Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
46
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І. КРИП’ЯКЕВИЧА
ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА
РИБАК Оксана Зіновіївна
УДК 94(477.8).04: „18/19”
Ідеологія і суспільна практика жіночого руху
на західноукраїнських землях ХІХ –першої третини ХХ ст.:
типологія та європейський культурно-історичний контекст
Спеціальність 07.00.01 –історія України
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Львів –
Дисертацією є монографія.
Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка.
Науковий консультант:
доктор історичних наук, професор
КОНДРАТЮК КОСТЯНТИН КОСТЯНТИНОВИЧ,
завідувач кафедри новітньої історії України
Львівського національного університету імені Івана Франка.
Офіційні опоненти:
доктор історичних наук, професор
ГЕЛЕЙ СТЕПАН ДМИТРОВИЧ, завідувач кафедри історії України і політології
Львівської комерційної академії;
доктор історичних наук, професор,
РОМАНЮК МИРОСЛАВ МИКОЛАЙОВИЧ, директор Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України.
доктор історичних наук, професор
СУХИЙ ОЛЕКСІЙ МИКОЛАЙОВИЧ, кафедра новітньої історії України
Львівського національного університету імені Івана Франка;
Провідна установа: Інститут історії України НАН України (м. Київ).
Захист відбудеться 23 січня 2007 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.35.222.01 в Інституті українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4)
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту українознавства ім. І.Крипякевича НАН України(79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4)
Автореферат розісланий 21 грудня 2006 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради,
доктор історичних наук І.Г. Патер
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Один з важливих і результативних способів пізнання суспільно-політичного життя –дослідження історії ідей та ідеологій, створених на їхній основі, а також громадських організацій, які у своїй діяльності керувалися засадами цих ідеології. Ідеї у сучасному трактуванні –один із засобів людського пізнання, своєрідний підсумок досвіду розвитку знань і водночас активні евристичні принципи пояснення суспільних явищ, пошуку нових шляхів вирішення соціальних проблем. Ідея емансипації жінки, ідеологія фемінізму як інтелектуальний витвір європейської цивілізації вже більше двох століть не тратить своєї актуальності, демонструє динамічний розвиток та здатність модифікуватися, відповідати на виклики часу. Ідея емансипації жінки, яка оформилася в окрему самостійну ідеологію фемінізму (з численними її різновидами), була і залишається однією з форм осягнення явищ суспільної реальності.
Актуальність дослідження становлення та розвитку ідеології фемінізму, а також діяльності жіночих організацій у західноукраїнському суспільстві пояснюється декількома обставинами. Зокрема, в українському гуманітарному просторі існують найрізноманітніші упередження та історичні штампи в підходах до ідеологічних характеристик українського жіночого руху. Найчастіше чи не єдину ідеологічну ознаку цього руху вбачають у національному патріотизмі. Український жіночий рух не перестають розглядати „поза” ідеологією, зводячи його переважно до дуже конкретної, прагматичної громадської діяльності. Ідеологію фемінізму часто трактують як чужу, штучно привнесену в український соціум, надмірно підкреслюючи її марґінальність. Однак, з’ясовуючи обставини історичного формування та розвитку українського суспільно-політичного, культурно-інтелектуального життя, не можна обійтися без вивчення такої його частини, як фемінізм (у сенсі ідеології, світоглядних настанов, суспільно-політичної та культурної парадигми). З огляду на класичний поділ ідеологій на консерватизм, лібералізм, соціалізм (соціал-демократизм), націоналізм науково актуальними є спроба простежити і оцінити трактування проблеми „жінка і суспільство” кожною з цих ідеологій, виокремивши відповідно консервативну, ліберальну, соціалістичну (соціал-демократичну) феміністичні концепції.
Зв’язок монографії з науковими програмами, планами, темами. У монографії складовою частиною стали результати наукової роботи автора, отримані під час виконання плану науково-дослідницької роботи Львівського національного університету імені Івана Франка за напрямком наукових досліджень історичного факультету, зокрема досліджень кафедри новітньої історії України.
Об’єкт дослідження –ідейне становлення та розвиток західноукраїнського жіночого руху ХІХ –першої третини ХХ ст.; типологічна ідентифікація його ідеологічних та організаційних засад.
Предмет дослідження –ідея емансипації жінки, трансформована у структуровану ідеологію фемінізму та її реалізація у суспільній практиці західноукраїнського жіночого руху.
Територіальні межі дослідження. Вивчено процеси ідейного становлення фемінізму на західноукраїнських землях (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття, Волинь, Підляшшя, Полісся, Холмщина). Ці землі у різні історичні періоди входили до складу Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. Внутрішня політика цих держав багато в чому детермінувала характер ідеологічних дискурсів у жіночому русі, його організаційні принципи та структуру. Саме на цих територіях український жіночий рух зміг ідейно та організаційно розвиватися як складова частина громадянського суспільства.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють ХІХ ст., починаючи від доби романтизму, тобто від часу чіткої артикуляції самої проблеми емансипації жінки, і до початку Другої світової війни, яка для західноукраїнського соціуму означала не лише радикальні державно-політичні зміни, а й різке, одномоментне руйнування твореної десятиліттями системи суспільно-політичного життя, культурно-світоглядних цінностей, морально-етичних засад. Упродовж ХІХ –першої третини ХХ ст. на західноукраїнських землях становлення і розвиток фемінізму від ідеї до ідеології відбувався як безперервний еволюційний процес, що мав своє завершення і характеризувався цілісністю.
Мета дослідження –з’ясувати еволюцію перетворення ідеї емансипації жінки у структуровану ідеологію фемінізму як рушія розвитку західноукраїнського жіночого руху ХІХ –першої третини ХХ ст.; показати фемінізм у взаємозв’язках з класичними ідеологіями консерватизму, лібералізму, соціалізму (соціал-демократизму), націоналізму; дати типологічну характеристику ідейно-теоретичних та організаційних засад громадського руху, інспірованого ідеологією фемінізму.
Завдання дослідження:
–з’ясувати суть та характер історіософії та історіографії українських жіночих студій; показати їх у порівнянні з відповідними напрацюваннями у європейських гуманітарних науках; простежити українську наукову традицію у трактуванні соціокультурного феномену статі;
–проаналізувати суспільно-правові норми трактування жінки як спосіб дискримінації і як джерело соціального невдоволення;
–відтворити еволюцію розвитку ідеї емансипації жінки у західноукраїнському суспільстві;
–охарактеризувати основні дискурси ідеології фемінізму в системі тогочасних ідеологічних концепцій консерватизму, лібералізму, соціалізму (соціал-демократизму), націоналізму;
–з’ясувати риси типологічної ідентичності ідеології та суспільної практики західноукраїнського жіночого руху;
–дослідити західноукраїнський жіночий рух у європейському культурно-історичному контексті;
–проаналізувати організаційне становлення і розвиток західноукраїнського жіночого руху, показати його як суспільно-практичне втілення ідейних настанов ідеології фемінізму.
Наукова новизна роботи. У дисертації системно викладено концепцію ідейного розвитку західноукраїнського жіночого руху впродовж ХІХ –першої третини ХХ ст. у контексті класичної ідеології –консерватизму, лібералізму, соціалізму (соціал-демократизму), націоналізму.
На захист виносяться: систематизований історіографічний огляд українських жіночих студій; розгляд правової дискримінації жінок як одного з найважливіших джерел появи і розвитку жіночого руху та його ідеології; всебічна характеристика функціонування варіантів ідеології фемінізму у західноукраїнському суспільстві; аналіз західноукраїнського жіночого руху у європейському культурно-історичному контексті; концепцію типологічної характеристики ідеології та суспільної практики західноукраїнського жіночого руху; з’ясування залежності між характером громадської діяльності жіночих організацій і їх програмними настановами.
Методологічна основа дослідження ґрунтується на принципах історизму, системності та об’єктивності, на засадах джерельної достовірності історичного знання. Дослідження передбачало формування інтегрованого знання, яке увібрало в себе результати вивчення різних дисциплінарних сфер, насамперед історії суспільно-політичного життя, соціальної і культурної антропології, етнографії, соціології, правознавства, мистецтвознавства. Використані методи декількох наукових напрямів і шкіл, насамперед еволюціонізму, дифузіонізму, структуралізму та функціоналізму. Головні методи дослідження: історіографічного аналізу, діахронного та синхронного висвітлення історичних подій і явищ, аналіз історичних текстів у рамках герменевтичної парадигми, метод синтезу, який дає змогу проаналізувати проблему цілісно та багатовимірно. Описовий метод дав змогу вивчити національно-індивідуальний характер ідеології західноукраїнського жіночого руху, а індуктивний метод, структурно-функціональний підхід, типологізація, факторний і компонентний аналіз допомогли перейти від констатації та аналізу конкретних ідейних постулатів західноукраїнського жіночого руху і його громадсько-суспільних дій до узагальнень, які характеризують європейську типологічну ідентичність його ідеологічних та організаційних засад. Вивчення становлення і розвитку ідеології фемінізму, зокрема у контексті західноукраїнського громадсько-політичного життя, є типовим прикладом жіночих студій, які природно мають ґрунтуватися на використанні методології феміністичних та ґендерних досліджень. У дослідженні одночасно використано метод розуміння і метод пояснення, поєднання яких дає змогу подолати обмеженість історичної описовості та формалізм структурно-функціоналістських методів, випрацювати аналітичні способи пізнання явищ ідеологічного розвитку суспільства. У роботі застосовано ряд категорій, які виступають організуючими формами історичного пізнання (ідеологія; консервативний, ліберальний, соціалістичний фемінізм; громадсько-політичний рух, зокрема жіночий рух; дискримінація за статевою ознакою; рівноправність статей –правова, культурно-освітня, професійно-виробнича та ін.).
Теоретична цінність роботи полягає 1) у виробленні методологічних підходів до вивчення історіографічного розвитку українських жіночих студій; 2) в узагальненні широкої бази джерел та в залученні до наукового використання загальнотеоретичних категорій і понять, необхідних для типологічної характеристики ідеології західноукраїнського жіночого руху на основі класичного поділу ідеологій на консерватизм, лібералізм, соціалізм, націоналізм; 3) у систематизованому та комплексному показі цілісного процесу розвитку ідеології фемінізму у західноукраїнському соціумі; 4) у визначенні типологічної спільності (ідейно-теоретичної та організаційної) західноукраїнського жіночого руху з аналогічними процесами в європейських країнах, зокрема центральноєвропейських.
Практичне значення роботи. Результати дослідження будуть використані для створення сучасної концепції історії України, зокрема цілісної національної суспільно-політичної історії, для підготовки лекційних курсів з історії України, для створення шкільних та вузівських підручників, для просвітницької роботи серед населення. Вивчення досвіду ідейного та організаційного розвитку жіночого руху має важливе значення для формування та розвитку сучасного громадянського суспільства в Україні.
Апробація результатів дослідження. Результати роботи оприлюднено на наукових конференціях: „Михайло Грушевський і Західна Україна” (Львів, 1995), „Жінки України: сучасний статус і перспективи” (Київ, 1995), „Національна еліта та інтелектуальний потенціал України” (Львів, 1996), „Іван Франко –письменник, мислитель, громадянин” (Львів, 1996), на Міжнародному науковому симпозіумі „Польсько-українські літературні, культурні та історичні зв’язки в ХІХ–ХХ ст.” (Варшава, 1998), на Наукових сесіях Наукового товариства ім. Шевченка (1997–), на п’ятому, шостому, сьомому та восьмому Міжнародних славістичних колоквіумах (Львів, 1997–), на Шашкевичівських читаннях (1996–), на Міжнародному науковому конгресі „Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, 2000), на Міжнародній науково-теоретичній конференції „Український жіночий рух на зламі тисячоліть” (Львів, 2004), на п’ятому Всесвітньому форумі українців (Київ, 2006).
Структура монографії. Мета і завдання визначають структуру дослідження, яка складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг монографії 27,4 др. арк. (500 стор.). У бібліографії –назв.
У „Вступі” з’ясовано актуальність, ступінь опрацювання проблеми, визначено об’єкт і предмет, обґрунтовано мету, завдання, хронологічні рамки та територіальні межі дослідження. Визначено новизну, методологію та методи дослідження, науково-теоретичну та практичну значущість дослідження.
У першому розділі „Історіографія та історіософія жіночих студій” охарактеризовано етапи розвитку дебатів про соціокультурний феномен статі, коротко проаналізовано історичні варіанти амбівалентного трактування жінки як соціокультурної істоти. У роки Французької революції 1789 р. Олімпія де Гуж опублікувала „Декларацію прав жінки і громадянки”, а 1792 р. в Англії Мері Волстонкрафт –„Виправдання прав жінки”. Ці роботи започаткували формування і розвиток розвитку феміністичної ідеології. Завершився він з початком Першої світової війни. За цей час структуровано ідеологію фемінізму, сформувано її основні варіанти, зокрема консервативний (соціально-християнський), ліберальний та соціал-демократичний фемінізм. Об’єктом розгляду ідеології фемінізму були нерівність юридичних, зокрема громадянських, прав чоловіків та жінок, дискримінаційна щодо жінок система виховання та навчання, визиск праці жінок на виробництві, проблеми статевої асиметрії сімейного устрою та сімейної моралі, проблема проституції та ін. У XX ст., зокрема після закінчення Першої світової війни, у більшості європейських країн законодавчо визнано рівні громадянські права чоловіків та жінок, розпочалося юридичне нормування соціального захисту жінок. Але з’ясувалося, що засади патріархальної організації суспільства набагато сильніші, ніж норми чинних законів. Тому на другому етапі розвитку феміністичної ідеології основну увагу було зосереджено на поборюванні патріархальних стереотипів та механізмів їх відтворення.
Проаналізовано „передісторію” жіночих студій. Ідеологія емансипації жінок формувалась у контексті світовідчуття та світобачення культурних епох (романтизму, позитивізму, модернізму та постмодернізму), які мовою художньої інтерпретації та наукового пізнання, новими морально-етичними нормами суттєво змінювали усталені стереотипи патріархальної моделі світу. У жіночих студіях найдовшу „передісторію” можна простежити в історичних, соціологічних та етнологічних дослідженнях. Під впливом теорії еволюціонізму, починаючи з середини XIX ст., змінювалися власне історичні уявлення. Розвиток етнографії, вивчення проблем історії та теорії культури, психології опосередковано впливали на історичні дослідження. У контексті еволюціоністської візії на історію та культуру людину не можна було трактувати як абстрактний суб’єкт чи тільки як конкретний історичний персонаж, треба було акцентувати увагу насамперед на її соціостатевій, релігійній, етнічно-національній і етно-національно-психологічній ідентичності.
Далі охарактеризовано українську наукову традицію трактування соціокультурного феномену статі. В Україні початки ідейно-теоретичного обґрунтування процесу емансипації жінок пов’язані з добою романтизму. На рівні української суспільно-національної самосвідомості саме тоді сформувалася думка про високий престиж жінки в родині, а через неї й в суспільстві. Доба романтизму довершила формування найважливіших жіночих символів Матері-Вітчизни, Волі-Свободи і Богородиці як уособлень патріотично-релігійнихвартостей. Ці символи, по суті, трансформувалися у сталі національні жіночі архетипи, визначили основні параметри інтерпретації суспільної ролі жінки, зокрема й на науковому рівні. У них, власне, закладена першооснова подальших історіософських засад з’ясування проблеми емансипації жінок. В українських етнологічних дослідженнях міркування стосовно суспільного статусу жінок знаходимо передовсім у фольклорно-етнографічних розвідках дослідників романтичної школи (М.Костомаров, М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький). Науково систематизувавши та осмисливши український фольклор, романтики трансформували його у власній художній творчості. В українській культурі художня література в період романтизму була чи не найважливішим способом дослідження як соціально-економічних умов життя жінок, так і їхніх емоційно-психологічних переживань. Власне художня література взяла на себе функції аналізу багатьох аспектів проблеми „жінка і суспільство”.
Українські етнологи О.Боровиковський, В.Охрімович, В.Гнатюк, О.Єфименко досліджували різні аспекти трактування жінки, зокрема становище в родині та громаді, особливості подружніх стосунків залежно від типу та структури сім’ї, а також правове (за нормами звичаєвого права) та майнове становище жінки. В українській етнології ХХ ст. К.Грушевська репрезентує класичні зразки феміністичної критики „антифеміністичних” настанов тогочасних антропологів та етнологів. Серед гуманітарних студій фольклорно-етнологічні дослідження XIX –перших десятилітьXX ст. найпослідовніше та системніше висвітлювали різні аспекти „жіночої” проблематики, яка сформувалась за логікою історіософського та методологічного розвитку саме цього наукового напряму.
В українській історіографії XIX –початку XX ст. є невелика кількість наукових розвідок тематичної групи „жінка в історії”. Це переважно окремі статті або ж белетризовані оповіді, які аж ніяк не могли претендувати на вичерпність та широке охоплення зазначеної тематики. Винятком є хіба роботи О.Левицького, який системно працював над джерелами ХVІ–ХVІІ ст. і присвятив декілька робіт спеціально дослідженню феномену жінки в українській історії ХVІ –ХVІІ ст., а також включив „жіночу” проблематику в контекст дослідження „історії повсякденності” цього ж періоду.
Детально проаналізовано роботи М.Грушевського, для якого суспільне становище жінки стало невід’ємною частиною характеристики загальнокультурного та історичного процесів. Аналіз взаємин „жінка –суспільство”, „суспільство –жінка”, нехай навіть схематичний, наявний у М.Грушевського при дослідженні майже кожного історичного періоду. Найкраще представлені цього типу погляди вченого у багатотомних „Історії України-Руси”, „Історії української літератури” та у роботі „Початки громадянства (ґенетична соціологія)”. Дослідження ролі жінок в українській історії репрезентують роботи С.Русової „Наші визначні жінки” і Н.Полонської-Василенко „Видатні жінки України”.
Наукові дослідження правового становища жінок як в історичному минулому, так і в тогочасних реаліях, численні дискусії навколо юридичних прав жінок стали частиною інтелектуального життя багатьох країн у XIX та у перших десятиліттяхXX ст. Правове становище жінок у середньовічній Україні досліджували згадуваний уже М.Грушевський , О.Левицький, М.Буданов та І.Кокорудз, а правовий статус жінок у XIX –перших десятиліттях XX ст. –С.Дністрянський.
Літопис українського жіночого руху та еволюція його ідеології представлені роботами О.Дучимінської, М.Возняка, І.Павликовської, І.Книш, М.Дядюк та ін. Монографічні дослідження М.Богачевської-Хомяк2, Л.Смоляр3, Б.Савчука4 є вагомим досягненням у дослідженні історії жіночого руху. Визначальна історіософська засада цих робіт –перевага національно-визвольних прагнень учасниць жіночого руху перед власне феміністичними.
Джерелом вивчення історії жіночого руху є українська публіцистика ХІХ–ХХ ст. У 50–60-ті роки ХIХ ст. у Львові вперше з’явилися москвофільські часописи, адресовані спеціально жінкам („Лада”, „Русалка”). З 80-х рр. ХІХ ст. виходять з друку так звані жіночі видання, що були потужним субкультурним ресурсом жіночого руху (альманах „Перший вінок”, три випуски збірника „Наша доля”). Серед видань, що найпослідовніше артикулювали новий феміністичний дискурс суспільної свідомості, –газета „Мета” (Львів, 1908), „Жіноче діло”, додаток до газети „Діло” (Львів, 1922), „Наша мета” (Львів, 1919), „Жіночий вісник” (Львів, 1922), „Нова хата” (Львів, 1925–), „Жіноча доля” (Коломия, 1925–1939) та її численні альманахи і календарі, „Жіночий голос” (Львів, 1936–), „Жіноча воля” (Коломия, 1932–1939), „Світ молоді” (Коломия, 1932–), „Жінка” (Львів, 1935–), „Громадянка” (Львів, 1938), „Світ українки” (Львів, 1938), „Українка” (Львів, 1938–).
Ідеологія позитивізму та ліберального фемінізму, соціал-демократична концепція соціальної емансипації жінок визначили характер переважної більшості оригінальних публікацій українських авторів. Найрепрезентативнішими були роботи Н.Кобринської, О.Кобилянської, К.Малицької, М.Драгоманова, І.Франка, М.Павлика, М.Ганкевича. Зразками розвитку теорії національно-ліберального фемінізму у міжвоєнний період є публікації М.Рудницької, а роботи Є.Тишинської, М.Дзеровича репрезентують концепцію українського соціально-християнського жіночого руху.
Важливі неопубліковані документи і матеріали з історії західноукраїнського жіночого руху зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІА України у Львові). Матеріали і документи „Союзу українок” (ф.319), польських і єврейських жіночих товариств (ф. 841, 502) містять чимало нових даних про організаційні та ідейні засади емансипаційних прагнень жінок. Для дослідження становлення та розвитку ідеології консерватизму, лібералізму та соціалізму (соціал-демократизму) велику вагу мають матеріали, які зберігаються у фонді М. Павлика (ф. 663), УНДО (ф.344), Української парламентської репрезентації (ф.392), у фонді О.Назарука (ф.359), О.Басараб (ф.866). У Державному архіві Львівської області проаналізовано документи та матеріали фондів „Товариства жінок з вищою освітою у Львові” (ф.119), товариства „Общества русских дам во Львове” (ф.300). У рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України важливими для історії жіночого руху є документи і матеріали особистих фондів І.Блажкевич (ф.243), М.Підгірянки (ф.175), Л.Харевічової (ф.136). У Державному архіві Чернівецької області окремі матеріали, присвячені історії жіночого руху, зберігаються у фондах Дирекції поліції м. Чернівців (ф.10), Крайової шкільної ради Буковини (ф.211). Для з’ясування окремих аспектів ідеологічного підґрунтя українського жіночого руху важливі дані є у відділі рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, зокрема в архіві І.Франка (ф.3), в особистому фонді Н.Кобринської (ф.13).
До початку ХХ ст. спектр історіографічних концепцій та підходів (від романтичного і до позитивістського, соціологічного та культурно-антропологічного) був досить повно (хоч і далеко не вичерпно) представлений в українських наукових дослідженнях, пов’язаних з вивченням соціокультурного феномену статі. У перші десятиліття XX ст. виник певний дисбаланс в українській історіографії досліджуваної проблематики. В міжвоєнний період у Галичині увага як окремих діячок жіночого руху, так і всієї громадськості була спрямована на розвиток періодичних видань для жінок. Але науково-популярні статті, хоч і різноманітні щодо тематики, не могли компенсувати майже цілковитий брак монографічних і науково-документальних публікацій. Тогочасні жіночі студії переважно орієнтувалися на інтелектуально-пропагандистське забезпечення потреб жіночого руху.
Важливим історіософським підґрунтям як самого емансипаційного руху, так і його досліджень став позитивізм, який розглянуто принаймні у двох виявах –як тип мислення, світоглядної ідеології і як наукову концепцію. Позитивізм на українському ґрунті втілився у суспільно-політичні програми, зорієнтовані на ідеї органічної праці, еволюціонізм, політичний реалізм та прагматизм. Одним з постулатів позитивістської суспільно-політичної програми є суспільна рівноправність жінок. Позитивістське гасло „праця над народом і для народу” було зреалізоване у різних сферах громадського життя, у тому числі й у жіночому русі. Історіософським принципом, який можна чітко простежити у провідних українських виданнях, присвячених ролі та становищу жінки в суспільстві, є еклектизм, що був способом гармонізації, узгодження концепцій, ідей, теорій, які, здавалось би, неможливо поєднати. Витворився своєрідний плюралістичний світогляд, в якому взаємопов’язано існували лібералізм, еволюціонізм, конституціоналізм (у розумінні засади розвитку громадянського суспільства і прав людини в ньому). До цього ряду треба додати націоналізм, соціальну доктрину соціалізму, ідею захисту особи перед владою, розуміння культури не лише як бази функціонування національно-державної системи, а й як способу міжлюдських відносин, свідоме прагнення уникати крайніх виявів радикалізму чи клерикалізму.
У другому розділі „Суспільно-правові норми та їх роль у регламентації жіночої ідентичності”проаналізовано права жінок у контексті суспільно-правової культури ХІХ –першої третини ХХ ст. Найхарактернішою рисою правового становища жінки у державах європейського та північноамериканського континентів була обов’язкова юридична опіка над нею батька, згодом –чоловіка або іншої особи чоловічої статі; у правових системах жінки не фігурували як повноцінні правоздатні особи (винятком були хіба що жінки на престолах), мали нерівну в порівнянні з чоловіками правову дієздатність. Законодавство Австро-Угорщини, його практична дія та варіанти інтерпретації дуже важливі для української суспільності Східної Галичини і Північної Буковини принаймні з двох міркувань. Перше –офіційні законодавчі норми Австро-Угорщини творили правове підґрунтя для найрізноманітніших виявів українського національного життя. Друге –цивільні закони імперії Габсбургів, зокрема сімейне право, після її розпаду з дуже незначними змінами діяли на території новоутворених держав, наприклад ЗУНР та Польщі.
Австрійське законодавство у правовому трактуванні жінки ґрунтувалося на реаліях традиційного укладу практичного життя і панівних тоді патріархальних світоглядних засадах. Жінка –юридична особа, водночас вона виробничо несамостійна, а це істотно применшувало її права. Дискримінаційним щодо жінок були параграфи цивільного кодексу, в яких йшлося про їхню правову діє- здатність, зокрема право бути свідком, опікуном чи куратором (192, 193, 195, 211), мати виборчі права, право на освіту. Несправедливим, з погляду рівно- правності статей, було і сімейне право ( 91, 142, 1237, 1264). Правова дієздатність одруженої жінки обмежувалася найбільше. Реформа сімейного права в контексті модернізації цивільного кодексу в Австро-Угорщині стала на порядок денний ще в останні десятиліття XIX ст. Не останню роль у цьому відіграло поширення позитивістських, ліберальних, соціал-демократичних ідей, а також ідеології фемінізму. В Австро-Угорщині потребу реформи цивільного кодексу офіційно ініціював голова державного трибуналу Й.Унґер. У Галицькому сеймі посол Є.Олесницький ініціював проведення дискусії у справі реформування цивільного кодексу, зокрема на рівні фахівців-юристів. Йшлося про зміну порядку успадкування у подружжі, про ліквідацію дискримінаційних правових норм щодо нешлюбних дітей та їхніх матерів, про лібералізацію процесу розлучення, про встановлення нових вікових норм вступу до шлюбу і т. ін. Правнича комісія сейму підтримала ідею реформи. Але спротив консервативних сил, домінування традиціоналістських суспільних поглядів на подружжя і сім’ю блокували проведення реформи.
Система правової дискримінації жінок мала логічне завершення у позбавленні їх громадянських, зокрема політичних прав. Жінкам також заборонялося бути членами політичних товариств та організацій. Трактуючи жінок нарівні з неповнолітніми, право приписувало їм пожиттєву громадянську незрілість. Більшість громадських організацій, що діяли в Галичині у другій половині ХІХ ст., не передбачали членства жінок. Повноправне членство жінки могли мати лише в організаціях доброчинного та культурно-освітнього характеру діяльності. Процеси лібералізації виборчої системи йшли лише в напрямі надання ширших виборчих прав особам чоловічої статі. Тогочасні теоретики права вважали: сама організація Австро-Угорської держави, її політичний устрій –непристосовані до участі жінок у виборчих кампаніях. Це було однією з причин того, що жоден з численних, підготовлених в урядових колах проектів реформи виборчого права, в тому числі й виборів до парламенту, не передбачав надання жінкам виборчих прав. Незважаючи на те, що до початку Першої світової війни Австро-Угорщина так і не надала жінкам повноцінних громадянських, зокрема виборчих прав, саме тоді заклали правову і суспільно-психологічну основу для здійснення законодавчих реформ, які визначали юридичний статус громадянина. А це сприяло тому, що у країнах, які утворилися після розпаду Австро-Угорської монархії, цілком закономірним було прийняття конституційної норми правової рівності чоловіків та жінок.
Права жінок, нормовані офіційним законодавством, –лише один з аспектів їхнього суспільно реґламентованого становища. Фактична нерівноправність статей була значно глибша, ніж законодавчо фіксована, бо дискримінаційну дію офіційного права щодо жінок посилювали норми звичаєвого права, побутової культури, ментальні та національно-культурні стереотипи.
У роботі проаналізовано соціально-економічне становище жінок Східної Галичини та Північної Буковини. Крім соціально-класових характеристик, враховано національну та релігійно-конфесійну належність жінок, що істотно впливала на їхнє суспільне становище. Жінки як соціально-історична категорія населення мали по суті три статуси соціального існування –національний (національно-релігійний), соціально-класовий та соціостатевий (соціо-культурно-статевий). Кожен з них підлягав під певне правове реґулювання. За загальною нормою тогочасного офіційного права, юридичний статус жінки на кожному з них мав ознаки правових обмежень та дискримінації у порівнянні з чоловіками того ж статусу. Власне українки Східної Галичини та Північної Буковини –це у переважній більшості селянки. Лише кількісно незначна так звана середня верства (жінки з сімей національної інтелігенції, зокрема греко-католицьких священиків) творила середовище, сприятливе для обговорення ідеї реформування правової системи. Процеси урбанізації та творення відповідної соціальної структури населення дали лише перші результати у середовищі українців. До початку Першої світової війни на цих територіях збереглася доволі консервативна, обтяжена численними архаїзмами соціальна структура населення. У переважній частині його ще не була сформована „чутливість” на правову соціостатеву несправедливість. У процесах модернізації тогочасної правової культури домінували національні та соціально-класові проблеми. Проблема правової дискримінації жінок розглядалася переважно у широкому контексті громадянських прав.
З’ясовано становище жінок, життя яких визначали норми українського звичаєвого права. Селянська культура була тим середовищем, в якому, крім офіційного, діяли норми звичаєвого права, що реґулювали сферу соціостатевих відносин і визначали статус українських жінок-селянок, які становили найчисленнішу в українському суспільстві соціальну верству жінок. Звичаєве право водночас було нормою моралі, звичаєвим імперативом і системою усталених та еволюційно змінних загальноприйнятих цінностей. Правове становище жінки-селянки визначалося щонайменше двома обставинами. Пер- ша –кількісна перевага в українському селі малої селянської сім’ї, що формувала певний тип внутрішнього виробництва та споживання, а також тип міжстатевих відносин. Суттєво інша ситуація спостерігалася у великих патріархальних сім’ях, яких, щоправда, в українському селі було менше. Саме в таких сім’ях після одруження жінка потрапляла в залежність від волі не тільки свого чоловіка, але й його родичів, що мешкали разом з ним. Друга обставина –економічні функції жінки у селянському господарстві, яке практично не могло існувати без праці жінок. Власне ці дві обставини і зумовили очевидну тенденцію до розвитку „паритетних” та „егалітарних” міжстатевих відносин у селянській сім’ї при загальному домінуванні патріархального типу культури і соціально-виробничих відносин. У селянському середовищі на межі ХІХ – ХХ ст. лише зароджувалося усвідомлення своїх юридичних прав, зокрема національних, а також соціально-класових, майнових та громадянських. Соціостатевий аспект права актуалізувався у суспільній свідомості насамкінець.
Проаналізовано юридичний статус жінок у контексті правової культури міжвоєнного періоду. Радикальні зміни у правове становище жінок внесла Перша світова війна та поява нових європейських держав, більшість з яких декларувала відмову від юридичної дискримінації жінок. ЗУНР проголосила рівні політичні права для чоловіків і жінок. У тогочасних умовах це означало визнання однієї з головних засад демократичного та ліберального права. Поразки українського державотворення перервали процес національної офіційно-правової кодифікації, зокрема процес унормування юридичного трактування статі. Міжвоєнна Польща проголосила рівні політичні права чоловіків та жінок, що мало насамперед формально правове значення, переконливо свідчило про перемогу засад лібералізму та демократизму. Реальна політична самореалізація жінок у міжвоєнній Польщі загалом була невисокою. Про це свідчить хоча б кількість жінок, обраних до сейму та сенату: 1922 р. до сейму обрали 9, а до сенату 3 жінки. У 1939 р. вони становили серед послів сейму 2%, а серед сенаторів 5%. Загалом жінки у міжвоєнний період здобули 41 мандат депутата сейму і 20 – сенату. Але фактично було 32 жінки депутатами до сейму і 18 –до сенату, бо деякі з них обиралися кілька разів.
У міжвоєнний період реальністю були релікти правової дискримінації жінки. Особливо багато їх залишилось у сімейному праві. Традиційно обмеженою була правова дієздатність одружених жінок, зокрема щодо права розпоряджатися своїм майном, реалізувати так зване материнське право та встановлювати опіку. Хоч цивільний кодекс 1921 р. зазнав істотних змін, зокрема було скасовано пункт про обов’язковий послух жінки чоловікові як голові сім’ї, визнано за дружиною право вибору окремого від чоловіка місця проживання, якщо цього вимагає її господарсько-економічна діяльність, ліквідовано заборону для жінок бути свідками при складанні заповіту, скасовано залежність правоздатності дружини від волі та бажання чоловіка, визнано за дружиною право розпоряджатися власним майном. Прибутки жінки від її праці, торгівлі та ін. визнавались її власністю. Щоправда, загальновизнаною тогочасною практикою було управління чоловіка маєтком дружини та використання прибутків на власний розсуд. Жінці також надано право встановлювати опіку над неправоспроможним чоловіком і неповнолітніми дітьми.
Про складність запровадити реальну правову рівноправність чоловіків та жінок свідчить діяльність державної кодифікаційної комісії, яка 1929 р. закінчила роботу над проектом сімейного права, в основі якого була ідея правової статевої еґалітарності. Правова рівність у подружжі мала реалізуватися у двох напрямах –рівність чоловіка та дружини супроти кожного з них та їхні однакові права і обов’язки супроти дітей. Проект пропонував запровадити повноцінне правове визнання світської форми шлюбу та інституту розлучень. Саме ці норми проекту найбільше обурили Римо-католицьку Церкву, яка провела грандіозну кампанію його критики. Значна частина українських правників загалом підтримали проект. Але його долю вирішила церковна влада, і проект сімейного права не був затверджений як законодавчий акт.
Проаналізовано правовий аспект ідейно-теоретичного розвитку фемінізму в міжвоєнний період. Складність правової ситуації жінок у міжвоєнній Польщі, як і у багатьох європейських державах, полягала в тому, що формальна юридична рівноправність статей часто сприймалась як остаточна ліквідація правової дискримінації за статевою ознакою. У таких умовах проводити послідовну та систематичну боротьбу за усунення всіх дискримінаційних щодо жінок правових норм можна було лише в країнах з організаційно структурованим та ідеологічно розвиненим жіночим рухом ліберального спрямування. Власне лібералізм як ідеологія та організаційно-політична суспільна практика створювали ґрунт для утвердження цінностей громадянських прав і свобод, серед яких одна із засадничих –юридична рівноправність статей. У контексті ідейно-теоретичного розвитку фемінізму 20–-х років ХХ ст. правовий аспект став далеко не першочерговим. У зв’язку з тим, що в українському жіночому русі акценти зроблено на національно-організаційних (політичних, економічних, культурно-освітніх) завданнях, теоретичні здобутки національної феміністської еліти не стали каталізатором масових публічних акцій жінок з вимогами повноцінних юридичних прав. Водночас українські ліберальні феміністки не пропускали нагоди наголосити на потребі та можливості саме законодавчого шляху вирішення проблем нерівноправності та дискримінації жінок. Робили вони це на різних рівнях (національному, державному, міжнародному) та у різних соціальних середовищах (серед селянок, робітниць, міщанок та інтелігенції).
Реалізація принципу правової статевої рівноправності у західноукраїнському суспільстві відбулася у два етапи. Перший –тривала боротьба за конституційне проголошення правової рівності чоловіків і жінок, а також більш чи менш послідовна імплантація цієї декларації у чинне законодавство. На другому етапі суспільство загалом та жінки зокрема „вчилися” користуватися новими юридичними правами. Суспільна адаптація ідеї правової статевої еґалітарності потребувала тривалого часу. Західноукраїнський соціум у міжвоєнний період, як зрештою і ціла Європа, зазнали розчарування в цінностях лібералізму і наростання впливу ідеології тоталітаризму, що мало безпосередній негативний вплив на правову культуру, зокрема на суспільно-правове трактування особи у соціостатевому вимірі.
У діяльності українських громадських організацій та в середовищі галицьких професійних юристів проблема правового статусу жінки не була першорядною, водночас вона постійно перебувала у полі їхнього зору. Українські організації ліберального спрямування, зокрема жіночі (наприклад „Союз українок”), у 1920–-х роках, у час наростання авторитарного тоталітаризму, чи не найпослідовніше обстоювали засади ліберально-демократичного трактування особи.
У третьому розділі „Ідейні концепції українського жіночого руху (ХІХ –перша третина ХХ ст.)” проаналізовано основні ідеологічні дискурси громадського руху за емансипацію жінки. В українському суспільстві ідея емансипації жінки з’явилася як складова частина світогляду доби романтизму, одним з головних гасел якої була емансипація особистості. Українська романтична інтерпретація проблеми „жінка і суспільство” майже не виходила за межі міркувань морально-етичного характеру і чи не найяскравіше виявилась у літературно-художніх жіночих, переважно лірично ідеалізованих та епічно-героїчних образах, тісно пов’язаних з фольклорно-пісенним жіночим ідеалом. Розвиток національно-патріотичної ідеології у першій половині XIX ст. зумовив нове трактування жінки в національному житті. У народів, які не мали своєї державності, проблема національно-державної самореалізації стає визначальною. Суспільство поставило нові вимоги до жінок: вони повинні формуватися як свідомі громадянки і брати дієву участь у національно-патріотичних акціях, а також виховувати дітей як патріотів нації. Ці вимоги трансформувалися у надзвичайно поширений національно-культурний ідеал самозреченого, а навіть трагічного материнства. Доба романтизму в українському суспільно-політичному житті –час латентного існування ідеї емансипації жінки у ще доволі нечіткій артикуляції.
У західноукраїнському суспільстві теоретичні осягнення феміністичної ідеології почали кількісно зростати та якісно змінюватися з 70-х років XIX ст., що пов’язано, насамперед, з характером світогляду нової культурної доби –доби позитивізму. На цей час припадає публічна маніфестація ідеологічних та організаційних засад українського жіночого руху. Ідея емансипації жінки стала основою структурованої ідеології. До початку Першої світової війни ідеологія фемінізму у західноукраїнському громадсько-політичному та культурному житті продемонструвала неодмінні для ідеології атрибути, форми і способи вияву: появу ідеологів-провідників, спеціалізованих видань, програмних та маніфестаційних матеріалів, сформованої концепції організаційного розвитку, масових або ж резонансних публічних акцій; маємо також виразні ознаки проникнення настанов та цінностей цієї ідеології у суспільну свідомість, у спосіб повсякденного життя та культурно-художню сферу.
У міжвоєнний період жіночий рух досяг зрілості як з погляду масштабів організаційної діяльності, так і в сенсі суспільної ваги пропагованих ідей. Історія еволюційного розвитку ідеології західноукраїнського жіночого руху, безперечно, мала вимір насамперед національний (і не лише тому, що в ній виразно і постійно декларовано зв’язок національно-визвольного і жіночого руху). Водночас ідеологічне підґрунтя та організаційні засади українського жіночого руху мали чітку європейську (центральноєвропейську) типологічну ідентичність. Ґенезу і функціонування фемінізму в українському суспільстві варто розглядати принаймні на трьох рівнях: соціально-психологічному (фемінізм як настрої, як колективні чи індивідуальні почуття, як стан свідомості); ідеологічному (як доктрина, концепція, системний світогляд); політичному (як громадсько-політичний рух).
Ідея емансипації жінки, яка поступово структурувалася в ідеологію фемінізму, в останні десятиліття ХІХ ст. і на початку ХХ ст. перебувала у причинно-наслідковому зв’язку насамперед з процесами та подіями національного громадсько-політичного життя. Серед цих процесів і подій найважливішими були: розмежування між громадсько-політичними угрупованнями „москвофілів” і „народовців”; національне партійно-політичне структурування; збагачення досвіду українських депутатів парламенту та сейму у справі репрезентації та обстоювання інтересів громадян у різних сферах суспільного життя; організаційна розбудова західноукраїнського громадського життя. Ідея емансипації жінки знаходила розуміння і підтримку насамперед у середовищі студентської молоді, ліберально налаштованих представників так званої середньої верстви. Формування ідеології фемінізму у західноукраїнському суспільстві проходило у середовищах, де знаковими були М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, М.Павлик, Олена Пчілка, Леся Українка, О.Кобилянська та ін. У західноукраїнському суспільстві цього часу Н. Кобринська найпослідовніше пропагувала та розвивала ідеологію фемінізму. Її публіцистичний доробок визначив найважливіші параметри тогочасних ліберально-феміністичних поглядів. Вихідним пунктом феміністичної ідеології була критика суспільного становища тогочасних жінок з усіх соціальних прошарків, зокрема критика панівної системи виховання і освіти жінок, обмежень їх самореалізації у політично-правовій та економічно-виробничій сферах. Під гостру критику потрапили поведінкові норми, дотримання яких суспільство вимагало від жінок, а також статус жінки у тогочасних формах сімейно-шлюбного життя. Основне завдання у галицьких умовах прихильники фемінізму вбачали у просвіті. На початку розгортання жіночого руху було сформулювано практичні завдання, які не лише об’єднували жінок, але й демонстрували суспільну користь від реалізації поставлених завдань. До традиційної доброчинності та організації товариського життя долучили організацію культурно-просвітніх акцій, підтримку промислів та виробництв, у яких використовувалася праця переважно жінок.
Одним з центральних теоретичних питань у феміністичних концепціях було з’ясування причин виникнення та сутнісні характеристики так званого жіночого питання, завдань жіночого руху. Виразне домінування у суспільній свідомості національно-визвольних завдань, безперечно, применшувало значення цінностей ліберально-буржуазного індивідуалізму, зокрема жіночої емансипації. Загальноприйнятою була інша ієрархія суспільно важливих завдань: пріоритетні –національно-визвольні, що еволюціонували у військово-національні; вторинні –завдання, пов’язані із запровадженням індивідуальних громадянських прав та свобод.
Одна з центральних у феміністичній ідеології –теза про рівність юридичних прав чоловіків і жінок. Уже в 1880-х роках у Галичині висувалися публічні вимоги надання жінкам громадянських, зокрема виборчих, прав. З 1890-х років у Галичині розпочався етап активного суфражистського руху, який тривав аж до розпаду Австро-Угорської імперії. Найпоширенішими формами були збори, віча, мітинги, у яких брали участь здебільшого жінки, а також збір підписів під різними петиціями, їх розгляд та обговорення у законодавчих органах. Боротьба за право жінок навчатися у вищій школі мала три фази розвитку. Перша –утвердження в суспільній свідомості думки про доцільність та необхідність вищої освіти для частини жінок. Її початки сягають 60-х років XIX ст., а закінчення –р. Друга фаза (1890–) –конкретні акції тиску на законодавчі органи з метою внесення відповідних змін у чинні закони. Третя фаза розпочалася після законодавчого проголошення права жінок вступати до вищих навчальних закладів. Головним завданням жінок, що навчалися, в цей час було здобути студентські та професійні права, а саме –право складати іспити, нарівні з чоловіками претендувати на посади, право займатись науково-дослідницькою та викладацькою роботою, здобувати наукові ступені та ін.
Ліберальний фемінізм найпослідовніше передав невдоволення суспільною дискримінацією жінок та їхнє почуття колективної образи на іншу стать і на патріархальні інституції. Фемінізм як ідеологія трансформував не завжди усвідомлені почуття невдоволення у чіткий і консолідований суспільно-політичний рух. Окремі гасла-вимоги (наприклад, рівних для чоловіків та жінок громадянських прав), окремі засадничі тези (до прикладу –потреба послабити тиск патріархальних уявлень і норм на поведінку жінок) з успіхом інтеґрувалися у суспільну свідомість і вже навіть не асоціювалися з фемінізмом. На зламі ХІХ –ХХ ст. чітко виокремилося явище, яке можна назвати „фемінізм нефеміністів”.
У міжвоєнний період продовжено розвиток засад ідеології ліберального фемінізму в умовах формально рівних громадянських прав людей, незалежно від статі; визначено суспільну перспективу теорії і практики ліберального фемінізму; проаналізовано концепції трактування жінки у тоталітарних суспільствах. Ліберальний фемінізм у міжвоєнний період прагнув остаточно ідеологічно відмежуватися від „правого” консервативного і „лівого” соціалістичного фемінізму. Одним з головних ідеологічних завдань ліберального фемінізму було виробити теоретичні засади стратегії і тактики міжнародного співробітництва жіночих організацій.
У цей час з’явилися вузькоспеціалізовані ідеологічні феміністичні видання (класичний зразок –часопис „Жінка”), які дали ліберальну інтерпретацію ролі та місця жінки в суспільстві. Серед найпомітніших жінок-ідеологів фемінізму –М.Рудницька, О.Кисілевська, О.Федак-Шепарович, М.Донцова та ін. Представники „елітарного” рівня розвитку ідеології фемінізму не лише „творили” цю ідеологію, але й були її репрезентантами як на найвищих політичних і громадських трибунах краю, так і у міжнародних організаціях, зокрема жіночих. На другому рівні розвитку ідеології фемінізму відбувалося деяке „спрощення” ідеологічної концепції, перетворення її на зрозумілі, насамперед для загалу жінок, доступно викладені, однозначні відповіді на питання, що стосувалися трактування місця і ролі жінок у тогочасному суспільстві, їхньої участі у громадсько-політичних подіях та акціях, у виборах зокрема. Третій рівень –рівень масового сприйняття. На цьому рівні уявлення, сформовані під впливом ідеології фемінізму, мали доволі „безсистемний” та „розірваний” характер.
Серед знакових подій жіночого руху найважливіші –з’їзд українських жінок у Львові 1921 р., який консолідував цей рух і визначив стратегію його розвитку. Цей з’їзд мав передусім маніфестаційно-декларативний, символічно-знаковий характер. Він визначив місце українського жіночого руху у структурі національного громадсько-політичного життя. Найвищим піднесенням в ідеологічному та організаційному розвитку західноукраїнського жіночого руху був перший Український жіночий конґрес (1934) у Станіславові, який засвідчив, що фемінізм з ідеї-гасла, ідеології наступального громадського руху перетворювався на частину ліберального світогляду. Усвідомлену та цілеспрямовану прихильність до ідеології ліберального фемінізму організатори західноукраїнського жіночого руху демонстрували впродовж цілого міжвоєнного періоду у різних формах. Зокрема це виявилося у програмних, маніфестаційних статтях та виступах, у популярному, дещо спрощеному викладі засад ідеології фемінізму, розрахованого переважно на селянок. Серед важливих теоретичних питань були проблема фахової праці та економічної самостійності жінок, питання про „природу” жінки та тип „нової” жінки, феміністичне трактування материнства. Статути жіночих організацій, зокрема різні редакції статуту „Союзу українок”, з огляду на офіційні вимоги до характеру документів такого типу, буквально не декларували свою відданість ідеології фемінізму, уникаючи вживання самого терміна „фемінізм”. Водночас мета та завдання діяльності організації були сформульовані саме як феміністичні.
Ідеологи західноукраїнського жіночого руху послідовно обстоювали свою критичну візію трактування жінки у тогочасних європейських тоталітарних державах. У середовищі західноукраїнських феміністок відбулася досить помітна еволюція поглядів на трактування жінки у державах з тоталітарними режимами (насамперед в Німеччині, Італії, СРСР). Ідеологічне розмежування ліберального фемінізму відбувалося і з „лівим”, і з „правим”, зокрема соціально-християнським фемінізмом. Розмежування з лівими в жіночому русі відбувалося на рівні політично-партійної орієнтації і деяких основних ідейних настанов. Ліві прокомуністичного спрямування (наприклад, КПЗУ) у ліберальних феміністок мали виразно негативну оцінку –їх трактували як ідейних супротивників. Відносини з лівими, які репрезентували ідеологію західноукраїнських радикалів і соціал-демократів (Українська соціал-радикальна партія, Українська соціал-демократична партія), були набагато складнішими, хочби з огляду на те, що політичні інтереси і лібералів, і радикалів, і соціал-демократів часто зіштовхувалися на одному електоральному полі, що робило їх ідейними конкурентами.
У міжвоєнний період предметом публічних дискусій стали ідейні суперечності між націоналізмом (власне його радикально-революційним варіантом) і ліберальним фемінізмом. Поле напруги між ліберальними жіночими організаціями і ОУН створювали дихотомічно протилежні (легальні –нелегальні) форми роботи, які вони реалізували, а також тактика досягнення поставлених цілей. Полеміка між прихильниками фемінізму і націоналізму мала характер ідейного змагання. Відбувалося наростання взаємної нетерпимості, формувалося гіпертрофоване переконання у власній абсолютній правоті, посилювався ідейний та ідеологічний фанатизм.
Останнім офіційним ідеологічним документом західноукраїнського ліберального жіночого руху були „Ідеологічні тези Дружини княгині Ольги” –програмний підсумок тривалої історії ідеології ліберального фемінізму у західноукраїнському суспільстві. Класичні цінності ліберального фемінізму західноукраїнський жіночий рух обстоював і сповідував аж до початку Другої світової війни –навіть усупереч тому, що від них тоді відійшла більшість європейських країн. Але очевидною є поступова відмова від акцентування на індивідуальних правах жінок. Західноукраїнські феміністки переважно уникали обстоювання класичного ліберального індивідуалізму, маркованого у суспільній свідомості як „жіночий егоїзм”, наголошуючи здебільшого на суспільній, національній повинності жінок. Ідеологи західноукраїнського ліберального фемінізму міжвоєнного періоду продовжили традицію трактування завдань українського жіночого руху в дусі Н.Кобринської, М.Драгоманова, І.Франка, тобто зосередили увагу на проблемі участі у демократичному соціально-економічному та культурному національному розвитку. Вони пропагували ідеї ліберального націоналізму, соціального прагматизму та соціокультурного модернізму. Поєднання ліберального націоналізму і ліберального фемінізму стало основою західноукраїнського жіночого руху.
Соціалістичні ідеї артикулювалися як відповіді на виклики європейської індустріалізації та швидкого розвитку ринкової економіки. Ідеологія соціалізму, подібно як ідеологія лібералізму, виокремила проблему соціального становища і суспільного трактування жінки. Соціалісти постійно наголошували на залежності вирішення жіночого питання від радикальної зміни суспільно-політичного устрою. Ідеологи соціалізму найчастіше використовували тезу про безконтрольну експлуатацію праці жінок та дітей, а також наголошували на соціальній несправедливості нерівної оплати за однакову працю чоловіків та жінок. Соціалізм, з одного боку, перейняв значну частину класичних ліберальних цінностей (свобода, рівність, соціальна справедливість та ін.), а з другого –конфронтаційно протистояв соціально-економічній традиції лібералізму.
Соціалістичний фемінізм у західноукраїнських умовах не став ідеологією відносно широкого соціального прошарку чи партійного середовища, навіть у періоди, коли це середовище було відносно добре сформоване. Ця ідеологія розвивалася насамперед як соціал-демократичний фемінізм. Докладніше процес формування соціалістичного (соціал-демократичного) фемінізму можна простежити хіба що на рівні особистостей, серед яких найвідоміші та найхарактерніші М.Павлик, М.Ганкевич, І.Блажкевич, А.Павлик. Формування ідеології соціалістичного фемінізму у Східній Галичині та Північній Буковині розпочалося з середини 1870-х років. Галицька українська періодика соціалістичного спрямування, зокрема перші соціалістичні часописи „Друг”, „Молот”, а згодом видання радикалів „Народ”, „Хлібороб” не поминали теми емансипації жінки.
Соціалістичний варіант фемінізму в Галичині та Буковині на початку свого розвитку тяжів до ідейного, а часом і до організаційного порозуміння з ліберальним фемінізмом. Критикуючи тогочасне суспільне трактування жінки, соціалісти послуговувалися тими ж арґументами, що і ліберали. Натомість основна відмінність між ліберальним і соціалістичним фемінізмом полягала у засадничо різних способах вирішення жіночого питання.
У 1920-х роках ще діяла інерція історичної традиції, за якою розмежування між ліберальним і соціалістичним (соціал-демократичним) фемінізмом не мало характеру безкомпромісного, гостроконфліктного ідейного протистояння. Чітке ідейне розмежування відбулося у процесі політично-партійного зміцнення лівих. 1931 р. Українська соціалістично-радикальна партія заснувала „Союз українських працюючих жінок (Жіноча громада у Львові)”, який видавав газету „Жіночий голос”. Соціалістки виробили свою оцінку та дали критику ліберального фемінізму як ідеології і як практики жіночого руху. Ліві були послідовними у протиставленні двох напрямів жіночого руху – буржуазного, феміністичного (панського) і робітничого, соціалістичного. Прихильники соціалістичного фемінізму демонстрували набагато більший радикалізм, ніж ліберали, –хоч переважно був це радикалізм слова, а не чину. Соціально-класовий детермінізм соціалістів звужував поле теоретичної інтерпретації проблеми соціальної дискримінації жінок. Ідеологічні взаємини ліберальних і соціалістичних феміністок пройшли непростий шлях –від співпраці через конкурентне протистояння до конфліктного несприйняття. Останню фазу спричинили і посилювали, як правило, обставини партійно-політичного протистояння.
Консервативний фемінізм мав загальноприйняту назву християнський (соціально-християнський) і ґрунтувався на християнській філософії, на теологічному трактуванні жінки. У ХІХ та у першій половині ХХ ст. він сформувався у своєму класичному варіанті, ставши цілісним явищем. Консервативний фемінізм найбільшого розвитку та поширення набув у рамках так званої католицької акції, в ідеологічній основі якої був класичний антиліберальний консерватизм. У середовищі консерваторів усвідомлювали, що іґнорування жіночого руху, тотальне заперечення його суспільного значення чи іронічне висміювання емансипаційних прагнень жінок не спроможні блокувати розвиток ліберального та соціалістичного (соціал-демократичного) жіночого руху. Соціально-християнський фемінізм активно не опонував найважливішим вимогам лібералів надати жінкам виборчі права та можливість здобути повноцінну освіту, зокрема вищу.
Ідейної „зрілості” у Галичині український варіант класичного соціально-християнського фемінізму досяг у 20–-ті роки ХХ ст. Тоді ідеологія соціально-християнського фемінізму ґрунтувалася на твердженні про те, що, з огляду на політичні та суспільні права, жінки вже мають рівноправне з чоловіками становище. Соціально-християнський фемінізм абсолютно чітко усвідомлював себе ідеологічним антиподом ліберального та соціалістичного (соціал-демократичного) фемінізму. Соціально-християнський фемінізм, як і ідеологія консерватизму загалом, вдало використовував слабкі місця концепції ліберального фемінізму для формування та утримання стереотипів та фобій суспільної свідомості. Цей різновид фемінізму в міжвоєнний період прагнув дати своє трактування таких проблем: а) взаємопов’язаність біологічної і соціальної ідентичності жіночої статі; б) засади виховання дітей різної статі; в) жінка у сімейно-шлюбних відносинах; г) організаційний розвиток соціально-християнського жіночого руху. Консервативно-патріархальні погляди неодноразово зазнавали справедливої критики, насамперед з табору лібералів і радикалів. Водночас у перші десятиліття XX ст. традиційний консерватизм виразно еволюціонував до ліберальнішого трактування емансипації жінок.
У четвертому розділі „Організаційне структурування та розвиток західноукраїнського жіночого руху” проаналізовано типи та характер об’єднань, які реалізували феміністичну ідеологію, а також охарактеризовано жіночі періодичні видання. У XIX ст. були сформовані основні напрями діяльності жіночих організацій: релігійно-доброчинний, світський доброчинний та опікунчий, культурно-просвітній, економічний (кооперативний), фаховий, освітній, феміністично-політичний (суфражистський), пацифістський, класово-політичний та партійний. Найпоширеніші завдання жіночих організацій –просвіта, широка соціалізація жінок та боротьба за їхні юридичні права. Історія організаційного структурування жіночого руху на західноукраїнських землях розпочалася в 70-х роках XIX ст., хоч доброчинні жіночі організації діяли ще раніше.
Релігійно-доброчинні жіночі організації в останні десятиліття ХІХ і на початку ХХ ст. стали помітним явищем громадського життя. Організації, ініційовані духовенством, мали виразно консервативний характер, їхні ідейні засади ґрунтувалися на цінностях патріархальної культури. Ці організації послідовно творили і реалізували концепцію соціально-християнського фемінізму, модернізуючи її залежно від вимог часу. Доброчинну, опікунчу діяльність жінок уважали відповідною їхній природі, бажаною та очікуваною в суспільстві. З об’єднання жінок при Успенській церкві у Львові 1878 р. сформувалася перша москвофільська жіноча організація у Галичині –„Общество русских женщин во Львове”, члени якої бачили завдання у просвіті української молоді, у доброчинних та товарисько-розважальних акціях. 1904 р. у Чернівцях було засновано жіноче доброчинне „Товариство імені св. жен Мироносиць”. Підкреслено елітарний характер мали релігійно-доброчинне „Товариство св. Ольги” (Львів, 1902), „Марійське товариство пань” (Львів, 1904). Члени товариства ініціювали появу організацій місцевого рівня –„Марійських дружин”, які могли бути парафіяльні, шкільні, студентські та ін. Така організаційна форма виявилася досить вдалою. Активно працювали світські жіночі доброчинні організації на початку XX ст. –„Руська захоронка”, „Товариство вакаційних осель”, „Товариство опіки над служницями і робітницями”, а також товариства підтримки дівочих навчальних закладів.
У міжвоєнний період соціально-християнські жіночі організації продовжили традицію організаційного об’єднання жінок на основі соціально-християнської ідеології. У цей час діяла мережа марійських організацій, зокрема Марійські дружини пань (Львів, Стрий, Дрогобич, Перемишль, Самбір, Яворів, Сокаль, Рогатин, Рава Руська та ін.), Марійське товариство учениць і студенток, Жіночий кружок Католицького Союзу, Товариство українських дівчат ім. св. Йосифа, Товариство українських робітниць „Будучність” та ін. Здебільшого ці організації були нечисленні, розмах їх діяльності не йшов у жодне порівняння з розмахом діяльності ліберально-феміністичних організацій. Соціально-християнські жіночі організації намагалися впливати на ідейний та організаційний розвиток ліберально-феміністичних організацій, зокрема неодноразово висловлювали думку про шкідливість ліберального фемінізму для українського суспільства і про потребу змінити характер діяльності ліберальних жіночих товариств, зокрема „Союзу українок”.
Світські жіночі організації. 1884 р. з ініціативи Н.Кобринської засновано першу українську жіночу світську організацію „Товариство руських жінок в Станиславові”. Н.Кобринська підходила до справи організації жіноцтва з позицій лібералізму, прагматизму, плюралізму та фемінізму, визначила основні засади, на яких мали розвиватися жіночі організації: національно-патріотичний характер роботи; об’єднання українських жінок різних соціальних станів; позапартійний статус. Метою Товариства мала бути пропаганда жіночого питання з допомогою літератури, широка просвіта жінок. Але реалізації поставлених завдань повністю не вдалося досягти. Доброчинна та культурно-просвітня діяльність була визначальною для „Клубу русинок” (1893) у Львові, „Жіночого кружка” (1893) у Коломиї, „Жіночого товариства” (1894) в Городенці, „Жіночого кружка” (1896) у Тернополі, „Жіночої громади” (1898) на Буковині, „Жіночої читальні” (1901) в Долині, „Кружка українських дівчат” (1901), „Жіночої громади” (1909) та ін. У Буковині 1894 р. створили „Общество руских женщин”, яке прагнуло об’єднати представниць москвофільського і народовського напрямів. Буковинське товариство відмовилось від організаційного принципу, згідно з яким належало приймати в члени лише жінок. Проблему організаційного структурування українського жіночого руху обговорили на з’їзді українських жінок 26 грудня 1908 р. Ініціаторами скликання з’їду виступили М.Білецька, К.Малицька, І.Січинська, Д.Старосольська. Дебатували навколо двох пропозицій: створення централізованої жіночої організації або ж федеративного об’єднання жіночих товариств.
До початку Першої світової війни західноукраїнський жіночий рух формувався та розвивався переважно у середовищі так званої середньої верстви, зокрема, у середовищі греко-католицького духовенства, учительства. Але вже у той час організатори емансипаційних змагань жінок, шукаючи ширшого соціального середовища, звернули увагу на селянок, які традиційно не були суб’єктом громадсько-політичних, а тим більше феміністичних змагань. Залучення селянок до суспільно-політичних акцій тісно пов’язане з діяльністю Русько-української радикальної партії та розвитком її преси. Лідери цієї партії, зокрема М.Павлик, обстоювали формування жіночих організацій на класово-ідеологічних засадах.
Окрім традиційних форм доброчинної та просвітньої роботи, у західноукраїнському жіночому русі поширеними були ще такі організаційні форми: віча, з’їзди, маніфестації та висилання петицій, як правило, з вимогами повноцінних громадянських прав для жінок. Організація жіночих зібрань та збір підписів під петиціями звичайно не були ініціативою якоїсь однієї організації –їх проведення залежало від ініціативи окремих осіб. Жіночі віча часто об’єднували жінок різних національностей, віросповідання та різних поглядів на так зване жіноче питання, представниць різних жіночих організацій, зокрема соціалісток і ліберальних феміністок. Ці організаційні форми давали можливість членам українських, польських, єврейських жіночих об’єднань заманіфестувати прагнення, яких не фіксували програмні документи тогочасних жіночих організацій, наприклад, вимоги політично-правової рівноправності.
Організаційним успіхом жіночого руху була поява видань феміністичного характеру, зокрема періодики: альманаху „Перший вінок” (1887), книжкової серії „Жіноча бібліотека”, газети „Мета” (1908), щоквартальних додатків до газети „Діло” під назвою „Жіноче діло” (1912). Ці видання формували ліберально-феміністичну традицію обговорення проблем суспільного становища жінок, а також були спробами знайти оптимальний для соціуму тип жіночого видання.
В Австро-Угорщині західноукраїнський жіночий рух розвивався у руслі легально-правової діяльності, не руйнуючи, а еволюційно змінюючи суспільні засади трактування жінок та їхнього становища. Уже наприкінці XIX ст. доволі чітко окреслилися основні організаційні напрями жіночого руху –консервативний (соціально-християнський), ліберальний, соціалістичний (соціал-демократичний). Вони були характерні практично для всіх національних моделей жіночого руху в Австро-Угорщині, а згодом і в Польщі. Західноукраїнські жіночі організації чітко задекларували свій національно-патріотичний характер і намагалися інтегруватися у національно-визвольний рух. Але жіночі організації здебільшого були не численні, переживали час становлення і лише набували досвід громадської роботи. Найсуттєвішим їхнім організаційним здобутком було переведення гасел суфражизму у площину практичної громадської роботи, а також культурно-просвітня діяльність.
Перша світова війна майже призупинила діяльність жіночих організацій. У повоєнний час постало завдання розпочати по суті нову фазу у розбудові жіночих об’єднань, які до традиційних сфер діяльності мали долучити і політичну роботу. Серед важливих організаційних питань, що потребували концептуального вирішення, були питання про соціальну базу жіночого руху, про пріоритети практичної роботи, про взаємовідносини між жіночими організаціями, про ставлення до політичних партій.
Найпослідовнішим репрезентантом ідеології ліберального фемінізму були „Союз українок”, „Дружина княгині Ольги”, „Українське товариство жінок з вищою освітою”. З певними застереженнями можна говорити про ліберально-феміністичний характер діяльності „Товариства опіки над дітьми і молоддю”, „Товариства української захоронки”, „Порадні матерів” та ін. У міжнародний період діяли жіночі секції або гуртки при „Просвіті”, „Жіночі громади”, „Кружок ім. Ганни Барвінок”, секція господинь при „Сільському господареві”, жіночі секції в молодіжних та спортивних організаціях „Луг”, „Сокіл”, жіночий промисловий кооператив „Українське народне мистецтво”. Організаційно невирішеною була проблема розмежування сфер діяльності жіночих, просвітніх та кооперативних організацій.
„Союз українок”, за задумом організаторів, мав стати школою підготовки жінок до громадського життя. Серед завдань проголошували просвіту жінок, роз’яснення їм їхньої ролі у розбудові нації, у модернізації суспільства. Ідеологи „Союзу українок” різко засуджували практику створення „жіночих секцій” при політичних партіях, зокрема в УНДО. Жіночу організацію розглядали як посередник між загалом жіноцтва і політичними та партійними організаціями.
„Союз українок” очолювали М.Білецька, К.Малицька, О.Федак-Шепарович, М.Бачинська-Донцова, а з 1928 по 1939 р. –незмінно М.Рудницька. Союз прагнув стати національною жіночою організацією універсального типу, яка б репрезентувала та задовольняла інтереси жінок різного віку та соціального статусу. У сферу діяльності Союзу входили феміністично-пропагандистська та культурно-просвітня робота, залучення жінок до нових форм соціально-виробничої діяльності, насамперед через кооперативний рух та організацію різного типу фахових курсів і шкіл, охорона здоров’я жінок, материнства та дитинства, відстоювання прав жінок, що працюють та ін. „Союз українок” зумів виробити ефективну структуру масової організації, а також принципи взаємовідносин з іншими громадськими організаціями. 1934 р. на жіночому Конґресі було засновано „Всесвітній Союз українок”, членами якого стали територіальні жіночі організації в Галичині та Волині, еміґраційні жіночі організації в Америці, Канаді та „Союз українок емігранток” у Варшаві. „Союз українок” двічі (1929, 1938) попадав під політичні репресії, що призводило до офіційної заборони діяльності, але у судовому порядку діяльність організації вдавалося відновити.
р. у Львові зареєстрували політичне товариство „Дружина княгині Ольги” (К.Малицька, Л.Метельська, М.Рудницька, О.Шепарович, Є.Тишинська, С.Парфанович, М.Струтинська та ін.). Створення цієї організації відобразило потребу політичної жіночої організації і стало завершальним організаційним актом у розбудові західноукраїнського жіночого руху, який охопив широкий спектр діяльності –від доброчинної до суто політичної.
У міжвоєнний період створено „Союз українок” на Волині. Активними діячками жіночого руху цього краю були П.Багринівська, О.Левчанівська, О.Підгірська, І.Прісневська, М.Волосевич, Н.Дзівнакова, О.Язвінська, С.Лозицька-Томкович, Г.Слобода, Т.Горохович та ін. Волинські жінки намагалися налагодити тісні та систематичні зв’язки з організованим галицьким жіноцтвом. 1922 р. І.Невицька у Пряшеві, а І.Волошин в Ужгороді заснували „Жіночі союзи”. Це були культурно-просвітницькі, доброчинні організації. Перехідним етапом у відновленні діяльності українських жіночих товариств у Північній Буковині була діяльність „Комітету українських жінок” (1919–), який займався суто доброчинною роботою. Відновлення діяльності „Жіночої громади” відбулося в Чернівцях 1929 р., а згодом почали діяти п’ять філій –у Вижниці, Вашківцях, Заставні, Кіцмані, Сереті.
Соціал-демократичні жіночі організації. Заснований 1931 р. „лівий” „Союз українських працюючих жінок „Жіноча громада” (СУПЖ) офіційний дозвіл від влади на свою діяльність отримав 1936 р. СУПЖ очолювала І.Блажкевич. Серед активісток цієї організації –Н.Микитчук, Л.Мурин, Ф.Стахова, Д.Заверуха, А.Потішна, К.Урдейчук, Д.Баб’юк, Н.Гривнак, Є.Гулеюк, А.Гоголь, Л.Залевська, Л.Марґоліна-Гансен. Союз працював під егідою Української соціал-радикальної партії, переважно у середовищі селянок. Матеріальну підтримку діставали від українок США і Канади. Основні напрямки діяльності СУПЖ –культурно-просвітня праця (організація академій, театральних вистав, вечорниць), створення курсів, дитячих садків, масових свят.
Розгортання політики українізації в УРСР об’єктивно сприяло посиленню західноукраїнського комуністичного руху, „радянофільських” настроїв. Вплив ідеології КПЗУ у середовищі жіночих організацій, з огляду на підпільний характер діяльності та поступове звуження кола людей „радянофільської” орієнтації, був незначним.
Важливу характеристику рівня розвитку жіночого руху дають так звані жіночі видання, зокрема періодичні. 1919 р. Д.Старосольська видавала у Львові часопис для жінок „Наша мета”. У міжвоєнний період ідейно структуруються періодичні видання, призначені для жінок, зростає їх кількість та „якість”. Видавничими осередками стали Львів та Коломия. Одним із найпопулярніших був часопис „Нова хата” (виходив з 1925 р., редактор М.Громницька, а з 1939 р. –Л.Бурачинська-Рудик). Засновниками і членами редколегії, активними співробітниками були І.Бонковська, О.Вербицька, Є.Вергановська, І.Гургула, О.Залізняк, І.Лежогубська, І.Макух-Павликовська, К.Малицька, С.Охримович, С.Савицька, М.Струтинська, М.Фуртак-Деркачева та ін.
У міжвоєнний період у Львові виходили часописи: „Жіночий вісник” (1922), „Жіночий голос” (1931–), „Жінка” (1935–), „Громадянка” (1938), „Світ українки” (1938) та „Українка” (1938–), де переважали статті публіцистичного характеру. Часопис „Жіночий голос” репрезентував „Союз українських працюючих жінок” у Львові. „Жіночий вісник”, „Громадянка”, „Світ українки”, „Жінка” та „Українка” були або офіційними органами „Союзу українок”, або ж ідейно близькими до цієї організації. Успіхом ці видання завдячують редакторській роботі М.Рудницької, М.Струтинської, О.Федак-Шепарович. Часописи декларували свій позапартійний статус, хоч їхні симпатії були на боці ліберально-поміркованих політичних сил. Ці видання містять насамперед цінний інформаційний матеріал про основні події жіночого руху на західноукраїнських землях, з національних позицій оцінювали розвиток світового емансипаційного руху. Характер часописів визначався, як правило, феміністичною та національно-державницькою ідеологією; одним із своїх завдань часописи вважали за потрібне постійно підкреслювати рівноцінність та важливість усіх складових частин тріади „громадянка –дружина –мати”.
Принципи організаційної діяльності західноукраїнського жіночого руху були типово європейські, ґрунтувалися на основних тогочасних ідеологічних моделях (консервативній, ліберальній та соціал-демократичній) і реалізувалися легальним шляхом. Бездержавний розвиток зумовлював виняткове значення національно-визвольних завдань у загальній системі суспільно-політичного та культурного життя, натомість увага до традиційного і розвинутого в західноєвропейській культурі індивідуалізму була значно меншою. У практичній роботі жіночі організації зосереджували увагу переважно на реалізації просвітніх, господарсько-економічних завдань.
У „Висновках” узагальнено головні результати проведеного дослідження.
1. Впродовж ХІХ –ХХ ст. фемінізм як у загальноєвропейському, так і в національно конкретному вимірах пройшов тривалий, соціально та культурно обумовлений шлях розвитку від ідеї до структурованої ідеології. Фемінізм констатував дискримінацію жінок, трактував її як суспільне зло і намагався вказати шляхи його подолання.
. Ідеологи фемінізму сформували численний корпус публіцистичних, програмно-маніфестаційних творів, створили окремий тематичний сеґмент періодики –так звані жіночі видання. Проблема „жіночого” і „чоловічого” аспекту культури та історії стала об’єктом наукового аналізу, насамперед етнологів, літературознавців, істориків та правознавців. Історіографічний доробок українських дослідників свідчить, що жіночі студії стали частиною національної інтелектуальної історії та культурної традиції. Чітко можна виокремити історіософські настанови періоду романтизму, зокрема пріоритетність опису фольклорної інтерпретації жінки, формування ідеалізованого образу жінки-матері та громадянки. Позитивізм як тип світогляду, що здобув панівні позиції у західноукраїнському інтелектуальному середовищі другої половини ХІХ –початку ХХ ст., відповідно вплинув на формування нових історіософських настанов, зокрема виразною стає перевага соціально-політичного підходу до трактування суспільного становища жінок різних соціальних верств, чітке з’ясування економічних і правових аспектів соціальної дискримінації жінок і долучення до них соціокультурних, соціопсихологічних аспектів. У ХХ ст. в українській історіографії сформувався такий напрям наукових досліджень, як історія українського жіночого руху, що тісно пов’язана з історією національно-визвольних змагань. Ґендерні дослідження українських авторів останніх десятиліть ХХ ст. –початку ХХІ ст. засвідчують, що національні традиції в жіночих студіях продовжують свій розвиток, який визначається вже новими інтелектуальними, ідеологічними, методологічними пріоритетами та настановами.
. Фемінізм –явище типово європейське –має різноманітні національні вияви. У широкому розумінні це продукт розвитку традиційних європейських світоглядів-ідеологій –лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму, націоналізму. Ключовими поняттями ідеології фемінізму є особа, культура, держава, право.
Ідеологія фемінізму не була „базовою” теорією суспільних змін чи політичних дій, її характерною рисою є „доктринальна уривчастість”. Феміністичний ідеологічний дискурс далекий від монолітної цілісності, іноді він мінливий, а часто й фрагментарний; йому, без сумніву, бракувало імперативного характеру та цілісності класичних ідеологій. Водночас фемінізм і на рівні „об’єктивному” (громадські жіночі об’єднання, друковані видання, масові акції), і на „суб’єктивному” (самопозиціювання лідерів жіночого руху як феміністок) мав усі ознаки структурованої ідеології з достатньо сильним суспільним впливом. У західноукраїнському суспільстві впродовж ХІХ –першої третини ХХ ст. відбулося активне публічне обговорення різних аспектів проблеми „жінка і суспільство”. Артикулювалася багатовимірність розуміння фемінізму. Практика суспільного життя сприяла ідеологічному становленню різних напрямів фемінізму, між якими постійно відбувався діалог, велася дискусія.
. Фемінізм як ідеологія був внутрішньо диференційованим, у ньому виразно виокремлюються консервативний, ліберальний, соціалістичний (соціал-демократичний) фемінізми. Різні напрямки фемінізму пройшли у своєму розвитку через внутрішні зміни та трансформації. Ліберальний фемінізм з часом подолав „обмеженість” суфражизму, перетворився у визначальний, по суті репрезентативний варіант фемінізму. Послідовними і яскравими його ідеологами були Н.Кобринська та М.Рудницька. Наприкінці ХІХ –на початку ХХ ст. у західноукраїнських умовах ліберальний фемінізм тяжів до „союзницьких” відносин з соціал-демократичним. У міжвоєнний період ліберальний та соціал-демократичний фемінізм протистояли як запеклі антагоністи (радше з прагматично-політичних, а не ідеологічних мотивів), натомість ліберальний та консервативний (соціально-християнський) варіанти фемінізму істотно зблизили свої позиції. Прихильники соціал-демократичного фемінізму у західноукраїнському суспільстві основну увагу зосередили спочатку на соціально-класовій риториці, натомість у міжвоєнний час віддали перевагу практичній діяльності серед селянок, які були прихильницями лівих партій. Соціал-демократичний фемінізм, окрім виразної соціально-класової детермінованості, також мав чітко означений міфотворчий характер, зокрема утверджувалась думка про можливість швидкого, планового, цілеспрямованого вирішення проблеми соціокультурної дискримінації жінок. Консервативний (соціально-християнський) фемінізм поступово втрачав свою патріархальну ортодоксальність і визнавав слушність деяких ліберально-феміністичних вимог (наприклад, рівних юридичних прав для чоловіків та жінок).
. Трансформація українців у модерну політичну націю супроводжувалася формуванням і поширенням ідеології фемінізму. Водночас ця ідеологія стала одним з каталізаторів цієї модернізації. Фемінізм як ідеологія і громадсько-політичний рух мав безпосередній зв’язок з макропроцесами в економіці (індустріалізація), у політиці (світові війни, створення нових держав), у культурно-художньому житті (модернізм як культурна доба і художній стиль). Фемінізм західноукраїнського жіночого руху був у тісному зв’язку з ідеологією націоналізму та національно-визвольним рухом.
. Типологічна ідентифікація ідеології західноукраїнського жіночого руху визначається параметрами, які характерні для європейських національно-громадянських суспільств. До них належать: умови і норми правового функціонування суспільства; можливості громадського впливу на їх зміну; реальна багатоманітність ідеологічного та ідеологічно-партійного життя соціуму; складна внутрішня структура громадського самовияву нації. З огляду на ці параметри західноукраїнський жіночий рух та його ідеологія (власне різні варіанти ідеології фемінізму) є явищем типово центральноєвропейським. Для його функціонування впродовж ХІХ –першої третини ХХ ст. притаманні неперервність еволюційного розвитку в умовах представницького парламентаризму (щоправда, у певні періоди істотно обмеженого наступом тоталітаризму); поєднання завдань широкої демократичної соціалізації жінок із завданнями досягнути політично-правову рівноправність чоловіків та жінок.
. Західноукраїнський жіночий рух виразно продемонстрував своє прагнення до загальнонаціонального єднання. У несприятливих історично-політичних умовах жіночий рух давав можливість спільної праці у громадсько-культурній та політичній сфері представниць всіх українських земель, роз’єднаних кордонами різних держав.
ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА
Окремі видання
Статті та рецензії
АНОТАЦІЯ
Рибак О.З. Ідеологія і суспільна практика жіночого руху на західноукраїнських землях ХІХ –першої третини ХХ ст.: типологія та європейський культурно-історичний контекст. –Монографія.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук із спеціальності 07.00.01 –Історія України. –Інститут українознавства ім. І.Крипякевича НАН України. –Львів, 20006.
З’ясовані основні закономірності формування та розвитку українських жіночих студій у контексті аналогічних процесів у європейській та світовій історіографії ХІХ–ХХ ст. Ідеологія емансипації жінки у західноукраїнському соціумі впродовж ХІХ –першої третини ХХ ст. пройшла безперервний еволюційний шлях розвитку від ідеї емансипації жінки до структурованої ідеології фемінізму. У західноукраїнських землях сформувалися типові для європейських країн варіанти феміністичної ідеології, зокрема консервативний, ліберальний та соціалістичний (соціал-демократичний) фемінізм. Типологічна ідентифікація ідеології західноукраїнського жіночого руху визначається параметрами, які характерні для європейських національно-громадянських суспільств. Західноукраїнський жіночий рух прискорив процеси демократичної та масової соціалізації жінок, їх загальнокультурної просвіти і досягнення політично-правової рівноправності чоловіків та жінок.
Ключові слова: ідея емансипації жінки, ідеологія фемінізму, західноукраїнський жіночий рух.
АННОТАЦИЯ
Рыбак О.З. Идеология и общественная практика женского движения на западноукраинских землях ХІХ –первой трети ХХ вв.: типология и культурно-исторический контекст. –Монография.
Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 –История Украины. –Институт украиноведения им. І.Крипякевича НАН Украины. –Львов, 20006.
Проанализированы основные закономерности формирования и развития исследования проблемы „женщина и общество” в украинской историографии в контексте аналогичных процессов в зарубежной историографии ХІХ–ХХ вв., исследована украинская научная традиция изучения женского движения. Общественно-правовые нормы исследованы как способ дискриминации женщин и как источник социального напряжения. Реализация принципа правового равноправия женщин и мущин в западноукраинской социуме происходила в два этапа. Первый –продолжительная борьба за конституционное провозглашение равных прав всех людей, независимо от пола, а также более или менее последовательное внедрение этой декларации в действующие законы. На втором этапе социум, а в частности женщины учились эффективно пользоваться этими правами. Идеология эмансипации женщины в западноукраинском обществе на протяжении ХІХ –первой трети ХХ вв. прошла беспрерывный эволюционный путь развития от идеи до структурированной идеологии феминизма. На западноукраинских землях сформировались типичные для европейских стран варианты феминистической идеологии, в частности консервативный, либеральный и социалистический (социал-демократический) феминизм. В Украине начало идейно-теоретического обоснования необходимости эмансипации женщин связано с периодом романтизма, когда были определены основные параметры интерпретации роли и места женщин в обществе. Идеология позитивизма, либерального феминизма, социал-демократическая концепция социальной эмансипации женщин, а также консервативная концепция социализации женщин определили характер многочисленных публикаций феминистической тематики украинских авторов. Репрезентативными были работы Н.Кобринской, О.Кобылянской, К.Малицкой, М.Драгоманова, И.Франка, М.Павлыка, М.Ганкевича. Образцами развития теории либерального феминизма в междувоенный период являются публикации М.Рудницкой, а работы Е.Тишинской, Ю.Дзеровича представляли концепцию украинского социально-христианского женского движения. До начала Первой мировой войны идеология феминизма в западноукраинской общественно-политической и культурной жизни демонстрировала характерные для любой идеологии атрибуты, формы и способы выявления, в частности формирование лидеров-идеологов, специализированных изданий, программных и манифестационных материалов, концепций организационного развития, массовых или резонансных публичных действий. В обществе того времени можно четко проследить проникновение ценностей этой идеологии в общественное сознание, в способ повседневной жизни и в культурно-художественную сферу. Идеология либерального феминизма тесно связана с идеями либерального национализма, социального прагматизма и социокультурного модернизма. Социалистический феминизм в западноукраинских условиях не стал идеологией относительно широких масс. Эта идеология развивалась как социал-демократический феминизм. Идеологические взаимоотношения либеральных и социалистических феминисток прошли непростой путь –от сотрудничества через конкурентное противостояние до конфликтного взаимного невосприятия. Традиционные консервативные взгляды на роль и место женщин в обществе эволюционно изменялись, адаптируя отдельные тезисы либерального феминизма.
В работе проанализированы типы и характер организаций, которые практически реализовали феминистическую идеологию, а также дана характеристика женских периодических изданий. В ХІХ веке четко сформировались основные направления деятельности женских организаций, а именно благотворительная, культурно-просветительская, экономическая (кооперативная), суфражистская, пацифистская, классово-политическая и партийная деятельность. Актуальными задачами женских организаций были просвещение, широкая демократическая социализация женщин и борьба за их юридические права. Религиозно-благотворительные женские организации представляли марийские общества женщин. Светские женские организации были наиболее многочисленными и общественно активными. „Союз украинок”, „Дружина княгині Ольги” наиболее последовательно реализовали в общественной жизни идеологию либерального феминизма, а „Союз українських працюючих жінок „Жіноча громада” –идеологию социал-демократического феминизма.
Типологическая идентификация идеологии западноукраинского женского движения определяется параметрами, которые характерны для центральноевропейских обществ с развитыми чертами правового гражданского общества. Западноукраинское женское движение ускорило процессы демократичной и массовой социализации женщин, их общекультурного просвещения и достижения политико-правового равноправия мущин и женщин.
Ключевые слова: идея эмансипации женщин, идеология феминизма, западноукраинское женское движение.
SUMMARY
Rybak, O.Z. Ideology and Practice of the Women’s Movement in West Ukrainian Lands from the 19th Century to the first third of the 20th: Typology and European Cultural-Historic Context. –A Monograph.
A dissertation for the achievement of the academic degree of doctor of historical studies in the 07.00.01 speciality –History of Ukraine. –The Krypiakevych Institute of the National Academy of Sciences of Ukraine. –Lviv, 2006.
The monograph examines the basic formative tendencies and development of Ukrainian Women studies in the context of analogical processes in European and world historiography of the 19th–th centuries. The ideology of woman’s emancipation in West Ukrainian society during the 19th through the First third of the 20th century has evolved without interruption from the idea of woman’s emancipation to a structured feminist ideology. In West Ukrainian lands there came into being typical European-style variants of feminist ideology especially conservative, liberal and socialist (social-democratic) brands of feminism. The typological identification of the ideology of the West Ukrainian woman’s movement is defined by parameters, which are typical for the European national civic societies. The West Ukrainian woman’s movement accelerated the democratic and massive socialization of women, their cultural and educational development and the achievement of political and legal equality between men and women.
Key words: the idea of woman’s emancipation, feminism ideology, West Ukrainian woman’s movement.
Підписано до друку 18.12.2006 р.
Формат 60х90 1/16. Папір офсетний № 1.
Друк –ризографія. Умовн.-друк. арк. 1,9.
Наклад 100 прим. Зам. № 18
Редакційно-видавничий відділ ЛНАМ
, м.Львів, вул. Кубійовича, 38
тел. (322) 74-14-13; факс: (0322) 76-14082
www.artacademy.lviv.ua
artakademy@mail.lviv.ua
2 Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884–1939. – Київ, 1995.
3 Смоляр Л. Минуле заради майбутнього. Жіночий рух Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Сторінки історії. – Одеса, 1998.
4 Савчук Б. Жіноцтво в суспільному житті Західної України (остання третина ХІХ ст. – 1939 р.). – Івано-Франківськ, 1998.