Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Назва реферату: Свобода – основна умова розвитку особистості
Розділ: Психологія
Свобода – основна умова розвитку особистості
Зміст
Вступ………………………………………………………………….3
Розділ 1. Філософія свободи – фундаментальне явище людського буття……………………………………………………………………5
1.1 Філософія свободи як соціальне явище…………………… .5
1.2 Філософія свободи як особистісне явище………………… 11
Розділ 2. Роль свободи в розвитку особистості………………… .16
2.1 Вікові та індивідуальні фактори становлення свободи особистості…………………………………………………………….16
2.2 Особистісно-орієнтовне виховання та формування свободи особистості…………………………………………………………….21
Висновки…………………………………………………………… 36
Список використаної літератури………………………………….38
Вступ
лово "свобода" має надзвичайно велику кількість значень. Деякі називають свободою легку можливість скинути того, хто має тиранічну владу; інші - право Свибирати того, кому вони повинні підкорятися; треті - право носити зброю і чи-нити насилля; четверті вбачають її у привілеї підкорятись особі своєї національності тощо. Тож на перший погляд про свободу складається враження як своєрідний шматок глини, одержавши який можна мати будь-яку фігуру, образ відповідно до сучасних велінь душі чи уявлень. Насправді ж свобода виникає й утверджується у світі в дещо незримому, але чітко означеному образі права: у формі правопорядку, відповідальності, дозволів та заборон, правопорушень. Саме така реальна буттєвість свободи. Люди вільні в міру їх рівності і рівні в міру їх свободи. Неправова (безправна) свобода, свобода без всезагального масштабу та єдиної міри, тобто "свобода" без рівності - ідеологія елітарних привілей, а так звана "рівність" без свободи - ідеологія рабів, пригнічених мас із їхніми вимогами ілюзорної "фактичної рівності", підміною рівностей зрівнялівкою.
Неухильне прогресуюче вивільнення людей від різних форм залежності чи утисків це водночас і прогрес у правових (державно-правових) формах виразу, існування та захисту цієї розвиваючої свободи. У такому контексті всесвітню історію можна розглядати як прогресуючий рух до всебільшої свободи всезростаючої кількості людей.
Історичний розвиток свободи і права у людських відносинах є прогресом рівності людей у якості формально (юридично) вільних осіб. Свобода і рівність неподільні, вони неодмінно передбачають один одну, оскільки, з одного боку, визначальною фігурою свободи у її людському вимірі є вільна особа як необхідна основа правоздатності і право суб'єктивності, а з другого, така свобода індивідів може виражатись через загальний принцип і норми рівності цих індивідів у певній сфері і формі їх взаємовідносин.
За Гегелем розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) греко-римський світ; 3) німецький світ. У першому вільна одна людина – деспот, у другому – певна група, в третьому – вільні всі.
Вище сказане зумовлює актуальність проведеного мною дослідження на тему: "Свобода – основна умова розвитку особистості". Дослідження є спробою проаналізувати питання з даної теми, з'ясувати основні пріоритети, які необхідно врахувати при навчально-виховному процесі.
Предмет дослідження: особистість та свобода як одна з її головних цінностей.
Мета дослідження: з'ясувати ролі свободи у формуванні особистості та будуванні громадянського суспільства.
Завдання: 1. Провести аналіз літератури з досліджуваної роботи;
2. Дослідити проблеми, що стоять на шляху побудови вільного суспільства, розкрити сутність поняття особистості, свободи та умови розвитку вільної особистості.
Розділ 1. Філософія свободи і особистості
1.1 Філософія свободи як соціальне явище
|
С |
вобода (чи свобода волі) - це людське, соціальне явище. У природі, матеріальній дійсності свободи немає, а діють лише природні закони. Навіть у живій природі, де вже на вищих рівнях розвитку функціонує нервова система, чуттєвість і сенситивне відображення, діють закони, природна необхідність і природна доцільність, згідно з якими поводиться тваринний організм. Усі його дії природно доцільні, що визначається природною необхідністю, законом його існування: без цього він просто не існував би. Звичайно, на тваринний організм діють різні природні чинники, явища. предмети тощо, які для нього є бажаними і не бажаними. Його ж реакція на них різна, згідно з його закономірною вимогою та необхідною доцільністю самовиживання і збереження виду. Отже, всі дії організму — вияви закономірності, необхідності та доцільності його природного існування.
Свобода з'являється у діяльності людини на тому рівні розвитку, коли вона осягає здатність логічного мислення як опосередкованого й узагальненого пізнання предметів і явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв'язках та відношеннях і на цій основі усвідомлення свого "Я" як чогось відмінного від навколишнього предметною світу. Силою самого життя і життєдіяльності людина поставлена у систему відношення свого "Я" як суб'єкта і природного "не-Я" як об'єкта, усвідомлення якої заставляє й повсякчасно робити той чи інший вибір, отже. з'явилася свобода вибору. Людина самою сутністю свого існування приречена на свободу що є принципом її буття [9, 7]. Природжена любов людини до свободи вважається частиною нашої традиції [3, 38-46].
Свобода одне із фундаментальних понять людського буття. Проблема волі (довільної і вольової регуляції поведінки й діяльності людини) давно привертає увагу вчених, викликаючи гострі суперечки й дискусії. Свобода є одним із центральних понять психології. Це здатність і можливість людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети, бути самою собою. Вільною може бути лише та людина, яка наділена волею. Саме воля дає змогу людині протистояти зовнішній необхідності, реалізувати свої внутрішні потенційні сили й можливості.
Свободу слід розглядати з психологічного погляду як суб’єктивне почуття, що сприймається індивідом у контексті такого ланцюжка: свобода вибору свобода рішення свобода дії свобода творчості й самовираження [11].
Стан, у якому людина не є об′єктом примусу суб′єктивних бажань когось іншого чи інших, часто характеризують як стан "особистої" чи "персональної" свободи [2, 19].
Деякі вчені взагалі зводили проблему свободи волі до проблеми свободи вибору дії. Наприклад, у філософії свобода вибору традиційно розглядалась як реальна сфера вияву свободи волі, як її практичне вираження. Учений і дослідник В. Джеймс вважав “головною функцією волі прийняття рішення про дію за наявності у свідомості одночасно двох чи більше ідей руху. Наявність конкуруючої ідеї гальмує перехід уявлення про рух в дію, тому для виконання дії потрібно здійснити вибір ідеї і прийняти рішення” .
Волю як вибір одного із декількох побуджень чи як вирішення конфліктних мотивів розглядали Г. І. Челпанов (1926), Ф. Лерш (1956), В. Е. Франкл (1990) та ін. Л. С. Виготський пов’язував ці поняття зі свободою вибору: “Найбільш характерним для оволодіння власною поведінкою є вибір, і недаремно стара психологія, вивчаючи вольові процеси, бачила у виборі саму суть вольового акту” .
В. М. Аллахвердов (1993) вважає проблему свободи волі, свободи вибору “чи не найстрашнішою” в психології і філософії. Зазначає, що як відповідь “так”, так і відповідь “ні” на питання про те, чи вільна людина у своєму виборі, ведуть нас у глухий кут, про що свідчить майже вся історія людства.
Однак фундаментальність та універсальність поняття свободи обтяжене безліччю непорозумінь. Площина згоди, здебільшого, охоплює лише те, що свобода полягає в існуванні певної сукупності справ, вільних від втручання ззовні. Це насамперед свобода внутрішня, творча, як відображення своєї людської сутності. Показником внутрішньої свободи є автономія особистості, її здатність “бути паном собі” (І. Кант). Саме з бажання індивіда бути самому собі господарем, самостійно визначати своє життя й приймати рішення, а не коритися певним зовнішнім силам, виникає “позитивне” значення слова “свобода”. Людина хоче бути знаряддям у своїх власних руках, а не в руках інших. Вона прагне бути суб’єктом, а не об’єктом; прагне, щоб нею керували її власні міркування й усвідомлена мета, а не зовнішні причини; прагне усвідомлювати себе як активну істоту, наділену бажаннями, відповідальну за зроблений вибір і здатну обґрунтувати цей вибір зверненням до власних ідей і міркувань [11].
Внутрішня свобода має межу, яку відчуває особа, керуючись у своїх діях власною свідомою волею, своїм розумом і стійкими переконаннями, а не миттєвими поривами чи обставинами. Протилежними до "внутрішньої свободи" є не примус інших, а вплив тимчасових емоцій, моральна чи інтелектуальна слабкість. Якщо особа не досягає успіху в тому, що вона після тверезих роздумів вирішила зробити, якщо її наміри чи сила покидають її у відповідальний момент і їй не вдається зробити те, чого вона прагне, то можемо сказати, що ця особа "невільна", а є "рабом своїх пристрастей" [2, 23].
Свобода в європейській науковій традиції здебільшого розглядається як необхідна передумова самореалізації й гармонійного розвитку особистості, як абсолютна соціальна й індивідуальна цінність, предмет суб’єктивних прагнень і сподівань, мета напружених пошуків. Свобода переважно трактується як позитивна значущість і вважається суб’єктивно бажаною для особистості. Дещо іншої позиції в цьому питанні дотримується американський психолог Е. Фромм. У праці “Втеча від свободи” він зазначає, що для багатьох людей свобода має негативну цінність. Саме тому вони відмовляються від неї і віддаються авторитарній владі, що забезпечує їм безпеку, зменшує біль самотності, повертає почуття особистої цінності [11].
Згідно з Святим письмом, абсолютною є свобода волі тільки в Бога. Свобода ж волі людини як абсолютно спонтанний акт просто неможлива, а якщо щось подібне стається, то це свавілля, а не істинна свобода. Стосовно людини і Божі істини, дані у Святому письмі, і закони природи й суспільства, створені Богом, але пізнані наукою, є і об′єктивними; від людини не залежними, але вона залежна від нас, бо вони – умова і середовище її існування [9, 8].
Отож, як українці розуміють цю свободу, як її втратили і як за неї боролися?
Свобода для українського народу і для кожного українця зокрема є далеко не абстрактно-теоретичним питанням, а питанням насамперед практики, яка виступала впродовж всієї багатовікової неволі як кривава й жорстока боротьба за національне визволення. Після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинської держави відбулася трагічна втрата не тільки державного суверенітету та національної незалежності русичів, а й перетворення їх, як писав І.Франко, у погній у сусідів, у "тягло у поїздах їх бистроїздних". Настала довготривала неволя народу, приходили та минали століття нечуваних і небачених знущань.
В історичному бутті українського народу свідомість свободи - це свідомість здобуття національної незалежності та державно-політичної самостійності, це - свідомість визволення від іноземного поневолення і рабсько-плебейського служіння своїм і чужим гнобителям, це - свідомість принципу, за яким людина не може бути вільною, якщо поневолений народ, і, водночас народ не може бути вільним, якщо поневолена особа, і, нарешті, це - свідомість історичної необхідності, згідно з якою спасіння, національно-духовне. навіть фізичне існування народу можливе лише в умовах свободи: свобода для існування народу — життєствердна необхідність.
Проблема свободи українського народу пов'язана не тільки із зовнішніми чинниками, а й не меншою, якщо не більшою мірою із внутрішніми відносинами, діяльністю та свідомістю єдності самого народу, його різних верств, прошарків, груп, індивідуальностей із спрямованістю їх дій у напрямі осягнення національної та державної незалежності. За етнічною природою український народ свободолюбний і демократичний, гуманний і милосердний, добрий і щедрий, він дуже швидко забуває заподіяні йому злодіяння і кривди, щиросердечно пробачає злочинні гріхи гнобителям і катам. Ці чудові риси, що звеличують його, завойовники свідомо використовували як засіб його ж поневолення, це роблять і сучасні внутрішні й зовнішні антиукраїнські сили, яким, крім усього іншого, може протистояти національна свідомість, згуртованість народу, розуміння державної самостійності як запоруки національної свободи, свободи людини і громадянина у своїй державі.
Свою повновартісну національну свободу, як і свободу кожної людини український народ осягне тоді, коли, крім усього іншого, найголовніші первні етнічного самовизначення, — національна самосвідомість, національна гордість, жертовний патріотизм, почуття єдиної української морально-психологічної спільноти, свідомість помірного співвідношення індивідуального і суспільного, поєднані в органічному синтезі, стануть сутнісною домінантою його духовного єства і тим самим всезагальним та необхідним принципом буття нації у всіх сферах її життя [9, 7-21].
Свобода є такий стан об'єктивної реальності, коли має місце розмаїтість і наявність ряду можливостей, що ведуть до появи нового. Свободі тому притаманні наступні фундаментальні характеристики. По-перше, наявність розмаїтості, тобто різних можливостей розвитку. Де суцільна однаковість, там не може бути і свободи. У самій реальності кореняться сховані тенденції до появи розмаїтості, до подолання стандарту, мертвої уніфікації, що створюють у суспільстві стояче болото, а не умови для вільної діяльності. По-друге, наявність вибору, тому що у філософському плані свобода тісно зв'язана з можливістю, вона і є можливість вибору, а вибір там, де є розмаїтість. Однак, якщо розмаїтість є, а можливості вибирати ні, якщо в ряді різні можливостей визначена якась одна, то про свободу не може бути і мови. Так буває тоді, коли причина і наслідок твердий зв'язані в кожнім випадку і створюють однозначне зчеплення подій.
Стало бути, вибір необхідний для того, щоб виникло нове. Для появи нового необхідний мінімум свободи, а цей мінімум там, де немає твердої регламентації, де діють статичні, а не тільки динамічні закони. Третьою фундаментальною характеристикою свободи є її зв'язок з необхідністю, із закономірністю. Цей зв'язок полягає в тому загальному, що мають свобода і необхідність, а загальне ж у них одне: і свобода і необхідність об'єктивні, тому що свобода як первісний базис має необхідність. В іншому ж вони протилежні. Необхідність відбиває інваріантне, стійке, що зберігається, упорядковане. Це закони збереження, вони утримують світ від розпаду й у цьому їхня головна роль. Свобода відбиває розвиток, появу нового, різноманітного, нових можливостей на базі дійсного, на базі необхідності. Необхідність відбиває наявне, показує, який є світ; свобода, майбутнє, яким повинний бути цей світ.
Свобода багатолика, але сутність її одна - наявність різноманітних можливостей, а стосовно до суспільства й особистості - створення можливостей для справжнього розквіту творчих сил людини і людства. Вона одночасно і процес, і ідеал. У силу цього свобода завжди буде розглядатися: як найбільша цінність особистості, рівна цінності життя; як умова і результат історичного прогресу, тому що прогрес суспільства є не що інше як процес звільнення суспільства від стихійних соціальних сил; як належне, тобто як такий ідеал, якого потрібно досягти і досягнення якого штовхає до формування нового ідеалу, ще в більшому ступені утримуючого свободу; як умова і результат соціалізації нової людини; як іманентна мета людства.
Свобода повинна знайти реальне вираження в практичній дії чи особистості суспільного класу, а усвідомлення необхідності лише пролог до цієї дії. Адже невипадково найбільшим нещастям для особистості завжди вважалося підпорядкування. "Свобода без щастя, - зауважував Фейєрбах - свобода, що не є в той же час вільною від переборного, зрозуміло, зла життя, а скоріше сама залишає в недоторканності самі кричущі нещастя життя, .така свобода є порожнього, позбавленого змісту словом" [7, 173-175].
1.2 Філософія свободи як особистісне явище
|
О |
собистість частіше за все визначає людину в сукупності її соціальних, набутих якостей. Це значить, що особистість – це людина, узята у системі таких її психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв′язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини, які мають істотне значення для неї самої і оточуючих [8, 59].
Проблема особистості, яка тісно пов’язана з проблемою свободи, посідає центральне місце й у теорії екзистенціалістів. Вони розмежовують і протиставляють свободу внутрішню (теоретичну) й зовнішню (практичну), думку й діяльність, абсолютизують свободу. “При цьому мають на увазі зовнішню свободу (як надання можливості вибору) і внутрішню, особисту свободу (здатність здійснити цей вибір)” .
Необхідною умовою здійснення внутрішньої свободи є зовнішня свобода. Наприклад, категорія свободи в контексті політичної діяльності знаходить своє відображення в конституційних правах людини й громадянина. Свободу слід визначити як таку, що може мати вужчий або ширший діапазон у певній сфері громадянського життя. Коли межі діапазону сягають критичного рівня, можна стверджувати про відсутність свободи, а щодо особистої свободи – навіть про рабство. Особисту свободу А. М. Растригіна розуміє як “специфічно людську вибіркову й узгоджену активність свідомості, волі та моральних сил особистості в процесі їх цілеспрямованої та доцільної діяльності, як можливість самостійно здійснити свій вибір, прийняти рішення і втілити його в життя, а також як здатність керувати собою, самовизначитися в межах необхідності відповідно до своїх власних інтересів, переконань, совісті і т. д” .
Розуміння поняття “свободи” завжди треба співвідносити із становищем окремих людей, а не цілих груп. Зміст поняття свободи торкається тільки стосунків між певною особою та іншими людьми. Адже проблема свободи не існує поза суспільством. Розрізняють різні види свободи (економічна, політична, релігійна тощо), залежно від сфер життя, яких вона стосується. Підставою для всіх інших видів свободи є особиста свобода. Кожна свобода цінна, але, окрім того, кожна з них – хоча й різною мірою – служить іншій меті .
Поняття “свобода людини” сьогодні перебуває в центрі політичного й духовного життя, ступінь її досягнення – головний критерій цивілізованості й демократичності сучасного суспільства та його загальнокультурного розвитку. Саме тому важливого значення набуває тлумачення поняття “свобода” і в контексті політичної психології. Свобода політична – це такий вияв громадянських прав, який забезпечує нормальну життєдіяльність індивіда. Політична свобода не може розглядатися тільки як засіб реалізації інших свобод – економічної, ідеологічної тощо. Політична свобода як засіб водночас володіє самоцінністю, адже важко уявити цивілізоване суспільство (тим більш сучасне) без всезагального й рівного виборчого права. Потреба в політичному комфорті, який забезпечується демократією, є невід’ємною рисою менталітету цивілізованої людини.
Політична свобода – це такий різновид свободи, що означає здатність і можливість особи й суспільства діяти відповідно до своїх інтересів і мети. Вона передбачає визнання за кожною людиною права на свободу слова, думки, переконань, свободу мирних (без зброї )зборів, свободу отримання інформації, свободу волевиявлення на виборах тощо. Політична свобода вимагає так званих громадянських свобод – слова, спілок та ін. Саме політична свобода, тобто можливість вибору керівників підлеглими, найкраще з поміж інших можливих способів служить гідності людини в її стосунках із державою.
Проте люди творять свою історію не тільки завдяки здатності приймати й реалізувати конкретні сучасні рішення, але й завдяки можливості тлумачення минулого, сьогодення й майбутнього. Історичний й політичний вибір людина робить на підставі інтерпретації, а не лише за принципом прецеденту. Ось чому мислення й поведінка людей детерміновані як матеріальними умовами свободи буття, так і тими зразками, правилами інтерпретації, які ми навіть не завжди усвідомлюємо. Таким чином вибір варіанта дій спільноти й індивіда значною мірою залежить від пояснення історії й подій. Процедури демократичних виборів і референдумів можемо тлумачити, наприклад, як свідомі дії, як інструмент політичної маніпуляції, як аксесуар політичної гри, що відволікає і саме під прикриттям якого ведеться інша, реальна гра, навіть для запровадження диктатури.
“Головний напрям політичної трансформації в Україні – це формування по справжньому громадянського суспільства”. Беззаперечним є факт, що в центрі його перебуває людина, яка є його основною первинною клітиною й головною дійовою особою [11].
Поняття "громадянське суспільство" є центральним, що визначає рівень розвитку демократії в державі. За визначенням О. Раймова, громадянське суспільство - " .це своєрідний соціальний простір, у якому люди пов'язані та взаємодіють між собою як індивіди, незалежні як один від одного, так і від держави. Це – система забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної та духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління, система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів та відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і колективів, реалізації приватних інтересів і потреб".
У громадянському суспільстві особистість розглядається як загальновизнана цінність. Вона (особистість) характеризується набором цінностей, які передаються від покоління до покоління через суспільну свідомість і підсвідомість. У процесі історичної передачі цінностей і норм формуються риси етнічного характеру народу, його менталітет.
Сьогодні, коли відбувається розбудова українського громадянського суспільства, актуальною стає проблема виховання автономної особистості, здатної самостійно брати участь у суспільних справах: ініціативної, самостійної з почуттям власної гідності, що понад усе цінує свободу.
Якщо виходити з того, що головною діючою особою суспільства є конкретна вільна, автономна людина, то вся сукупність людських відносин і відповідних інститутів, які опосередковують приватне життя і через які вона задовольняє свої потреби та інтереси, і є громадянським суспільством. "Життя довело, що лише з вільних громадян можуть утворюватися різноманітні вільні спільноти, ті чи інші соціальні структури (від політичних партій до релігійних громад), на підставі яких тільки і може сформуватися відкрите демократичне громадянське суспільство й відповідна йому соціальна, правова держава, головною соціально-політичною функцією якої має бути служіння розумній свободі, справедливості, тобто тому, що сприяє загальній користі" [13].
Однак треба зважити й на те, що існують “зовнішні” й “внутрішні” показники перетворення суспільства. Парламентські вибори на багатопартійній основі, референдуми, конституції – “зовнішні” показники політичної трансформації суспільства. “Внутрішні” показники політичної трансформації (свобода особи, наявність політичних партій, широка мережа громадянських організацій, незалежна преса, реальна демократична, правова держава) можуть не відповідати зовнішнім показникам трансформації суспільства.
Якщо хочемо побудувати цивілізоване громадянське суспільство, то мусимо ні на крок і ні за яких обставин не відступати від основного принципу – пріоритету прав і свобод людини, її потреб, до того ж, пріоритету як перед суспільством, так і перед державними інтересами. Мається на увазі не протиставлення цих інтересів, а їх, так би мовити, субординацію і підпорядкованість, первинність і вторинність.
Сенс свободи людини залежить від структури її особистості, що формується здебільшого завдяки актам саморозвитку й особистої активності. Він також детермінований політичними поглядами й виконанням соціальних ролей. Свобода розуміється також як потенційна здатність людини до вільного вибору альтернатив, можливість розвивати природні умови, здатність до творчого розвитку [11].
Свобода, безумовно важка, але вона уможливлює самореалізацію людини, тобто людина робить не тільки те, що мусить, але й те, що хоче, не є випадковим, бо вона знає, чого хоче. … завдяки свободі люди стали мудріші і зріліші [5, 173-180].
Отже, у психологічному аспекті проблеми свободи волі інтерес викликає, передусім, внутрішня свобода як умова, мета й результат розвитку особистості. Вона визначається, зокрема, як специфічно людська творча активність особистості, волі й моральних сил, які внаслідок боротьби мотивів мобілізуються на самостійне здійснення вибору, прийняття рішення та його реалізацію [11] .
Розділ 2. Роль свободи в розвитку особистості
2.1 Вікові та індивідуальні фактори становлення свободи особистості
|
Д |
емократизація суспільства, а отже і освіти вимагають від психолого-педагогічної науки пошуку нових шляхів якісного вдосконалення виховання підростаючої особистості. Науковці працюють над створенням такої моделі виховання та розвитку особистості, яка б давала їй змогу оптимально вирішувати складні питання своєї життєтворчості, успішно досягати індивідуальних і суспільних цілей. Саме тому особлива увага звертається на розробку нових виховних технологій, які б забезпечували формування у підростаючої генерації насамперед духовних здібностей як домінуючих і вирішальних для розвитку ціннісної системи людини [13].
Що таке особистість і звідки вона береться? Знову задати це питання, звернутися до аналізу поняття "особистість" (саме поняття, а не терміну) спонукає свіжий подих нового часу, який ставить інтереси і щастя індивідуального "Я", проблему свободи й гідності людини в центр уваги, на перехрестя розвитку науки, культури і релігії [7, 80].
Особистість частіше за все визначає людину в сукупності її соціальних, набутих якостей. Це значить, що особистість – це людина, узята у системі таких її психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв’язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини, які мають істотне значення для неї самої і оточуючих [8, 7]. Життя особистості органічно вплетене у найскладнішу тканину інформації, соціально-економічних, фінансових та інших глобальних мереж соціальних відносин, якими багаторазово оперезана наша планета.
Будучи полем зустрічі, зіткнення, протиборства різноманітних сил, соціальний простір нерідко виявляється джерелом загроз свободі особистості. Такий простір неконтрольовано впливає на психіку особистості, деформує сферу її бажань так, щоб особистість бажала насамперед того, що необхідно соціуму для його самозбереження у світі [10, 40-58].
Людська особистість, яку по старовинному все частіше називають сьогодні "душею" і яку кожна людина знає як своє "Я", як щось універсально неповторне, що не розкладається на складники, принципово не піддається науково-теоретичному визначенню і навіть у певній мірі не вимовне словами (бо слова відображають лише загальне), є одним з найбільш складних об′єктів людського пізнання, предметом вивчення не лише психології, педагогіки, предметом філософського, суспільно-історичного аналізу, а з боку своїх природних, біологічних особливостей є предметом антропології і генетики людини.
Дитина не народжується, як чиста дошка (tabula rasa), її тіло, а тим паче душа не являють собою віск, з якого можна зліпити що завгодно, навіть "всебічну, гармонійно розвинуту особистість". Проте від народження вона не є доброю або злою людиною, чесною чи брехливою, талановитою чи безталанною. Вона несе в собі передумови для подальшого психічного розвитку.
"Людина не має інстинктивного того, чим вона повинна бути" (Гегель "Філософія права")
Одночасно природна організація людини несе в собі величезні потенції: утворення нових потреб, форм поведінки, механізмів психічної діяльності у вигляді задатків.
Дитина, представлена сама собі, на здатна опанувати навіть прямою ходою, так само як не може їсти ложкою чи писати олівцем, промовляти слова. Від народження їй дана лише можливість досягти цього за допомогою інших, які будуть її вчити.
Задатки дитини перетворюються в здатності, у реальні здібності лише в процесі розвитку, виявляються в конкретній діяльності. За однакових приблизно задатків фактично досягнутий рівень розвитку може бути у різних індивідів неоднаковий, залежно від того, в якій мірі кожний з них використав свої можливості, і, навпаки, за однаковими досягненнями в розвитку можуть приховуватися неоднакові задатки.
У процесі виховання особистості розкривається індивідуальна своєрідність особистості, що розвивається, складається унікальний, неповторний внутрішній світ, образ "Я" кожної людини.
Вплив виховання на психічний розвиток дитини багатогранний і не завжди лінійний. Від цього залежить, як будуть використані задатки дитини, як розвинуться здібності, які основи будуть закладені для розвитку її розуму, почуттів, волі, характеру, світогляду [7, 80-85].
Розвиток особистості в дитинстві відбувається під впливом різноманітних соціальних інститутів: сім'ї, шко ли, позашкільних закладів, за собів масової інформації (преса, радіо, телебачення) і живого, безпосереднього спілкування ди тини з оточуючими людьми. У різні вікові періоди особистісного розвитку кількість соціаль них інститутів, причетних до формування дитини як особис тості, та їхнє виховне значення різні. У процесі розвитку особи стості дитини від народження до трьох років велику роль відіграє сім'я, набуття нових основних особистісних якостей пов'язане в першу чергу з нею. У дошк ільному дитинстві до впливу сім'ї додається вплив спілкування з ровесниками, дорос лими людьми, звернення до доступних засобів масової інформації. З вступом до школи відкривається новий потужний канал виховного впливу на особистість дитини через ровесників, учителів, шкільні навчальні предмети і заняття. Розширюється сфера контактів із засобами ма сової інформації, різко зростає потік інформації виховно го плану, що досягає дитини і теж справляє на неї вплив.
Починаючи з підліткового віку, велику роль у розвит ку особистості відіграє спілкування з ровесниками, друзя ми, серед яких дитина проводить значну частину часу. Це дозволяє їй зробити істотний крок від залежності до неза лежності і перейти па автономний, самостійний шлях по дальшого особистісного розвитку. Усе більшого значення з цього вікового періоду набувають самовиховання і само вдосконалення особистості, що в юності стають головними засобами її розвитку. Розглянемо кожен з позначених соці альних впливів у його динаміці і специфічних особливос тях залежно від віку дитини.
У міру дорослішання роль сім'ї в розвитку дитини по ступово зменшується. У дитинстві переважно впливає на дитину мати або людина, яка безпосередньо доглядає її і постійно спілкується з нею. У ранні роки сімейна виховна дія в основному зводиться до різноманітних впливів на емоційну сферу дитини, а також на її зовнішню поведінку: підпорядкування елементарним дисциплінарно-гігієнічним нормам і правилам. У дошкільному віці до описаних сімей них впливів додаються ті, що спрямовані на виховання в дитини допитливості, наполегливості, адекватної самооцін ки, прагнення до успіхів, чуйності, товариськості, добро ти, а також моральних якостей особистості, які насампе ред виявляються у ставленні до себе подібних.
Відсутність єдиного погляду спонукає дітей до форму вання власної думки: їм мимоволі доводиться вибирати. У результаті в дітей поступово виробляються самостійність і не залежність мислення. Негативний бік цієї ситуації полягає в тому, що аргументи різних людей найчастіше здаються на стільки переконливими, що буває важко вибрати між ними те, що потрібно. У цьому випадку власна позиція дитини не формується, виникають важко вирішувані протиріччя, і дитина замість того, щоб ставати інтелектуально самостійною, навпаки, може стати інтелектуально конформною, тобто ви падково переходити від однієї точки зору до іншої, яка в даний момент часу їй здається більш правильною.
Процес власне особистісного розвитку дитини під впли вом взаємовідносин, що складаються з оточуючими людь ми, можна уявити так. У доступних для дитини (з ураху ванням її віку) видах діяльності виникають відповідні фор ми спілкування, в яких дитиною засвоюються правила і норми людських відносин, розвиваються потреби, форму ються інтереси і мотиви, що, ставши спонукальною осно вою особистості, ведуть до подальшого розширення сфери спілкування і, отже, до появи нових можливостей для роз витку особистості. Вихід дитини в нову систему діяльності і спілкування, включення її в орбіту міжособистісних кон тактів з новими людьми, звернення до нових джерел інфор мації фактично означають перехід до наступного, більш високого щабля розвитку.
О.М. Леонтьєв вважає, що розвиток особистості дити ни знаходить вираження в зміні ієрархії мотивів діяльності. Старі мотиви втрачають свою спонукальну силу, народжу ються нові, що призводять до переосмислювання людських відносин і власної поведінки. Ті види діяльності і форми спілкування, що колись відігравали головну роль, тепер відходять на другий план, змінюються інтереси і устрем ління. Настає нова стадія особистісного розвитку дитини. Перетворення спілкування, ускладнення і збагачення його форм відкривають перед дитиною нові можливості для осо бистісного зростання. Спочатку ці можливості складають ся усередині головних видів діяльності, а для дітей дошкіль ного віку - у різних іграх. У більш старшому віці до гри додаються навчання і праця.
Відносини між людьми не завжди складаються глад ко, мають чимало протиріч, зовнішніх і внутрішніх конфліктів, розв'язуючи які особистість просувається впе ред у розвитку. Засвоєння і реалізація адекватних форм рольової поведінки, що відбуваються в грі, праці і колективних видах навчальної діяльності, сприяють подолан ню протиріч у системі міжособистісних відносин. Самі протиріччя у людських відносинах автоматично не ста ють рушієм особистісного розвитку; тільки породивши проблеми внутрішнього характеру, що змушують дитину змінювати своє ставлення і погляди, зовнішні протиріччя перетворюються у внутрішнє джерело активності, спря моване на формування нових корисних особистісних яко стей.
Якщо дозволеними залишаються тільки зовнішні про тиріччя, а не внутрішні, то життя особистості роздвоюєть ся на видимість зовнішньо створюваного добробуту і внут рішньо конфліктну. Така дитина, зберігаючи нормальні зовнішні людські відносини, залишившись одна, замикаєть ся на внутрішніх проблемах. У неї виникають розбіжності між тим, якою вона видається оточуючим людям (зовнішньо благополучною), і тим, якою вона є насправді (внутрішньо конфліктною). У результаті може настати затримка в особистісному розвитку [8, 59-62].
2.2 Особистісно-орієнтовне виховання та формування свободи особистості
|
О |
рієнтація виховного про цесу на дитину як рівно правний його суб′єкт вимагає теоретичного уточнення поняття особистості, оскільки вона є кінцевою виховною метою. Беручись до такої роботи, зауважимо, що в су часній проблематиці особистості склалася досить пара доксальна ситуація: кількість визначень поняття "осо бистість" наближається до кількості справді духовно бага тих особистостей серед людської популяції. Що це: бага тогранність даного психологічного утворення (як пояс нює ряд дослідників) чи їхня методологічна безпечність? . другий аргумент є більш слушним. Роз маїття особистісної феноменології досить відчутне. Якщо йти слідом за природничонауковою логікою у цій про блемі, то, справді, ми побачимо нескінченний ланцюг визначень типу факторної моделі Р. Кеттела, здатності до переживання цінностей В. Штерна, прагнення до безпе ки й задоволення своїх бажань К. Хорні тощо.
Очевидно, потрібна спрямована методологічна ре флексія, яка дала б змогу подивитися на внутрішню структурну організацію особистості, що визначає її сутність. За цієї умови дослідник отримує теоретичний ключ до пояснення конкретних особистісних явищ. Сама ж особистість у понятійному оформленні виступатиме як їх породжувальна основа.
Поняття "особистість" мусить, по-перше, утримувати три плани існування людини: її минуле – теперішнє — майбутнє. Системоутворювальним чинником цієї тріади має виступати майбутнє. З ним пов'язаний цільовий (а не причиново-наслідковий) детермінізм як загальний ме ханізм функціонування особистості. По-друге, це понят тя має репрезентувати пояснювальний принцип розвитку особистості. По-третє, фіксувати її розвинену форму. По-четверте, вказувати на провідний спосіб існування.
Несуперечливий синтез цих методологічних вимог намічає стратегію конструювання шуканого визначення. Вона пов'язана з утвердженням активності людини. Тому під особистістю будемо розуміти людину як автора вільної дії, тобто такої, яка не залежить від безпосередньо діючої потреби і безпосередньо сприйнятої ситуації, дії, спрямованої на майбутнє. Дія з такими характеристиками тотожна вчинкові. Отже, одиницею аналізу особистості має виступати вільний вчинок. Наше розуміння вчинку як вільної дії співзвучне визначенню його як щиросерд ності, даному П. А. Флоренським.
Час вимагає такого понятійного апарату в галузі психо логії, який би виступав продуктивним засобом відповідної практично-перетворювальної діяльності. Це насамперед стосується поняття особистості. Аналіз саме так заявленої проблеми особистості й буде нами здійснюватися.
Проблема особистості — це й проблема її свободи. Свобода виявляється самовизначенням духу людини, її ціннісним пріоритетом.
У психологічному ракурсі свобода — це інтенція лю дини приймати розумне рішення, робити доцільний вибір, це можливість бути і стати. Вона є своєрідною рушійною силою активності суб'єкта. Можна трактувати свободу волі, яка виходить з власного "Я", як прояв інде термінізму. Проте слід при цьому враховувати сутність "Я" — чи воно егоцентричне, чи в ньому переважають соціальне значущі пріоритети. У першому випадку отри муємо свавілля, у другому — свідому вільну дію.
З позиції емпіричного підходу людина – це продукт обставин; вона повністю детермінована минулим. За та кого розуміння свобода волі людини — фікція, оскільки розглядається лише на основі причиново відповідних дій. У діалектичній логіці людина вибудовує себе сама, проек туючи і здійснюючи своє історичне майбутнє. Свобода волі трактується тут як найважливіший і найнеобхідніший компонент доцільних дій. Спонукальним мотивом конкретної дії людини виступає не стільки усвідомлення чи неусвідомлення причин, скільки творення майбутньо го, уявлення поки ще реально не існуючого результату дії. Особистість — це така сутність, яка протистоїть будь-яко му насильству. Свобода людини пов'язана з почуттям її гідності. Приниження гідності надзвичайно вразливе для неї. Кожна людина прагне до незалежності від насиль ства, і вільною є та, яка її досягає.
Багато течій нині широко пропагованого екзи стенціалізму зводять свободу особистості тільки до спон танності (тобто самодовільності, внутрішньої причин ності), саморуху її розвитку. Відома теорія самоактуалізацїї А. Маслоу не приймає ніяких обмежень особистісної свободи і, визнаючи всі цінності відносними, спонукає нас прийняти різні за спрямованістю способи поведінки як однаково правильні. Тут філософські уяв лення про свободу зі згаданими характеристиками безпо середньо переносяться в план психології, накладаються на найбільш загадкову і своєрідну психічну реальність. Однак закони розвитку людського духу — це не просте відображення законів будь-якого іншого розвитку.
Погляньмо, як ці наукові уявлення відбиваються на організації процесу виховання та розвитку підростаючої особистості. За дитиною визнається її унікальність, що наповнена різного роду устремліннями, прагненнями, інтересами, які конче необхідно задовольняти, інакше розвиток її не відбудеться. Совість, згідно з цими уявлен нями, у неї закладена на підсвідомому рівні. Тож дитині треба тільки створити соціальний простір для її розгор тання. Яке ж місце за такого підходу відводиться педаго гові? Він тут виступає уже не як учитель, а як посеред ник, помічник.
Педагог за такої функції своїми виховними діями має прилаштуватись до розвитку дитини, але аж ніяк не втру чатись у його перебіг. Тоді він повною мірою забезпечить дитині свободу. Іншими словами, вихователь тільки ство рює умови для дитячого саморозвитку, і в цьому має по лягати його професійний хи Безумовно, ці виховні ідеї високогуманні й гідні духовної особистості. Та всі вони є філософськими утвореннями й народжені здебільшого умоглядно, без глибокого дослідницько-експерименталь ного підтвердження.
Справді, від народження в дитини наявні пізнавальні потяги як основа її самостійного пізнання навколишньо го світу. Але, на жаль, воно обмежується лише його спо гляданням, що згодом не влаштовує й саму дитину, не кажучи вже про дорослих. Настає вік так званих "чомучок", коли вона прагне зрозуміти сутність певних пред метних і соціальних явищ (а це початки наукового відоб раження довкілля), та самостійно цього здійснити не мо же. Дитина в такому разі змушена закликати дорослого до співпраці, до, власне кажучи, спільної навчально-пізна вальної діяльності. Звідси й нескінченні її запитання. І якщо дорослий вміло пояснює їй невідоме, то невже це є замах на її свободу й розвиток?
Спільна дія генетичне виступає каталізатором розвит ку свободи особистості. Але співпрацю теж слід розгляда ти як певний процес у його часовому вимірі. Зауважимо, що дитина не може ефективно співпрацювати з дорослим доти, доки не досягне певної стадії в процесі своєї інте лектуально-особистіс ної індивідуалізації чи уособлення.
Тут слід враховувати те, що процес спільного й пари тетного вирішення проблеми можливий за умови, що ви хованець мусить зберігати свою індивідуальну самовизначеність і самототожність. Якщо дитина не досягла ще не обхідного рівня індивідуалізації, то на спробу залучити її в процес співпраці вона реагує одним із двох можливих способів: пасивним вислуховуванням розмірковувань чи емоційно бурхливою незгодою і замкненням у межах своєї внутрішньої позиції, щоб зберігати свою самото тожність. В обох випадках процес індивідуалізації особи стості спотворюється і вповільнюється.
Крім того, особистості необхідно навчитися обмежу вати свою свободу. Правильне користування нею цілком залежить від здібності людини до рефлексії, а навчитися рефлексувати вона може тільки за допомоги інших лю дей,
Про свободу дій чи вчинків дитини ми часто судимо відсторонено, тобто з позиції спостерігача. Тоді й вини кає підозра, що будь-яка форма її соціальної активності все-таки зовнішньо спричинена: поясненням, порадою, вимогою дорослого. Та ліпше ідентифікувати себе з дити ною, уподібнитись їй і з такого ракурсу проаналізувати цю проблему. За цієї позиції виявиться, що втручання до рослого в психічний акт дитини, який задає їй певні орієнтири для успішної реалізації внутрішньої діяльності, аж ніяк не зменшує дитячої самостійності і свободи. Більше того, дорослий визволяє вихованця з лещат пси хофізіологічних обмежень.
Отже, тут, як слушно зауважував В. Франкл, прояв ляється детермінізм у психологічному вимірі (дорослий втрутився в перебіг психічного процесу, правильно ор ганізувавши його) і свобода (індетермінізм) у людському вимірі: дитина за допомогою своєї (а не чужої) внутрішньої діяльності самостійно піднесла себе на ви щий рівень свого інтелектуально-духовного буття, тобто здійснила фрагмент особистісного саморозвитку. Так і проявляється свобода, незважаючи на детермінізм.
У виховному процесі доцільніше (і для цього є достатні теоретико-експериментальні підстави) виходити з того, що особистісний розвиток людини природно не запрогра мований, він є явищем соціальним і відбувається мірою оволодіння вихованцем надбаннями людської культури.
Мораль дитині спадкове не задається, вона вихо вується. Звичайно, що природні передумови до мораль ного зростання у дітей різні. Ми, таким чином, наголо шуємо, що виховання є загальною формотворчою ос новою морально-духовного розвитку особистості, і саме воно задає його суспільну якість: буде він здійснюватися на полюсі добра чи зла. Образно кажучи, людина в кінце вому підсумку "ліпить" свою особистість із матеріалу культури, який організовано постачає їй вихователь, суспільство в цілому.
Розвиток особистості, безперечно, має бути вільним, без насильства і примусу, тому що особистість і свобода — це два боки однієї медалі. Адже людина як суб'єкт вільної (доцільної, свідомо мотивованої) діяльності кваліфікується як особистість. Це означає, що у вихованця має сформува тися переконання не про свободу взагалі, а про свободу його волі.
Зважимо на те, що внутрішня свобода особистості рівнозначна її внутрішній волі. Вольова дія, точніше про цес прийняття довільного рішення і формування відповідного наміру, є піковим моментом переживання суб'єктом стану свободи. Нерідко особистість сама віддає собі наказ і сама ж його виконує. Тому в необхідності "я повинен" особистість відчуває певну свободу. Наголоси мо, що це не свобода ситуативних бажань, а свобода си ли людської думки, умовиводу. Здійснюючи такі вільні акти спочатку спільно з дорослим, а згодом і самостійно, дитина щоразу переживає сильне почуття влади. І тут важливо, щоб воно закарбувалося у її свідомості як "вла да — разом", а не як "влада — над", оскільки це може призвести до розвитку не свідомої, доброї волі, а свавілля.
Уже в ранньому віці дитина прагне встановити "вла ду — над" через непомірні бажання, потреби. Ця спону ка психологічно надзвичайно руйнівна, бо виправдовує у свідомості вихованця приниження інших дітей, зневагу до них. Тож його слід вправляти в переживанні багатьох успішних дій разом з іншими, щоб виникло почуття "влади — разом". Тоді й зникне зверхність, яка заважає об'єктивно оцінювати досягнення інших і самого себе.
Свобода, яку проявляє дитина через задоволення своїх імпульсів чи ситуативних бажань, — це сліпа свобода, піднесення її до свідомого рівня можливе через розгор тання процесів внутрішнього мовлення, без якого не бу ває повноцінного особистісного розвитку людини.
Тільки довільно приймаючи рішення, здійснюючи мо ральний вибір, дитина порівнює певні поведінкові варіанти, вчиться позбавлятися своїх егоцентричних по глядів і приймати позицію іншої людини. У таких ситу аціях вона вправляється у справжній духовній свободі.
Розглядаючи свободу як тривалий життєвий процес, у якому дитина поступово опановує її мірою свого розумо вого розвитку, не можна погодитися з тим, що найваж ливіше завдання педагога — дати дитині вже в дошкільному віці можливість робити те, що вона хоче. Так, вихованцеві слід надавати можливість діяти вільно, але в межах загальноприйнятих стандартів.
Свобода поведінки набувається дитиною через постійні роз'яснення дорослим її справжнього характеру і необхідну корекцію в напрямі її суспільної значущості. Дисципліна, яка тримається на примусі як у школі, так і в сім'ї, побічно, але невідворотно готує дітей до понево лення. Тільки за допомогою свободи можна підготувати до свободи, тільки за допомогою співпраці можна підго тувати до співпраці, тільки за допомогою демократії мож на підготувати до демократії.
Підростаюча особистість має набути досвіду відповідальної свободи вибору. Досвід вільного й відповідального вибору є одним із найглибших джерел позитивних особистісних змін. Свобода буде обманом без усвідомлення своїх прав та обов'язків,
Справжня людська свобода без відповідальності не можлива. Почуття відповідальності виступає, з одного боку, дійовим підґрунтям формування і розвитку свобо ди волі як духовного стрижня людини, а з другого — за слоном для перетворення її в свавілля. Тож доцільніше було б не залишати дитину сам на сам у коловерті сво боди, де вона може потонути (це пропонують згадані на ми філософсько-психологічні течії), а спрямовувати до неї. Відповідальність — важка поклажа, яку здатна нести особистість лише з належним рівнем власної зрілості.
Лише особистісно орієнто ваному вихованню під силу досягнення особистісно розвивальної мети, бо воно спря моване на усвідомлення вихованцем себе як особистості, на його вільне і відповідальне самовираження. Цього не можливо досягти без поважливого, доброчинного став лення до дитини значущих для неї дорослих.
За традиційної шкільної виховної практики не тільки в молодших, а й у наступних класах до учнів ставляться, як правило, без справжнього інтересу і поваги; в результаті в них немає підстав для сприйняття самих себе на серйоз ному рівні. Чи не з цим здебільшого пов'язана інфантилізація підростаючих поколінь зі всіма її наслідками?
Особистісно орієнтоване виховання не знає ситуацій, коли намагання вихованця досягти певних виховних цілей не помічаються, зате будь-яка його похибка викли кає яскраво виражене незадоволення, наголошується на його невідповідності тим чи іншим суспільним нормати вам, навіюється, що дитина не така, якою її хотіли б ба чити дорослі.
Підлягає також безумовному запереченню та обстави на, коли, замість конструктивного використання природ ної дитячої потреби в доброму ставленні до неї значущих людей, для заохочення розвитку позитивних задатків і прагнень вихователі пригноблюють її, не дають їй ре алізуватися, вимагають від дитини неможливого, а коли вона не справляється з цими вимогами, постійно прини жують. Таке приниження викликає протест і ворожість дитини до вихователів, тому що їй важливо зберігати по чуття власної гідності, відповідати уявленню про саму се бе як про особу, гідну поваги.
У даному випадку протест неможливий: адже він має бути спрямований проти педагогів, чиє заохочення вихо ванець прагне заслужити. Він сподівається на підтримку й ласку, а наштовхується на нерозуміння й повчання. То му до певного часу не може відповісти на це ні грубістю, ні байдужістю. Потреба в самоповазі, що підштовхує до протесту, приходить у нерозв'язний конфлікт із потребою у повазі і схваленні вихователя, без яких неможливим є й збереження поваги до себе. Так формується внутрішній мотиваційний конфлікт, за якого мотив ворогування постійно стримується.
Особистісно орієнтоване виховання спрямоване на реалізацію сутнісної природи суб'єкта, якій відповідають цінності служіння, коли основним життєвим ставленням виявляється любов до інших людей. Це дає людині мож ливість виходити за межі своїх актуальних, наявних мож ливостей.
Спрямованість виховного процесу на цінність служіння заперечує цілковиту орієнтацію на цінність соціальних досягнень і володіння. За життєвої цінності соціальних досягнень як визначальної основним ставлен ням до життя стає суперництво, що створює тривожні на строї, невпевненість у собі й виступає перепоною для успішного особистісного розвитку. За цінності володіння інша людина є лише об'єктом, засобом для досягнення власних цілей, моральних заборон тут немає.
Таким чином, за цінності служіння про людину мож на говорити як про вільну особистість, яка свідомо оби рає свій життєвий шлях. Життя в такому разі виявляється творчістю, оскільки лише через ідеальну представленість в інших людях та інших людей у собі й можливий розви ток власної особистості. Отже, альтернативою директив ному підходові до виховання має виступити особистісно орієнтоване виховання, яке забезпечує дитині право на свободу вибору ціннісної позиції, на цінність людського духу й цінність життя взагалі, на можливість його дійово го здійснення за наявності в неї установки на подолання дисгармонії в досвіді, поведінці, спілкуванні, діяльності. Особистісно орієнтоване виховання — це утвердження людини як найвищої цінності, навколо якої ґрунтуються всі інші суспільні пріоритети. Згідно з ним добро стає сутнісним визначенням людини; істина — лише засобом для розвитку її духовності.
Виховні ситуації, які створюються у межах особистісно орієнтованого виховання, мають забезпечити розвиток такого рівня свідомості, який би спонукав ди тину до самопізнання й самоактивності з тим, щоб вона могла стати творцем власного духовно багатого життя. А це означає, що треба культивувати такі ситуації, у яких стосунки з дітьми будуються на врахуванні їхньої гідності і права бути особистістю; перше безперечне право дити ни — висловлювати свої думки, впливати на наші суд ження про неї. На жаль, сучасна виховна практика часто-густо демонструє наміри гальмування, а то й знищен ня всього того, що є волею і свободою вихованця, стійкістю його духу, силою його вимог і задумів. У дітей виникають сумніви в нашій щирості, підозри, з якими вони намагаються боротися. Інколи вони роблять це відкрито, і тоді їхні дії вважають асоціальними. Але най частіше, як це буває за спротиву будь-якій владі, опір ве деться приховано, і його результати позначаються дале ко не відразу. У моральному сенсі така поведінка ще більш небезпечна, ніж відкрита неслухняність, оскільки дитина стає брехливою і лукавою. Ці якості інколи зали шаються у неї на все життя.
Йдеться, таким чином, про необхідність моделювання ситуацій вільної, творчої співпраці. Вони є альтернати вою педагогіці заходів. Суттєвою психологічною особ ливістю таких ситуацій є те, що вони заперечують де термінуючий "вплив на" особистість, який здійснюється реактивними, адаптивними виховними механізмами.
Натомість утверджуються й використовуються психо логічні механізми виховання, розраховані на максималь не залучення всіх компонентів структури особистості (свідомості, емоцій, волі) в соціальні й міжособистісні взаємодії. Вихованець сповна активізує вищий рівень своєї самосвідомості для самостійного пошуку й ре алізації якісно нових, конструктивних способів про-соціальної поведінки. Тому одна з основних функцій пе дагога полягає в тому, щоб розвинути у вихованця здібність якнайточніше розуміти свою внутрішню та зовнішню ситуацію з метою вибору гуманної поведінко-вої тактики. За постійного прояву цієї здібності вихова нець цілковито залучається до процесу становлення і формування самого себе, тобто набуття власної відповідальної свободи, і саме в такий спосіб він відкри ває, що є глибоко і по-справжньому соціальним. Він жи ве повною мірою в даний момент і морально самовиховується тому, що саме таким є найкращий життєвий стиль для будь-якого вікового етапу.
За таких умов дитинство, отроцтво, юність набувають абсолютної цінності, а отже, дієво утверджується цінність сьогоднішнього життя підростаючої особистості. Воно вимірюється ступенем оволодіння підростаючою осо бистістю культурними здобутками людства і ступенем особистісної віддачі у своїй життєдіяльності. Створюють ся соціально-психологічні засади інтенсивного осо-бистісного затребування дитини в даний час, а не в більш-менш віддаленому майбутньому.
Особистісно орієнтоване виховання надає можливість вихованцеві краще функціонувати як особистості. Це є наслідком того, що і вихователь, і вихованець працюють у єдиному емоційно-чуттєвому діапазоні, який запобігає психічному напруженню як результату переживання не безпеки від некоректного вторгнення дорослого в дитячий світ. Дитина щоразу відчуває, що зустріч з вихователем відкриває для неї нові можливості як щодо емоційних вражень, так і щодо спілкування та вільної поведінки.
За особистісно орієнтованого виховання дитині му сить забезпечуватись можливість самостійно приймати рішення і поводитися згідно з ними. Ця вимога випливає з психологічної закономірності, згідно з якою діти, які привчені лише спостерігати і слухати, стають соціальне пасивними, безпорадними перед труднощами.
Тож розширення свідомості вихованця вважається до сить дійовим виховним чинником. Воно практично про являється в психічному зростанні, пробудженні і прояві (за доцільного керівництва) прихованих можливостей суб'єкта. Ці можливості не є безмежними; вони характе ризуються вибірковістю, поступовістю в поведінковій ре алізації. Тому вихователь не повинен змушувати вихо ванців проти їх волі здійснювати вчинки, які даються їм з великими труднощами. Але й пасивно погоджуватися з такою їхньою позицією було б неправильно. Тут не обхідні такі виховні впливи, які б спричинювали у дити ни внутрішню боротьбу доти, доки вона сама не прийме позитивного морального рішення. Момент самостійності поступово викликає у вихованця розуміння того, що його добродійні вчинки зумовлені багатством власних почуттів. І це приносить задоволення як певну самовинагороду за здійснене.
У виховному процесі ми часто забуваємо суттєве пра вило: як в навчанні є завдання, самостійне вирішення яких не під силу школяреві в певний період його розвит ку, так і моральні рішення мусять відповідати вікові ви хованця. Це означає, що одну й ту саму особистісну про блему дитина з різним соціальним досвідом вирішує по-різному, чимраз більше наближаючись до науково-етич них критеріїв.
Стратегія побудови виховного процесу в площині особистісного підходу мусить визначатися науковим ро зумінням внутрішніх закономірностей розвитку особис тості в онтогенезі, а не ґрунтуватися на зовнішній доцільності, коли традиційні методи заохочення чи пока рання приховують складні виховні проблеми. Це справді так, оскільки, запроваджуючи такі методи, педагог зму шує дітей до підкорення, а не до вільної й свідомої дії. Цим самим він штучно утримує вихованця на найелемен тарніших стадіях морального розвитку і не підносить до рівня, коли вихованість ґрунтується на перетворенні за гальних етичних принципів у систему його особистісних смислів [1, 30 -42].
Теоретико-експериментальні дослідження у сфері закономірностей розвитку особистості свідчать, що лише свідомо оволодіваючи в доцільно організованому виховному процесі здобутками культури, учень розвиває свої сутнісні сили, стає повноцінною особистістю. У цьому процесі мають узгоджено взаємодіяти вихователь і вихованець, бо саме дорослий виступає посередником між культурою і підростаючою особистістю. Тому немає необхідних підстав вважати педагога лише помічником у процесі особистісного становлення вихованця. Для більшої ефективності розгортання виховного процесу вихователь має зробити учня своїм помічником, або, за висловом Ш.О. Амонашвілі, своїм соратником, коли він активно допомагає у створенні самого себе.
У сучасній школі, на жаль, ще не існує єдиної думки щодо подолання негативних тенденцій у розвитку особистості, та спрямованого формування суспільно значущих властивостей і якостей. Це є свідченням укоріненого ставлення до учня як об'єкта виховної дії, ігнорування його ролі як суб'єкта діяльності.
Проблеми цілісного розвитку особистості учня протягом усіх років його навчання в школі вирішуються скоріше інтуїтивно, оскільки цілеспрямованої стратегії розвитку особистості педагоги не мають. Нині у психолого - педагогічній науці владно заявляє про себе такий конструктивний підхід, згідно з яким слід створювати нові механізми виховання і моральної саморегуляції школярів, а не тільки культивувати ті, що вже склалися. У цьому плані перспективними є такі форми взаємодії у системі "вихователь — вихованець", які активізують закономірний процес зростання ініціативи у дітей, що проявляється у висуненні й постановці виховних завдань самими вихованцями з розширенням меж їхнього особистісного вдосконалюючого смислопокладання, зміцненням властивих їм ціннісних орієнтирів. В організації виховної роботи необхідно пам'ятати, що не можна очікувати швидких особистісних змін у вихованців. Між етичним знанням, як правильно поводитись, і між правильною дією лежить відстань, яку не пройти за один виховний захід. Від вимоги "ти мусиш" до стану "я хочу" приводить дитину її особисте ставлення до того, що вона робить. Тож потрібні повторення, вправи у повсякденній моральній поведінці, закріплення моральних звичок у практичному досвіді всієї діяльності, оскільки один вчинок ще ні про що не свідчить.
Ідеї особистісно орієнтованого виховання особливо актуальні для сьогодення. Таке виховання певною мірою ґрунтується на методологічних принципах західної гуманістичної психології: самоцінності особистості, глибокої поваги та емпатії до неї, врахування її індивідуальності тощо.
Цінності людини об'єднуються в єдину систему, володарем якої виступає особистість. Ціннісна система має свою специфічну організацію. Сутність її розкриває С. Ф. Анісімов. "Якщо всі відомі цінності, — наголошує він, — розподілити за ступенем їх значущості для людини, її існування і прогресивного розвитку, то матимемо класифікацію у вигляді своєрідної класифікації цінностей, підпорядкованої принципу субординації, де кожна цінність стосовно тієї, котра стоїть вище за неї, відіграє роль засобу, чи умови, чи наслідку, який випливає з неї".
За традиційної шкільної виховної практики не тільки в молодших, а й у старших класах до учнів ставляться, як правило, без справжнього інтересу і поваги; в результаті в них немає підстав для сприйняття самих себе на серйозному рівні. Саме тому інфантилізація підростаючих поколінь зі всіма її наслідками є характерною ознакою сучасної молодої генерації.
До закінчення школи, тобто до віку 16-17 років, особистість можна вважати в основному сформованою. Ті зміни, що відбуваються з людиною у подальшому її житті, як правило, не впливають на більшість особистісних рис, що, визначившись по закінченні школи, надалі залишаються практично незмінними. Ранній юнацький вік – це час відносної стабілізації особистості, її практичної підготовки до самостійного життя.
Юнацький вік – етап формування самосвідомості і власного світогляду, прийняття відповідальних рішень, людської близькості, коли цінності дружби, любові можуть бути першорядними.
Юність – це період прийняття відповідальних рішень, що визначають усе подальше життя людини: вибору професії і свого місця в житті, сенсу життя, вироблення світогляду і життєвої позиції, супутника життя, створення своєї сім'ї.
Найважливіший психологічний процес юнацького віку – становлення самосвідомості і стійкого образу своєї особистості, свого "Я" [13].
З усього викладеного випливають деякі практичні висновки. У процесі виховання особистості необхідно вносити в її свідомість розуміння того, що людина їсти істоту соціальне активне, нужденне для реалізації своєї сутності у волі.
Без усвідомлення цінності волі для життєдіяльності особистості не може бути людського достоїнства, але буде соціальна пасивність, чи конформізм. Якщо розуміти волю не як пасивне усвідомлення необхідності, а насамперед як практико-діяльнісне відношення людини до світу, боротьбу за зміну й усунення віджилого, то стане зрозумілим, що єдино вірним шляхом формування соціальної активності молодої людини є реальне залучення його в усі суспільні справи. у процес реалізації суспільних ідеалів. Тому що, де від молоді відлітають великі гуманістичні ідеали, їхнє місце займають злі ідоли молодого покоління: розпуста, пияцтво і наркоманія, хуліганство і дармоїдства, спекуляція і рекет.
З розуміння свободи в широкому плані як синоніма творчої самореалізації сутнісних сил і здібностей людини випливає, що метою навчання в наш час стає не проста передача інформації майбутньому фахівцю, а формування практично діючої особистості з творчим інтелектом і гнучким мисленням. Де цього немає, а є стереотипне мислення, здатне лише до копіювання і наслідування інших думок, ідей, смаків, оцінок, моди - там немає вільної особистості.
З розуміння того, що свобода тільки там, де є можливість вибору поводження, оцінок, ідей і т.д. стає ясно, що виховання соціальної активності - це не кураторство й адміністрування, не тверда регламентація образа і стилю життя. коли за людину усе вирішено і йому залишається тільки виконувати директиви, накази і встановлення. При такім положенні справ вихованець перетворюється в безвладну, невільну і пасивну істоту, глухе до самих притягальних і гарних ідей і закликів, в об'єкт чужої волі.
Якщо зрозуміти, що аспектом свободи є демократія, то вільна реалізація соціальної активності можлива лише у відносинах рівних. А таке відношення виключає голе командування, придушення незгодних і думаючих по-іншому. Свобода без рівності, без можливості кожного привселюдно висловити свої думки і відстоювати свої погляди - порожній звук. У вихованні немає іншого шляху як насмілитися сказати правду і уміти вислухати правду, з повагою поставитися до думки вихованців. Особистість може бути сформована тільки вільною особистістю.
І, нарешті, якщо зрозуміти, що без необхідності, у відриві від її, не може бути волі, то виховання обов'язкове припускає формування визначених імперативів. Свобод без боргу перетворюється в самозаперечення. Як справедливо зауважував Гегель: "Таким чином, вище розуміння складається в тім, що дух вільний у своїй необхідності і лише в ній знаходить свою свободу, так само як і, навпаки, його необхідність ґрунтується лише на його свободі(Гегель Г. Соч. у 14 томах. Т. 9, кн. 1. З 32) [7, 178-180].
Висновки:
На всіх етапах свого історичного буття людина завжди прагнула осмислити, зрозуміти, осягнути як саму себе, так і світ навколо себе, себе у світі і світ у собі. Такий вже спосіб людського буття. Людство здавна цікавили і цікавлять природа й сутність людських взаємовідносин, норм, правил, які визначають їхній характер та властивості. У колі людського осмислення завжди були й є поняття "рівність", "свобода", "справедливість", "закон". Свобода є доволі складним явищем як для розуміння, так і особливо для практичного втілення у формах, нормах, інститутах, відносинах суспільного життя. У своєму прагненні від несвободи до свободи чи до вищого рівня свободи люди не мають ні вродженого досвіду свободи, ані чіткого розуміння якісності такого жаданого почуття (свободи).
Свобода є невід'ємною складовою гармонійного розвитку людини, її становлення як особистості, формування характеру, принципів, переконань, світогляду. Проте свобода не означає, що індивід може робити все, що захоче, вона також означає, що індивід повинен відповідати за наслідки своїх дій, заслуговуючи на похвалу чи покарання. Свобода і відповідальність нерозривні.
Сьогодні поняття "свободи людини" є питанням дискусії політичного та духовного життя будь-якого цивілізованого і демократичного суспільства. Лише наявність ініціативної, самостійної, з почуттям власної гідності людини, що понад усе цінує свободу, є необхідною умовою для побудови громадянського суспільства. Тільки з вільних громадян можуть сформуватися різні соціальні структури чи інститути, на підставі яких будується відкрита вільна держава.
Перед навчально-виховним процесом стоїть завдання виховання і розвитку індивіда з метою формування особистості, яка характеризується своєю неповторністю, має певний чіткий набір цінностей. Від педагога вимагається забезпечити свободу дитині, умови для дитячого саморозвитку. Тобто розвиток особистості має бути вільним, без насильства і примусу. Вихователь має зробити учня своїм помічником, соратником, коли він активно допомагає у створенні самого себе. В наш час метою навчання є формування практично діючої особистості з творчим інтелектом і гнучким мисленням.
Отже, щоб стати високоінтелектуальною, розкутою, вільною та розвинутою особистістю людина повинна мати свободу вибору, умови для саморозвитку, можливість самостійно приймати рішення, бути рівним у своїх правах з іншими членами суспільства.
Список використаної літератури:
1. Бех І. Д. Виховання особистості: Особистісно – орієнтований підхід: У 2-х кн.: Наук. метод. посіб. – К.: Либідь,2003.
Кн. 1.- Теорет.-технол. Засади. – 2003. – 280с
2. Гаєк Ф. А. Конституція свободи / Пер. з англ. М. Олійник, А. Коромишина. – Львів: Літопис, 2002. – 556с
3. Дьюї Дж. Свобода і культура. - // Читанка з історії філософії: у 6-ти кн. Кн. 6. Зарубіжна філософія XX К., 1993. – С. 38-46.
4. Карась А. Свобода і самоздійснення особи // Людинознавчі студії.: Зб. наукових праць ДДПУ. – Дрогобич, 2003. – С. 14-24.
5. Круль М. Свобода на вільному ринку // Критика. – 2004. – 4.9 – 10. – Вересень-Жовтень. – С. 14-16.
6. Линок В., інш. Генезис особистості – становлення духу. - // Гуманізм і духовність в контексті культури. – Кн. I – Дрогобич, 1995. – С. 173-180.
7. Линок В., інш. Філософія свободи і особистість. - // Гуманізм і духовність в контексті культури. – Кн. I – Дрогобич, 1995. – С. 173-180.
8. Ліфарєва Н. В. Психологія особистості: Навч. посіб. для студ. вузів, - К: Центр навчальної літ-ри, 2003. – 240с
9. Пащук А. Проблема свободи і національна незалежність України. - // Вісник Львівського універс. Сер. філософські науки. Вип. I – Львів, 1999 – С. 7-21.
10. Соболь О. Свобода особистості в інформаційному соціумі: стаття друга // Філософська думка. – 2002. - №5. – С. 40-58.
11. www.lnu.edu.ua
12. www.rius.kiev.ua
13. www.ukrreferat.com