози і робить її повне нівелювання практично неможливим, бо терористичні організації не мають території, населення, тощо.

    Внаслідок усвідомлення небезпеки розповсюдження ядерної зброї ядерні та неядерні держави намагались створити бар’єр для подальшого розповсюдження у вигляді режиму нерозповсюдження ядерної зброї, який включає різноманітні обмежувальні заходи, а також спеціалізовані установи, як національного підпорядкування, так і міжнародні. Режим нерозповсюдження ядерної зброї відноситься до “змішаного типу”, включаючи в себе ДНЯЗ, міжнародні організації, менш формалізовані домовленості та неформальні обговорення на конференціях з розгляду дії ДНЯЗ. До функціонування режиму залучено РБ ООН, він включає питання ЕК, ядерного роззброєння, ядерної енергетики тощо, тісно пов'язаний із питаннями заборони хімічної та біологічної зброї, режимом контролю над ракетними технологіями (РКРТ). Основою режиму є ДНЯЗ. До інших правових джерел відносяться Статут і система гарантій МАГАТЕ, типова угода 1971 року щодо гарантій агенції, домовленість 1974 року щодо реалізації ст.III (1) договору, лондонська домовленість 1976 року щодо посилення контролю над експортом ядерних матеріалів, устаткування та технологій та заходи, спрямовані на її зміцнення, конвенція щодо фізичного захисту ядерних матеріалів 1980 року, договори щодо створення ЗВЯЗ у різних регіонах світу, національне законодавство щодо ядерного експорту і т.п.     

    Автор поділяє процес становлення та розвитку режиму нерозповсюдження ядерної зброї на три етапи. Перший (1945-1968) відзначався марними спробами зупинити чи загальмувати процес розповсюдження ядерної зброї в умовах протистояння та інтенсивного нарощування ядерних арсеналів. На другому (1968-1995) були створені основи режиму нерозповсюдження ядерної зброї, що дозволяло стримувати розповсюдження. Третій етап, що розпочався після безстрокового подовження ДНЯЗ у 1995 р., характеризується наростанням нових ризиків та загроз режиму.  

Автор вважає, що спроба збереження існуючого режиму нерозповсюдження ядерної зброї з необхідністю вимагає не тільки протидії новим загрозам, але й подолання його корінної вади –небажання ядерних держав послідовно виконувати ст.VI, та вирішення проблеми де-факто ядерних держав шляхом створення зон, вільних від ЗМЗ, врегулювання регіональних конфліктів, та інших заходів безпеки, що нівелюють безпекові мотиви Ізраїлю, Індії та Пакистану. Невдача цих зусиль поставить на порядок денний трансформацію ДНЯЗ з урахуванням існування трьох нових ядерних держав, що нестиме у собі загрозу підриву його основ, створюючи прецедент. Автор вважає, що альтернативою у майбутньому може стати більш універсальна домовленість, що включала б заборону розповсюдження існуючих та створення нових ЗМЗ та засобів їх доставки.

Необхідною умовою успіху ядерного нерозповсюдження є підтримка більшості членів ДНЯЗ, зменшення ролі ядерної зброї у міжнародних відносинах, що вимагає скорочення її арсеналів. Загроза розповсюдження має глобальний характер. Тому умовою успіху нерозповсюдження у довгостроковій перспективі є  універсалізація режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Збереженню і зміцненню режиму сприяло б набуття чинності ДВЗЯВ, створення нових ЗВЯЗ, надання неядерним країнам юридично зобов’язуючих гарантій безпеки, врегулювання регіональних конфліктів, зміцнення дієвості гарантій МАГАТЕ та ефективності системи ЕК з урахуванням національних інтересів усіх учасників режиму.

Не можна виключити, що радикальним поштовхом до скорочення ядерної зброї та її наступного знищення і заборони стане її застосування –випадкове чи в ході ескалації існуючих конфліктів, що призведе до введення спочатку тотального контролю над ядерною сферою на наднаціональному рівні.  

Проблема ядерного нерозповсюдження перебуває у тісному взаємозв’язку та взаємозалежності з системою міжнародних відносин, що відбула кардинальних змін після краху біполярного світу і характеризується діаметрально протилежними тенденціями у її розвитку. Одна веде до монополярності зі США як основним центром прийняття рішень, інша –до формування багатополярного світу. Ці полюси формуватимуться навколо ядерних держав. Перехідний стан і невизначеність щодо майбутнього світової системи породжують одні і посилюють інші стимули до набуття ядерної зброї, одночасно послаблюючи її здатність до протидії розповсюдженню. Прагнення США утвердити монополярність приводить до зниження ролі міжнародного права і посилення тенденції до односторонніх дій, послаблює режим нерозповсюдження ядерної зброї.    

    У третьому розділі “Нерозповсюдження у зовнішній політиці ядерних держав”, аналізуються спільні та відмінні риси, здобутки та невдачі політики нерозповсюдження ядерної зброї, яку проводили офіційно визнані ядерні держави.

У розділі відзначається, що внаслідок визначальної ролі, яку грали у світовій політиці другої половини ХХ ст. США та СРСР, саме їм належала провідна роль у визначенні основних тенденцій політики у галузі нерозповсюдження ядерної зброї. У їх діалозі, до якого, як правило, приєднувалась і Великобританія, народжувались основні домовленості, на основі яких створювався режим нерозповсюдження, саме від взаємодії двох наддержав залежав успіх функціонування режиму у цілому, результативність зусиль зі стримування та зупинення ядерних військових програм ряду країн.

У ході дослідження політики нерозповсюдження держав, що володіють ядерною зброєю, виявлено її специфіку, яка проявилась у тому, що навіть у роки найгострішого протистояння співробітництво двох наддержав у галузі нерозповсюдження, координація їх відповідної політики не припинялась, хоча її ефективність і залежала від загального стану міжнародних відносин.

Досліджуючи цей феномен, автор переконливо доводить, що у тих випадках, коли ця політика переслідувала близькі чи однакові цілі, результати були максимальними (підписання та безстрокове подовження ДНЯЗ, створення “Лондонського клубу”, вивезення ядерної зброї з території України, Білорусі та Казахстану, тощо). У ситуаціях, коли ця політика формулювалась і реалізовувалась за переважання коньюнктурних мотивів, її ефективність була низькою, або й нульовою (Пакистан, ПАР у 1970-80-х рр., тощо).

У першому підрозділі автор прослідковує еволюцію політики ядерного нерозповсюдження США від часів адміністрації Р. Ніксона до сучасності. Увага акцентується на спробах адміністрації Дж. Картера запровадити системи заходів, спрямованих на унеможливлення розробки ядерної зброї під виглядом розвитку ядерної енергетики. Висвітлено негативний вплив політичної кон’юнктури у роки загострення протистояння з СРСР на проведення послідовного курсу на нерозповсюдження під час президентства Р. Рейгана. Непослідовність США щодо ядерних програм Пакистану, ПАР призвели до створення ядерної зброї цими державами. Під час президентства Р. Рейгана політика нерозповсюдження у цілому не була успішною.

Розпад біполярної системи приніс нові виклики режиму нерозповсюдження. Адміністраціям Дж. Буша (ст.) та Б. Клінтона довелось докласти надзвичайних зусиль, діяти ініціативно з тим, щоб на теренах колишнього СРСР залишилась одна ядерна держава, ДНЯЗ було подовжено безстроково, а інші загрози режиму було на якийсь період часу нейтралізовано. Поставленої мети було досягнуто –режим нерозповсюдження, базований на ДНЯЗ, було збережено, але ціною фактичної відмови від універсальності Договору, позбавлення держав, що не володіють ядерною зброєю, дієвих засобів впливу на ядерні держави, що роблячи цей режим негнучким, орієнтованим переважно на заборонні та силові важелі, що у перспективі загрожуватиме його існуванню.

З приходом до влади Дж. Буша (мол.) формується новий підхід у політиці нерозповсюдження, окремі елементи якого були помітні вже у роки правління Б. Клінтона. Об’єктивною основою змін стало нове співвідношення сил у світі, яке суттєво впливало на політику США вже у 1990-х роках. Вихід на світову арену недержавних акторів з необхідністю вимагав внесення корекцій у політику нерозповсюдження, яку здійснював Вашингтон. Каталізатором цих змін стали теракти 11.09.2001, які поставили на порядок денний боротьбу із загрозою ядерного тероризму. Унілатералізм, опора на силу, вибіркове ставлення до МП ведуть до більш жорсткої політики нерозповсюдження, що проявилось у ході війни з Іраком, головним приводом до якої стали звинувачення режиму С. Хусейна у розробці ЗМЗ. Цей курс, однак, у перспективі загрожує зруйнувати той компроміс, на якому базується ДНЯЗ і режим нерозповсюдження у цілому. 

    Внаслідок провідної ролі, яку США відіграють у сучасних міжнародних відносинах, без їх лідерства і постійної співпраці з усіма зацікавленими державами режим нерозповсюдження ядерної зброї ризикує бути послабленим або й припинити своє існування, що призведе до дестабілізації безпеки у світі.

    У розділі докладно досліджується політика нерозповсюдження СРСР (Росії), що також пройшла шлях від сприяння створенню ядерної зброї КНР до активної участі у розробці та підтриманні режиму нерозповсюдження. Взаємодіючи у питаннях нерозповсюдження зі США, СРСР також не завжди протистояв коньюнктурним політичним впливам, що не сприяло послідовній політиці нерозповсюдження у роки конфронтації. Наприклад, ядерні програми ПАР, Ізраїлю трактувались як загроза, а Індії, Іраку –виправдовувались. Радянська політика у сфері нерозповсюдження пройшла шлях від створення ядерної зброї та нарощування ядерного потенціалу і надання ядерних технологій іншим країнам до тісної її координації з іншими розвинутими країнами, у першу чергу, - з ядерними державами, починаючи з середини 1960-х рр. У 1970-80 рр. ця політика, спрямована на розбудову та зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї, відбивала добре усвідомлені інтереси зрілої ядерної держави.    

Гостра криза цієї політики виникла на початку 1990-х рр. внаслідок розпаду СРСР та в процесі перебрання Росією на себе статусу єдиної правонаступниці СРСР як держави, що володіє ядерною зброєю. Успішності цього прагнення Росії сприяла низка об’єктивних та суб’єктивних чинників. Росія єдина з республік колишнього СРСР мала основні елементи ядерної інфраструктури, була здатна виробляти ядерну зброю та її носії і здійснювати контроль над цією зброєю. Суб’єктивні ж чинники включали як зацікавленість Заходу, перш за все США, у збереженні єдиної ядерної держави на теренах колишнього СРСР, так і консенсус у російській політичній еліті та суспільстві щодо того, що країна мала залишитись офіційно визнаною ядерною державою, для якої ядерна зброя - один із найважливіших інструментів забезпечення її статусу у світі. У розділі переконливо доводиться, що успіх цього курсу Росії було забезпечено перш за все в результаті співпадіння національних інтересів РФ та західних держав, перш за все –США. При цьому спроби Росії не допустити інтернаціоналізації проблеми, використати розміщену на території трьох інших колишніх радянських республік ядерну зброю як засіб впливу на їх політику було значною мірою знівельовано активною посередницькою роллю США. Росія аргументувала свою політику необхідністю збереження єдиної системи управління та контролю над ядерним арсеналом та збереження режиму нерозповсюдження, базованому на ДНЯЗ. При цьому Росія не вагалась застосовувати жорсткий тиск, особливо на Україну.

Автор виділяє кілька етапів у політиці РФ у галузі нерозповсюдження. Перший (кін. 1991-1994 рр.) характеризується координацією основних зусиль у галузі нерозповсюдження з провідними західними країнами, перш за все –зі США, що відповідало прозахідному зовнішньополітичному курсу Москви. На другому етапі, що розгортається на тлі поступового відходу Росії від прозахідного курсу і розширенням зв’язків з КНР, Індією, Іраном, Москва, тим не менш, займала активну позицію щодо розробки та підписання ДВЗЯВ і підтримала, після деяких коливань, курс США та їх союзників на безстрокове та безумовне подовження ДНЯЗ. Поглиблення співробітництва у ядерній галузі з Іраном, небажання шкодити своїм відносинам з Індією не давали їй можливості синхронізувати свою політику з курсом західних партнерів, що, зокрема, унеможливило адекватну відповідь на такий виклик режиму ядерного нерозповсюдження, як ядерні випробування Індії та Пакистану
р.

Третій період починається з приходом до влади в Росії В. Путіна та в США –Дж. Буша (мол.). Москва розглядає боротьбу з тероризмом та нерозповсюдження як сфери співпраці з Заходом, перш за все –зі США. Водночас, змушена все більше спиратися на ядерний арсенал  у своїй зовнішній політиці, Росія не виключає превентивних ударів по ворожих державах та терористичних угрупованнях. Ця політика набуває нових рис після терактів 2001 р. у США, коли РФ прагне використати спільну з Вашингтоном та іншими розвинутими державами зацікавленість у збереженні режиму нерозповсюдження, адекватній відповіді на нові виклики та загрози йому для посилення своїх позицій у світі.

Дисертант відмічає, що Росія залишатиметься ключовим суб’єктом політики нерозповсюдження, оскільки вона не тільки має другий у світі ядерний арсенал, родовища природного урану, великий науково-технічний та виробничий потенціал у ядерній галузі, тисячі спеціалістів, задіяних у військовій ядерній програмі, потужну школу ядерної фізики, але й накопичила величезну кількість матеріалів, що розщеплюються. Виходячи із вищезазначеного та зважаючи на добрі відносини РФ із рядом “проблемних” країн (Іран, КНДР), а також із де-факто ядерною Індією, її співпраця зі США та іншими провідними державами є безальтернативною з т.з. збереження цього режиму.

Аналізуючи політику Великобританії у галузі нерозповсюдження ядерної зброї, автор відмічає, що вона формувалась під впливом тісного військово-політичного альянсу зі США та повоєнної конфронтації. Серед мотивів створення країною ядерної зброї статусні переважали безпекові. З кінця 1950-х-початку 1960-х рр. політика нерозповсюдження Лондона реалізується у найтіснішій координації з політикою Вашингтона, що визначалось характером відносин між двома країнами у безпековій галузі. Ця політика ділиться на два етапи –до набуття ядерної зброї та після її випробування у 1952 р. На першому Лондон прагнув набуття ядерної зброї, а в ході другого вона розвивалась в руслі основних тенденцій, домінуючою її  рисою була координація та співпраця зі США. На всіх етапах й у всіх переговорних процесах Лондон грає активну роль у розробці та підписанні ключових договорів та домовленостей (Московський договір 1963 р., ДНЯЗ, ДВЗЯВ, міжнародний режим ЕК, тощо), часто виступаючи їх депозитарієм.              

Французька ядерна програма, започаткована після II світової війни, отримала потужні поштовхи після британського ядерного випробування 1952 р. та Суецької кризи 1956 р. До статусних та безпекових мотивів, що стояли біля її витоків, додалось ще й традиційне суперництво з Великобританією за першість у Європі.

Франція на протязі довгого часу відмовлялась приєднуватись до ДНЯЗ, що гарантував їй привілейований статус держави, що володіє ядерною зброєю. Правляча еліта країни не бажала будь-яких обмежень своєї ядерної програми. Гальмування переговорів щодо ДВЗЯВ та Договору Раротонга про ЗВЯЗ у південній частині Тихого океану Париж пояснював необхідністю завершити випробування французької ядерної зброї. Французькі офіційні особи стверджували, що Франція фактично брала участь у заходах зі зміцнення ДНЯЗ, не будучи його членом, та у розбудові режиму нерозповсюдження ядерної зброї, співпрацюючи з МАГАТЕ, тощо. Але об’єктивно її позиція на протязі десятиліть не сприяла зміцненню режиму та ДНЯЗ як його основи.

Лише у 1992 р. Франція приєдналась до ДНЯЗ, прагнучи гарантувати собі привілейоване становище у міжнародній системі, що формуватиметься, і брала активну участь у всіх переговорних процесах у галузі нерозповсюдження, відстоюючи збереження режиму, підтримавши безумовне і безстрокове подовження ДНЯЗ у 1995 р. та підписавши ДВЗЯВ. Дисонансом цій політиці стала серія ядерних випробувань, здійснених Францією після Нью-Йоркської конференції 1995 р. Париж мотивував їх необхідністю завершити випробування до підписання ДВЗЯВ.      

Вказується, що Великобританія і Франція після завершення конфронтації провели реструктуризацію та скорочення своїх ядерних сил, що сприяло стримуванню “вертикального” розповсюдження.

Політика КНР у галузі нерозповсюдження формувалась як результат складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників. Прагнучи набуття ядерної зброї за статусними та безпековими мотивами, Пекін використав для розгортання ядерної програми, створення відповідної інфраструктури та підготовки кадрів ядерників тісні союзницькі відносини з СРСР. Допомога СРСР прискорила створення китайської ядерної зброї мінімум на 10 років. На завершальному етапі прискоренню ядерної програми Пекіна сприяли ще й конкуренція з СРСР за першість у комуністичному світі та побоювання щодо посилення Індії.     

Політику Пекіна у галузі нерозповсюдження ядерної зброї можна поділити на два етапи. Перший тривав до початку 1990-х рр. У цей час КНР позиціонувала себе як лідера країн “третього світу” і дистанціювалась від співпраці з обома конфронтуючими сторонами. Проголосивши відразу після першого ядерного випробування у 1964 р., що ніколи не застосує ядерну зброю проти держави, що не володіє ядерною зброєю,  вона відмовлялась приєднатись до ДНЯЗ як держава, що володіє ядерною зброєю, та інших домовленостей, що складали режим нерозповсюдження ядерної зброї. У 1978 та 1982 рр. КНР підтвердила попереднє зобов’язання, доповнивши його обіцянкою ніколи не застосовувати ядерну зброю першою та проти ЗВЯЗ. Ключову роль грає КНР у врегулюванні північнокорейської ядерної проблеми.

Дисертант переконливо доводить, що внаслідок зростання ролі КНР у світі від її політики у галузі нерозповсюдження все більшою мірою залежатиме доля режиму нерозповсюдження і активна співпраця Пекіна з іншими ядерними державами є безальтернативною умовою збереження режиму.

Усі офіційно визнані ядерні держави зробили заяви щодо незастосування ядерної зброї проти держав, що не володіють ядерною зброєю, хоча безумовною була лише заява КНР.

Четвертий розділ “Регіональні виміри ядерного нерозповсюдження” присвячений розгляду низки казусів,  які призвели до розповсюдження, а також успішним прикладам зупинення розповсюдження.

Розглядаючи політику нерозповсюдження на Близькому Сході, автор у першому підрозділі зосереджується на витоках та розвитку ядерної програми Ізраїлю та наслідках появи у нього ядерного потенціалу. Дисертант приходить до висновку, що головними при прийнятті рішення щодо створення ядерного потенціалу Ізраїлю були екзистенціальні мотиви, обумовлені ворожим оточенням з арабських країн, які виступали за його знищення. У створенні ядерного потенціалу Ізраїль спирався на широку допомогу Франції у кінці 1950-х та на початку 1960-х рр., а також на неофіційне сприяння США. Частину матеріалів, технологій та устаткування для програми Ізраїль отримав нелегальним шляхом. Існує висока, хоча й не доведена, вірогідність співпраці Ізраїлю з ПАР при створенні і можливому випробуванні ядерної зброї.

Дослідження політики Ізраїлю щодо ядерного нерозповсюдження утруднюється її тотальною непрозорістю та двозначністю. Офіційно Ізраїль не підтверджує і не заперечує наявності у нього ядерної зброї, застосовуючи формулу: “Ізраїль не буде першою державою, яка запровадить ядерну зброю на Близькому Сході”. Але неофіційно, через мас-медіа керівництво Ізраїлю фактично використовує ядерний чинник для стримування.

Автор приходить до висновку, що ядерний чинник відіграв суттєву роль у ході близькосхідних конфліктів, починаючи з війни 1967 р., коли він був чинником провокуючим. З 1973 р., ядерний потенціал Ізраїлю фактично відігравав роль чинника стримування, сприяючи пошукам мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Під час війн з Іраком 1991 та 2003 рр. Ізраїль давав зрозуміти, що у випадку застосування проти нього ЗМЗ режимом С. Хусейна він здійснить “жахливу відплату”. Непрозорість і двозначність у ядерних питаннях дозволили дослідникам визначити політику Ізраїлю як “психологічне стримування”.

Висновок очевидний: ядерний потенціал Ізраїлю буде постійно провокувати спроби розповсюдження ядерної зброї та інших видів ЗМЗ на Близькому та Середньому Сході, не даючи можливості створити регіональну ЗВЯЗ чи зону, вільну від усіх видів ЗМЗ, а перспектива його денуклеаризації виглядає маловірогідною у передбачуваному майбутньому. Це послаблюватиме режим нерозповсюдження ядерної зброї.

Ядерна політика Індії з часів правління прем’єр-міністра Дж. Неру виходила з необхідності розвитку ядерної енергетики та набуття здатності виробляти ядерну зброю, що дозволило б нівелювати можливий тиск з боку ядерних держав. Китайське ядерне випробування 1964 року змусило Індію подбати про власну безпеку. Політика Делі не передбачала відкритого проголошення статусу ядерної держави, але забезпечувала можливість такого кроку. Прагнення зберегти свободу вибору було головною мотивацією відмови Індії від підписання ДНЯЗ у 1968 році.

“Мирне” випробування ядерного вибухового пристрою у 1974 році мало продемонструвати індійський ядерний потенціал, але і уряди І. Ганді та Р. Ганді, й уряди М. Десаї і В. Сінгха та Ч. Шекхара декларували відмову від подальших ядерних випробувань, хоча розвиток ядерної програми тривав. З початку 1980-х рр. до чинників, що впливали на динаміку індійської ядерної програми, додалась стурбованість прогресом ядерної програми сусіднього Пакистану. Водночас Індія продовжувала відмовлятись від членства у ДНЯЗ, інспекцій МАГАТЕ та пропозицій Пакистану щодо створення ЗВЯЗ на Індостані та взаємних інспекцій ядерних об’єктів.

Після безумовного та безстрокового подовження ДНЯЗ у 1995 році Індія остаточно зробила вибір на користь створення ядерної зброї, а після серії ядерних випробувань 1998 року відкрито проголосила себе ядерною державою. Очевидно, що цей крок є заявкою на роль одного з центрів багатополярного світу.

    Для Пакистану, який ще у першій половині 1960-х років висловлював готовність приєднатись до ДНЯЗ, відмова Індії від членства у договорі  стала поштовхом до аналогічного кроку. Активізація ядерної військової програми Пакистану у 1972 році була пов’язана з поразкою у конфлікті з Індією. Після індійського випробування 1974 р. пакистанські зусилля у напрямі створення ядерної зброї, спираючись на допомогу дружніх арабських держав і КНР, доповнювались спробами стримування індійської ядерної програми шляхом висування ідеї ЗВЯЗ у Південній Азії.

У 1980-х на додаток до напружених відносин з Індією, Пакистан був стурбований введенням радянських військ до Афганістану. Водночас, це дозволило пакистанському керівництву послабити тиск з боку США і створити ядерну зброю, що було підтверджено серією ядерних випробувань, які стали відповіддю на індійські.

Існування трьох де-факто ядерних держав поза сферою дії ДНЯЗ засвідчило кризу режиму нерозповсюдження і посилило загрозу застосування ядерної зброї в регіональних конфліктах.

Автор вважає, що ядерні програми Аргентини та Бразилії вдалось зупинити завдяки комбінації зовнішнього тиску та внутрішньополітичної демократизації, яка уможливила двосторонні домовленості у галузі нерозповсюдження. Казус ПАР є унікальним з огляду на те, що режиму апартеїду вдалось таємно створити і ліквідувати ядерні боєзаряди в рамках процесів демократизації та нормалізації відносин зі світовою спільнотою.  

Казус КНДР продемонстрував як недосконалість ДНЯЗ, так і можливість отримати винагороду в результаті шантажу світового співтовариства загрозою розповсюдження, що проблему не вирішує, а лише “заморожує”.  

У п’ятому розділі “Проблема ядерної спадщини СРСР у контексті нерозповсюдження” розглядаються наслідки розпаду СРСР для ядерного нерозповсюдження. Оскільки проблема ядерного наступництва до розпаду СРСР не була врегульована ДНЯЗ і практично не обговорювалась, вона гостро постала у 1991 р. Після розпаду СРСР тактична та стратегічна ядерна зброя знаходились на території Росії, України, Білорусії та Казахстану. Низка підписаних угод (Алма-атинська декларація, Мінська угода щодо стратегічних сил) передбачали спільний контроль над ядерною зброєю та її застосування Росією за погодженням із главами 3-х інших держав. На практиці це означало контроль Росії над ядерним арсеналом.

Розпад ядерної держави поставив питання про збереження режиму нерозповсюдження ядерної зброї та його основи –ДНЯЗ, щодо подовження якого у 1995 р. належало прийняти рішення. 23 травня 1992 р. Білорусь, Казахстан, Україна, Росія та США підписали Лісабонський протокол до Договору СНО, стаття 5 якого передбачала приєднання трьох перших підписантів до ДНЯЗ як держав, що не володіють ядерною зброєю.   

лютого 1993 р. ВР Білорусі прийняла рішення про приєднання до ДНЯЗ як держави, що не володіє ядерною зброєю. Мінськ визнав, що ядерна зброя, розташована на території країни, належить Росії, і співпрацював у її виведенні до РФ.

грудня 1993 р. Казахстан приєднався до ДНЯЗ як неядерна держава, а до 21 квітня 1995 р. усі ядерні боєголовки були вивезені в Росію. Особливим епізодом була операція “Сапфір” –вивезення 551 кг високозбагаченого урану з Казахстану до США. Казахстан підтримав ідею ЗВЯЗ у Центральній Азії, а у 1997 р. підписав заяву конференції у Ташкенті щодо її створення. Рішення Казахстану приймалось під тиском низки внутрішніх та зовнішніх чинників, обумовлених об’єктивними та суб’єктивними обставинами, пов’язаними із ситуацією у країні після набуття незалежності.

У другому підрозділі досліджуються наслідки набуття Україною без’ядерного статусу для ядерного нерозповсюдження. Вивчається процес прийняття рішення щодо долі радянської ядерної зброї, розміщеної на її території. Аналізуються мотиви рішення України про без’ядерність, вплив на нього головних світових акторів та труднощі на цьому шляху.

Відзначається, що Україна, підписавши усі домовленості держав СНД щодо ядерної зброї, у травні 1992 р. вивела тактичну ядерну зброю у Росію та підписала Лісабонський протокол, згідно ст.V якого мала приєднатись до ДНЯЗ як без’ядерна держава. Посилення опозиції курсу на без’ядерність дозволила Л. Кравчуку вимагати від Росії та інших ядерних держав юридично зобов’язуючих гарантів безпеки, допомоги у роззброєнні та компенсацій у вигляді палива для АЕС. Проривом у вирішенні проблеми стала Тристороння Заява 14 січня 1994 р. РФ, США та України щодо вивезення ядерної зброї у Росію в обмін на допомогу та паливо для АЕС.
листопада 1994 р. ВР України прийняла Закон про її приєднання до ДНЯЗ як держави, що не володіє ядерною зброєю. 5 грудня 1994 р. було підписано Будапештський меморандум, який надавав гарантії безпеки Україні, Білорусі та Казахстану з боку депозитаріїв Договору. Франція та КНР надали аналогічні гарантії окремими документами.

Робиться висновок про ключову роль політики України у галузі нерозповсюдження для визнання її незалежності та входження у світове співтовариство. Виділяється важлива роль США у вирішенні проблеми ядерного роззброєння України. Дається зважена оцінка рішенню України позбутись ядерної зброї та визначаються його наслідки для її безпеки і статусу у світі. Підкреслюється, що це був крок не лише до виходу зі спільного з Росією стратегічного простору, але й до євроатлантичної інтеграції України.

Відмічається неефективність використання політичного капіталу, здобутого в результаті ядерного роззброєння, відсутність координації політики трьох держав у галузі нерозповсюдження, що не сприяло отриманню належних компенсацій з боку світового співтовариства.

У розділі наголошується, що відмова України, Білорусі та Казахстану від ядерної зброї дозволила зберегти ДНЯЗ та режим нерозповсюдження ядерної зброї у цілому, привернула увагу до проблем, пов’язаних із набуттям ними незалежності, але не знайшла адекватної оцінки з боку ядерних держав. Надані їм гарантії безпеки з боку держав, що володіють ядерною зброєю, у цілому не виходили за рамки гарантій, що надають ДНЯЗ та відповідні резолюції РБ ООН. Тому політика України, Білорусі та Казахстану, яка у 1990-х рр. сприяла збереженню режиму нерозповсюдження ядерної зброї, у перспективі не стане зразком для тих держав, які прийматимуть рішення щодо доцільності набуття чи відмови від ядерної зброї.

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження:

В результаті дослідження здійснено систематизацію та класифікацію теоретико-концептуальних підходів до проблеми нерозповсюдження ядерної зброї, дана оцінка стану наукової розробки теми, характеристика основних центрів, задіяних у цих дослідженнях. Встановлено, що підходи до розповсюдження ядерної зброї поділяються на дві основні групи –його прихильників (“ядерні оптимісти”) та противників (“ядерні песимісти”), за абсолютного переважання останніх.  Вдосконалено категоріально-понятійний апарат проблеми. Дається авторське визначення таких понять, категорій та термінів, як: ядерне нерозповсюдження, де-факто ядерна держава, „порогова” держава, політика нерозповсюдження, режим нерозповсюдження ядерної зброї, „вертикальне” та „горизонтальне” розповсюдження, „негативні” та „позитивні” гарантії безпеки.

. Встановлено, що динаміка і характер розповсюдження ядерної зброї знаходяться у безпосередньому зв’язку зі структурою міжнародних відносин. В умовах біполярного світу розповсюдження спочатку відбувалось у вигляді ядерних перегонів, а з підписанням ДНЯЗ стає більш контрольованим і передбачуваним. В період домінування тенденції до монополярності після припинення конфронтації режим нерозповсюдження ядерної зброї зіткнувся з кризою, яку не подолано й досі і новими викликами, що загрожують катастрофічними наслідками.

Доведено, що розповсюдження ядерної зброї створює об’єктивні підстави для формування полюсів сили довкола держав, що мають суттєвий ядерний потенціал і в перспективі сприятиме посиленню тенденції до формування багатополюсної структури міжнародних відносин. Поява нових, не визнаних ядерних держав засвідчила посилення тенденції до формування у довгостроковій перспективі багатополярної структури світоустрою.

.  В результаті здійсненого дослідження доведено, що розповсюдження ядерної зброї призводить, як правило, до негативного впливу на безпеку як на регіональному, так і на глобальному рівні, збільшуючи вірогідність конфлікту із застосуванням ядерної зброї. Виявлено, що найбільш висока вірогідність переростання конфлікту у ядерну фазу існує на Індостані та на Близькому Сході. Встановлено, що в умовах постбіполярного світу розповсюдження ядерної зброї з усією очевидністю перетворюється радше на чинник, що провокує нестабільність, аніж умову встановлення балансу сил.

. Визначено, що серед мотивів розповсюджувачів ядерної зброї переважають безпекові та статусні. Безпекові мотиви живляться невирішеними конфліктами. Оптимальний шлях їх нівелювання –підвищення загального рівня безпеки, сприяння розв’язанню регіональних конфліктів. Набагато складніше вплинути на статусні мотиви, що йдуть корінням у самовідчуття держави, як спадкоємця колишньої імперії та невдоволення своїм місцем у світовій ієрархії.

.  В ході дослідження встановлено, що ДНЯЗ зіграв позитивну роль у 1970-1980-х рр. як основа режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Однак у кінці ХХ -на початку ХХI ст. він зіткнувся із серйозною кризою, що загрожує самому існуванню режиму. Не виконуючи повною мірою  функцію основи режиму нерозповсюдження, ДНЯЗ у той же час сприймається офіційно визнаними ядерними державами як “священна корова”, що не підлягає будь-якому реформуванню за визначенням. Це стало очевидним після рішення Нью-Йоркської конференції 1995 р. щодо безумовного та безстрокового подовження Договору. Такий підхід (попри бажання його ініціаторів) може призвести не стільки до зміцнення ДНЯЗ, скільки до поступової втрати довіри до нього з боку держав, що не володіють ядерною зброєю, а в кінцевому результаті –до краху самого Договору і режиму нерозповсюдження, на ньому базованого.

Дослідженням встановлено, що зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї та посилення ефективності його функціонування –комплексне багаторівневе завдання, що вимагає реалізації у коротко- та середньостроковій перспективі низки заходів: створення нових ЗВЯЗ; посилення заходів з фізичного захисту ядерних матеріалів; введення заборони на виробництво збройових ядерних матеріалів; підвищення ефективності ЕК та системи гарантій МАГАТЕ; поширення позитивних гарантій безпеки не тільки на союзні ядерним державам країни, а на всі держави-члени ДНЯЗ, що не володіють ядерною зброєю; створення ефективної системи протидії новим викликам і загрозам –перш за все –ядерному тероризму; здійснення рішучих кроків у напрямі зміни мотивації потенційних розповсюджувачів, у першу чергу –врегулювання регіональних конфліктів; набуття чинності ДВЗЯВ; добросовісне виконання ядерними державами своїх зобов’язань згідно ст.VI ДНЯЗ; ширше залучення до процесу прийняття рішень держав із розвинутою ядерною промисловістю.

У довгостроковій перспективі, на думку автора, режим необхідно трансформувати, надавши йому дійсно всеосяжного та універсального характеру. Одним зі шляхів такого реформування може стати підписання договору щодо всеосяжної заборони розробки, виробництва та розповсюдження ЗМЗ, як існуючих її видів, так і потенційно можливих. Це зняло б проблему мотивації розповсюджувачів загрозою, яку створює розробка чи володіння іншими видами ЗМЗ країнами, з боку яких вони відчувають загрозу. Висунення цієї ідеї Україною, яка не має жодного виду ЗМЗ і зацікавлена у їх повному знищенні, виглядала б природньо.  Кроком до реалізації цього революційного завдання могло б стати створення зон, вільних від усіх видів ЗМЗ (у регіонах, подібних близькосхідному, де розповсюдження різних видів ЗМЗ пов’язано між собою, це може стати виходом із глухого кута - С.Г.).

.     В ході дослідження доведено, що нерозповсюдження ядерної зброї посідає сьогодні провідне місце у структурі пріоритетів усіх офіційно визнаних ядерних держав, що володіють ядерною зброєю. Історично, кожна з них, починаючи від США, прагнула спочатку створити власний ядерний арсенал, і лише довівши його до суттєвих розмірів, починала модифікацію своєї політики у напрямку   нерозповсюдження ядерної зброї. Держави, що володіють ядерною зброєю, проходили цей шлях до послідовної політики у галузі нерозповсюдження різними темпами і по-своєму. Франція та КНР прийшли до неї лише на початку 1990-х років. Єднає їх як бажання зберегти своє привілейоване становище у системі міжнародних відносин, так і розуміння відповідальності за безпеку в світі. Здійснюючи детальний аналіз еволюції політики держав, що володіють ядерною зброєю, у галузі нерозповсюдження ядерної зброї, автор встановив, що всі вони проходили схожі етапи, відбуваючи еволюцію від прагнення за всяку ціну створити ядерну зброю до відповідальної політики зрілої ядерної держави.

В результаті вивчення проблеми автор встановив існування тісного взаємозв’язку між політикою ключових держав у галузі ядерного нерозповсюдження та їх роллю у світовій політиці. У біполярній системі міжнародних відносин дві наддержави –США та СРСР, незважаючи на конфронтацію, починаючи з 1960-х років співпрацювали у галузі нерозповсюдження, докладаючи зусиль до розбудови режиму нерозповсюдження ядерної зброї і стримуючи ядерні амбіції союзних та залежних від них держав. У постбіполярному світі роль лідера у боротьбі з розповсюдженням взяли на себе США. Таким чином, встановлено закономірність, згідно якої провідні ядерні держави активно протидіють розповсюдженню, прагнучи законсервувати свій привілейований статус у світовій політиці. В ході дослідження політики держав, що володіють ядерною зброєю, щодо держав-союзників, встановлено, що вони сприяли тією чи іншою мірою розробці ядерної зброї союзними державами. На деяких етапах пріоритети нерозповсюдження підпорядковувались у їх політиці конфронтаційній кон’юнктурі.

. Досліджено мотивацію де-факто ядерних та “порогових” держав щодо розповсюдження ядерної зброї. Встановлено, що їх політика зумовлена переважно безпековими та статусними мотивами, невдоволенням дискримінаційним характером ДНЯЗ. Серед причин, що утримують “порогові” держави від створення ядерної зброї та проголошення ядерного статусу, в ході дослідження виявлені такі:

побоювання негативних політичних, економічних (санкції) та силових наслідків такого кроку (останніми роками –військової операції);

усвідомлення небезпеки посилення регіональної напруженості та можливих адекватних кроків у відповідь з боку потенційних противників, що призведе не до посилення безпеки, а до запровадження ядерного чинника у протистояння;

можливість дестабілізації відносин з партнерами;

тиск з боку ядерних держав, особливо найпотужніших - США та СРСР (Росії), ефективність якого є пропорційною залежності потенційного розповсюджувача від союзної ядерної держави. Цей чинник, однак, не є абсолютним, бо на нього впливає політична кон’юнктура. У випадку конфлікту між цілями нерозповсюдження та глобальними стратегічними інтересами вибір робиться, як правило, на користь останніх.

внутрішньополітичні чинники.

. Вивчаючи наслідки розпаду СРСР, автор прийшов до висновку, що завдяки спільним зусиллям провідних ядерних держав та колишніх республік СРСР, на території яких розміщувалась ядерна зброя, вдалося уникнути розповсюдження і зберегти основу режиму нерозповсюдження –ДНЯЗ. Роль України у цьому процесі була непересічною, але її внесок у ядерне нерозповсюдження так і не знайшов адекватної оцінки.

.     Природа ядерної зброї, характер і масштаб загроз глобальній безпеці, які несе із собою можливість її безконтрольного розповсюдження у світі, вимагають екстраординарних, масштабних і далекосяжних заходів, здатних цю загрозу нівелювати або принаймні, відтягти у часі і зробити менш вірогідною.

Прогнозуючи середньо- та довгострокову перспективу розвитку ситуації у галузі нерозповсюдження ядерної зброї та його впливу на світову політику, автор дійшов таких висновків:

нові виклики та загрози у галузі нерозповсюдження ядерної зброї, особливо пов’язані з діяльністю недержавних акторів, посилюватимуться у середньостроковій перспективі, вимагаючи широкої координації зусиль з метою їм протидіяти;

ядерний тероризм, внаслідок специфіки мотивації та неможливості стримування традиційними засобами внаслідок відсутності у терористів території, населення тощо, може виявитись не просто наслідком розповсюдження, але й безпрецедентним за руйнівними масштабами актом, що кардинальним чином впливатиме на світову політику, підштовхуючи держави на безпрецедентні кроки, аж до спроби обмеження суверенітету та створення наддержавних органів із широкими повноваженнями;

у довгостроковій перспективі, ймовірно –в умовах багатополярного світу, зі ще більшою гостротою постане питання про необхідність здійснення світовою спільнотою радикальних заходів, спрямованих на протидію загрозі розповсюдження ядерної зброї. Вони можуть включати: підписання договору щодо заборони виробництва, знищення та нерозповсюдження ЗМЗ, створення наддержавного органу, якому будуть делеговані державами-учасницями значні права, притамані суверенітету, і який контролюватиме ситуацію у галузі безпеки, включно зі сферою нерозповсюдження, маючи своєю метою сприяти повному ядерному роззброєнню або передачі ядерної зброї під контроль цього міжнародного органу;

не виключено, що поштовхом до таких радикальних кроків може стати використання ядерної зброї в ході регіонального конфлікту, несанкціоновано або в результаті теракту. Це примусить світову спільноту, перш за все –ядерні держави, до радикальних дій, спрямованих на вирішення проблеми.

 

СПИСОК  ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

. Галака С.П. Проблема нерозповсюдження ядерної зброї у міжнародних відносинах. - К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2002. – 278 с. (17,4 д.а.).

    Статті у наукових фахових виданнях, збірниках наукових праць:

2. Galaka S. Nuclear Arms Control in the CIS: A View from Ukraine // Arms Control & Security in the Middle East & the CIS Republics. –Athens: Hellenic Foundation for European and Foreign Policy (ELIAMEP), 1995. – P. 243-257.

. Galaka Serhiy. Problem of Non-Proliferation of Nuclear Weapons in the Central and East-European Region in the Context of NATO’s Enlargement to the East // The Security Quadrangle for the XXI Century: NATO, NATO Partners, Russia and Ukraine. –Brussels: Universite Libre de Bruxelle, 2000. –P. 55-69.

. Galaka S., Manzola V. A Nuclear Weapons Free Zone in Central and Eastern Europe: A Ukrainian Perspective // Ukraine and European Security / Ed. by D. Albright and S. Appatov. –London: Macmillan Press LTD, 1997. – P. 112-122 (Особистий внесок здобувача: аналіз історії ЗВЯЗ та позиції США й України щодо ЗВЯЗ у Європі –,5 д.а.).  

5. Galaka S. La cooperation entre l’Ukraine et l’Occident –Le cas de la non-proliferation nucleaire // L’Ukraine, nouvel acteur du jeu іnternationale / Sous la direction de Anne de Tinguy. –Collection AXES Savoir. –Bruxelles: L.G.D.J., 2000. –P. 153-173.  

. Galaka S.P. Ukraine’s Nuclear Dilemmas // Bulletin of Arms Control, London University. –August 1993. -  №  11. –P. 17-20.

7. Галака С.П. Проблема створення без’ядерної зони у Центрально-Східній Європі та позиція України // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. –. –Вип. 6. –С. 12-17.

. Галака С.П. Майбутнє режиму нерозповсюдження ядерної зброї // Політична думка. –. - № 3-4. –С. 75-85.

. Галака С.П. З історії ядерної програми Ізраїлю // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб.наук. пр. –К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 1999. –Вип. 16. –С. 18-28.

. Галака С.П. Проблеми нерозповсюдження ядерної зброї після ядерних випробувань в Індії та Пакистані // Науковий вісник Дипломатичної академії України. –. –Вип. 2. –С. 64-67.

. Галака С.П. Історія створення ядерної зброї Пакистану // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. –. –Вип. 15. –С. 31-34.

. Галака С.П. Еволюція ядерної програми Індії // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. –К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2000. –Вип. 17 (Ч.1). –С. 13-20.

. Галака С.П., Чумак В.Н. Программа Нанна-Лугара на Украине // Ядерный контроль. –Сентябрь-октябрь 2000. –Т. 6. - № 5. –С. 51-60 (Особистий внесок здобувача: оцінка ефективності програми Нанна-Лугара - 0,5 д.а.).  

. Галака С.П. Європейська соціал-демократія і проблема нерозповсюдження ядерної зброї // Політологічний вісник: Зб. наук. пр. –К.: Політологічний центр при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. –. - № 8. –С.350-352.  

. Галака С.П. Нью-Йоркська конференція 1995 року з розгляду дії та подовження ДНЯЗ // Науковий вісник Дипломатичної академії України. –. –Вип. 6. –С. 408-415.

. Галака С.П. Військова ядерна програма ПАР та її згортання // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. –К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. –Вип. 31 (Ч.1). –С. 19-23.

.  Галака С.П. Проблема компенсації Україні вартості ядерних боєголовок, розміщених на її території // Науковий вісник Дипломатичної академії України. –. –Вип. 7. –С. 91-95.

. Галака С.П. Загострення проблеми набуття Україною без’ядерного статусу у 1993 році // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. –К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. –Вип. 32 (Ч.1). –С. 42-47.

. Галака С.П. Ядерна програма Республіки Корея // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. –К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. –Вип. 34 (Ч.1). –С. 20-23.

. Галака С.П. Ядерна зброя Білорусі // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. –. –Вип. 23. –
С. 187-190.  

. Галака С.П. Ядерні перегони Аргентини та Бразилії // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. –Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. –Вип. 36 (Ч.2). –С. 10-14.

. Галака С.П. Ядерний чинник у міжцивілізаційних відносинах // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. –К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин. –. –Вип.  37 (Ч.1). –С. 22-24.

. Галака С.П. Політика США в галузі ядерного нерозповсюдження на початку 1990-х років // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. –. –Вип. 27. –С. 185-188.

. Галака С.П. Шлях Казахстану до без’ядерного статусу // Науковий вісник Дипломатичної академії України. –. –Вип. 9. –С. 419 - 429.

. Галака С.П. Входження України до групи ядерних постачальників // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. –К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2005. –Вип.  53 (Ч.1). –С. 27-30.

. Галака С.П. Набуття Україною без’ядерного статусу // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб.наук.пр. –К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2005. –Вип. 57 (Ч.1). – С. 120-130.

Матеріали і тези наукових конференцій

1. Галака С.П. Prospects for Denuclearization of Ukraine in it’s Politics // Nuclear Weapons and the Security of Ukraine. Report from a Seminar Held in Kiev, Ukraine,  October 26-28, 1993. - Stockholm: The Olof Palme Center, 1994. –P. 91-92.  

2. Галака С.П. Безъядерная зона в Центральной и Восточной Европе // Украина и европейская безопасность. Международный научный семинар в Одессе 22-25 ноября 1996 г. –Одесса: Логос, 1996.  - С. 31-32.

. Галака С.П. Сучасні проблеми зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї(тези) / Матеріали міжнародної наукової конференції “Ялта-2000. Роль Європи в ХХI столітті”. 7-9 травня 2000 року. –Ялта, 2000. - С. 194-195.

. Галака Сергей. Международный контекст нераспространения. Выступление на Московской международной конференции по нераспространению // Ядерное распространение. –январь-март 2001. –Вып. 38. - С. 57-59.

. Галака С.П. Проблема ядерного тероризму // Нові міжнародні реалії: виклик глобального тероризму. Матеріали Круглого столу (Київ, 11 жовтня 2001 року) –К.: Національний інститут проблем міжнародної безпеки,  2002. - С. 33-36.

. Галака С.П. Пошуки моделі протидії розповсюдженню ядерної зброї у сучасних умовах // Міжнародна науково-практична конференція “Моделювання міжнародних відносин”. Тези доповідей.(Київ, 29-30 квітня 2004 р.) –К.: КНУ імені Тараса Шевченка, ІМВ, 2004. - С. 87-88.

. Галака С.П. Десять років без ядерної зброї. Виступ на міжнародному круглому столі “Десять років приєднання України до ДНЯЗ: здобутки, проблеми та перспективи” (м.Київ, 7 грудня 2004 р.) // Безпека та нерозповсюдження. –. -
№  6. –С. 10-13.

АНОТАЦІЇ

Галака С.П. Ядерне нерозповсюдження у світовій політиці. –Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.04 –Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. –Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ, 2006.

У дисертації вперше в українській політичній науці комплексно досліджена проблема ядерного нерозповсюдження у світовій політиці.

Розроблена авторська концепція нерозповсюдження, ідентифіковані основні концептуальні підходи до проблеми нерозповсюдження ядерної зброї, досліджені основні мотиви розповсюджувачів ядерної зброї, вдосконалено категоріально-понятійний апарат досліджуваної проблеми.

Проаналізовано еволюцію, сучасний стан та загрози режиму нерозповсюдження ядерної зброї, політику офіційно визнаних та де-факто ядерних держав, визначено нові і потенційні загрози існуючому режиму та можливі заходи щодо їх нівелювання. У дослідженні велика увага приділялась проблемі існування та зміцнення ДНЯЗ, як основи режиму нерозповсюдження, притамані Договору вади та заходи з їх подолання.

    Ключові слова: нерозповсюдження ядерної зброї, режим нерозповсюдження, держава, що володіє ядерною зброєю, де-факто ядерна держава, експортний контроль, позитивні та негативні гарантії безпеки, Тристороння Заява, Лісабонський протокол, СНО-1, ДНЯЗ, ДВЗЯВ, ЗВЯЗ, МАГАТЕ, ООН.

     Галака С.П. Ядерное нераспространение в мировой политике. –Рукопись.

    Диссертация на соискание учёной степени доктора политических наук по специальности 23.00.04 –политические проблемы международных систем и глобального развития. –Институт международных отношений Киевского национального университета имени Тараса Шевченко, Киев, 2006.

В диссертации впервые в украинской политической науке комплексно исследована проблема ядерного нераспространения в мировой политике.

Разработана авторская концепция нераспространения, идентифицированы основные концептуальные подходы к проблеме нераспространения ядерного оружия, исследованы основные мотивы распространителей ядерного оружия

Проанализирована эволюция, современное состояние и угрозы режиму нераспространения ядерного оружия, политика официально признаных и де-факто ядерных государств, определены новые и потенциальные угрозы существующему режиму и возможные меры по их нейтрализации. Большое внимание уделялось в исследовании проблеме существования и укрепления ДНЯО, как основы режима нераспространения, присущие Договору недостатки и пути их преодоления.

    Ключевые слова: нераспространение ядерного оружия, режим нераспространения, государство, обладающее ядерным оружием, де-факто ядерное государство, экспортный контроль, позитивные и негативные гарантии безопасности, Трёхстороннее Заявление, Лиссабонский протокол, СНВ-1, ДНЯО, ДВЗЯИ, ЗСЯО, МАГАТЕ, ООН.

Sergiy P.Galaka.  Nuclear Nonproliferation in the World Politics. –Manuscript.

    Dissertation for a Doctoral Degree in Political Sciences in speciality 23.00.04. - Political problems of the international systems and global development. – Institute of International Relations, Kyiv National Taras Shevchenko University, Kyiv, 2006.

The thesis is the first comprehensive research in Ukrainian political science  dedicated to the study of the nuclear nonproliferation problem in world politics.

The avenues of theoretical and conceptual analysis of the issues of nuclear nonproliferation have been identified and reviewed in detail, categorical and conceptual apparatus of the problem has been updated. Special attention was paid to the analysis of the motives of the proliferators and ways to positively influence them.   

The strong emphasis is given to the study of evolution and effectiveness of the existing nuclear nonproliferation regime and ways to counter its deficiencies, while taking into consideration national interests of the multitude of the NPT member states.  

Development of the main international organizations involved in efforts to stop nuclear proliferation, IAEA in particular, was of special interest as a key instrument of the existing nonproliferation regime. The author paid great attention to the research of the NPT as a corner stone of the nuclear nonproliferation regime. The prospects of its existence as a basis of the regime, problems, inherent to the Treaty and ways of dealing with them were analyzed.

The nuclear nonproliferation policy of the nuclear weapon states, nuclear proliferators and potential proliferators was analyzed in detail. Most attention was paid to subsequent policy of the USSR (Russia) and the United States. The cases of Israel, India and Pakistan were studied in detail, revealing real motives of their political decisions to develop the substantial nuclear arsenal.     

New and potential threats and challenges to the NPT and the existing nuclear nonproliferation regime were identified and measures to neutralize them were suggested.

The author developed and presented his own concept of nuclear nonproliferation, comprising both measures, aimed at strengthening the existing nuclear nonproliferation regime and developing a comprehensive nonproliferation agreement, due to cover all types of weapons of mass destruction and providing for the strict nonproliferation measures.

The nuclear weapon state break-up phenomena was a subject of a special research, it’s influence on nuclear nonproliferation was closely studied, special attention being paid to the Ukrainian decision to become a non-nuclear NPT member state. The Ukrainian case was studied with particular interest to the declared and hidden motives behind the Ukrainian decision to become a nuclear-weapon-free state. The interplay of the internal and external factors influencing that decision, the role of the key actors was the subject of the profound research. The author came to the conclusion, that forgoing nuclear weapons, Ukraine has made a decisive step out of the common strategic space with Russia. The cases of Belarus and Kazakhstan were closely studied, including their motives to forgo nuclear weapons, inherited from the Soviet Union.     

Key Words: nuclear nonproliferation, nuclear weapon state, de-facto nuclear state, export controls, positive(negative) security assurance, Trilateral Statement, Lisbon protocol, START-1, NPT, CTBT, NWFZ, IAEA, UN.  

1. I. Великий человек сидел неподвижно погруженный в глубокую задум
2. і На сьогодні в Інтернет також сформувалися певні правила спілкування
3. Варіант 2 1
4. СОВРЕМЕННАЯ ПЕРВОБЫТНОСТЬ
5. варианты применения для производства различных товаров и услуг и их распределения между различными группам
6. І Переклад наукової і технічної літератури
7. ЛУ ОКП 42 1221 ДАТЧИКИ ИЗБЫТОЧНОГО ДАВЛЕНИЯ ДИД1 Руководство по эксплуатации
8.  Химическая технология органических веществ Химия и технология эластомеров Дневная 4 года 3 курс Кажм
9. Зам Автор-ХаджиМурат Раджабов Чудесная вода источника ЗамЗам В самой главной мечети мусульман в М
10. Проектирование операций механической обработки основных поверхностей детали авиадвигателя
11. Міжнародна торгівля Основи зовнішньоекономічної діяльності Ризики у зовнішньоекономічній діяльност
12. диалектика в истории философии употребляется в различных значениях А теперь дадим определение диалектик
13. АДМИНИСТРАТИВНОЕ ПРИНУЖДЕНИЕ, КАК МЕТОД ГОСУДАРСТВЕННОГО УПРАВЛЕНИЯ
14. Дипломная работа- Підвищення ефективності режиму праці і відпочинку працівників торгової групи підприємств ресторанного господарства
15. тема права на 14 октября 2013 г
16. Основы рыночной экономики (Шпаргалка)
17. Статья 1 Правовое регулирование отношений возникающих в связи с ведением гражданами личного подсобного хо
18. ТЕМАТИКИ МАГДА Олена Вікторівна УДК 517
19. Раднаргоспи ~ це А органи управління на які покладалася координація промислової кооперації підприємств
20. Утверждаю Заведующий кафедрой Профессор П

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе