Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
16
МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ШЕВЦОВ Ігор Іванович
УДК 615.243.2.57.089.5.00.5
ПОХІДНІ 2-ОКСОІНДОЛІН-3-ГЛІОКСИЛОВОЇ КИСЛОТИ – ПОТЕНЦІЙНІ РЕГУЛЯТОРИ СЕЧОВИДІЛЬНОЇ ФУНКЦІЇ НИРОК
14.03.05 – фармакологія
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата медичних наук
Одеса – 2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Національному фармацевтичному університеті МОЗ України, м. Харків.
Науковий керівник: доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки та техніки України Березнякова Алла Іллівна, Національний фармацевтичний університет МОЗ України, м. Харків,
завідувач кафедри патологічної фізіології
Офіційні опоненти: доктор медичних наук, професор Сотникова Олена Петрівна, Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П.Філатова АМН України, м. Одеса, завідувач лабораторії фармакології та тканинної терапії
доктор медичних наук, професор Косуба Раїса Борисівна, Буковинський державний медичний університет МОЗ України, м. Чернівці,
завідувач кафедри фармації
Провідна установа: Національний медичний університет ім. О.О.Богомольця МОЗ України, кафедра фармакології з курсом клінічної фармакології, м. Київ
Захист відбудеться “ 8 ” листопада 2006 р. об 11 00 год на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.600.01 при Одеському державному медичному університеті МОЗ України (65082, м. Одеса, пров. Валіховський, 2).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Одеського державного медичного університету МОЗ України (65082, м. Одеса, пров. Валіховський, 3).
Aвтореферат розісланий “ 6 ” жовтня 2006 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
Д 41.600.01
к.мед.н., доцент В.В. Годован
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність проблеми. Діуретики широко застосовуються при периферичних набряках, хронічній недостатності кровообігу, гіпертонічній хворобі, глаукомі та ін. захворюваннях (Лебедев А.А., 2002). Особливо показане застосування діуретиків у літніх хворих з ізольованою систолічною артеріальною гіпертензією, із захворюванням нирок і затримкою натрію, таких, що зловживають повареною сіллю, хворих на ожиріння, у жінок середнього віку з набряками (Березняков И.Г., 2000). Препаратами першої лінії в фармакотерапії гіпертонічної хвороби терапевти та кардіологи вважають саме діуретики (Березняков И.Г., 2000; Сидоренко Б.А. и соавт., 2000; Vestergaard P.et al., 2003; Joffly S. et al., 2005).
В останні роки увагу клініцистів та дослідників привертає проблема використання діуретиків при лікуванні гострої і хронічної ниркової недостатності, у вагітних з патологією нирок та ін. (Куковська І.Л. і співавт., 2000; Ермоленко В.М. і співавт., 2001; Kaur H. et al., 2002; Яковлева Є.Б. і співавт. 2004; Аракелян Н.Г. и соавт., 2005). Потужні діуретики, особливо петльові та осмотичні, внаслідок посилення ниркової екскреції ксенобіотиків знаходять застосування при лікуванні отруєнь водорозчинними речовинами. Петльові діуретики використовуються при гострій і хронічній нирковій недостатності. Поряд з добре відомою ефективністю ацетазоламіду при глаукомі та епілепсії, гідрохлортіазиду при нецукровому діабеті, все більшу увагу привертають такі незвичні доки для фармакологів та лікарів галузі застосування екстраренальних ефектів сечогінних препаратів, як лікування синдрому бронхіальної обструкції (петльові діуретики), муковісцидозу (амілорид), онкологічних захворювань (етакринова кислота) (Лебедев А.А., 2001; Штрыголь С.Ю., 2005). Особливо привабливі в практичній медицині діуретики, які, за даними літератури, поряд з діуретичною активністю, володіють протизапальною (Зверев Я.Ф., 2001), антиоксидантною (Vergely C. et al., 1998; Brater D.C., 2000; Cheng V.L. et al., 2001; Лебедев А.А., 2002; Zim C.F. et al., 2002), протимікробною, гіполіпідемічною дією (Садыков Х.У.и соавт., 2001). Більше того, в лабораторії А.А. Лебедєва (Лебедев А.А., 2001) показано, що діуретики, а саме фуросемід, буметанід, етакринова кислота, маніт збільшують виживання щурів в умовах токсичної або ішемічної моделі гострої ниркової недостатності, тобто проявляють нефропротекторну дію.
Разом з тим, є достатня кількість наукових робіт, які свідчать про те, що діуретики не слід розглядати як абсолютно безпечні лікарські препарати. Вони можуть бути факторами серцево-судинного ризику (Зверев Я.Ф. и соавт., 2002; McClean D.R. et al., 2002; Pecr P., 2003; Anand I.S. et al., 2003; Гиляревский С.Р., 2004), викликати алергійні реакції, ендокринні зміни в організмі (Михайлов И.Б., 1998), порушення водно-електролітного гомеостазу (Гоженко А.І. і співавт., 2002), кислотно-лужної рівноваги, обміну вуглеводів та ліпідів, фосфатів, сечової кислоти (Жидоморов Н.Ю. и соавт., 2002) та інші. Відомі також специфічні види побічної дії, наприклад,
ендокринні порушення при лікуванні спіронолактоном, ототоксична дія при використанні петльових діуретиків
Все вищенаведене та досить обмежена номенклатура діуретиків спрямовує вчених на пошук нетоксичних, простих у технології, з достатньою сировинною базою препаратів (Болотов В.В и соавт., 1989, 1996, 1998; Черных В.П., 2003; Kaanan H.M. et al., 2003). Перспективною щодо цього є група похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти. Гліоксилова кислота та її індольні гетероцикліди є природною основою синтезу біологічно активних речовин, вони нетоксичні, здатні виконувати роль антагоністів і модуляторів цАМФ та запускати каскад біохімічних перетворень різних ферментних систем (Садыков Х.У. и соавт., 2001). Гліоксилова кислота та її похідні досить мало відомі і практично не вивчені. Існують поодинокі літературні згадки про те, що похідні 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти виявляють анальгетичну, токолітичну, антипіретичну та кардіотонічну активність (Ковалева С.В., 1999). Відомостей про вплив на функціональний стан нирок у вітчизняній та зарубіжній літературі ми не зустріли. Останнє стало стимулом до пошуку серед означеної групи речовин, які виявляють діуретичну і супутні види активності.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у рамках науково-дослідної програми Національного фармацевтичного університету “Фармакологічні дослідження біологічно-активних речовин і лікарських засобів синтетичного та природного походження, їх застосування у медичній практиці” (№ держ. реєстрації 0103U000478, 2002 р.). Дисертант є співвиконавцем вказаної науково-дослідної роботи.
Мета дослідження. Експериментально обгрунтувати доцільність застосування похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти як регуляторів сечовидільної функції нирок.
Для досягнення поставленої мети були сформульовані наступні задачі:
1. Виявити на етапі скринінгу та відібрати для подальшого вивчення сполуку, умовно названу „гліоксирен”, яка проявляє найбільшу діуретичну дію, визначити середню ефективну дозу та гостру токсичність.
2. Встановити залежність “структура-активність” в ряду похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти.
3. Вивчити можливу загальнотоксичну дію гліоксирену за умов хронічного експерименту.
4. З’ясувати основні механізми діуретичної дії гліоксирену (вплив на видільну функцію нирок після водного і сольового навантаження, клубочкову фільтрацію і канальцеву реабсорбцію, сечовидільну функцію нирок за умов блокади альдостеронових рецепторів, блокади дофамінових рецепторів, збільшення натрійуретичного гормону в організмі).
5. Провести дослідження супутніх видів фармакологічної активності гліоксирену (протизапальна, антиоксидантна, антимікробна, антигіпоксична).
6. Дослідити ефективність гліоксирену при лікуванні експериментального хронічного гломерулонефриту.
Об’єкт дослідження – фармакологічна регуляція сечовидільної функції нирок.
Предмет дослідження – пошук потенційних регуляторів сечовидільної функції нирок серед похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти.
Методи дослідження – фармакологічні, біохімічні, статистичні.
Наукова новизна одержаних результатів. Вперше доведено, що серед похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти є сполуки, які проявляють достатньо виражений діуретичний ефект, і показана доцільність подальшого пошуку діуретиків серед речовин означеної групи. Вперше доведено, що зміни функціональної діяльності нирок під впливом гліоксирену залежать від дози сполуки (максимальна активність сполуки спостерігається в дозі 40 мг/кг), тривалості застосування (субстанція ефективна протягом перших 5 діб застосування), ступеню гідратації організму. Виявлена активність гліоксирену при введенні його в ЕД50 (37,1 мг/кг) (сечогінна дія достовірно перевищує дію рефренс-препарату гіпотіазиду в 1,6 рази) та за умов збільшення рідини в організмі.
Вперше з’ясовано ренальні механізми впливу гліоксирену на екскреторну функцію нирок, доведено, що сечогінна дія сполуки переважно обумовлена збільшенням швидкості клубочкової фільтрації (вона підвищується в 2,4 рази), а також зростанням екскреції іонів натрію (достовірно збільшується в 3,6 рази) та іонів калію (достовірно зростає в 2,9 раза). Доведено залежність ренальних ефектів гліоксирену від стану основних регуляторів водно-сольового гомеостазу. Зміни функціонального стану нирок у випадку застосування гліоксирену більшою мірою проявляються за умов пригнічення активності мінералокортикоїдів (введення спіронолактону: при сумісному використанні гліоксирен достовірно підвищує натрійурез в 3,3 рази і збільшує калійурез у 1,9 рази), зростання впливу натрійуретичного гормону в організмі (гліоксирен підвищує натрійуретичну активність плазми крові у 1,8-2,2 рази).
Вперше експериментально на відповідних моделях виявлені супутні види фармакологічної активності гліоксирену, а саме антиоксидантний, антигіпоксичний, антиексудативний та антимікробний ефекти.
Вперше доведено ефективність гліоксирену при лікуванні експериментального гломерулонефриту.
Практичне значення одержаних результатів. На підставі проведених досліджень розширені та поглиблені знання про фармакологічну активність похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти, встановлена залежність “структура-діуретична дія-активність” в ряду вказаних похідних, що дозволяє проводити цілеспрямований пошук сечогінних сполук серед означених речовин. Експериментально обгрунтована доцільність використання гліоксирену як діуретика з такими цінними супутніми видами фармакологічної активності, як антиоксидантний, антигіпоксичний, антиексудативний та антимікробний. Матеріали доклінічного вивчення гліоксирену представлені до звіту у Державний фармакологічний центр МОЗ України.
Матеріали дисертації впроваджено у навчальний процес і використовуються у лекційному курсі та при проведенні практичних занять на кафедрах фармакології Луганського державного медичного університету, Львівського національного медичного університету, Запорізького державного медичного університету, Української стоматологічної медичної академії, Буковинського державного медичного університету.
Особистий внесок здобувача. Автором самостійно проведено патентно-інформаційний пошук, аналіз наукової літератури, визначено мету і задачі дослідження, опрацьовано моделі,
згідно яких особисто виконані експериментальні дослідження, здійснено статистичний аналіз і узагальнення результатів дослідження з оформленням їх у вигляді таблиць і рисунків, підготовлені роботи до друку, опубліковано основні положення дисертації. Гістоморфологічне дослідження проведено на кафедрі патологічної анатомії Харківського державного медичного університету під керівництвом д.м.н., професора Яковцової А.Ф.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи оприлюднені та обговорювались на V Всеукраїнській науково-практичній конференції “Клінічна фармація в Україні” (Харків, 2004), Міжнародній науково-практичній конференції “Наукові дослідження – теорія та експеримент” (Полтава, 2005), VІ Національному з’їзді фармацевтів України (Харків, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції “Розвиток наукових досліджень’2005” (Полтава, 2005), Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених і спеціалістів “Від фундаментальних досліджень до медичної практики” (Харків, 2005), Науковій конференції молодих вчених “Актуальні проблеми геронтології та геріатрії. Пам’яті академіка В.В. Фролькіса” (Київ, 2006), ІІІ Міжнародному медико-фармацевтичному конгресі “Ліки та життя” (Київ, 2006), ІІІ Міжнародній медико-фармацевтичній конференції студентів та молодих вчених (Чернівці, 2006), 68-ій підсумковій науково-практичній конференції молодих вчених “Актуальные проблемы клинической, экспериментальной, профилактической
медицины и стоматологии” (Донецк, 2006), Х Ювілейному міжнародному медичному конгресі студентів і молодих вчених (Тернопіль, 2006).
Публікації. За матеріалами дослідження опубліковано 17 наукових робіт, із них 6 статей у наукових фахових журналах, рекомендованих ВАК України, та 11 робіт у матеріалах з’їздів, конгресів та конференцій.
Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота викладена на 187 сторінках машинопису та включає вступ, огляд літератури, опис матеріалів та методів дослідження, 6 розділів власних досліджень, аналіз та узагальнення отриманих результатів, висновки, науково-практичні рекомендації, список джерел літератури, який містить 282 джерела, в тому числі 139 вітчизняних та близького зарубіжжя, 143 зарубіжних. Робота ілюстрована 4 рисунками, 42 таблицями.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
Матеріали і методи дослідження. Експерименти виконано на 720 нелінійних мишах масою 18,0-20,0 г та 365 нелінійних щурах масою 180,0-220,0 г. Тварин отримували з віварію центральної науково-дослідної лабораторії Національного фармацевтичного університету (зав.– докт. фарм. н., професор Л.В.Яковлєва). Усі маніпуляції, які можуть спричиняти біль, проведені під етамінал-натрієвим наркозом (40 мг/кг) внутрішньоочеревинно (в/о) (Стефанов О.В., 2001). Комітетом з біоетики НФаУ (протокол № 3 від 15.09.2004 р.) встановлено, що проведені дослідження не суперечать загальноприйнятим біоетичним нормам з дотримання відповідних міжнародних положень стосовно проведення експериментальних досліджень. Дослідження проводили в центральній науково-дослідній лабораторії НФаУ, яка сертифікована ДФЦ МОЗ України (посвідчення № 34 від 29.12.2005 р.).
Нами вивчено гостру токсичність 23 речовин: 10 ефірів і 13 амідів – нових похідних 2-
оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти (рис.1.), синтезованих на кафедрі аналітичної хімії Національного фармацевтичного університету під керівництвом проф. В.В. Болотова (рис. 1).
Рис. 1. Структурні формули похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти
1 – 2-оксоіндолін-3-гліоксилова кислота;
2 – ефіри – похідні 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти;
3 – аміди – похідні 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти.
Гостру токсичність похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти вивчали на двох видах тварин - білих нелінійних мишах масою 20,0±2,0 г і білих нелінійних щурах масою 190,0±10,0 г різної статі при в/о і в/ш шляхах уведення у вигляді водного розчину чи тонкодисперсної водної суспензії, стабілізованої твіном-80 (Методичні рекомендації за ред. О.В. Стефанова, 2001). Субстанцію вводили в об’ємі 1 мл одноразово в дозах 400 мг/кг, 500 мг/кг, 1000 мг/кг, 1500 мг/кг, 2000 мг/кг, 2500 мг/кг, 3000 мг/кг, 3500 мг/кг, 4000 мг/кг (Сернов Л.Н. и соавт., 2000). Розрахунок LD50 проводили за методом Кербер Дж. Оцінку токсичності проводили за загальновживаною класифікацією К.К. Сидорова (1973).
Діуретичну активність визначали за методом Є.Б. Берхіна (1977), удосконаленим авторами (інформаційний лист МОЗ № 131-2002). Концентрацію іонів натрію і калію в сечі і плазмі крові визначали методом полуменевої фотометрії на плазменному аналізаторі рідин ПАЖ-2 (Бардин В.В. и соавт., 1998), концентрацію креатиніну (ммоль/л) у плазмі крові визначали на спектрофотометрі СФ-46 при довжині хвилі 590 нм за методом Фоліна у модифікації Є.Б. Берхіна
(1977). Концентрацію білка в сечі визначали за методом Міхєєвої А.П., Богодарової І.А. (1996). В якості рефренс-препарату було обрано гіпотіазид фірми Sanofi-Synthelado (Франція).
Антигіпоксичну активність досліджували відповідно “Методическим рекомендациям по доклиническому исследованию антигипоксических средств” (Лукьянова Л.Д., 1999). Для оцінки антиоксидантної дії гліоксирену визначали вміст ТБК-активних продуктів перекисного окиснення ліпідів (ПОЛ) - малоновий диальдегід (МДА) (Губський Ю.І. і співавт., 1994).
Антирадикальну (АРА) та антиокислювальну (АОА) активності гліоксирену вивчали в дослідах in vitro та in vivo, використовуючи класичні методи (спектрофотометрії та біохемілюмінесценції) (Губський Ю.І. і співавт., 1994; Ланкін В.З. і співавт., 1996; Барабай В.А. і співавт., 1997). Антиексудативну активність гліоксирену досліджували на моделі гострого карагенінового запалення (Тринус Ф.П. и соавт., 1987), викликаного субплантарним введенням в одну з лапок миші 0,05 мл 1% розчину карагеніну. Дослідження антимікробної активності гліоксирену проводили in vitro та in vivo (Першин Г.Н., 1971; Навашин С.М. и соавт., 1982; Филимонова Н.И., 1999).
На моделі гіпергідратації організму досліджували вплив гліоксирену на функціональний стан нирок після в/ш одноразового та повторного введень субстанції в ЕД50 за умов збільшення рідини в організмі. Були проведені розрахунки швидкості клубочкової фільтрації, канальцевої реабсорбції та інших показників за загальноприйнятими формулами (Шюк О.Ю., 1982; Рябов С.И. и соавт., 1997). Для дослідження впливу гліоксирену на показники діяльності нирок за умов зниженої мінералокортикоїдної активності у щурів була створена модель блокади альдостеронових рецепторів (Куковська І.Л., 2004) шляхом перорального введення тваринам спіронолактону фірми “Гедеон Ріхтер”, Угорщина, у дозі 20 мг/кг.
Взаємодію гліоксирену з інгібіторами дофамінових рецепторів вивчали в експерименті з антагоністом дофаміну домперидоном виробництва фірми “Янссен фармацевтика Н.В.”, Бельгія (Сергеев П.В. и соавт., 1999). Домперидон вводили перорально в дозі 40 мг/кг.
Вплив гліоксирену на натрійуретичну активність плазми крові щурів досліджували за умов збільшення об’єму позаклітинної рідини в організмі. Попередньо було проведено біологічне тестування плазми крові щурів (Іванов Ю.І. та співавт., 1980) на натрійуретичну активність, яку визначали по екскреції іонів натрію з сечею і оцінювали в ум.од/мл натрійуретичного гормону (НУГ). За одну умовну одиницю НУГ приймали таку його кількість, яка здатна в 2 рази збільшити натрійурез порівняно з контрольними експериментами (Кубынин А.Н. и соавт., 2000). Продукцію НУГ стимулювали збільшенням об’єму позаклітинної рідини введенням у хвостову вену щурів 0,9% розчину натрію хлориду в кількості 3% від маси тіла. Контрольну і дослідну плазму тварин тестували на 10 щурах. НУГ плазми крові визначали за формулою: К = (М1М2 – m1m2) / P (M1 – M2), де К – вміст НУГ в 1 мл плазми крові; М1 – середня величина екскреції іонів натрію з сечею у контрольних тварин; m1 – стандартна помилка середньої арифметичної цього показника у контрольних тварин; М2 – середня арифметична величина екскреції іонів натрію у дослідних тварин; m2 – стандартна похибка середньої арифметичної цього показника у дослідних тварин; Р – об’єм введеної для тестування плазми крові в мл (Куковська І.Л., Косуба Р.Б., 2000; Куковська І.Л., 2004). Модель гломерулонефриту викликали за методикою W. Heymann et al. (1962) в модифікації Віхерт А.М.та співавторів (1972), вдосконаленій нами. Через 3 тижні після імунізації була підтверджена наявність хронічного гломерулонефриту. Загальнотоксичу дію гліоксирену на органи і системи організму досліджували протягом 3-х міс на нелінійних білих щурах різної статі в дозах ЕД50 (37,1 мг/кг), 5 ЕД50 (185,5 мг/кг), 10 ЕД50 (371,0 мг/кг). Гематологічні дослідження проводили за загальноприйнятими методами (Меньшиков В.В.,1987). Отримані результати експериментів піддавали обробці методами параметричної статистики з використанням критерію t-Ст’юдента (Сернов Л.Н. и соавт., 2000).
Результати дослідження та їх обговорення. Першим етапом нашої роботи було визначення гострої токсичності 23 нових речовин – похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти, діуретичної дії і встановлення залежності “структура-діуретична дія-активність”. Встановлено, що ЛД50 ефірів та амідів – похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти змінювалася в межах від 400 до 3583 мг/кг, що дозволяє віднести їх до малотоксичних і практично нетоксичних речовин, тобто V і VІ класу токсичності згідно класифікації К.К. Сидорова (1973). Найменш токсичною виявилась речовина під шифром Е-39 (ББК-1), у подальшому умовно названа „гліоксирен”.
При визначенні діуретичної дії похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти найактивнішим виявився ефір під шифром Е-39 (гліоксирен). „Діуретична дія-активність” в ряду похідних 2-оксоіндолін-3-гліоксилової кислоти залежить від величини n (кількість метильних або пропіленових груп) та природи радикалу R: чим більше величина n, тим вище діуретична дія. В наступних проведених нами експериментах визначена гостра токсичність і діуретична активність гліоксирену, а також дозо-залежний діуретичний ефект субстанції та його ефективність протягом 7-денного застосування. Встановлено, що сечогінна дія гліоксирену перевищує показники діуретичної дії гіпотіазиду в 1,5 раза, р<0,05. Визначено ЕД50 гліоксирену, яка при в/ш введенні щурам дорівнює 37,1 мг/кг. ЛД50 гліоксирену при в/о введенні мишам і щурам дорівнює 3583 мг/кг і 2750 мг/кг відповідно. ЛД50 за умов в/ш введення визначити не вдалося (при введенні максимально допустимої кількості субстанції жодна тварина не загинула, отже ЛД50 > 4500 мг/кг).
Встановлений дозозалежний діуретичний ефект гліоксирену: вірогідне зростання сечовиділення починається з дози 20 мг/кг, досягає максимуму в дозі 40 мг/кг; при подальшому підвищенні дози сечогінна дія гліоксирену не зростає.
За умов 7-денного застосування гліоксирену у щурів в дозі 37,1 мг/кг достовірно посилюється спонтанний діурез у 2,93 рази, достовірно збільшується екскреція іонів натрію в 3,6 рази, іонів калію – достовірно зростає в 2,9 рази (табл.).
Таблиця
Вплив багаторазового введення гліоксирену на питну
збудливість, діурез та екскрецію електролітів, х±Sх, n = 7
|
Досліджувані показники |
Контроль |
Дослід (гліоксирен, 37,1 мг/кг) |
|
Питна збудливість, мл/добу |
20,62±1,20 |
17,91±0,92 |
|
Діурез, мл/добу |
5,47±0,42 |
15,37±0,91* |
|
Концентрація іонів натрію, ммоль/л |
2,34±0,19 |
2,47±0,31 |
|
Концентрація іонів калію, ммоль/л |
109,13±11,02 |
105,51±12,0 |
|
Концентрація креатиніну, ммоль/л |
2,74±0,23 |
2,47±0,32 |
|
Екскреція іонів натрію з сечею, мкмоль/доба |
12,79±0,98 |
38,75±2,10* |
|
Екскреція іонів калію з сечею, мкмоль/доба |
596,94±11,19 |
1617,16±21,07* |
|
Екскреція креатиніну, з сечею, мкмоль/доба |
14,98±1,37 |
25,83±1,67* |
Примітка: *- р<0,05 стосовно показників контролю
Активний діуретичний ефект гліоксирену утримується в 1-5 доби його введення включно. Очевидно, діуретична реакція гліоксирену розвивається внаслідок збільшення швидкості клубоч-кової фільтрації (що підтверджується зростанням екскреції креатиніну), пригнічення реабсорбції, посилення виведення іонів натрію та, меншою мірою, калію. Дослідження впливу гліоксирену на нирки в умовах сольового навантаження підтвердило його високу діуретичну активність.
Наступним розділом нашої роботи стало з’ясування механізмів діуретичної дії гліоксирену. Дослідження ниркових ефектів гліоксирену за умов зниження активності мінералокортикоїдів шляхом блокади альдостеронових рецепторів показали (рис. 2), що випробувана субстанція в цій ситуації зберігає діуретичну активність. Так, гліоксирен виявив достовірне значне зростання діурезу (у 2,83 рази) та натрійурезу (у 3,12 разів), меншою мірою – калійурезу (у 2,49 рази). У випадку сумісного застосування гліоксирену та спіронолактону діурез перевищував такий щодо гліоксирену або спіронолактону окремо. Так, сечовиділення збільшувалось в 2,54 рази порівняно із спіронолактоном (р<0,05) і у 3,07 рази – в порівнянні з контролем (р<0,05); щодо гліоксирену спостерігалася тенденція до зростання (у 1,08 рази; р>0,05). Літературні дані (Гафуров М.С., 2001) свідчать, що конкретні механізми діуретичної дії спіронолактону пов’язані з конкурентним антагонізмом із альдостероном за специфічні рецептори мінералокортикоїдів. Результати експерименту вказують на те, що гліоксірен, використаний у ЕД50, не запобігав діуретичному ефекту спіронолактону, для здійснення якого необхідні вільні альдостеронові рецептори. Тому можемо вважати, що гліоксирен у дозі ЕД50, очевидно, не зв’язується із рецепторами мінералокортикоїдних гормонів, розташованими на плазматичній мембрані клітин-ефекторів і, можливо, не є конкурентним антагоністом альдостерону.
Рис. 2. Вплив гліоксирену на сечовидільну функцію нирок за умов блокади альдостеронових рецепторів, р<0,05
Разом з тим, експеримент виявив ефект взаємного потенціювання діуретичної дії у випадку сумісного застосування гліоксирену та спіронолактону. Цей ефект є дуже цінним для потенційного діуретика гліоксирену (Сергеев П.В. и соавт., 1999). Наступним етапом нашої роботи стало вивчення ниркових ефектів гліоксирену за умов блокади периферичних ефектів дофаміну. Задля пригнічення дофамінових рецепторів використовувався домперидон – конкурентний антагоніст дофаміну, який має незначну проникність через гематоенцефалічний бар’єр і тому практично не впливає на центральні механізми дофаміну. Аналіз результатів проведених досліджень показав (рис. 3), що виділення з сечею води у випадку застосування домперидону знижувалося активніше (у 1,78 рази; р<0,05), ніж натрійурез (зменшувався у 1,64 рази; р<0,05) та калійурез (знижувався у 1,49 рази; р<0,05). Це дозволяє припустити, що антидіуретичний ефект домперидону зумовлений переважно зниженням ниркового кровообігу і клубочкової фільтрації, і меншою мірою – пригніченням натрійурезу, тобто субстанція діє протилежно дофаміну, який активує нирковий кровообіг і натрійурез (Вандер А., 2000). Використання окремо гліоксирену на фоні водного навантаження призвело до зростання діурезу у 3,26 рази (р<0,05), збільшення екскреції іонів натрію у 3,47 рази (р<0,05), зростання калійурезу (у 2,85 рази; р<0,05).
Рис. 3. Вплив гліоксирену на сечовидільну функцію нирок за умов блокади дофамінових рецепторів, р < 0,05
Одночасне застосування гліоксирену та домперидону викликало збільшення діурезу у 2,57 рази (р<0,05), збільшення екскреції іонів натрію із сечею у 2,4 раза (р<0,05). Також спостерігалась тенденція до збільшення екскреції іонів калію (у 1,2 раза; р>0,05) (всі зміни приведені відносно контролю). Отримані результати свідчать, що за умов пригнічення дофамінових рецепторів діуретична активність гліоксирену значно знизилася. Так, у порівнянні з даними групи, яка отримувала лише гліоксирен, показники щодо водного діурезу зменшилися у 1,3 раза (р<0,05), натрійурез знизився у 1,4 раза (р<0,05), калійурез зменшився у 2,4 раза (р<0,05). Порівняно з показниками груп, які отримували лише гліоксирен або домперидон, у випадку сумісного застосування гліоксирену та домперидону звертає увагу односпрямованість та близька кратність щодо змін діурезу, натрій- та калійурезу. На нашу думку, зростання діурезу, яке не супроводжується відповідним підвищенням натрійурезу та калійурезу і досягнуте без використання осмотично активних сполук, дозволяє припустити, що діуретичний ефект гліоксирену обумовлений більшою мірою покращенням ниркового кровообігу і зростанням гломерулярної ультрафільтрації, і меншою мірою – пригніченням реабсорбції іонів натрію. З літературних даних (Вандер А., 2000) відомо, що саме такий вплив на нирки (стимуляція водного діурезу внаслідок посилення ниркового кровообігу, активація натрійурезу через пригнічення реабсорбції натрію внаслідок впливу на епітелій канальців нефрона, стимуляція натрійурезу та зменшення калійурезу внаслідок пригнічення секреції альдостерону в надниркових залозах) властивий ендогенній діуретичній речовині – дофаміну. Таким чином, враховуючи результати експерименту, а також літературні відомості про належність похідних індолу, до яких відноситься гліоксирен, до прямих агоністів рецепторів дофаміну (Чекман І.С., 1983), можна вважати, що гліоксирен викликає ниркові ефекти, властиві дофаміну і пов’язані з активацією дофамінових рецепторів. Все вищенаведене свідчить, що гліоксирен є агоністом ниркових рецепторів дофаміну. Також з’ясовано, що гліоксирен при сумісному використанні з інгібіторами дофамінових рецепторів частково зберігає свою діуретичну активність.
Дослідження впливу гліоксирену на натрійуретичну активність плазми крові щурів (рис. 4) показало збільшення екскреції натрію з сечею після збільшення об’єму позаклітинної рідини в організмі шляхом введення фізіологічного розчину.
*
*