Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Національна академія наук України
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень
УДК 323.1(477)
РИМАРЕНКО Сергій Юрійович
ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИЙ ВИМІР
САМОВИЗНАЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО СУБ’ЄКТА
(ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ)
Спеціальність 23.00.05 — Етнополітологія
та етнодержавознавство
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук
Київ – 2002
Дисертацією є рукопис
Роботу виконано у відділі етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України
|
Науковий консультант: |
|
академік НАН України, доктор історичних наук, професор КУРАС Іван Федорович, віце-президент НАН України, директор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України |
|
Офіційні опоненти: |
|
член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор НАУЛКО Всеволод Іванович, зав. відділом Інституту археографії НАН України |
|
|
доктор політичних наук ОНІЩЕНКО Ірина Григорівна, професор кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Європейського університету фінансів, інформаційних систем, |
|
|
доктор філософських наук СТЕПИКО Михайло Тимофійович, вчений секретар Національного інституту стратегічних досліджень при Адміністрації Президента України |
|
|
Провідна установа – |
|
Київський національний університет будівництва і архітектури Міністерства освіти і науки України, кафедра політичних наук |
Захист відбудеться “ 9 ” квітня 2002 р. о 14-й годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8).
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.
Автореферат розіслано “7” березня 2002 р.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
доктор політичних наук Ю. А. Левенець
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Характерною особливістю початку ХХІ ст. є зміцнення такої закономірності, як забезпечення потреб соціальних суб'єктів у самозбереженні, саморозвитку та самореалізації, яка стала загальносвітовим прогресивним явищем. Ця закономірність набула ознак пріоритетної тенденції цивілізаційного розвитку в контексті всебічного розвою нації (етносів), зростання національної самосвідомості, прагнення до самостійності, історичної творчості та самореалізації. На цьому тлі етнічний чинник як невід’ємна складова етнонаціональної політики стає однією з магістральних ліній трансформації суспільства, що означає відображення зміни підходу до етнічності, її ролі у системі етнонаціональних відносин. Такий підхід дає змогу поєднати проблематику самовизначення особи, нації та держави з основоположними цінностями демократії і громадянського суспільства.
Зростання ролі етнонаціонального чинника у житті сучасної України об’єктивно спричинило підвищення наукового і практичного інтересу до вивчення етнополітичної та етнодержавницької сфер, що висуває перед вченими-суспільствознавцями завдання розгортання фундаментальних досліджень з цієї проблематики.
Останнє десятиліття ознаменоване активним теоретичним осмисленням широкого спектра проблем, пов’язаних з етнонаціональною проблематикою (етно- і націогенез, етнічна теорія, етнонаціональна політика, національна самосвідомість та національна ідея, етнічна самоідентифікація, етнічне підприємництво, конфіктуюча етнічність та ін.). Становлення сучасних вітчизняних наукових шкіл етнології, етнополітології та етнодержавознавства, поява цілої низки ґрунтовних видань (монографій, енциклопедій, довідників) стали свідченням помітного зрушення у соціально-гуманітарних науках. Водночас у сучасних умовах дедалі актуалізувалася проблема забезпечення умов для особистісного та групового самовизначення, яка тісно пов’язана з необхідністю побудови в Україні громадянського суспільства, гарантування індивідуальних та колективних прав громадян, збереження самобутності етносів, національних меншин.
Новий підхід до етнонаціональної сфери полягає у сприянні унезалежненню особи, життєдіяльності української нації, розбудові національної держави, задоволенню специфічних інтересів і потреб усіх громадян України, етнічних груп, повному подоланню будь-яких привілеїв та зверхності на національному ґрунті, втіленню в життя універсальних прав людини, політико-правовому забезпеченню демократичного розвитку етнічних спільнот.
Відтак першочерговою є потреба наукового осмислення проблем етнонаціональної самоорганізації, формування соціальних орієнтирів, розв’язання суперечностей у сфері міжетнічних відносин, власне, подальшого наукового пошуку у сфері етнонаціонального самовизначення та самозбереження.
Етнонаціональне самовизначення і самореалізація особи, нації та держави є інтегральною характеристикою процесу націостановлення та розбудови держави й могутньою підоймою соціально-економічних, політичних і культурних перетворень. Проблема набуває особливого значення і тому, що досі нез’ясованими залишаються не тільки характер взаємовідносин особи нації та держави, а й параметри системи світоглядних координат-регуляторів людських взаємин та поведінки в середовищі соціуму, нації, в політичному, державотворчому процесі та інших царинах життєдіяльності сучасного українського суспільства.
У запропонованій дисертантом постановці нагальна для сучасного українського суспільства проблема досі не досліджувалася, хоча окремі елементи самовизначення й самореалізації соціального суб’єкта віддавна цікавили дослідників. Пропонована дисертація є першим системним дослідженням, присвяченою комплексному синтетичному розгляду самовизначення як соціальної установки людей та волевиявлення нації і держави. При цьому дисертант виходить з того, що самовизначення особи, нації та держави є однією з ключових умов успішного здійснення в Україні трансформаційних зрушень, а отже — прискорення модернізаційних процесів в українському суспільстві, його консолідації, забезпечення стабільного і поступального розвитку держави, становлення громадянського суспільства.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов’язаний з теоретичною розробкою таких планових наукових тем: “Національна інтеграція у полікультурному суспільстві”, що здійснювалася відділом етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (1998–2001 рр.); “Етнодержавознавство: структура, принципи, теоретико-методологічний інструментарій, функції”, що розроблялася відділом історико-політологічних досліджень держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України (1996–1998 рр.).
У 1995 – 1996 рр. дисертант брав участь у розробці наукової проблеми “Федералізм та реформування державного устрою в Україні” Міжнародної ради з дослідження та обмінів (США). У 1997 р. отримав грант на дослідження проблеми “Права людини, права нації та національних меншин” у рамках пріоритетного наукового напряму “Наукові проблеми розбудови державності України” (науковий напрям № 7 Міністерства у справах науки та технологій). Брав участь у розробці міжнародного дослідницького проекту “Раси та етнічність у сучасному світі” (Зальцбург, Австрія, 1998–1999 рр.). З 1999 р. є членом авторського колективу центру з дослідження етнічних відносин Варвікського університету (Велика Британія).
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб виявити закономірності, тенденції, особливості самовизначення особи, нації та держави як факторної передумови суспільного поступу, трансформації українського суспільства у контексті сучасних цивілізаційних процесів.
При розгляді проблеми автор керувався об’єктивною потребою категоризації явищ та подій, що виникли на пострадянському просторі, необхідністю пошуку адекватних термінів та понять, концептуалізації етнонаціональної сфери у ситуації динамічних змін та політичної творчості.
Виходячи з мети дослідження поставлені такі завдання:
— виявити сутнісні ознаки і принципи самовизначення, з’ясувати причинно-наслідкові зв’язки, співвідношення можливостей і дійсності, випадковості та необхідності у використанні суверенних прав особи, нації та держави;
— проаналізувати основні ідеологеми, які пов’язані з дослідженням заявленої теми, виявити їхнє спільне “поле” — етнонаціональний чинник, етнокультурний вимір суспільного розвитку;
— розкрити етнополітичний аспект громадянського становлення людини через верифікацію етнонаціонального чинника як одного з основних факторів людської життєдіяльності;
— розробити гуманітарні критерії для виміру взаємовідносин між особою, нацією та державою, визначивши роль останньої як засобу і механізму забезпечення життєдіяльності людини та суспільства;
— визначити характер трансформації етнічної ідентичності в умовах демократизації та прагнення народів до державного унезалежнення, з’ясувати роль особистісного та національного у процесі державного будівництва;
— розкрити співвідношення національного самовизначення та державного суверенітету, визначити формулу етнонаціонального самовизначення і громадянської злагоди.
Методологічна основа дисертації та методи дослідження. У дисертації зроблено акцент на етнологічному світогляді, системному програмно-цільовому підході на основі єдності політичного та історичного, теорії і практики, наскрізно пронизаних феноменологічною, герменевтичною та екзистенційною діалектикою. Спираючись передусім на вітчизняну теоретико-методологічну спадщину, дисертант у своїй роботі виходить із синергетичного світорозуміння і методологічного плюралізму, використовує методи, які пропонує синергетика (теорія самоорганізації), а сам аналіз ґрунтується на системному та інформаційному підходах як фундаментальних методах наукового пізнання суспільства, процесів його самоорганізації.
Застосовуються методи, властиві водночас емпіричному і теоретичному рівням наукового пізнання (спостереження, абстрагування і порівняння, аналіз і синтез, індукція і дедукція, історичні й логічні методи), а також характерні для теоретичного аналізу (сходження від абстрактного до конкретного, теоретичне моделювання, аксіоматичний метод та ін.).
Використовуються водночас соціологічний і структурно-функціональний методи, а також методи композиційного аналізу понять і порівняльного аналізу однойменних понять. Залучаються і синтезуються такі методи, як еволюційно-історичний, соціологічний, структурно-функціональний, компаративістський (порівняльний).
Об’єктом дисертаційного дослідження є реальний стан самовизначення особи, нації та держави у контексті людинотворчих, націотворчих та державобудівничих прагнень до стабільного і поступального розвитку Української держави, трансформації суспільних відносин.
Предмет дослідження — суспільні, етнонаціональні, особистісні чинники самовизначення соціального суб’єкта і становлення поліетнічного суспільства, тобто — розбудови суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової Української держави.
Наукова новизна дисертації зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. Вперше здійснено комплексний етнополітологічний та етнодержавознавчий аналіз самовизначення особи, нації та держави у контексті сучасних політичних процесів в Україні й світі. В межах здійсненого автором дослідження отримано результати, які мають наукову новизну:
1. Сформовано теоретичну конструкцію наукових знань про самовизначення. Розроблено цілісну концепцію етнонаціональної детермінованості самовизначення соціального суб’єкта.
2. Самовизначення розглянуто як цілісність людини (особистості), сконсолідованість нації як національного, етнокультурного, етнополітичного “тіла”, як “розбудованість” національної держави. Розкрито всебічну єдність та розмаїття світу, всіх його ланок (етнічних, класових, конфесійних, расових, мовних тощо).
3. Виявлено закономірності процесу самовизначення особи, нації та держави, ступінь їх “зрілості”, внутрішні зв’язки (загальні та специфічні), основні пріоритети. Визначено типи та методи етносамоорганізації, форми і рівні етнонаціонального, етнополітичного самовизначення людини, нації та держави.
4. З’ясовано взаємовплив між особою, нацією і державою. Акцентується увага на вагомості, актуалізації етнонаціональних аспектів у розвитку громадянського суспільства, яке, попри інше, включає в себе як ідеї національного відродження, так і самозбереження народів.
5. Сформульовано положення про роль персоноцентристського чинника, при використанні якого домінує визначення самоцінності і неповторності людини, що є абсолютною універсальністю; з акцентом на особистий світ людини, потребу повернення їй гідності та самоповаги.
6. Проаналізовано форми самовизначення особи (особистісної самоідентифікації) на етнонаціональному ґрунті, обґрунтовано концепцію особи безпечного типу та концепцію суспільної безпеки в їх цілісному взаємозв’язку та взаємозалежності.
7. Обґрунтовано розуміння національного самовизначення як певної якості самостійного етносоціального організму, що відображує собою суверенізованість та самосуверенізованість високорозвиненого етносу (нації). Сформульовано положення про державне самовизначення як форму практичного втілення державного суверенітету, принцип організації та управління державною владою.
8. Обґрунтовано понятійний апарат етнонаціонального самовизначення. Запроваджено до етнополітологічного інструментарію низку нових понять, з’ясовано їхні функції та націотворча роль, запропоновано їхню характеристику, змістовне наповнення.
9. З’ясовано комплекс впливу особистісного та державницького буття на етнонаціональну сферу, з одного боку, визначення ролі етнонаціонального чинника у всебічному розвитку особи та держави — з іншого. Сам етнонаціональний чинник розглянуто у контексті політизації етнічності на рівні особи та нації (етносу), проаналізовано його роль у внутрішньодержавних та міждержавних відносинах. Державотворчі ж процеси розглядаються у контексті їх реального впливу на особу та націю, глибинного взаємозв’язку з особистотворчими та націотворчими процесами.
10. Обґрунтовано положення про групове право (“мінімум прав етнічних груп”), про оптимальне співвідношення прав людини та прав етносів, взаємодоповнюючий симбіоз індивідуальних та групових прав, з’ясовуються умови для особистісного та групового самовизначення. Уточнено принципи, мету, пріоритети державної етнонаціональної політики в Україні з акцентом на одночасне забезпечення прав людини (національних прав), нації та національних меншин, єдності багатонаціонального українського народу. У національній політиці поряд з патерналістичною лінією одержавлення етнічного чинника виокремлено нову паритетну лінію — роздержавлення етнічної сфери на основі взаємодії, взаємозбагачення, громадянського забезпечення прав етнічних груп.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення і висновки дисертації створюють реальну базу для подальшого поглибленого дослідження етнонаціональної царини суспільного буття, розробки концептуальних засад державотворення і національного будівництва, доопрацювання Концепції етнонаціональної політики Української держави, вироблення прогностичних моделей етнополітичного розвитку держави в цілому та її регіонів зокрема. Авторські концептуальні підходи можна використати у законотворчій, практично-політичній діяльності, у тому числі при експертних оцінках ситуацій, пов’язаних з аналізом сучасних етнополітичних процесів; при підготовці загальних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, написанні підручників і навчальних посібників; при реалізації планів навчально-виховної роботи.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, яка містить отримані автором результати, що забезпечують розв’язання важливої теоретично-прикладної проблеми в межах здійснення нових розробок у галузі етнополітології та етнодержавознавства. У дисертації не використовуються ідеї і розробки, що належать співавторам О. Антонюку, М. Вівчарику, І. Іванченку, В. Ігнатову, О. Картунову, І. Кресіній, І. Курасу, О. Мироненку, Л. Нагорній, Ю. Римаренку, М. Ходаківському, Л. Шкляру, М. Шульзі.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Окремі наукові аспекти проблеми були апробовані автором у виступах на наукових конференціях, круглих столах і семінарах: “Ukraine and Poland: Reflection on the Postwar Past and Relation after Communism” (Бостон, США, 1995); “The Russian Political Reforms: Some Different Evaluations” (Кембридж, США, 1995); “Society in Cross-cultural Study” (Пітсбург, США, 1996); “Former Soviet Union: Democracy or Authoritarity” (Нью Джерсі, США, 1996); “Association for the Study of Nationalities. 2nd. Convention” (Нью Йорк, США, 1996); “Pluralism versus Nationalism: A Difference in Psychopolitical and Historical Interpretation” (Софія, Болгарія, 1996); “American Association for Advanced Slavic Studies, 27th. National Convention” (Вашингтон, США, 1996); “Redefining the Meaning of Sovereignty” (Moscow, Russia, 1996); “Racism, Xenophobia and Ethnic Conflicts” (Чертоза ди Понтіано, Італія, 1996); “Association for the Study of Nationalities. 3d. Convention, Towards Europe or Eurasia? The Future of Post-Communist States” (Нью Йорк, США, 1997); “Reassessing the Transition: Democracy, Market and the Nation” (Нью Йорк, США, 1997); “American Association for Advanced Slavic Studies. 28th. National Convention” (Бостон, США, 1998); “Regional Security in Global Aspects” (Лондон, Велика Британія, 1997); “Moscow: The Next Crisis” (Сієна, Італія, 1997); Salzburg Seminar “From Melting to Mosaic” (Зальцбург, Австрія 1998); “Nationalism, Identity and Minority Rights” (Брістоль, Велика Британія, 1999); “The Hague Appeal for Peace” (Гаага, Нідерланди, 1999); “American Association for Advanced Slavic Studies. 32th National Convention, Washington, D.C., 2001”; теоретичному семінарі “Нація і держава, Європейський досвід і українські перспективи”, (Київ, 1993); наукових конференціях “Соціальні тенденції та військові конфлікти” (Київ, 1995); “Безпека у мультиетнічному світі” (Одеса, 1996); “Проблеми регіональної безпеки у Східній та Центральній Європі” (Київ, 1997); “Націоналізм у Східній Європі: Порівняльний аналіз” (Київ, 1997); “Зміни у плюралістичному суспільстві” (Київ, 1997); “Мультикультуралізм: міжнародні перспективи” (Київ, 1997); “Регіональна еліта та регіональна етнополітика” (Київ, 1998); “Етнічність, націоналізм та демократія” (Київ, 1998); “Моделі міжетнічних взаємин у державах Європи і в Україні” (Київ, 1999); “Етнополітичні конфлікти у пострадянському просторі” (Київ, 1999), “Геополітичне значення етнополітичних процесів в Україні та українському зарубіжжі” (Київ, 2000).
Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані при читанні авторського спецкурсу у Гарвардському, Джоржтаунському (США) та Центральноєвропейському (Угорщина) університетах.
Публікації. Результати дисертації опубліковано в індивідуальній монографії, 11 колективних працях, 2 брошурах, 62 статтях у збірниках наукових праць, зокрема, в зарубіжних англомовних виданнях, енциклопедіях.
Структура дисертації. Складність проблем, що підлягають дослідженню, їхня різноплановість зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація загальним обсягом 432 сторінки складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (276 найменувань).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність дослідження обраної теми дослідження, що зумовлюється цілим комплексом суспільних чинників сучасного світового розвитку, які мають як міжнародні, так і українські виміри. Визначено його мету, завдання, методологічні засади, його об’єкт і предмет, наукову новизну отриманих результатів, їхнє теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію.
Розділ перший “Історіографія та методологічні засади дослідження проблеми” складається з чотирьох взаємно пов’язаних між собою підрозділів.
У першому з них “Концептуальне осмислення деяких проблем самовизначення у зарубіжній та вітчизняній літературі” звертається увага на те, що впродовж останнього десятиріччя як за кордоном, так і в Україні зросла увага до дослідження проблем етнонаціонального розвитку суспільства, відбувається подальша переоцінка досі поширених етнополітичних концепцій і теорій.
Дисертант певною мірою спирався на праці “метрів” світової етнологічної та етнополітичної думки Дж. Армстронга, Ф. Барта, Ж. Бартелемі, С. Бочнера, П. Браса, Дж. Брейлі, С. Гантінгтона, Е. Геллнера, І. Гердера, І. Глейзера, М. Гроха, В. фон Гумбольдта, К. Дойча, Е. Дюркгейма, Г. Еллінека, Р. Емерсона, О. Карер-д’Анкос, Г. Кона, У. Коннора, К. Леві-Стросса, Д. Мойніхена, Дж. Ротшільда, У. Самнера, Е. Сміта, П. Сорокіна, Л. Снайдера, В. Таджфела, Х. Тріандіса, Ф. Фукуями та ін.
Автор проаналізував праці відомих зарубіжних вчених, що у нашій країні ще не розглядалися. Дисертант поділив ці роботи на групи. Перша — загальнотеоретичні проблеми процесів самовизначення (С. Бертінг, А. Вінсент, Л. Кіллен, В. Кімліка, Д. Копп, С. Лінц, С. Медоуз, Д. Міллер, Г. Мюррей, Й. Фрезер, Х. Ханнум та ін.). Другу групу зарубіжних публікацій складають роботи, присвячені питанням етнічності (Р. Алба, У. Альтерматт, П. Брас, Р. Дженкіс, А. Кінг, Т. Піккет, Д. Скотт, М. Сміт, В. Сафран та ін.), третю групу — роботи, присвячені проблемам націоналізму (Д. Алтер, Б. Андерсон, П. Гільбері, Е. Гобсбаум, П. Гренфельд, Д. Келланс, Т. Наірн, Д. Снайдер, Д. Холл), четверту — праці, присвячені етнічній (національній) ідентичності (Г. Айзекс, М. Бальцер, Л. Горовиць, Н. Гутнік, Р. Дженкінс, Р. Емерсон, Ф. Еріксон, С. Морсе, Л. Романуччі-Роз). П’яту групу праць складають роботи, присвячені взаємовідносинам нації та держави (Д. Барак, Д. Вернон, Д. Делорс, Ф. Геллер, С. Коллун, Л. Коен, М. Левін, Д. Пратт, К. Росс, А. Сміт, Б. Шеффер Г. Фюллер). І, нарешті, у шосту групу входять праці, присвячені етнорегіональним, інтеграційним проблемам (Д. Бартон, Д. Беннет, Т. Карр, М. Лінд, А. Лейпхарт, Д. Редісон, А. Саід, Т. Сіск, Р. Штафенхаген).
При опрацюванні вищевказаних та інших робіт західних дослідників дисертант своє завдання вбачав не в імітації, використанні кальок та відвертих запозичень західних концепцій, а в оперті на ті розвідки, що відрізняються новизною, доброякісністю, певною прогностичною сміливістю, демонструють високого рівня теоретичність.
Для мети даного дослідження проаналізовано також зарубіжні та вітчизняні енциклопедії та словники на предмет з’ясування найвживаніших термінів та визначень, які використовуються при обґрунтуванні та дослідженні загального процесу самовизначення та його складових.
Високопрофесійними та розгорнутими, на наш погляд, є дослідження, здійснені в останні роки в Російській Федерації, які стосуються таких важливих проблем як етнічність, етнічна (національна) самоідентифікація, державний суверенітет та права людини, конфліктологія суспільних відносин та ін. (праці Р. Абдулатіпова, Ю. Арутюняна, А. Ахієзера, С. Валентея, М. Губогло, Л. Дробіжевої, В. Зоріна, В. Іванова, В. Іл’їна, В. Козлова, В. Кудрявцева, Н. Лебедєвої, О. Лукашової, В. Михайлова, В. Михальової, О. Міллера, Ю. Мнацаканяна, Е. Паїна, А. Панаріна, Е. Позднякова, А. Празаускаса, Ю. Семенова, Г. Солдатової, Е. Степанова, А. Сусоколова, В. Тішкова, та інших етнологів, політологів, етнополітологів та правознавців).
З монографічних видань найбільшу цінність для нашого дослідження становлять праці попередніх поколінь українських вітчизняних учених, які певною мірою торкалися проблем самовизначення особи, нації та держави. Це перш за все роботи Д. Антоновича, О. Бочковського, В. Винниченка, М. Грушевського, С. Дністрянського, М. Драгоманова, М. Костомарова, Р. Лащенка, В. Липинського, С. Рудницького, В. Старосольського, С. Томашівського, І. Франка, Д. Чижевського, С. Шелухіна, А. Яковліва. В них, зокрема, підкреслюється значення самостійної Української держави як опори духовної самовизначеності та усамостійнення українців.
Не менше значення мають й роботи таких вітчизняних учених як Г. Ващенко, В. Вернадський, Ф. Вовк, Б. Грінченко, Д. Дорошенко, С. Єфремов, Т. Зінківський, Б. Кістяківський, А. Кримський, В. Кубійович, О. Оглоблін, Ю. Охрімович, Н. Полонська-Василенко, О. Потебня, М. Чубинський, що залишили у спадок цікаві думки щодо етнонаціональної, ментальної сфери людського розвитку. Чимало оригінальних ідей з етнополітологічної та етнодержавознавчої проблематики виявлено у роботах зарубіжних науковців українського походження: Л. Білецького, А. Білинського, Ю. Вассияна, Б. Вінара, Т. Гунчака, А. Жуковського, В. Ісаєва, Р. Кіся, В. Когута, Б. Кравченка, Т. Кузьо, О. Кульчицького, Б. Крупницького, В. Кучабського, І. Лисяка-Рудницького, І. Мірчука, О. Мотиля, М. Павлишина, Я. Пеленського, Е. Пізюра, О. Потічного, О. Пріцака, М. Прокопа, Л. Ребета, Л. Рудницького, Ф. Сисіна, Р. Сольчаника, О. Субтельного, Ю. Шереха, Р. Шпорлюка. У цьому контексті дисертант вбачав своїм завданням простежити українську теоретичну традицію та спробувати продовжити її у контексті обраної проблеми.
В останні роки в Україні відбулися досить таки жваві дискусії та серйозні переоцінки всередині суспільствознавчих наук стосовно етнонаціонального буття. При цьому поряд з традиційною етнографією утвердилися фундаментальні теоретичні етнологічні дослідження (В. Борисенко, В. Горленко, С. Макарчук, В. Наулко, А. Пономарьов та ін.). Звертає на себе увагу й те, що протягом 90-х років в Україні конституювалися як повноправні наукові напрями: етнофілософія (В. Андрущенко, С. Грабовський О. Забужко, В. Коцюбинський, В. Кремень, В. Лісовий, А. Кудряченко, М. Мокляк, Ю. Павленко, Б. Попов, Ю. Римаренко, М. Степико, Н. Хамітов та ін.); етнополітологія (В. Євтух, О. Картунов, І. Курас, О. Майборода, Л. Нагорна, М. Пинчук, В. Потульницький, В. Трощинський); етносоціологія (А. Орлов, Б. Парахонський, В. Скуратовський, В. Черниш та ін.); етнопсихологія (О. Нельга, В. Павленко, Т. Рудницька, М. Шульга та ін.); етнокультурологія (С. Вовканич, В. Горський, С. Грабовський, І. Дзюба, М. Жулинський, В. Нічик, В. Танчер, І. Шаблій та ін.), етнолінгвістика (Ю. Жлуктенко, В. Русанівський, О. Тараненко, О. Ткаченко); етноконфліктологія (В. Бекешкіна, С. Головаха, О. Маруховська, Г. Перепелиця, М. Пірен, А. Пойченко та ін.); етноетика (В. Пазенок, М. Попович та ін.); етнодемографія (С. Пирожков, І. Прибиткова та ін.).
У розробках вищевказаних та інших дослідників дедалі більше прослідковується відмова від ідеологічної заданості при вивченні етнонаціональних проблем. Вони досить таки схильні до теоретико-методологічних рефлексій і беруть участь у науковому дискурсі досить таки фахово.
Використовуючи набутки сучасних українських учених, дисертант відштовхується і від етнодержавознавства — нового напряму наукових досліджень, щойно започаткованого в Україні (Ю. Римаренко, І. Курас, О. Антонюк, І. Варзар, М. Вівчарик, І. Іванченко, В. Ігнатов, І. Кресіна, О. Куць, Ю. Куц, В. Медведчук, О. Мироненко, М. Мокляк, П. Надолішній, В. Нікітюк, М. Обушний, І. Онищенко, І. Панібудьласка, В. Ребкало, В. Скуратовський, Ю. Шемшученко, Л. Шкляр, М. Шульга та ін.), до якого має честь належати і дисертант.
На основі аналізу та систематизації досягнень попередників автор зафіксував у дослідженні та всебічно обґрунтував гостру потребу подальших теоретичних новацій та доктринальної переоцінки як у науковому співтоваристві, так і у практиці здійснення етнонаціональної політики, зокрема, Української держави на етапі її трансформації та модернізації.
У другому підрозділі “Парадигмальні аспекти вивчення самовизначення” основну увагу звернуто на реалізацію необхідності вироблення нових теоретико-методологічних підходів та принципів дослідження самовизначення особи, нації та держави.
Дисертант вважає за доцільне керуватися при цьому п’ятьма парадигмами: особистісно-гуманістичною, синергетичною, етнонаціональною, (духовно-культурною), національно-державницькою та конфліктологічною (парадигма безпеки).
Особистісно-гуманістична парадигма дедалі більше відображує розгляд людини як мікромоделі соціуму, унікальну особистість, певний етнотип, що й забезпечує мотивацію як національного вибору особи, так і етнонаціонального відродження загалом. Тобто проблема людини починає ставати тим вузловим пунктом, до якого мають “стягуватися” практично всі наукові дослідження.
Для нашого дискурсу вкрай важливим є акцент на персоноцентристську (людиноцентристську) традицію з її діяльнісно-індивідуальним типом мислення, акцентом на таку тактику саморозвитку, яка базується на повазі до прав та свобод людини та її самовизначення. Саме особистісна парадигма передбачає процес “суверенізації особи”, з одного боку, вичленування людського виміру у лоні як національного, так і державницького, з іншого, наповнюючи ці процеси людським “матеріалом”, гуманізуючи їх. З цієї точки зору варто втілити принаймі дві гармонії — гармонію внутрішнього світу людини та гармонію взаємовідносин особи і соціуму. Особистісно-гуманістичний вимір має перевіряти національне та державницьке на “міцність”, передусім — відповідність параметрам цивілізаційного розвитку як нації, так і держави.
Вкрай важливим є також використання інструментально-методичного інструментарію синергетики, який дає змогу зрозуміти глибинний взаємозв’язок самовизначення соціального суб’єкта з етнонаціональним буттям. Самовизначення людини, нації та держави визначається соціальною самоорганізацією. Системний підхід виявляється вкрай важливим при етнополітичному аналізі становлення та розвитку політичного світу як системної цілісності, коли, наприклад, нація розглядається як певна структурованість, упорядкованість суспільства, держави. Самоорганізація у даному контексті розглядається як спосіб функціонування будь-якого організму, тобто як прагнення до самозбереження, самоутвердження та самовизначення.
До самоорганізаційних засад народів слід віднести властивість державотворення або формування ускладненої самоорганізаційної форми, особливо коли провідну роль починає відігравати свідомісний рівень самореалізації, завдяки якому формуються національні ідеї та ідеали, вибудовуються національні стратегії і проекти етнонаціонального буття. Що ж до етносистеми, то у дисертації наголошується на вагомості структурних теорій аналізу етнонаціональних відносин, що регулюють саму етнічність у зв’язку з характеристиками соціальної структури.
Нарешті, самовизначення розглядається як своєрідний каркас, що усталює глибинний зв’язок особи, нації та держави, як своєрідна система людинотворення, націотворення та державотворення. З цієї точки зору етнонаціональні спільноти володіють цілим арсеналом засобів самоорганізації, які у дисертації поділяються на форми, типи і моделі залежно від історичного та геополітичного контексту, цивілізаційних стадій та умов розвитку.
Розкриваються поняття “рівень”, “тип” та “модель” етноорганічних систем, наголошується на їх етнозберігаючі та етнозахисні функції, завдяки яким сама етнічність із зовнішніх атрибутів ідентичності переноситься у внутрішній світ особистості. Виходячи із вищевикладеного, стверджується, що, скажімо, державність виконує низку функцій, необхідних для повноцінної життєдіяльності етнополітичного організму. Головними з них є статусна, захисна, стратегічна, фільтруюча та репрезентативна.
Етнонаціональна парадигма є стрижнем нашого дослідження, виходячи передусім з того, що історично світ склався як сукупність соціокультурних територіальних спільнот. Саме ж самовизначення при цьому виконує функції згуртування, інтеграції та етнічної мобілізації соціальних спільнот людей, зокрема — етнонаціональних і має стати глибоким переконанням людей. Акцент на етнонаціональний вимір дає можливість розглянути процес “вкорінення” етнічних (національних) чинників у життєдіяльність людини та нації, у політику тієї чи іншої держави, коли і людина, і етнос (нація), і держава знаходять нарешті своє специфічне, щоправда, місце у, так би мовити, етнічній (національній) ніші.
Розглядаючи проблеми етнічної ідентичності, автор звертав увагу на особистісний та груповий рівень її функціонування, потребу подальшої розробки загальної концепції формування етнічної та/чи національної самоідентифікації, моделювання так званого “етнічного коду”.
Провідною ідеєю при визначенні сутності духовно-культурної парадигми є думка про те, що саме в умовах етнічного ренесансу стимулюється ідея внутрішньої етнокультурної орієнтації, підвищується роль етнокультурних зв’язків в ім’я етнополітичної мобілізації, максимального використання етнокультурної акцентації, впровадження позитивної етнічної ідентичності.
Зрештою, мета, так би мовити, етнічної (національної) людини, етносу, нації загалом — зберегти свою національно-культурну означеність, цілісність як етнофору, а акцент на етнокультурній парадигмі дає змогу глибше дослідити власне етнонаціональне буття, зокрема — життя етноспільнот, зумовлених і регламентованих етнокультурою, визначити саму національну ідею як феномен етнокультурної природи і призначення. А у щільному сполученні з етнонаціональною парадигмою, духовно-культурне виступає як система соціально-економічних, морально-етичних та етнокультурних засад, що сприяють формуванню національних інтересів як джерела культуротворення. Культурна ж сфера життя нації, різноманітність і особливість її духовно-культурного розвитку стали лейтмотивом авторського підходу, відбитого у відповідних концептуальних наробках, термінах та визначеннях, наведених у дисертації.
Значну увагу у вищевказаному підрозділі приділено розкриттю структурних критеріїв стійкості етносу, до яких належать, передусім, духовно-культурне буття, дослідженню проблем культурно-етнічної адаптації, що виникають у процесі самовияву та самореалізації особи у системі етнонаціональних відносин, під впливом чинників етнічної (національної) культури, способу життя етнічної спільноти. Нація ж при цьому виступає конструктивним чинником людської життєдіяльності, її духовно-культурної означеності, що втілюється у своєрідному національно-ціннісному зрушенні людини, завдяки якому й визначається її національний статус, а людина нарешті стає не лише об’єктом, а й суб’єктом національного, духовно-культурного розвою.
Для розуміння та розв’язання проблем самовизначення велике значення має національно-державна парадигма. Етнонаціональне буття розглядається у дисертації як важливий державотворчий чинник, що надає державі “вкоріненості” у життя етносу (нації), а національному поступу — яскраво вираженої державницької спрямованості. Крім того, особа з її етнонаціональними устремліннями стає людиною “етнополітичною”, “етнодержавницькою”. Зрештою, національно-державницька ідея, як ми її розуміємо, це — реалізація української мрії, поки що не витребуваного українського конституціоналізму, органічне поєднання власне національного відродження з національно-державним будівництвом. Саме ця парадигма має бути покладена в основу концептуального ядра стратегії розвитку України як духовна і моральна квінтесенція національно-державницької свідомості всього українського народу, як утвердження української нації у своїй духовній єдності та моральній відповідальності, вироблення нових орієнтирів діяльності, нових принципів формування громадсько-політичних структур і стосунків.
Розгляд проблеми самовизначення особи у контексті національно-державницької парадигми дає змогу зорієнтувати її на вагомість дослідження принципів, норм, установок, ідеалів, цілей, що прийнятні для всіх громадян держави, реальної участі у забезпеченні цілісності та міцності держави, консолідації нації, етнополітичного та етнокультурного піднесення.
Етноконфліктологічна парадигма дає змогу глибше розібратися з проблемами, які ятрять душу сучасної людини у пострадянському просторі, збагнути набутки нової галузі суспільного знання — конфліктології міжетнічних відносин, що вивчає, зокрема, такі феномени, як маніфестні форми етнічної мобілізації, етнічне насильство влади, типологію етноконфліктів.
Важливим уявляється використання набутків такої важливої парадигми змін, як парадигма безпеки, яка розглядається нами як засіб самозбереження поліетнічного світу як системної цілісності в умовах, коли саме людина, сім’я та етнос стають ядром особистої, державної, національної та колективної (міжнародної) безпеки. Наголошується на тому, що ця вісь відображується у масовому етнополітичному пробудженні людства.
У дисертації запроваджено і поняття “етнополітична безпека”, яке визначається як стан безпеки всього етнополітичного життя кожної особи та етносу, забезпеченість етнонаціональних, етнополітичних прав і свобод засобами державного регулювання етнополітичної сфери. Визначаються чинники та умови забезпечення етнополітичної безпеки, наголошується на вагомості проблем етнокультурної безпеки, безпеки етнокультурної ідентичності, викладається авторське ставлення до етнонаціоналізму.
У третьому підрозділі “Підходи, методи, поняттєво-термінологічний інструментарій” зазначається, що взаємозв’язок та взаємодія системи понять, різні концептуальні положення визначають структуру теоретичного знання, способи і методи їх внутрішньої організації (самоорганізації).
У контексті нашого дискурсу теоретична конструкція системи наукових знань про самовизначення більш повно розкривається при аналізі взаємозв’язків з іншими системами знань: а) про людину як абсолютну, універсальну цінність; б) про народ як соціальну спільність людей; в) про націю як історичну форму розвитку суспільства як суб’єкта національних інтересів, потреб і цінностей, як носія права на самовизначення, на самообмеження; г) про державу та її форми як способу етносамоорганізації.
Визначаються соціальний підхід до етнонаціонального самовизначення, його розгляд як принципу демократичних відносин між людьми, народами (націями) та державами, вимоги філософського аналізу принципів суперечності, історичності об’єкта та суб’єкта.
Компаративний (порівняльний) метод, наприклад, дає змогу уникнути етноцентризму та державоцентризму, знаходити оптимальні моделі етнополітичного та етнодержавницького вдосконалення, уникнути так званої вестернізації — хворобливої підміни минулої системи цінностей імпортною — глобальних, уніфікованих установок та моделей. Еволюційно-історичний підхід (метод), що використовується у дисертації, дав змогу визначити ступінь “зрілості” особи, нації і держави на тому чи іншому конкретно-історичному етапі у контексті етнонаціональних та загальноцивілізаційних закономірностей, історичного етнонаціонального поступу.
Завдяки етносоціологічному методу акцентується увага на формування нової етносоціальної суб’єктивності і в Україні, визначаються напрями її формування, обґрунтовується нова система відносин на макросоціальному рівні, вичленовуються тенденції, які сприяють етносоціальному розвитку.
Етнополітологічний та етнодержавницький підходи (методи) є багатопотенційним способом наукового пізнання, системою методик, засобів та інструментів, методологією організації дослідження етнонаціональної, етнополітичної сфери людського буття. У дисертації використано також й інші методи пізнання людинознавчої, етнонаціональної, етнодержавницької сфер — етнофілософський, етноісторичний, етноекономічний, етнокультурологічний, етнорегіональний, управлінський.
Важливою для розуміння самовизначення є правова рефлексія, яка безпосередньо “виходить” як на людину, так і на націю та державу. Критично-конструктивний аналіз праць зарубіжних і вітчизняних вчених, акцент на цілісне бачення соціального буття в його матеріальній і духовній єдності дають змогу по-новому трактувати низку ключових положень етнології, етнополітології та етнодержавознавства, зокрема у контексті самовизначення соціальних суб’єктів. Причому категорія “національне самовизначення” належить до базових, оскільки вона пронизує як людські потреби, так і національні та державні інтереси.
Визначається “горизонтальна” та “вертикальна” ієрархії самовизначального дискурсу, що дає змогу побудувати систему базових та “допоміжних” понять. До “вертикальної” можна віднести такі фундаментальні, ключові поняття, як “особа”, “нація”, “держава”, що кореспондують з більш широким поняттям “самовизначення особистісне, національне та державницьке”. “Горизонтальний” підхід складається з тих чи інших видів самоутвердження, адекватних суспільним сферам діяльності самої особи, нації (народу) та держави.
Міждисциплінарна матриця дослідження містить у собі відповідний понятійний ряд, онтологічний та гносеологічний зріз етнонаціональної, етнополітичної та етнодержавницької проблематики. Визначаються, наприклад, такі поняття, як “світ” та “порядок”, вводиться у науковий обіг таке поняття, як “національний порядок”, під яким розуміється політична впорядкованість національного життя, за якої суперечності, що виникають, розв’язуються у рамках прийнятих законів, утверджується режим громадянського миру, здійснюється захист етноспільнот.
З точки зору національного взаємозв’язок між особою, нацією та державою можна визначити у розрізі таких понять, як “національна самосвідомість”, “національна ідентифікація” тощо. З позицій держави особу та національність можна розглядати крізь призму таких понять, як “лояльність”, “громадянськість та “суверенність”. У науковий обіг введено такі поняття, як “суверенізованість” та “самосуверенізованість етносу”, “самоусвідомлення суверенності”. Поняття “право на самовизначення” розуміється з точки зору рівнів вимог самовизначення та оцінки їх законності.
Використовується таке поняття, як “етнічна (національна) соціалізація особи”, тобто — набуття нею етнічно-національних ознак. Процес залучення особистості до етнонаціонального життя розглядається як невід’ємна складова саморуху, саморозвитку людини, її самовизначення у світі національно-етнічної різноманітності.
Четвертий підрозділ носить назву “Ментальність особи та соціуму як вираз етнонаціонального буття” і присвячений розгляду сукупності інтелектуально-психологічних настанов, які визначають поведінку як індивіда, так і етносоціальної (соцієтальної) спільноти, їх реальну здатність до самореалізації, самовизначення.
Ментальність при такому підході розглядається як база (“методологічне поле”) для вивчення етносоціальних та етнокультурних коренів, яка безпосередньо впливає на політичний процес та виступає як своєрідний “ефір” функціонування компонентів політичної системи і налагодження політико-владних відносин в етнонаціональній сфері.
Розглядається ментальна структура нації, першооснова самовизначення на основі ментальності, вводиться поняття “національно-культурний менталітет”, під яким розуміється інтегративна характеристика культури (народу, нації), особлива нематеріальна субстанція (“душа”), яка концентрує її духовні устремління, відображуючи глибинний та стійкий тип індивідуальної та колективної свідомості і поведінки, окреслює культурно-семантичний та аксіологічний простір суспільства. Звертається особлива увага на функціональний аспект етнічної ментальності, визначення функцій, які вона виконує, її зміст, всебічну підтримку самоврядних потенцій української ментальності.
Значною мірою інноваційний характер має другий розділ “Особистісний вимір націотворчих та державобудівничих процесів”, який складається з трьох підрозділів. У першому з них — “Етнонаціональне самовизначення особи” осмислюються проблеми самоототожнення особи зі своїм етносом, що й забезпечує повнокровний розвиток етноспільноти, подальший розвиток її духовно-культурних традицій. Самовираження “олюднює” сам етнос, сприяє утвердженню соборного життя людини в її етнонаціональній “іпостасі”. У свою чергу, етнічна (національна) складова особистості випливає з особливостей взаємовідносин етноспільнот та людської індивідуальності, з найтіснішої органічної близькості національної належності та індивідуальних рис людини, їх органічного взаємопроникнення, у тому, що саме національне поза індивідуально-особистісного просто не існує. Нація при цьому розглядається як певна органічна індивідуально-соціальна спільнота, що базується на соціально-вибірковій, соціально-орієнтованій та соціально-культурній життєдіяльності індивідів та є втіленням життєдіяльності національної людини.
Звертається увага на те, що самовизначення людини та нації відбувається майже синхронно у ході реалізації етнонаціональних прагнень у сучасному світі, так би мовити, національної емансипації, поцінуванні самоцінності як людини, так і нації. Ідентифікування з етносом (нацією) є найголовнішою формою самоідентифікації. Самозбереження етнонаціонального статусу індивіда є проявом його національного самовизначення. Сутність ідеї національної ідентичності полягає у визначенні її як форми повернення до національних коренів.
Підтримується введення у науковий дискурс поняття “етнічне самовизначення” (М. Губогло) та висувається пропозиція відрізняти цей термін від поняття “етнополітичне самовизначення”, яке пов’язане з політизацією етносів, діяльністю так званих етнополітичних “акторів”.
Політична ж мобілізація етнічності, пов’язується з активізацією етнополітичної ідентифікації, формуванням та поширенням етноцентристських етнополітичних ідеологій, спрямованих на етнополітичне самовизначення.
Існують спільні риси та відмінності між такими поняттями, як “етнічна ідентичність” та “національна ідентичність”, “ідентитет нації” та “національна ідентичність”. У свою чергу, поняття “етнонаціональна ідентичність” співвідноситься з нацією як етнополітичним організмом, як спільнотою політичного співгромадянства. Розрізняються такі поняття, як “ідентичність” та “лояльність”. Останнє означає, насамперед, не приналежність (а відтак ототожнення з спільнотою), а ставлення до неї та й до інших соціальних суб’єктів та об’єктів.
Вартісним визнається розгляд особи у системі етнокомунікативних зв’язків і відносин, об’єктивно-суб’єктивної включеності особи до етнонаціонального буття, що й визначає її самоідентифікацію, включеність у процес етнічного та національного самоусвідомлення.
У другому підрозділі “Особа і державність” дисертант керувався висунутим ним положенням про “людину державну”, та визнання нею державності як невід’ємного, природного компонента власного життя.
Визначаються принципи взаємодії людини і державності: висунення свободи як головної ознаки цієї взаємодії; рівність, які визначає універсальний характер прав людини, що висуваються як критерій обмеження державної влади; ціннісна переоцінка у відносинах влади і людини: вихідною стає людина, а держава має оберігати її громадські інтереси (персоналістський підхід). Визначається інтенсивність вищевказаної співпричетності — міра соціокультурного впливу держави на людину з врахуванням двох полюсів — еволюційних та екстремально-переломних якісних змін у суспільстві. Робиться висновок, що національна особа почуває себе комфортно саме у національній державі, коли національне самовизначення розуміється як процес набуття нацією політичної суб’єктності, своєрідної націоналізації держави, спосіб утворення такої держави.
Захищеність людини у контексті її співпричетності державності є однією з основ соціально-духовної комфортності, стійкості людського буття. Відповідно “державний патріотизм” пов’язаний із процесом ідентифікації особи із батьківщиною, усвідомленням себе громадянином цієї держави. Зрештою, пошук нових основ суспільного єднання викликав те, що сучасна концепція ідентичності набула форми ідеї саме громадянства, яке, маючи в основі права людини, “втягнула” етнічну та національну ідентичність у державотворчу діяльність.
Дослідження громадянства у контексті самовизначення дає змогу розглянуто його під дещо іншим, ніж у правознавстві, кутом. Громадянство при такому підході — це радше соціальна роль правосуб’єктної особи, яка займає позиції своєрідного медіатора між сторонами бінарної опозиції — “держава і громадянське суспільство”. Маючи свободи, права та обов’язки, моральну, правову та політичну свідомість, особа несе відповідальність як перед громадянами, так і перед державою та її законами. Сам же статус громадянина дає змогу окремій особі піднятися із рівня приватної особи до рівня “державної людини”.
“Ідентичність громадянина” являє собою усвідомлення особою своєї приналежності до певного державного утворення, успадкування або отримання згідно з правовими процедурами громадянства певної держави, ототожнення з її соціальними інститутами, добровільне підпорядкування їх вимогам. Маючи на увазі політичну ідентичність, висувається пропозиція привести у гармонійну рівновагу громадянський республіканізм та культурний плюралізм, уникаючи при цьому як етнізації, так і політизації, тобто культурна та політична ідентичність має бути відокремлена від політичної, інакше політична етнізація втрачає своє значення.
“Проблема співвідношення індивідуальних та колективних прав” — тема третього підрозділу, який зосереджується на дослідженні співвідношення прав людини, прав народів та національних меншин у контексті існуючої абсолютизації “пріоритетності” прав людини, з одного боку, та/чи прав нації, з іншого.
Висловлюється думка, що у взаємодії “права особи на самовизначення” та “права нації на самовизначення” слід виходити з того, що особу може підтримати передусім саме такий важливий елемент людського буття, як нація (етнічність), а самоусвідомлення нації як самоцінності дає можливість осмислити і самоцінність кожної людини та водночас визначитися щодо цінностей інших націй. Зрештою, у національній самовідданості якраз і поєднуються найбільш вдало і права нації, і права людини. Вона (національна самовідданість) виступає поряд з національною самосвідомістю принципом регулювання взаємин між ними, є основою їх гармонійного поєднання. Спрямовуючи етнонаціональне у бік людського виміру, слід мати на увазі й родову означеність людини, її етноісторичну, етнокультурну сутність, що вона значить в етносі (нації) та державі.
Рядоположення індивідуальних прав людини та колективних прав народів — це не данина “моді”, а авторська позиція, заснована на заявленому майже 40 років тому безпосередньо Генеральною Асамблеєю ООН усвідомленні необхідності створення умов стійкості і благополуччя, мирних та дружніх відносин, на основі поваги принципів рівноправності та самовизначення, загальної поваги і дотримання прав людини та основних свобод для всіх без різниці раси, статі, мови та релігії. Інша річ — чітке визначення системи відповідних міжнародних механізмів, яка б детально визначала права народів (нації), включаючи контроль за дотриманням права вільно виражати свою національну самобутність та національні почуття як невід’ємний компонент прав людини та її гідності.
Відтак колективні права не повинні ігнорувати права індивідуальні, суперечити їм чи подавляти їх. Йдеться, навпаки, про їх гармонію, а не ранжування, протиставлення: цивілізоване розуміння самовизначення невід’ємне від принципу непорушності, універсальності прав людини, неподільності колективного права народу на самовизначення і прав окремого індивіда, їх рівнозначність що й дає основу для їх збалансування у контексті міжнародно-правових норм, в яких право народу на самовизначення розглядається як невіддільне від здійснення своїх прав індивідом. Це особливо важливо для України та інших посттоталітарних країн, де принцип рівності й самовизначення поки що не реалізовано ні щодо народів, ні щодо людини. І тут важливою методологічною підоймою може бути сполучення у концепті “демократія” етнічності та громадянськості, що, на наш погляд, втілюється в ідеї національного самовизначення, включаючи й особу, утверджуючи, зокрема, її як індивідуальні, так і групові, колективні етнонаціональні права.
Не можна при цьому не враховувати наслідки зіткнення двох потужних сучасних парадигм політичного та громадського життя — парадигми національної та людської свободи.
Свобода особистісного самовизначення, на наш погляд, кореспондується зі свободою для рівноправного розвитку етнічних груп, свободою для відтворення їх власної самобутності та етнічності на засадах принципу етнічного самовизначення. Йдеться, отже, не лише про втілення в життя як індивідуальних та групових прав, а й права етносів на свободу, тобто природного права, яке включає в себе, зокрема, такі права, як право на самовизначення, на розвиток, на рівність з іншими етносами, на власні права, що встановлюються у консенсусному порядку, на етнокультурну самоорганізацію.
Типологічно групові (колективні) права етносів можна розглядати у таких формах вираження: 1) права титульної нації на реалізацію принципу національного самовизначення, включно до створення національної державності; 2) особливі права малочисельних “корінних” народів; 3) права національних меншин, включаючи право на етнокультурну самоорганізацію, на розвиток екстериторіальних національно-культурних об’єднань як нової форми національного самовизначення та самоорганізації меншин. У такий спосіб значно розширюється спектр національної політики за рахунок створення умов для самоорганізації етнічного чинника, розвитку національної особи, національностей та міжнаціональних відносин. Всупереч штучному одержавленню етнічності, її підвищеній політизації висуваються проблеми регулювання статусу етнічного чинника у сфері етнодержавницьких відносин загалом, створення державних форм захисту національних меншин, точніше — формування громадянського суспільства, здатного гармонійно узгоджувати та забезпечувати реалізацію на практиці всієї гами національних потреб різних спільнот та конкретних осіб на основі загальнонаціональних стратегічних інтересів країни.
Якщо погодитись, що зникнення етносів (націй) у ХХІ ст. — це духовний фантом, а розв’язання та/чи дослідження етнічних проблем без урахування прав людини — нонсенс, то закономірно постає питання: як поєднати права людини з правами етносу? Методологічними засадами цього поєднання можуть бути такі положення. По-перше, ці дві реальності не слід “розводити”, вони взаємопов’язані та взаємозалежні. У цьому складному та багатобічному взаємозв’язку не викликає сумніву принцип конкретності, тобто необхідність розгляду кожної ситуації, правильної оцінки, чи відбувається ущемлення прав людини, чи має місце геноцид етносу і т.ін. По-друге, спільним методологічним принципом дослідження кореляції прав людини та етносу може і повинен виступати принцип гуманізму. По-третє, саме на базі культури формується гуманістична сутність прав людини та прав етносу. Культура ж виступає у якості аксіологічної підстави нового типу світогляду. Розширюючи рамки права, вона виводить на діалог, забезпечуючи розуміння того, що права людини завжди включають в себе як вкрай важливі її національні права. Співвідношення, глибинний зв’язок індивідуальних та колективних прав розкривається у процесі аналізу проблеми національних меншин, де права меншин ефективно захищаються через забезпечення прав людини (індивідуальний підхід), а їх захист як особливої групи досягається через колективний підхід.
Самовизначення соціальних суб’єктів являє собою відновлення (відбудову) етнонаціонального життя кожної людини та етноспільноти у всьому його багатстві при збереженні та поглибленні традиції рівноправного розвитку співробітництва всіх етносів країни. У такий спосіб досягається етнонаціональна консолідація на основі спільності культурно-історичного минулого, національних цінностей та потреб.
Свобода творчої діяльності людини, усвідомлення кожним етносом унікальності своєї багатовікової спадщини та необхідності реалізації їх потенціалу на благо всієї Вітчизни, збереження та оздоровлення соціокультурного та екологічного середовища проживання етносу та людини, свободи вибору кожним народом свого самобутнього шляху у цивілізаційному, культурному процесі, орієнтація на культурну співтворчість етносів, виховання громадян країни у дусі поваги інших культур світу, у дусі співробітництва та творчості тощо складають, на наш погляд, принципи самовизначення соціального суб’єкта. Вони, як бачимо, спрямовані на створення чітких правових гарантії захисту та розвитку етнокультурної самобутності як особи, так і окремих етносів. Такий підхід виключає етнокультурний нігілізм, що живиться безнаціональною, так званою масовою культурою, а також етнічний екстремізм, культурну та мовну ксенофобію, духовну самоізоляцію.
Свобода самовизначення нації, етнічних груп та особи — саме ця тріада як фундаментальна цінність українського демократичного суспільства відкриває, на наш погляд, принципово нові форми взаємодії народів — прямі та на рівних. Взаємодія ж особи, української нації та національних меншин й забезпечує етнонаціональні параметри становлення в Україні громадянського суспільства.
Пропонується ввести поняття “етнополітичний простір України”, під яким розуміється широкий спектр передумов і напрямів розвитку та взаємодії, взаємовідносин державоутворюючої української нації з іншими етнонаціональними групами, а також їх відносин із державою. Водночас ми користуємось ще одним поняттям — “етнодержавницький простір”, який надає певний поштовх до з’ясування змісту національного питання в Україні, який обіймає такі складові: 1) суверенізацію особистості, втілення в життя національних прав людини; 2) політико-правове забезпечення розвитку української нації; 3) забезпечення колективних прав національних меншин.
У зв’язку з цим виникає проблема вибору відповідних моделей етнодержавотворення, які й розглядаються у дисертації як можливі варіанти “етнічної регуляції” або самокорекції в Україні.
Важливого значення у нашому дискурсі набуває третій розділ дисертації “Суверенізація як самовизначальний процес”, який складається з трьох підрозділів. Перший з них “Суверенність особи, нації (народу) та держави” досліджує суверенізацію цих соціальних суб’єктів як історично неминучий та глибоко прогресивний процес утвердження системи суверенних прав конкретного суб’єкта — носія суверенітету.
Взаємозв’язок суверенізації людини, нації та держави полягає у тому, що висока особиста і національно-культурна самосвідомість передбачає громадянську свободу, оскільки кожна людина з високим рівнем самосвідомості не погодиться на перебування у політичному і соціальному безправ’ї. Сама ж національна єдність може утворитися тільки внаслідок політичних перетворень та вироблення уявлення про людину як про громадянина, тобто суверенного суб’єкта права і джерела державотворення.
Сутність поєднання народного, державного та національного суверенітетів, полягає також у тому, що суверенність нації — це високий рівень політичної свободи та демократичної рівноправності, здатності її до самовизначення, коли національний суверенітет стає ознакою нації. Право ж нації на самовизначення є складовою частиною національного суверенітету, який обіймає сферу політичного та державного самовизначення.
Право нації на самовизначення є обов’язковою передумовою здійснення індивідуальних прав людини, своєрідним їх синтезом, чинником того зрушення етноспільноти до самоорганізації на засадах етнічних (національних) інтересів як джерела етнодержавотворення. Відтак, національний суверенітет відбиває собою етнічну функцію суверенітету, а сам національний суверенітет у національній державі фактично збігається з державним та народним суверенітетом.
У науковий обіг пропонується ввести поняття “самосвідомість суверенності” — усвідомлення соціальним суб’єктом не лише своїх прав, а й морального обов’язку відповідати перед іншими людьми, перед народами, націями та державами за свої дії, ревно ставитись до збереження іміджу держави як гуманістичного суспільства.
У співвідношенні прав людини, нації та держави знаходить свій вираз “культура суверенізації”, якою охоплюється міра сполучення незалежності одного соціального суб’єкта з незалежністю інших. Критерієм визначення рівня культури суверенізації є вміння передбачати наслідки набуття суверенних прав, вибір форм та методів суверенізації, щоб вона відбулася в інтересах нації, всього народу, не заради національних примх, а заради демократизації суспільства, викорінення наслідків тоталітаризму у міжетнічних та міждержавних відносинах. Разом з тим, культура суверенізації, культура громадянськості, культура лояльності — це своєрідне олюднення, демократизація національної ідеї, її сполучення з національним інтересом і державницькою ідеєю та інтересом.
Загалом же суверенізація розглядається як об’єктивний, притаманний усім народам (країнам) історичний процес, що має такі ознаки: самостійність, незалежність, невідчуженість, повнота, верховенство влади. Суверенність же людини закріплюється лише через утвердження її нації, через волю до влади у державній власнопідметності, забезпечення справжнього народовладдя.
У другому підрозділі “Українська політична нація у контексті етнононаціонального розвитку” аналізується проблема вибору між двома концепціями нації — “етнічної” та/чи “політичної”. В останньому випадку йдеться про розгляд нації як загальногромадянського інституту, тобто — сукупності громадян однієї держави, незалежно від їх етнічної (національної) належності. У даному підході втілено “суспільно-центристську настанову”, яка зумовлює переважно політичне бачення етнонаціонального чинника з акцентацією на те, що у “громадянсько-територіальній нації” етнічний компонент нібито не відіграє ролі, принаймні суттєвої. У даній концепції залучено й етатистський підхід, за яким поняттю “національна державність” надається загальногромадянський смисл, а поняття “нація” та “держава” у цьому контексті виступають як синоніми. Аналізуються різні точки зору щодо розуміння нації як поліетнічної спільноти, визначені певні позитиви при оперуванні цією категорією.
Концепція “української політичної нації” надто політизує сферу етнонаціональних відносин, робить акцент на політизацію чи переполітизацію етносів, особи, бо ж навіть держави. На думку дисертанта, звернена у майбутнє, ця концепція на даному етапі може сприйматися як можливий ідеал, далека перспектива, поки що може бути лише гіпотетичною складовою наших розмірковувань навколо проблем всебічного розвою українського суспільства. Як ідеал, вмонтований у систему ідеологій, це поняття виконує радше футурологічну функцію уявлення бажаного і сподіваного майбутнього з точки зору реалізації інтересів і потреб суб’єкта самовизначення. “Українська політична нація”, на нашу думку, це радше мрія, до якої треба йти, стимулюючи інтеграційні процеси у суспільстві. Наголошується на потребі синтетичного підходу до розуміння такого феномену як нація.
У третьому підрозділі “Суверенітет у площині інтеграційних та сецесійних процесів” основну увагу зосереджено на реальних та латентних конфліктних аспектах процесу суверенізації у контексті права на самовизначення.
Самовизначення нації можна розглядати як природне право народу. Генетично воно випливає із внутрішньої настанови індивіда (групи, класу, нації, народу) на вільне визначення своєї життєдіяльності. Зрештою, ця внутрішня мотивація перетворює самовизначення на інструмент досягнення стану духовної комфортності, вільності, розкріпачення. Самовизначення, виростаючи та оформлюючись на основі природної орієнтаційної установки на свободу, волю та рівність, поступово перетворюється на ідеологію самовираження, саморозвитку.
Національне самовизначення, реалізуючи саморозвиток певної нації, водночас сприяє етнічній (етнонаціональній) самоорганізації національних меншин. У такій “супрязі” забезпечується реалізація потенціалу етнонаціонального чинника, визначаються суб’єкти суверенізації, принципи національно-державного устрою, розкривається співвідношення прав людини та прав етноспільнот.
Суб’єктом самовизначення є народ або нація в етносоціальному, точніше — етнополітичному сенсі. Етнічна (національна) природа самовизначення є підставою як самого самовизначення, так і державотворення, втілення в життя того, що зветься етнодержавницькою парадигмою суспільного розвитку.
Право на самовизначення у контексті прав людини є загальновизнаною, основоположною, імперативною та універсальною формою jus cogens. Дається альтернативне визначення поняття “етнічний ренесанс”, під яким розуміється самовизначення, самоототожнення людини з певним етносом (нацією), самовизначення людини та народів на певному історичному відрізку розвитку людства, прогресивний процес самовираження, через активне використання етнонаціонального чинника у суспільному поступі, реформуванні соціуму. Етнічне самовизначення можна означити як розумне націозберігаюче та животворне начало, як лінія на соціально-моральне співробітництво та співжиття.
Право нації на самовизначення з точки зору його дефініцій викликає різні оцінки та наслідки. Це особливо характерне для третього етапу втілення принципу самовизначення нації, коли була здійснена спроба скомбінувати етнічні та культурні права національних груп з міжнародним принципом деколонізації, тобто переосмислити право на самовизначення як право кожної окремої етнічної (національної) групи на незалежність. Ця комбінація з її пізнішими інтерпретаціями стала причиною значних колізій.
У підрозділі серед причин сучасного спалаху рухів за самовизначення виокремлюються етнічне маніпулювання, “технологічні операції”, побудження до імпульсів та мотивів конфронтаційної діяльності, розглядаються доктрини так званого “етнічного суверенітету” на базі “етнічного егалітаризму”.
Викладаються різні точки зору щодо проблеми, наголошується на необхідності відділення права на самовизначення від права на сецесію з відповідним наголосом на територіальну інтеграцію.
Спалах рухів за самовизначення являє собою симптом кризи прав людини, а самі претензії на самовизначення — індикатор невирішеності проблеми з правами людини, неврегульованості співвідношення принципів національного самовизначення та територіальної цілісності держави і непорушності кордонів, які поки що взаємовиключають один одного, відсутність чіткого з’ясування компетенції кожного із вищенаведених принципів. Визначення нормативного змісту принципу територіальної цілісності є можливим лише у межах принципу самовизначення.
Поняття “територіальна цілісність” потребує корекції, виокремлення з нього двох понять — “державно-територіальної цілісності” та “цілісності національної території”. Саме останнє поняття лежить в основі права на створення національної держави, яке охоплює весь масив етнічної (національної) території певного народу.
Щоправда, будь-які намагання перетворити самовизначення на законодавчі права здатне викликати справжню революцію у міжнародній правовій системі. Це вимагає обережного підходу сучасних держав до цієї проблеми, надаючи переваги улагодженню етнічних проблем без зміни національно-державних кордонів, з позицій не тільки прав національних груп, а й з позицій свободи окремої особи незалежно від її національної приналежності, захисту прав національних меншин, сприяння етнонаціональному розвитку як втіленню універсальності прав людини.
У висновках підбито основні підсумки дослідження.
Матеріали дисертаційного дослідження дають вагомі підстави для того, щоб розглядати процес самовизначення, по-перше, як проблему вибору у практичній діяльності; по-друге, як перехід від ідеального до реального. По-третє, це вплив особи, нації та держави на соціальні процеси, на ті сфери суспільного життя, де регулюються міжособистісні, міжетнічні та міждержавні відносини. По-четверте, самовизначення, як ідея, як принцип не може функціонувати, якщо воно не включено у діяльність суспільних груп, у масову поведінку людей. І, нарешті, по-п’яте, процес самовизначення можна розглядати як специфічну форму розв’язання соціальних суперечностей, що склалися у відносинах між тими чи іншими суб’єктами самовизначення.
Узагальнення в цілому результатів політологічного аналізу взаємопов’язаних етнополітичних та етнодержавницьких процесів дає змогу зробити низку інших висновків, що мають теоретичне і теоретико-практичне значення.
1. Самовизначення має багато граней та стадій і є багаторівневим процесом, який складається з різноманітних дій людей. Самовизначення як соціальна установка орієнтує на раціональне чи ірраціональне використання потенцій життєдіяльності людини та нації і діяльності держави. Така установка має якість системності: когнітивний (усвідомлення соціальним суб’єктом існування самовизначення та реальних можливостей його забезпечення), ефективний поведінський аспект (дії людей по збереженню, змінам існуючих систем самовизначення народів, націй і держав). І в цьому процесі, на нашу думку, важливо не втратити головне — самовизначеність у річищі особистісно-гуманістичному, з одного боку, етнонаціональному, з другого, опертя на загальнолюдські цінності, з третього.
2. Самовизначення, на думку дисертанта, — особлива форма соціальної творчості людей, тобто це предметно-практична діяльність, яка породжує суттєво нове у суспільному житті, це — соціальний акт, який знімає перепони на шляху мінливості буття, забезпечує простір для ініціативи. Саму ж соціальну творчість не можна зрозуміти, якщо не враховувати систему складних та суперечливих відносин між макро- і мікросоціальними суб’єктами: народ — соціальні групи і прошарки, нація — субнаціональні, етнографічні групи; функціонуючі групи самовизначення та контрсамовизначення, політичні партії, рухи, еліта формальна (призначена, обрана) та неформальна (фактична).
3. Самовизначення у постановці проблеми “особа, нація, держава” можна розглядати і з точки зору взаємодії особи та групи, не відкидаючи при цьому, звичайно, ролі особи в історії. У кінцевому підсумку поведінка людей в процесі самовизначення, на нашу думку, буває деіндивідуалізованою і особистісно-індивідуальною. У багатьох випадках особа бере участь у процесі самовизначення на основі рольових приписів, зумовлених статусом групи. У виборі ж шляхів самовизначення неминучими є оціночні ідеї, мотивації, пропозиції, подекуди різко протилежні одна одній (дивергенція ідей).
4. При загальній характеризації як особи, так і держави, слід всебічно враховувати національно-етнічну складову. Адже саме в її лоні відбувається їх взаємодія та взаємовплив, передусім у процесі задоволення соціальних та етнонаціональних потреб та інтересів етносу (нації), що узгоджуються (чи не узгоджуються) з менталітетом суспільства. Національна ж культура стає (чи не стає) стрижнем національного розвитку і особи, і нації (етносу), і держави. Самовизначення за такого підходу включає в себе усю сукупність проявів актуалізованої етнічності у найрізноманітніших сферах суспільного буття: у власне культурній, в економічній, соціальній, екологічній, політичній. Тобто діапазон інтересів етнічної спільноти як соціуму визначає і поле вияву етнонаціонального чинника. Вищенаведене можна повністю віднести і до взаємозв’язку людини з нацією, зробивши акцент на етнокультурне тло, з допомогою якого етнічне та/чи національно-культурне начало виступає як форма самоідентифікації національної людини, збагачує її надбаннями нетлінної етнонаціональної духовності, етнокультурним досвідом минулих поколінь.
У свою чергу, національна держава — це держава, утворена відповідною нацією в результаті здійснення нею основного права на політичне самовизначення. Передумовами ж здійснення національного самовизначення є повнота соціокультурної структури самої нації; високий рівень розвиненості національної самосвідомості; наявність компактної території, на якій даний етнос становить більшість; наявність організованої національної еліти, здатної мобілізувати етнічність; чітке обґрунтування свого прагнення до національного самоозначення, самовизначення.
5. Наведений у дисертації матеріал дає підстави засвідчити, що національне самовизначення, його реальне втілення у практику пов’язане із викристалізованістю національної ідеї, сталістю життєдіяльності того чи іншого етносу, створенням національної системи культурних цінностей, які відіграють роль певних генераторів етнічного життя і універсальних упорядників життєвої етнонаціональної стихії. Це, по-перше. По-друге, національне самовизначення є процесом саморегуляції етнічної системи, що забезпечує її живучість (антиентропійність за Л. Гумільовим), самореалізацію. В основі національного самовизначення як такого — задоволення етнічних потреб, які відображують бачення культурною спільнотою сукупності умов, необхідних для її самозбереження і розвитку.
Національне самовизначення, по-третє, відображує собою ступінь національної консолідації та внутрішньої соціально-класової диференціації і є сталим проявом етнічної (етнонаціональної) парадигми суспільного розвитку, відображенням процесу саморозвитку етносу, його реальної здатності до самоорганізації та самоутвердження.
6. Сама ж суверенiзацiя iсторичних суб’єктiв здiйснюється в основних сферах суспiльного життя — економiцi, полiтиці , духовностi культурi. Причому кожна з сфер суспiльного життя людей складається з трьох умовних “елементiв" — по-перше, вiдносин людей щодо економiчних, полiтичних, культурних та етнополітичних потреб, iнтересiв, проблем, цiлей та завдань суспiльного розвитку. По-друге, з поглядiв людей на свої вiдносини у вищезгаданих сферах. По-третє, iнституцiй (установ), що фіксують вже налагодженi, стимулюють новi форми вiдносин людей в таких-то потребах.
Особлива роль у процесi суверенiзацiї iсторичних суб’єктiв належить державi, яка визначає модель конституцiйного ладу, в рамках якого здiйснюють свою життєдiяльнiсть особи, народи; закріплює своїм громадянам юридичні права, громадянські свободи та вiдповiдальнiсть; визначає характер та форми власностi в суспiльствi, способи її приватизацiї й регулює взаємозв’язки суспiльства, виробництва та природи; розробляє тип та способи взаємовiдносин народу та громадянського суспiльства з мiжнародно-зовнiшнiм середовищем; включає (чи не включає) представникiв народу (народiв) в усi свої владнi структури та в адмiнiстративну управлiнську iєрархiю.
7. Самовизначення як процес включає в себе врахування того, що особистісне самовдосконалення, самовизначення нації та держави мають відбуватися синхронно, підсилюючи одне одного, демократизуючи постійно як людиноцентристську, так і національно-державницьку ідею з тим, щоб урешті-решт “запрацювали” усі три складові суспільно-політичного розвитку — людина, нація та держава для їх національно-духовного, культурного та політичного піднесення. Сам же сучасний державотворчий процес є способом етносамоорганізації з відповідними типами та моделями.
8. Концепція етнонаціонального чинника має, на нашу думку, базуватися на безумовному визнанні і суверенітету кожної окремої людини і суверенітету держави. Одного як рівноправного партнера в соціальних, включаючи етнонаціональні відносини всередині однієї суспільної системи, другого в рамках відносин різних соціальних систем.
Водночас всебічна підтримка етнонаціональних аспірацій, етнонаціональної самоорганізації національних меншин не суперечать принципу поваги прав людини, а взаємно доповнює одне одне. Інша річ — долучення до ідеологеми національної державності ідеї міжетнічної злагоди, досвіду компромісів на базі сполучення громадянськості та етнічності. Йдеться про таке розуміння членства особи в нації, яке має стати функцією громадянської поведінки особи, з’єднавши ідею нації та ідею особи як етнічної людини (задоволення етнічних інтересів на особистісному рівні).
9. Самовизначення особи, нації та держави в їх глибинному взаємозв’язку та взаємозалежності дозволяє, на наш погляд, знайти баланс між інтегративністю та груповою відмінністю, між особистісно орієнтованою громадянською демократією та колективними правами у рамках демократії узгоджених інтересів. І, на нашу думку, етнонаціональне самовизначення соціальних суб’єктів має набути характеру раціонально осмислених політичних проектів, стати виразно вираженою домінантою у розумінні цілей та спрямованості, зокрема, українського суспільства.
10. Самовизначення особи, нації та держави, будучи важливою складовою етносоціальної політики, має стати однією з магістральних ліній державного реформування як відображення зміни підходу до етнічності, її ролі у системі етнополітичних та етнодержавницьких відносин. Саме такий підхід включає проблематику самовизначення у контекст основоположних цінностей демократії та громадянського суспільства, вписуючись у світовий процес етнічної мобілізації за рахунок пошуку певних організаційних форм етнічного (національного) самовизначення особи, нації та держави. У свою чергу, звільнення національного чинника від монопольного впливу держави та її органів значно розширює горизонт людини у реалізації громадянських та національних прав. Етнічна ж та мовна ідентифікація, що лежить в основі останніх, якраз і має стати суттєвим громадянським станом людини, основою її етнічного (національного) самоутвердження.
11. Враховуючи вищенаведене, висуваємо пропозицію поряд з омбудсменом з прав людини ввести такий інститут як омбудсмен з прав народів (етносів), використовуючи при цьому досвід ряду зарубіжних країн, де такий інститут вже існує стосовно захисту прав меншин (у Канаді, Чилі та ін.). Скажімо, в Угорщині у 1996 р. було обрано три парламентських уповноважених: 1) з громадянських прав; 2) з прав національних (етнічних) меншин; 3) із захисту особистісних даних та прав на інформацію. Йдеться, отже, про Парламентського уповноваженого з прав народів (етносів), що зобов’язує вже існуючого омбудсмена бути захисником справедливості та законності не лише щодо індивідуальних прав людини, а й щодо колективних прав народів та етнічних меншин (Велика Британія, Бельгія, Боснія та Герцеговина, Італія та ін.). Зрештою, саме за такого підходу можна реалізувати настанови світового співтовариства — захищати етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність національних меншин на своїй території та створювати умови для заохочення цієї самобутності.
На нашу думку, новою формою етнічної мобілізації, розширення самоорганізації та самозахисту етносів (народів), діалогу між державами та багаточисельними етнічними групами може стати Асамблея національностей України, яка взяла б на себе експертизу законопроектів з точки зору життєдіяльності етнічних груп, розв’язання міжетнічних конфліктів та дотримання міжнародних інструментів забезпечення індивідуальних та колективних прав етносів (народів). (Досвід створення такої Асамблеї є у Російській Федерації та Казахстані, у якому вона має статус консультативно-дорадчого органа при Президенті країни.)
І тут хотілося б звернути увагу на потребу впровадження в життя національно-культурної автономії як нової форми етнічного самовизначення, точніше — права на національно-культурне об’єднання, які беруть на себе функції етнічного самоутвердження та самоуправління, доповнюючи існуюче право на суверенітет та самовизначення національностей.
Враховуючи виключну важливість та гостроту національної проблематики, можна було б, наприклад, розробити та прийняти Кодекс захисту та самозахисту національного розвитку, який містив би аргументований перелік національних прав та свобод індивідів та груп один перед одним і у взаємодії з державою. Йдеться і про виділення особливої, роздержавленої лінії в етнонаціональній політиці та передачу окремих питань відносин між державою та національностями (етносами) у руки національно-культурних об’єднань, що взяли б на себе функції етнічного самоствердження та самоуправління.
Основний зміст та висновки дисертації викладені у публікаціях:
Індивідуальна монографія
1. Римаренко С. Ю. Самовизначення особи, нації, держави. — К.: Видавничий дім “Юридична книга”, 1999. — 543 с. (28,56 д. а.).
Рецензії: Вівчарик М. Цінне видання // Держава і право. — 2000. — № 6. — С. 431 – 433; Мяловицька Н. Особа, нація, держава в етнонаціональному вимірі // Віче. — 2001. — № 8. — С. 155 – 159.
Колективні роботи, брошури
2. Римаренко С., Римаренко Ю. Національний фактор та західна політологія: Монографія. — К.: Вид-во КВШ МВС СРСР, 1991. — 147 с.
3. Абетка етнополітолога: Словник-довідник / Ю. Римаренко, О. Картунов, Л. Нагорна, С. Римаренко, М. Шульга та ін. — Кн. І. — К., Школяр, 1996. — 239 с.
4. Абетка етнополітолога: Словник-довідник / Ю. Римаренко, О. Картунов, Л. Нагорна, С. Римаренко, М. Шульга та ін. — Кн. ІІ. — К., Школяр, 1996. — 236 с.
5. Україна: етнонаціональна палітра суспільного розвитку. Словник-довідник / Ю. Римаренко, О. Картунов, І. Курас, С. Римаренко та ін. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — 272 с.
6. Нація і держава. Теоретико-методологічний та концептуальний аналіз: Монографія / Ю. Римаренко, І. Курас, Л. Нагорна, С. Римаренко, М. Шульга та ін. — Т. І. — Київ; Донецьк: Ін-т держави і права НАН України, 1998. — 391 с.
7. Нація і держава. Теоретико-методологічний та концептуальний аналіз: Монографія / Ю. Римаренко, І. Курас, Л. Нагорна, С. Римаренко, М. Шульга та ін. — Т. ІІ. — Київ; Донецьк: Ін-т держави і права НАН України, 1998. — 282 с.
8. Національна держава: національний і наднаціональний виміри: Монографія / Ю. Римаренко, В. Ігнатов, С. Римаренко, Л. Шкляр та ін. — Київ; Донецьк: Ін-т держави і права НАН України, 1998. — 225 с.
9. Національно-державне будівництво. Концептуальні підходи, сучасна наукова література: Монографія / Ю. Римаренко, О. Картунов, І. Курас, С. Римаренко, Ю. Шемшученко, Л. Шкляр. — К.: Довіра, 1999. — 559 с.
10. Римаренко Ю., Шкляр Л., Римаренко С. Етнодержавознавство. Теоретико-методологічні засади — К.: Ін-т держави і права НАН України, 2001. — 254 с.
11. Енциклопедія етнокультурознавства. Частина друга. “Українська національна культура у часі і просторі. “А–Е” / Ю. Римаренко, В. Кремень, В. Чернець, Л. Шкляр. — К., 2002. — 530 с.
12. Енциклопедія ектнокультурознавства. Частина друга. “Українська національна культура у часі і просторі”. “Д–Я” / О. Антонюк, Ю. Римаренко, В. Чернець, М. Ходаківський та ін. — К., 2002. — 551 с.
Розділи у колективних монографіях та збірниках, статті
13. Римаренко С. Національні відносини та клерикалізм // Людина і світ. — 1986. — № 11. — С. 60–66.
14. Римаренко С. На службі реакції // Людина і світ. — 1986. — № 12. — С. 49–52.
15. Римаренко С. Критика сучасних буржуазних концепцій національних відносин в СРСР. Матеріали Республіканської конференції “Актуальні проблеми критики буржуазної ідеології”. — К., 1987. — С. 13–16.
16. Римаренко С. Нове політичне мислення та гуманізація міждержавних відносин // Матеріали Республіканської конференції “Молодь та перебудова”. — Чернівці, 1989. — С. 47–51.
17. Римаренко С. Немарксистські дослідження національних проблем в СРСР: Наук. збірник // Актуальні проблеми вітчизняної історії. — К., 1991. — С. 31–40.
18. Картунов О., Римаренко С. Національні та загальнолюдські цінності та інтереси // Межнациональные отношения. Термины и определения. Словарь-справочник. — К.: Вид-во КВШ МВС СРСР, 1991. — С. 38.
19. Картунов О., Римаренко С. С. Нація і право // Там само. — С. 53.
20. Римаренко С. Апологія націоналізму в сучасній зарубіжній історіографії. — К.: Вид-во КВШ МВС СРСР, 1986. — 33 с.
21. Римаренко С. Ідеологічна диверсія: формування та реалізація. — К.: Вид-во КВШ МВС СРСР, 1988. — 46 с.
22. Римаренко С. Функціонування етнічних інститутів у США // Методологічні рекомендації наукової конференції. — К., 1992. — С. 26–28.
23. Римаренко С. Нове мислення в національному питанні // Політика і час. — 1992. — № 4.
24. Римаренко С. Чи можна в Україні уникнути міжнаціональних конфліктів? // Відродження. — 1993. — № 8. — С. 27–28.
25. Римаренко С. Федеративна держава: Чи можливо запозичити світовий досвід? // Політика і час. — 1994. — № 8.
26. Римаренко С. Чи можливо в Україні уникнути міжнаціональних конфліктів // Справа Бейліса. Погляд з сьогодення. — К.: Богема, 1994. — С. 95–99.
27. Картунов О., Курас І., Римаренко С. Федералізм: право, політика, державотворення // Основи етнодержавознавства. — К.: Либідь, 1997. — С. 291–327.
28. Римаренко С. Рекомендована література // Основи етнодержавознавства. — С. 651–652.
29. Римаренко С. Етнополітологічні проблеми України у контексті історичного досвіду // Етнонаціональний розвиток України: Досвід, проблеми, перспективи: Монографія — К.: Вид-во Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень, 1997. — С. 154–192.
30. Римаренко С. Єдність чи розбрат // Відродження. — 1997. — № 2. — С. 15–18.
31. Римаренко С. Самовизначення чи демократія? // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. — 1999. — № 3. — С. 23–28.
32. Римаренко С. Наукова література російською та українською мовами з міграційної та етнічної проблематики // Я. Кондратьєв, Ю. Римаренко, В. Олефір Основи міграцієзнавства. — К, 2000. — С. 123–133.
33. Римаренко С. Принцип права націй на самовизначення у контексті національної державності і глобалізації // Етнос, нація, держава. Україна у контексті світового етнодержавницького розвитку: Монографія. — К.: Ін-т держави і права НАН України, 2000. — С. 413–423.
34. Римаренко С. Державна етнонаціональна політика (модель) // Етнос, нація, держава. — С. 436–442.
35. Римаренко С. Концепція державної етнонаціональної політики України // Етнос, нація, держава. — С. 443–496.
36. Римаренко С. Самовизначення чи демократизація // Етнос, нація, держава. — С. 497–503.
37. Самовизначення, автономія чи сепаратизм // Етнополітичні конфлікти у пострадянському просторі. — К.: Вид-во Українсько-фінського ін-ту менеджменту і бізнесу, 1999. — С. 166–169.
38. Нація-держава та/чи держава-нація // Держава і право. — К.: Ін-т держави і права НАН України, 2000. — № 6.
39. Який суверенітет потрібен Україні // Соціальні проблеми та соціальні трансформації в сучасній Україні. — Бюро виховання та культурних справ Держдепартаменту США, 2000. — С. 12–13.
40. Римаренко С. Самовизначення чи демократія // Формування політичної самосвідомості в Україні: статус, проблеми, перспективи. — Айрекс, 2000. — С. 17–18.
41. Decolonization in the Former Soviet Borderlands: Politics in Search of Principles // Political Studies. — 1996. — N 3. — Р. 85–87.
42. Separatism in Post-Communist Countries // Nationalism, Identity and Minority Rights. — Bristol, Bristol University Press, 1999. — P. 112–123.
43. Survival of Ethnic Identity. — http:/www.salsem.ac.af/csac/ ASC22/group2.
44. Римаренко С. Держава // Політологічний енциклопедичний словник. — К., 1997. — С. 97–98.
45. Римаренко С. Народний суверенітет // Там само. — С. 214.
46. Римаренко С. Нація // Там само. — С. 235.
47. Римаренко С. Основні права народу-нації // Там само. — С. 235.
48. Рисмаренко С. Глибинне спілкування // Енциклопедія етнодержавознавства. Частина перша. “Особа, етнос, культура”. Том 2 “А–Е”. — К.: Ін-т держави і права НАН України. Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2000. — С. 85.
49. Римаренко С. Гомогенність культури // Там само. — С. 88.
50. Римаренко С. Громадянське суспільство // Там само. — С. 102–103.
51. Римаренко С. Громадянство та етнічність // Там само. — С. 104.
52. Римаренко С. Групи етнодержавні // Там само. — С. 112.
53. Римаренко С. Динаміка саморозвитку особистості // Там само. — С. 121–124.
54. Римаренко С. Етнічні системи // Там само. — С. 231–232.
55. Римаренко С. Етноеволюційні процеси // Там само. — С. 255–256.
56. Римаренко С. Європейська конвенція із захисту прав та основних свобод людини // Енциклопедія етнокультурознавства. Частина друга. “Особа, нація, культура”. Том 2 “Е–Я” — К.: Ін-т держави і права НАН України, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2001. — С. 15–16.
57. Римаренко С. Життєвий світ і культура // Там само. — С. 18–20.
58. Римаренко С. Життєдіяльність соціального організму // Там само. — С. 31–32.
59. Римаренко С. Загальна декларація прав людини // Там само. — С. 38–41.
60. Римаренко С. Зміст і формування етногенезу // Там само. — С. 45–47.
61. Римаренко С. Індивідуальність // Там само. — С. 68–70.
62. Римаренко С. Історія етнічна // Там само. — С. 80–82.
63. Римаренко С. Категорія “національна ідентичність” у сучасній етнополітології // Там само. — С. 86–90.
64. Римаренко С. Культура етнічна // Там само. — С. 106–109.
65. Римаренко С. Культура і політика // Там само. — С. 110–112.
66. Римаренко С. Культура як система формування людського духу // Там само. — С. 130–135.
67. Римаренко С. Культура як спосіб людського буття // Там само. — С. 135–141.
68. Римаренко С. Людина // Там само. — С. 163–172.
69. Римаренко С. Людина і держава // Там само. — С. 173–178.
70. Римаренко С. Людство // Там само. — С. 227–230.
71. Римаренко С. Мова як атрибутна ознака етнонаціональних спільнот // Там само. — С. 251–253.
72. Римаренко С. Національна ідея і націоналізм // Там само. — С. 375–377. 73. Римаренко С. Національних меншин питання // Там само. — С. 431–433.
74. Римаренко С. Нація як об’єкт наукового дослідження // Там само. — С. 490–498.
75. Римаренко С. Особа і державність // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. — Вип. 15. — С. 547–556.
76. Римаренко С. Етнонаціональне самовизначення особи // Віче. — 2002. — № 3. — С. 51–55.
Крім того, опубліковано понад 150 статей концептуального характеру в енциклопедіях “Мала енциклопедія етнодержавознавства” (1996), “Міграційні процеси у сучасному світі. Понятійно-термінологічний інструментарій. Концептуальні підходи, теорія і практика” (1998); словниках-довідниках “Національний розвиток України. Терміни та визначення” (1993), “Націоналізм як суспільний феномен” (1997) та ін.
Римаренко С. Ю. Етнонаціональний вимір соціального суб’єкта (теоретико-методологічний аналіз). Рукопис (432 стор.).
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.05 — етнополітологія та етнодержавознаство. — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Київ, 2002.
У дисертації сформульовано теоретичні конструкції наукових знань про самовизначення, розроблено цілісну концепцію етнонаціонального самовизначення соціального суб’єкта. Самовизначення розглядається як цілісність людини (особистості), сконсолідованість нації як етноспільноти. Виявлені закономірності самого процесу самовизначення особи, нації та держави, внутрішні взаємозв’язки, основні пріоритети, форми та рівні етнонаціонального самовираження. Обґрунтовано підхід до національного самовизначення як певної якості самостійного етносоціального організму, що відображає свою суверенізованість та самосуверенізованість. Розкриваються оптимальні співвідношення прав людини та нації, індивідуальних та колективних прав. Запропоновані шляхи вдосконалення державної етнонаціональної політики в Україні.
Ключові слова: етнонаціональний вимір, самовизначення, особа, нація, держава, етнічна ментальність, національні права, етнічна самоорганізація, суверенізація соціального суб’єкта.
Rymarenko S. Y. Ethnic and National Dimension of Social Subject (Theoretical and Methodological Analyses). Manuscript (432 pages).
Thesis for a degree of doctor of political sciences in the speciality 23.00.05 — Ethnic Political and Ethnic State Sciences. — Institute of Political and Ethnic Studies, NAS of Ukraine, Kyiv, 2002
The said thesis lays down theoretical constructions of scientific knowledge about self-determination, works out an integral concept of the ethnic national self-determination of the social subject. The self-determination is consolidation of a nation as an ethnic commonness. Mechanism of the very process of the self-determination of the person, nation and the state as well as internal interconnections, bases, priorities, forms and levels of the ethnic and national self-determination have been disclosed. Approach to the ethnic and national self-determination as a certain kind independent ethnic social organism, which reflects its sovereignization and self-sovereignization has been substantiated. Optimal correlation of human and nation rights, individual and collective rights have been disclosed. Ways of improvement of the state ethnic national politics in Ukraine have been suggested.
Key words: ethnic and national paradigm, self-determination, a person, a nation, a state, self-identification, ethnic mentality.
Римаренко С. Ю. Энонациональное измерение социального субъекта (теоретико-методологический аспект). Рукопись (432 стр.)
Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.05 — этнополитология и этногосударствоведение. — Институт политических и этнонациональных исследований НАН Украины, 2002.
В диссертации сформулированы теоретические конструкции научных знаний о самоопределении, разработана целостная концепция этнонационального самоопределения социального субъекта. Самоопределение рассматривается как целостность человека (личности), консолидированность нации как этнообщности. Выявлены закономерности самого процесса этнонационального самоопределения личности, нации и государства, внутренние взаимосвязи, основные приоритеты и уровни. Обоснован подход к национальному самоопределению как определенного свойства самостоятельного этносоциального организма, который отражает собой суверенизованность и самосуверенизованность рассматриваемых социальных субъектов. Раскрывается оптимальное сочетание прав человека и нации, индивидуальных и коллективных прав. Предлагаются пути совершенствования государственной этнонациональной политики в Украине, которая должна основываться на:
— уважении прав и основных свобод человека, независимо от его национальности, происхождения, социального положения и места проживания;
— единства многонационального украинського народа на основе свободного, открытого, демократического диалога между гражданами, этносами, с одной стороны, и властью всех уровней, с другой;
— эффективной защите со стороны государства личной безопасности человека, гарантировании безопасной жизни каждого этноса;
— праве свободно определять свою национальность, принадлежность к любой культуре или языку, сохранении и развитии своей национальной культуры и изучении родного языка;
— защите от любых проявлений дискриминации по национальным признакам, борьбе с политическими, идеологическими и пропагандистскими акциями, которые разжигают расовою, национальную вражду;
— развитии исторических традиций, уважительного диалога этносов Украины, обеспечении их взаимодействия и взаимообагащения;
— всемерной поддержке национальных меньшинств в деле сохранения их культуры, языка и традиций;
— создании механизмов международных гарантий защиты прав и свобод этнических украинцев в зарубежных государствах.
Ключевые слова: этнонациональное измерение, самоопределение, личность, нация, государство, этническая ментальность, национальные права, этническая самоорганизация, суверенизация социального субъекта.