Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
т
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ ВН> ТРІШНІХ СПРАВ ПРИ
НАЦІОНАЛЬНІЙ АКАДЕМІЇ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
УКРАЇНИ
М. С. Кельман
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК
Рекомендовано
Міністерством освпи України Ухваяа № 1051 від 28 07 98 р.
Тернопіль — 1998
ББК 67.0 К34
Кельман М. С. Теорія права. «Поліграфіст», 1998. — С. 382.
Навч. посібник.
Тернопіль:
Навчальний посібник висвітлює питання теорії права з враху ванням сучасного стану вітчизняної та зарубіжної юридичної науки. Поряд з традиційними до нього включені розділи, які відображають зміни в теорії права української державності І галузевого законо давства. При викладенні матеріалу автор використовує нові методичні підходи, теоретичні положення, висвітлює актуальні проблеми сучасної правової дійсності. Навчальний матерія І Ілюстрований схемами, наве дено відповідні питання для дискусійною обговорення Посібник розрахований на широку аудиторію — курсантів, студентів, слухачів, аспірантів, викладачів юридичних вузів І фахівців у сфері держави і права, а також читачів, які цікавляться проблемами права.
Рецензенти: ь
Кафедра теорії та історії держави І права Львівського Інстиіуту
внутрішніх справ.
М. Костицький, доктор юридичних н.Іук, професор, академік АПН
України.
С. Сливка, кандидат юридичних наук, доцент.
ТАНГ
БІБЛІОТЕКА
юивдияното щспттт
І5ВМ 966—567—115^
М. С. Кельман. 1998.
ПЕРЕДМОВА
«Теорія права» старшого викладача Львівського інституту внутрішніх справ Михайла Кельмана є органічним і логічним продовженням навчального посібника цього автора «Теорія держави», який побачив світ 1997 року.
За умов гострої потреби в сучасних посібниках, цікавих не тільки для тих, хто лише опановує юридичну науку, але й практичних працівників-правоохоропців, науковців, можна щиро привітати автора з появою ще однієї актуальної праці, по суті другої частини курсу теорії держави і права. Тим більше, що далеко непростий теоретичний матеріал викладено у доволі доступній, стислій, лекційній формі. Він містить науково обгрунтовані визначення, важливі правові поняття, приклади з української та зарубіжної юридичної практики, посилання на висловлювання та праці авторитетів політико-правової думки, видатних мислителів та відомих правників.
Кожний розділ посібника у достатній мірі проілюстрований необхідними схемами, а кожний параграф закінчується короткими, чіткими висновками. Раїом з переліком питань для роздумів та дискусій посібник стане у пригоді для кращого засвоєння пропонованого матеріалу. Не зайвим буде й поданий список рекомендованої літератури, який включає такі частини: література з проблем політичної та правової думки; література для поглибленого вивчення курсу; література до конкретних розділів.
Автор послідовно веде читача від теми до теми, висвітлюючи складність, проблемність, суперечливість формування вітчизняної правової системи на сучасному етапі державотворення в кризових умовах перехідного суспільства. Важливо те, що 1996 року закладено надійний фундамент законодавства — прийнято Конституцію України. Непросто, в діалектиці боротьби старих відносин з новими відбувається запровадження конституційних принципів в життя суспільства і держави, у правову діяльність. 1 ак, політичні сили лівого спектру чинять запеклий опір реформам, гальмують їх проведення, вперто тримаються за неефективну систему минулого. На заваді реформування стоять, передусім, невміння, нефаховість, пасивність, небажання, відсутність політичної волі
деяких керівників, посадових осіЬ. Тобто, причиною є існуюча недорозвинутість, слабкість національної політичної еліти, та й, зрештою, інших (наукової, військової') еліт.
Суттєві проблеми мають місце у сфері забезпечення і дотримання прав та свобод людини і громадянина. Проте сучасні тенденції систем права і законодавства свідчать, що воля народу, його еліти, яка формується, виражена в праві, здатні інтегрувати Україну в європейський правовий простір, повернути її на магістральний шлях розвитку цивілізації.
Посібник, підготовлений на вузівському науковому рівні, без сумніву, буде сприяти отриманню нашими громадянами конче потрібних знань з теорії прав,І Найціннішим є те. що він допомагає формувати і розвивати правосвідомість, правове мислення, збагачує правову культуру вдумливих читачів, спонукає їх до подальших творчих пошуків у цьому напрямку. Без усвідомлення і розуміння засадничих положень як з теорії права, так і теорії держави, неможливо вивчати інші юридичні дисципліни, стати кваліфікованим юристом.
Переконаний, у посібнику зроблена загалом вдала спроба, бодай схематично, фрагментарне, охопити основні положення безмірної царини — теорії права, Іцо нерозривно пов'язана з теорією держави.
Враховуючи вищесказане, «Теорія права» М. Кельмана, незважаючи на окремі недоліки, разом вже з раніше апробованими підручниками і посібниками, а також іншими джерелами, зможе належним чином забезпечити викладання курсу теорії держави і права.
Хочеться побажати авторові, досвідченому викладачеві і правознавцеві, подальших творчих успіхів на науковій ниві.
МИКОЛА ПОЛІКОВСЬКИЙ, кандидат юридичних наук
РОЗДІЛ 1
ГОЛОВНИЙ І НАЙБІЛЬШ
ІСТОТНИЙ ЗМІСТ ПРАВА
СКЛАДАЄ СВОБОДА
Б. Кістяківськіш
ПОНЯТТЯ, СУТЬ І СОЦІАЛЬНА ЦІННІСТЬ ПРАВА
§ 1. РОЗУМІННЯ ПРАВА У СВІТОВІЙ І ВІТЧИЗ НЯНІЙ ЮРИСПРУДЕНЦІЇ
Право, як і держава, є продуктом суспільного розвит ку. Юридичне воно формується в державне організовано му суспільстві як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні і релігійні норми первісного ладу відходять на другий план, нпцаючи пере вагу правовому регулюванню суспільних ві^ьосин. Погля ди на право, його походження місце і роль у системі нормативного регулювання змінювались в міру розвитку самого суспільства, зрілості науково-правової думки, впливу об'єктивних і суб'єктивних факторів.
Право настільки унікальний, складний і суспільне не обхідний феномен, що на протязі всього періоду його існування науковий інтерес до нього не згасає, а навпаки постійно зростає.
В юридичній літературі існують багато наукових ідей, напрямків і точок зору з приводу визначення права. Роб лячи спробу зрозуміти, що таке право і яка його роль в житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що право не можна зрозуміти, посилаючись на ту чи іншу ознаку, значення. Право, писав один з них (Павло), вживається в декількох значеннях. По-перше, право озна чає те, що «завжди є справедливим і добрим», — таке природне право. В іншому значенні право — це те, що
«корисне всім і багатьом в тій чи іншій державі, — таким є цивільне право»1 .
Слід відзначити, що знаменитий Кодекс Наполеона 1804 року був підготовлений на основі глибокого вив чення і широкого використання римського права. Під впливом принципів і різних інсі итутів римського права у ньому особливо виділялось право власності, закріплюва лись шляхи і способи набуття власності. Встановлювалось, зокрема, що «власність на майно набувається і передаєть ся шляхом успадкування, шляхом дарування між живими або згідно з заповітом і в силу обов'язків" (ст. 711)2.
У цьому юридичному акті особлива увага приділялася договірним зобов'язанням, які мали велике значення для розвитку як майнових, так і не майнових відносин.
Слід відзначити, що багато інститутів римського пра ва в якості першоджерел постійно використовувались і використовуються при розробці цивільних кодексів і інших нормативно-правових актів у багатьох країнах.
Такий вплив римського права на правові системи інших країн позначився на характері і змісті цих систем, а також на формулюванні самого поняття права.
У повній мірі зберегли свою значимість і акту альність, наприклад, положення, які сформульовані древ-ньоримськими і древньогрецькими юристами стосовно не розривного зв'язку права і справедливості, права і добра.
Будучи «регулюючою нормою політичного спілку вання» право, як відзначав древньогрецький мислитель Арістотель, повинно служити «критерієм справедли вості». Для того, щоб знати, що таке право, писав древньоримський юрист Ульпіан, слід зрозуміти, з чим, з якими явищами воно пов'язано і звідки воно походить3.
1 Теория государства й права. Под ред. VI. Н. Марченко. — М., 1997.—
С. 273.
2. Там же.
3 Аристотель. Политика Соч. Т. 4. — М., 1988.
Слід пам'ятати, перш за все, що «воно отримало свою назву від ]изїіІіа — правда, справедливість», що Право є «мистецтво добра», «рівності і справедливості».
Недивлячись на суперечливість і різні наукові уявлен ня про право, всі ці вчення мають низку загальних поло жень:
— право є соціальне явище, без якого неможливе існування цивілізованого суспільства;
— право в нормативній формі повинно відображати вимоги загальнолюдської справедливості, служити інтере сам суспільства в цілому, а не окремим його класам чи соціальним групам, відображати інтереси і потреби особи як найвищої соціальної цінності;
— право приватної власності є основою всіх прав людини;
— право є мірою поведінки, яка встановлена і охо роняється державою.
Найбільш поширений погляд на право полягає в тому, що воно є нормою свободи. Таке розуміння права випливає з твердження, що для суспільства в такій же мірі характерна свобода, в якій для природи характерна необхідність. Право є сукупністю правових норм, які, з одного боку, надають, а з іншого — обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних стосунках. Мати право на щось — означає володіти свободою, бути вільним у здійсненні тих чи інших дій і вчинків. Це означає мати свободу, отримувати, здійснювати що-небудь, вимагати що-небудь, користуватися і розпоряджатися чим-небудь, свободу пропонувати що-небудь іншим людям тощо. От же, право визначає свободу людей, міру, кількість їх сво боди. А свобода — це найважливіша якість, якою во лодіє людина, що живе у суспільстві. А тому правові норми і вимоги (домагання, повноваження) повинні фор мулюватися в законі, закріплюватися силою закону, охо ронятися примусовою силою держави. Закон повинен служити свободі, праву. Держава і її закони необхідні для права. Проте, якщо закони не іахищають, а зневажають
свободу, якщо влада встановлює закони необгрунтовані, то такі закони не можна назвати правовими, правом. Сутність права — це свобода, а не насильство. Примус у суспільстві необхідний задля захисту права від порушень, а не для придушення свободи. Властиво, право має пріо ритет перед законом, і закони називаються правом не тому, що це формально коректні акти, які спираються на примус, а тому, що вони наділені правовим змістом, га рантують свободу людей. Тому слід розрізняти право і закон, правові і неправові закони.
Звідси, право — це норми і вимоги (домагання, пов новаження) свободи людей, У цивілізованому суспільстві, що перебуває на високому щабчі розвитку, свобода лю дини є не тільки напрямком, метою, але й засобом його прогресивного руху. Об'єктивні закономірності цього процесу виявляються через діяння членів суспільства, які є умовою, процесом і результатом його життєдіяльності.
Гегель писав, що грунтом права, його необхідним пунктом є необмежувана воля, сніт духу, породжений ним самим як деяка інша природа1 .
Наші сучасники також приходять до висновку, що в суспільному житті свобода людини виступає як право, тобто нормована, врегульована правовими засобами сво бода2 .
Праворозуміння неможливе без висвітлення історич них аспектів виникнення, становлення і розвитку права, але різноманіття тлумачень сутності права, його змістових характеристик накладає свій відбиток і на проблеми пра-воутворення.
Праворозуміння — це наукова категорія, яка відобра жає процес і результат цілеспрямовленої розумової діяль ності людини, яка включає в себе пізнання права, його оцінку і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.
'. Див.: Гегель Г.-В.-Ф. ФІшософия права — М., 1990 —С 67 2. Див.: Загальна теорія держави і права —К., 1997.— С. 111
Суб'єктом праворозуміння завжди є конкретна люди на, зокрема: а) громадянин, наді Іений мінімальним право вим світоглядом, який зіткнувся ; проблемами прав вза галі; б) юрист - практик, який має достатній багаж знань про право, спроможний застосовувати і тлумачити пра вові норми; в) вчений, людина , абстрактним мисленням, який займається вивченням праьа. наділений сумою Істо ричних і сучасних знань, спроможний до інтерпретації не тільки норм, але й принципів права, який володіє відповідною методологією дослідження. Праворозуміння завжди суб'єктивне, оригінальне, хоча саме уявлення про право може співпадати у групи осіб, класів, прошарків.
Об'єктом праворозуміння можуть бути право в плане тарному масштабі, право конкретного суспільства, галузі, інституту права, окремі правові норми. При цьому знан ня про окремі структурні елементи екстраполюються на право в цілому. Слід відзначи'йти, що важливе пізна вальне навантаження тут несуть середовище і взаємодіючі з правом суспільні явища.
Зміст праворозуміння складають знання суб'єктів про свої права і обов'язки, конкретні і загальні правові до зволи, заборони, а також оцінка і ставлення до них як справедливих чи несправедливих.
В залежності від рівня культури, методичної забезпе ченості суб"єкта і вибору предмета вивчення праворо зуміння може бути повним або неповним, правильним або викривленим, позитивним або негативним.
Звичайна людина розуміє право так, як це дозволяє їй власний розум відповідно до культурологічних традицій існуючої епохи і суспільства. Для неї розуміння права у часовому масштабі обмежене рамками його життя. Проте це не означає, що після її смерті праворозуміння зникає зовсім. Такі елементи правороз\ уііння, як знання, оцінка, можуть передаватися іншим людям, а дослідники-вчені залишають після себе окрім цьоіо письмові уявлення про право.
При розгляді різних теорій і поглядів щодо права слід враховувати наступні обставини:
9
по-перше, історичні умови функціонування права і межі культури, в яких жив і працював «дослідник»;
по-друге, те, що результати праворозуміння завжди залежать від філософської, моральної, релігійної, ідео логічної позиції суб'єкта, який пізнає;
по-третс, те, що береться за основу тієї чи іншої кон цепції (джерело правоутворення чи суть самого явища), що розуміється під джерелом права (людина, Бог чи Космос) і під його сутністю (воля класу, міра свободи людини чи природний егоїзм індивіда);
по-четверте, тривалість концепцій в одних випадках і їх динамічність, спроможність адаптуватися до відносин, що розвиваються, — в інших.
Сучасний рівень розвитку гуманітарної науки і мето дологія дослідження соціальних явищ дозволяє системати зувати різні погляди щодо права на підставі відповідних критеріїв. Зокрема, це визначає вже саме відношення до права, його ролі, той факт, позитивне значення воно має для суспільства чи негативне, виступає як самостійне со ціальне явище чи як елемент іншої системи регулювання, виявляє протилежні думки. Так, представники ряду філо софських течій розглядали право як частину моральності (Шопенгауер) або як нижчу ступінь моральності і запере чували соціально-ціннісний характер права (Л. Толстой, В. Соловйов). Негативне ставлення до права висловлювали анархісти; проблеми відмирання права з побудовою ко мунізму активно обговорювались в рамках марксистське -правової теорії.
При вирішенні основного питання філософії щодо співвідношення буття і свідомості виділяються ідеалістич ний і матеріалістичний підходи до вивчення права. Для першого характерні теологічні вчення про право. Фома Аквінський стверджував, що право має не тільки боже ственне виникнення, але й божественну суть. Позитивне право (людські закони) є лише засобом здійснення цілей, які накреслені Богом для людини.
Послідовники Аквінського -- неотомісти — роблять спробу пов'язати релігійну с\ть права з природно-
10
правовими началами І оцінками суспільних відносин з метою обгрунтувати більш життєспроможні і реалістичні варіанти його вчення.
На іншому полюсі, в рамках матеріалістичного підхо ду, розробляється марксистська теорія права, основними постулатами якої виступають: обумовленість права еко номічним базисом суспільства, класовий характер права, жорстка залежність права від держави, забезпеченість його примусовою силою держави.
В залежності від того, що розглядається в якості джерела праворозуміння, — держава чи природа людини — розрізняють природно-правову і позитивістську теорії права.
Природно-правові погляди беруть свій початок ще в Древній Греції і Древньому Римі. Вони пов'язані з імена ми Демокріта, Сократа, Платона і відображають спроби виявлення моральних, справедливих начал в праві, які за кладені самою природою людини. «Закон, — підкреслює Демокріт, — прагне допомогти життю людей. Проте він зможе цього досягнути тільки тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для тих, хто кориться закону, закон— тільки свідчення їх власної доброчесності"1.
Природно-правова теорія пройшла складний шлях розвитку, її популярність завжди була пов'язана з бажан ням людей змінити своє життя на краще — це і епоха Відродження, і епоха буржуазних революцій, і сучасна епоха переходу до правової держави.
Позитивне значення природі ю-правової теорії полягає в наступному:
по-перше, вона утверджує ідею природних, невід'ємних прав людини;
по - друге, завдяки цій теорії почали відрізняти право і закон, природне і позитивне право;
по-третс, вона концептуально з'єднує право і мораль.
Критичні зауваження на адресу даної теорії можуть полягати в тому, що не завжди уявлення про право як
'ЛурьеС.Я. Демокрит—Л., 1970. —С. 361.
11
справедливе чи несправедливе можна об'єктивно розгля нути в правовій дійсності.
Позитивна теорія права (К. Ьерібом, Г. Щершеневич) виникла значною мірою як опозиційна «природному пра ву». На відміну від природно-правової теорії, для якої основні права і свободи первинні стосовно законодавства, позитивізм вводить поняття «суо'єктивне право» як таке, що походить від об'єктивного права і встановлюється державою. Держава делегує суб'єктивні права І вста новлює юридичні обов'язки в ііормах права, які склада ють закриту удосконалену систему. Позитивізм ототожнює право і закон.
Позитивним тут слід визнані можливість встановлен ня стабільного правопорядку, детального вивчення догми права-структури, норми права, підстав юридичної відпо відальності, класифікації норм і нормативних актів, видів інтерпретацій.
До негативних моментів теорії слід віднести введену нею штучну обмеженість права як системи від фактичних суспільних відносин, відсутність можливості моральної оцінки правових явищ, відмову лід досліджень змісту пра ва, його цілей.
У залежності від того, в чому вбачалась основа (базовий елемент) права — норма права, правосвідомість, правовідносини, — сформувались нормативна, психологічна і соціологічна теорії.
Нормативна теорія заснована на тому, що право — це сукупність норм, зовнішньо виражених в законах і інших нормативних актах. Автором цієї концепції вважа ють Г. Кельзена, на думку якого, право — це злагоджена з логічно взаємопов'язаними елементами ієрархічна піра міда, основою якої є правова норма. Юридична сила і законність кожної норми залежить від «вищої» в піраміді норми, яка наділена більш вищою юридичною силою. Сучасне розуміння права в рамках цієї теорії можна ви разити наступною схемою:
12
а) право — це система взагмозв'язаних і взаі модпо-чих норм, які викладені в нормативних актах (текстах)-
б) норми видаються державою, і в них виражені! во ля держави;
в) норми права регулюють найбільш сажли* суспільні відносини;
г) саме право і його реалізація забезпечуються в не обхідних випадках примусовою силою держави;
д) від норм залежить виникнення правовідносин, формування правосвідомості, правова поведінка суб"єктів.
Позитивне значення нормативного підходу полягає в тому, що:
по-перше, дозволяє створювати І удосконалювати си стему законодавства;
по-друге, забезпечує відповідний режим законності, однакове застосування норм і індивідуально-владних велінь;
по-третє, сприяє формуванню «нормативного» уявлен ня про право як формально-логічну основу правосвідо мості громадян;
по-четверте, забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко визначити права*і обов'язки суб'єктів, фіксувати заходи і засоби державного примусу;
по-п'яте, дозволяє абстрагуватися від класово-політичних характеристик права, що особливо важливо під час застосування права.
Недоліки нормативного підходу насамперед поляга ють в тому, що він заперечує обумовленість права потре бами суспільного розвитку, ігнорує природні і моральні начала в праві, роль правосвідомості в реалізації юридич них норм, абсолютизації державного впливу на правову систему.
Психологічна теорія, представником якої є Л. Петражицький. визнає правом конкретну психологічну реальність — правові емоції людини. Останні носять імпе-ративно-актрибутний характер і поділяються на:
а) переживання позитивного права, яке встановлене державою;
13
б) переживання інтуїтивного, особливого права.
Інтуїтивне право виступає регулятором поведінки людини, тому розглядається як реальне, дієве право.
Позитивним тут є те, що теорія звертає увагу на од ну з важливих сторін правової системи — психологічну. І це відповідає дійсності, адже неможливо готувати і вида вати закони, не вивчаючи рівень правової культури і правосвідомості в суспільстві, не можна і застосовувати закони, не враховуючи психологічні особливості індивіда.
Недоліками цієї теорії, на нашу думку, є її односто ронній характер, відрив від об'єктивної реальності, не можливість в її рамках структурувати право, відрізняти його від інших соціально-регуляї ивних явищ.
Соціологічна теорія права зародилась в середині XIX ст. її представниками були Л. Дюгі, С. Муромцев, Є. Ерліх, Р. Паунд. Соціальна теорія розглядає право як емпіричне явище. Основний аргумент її полягає в тому, що «право слід шукати не в нормі чи психіці, а в реаль ному житті». В основу права покладено суспільні відно сини, які захищені державою. Норми закону, право свідомість не заперечують, проте і не визнаються правом. Вони є ознаками права, а само право — це порядок в суспільних відносинах, в діях людей.
Виявити суть такого порядку, вирішити спір в тій чи іншій конкретній ситуації покликані судові чи адміністра тивні органи.
Позитивними в даному випадку можна визнати на ступні положення:
а) суспільство і право розглядаються як цілісні, взаємопов'язані явища;
б) теорія доказує те, що вивчати потрібно не тільки норми права, які встановлюються державою, але і всю сукупність відносин, що склалися у суспільстві;
в) вчення підкреслює роль права як засобу соціально го контролю і досягнення соціальної рівноваги; воно підвищує роль судової влади.
Критично, на наш погляд, слід сприймати заперечення щодо моральності як досить важливої властивості права,
14
недооцінку в праві морально-гуманних начал, зміщування одного з факторів утворення права — зацікавленості — з самим правом.
Кожна з названих теорій має свої переваги і не доліки, їх поява і розвиток обумовлені природним ро звитком людського суспільства і засвідчують необхідність і соціальну цінність права в житті людей. Слушно зазна чив відомий український правийк XX ст. Л. Окіншевич: «Ми, в нашому суспільному житті і в нашому житті з суспільством, здебільшого так призвичаїлись до існування правил і норм, які регулюють нашу поведінку і наші взаємовідносини з іншими, що не думаємо про них і часто не помічаємо їх, виконуючи їх, чи підлягаючи їм та керуючись ними раз у раз цілком механічно»1.
1 Див: Л. Окіншевич. Вступ до науки про право і державу. — Мюнхен, 1987, —С. 10.
15
§2. ПОНЯТТЯ ПРАВА
ТГ ЩО ЗАВЖДИ СПРУВГДЛИВЕ І ДОБРЕ, Є ПРАВОМ
П. Юлій
Поява правових норм свідчить, що в суспільстві є політичні відносини, є держава (прадержава). Але. як і будь-які регулятивні норми, пранові відносини з точки зо ру суспільства є виявом справедливого і належною. Не випадково слово «право» в українській мові мас спільний корінь Із словами «правда». '(правильно»,
«справедливість». Цікаво, що перший збірник законо давства на території нашої батьківщини мав назву «Руська правда».
Слово «право» в українській мові пов'язане з осо бистістю (сукупністю людей), її (їх) можливостями, її (їх) поведінкою.
В сучасній юридичній науці термін «право» викорис товується в декількох значеннях.
По-перше, правом називають соціально-правові дома гання людей, наприклад, право ІІодипп на життя, право народів на самовизначення тощо. Ці домагання обумо влені природою людини і суспільства і рахуються при родними правами.
По-друге, під правом розуміється система юридичних норм. Це— право в об'єктивному розумінні, через те що норми права створюються і дчоть незалежно від волі окремих осіб.
По-третє, цим терміном визначають офіційно визнані можливості, якими користуються фізичні або юридичні особи, організації. Так, громадяни мають право на працю, відпочинок, охорону здоров'я, майна і т. д.. організації користуються правами на майно, на діяльність у відповідній сфері державного і с\ спільного життя і т. д. У всіх цих випадках мова йде про право в суб'єктивному
16
розумінні, тобто право, яке належить окремій особі — суб"єкту права.
По-черверте, термін «право» використовується для позначення системи всіх правових явищ, включаючи при родне право, право в об'єктивмом> і суб'єктивному ро зумінні. Тут його синонімом виступає термін «правова система». Наприклад, існують гакі правові системи, як англосаксонське право, романо-І ерманське право, мусуль манське право, національні правові системи.
Слід пам'ятати, що термін «право» вживається і в неюридичному розумінні. ІснуюгІ ь моральні права, права членів громадських об'єднань, партій", союзів, рухів, пра ва, які виникають на підставі Івичаїв тощо. Тому дуже важливо дати точне визначення поняття права, встанови ти ознаки і властивості, які відрізняють його від інших соціальних регуляторів.
В юридичній науці існує ба І ато визначень права, які різняться в залежності від того, що власне в правових явищах розуміється за головне, найбільш суттєве. В таких випадках мова йде про визначення сутності права.
В навчальних цілях значну цінність являють собою визначення, в яких формулюються специфічні ознаки пра ва. З їх допомогою право виділяється поміж інших со ціальних явищ. Разом з тим для більш глибокого ро зуміння права необхідно також уяснити неспецифічні ознаки, які тотожні для права і суміжних з ним фено менів.
Право має закономірні зв'язки з економікою, політи кою, державою. Всі ці зв'язки Іак чи інакше виражені в його ознаках.
Слід розмежовувати ознаки і властивості права. Ознаки характеризують право як поняття, властивості — як реальне явище. Ознаки і Іпасіивості знаходяться у відповідності, тобто властивості відображаються і вира жаються в понятті права в якості його ознак. Філософи не без підстав стверджують, що будь-яке явище дійсності
-кількісно властивостей. Тому в
ТС • ' .гСЬКн
'"ЧД '-ШИЙ ШСТИИТ МЕТОД ;ч«ИЙ КнШЕТ
ІгіВ.Ій.........
ГАНГ БІБЛІОТЕКА
ЮРВДНЧНОГОШСППТТУ
поняття включаються ознаки, які відображають найбільш суттєві його властивості. Які властивості слід рахувати суттєвими? Це залежить від позиції конкретного автора.
Широко відоме визначення права, яке дали К. Маркс і Ф. Енгельс в «Маніфесті Комуністичної партії». Звер таючись до класу буржуазії, вони писали: «Ваше право є лише воля, зведена в закон вашим класом, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя вашого класу»1 . Інакше кажучи, воля пануючого в економіці і політиці класу нав'язується як чакон всьому суспільству. При такому розумінні право з необхідністю припускає безправність інших, непануючих прошарків населення, і розцінюється ними як інструмент пригноблення і експлуа тації. Обмеженість класового підходу полягала в тому, що історично минущі сторони змісту права приймались за його сутність, а саме: право отримало негативну оцінку як інструмент насильства, як соціальне зло, яке належить знищити.
Принципово іншим є підхід, коли визнається загаль-носоціальна сутність і призначення права, коли воно розглядається як вираз компромісу між різними соціаль ними спільнотами, прошарками суспільства. В найбільш розвинутих правових системах (англосаксонське і романо-германське право) пріоритет відданий людині, його сво боді, інтересам, потребам. Властиво, дійсна сутність права полягає в тому, що воно відображає нормативно-визначену, гарантовану державою міру свободи особи.
На основі визнання загальносоціальної сутності права можна сформулювати наступне визначення.
Право — це соціальний регулятор відносин, побудова ний на уявленні про справедливість, яка є в даний момент у конкретному суспільстві і має загальнообов'язковий, формально-визначений, нормативний характер, санкціонова ний і гарантований державою.
' Маркс К., ЗнгельсФ. Соч. Т. Ч.—С. 443.
18
Розглянемо найважливіші властивості (ознаки) права, які характеризують його як специфічну систему регулю вання суспільних відносин.
1. Право встановлюється або санкціонується (тобто офіційно схвалюється) державою. Воно є єдиним різнови дом норм, що розробляються та приймаються за певною процедурою державою. У випадку існування інших норм соціального характеру, що справляють значний вплив на поведінку суб'єктів, держава затверджує їх шляхом санк ціонування. Цим. вона надає нормам юридичного харак теру і бере на себе обов'язок охороняти їх засобами при мусу.
2. Відповідність права ідеалам справедливості і свободи означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права і свободи людини і громадянина, визнані в світо вому співтоваристві, є мірою свободи і рівності людей, встановленої державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободу іншого. І цією мірою є справед ливість. Зрозуміло, що не кожне право може бути спра ведливим. Основними завданнями права є: регулювання відносин, що склалися в суспільстві; надання стійкого стану існуючому суспільному устрою, котрий оцінюється загалом як справедливий, і відображення справедливих відносин між суб'єктами; захист правомірної поведінки від неправомірного впливу. Недаремно про це римські юристи писали: зиз езї агз Ьопі еі аециі — право є мис тецтвом добра і справедливості.
3. Нормативність. Право має нормативний характер, що ріднить його з іншими формами соціального регулю вання — моральністю, звичаями і т. д.
Права, якими наділена кожна людина чи юридична особа, не довільні, вони чітко визначені у відповідних чинних нормах. Цінність цієї властивості полягає в тому, що в суспільне життя вносяться суттєві елементи єдності, рівності, принципової однаковості. Норму права слід розцінювати як «робочий інструмент», за допомогою яко го забезпечується свобода людини і долається соціальний антипод права— свавілля і беззаконність.
19
Значення нормативності в правовій сфері — це не лише формування типового пр.Івила, а дещо більше — гарантія здійснення суб'єктивного права. Володіючи суб'єктивним правом, ми не просто вільні в сво'І\ діях, наша свобода забезпечена, захищена загальнообов'язковою нормою, за якою стоїть міць держави.
Нормативність права в найбільшій мірі виражає його функціональне призначення бути регулятором поведінки людей, суспільних відносин. Право, завдячуючи юридич ним нормам, несе кожному громадянину, організації інформацію про те, які дії можливі, які заборонені, а які необхідні. Якщо людина діє в рамках права, то вона відчуває себе впевнено і вільно, знаходиться під захистом суспільства і держави. Право, таким чином, визначає сфе ру свободи людини і цим самим регулює її поведінку. Якщо людина ігнорує регулятивний вплив права, вона не є вільною.
4. Інтелектуально-вольовий характер права. Право — виявлення волі і свідомості людей. Інтелектуальна сторона права полягає в тому, що вона є формою відображення соціальних закономірностей і суспільних відносин — предмета правового регулювання
У праві відображаються і виражаються потреби, інте реси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій. Історич но у праві йде боротьба двох тенденцій, оскільки його витоки знаходяться в суспільстві і державі. Становлення права завершується лише за умови гармонізації зв'язків між ними. Тоді право стає роз\ мним, набуває інтелекту ального характеру.
Формування і функціонування права як виразника свободи, справедливості і розуму можливі тільки в суспільстві, в якому індивіди мають економічну, політичну і духовну свободу. Реально втілити це можна лише в розвинутому громадянському суспільстві і правовій дер жаві.
Право є виявленням не тілі.ки інтелекту, але й волі людей. Вольовий початок права слід розглядати в декількох аспектах.
20
По-перше, основу змісту права складають соціально-правові домагання окремих осіб їх організацій і соціаль них груп, і в цих домаганнях виражена їх воля.
По-друге, державне вигнання цих домагань здійснюється через волю компетентних державних органів, тобто формування права опосере уковується волею суспіль ства і держави.
По-третє, регулююча дія права можлива лише на підставі свідомості і волі осіб, які реалізують юридичні норми.
5. Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специфічна ознака права, яка відрізняє його від інших форм соціального регулювання і моральності, звичаїв, корпоративних норм і т. д. Державна охорона правових норм включає в себе державний примус, різні організа ційні, організаційно-технічні, виховні та попереджувальні заходи державних факторів щодо дотримання та виконан ня громадянами юридичних норм. Властиво, тільки дер жава надає праву найвищі цінні властивості: стабільність, суворе визначення і забезпеченії гь «майбутнього», яке за своїми характеристиками наближається до «сущого» і стає ніби частиною існуючого.
Державний примус реалізується у двох напрямках.
По-перше, він забезпечує захист суб'єктивного права і має на меті примусити правопорушника до виконання обов'язків в інтересах потерпілої о (наприклад, повернення боргу).
По-друге, у відповідних випа исах винний притягається законом до юридичної відповідальності (наприклад, поз бавлення волі, конфіскація майна, штраф і т. д.).
Державний примус — це фактор, який дозволяє чітко розмежовувати права і обов'язки, тобто сферу особистої свободи і її межі.
6. Формальна визначеність. (Глід зауважити, що фор мальна визначеність права до певної міри властива і іншим нормативним системам. Гак, корпоративні норми закріплюються в статутах, положеннях і інших норма тивних актах. Релігійні норми - заповіді сформульовані в
21
священних книгах. Як бачимо, відповідним правилам по ведінки форма надається не державою, а іншими організа ціями (громадськими, релігійними). Держава, на відміну від них, надає праву офіційну форму виразу.
Норми права офіційно закріплюються в законах, інших нормативних актах, які належать тлумачити одно значно. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, міру і вид відповідальності за здійснене правопорушення.
Властиво, держава надає форму правовому змісту. Роль держави не слід возвеличувати і, наприклад, рахува ти, що право — результат, продукт державної діяльності. Такі хибні уявлення довгий час панували у вітчизняній науці і практиці.
Зв'язок суспільства, держави і права в аспекті, який розглядається, можна описати формулою — «зміст права створюється суспільством, форма права — державою». Від способу участі держави у правотворчості залежать види форм (джерел) права: санкціонований звичай, судовий прецедент, нормативний акт.
7. Системність. Право — складне системне утворення. Сьогодні особливого значення набуває поділ права на три елементи: природне, позитивне і суб'єктивне. Перший елемент — природне право, яке складається з соціально-правових домагань, зміст яких обумовлено природою лю дини і суспільства. Важлива частина природного права — права людини, або, інакше кажучи, можливості, які суспільство і держава спроможні забезпечити кожному громадянину. Другий елемент — позитивне право. Це — законодавство і інші джерела юридичних норм, в яких отримують офіційне державне визнання соціально-правові домагання громадян, організацій, соціальних груп. Третій елемент — суб'єктивне право, тобто індивідуальні можли вості, які виникли на підставі норм позитивного права і задовольняють інтереси і потреби суб'єкта.
22
Відсутність хоча б одного з перерахованих елементів деформує право, і воно втрачає властивість ефективного регулятора суспільних відносин і поведінки людей. Нерід ко право зводять до сукупності (системи) норм. При та кому розумінні право стає зовнішнім для людину і нав'язується йому зверху. Зроіуміло, що така вузька трактовка спотворює зміст права. Для людини цінні не норми самі по собі, а ті реальні можливості і блага, які вони забезпечують. Блага (як матеріальні, так і духовні) людина має і здобуває сама. Зміст власне соціально-правових домагань полягає в тому, щоб вони отримали офіційне визнання, тобто трасформувались в суб'єктивні права. Інструментом, за допомога якого природно - пра вові домагання перетворюються в суб'єктивні права, є норми позитивного права. Що для людини важливіше: гарантовані реальні блага чи інструмент їх гарантій (юридичні норми) ? Напевно, все ж таки благо, а не нор ми, за якими воно відміряне і якими захищене. Зведення права до сукупності норм призводить до тотожності його з позитивним правом і ігнорування природного права. Справа в тому, що суб'єктивне право має два джерела — формальне (норми права, або позитивне право) і змістовне (природне право). Розрив зв'язків між ними по роджує уявлення, а точніше ілюзію того, що суб'єктивне право — «дарунок» держави, законодавця, благо, надане зверху. Як бачимо, окрема людина стає залежною від за кону і, насправді, безправною.
Основний зміст правового регулювання полягає в тарнсформації природного права в суб'єктивне, що здійснюється визнанням соціальне - правових домагань в джерелах права, тобто зведенням природного права в за кон.
Системні зв'язки права розглядаються і в інших ас пектах: право ділиться на приватне і публічне, на норми, інститути і галузі, включає в себе систему законодавства. Більш детальніше ці питання ми розглянемо в наступних розділах.
23
§ 3. СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА Й ЗАКОНУ
Питання щодо співвідношення права й закону викли кає сьогодні багато суперечок в юридичній літературі. Щоб зрозуміти їх суть, необхідно врахувати, що термін "закон" достатньо багатозначний. У вузькому розумінні— це акт вищої юридичної сили, який прийнятий органом законодавчої влади або шляхом всенародного голосування, в широкому — будь-яке джерело права. У визначенні К. Маркса і Ф Енгельса, в якому право розглядається як воля, зведена в закон, аналізуючий термін, вжитий в ши рокому розумінні, включає в сгбе і нормативний акт, і судовий прецедент, і санкціонований звичай. Звести волю в закон —значить надати їй загальнообов'язкового зна чення, юридичної сили, забезпечити державний захист. Суперечка про те, чи співпадає право і закон, буде дореч ною тільки в тому випадку, коли термін "закон" ро зуміється в широкому значенні.
Бажання ототожнити права й закон має відповідну основу: в цьому випадку межі права суворо формалізу ються, правом визначається лише те, що зведено в закон; поза законом права немає і бути не може. Слід зауважи ти, якщо під правом розуміти тільки норми права, то висновок щодо тотожності права й закону неминучий, оскільки поза джерелом права оридичні норми не існу ють. Проте право не слід зводити до норм. Крім норм, воно (повторимось) включає в себе соціальне - правові домагання (природне право) і суб'єктивні права. Призна чення норм полягає в тому, щоб соціальне - правові до магання трансформувались в суб'єктивні права — "юридичну комору" найрізноманітніших духовних і ма теріальних благ. Отже, право охоплює не тільки сферу нормативних і індивідуальних приписів і рішень, але й реальне використання юридичних можливостей, реальне виконання обов'язків. Право, окрім цього, є і регулятор, і юридична форма суспільних відносин, які змальовують суспільне буття.
24
При такому широкому роз) мінні права стає очевид ним, що його зміст створюється суспільством і лише на дання цьому змісту нормативно'І форми, тобто "зведення його в закон", здійснюється державою. Формула — "право створюється суспільством, а закон — державою" найбільш точно виражає розмежування права й закону. Тут не слід забувати про єдність правового змісту і правової форми і можливі протиріччя між ними. Правовий зміст, не зведе ний в закон, не має гарантій реалізації, а значить не є правом у точному розумінні цього слова. Закон може бу ти неправовим, якщо зміст його стає-свавіллям державної влади. Подібні закони слід визначити як формальне пра во, тобто право з точки зору форми, але не змісту. Жит тя показує, що і законодавство в цілому може не мати нічого спільного з правдивим правом.
Розмежування права й закону має великий гуманний зміст, оскільки право тоді розглядається як критерій якості закону, встановлення того, наскільки останній виз нає право людини, її інтереси, свободу, потреби.
§4. РОЛЬ І СУТНІСТЬ ПРАВА У РЕАЛІЗАЦІЇ ЗА ГАЛЬНОСУСПІЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ
Сьогодні ми здебільшого звертаємо увагу на пози тивні якості права, називаємо його ознакою цивілізова ності суспільства, втіленням справедливості і моральності, вищої суспільної доцільності тощо. Проте за всіх часів противники існуючого ладу, особливо революціонери й бунтівники різного гатунку, досить скептично ставилися до чинного права, називали його фікцією, небезпечним обманом більшої частини суспільства, знаряддям насиль ства, палицею в руках правлячої верхівки. "В цісарських законах бідному, як рибі в ятері" ,— стверджувала давня українська приказка. Аналогічні вислови можна знайти у фольклорі майже кожного народу світу. Хто ж має рацію — захисники права чи його про гивники?
Справа полягає в тому, що право має своєрідну двояку природу. Так само як і держава, воно є знаряддям політичної влади, котра, з одного боку, забезпечує
25
здійснення спільних інтересів с\спільства, а з іншого служить насамперед найвищим верствам, які схильні вида вати за загальносуспільні саме свої власні групові чи кла сові інтереси. Отже, серед правових норм майже завжди можна знайти такі, що мають іагальносоціальний харак тер, і такі, що запроваджені в інтересах конкретної со ціальної групи. У процесі досягнення справжньої демокра тизації суспільства і реального народовладдя неухильно має зростати роль права у реалізації саме загально суспільних інтересів. У цьому, як вважають деякі дослідники, і полягає суть сучасного права/
Право побудовано на трьох "китах". Це — мораль, держава і економіка. Право виникає на грунті мораль ності як відмінний від неї метод регулювання; держава надає праву офіційності, гарантованості, сили; економіка — основний предмет регулювання, першопричина виник нення права, оскільки це сфера, де моральність як регуля тор виявила свою неспроможність.
Мораль, держава і економіка — зовнішні умови, які спричинили право до життя як нове соціальне явище. Специфіка права полягає в тому, що в центрі його зна ходиться окрема людина з її інтересами і потребами, її свободою. Зрозуміло, що свобода людини історично підготовлюється всестороннім розвитком суспільства, важ ливих його сфер -£- духовної, економічної, політичної. Проте якраз в праві і через право свобода закріплюється і доводиться до кожної особи, до кожної організації.
Викладене дозволяє зробити висновок, що право має загальносоціальну сутність, служить інтересам всіх і кож ного зокрема, забезпечує організованість, законність, упо рядкованість, стабільність і розвиток соціальних зв'язків.
Коли люди вступають у відносини між собою як суб'єкти права, це означає, що за ними стоїть авторитет суспільства і держави, і вони можуть діяти вільно, без страху за непередбачені наслідки в соціальному плані.
Загальносоціальна сутність права конкретизується в його розумінні як міри свободи. В межах своїх прав гро мадянин вільний у своїх діях, суспільство в особі держави
26
стоїть на сторожі цієї свободи. Таким чином, право не просто свобода, а свобода, гарантована від посягань, за хищена свобода. Добро захищено від зла. Завдяки праву * добро є нормою життя, зло — порушенням цієї норми.
§5. ПРИНЦИПИ ПРАВА
Серед важливих компонентів права важливе місце і значення мають принципи права. Принципи права — це керівні ідеї, які характеризують шіст права, його сутність і призначення в суспільстві. З одного боку, вони виража ють закономірності права, а з іншого — являють собою найбільш загальні норми, які діють у всій сфері правово го регулювання і поширюються на всі суб'єкти. Ці норми або чітко сформульовані в законі, або виводяться з за гального змісту законів.
Принципи права виступають в якості своєрідної несу чої конструкції, на якій базуються і реалізуються не тільки окремі норми права, інститути і галузі права, але й вся система права. Вони служать основним орієнтиром всієї правотворчої, правозастосовчої і правоохоронної діяльності державних органів. Від ступеня їх дотримання в прямій залежності знаходиться рівень складності, стабільності і ефективності правової системи. Маючи за гальнообов'язковий характер, принципи права сприяють зміцненню внутрішньої єдності і взаємодії різних галузей і інститутів права, норм правя і правових відносин, суб'єктивного і об'єктивного права.
Принципи права є не тільки орієнтиром у форму ванні права, а й керівним нача Іом при розв'язанні кон кретних юридичних справ, особливо при застосуванні аналогії закону у випадках наявності прогалин в законо давстві. Принципи права об'сктивно обумовлені еко номічним і соціальне - політичним устроєм суспільства, який існує в тій чи іншій кра'їні, соціальною природою держави і права, характером пануючого в країні політич ного і державного режиму, основними принципами побу-
27
дови і функціонування політичної системи того чи іншого суспільства.
На нашу думку, немає необхідності доказувати, що принципи побудови і функціонування, скажімо, феодаль ного права докорінно відрізняються від принципів побу дови і функціонування рабовласницького чи іншої систе ми сучасного права. Властиво, очевидною є різниця принципів таких, наприклад, сучасних правових систем, як романо - германська правова система, яка охоплює країни, в яких юридична наука і практика склалася ви ключно на законах римського права, і система мусуль манського права, яка склалася на підвалинах мусуль манської релігії.
Принципи права далеко не завжди лежать на по верхні і носять відкритий характер. Проте вони прита манні будь-якій правовій системі. Як правило, вони за кріплюються або прямо в законодавчих актах (статтях, преамбулах, конституційних чи звичайних законах) або заповнюють собою зміст правових норм.
В якості прикладу прямого закріплення принципів права в законодавстві можна послатися на проголошення принципу народовладдя в конституціях багатьох сучасних держав.
Так, Конституція нашої держави 1996 року проголо сила, що "носієм суверенітету і гдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого са моврядування" (ст 5). Конституція Китайської Народної Республіки 1982 року проголошує, що вся влада в країні «належить народу . . . народ у відповідності з положенням закону різними шляхами і в різних формах управляє дер жавними, господарськими, культурними і суспільними справами» (ст. 2).
Принцип народовладдя відкрито проголошується і за кріплюється в конституціях і звичайних законах багатьох інших країн.
28
Значення принципів права полягає в тому, що вони у стислому вигляді, концентровано відображають най суттєвіші риси права, є «обличчям» права.
Значення принципів права полягає в тому, що вони:
— здійснюють узагальнене закріплення основ суспільного ладу;
— забезпечують єдине формулювання правових норм;
— забезпечують їх вплив на суспільні відносини шляхом правового регулювання та інших видів правового впливу.
В залежності від характеру, типу і сфери розповсюд ження принципи права поділяються на різні групи.
Так, в залежності від типу правових систем вони кла сифікуються на принципи права, які властиві всім право вим системам певного історичного типу. Виділяються, властиво, і принципи права, які притаманні перехідним правовим системам від одного типу до іншого.
В залежності від свого характеру, принципи права діляться на соціальне - економічні, політичні, ідеологічні, релігійні, естетичні і спеціально - юридичні. Особливість останніх полягає в тому, що вони, згідно з установленою думкою, відповідають на питання, як відображається в праві його соціальна основа, яка структура права і який характер правового регулювання суспільних відносин1 .
Очевидним є те, що спеціально - юридичні принципи
— це ті самі його соціальні принципи, але переведені на мову права, юридичних конституцій, правових засобів їх забезпечення.
До спеціально - юридичних принципів, як правило, відносять наступні основні начала сучасних правових си стем чи їх вихідні положення:
1. Принцип загальнообов'язковості правових норм для всього населення країни і пріоритет цих норм над всіма іншими соціальними нормами.
2. Принцип несуперечності правових норм, які скла дають діючу правову систему держави, і пріоритет закону над іншими нормативно - правовими актами.
'Явич Л.С. Общая теория права. — Л., 1976 — С. 153
29
3. Принцип відповідності між об'єктивним і суб'єктивним правом, між правовими нормами і правови ми відносинами, між правом і його виконанням.
4. Принцип поділу правової системи держави на са мостійні галузі і інститути.
5. Принцип соціальної своооди, який виражений в системі суб'єктивних прав субЧ ктів суспільних відносин, рівність перед законом і судом.
6. Принцип законності і юридичної гарантії прав і свобод особи, зафіксованих в законі, пов'язаність нормами законодавства діяльності всіх посадових осіб державних органів. Зміст принципу законності полягає в тому, що, як записано в ст. 8 Конституції України, "в Україні виз начається і діє принцип верховенства права".
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і сво бод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується".
7. Принцип справедливості, який виражає загально-соціальну сутність права, прагнення до пошуку компро місу між учасниками правових зв'язків, між особою і суспільством, громадянином і державою. Справедливість вимагає відповідності між діями і їх соціальними наслідками.
8. Принцип юридичної відповідальності тільки за ви ну і протиправну поведінку.
9. Принцип презумпції невинності особи (особа вва жається невинною доти, поки її вину у вчиненні правопо рушення не встановлено судом або іншими компетентни ми органами держави у визначеному законом порядку).
10. Принцип недопустимості зворотної дії законів. "Закони та інші нормативне - правові акти не мають зво ротної дії в часі, крім випадків коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. . ." (ст. 58 Консти туції України).
ЗО
11. Принцип правосудця виражає гарантії захисту суб'єктивних прав у судовому порядку. В ч. 1 ст. 55 Кон ституції України зазначено: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом . ."
12. Принцип рівності означає перш за все рівність усіх перед законом, тобто рівність прав та обов'язків. В ст. 24 Конституції України зазначено: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших пе реконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. . ."
Окрім названих, принципи права поділяються на гру пи в залежності від того, поширюються вони на всю си стему права, на декілька галузей чи на окрему галузь права.
Відповідно до цього критерію принципи права, які поширюються на всю систему права і окреслюють її ха рактер, зміст, найбільш важливі її риси, називають за гальними принципами.
Дати вичерпний перелік загальних принципів права неможливо, бо вони не завжди мають достатню чіткість і стабільність змісту.
Назвемо головні з них:
— принцип поваги до прав Іюдини;
— принцип свободи;
— принцип гуманізму;
— принцип справедливості;
— принцип рівності;
— принцип законності в процесі створення і реалізації правових норм;
— принцип демократизму;
— принцип єдності юридичних прав і обов'язків;
— загальна обов'язковість норм права з поєднанням переконання і примусу для забезпечення його виконання:
— відповідність права загальнолюдським цінностям;
31
— відкритість законів;
— логічність і несуперечливіеть норм права;
— принцип взаємної відповідальності держави і осо би.
Сьогодні принципи права розглядаються насамперед у зв'язку із завданням забезпечення прав людини.
Поряд із загальними принципами в юридичній літе ратурі виділяють також галузеві і міжгалузеві принципи права. Галузеві принципи притаманні конкретній галузі права (наприклад, рівність сторін в майнових відносинах в цивільному праві), міжгалузеві — кільком спорідненим галузям права (наприклад, Іласність судочинства у кримінально-процесуальному і цивільне - процесуальному праві). На міжгалузеві принципи повністю накладаються і загальноправові принципи. В ко/кній окремо взятій галузі права вони набувають своєї специфіки.
Серед основних принципів права виділяють правові презумпції і аксіоми. Правові аксіоми — це такі ідеї, по ложення, які сприймаються без доведення. Правові пре зумпції — це такі ідеї, які припускають їх істинність без доведення, іншими словами — цс припущення. Аксіоми і презумпції дуже важко відрізнити. Серед них можна виділити такі:
—право існує в трьох формах: нормативні акти, пра вовідносини і правосвідомість;
—закон зворотної сили не має, якщо інше не встано влено законом;
—закон, який встановлює чи посилює кримінальну відповідальність, зворотньої сили не має;
—незнання закону не звільняє від відповідальності;
—презумпція невинності: ніхто не може бути визна ним винним у здійсненні злочину, а також притягнутий до відповідальності інакше, як за вироком суду;
—ніхто не зобов'язаний сам себе звинувачувати;
—ніхто не може бути суддею в своїй справі;
—не може бути два покарання за одне й те ж саме правопорушення;
—закон хоч і суворий, але закон;
32
—нема права без обов'язків, як і обов'язків без пра ва;
—хай буде вислухана інша сторона при здійсненні правосудця.
Зрозуміло, що ці знання основних принципів, пре зумпцій, аксіом дозволяє майбутнім юристам і всім гро мадянам краще орієнтуватися в чинному законодавстві і вирішувати справи, особливо ко.Іи потрібно застосовувати аналогічні права.
§ 6. СОЦІАЛЬНА ЦІННІСТЬ І ФУНКЦІЇ ПРАВА
Цінність є основою вибору, суб'єктом цілей, засобів, результатів та умов діяльності, що відповідають на запи тання: "В ім'я чого здійснюєі ься ця діяльність?" Спе цифіку цінності, що становить основу життєдіяльності, можна пояснити давньою байкою. Мандрівник запитує у трьох робітників, які возять цеглу: "Що ви робите?" один відповідає: "Цеглу вожу", — інший: "На хліб заробляю", —а третій: "Собор будую". Дії однакові, а ціннісні орієн тації— різні. (Філософія. — К., 1995).
Зрозуміти соціальну цінність права — значить уяснити, розкрити його позитивну роль для особи і суспільства. Соціальна цінність права полягає в наступному.
По - перше, за допомогою права забезпечується за гальний і стабільний порядок у суспільних відносинах.
По - друге, завдяки праву досягається відповідність1, точність в самому змісті суспільних відносин. Правове ре гулювання спроможне охопити соціальне корисні форми правомірної поведінки, відмежувати їх від свавілля і не свободи.
По - третє, право забезпечу* можливість нормальних активних дій особи, оскільки недопускає незаконних втру чань у сферу його правомірної діяльності за допомогою механізмів юридичної відповідальності і інших примусових заходів.
33
По - четверте, право у цивільному суспільстві забезпе чує оптимальне поєднання свободи і справедливості.
По - п'яте, на правовій основі формується інститут громадянського суспільства: ринкова економіка, багато партійність, демократична виборча система, незалежність засобів масової інформації і правова держава. В Україні ще не має ні громадянського суспільства, ні правової держави, отож і право не в змозі проявити свої ціннісні властивості.
Сутність і соціальне значення права проявляються в його функціях. Вони відображають основні напрями впливу права на суспільні відносини і поведінку людей, що дозволяє дати узагальнюючу характеристику "праці" юридичних норм.
Перш за все право впливає на різні сфери життя суспільства — економіку, політику, духовні відносини, а значить, виконує загальносоціальні функції — економічну, політичну і виховну. Тут вони діють разом з іншими со ціальними інститутами, проте своїми, специфічними засо бами.
Окрім соціального, право має функціональне призна чення. Воно виражається в том\, що право виступає ре гулятором суспільних відносин. Ці основні функціональні призначення права проявляються в більш конкретних функціях.
1. Регулятивна функція — це функція, яка спрямована на позитивний правовий вплив в упорядкуванні суспіль них відносин шляхом встановлення заборон, дозволів то що.
__________________РІЗНОВИДИ РЕГУЛЯТИВНОЇ ФУНКЦІЇ:_________________
Статична
функція упорядкування відносин шляхом закріплення існуючих зв'язків і порядків (напр., фіксу вання правомірностей власника на володіння, користування і розпо-рядження)._______
Динамічна
функція забезпечення активної поведінки суб'єктів права (напр., пок Іадання обов'язків сплачувати под.І гки).
34
Статична функція найповніше відображає природу права: громадянам і організаціям надаються повноважен ня, в межах яких вони діють вільно, на свій розсуд. В подібних випадках суб'єкти права самі за власною ініціа тивою проявляють правову активність.
Динамічна функція визначає, якою повинна бути майбутня поведінка громадян. Вона здійснюється за до помогою зобов'язуючих норм. Наприклад, законодавець поклав обов'язки виконувати військову повинність, дотримуватись трудової дисципліни.
2. Охоронна функція виділяг право від інших систем соціальної регуляції, оскільки здійснюється органами дер жави, які приймають індивідуально - владні рішення, ви конання яких гарантується державним примусом. Охорон на функція права реалізується шляхом застосування спе ціальних охоронних норм, а також діючих в охоронному режимі регулятивних норм. Останні мають місце при по рушенні суб'єктивних прав і зверненні для їх захисту в компетентні державні органи. Охоронна функія спрямова на на захист позитивних суспільних відносин шляхом усу нення соціальне шкідливих і небезпечних діянь людей і їх об'єднань, відновлення порушених прав суб'єктів.
3. Виховна функція — це функція виховання поваги до права за допомогою якості законів, їх справедливого змісту, тлумачення в преамбулах мети закону. Правова вихованість кожної людини — це високий рівень право свідомості, це ставлення до права, яке виявляється не тільки в законослухняності, але й правовій активності, у прагненні в будь - якій справі затвердити правові начала як найвищі цінності цивілізації.
4. Оцінююча функція дозволяє виступати праву в якості критерія правомірності чи неправомірності тих чи інших рішень і вчинків. Особливу роль в реалізації оціночної функції відіграють охоронні і заохочуючі нор ми, в яких у загальному вигляді вміщена негативна чи по зитивна оцінка тих чи інших можливих дій. В процесі застосування цих норм конкретизується нормативна оцін-
35
ка вчинків, визначається індивідуальна міра юридичної відповідальності чи заохочення (наприклад, покарання за вироком суду, нагородження орденом "За мужність").
Функції, роль права в Україні пов'язані з умовами переходу до ринкової економіки, побудови правової дер жави. При цьому варто звернути увагу на вдосконалення регулювання відносин щодо власності, приватизації, поси лення боротьби зі злочинністю, зміцнення дисципліни та правопорядку, вдосконалення бюджетно-фінансової, банківської системи, політики ціноутворення, оподаткуван ня, упорядкування платні, захис гу малозабезпечених гро мадян, інвалідів, пенсіонерів і т. І.
§7. ПРАВО — СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ В ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
Стосовно розвитку українського права як суспільного явища слід зауважити наступні характерні риси, тенденцій', суперечності, притаманні йому сьогодні. Сутність українського права залежить головним чином від сутності нинішньої Української держави. Якщо спробувати розкри ти її сутність у стислій дефініції, можна запропонувати таке: Українська держава — це організація політичної вла ди більшості населення — трудящих, яка, керуючи суспіль ством в її інтересах, забезпечує поступовий перехід до створення умов, потрібних для повного й безперешкодного здійснення основних прав людини, прав націй, народу на загальнолюдських засадах свободи, справедливості, солідарності. Отже, з точки зору загальноісторичної со-ціальнозмістовної типології держав Україна належить до типу перехідних держав, зорієнтованих на соціальну демо кратію.
До відповідного перехідного типу слід, мабуть, віднести й право сучасної УкраІ'ни. Йдеться не про за-гальносоціальне, а про так зване "об'єктивне" юридичне право. Тобто право як систем} формально обов'язкових правил фізичної поведінки, які мають загальний характер, встановлені або санкціоновані державою, зорієнтованою на
36
соціальну демократію, виражають волю більшості населен ня кра'їни — трудящих, спрямовані на регулювання відно син відповідно до цієї волі та загальносоціальних потреб і забезпечуються державою.
"Перехідність" права України зумовлюється в першу чергу тим, що воно опосередковує радикальні зміни в та ких сферах:
а) державному статусі України внаслідок державо творчих процесів, що нині в ній відбуваються;
б) політичній системі суспільства та формі його дер жави;
в) правовому статусі людини, громадянина.
Аналіз стану українського права протягом останніх років дозволяє констатувати як певні типологічні тен денції його розвитку (які тією ми Іншою мірою властиві усім правовим системам зазначеного типу), так і тенденції конкретно - історичні (тобто притаманні лише даній пра вовій системі).
До типологічних тенденцій в розвитку українського права як суспільного явища, мабуть, слід віднести: гу манізацію права, соціалізацію права, наближення його до особи, етнізацію та інтернаціоналізацію права.
До конкретно - історичних тенденції розвитку права України як суспільного явища можна віднести: формуван ня нових галузей та інститутів права та законодавства, інтенсифікацію законодавчої діяпьності, насамперед з пи тань державотворення, економіки, прав та соціального захисту громадян, урізноманітнення форм (джерел) права внаслідок збільшення видів суб'єктів правотворчості в економічній сфері (наприклад, нормативне - правові акти господарських об'єднань трудових колективів), зменшення рівня формалізованості права, суворої визначеності його змісту в результаті розширення, використання у ряді галу зей декларативних положень, опійних і подібних до них понять, збільшення сфери загальнодозволеного регулюван ня тощо.
Проте право, як і кожне суспільне явище, характери зується не тільки позитивними тенденціями в його розвит-
37
ку, але і деякими негативними тенденціями. Так, можна констатувати, що дія всіх зазначених позитивних тенден цій послаблюється, гальмується, а іноді й паралізується такими явищами (які у деяких випадках теж набувають значення тенденцій - "протилежних", деструктивних, нега тивних): деформація конституцій!юсті або, так би мовити, "девальвація" Конституції України, нестабільність, "плинність" ряду законодавчих га інших правових норм, надто часта їх змінюваність, "співіснування" суперечливих, неузгоджених між собою правових норм, зниження рівня здійснення й ефективності права.
Саме таким бачиться право України сьогодні як одне із найважливіших явищ суспільства. Цілком зрозуміло, що в період формування нової правової системи України не обхідно посилювати позитивні тенденції розвитку права та усувати, в міру можливості, негативні тенденції. Тільки тоді право забезпечуватиме якісне формування держав ності та суспільства в цілому, забезпечуватиме та гаран туватиме права та інтереси кожної особи.
Схеми та визначення до розділу 1
ПОНЯТТЯ, СУТЬ І СОЦІАЛЬНА ЦІННІСТЬ ПРАВА. Правила поведінки (соціальні норми), які діяли в родовій
общині, племені
звичаєві норми, які регу лювали працю, полюван ня, рибальство, військові дії, побут, сімейні відно сини
багато звичаїв були од ночасно і нормами мо ралі, релігії, які регулю вали здійснення обрядів
Особливості норм поведінки родової общини
- виражали інтереси всіх членів роду;
— єдність прав і обов'язків, відсутність чіткого розмежу вання між ними;
— їх виконання забезпечува лось силою громадської думки, звичкою
- - закріплювали:
а) рівність всіх;
б) кровну помсту;
в) колективний і рівний розподіл;
І) загальну власність
Етапи формування права в процесі переходу від первісно общинного ладу до державної організації суспільства
1. Етап кулачного права: індивід сам визначав вид та міру своєї повідінки в суспільстві на підставі власних уявлень про "праве" та "неправе".
2. Етап застосування правових звичаїв та судових прецедентів (рішення з конкретної справи, якому держава надає юридич-но обов'язкову силу для ана логічних справ)
З Етап формування юридич ного права:
результат творчої діяльності держави;
- завжди має зовнішню форму сного закріплення;
- характеризується великою мірою точності та конкрет ності;
- виражає волю держави, за безпечується державними орга нами,
- має обов'язковий харктер виконання
39
т
Поняття та ознаки права
|
встановлюються або санкціонуються державою |
|
виражають принци пи: рівності, свобо ди і справедливості |
Право -
соціальний регу лятор відносин, які
виражають волю більшості суспіль ства
|
є формою відобра ження соціальних закономірностей і суспільних відносин |
|
загальнообо в'язкові |
охороняються від порушень не тільки силою громадської думки, але й захо дами державного примусу
Право в сучасному розумінні
право
закон
право
закон
право
Іакон
право закон
40
Ознаки правового закону
виражає і закріплює в праві об'єкт І Івну міру свободи людей
втілює принцип формальної рівності, який має загальний характер ________________справедливої гі_____________
враховує І охороняє Інтереси тих. які шаходяться за межами пра-________________вової рівнос. І і________________
є необхідною складовою частиною об 'жтивно створеного права в
суспільстві
реалізується тільки в умовах правової державності
Функції права - це основні напрямки впливу права на людину і суспільство (с\ спільні відносини).
Функції права
загальні
політична
економічна
соціальна
виховна
організаторська
управлінська
пізнавальна
оцінююча
юридичні
|
1 регул я |
тивна |
|
|
|
|
обмежу] |
зальна |
творча (динамічна)
охоронна
відновлювальна
каральна
закріплююча (статистична)
41
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЙ ТА РОЗДУМІВ:
1. Закономірності і основні шляхи формування права як об'єктивного явища суспільного життя.
2. Чи закономірним є виникнення права в людському суспільстві і чому?
3. Чи однаковий зміст слов.І "право" в двох наведе них реченнях: а) право - це соціа Іьний регулятор відносин; б) кожна людина має право на життя?
4. Висвітліть походження слова "право" в латинській мові.
5. Проаналізуйте основні по юження уявлень про пра во різними школами.
6. Як ви гадаєте, у права І моралі більше спільних рис чи відмінних? Аргументуйте відповідь.
7. Що треба зробити, шоб підвищити моральну обумовленість правових норм?
8. В чому ви бачите різницю між правом і законом?
9. Проаналізуйте основні ознаки і властивості права.
10. Наведіть приклади виявів: а) регулятивної функції права; б) охоронної функції права.
11. Як співвідносяться між собою функції і завдання права?
42
РОЗДІЛ 2 ПРАВО В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ
НЕ МОЖУТЬ УСІ ОКРЕМІ ВИПАДКИ БУТИ ОХОПЛЕНІ ЗАКОНАМИ АБО СЕНАТУСКОЛЬСУТАМИ
Юліан
§1. СОЦІАЛЬНІ НОРМИ І ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ
Як видно з викладеного матеріалу, для того, щоб людина могла жити в суспільстві, вона повинна додержу ватись певних норм поведінки, які панують у ньому. Ці норми забезпечують найбільш доцільне і гармонійне функціонування суспільства у відповідності з потребами його розвитку. Загальні правила поведінки, визнані в да ному суспільстві як нормальні, називають соціальними нормами. Цілісна динамічна система соціальних норм є необхідною умовою життя суспільства і функціонування держави, забезпечення узгодженої взаємодії людей, прав громадянина, стимулювання житієвого рівня народу.
Система соціальних норм відображає досягнутий ступінь економічного, соціально-політичного і духовного розвитку суспільства, якість житія людей, історичні і на ціональні особливості країни, характер державної влади. Норми, які регулюють суспільні відносини, відображають і конкретизують дію об'єктивних законів, тенденції суспільного розвитку, тобто таких законів, які діють з природно-історичною необхідністю. Об'єктивний характер цих законів органічно зв'язаний з їх науковим розумінням людьми і використанням їх в цілеспрямованій соціальній діяльності.
Соціальні норми виконую І ь, поряд з регулюючими, й інші функції, зокрема контролю, виховання, навчання.
Соціальні норми слід відрізняти від технологічних — перші регулюють відносини між людьми, інші визначають певні правила поведінки людини в процесі її
43
взаємодії з різними технологічними засобами, процесами тощо (наприклад, технічне керівництво в справі експлуатації телевізора).
Оскільки суспільне життя складне і різноманітне, то соціальні норми помітно відрізняються одна від одної не лише за регульованими сферами суспільних відносин, а й за способами свого встановлення і забезпечення.
Розмаїття, складність та Інші особливості суспіль них відносин обумовлюють функціонування багатьох норм, які їх регулюють. У своїй сукупності існуючі норми являють собою єдину систему соціального регулювання, в якій ефективність кожного виду норм найбільшою мірою виявляється лише у взаємодії з іншими елементами цієї системи. Основними видами соціальних норм г еко номічні, політичні, правові, моральні, релігійні, звичаєві і ін. Всі вони мають певні ознаки, обумовлені особли востями їх формування, методами впливу, на поведінку суб'єктів тощо. Але кожній з них притаманні і загальні для всіх соціальних норм ознаки.
1. Вони є загальними правилами. Що, це означає? Перш за все те, що соціальні норми виступають як правила поведінки людей в суспільстві, тобто визначають, якою повинна і може бути поведінка суб'єктів з точки зору інтересів суспільства. При цьому соціальні норми діють безперервно в часі, наділені багаторазовою дією і звернені до невизначеного кола осіб (не мають конкретного адресата).
2. Здебільшого соціальні норми виникають внаслідок свідомо-вольової діяльності людей. Одні створюються в процесі цільової діяльності, інші виникають внаслідок багаторазових повторюваних актів поведінки, не відділяються від самої поведінки і виступають як зразки і стереотипи, треті формуються у вигляді принципів, які закріплюються в суспільній свідомості і т. д.
44
3. Названі норми регламентують форми соціальної взаємодії людей, тобто спрямовані на регулювання суспільних відносин, поведінку в суспільстві.
4. Вони виникають у процесі історичного розвитку ( як його фактор і ре іультат) і функціонування суспільства. Соціальні норми, будучи елементом суспільства, відображають процеси його розвитку, впливають па їх темпи і характер, властиво, мають своє місце в історії суспільства, свою історичну долю.
5. Ці норми відповідають типу культури і характеру соціальної організації суспільства. Культура перш за все виражена в змісті соціальних норм. З цього погляду неважко зауважити відмінності соціальних норм в суспільствах, яким в Іастиві різні культурні традиції, наприклад, європейська і азіатська.
Таким чином, соціальні норми — правила поведінки загального характеру, які виникли в процесі історичного розвитку, регулюють різні сфери суспільних відносин, мають зміст, зумовлений свідомо-вольовою діяльністю людей, рівнем економічного, соціального і культурного розвитку суспільства та забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.
Завдяки цим ознакам соціальні норми є важливим регулятором суспільних відносин, активно впливають на поведінку людей і визначають напрямки в різних життєвих обставинах.
Всі соціальні норми, які діють у сучасному суспільстві, діляться за такими критеріями:
— способом їх створення;
— засобами охорони їх від порушень.
На основі цього виділяються наступні види соціальних
норм:
1. Норми права — це норми, які встановлюються та охороняються державою.
45
2. Норми моралі (від лат. тагаїіз - моральний) — це норми, принципи, правила поведінки, які склалися в суспільстві під впливом громадської думки відповідно до зумовлених економічним базисом уявлень людей про добро і зло, обов'язок, справедливість, честь і забезпечуються через внутрішнє переконання та засоби громадського впливу.
3. Політичні норми регулюють відносини між со ціальними групами, націями, народностями, їх участь в органах державної влади та організації держави, відноси ни держави з іншими елементами політичної системи суспільства.
4. Економічні норми реї ламентують відносини у сфері економіки.
5. Норми об'єднань громадян (корпоративні норми) — це норми, які встановлюються та охороняються певними об'єднаннями громадян. Деяким з них держава надає юридичну обов'язковість (наприклад, нормам профспілок і кооперативних організацій).
6. Релігійні норми — це норми, що регулюють по ведінку і специфічні культові дії, які засновані на вірі в існування бога (богів). Вони відображаються в статутах, "священих" книгах, інших релігійних актах.
7. Естетичні норми встановлюють правила поведін ки людей згідно з уявленням про красу, які склалися в суспільстві.
8. Організаційні норми закріплюють структуру, порядок створення та діяльності державних органів і об'єднань громадян.
9. Культурні норми визначають правила поведінки людей, зумовлені рівнем і традиціями матеріальної та ду ховної культури суспільства.
10. Звичаї — це норми, які склалися історично, закріплені у суспільній практиці внаслідок багаторазового застосування певного роду відносин.
46
Дуже близькі до звичаїв традиції — способи по ведінки людей, соціальних груп, які склалися в суспільстві і передаються від покоління до покоління.
11. Соціально-технічні норми — норми, які регу люють ставлення людей до знарядь виробництва, д^ прак тики. Ці правила забезпечують доцільне і безпечне по водження людини у природномх середовищі, використан ня багатств і явищ природи, досягнень науки і техніки. Наприклад. правила виконання будівельних робіт, інструкції з експлуатації машин та механізмів. Як тільки технічні норми стають загальними правилами поведінки, вони набувають соціального значення. Наприклад, прави ла гігієни — технічні норми, що мають соціальне значен ня.
Крім того, соціальні норми поділяють на усні та письмові, свідомі та стихійні, а також залежно від того, чим забезпечується їх виконання (внутрішнім переконан ням суб'єктів, об'єднаннями громадян, суспільством чи державою). Можна також вирізнити соціальні норми, що притаманні певним історичним епохам (суспільно-економічним формаціям, цивілізаціям тощо).
Власне, така широка палітра соціальних норм різних видів свідчить, що в арсеналі соціального регулювання завжди можна знайти засіб, найбільш відповідний для регулювання тих чи інших конкретних відносин.
Правові норми, до речі, не завжди є найдоцільнішими засобами соціального регулювання. Іноді воно краще здійснюється за допомогою моральних, релігійних чи інших норм (особливо у сфері особистих, інтимних людських стосунків). Звісно, усі ці соціальні норми взаємодіють з нормами права і не повинні їм суперечити. Разом з тим, заі либлюючись у людські стосунки, норми моралі, релігійні норми, звичаї, знаходимо у праві одну з необхідних форм їх існування, тобто ряд цих норм стають правовими, використовуються при виданні юридичних норм. Наприклад, сьогодні ми офіційно відзначаємо релігійні свята — Різдво Христове,
47
Пасху. Завдяки точності, конкреіності норми — звичаї без особливої нормотворчої роботи стають нормами права Активно впливають на норми права норми, моралі. Ряд правових норм має моральний зміст, а тому все право (в широкому розумінні) являє собою моральне явище.
Право, в свою чергу, впливає на норми моралі, релігійні норми, норми-звичаї. Право, зокрема, є способом усунення перешкод на шляху розвитку нових моральних норм: в умовах розвитку ринкових відносин воно стверджує почуття господаря, приватного підприємця — все те, що стає змістом відповідних нових законів.
Отже, правові норми с різновидом соціальних. Вони мають всі ознаки цих норм, але характеризуються особливими рисами, які не притаманні іншим засобам соціального регулювання.
§2. СПІВВІДНОШЕННЯ НОРМ ПРАВА І НОРМ МОРАЛІ
Яке ж співвідношення норм моралі і норм права? Що являє собою право і мораль, які їх характерні риси як особливих норм поведінки, що займають важливе місце у суспільному житті?
Згадаємо, що під нормою права розуміємо загаль нообов'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою.
Мораль — це погляди, уявлення і правила, які виникають як безпосереднє відображення умов суспільного життя у свідомості людей у вигляді категорії справедливості і несправедливості, добра і зла, честі, совісті, обов'язку і т. д.
Взаємодія права і моралі у суспільстві — це складний, багатогранний процес Активно впливаючи на мораль, право сприяє більш глибокому її вкоріненню у суспільстві, в той же час воно під впливом морального фактора постійно збагачується: підвищується авторитет, зростає його роль як соціального регулятора суспільних
48
відносин. Таким чином, вплив права на мораль супроводжує процес зворотного нпливу моралі на право.
Право і мораль — засоби соціального нормативного регулювання, що взаємно доповнюють один одного, їх взаємодія носить конструктивний характер. В реальній дійсності право і мораль функціонують в єдності, переплітаючись між собою, доповнюючи одне одного.
Найбільш характерною рисою взаємодії права і моралі є їх зближення, взаємопроникнення, посилення їх впливу на суспільство. У процесі спільного регулювання суспільних відносин виникає морально-правовий вплив. Право і мораль, як складові частини цього явища, не втрачаючи своїх індивідуальних якостей, в сукупності створюють соціальну цінність, що реально існує і активно впливає на практику.
Характерною рисою права повинна бути його моральна обумовленість, тому що збереження моральних відносин є не тільки право Іаконодавця, але і його обов'язок.
У чому ж конкретно виявляється зростання морального фактора?
По-перше, у змісті права;
по-друге, зростає значення моралі при застосуванні правових норм, канали посилення її впливу— підвищення культурного рівня працівників відповідних органів, підвищення їх професійної майстерності і т. п.
Право і мораль мають як спільні риси, так і відмінні, їх єдність полягає в тому, що ці обидва засоби соціального регулювання:
— є соціальними нормами;
— є надбудовою над економічним базисом суспіль ства;
— існують у реальній поведінці людини;
— мають нормативний зміст і покликані бути ре гулятором поведінки людини, суі пільних відносин;
— протидіють свавіллю т.І беззаконню;
49
— засновані на спільності соціально-економічних інтересів, культури суспільства, прихильності людей до ідеалів свободи і справедливості.
— певним чином встановлюються, закріплюються та гарантуються.
Право і мораль мають свої відмінні риси і власти вості.
1. Якщо право виникає разом з державою, то мо раль народжується задовго до виникнення державне ор ганізованого суспільства.
2. Право складається з норм, встановлених і санк ціонованих в певному порядку компетентними держав ними органами і зафіксованих в юридичних актах. Мо раль включає не тільки норми, але й уявлення, почуття, тобто мораль за своєю структурою є більш складною.
3. У нормах права виражається і закріплюється во ля народу, а у моралі воля виступає у формі суспільної думки. Окремі принципи і норми моралі можуть бути си стематизовані, але в цілому моральні погляди (переконання), уявлення виражаються у суспільній думці, передаються нею. Ось що писав про велику суспільну ко ристь створення морального кодексу Ж.- Ж. Руссо в листі до Вольтера 18 серпня 1756 рок):
«Я хотів би, щоб в кожній державі існував мо ральний кодекс, це щось на зразок сповідування грома дянської віри... Цей кодекс... був би найбільш корисною книгою з будь-коли написаних і, може, єдиною, не обхідною людям».
4. Зміст норм права характеризується визначеністю, конкретністю. В них передбачені права і обов'язки сторін, риси взаємовідносин. Моральні вимоги відрізняються більш широким змістом. Наприклад, мораль засуджує всі види обману (сюди входить і використання шпаргалок), у праві ж осудження вона конкретизується стосовно окремих видів обману (наприклад, шахрайство).
5. Відмінність норм права і моралі виявляється та кож і в характері гарантії здійснення цих норм. Вимоги норм права і норм моралі виконуються більшістю наших
50
громадян добровільно в силу розуміння обов'язку. Норми моралі реалізуються в силу звички, внутрішнього спонукання. Внутрішньою гарантією моралі є совість людини, а зовнішною — сила с\ спільної думки. Право ж спирається на власний моральним авторитет, але в якості специфічної гарантії втілення його норм виступає авторитет і примусова влада дер/кави.
6. Право і мораль спираються на заходи примусу, але їх характер і спосіб здійснення різний. У сфері моралі примушування виступає у формі суспільної думки, рішення колективу. Громадськість в разі здійснення люди ною аморального вчинку ви-.начає міру засудження, відповідного морального вплив) Моральні, норми зазда легідь не регламентують конкретні форми і заходи при мушування. Це може бути попередження. У випадку здійснення правопорушення відповідні державні органи повинні вжити заходів, передбачених законодавством.
7. Різниця між нормами права і моралі виявляється і в оцінці мотивів поведінки людини. Право передбачає необхідність всебічної оцінки поведінки людини, яка здійснила правопорушення, особ.Іиво злочин, але з право вої точки зору немає різниці, якими мотивами керувалась людина в конкретному випадку, якщо її поведінка за своїми результатами є правомірною, законною. З мо ральної точки зору важливо виявити мотиви, стимули людини у виборі певного варіанту поведінки, яка зовнішньо є правомірною і моратьною.
8. Різні і історичні долі права і моралі. Право відімре разом з державою, а норми моралі отримують свій дальший розвиток, збагачуються новим змістом, за лишаються одним із основних видів регулювання поведін ки людини в суспільстві.
Право і мораль знаходяться у тісній єдності і взаємодії. З допомогою норм права держава утверджує прогресивні норми моралі, які в свою чергу сприяють зміцненню морального авторитету права. Дотримання норм права входить у зміст морального обов'язку грома дян у суспільстві. З розвитком моральної і правової
51
свідомості підвищується авторитет права, вдосконалюють ся як норми моралі, так і норми права.
Для моралі і права характерна єдність, яка вияв-ля*ється в їх взаємодії і взаємопроникненні. Взаємопро никнення виражається у тому, що право засновується на моралі і є однією із форм її існування, а взаємодія — в єдності дії обох видів соціальних норм. Це знаходить ви раз в таких основних формах, як:
а) вплив моралі на формування права;
б) вплив права на формування моральних норм;
в) охорона правом моральних норм;
г) виконання моральних норм при застосуванні права.
Мораль — необхідне надбання будь-якого суспіль ства, її значення з кожним днем зростає, при цьому потрібно постійно посилювати взаємодію правових і мо ральних факторів у житті суспільства, забезпечувати їх взаємну допомогу. Між правом І моральністю можуть бу ти і протиріччя, що відображають відсутність їх належно го узгодження.
Протиріччя виникають час від часу між окремими правовими і моральними нормами, об'єктивно відображають діалектику розвитку правового і морального регулювання^ Цих протиріч можна уникнути як шляхом вироблення нових моральних принципів і норм в ході розвитку суспільства, так і шляхом внесення коректив в діюче законодавство.
Єдність соціальної сутності і змісту принципів права і моральних переконань веде до створення єдиної для всього суспільства моральної основи реалізації правових норм, оскільки всі його верстви глибоко зацікавлені у дотриманні закону, вважають, що зміцнення законності і правопорядку — моральний обов'язок кожно го члена суспільства, суспільних організацій і держави в цілому.
Деякі правові норми спрямовані безпосередньо на охорону моральних інтересів суспільства. Такими є, на приклад, норми цивільного і сімейного права щодо захис-
52
ту честі і гідності громадян і організацій, Інтересів пра вильного виховання дітей в сім'ї, аж до позбавлення батьківських прав у випадку грубого порушення батьками своїх обов'язків чи аморальної поведінки і т. д.
Закономірність розвитку права і моральності полягає в тому, що на базі єдності правових вимог і моральних переконань всьої о суспільства постійно відбувається зближення цих важливих видів соціальних
норм.
Норми права грунтуються перш за все на поведінці усіх прошарків суспільства. Заходи ж державного примусу для охорони права застосовуються тільки щодо окремих осіб, а не соціальних груп. Том\ норми права набувають характеру загальноприйнятих норм поведінки. Моральні спонукання у суспільстві також стають міцним фактором, який визначає характер вчинків і поведінки людини.
Зближення права і моральності виражається у переплетенні методів впливу правових і моральних норм на стосунки людей у суспільстві. Зростання ролі переконання і виховання веде до того, що звужується сфера кримінального покарання.
Зближення права і моральності на сучасному етапі не означає послаблення примусово-обов'язкого аспекту дії правових норм. Правові норми обов'язкові для всіх, незалежно від моральних переконань кожної окремої людини. Якщо таких переконань недостатньо, щоб забезпечити дотримання закону, то державні органи зобов'язані вжити заходів-щодо гих, хто не дотримується закону. Перш за все це стосується осіб, які неодноразово порушували закон (їх повинні суворо покарати).
Не потрібно допускати того, щоб органи не приймали певних рішень щодо хуліганів, які роблять замах на громадян. Сьогоднішній хуліган, який завдає немало шкоди суспільству, завтра може стати ще більш серйозним злочинцем, якщо його завчасно не зупинити і не покарати.
Особливо слід сказати про моральні норми професійної діяльності юриста. Соціальні норми, які
53
регулюють діяльність людини, /Іе в чому залежать І від юриста.
Професія юриста має свої' специфічні особливості. Його покликання — здійснювати інтереси держави, виховувати у людини повагу до іншої людини,
перевиховувати громадян, які порушили закон. Чесність, непідкупність, принциповість і справедливість — ось головні якості юриста. Він повинен не тільки добре знати право, але, головне, правильно його застосовувати. Потрібно підвищувати фаховий рівень юристів,
слідкувати за тим. щоб в судах, прокуратурі, органах внутрішніх справ і юстиції працювали бездоганні в моральному відношенні люди з високою професійною підготовкою. громадянською мужністю і почуттям справедливості.
Отже, в демократичному суспільстві мораль є опорою права на етапах його прийняття, функціонування, реалізації та захисту з боку держави. Рівень моральності права визначає рівень справедливості суспільства.
Визначення моралі як опори права неминуче призводять до висновку про необхідність підвищення моральної обумовленості правових норм, зняття тієї суперечності між правовими й моральними вимогами, яка нерідко спостерігається в реальному житті. Для досягнення такого результату вчені пропонують такі шляхи:
— визначення змісту паніг.ної моралі в суспільстві;
— встановлення рівня відповідності положень такої моралі поглядам і переконанням більшості населення дер жави;
— дослідження відповідності змісту правових при писів наявним моральним переконанням суспільства;
— аналіз впливу на процес правотворчості мо ральних установок суб'єктів, що його здійснюють;
— визначення рівня відображення в суб'єктивних правах та юридичних обов'язках положень морального характеру;
54
— підвищення рівня свідомого виконання правових велінь суб'єктами права;
— реалізація принципу рівності суб'єктів та інших найважливіших моральних постулатів у сфері права;
— застосування до правопорушників найбільш гу манних та оптимальних засобів юридичної відповідаль ності та ін.
Йдучи зазначеними шляхами, можна підвищити моральну обумовленість права, а отже, і рівень його справедливості.
§3. КОРПОРАТИВНІ НОРМИ, ЇХ ОСОБЛИВОСТІ І
ЗНАЧЕННЯ
Невід'ємною частиною системи нормативного регулювання суспільних відносин є корпоративні норми (норми суспільних організацій). Вони виробляються на основі взаємодії індивідуальних велінь окремих членів різних суспільних організацій, їх злиття.
Норми суспільних організацій є одним з видів соціальних норм. Для виявлення їх співвідношення і специфіки першочергове значення має класифікація, критерієм якої у даному випадку є вид регулюючих суспільних відносин і форма забезпечення їх реалізації. Загальновідомим є поділ норм суспільних організацій на правові і неправові. З метою організації своєї діяльності, успішного вирішення внутрішніх завдань суспільними організаціями створюються корпоративні норми, які є нормами суспільних організацій. Особливість таких норм полягає у тому, що їх дія обумовлена рамками тієї чи іншої суспільної організації І внаслідок цього має локальний характер.
Корпоративні норми (норми суспільних організацій) — встановлені правила поведінки, виражені в статутах, положеннях, рішеннях суспільних організацій для реалізації і досягнення мети їх функціонування.
Корпоративні норми рег\'люють тільки внутрішні відносини: завдання і мету даної суспільної організації,
55
компетенцію органів, їх права і обов'язки, порядок вступу і виходу з даної організації, гарантії дотримання норм.
Такі норми, що мають правовий характер, можуть міститися в спільних актах державних органів і суспільних організацій, але набувають при цьому значення правового акту, оскільки виходять головним чином від держави. Усі суспільні організації можут ь брати участь у правотворчості, однак вони здійснюють свою функцію в різних формах. Формально-юридичне право видавати нормативно-правові акти закріплено в основному за профспілками і окремими видами кооперації. У зв'язку з цим слід розробити і прийняти Іаконодавчий акт, в який потрібно ввести питання правотворчої компетенції окремих видів суспільних організацій.
Механізм дії норм суспільних організацій подібний до правових. Вони мають політичний зміст, забезпечуються за допомогою організаційних санкцій і т. д. Однак слід вказати на ві {сутність безпосереднього зв'язку корпоративних норм з державною діяльністю. Ці норми поступаються правовим силою, сферою діяльності, категоричністю, але мають і переваги — вони виражають активність та ініціативу, є самодіяльними, поширюють свій вплив за межі правового регулювання.
Таким чином, спільні риси норм права і норм суспільних організацій такі: вони мають чіткі правила поведінки, закріплені в спеціальних актах, є системою норм. Відмінність між ними — у ступені забезпечення. Якщо норми права приймаються державою і забезпечуються примусовою силою, то норми суспільних організацій приймаються ними і ними ж, тобто силою суспільної думки даної суспільної організації, забезпечуються. Крім того, відзначимо певний пріоритет норм права, який визначається в нормах суспільних організацій.
56
Схеми та визначення до розділу 2 ПРАВО В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ
Система нормативного регулювання — це
сукупність соціальних норм, які регулюють поведінку людей в суспільстві, відносини між особами і їх організаціями, а також регламентують їх відносини з природою.
Система норман ивного регулювання
Соціальні норми
правові
моральні
корпоративні
звичаєві
релігійні
політичні
інші
Соціально-технічні норми
— правила експлуатації'
технічних засобів __ санітарно-гігієнічні
— агрономічні ____інші
Способи вста новлення і забезпечення
Класифікація соціальних норм
правові норми
моральні норми
звичаї
корпоративні
норми
релігійні норми
інші
ПОЛІТИЧНІ
організаційні
етичні
естетичні
ІНШІ
- стихійний
_ СВІДОМИЙ
— усний
_ письмовий
57
СПІЛЬНІ РИСИ ПРАВА І МОРАЛІ
є надбудовою над економічним базисом
мають нормативний зміст
регулюють суспільні відносини
базуються на загальних соціально-економічних інтересах
реалізуються в більшості випадків добровільно
внутрішній гарант реалізації— совість людини
ВІДМІННІ РИСИ ПРАВА І МОРАЛІ
ПРАВО МОРАЛЬ
виникає разом з державою складається з правових норм
- характеризується великою мірою точності та конкретності забезпечується можливістю
державного примусу
- заздалегідь регламентовані конкретні заходи і форми примусу
- зазначає всебічну оцінку по ведінки тільки правопорушника
— виникає раніше держави
— має більш складну структуру
— характеризується більш широким змістом
— іабезпечується звичкою або Інлою громадського впливу
— форми і заходи примусу Іаздалегідь не регламентовані
— оцінює всебічно поведінку кожної особи
Корпоративні норми — норми, встановлені корпо раціями чи іншими громадськими об'єднаннями для своїх членів.
Норми права і корпоративні норми
спільні риси
— вміщують чіткі, конкретні правила
поведінки _ закріплені в спеціальних актах
норми систематизовані
відмінні риси
ступінь забезпечення форми примусу пріоритет норм права
Політичні норми — соціальні норми, які регулюють відносини між різни ми соціальними групами, їх участь в організації та здійсненні державної влади,
58
відносини держави з Іншими елементами політичної системи суспільства.
Організаційні норми — соціальні норми, які закріплюють структуру, порядок створення і діяльності державних органів і об'єднань громадян.
Естетичні норми — різновид соціальних норм, які містять правила поведінки людей у зв'язку з загальними законами творчого пізнання дійсності.
Релігійні норми — норми, які регулюють поведінку і специфічні культові дії, засновані на вірі в існування бога. Вони викладені в «Біблії», «Корані» тощо.
Технічні норми — правила необхідного, доцільного користування предметами природи, знаряддями праці та іншими технічними засобами.
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЙ ТА РОЗДУМІВ:
1. Яке значення нормативного регулювання суспільних відносин? В чому його відмінність від інших регуляторів суспільного життя?
2. Основні родові ознаки соціальних норм.
3. Критерії класифікації соціальних норм.
4. Види соціальних норм: єдність, різниця і взаємодія.
5. Технічні юридичні норми і їх специфіка.
РОЗДІЛ З НОРМИ ПРАВА
БЕЗ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПРАВА НЕ МОЖНА Й НАРОДУ ЗБАГАТИТИ
І. Посошков
§ 1„ ПОНЯТТЯ ПРАВОВОЇ НОРМИ ТА її ОЗНАКИ
Норми права — це правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою, елементарна частина права, яка відноситься до нього як частина до цілого. Було до ведено, що норма права — це і не форма, і не зміст ціло го права, а саме його частина Вона володіє змістом і формою і в системотворчих процесах з іншими нормами складає зміст права в цілому.
Нормі права, як частині системи, в тій чи іншій мірі властиві ознаки, які має право, тому їй можна дати виз начення ідентичне за своїм значенням визначенню права в цілому.
Норма права — це обов'язкове, встановлене або санк ціоноване правило поведінки, яке охороняється державою і виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю і інтереси на)) од у, активно впливає на суспільні відносини з метою їх впорядкування.
Будь - яке державне організоване суспільство не може обійтися без норм права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення поняття передбачає вияснення притаманних нормі права специфічних ознак.
1. Норма права — це відхилення (відвернення) від ознак індивідуалізації; норма права вказує лише на ті ха рактерні риси поведінки, які розглядають поведінку як вид суспільних відносин. Ці ознаки, включені в текст норми, стають правилами поведінки, обов'язковими до реалізації.
У процесі купівлі - продажу суттєвим є те, скільки разів "прицінювався" покупець, вибираючи ту чи іншу
61
річ, скільки часу він на те затратив. Для права важливо встановити ознаки: коли можна вважати договір купівлі -продажу укладеним, коли право власності на ту чи іншу річ переходить від продавця до покупця.
2. Норма права є наказовою незалежно від того, який вона має характер: заборона, дозволеність і т. ін. Наказ (розпорядження) в будь - нкому випадку знаходить ся під охороною держави. Оскільки він нею встановлений, то передбачені і певні заходи що ю його порушення.
3. Норма права — певний метод впливу на регулюючі відносини. Зокрема, метод включає умови, при яких засто совується норма, коло учасників, які регулюються нормою відносин, взаємні права і обов'я ;ки, санкції за невиконан ня обов'язків.
4. Норма права — загальнообов'язкове правило по ведінки. Воно має значення не для окремого індивіду, а для всіх категорій людей (суспільства в цілому), які стають можливими (або реальними) учасниками конкретного виду суспільних відносин.
Норма права розрахована на певне коло уповноваже них осіб. Це пояснюється тим, що норма права як аб страктна модель поведінки передбачає її неодноразову дію, отже і "захопити" в коло свого притягання вона може кожного члена суспільства. ,-—-
5. Абстрактність норми права не означає невизначе ності її змісту. Навпаки, норма права тому є тжою, що складає конкретне правило поведінки. Наприклад, ст. 442 Цивільного Кодексу України зазначає: "Шкода, заподіяна громадянинові незаконними діями державних і гро мадських організацій, а також службових осіб при вико нанні ними службових обов'язків у галузі адміністра тивного управління, відшкодовується на загальних підставах (статті 440 і 441 цього Кодексу), якщо інше не передбачено законом". За шкодч, заподіяну такими діями організаціям, відповідальність настає в порядку, встано вленому законом. Тут типовий приклад норми права як формально визначеного права, який визначає повноту і точність наказу на ознаки правил поведінки. Кожний
І
62
окремий (індивідуальний) випадок потрапляє під вплив цієї норми, тобто вона регулює всі повторювані індивіду альні відносини даного виду. Завдяки тому, що вона по стійно діє на цей вид відносин, її вимоги реалізуються всіма як обов'язкові для кожного, хто причетний до відшкодувань, без персонального вказування, для кого саме. Таким чином, норма права як загальне правило по ведінки регулює вид суспільних відносин (який повто рюється), оскільки не вичерпує одноразової реалізації, а також усі можливі індивідуальні випадки. В силу цього норма — загальне і загальнообов'язкове правило поведінки.
6. Зміст правової норми визначається об'єктивною природою того виду суспільних відносин, на впорядку вання яких вона спрямована. Він формується під впливом соціального досвіду регулювання, рівня загальної і право вої культури, орієнтацій держави та інших факторів. Тому зміст норми в основному визначається змістом регулюю чих відносин.
Норма права — правова реальність навіть в тому ви падку, коли вона ні разу не використовувалась для регу лювання фактичних відносин. Наприклад, в недавній історії конституційне право союзної республіки на вільний вихід із складу СРСР. Визнання цього права було пере думовою для визначення правового статусу союзної рес публіки і для державне - політичної практики. Можна зробити висновок, що праву відомі норми, які застосову ються безпосередньо і опосередковано — через інші норми.
Норма права — це загальне (спільне) правило, яке вбирає в себе все багатство соціального досвіду суспіль ства і держави, різноманітність особливого, індивідуального, окремого. Норма права є моделлю суспільних відносин, яка відображає інтереси суспільства в розвитку даних відносин.
Спільне (загальне) в праві є вираження того реально го спільного (загального), що об'єктивно існує в багато-чисельних окремих матеріальних відносинах даного виду, які є виробничими відносинами.
63
У сучасних умовах вдосконалення норм права відбу вається за двома основними напрямками: покращення змісту норм, упорядкування їх стрхктури і системи в цілому.
Перший шлях характеризує'! ься тенденцією до більш точного відображення потреб суспільного життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин. Тому вдоскона лення змісту стосується всього комплексу норм — тих, що зобов'язують, забороняють і дозволяють. Зростає значення рекомендаційних норм. В рамках кожного різновиду норм виробляються нові, більш ефек гивні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх елементів правової норми.
Головними умовами, які до Іволяють домагатися удо сконалення норм права, є:
— точне відображення в правових документах зако номірностей державно-правової надбудови;
— відповідальність норм права вимогам моралі і справедливості;
— дотримання вимог системності тих чи інших зако номірностей діючої системи права при прийнятті нових норм;
— урахування в процесі нормотворення загальних принципів регулювання і управління суспільними процесами.
Таким чином, підведемо підсумки:
а) норма права може бути визначена в якості загаль нообов'язкового правила поведінки, яке виходить від держави, охороняється нею, закріплює за учасниками суспільних відносин даного виду юридичні права і покла дає на них юридичні обов'язки;
б) правова норма є загальним правилом поведінки, тобто зразком, еталоном поведінки людей, їх колективів;
в) правова норма — правило абстрактного, узагальне ного характеру; первинний елемент права як системи;
г) правова норма — державно - владний наказ (розпорядждення);
д) правова норма — явище широке, багатопланове і в той же час конкретне за змістом
64
§ 2. СТРУКТУРА ПРАВОВОЇ НОРМИ
Для правової норми характерні єдність, цілісність, не подільність, особлива структура. Аналізуючи структуру норми права, слід виходити із філософського розуміння цієї категорії. Під структурою розуміємо будову і внутрішню форму організації системи, яка виражає як єдність зв'язків між її елементами, так і закони цих взаємозв'язків.
Будучи складовою частиною більш широкої пробле ми, питання про структуру правової норми має своє са мостійне значення. Як зазначаї С. Алєксєєв, це мікро структура права, в якій на відміну від макроструктури — розподіл права на галузі та інститути (системи права) — не так рельєфно видно соціальне - політичні особливості правового регулювання. Водночас у структурі норми про являються ті специфічні функції', що виконують правові норми як первинна ланка структури права: забезпечення конкретизованого, детального, точного і визначеного нормативного регулювання суспільних відносин.
Структура норми права є формою її внутрішнього змісту. Норма права виконуватиме роль регулятора суспільних відносин, якщо буде володіти здатністю реагу вати на умови реального життя, в яких вона формується, враховувати їх суспільні властивості, в іншому випадку реалізувати цю функцію буде просто неможливо, у нормі повинно бути передбачено і примусове здійснення наказу (розпорядження), інакше вона буде не нормою права, а побажанням.
Тому норма права — це єдність елементів, які повинні виконувати усі вказані вище функції.
Традиційно вважається, що правова норма має тричленну структуру. У її зміст входять:
а) гіпотеза — наказ конкретних фактично життєвих умов, події, дія людей, сукупність дій, тобто фактичний склад, за якого така форма вступає в дію;
б) диспозиція — "серцевина" норми права, тобто на каз на правило (правила) поведінки, якому повинні
65
підкорятися суб'єкти, якщо бони виявилися причетними до умов, передбачених гіпотезою:
в) санкція__вид і захід можливого покарання, якщо
суб'єкти не виконують розпорядження диспозиції. Тому призначення санкції — спонукати суб'єктів діяти відповідно до розпорядження норми права.
Зміст норми права єдиний, її елементи не ізольвані, а складають ціле, в якому гіпотеза, диспозиція і санкція пе редбачають один одного, є взаємно зумовленими.
Структура норми права — це і є зв'язок між її еле ментами. Іншими словами, гіпотеза обов'язково зв'язана з диспозицією, а остання — із санкцією і навпаки.
На перший погляд може здатися, що в багатьох нормах права санкції безпосередньо немає. Такі норми є у конституційному, адміністративному, трудовому, проце суальному і деяких інших галч зях права. Але за тими нормами стоїть можливість державного примусу. Пере важно санкцію слід шукати в нормах адміністративного, а в деяких випадках — кримінального права, тому що ці га лузі немов би "спеціалізуються"' на регулюванні відпо відальності за порушення встановленого державного по рядку стосунків у багатьох сферах суспільного життя. Якщо слідчий або суддя порушили порядок справи, то будуть застосовані санкції норм адміністративного, а не процесуального права. Якщо здійснені правопорушення передбачені нормами земельного права, то застосовуються санкції норм адміністративного, а в деяких випадках і кримінального права. Так і буде в тому випадку, коли посадова особа виправно - виконавчого закладу порушить встановлений законодавством режим відбування кримінального покарання засудженим. Причини такого структурного розчленування норм права кореняться в си стемному характері, залежать від способу викладання змісту норми права в статті нормативне - правового акту.
Коли стверджують, що санкція не обов'язковий еле мент правової норми, то плутають різні речі. Не потрібно змішувати питання про добровільне виконання норм пра ва більшою частиною членів суспільства з питанням про
66
примусово - обов'язковий характер кожної норми, про пе редбачену в ній можливість державного примушення.
Проблема структури норми права відноситься до чис ла дискусійних. Думки розділились: одна група авторів (П. Недбайло. В. Горшенев та Ін.) вважають, що норма права має три елементи, інша (Н. Томашевський, А. Чер-данцев) - два.
С. Алєксєєв пропонує пронести розмежування між логічними нормами і нормами наказу (припису). Якщо логічна норма має три елементи, то норма наказу (припису) - два: або гіпотезу і диспозицію, або гіпотезу і санкцію.
На наш погляд, тричленна структура норми права — це об'єктивна реальність, внутрішньо притаманна їй влас тивість. Але є спроби подальшої деференціації її еле ментів. Так, А. Братко, аналіз} ючи заборони, виділяє в них не 3, а 4 елементи, тому що. на його думку, гіпотеза складає два елементи: гіпотезу диспозиції і гіпотезу санкції. Цим пояснюється структура забороняючої норми: умови застосування заборони - заборона, умови застосу вання санкції - санкція.
§ 3. СПОСОБИ ВИКЛАДЕННЯ ПРАВОВИХ НОРМ
Слід урахувати, що поняття "норма права" ("правова норма") і "стаття закону" не тотожні, бо правова норма — це теоретична конструкція норми, а стаття закону — це форма і спосіб фактичного викладу правової норми. Тому норма права може бути викладена у різних статтях зако ну або навіть у різних правових актах.
Саме залежно від того, як окремі елементи правової норми викладені у статтях закону, розрізняють прямий, відсильний і бланкетний способи їх викладу.
При прямому способі викладу всі елементи правової норми (гіпотеза, диспозиція і санкція) сформульовані в одній статті закону. Таке буває рідко. Наприклад, ст. 242 ККУ— "Самовільне залишення частини або місця служби в бойовій обстановці, незалежно від тривалості, — ка-
67
рається смертною карою або по їбавленням волі на строк від трьох до десяти років".
У даному випадку гіпотезою є умови бойової обста новки, диспозицією — заборона самовільного залишення частини або місця служби, а санкцією — смертна кара або позбавлення волі на строк від трьох до десяти років.
Прикладом прямого способ} викладу правової норми е і ст. 260 ККУ, яка передбачає відповідальність за маро дерство і яка сформульована так: "Викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих і поранених (мародерство), — карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти років або смертною карою". Гіпотезою тут є поле бою і речі, що знаходяться при вбитих і по ранених, диспозицією — заборона викрадення цих речей, а санкцією — позбавлення волі або смертна кара.
При відсильному способі викладу одні елементи пра вової норми викладені у одній статті, а інші — у інших статтях цього ж нормативного акту, до яких і відсилає ця стаття. Наприклад, ст. 94 ККУ викладена так: "Умисне вбивство, вчинене без зазначених у статті 93 цьогоКодексу ознак, — карається позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років". Отже, ця стаття відсилає до ст. 93 ККУ, яка передбачає умисне вбивство при обтяжуючих обставинах. Крім того, ця стаття відсилає і до глави 2 Кримінального кодексу — "Межі чинності кримінального кодексу", в якій сформульована гіпотеза даної норми.
При бланкетному способі викладу окремі елементи правової норми (як правило, гіпотеза і санкція) викладені в статті одного, а інші (як правило, диспозиція) — у стат тях іншого нормативного акту. Наприклад, ст. 135 ККУ — "Порушення правил охорони праці" самих цих правил не називає, а відсилає до тих нормативних актів, якими вони передбачені. Такою ж є і ст. 215 ККУ — "Порушення правил безпеки р>ху та експлуатації тран спорту особами, які керують транспортними засобами", яка названих правил не перераховує, а відсилає до нор мативних актів, в яких вони викладені.
68
Перелічені три елементи має переважна більшість правових норм, але з цього правила винятки є, оскільки існують різні види правових норм. Наприклад, відомі норми - дефініції (визначення), норми - принципи і інші, які мають специфічну конструкцію. Прикладом цього можуть бути і норми Конституції, які не мають санкції, тощо.
§ 4. КЛАСИФІКАЦІЯ НОРМ ПРАВА
Класифікація норм права ставить декілька питань, в тому числі виявлення їх різних регулятивних властивостей, визначення місця різних форм > механізмі правового ре гулювання, встановлення системних властивостей норм, їх взаємозв'язків. Найбільш загальними підставами кла сифікації є їх поділ на наступні ознаки:
1. За галузевою ознакою, тобто за предметом і мето дом правового регулювання, усі норми класифікуються за інститутами і галузями права. Відповідно до цієї об'єктивної різниці, законодавець видає кодифіковані акти, формуючи галузеві законодавства, які відповідають галу зям права: норми констит\ цінного права, норми цивільного права, норми адміністративного права, норми кримінального права, сімейного права і т. д.
2. За характером правового акту, до якого належать норми, розрізняють норми законів і норми підзаконних актів, за цією ознакою можлива і подальша класифікація.
3. За ступенем спільності змісту норми права ділять на спільні (загальні) норми, норми - принципи і конкретні норми. Норми - принципи не містять явно виражених еле ментів норм права, вони є результатом нормативних уза гальнень, виражають соціальний зміст всіх норм права даної групи. У деяких галузях права норми - принципи дозволяють безпосередньо регулювати відносини, спе ціально не урегульовані конкретними нормами. Так, на приклад, принципи цивільного права є безпосередньою основою для застосування аналої ії права.
На відміну від норм - принципів загальні норми — це загальні (спільні) правила, які конкретизуються в інших
69
нормах. Так, положення ч. 1 от. 151 ЦК України, яка містить поняття зобов'язання і підстави виникнення, є за гальною диспозицією до інших норм, які регулюють різні види зобов'язань, служить їх спільною частиною, а ч. 2 цієї ж статті встановлює, що зобов'язання, які виникають з договору або інших підстав, зазначених у ст. 4 цього Кодексу, є загальною нормою, тобто її гіпотезою для інших.
Загальною нормою є ст. 23 КК України, що визначає види покарань особам, які скоїли злочин. Серед загальних норм провідне значення належить конституційним нормам.
Близьким до поділу норм ;а ступенем формального визначення є їх поділ за форма Іьними ознаками на нор ми закону і норми підзаконних актів. Законодавчі норми за своєю структурною організацією найбільш розвинуті. За ступенем узагальнення вони діляться на конституційні, кодифіковані і окремі.
4. За формою вираження припису правові норми поділяються на зобов'язуючі (дозволяють здійснення існуючих у нормі дій), забороняючі (с непрямою вказів кою (наказом) на правило поведінки).
Ці види норм властиві різним галузям права. Перші дві групи — специфічно регулятивні з позитивного боку. В адміністративному, екологічному, виправне - виконавчому й інших галузях права переважають зобов'язуючі норми, а в цивільному - уповноважуючі. Але немає таких галузей права, зміст яких вичерпувався б однією групою норм. Навіть у кримінальному праві — системі забороняючих норм - необхідним компонентом є обов'язкові норми за гальної частини, а норми про необхідну оборону і край ню необхідність — управлінські.
Специфіка забороняючих норм полягає у тому, що вони прямо не встановлюють правил позитивної поведін ки, що характерно для уповноважуючих норм. Вони вка зують лише на ті дії, які не поірібно здійснювати, і цим диктують правила поведінки. Тому в забороняючих нор мах немає прямо вираженої диспозиції. Статті криміналь ного кодексу, які передбачають кримінальне карні дії, є
70
гіпотезами, які злилися з диспо >иціями. Але якщо брати їх разом з положеннями загальної частини, то характер диспозицій - заборон вимальовується повністю.
Наприклад, кримінальне покарання за крадіжку влас ності означає заборонну дію. Як повинен вести себе суб'єкт, яким чином зорієнтувати себе у суспільній прак тиці— він повинен вирішити Іам. Л. Явич, аналізуючи соціальну природу норм права, приходить до висновку про першочергове значення дозволів, але вони передбача ють встановлення державою зобов"язань і заборон. Це означає, що всі ці способи регу Іювання складають сдин> систему, однак зміни в одній п норм права обов'язково зумовлюють коригування Інших.
1. Сабо вважає спекулятивною конструкцію, згідно з якою кримінальному праву виділяється якась основна (головна), хоча і не записана в законі, норма - заборона. З нею межує норма - санкція, яка включає і гіпотезу, і диспозицію. Але він тут же додає, що кримінальна - пра вові норми мають абстрактну структуру, і відсутність в них заборони або наказу ускладнює їх вплив на поведін ку людей.
А. Братко оцінює цю ситуацію простіше: всі особли вості кримінального закону зводяться до того, що забо рона в цьому словесне не сформульована, але в силу своєї загальновідомості логічно передбачається. У со ціальному плані, вважає І. Сабо, домінуючий елемент пра вової норми полягає в тому, що вона щось приписує, за бороняє або дозволяє. Якщо норма, що приписує певну поведінку, одночасно щось забороняє і дозволяє вирішува ти, найбільш суттєвим в ній є то, що вона приписує. Цей домінуючий елемент правової норми завжди можна виз начити. Далі автор вірно виділяє два означення "дозволу": "дозвіл" в рамках обов'язкових або заборо няючих норм і ''дозвіл", який міститься в управлінських нормах.1
Комаров С А Общая Іеорня гос\дарства її права - Ичд-во Мордсткою ун-кі 1994 — С 142
7!
Очевидна умовність поділу норм права на вказані види. У процесі їх реалізації діючі суб'єкти завжди співвідносяться один з одним як носії прав і обов'язків. Без такого зв'язку норми прана нездійсненні. Але цей поділ має і політичний, і правовий зміст. Звідси ре альність існування обов'я жових., забороняючих, управлінських норм. Не потрібно переходити об'єктивні межі цього розмежування.
В адміністративному праві домінують обов'язкові норми, в цивільному, сімейному, трудовому і ряді інших регулятивних галузей — управлінські (виконавчі), в кримінальному — заборонні. Більшість норм кримінальне -процесуального законодавства є обов'язкові, але є немало і забороняючих; велику частину прав осіб, які відбувають покарання в місцях позбав Іення волі, складають управлінські норми. Для обов язкових і забороняючих норм характерний тісний взаємозв'язок, перехід одних в інші. Правомірність юридичних осіб за цивільним правом — це в той же час і обов'язки їх керівників за ад міністративним правом. Для прикладу можна навести ст. 16 ВТК України, яка встановлює, що у виняткових ви падках особи, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, які не є тяжкими, і яким відбування покарання призначено у виправне - трудових колоніях загального режиму, а також особи, вперше засуджені на строк не більше п'яти років за тяжкі злочини, можуть бути за їх згодою залишені в тюрмі чи в слідчому ізоляторі для ро боти щодо господарського обслуговування.
Здається, що в даній статті є дві диспозиції, до того ж перша словесно відсутня, але логічно виражена в сло вах "у виняткових випадках". Вона може бути сфор мульована таким чином: "ЗалийІення засуджених до поз бавлення волі у слідчому ізоляторі для роботи щодо гос подарського обслуговування забороняється". Друга диспо зиція — управлінська, але не обов'язкова, оскільки у ви няткових випадках і при наявності згоди засуджених вони можуть бути залишені для роботи щодо господарського обслуговування.
72
У законодавстві в різних його галузях досить часто спостерігається використання таких смислових зворотів: "як правило, не дозволяється", "як правило, може бути вирішене", " у виняткових випадках", "як правило, по винно бути..." і т. д. Подібні 'Іехнічні прийоми дозволя ють охопити нормами права рі'ші відхилення від загаль них правил, які інколи неможливо заздалегідь передбачи ти у всіх деталях. Таким чином, розширюються межі пра вової дії, забезпечується її гнучкість у різних ситуаціях.
І все ж таке з'єднання форм регулювання слід віднес ти скоріше до недоліків, ніж до позитивних властивостей форм правових норм. Тут відкриваються широкі можли вості для їх вільного тлумачення спеціальними суб'єктами, які виконують норми, оскільки смисловий зміст потрібних висловлювань невизначений. Який випадок вважати ви нятковим, а який ні — невідомо. Але не слід в цих технічних прийомах бачити промах законодавця. Компе тентні органи свідомо ідуть на Іч використання в законо давчій практиці, розраховують на юридичну кваліфікацію, на досить високий рівень загальної і правової культури тих, хто безпосередньо причетний до реалізації відповідних норм. Іншими словами, право не може по стійно залишатися в тих самих традиційних формах ви раження своїх норм. Ці форми необхідно збагачувати.
5. За ступенем активізації соціально - корисної діяль ності суб'єктів права норми права умовно можна розділити на звичайні і заохочувальні. В принципі всі вони "заохочують" таку діяльність, але виділення заохо чувальних норм доцільне томх. що останні спеціально спрямовані на стимулювання правомірної діяльності, та кої, яку суб'єкти юридичне не зобоз'язані здійснювати. Це — правова сприятлива реакція на правомірне діяння, яке перевищує звичайні потреби поведінки (жінка, у якої 5 і більше дітей має право на пенсію при досягненні 50 -річного віку).
Заохочуючі норми мають чііко виражену елементарну структуру, диспозицією є заохочення, тобто надання різних матеріальних, духовних благ.
73
Діапазон їх дії в праві з кожним днем розширюється. Заохочування нерідко передбачас ться і за звичайне вико нання обовязків. Це дає можливість деяким вченим вба чати в заохоченнях не особливі заохочувальні норми пра ва, а лише "заохочувальні санкції" до діючих норм. Цей термін є метафорою, ухиленням від звичайного розуміння санкції в юридичному розумінні, переведенням у право загальносоціологічного розуміння санкції як відповідної реакції на будь-яку дію, що заслуговує уваги.
О. Іоффе і М. Шаргородський пишуть, що заохочу вальні норми — норми права, які виступають не як пра вила поведінки, а як державний заклик до певної по ведінки. За відповідних умов у компетентного органу ви никає право на застосування заохочення. Додамо, йдеться не лише про право, але іноді про обов'язок заохочувати.
6. За способом встановлення правил поведінки норми права поділяються на імперативні і диспозитивні.
Перші формулюють певне правило поведінки, виклю чають будь-який вибір, хоч можуть встановлювати як за борону зобов'язання, так і дозвочу; інші дають можливість суб'єктам самим визначати конкретний зміст своїх прав і обов'язків, в межах законних засобів врегулювати їх на свій розсуд. Наприклад, ч. 1 ст. 128 ЦК України визначає, що право власності у набувача майна за договором ви никає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачене законом або договором.
7. Залежно від характеру правовідносин, що вре гульовуються правовими нормами, розрізняють норми ма теріального і норми процесуального права.
Матеріально правові норми визначають права і обов'язки учасників правовідносин. Це, наприклад, норми цивільного, кримінального, трудового права та ін.
Процесуальні норми визначають порядок (процедуру) реалізації прав і обов'язків, встановлених матеріально правовими нормами. Наприклад, порядок розслідування і судового розгляду кримінальних справ, визначених нор мами кримінально-процесуального права, порядок розгля-
74
ду цивільних справ — нормами цивільно-процесуального права тощо.
8. За суб'єктами правотворчості: норми глави держа ви (президента); норми представницьких органів державної влади; норми органів державного управління; норми ор ганів місцевого самоврядування: норми, встановлені гро мадськими об'єднаннями, трудовими колективами, за гальноукраїнським чи місцевим референдумом.
Наведений перелік видів правових норм не є вичерп ним і їх класифікацію можна продовжити й за іншими ознаками. Наприклад, за обсягом чинності, що передба чається їх гіпотезою, правові норми поділяються на за гальні, тимчасові, місцеві, спеціальні та надзвичайні. Іноді розрізняють первинні і похідні норми та інші.
75
г
1
Схеми та визначення до розділу З
НОРМИ ПРАВА
Правові (юридичні) норми - це обов'язкові правила поведінки, які встановлюються і охороняються державою.
Структура правової норми
гіпотеза
диспозиція
санкція
Ознаки правової (юридичної) норми
державно - владне веління
загальнообов'язковість
правило поведінки суб'єктів, яке формулюється у
вигляді їх прав або обов'язків (заборон)
це правило поведінки загального характеру.
оскільки:
а)регулює групу кількісно невизначених суспільних
відносин
б) розраховане на коло неперсоніфікованих суб'єктів
в) діє в часі безперервно, а тому не вичерпує свою обов'язковість, чинність будь-якою кількістю випадків її застосування або реалізації
76
Класифікація правої.ої норми
За галузевою приналежністю
• конституційні . цивільні
• адміністративні
• кримінальні . сімейні
• інші
За юридичною силою
закони
підзаконні акти
За цільовим призначенням
конституціині дефінітивні декларативні колізійні
• уповноважуючі
• зобов'язуючі
• забороняючі
Імперативні диспозитивні
за сферою ~~|жіпсдіяльносгі
------ПОЛІТИЧНІ
----економічні
- культурні
•регулятивні "правоохоронні
V
"спеціалізовані
за обсягом суспільних відно син, які відобра жаються в юри дичних нормах
норми - принципи
загальні
конкретні
---- центральні та місцеві
- норми І Іавп держави
- норми законодавчої влади
- норми І нконавчої влади
_ норми І\дової влади
|
за |
часом дії |
постійні
тимчасові
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЙ ТА РОЗДУМІВ:
1. Норма права як первинний елемент системи права. її ознаки і регулятивні можливос гі.
2. Що таке структура правової норми?
3. Розкрийте зміст логічних елементів правової норми у статтях закону.
4. Способи викладу елементів правової норми у стат тях закону.
5. Яка з наведених двох норм є юридичною і чому ви так вважаєте:
а) "Не вкради".
б) "Таємне викрадення індивідуального майна грома дян (крадіжка) карається позбавленням волі на строк до двох років або виправними роботами на той самий строк"?
6. Класифікація норм права І її значення для практи ки правового регулювання.
РОЗДІЛ 4 ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА
ПРАВОТВОРЧІСТЬ
ПРАВО ЗАВЖДИ НА БОЦІ НАРОДУ Дж. Престлі
§1. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ФОРМ (ДЖЕРЕЛ) ПРАВА
В понятті права необхідно виділити не тільки вольовий, але й специфічно-юридичний зміст, а також внутрішню форму його існування і зовнішню форму вияву. Форми (джерела) права як поняття характеризують зв'язок права з державою, оскільки саме державна воля опосередковує зв'язок права з об'єктивно існуючими суспільними відносинами.
Якщо змістом права є сукупність правил поведінки (норм), а його внутрішньою формою виступають способи утворення кожної окремої норми права і об'єднання усіх норм права в єдину систему, то зовнішня форма, або джерело права, є сукупність способів формування державної волі. При цьому не слід зводити право до форми його вираження або відривати його від цих форм.
Поняття джерела права припускає його аналіз з точки зору зовнішньої форми вираження як способу зведення в закон волі відповідних політичних сил, які керують владою, виражають інтереси соціальних груп, прошарків всього народу або його частини.
Матеріальні умови життя суспільства, які визначають характер державної влади і виступають правоутворюючою силою, дають поняття джерела права в матеріальному розумінні слова. Форма не буде цінною, якщо не буде мати змісту, тому матеріальні умови життя суспільства обумовлюють волю через відповідну правотворчу діяльність, результатом якої є те чи інше джерело права.
79
Джерело права можна розглядати і як джерело пізнання, під яким розуміємо історичні документи, які дійшли до нашого часу: берестяні грамоти древнього Новгорода, виступи провідних юристів, тексти нормативно-правових актів, судових або адміністративних прецедентів і т. п.
Нас в першу чергу буде цікавити джерело права у формально-юридичному розумінні, під яким розуміємо юридичний прецедент, нормативно-правовий акт, правовий звичай, нормативний договір.
В юридичній літературі відзначається, що форма права характеризується певними особливостями: вона повинна нормативне закріплювати волю громадян, обумовлюватись існуючим соціально-економічним базисом, забезпечувати політичну владу, виражати інтереси народу, утверджувати пріоритетне значення законів як найбільш демократичної форми вияву інтересів, демократичної процедури підготовки і проходження нормативних актів в правотворчому органі.
Першою історичною формою (джерелом) права є правовий звичай, під яким розуміємо санкціоноване державою правило поведінки, яке утвердилось в суспільстві як простий звичай в результаті повторення впродовж тривалого часу і яке стало традицією, тобто правило, яке передавалось від покоління до покоління до того часу, поки не попало в орбіту державних інтересів. Не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який відповідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої соціальної групи або суспільства в цілому.
Місце звичаю в системі джерел права в різні епохи було різним. Він займав домінуюче становище у процесі становлення правових систем, а в сучасних умовах — це форма права, яка зустрічається досить рідко. Навіть в Англії, де традиції дуже часто мають загальнообов'язкове значення, звичаї діють лише в обмеженій сфері суспільних відносин. Вони є в торговому праві і окремих інститутах кримінального права (наприклад, участь присяжних у певних юридичних справах).
80
Відомі пам'ятки права (закони XII таблиць, закони Драконта, «Руська Правда» та ін.) — це пам'ятки звичаєвого права, створені на базі ранніх звичаїв суспільства, яке формувалось.
Під юридичним прецедентом розуміємо письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, яке стало нормою, еталоном, зразком (правилом поведінки) при розгляді всіх подібних справ в майбутньому. Дане первинне рішення є обов'язковим для всіх, іншими словами, воно отримує державну підтримку.
Таким чином, державою визначається рішення, яке стосується конкретної, індивідуальної справи в якості загальної норми. Правила, які є в судових рішеннях, згідно з англійським правом використовуються і в майбутньому^ інакше буде порушено стабільність загального права, поставлено під загрозу необхідність його існування. Загальне право в Англії в основному складається із судових рішень. Там склалась система правил дії прецедента:
а) рішення, винесене палатою лордів, є обов'язковим не тільки для неї, але і всіх інших судів;
б) рішення прийняті апеляційним судом, обов'язкові для всіх інших, крім палати лордів;
в) рішення, прийняті Вищим судом правосуддя, обов'язкові для нижчих судів. Конституційний суд в Німеччині користується правом нормотворчої діяльності, в тому числі і шляхом встановлення прецедентів. Характерною особливістю прецедентної форми права є те, що всі подальші рішення можуть вносити окремі зміни в раніше сформований прецедент, які в свою чергу також стають нормою права.
У сучасних умовах недосконалості правотворчої діяльності, інколи значного відставання від суспільних відносин існуючих форм незалежної і самостійної судової влади, прецеденти судового тлумачення, на наш погляд, повинні зайняти належне їм місце. Особливо це повинно стосуватися роботи Конституційного Суду України,
81
г
рішення якого мають значення ие тільки для судової, але й для законодавчої і виконавчої влад.
Нормативний акт є домінуючим джерелом права у всіх правових системах світу. Він має ряд переваг.
1. Нормативний акт може бути оперативно виданий і змінений в будь-якій своїй частині, що дозволяє відносно швидко реагувати на соціальні процеси в суспільстві.
2. Нормативні акти, як правило, відповідним чи ном систематизовані, що дозволяє легко віднайти потрібний документ для застосування і реалізації.
3. Нормативні акти дозволяють точно фіксувати зміст правових норм, що сприяє проведенню єдиної політики, не допускати довільного тлумачення і застосу вання норм.
4. Нормативні акти підтримуються і охороняються державою.
Всі джерела права можуть бути класифіковані на дві групи: нормативно-правові акти (закони, укази, поста нови, інструкції, договори) і інші джерела права ненорма тивного характеру (правові звичаї, судові прецеденти і рішення). В даному випадку нормативність виступає кри терієм розмежування юридичних актів і означає лише те, що юридичні документи вміщують норми права, загальні правила поведінки, які встановлені державою.
Нормативне - правові акти:
а) диференційовані, оскільки механізм держави має розгалужену структуру органів з відповідними правотворчими повноваженнями і значним об'ємом інших функцій, які реалізуються шляхом видання юридичних актів;
б) мають відповідну ієрархію (за умови провідної ролі конституції), оскільки ця система базується на основі різної юридичної сили актів, в результаті чого джерела права нижчих інстанцій знаходяться в залежності стосовно відповідних джерел вищих інстанцій і не можуть їм протиставлятися;
82
в) конкретизовані за предметом правового регулювання, суб'єктами виконання і реалізації права, вказівки на яких вміщені в джерелах.
Як бачимо, в будь-якій сучасній державі джерела права (і перш за все закони, статути парламенту) впорядковані, разом з тим вони навряд чи складають сувору систему, особливо акти підзаконної правотворчості, правові звичаї і прецеденти. Передовсім, це сукупність нормативних і інших юридичних актів, які встановлюють відповідний режим.
Отже, нормативний акт — це офіційний документ, створений компетентними органами, який вміщує загально обов'язкові норми.
§2. ПРАВОТВОРЧІСТЬ
Правотворчість — один з важливих напрямків ро боти держави. Це специфічна, інтелектуальна діяльність, що вимагає особливих знань і вмінь і пов'язана з створенням, зміною існуючих в державі правових норм. За результатами правотворчої роботи — якістю законів і інших нормативних актів — роблять висновок про державу в цілому, ступінь її демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство завжди потерпало через брак точних і довершених рішень, такої діяльності органів держави, в результаті якої створюються норми права, правила поведінки громадян і організацій.
Підвищення якості правових рішень, зниження до мінімального рахунку неефективних нормативних актів — постійне завдання законодавця. Власне цим пояснюється теоретичне і практичне значення вивчення проблем, які пов'язані з процесом створення норм права. Закони необхідні для людей, суспільства, і не можна допускати прийняття поспішних, непродуманих правових рішень, адже будь-яка помилка законодавця тягне невиправдані матеріальні затрати, порушення інтересів громадян. Можна привести немало фактів з вітчизняної практики, коли наша економіка, соціальна і духовна сфери потерпіли
83
від непродуманих, науково не обгрунтованих і грубих правових рішень. Наприклад, «Закон про економічну самостійність України» був радше символічною даниною часу боротьби за незалежність, ніж документом конкретної дії. Світова практика також має приклади помилок законодавчих органів. Достатньо навести факт законодавчої заборони в СІЛА виробництва і вживання алкоголю в період великої депресії, що викликало ріст контрабанди, мафії і злочинності в цілому.
Може скластися враження, що знання основ правотворчості корисні лише для тих, хто її здійснює, — депутатам парламенту, членам уряду і т. д. Проте це не так, оскільки створення правових норм — обов'язок державних органів всіх рівнів — від вищих до місцевих. А тому юристи, випускники юридичних вузів повинні до тонкощів знати теорію і практику правотворчої роботи.
Здійснюючи владні повноваження, держава використовує різні прийоми і методи керівництва — оперативне управління, правосуддя, нагляд і контроль, проте ці напрямки діяльності держави не породжують норм права, хоча і здійснюються на його основі.
Слід мати на увазі, що правотворчість — це особлива функція держави, правова форма, правова «оболонка» державної діяльності. Наприклад, парламент затверджує державний бюджет. Розглядаючи його по суті, аналізуючи всі статті доходів і витрат країни, він завершує процес прийняття закону про державний бюджет.
Таким чином, «акт правотворчості» має два значення. Це діяльність компетентних органів держави щодо видання норм права, а також результат даної діяльності, який виражений у вигляді юридичного документу, закону тощо.
Одна з важливих характеристик правотворчості полягає в тому, що це державна діяльність, тобто діяльність, як правило, державних органів. Вони приймають, видають норми права, які є обов'язковими для тих, кому вони адресовані. Проте інколи право
84
створюється за дорученням держави громадськими організаціями (у вітчизняній правовій системі), безпосередньо внаслідок прямої правотворчості народу чи суду (в англосаксонській правовій системі).
Зміст і значення правотворчості полягає в тому, щоб вибрати такий варіант регулювання, юридичної регламентації, який би повною мірою відповідав інтересам і цілям народу та законодавця, сприяв прогресу суспільства. При цьому слід враховувати закономірності розвитку суспільства, сприятливі об'єктивні і суб'єктивні умови для прийняття закону, а також вибір оптимальної правової форми державного рішення (закон, указ, постанова, статут, регламент тощо).
Держава веде свою законотворчу політику на основі вивчення потреб суспільства і пізнання тенденцій суспільного розвитку. Основними імпульсами щодо створення закону чи іншого нормативного правового акту є суспільнозначуща праблема, гостра соціальна ситуація, невирішення питань, тобто те, що має велике значення для більшості людей, для держави в цілому. Мистецтво законодавця в тому і полягає, щоб, по-перше, вчасно, а по-друге, точно, адекватними правовими засобами відреагувати на суспільний «виклик», «зняти» гостроту ситуації. Історія права знає приклади як вдалих нормативно-правових рішень (Французький цивільний кодекс 1804 р., який діяв практично два століття), так і рішень помилкових, поспішних (в 1927 р. Туреччина запозичила Швейцарський цивільний кодекс, яким, зокрема, усувалась багатошлюбність. Мусульманське населення Туреччина не було готовим до цього, що і викликало невдоволення багатьох верств турецького суспільства).
Головна роль у визначенні часу прийняття, змісту і форми правового рішення повинна належати правовій науці. Власне наука володіє таким пізнавальним інструментом, який дозволяє безпомилково виявити предмети суспільного розвитку і юридичні засоби їх вирішення.
85
Зрозуміло і те, що рівень розвитку тієї чи іншої держави впливає на зміст прийнятих законів. Якщо для СІЛА актуальною є боротьба за безпеку на автострадах, а також за чистоту навколишнього середовища, то для України головним є захист прав людини і громадянина, боротьба з мафією і злочинністю.
§3. ЗАКОНОДАВЧИЙ ПРОЦЕС У ПАРЛАМЕНТІ УКРАЇНИ І ЙОГО ЕТАПИ
Під законодавчим процесом розуміється встановле ний порядок проходження проектів законів і інших нор мативно-правових актів, аж до їх прийняття і набрання чинності.
В кожній країні законодавчий процес має свої особливості. Проте він завжди строго закріплюється і ре гулюється за допомогою конституцій, чинних законів, а також — спеціальних положень і регламентів, які вста новлюють порядок правотворчої діяльності державних ор ганів та інших суб'єктів.
У вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі, як правило, виділяють чотири основні етапи законодавчого процесу:
— законодавча ініціатива;
— розгляд законопроектів;
— прийняття і схвалення;
— офіційне оприлюднення.
Кожний з них наділений своєю відносною са мостійністю і має свою специфіку, свій статус. Разом з тим вони утворюють єдиний, монолітний законодавчий процес, який відображає і закріплює логіку проходження законопроекту з моменту його зародження, закінчуючи його прийняттям і оприлюдненням.
Конституція України закріплює основні засади за конодавчого процесу, тобто діяльності, спрямованої на створення нових, а також на зміну чи скасування чинних законів. Вона визначила коло суб'єктів, яким надається право законодавчої ініціативи, тобто право офіційно
86
вносити у законодавчий орган законопроекти (попередні тексти законів), які Верховна Рада зобов'язана розглянути по суті. Це право надано Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України. Інші суб'єкти також можуть звертатися до Верховної Ради з відповідними пропозиціями, але вони не будуть обов'язковими для розгляду в парламенті. При розгляді законопроектів у Верховній Раді існує певна послідовність, яка визначається планами законодавчих робіт. Але якщо Президент України визнає свій законопроект невідкладним, він розглядається Верховною Радою позачергово.
Розгляд законопроектів Верховною Радою України здійснюється у трьох читаннях. Під час першого читання на пленарному засіданні Верховної Ради України обговорюються основні положення законопроекту. Обговорення розпочинається з доповіді ініціатора проекту, потім заслуховуються співдоповіді, ведуться дебати. Після цього у разі позитивної оцінки законопроекту Верховна Рада передає його у відповідний комітет для доопрацювання. Згодом, коли комітет знову подасть доопрацьований законопроект, що вже враховує всі зауваження і пропозиції після першого читання, здійснюється друге читання. Головною метою цього читання є постатейне детальне обговорення законопроекту. Заключною стадією є третє читання законопроекту, під час якого відбувається прийняття закону в цілому.
Прийнятий Верховною Радою України закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України, який протягом 15 днів повинен ознайомитися з ним і прийняти одне з двох можливих рішень: 1) схвалити і підписати закон — тим самим прийняти до виконання і офіційно оприлюднити його текст; 2) накласти на закон вето, тобто відхилити і не підписувати його і зі своїми вмотивованими й чітко сформульованими пропозиціями повернути до Верховної Ради України для повторного розгляду.
87
У разі, якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.
Якщо під час повторного розгляду закон буде прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, вето вважається подоланим. У цьому разі Президент України зобов'язаний підписати закон і офіційно оприлюднити його протягом десяти днів.
Офіційним оприлюдненням вважається публікація закону в «Відомостях Верховної Ради України», «Офіційному віснику України» або в газеті «Голос України». Опублікування тексту закону в інших виданнях має виключно інформативне значення і не спричиняє ніяких юридичних наслідків.
За загальним правилом закон набуває чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення. Але якщо в самому законі встановлено інший варіант набуття ним чинності, наприклад, указано якусь конкретну дату, то саме він визначає дату набрання чинності закону. Але в жодному разі закон не може набути чинності раніше від дня його офіційного опублікування.
У більшості західних країн встановлено визначений час проходження законопроекту до моменту його прийняття: у Франції — 15 днів з моменту внесення, в Німеччині — 6 тижнів, в Іспанії — до 20 днів (ДЛя термінових законопроектів). В Україні, на жаль, немає чіткої регламентації відрізку часу розгляду законопроектів, що свідчить про існуючу тяганину у парламенті і можливості відповідних політичних сил перешкодити їх проходженню.
Стадії законодавчого процесу
Законодавча ініціатива Президента
або Кабінету Мінісірів,
або народних депутатів України.
або Національного банку
|
|
* |
|
|
/"Включення законопроекту до цій депутатських груп і пос |
плану роботи Верховної Ради гійних комітетів і ухваленого н |
(підготовленого на підставі пропози-] І пленарному засіданні парламенту) 1 |
|
|
ЧІ/ |
|
|
Г Розгляд законе |
проекту на пленарному |
засіданні парламенту 1 |
|
|
v!/ |
|
|
Г Голос |
ування законопроекту (І |
а основу) 1 |
|
|
1 |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
. |
|
<, |
|
^ |
|
|
чі/ |
1 |
|
1 законопроекту 1 |
[У першому | |
|
|
|
|
|
|
^Розгляд законопроекту^ |
ЧІ/ |
0/ |
|
1 у другому читанні |
Доопрацювання законе |
проекту у^ /"Опрацювання^Ч |
|
1 таблиці) |
ціальній узгоджуватьн |
ій комісії 1 спеціальній [— |
|
ч |
|
|
|
/Ч V |
[ Доопрацювання Д |
|
|
[Ухвалення закону А |
законопроекту у |
|
|
(кваліфікованою |
узгоджувальній |
~Л |
|
|
V КОМ1С" У /а |
|
|
|
1' |
екту третьому читанні] |
|
|
|
1 |
|
v |
|
|
|
(Підписання закону |
Направлення закон\ |
Підписання закону "^ |
|
|
|
V ) |
|
|
1 |
\ Г |
|
|
ґ Накладення ^Президентом «вето»> |
ІЛОфіційне оприЛ люднгння Зако- |
|
|
|
1 "У ) |
|
|
\ г |
)\ |
|
ґ |
Направлення закону ^ |
|
|
і Неподолання ] |
парламенту |
Подолання «вето» Л |
|
|
|
|
89
§4. НОРМОТВОРЧИЙ ПРОЦЕС В УРЯДІ УКРАЇНИ
Відповідно до Конституції України (ст. 117) «Кабінет Міністрів України видає постанови і розпорядження, які є обов'язкові до виконання». Окрім того, Уряд як суб'єкт законодавчої ініціативи готує проекти законів для подальшого подання — через Президента чи самостійно — до Верховної Ради. Процес підготовки і ухвалення актів Кабінету Міністрів не є формалізованим у законодавчому порядку і залишається доволі утаємниченим, відомим у деталях лише вузькому колу урядової еліти. Тим не менше, цей процес у загальних рисах можна проілюструвати схемою, яка наведена в кінці даного параграфа.
Зрозуміло, наведена схема не відображає усіх тонкощів процесу урядового нормотворення і не має універсального характеру. Так, наприклад, робоча група, що готує проект відповідного документа, може зробити висновок щодо недоцільності правового регулювання даного питання. Хоча такі випадки трапляються надзвичайно рідко, оскільки подібні доручення не підлягають обговоренню підлеглими чиновниками. Винятки трапляються лише у разі наявності резолюції Прем'єр-міністра з формулюваннями на кшталт «вивчити питання», «внести пропозиції» тощо. Доручення на кшталт «підготувати до...» підлягають безумовному виконанню.
Окремі проекти урядових постанов і розпоряджень не проходять усіх ланок наведеного на схемі ланцюга. Відомі на віть випадки, коли віце-прем'єру не подавали на візування проект, що стосується сфери його діяльності. Ще частіше трапляються ситуації, коли процес підготовки документа за микається на рівні урядового апарату, без участі відповідних міністерств.
Інколи така скорочена процедура виглядає логічно ви правданою, оскільки чимало питань потребують нормативного регулювання в оперативному порядку. Водночас відсутність будь-якого законодавчого регулювання засад нормотворчості виконавчої влади у поєднанні з • нерозвиненістю ефективних форм партійної системи створює
90
сприятливі умови для діяльності впливових кланових груп, зацікавлених у максимальному звуженні кола суб'єктів нормотворчості в Уряді, аби «відтік інформації» не завадив ухваленню рішень в інтересах передусім лобістської групи. Нещодавно засоби масової інформації України повідомляли про скандали навколо урядових декретів і постанов про довірчі товариства, які надали можливість різноманітним трастам працювати з «живими» коштами громадян (результати такої «праці» відомі), про надання різноманітних пільг конкретним комерційним структурам, що займаються постачанням в Україну нафти і газу тощо. Інші приклади — у лютому 1997 р., у той час, коли УряД однією рукою намагався відмінити необгрунтовані пільги (усі пільги на початок 1997 р. сягали 15 млрд. (!) гривень), другою рукою Кабінет Міністрів затвердив перелік підприємств двох найбільш впливових чорнобильських організацій, надавши їм численні податкові послаблення. При цьому самі «рядові» чорнобильці опинилися перед перспективою відміни пільг. На щастя, Уряд відмінив цю постанову. За нашою «ментальною» традицією — погомоніли — затихли і всі залишилися на своїх місцях. Але ніколи і ніде «кровопускання» саме по собі хворобу не виліковувало.
У законопроекті «Про Кабінет Міністрів» робиться спроба частково встановити певні «правила гри» щодо урядової нормотворчості,але пропоновані механізми мають явно недостатній характер. Відсутня, наприклад, норма про обов'язковість візування проекту постанови Кабінету Міністрів тим міністром, у віданні якого знаходиться державне управління тією сферою, якої стосується постанова. Урядовий апарат реально все ще стоїть над міністром як членом Уряду.
91
Нормотворчий процес в Уряді
Доручення Президента
(на виконання його указу чи розпорядження)
або Верховної Ради (на виконання закону чи постанови),
або власна ініціатива Уряду, або ініціатива зацікавлених кіл
Доручення Прем'єр-міністра (віце-прем' єрів)
ҐНап-І на
Розгляд питання відповідним міністерством або міжвідомчою
робочою групою і, як результат. — підготовка проекту документу:
_____________закону, постанови, розпорядження тощо_____________
І
Доопрацювання підготовленого проекту документу відповідним відділом апарату Кабінету Міністрів
І
Правова експертиза проекту юридичним відділом апарату Кабінету Міністрів
Г Візування проекту віце-прем'єром 1
х
;равлення проекту І доопрацювання І
Винесення проекту на засідання Кабінету Міністрів
]
І.
1
Відхилення проекту
1
Ухвалення проекту
[ Підписання ухваленого акту Прем'єр-міністром | І_______та міністром Кабінету Міністрів_______І
[ Направлення |
законопроекту до І парламенту І
1
Державна реєстрація постанови Уряду в Міністерстві юстиції
Офіційне оприлюднення
постанови чи розпорядження
Кабінету Міністрів
92
§5. ПРИНЦИПИ І ВИДИ ПРАВОТВОРЧОСТІ
Як було вже відзначено, правотворчість — дуже важливий напрямок державної роботи. Вона повинна бу дуватися на раціональних, прагматичних, позбавлених будь-якої ідеології ефективних принципах. Питання щодо принципів не несе абстрактно-теоретичного характеру, йо го розробка в теорії права позитивним чином впливає на практику створення юридичних нормативних документів. Додержання принципів правотворчості допомагає законо давцю уникати законотворчих помилок, знижує вірогідність створення неефективних правових норм, сприяє підвищенню правової культури населення і юри дичних осіб. Отже, принципи правотворчості — це основні начала здійснення правотворчої діяльності.
Розглянемо найбільш важливі з них.
Принцип законності полягає в тому, що розробка і прийняття нормативно-правових актів повинна проходити з дотриманням правової процедури і не виходити за межі компетенції органів, які їх приймають. До цього принци пу долучається вимога відповідності нормативних актів конституції країни і чинному законодавству.
Принцип науковості говорить про те, що підготов ка й прийняття проекту нормативно-правового акту здійснюється за участю представників різних наук. Без сумніву, що діяльність вчених-юристів має важливе зна чення для успіху законотворчої роботи. Вчені відіграють важливу роль на всіх етапах підготовки закону — від розробки концепції законопроекту, вияснення потреби в правовому регулюванні тих чи інших суспільних зв'язків (наприклад, через соціологічне дослідження, спостереження і аналіз) до визначення способу і типу правового регулювання і вибору моменту прийняття нормативного акту (помилки в цьому питанні небезпечні).
Принцим демократизму. Одним із напрямків розвитку політичної системи суспільства на сучасному етапі є все більш активна участь громадян в управлінні державними і суспільними справами, що в процесі
93
правотворення відображається в прийнятті нормативно-правових актів шляхом референдуму — найбезпосереднішої форми демократії. 24 серпня 1991 року, крім акту проголошення незалежності України, було прийнято й Постанову Верховної Ради України «Про проголошення незалежності України», якою, зокрема, передбачалось провести 1 грудня 1991 року Всеукраїнський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України. Референдум, який відбувся у намічені строки, не залишив жодних сумнівів. «Так» Акту проголошення незалежності України сказали 90,32% громадян, які брали участь у референдумі.
Принцип професіоналізму. В останній час стає більш зрозумілим, що недостатнє врахування цієї потреби в правотворчому процесі має негативні наслідки, позначається на якості підготовлених і прийнятих нормативно-правових актів. У першу чергу це стосується вищих державних органів, зокрема депутатів Верховної Ради. Враховуючи, що вони починають працювати на професійній основі, важливо навчити їх законодавчого процесу. Велика роль науки в реалізації цього принципу, оскільки саме вона допомагає знайти найбільш допустимі правові форми, представляє альтернативні проекти нормативних актів, які враховують різні інтереси в суспільстві, дає можливість провести науковий експеримент.
Принцип чіткої диференціації правотворчих повноважень. Реалізація цього принципу має велике значення в умовах державне організованого суспільства на ідеях розподілу влад. Будь-яке «перетягання ковдри» загрожує нестабільністю, зростанням правового нігілізму в суспільстві, можливими соціальними і економічними стресами.
Принцип планування. У сучасних умовах побудови правової держави України для досягнення визначеної мети планування правотворчого процесу має важливе значення в силу необхідності концентрації' зусиль на пріоритетних законодавчих роботах. Планування дає можливість
т
94
уникнути непродуманого правотворення, ліквідувати дублювання і зосередити свої зусилля на створення умов для підготовки документів високої якості, провести підготовчі заходи, включаючи консультування з провідними вченими і науковими закладами, врахувати їх плани науково-дослідницької роботи і т. д.
Принципи використання правового досвіду передбачають, що всі щойно розроблені акти повинні спиратися на уже відомий позитивний правовий досвід держав і цивілізації в цілому.
Останнім часом вітчизняний законодавець широко використовує світовий законотворчий досвід, все найліпше з накопиченого і досягнутого світовою юридичною думкою і юридичною практикою.
Зв'язок з практикою як принцип правотворчості виражає завдання постійно відслідковувати суспільні про цеси, орієнтуватися на практику застосування вже діючих законів, вчасно усувати прогалини в праці, залучати все краще, що пропонується правозастосовчими органами.
Принцип гуманізму, тобто формування норматив но-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, природних прав людини, створення умов і механізмів їх втілення в життя.
Види правотворчості. На наш погляд, доцільно виділяти три види правотворчості:
— правотворчість компетентних державних органів;
— безпосередня правотворчість народу (референдум);
— санкціонування норм, коли процес їх створення проходить за межами державних органів.
Доречно тут розглянути особливості юридичної природи процесу утворення норм права різними органами держави.
Правотворчість вищих представницьких органів. Головним і найбільш розповсюдженим видом правотвор чості є створення законів парламентом. Ст. 75 Консти туції України визначає, що Верховна Рада України (парламент) є єдиним органом законодавчої влади в Україні, тобто лише парламент України має повноважен-
95
ня приймати закони, які є актами вищої юридичної сили і яким повинні відповідати нормативно-правові акти всіх інших державних органів, що є підзаконними.
Механізм законопроектної роботи парламентів відрізняється наступними особливостями:
— обмеження кола суб'єктів законодавчої ініціативи;
— суворою процедурою проходження проекту у парламенті;
— послідовною зміною етапів правотворчості;
— великою кількістю засобів юридичного реагування, які знаходяться у підпорядкуванні законодавця;
— обумовленістю юридичного змісту правотворчого акту, колом відносин, що регулюються.
Підзаконна правотворчість. Вона має місце у випадках, коли норми приймаються і вводяться в дію органами держави, які не відносяться до її вищих представницьких органів. Акти підзаконної правотворчості необхідні для забезпечення застосування закону.
До суб'єктів підзаконної правотворчості відносять ся: президент, уряд, інші вищі органи держави, які згідно з законом мають право на створення юридичних норм і нормативних актів. Основна причина існування такого виду правотворчості полягає у складності питань, які по винні вирішити органи держави. Парламент не завжди достатньо компетентний, щоб приймати на свій розгляд складне технічне питання, яке вимагає зусиль спеціалістів, а окрім цього, не всі складні питання сучасного суспіль ства повинні розглядатися парламентом. Правда, є си туації, коли рішення доцільно передати на більш нижчий рівень, як цього вимагають норми, які регулюють компе тенцію і прерогативи правотворчих органів.
Інша причина наявності підзаконної правотворчості полягає в тому, що парламенту постійно бракує часу, а це не дозволяє йому прийняти правове рішення. Як на слідок цього, правотворчі повноваження передаються іншим суб'єктам нормотворчості. Тенденція щодо збільшення підзаконної нормотворчості спостерігається у всіх країнах. За підрахунками багатьох дослідників, на 10 законів, які
96
прийняті парламентом, приходиться від 100 до 140 нормативних актів уряду.
Зрозуміло, що підзаконна правотворчість має як позитивні, так і негативні сторони.
До позитивних слід віднести: оперативність, гнучкість і меншу формальність; компетентність відповідних органів, їх знання місцевих і інших умов, які збільшують ефективність прийнятого юридичного рішення.
До негативних можна віднести закритість процесу прийняття правового рішення, складність огляду і застосування норм через велику кількість нормативних актів, відсутність контролю суспільства за правотворчою роботою бюрократії тощо.
Особливий вид правотворчості, який межує з підзаконною правотворчістю, — правотворчість органів місцевого самоврядування і недержавних юридичних осіб.
Види правотворчості за способом формування норм права:
— створення нових правових норм;
— санкціонування —надання юридичних властивостей уже існуючим соціальним нормам.
Види правотворчості за юридичною силою актів:
— законодавча діяльність;
— діяльність щодо створення підзаконних актів.
§ 6. НОРМАТИВНІ АКТИ УКРАЇНИ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ЗНАЧЕННЯ ТА МЕЖІ ЇХ ДІЇ
Реформація нашого суспільства відбувається у несприятливих умовах. Нам конче потрібна державно-правова стабільність, гарантом якої є Конституція України, в якій закладено принципи розбудови незалеж ної, демократичної, правової держави.Також першочерго вою умовою розвитку юридичної науки, подолання її відставання є визначення методології наукових досліджень, забезпечення розробки фундаментальних наукових ідей, усунення проявів догматизму і коментування, відриву юридичних наукових досліджень від потреб практики.
97
Основні зусилля науковців-юристів у сучасний період мають бути зосереджені на теоретичній розробці проблем побудови Української правової держави.
Немаловажну роль має відіграти прийняття нових, вкрай необхідних законів, які б регулювали весь спектр суспільних відносин у державі.
Нормативно-правовий акт — це юридичний доку мент, який має загальнообов'язковий характер, прийнятий компетентними державними органами, підтримується і охороняється державною владою від порушень, спрямований на регулювання суспільних відносин і охорону соціальних цінностей. Нормативно-правовий акт має всі ознаки права і відноситься до правових актів.
Правових актів досить багато, і їх потрібні відрізняти один від одного. Термін «правовий акт» в правознавстві має три значення: по-перше, це правило правомірної дії — юридичний факт; по-друге, результат правомірних дій як елемент правової системи (юридична норма, індивідуальний припис-акт), акт автономного регулювання); по-третє, юридичний документ.
Правовий акт — це письмовий документ, який належним чином оформлений і в зовнішній формі виражає волю держави, її органів, класів, соціальних груп, окремих індивідів, узагальнює практику.
Нормативно-правові акти неоднозначні з огляду на їх формувальну обов'язковість, зокрема, тому, що вони приймаються різними суб'єктами. Ця властивість актів відображається поняттям їх юридичної сили. Юридична сила — це специфічна властивість нормативно-правових актів, яка розкриває їх співвідношення і залежність за формальною обов'язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави. Види нормативно-правових актів за юридичною силою: закони, підзаконні акти.
Закон — це нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення
та втілює основні права людини І Інші загальнолюдські цінності і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.
Всі закони поділяються на три великі групи залежно від їх юридичної сили, за значенням і місцем в системі законодавства:
1. Конституційні закони або основні: Конституція (Основний закон) України, Закон «Про громадянство», Закон «Про Президента України», закони про вибори тощо;
2. Звичайні або поточні закони, які регулюють інші важливі суспільні відносини. Наприклад, Закони «Про статус суддів», «Про підприємництво»;
3. Надзвичайні закони, які приймаються в не обхідних випадках, передбачених Конституцією. Україна поки що таких законів не має.
За суб'єктами видання закони поділяються на за кони, які прийняті Верховною Радою України; закони колишнього СРСР, які регулюють відносини, що не регламентовані законами України і не суперечать Конституції і законам України1 .
Підааконні нормативно-правові акти — це такі акти, які прийняті компетентними державними органами чи уповноваженими державою іншими суб'єктами на підставі закону, відповідно до закону і в порядку його виконання.
Основні види підзаконних нормативно-правових активів державних органів:
— укази й розпорядження Президента України;
— постанови Верховної Ради України та інші акти;
— акти Автономної Республіки Крим;
— постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;
1 Постанова Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР» від 12 ве-ресня!991 р. //Голос України. -1991, 24 вересня.
99
— міжнародні договори України; укладені і належним чином ратифіковані (схвалені, санкціоновані, затверджені) Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм цього законодавства. Юридична сила таких договорів визначається тим, яким органом вони ратифіковані1.
— інструкції, вказівки і нормативні накази керівників міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, господарського управління і контролю;
— інструкція та нормативні накази міністерств, керівників відомств СРСР щодо питань, поки що не врегульованих відповідними нормативно-правовими актами України;
— нормативні акти відділів, інших служб місцевих органів державної виконавчої влади, господарського управління і контролю, які торкаються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер;
— постанови правління Національного банку України;
— рішення сільських, селищних, районних у містах, обласних і районних Рад.
Види специфічних юридичних актів в Україні, які можуть набувати нормативно-правового значення:
— акти прямого волевиявлення населення, що фіксують результати всеукраїнського або місцевих (локальних) референдумів;
— акти Конституційного Суду України, якщо через них втрачають чинність певні нормативно-правові акти;
— деякі рішення певних громадських об'єднань (акти делегованої або санкціонованої державою правотворчості таких об'єднань);
1 Див. Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р.
100
— деякі рішення трудових колективів (рішення зборів і рад трудових колективів);
— протести органів прокуратури з приводу незаконності нормативних актів, якщо цими протестами припиняється дія таких актів;
— судові рішення, якими визнаються нечинними, як такі, що суперечать закону, нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого (регіонального) самоврядування.
Юридичні властивості нормативно-правових актів;
— такі акти є формально-обов'язковими волевияв леннями держави;
— містять правила поведінки загального характеру;
— приймаються тільки певними органами держави (або у деяких випадках, передбачених законом, іншими суб'єктами);
— мають точно визначені зовнішні реквізити (ознаки);
— поблікуються у спеціальних (офіційних) виданнях;
— поширюють свою чинність на певний час, певну територію, певне коло суб'єктів.
Термін, протягом якого нормативно-правовий акт зберігає свою чинність, може визначатись вказівкою певного календарного періоду, позначенням певної дати, вказівкою на конкретні події, з перебігом або настанням яких закінчується, вичерпується чиність цього акта.
Конституція України, яка прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.
Укази і розпорядження Презедента України за своєю юридичною природою діляться на нормативні і не нормативні (наприклад, нагородження відзнакою конкретної людини). Ненормативні укази не містять норм права і відносяться до числа актів застосування права. За допомогою указів законодавчого характеру Президент в
101
разі необхідності вносить зміни до діючих законодавчих актів. Всі укази за юридичною силою стоять після законів.
Укази і розпорядження Президента набирають чинності через 10 днів після їх офіційного оприлюднення, якщо інше не визначено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні1.
Ухвалені Урядом України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази Президента України з економічних питань, не врегульованих законами (до 28 червня 1999 р.), набирають чинності через ЗО календарних днів (за винятком днів міжсесійного періоду) після подання, одночасно з виданням таких указів. Укази і розпорядження Президента є обов'язковими до виконання на території України.
Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституційний <жлад Верховної Ради України — чотириста п'ятдесят народних депутатів України. Вони обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки. Верховна Рада є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Верховна Рада приймає закони, постанови та інші акти більшістю її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91).
Тексти законів та інших законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою в п'ятиденний термін, підписуються Головою Верховної Ради України, після чого передаються на підпис Президенту України.
Президент України підписує закон разом з законом або Постановою Верховної Ради про порядок введення його в дію і приймає їх до виконання. Закон, переданий
1 Ч. З ст. 57 Конституції України, ст 4 Указу Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р, №503/97.
102
Президенту України, повинен бути підписаний ним протягом 15 днів з дня отримання і не пізніше 24-х годин направлений для реєстрації і опублікування.
Якщо Президент України протягом встановленого терміну не повернув закон разом з законом або постановою Верховної Ради про порядок введення його в дію на повторний розгляд Верховній Раді або не направив їх Конституційному Суду України як такі, що не відповідають Конституції чи іншим законам, закон разом з законом або постановою Верховної Ради про порядок введення його в дію вважаються підписаними Президентом України і публікуються.
У випадках, коли Президент України використав право відкладального вето, закон разом з законом або постановою Верховної Ради про порядок введення його в дію повертаються в секретаріат Верховної Ради із зауваженнями і можливими пропозиціями для повторного розгляду Верховною Радою. Відкладальне вето Президента України скасовує результати голосування в цілому відповідно за закон або закон чи постанову Верховної Ради про порядок введення його в дію.
Повторний розгляд закону (разом з законом або постановою Верховної Ради про порядок введення його в дію), повернутого Президентом України, є невідкладним. Зауваження Президента України щодо повернутого ним закону (закону чи постанови Верховної Ради про порядок введення його в дію) розглядаються за процедурою внесення змін і доповнень, скасування законів з новим голосуванням щодо закону в цілому. Розгляду підлягають структурні частини закону, щодо яких Президент України зробив зауваження, а також пов'язані з ними. Голосування проводиться поіменно. Наслідки повторного розгляду закону визначаються Конституцією України.
Якщо Верховна Рада вносить сформульовані нею поправки до закону, який був повернутий їй. Президент України може знову повернутії виправлений закон до Верховної Ради з новим зауваженням. Якщо Верховна Рада приймає закон (чи відповідну постанову) у
103
незмінному вигляді або із сформульованими Президентом України пропозиціями чи поправками, Президент повинен підписати його.
Підписані Президентом закони України набирають чинності через 10 днів після їх офіційного оприлюднення, якщо інше не визначено самими законами, але не раніше дня їх опублікування. Вони підлягають офіційному опублікуванню протягом 13-ти днів після підписання і прийняття до виконання Президентом України. Офіційним (щодо законів України, а також інших актів Верховної Ради України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України) є опублікування тільки в таких друкованих виданнях: «Голос України», «Урядовий Кур'єр», «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України».1
Закони та інші акти Верховної Ради можуть бути опубліковані в інших засобах масової інформації, оприлюднені по телебаченню, радіо, передані телеграфом, розіслані відповідним державним органам, установам, органам місцевого і регіонального самоврядування, об'єднанням громадян. Голова Верховної Ради України, його заступники видають розпорядження, комітети і тимчасові комісії Верховної Ради, приймають рішення, рекомендації, висновки.
Постанови та інші акти Верховної Ради України нормативного характеру набирають чинності через 10 днів після їх офіційного оприлюднення, якщо інше не визначено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.
1 Див:. Ст. 57, ч. 2 1 5 ст. 94 Конституції' України, ст. 20 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р.
П. Іст. 6.10.3 Регламенту Верховної Ради України від 27 липня 1994 р.
Ст. І Указу Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р., № 503/97.
104
Всеукраїнський референдум призначається
Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повноважень, встановлених Конституцією. Всеукраїнський референдум прої олошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.
Закони, інші рішення, прийняті референдумом, оприлюднюються у встановленому законодавством України порядку опублікування правових актів Верховної Ради України та місцевих Рад і вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо у самому законі, рішенні не визначено інший термін. Датою прийняття закону, рішення вважається день проведення референдуму1.
Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради Міністрів не може суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та на їх виконання.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим. Нормативно-правові акти публікуються в тому ж порядку, що і закони та інші акти України.
За мотивами невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових
'Див.: Ст. 44 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референ думи» від 3 липня 1991 р.
105
актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (ст. 137 Конституції України).
Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів підписує Прем'єр-міністр України. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації.
Постанови Кабінету Міністрів України переважно носять загальний характер і є нормативно-правовими актами, а розпорядження, як правило, приймаються з конкретних питань і не мають нормативного характеру. У зв'язку з тим, що Кабінет Міністрів є вищим органом державної виконавчої влади, його акти в ситемі законодавства стоять за юридичною силою після актів Верховної Ради і Президента України. Разом з тим вони мають переважаюче значення стосовно нормативно-правових актів інших органів, тобто обов'язкові до виконання на всій території України. Всі акти підвідомчих Кабінету Міністрів України органів повинні відповідати його нормативно-правовим актам.
Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, які не визначають права та обов'язки громадян, набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній термін набрання ними чинності не передбачений цими актами.'
Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, які визначають права та обов'язки громадян, набирають чинності з дня, передбаченого цими актами,
1 Ст. 5 Указу Президента України «Про порядок офіційного оприлюд нення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р., № 503/97.
106
але не раніше з дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.
Міжнародні договори України набирають чинності в порядку, передбаченому для інших нормативно-правових актів України, а саме: договори, які потребують ратифікації згідно зі ст. 7 Закону «Про міжнародні договори України», — в порядку, передбаченому для законів України; договори, які не потребують ратифікації, приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені України, — в порядку, передбаченому для указів Президента України. Зазначені договори публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», в газеті Верховної Ради України та у «Зібранні чинних міжнародних договорів України»; договори, які не потребують ратифікації, приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені Уряду України, — в порядку, передбаченому для постанов Кабінету Міністрів України. Зазначені договори публікуються у «Зібранні постанов Уряду України» (випуск цого видання з 1997 року припинено) та в газеті Уряду України; договори, які укладаються від імені міністерств або інших центральних органів державної виконавчої влади України, — з моменту їх підписання або з моменту їх затвердження міністерствами (відомствами), від імені яких договори були підписані. Ці договори публікуються у «Зібранні чинних міжнародних договорів України».'
При розгляді даного питання у системі нормативних актів на особливу увагу заслуговує питання про співвідношення законів України та актів міжнародного права. У міжнародній практиці визнається
1 Пп. 2-7,9 Положення про порядок укладання, виконання та денонсації міжнародних договорів міжвідомчого характеру, затверджене постано вою Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 р., №422.
107
пріоритетне значення щодо законів країни
загальновизнаних норм міжнародного права, а також норм міжнародних договорів, ратифікованих найвищими органами держави. Це положення після проголошення незалежності визнано і в ряді законодавчих актів України. Так, Конституція України (1996 р.) встановила пріоритетність загальновизнаних норм міжнародного права як одну з основ конституційного устрою України. Закон «Про Конституційний С\д України» включив до компетенції Конституційного Суду встановлення
відповідності або невідповідність законів України визнаним нею актам міжнародного права з випливаючими з прав Конституційного Суду наслідками.'
Необхідність включення ратифікованих Україною норм міжнародного права в систему національного права, а також їх пріоритетність в системі її законів, хоч і з ступенем повноти і чіткості, визнається і в інших нормативних актах. Разом з тим сам факт ратифікації норм міжнародного права не повинен суперечити Конституції України. Закріплення в законодавстві України пріоритетності норм міжнародного права сприятиме розвитку в ньому принципів демократизму, гуманізму, верховенства загальнолюдських цінностей і тим самим підвищить як якісну цінність цього законодавства, так і його міжнародний авторитет.
Постанови та інші акти Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, видані для службового користування або з грифами секретності, офіційно оприлюднюються шляхом розсилки відповідним державним органам і органам місцевого самоврядування та доведення ними до відома підприємств, установ, організацій і осіб, на яких поширюється їхня дія. Вони набирають чинності з моменту отримання їх зазначеними державними органами або органами місцевого
Відомості Верховної Ради України.-1992.-№ 33. - Ст. 471.
108
самоврядування, якщо органом, який їх видав, не встановлений інший порядок набрання ними чинності.
Накази, положення, інструкції. правила, інші нормативні акти міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, господарського управління і контролю, які стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, видаються на підставі виконання законів і актів держави, які розповсюджуються на галузь. Разом з тим деякі з них мають міжгалузеве значення, наприклад, нормативні акти міністерства фінансів. Накази бувають як нормативні, так і індивідуальні. Нормативними наказами переважно затверджуються постанови і положення про підвідомчі установи, організації, правила Ііяльності підконтрольних даному відомству. Інструкцї є нормативно-правовими ак тивами. У них переважно встановлюються приписи з реалізації нормативно-правових актів Президента, Верхов ної Ради України або Кабінету Міністрів, даються вказів ки, як потрібно застосовувати той чи інший нормативний акт.
Нормативно-правові акти вищих органів держави регулюють найбільш важливі відносини у сфері охорони громадського порядку, загальні, принципові питання діяльності органів внутрішніх справ, визначають місце цих органів в системі державного апарату, їх функції і взаємодію з іншими органами. На діяльність органів внутрішніх справ у деяких випадках поширюються норма тивно-правові акти інших міністерств і відомств (наприклад, міністерство фінансів в межах своєї компе тенції видає акти, обов'язкові для виконання всіма міністерствами, відомствами і іншими організаціями), на місцях нормативно-правові акти місцевих Рад народних депутатів з питань охорони громадського порядку.
Нормативно-правові акти, які видає Міністерство внутрішніх справ, — різновидність відомчих підзаконних нормативно-правових актів. [х основна мета — конкретизація і деталізація законів і постанов держави та Уряду, галузеве і оперативне керівництво у питаннях
109
боротьби зі злочинністю та охорони громадського порядку. Вони видаються на підставі і відповідно до закону, указів Президента України, а також постанов Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Нормативно-правові акти МВС видаються міністром, його заступниками. Вони, як правило, містять норми, обов'язкові для всіх працівників міністерства, всіх його підрозділів. Однак ці акти можуть мати норми, які регулюють діяльність окремого структурного підрозділу міністерства.
Нормативно-правові акти даного виду набувають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації, яка здійснюється Міністерством юстиції України, якщо в них не передбачений більш пізній термін набрання чинності, але не раніше їх офіційного дня оприлюднення. '
Нормативні акти відділів, управлінь, інших служб місцевих органів державної виконавчої влади, господарського управління і контролю, які торкаються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації, яка здійснюється управлінням юстиції обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, якщо в них не передбачено більш пізній термін набрання чинності, але не раніше дня їх офіційного оприлюднення.
Постанови правління Національного банку України, що регулюють відносини, суб'єктами яких є фізичні особи, набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації, яка здійснюється Міністерством юстиції України, якщо в них не встановлений більш пізній термін набрання чинності, але не раніше дня їх офіційного оприлюднення. Вони не можуть мати зворотної сили.
1 Ст. 57 Конституції України, ст. 1-3 Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади» від 3 жовтня 1992 р.
110
Постанови правління Національного банку України, що регулюють відносини, суб'єктами яких є не фізичні особи, набирають чинності в термін, встановлений цими постановами, а якщо такий термін не встановлено, то з дня прийняття, і не можуть мати зворотної сили.1
У ст. 144 Конституції України записано, що органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. До форм права відносяться ті рішення, які містять в собі правові норми. Органи місцевого самоврядування здійснюють на місцях всю повноту державної влади в межах встановлених для них Конституцією України. Дія нормативних рішень місцевих Рад поширюється на територію, підвідомчу даній Раді. Акти місцевих органів самоврядування повинні бути видані на підставі і відповідно до законів України. Велике значення серед них мають нормативні акти, які спрямовані на охорону громадського порядку.
В даний час, у зв'язку з активізацією діяльності місцевих Рад, підвищується і роль їх актів у врегулюванні суспільних відносин. Все більшого поширення серед нормативно-правових актів держави набувають санкціоновані ними нормативні акти громадських організацій. Це обумовлюється підвищенням ролі громадських організацій у системі суспільства. Громадські організації у своїй діяльності видають різні акти. Одні з них носять громадський, інші в результаті санкціонування їх державою в особі певних органів — набувають державного, загальнообов'язкового характеру, стають нормативно-правовими актами. Таким чином, правотворча діяльність громадських організацій відбувається тільки в результаті санкціонування їх державою. При цьому розрізняють попереднє санкціонування. Воно означає, що держава попередньо визначає певний перелік громадських
1 Див. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 20 бе резня 1991 р.-Ст. 16.
111
організацій, які мають право регулювати ті чи Інші суспільні відносини і їх акти мають юридичну силу. Подальше санкціонування. Воно означає, що нормативний акт громадської організації стає юридичним при затвердженні його відповідним органом держави. Так, статут спілки селян приймається на загальних зборах членів спілки. Потім він реєструється у районній Раді і тоді набуває нормативно-правового характеру. Нормативно-правові акти громадських організацій — свідчення широкої участі населення у вирішенні державних питань.
Рішення Ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу Ради. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської Ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні Ради, і враховується його голос.
Рішення Ради приймається відкритим (у тому числі поіменним) або таємним голосуванням.
Рішення сільської, селищної, міської Ради у п'ятиденний строк з моменту його прийняття може бути зупинено сільським, селищним, міським головою і внесено на повторний розгляд відповідної Ради із обгрунтуванням зауважень. Рада зобов'язана у двотижневий термін повторно розглянути рішення. Якщо Рада відхилила зауваження сільського, селищного, міського голови і підтвердила попереднє рішення двома третинами депутатів від загального складу Ради, воно набирає чинності.
Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районої у місті (у разі її створення) Ради у межах своїх повноважень приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті Ради.
У разі незгоди сільського, селищного, міського голови (голови районного у місті) Ради з рішенням
112
виконавчого комітету Ради він може зупинити дію цього рішення своїм розпорядженням га внести це питання на розгляд відповідної Ради.
Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної Ради у межах своїх повноважень видає розпорядження.
Рішення виконавчого комітету бувають
нормативними і індивідуальними, розпорядження — в основному індивідуальні акти. Як виняток (стихійні лиха, епідемії, ешзотії) виконкоми місцевих Рад (крім селищних, сільських і районних у містах) мають право приймати рішення, що встановлюють адміністративну
відповідальність за порушення їх приписів
Керівники відділів і управлінь виконкомів видають в межах своєї компетенції нака?и. Нагляд за законністю рішень місцевих Рад здійснюють місцеві Ради, що мають вищий статус. Верховна Рада України, які вправі їх відмінити. Виконкоми названих Рад мають право лиш призупинити дію таких рішень Нагляд за законністю рішень і розпоряджень виконкомів місцевих Рад, актів керівників відділів і управлінь здійснює прокуратура. Рішення виконавчого комітету Ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів Ради, можуть бути скасовані відповідною Радою.
Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування доводяться до відома населення. На вимогу громадян їм може бути видана копія відповідних актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
Рішення сільських, селищних, міських, районних у містах, обласних і районних Рад набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо Радою не
113
встановлено більш пізній термін введення цих рішень в дію.1
Нормативно-правові акти керівників підприємств, установ і організацій. Керівники підприємств, установ і організацій у межах своєї компетенції і відповідно до діючого законодавства мають право видавати накази як індивідуального, так і нормативного характеру. Наказами затверджуються посадові інструкції, різні положення. Вони регламентують переважно питання праці і заробітної плати, робочого часу і часу відпочинку, оплати праці і матеріального заохочення на підприємстві, в установі і організації. Багато з них приймаються адміністрацією за погодженням з профспілками. Такі акти є локальними, оскільки зона їх дії обмежена рамками відповідного підприємства, установи і організації.
Нагляд за законністю нормативних актів керівників підприємств, установ і організацій здійснює прокурор. Незаконні акти відміняються як самим керівником, так і вищими органами управління. Місцеві Ради мають право відміняти у необхідних випадках акти підлеглих їм підприємств, установ, організацій, а також призупинити акти підприємств вищого підпорядкування.
Протест на акт, що суперечить закону, вноситься прокурором, його заступником по органу, який його видав, або до вищого органу. У такому ж порядку приноситься протест на незаконні рішення чи дії посадової особи.
У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення його у відповідність з законом, а також припинення незаконної дії посадової особи, відновлення порушеного права. Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою у десятиденний строк після його
1 Див. Ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.//Голос України.- № 102.
114
надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же термін повідомляється прокурор.
У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може звернутися з заявою до суду про визнання акта незаконним. Заява до суду може бути подана протягом 15 днів з моменту одержання повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого законом терміну для його розгляду. Подача такої заяви зупиняє дію правового акта.1
Згідно з Законом «Про Конституційний Суд України» він уповноважений за ініціативою передбачених цим законом суб'єктів або з власної ініціативи встановлювати відповідність законів Конституції України. У разі виявлення суперечності законів або їх окремих частин Конституції Конституційний Суд має приймати рішення про нечинність цих законів або їх окремих частин з моменту введення їх у дію. Його рішення є остаточними й не підлягяють оскарженню.
Правова держава неможлива без гарантій основних прав і свобод громадян, розподілу влад, справжнього парламентаризму, верховенства права, незалежності судової влади тощо. Сьогодні слід розуміти і робити належні висновки з того, що ми успадкували фактично розвалену правову систему.
Принцип верховенства права — це принцип, головним чином, природного права як сукупності ідеальних, духовних і, у найвищій мірі, справедливих понять про право. Але в державі реально діє не ідеальне, а позитивне право, виражене у законах та інших його джерелах. Воно є результатом державної правотворчої діяльності. Формальна визначеність у законодавстві — обов'язкова властивість позитивного права, оскільки вона дозволяє внести чіткість у суспільний порядок. Якість нормативного регулювання суспільних відносин, отже, безпосередньо залежить від якості нашої системи законодавства і взаємоузгодженості її складових елементів.
1 Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. —Ст. 21.
115
Вершиною цієї системи, як відомо, є закон. Ним регулюються найважливіші суспільні відносини, він за Конституцією України наділений найвищою юридичною силою. Принцип верховенства закону має самостійне і істотне значення для побудови правової держави, встановлення належного правопорядку в країні.
Відхід від цього принцип} призводить до того, що в реальному житті посадові особи нерідко віддають перевагу відомчим інструкціям, а не закону. Під цим же кутом зору продовжує штучно знецінюватися принцип законності. Його знову дехто намагається підмінити принципом політичної чи іншої доцільності. Легковажне ставлення до законів виявляється з боку не тільки їх виконавців, а й творців. Про це, зокрема, свідчить проведене у Верховній Раді України обговорення питання про порушення багатьма депутатами положень Закону України «Про статус народного депутата України» щодо суміщення депутатських обов'язків з посадами на виробництві та в органах виконавчої .влади.
Авторитет нашого закону потерпає й від так званого делегованого законодавства. Ця практика набула значного поширення у сфері регулювання економічних відносин, не врегульованих законом. Кількість делегованих актів, прийнятих органами виконавчої влади, невпинно зростає. Це у ряді випадків є фактором дисгармонії у розвитку системи законодавства, збалансованому регулюванні суспільних відносин.
Ми маємо усвідомити нову роль і нове місце не тільки судової, а в першу чергу законодавчої влади в системі органів державної влади. Це означає посилення ролі закону в суспільстві, зміцнення підвалин представницької демократії, конкретизацію функцій і посилення тим самим ролі Верховної Ради. Відомо, що прийняті за останні роки в Україні закони ще недостатньо виконуються як з об'єктивних, так і суб'єктивних причин. До об"єктивних чинників слід віднести протиріччя перехідного суспільства, загострення економічної кризи. До суб'єктивних чинників слід
116
віднести низьку якість самих законів, а також недосконалість організаційно-правового механізму їх реалізації, включаючи низьку ефективність контролю з боку держави. Якщо парламентський контроль, хоч і несистемний, здійснюється щодо діяльності центральних органів державної виконавчої влади, то щодо місцевих органів він поки що відс\ гній. Ще недостатньо практикується розгляд виконання1 того чи іншого закону на засіданнях Верховної Ради. Подальший розвиток української державності вимагає посиленого наукового обгрунтування розвитку законодавства як центрального елемента національної правової системи.
§7. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ
Законодавство складається із великої кількості актів, прийнятих державними органами в різні історичні періоди. Час від часу виникає необхідність приведення його в чітку систему, ліквідації протиріч шляхом внесення змін і доповнень, здійснення систематизації. Але систематизація не завжди передбачає перегляд законодавства. Зміни і доповнення інколи зачіпають хоча і важливі, але окремі проблеми правового регулювання. Вони стосуються правових актів, які не в силі ліквідувати створені протягом певного часу недоліки. Це пояснюється тим, що правотворчість інколи не встигає за інтенсивним розвитком суспільного життя. особливо в період становлення і розвитку нашої держави.
При виданні нових законодавчих актів (або їх частин) далеко не завжди дотримуються вимоги законодавчої техніки. Так, видані в ЗО—50-ті роки законодавчі акти нерідко мали протиправний характер, у 60-ті роки — суб'єктивний характер. Законодавство не рахувалось з об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, а інколи їм протидіяло. У 70—80-ті роки законодавство було паралізоване, не реагувало на назрілі потреби суспільного життя.
117
У теперішній час украі'нське законодавство не завжди встигає за динамікою розвитку суспільних відносин, інколи вступає ' у протиріччя з раніше прийнятими правовими актами. Внаслідок цього законодавство має акти і норми, які формально не діють, у ньому часто зустрічаються прогалини, не зв'язані один з одним положення; деякі законодавчі акти повторюються; інколи неточно формулюються терміни і т. д.
Такі ж недоліки зустрічаються і в законодавчих актах, прийнятих за останні роки у зв'язку з потребами прискореного правового реї улювання на запити суспільства, їх недосконалість з точки зору законодавчої техніки негативно відображається на правореалізуючій практиці. Д. Керімов справедливо зауважує, що недотримання вимог законодавчої техніки в процесі законотворчості полягає у наступному:
— при виданні нових актів не скасовуються або не змінюються діючі;
— скасовуються або змінюються раніше видані акти без точного і вичерпного їх перерахування;
— зміни в діючі нормативні акти вносяться ненормативними актами;
— зміна актів відбувається без одночасного затвердження нової редакції відповідних розділів або статей;
— окремі загальні правила, розраховані на довгу дію, включаються в оперативні розпорядження або акти, що діють протягом визначеного терміну;
— одноосібними розпорядженнями дія тих чи інших нормативних актів поширюються на непередбачені цими актами суспільні відносини:
— відсутня необхідна узгодженість і редакційна ув'язка між актами, які вирішують одне і те ж питання, що викликає суперечливість;
— новий акт не повністю регулює відповідне питання, у зв'язку з чим ряд попередніх актів, які стосуються цього ж питання, неможливо повністю відмінити;
118
— акти викладаються незрозумілою, неточною мовою.
Зрозуміло, що ці недоліки не характеризують законотворчість в цілому, цей чи інший прорахунок зустрічається в окремих випадках, але і він приносить велику шкоду діючому законодавству. Сьогодні у зав'язку з перебудовою всієї системи суспільних відносин законодавство повинно бути оновлене, включаючи і його систематизацію, в процесі якої ліквідуються недоліки, впорядкується і стабілізується уся правова система країни.
Систематизація норм права ч — це впорядкування діючого нормативно-правового матеріалу, об'єднання його в єдину, чітку, внутрішню узгоджену систему. •
Традиційно в юридичній літературі розрізняють дві основні форми систематизації: кодифікацію і інкорпорацію.
Інкорпорація — це форма систематизації шляхом об'єднання нормативного матеріалу в певному порядку без зміни його внутрішнього змісту.
Інкорпорація обмежується обробкою матеріалу. Допускаються лише зміни редакційного або технічного характеру (наприклад, виправлення друкарських помилок або граматичних і синтаксичних в законодавчому тексті і т. д.).
Така форма систематизації може здійснюватись за різними суб'єктивними критеріями, наприклад, за хронологією, коли акти розміщуються відповідно до часу їх прийняття; за суб'єктами, коли акти розміщуються відповідно до органів, які їх прийняли (органи законодавчої або виконавчої влади, федеральні органи або суб'єкти федерації); за соціально-економічними галузями (промисловість, сільське господарство, транспорт, соціальне забезпечення, будівництво, культура і т. д.).
Інкорпорація дозволяє не враховувати офіційно відмінені акти, виключати повторення актів і т. д. Інкорпорація — більш простий рівень систематизації, саме
119
вона є необхідною умовою для переходу до вищого її виду — кодифікації.
Кодифікація — це форма систематизації шляхом об'єднання нормативного матеріалу в єдиний, логічно цілісний, внутрішньо узгоджений акт із зміною його внутрішнього змісту.
Кодифікація передбачає таке впорядкування законодавчого матеріалу, яке спрямоване на його доопрацювання шляхом виключення повторень, протиріч і т. д. Цим забезпечується внутрішня узгодженість, цілісність, системність і повнота правового регулювання суспільних відносин. Кодифікація є. по суті, законотворчістю з тією лише різницею, що чинне законотворення створює окремі акти з тих чи інших проблем, кодифікація ж впорядковує значну частину уже існуючого і діючого законодавства. змінюючи, доповнюючи і впроваджуючії його. У результаті здійснення кодифікації з'являються ґрунтовніші законодавчі акти, які регулюють значну частину суспільних відносин. На відміну від інкорпорації, в основу якої покладений добровільно вибраний критерій розташування
законодавчого матеріалу, кодифікація (в залежності від мети і призначення) зв'язана із системою права, хоча повністю з нею не співпадає. На практиці інколи виникає необхідність створення так званих «комплексних» кодифікаційних збірників, суть яких полягає в логічному об'єднанні правових норм декількох галузей або інсти тутів права, які регулюють одне і те ж коло суспільних відносин (наприклад, морське або повітряне право, право власності).
Якщо система права в цілому, галузь права і його складові частини — інститути права мають об'єктивний характер, не залежать від волі законодавця (кодифікатора) і визначаються у кінцевом} результаті предметом правового регулювання, то кодифікація законодавства іноді порушує цю об'єктивність і здійснюється на основі суб'єктивного вибраного законодавцем (кодифікатором)
120
класифікаційного критерію. Якщо система права не виключає диференціацію, правові норми однієї галузі права (інституту) виявились в іншій, то при кодифікації правові норми різних галузей права (інститутів) групуються в єдиний комплекс. Система законодавства через те не може у всіх випадках (або повністю) співпадати із системою права. Але система права, відображаючи об'єктивні закономірності суспільного життя в тій мірі, в якій вони проявляються в праві і визначають його, є основою для кодифікації
законодавства, для класифікації, логічного оброблення і розміщення законодавчого матеріалу в певному порядку, який необхідний практиці.
Слід відзначити, що інкорпорація може бути офіційною, коли інкорпораційний збірник видається уповноваженим на це державним органом (і тоді набуває юридичне обов'язкової сили), і неофіційною, коли складається приватними особами. На відміну від цього кодифікація законодавства завжди має офіційний характер.
Таким чином, систематизація законодавства необхідна з метою його впорядкування, класифікації, надання йому стабільності, завдяки чому полегшується реалізація норм права.
Зростаючий об'єм законодавства породжує його повторюваність, ускладнює його використання не тільки громадянами і посадовими особами, але й спеціалістами-юристами. Враховуючи цю обставину,законодавці в останні роки інтенсивно шукають виходу із цієї ситуації. Для швидкого впорядкування і скорочення об'єму діючого законодавства здійснюється його консолідація, тобто об'єднання багатьох законодавчих актів в єдиний акт. Даний вид систематизації законодавства не має самостійного значення, оскільки є етапом в переході від інкорпорації до кодифікації. Окремі автори помилково називають його кодифікацігю або формальною кодифікацією. Від надлишку законодавчих акгтів страждав колишній СРСР. Уже в перші роки радянське» влади була розгорнута широка кодифікаційна діяльність. Так, у
121
1918 р. були прийняті Конституції РРФСР, Кодекс законів про працю і т. д. З 1920 до 1926 року були видані Загальний статус залізниць, Кримінальний,
Громадянський, Земельний, Виправно-трудовий та інші кодифікаційні збірники. В останні роки кодифікаційні роботи здійснювались менш інтенсивно. В даний час в Україні гостро стоїть питання про необхідність кодифікації діючого законодавства у зв'язку з широко розгорнутою роботою щодо створення нових законів. Організація кодифікаційної діяльності і послідовність її здійснення обумовлюють різні види систематизованих актів як інкорпоративних, так і кодифікованих.
Велике значення для систематизації має юридична техніка, яка забезпечує максимально повну і точну відповідність форми нормативних актів їх змісту.
§8. ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА
Юридична техніка — це сукупність засобів і прийомів, які використовуються у відповідності з прийня тими правилами при виробленні і систематизації правових (нормативних) актів для забезпечення їх досконалості (довершеності).
Технічними засобами є способи нормативної і си стемної побудови, юридичні консультації правових норм. До технічних прийомів слід віднести методи галузевої типізації, методи словесно-документального викладення змісту нормативно-правових актів (текст документу з його реквізитами: назвою, датою прийняття, підписами), структурну організацію (загальна і особлива частини, преамбула, стаття з її підрозділами, включаючи абзаци, пункти, частини).
Законодавчі акти переважно поділяються на статті, підзаконні акти — на пункти До статей законів, як правило, даються заголовки, в яких визначається предмет правового регулювання. Великі за об'ємом акти діляться на розділи, частини. Деякі з них мають додаток.
122
Один із способів нормативної побудови акту є абстрактний, коли правило поведінки викладається в загальній формі. Виділяють також казуїстичний спосіб, при якому реалізація конкретного правила поведінки зв'язується з наявністю певних умов.
За характером викладу елементів юридичної норми розрізняють прямий, посилочний і бланкетний способи.
Необхідно зауважити, Ідо рівень розвитку юридичної техніки завжди служить надійним показником рівня розвитку правової культури суспільства. Безсумнівним є і те, що юридична техніка не чисто технічна,' прикладна проблема, а критерій визначення сутності права, критерій спрямованості політичної волі законодавця.
Правила підготовки проектів нормативних актів надто різноманітні і численні.На звемо найбільш загальні з них:
— конкретність, якість і вичерпна повнота правового регулювання;
— логіка викладення тексту документа і зв'язок нормативних приписів між собою;
— відсутність суперечностей, прогалин, колізій як в нормативному акті, так і в усій системі законодавства;
— якість, простота застосування і розуміння термінів, змісту норм права;
— загальна визначенність, тобто вживання термінів відомих, а не придуманих законодавцем для даного закону;
— стабільність і доступність.
Від правил юридичної техніки слід відрізняти правила оформлення нормативного акту. Це специфічні норми, які фіксують офіційні реквізити і структурні частини нормативного акту. Так, всі конституції завжди мають преамбулу (вступну частину), а кодекси складаються, як правило, з загальної і особливої частини, нумерація статей в кодексі суцільна і при включенні в нього нової норми їй присвоюють індекс («позначку»), яка не порушує нумерацію, що була до цього.
123
До реквізитів нормативного акту, підтверджують його офіційний характер, відносяться:
— дата і місце його прийняття;
— підписи посадових осіб:
— заголовок (повний і скорочений);
— вказівка на адресатів юридичного документу.
які
Схеми та визначення до розділу 4
ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА
Правотворчість
Форми права — це зовнішнє оформлення змісту за гальнообов'язкових правил поведінки, що офіційно встановлені (санкціоновані) державою або загальновизнані в суспільстві.
Джерела права
Як матеріальне джерело права — матеріальні умови життя
суспільства, які визначають державну владу (судові органи, правові концепції, референдуми, звичаї народу і т. ін.).
Як формальне джерело права — спосіб вираження змісту
правил поведінки, що вста новлюється державою (правовий прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий акт). Як історичні пам'ятки права — історичні документи, що
колись мали значення діючого права («Руська Правда», зако ни XII таблиць)
Правовий звичай — це санкціоноване (забезпечуване) державою звичаєве правило поведінки загального харак теру.
Правовий прецедент — це рішення суду чи ад міністрації з приводу конкретної справи, що розглядається вперше і має загальнообов'язковий характер для вирішення аналогічних справ.
Нормативно-правовий договір — це така форма права, згідно з якою два і більше суб'єктів суспільних відносин домовилися про взаємні права і обов'язки щодо економічних, політичних чи інших соціальних проблем, уклали між собою угоду або договір в письмовій формі.
125
Нормативно-правовий акт — це юридичний доку мент, що приймається органами державної влади, містить загальні правила поведінки і охороняється держа вою від порушень.
Види нормативно-правових актів в Україні
закони
підзаконні акти
Закон — це нормативний акт, прийнятий представницьким органом державної влади в особливому порядку або шляхом безпосереднього волевиявлення населення (референдуму), який регулює найважливіші відносини і має найвищу юридичну силу щодо інших нормативних актів.
126
|
|
ТС ґ+\' |
|
|
|
|
ф |
|
|
|
|
|
| |
|
|
за юридичною |
за сферою |
за суб"єктом |
за термі- |
|
силою |
Дії |
правотворчості |
ном дії |
|
Констигуція |
— основні |
— прийняті в резу- |
— постійні |
|
України |
|
льтаті референ- |
|
|
|
звичаєві |
думу |
|
|
Конституція |
|
— прийняті орга- |
ґ~ тимчасо- |
|
Автономної |
— надзвичай- |
нами влади |
ві |
|
Республіки |
ні |
|
|
|
Крим (діє |
|
|
|
|
на території |
|
|
|
|
Криму) ! |
|
|
|
вміщують норми багатьох галузей права
за зовнішньою формою виразу
конституція
кодекс
постанова
положення
регламент
закон
щодо кола осіб
громадяни іноземці
особи без громадянства
Нормативно-правові акти діють
з часу їх прийня ття або офіційно го опублікування
з часу, який пря мо вказаний у са мому НПА або в іншому акті, що визначає порядок введення в дію нового акта
з моменту отри- '— зміна мання їх адреса- обставини тами
закінчення строку дії призупинення дії
пряма відмова
127
ПРАВОТВОРЧІСТЬ
Правотворчість — діяльність компетентних державних органів, їх посадових осіб або всього народу щодо встановлення, зміни або санкціонування юридичних норм.
Принципи правотворчості
законність
збереження наці онального і Інтер національного
сувора диференціація правотпорчих повноважень
Правотворчий процес
1. Стадія підготовки
2. Стадія прийняття
^
1.1 прийняття рішення про необ хідність проекту НПА
1.2 підготовка проекту
1.3 обговорення проекту
1.4 узгодження проекту ' 1.5 доробка проекту
1.6 винесення проекту на обговорення
1.7 обговорення проекту
1.8 голосування проекту
1.9 підписання акту
1.10 опублікування (дове дення до виконавців)
Правотворча техніьа (склад)
правотворча техніка правотворчі конструкції правотворчі презумпції правотворчі фікції правотворча стилістика
засоби організаційно-документального оформлення нормативні І-правових актів
128
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЙ ТА РОЗДУМІВ:
1. Нормативно-правовий акт в системі інших джерел права.
2. Від чого залежить юридична сила акта?
3. Ознаки закону.
4. Загальна характеристика конституційного закону.
характеристика в Уряді Конститу-
5. Класифікація і коротка підзаконних нормативних актів.
6. Особливості нормотворчого процесу України.
7. Суб'єкти законодавчої ініціативи за цією України.
8. Поняття систематизації законодавства.
9. Чи є нормативним актом:
а) правила дорожнього руху;
б) правила користування метрополітеном;
в) розпорядження Кабінету Міністрів про створення акціонерного товариства «Укррічфлот». Чому ви так вважаєте?
10. З яких, на ваш погляд, питань мають право видавати підзаконні нормативні акти Міністерство охоро ни здоров'я і Міністерство внутрішніх справ?
11. Які види обліку діючого законодавства ви знаєте?
129
РОЗДІЛ 5 СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
СВОБОДА ПОЛЯГАЄ В ТОМУ,
ЩОБ ЗАЛЕЖАТИ ТІЛЬКИ ВІД ЗАКОНІВ
Вольтер
§1. ПОНЯТТЯ СИСТЕМИ ПРАВА
Право, крім зовнішньої системи, має і внутрішню, під якою розуміємо його організацію, способи утворення як кожної окремої норми права, так і всіх норм в єдине ціле, в систему. Питання про систему права неодноразово було предметом дискусій серед широкого кола фахівців. Підвищений інтерес до цього питання пояснюється вели ким теоретичним і практичним його значенням. Від пра вильного його вирішення залежать напрямки кодифікації законодавства, проведення наукових досліджень у галузі юриспруденції, викладання юридичних наук.
Перша дискусія відбулася у 1938 - 1940 рр., в ході якої були вирішені корінні питання цієї проблеми. Друге обговорення було проведено у 1956-1958рр. на сторінках журналу "Радянська держава і право", де знову були підняті деякі питання першої дискусії, зокрема здійснено аналіз, чи виправдала себе система права, сформована в кінці 30-их років. Втретє журнал "Радянська держава і право" повернувся до цієї проблеми в 1982 р., опубліку вавши матеріали засідань круглого столу, присвячені ви рішенню цього питання.
Будь - яке право — це не механічна, хаотична су купність правових норм, а визначена, внутрішньо узгод жена система. Наука теорії держави і права, будучи за-гальнометодологічною дисципліною при висвітленні пи тання про систему права, використовує категорії, опрацьо-ванні філософією.
Під системою розуміємо складноорганізоване ціле, яке включає окремі елементи, об'єднані різноманітними зв'язками і взаємовідносинами. Елемент — це складова
130
•г-
частина складного цілого. Система припускає внутрішню будову, структуру, зв'язок, диференціацію. В той же час система — єдине ціле, яке складається із окремих еле ментів, впорядкованих за певними законами або принци-ами.
Під системою права в теорії держави і права розуміємо внутрішню організацію чинних правових норм конкретної держави, яка передбачає наявність та певне взаєморозта-шування складових частин права, тобто поділ права на галузі, правові інститути і конкретні правові норми.
Система права відображає його внутрішню єдність, яка обумовлена системою суспільних відносин, її первин ним елементом є норма права. Численність норм права, взаємодія між ними породжують нові якості, не прита манні її окремим частинам. Ідеї загальної теорії системи можуть бути з успіхом застосовані при характеристиці системи права. Важливими її ознаками є, по - перше, цілісність, єдність норм права, по-друге, системність права.
Норми права повинні відповідати економічному бази су суспільства, вони взаємозв'язані, взаємообумовлені. Вихідне методологічне значення для розуміння цієї особ ливості права має те, що право повинно не тільки відпо відати загальному економічному становищу, не просто бути його відображенням, але й внутрішньо узгодженим вираженням, яке не заперечувало б само себе в силу внутрішніх протиріч. Отже, системність можна визначити як внутрішню властивість системи права, її важливі якості: несуперечливість, відсутність положень, які не були б узгоджені.
Найбільш важливі спільні (загальні) риси права як си стемного явища виражені у тому, що воно належить до числа особливих системних об'єктів, рівень яких визна чається розвиненістю права даної держави, обумовлений, зокрема, рівнем кодифікування законодавства. Право -функціональна система, її виникнення та існування підпо рядковані або класовій меті, або загальнонародній; право - формалізована система, воно втілюється, виражається у
131
нормативних актах, право — складна багаторівнева струк тура.
\/ Будь - яка система передбачає два основних компо ненти: по - перше, структуру — обумовлення і "набір" сто совно самостійних елемнетів в рамках єдиного (процесу, явища) і, по - друге, — взаємодію елементів структури.
Структура — стійка єдність елементів, закон зв'язку яких виражає впорядкованість, стійкість відносин, вона забезпечує зберігання цілісності, єдності явища як систе ми, утворює її' каркас. При цьому єдність елементів пе редбачає їх взаємодію між собою, що є способом існу вання системи. Завдяки взаємодії кожний елемент набуває своєрідних властивостей, притаманних системі в цілому. Його функіонування без системи неможливе. -—— Зупинимося саме на цій рисі права як системного явища, розглянувши принцип побудови системи права. В історії першим розділив право на приватне і публічне римський юрист Ульпіан. Були й інші версії стосовно принципів побудови системи права. Так, професор М. Рейснер пропонував розділити право на пролетарське, се лянське, буржуазне. Якщо проаналізувати правові системи попередніх епох, то кожне право мало свою систематику. Так, славнозвісна "Руська Правда" — найвідоміша збірка державного права мала свою систему, її вихідною (початковою) композиційною одиницею була не стаття, а розділ певного змісту, тобто використовувалась тематична систематизація.
Відповідно до ленінських установок в ході першої дискусії щодо системи радянського права її учасники прийшли до висновку, що для дуалістичної її побудови немає ніяких підстав, оскільки у нас не існує приватної власності на землю, води та інші засоби виробництва, радянське право є єдиним за своєю метою і завданнями.
В основу поділу права на окремі частини був покла дений матеріальний критерій — характер суспільних відно син, який лежить в основі правового регулювання. Поділ системи права на окремі частини залежить від того, яку сферу суспільних відносин регулюють ті або інші норми,
132
тобто критерієм виділення галузей в системі права стає передмет правового регулювання.
\І Окремі частини системи права, розмежовані за пред метом правового регулювання, називаються галузями права, під якими розуміємо сукупність правових норм, що становлять самостійну систему права та регулюють якісно однорідну сферу суспільних відносин своїм особливим ме тодом.
У ході першої дискусії було виділено 10 галузей пра ва: державне, адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, колгоспне, трудове, сімейне, кримінальне, судове. У результаті другої дискусії з проблем побудови си стеми права було зроблено висновок, що структура галу зей права не потребує "докорінної перебудови", оскільки вона відповідає інтересам зміцнення законності і правопо рядку, одначе потрібна подальша її конкретизація і уточ нення. Перш за все мова йшла про деякі нові галузі (було виділено виправно-трудове право як підгалузь кримінального права, а судове право розділено на са мостійні галузі — кримінально-процесуальне і цивільне -процесуальне), а також про наукове обгрунтування кла сифікації галузей правам Було застосовано додатковий критерій для виділення галузей у системі права — метод як спосіб впливу права на певну сферу суспільних відно син. Його називають юридичним критерієм виділення га лузей права. До елементів методу правового регулювання слід віднести:
— характер загального юридичного розташування суб'єктів, тобто правоздатність, дієздатність, компетенція, відносини між собою;
— характер виникнення змін і припинення пра вовідносин, тобто юридичні факти (договір, рішення суду з цивільної справи, вирок з кримінальної справи, який є основою для виникнення виправно - трудових право-повідносин, акти дії);
— характер юридичних наслідків для суб'єкта права (штраф, стягнення, пеня та інше).
133
Систему права потрібно розглядати як явище об'єктивне в тому розумінні, що вона складається не за дозвільним передбаченням, а передбачена характером ре гулюючих суспільних відносин. Слід зауважити, що для визначення галузей у системі права не слід обмежуватись застосуванням матеріального критерію, тобто предмету правового регулювання. Лише в сукупності з юридичним критерієм — методом правового регулювання можна виділити галузі права.
Межі між окремими галузями права відносні. Не існує кордонів права єдиної правової системи, абсолютно ізольованих одна від другої. Правовий інститут — це основний елемент галузі права, первинний, самостійний структурний підрозділ галузі, де правові норми групують ся за їх юридичним змістом. Юридичні норми створюють галузь не безпосередньо, а через правові інститути. Перш за все це стосується характеристики виду суспільних відносин, що дає підставу сформулювати таке визначення. \/ Правовий інститут — це система юридичних норм, що регламентують певну сторону однорідних відносин, які складають особливу частину галузі права. Кожний інсти тут — це відносно обумовлений "блок" галузі. Тому для нього підходить поняття "підсистема". Наприклад, у ви-правно - виконавчому праві виділяють норми, які характе ризують права і обов'язки засуджених. Це самостійний інститут виправне - виконавчого права. Головна функція правового інституту в межах своєї галузі суспільних відносин даного виду або роду — забезпечити суцільне, відносно закінчене регулювання.
Правові інститути можуть об'єднатися у підрозділи (підгалузь) права, для яких характерний високий ступінь спеціалізації норм, які до них входять. Наприклад, право власності — підгалузь цивільного права. До нього входять основний інститут, предметні інститути, регулюючі форми і види власності і три функціональні інститути, які регла ментують набуття, захист і припинення права власності. Які можна зробити висновки із загального розуміння си стеми права?
134
1. Систему права складають: побудова права, су купність галузей, інститутів і норм, а також їх генетичний розвиток.
2. У системі права знаходить вияв єдність об'єктивних і суб'єктивних факторів. За своєю природою вона об'єктивна, її побудова - результат об'єктивних факторів суспільного розвитку, вплив яких об'єктивується у гро мадському пізнанні, коли держава своєю цілеспрямованою правотворчою діяльністю систематизує норми права в їх певній структурній упорядкованості. За механізмом свого становлення і розвитку система права суб'єктивна.
3. Система права — це і об'єднання галузей, і розподіл на галузеві права, тобто єдність поділу і визначення норм права.
4. Об'єктивність системи — домінуюча теза усіх робіт щодо системи права. Закономірність обумовленості права економікою повинна втілитись як внутрішня узгодженість права, яка є властивістю права в цілому, а не окремих його ланок. Ця узгодженість юридична, вона характеризує внутрішню організацію права. У сучасному українському суспільстві відбувається становлення ринкової економіки, формування громадянського суспільства, розвивається підприємництво. Це призведе до формування приватного права. Поділ права на приватне і публічне, як уже зазна чалось, здійснено в Стародавньому Римі. Причиною цього стало виникнення товарного виробництва. Загальновідо мо, що Рим завоював світ три рази: перший раз — силою зброї, другий раз — силою релігії, третій — силою права.
Серцевиною приватного права є цивільне право, яке враховує досягнення сучасної цивілізації: свободу особис тості як власника і ринкові відносини. Якщо публічне право охоплює сферу державних справ, виражає загально державні інтереси (у кожній державі воно своє), володіє інколи неповторюваними якостями і властивостями, то приватне право має міжнародний характер, будується на єдиних принципах, виступає важливим фактором, який стимулює світовий правовий процес, значно випереджаю чи публічне право. У приватному праві особистість з її
135
правами на свободу, рівність перед державною владою, правом персоніфікованої власності є рівноправним парт нером держави.
З розвитком соціального прогресу і цивілізації суспільство навчилось зберігати найбільш цінні якості і властивості права, що знаходять своє відображення і в системі права українського суспільства у сучасних умовах.
/ § 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГАЛУЗЕЙ ПРАВА
V-—
Традиційні правові норми поділяють на норми публічно го та норми приватного права.
ПУБЛІЧНЕ ПРАВО - це система норм, що вре гульовують відносини між державними органами та між дер жавою і особою (суспільством).
Саме тому до публічного права можна віднести такі га лузі права, як конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне і деякі інші.
ПРИВАТНЕ ПРАВО - це система норм, що врегульову ють відносини між приватними фізичними і юридичними осо бами.
Це такі галузі права, як цивільне, сімейне тощо. Але та кий поділ правових норм для правової системи України не є характерним, оскільки тут традиційно галузі права розрізня ють за предметом правового регулювання і, зокрема, з цих позицій серед галузей права України розрізняють:
конституційне (державне) право, що врегульовує відноси ни, які складаються в процесі організації і здійснення держав ної влади;
адміністративне право, що регулює відносини, які скла даються у сфері управлінської діяльності державних органів, та визначає діяння, що визнаються адміністративними право порушеннями і стягнення, які належить застосовувати до осіб, що їх скоїли;
фінансове право, що регулює відносини, які складаються в процесі фінансової діяльності державних органів, тобто мобілізації, розподілу, перерозподілу і витрачання державних коштів їх споживачами;
136
цивільне право, що регулює майнові і особисті немайнові відносини, що пов'язані як з майновими відносинами, так і не пов'язані з ними;
трудове право, що врегульовує відносини, в які вступають особи з приводу праці;
сімейне право, що врегульовує сімейно-шлюбні та прирівняні до них відносини;
кримінальне право, що визначає діяння, які визнаються злочинами, і міри покарання, які належить застосовувати до осіб, що їх скоїли;
земельне право, що врегульовує відносини, які склада ються в процесі використання землі;
екологічне право, що врегульовує відносини, які склада ються в процесі природокористування;
цивільно-процесуальне право, що регулює порядок розгляду судом цивільних справ і виконання судових рішень;
кримінально-процесуальне право, що врегульовує відно сини, які складаються в процесі провадження у кримінальних справах, тобто визначає порядок досудового слідства і су дового розгляду кримінальних справ;
виправно-трудове право, що врегульовує відносини, які складаються в процесі відбуття кримінальних покарань, тоб то визначає порядок відбуття кримінального покарання і звільнення від нього.
Наведений перелік галузей права не е вичерпним, можна назвати й інші галузі права, наприклад, господарське, житло ве, колгоспне право тощо.
Слід мати на увазі, що система права кожної держави, яка відображає характер і особливості суспільних відносин у цій державі, як і самі суспільні відносини, є динамічною і по стійно змінюється, розвивається. Тобто, якщо виникають нові суспільні відносини, які потребують правового врегулювання і врегульовуються правовими нормами, то це зумовлює ви никнення нових правових норм, правових інститутів і навіть галузей права. Наприклад, не так давно виникло екологічне, атомне, космічне право. З цивільного права виділились такі галузі, як господарське, житлове право тощо.
137
А оскільки окремі 'суспільні відносини можуть припиня тися, то це зумовлює відпадання потреби в окремих правових інститутах або галузях права. Наприклад, зі зникненням кол госпів відпадає потреба в колгоспному праві. Історії права відомі такі правові інститути, як рабовласницьке, кріпосне право тощо.
Треба підкреслити і умовність будь-якого поділу право вих норм на галузі, оскільки кожна галузь права £ відносно самостійною системою норм, тому що вона тісно взаємодіє з іншими галузями права, що й призводить до появи таких по нять, як "комплексна галузь права" або "міжгалузевий пра вовий інститут". Саме тому всі галузі права конкретної дер жави і утворюють правову систему цієї держави.
Єдність усіх галузей права обумовлюється соціально-економічними і правовими передумовами.
Соціально-економічними передумовами цієї єдності є насамперед однорідність соціально-економічної системи, що обумовлює характер системи права. А правовими передумо вами виступає єдність правових принципів, на яких базується система права. Ці принципи закріплені в конституції держа ви, вони відображають його суть, єдність критеріїв, по кладених в основу розмежування галузей права, та єдність функцій, які виконує кожна з галузей права. Слід враховува ти, що існують і різні правові системи, наприклад:
континентальна, або романо-германська система права, яка сформувалася на основі римського класичного права і діє в країнах континентальної Європи, у тому числі і в Україні;
англосаксонська (прецедентів) система права, яка діє в англомовних країнах (Англії, США, Канаді);
система мусульманського права;
правова система Індії;
правові системи Далекого Сходу (Китаю і Японії);
правові системи Африки і Мадагаскару.
138
§ 3. ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
Поряд із національним правом конкретної держави, яке врегульовує внутрішні державні відносини, існує і міжнарод не право, яке не належить до системи національного права жодної держави.
МІЖНАРОДНЕ ПРАВО — особлива система норм, що втілює узгоджені волі суверенних держав і регулює міждер жавні відносини.
Основними джерелами міжнародного права є міжнародні договори і міжнародноправові звичаї.
Обов'язкової сили нормам міжнародного права надає ав торитет цих норм та універсальна угода держав, яка втілюється у принципі - "расіа зегуапсіа шпі" - "договорів треба додержуватись", - який є одним із основних принципів міжнародного права.
Крім того, на сучасному етапі створюються і діють міждержавні організації, які покликані сприяти втіленню у життя норм міжнародного права та підтриманню міжнарод ного правопорядку, наприклад, Рада Безпеки ООН.
Існує кілька теорій співвідношення національного та міжнародного права, наприклад, дуалістична, теорія примату міжнародного права та нігілістична теорія.
Дуалістична теорія виходить з того, що міжнародне пра во і національне право абсолютно різні системи права як за своїм характером, так і за сферою дії, а тому вони існують не залежно одне від одного як дві рівноправні та самостійні си стеми права.
Теорія примату міжнародного права проголошує, що, істотно не відрізняючись одне від одного, міжнародне право і національні правові системи є двома гілками одного дерева. Проте міжнародне право є правом значно вищого порядку, воно користується приматом щодо внутрішнього держав ного права. Саме міжнародне право визначає сферу дії права тієї чи іншої держави як і взагалі всю сферу дії влади дер жави.
139
Нігілістична теорія, проголошуючи абсолютну перевагу внутрішнього державного права, зводиться до заперечення обов'язковості міжнародного права.
У практиці регулювання правовідносин демократичних держав діє принцип пріоритету норм міжнародного права перед нормами національного права держави, згідно з яким вважається, що саме міжнародне право втілює загально людські принципи, на яких повинні базуватись як міждер жавні, так і внутрішні державні правовідносини.
Саме тому в Законі "Про міжнародні договори України" та ряді інших законів проголошується, що коли нормами міжнародного договору України передбачено інші правила ніж ті, що передбачені в національному законодавстві України, то діють правила міжнародного договору.
/ § 4. СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
Система права дуже тісно пов'язана із системою за конодавства. Вона включає законодавство і підзаконні нормативні акти. Разом з тим в системі права виділяють ся окремі структури, які не можна віднести ні до окремих інститутів права, ні до галузей права. До такої специфіч ної форми вираження нормативного матеріалу належить система законодавства. Якщо система права складається в суспільстві історично, то система законодавства ство рюється раціонально в процесі упорядкування норма тивних актів, створення кодексів, збірників законів. Термін "система законодавства" має два значення. По -перше, з науковою і навчальною метою в поняття "система законодавства" включають як самі закони, так і підзаконні нормативні акти. По - друге, термін "законодавство" включає тільки закони. Тому таке ро зуміння є більш точним, оскільки воно включає систему законів, створених Верховною Радою України. Система законодавства відрізняється від системи права наступними ознаками:
1) розглядаючи співвідношення "системи права" і "системи законодавства", потрібно врахувати, що первин-
140
ним елементом системи права є норма права, а первин ним елементом системи законодавства є нормативний акт;
2) за об'ємом матеріалу законодавство ширше від си стеми права, оскільки воно включає в свій зміст, крім норм права, правові поняття, завдання, цілі і мотиви прийняття нормативних актів, програмні положення, де кларації, які не входять в систему права;
3) внутрішня структура системи права не співпадає з внутрішньою структурою системи законодавства;
4) законодавство не співпадає з галузями і інститута ми системи права, оскільки воно включає норми різних галузей права і виконує потреби державного управління, потреби громадянського суспільства. Наприклад, окремі закони можуть включати норми цивільного, фінансового, кримінального права і т. п. Верховна Рада, приймаючи за кони, не може виходити тільки із галузей і інститутів права, тому що закон регулює різноманітні суспільні відносини.
Таким чином, система законодавства — це сукупність законів і підзаконних нормативних актів, які виражають зміст правових норм, принципів, декларацій і спрямовані на регулювання неоднорідної сукупності суспільних відно син.
§ 5. ФАКТОРИ ПОБУДОВИ ТА РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
У науковому і практичному відношенні законодавство — насамперед форма права, тобто засіб існування, вира ження та організації його норм у цілісну, внутрішньо по годжену систему. В цьому полягає головне призначення законодавства, і значною мірою завдяки йому стають можливими гарантоване державою функціонування права як соціального інституту і культурної цінності суспільства, а також виділення правових норм із системи інших еле ментів нормативного регулювання. Водночас у зміст тер міну "законодавство" у правознавстві вкладаються не завжди однакові за формою, рівні за юридичною силою
141
нормативно-правові акти державних органів і громадських організацій. Так, в одних випадках склад законодавства обмежується лише законами і постановами органів дер жавної влади України; в інших - до законодавства, крім актів вказаних державних органів, включаються і норма тивні акти виконавчих органів державної влади; в третіх — законодавство розглядається як система всіх норматив-но - правових актів Української держави.
Аналогічне тлумачення терміну "законодавство" дається у різних збірниках нормативних актів (наприклад, у збірнику законодавчих актів про працю, в цивільному законодавстві). Майже така сама ситуація склалася у пра-вотворчій діяльності. Проте тільки законодавець — Вер ховна Рада України — має виняткові права визначати склад (види, форми) нормативне - правових актів, які вхо дять у систему того чи іншого підрозділу законодавства.
Таким чином, нині існує кілька основних типів ро зуміння категорії "законодавство": таке, що включає тільки закони і постанови (законодавчі акти) вищих ор ганів державної влади; таке, що охоплює законодавчі й урядові акти (нормативного характеру) як системи всіх нормативних юридичних актів держави, тобто законів і підзаконних актів. Виходячи з принципів правової держа ви, щоб насправді забезпечити в державі та суспільстві панування законів, права, треба подолати різні тлумачення поняття "законодавство".
Діяльність Верховної Ради як постійно діючого зако нодавчого та контрольного органу державної влади має забезпечити зростання авторитету законів у правовій си стемі, поступове витіснення з правового регулювання суспільних відносин значної кількості підзаконних актів, особливо відомчих. Цьому сприяють нові механізми — процедури підготовки й прийняття законодавчих актів, які закріплено в регламенті Верховної Ради України. Тому при розгляді тих чи інших питань теорії законодавства йтиметься головним чином про нормативні акти вищих органів державної влади. В такому контексті поняття за-
142
конодавства охоплює лише закони І постанови (законодавчі акти), прийняті Верховною Радою України.
Разом з тим сама категорія "законодавства" являє собою інтегративне поняття, в якому відображені важливі риси і властивості складного, внутрішньо диференційного цілісного утворення. Окремі законодавчі акти, відносно автономні підрозділи, що входять до складу законо давства, відрізняються за своїм соціально - економічним та правовим змістом, формами вираження, юридичним стату сом, призначенням у регулюванні суспільних відносин і в правовій системі. Ці та інші фактори й підстави зумо влюють існування і функціонування законодавства як поліструктурної системи, всі підрозділи якої тією чи іншою мірою виражають властивості, риси й структурні особливості права та його системи.
Саме тому у даному параграфі поняттям законо давства будуть охоплюватися всі нормативно - правові ак ти, які прийняті суб'єктами правотворчості у межах ком петенції та на основі Конституції України.
Визначенню юридичної природи та закономірностей побудови системи нормативних приписів буде сприяти дослідження факторів, що впливають на формування за конодавства. Вони виступають тією вихідною основою, яка визначає композицію нормативного матеріалу на всіх рівнях — від окремого нормативного припису до всієї систе ми законодавства. Але їх вплив на різних рівнях системи законодавства виявляється по - різному.
І/ До основних факторів формування системи законо давства України, з нашої точки зору, можна віднести: еко номічну систему; політичну систему; нинішню систему пра ва; об'єктивні потреби суспільства та їх правовий вираз; форму державного устрою; структуру органів влади та управління; традиції і рівень якості законодавчої техніки; правову культуру суспільства загалом і працівників зако нотворчих органів зокрема.
Проблему дослідження факторів формування законо давства України потрібно починати з аналізу матеріаль них умов розвитку держави. Саме розвиток економіки
143
визначає рівень І темпи соціального розвитку, становить ту реальну основу, на якій будуються правові й політичні установи. Всі правові явища, у тому числі й законодав ство, є специфічним способом опосередкування еко номічного розвитку суспільства.
Як відомо, територіальна структура господарства України визначається як внутрішніми — державними фак торами, так і потребами міждержавних взаємозв'язків, не обхідність яких настала після розпаду єдиного народно господарського комплексу колишнього СРСР. Здійснення економічної реформи безпосередньо пов'язано з розвитком форм і методів управління економічними процесами. Тому вдосконалення законодавства має проводитись у межах створення цілісної системи законодавчих актів, що відно сяться до управління народним Іосподарством. її юридич ною базою мають стати Основи законодавства України про управління народним господарством, в яких можуть бути закріплені єдині принципи системи управління та форми використання господарського механізму на базі сучасних економічних методів. У цьому акті мають знайти єдине правове закріплення принципи самофінансування, ціноутворення, кредитування, товарообігу, забезпечення якості продукції, використання у виробництві досягнень науки і техніки.
Вимагає впорядкування й діяльність органів управлін ня економікою: потрібно ввести їх у рамки закону, збага тити ефективними засобами правового регулювання. Тому розвиток системи законодавства України, що визначається потребами управління, економічними проблемами, має включати як підготовку і видання нових законів (про міністерства України, господарський кодекс України), так і вдосконалення існуючих актів, наприклад, цивільного кодексу, Закону про підприємства в Україні. Підвищенню ступеня єдності законодавства сприяла б розробка акту, котрий би регулював діяльність держкомітетів. Прийняття положення про держкомітети має забезпечити уніфікацію видів і системи держкомітетів, їх організаційно - правових форм, створення правових гарантій дієвості їх приписів.
144
Важлива роль відводиться організаційно - гп?4*808™ Ф°Р-мам діяльності держкомітетів. Брак єдиної"0 правового акту, котрий би і регулював, є причиною рі^иих підходів до питань формування, організації роботи * керівництва цих органів.
Планування, як і інші відносини у сфеР1 ек°номіки, здійснюється в правовій формі. Тому його 0Д°сконалення нерозривно пов'язане з розвитком правового регулювання. Різнопланова діяльність державних органів Г^ДПриємств І організацій, що вимагає координації та узгодження планів, викликає потребу у створенні правої01 Ф°РМИ за~ безпечення планування. Це, в свою чергу, спонукає до збільшення кількості питань, що однаково регУлюються в законодавстві. Особливого значення набуває розроблення та прийняття закону України про планував ня> оскільки регулювання відносин планування постанов^1*"1' положен нями, правилами та інструкціями викликає багато супе речностей. Ці акти ніколи не підлягали кодифікації. Прийняття такого закону сприяло б так^*ж реалізації принципу верховенства закону.
Вдосконалення економічної системи Ук)?аіни вимагає суттєвого розширення засобів правового ^^ливу. оільш узгодженого застосування норм різних га^^зеи законо давства. Комплексний характер розвиті^ економіки України, вдосконалення управління народ'-**1" господар ством вимагають збільшення ступеня єдно^ТІ правового регулювання господарської діяльності, зок;Рема питання взаємодії різних галузей законодавства в реґ^люванш єди" ного процесу в тій чи іншій сфері господі^РСЬК01 Д1ЯЛЬ-ності. У зв'язку з цим виникає складна п^>о"лема ефек тивного співвідношення правових норм. Ії^° стосУються різних галузей законодавства і регулюють ^Дин вид еко номічних відносин (наприклад, підряд, по^'Гавка та 1Н-) Одним із шляхів вирішення цієї проблеми С відпрацюван ня нормативних актів, що включають Су*г^пність НОРМ різних галузей законодавства, їх зміст міг "" визначити галузеву належність і співвідношення норм' Йдеться, зо крема, про закони, які мають регулювати питання по-
145
ставки, кредиту, капітального будівництва, планування та ін. Це підвищило б ступінь правової дії на економіку та рівень єдності системи законодавства України.
Цій же меті може сприяти робота щодо ліквідації множинності та суперечностей у відомчому законодавстві. Його аналіз засвідчує, що саме на такому рівні най частіше трапляється неузгодженість між приписами, по роджена різними нормотворчими органами, прогалини в регулюванні певного виду відносин; несвоєчасне реагуван ня на зміни в нормативних актах вищих за статусом пра-вотворчих органів. У практиці трапляються випадки, коли єдині за своїм характером економічні відносини регулю ються десятками відомчих актів, що відрізняються не ли ше специфічними, а й основоположними засадами.
Важливим напрямком у подоланні нескоординованості відомчого законодавства є опрацювання єдиних законів для кожної з основних форм економічної діяльності. Вони мають відображати загальні положення, що забезпечують єдність, узгодженість правових норм, сприяти єдиному регулюванню відносин в управлінні економікою як єди ною системою. Зокрема, це стосується опрацювання зако ну про якість продукції, про створення правової системи, яка регламентує діяльність усіх видів транспорту та ін. Чекають свого вирішення і проблеми роздержавлення, упорядкування кооперативної діяльності, акціонерної справи.
Таким чином, розвиток економіки України на сучас ному етапі безпосередньо впливає на вдосконалення си стеми законодавства. Схематично його можна подати так:
1) зміни в економічному рошитку викликають потре бу змін змісту існуючих нормативних актів, а також виділення в них нових розділів, І лав та пунктів;
2) економічні реформи передбачають створення нових нормативних актів, брак яких негативно впливає на функціонування економічної системи;
3) ускладнення економічних відносин вимагає ство рення єдиної системи правового регулювання, яка б скла далася з комплексу взаємопов'язаних та взаємоузгоджених
146
законів, що встановлюють загальні правила діяльності в економічній сфері;
4) підвищення регулятивної ролі закону в системі нормативних актів, що регулюють економічні відносини, сприяє зміцненню законності га підвищенню ступеня єдності системи законодавства;
5) управління економічними процесами вимагає вдо сконалення підзаконних актів, їх узгодженості та відповідності закону;
6) важливим напрямком розвитку системи законо давства, котрий пов'язаний з регулюванням економіки, є збільшення кількості комплексних нормативних актів, що вміщують норми ряду галузей права, комплексно регла ментують різні відносини у певній галузі народного гос подарства чи сфері управління.
Політичні інститути і процеси у своїй сукупності виступають необхідною умовою функціонування системи законодавства. Перш за все вони формують потреби в правовому регулюванні, що відображають закономірні інтереси суспільного прогресу та потребу їх перетворення у сферу реальної поведінки громадян. Держава як базовий елемент політичної системи і як гака, що має прерогативу на створення загальнообов'язкових норм, визначає потре би та інтереси, що виникають > суспільстві, залагоджує і врівноважує їх. Визначення потреб у регулюванні, їх вив чення та правове закріплення є умовою відображення за конодавством реальних інтересів різних верств суспільства, відповідності правової системи об'єктивним факторам, співвідношення потреб, а також інтересів на суб'єктивному рівні та єдності й узгодженості на юридичному рівні.
Основні тенденції розвитку політичної системи та інтереси, що визначаються її елементами, є важливою складовою правового регулювання і позначаються на розвит ку всієї системи законодавства, надаючи їй узгодженого характеру. Політичний фактор виступає також безпосе реднім творцем правових норм. Діяльність державних ор ганів та інших структур політичної системи є реально об'єктивною гарантією не лише прийняття, а й реалізації
147
правових приписів, застосування у необхідних випадках державно - правової відповідальності.
Отже, функціонування політичної системи спряморва-не на суспільні перетворення і вимагає використання пра вових засобів, які іноді називаю І ь юридичною політикою. У її межах відбувається конкретизація потреб соціального розвитку з метою забезпечення досконалої побудови та функціонування системи законодавства. Юридична політи ка охоплює діяльність державних і недержавних органів та організацій, що мають вдосконалювати законодавство, підвищувати практику його реалізації, створювати опти мальні умови для підвищення правової активності грома дян. Єдність політичної системи висуває певні вимоги до єдності законодавства, його несуперечливості та узгоже-ності. Всі основні фактори розвитку політичної системи є водночас факторами підвищення цілісності системи зако нодавства.
Однією з тенденцій вдосконалення політичної системи, що впливає на розвиток системи законодавства, виступає принцип законності нормативних актів суб'єктів політич ної системи. У цьому зв'язку підвищується роль закону в системі правового регулювання, що являє собою основу єдності системи законодавства, встановлюється компетен ція інших елементів політичної системи, підкреслюється необхідність їх нормативності в межах і на основі закону.
Політична і правова системи функціонують як взаємопов'язані та взаємозумовлені явища. Правова си стема опосередковує формування і функціонування політичної системи, закріплює взаємозв'язок її елементів, їх взаємоузгодженість та скоординовану діяльність, ство рює правову основу розвитку політичної системи як цілісного явища. Політичні інститути в свою чергу утво рюють необхідні реальні умови функціонування системи законодавства. Вони впливають не лише на встановлення потреби в тій чи іншій формі правового упорядкування суспільних відносин, а й визначають ступінь розвитку, вдосконалення і цілісності системи законодавства.
148
Як один із факторів єдності законодавства, політична система володіє рисами цілісності і узгодженості. Цьому сприяють, зокрема, і норми соціальне - політичного життя. Саме норми права є головним фактором, що впорядко вує відносини між елементами політичної системи. Водно час законність — це і критерій оцінки якості законодавчої системи. Високий рівень системності і узгодженості зако нодавства — передумова режиму законності. Реальність його здійснення залежить від вдосконалення спеціальних юридичних засобів зміцнення. В сучасних умовах зростан ня ролі юридичних гарантій простежується у підвищенні ступеня їх єдності. Ця тенденція впроваджується двома шляхами. Перший передбачає підведення ряду гарантій, що раніше були закріплені в актах поточного законо давства, до конституційного рівня. Як приклад можна на вести ст. 55 Конституції України, що закріпила право громадян на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяль ності органів державної влади, органів місцевого са моврядування, посадових і службових осіб, ст. 56 — "кожен має право на відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної' влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень."
Іншою формою розширення юридичного забезпечення принципу законності є законодавче закріплення нових га рантій, раніше не відомих законодавцеві. Про це свідчить прийняття Законів України "Про статус і со ціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про зайнятість населення", "Про охорону праці". Зміцненню законності сприяє і ви роблення нового кримінального законодавства України, спрямованого на закріплення об'єктивних умов розвитку суспільства, ліквідацію й уніфікацію норм, що суперечать цим умовам.
Принцип законності — єдиний для діяльності всіх елементів політичної системи, хоча кожний з них має свої завдання, виконує різні функції, користується відповідними
149
методами, займає певне місце в цій системі і безпосеред ньо впливає на вдосконалення єдності законодавства.
Простежусться два основних напрямки впливу держа ви на законодавство. По - перше, це правотворчість. Відо бражаючи об'єктивні потреби і специфіку окремих видів суспільних відносин, держава вшначає методи правового регулювання відповідних суспільних відносин. По-друге це реалізація законодавства. яка неможлива без відповідних державних органів І служб. Держава в особі своїх органів є суб'єктом, якиіі створює реальні умови для реалізації правових приписів іншими суб'єктами політичної системи суспільства.
Як відомо, держава складається із сукупності органів, що становлять систему й утворюють апаРат держави-Кожний з них у своїй діяльності так чи інакше сприяє підвищенню єдності та дієвості законодавства. Так, вико навчі й розпорядчі органи мають забезпечувати управлін ня державою на основі єдиних принципів, проголошених у нормах. Діяльність правоохоронних органів, з одного боку, зміцнює єдність системи законодавства, з іншого —^ заснована на ній. Кожний орган держави уповноважений видавати нормативні акти, що мусять відповідати певній ієрархічній підпорядкованості, а наявність двох систем органів федеративної держави свідчить про потребу їх більш складної субординації, що в свою чергу безпосе редньо впливає на систему законодавства і формулює певні вимоги до системи органів держави. Насамперед це чітка визначеність органів влади. Право на існування мають лише ті органи, які передбачені Конституцією, їх функціями є детальна врегхльованість повноважень (компетенції) державного органу завдяки прийняттю зако ну, що регламентує його діяльність; розмеЖУвання повно важень органів держави на функціональному рівні; внзна-ченість юридичної сили нормаїивних актів, що прий маються органами влади, та питань їх субординації серед актів, що входять в ситему законодавства.
Не сприяли, наприклад, ефективності системи законо давства створення Державної д\ми України без конкрет-
150
ного визначення її повноважень, нечіткість Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве та регіональне самоврядування", з якого зовсім не зро зуміло, про які органи йдеться яке співвідношення цих органів з виконкомами, не говорячи вже про статус нор мативних актів, які ними видаються. Важлива роль у по доланні цих недоліків належить Конституційному Суду України.
Для нинішнього розвитку суспільства характерне підвищення ролі таких елементів політичної системи, як політичні партії, рухи, громадські організації (ст. 36, 37 Конституції України). Вони можуть брати участь у фор муванні органів влади, розробці законодавчих актів, об говоренні законопроектів, в управлінні державними й громадськими справами. Важливе значення для правової регламентації діяльності названих елементів політичної системи та функціонування кожного з її елеменетів має розвиток демократії. Принцип демократизму висуває ви моги і щодо узгодженості системи законодавства. З одно го боку — це необхідність його системності, внутрішньої узгодженості, з іншого - чітке регулювання основних сфер суспільного життя у межах держави. Зв'язок між розвит ком демократії і вдосконаленням законодавства має двобічний характер: розвиток демократії розширює мож ливості об'єктивного відображення у праві суспільних по треб, а також підвищення ефекіивності законодавства, а підвищення ступеня його узгодженості позитивно відобра жається на процесі демократизації суспільства.
Сутність демократизації відповідно до ст. 38 Консти туції України виявляється у більш широкій участі грома дян в управлінні державою і с\спільством. удосконаленні державного апарату, підвищенні активності громадських організацій, зміцненні правової основи державного й суспільного життя, розширенні гласності. Кожний із шляхів удосконалення демократії має свій правовий вияв і впливає на розвиток системи зак жодавства.
Нинішні умови розвитку політичної системи вимага ють подальшого розширення гласності, що неможливо без
151
правової її регламентації. Сьогодні є потреба в розробці закону України про гласність, який має забезпечити мак симальну інформованість і відкритість у діяльності дер жавних і громадських організацій, надавати реальну мож ливість громадянам висловлювати свої думки з будь - яко го питання суспільного життя. Прийняття такого акту має неабияке значення і для розвитку системи законодавства, адже це дало б можливість об"єднати всі акти і норми, що регулюють цей інститут.
Існує ще один важливий аспект взаємодії політичної системи і законодавства. Як відомо, жоден з елементів політичної системи не може функціонувати поза політич ною і громадянською активністю особи. Участь грома дян в управлінні державними та громадськими справами, їх активність відіграють роль системостворюючого факто ра. Особистість не здійснює жодної функції політичної системи, але забезпечує реальне функціонування всіх її складових. Рівень соціальне - політичної активності грома дян безпосередньо залежить від ступеня гарантованості реалізації наданих їм суспільством прав і свобод. Одна з основних ролей у цьому відводиться законодавству, яке не лише регулює діяльність суб"єктів політичної системи, а й прямо впливає на поведінку громадян як учасників політичних відносин. Законодавство закріплює політичні права громадян, підвищує можливість реалізації ними своїх інтересів як суб'єктів політичної системи.
Однак тут виникає важлива проблема, пов'язана з потребою вдосконалення юридичного механізму реалізації прав і свобод особи, що безпосередньо впливає на розви ток системи законодавства. Той факт, що окремі з них і дотепер не забезпечені реальним юридичним механізмом реалізації, робить необхідною регламентацію основних прав і свобод у нормах законодавчих актів. Адже відомо, що цілий ряд положень, законів, що встановлюють і ре гулюють права громадян, мають декларативний характер і не забезпечені конкретними юридичними механізмами реалізації. З прийняттям Законів України "Про соціальну захищеність інвалідів в Україні", "Про свободу совісті і
152
релігійні організації", "Про захист прав споживачів" зазначений недолік дещо пом'якшено. Подальше поліп шення законодавчого забезпечення прав і свобод особи можна здійснити завдяки опрацюванню законодавчих актів, підвищення актів більш низького рівня до рівня
закону.
Таким чином, для підвищення якості системи законо давства, що регулює відносини в політичній сфері, не обхідне:
1) чітке визначення компетенції елементів політичної системи на законодавчому рівні шляхом прийняття відповідних законів;
2) встановлення чітких принципів взаємовідносин еле ментів політичної системи; визначення різновидів органів держави, що становлять її механізм;
3) законодавче дотримання реального розмежування повноважень між різними гілками влади;
4) вдосконалення законодавчого регулювання демокра тичних інститутів виборчої системи, гласності, здійснення правосуддя та ін;
5) зміцнення юридичних гарантій реалізації та охорони прав і свобод громадян.
Отже, зв'язок політичної системи і законодавства має взаємозумовлений характер. Політичний фактор формує потреби і визнає їх через правові норми, їх ефективність безпосередньо впливає на вдосконалення політичних відносин. Підвищення авторитетч законодавства дає мож ливість політичним структурам чітко і своєчасно вирішу вати назрілі соціальне - політичні проблеми. Реалізація норм права є однією з основних умов функціонування політичної системи, а застосування державне - правової відповідальності гарантує належну поведінку учасників політичного процесу, суб'єктів політичних відносин, ефек тивну організацію роботи державних та громадських ор ганізацій, реалізацію політичних прав і свобод громадян. Проте без скоординованої системи органів, що виконують політичні функції їх діяльності в межах компетенції, не можливе створення ефективної системи законодавства.
153
Фактором, який суттєво впливає на побудову і розви ток законодавства, виступає форма державного устрою, що зумовлює певні взаємозв'язки органів держави як цілого з органами її складових частин.
Унітарна держава є монодержавою з єдиною систе мою вищих органів влади та єдиною системою законо давства. Вона має у своєму складі лише адміністративно -територіальні одиниці, які приймають певні нормативні рішений, що регулюють питання місцевого значення, не поширюючись на решту території і не впливаючи суттєво на функціонування системи законодавства загалом. На відміну від унітарної федеративна держава має у своєму складі самостійні і наділені національним і державним су веренітетом утворення. Національний суверенітет відпо відає здійсненню права на утворення національної держа ви, а державний — принципам неподільності, незалежності й верховенства влади. Реалізація цих суверенітетів озна чає, що у федеративній державі водночас із вищими ор ганами влади і законодавством федерації існують органи влади і законодавства суб'єктів. Як складне соціальне утворення, законодавство федерації має загальні й особ ливі риси. Втілюючи основні принципи спільного існуван ня, законодавство федерації є загальним. Законодавство її суб'єктів, відображаючи національні, економічні, історичні особливості, є особливим. Саме тому дослідження питань побудови і структури системи законодавства неможливе без аналізу форми Української держави.
§ 6 ПРАВНИЧА ТЕРМІНОЛОГІЯ ЯК НЕОБХІДНА ПЕ РЕДУМОВА ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
Уявімо неможливе — в Україні раптом зникло про тистояння гілок державної влади, представників та при хильників різних політичних угрупувань. Гадаємо, що й за цих умов наше суспільство виявилося б поділеним на два непримиренні табори: Іих, хто вважає, що українським відповідником до російського терміну
154
"должностное лицо" є "посадова особа", і тих, хто, крім " службової особи", нічого чути не хоче. Ця суперечність точно віддзеркалює сьогоднішній стан української правни чої терміносистеми.
А тому назріла необхідність дослідження проблеми мови закону. Завдяки мові думка законодавця визначаєть ся зовні, формулюється, стає можливою для користування, досяжною для конкретних суб'єктів. Мовне втілення нор мативного акту надає волі законодавця цілісності, закін ченості форми, забезпечує його загальнодоступність, мак симальні зручності для вивчення та застосування.
Мова безпосередньо не впливає на зміст законо давства, проте ступінь досконалості, точність і якість за кону залежить від мови, якою він написаний. Як відомо, право виконує важливу функцію в суспільному житті і надає суб'єктам юридичні права та обов'язки, вста новлює міри юридичної відповідальності. Саме тому зако нодавство використовує головним чином загальнопошире-ну термінологію. Іншою особливістю мови законодавства є її специфічність.
Мові закону властива послідовність викладу. Вона характерна, наприклад, для Цивільне - процесуального ко дексу України, де логічно викладені питання провадження в суді першої інстанції, починаючи з підсудної й закін чуючи порядком винесення ухвал у касаційній та нагля довій інстанціях, виконання судових рішень.
Важливою особливістю мови законодавчого акту є формалізація, що означає використання певних слів у певній послідовності для вираження певної думки. В тексті акту вживаються стандартні терміни, стабільні мовні конструкції.
Отже, враховуючи важливість мовних засобів оформ лення закону, розроблений та прийнятий нормативний акт не повинен викликати зауважені, з точки зору загальної та спеціальної лінгвістики.
Є кілька шляхів вирішення проблеми мови законо давства:
155
— потреба у введенні обов'язкового спеціального мовного та стильового редагування;
— можливість введення до штатів установ, що вико нують правопідготовчу діяльність та в юридичні служби міністерств, відомств посади літературних редакторів з правових питань;
— надсилання важливих проектів нормативних актів на рецензування до спеціальних мовних науково -дослідних установ;
— створення комісії Верховної Ради України з мов них проблем, котра б виробила рекомендації щодо їх розв'язання, сформулювала основні вимоги до мовного оформлення правотворчих рішень.
Однією з характерних рис юридичної термінології є її системність. Терміни, поєднанні складною органічною системою, перебувають між собою в різноманітних зв'язках.
Все щойнозгадане дає можливість не лише визначити недоліки чи упущення у використанні юридичної терміно логії в законодавчих актах, а й сформулювати шляхи поліпшення та вимоги до вживання юридичної терміно логії. Серед них можна зазначити такі:
1. Вживання термінів у їх прямому значенні, даному в тексті акту.
2. Недопустимість використання незрозумілих, нечітких термінів.
3. Доступність розуміння термінів.
4. Відмова від вживання застарілих слів, канцеля-ризмів.
5. Стабільність у використанні термінів, яка природно не відхиляє заміни застарілих та невдалих термінів.
6. Відмова від надмірного вживання скорочень.
7. Максимальна точність і гдність уживаної юридич ної термінології.
8. Точне розуміння юридичних термінів успішно дося гається завдяки їх чіткому визначенню у нормативних ак тах.
156
9. Злагоджена робота Української комісії з питань правової термінології.
10. Уніфікація і стандартизація існуючої в законодав чій системі України термінології, що є важливою пере думовою підвищення формальної визначеності права, ліквідації суперечностей у правових текстах, забезпечення їх доступності та зрілості.
11. Використання електронної техніки для аналізу мо ви нормативних актів.
Зазначені шляхи забезпечення належного рівня юри дичної термінології є однією з необхідних вимог складан ня проектів нормативних актів.
Треба зазначити ще одну рису юридичної терміно логії — системність, тобто внутрішню узгодженість та єдність. Юридичні терміни не існують ізольовано, вони тісно пов'язані між собою.
Загалом мова нормативного акту має відповідати та ким вимогам, як: 1) чіткість правових положень та відсутність як надміру загальних, так і вкрай деталізова них приписів; 2) відповідність викладу; 3) відсутність су перечностей; стислість і компактність викладу загального змісту акта; логічність, послідовність викладу; 4) точність формувань і термінів.
Усе це вимагає серйозного опрацювання питань си стематизації, зокрема такого її виду, як кодифікація. Основними етапами кодифікаційної роботи є визначення обсягу законодавчого матеріалу, що підлягає опрацюван ню.
Кінцевим підсумком законотворчості виступає закон. Врешті - решт, держава та влада просто не можуть пов ноцінно функціонувати, якщо вони неспроможні ясно і зрозуміло висловити свою волю, надати їй відповідного правничого та мовного оформлення.
157
г
§ 7. ПРОБЛЕМИ ІЄРАРХІЧНОЇ СТРУКТУРИ ЗАКОНОДАВСТВА
Категорія "система законодавства" — одна з найбільш поширених у сучасній науці та соціальній практиці, е елементом правової системи і сама має структурну будо ву. Однак, використовуючи поняття системи стосовно ха рактеристики законодавства України, важливо відобразити в ньому специфічні риси і якості законодавства як визна ченого цілісного утворення, якому в правовій системі відведено принципову роль.—Треба розкрити різні аспекти законодавства як системи законодавчих актів України щодо його форми, змісту, місця та ролі в правовому ре гулюванні суспільних відносин, і багатьох визначень ка тегорії системи можна запозичити те його розуміння, в якому вона характеризується як сукупність компонентів, взаємодія і взаємозумовленість яких формують нові інтегративні якості, невластиві цим компонентам окремо. Тобто в характеристиці системи законодавства відобра жаються два взаємопов'язані аспекти — статистичний (постійний) і динамічний (гнучкість компонентів системи законодавства, їх взаємозумовленість і взаємозв'язок з ор ганами, що приймають, відносинами, які вони регулю ють). Отже, головне в характеристиці системи законо давства— це властива їй структура, що являє собою засіб зв'язку між компонентами, які створюють таку систему.
Одним із найбільших структурних утворень законо давства є його ієрархічна "вертикальна" структура. Ха рактеризуючи її, можна згадати основні особливості нор мативного акту, що є, з одного боку, первинним елемен том системи законодавства, а з іншого — системним утворенням, що має свою структуру, ознаки, особливості. Отже, якщо йдеться про вертикальну структуру законо давства України, то мається на увазі характеристика нор мативне - правових актів, які становлять цю структуру, і, зокрема, залежності між юридичною силою нормативного акту, характером регламентованих суспільних відносин та специфікою вміщених у ньому правових норм. Саме ці
158
ознаки відображають основні суттєві риси нормативних
актів.
Що стосується вертикальної структури законодавства України, то ми маємо визначити місце органу в механізмі держави, його правотворчу компетенцію, а це в свою чергу дасть можливість визначити юридичну силу акта, сферу суспільних відносин.
Ієрархічна структура законодавства України визна чається Конституцією України, що не лише вміщує пе релік найважливіших нормативних актів, а й встановлює залежність між ними у формі вимоги відповідності актів нижчих за статусом органів актам вищого рівня. Жоден нормативне - правовий акт ієрархічної системи не існує абсолютно автономно, їх найважливіша ознака — си стемність.
В ієрархічній структурі законодавства розрізняють такі структурні частини: акти вищих органів державної влади; акти вищих виконавчих та розпорядчих держав них органів; відомчі акти; акти місцевих органів держав ної влади; локальні акти. Жоден із цих видів актів не функціонує автономно.
Певне місце в ієрархічній структурі законодавства займають акти Кабінету Міністрів України. Згідно зі ст. 117 Конституції України урядові рішення мають урядовий характер, видаються як постанови та розпорядження на основі й відповідно до нормативних актів Верховної Ради та Призедента України. Структура урядових нормативно -правових актів не має чітко визначеного характеру, але й у ній є певна ієрархічна залежність простих і кодифікова них актів.
Визначення припису виступає необхідною умовою упорядкування законодавства і підвищення його чіткості. Основою його самостійного положення є викладений зміст. Саме він відносить нормативний припис до певного інституту законодавства, який і являє собою елемент го ризонтальної структури. Його становлять взаємопов'язані і взаємодоповнюючі нормативні приписи, які регулюють певну сукупність суспільних відносин. Саме деяка са-
159
мостійність відносин даної гр\пи, їх специфічність та взаємозв'язок є основою виникнення нормативно - право вого інституту. Інститут законодавства виступає як форма вираження відповідних структурних утворень у праві, а також підрозділів, які виникли завдяки взаємодії галузей права в процесі правового регулювання суспільних відносин і структурно відокремились у системі законо давства.
Основним елементом горизонтальної структури є комплексні інститути, які поєднують норми однієї чи кількох галузей законодавства. Наявність у системі ре гульованих відносин внутрішньо взаємопов'язаних підсистем суспільних відносин — це необхідний критерій визначення законодавчої підсистеми галуззю законо давства. Ознаками галузі законодавства можуть виступати: сукупність актів єдиного змісту; визначена ступінь єдності форми; системні зв'язки актів між собою та актами інших підрозділів законодавства; наявність основного акту, що визначає юридичну цілісність галузі.
Таким чином, у системі законодавства України є два основних типи галузей: такі, що відображають відповідні галузі системи права і сформовані стосовно окремих сфер державного управління, які поєднують предмети і методи кількох галузей права. Галузі законодавства, які чітко визначені, є стабільними компонентами законодавства і не можуть існувати ізольовано. Між ними зберігаються різноманітні взаємозв'язки. Це дає можливість ставити питання про наявність у системі законодавства більш ма сивного, ніж галузь, структурною утворення — комплексів законодавчого регулювання.
Нормативний припис як елемент законодавства є одиничним, інститут і галузь — особливими щодо системи законодавства. Про ієрархічність горизонтальної структури можна говорити тому, що будь - який її елемент є части ною більш широкої підсистеми, основним критерієм поділу законодавства на згадані елементи норм права, які становлять законодавчий акт.
160
Отже, в ієрархічній системі законодавства в Україні категорію загального становить закон. Він є таким щодо інших складових структур, які його конкретизують, мають підзаконний характер і являють собою категорію особли вого. Будь - який підзаконний акт має відповідати основ ним положенням закону.
§ 8. ГАЛУЗЕВА СТРУКТУРА ЗАКОНОДАВСТВА ЯК ВАЖЛИВА ПЕРЕДУМОВА ЙОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ
Галузева структура має велике занчення для законо творчості і правозастосовної практики зміцнення закон ності правореалізації; вона безпосередньо відображає рівень впливу системи права на законодавство як форму зовнішнього виразу правової дійсності. Галузеву структуру законодавства України можна уявити як взаємопов'язані підсистеми законодавства, законодавчі акти, інститути, субінститути, підгалузеві, галузеві нормативні приписи.
Є вид регульованих суспільних відносин, явища, які являють собою той чи інший елемент горизонтальної структури, займають рівнозначне становище, перебувають у тісному взаємозв'язку. Так, кожний припис виконує свою специфічну функцію в регулюванні суспільних відно син, передбачає взаємодію та взаємозв'язок його з іншими приписами для досягнення загальних цілей правового ре гулювання. Іноді групи галузей утворюють більш широку підсистему законодавства, елементи якої перебувають у тісному взаємозв'язку. Практично кожна галузь є елемен том міжгалузевої підсистеми. Зазначене є основою єдності законодавства України на його горизонтальному рівні, воно пояснює зростаючу комплексність і складність регла ментованих правом суспільних відносин. Прикладом є зміст Закону про власність, у якому закріплені норми конституційного, цивільного, адміністративного права.
Таким чином, у горизонтальній структурі законо давства України поняття загального являє собою система
161
законодавства загалом, особливого — нормативні приписи, інститути, галузі.
Зміна сфери правового регулювання — складний процес, у якому збігаються протилежні тенденції — роз ширення та звуження юридичної регламентації. Вказані напрямки здійснюються різними шляхами, основними з них є: поширення правового регулювання на раніше не регламентовані правом сфери правового регулювання со ціальної дійсності; перерозподіл сфери правового регулю вання між окремими галузями; заміна правового регулю вання іншими формами соціального регулювання.
Існує ще один аспект вивчення розвитку правового регулювання, пов'язаний з розвитком комплексних право вих інститутів, що утворюються на стику суміжних галу зей права. Вони виникають внаслідок взаємодії предметів регулювання. Це норми про відкриття, винаходи, раціо налізаторські пропозиції, що становлять суміжний інститут цивільного, фінансового, трудового і адміністративного законодавства. Можливі три варіанти встановлення такого інституту: розвиток головним чином як ''материнської" галузі, яка з часом втрачає свій комплексний характер; із збільшенням "запозичених" ознак інститут виступає як частина суміжної галузі; зі зближенням особливостей двох галузей він розвивається як комплексний інститут, що за деяких умов може стати окремою галуззю права.
На розвиток системи законодавства значною мірою впливає процес інтеграції правового регулювання, що сприяє встановленню єдиного регулювання у межах одно го правового інституту, поглибленню дії норми на подібні відносини. Інтеграція здійснюється завдяки централізації правового регулювання найбільш важливих питань, по ширенням сфери дії закону, що підвищує ступінь єдності законодавства.
Іншою тенденцією розвитку системи права, що впли ває на формування і функціонування законодавства, є ди ференціація правового регулювання суспільних відносин. Загальні процеси зміни сфери правового регулювання значною мірою впливають на розвиток системи законо-
162
давства, що виявляється у розвитку основних його струк тур.
У галузевій структурі законодавства процес диферен ціації викликає відокремлення деяких галузей у самостійні формування нових суспільних відносин і потребу у їх пра вовій регламентації та ін.
Інтеграція у межах ієрархічної системи законодавства вимагає підвищення ролі закону в системі законодавства; реалізації потреби у прийнятті підзаконних актів на основі та для виконання закону, реалізації принципу вер ховенства закону; законодавчого закріплення свобод особи і найважливіших аспектів житгя суспільства; значного впливу на розвиток законодавства України норм міжна родного права.
Процес інтеграції галузевої структури законодавства відбувається шляхом збільшення кількості комплексних і суміжних інститутів та галузей; ліквідації прогалин у си стемі законодавства; єдиного розуміння тлумачення актів. Отже, двоєдиний процес розвитку сфери правового регу лювання безпосередньо впливає на процеси диференціації, інтеграції системи законодавства в Україні.
163
Схеми та визначеним до розділу 5 СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
Система права — об'єктивно зумовлена внутрішня ор ганізація права певного суспільства, яка полягає в єдності і узгодженості юридичних норм, а також передбачає їх поділ на галузі та інститути.
Галузь права — це система правових норм, яка регу лює специфічним методом якісно однорідну сферу суспільних відносин.
Інститут права — це система юридичних норм, які ре гулюють певну групу однорідних суспільних відносин.
ОЗНАКИ, ЩО ВІДРІЗНЯЮТЬ СИСТЕМУ ПРАВА ВІД СИСТЕМИ ЗАКОНОДАВСТВА
Система законодавства
первинним елементом є нор мативно-правові приписи
- є результатом
цілеспрямованої діяльності пев них суб'єктів, а тому й зале жить від інтересів держави, по треб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, за конодавчої техніки
- має галузеву структуру,
Система права — первинним елементом є юри дичні норми —формується цілком об'єктивно
—має лише галузеву структуру
ієрархічну, у федеративних дер жавах - ще й федеративну струк туру
164
Систематизація нормативне - правових актів — це
діяльність з впорядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення збірників єдиних нормативних актів
інкорпорація
-| Способи системах] нації
кодифікація
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
- ------ спеціальна |
ГУЙ'ГК1! ІІИИЯ |
Види кодифікації
кодекс статут положення
165
за елементами системи права
166
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЙ ТА РОЗДУМІВ:
1. Що таке законодавство?
2. Назвіть риси, за якими різняться право і законо давство.
3. Наведіть приклади нормативних актів та індивіду альних актів.
4. Які елементи входять до системи права, а які -до законодавства?
5. Структура законодавства.
167
РОЗДІЛ 6 ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
ІЗ Ф\КТУ НАРОДЖУЄТЬСЯ ПРАВО
Юридичний афоріпм
§1. ПОНЯТТЯ ПРАВОВІДНОСИН І ЙОГО ОСНОВНІ ОЗНАКИ
Як відомо, юридичні норми створюються і діють насамперед для регулювання відносин людей та їх спільностей, але вони регулюють не всі відносини, а лише їх частину. Правильне регулювання правових відносин неможливе без з'ясування тої о, що являють собою суспільні відносини. Суспільні відносини — це зв'язки між людьми, які встановлюються в процесі їх спільної діяльності. Суспільні відносини надзвичайно різноманітні, їх можна класифікувати за різними ознаками і на різні види, залежно від сфери діяльності:
— політичні;
— моральні;
— економічні;
— релігійні;
— правові.
їх можна поділити також на матеріальні, які сто суються економічних зв'язків, і політико-правові. Зрозуміло, що такий поділ до певної міри є умовний, оскільки всі вони дуже тісно переплетені і взаємозв'язані.
Суб'єктами суспільних відносин можуть бути соціальні спільності (народ, нація, колектив і т. д.), організації (державні, приватні, І ромадські), окремі особи. Місце кожного суб'єкта в системі соціальних зв'язків обумовлено об'єктивними закономірностями суспільних відносин і активністю їх учасників.
Як бачимо, суспільні відносини являють собою складне і багатогранне явище, яке може включати різні
168
елементи суспільних інтересів і потреб. Одні з них охоплюються правовим регулюванням, а інші — ні. Зокрема, в сімейному житті юридичної форми набувають, як правило, матеріальні взаємозв'язки, відносини ж людей до релігії, до самого себе знаходяться поза сферою правового регулювання.
Звідси випливає, що не всі суспільні відносини і не в повному обсязі можуть набчвати юридичної форми. Правовідносини відображають той аспект конкретних, життєвих відносин між людьми, які визначаються нормами права. Більше того, не всі суспільні відносини об'єктивно можуть бути юридичними. Відносини спро можні набути правового характеру лише в тому випадку, якщо мова йде про правила поведінки, які мають велике соціальне значення. Коли ж справа торкається думок і почуттів, які не відображають їк дії, вести мову про їх юридичну природу недоречно. Категорія «правовідносини» дозволяє з'ясувати, яким чином право впливає на поведінку людей. У межах правовідносин життєдіяльність суспільства набуває цивілізованого, стабільного і передбаченого характеру.
Правові відносини — це І акі суспільні відносини, в яких сторони зв'язані між собою взаємними юридичними правами і обов'язками на основі норм права і охороняються державою. Правовідносини є тією мірою зовнішньої свободи, яка надається його учасникам на підставі норм об'єктивного права.
Які ж характерні ознаки правовідносин?
1. Сторони правовідносин завжди наділені суб'єктивними правами і відповідними обов'язками. Зміст правовідносин формується внаслідок волевиявлення його учасників, дії юридичних норм, а також відповідно до рішень правозастосовчих органів
Слід мати на увазі, що для виникнення і здійснення правовідносин зовсім не обов'язкова одночасна наявність всіх перелічених підстав. Як правило, правове регулювання виникає без втручання тих, хто застосовує
169
право. При відсутності нормативно-правової підстави правові відносини створюються за умов існуючих прогалин в законодавстві. Учасники правовідносин можуть самостійно визначати зміст взаємних прав і обов'язків, якщо їх відносини регламентуються диспозитивними нормами.
Правовідносини відображають двосторонній зв'язок. Це означає, що в будь-яких правовідносинах беруть участь дві сторони: уповноважена і зобов'язана. Наприклад, згідно з договором позики (ст. 374 ЦК України) уповноваженою стороною є позикодавець, зобов'язаною — позичальник. Правда, тут необхідно зробити застереження: частина правовідносин має більш складну структуру за умови, коли кожна сторона має права і обов'язки.
Наприклад, згідно з договором купівлі-продажу (ст. 224 ЦК України) продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві і має право вимагати сплатити гроші за нього, а покупець зобов'язаний прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
2. Правові відносини — суть таких суспільних відносин, за яких здійснення суб'єктивних прав і вико нання обов'язків забезпечуються можливістю державного примусу. В більшості випадків здійснення суб'єктивного права і виконання обов'язків мають місце без застосуван ня заходів державного примусу. Якщо в цьому виникає необхідність, то зацікавлена сторона звертається в компетентний державний орган, який, розглянувши юридичну справу, виносить владне рішення (акт застосування права), де точно визначаються суб'єктивні права і обов'язки сторін.
3. Правові відносини виступають у вигляді кон кретного суспільного зв'язку, причому ступінь конкретизації може бути різним.
Мінімально конкретизуються правовідносини, які виникають безпосередньо з закону. У подібних випадках всі адресати юридичної норми мають однакові права і
170
свободи і несуть різні обов'язки незалежно від будь-яких умов. Типовий приклад — конституційні права і свободи. Властиво, кожний громадянин сам визначає, в якій мірі він буде використовувати можливості, які надані йому відповідно до конституції.
Середній ступінь конкретизації спостерігається, коли індивідуалізований не лише суб'єкт, але й об'єкт правовідносин. Наприклад, у правовідносинах власності визначені власник і річ — об'єкт власності.
Максимальний ступінь конкретизації наявний у тих випадках, коли точно відомо, які власне дії повинні здійснюватися зобов'язаною стороною в інтересах уповноваженого. Тут індивідуально встановлюється об'єкт, дві сторони і зміст правового зв'язку між ними. Наприклад, за договором (ст. 332 ЦК України) одна сторона (підрядник) зобов'язується виконати на свій ризик певну роботу за завданням іншої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти й сплатити вартість виконаної роботи.
Правовідносини наділені складною щодо елементів структурою. До її складу входять суб'єкт, об'єкт і зміст правовідносин.
§ 2. ЗМІСТ ПРАВОВІДНОСИН
Зміст правовідносин має двоякий характер. Розрізняють юридичний і фактичний зміст.
Юридичний зміст правовідносин — це можливість відповідних дій уповноваженого, необхідність відповідних дій або необхідність утримання від заборонених дій зобов'язаного, фактичний — самі дії, в яких реалізуються права і обов'язки. Юридичний і фактичний зміст не тотожні. Перший значно ширший за інший і включає в себе невизначену кількість можливостей. Наприклад, особа, яка має середню освіту, наділена правом вступати У вуз, тобто перед нею великий вибір можливостей, які
171
складають зміст її суб'єктивного права. Проте реально вступити можливо лише в один навчальний заклад при умові успішного складання вступних екзаменів. Таким чи ном, фактичний зміст — тільки один із варіантів реалізації суб'єктивного права.
Зміст правовідносин (повторимось) — це суб'єктивні юридичні права і обов'язки. Суб"єктивне право і відповідний йому обов'язок утворюють юридичний зв'язок уповноваженої і зобов'язаної сторони. Причому правові відносини можуть складатися з одного чи декількох юридичних зв'язків. Наприклад, правовідносини, які виникають на основі договору купівлі-продажу, включають в себе як мінімум два правових зв'язки: перший — право покупця отримати майно і обов'язок продавця передати майно покупцю, другий — право продавця отримати за майно гроші і обов'язок покупця сплатити за нього певну грошову суму. Існують два типи правових зв'язків: відносні, які виникають між окремими особами (суб'єктами права), і абсолютні — між суб'єктами права і суспільством.
Суб'єктивне право — це дозволена і гарантована законом персональна можливість певної поведінки суб'єкта правовідносин, яка може здійснюватись, а може і не здійснюватись. Наприклад, кожний громадянин України, який досяг вісімнадцятирічного віку, має право брати участь у виборах Президента держави. Оскільки це його право, він може скористатися ним, а може відмовитись, скажімо, від голосування.
ОЗНАКИ ЦЬОГО ПРАВА:
1. Суб'єктивне право — критерій можливої поведінки особи. Стосовно суб'єктивного права цей критерій включає в себе вид і розмір можливої поведінки. Наприклад, закон, який регулює право на оплачувану відпустку (ст. КЗ про працю України), визначає і вид поведінки (щорічна відпустка >>і збереженням середнього заробітку), і її розмір (тривалість відпустки). Суб'єктивне право — це надання суб'єкту права
172
юридичною нормою можливості поводитися так або інакше в умовах конкретних правостосунків.
2. Зміст аналітичого права встановляється нормами права і юридичними фактами.
3. Здійснення суб'єктивного права забезпечене обов'язком іншої сторони. В одних випадках обов'язок полягає в тому, щоб утриматися від дій, які порушують суб'єктивне право іншої сторони, в інших — дане право забезпечується виконанням обов'язку, тобто активними діями зобов'язаної особи.
4. Суб'єктивне право надається особі для задоволення її інтересів, і при відсутності останнього стимул для здійснення суб'єктивного права губиться.
5. Дане право складається не тільки з можливості, але і з юридичної чи фактичної поведінки уповноваженої осо би. Суб'єктивне право — це складне юридичне явище, що має власний зміст, який складається із юридичних можливостей:
а) право на власні дії, які спрямовані на використання корисних властивостей об'єктів права (наприклад, власник майна має право використовувати його за прямим призначенням);
б) право на юридичні дії, на прийняття юридичних рішень (власник майна може його закласти, подарувати, продати, заповісти і т. д.);
в) право вимагати від іншої сторони виконання обов'язків, тобто право на чужі дії (наймодавець має право вимагати від піднаймача повернення грошей чи речей);
г) право домагання, яке полягає у можливості звернутися за підтримкою і захистом держави у випадках порушення суб'єктивного права. Право-домагання є продовженням права-вимоги, найважливішою гарантією виконання певних обов'язків (поновлення робітника чи службовця на роботі).
Юридичний обов'язок — це передбачена законом необхідність певної поведінки особи, забезпечена можливістю державного примусу.
173
Юридичний обов'язок має наступні ознаки.
1. Це міра необхідної поведінки, точне визначення того, якою вона повинна бути.
2. Він встановлюється на підставі юридичних фактів і вимог правових норм.
3. Обов'язок встановлюється в інтересах уповноваженої сторони — окремої особи чи суспільства (держави) в цілому.
4. У зобов'язаної особи немає вибору між виконанням і невиконанням обов'язку. Невиконання чи неналежне виконання юридичних обов'язків є правопорушенням і зумовлює заходи державного примусу.
Юридичний обов'язок має три основні форми: утримання від заборонених дій (пасивна поведінка); здійснення конкретних дій (активна поведінка); обмеження в правах особистого, майнового чи організаційного характеру (заходів юридичної відповідальності).
Права і обов'язки суб'єктів правовідносин тісно пов'язані між собою: не можна одержати які-небудь права, щоб одночасно не виникли певні обов'язки. Набуваючи права на земельну ділянку, наприклад, ми водночас беремо на себе ряд обов'язків, зокрема, використовувати її відповідно до цільового призначення (під городництво, будівництво тощо). Придбавши право власності на автомобіль, людина зобов'язана дотримуватись правил вуличного руху, приписаних автомобілістам,
користуватися автомобілем, тільки маючи права водія, та інші.
§ 3. СУБ'ЄКТИ ПРАВОВІДНОСИН
Суб'єкти правовідносин — це учасники. Ними є особи, серед яких розрізняють фізичні і юридичні особи.
Фізичні особи — це люди, але в правовідносинах залежно від їх правового статусу серед фізичних осіб розрізняють громадян, іноземців, осіб без громадянства.
174
Юридичні особи — це самостійні підприємства, установи і організації, які можуть виступати учасниками правовідносин. Суб'єктом правовідносин є суб'єкт права, тобто особа, яка має правосуб'єктність.
Правосуб'єктність — це передбачена нормами права можливість бути учасником правовідносин. Вона являє собою складну юридичну властивість, яка складається з двох елементів — правоздатності і дієздатності.
Правоздатність — це здатність особи мати права і обов'язки.
Дієздатність — це здатність особи своїми діями реалізовувати свої права і обов'язки.
Правоздатність фізичних осіб настає з моменту їх народження і припиняється моментом смерті.
У сучасному цивілізованому суспільстві немає і не може бути людей, які не наділені загальною правоздатністю. Це дуже нажлива передумова і невід'ємний елемент політико-юридичного і соціального статусу особи. Правоздатність — не природна, а суспільно-правова якість суб'єктів, яка носить абсолют ний, універсальний характер. Вона випливає з міжнарод них пакетів про права людини, принципів гуманізму, сво боди, справедливості. Обов'язок кожної держави — повним чином гарантувати і захищати цю якість.
Головне в правоздатності — не права, а принципова можливість чи спроможність їх мати. А це дуже важливо через те, що нам відомо, в історії далеко не всі і не завжди наділялись такою можливістю (наприклад, раби) чи наділялись лише частково (кріпаки). І це офіційно — «відповідно до закону».
Власне, правоздатність сама по собі ніякого реального блага -не дає. Це тільки «право на право», тобто право мати право, а вже останнє відкриває шлях до володіння тим чи іншим благом, здійснення відповідних дій, пред'явлення домагань. Не можна на підставі лише однієї правоздатності що-небудь вимагати, крім домагання рівноправності членів суспільства.
175
Відмінність правоздатності від суб'єктивного права полягає в тому, що вона:
— не відокремлена від особи, неможливо відібрати її від людини, обмежити її;
— не залежить від статі, віку, професії, національності, місця проживання, майнового стану і інших життєвих обставин;
— не передається, її не можна делегувати іншим;
— стосовно суб'єктивного права первинна;
— абстрактна, а суб'єктивне право конкретне. Правоздатність існує там, де є правове
регулювання, правове поле. Ця якість не міняється, її не можна зробити більшою ані меншою. Раз суб'єкт наділений правоздатністю, то у повному об'ємі і до кінця своїх днів.
Розрізняють загальну, галузеву і спеціальну правоздатність. Загальна являє собою принципову можливість особи мати будь-які права і обов'язки, що передбачені чинним законодавством, хоча фактично володіти ними вона може лише ;а відомих обставин.
Галузева правоздатність — можливість набувати права в тих чи інших галузях права. Наприклад, сімейна, виборча, трудова.
Спеціальна (фахова, посадова) правоздатність — це така правоздатність, для якої необхідні спеціальні знання чи талант. Наприклад, судді, лікаря, артиста, музиканта і т. д.
Правоздатність організації!, юридичних осіб також належить до спеціальної. Вона визначається цілями і завданнями їх діяльності, які зафіксовані у відповідних статутах і положеннях, виникає в момент утворення тієї чи іншої організації і припиняється разом з її ліквідацією.
Під дієздатністю ми розуміємо не тільки здатність суб'єкта мати права і обов'язки, але й здатність своїми діями реалізувати їх, відповідати за наслідки, бути учасником правовідносин.
176
Змістом дієздатності є здатність:
— своїми діями набувати прав і обов'язків;
— самостійно здійснювати свої права і обов'язки;
— нести відповідальність за свою протиправну поведінку.
Дієздатність залежить від віку і психологічного стану особи, в той час як правоздатність не залежить від вказаних обставин. Причому у різних галузях права цей вік різний. Наприклад, у конституційному праві — 18 років, в адміністративному праві — 16 років, у кримінальному, за загальним правилом — 16, а при скоєнні злочинів підвищеної суспільної небезпечності — 14 років, у сімейному праві — чоловіки — по досягненню 18-ти, а жінки — 17-ти років.
Обсяг дієздатності фізичних осіб також може різнитися. Так, діюче цивільне іаконодавство за обсягом дієздатності розрізняє осіб:
— дієздатних у повному обсязі;
— обмежено дієздатних;
— недієздатних;
— обмежених у дієздатності рішенням суду;
— визнаних судом недієздатними.
Дієздатними у повному обсязі визнаються особи, що досягли 18-ти років або ті, які вступили у шлюб. Це означає, що така особа може самостійно здійснювати всі свої права і обов'язки: укладати угоди, нести відповідальність за свої дії тощо.
Обмежено дієздатними визнаються особи віком від 13-ти до 18-ти років або до момент у вступу в шлюб. Тому такі особи можуть самостійно розпоряджатися лише своїм заробітком, стипендією та результатами своєї інтелектуальної праці. Усі інші угоди з приводу свого майна вони можуть укладати лише за згодою своїх батьків або осіб, що їх замінюють.
Недієздатними визнаються особи віком до 15-ти років. Іноді їх називають особами з мінімальною дієздатністю, оскільки вони можуть укладати дрібні побутові угоди і
177
вносити вклади у кредитні установи. Усі угоди з приводу їхнього майна від їх імені і в їхніх інтересах укладають батьки, або особи, що їх замінюють.
Особи, обмежені у дієздатності рішенням суду. Згідно з нормами цивільного права особа, яка зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, чим ставить себе і свою сім'ю у тяжке матеріальне становище, може бути, за клопотанням членів сімї, обмежена судом у дієздатності. Над такою особою встановлюється піклування, і всі угоди з приводу свого майна вона може укладати лише за згодою піклувальника.
Якщо ж така особа припинить зловживання спиртними або наркотичними засобами, то за клопотанням членів сімї вона може бути відновлена судом у дієздатності.
Визнана судом недієздатною може бути особа, яка внаслідок душевної хвороби або недоумства не розуміє характеру або значення своїх дій або не може керувати ними. Над нею встановлюється опіка і всі угоди з приводу її майна від її імені та в її інтересах укладає опікун. Якщо ж така особа видужає, то вона може бути відновлена судом у дієздатності.
Дієздатність фізичних осіб припиняється зі смертю.
Особливості правосуб'єктності юридичних осіб
Правоздатність і дієздатність юридичних осіб настає одночасно — з моменту заснування цієї особи; а ним визнається її державна реєстрація.
Обсяг дієздатності юридичної особи є спеціальним і залежить від мети і завдань, для реалізації яких вона створена і які закріплені в її Статуті.
Припиняється правоздатність і дієздатність юридичних осіб також одночасно — з моменту припинення юридичної особи.
Способами припинення юридичної особи може бути її юридична ліквідація або реорганізація (поділ, злиття або приєднання).
При характеристиці суб'єктів правовідносин слід розрізняти поняття «суб'єкти» (учасники) правовідносин і
178
"сторони" у правовідносинах, оскільки стороною у правовідносинах може бути кілька суб'єктів. Наприклад, у відносинах з приводу купівлі-продажу квартири сторін дві — покупець і продавець, але суб'єктів, як з боку покупця, так і з боку продавця, може бути декілька.
§4. ОБ'ЄКТИ ПРАВОВІДНОСИН: ПОНЯТТЯ І ВИДИ
З філософської точки зору під об'єктом
розуміється те, що протистоїть суб'єкту, на що спрямована пізнавальна чи інша діяльність людини. Це найширше (абстрактне) визначення об'єкта.
Об'єкт і суб'єкт — парні категорії. У практичному житті термін «об'єкт» співвідноситься не тільки з людиною як розумною істотою, але й будь-яким іншим фрагментом діяльності (предметом, процесом, поведінкою). У загальних взаємозв'язках суб'єкт може стати об'єктом, і навпаки — об'єкт суб'єктом. Ось чому в цьому розумінні у правовій науці ведуть мову щодо об'єктів і суб'єктів права, правопорушень, правовідносин, відповідальності, тлумачення і застосування законів, покарань тощо. У всіх цих випадках поняття об'єкта і суб'єкта не має цілком філософського змісту, а служить в основному лише операційним цілям.
Об'єктом правового відношення виступає те, на що спрямовані суб'єктивні права і юридичні обов'язки його учасників, іншими словами, — це ті соціальні цінності (блага), з приводу яких суб'єкти вступають у відносини. Суб'єктивне право відкриває перед його володарем можливості щодо володіння, користування, розпорядження майном, вести себе відповідним чином, претендувати на дії інших. Все це підлягає під поняття об'єкта.
Людина, як така, може бути лише суб'єктом, але не об'єктом права і правовідносин. Тільки у рабовлас ницькому суспільстві раб розглядався в якості об'єкту купівлі-продажу, «речі, яка вміг говорити». В сучасних
179
правових системах подібне не допускається, хоча підпільна торгівля людьми, зокрема дітьми, молодими дівчатами, на жаль, в окремих країнах має місце і в до волі широких масштабах. Це дії, які караються кримінальним законодавством.
Як відомо, загальним об'єктом (предметом) правового регулювання є суспільні відносини. Проте суспільні відносини досить скіадна і багатоелементна реальність. Норми права і правовідносини, які складаються на їх основі, опосередковують не всі, а лише окремі види, фрагменти, ділянки, сфери цих відносин. Властиво, постає питання про те, що ж конкретно може бути і фактично виступає об'єктом різнобічних правовідносин. Різниця між об'єктом права в цілому і об'єктами конкретних правовідносин, які виникають в результаті його дій, полягає в ступені конкретизації.
В юридичній літературі існують різні підходи щодо об'єкта правовідносин. На цій підставі склались в основному дві концепції — моністична і плюралістична. Згідно з першою об'єктом правових відносин виступають тільки дії суб'єктів, оскільки тільки дії, вчинки людей підлягають регулюванню юридичними нормами, і лише людська поведінка спроможна реагувати на правовий вплив. Отже, всі правовідносини мають єдиний, загальний об'єкт.
Згідно з іншою позицією, більш реалістичною, яка поділяється більшістю вчених, об'єкти правовідносин настільки різноманітні, наскільки різноманітні суспільні відносини, які регулюються правом.
Розрізняють такі види об'їктів правовідносин:
1) матеріальні цінності (речі, предмети, цінності), характерні головним чином для цивільних, майнових правовідносин (купівля-продаж, дарування, позики, обмін, зберігання, заповіт і т. д.);
2) нематеріальні особисті цінності (життя, честь, здоров'я, гідність, свобода, безпека, право на ім'я.
180
недоторканість особи), типові для кримінальних і процесуальних правовідносин;
3) поведінка, дії суб'єктів різного роду послуги і їх результати. Це головним чином правовідносини, які складаються на підставі норм адміністативного права у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної і іншої діяльності;
4) продукти духовної творчості (твори мистецтва, літератури, живопису, скульптури, музики, а також наукові відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції — все те, що є результатом інтелектуальної праці);
5) цінні папери, офіційні документи (облігації, акції, векселі, лотерейні білети, гроші, приватизаційні чеки, паспорти, дипломи, атестати) Вони можуть стати об'єктом правовідносин при їх втраті, оформленні дублікатів, поновленні.
§ 5. ЮРИДИЧНІ ФАКТИ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ
Правовідносини — динамічне явище. Вони вини кають, змінюються, припиняються, реалізуються. Динаміка правовідносин пов'язана з реальними життєвими обставинами, тобто з юридичними фактами.
Юридичні факти — це конкретні обставини, що ви никли в житті певних суб'єктів, І настанням яких правові норми пов'язують настання певних юридичних наслідків, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин.
Ці факти стають юридичними не в силу якихось особливих внутрішніх властивостей, а внаслідок визнання їх такими державою, законом. Життя — безперервний ланцюг різноманітних фактів, явищ, дій, випадків, обста вин, але не всі вони набувають юридичного значення, а тільки такі, які торкаються найбільш суттєвих інтересів суспільства, входять у сферу правового регулювання і можуть спричинити юридичні наслідки.
Таким чином, надання правового характеру тим чи іншим обставинам цілком залежить від волі законодавця,
181
офіційної влади, а не самих учасників життєвого процесу, хоча без них ці обставини могти б і не наступити. Не право породжує подібні факти, вони виникають і існу ють поза ним, але право надає їм статусу юридичних з метою їх регуляції і впорядкованості суспільного і дер жавного життя.
Це — реакція правової норми на конкретну си туацію, яка передбачена в її Ііпотезі. Юридичні факти служать безпосередньою підставою для появи і функціо нування правовідносин.
Юридичні факти багаточнсельні і різноманітні, то му вони детально класифікуються наукою за різними ознаками з метою виявлення їх особливостей і більш гли бокого пізнання.
За вольовою ознакою юридичні факти діляться на дії і події.
Дії — це обставини, настання яких залежить від волі особи (наприклад, укладення угоди, скоєння правопорушення тощо).
Події — це обставини (явища), виникнення і дія яких не залежить від волі особи, але з настанням яких правові норми пов'язують настання певних правових наслідків, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин (наприклад, смерть, хвороба, перебіг терміну тощо).
У свою чергу серед дій, залежно від того, чи узгоджуються вони з приписами правових норм, чи ні, розрізняють правомірні і неправомірні дії.
Правомірні дії — це ті, що здійснюються на основі і згідно з приписами правових норм. Вони поділяються на юридичні акти і поступки (вчинки).
Юридичні акти — це дії, що безпосередньо свідомо спрямовані на досягнення певного правового результату, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин (наприклад, укладення угоди).
Поступки (вчинки) — це дії, які безпосередньо не спрямовані на досягнення правового результату, але
182
викликають його незалежно ні від усвідомлення чи неусвідомлення суб'єктом, який їх вчинив, їх можливого правового значення, ні від бажання чи небажання суб'єкта правовідносин щодо настання таких наслідків (наприклад, знахідка, написання художнього твору тощо).
Неправомірні дії — це дії, що чиняться всупереч приписам правових норм. Вони охоплюються поняттям правопорушення.
Залежно від ступеня їх суспільної небезпечності, тобто серйозності, серед неправомірних дій розрізняють злочини і проступки.
Злочини — це найбільш суспільне небезпечний вид неправомірних дій. Вони визначаються кримінальним законом і зумовлюють кримінальну відповідальність, оскільки посягають на цінності, що взяті під охорону нормами кримінального права.
Проступки — це менш суспільне небезпечні неправомірні діяння. Залежно від виду суспільних відносин, у сфері яких вони скоюються, а отже, від галузі права, норми якої при цьому порушуються, серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні та ін.
Залежно від характеру правових наслідків, які вони породжують, юридичні факти поділяються на правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі.
Правоутворюючі юридичні факти зумовлюють ви никнення правовідносин;
правозмінюючі — їх зміну;
правоприпиняючі — припинення правовідносин.
§6. ВИДИ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН
Класифікація правових відносин здійснюється за різними критеріями.
Перш за все правовідносини, як і юридичні норми, можна розділити за галузевою ознакою на конституційні, цивільно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові і т. д. В основі цього поділу лежить специфіка окремих сфер суспільних відносин.
183
офіційної влади, а не самих учасників життєвого процесу, хоча без них ці обставини мог ш б і не наступити. Не право породжує подібні факти, вони виникають і існу ють поза ним, але право надає їм статусу юридичних з метою їх регуляції і впорядкованості суспільного і дер жавного життя.
Це — реакція правової норми на конкретну си туацію, яка передбачена в її Ііпотезі. Юридичні факти служать безпосередньою підставою для появи і функціо нування правовідносин.
Юридичні факти багаточнсельні і різноманітні, то му вони детально класифікуються наукою за різними ознаками з метою виявлення їх особливостей і більш гли бокого пізнання.
За вольовою ознакою юридичні факти діляться на дії і події.
Дії — це обставини, настання яких залежить від волі особи (наприклад, укладення угоди, скоєння правопорушення тощо).
Події — це обставини (явища), виникнення і дія яких не залежить від волі особи, але з настанням яких правові норми пов'язують настання певних правових наслідків, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин (наприклад, смерть, хвороба, перебіг терміну тощо).
У свою чергу серед дій, залежно від того, чи узгоджуються вони з приписами правових норм, чи ні, розрізняють правомірні і неправомірні дії.
Правомірні дії — це ті, що здійснюються на основі і згідно з приписами правових норм. Вони поділяються на юридичні акти і поступки (вчинки).
Юридичні акти — це дії, що безпосередньо свідомо спрямовані на досягнення певного правового результату, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин (наприклад, укладення угоди).
Поступки (вчинки) — це дії, які безпосередньо не спрямовані на досягнення правового результату, але
182
викликають його незалежно ні від усвідомлення чи неусвідомлення суб'єктом, який їх вчинив, їх можливого правового значення, ні від бажання чи небажання суб'єкта правовідносин щодо настання таких наслідків (наприклад, знахідка, написання художнього твору тощо).
Неправомірні дії — це дії, що чиняться всупереч приписам правових норм. Вони охоплюються поняттям правопорушення.
Залежно від ступеня їх суспільної небезпечності, тобто серйозності, серед неправомірних дій розрізняють злочини і проступки.
Злочини — це найбільш суспільне небезпечний вид неправомірних дій. Вони визначаються кримінальним законом і зумовлюють кримінальну відповідальність, оскільки посягають на цінності, що взяті під охорону нормами кримінального права.
Проступки — це менш суспільне небезпечні неправомірні діяння. Залежно від виду суспільних відносин, у сфері яких вони скоюються, а отже, від галузі права, норми якої при цьому порушуються, серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні та ін.
Залежно від характеру правових наслідків, які вони породжують, юридичні факти поділяються на правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі.
Правоутворюючі юридичні факти зумовлюють ви никнення правовідносин;
правозмінюючі — їх зміну;
правоприпиняючі — припинення правовідносин.
§6. ВИДИ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН
Класифікація правових відносин здійснюється за різними критеріями.
Перш за все правовідносини, як і юридичні норми, можна розділити за галузевою ознакою на конституційні, цивільно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові і т. д. В основі цього поділу лежить специфіка окремих сфер суспільних відносин.
183
За характером змісту правовідносини діляться на загальнорегулятивні, регулятивні і охоронні. Загальнорегу лятивні правовідносини випливаю гь безпосередньо із зако ну. Вони виникають на основі юридичних норм, гіпотези, які не вміщують вказівок на юридичні факти. Такі норми породжують у всіх адресатів однакові права чи обов'язки без будь-яких умов (наприклад норми конституційного права). Регулятивні норми, які вміщують у гіпотезі вказівку на юридичні факти, також породжують у всіх адресатів однакові правосуб"сктні можливості, які гарантуються державою. Мож.Іивісгь мати суб"єктивні права і нести юридичні обов'язки являє собою право особливого роду, елемент зигальнорегулятивних пра вовідносин.
Регулятивні правовідносини виникають на основі правомірної поведінки суб'єкта, тобто такої, яка відпо відає нормам права (більшість цивільних, трудових, ро динних та інших відносин). Вони можуть виникати і при відсутності нормативної регламентації на основі договору між сторонами. Охоронні правовідносини виникають з факту неправомірної поведінки суб'єкта як реакція держави на таку поведінку, тобто відновлення порушення права (кримінальні, адміністративні правовідносини).
В залежності від ступеня конкретизації (індивідуалізації) суб'єктів правовідносини можуть бути абсолютними і відносними.
Абсолютні правовідносини визначає лише одна сторона — посій суб'єктивного права, а всі інші зобов'язані не заважати здійсненню ним своїх прав (відносини власності: точно визначений власник). У відносних правовідносних точно визначені права й обов'язки всіх учасників — як уповноважених, так і зобов'язаних (покупець і продавець).
За характером дій зобов'язаного суб'єкта: активні (суб'єкт зобов'язаний вчинити певні дії) і пасивні (суб'єкт має утриматись від певних дій).
184
За кількістю суб'єктів: прості (між двома суб'єктами); складні (між двома І більше суб'єктами).
За розподілом прав та обов'язків між суб'єктами:
односторонні (кожна сторона має або лише права, або лише обов'язки); двосторонні (кожна сторона має як права, так і обов'язки).
Види правовідносин за видами галузей права:
адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові та інші.
Як відомо, права людини, їх реалізація, захист інтернаціональні. Тому резонно вести мову про загальнорегулятивні правовідносини міжнародного
порядку, які складаються на основі як внутрішньодержавних, так і міжнародних законів про права і свободи особи.
За міжнародним правом будь-який громадянин будь-якої держави, в тому числі і Української, може звернутися у відповідні міжнародні організації за захистом своїх прав за умови, що він вичерпав усі можливості такого захисту. Це, природно, викликає юридичний обов'язок у «іншої» сторони прийняти таке звернення і розглянути його по суті. В цьому випадку загальне міжнародне переростає в аналогічне конкретне.
185
Схеми та визначення до розділу 6
ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
Правові відносини — це специфічні суспільні відносини, учасники яких виступають носіями прав і обов'язків, встановлених нормами права.
Правовідносини
вольовий характер ідеологічна природа
виникають на основі норм права
забезпечуються (гарантуються)
державою суб'єкти наді лені правами та обов'язка ми
Види
в залежності від кількості суб'єктів
прості складні
від дії часу
—І _
за галузевою ознакою
за характером дії
зобов'язаного
суб'єкта
за методом
правового
регулювання
довготривалі коротко тривалі активні пасивні
регулятивні охоронні
договірні керуючі
ЕЛЕМЕНТИ СКЛАДУ ПРАВОВІДНОСИН
• Суб'єкти права — індивіди або соціальні спільності, які на підставі юридичних норм можуть бути учасниками правовідносин — носіями суб'єктивних прав та обов'язків.
Правоздатність — здатність особи мати права і
обов'язки.
186
Дієздатність — здатність особи своїми діями набувати і здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
• Об'єкти правовідносин.
• Зміст правовідносин.
Сукупність цих елементів охоплюється поняттям «склад правовідносин».
|
|
|
|
|
|
правових віднсхші |
|
|
|
^ |
|
Фізичні особи
громадяни
особи без громадянства
іноземні громадяни
Ознаки юридичної особи
наявність відокремленого
майна
організаційна єдність
виступає від власного
імені
здатна нести самостійну
майнову відповідальність
може бути позивачем і
відповідачем в суді
Види юридичних осіб
державні кооперативні громадські орендні акціонерні спільні, за участю зарубіжних фірм релігійні
Індивідуальні сімейні
благодійні та Інші фонди,
СПІЛКИ
|
|
|
|
|
|
Способи |
утвс |
>рення |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
розпор |
Іядчий |
|
нор я |
ма ЗО' |
гивно-Іний |
|
доз |
зіл |
ьний |
|
ДОГОЕ |
іірний |
187
Зміст правовідносин
Суб'єктивне право
можлива поведінка можливість
__ користуватися певними
соціальними благами можливість вимагати належної поведінки від відповідальної особи можливість звернутися в певних випадках до компетентних органів за захистом, примусовим забезпеченням свого права
Суб'єктивний юридичний обов'язок
необхідна поведінка міра належної поведінки
задоволення потреб інших суб'єктів
настання відповідальності
Суб'єктивне право — це вид і міра можливої поведінки суб'єкта, яка підлягає забезпеченню та охороні з боку держави.
Юридичний обов'язок — це вид і міра належної поведінки суб'єкта права.
Об'єкт правовідносин — це певне особисте або соціальне благо, для здобуття і використання якого вста новлюються взаємні юридичні права і юридичні обов'язки суб'єктів.
188
|
|
|
Види об'єктів |
|
|
|
|
|
|
|
правовідносин |
|
|
|
|
|
|
|
І |
|
|
|
|
|
матеріал |
ьні блага |
духовні блага |
|
|
дії су б' |
єктів права |
результати діяльності суб'єктів права
Юридичні факти — це конктретні життєві обстави ни, передбачені нормами права, з настанням яких вини кають, змінюються або припиняються правові відносини.
|
|
|
|
|
В |
йди юри |
ди |
чи |
их фактів |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
1 |
|
|
|
|
|
|
|
1 |
|
|
| |
|
|
|
І |
|
|
за волі |
>овим |
|
в |
зале |
жності |
|
|
за стуг |
Іенем |
|
|
за |
|
|
крите |
рієм |
|
в |
Ід пр |
авових |
|
|
визнач* |
ЇНОСТ1 |
|
|
характере |
м |
|
|
|
|
|
насі |
1ДК1В |
|
|
суб'є |
кта |
|
|
дії |
|
|
— юри |
дичні |
ції |
— |
праві |
зутворю |
Ю1 |
Іі |
— абсолі |
отні |
|
|
— активні |
|
|
|
|
|
~ |
праї |
озмінюк |
34 |
|
|
|
|
|
|
|
|
— юри |
дичні |
|
~Е |
[раво |
припин; |
Ію |
чі |
— зіднос |
ні |
|
|
— пасивні |
|
|
події |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
г |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
1 |
|
|
в зал< |
ЇЖНОС1 |
гі |
|
|
|
|
за |
приуначе» |
шям у |
|
3 |
а розподі- |
|
|
вщха |
ракте{ |
>У |
|
за с |
кладом |
|
м |
еханізмі п |
раво- |
|
л |
ом прав та |
|
|
їх дія |
ЛЬНОСІ |
гі |
|
|
|
|
вс |
>го регулю |
вання |
|
( |
обов'язків |
|
|
— фак |
ти оди |
ора |
|
г~п |
рості |
|
— |
регулятш |
ші |
|
- |
односторон |
ні |
|
зове |
й Дії |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
— фак |
ти без |
не- |
|
— сі |
сладні |
|
— |
охоронні |
|
|
- |
багатосторс |
>нн |
|
рер |
вних к |
зри- |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
дач |
НИХ ДІЇ |
мі, |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
тобі |
го ста* |
їй |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
189
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУС ЇЙ ТА РОЗДУМІВ:
1. Порівняйте поняття і структуру правовідносин з поняттям і структурою відносин. У чому їх схожість, у чому відмінність?
2. Носієм яких прав і обов'язків ви є?
3. Чи є юридичною особою: а) навчальний клас, б) середня школа; в) продовольчий магазин; г) футбольна команда?
4. Проаналізуйте зміст суб'єктивного права як елемента правовідносин.
5. Дайте характеристику поняття «юридичний обов'язок суб'єкта правовідносин».
6. Поняття і значення юридичних фактів в правовому регулюванні суспільних відносин.
7. Поняття об'єкта правовідносин.
190
РОЗДІЛ 7 ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА
ЗНАННЯ ЗАКОНІВ ПОЛЯГАЄ
НЕ В ТОМУ, ЩОБ
ПАМ'ЯТАТИ
ЇХ СЛОВА, А У ТОМУ, ЩОБ
РОЗУМІТИ ЇХ СМИСЛ
Ціцерон
§ 1. ПОНЯТТЯ І НЕОБХІДНІСТЬ ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА
Тлумачення права — необхідний і важливий елемент правореалізаційного процесу, зокрема в правозастосуванні. Перш ніж застосувати ту чи іншу норму права слід з'ясувати її реальний зміст, а в деяких випадках і роз'яснити. Тлумачення — це складна і багатоаспектна діяльність різних суб'єктів, яка має інтелектуально - вольо вий характер і спрямована на пізнання і пояснення змісту правових норм.
З приводу визначення і змісту тлумачення права в літературі існують різні думки. Одні автори розуміють під цим лише з'ясування, інші думають, що зміст тлумачення правових норм складає їх роз'яснення, треті визначають тлумачення як єдність того і іншого. Переконливою, на наш погляд, є третя точка зору, оскільки в першому і другому випадку очевидний односторонній підхід.
Тлумачення правових норм — це складний вольовий процес, спрямований на встановлення точного змісту, який вміщений в нормі права, розпорядженні, і оприлюд нення його для загального відома.
Цей процес складається з двох частин (елементів):
а) з'ясування змісту правових норм;
б) роз'яснення змісту норм права.
Тобто "інтерпретатор" спочатку з'ясовує зміст право вої норми для себе, як він буде діяти, а потім з метою встановлення однакового розуміння і застосування
191
роз'яснює зміст правового припису всім зацікавленим осо бам.
Перша частина цієї діяльності — з'ясування. Воно ха рактеризує гносеологічну природу тлумачення, яке спрямо ване на пізнання права. Тлумачення - з'ясування виступає як внутрішній процес мислення, який не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора. Під час з'ясування інтерпретатор використовує різні способи і прийоми тлу мачення, які забезпечують процес пізнання. З'ясування є необхідною умовою реалізації права у всіх формах: при дотриманні, виконанні і використанні.
Роз'яснення — друга частина єдиного процесу тлума чення права. Вона не завжди наступає за з'ясуванням, проте є продовженням розумової діяльності на першому етапі. Ця сторона діяльності щодо тлумачення адресована вже не собі, як при з'ясуванні, а іншим учасникам відно син.
При роз'ясненні об'єктивуються результати першої частини процесу. Така об'єктивізація знаходить свій ви раз у письмовій формі: офіційний акт, документ, правовий акт — або в усній: порада, рекомендації.
Таким чином, роз'яснення норм права є не що інше, як пояснення і висловлювання змісту державної волі, яка відображена в нормативне - правових актах.
Взаємовідносини з'ясування, роз'яснення та акту тлу мачення як основних елементів поняття тлумачення мо жуть бути охарактеризовані н;І практиці взаємоз'язком філософських категорій змісту і форми. При цьому з'ясування і роз'яснення — це безпосередня пізнавальна діяльність, процес її об'єктивізації зовні виступає у вигляді специфічного змісту поняття тлумачення. В той же час акт тлумачення — це форма, в межах якої пізнається і роз'яснюється зміст правових норм.
Тлумачення права, взяте в єдності його змісту (з'ясування і роз'яснення), виражається у встановленому акті, який служить оболонкою процесу пізнання і пояс нення змісту юридичних норм.
192
Звідси тлумачення — це інтелектуально - вольова діяльність щодо з'ясування і роз'яснення змісту норм пра ва з метою їх найбільш правильної реалізації, яка знахо дить відображення в особливому акті.
Більш глибокий аналіз дозволяє охарактеризувати тлумачення права як специфічн} діяльність, як особливе соціальне явище, як своєрідний фактор правової культури, момент існування і розвитку права, необхідну умову пра вового регулювання.
Необхідність тлумачення як процесу має місце і в деяких інших сферах людської діяльності, коли текст не може бути доступний, зрозумілий без відповідних опера цій щодо інтерпретації термінів, мовних знаків (переклад текстів з однієї мови на іншу, інтерпретація нотних знаків, хімічних формул і т. д.).
На відміну від інших видів тлумачення, тлумачення права — особлива діяльність, його специфіка обумовлена цілою низкою факторів:
по - перше, ця діяльність пов'язана з інтерпретацією не довільних письмових джерел, правових актів, об'єктом її є право — специфічна реальність, яка наділена особли вими ознаками, властивостями, принципами функціонуван ня;
по - друге, тлумачення в праві має за мету реалізацію правових приписів, а також є необхідною умовою право вого регулювання;
по - третє, у встановлених законом випадках ця діяльність здійснюється компетентними державними орга нами;
по-четверте, реалізація тлумачення, коли йому не обхідно надати обов'язкового значення, закріплюється в спеціальних правових (інтерпретаційних) актах.
Особливий характер тлумачення в праві вимагає не тільки специфічних способів і технологій тлумачення, але й відповідного методологічного підходу.
Перш за все потрібно мати на увазі подвійну приро ду цього явища.
193
Право в силу притаманної йому формальної визначе ності вміщено в актах — формальних, письмових джере лах. Із цих позицій тлумачення права відрізняється від тлумачення інших письмових документів. У всіх випадках читання будь-якого тексту зводиться до оволодіння цим текстом, до розуміння змісту, що міститься в ньому, ти ми, хто його читає. Проте слід мати на увазі, що коли б тлумачення в праві зводилось тільки до розуміння текстів правових актів, воно б не мало особливого значення.
Особливістю права є його дійовий характер. Закон живе, коли він виконується, реалізується в поведінці лю дей. Проте реалізація формального правового імператива можлива лише у випадку розуміння адресатом його змісту, переходу його у внутрішнє бажання, свідомість індивіда. Не випадково для права, правового регулювання характерна презумпція знання закону — припущення, що суб'єкти права, його адресати "знають" (тобто, усвідо млюють, розуміють) зміст правових приписів. А це неми нуче припускає їх тлумачення.
Звісно, що з'ясування змісту правових приписів мож ливе і поза зв'язком з їх реалізацією. Таким є наукове тлумачення древніх джерел права (законів Хаммурапі, "Руської Правди"). Проте таке з'ясування текстів норма тивних актів нічим не відрізняється від розуміння змісту інших письмових джерел. Наприклад, закони XII таблиць, древня памятка римського права, їх вивчають і розуміють не за текстом самого акта, а за цитатами і переказами більш пізніх авторів. Таке тлумачення не може бути оха рактеризовано як специфічна діяльність юристів.
Суть тлумачення як специфічної діяльності полягає в особливостях самого права як суспільного явища. Ці властивості такі, що викликають необхідність тлумачення. Це — нормативність, загальнообов'язковість, системність, формальна визначеність, державний примус.
Основу права складають норми — правила загального характеру. Причому нормативність права особливого ро ду, оскільки це рівний масштаб, який застосовується до фактично нерівних людей. Оскільки закон загальний, а
194
випадок, до якого він застосовується, — одиничний, суб'єкти, які його реалізують, — індивідуальні, необхідне тлумачення загальної норми, виявлення того, чи можливе використання її в конкретному випадку і стосовно кон кретних суб'єктів.
Право являє собою специфічне громадянське явище, яке має свої закономірності розвитку, форми прояву і реалізації, структуру конструкцій, принципи, способи, ти пи регулювання і т. д. Зазначені особливості водночас ви магають особливої діяльності щодо вияснення змісту пра ва. Мова йде не тільки про тлумачення розуміння спе ціальних юридичних термінів, але й про врахування особливостей правового регулювання.
Необхідність тлумачення в праві викликана і можли вими протиріччями між його формою і змістом. Зміст права знаходить свій вираз в нормативне - правових актах, які не завжди правдиво відображають волю законодавця. Низький рівень юридичної техніки, недоліки технічного порядку призводять до проблем, протиріч, викривлення змісту права. В подібних випадках тлумачення — умова пізнання справжнього змісту юридичних приписів.
У літературі висловлювалась думка, що тлумаченню повинні підпадати тільки незрозумілі норми, зрозумілі ж не вимагають тлумачення. Такий підхід, на нашу думку, є спірним. Адже для визначення, чи є та чи інша норма зрозумілою, потрібно її з'ясувати, розтлумачити.
Тлумачення норм права обумовлено двома факторами. По - перше, необхідністю і потребами правозастосувальної діяльності державних і інших суб'єктів суспільних відно син. По - друге, потребами навчального процесу в юри дичних вузах і юридичною наукою, яка аналізує і уза гальнює правові поняття.
У процесі тлумачення нормативне - правових актів встановлюється значення нормативних приписів, основна мета і соціальна спрямованість, місце в системі правового регулювання.
Тлумачення не вносить і не може внести поправки, доповнення чи зміни в інтерпретаційні правові норми.
195
Воно має на увазі існуючий конкретний правовий припис. Зрозуміло, що орган, який здійснює тлумачення, не може не враховувати як умов, в яких застосовується правова норма, так і її вплив на суспільну свідомість. Однак це не означає, що в процесі тлумачення, посилаючись на зміни умов виникнення нових потреб соціальне - еко номічного і господарського розвитку, можна відходити від точного змісту правових норм, надавати нормам тако го змісту, який би мав зовсім інше значення, ніж той, який вкладений в них законодавцем.
Розрізняють тлумачення індивідуального і загального правового регулювання.
Тлумачення актів індивідуального правового регулю вання виражається у встановленні оригінального змісту, який є в конкретних рішеннях і констатаціях. Воно завж ди стосується одиничних конкретних суспільних відносин і здійснюється як самим органом, який прийняв рішення щодо тієї чи іншої юридичної справи, так і іншими осо бами.
Тлумачення актів загального правового регулювання передбачає в першу чергу виявлення оригінального змісту і призначення, які є . в цих нормативних приписах, їх зв'язків і способів єднання, юридичної сили і природи.
§ 2. ВИДИ ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА ЗА СУБ'ЄКТАМИ
Діяльність державних органів, громадських організа цій і окремих осіб щодо роз'яснення норм права — друга сторона процесу тлумачення. В залежності від юридичних наслідків, до яких призводить роз'яснення, розрізняють: офіційне і неофіційне тлумачення.
Офіційне тлумачення дається уповноваженими на те суб'єктами — державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями, воно закріплюється в спе ціальному акті і має загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів, які реалізують ці норми права.
196
Офіційне тлумачення правових норм за характером і юридичними наслідками поділяється два види — норма тивне (загальне) і казуальне (індивідуальне).
Нормативне (загальне) тлумачення не призводить до створення нових правових норм, воно лише з'ясовує і роз'яснює зміст існуючих. Суть ного полягає в тому, що воно є загальнообов'язковим для всіх суб'єктів суспільних відносин і використовується багато разів.
Нормативне тлумачення застосовується у випадках, коли норми недосить досконалі ?а своєю формою, мають незрозуміле текстове розуміння при невірній і суперечли вій практиці їх застосування. Воно покликано забезпечити одноманітність в розумінні і застосуванні норм права.
Серед офіційного нормативного тлумачення слід виділити аутентичне, легальне і відомче.
Аутентичне тлумачення проводиться тим органом, яким створена дана норма права. Воно є найбільш ком петентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму, може найбільш точно розкрити її зміст. Зрозумілим є те, що будь - якого спеціального дозволу для тлумачення власних актів йому не потрібно. Він робить це в силу своєї компетенції.
Суб'єктами такого тлумачення можуть бути всі пра вові органи, наприклад, Верховна Рада України.
Юридична практика знає і інший вид нормативного роз'яснення — легальне тлумачення. В цьому випадку тлу мачення правових норм дається спеціально на те уповно важеним органом (наприклад, тлумачення, яке дається у постановах Пленуму Верховного Суду). На Конституцій ний Суд України відповідно до Конституції України по кладено обов'язок вирішення питання про відповідність законів та інших нормативне - правових актів (актів Вер ховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Авто номної Республіки Крим) Конституції України, а також офіційне тлумачення Конституції та законів України (ст. 147, 150).
197
Відомче тлумачення - здійснюється керівництвом цент ральної установи того чи іншого відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств з приводу трактування і застосування окре мих повноважень урядових нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності цього відомства.
Казуальне тлумачення — це таке тлумачення, коли норми права роз'яснюються щодо конкретної справи, тобто уточнюються суб'єктивні права і обов'язки та інші юри дичні факти і обставини в рамках конкретних правовідно син. Воно поширює свою дію тільки на конкретну ситуа цію, хоча І може враховуватись при вирішенні ана логічних справ. Найбільш поширине таке офіційне тлума чення в рішеннях Верховного Суду України щодо кон кретних справ. Казуальне тлумачення є обов'язковим для осіб, стосовно яких воно приймається. Казуальне тлума чення може бути судовим і адміністративним. Наприклад, Верховний Суд України, розглядаючи цивільну справу про визнання дійсним договору довічного утримання та про визнання права власності на житловий будинок, роз'яснив, що договір довічного утримання підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. Недодержання нотаріальної форми, якщо відсутні підстави, передбачені ч. 2. ст. 47 Цивільного Кодексу, тягне за собою недійсність угоди.1
Неофіційне тлумачення — це роз'яснення норм права, яке дається неуповноваженими суб'єктами, і тому позбав лене юридичної сили і не тягне за собою юридичних наслідків. Сила і значення неофіційного тлумачення в пе реконаності, обгрунтованості, науковості, в авторитеті тих суб'єктів, якими воно дається. Воно може виражатися в усній або письмовій формі. Його також поділяють на доктринальне, компетентності і буденне. Його суб'єктами можуть бути громадяни, вчені-юристи, практичні працівники, наукові, громадські організації.
1 Див: Практика судів України в цивільних справах Ч1-К, 1995. - С. 20
198
Доктринальне (наукове) тлумачення — це наукове роз'яснення правових актів, змісту і цілей правових норм, яке подається в теоретичних планах, в ході наукового аналізу права в монографіях вчених, науково - практичних коментаріях, на лекціях, конференціях. Його значення визначається переконливістю і авторитетом тих суб'єктів, які здійснюють це тлумачення. Базується воно на знаннях закономірностей впливу права на суспільні відносини, створенні законодавства, на узагальненні практики засто сування правових норм. Таке тлумачення здійснює знач ний вплив на правове життя суспільства.
Компетентне (професійне) тлумачення дається фахівця-ми-юристами і грунтується на професійних знаннях в га лузі права, як правило, юристів - практиків: посадових осіб державного апарату, прокурорів, суддів, адвокатів, працівників юридичних служб, редакцій юридичних ви дань, радіо і телебачення, що ведуть спеціальні юридичні огляди та консультації.
Буденне — це тлумачення норм права, яке може здійснювати будь-який суб'єкт права. Його точність зале жить від рівня правосвідомості суб'єкта, життєвого до свіду, фактів повсякденного життя. Причому від характеру такого "життєвого" тлумачення в більшості залежить стан законності, оскільки він є базою юридичної діяльності громадян, їх правомірної поведінки. Особливо це чітко проявляється під час всенародного обговорення того чи іншого нормативного акта, референдумів. Таке тлумачення має велике значення для дотримання громадянами забо рон, виконання юридичних обовязків, а також при здійсненні ними суб'єктивних прав.
§ 3. СПОСОБИ ТЛУМАЧЕННЯ
Спосіб тлумачення являє собою сукупність прийомів і засобів, які дозволяють з'ясувати зміст норми права і ви раженої в ній волі законодавця з метою їх реалізації.
Кожен з них відрізняється від іншого своїми специфічни ми особливостями і засобами з'ясування правової норми.
199
Основні способи тлумачення: граматичний, логічний, систематичний, істерико - політичний, спеціально - юридич ний.
І. Граматичний спосіб тлумачення — це з'ясування змісту правової норми шляхом граматичного аналізу її словесного формулювання на підставі лексичних, морфо логічних, синтаксичних норм мовознавства. Іноді для цьо го тлумачення вживають визначень "словесне", "філософське", "мовне", "текстуальне". Всі ці терміни хоч і близькі, але за своїм змістом різні. Наприклад, термін "текстуальне" означає скоріше об'єкт, а не спосіб тлума чення. В окремих випадках спеціалісти пропонують вжи вати термін "мовний спосіб тлумачення". Такий підхід, на нашу думку, не зовсім вдалий, тому що всі способи і ви ди тлумачення здійснюються засобами мови. У зв'язку із цим доцільно зберегти назву даного способу тлумачення як "граматичний".
Цей спосіб тлумачення вимагає від інтерпретатора знання літературної мови, оскільки законодавець в процесі правотворчої діяльності використовує офіційну державну мову, яка склалася історично і офіційно закріплена в За коні " Про мови" і Конституції України (ст. 10.)
Та, на жаль, виходить навпаки: термінотворення за власним мовним досвідом, звичкою чи навіть інтуїцією стало "справою мільйонів". Результат не забарився: сьо годні синонімія, тобто паралельне використання двох і більше слів для означення того самого поняття — звичне явище в українській правничій термінології. Мирно співіснують, навіть у межах одного правничого тексту, термінологічні дуплети на кшталт "вогнепальна зброя" та "вогнестрільна зброя", "крайня необхідність" та "крайня потреба", "строк" і "термін" тощо. Як бачимо, проблема існує, а тому інтерпретатор повинен знати добре синтак сис, морфологію, літературну мову, практику слововжи вання. Крім того, інтерпретатор повинен знати і розуміти правничу термінологію, теорію права і окремих галузей правих
200
Слід мати на увазі, що, окрім викладених вище пи тань розбудови правничої терміносистеми, якнайктивнішо-го вирішення потребує і проблема унормування українського правопису.
Разом з тим фахівцями, які вивчали проблеми тлума чення норм права, сформулював деякі загальні правила граматичного тлумачення.1 До них слід віднести такі правила:
— словам і формулюванням закону слід надавати то го значення, яке вони мають в літературній мові, якщо немає підстав для іншої їх інтерпретаціі;
— значення терміну, встановленого законодавством для однієї галузі права, не можна поширювати на інші галузі;
— якщо в законі не визначено тим чи іншим спосо бом значення юридичних термінів, то їм слід надавати того значення, в якому вони встановлюються в юридичній практиці і науці;
— ідентичним формулюванням в рамках одного і то го ж акту не можна надавати різного значення, якщо цей акт не передбачає іншого;
— не слід без належних підстав різним термінам на давати одного й того ж значення;
— словам і виразам закону потрібно надавати того значення, в якому вони вживаються в період видання за кону;
— слід враховувати сучасні тенденції розвитку прав ничої системи, які дістануть відображення і в термінології закону;
— з метою ліквідації синонімії для означення одного поняття пропонується тільки один термін, який найбільш точний за змістом та природний за формою;
— перевагу слід віддавати українським словам, найбільш відповідним за формою та чіткими за змістом.
1 Недбайло П.Е. Прнменение советских правовьіх норм — М., 1960. — С. 364 - 378; Чердницев А. Ф. Толковапне советского права. — Сверд-ловск, 1972.— С. 39-43.
201
II. Логічний спосіб тлумачення. Цей спосіб тлумачення полягає в тому, що тлумачення правового акта здійснюється з використанням різних логічних прийомів, законів формальної логіки. Якщо граматичне тлумачення має своїм завданням вияснити буквальний зміст того, що закріплено безпосередньо в тексті, то логічне має за мету, застосовуючи правила формальної логіки, виявити те. що законодавець прагнув висловити в тексті закону, але не" висловив. Зрозуміло, що для цього інтерпретатор повинен знати закони логіки, різні логічні прийоми, зокрема:
1. Логічні перетворення. Вони виникають із особли востей мовного формулювання норм права. Наприклад, в ст. 141 ч. І КК України зазначено: "Відкрите викрадення індивідуального майна громадян (грабіж) — карається поз бавленням волі на строк до трьох років або виправними роботами на строк від одного до двох років". Цю статтю потрібно тлумачити таким чином, що покаранню підлягає не сам грабіж, а суб'єкт, який його здійснив, Тому не обхідно провести логічне перетворення і сказати, що не просто особа, а всяка осудна особа, яка вчинила це пра вопорушення, підлягає покаранню за ч. І ст. 141 КК України.
Крім того, норма права не може бути описовою, в ній знаходять відображення заборони, дозвіл, обов'язок тощо. Тому, зробивши логічне перетворення, ми будемо мати: "Всяка осудна особа, яка вчинить відкрите викра дення майна громадян, буде зобов'язана понести покарання згідно зі ст. 141 ч. І КК України".
Необхідність логічних перетворень пояснюється внутрішньою структурою правової норми. Іноді внутрішня структура норми права не співпадає з зовнішньою фор мою, яка виражена в статті нормативного акта.
Звичайно, що ці процеси відбуваються легко тоді, коли суб'єкт застосування норм права має досвід, знання і вміння інтерпретувати норми права.
2. Виведення норм із норм. Це по суті логічний розвиток норм. Потрібно розрізняти логічний розвиток як прийом тлумачення і як прийом конструювання норм у
202
випадку прогалин у праві. За цими правилами більш конкретна норма виводиться із загальної норми. Напри клад, якщо суб'єкт С знаходиться в умовах У. то повинен здійснювати дії Д.
На основі цього можна вивести такі правила тлума чення: кому заборонена ціль, тому заборонена і дія, яка призводить до цієї цілі; кому заборонена дія, тому забо ронена і ціль, до якої вона призводить, якщо не можна досягти її іншим шляхом; хто \ повноваженні! щодо цілі, той уповноважений і щодо дії, якщо вона не може бути досягнута іншими діями, і навпаки. Разом із тим слід пам'ятати, що одна й та ж ціль може бути досягнута різними засобами і діями.
3. Висновки " а їогііогі" (лат — тим більше, поготів). Ці висновки складаються із двох правил: а) хто уповно важений або зобов'язаний до більшого, той уповноваже ний або зобов'язаний до меншого; б) кому заборонено менше, тому заборонено більше. Ці правила запозичені з римського права і традиційно їх відносять до логічного тлумачення. Інтерпретатор при цьому зобов'язаний керу ватись тими ж оцінками, що і законодавець.
4. Висновки із понять. Тлумачення вимагає знань на рівні понять із їх аналізом. Поняття, як логічна форма, має певні логічні зв'язки, які включають в себе: зв'язки елементів власного змісту, зміс'І даного поняття з його об'ємом і з іншими поняттями. Ознаки змісту складають певну понятійну єдність.
Поняття є синтетичною формою мислення і складніше за судження і умовивід. Поняття — це скорочені судження. Тому при інтерпретації відбувається процес навпаки — розвернення його до детальних суджень. При цьому відбуваються аналіз і синтез поняття, співвідношення його з іншими поняттями, операції, індукції, умовисновки.
5. Висновки за аналогією. Аналогія може виступати не тільки як засіб застосування правових норм при про галині в праві, але і як прийом тлумачення. Інтерпрета тору надається право розширити певні ознаки і факти. Наприклад, в законодавстві даєт ься перелік подій стихій-
203
ного лиха: заноси, паводки, повені і т. п. У цьому випад ку перелік стихійних подій можна доповнити, якщо вони виникли в житті і не зазначені в статті нормативного ак ту. Тобто провести аналогію в процесі тлумачення.
6. Висновки від протилежного. Це правило побудоване за логічним законом протирічя. Наприклад, два проти лежних судження не можуть бути істинними, одне із них обов'язково буде неправильним. Інтерпретатор повинен вияснити і усунути неправильне судження.
8. Використовується такий прийом, як доведення до абсурду. Наприклад, при аналізі поняття "джерело підви щеної небезпеки" можна визнати таким не тільки авто мобіль, але й велосипед, гужовий транспорт. У даному випадку помилковість тези доказується шляхом доведення її до абсурду.
III Систематичний спосіб тлумачення. Цей спосіб обумовлено самою системою права. Системність обумовлює з'ясування змісту конкретних норм шляхом співставлення їх з іншими нормами. Норми права не існують незалежно одна від другої, тому для глибокого і всебічного з'ясування змісту норми недостатньо її внутрішнього аналізу, а потрібне дослідження її змісту, зв'язків з іншими нормами. Наприклад, нам потрібно розтлумачити норму права, яка міститься в ч. 2 ст. 206 КК України. Читаємо: "Злісне хуліганство, тобто ті ж дії, що визначаються за своїм змістом винятковим цинізмом чи особливою зухвалістю...". Виникає питання, які ж це "тобто ті ж дії"? Звернемося до ч. І цієї ж статті КК України. В ній вказано на них. Йдеться про хуліганство, тобто умисні дії, що грубо порушують громадський поря док і виражають явну неповагу до суспільства. Для того, щоб відокремити хуліганство, яке карається в криміналь ному порядку, від дрібного хуліганства, яке карається в адміністративному порядку, слід співставити ст. 206 КК України і Указ Пленуму Верховного Суду України "Про посилення відповідальності за X) піганство", який визначає дії, які складають дрібне хуліганство.
204
У ч. II ст. 206 КК України вказані обставини, які складають злісне хуліганство, зокрема — особою, раніше судимою за хуліганство. Для з'ясування змісту ст. 206 КК України стосовно суб'єкту хуліганства потрібно звернутись до ст. 10 КК України, в якій зазначено, що суб'єктом хуліганства є особа, яка досягла 16-ти років, а суб'єктом ч. II, III цієї ж статті — особа, яка досягла 14-ти років.
Як бачимо, такий спосіб найбільш повно проявляєть ся при співставленні норм Загальної частини галузі права з Особливою частиною.
IV. Істерико - політичний спосіб тлумачення. За допо могою цього способу ми встановлюємо зміст норми пра ва, виходячи із соціальне - економічних і політичних умов прийняття нормативно-правових актів. При цьому інтер претатор посилається на факти, пов'язані з історією ви-некнення норм, які підлягають тлумаченню. Таке тлума чення необхідне в умовах, коли закони застаріли і не відображають об'єктивних умов часу їх застосування. Цей спосіб тлумачення дозволяє аналізувати різні джерела, які знаходяться за межами права: матеріали обговорення і прийняття проектів нормативних актів, початкові проекти, матеріали всенародного обговорення, різні виступи, думки тощо.
Історико-логічний спосіб тл> мачення дозволяє виявити такі правові норми, які хоч і формально не відмінені, але фактично вже не діють, тобто відсутні ті суспільні відно сини, які регулювала норма.
Все це сприяє більш точному встановленню змісту правової норми.
V. Спеціально-Іориднчне тлумачення — з'ясування змісту норми, яке грунтується на професійних знаннях юридичних наук і законодавчій техніці. Таке тлумачення передбачає дослідження техніко - юридичних засобів і прийомів виразу волі законодавця. Воно розкриває зміст юридичних термінів, конструкції! тощо. Це обумовлено тим, що в сфері законодавчої стилістики існує своя "мова" законів як особливий стиль мовлення. Перш за все це терміни і конструкції, специфічні для законотворчості.
205
Тому, щоб правильно здійснити правову кваліфікацію об ставин справи, дати їм юридичну оцінку, необхідно роз крити своєрідність "мови" законів, тобто з'ясувати зміст власне юридичних понять, категорій, конструкцій.
Цей спосіб обумовлений і тим, що наука може фор мулювати нові юридичні поняття і категорії, які викорис товуються законодавцем. Інтерпретатор вимушений звер татися до наукових джерел, де шаходить готовий аналіз тих чи інших термінів норм права, оціночних понять (тяжкі наслідки, неустойка, штраф, і. т. д.), які впливають на практику рішень конкретних справ.
В процесі тлумачення правових норм можуть врахо вуватись логіко - семантичні форми результату тлумачення: критерії істиності і правильності результатів тлумачення; об'єм тлумачення; обов'язковість тлумачення та інші пи тання.
§ 4. ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА ЗА ОБСЯГОМ ЙОГО ЗМІСТ>
Тлумачення правових норм має за мету вияснити дійсний зміст норми, який мав на увазі сам законодавець. Свою волю законодавець формулює засобами мови. Тому словесний вираз його волі може не завжди співпадати з її справжнім змістом.
Результатом тлумачення повинна бути однозначність і повна ясність змісту норми права. Особливість тлумачення за обсягом обумовлена його зв"язком з кінцевим резуль татом з'ясування і роз'яснення змісту правових норм, від яких залежить практичний ефекг тлумачення. Результати використання цих способів тлумачення обумовлюють обсяг тлумачення. Тлумачення за обсягом — це з'ясування співвідношення буквального тексту і дійсного змісту юри дичних норм. В залежності від результату, розподіляють тлумачення буквальне, розширювальне, обмежувальне.
Буквальне тлумачення — найбільш типовий вид тлу мачення, при якому дійсний зміст правової норми відпо відає буквальному тексту — ''букві" закону; "дух" і
206
"буква" закону збігаються. Наприклад, ст. 129 Конституції України зазначає, що "'Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підпорядковуються лише закону..." Як бачимо, зміст і письмовий виклад цієї норми співпадають.
Проте так буває не завжди. В силу об'єктивних чи суб'єктивних причин словесний вираз волі законодавця і фактичний зміст цієї волі, яка виражена у правовій нормі, можуть не співпадати. В таких випадках, як виключення, можуть застосовуватися розширене чи звужене тлумачен ня.
Розширене тлумачення — цс таке Ілумачення, при якому дійсний зміст норми права ширший, ніж букваль ний текст; "дух" закону ширший за його "букву".
Це означає, що норма права викладена дуже лаконіч но, і необхідні додатктові засоби, щоб правильно зро зуміти її зміст. Наприклад, за договором доручення (ст. 386 ЦК України) одна сторона (повірений) зобов'язується виконувати від імені й за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. В даному випадку роз ширеному тлумаченню підлягають терміни "повірений" і "довіритель", оскільки не вказано, хто може бути ними. Такому ж тлумаченню підлягає термін "певні юридичні дії", тобто дії, які передбачені Цивільним кодексом України відповідно до правоздатності і дієздатності суб'єктів даного договору. Розширене тлумачення потрібно здійснювати тоді, коли дається незавершений перелік обставин, умов реалізації норм права. Такий пе релік, як правило, завершується виразами "і тому подіб не", "інші", "в аналогічних випадках".
Розширене тлумачення можливе і без відповідної вказівки в законі. Зокрема, ст. 442 ЦК України передба чає відповідальність за шкоду, "заподіяну громадянинові незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб..." Чи будуть відшкодовані збит ки, якщо шкода заподіяна не громадянину, а іноземцю або особі без громадянства? На нашу думку, тут слову "громадянин" слід надавати розширеного тлумачення.
207
Обмежувальне тлумачення відбувається тоді. коли зміст норми права вужчий за її буквальне значення. На приклад, ст. 23 Кодексу про шлюб та сім'ю України зазначає, що "майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою..." Проте трапляють ся випадки, коли подружжя, не розриваючи шлюб}, про живають окремо. Чи буде за таких обставин нажите ними майно спільною власністю? В цьому випадку необхідно норму права тлумачити обмежувальним способом, (а саме, не будь-яке майно, нажите під час шлюбу, є спільною власністю).
Як бачимо, норми права, шо тлумачаться буквально, обмежувальне і розширено, як правило, — виняток з за гального правила. Властиво, ці види тлумачення є рез>ль-татом недосконалості законодавства, наявністю прогалин, незрозумілих формулювань тощо.
§ 5. ФУНКЦІЇ ТЛУМАЧЕННЯ
Тлумачення як специфічна юридична діяльність має важливе значення для правового регулювання, є не обхідною умовою існування і розвитку українського пра ва. Воно виконує наступні функції:
1. Пізнавальна функція. Вона випливає з самого . змісту, сутності тлумачення, під час якого суб'єкти пізна ють право, зміст правових приписів.
2. Конкретизаційна функція. При тлумаченні правові приписи, як правило, конкретизуються, уточнюються з врахуванням конкретних обставин.
3. Регламентуюча функція. Тлумаченням у формі офіційного роз'яснення неначе завершується процес нор мативної регламентації суспільних відносин. Це означає, що громадяни і організації, а також органи держави і посадові особи, які застосовують право, повинні керува тися не тільки юридичними нормами, але й актами їх офіційного тлумачення.
4. Правозабезпечувальпа функція. Деякі акти тлума чення видаються для забезпечення єдності і ефективності
208
правозастосовчої практики. Таким є, наприклад, роз'яснення Центральної виборчої комісії щодо порядку застосування норм закону про вибори.
5. Сигналізуюча функція. Тлумачення нормативних актів дозволяє виявити їх недоліки технічного і юридич ного характеру. Це є "сигналом" для законодавця про не обхідність удосконалення норм.
У кінцевому рахунку тлумачення як юридична діяльність є запорукою забезпечення законності і підви щення ефективності правового регулювання. В сучасних умовах його актуальність значно зросла. Це пояснюється тим, що в останні роки українське законодавство грун товно оновилось, в ньому появились нові норми і цілі галузі, розділи права (наприклад, екологічне, космічне право). Правотворчість сьогодні здійснюється на інших принципах, застосовуються нові юридичні терміни і кон струкції, цілком інший тип регулювання. В законодавчій практиці все ширше використовується зарубіжний досвід. В цих умовах тлумачення і повинно відігравати свою місію як важливий інструмент пізнання, реалізації і удо-фоналення права.
Д Інтерпретаціііні акти. Щоб отримати обов'язковий ха рактер, результати офіційного Ілумачення повинні бути формально закріплені. Для цього існують інтерпретаційні акти (акти тлумачення), які можна визначити як правові акти компетентних державних органів, що вміщують ре зультати офіційного тлумачення.
У першу чергу слід відзначити, що дані акти є пра вовими. Вони видаються компетентними державними ор ганами і мають обов'язковий характер, формально за кріплені, їх реалізація забезпечу! ться державою. В цьому полягає їх схожість з іншими правовими актами (нормативними і казуальними) За іншими ознаками інтерпретаційні акти суттєво відрізняються від норма тивних і правозастосовчих.
1. Інтерпретаційні — правові акти, які мають норма тивний характер, є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів суспільних відносин, оскільки вони виходять від
209
імені держави. Акти казуального тлумачення мають обов'язковий характер тільки для даної конкретної си туації або справи.
2. Ці акти мають певну форму, як і інші правові ак ти: постанови, укази, накази, положення, інструкції.
3. Такі акти мають певну систему і ієрархічність. Во ни мають різну юридичну силу, яка визначається юри дичною силою суб'єктів правотворчості.
4. Ці акти не замінюють нормативно-правових актів, а є лише допоміжними правовими актами, спрямованими на розуміння змісту норм права при їх застосуванні.
5. Такі акти діють на протязі часу дії нормативно-правових актів. Вони можуть відмінятись і змінюватись залежно від конкретних ситуацій, в тому числі без зміни нормативно-правових актів.
6. Інтерпретаційно-правові акти мають письмову форму виразу і публікуються в офіційних джерелах. На приклад, інтерпретаційні акти Верховного Суду України видаються в формі постанов Пленуму Верховного Суду і публікуються в "Бюлетнях Верховного Суду України". Конституційний Суд видає свої акти в формі висновків та рішень, які публікуються у "Віснику Конституційного Су ду України".
Інтерпретаційні акти можна класифікувати за різними критеріями:
1. За зовнішньою формою вони можуть бути письмо вими або усними. Письмові акти тлумачення мають відповідну структуру, тобто в них повинні виділятися певні реквізити: хто видав цей акт. коли, до яких норм права (інституту, галузі, нормативного акту) він відно ситься, коли набрав чинності.
2. За юридичною значимістю розрізняють акти нор мативного тлумачення і казуального.
Акти нормативного тлумачення поширюють свою дію на невизначене коло суб'єктів і розраховані на застосу вання кожний раз, коли реалізується норма, яка тлума читься. В цьому розумінні вони носять загально обов'язковий характер.
210
Казуальні акти відносяться до конкретного випадку і стосуються конкретних осіб; з цієї точки зору їх можна назвати індивідуальними.
3. За суб'єктами їх прийняття можуть бути: акти тлумачення виконавчо-розпорядчих, судових, проку рорських органів державної влади.
4. У залежності від того, хто видав акт тлумачення і нормативне - правовий акт, вони можуть бути аутентич ними та легальними. Якщо акт приймає і дає тлумачення один і той ж суб'єкт, тоді це аутентичне (авторське) тлу мачення.
Якщо норму права тлумачить суб'єкт, який на це уповноважений і якому це право делеговано (дозволено) законом (наприклад. Конституційний Суд України дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України), це легальне тлумачення.
5. За галузевою приналежністю норми, яка тлума читься, розрізняються акти тлумачення кримінального, конституційного, адміністративного, цивільного права то що.
6. Залежно від сфери дії акти тлумачення можуть дія ти на території всієї держави і мати локальний характер.
Все сказане дозволяє зробити висновок, що тлума чення права і його результати відіграють важливу роль в правореалізаційному процесі. Воно завершує процес пра вового регулювання суспільних відносин і робить правові норми готовими до реалізації різними суб'єктами.
211
СХЕМА ТА ВИЗНАЧЕННЯ ДО РОЗДІЛУ 7 ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА
Тлумачення правових норм — це з'ясування змісту та обсягу правової норми для себе та роз'яснення його для інших.
|
|
|
Елемеь |
Іти тлу |
мачення |
|
|
|
|
|
/ |
|
V |
|
|
|
з'ясування вих |
змісту норм |
право- |
|
роз'яснеь 1 |
шя змісту шх норм |
право- |
за способом
Тлумачення права
за суб'єктом
граматичне
логічне
систематичне
Історико-політичне
цільове
спеціально-юридичне
нормативне казуальне
- аутентичне
- легальне
------------ судове -------------
за обсягом
І— буквальне
1_ обмежувальне
розширене
неофіційне
— доктринальне професійне
----- буденне
212
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЙ ТА РОЗДУМІВ:
1. Для чого необхідне тлумачення (з'ясування і роз'яснення) норм права?
2. Якими можуть бути резу Іьтати тлумачення право вих норм в залежності від співідношення "духу" і "букви" закону? Чим керується правозастосувач - "духом" чи "буквою" закону?
3. У чому полягає різниця нормативного і казуально го тлумачення?
4. Розкрийте види і способи тлумачення.
5. Висвітліть соціально-політичні значення тлумачення.
6. Докажіть особливості тлумачення норм права за участю органів внутрішніх справ
РОЗДІЛ 8 РЕАЛІЗАЦІЯ І ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА
БЕЗ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПРАВА НЕ МОЖНА Й НАРОД ЗБАГАТИТИ
І. Посошков
§ 1. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА
Право має зміст і цінність для особи, суспільства, якщо воно реалізується. Проте встановлені державою пра вові норми не можуть виконати регулювальної ролі без складного механізму їх реалізації
Без втілення правових приписів в життя норми права мертві, власне, вони гублять своє соціальне призна чення. «Право ничто, — відзначає Л. Явич, — если его положення не находят своей реа.Іизации в деяльности лю дей й их организаций, в общесткеньїх отношениях. Нельзя понять право, если отвлечься от механизма его реализа-ции в жизни общества»1 .
Під реалізацією права розуміють втілення приписів юридичних норм в життя шляхом правомірної поведінки суб'єктів суспільних відносин (державних органів, посадових осіб, громадських організацій і громадян).
Реалізація права завжди зв'язана з правомірною поведінкою людей, тобто такою поведінкою, яка відповідає правовим приписам. В одних випадках це активні позитивні дії (використання права або виконання обов'язків); в інших — це бездіяльність суб'єктів (утримання від здійснення протиправних дій). Отже, правомірна поведінка суб'єктів суспільних відносин реалізує норму права, неправомірна — порушує.
Правові норми реалізуються в різних формах. Це обумовлено низкою обставин: а) різноманітністю змісту і
'ЯвичЛ. С, Общая теорня права.—Лешшград, 1971. — С. 201
214
характеру суспільних відносин, які регулюються правом;
б) відмінністю засобів впливу права на поведінку людей;
в) специфікою змісту норм права; г) статусом того чи іншого суб'єкта в загальній системі правового регулювання, його відношенням до юридичних приписів; д) формою зовнішнього прояву правомірної поведінки.
У літературі класифікація форм реалізації права проводиться на різних засадах.
За суб'єктним складом розрізняють індивідуальну і колективну форми реалізації. Деякі правові вимоги неможливо провести в життя інакше, як об'єднавши одну з іншою, створившії колективний суб'єкт права.
За характером дій суб'єктів виділяють такі ступені їх активності і спрямованості, як дотримання, виконання, використання і застосування.
Дотримання права — це така форма реалізації, яка властива пасивній поведінці суб'гктів. Для неї характерним є утримання від активних дій, заборонених юридичними нормами. В більшості випадків дотримання права проходить непомітно і, як правило, не фіксується. Саме тому його юридичний характер яскраво не проявляється. У цій формі реалізуються забороняючі норми. Наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км/год.
Виконання права — це така форма реалізації, коли суб'єкти виконують покладені на них юридичні обов'язки. В цих випадках вони діють активно. В даній формі реалізуються зобов'язуючі норми права. Наприклад, реалізація договірних зобов'язань, своєчасне заповнення і подача у податкову інспекцію декларації про доходи.
Використання права — це^ така форма реалізації, коли суб'єкти на свій розсуд за власним бажанням використовують надані їм права. На відміну від дотримання і виконання, які зв'язані з реалізацією заборон і юридичних обов'язків, використання полягає в активній поведінці учасників суспільних відносин щодо реалізації дозволених правом дій. Шляхом використання
215
реалізуються дозволяючі норми. Наприклад, реалізація права на вищу освіту.
Ці три форми реалізації права, в ході яких юридичні норми втілюються в життя безпосередніми діями самих суб'єктів суспільних відносин, називають формами безпосередньої реалізації права. В. таких формах реалізуються багато норм права, проте не всі.
Є немало випадків, коли дотримання, виконання і використання є недостатніми для забезпечення повної реалізації юридичних норм і вимагають втручання в цей процес компетентних органів, які наділені державно-владними повноваженнями. Наприклад, нарахування пенсії, прийняття на роботу, виконання військового обов'язку і інші.
§ 2. ЗАСТОСУВАННЯ ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА РЕАЛІЗАЦІЇ НОРМ ПРАВА: ПОНЯТТЯ І РИСИ
Як уже зазначалося, норми права спрямовані на регулювання суспільних відносин у відповідності з зав даннями та функціями держави на даному етапі її розвит ку. Ця мета може бути досягнута лише в тому випадку, якщо норми права будуть реалізуватися на практиці та здійснювати реальний вплив на відповідні суспільні відно сини. Деякі правові норми для своєї реалізації вимагають правозастосувальної діяльності державних органів і упов новажених на це державою органів громадських об'єднань.
Застосування правових норм — це здійснювана компетентними органами або об"єднаннями організаційно-правова діяльність, результатом якої є підтвердження, встановлення, зміна юридичних прав і обов'язків відповідних суб'єктів реалізації цих норм1 . ;
У юридичній науці існують і інші тлумачення цього поняття. Зокрема, застосування норм права — це
1 . Рабіновнч М. П. «Основи загальної теорії права та держави». Посібник для студентів. —Бородянка, 1()93.— С. 90.
216
державно-владна діяльність державних органів, а у деяких випадках — і громадських об'єднань, посадових осіб щодо реалізації норм права у конкретному випадку1 .
Застосування норм права державними органами має особливе значення, оскільки, по-перше, ця форма реалізації норм права є важливим засобом здійснення ни ми керівництва суспільством; по-друге, лише державні ор гани мають право застосовувати санкції до порушника вимог норм права2 . Порушення вимог правових норм створюють у відповідних органів держави право притягти порушників до відповідальності, а у останніх, звичайно — можливість понести покарання. • Специфічним для органів держави при цьому є те, що їх права щодо інших суб'єктів права постають відповідно до їх обов'язків перед державою в цілому. Якщо деякі суб'єкти права можуть в принципі і не скористатися своїми правами, то державні органи у всіх випадках зобов'язані здійснити свої права щодо інших суб'єктів права.
Застосування норм права державними органами є основою для утвердження поширеної в юридичній літературі точки зору, згідно з якою застосовують норми права лише органи держави' , і ця їх діяльність виражається у виданні індивідуальних актів владного характеру — правозастосувальних актів, на основі яких у відповідних учасників суспільних відносин виникають їх суб'єктивні права та обов'язки.
При цьому особливо виділяється діяльність у цій галузі органів правосуддя — судових та арбітражних, які будучи найбільш специфічними юридичними органами, не тільки застосовують норми права, але й з метою охорони правопорядку та прав суб'єктів правовідносин при
'. Бабаєв В. К. Теория современого совстского права. — Н. Новгород, 1991 — С. 94.
2.Теория государства й права. Учебник. Й щ. 2.—Ленинград, 1987. -С. 467. 3. ТаІ^же. — С.467.
217
необхідності опрацьовують правоположення, що
заповнюють прогалини у законодавстві.
Застосування права здійснюється в строго визначених законом процесуальних формах. І чим чіткіші, детальніші ці форми, чим ефективніше застосовується право, тим надійніші гарантії прав та свобод громадян, тим суворіший режим законності.
Застосування права не можна пов'язувати лише з притягненням правопорушника до відповідальності. В основному це правомірна організуюча діяльність. Це форма життя права. Такою є управлінська, господарська та багато інших видів діяльності. Реєстрація шлюбу в органах ЗАГСу, нарахування та виплата пенсій, усиновлення — все це приклади правозастосувальної діяльності. У зв'язку з цим слід розрізняти застосування диспозиції правової норми (при правомірній діяльності) та санкції правової норми (при здійсненні правопорушення).
Враховуючи сказане, ми можемо виділити основні риси застосування правових норм:
1) у передбачених законодавством випадках воно виступає необхідною організаційною передумовою реалізації правових норм, внаслідок чого його соціальним призначенням є організація певних суспільних відносин;
2) це діяльність тільки державних органів і уповноважених на це державою органів, громадських об'єднань, оскільки вона мусить мати державно-владний характер;
3) набуває юридичне значущого характеру насамперед тому, що відно.сини, які виникають, змінюються або припиняються внаслідок такої діяльності, мають вигляд взаємних юридичних прав і обов'язків пев них суб'єктів;
4) такі відносини, зв'язки встановлюються шляхом винесення (на основі правових норм і відповідно до конкретних життєвих ситуацій) індивідуальних формально-обов'язкових рішень. Прийняття таких рішень є
218
визначальним елементом, серцевиною змісту
правозастосувальної діяльності;
5) правозастосування відбувається тільки на підставі юридичних норм і в порядку, передбаченому юридичними нормами;
6) це своєрідний процес, який регламентований спеціальними нормами і складається з певних послідовних стадій;
7) підпорядковується певним загальним вимогам, які забезпечують правомірність, справедливість та ефективність;
8) інтелектуально-юридичні результати правозастосування, тобто відповідні рішення, фіксуються, виявляються зовні у повній, встановленій законодавством формі — в актах застосування права'.
§ 3. СТАДІЇ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВОВИХ НОРМ
Застосування норм права — це діяльність, яка включає в себе декілька етапів — стадій.
Звичайно виділяють три основні стадії процесу застосування права:
1) встановлення та аналіз фактичних обставин діла (фактична основа);
2) вибір норми права та її аналіз — перевірка справності та правильності тексту норми, аналіз її з точки зору законності, дії в часі, в просторі, тлумачення норм (юридична основа);
3) прийняття рішення у справі2.
Деякі науковці додають до них ще одну, заключну стадію — доведення змісту рішення до відома зацікавле них осіб та організацій. Застосування права — це офіційна, процедурно-регламентована діяльність, і така
. Див. Рабінович П. М. Основи загальної Іеорії права та держави. Посібник для студентів. — Бородянка, 1993. — С. 90-91
• Див: Лазарев В. В. Применение советскої о права. — Казань, 1972 — С. 39. Дюрягин Й. Я. Применение норм советскої ч права, — С. 49. Алексеев С. С. Общая теория права — М., 1982.— С. 330.
219
його стадія є необхідною в умовах строгого режиму за конності. В яких би формах вона не здійснювалася, вона завжди обов'язкова1 .
Важливо також підкреслити, що всі дії компетентного органу, які передують винесенню рішення, складають єдиний процес і виділити в ньому окремі стадії можна лише логічно.
М. Рабінович виділяє наступні основні стадії застосування норм права:
1) встановлення юридичне значущих фактів і пошук правової норми, яку належить застосувати до них;
2) перевірка справності та правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми;
3) з'ясування змісту правової норми;
4) прийняття рішень у справі;
5) оформлення рішення у акті застосування правової норми.
Саме на цю класифікацію стадій застосування норм права ми і будемо орієнтуватися при їх розкритті.
Встановлення юридично значущих фактів. Встановлюються ті обставини, на наявність або відсутність яких розрахована правова норма. Наприклад, відповідно до сімейно-шлюбного законодавства усиновлення може бути скасоване, якщо рішення про усиновлення було здійснено на основі підроблених документів, або коли усиновитель був позбавлений батьківських прав, або визнаний в установленому законом порядку недієздатним, а також при фіктивному усиновленні. Суд, застосовуючи дану норму, повинен встановити вищезазначені обставини. Якщо мова йде про застосування норми кримінального права, то з'ясовуються обставини, сукупність яких створюють склад злочину. При встановлені фактичних обставин справи слід керуватися наступними вимогами: встановлюються лише факти, що
1 . Правоприменение в Советском государстве. — М.: «ЮрІІдическая литература», 1985. — С. 33.
220
мають юридичне значення І стосуються даної справи; факти повинні встановлюватися об'єктивно і повно, сумнівів та недомовок при цьому бути не повинно; встановлені факти повинні бути істинними. Фактичні дані встановлюються в процесі доказування.
У процесі застосування права досліджуються та оцінюються два види фактичних обставин і даних. По-перше, ті, з якими норма зв'язує певні юридичні наслідки. Вони виступають в ролі юридичних фактів, або необхідних елементів складного фактичного змісту. По-друге, вивчаються та враховуються також ті фактичні обставини і дані, які не враховуються при юридичній оцінці випадку, що розглядається, але є суттєвими для прийняття рішення у межах, передбачених відповідною нормою.
Оцінка фактичних даних має за мету встановлення їх достовірності, визначення їх відношення до випадку, що розглядається, і значимості його для кінцевого висновку у справі. Велике значення для застосування права мають проблеми юридичних доказів. Докази необхідні лише там, де для рішення потрібно встановити факти, що мають юридичне значення.
Доказами у праві є будь-які дані, за допомогою яких правозастосувальний орган встановлює достовірність фактів, що служать основою у вирішенні справи, подій, ознак, явищ, які в свою чергу виступають джерелами інформації про такі факти. Види юридичних доказів досить різноманітні. До них відносяться предмети, покази свідків, документи.
Пошук правової норми, яку належить застосовувати до них. Встановивши фактичні обставини справи, що характеризують життєву ситуацію, необхідно відшукати норму, що передбачає цю ситуацію. Відношення даного життєвого випадку до певних юридичних норм — це і є кваліфікація. Кваліфікується, однак, не лише злочин або проступок. Кваліфікується будь-яка поведінка, що вимагає юридичної оцінки. Так, якщо виплачується квартальна премія робітнику тієї чи іншої галузі — це робиться на
221
основі відповідної норми; укладається шлюб — мається на увазі норма, що дозволяє це робити. У всіх таких випадках кваліфікації правомірної поведінки відбувається одна і та ж розумово-технічна операція — пошук необхідної норми та «підведення» під неї конкретного випадку.
Квалафікації підлягають. звичайно, і
правопорушення (злочини і проступки). У цьому випадку встановлений склад правопорушення співвідноситься з відповідною юридичною нормою. У випадку співпадання встановлених обставин з ознаками правопорушення, передбаченими нормою, і відбувається її подальше застосування. Встановивши, наприклад, що заволодіння майном було здійснено способом небезпечним для життя потерпілого, слідчий кваліфікує дії нападника не як пограбування, а як розбій.
Тісний взаємозв'язок та взаємозумовленість правових норм визначає необхідність вибору і аналізу ряду випадків не однієї, а декількох норм, які доповнюють, розвивають та уточнюють одна одну, лише в комплексі створюють правову основу у вирішенні справи. Важливо також врахувати при виборі норми загальні розпорядження та нормативні принципи відповідного правового інституту, галузі права, акти нормативного та казуального тлумачення.
Уміння вибрати відповідну норму передбачає перш за все знання норм діючого права, тих прав та обов'язків, які вони надають для суб'єктів права. А це в свою чергу вимагає знань специфіки правничої мови, термінології, яка застосовується у нормативних актах. Річ у тім, що хоча в основі правничої мови (норми) і лежить літературна мова, тим не менше ряд понять цієї мови, як і всякої спеціалізованої мови, має більш визначений зміст та чіткі ознаки (наприклад, не все те, що називається хуліганством в розмовній мові, визнається таким у праві).
Наступна, друга стадія застосовування норм права — перевірка достовірності і правильності тексту.
222
Після того, як ми відшукали потрібну норму, необхідно її перевірити. Перевіряючи юридичну норму, необхідно: 1) вияснити її достовірність (це підтверджується офіційним виданням, в якому вона вміщена; неофіційними передруками норм, де може бути перекручено її зміст, користуватися не слід); 2) встановити, чи діє дана норма, тобто чи вона не змінена, чи не відмінена.
Правильний вибір норми права передбачає уміння вибрати офіційний текст закону, уміння встановити юридичну силу норми в залежності від становища органу, що її видав, в системі інших органів держави. На практиці можливі випадки протиріч між нормами права, виданими різними органами. У випадку таких протиріч юридичну силу має норма, видана органом, що займає більш високе становище. Можуть також зустрічатися протиріччя між нормами, виданими у різний час одним і тим же органом. У такому випадку діє норма, видана пізніше в тій мірі, в якій її зміст не замінено нормою, прийнятою раніше. Зрештою, можуть бути випадки, коли формально продовжують зберігати юридичну силу норми, що є фактично замінені пізніше прийнятими нормами. У подібних випадках мають юридичну силу тільки ці останні1 .
Третя стадія — з'ясування змісту правової норми.
Тлумачення правової норми — це діяльність щодо з'ясування або роз'яснення її змісту з метою правильного її застосування і реалізації. Тлумачення права є необхідним елементом його застосування, і тому розглядається в якості самостійної стадії правозастосувальної діяльності. Необхідність тлумачення норм права пояснюється, по-перше, тим, що норма права носить загальний характер і в кожному випадку застосування потрібно з'ясувати, чи підпадає під її дію дана конкретна ситуація; по-друїе, тим, що далеко не всі юридичні норми сформульовано вдало та чітко.
1 .Теория государства и права. Учебник. Изд. 2. — Ленинград, 1987.—
С.470.
223
Тлумачення правових норм, будучи посадовим обов'язком компетентного органу держави і її представників, складає в той же час право чи правовий обов'язок всіх учасників судопровадження. Засвоєння норм права — необхідна умова активної та свідомої участі громадськості в законодавчому процесі.
Принцип незалежності консультантів і
підпорядкованість їх тільки закону визначає особливе значення правосвідомості учасників, які тлумачать норми права у зв'язку з їх безпосереднім застосуванням. Критерієм правильності тлумачення служить найбільш повна і точна відповідність роздумів інтерпретатора щодо правової норми державній волі. Невідповідність суб'єктивного сприйняття правової норми її дійсному змісту — шлях до вільного застосування норм права, до заміни тлумачення творчістю, до послаблення законності.
Четверта стадія застосування правових норм — прийняття рішення у справі.
Прийняття рішення компетентним органом — одна із найважливіших стадій застосування права. Саме у ви данні індивідуального акта на основі права виявляється застосування права у істинному (розумінні) змісті слова, в той час, як всі попередні стадії лише підготовляють умо ви та матеріали для кінцевого рішення. Винесення рішен ня — це акт, що пов'язує норми права з конкретним випадком, встановлює права та обов'язки визначених суб'єктів права. На цій стадії остаточно вирішуються пи тання про достовірність та достатність для винесення рішення зібраних фактичних даних, їх правової кваліфікації. Саме тому від прийняття рішення безпосередньо залежить зміцнення законності, охорона прав громадян, авторитет законодавства.
Рішення — це водночас юридичний факт, що служить основою для виникнення правовідносин, вольовий акт, що є результатом інтелектуальної діяльності та закріплюється звичайно в офіційному письмовому документі, та державно-владне веління (наказ)
224
індивідуального характеру. Воно є також визначеним логічним висновком із аналізх фактів та юридичних підстав. Не можна, звичайно, заперечувати того, що з формально-логічної сторони рішення у справі являє собою умозаключення, в якому конкреіні факти підводяться під норми права. Можна припустити це як спрощену, схематичну модель, як визнання великого значення логіки та логічних конструкцій у застосуванні права. Більш того, перед кінцевим прийняттям рішення у справі необхідно отримати ряд попередніх висновків, більшість яких також будується за типом силогізму (оцінка окремих доказів, визначення повноти фактичного складу і т. д.).
У той же час при прийнятті рішення у справі діє цілий комплекс факторів, що не входять у структуру силогізму. Силогізм у повній мірі проявляється у випадках, коли правозастосувальна норма виключає свободу розсуду правозастосувача. Виносячи рішення відповідно до її однозначного припису (визнання факту юридичне значущим, застосуванням абсолютно визначеної санкції і т. д.), він лише констаїує, що випадок підлягає під дію норми, там, де норма встановлює межі для розгляду на свій розсуд, правозастосувач вибирає в цих межах найдоцільніший та-обгрунтований з його точки зору варіант. В такому випадку рішення справи виходить за рамки логічного силогізму.
П'ята і остання стадія застосування правових норм — це оформлення рішення в акті застосування правової норми.
Зміст рішення щодо юридичної справи визначаєть ся, головним чином, його фактичними обставинами. Ра зом з тим при прийнятті рішення правозастосувач ке рується вимогами диспозиції (санкції) норми, яка застосо вується.
Винесення рішення щодо справи слід розглядати у двох аспектах.
По-перше, це розумова діяльність, яка полягає в оцінці зібраних фактів і встановлення на їх основі дійсної картини того, що сталося, в кінцевій юридичній
225
кваліфікації і визначенні для сторін юридичних наслідків — прав і обов'язків.
По-друге, рішення щодо справи являє собою документ — акт застосування права, в якому закріплюється розумова діяльність щодо вирішення юридичної справи, офіційно фіксуються наслідки для конкретних осіб.
Правозастосовне рішення відіграє особливу роль в механізмі правового регулювання. Раніше вже відзначалося, що юридичні норми і суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які виникають на їх основі, забезпечені можливістю державного примусу, проте остання реалізується власне за індивідуальним правозастосовним рішенням, оскільки ці рішення можуть бути виконані у примусовому порядку.
Можливість примусового виконання актів застосування права обумовлює їх особливість і пред'явлення до них вимог обгрунтованості, доцільності, справедливості, законності.
§ 4. ПРАВОЗАСТОСУВАЛЬНИИ АКТ: ПОНЯТТЯ, ВЛАСТИВОСТІ, ВИДИ
Акт застосування правових норм — це формально обов'язкове волевиявлення компетентних державних органів або уповноважених на це громадських об'єднань, яке підтверджує, встановлює, змінює або припиняє юридичні права й обов'язки персоніфікованих суб'єктів у конкретній життєвій ситуації1.
Виділяють наступні юридичні властивості правозастосувальних актів: 1) можуть прийматися будь-якими органами держави; 2) є формально обов'язковими щодо персонально визначених суб'єктів; 3) вміщують індивідуальні приписи (веління), розраховані на регулювання лише окремого. конкретного випадку
'. Рабінович М.П. Основи загальної теорії права та держави. Посібник для студентів. — Бородянка, 1993. — С. 90.
226
(відношення), тому їх юридична чинність вичерпується одноразовою реалізацією; 4) можуть мати письмову, усну або конклюдентну (тобто у вигляді фізичних волевиявляючих дій) форми зовнішнього прояву; 5) не можуть мати зворотної дії в часі.
Це акти разової дії. На відміну від нормативно-правових актів життя правозастосувальних актів вичерпується, як правило, одноразовим застосуванням, хоча породжені ними правові стани можуть продовжуватися досить довго (наприклад, факт реєстрації шлюбу та продовжувані правові сімейно-шлюбні відносини). Прикладом індивідуально-правових актів є наказ керівника підприємства (відомства) про прийом на роботу або звільнення з роботи працівника або службовця, вирок або рішення суду тощо.
Правозастосувальні акти — необхідний засіб для переведення загальнообов'язкових нормативних приписів у сфері конкретних життєвих ситуацій та стосовно конкретних осіб. Закріплене в Конституції право на житло перетворюється у конкретне право, переходить із потенційного права у реальне тільки в результаті прийняття індивідуального (правозастосувального)
акта-рішення житлово-комунальних органів про виділення квартири та видачі на неї ордера. Виконання індивідуально-правових актів обов'язково повинно виконуватися тими особами, яким вони адресовані. Саме це виконання гарантується державою.
Приймаються Правозастосувальні акти практично всіма, в тому числі і законодавчими органами.
Правозастосувальні акти різноманітні за органами, що їх приймають, за характером вирішуваних юридичних справ та інших обставин, але в основному їм всГм властива чотирьохелементна структура:
1) вступна частина (назва документу та органу, що його прийняв, предмет справи, термін прийняття і т. д.).
2) констатуюча (описова) частина (виклад, суть справи);
227
3) мотивуюча частина (аналіз) доказів, їх оцінка, юридична класифікація та її обгрунтування);
4) резолюційна частина (висновки правозастосу-вального органу щодо справи, яка вирішується)1 .
Класичним прикладом описання структури акта є вирок або рішення суду.
Для окремих правозастос\ вальних актів характерна спрощена процедура їх прийняття та структура. Так, відповідно до статті діючого законодавства «Про ад міністративні правопорушення» працівники міліції обкла дають штрафом на місці порушення без складання прото колів та постанови про застосування адміністративного стягнення. Підсумком такої процедури є і спрощений пра-возастосувальний акт — квитанція встановленого зразка.
Правозастосувальні акти поділяються на види:
1) за суб'єктами прийняття — акти глави держави (президента): акти органів державної влади, управління, суду, контрольно-наглядових органів; акти уповноважених органів громадських об'єднань;
2) за галузевою приналежністю застосувальної нор ми—цивільно-правові, адміністра гивно-правові; криміналь но-правові та інші акти;
3) за юридичною формою — постанови, укази, розпорядження, рішення, накази, ухвали, протести, подан ня, висновки тощо;
4) за соціальною функцією у правовому регулю ванні, охороні.
Таким чином, акти застосування норм права є важ ливим засобом реалізації приписів правових норм.
'. Див: Бабаєв В. К. Теория современноіо советского права. — Н.Нов город, 1991. — С. 108.
228
§ 5 ПРОГАЛИНА У ПРАВІ. ШАЛОГІЯ ЗАКОНУ І * АНАЛОГІЯ ПРАВА
Ні одне законодавство не може врахувати різно манітність суспільних відносин, які вимагають правового регулювання. Тому на практиці правозастосувальної діяльності виникають ситуації, коли необхідно вирішувати конкретні справи, а правової норми, яка б регулювала ці конкретні відносини, немає. В наявності маємо прогалину у праві.
Прогалина у праві — цс відсутність конкретного нормативного розпорядження щодо обставин, які знаходять ся у сфері правового регулювання і вимагають юридичного впливу.
Необхідно підкреслити, їло прогалини у праві — це поняття, в основі якого лежить неповнота юридичної бази використання права. Випадки повного неврегулюван-ня тих чи інших відносин також можна умовно назвати прогалиною у праві.
Коло суспільних відносин, які утворюють сферу правового регулювання, встановлюється законодавцем двома шляхами.
По-перше, кожна юридична норма регулює окре мий вид суспільних відносин, ошаки якого описані в її гіпотезі. Таким чином, кожна норма мас свою «ділянку» в загальній сфері правового регулювання. Сукупність подібних «ділянок», якщо мати на увазі всі без винятку норми будь-якої галузі, і складають загальну сферу пра вового регулювання тієї чи іншої галузі.
По-друге, коло відносин, які визнаються правовими, законодавець закріплює за галузями права за допомогою спеціалізованих норм. Такі норми призначені для встано влення кола відносин, яке входить у сферу правового ре гулювання. Так, ст. 2 ЦК України має заголовок «Відносини, що регулюються цивільним кодексом України». В Кодексі про шлюб та сім'ю України записа но: «Цей Кодекс встановлює порядок і умови одруження, регулює особисті і майнові відносини, які виникають в
229
сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї; відносини, які виникають у зв'язку з усино вленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на ви ховання; порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану». Аналогічним спо собом фіксується коло правових відносин і в інших галу зях права.
Разом з тим для правозастосовувача недостатньо визначити правовий характер випадку, який розглядаєть ся. Йому необхідно знати, які його правові наслідки. Цю інформацію він може отримати лише з конкретних норм, в диспозиціях яких сформульовані в загальному вигляді права і обов'язки сторін. Якщо таких норм немає, то ми знову знаходимо прогалину у законодавстві.
Наявність прогалин у праві небажана, вона свідчить про відповідні недоліки провової системи. Проте вони об'єктивно можливі, а в деяких випадках неминучі. Прогалини у праві виникають з таких причин:
1) в силу того, що законодавець не зміг охопити формулюванням нормативного акта всіх життєвих ситуа цій, які вимагають правового реї улювання;
2) внаслідок недоліків юридичної техніки;
3) внаслідок постійного розвитку суспільних відно син.
Єдиним способом подолання прогалин у праві є прийняття відповідним уповноваженим органом норми, якої немає, або групи норм права. Проте швидке подо лання таким способом прогалин не завжди можливе, оскільки це пов'язано з процесом нормотворчості. Однак органи, які застосовують норми права, не можуть відмо витися від вирішення конкретної справи з причини непов ноти законодавства. Для того, щоб уникнути цього, у праві існує інститут аналогії, який означає подібність жит тєвих ситуацій і правових норм. Він передбачає два опе ративних методи подолання прогалин:
1) аналогія закону;
2) аналогія права.
230
У літературі Існує дві позиції стосовно питання, хто має право застосовувати аналогію. Одні стверджують, що тільки суд, а інші — що й інші державні органи. В першу чергу це залежить від того, як це питання ви рішується законодавством. В постанові Пленуму Верхов ного Суду України «Про судове рішення» від 29 грудня 1971 р., № 15 зі змінами, внесеними постановами Плену му від 24 квітня 1981 р., № 4 та від 25 грудня 1992 р., № ІЗ вказується, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законо давства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню щодо даних правовідносин, а за їх відсут ності — на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України1 . Це означає, що суд може застосовувати анало гію закону і права. Усунення прогалин в праві шляхом аналогії є казуальним і не є правовим прецедентом.
Аналогія закону — вирішення конкретної справи на основі норми права, яка розрахована на регулювання подібних суспільних відносин, близьких за значенням і ха рактером. Тут поширюється дія норми на відносини, подібні предмети правового регулювання. Використання аналогії закону передбачає застосування окремої, конкрет ної норми нормативно-правового акта. В даному випадку не можна ототожнювати аналогію закону і застосування нормативного акта, оскільки нормативний акт поєднує ба гато норм права. Ці норми можуть мати різний зміст, регулювати різні правовідносини і виключають аналогію. З таких же причин неможливе застосування за аналогією закону цілого комплексу норм, які входять у правовий інститут.
Особливим варіантом застосування за аналогією є субсидіарне застосування права. Це застосування правових норм одного інституту або галузей права до відносин, які
' • Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. —'к., 1995. — С. 411.
231
регулюються іншим інститутом або іншою галуззю. Вони здебільшого передбачені законом
Є випадки субсидіарного застосування, які законом не передбачені. Вони засновані на системності права, обумовлені розподілом його на галузі та інститути, зв'язками між ними. Наприклад, сімейне право раніше було підгалуззю цивільного права. Теоретичною основою субсидіарного застосування є система суспільних відносин, заснована на зв'язку між ними. Необхідність такого застосування виникає тоді, коли для тієї чи іншої норми права з'являється додатковий об"єкт (предмет) регулюван ня.
Отже, субсидіарне застосування — це аналогія за кону, але вже більш високого рівня.
Аналогія права — вирішення конкретної справи, виходячи із принципів в цілому, галузі чи інституту даної галузі права. Мова перш за все йде про такі принципи права, як справедливість, гуманізм, рівність перед законом та інші.. Подібні принципи закріплюються в Конституції України і інших законах.
Аналогія закону і аналогія права — виняткові за соби у праві, і вони вимагають дотримання низки відповідних умов, які забезпечують правильне їх застосу вання. Тому для того, щоб використовувати аналогію права, необхідно:
по-перше, встановити, що дана життєва' ситуація має юридичний характер і вимагає правового вирішення;
по-друге, переконатися, що у законодавстві відсутня конкретна правова норма, покликана регулювати подібні випадки;
по-третє, відшукати в Іаконодавстві норму, яка регулює подібний випадок, і на її основі вирішити справу (аналогія закону), а при відсутності такої опертися на за гальний принцип права і на його основі вирішити справу (аналогія права);
по-четверте, в рішенні щодо справи дати мотивова не пояснення причин застосування до даного випадку аналогії закону чи аналогії права. Властиво цим забезпе-
232
чується можливість перевірити правильність вирішення справи.
Таким чином, застосування права за аналогією — це це самовільне вирішення справи. Прийняття рішення здійснюється відповідно до державної волі, яка виражена у правовій системі в цілому або в окремих нормах права, які регулюють подібні відносини Шляхом аналогії право-застосовний орган прогалину у праві не усуває, а лише переборює. Прогалина може буї й усунена тільки компе тентним нормотворчим органом.
Інститут аналогії має обмежене застосування у праві. Застосування аналогії недопустиме в кримінаїьному та адміністративному праві, оскільки діє непорушний принцип — «немає правопорушення без вказівки на це в законі», що служить гарантією захисту особи. В інших галузях правя аналогія допускається, а в таких, як цивільне і цивільно-процесуальнс право, вона прямо за кріплена.
Схеми та визначення до розділу 8 РЕАЛІЗАЦІЯ І ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА
Реалізація норм права — це втілення встановлених правових норм в діяльність суб'єктів права шляхом вико нання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон. ,
- реалізуються обов'язки
1— реалізується право
1— реалізуються права і обо в'язки
характер пра вових зв'язків
Класифікація форм реалізації права
— загальні право відносини
— конкретні правовідносини
добровіль ний примусовий
правове становищі1 суб'єктів
цивільно-правове
а дмщістративно-пра вове
Застосування права — державно-владна, організаційна діяльність компетентних органів держави і посадових осіб щодо реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).
234
Акти застосування юридичних норм — це спосіб закріплення і зовнішнього виразу державно-владних правил поведінки (велінь) індивідуального характеру, які підтверджують, встановлюють, змінюють або припиняють юридичні права і обов'язки персоніфікованих суб'єктів у конкретній життєвій ситуації.
Властивості акта застосування права
державно-владнии характер
індивідуально-конкретне веління
визначає суб'єктивні права і суб'єктивні юридичні
обов'язки
встановлює міру відповідальності за правопорушення
тільки пряма дія в часі
письмова або усна форма виразу
Стадії застосування права
аналіз фактичних обставин справи
вибір правової норми
перевірка достовірності і правильності тексту,
визначення меж дії та юридичної сили правової норми
тлумачення юридичної норми
прийняття рішення у справі
оформлення рішення в акті застосування права
Прогалини в праві — це відсутність конкретного нормативного припису стосовно фактичних обставин, які знаходяться у сфері правового регулювання.
235
Прогалини в праві
Види прогалин в праві
-дійсні початкові -давні наступні -
Способи подолання
. прийняття правової норми
-аналогія закону .аналогія права
Аналогія закону — вирішення конкретної справи на основі норми права, яка розрахована на регулювання подібних суспільних відносин, близьких за значенням і ха рактером.
Аналогія права — вирішення конкретної справи, виходячи із принципів и цілому, галузі чи інсти туту даної галузі права.
|
|
|
|
|
Види юри |
Я* |
Ічн |
их фактів |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
1 |
|
|
| |
|
|
|
|
|
|
|
|
за волі |
ьовим |
|
в |
залежності |
|
|
за ступ |
енем |
|
|
|
32 |
|
|
|
крите |
рієм |
|
в |
Ід правових |
|
|
визначе |
НОСТ1 |
|
|
|
характ |
'еро |
м |
|
|
|
|
|
наслідків |
|
|
суб'єі |
ста |
|
|
|
ДІ |
1 |
|
|
— юри |
дичні |
ції |
|
правоутворю |
ю1 |
1І |
— абсолк |
зтні |
|
|
|
— акті |
1ВНІ |
|
|
|
|
|
~" |
правозмшюк |
34 |
І |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
— юри |
дичні |
|
т |
Іравоприпинг |
[Ю |
чі |
— віднос |
ні |
|
|
|
пасі |
1ВН1 |
|
|
події |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
1 |
|
|
|
1 |
|
|
1 |
|
|
|
|
|
|
|
|
В зале |
2ЖНОС1 |
•і |
|
|
|
за |
призначен |
ням у |
|
|
3 |
а розпо |
Ді- |
|
|
від ха |
рактер |
У |
|
за складом |
|
м |
еханізмі пі |
заво- |
|
|
л |
зм прав |
та |
|
|
їх дія |
ЛЬНОСІ |
1 • |
|
|
|
вс |
го регулюї |
їання |
|
|
с |
>бов'язк |
їв |
|
|
— фак |
ти одн |
ора |
_ |
прості |
|
|
ре. улятив |
ні |
|
|
- |
односто |
рон |
>гі |
|
зове |
)1 Д» |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
— фак |
ти без |
пе- |
|
— складні |
|
— |
охоронні |
|
|
|
- |
ЗаГІПОи О |
ЮНІЇ |
|
|
рер |
зішх к |
>ри- |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
дич |
них дії |
ї, |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
тобі |
ч> стан |
й |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
236
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЙ ТА РОЗДУМІВ:
1. В чому полягає суть реалізації правових при писів?
2. Дайте характеристику форм реалізації правових норм з використанням конкретних, прикладів.
3. В чому виражаються особливості застосування норм права владними органами?
4. Які основні стадії процесу застосування норм права?
5. Розкрийте особливості і властивості правозасто-сувального, індивідуального акта
6. Відмінності акта застосування норми права від нормативно-правового акта.
7. Як ви розумієте прога Іини у праві? Чому вони виникають?
8. Які способи подолання прогалин у праві в про цесі застосування правових норм '
9. Загальні правила при застосуванні аналогії зако ну і аналогії права.
РОЗДІЛ 9 ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА. ПРАВОПОРУШЕННЯ
ЯКЩО НЕ ВИХОВУВАТИ ЛЮ ДЕЙ, А КАРАТИ, ТО ПОКАРАНЬ БУДЕ БАГАТО, А ПОРОК НЕ Б>ДЕ ВИ КОРІНЕНИЙ; ЯКЩО ТІЛЬКИ ВИХОВУ ВАТИ, ЧЛЕ НЕ КАРАТИ, ПОРОЧНІ ЛИШАЮТЬСЯ НЕПОКАРАНИМИ;
ЯКЩО КАРАТИ, АЛЕ НЕ ЗАОХОЧУВА ТИ, ЛЮДИ НЕ БУДУТЬ СТАРАТИСЯ; ЯКЩО КАРАТИ І ЗАОХОЧУВАТИ, АЛЕ НЕ ОБМЕЖУВАТИ, ПІДДАННІ БУДУТЬ НЕВПЕВНЕНІ І НАРОД НЕ Б\ДЕ ЄДИ НИЙ
СюІІь-Цзи
§1. ПОНЯТТЯ І ОСНОВНІ ВИДИ ПРАВОМІРНОЇ ПОВЕДІНКИ
Право — важливий інсти тут регламентації, розвит ку і охорони суспільних відносин. Але самі ці відносини є продуктом життєдіяльності людей, їх поведінки у суспільстві. Отже, право може регулювати суспільні відно сини, лише впливаючи на поведінку конкретних людей, окремих осіб, з дій яких складаються ці відносини. Право — один з важливих інструментів управління поведінкою людей, які виступають безпосереднім об'єктом правового регулювання.
Поведінка людей надзвичайно різноманітна. Вона має різні форми виразу, інтенсивність, мотиви, цілі, наслідки. Проте не всі варіанти поведінки виявляють відповідні інтереси, орієнтації, Ідеологічні позиції в си стемі відносин державне організованого суспільства. Влас тиво, будь-яка поведінка виступає об'єктом моральної і правової оцінки.
З позиції права поведінка людини може бути оцінена по-різному. Окремі відносини людей знаходяться поза сферою правового регулювання, а тому взаіалі не
238
можуть бути оцінені правом (відносини кохання, дружби і т. д.). Вони піддаються лише моральній оцінці. Інші відносини не регулюються правом, юридичне байдужі і не вимагають правового опосередковування (наприклад, захоплення спортом, музикою, спортивні ігри).
Правовій поведінці притаманний ряд властивостей.
Перша з них — соціальна значущість. Вчинки людей вплетені в систему суспільних відносин і тому здійснюють на неї відповідний вплив (позитивний чи негативний). В цьому і проявляється соціальна характеристика (оцінка) поведінки, яка може бути або суспільне корисною, або суспільне шкідливою.
Іншою властивістю правової поведінки є психологізм, суб'єктивність. Він обумовлений тим, що люди наділені свідомістю і волею і контролюють свою поведінку. Здійснюючи гі чи інші дії у правовій сфері, суб'єкт співвідносить їх з існуючими нормами і цінностями, аналізуючи з позиції того, яку користь він принесе суспільству, собі, іншим тюдям.
Разом з тим поведінка людей у правовій сфері має специфічні, юридичні ознаки, які характеризують її як правову, що визначається зв'язком поведінки з правом, правовим регулюванням, зокрема
— правова регламентація;
— підконтрольність її державі;
— юридичні наслідки.
Виходячи з цього, можна виділити наступні види правової поведінки:
1) правомірна — соціальне корисна поведінка, яка відповідає правовим приписам;
2) правопорушення — соціальне шкідлива поведін ка, яка порушує вимоги норм права;
3) зловживання правом - соціальне шкідлива по ведінка, яка здійснюється в рамках правових норм;
4) об'єктивно протиправна поведінка, яка не наносить шкоди, але здійснюється з порушенням правових приписів (наприклад, протиправна поведінка недієздатної особи).
239
Основною різновидністю правової поведінки є по-• поавомірна, тому що переважна більшість грома-пянТорганІзацій у сфері права діють саме так.
Поавомірна поведінка — це суспільне корисна по-людей і організацій, яка відповідає правовим ведшка антується державою.
нормам' правомірної поведінки:
По перше, правомірна поведінка відповідає вимогам
мх норм Громадянин діє правомірно, якщо він правови ться правових приписів. Це формально-
Т°ЧН° ший критерій поведінки. Нерідко правомірна по-юридин як поведінкги яка не порушує норм
ведшка трлм.у
права. правомірна поведінка є соціальнокорис-
ппведінкою. Ці Дії, адекватні способу життя, корисні ною пов д ^^^^ . необхідні для нормального функцюну-(бажані;, ства Позитивну роль ВОНа відіграє І для
Ва"би оскільки завдяки їй забешечується свобода, захи-°С° тіся законні інтереси.
щаютьд0_трете> правомірній поведінці притаманна така
я яка характеризує її суб'єктивну сторону, яку. як і
ознака, .^. д... складають мотиви І цілі, внутрішнє
УДЬ"!ння до них індивіда. Суб'єктивна сторона свідчить ставлень вової кудьтури особи, ступінь в.дпов.даль-
про рів ... ставлення д0 соціальних І правових
НОСТ1 ОСІ^1-'1'1' І
цінностей. ьна родь правомірної поведінки надзвичайно . Вона являє собою найбільш ефективну форму ВЄЛИКаяпії права, яка охороняється державою. Властиво, Р правомірну поведінку здійснюється впорядкування
ЧЄРЄЗ,них відносин, яке необхідне для нормального ^нування і розвитку суспільства, забезпечення стій-правопорядку. Правомірна поведінка є важливим ГГ° ппм вирішення тих завдань, які сьогодні стоять пе-ФаКукоаїнською державою. І зрозуміло, що молода_дер-Р «цікавлена в такій поведінці, вона підтримує н ор-гГізацШними заходами, заохочує, стимулює.
240
Разом з тим соціальна значимість різних варіантів правомірної поведінки неоднакова. І юридичне закріплен ня їх різне.
Деякі види правомірних дій об'єктивно необхідні для нормального розвитку суспільства. Зокрема, захист Батьківщини, виконання трудових обов'язків, дотримання правил внутрішнього розпорядку, правил дорожнього руху тощо. Варіанти такої поведінки закріплюються в імперативних правових нормах у вигляді обов'язків. Виконання їх забезпечується (окрім організаційної діяльності держави) загрозою державного примусу.
Інші варіанти поведінки є бажаними для суспільства (участь у виборах, вступ у шлюб, оскарження неправомірних дій посадових осіб тощо). Вказана поведінка закріплюється не як обов'язок, а як право, характер реалізації якого в більшості залежить від волі і інтересів самого уповноваженого. Більшість варіантів подібної поведінки закріплені в диспозиційних нормах.
Можлива правомірна соціальне допустима поведінка. Такою, наприклад, є розлучення, страйк. Держава не зацікавлена в її поширенні. Проте ці дії правомірні, дозволені законом. А тому можливість їх здійснення забезпечується державою.
Соціальне шкідлива, небажана для суспільства по ведінка нормативне закріплюєт ься у вигляді заборон. Правомірна поведінка у таких випадках полягає в утри манні від заборонених дій.
Правомірні дії можна класифікувати і за іншими критеріями і суб'єктами, об'єктивною і суб'єктивною стороною, юридичними наслідками і іншим.
Так, в залежності від суб'єкта права, який здійснює правомірні дії, останні діляться на правомірну, індивідуальну і групову поведінкх.
З зовнішньої, об'єктивної сторони, правомірна поведінка може мати вияв у формі активних дій чи бездіяльності. Близькою до цього поділу правомірної
241
поведінки є форми реалізації правових норм, до яких відноситься їх дотримання, виконання і використання,
В залежності від юридичних наслідків, яких бажає досягти суб'єкт реалізації, розрізняють юридичні акти, юридичні вчинки і дії, які створюють об'єктивований результат (тут правомірні дії виступають як юридичні факти).
Дуже важливе значення має класифікація правомірних дій за суб'єктивною ознакою. Суб'єктивний бік правомірних дій характеризується рівнем відповідальності суб'єктів, які можуть ставитися до реалізації норм права з відчуттям високої відповідальності чи безвідповідальності. В залежності від ступеня відповідальності, ставлення субЧкта до своєї поведінки, її мотивацій розрізняють декілька видів правомірної поведінки.
Соціально активна поведінка полягає у добровільності здійснення правових норм, переконаності в їх справедливості, високому ступеню відповідальності суб'єкта. Наприклад, у виробничій сфері правова активність може проявлятися у творчому ставленні до праці, постійному підвищенні продуктивності,
ініціативності і дисциплінованості у роботі.
Законослухняна поведінка — це відповідальна правомірна поведінка, яка характеризується свідомою підпорядкованістю громадян вимогам закону. Правомірні приписи в цьому випадку виконують добровільно, на основі належної правосвідомості.
Пасивна (її різновидом є конформістська) поведінка полягає в пасивному пристосовницькому ставленні до правового становища, низькому ступеню соціальної активності, вона здійснюється за принципом «робити так, як роблять інші».
Маргинальна поведінка базується на мотивах страху людини перед юридичною відповідальністю. Такий стан суб'єкта характеризує гься готовністю до протиправних дій у випадку постаблення нагляду за його
242
поведінкою. Наприклад, пасажир сплачує за проїзд тільки тому, що в автобусі знаходиться контролер, який може накласти штраф за безквитковий проїзд.
Звичайна поведінка характеризується тим, що необхідність здійснення такої поведінки стала звичною, навіть не усвідомленою в усіх аспектах. Вона стає внутрішньою потребою людини. Так, водій зі стажем зупиняється на червоне світло світлофора автоматично,- не задумуючись над змістом сиіналу, наслідками його порушення. Це звична, але не несвідома поведінка.
§ 2. ПРАВОПОРУШЕННЯ: ПОНЯТТЯ, ЕЛЕМЕНТИ, ВИДИ
Правопорушення — соціа Іьний і юридичний анти под правомірної поведінки, їх соціальні і юридичні ознаки протилежні. Правопорушення < різновидністю антисо ціальної, протиправної поведінки У соціальному розумінні це поведінка, яка суперечить чи спроможна нанести шко ду правам і законним інтересам громадян, їх колективам і суспільству в цілому, вона утруднює і дезорганізує розви ток суспільних відносин. Зрозуміло, що окремі правопо рушення не є небезпечними для суспільства в цілому. Проте, взяті в сукупності, вони становлять суттєву небезпеку для нього, порушують режим законності, вста новлений правопорядок. Масове явище, що складається з сукупності злочинів, які здійснюються в державі у відповідний період, називається злочинністю.
В сучасних умовах у нашій державі спостерігається різкий сплеск правопорушень у розумінні найнебезпеч-нішої їх форми — злочинів у різних сферах суспільного життя. Нестримний ріст злочинності створює серйозну небезпеку державі і суспільству, життю, здоров'ю і майну громадян. Для належної боротьби з правопорушеннями важливо визначити їх природу і особливості, причини скоєння і на цій основі намітити шляхи скорочення їх кількості.
243
, Правопорушення — це с> спільно небезпечне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта, яке суперечить вимогам правових норм.
Розглянемо основні ознаки правопорушення:
По-перше, правопорушення — зовнішній акт поведінки — діяння, яке може проявлятися у формі дії або бездіяльності (не визначаються правопорушенням думки, почуття, психічні процеси, властивості особи, національність, родинні зв'язки тощо).
По-друге, правопорушення — протиправний акт поведінки, тобто такий, що пор\шуе саме правову норму, а не будь-яку іншу із соціальних норм.
По-третє, правопорушення — свідомий і вольовий акт поведінки, тобто скоєний особою, яка розуміє
може керувати своїми це варіант поведінки, (неповнолітні і
особою
характер І значення свого діяння вчинками. Тому правопорушення вчинений осудною і дієздатною психічно хворі не визнаються законом деліктоздатними).
По-четверте, правопорушенням визнається пише винне діяння, тобто скоєне умисно або з необережності.
По-п'яте, для правопорушення характерна наявність причинного зв'язку між діянням і суспільне небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.
По-шосте, правопорушення завжди завдає суспільству певної шкоди, а тому завжди с небажаним, суспільне небезпечним.
Суспільна небезпека правопорушень визначається всією сукупністю ознак правопорушення:
а) цінністю того блага, на яке посягає правопорушення;
б) шкідливістю наслідків, що наступають як результат правопорушення:
в) способом діяння;
г) мотивами діяння, формою та ступенем вини. Відсутність хоча б одпі< І з названих ознак не
дозволяє розглядати діяння як правопорушення. Ознаки правопорушення повинні аналізуватись у сукупності,
244
системно. Вони дозволяють • відмежовувати
правопорушення від порушень Інших соціальних норм і утворюють поняття «склад правопорушення».
. Склад правопорушення — це сукупність закріплених в законні ознак об'єктивного і суб'єктивного характеру, при наявності яких сл спільно небезпечне діяння визнається конкретним правопорушенням. Елементи складу правопорушення:
— об'єкт правопорушення.
— об'єктивна сторона правопорушення;
— суб'єкт правопорушення;
— суб'єктивна сторона правопорушення.
Об'єкт правопорушення — це ті соціальні цінності (матеріальні або духовні), які взяті під охорону правовою нормою і на які посягнув правопорушник.
Слід відрізняти поняття об'єкта правових відносини і об'єкта правопор>шення. Якщо об'єктом правовідносин можуть бути різні матеріальні і духовні предмети, то об'єктом правопорушення можуть бути тільки суспільні відносини, які охороняються нормами права, а матеріальні предмети і духовні блага можуть виступати як предмет правопорушення.
Розрізняють загальний, родовий і безпосередній об'єкти правопорушення.
Загальний об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини, які охороняються правом і яким правопорушення завдає шкоди. Коло таких суспільних відносин буде у кожному випадку різне і залежно від нього утворюється певний вид правопорушення. Наприклад, в загальний об'єкт кримінального правопорушення (злочину) входить одне коло суспільних відносин, в адміністративний проступок — інше.
Родовий об'єкт — це більш чи менш широке коло однорідних і взаємопов'язаних відносин громадянського суспільства, на яке посягає ці Іий ряд правопорушень. Наприклад, злочини проти жигтя. здоров'я свободи і
245
гідності особи, або адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров'я населення.
Безпосередній об'єкт — це конкретна суспільна цінність, проти якої безпосередньо спрямоване одне або декілька правопорушень. Наприклад, родовим і безпосереднім об'єктом тілесни^ ушкоджень є здоров'я людини.
Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішня сторона правопорушення, яку складають діяння (дія чи бездія)? викликані ним у суспільстві, небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв'язок між діянням і його наслідками. Як і інші елементи, об'єктивна сторона чітко закріплена в законі. Наприклад, тілесні ушкодження можуть бути тяжкими, менш тяжкими, легкими. Кожне з них утворює самостійний склад злочину, який передбачений КК України.
Ознаки об'єктивної сторони правопорушення:
— дія чи бездіяльність:
— суспільно-небезпечні наслідки;
— причинний зв'язок між ними;
— місце, час, спосіб, знаряддя, обставини скоєння правопорушення.
"Дія — це активна поведінка людини, яка усвідо млює свої вчинки і здатна керувати ними, охоплює не тільки рухові процеси тіла самої людини, а й процеси, що керуються людиною. Наприклад, хуліганство.
ч Бездіяльність — це пасивна поведінка людини, яка проявилася в невиконанні особою тих дій, які вона по винна і могла в даній ситуації здійснити, наприклад, не-надання лікарем допомоги хворому.
Думки, переконання, наскільки б вони не засуджу вались морально, не є правопорушенням, оскільки вони не є діянням — вчинком.
Наслідком правопорушення називають збиток, шкоду, яку наносить діяння об'єкту правопорушення.
Причинний зв'язок між суспільне шкідливим діянням і суспільне шкідливими наслідками його є
246
конкретним зв'язком між першим і другим в конкретному правопорушенні.
Причинний зв'язок існує тоді, коли, по-перше, причина (діяння) у часі передує наслідкам, по-друге, причина повинна ці наслідки викликати, по-третє, без даної причини (без даного діяння) конкретні насліки не настали б.
Кожне правопорушення скоюється в певному місці чи декількох місцях, в певний проміжок часу, за певних обставин, в той чи інший спосіб, тими чи іншими засобами. Всі ці ознаки є складовими частинами об'єктивної сторони складу правопорушення.
• Суб'єкт правопорушення — це осудна і дієздатна особа або організація, які скоїли правопорушення. У кримінальних, адміністративних та трудових правопорушеннях суб'єктами складу правопорушення є індивіди, тобто фізичні особи, які досягли певного віку і є осудними.
Осудність фізичної особи означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними. Фізичні особи поділяються на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт. Наприклад, суб'єкт правопорушення закріплений в І іпотезі юридичної норми. Так, халатність (злочин, передбачений ст. 167 КК України) може скоїти тільки посадова особа.
Колективними суб'єктамь правопорушень можуть бути державні, обласні чи р,„,онні держадміністрації, чи органи місцевого самоврядування (наприклад Ради), громадські організації (напр 'к Іад, профспілки), юридичні особи.
Суб'єктивна сторош правопорушення — це внутрішння психічна діяльність особи, що вчинила злочин. Ознаками суб'єктивної сторони є провина, мотив і мета прапорушення.
• Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і
247
суспільне небезпечних наслідків у формі умислу чи необережності.
Умисел, як форма провини, характеризується ІІш, що особа, яка скоїла правопорушення, усвідомлювала протиправний характер свого діяння, передбачала можливість настання його суспільне небажаних наслідків і бажала або свідомо допускала їх настання. Залежно від вольового критерію, умисел поділяють на прямий і непрямий, на завчасно обдуманий, такий, що раптово виник, та неконкретизований.
Необережність при скоєнні правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала суспільну небезпеку наслідків свого діяння і легковажно розраховувала на їх відвернення (протиправна самовпевненість) або не передбачала можливості настання таких наслідків хоча повинна була і могла їх передбачити (протиправна недбалість).
У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа стосовно суспільне небезпечного діяння має намір, а відносно суспільне небезпечних наслідків — необережність.
Мотив — це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають до скоєння правопорушення. Мотив близький до провини, але не зливається з нею. Він впливає на свідомість людини, обумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.
Мета — це уява особи про бажаний результат, до якого вона прагне, скоюючи правопорушення. Мотив і мета близькі за значенням. Наприклад, убивство з корисливих мотивів або з метою приховати інший злочин.
Всі правопорушення, що скоюються у суспільстві, можна класифікувати на певні види. За ступенем суспільної небезпеки і шкідіивості правопорушення поділяються на:
— злочини (небезпечні правопорушення);
— проступки (шкідливі правопорушення);
248
Злочин — найбільш небезпечний вид порушення норм права. Ним є тільки така суспільне небезпечна по ведінка, яка обумовлена кримінальним законодавством і тягне за собою застосування заходів кримінального пока рання. Так, злочином є розкрадання державного чи ко лективного майна шляхом крадіжки (ст. 81 КК України).
Кримінальний кодекс України дає поняття злочину: злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), що по сягає на суспільний лад України, її політичну і економічну систему, власність, особу, політичні, трудові та інші права і свободи громадян, а також інше, передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.
У свою чергу, залежно від ступеня тяжкості, розрізняють такі види злочинів, як:
а) особливо тяжкі;
б) тяжкі;
в) менш тяжкі;
г) злочини, що не являю І ь собою великої суспіль ної небезпеки.
Не є злочином діяння, яке хоч формально і містить ознаки злочину, але в силу малозначущості не являє собою суспільної небезпеки.
Залежно від об'єкта посягання розрізняють злочини проти держави, проти власності, проти особи, господарські, військові та інші.
. Проступки — це усі правопорушення, не віднесені до злочинів. Проступки суспільне шкідливі, але не є небезпечні для суспільства та його членів. Зокрема, розрізняють такі, як:
— конституційні;
— дисциплінарні;
— адміністративні;
— цивільні;
Іноді виділяють процесуальні проступки (нез'явлення свідка до суду).
249
Кожен вид проступків посягає на конкретні, врегу-лювані правом суспільні відносини, має свої ознаки.
Об'єктом конституційного проступку є закріплені Основним Законом порядок організації та діяльності органів державної влади і глави держави, форма правління та устрій держави, отже, об'єктом такого проступку можуть ставати форма або апарат держави, ним можуть бути також конституційні права людини.
Дисциплінарний проступок — порушення норм чи правил, що встановлюють визначений порядок діяльності колективів, підприємств, закладів, організацій, навчальних закладів, тобто порушення трудової, виробничої, службової, навчальної дисципліни. Наприклад, запізнення на роботу, невиконання розпоряджень адміністрації, недотримання технології виробництва та ін.
Дисциплінарним проступком внутрішній порядок діяльності колективу підприємства, закладу, організації,
дезорганізація в діяльність колективу.
порушується конкретного вноситься Дисциплінарні
проступки тягнуть за собою застосування дисциплінарних покарань.
Адміністративний проступок — це суспільне небезпечна дія чи бездіяльність, що порушує порядок державного управління, встановлений нормами адміністративного, фінансового, земельного та інших галузей права. Наприклад, порушення правил вуличного руху, правил протипожежної безпеки, несплата податку та інші. Особа, яка здійснює адміністративний проступок, без поваги ставиться до суспільного порядку, не бажає рахуватися з правилами поведінки на вулицях, у видовищних закладах, громаїському транспорті, з санітарними, протипожежними та іншими правилами. Адміністративний проступок відрізняється від
дисциплінарного такими ознаками:
— його може скоїти громадянин України, іноземець чи особа без громадянства, а дисциплінарний — тільки робітник, службовець, член спілки, тобто робітник конкретного підприємства, установи, організації;
250
— порушує порядок державного управління суспільних відносин, правил дорожнього руху, правил торгівлі, а дисциплінарний — внутрішній розпорядок підприємства, установи, організації;
— тягне за собою адміністративні санкції (штраф, адміністративний арешт та інші), а дисциплінарний про ступок тягне за собою дисциплінарні санкції (зауваження, догану).
Цивільні проступки — це такі суспільне небезпечні, винні протиправні діяння, в яких проявляється неповага до майнових прав і законних інтересів організацій, грома дян; ними заподіюється шкода приватній власності, пору шуються особисті немайнові права громадян. Цивільні правопорушення тягнуть за собою застосування санкцій, встановлених нормами цивільного права. До проступків можна віднести і правопорушення, які полягають у ви данні органами держави, громадськими організаціями не законних актів і рішень. Наприклад, розгляд і прийняття постанови товариським судом у справі між громадянами, що йому непідвідомчі. Такі правопорушення, які посяга ють на принцип верховенства закону в системі юридичних актів, тягнуть за собою застосування такої санкції, як відміна незаконного акту. У тяких випадках можливе і застосування передбачених законом засобів впливу на осіб, винних у виданні незаконних актів.
Слід зауважити, що всі види правопорушень дуже тісно пов'язані між собою і взаємозалежні. Так, безвідповідальність посадових осіб, халатність і неефективність роботи правоохоронних органів, що призводить до беззаконності, як правило, є своєрідним стимулом підвищення суспільної небезпеки
правопорушника і його діянь.
Адміністративні проступки поступово переходять в злочини проти порядку, управління, цивільні правопорушення переростають в злочин проти власності, дисциплінарні проступки — в посадові злочини. Часто одним діянням людина скоює декілька правопорушень. Наприклад, порушення водієм автомаши-
251
ни правил вуличного руху може потягнути І адміністра тивну, і цивільно-правову, майнову відповідальність.
Самостійний вид правопорушень утворюють дії державних органів, які уповноважені видавати правові акти, коли останні суперечать вимогам закону. Основою цього феномену служить порушення принципу верховенства закону і піднормативність правознавчих актів. Цей вид правопорушень тосі не отримав в науці достатньої розробки, хоча кількість нормативних актів (наприклад, актів міністерств і відомств), які суперечать закону, доволі значна. В умовах побудови правової держави, важливим принципом якої є верховенство права (ст. 8 Конституції України), подібні факти недопустимі, а тому проблема вимагає подальшого вивчення.
§3. МІЖНАРОДНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ: ПОНЯТТЯ,
РІЗНОВИДИ
Доречним, на нашу думкч. е виділення в самостій ну групу міжнародних правових порушень, які скоюються суб'єктами міжнародних правовідносин і їх протиправність визначається нормами міжнародного права. Порушення цих норм породжує міжнародну правову відповідальність. Вони обумовлені факторами суб'єктивного характеру, зокрема низьким рівнем правової культури,, правовим нігілізмом, помилковістю у ціннісних орієнтаціях людей, конкретними суперечностями у суспільстві, проявами політичної, економічної кризи, прогалинами в законодавстві, неефективною діяльністю правоохоронних органів та ін.
Отже, міжнародне правопорушення —
несправедливий акт суб'єкта міжнародного права або його упущення, що полягає в порушенні міжнародного зобов'язання.
За характером наслідків і ступенем суспільної небезпеки серед міжнародних правопорушень розрізняють: найтяжчі міжнародні правопорушення (злочини проти
252
людства), серйозні міжнародні правопорушення, ординарні міжнародні правопорушення.
Злочини проти людства — це найтяжчі міжнародні правопорушення, які ставлять під загрозу загальний мир і безпеку держав і народів.
Поняття і класифікація цих злочинів закріплені у Статутах Нюрнберзького (ст. 6) і Токійського "(ст. 5) міжнародних військових трибуналів, створених після другої світової війни для покарання головних німецьких та японських воєнних злочинців.
Згідно з положеннями і принципами цих Статутів, що були підтверджені спеціальними резолюціями Генеральної Асамблеї ООГІ від 11 грудня 1946 р. та 21 листопада 1947 р., злочини проти людсіва поділяються на такі групи: злочини проти миру, військові злочини, злочини проти людства.
Злочин проти миру - це планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни або війни у порушення міжнародних договорів, угод чи запевнень, участь у загальному плануванні чи змові, спрямованих на здійснення будь-яких зі згаданих вище дій.
Військові злочини — це порушення законів і звичаїв ведення війни. Наприклад, вбивсчва, знущання, вивезення в рабство чи з іншою метою цивільного населення окупованої території, вбивства військовополонених чи знущання над ними, вбивства заручників, пограбування громадської або приватної власності, безглузде, невиправдане військовою не обхідністю руйнування населених пунктів тощо.
Злочини протії людства — це вбивства, перетворення на рабів, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до або під час війни, переслідування з політичних-, расових чи релігійних переконань. Одним із найбільш небезпечних злочинів проти людства є геноцид, тобто дії, що чиняться з наміром знищити цілком або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку, зокрема:
— вбивство членів такого угрупування;
253
ни правил вуличного руху може потягнути І адміністра тивну, і цивільно-правову, майнову відповідальність.
Самостійний вид правопорушень утворюють дії державних органів, які уповноважені видавати правові акти, коли останні суперечать вимогам закону. Основою цього феномену служить порушення принципу верховенства закону і піднормативність правознавчих актів. Цей вид правопорушень тосі не отримав в науці достатньої розробки, хоча кількість нормативних актів (наприклад, актів міністерств і відомств), які суперечать закону, доволі значна. В умовах побудови правової держави, важливим принципом якої є верховенство права (ст. 8 Конституції України), подібні факти недопустимі, а тому проблема вимагає подальшого вивчення.
§ 3. МІЖНАРОДНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ: ПОНЯТТЯ,
РІЗНОВИДИ
Доречним, на нашу думк\. е виділення в самостій ну групу міжнародних правових порушень, які скоюються суб'єктами міжнародних правовідносин і їх протиправність визначається нормами міжнародного права. Порушення цих норм породжує міжнародну правову відповідальність. Вони обумовлені факторами суб'єктивного характеру, зокрема низьким рівнем правової культури,, правовим нігілізмом, помилковістю у ціннісних орієнтаціях людей, конкретними суперечностями у суспільстві, проявами політичної, економічної кризи, прогалинами в законодавстві, неефективною діяльністю правоохоронних органів та ін.
Отже, міжнародне правопорушення —
несправедливий акт суб'єкта міжнародного права або його упущення, що полягає в порушенні міжнародного зобов'язання.
За характером наслідки і ступенем суспільної небезпеки серед міжнародних правопорушень розрізняють: найтяжчі міжнародні правопорушення (злочини проти
252
людства), серйозні міжнародні правопорушення, ординарні міжнародні правопорушення.
Злочини проти людства — це найтяжчі міжнародні правопорушення, які ставлять під загрозу загальний мир і безпеку держав і народів.
Поняття і класифікація цих злочинів закріплені у Статутах Нюрнберзького (ст. 6) і Токійського "(ст. 5) міжнародних військових трибуналів, створених після другої світової війни для покарання головних німецьких та японських воєнних злочинців.
Згідно з положеннями і принципами цих Статутів, що були підтверджені спеціальними резолюціями Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 р. та 21 листопада 1947 р., злочини проти людства поділяються на такі групи: злочини проти миру, військові злочини, злочини проти людства.
Злочин проти миру - це планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни або війни у порушення міжнародних договорів, угод чи запевнень, участь у загальному плануванні чи змові, спрямованих на здійснення будь-яких зі згаданих вище дій.
Військові злочини — це порушення законів і звичаїв ведення війни. Наприклад, вбивства, знущання, вивезення в рабство чи з іншою метою цивільного населення окупованої території, вбивства військовополонених чи знущання над ними, вбивства заручників, пограбування громадської або приватної власності, безглузде, невиправдане військовою не обхідністю руйнування населених пунктів тощо.
Злочини протії людства — це вбивства, перетворення на рабів, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до або під час війни, переслідування з політичних-, расових чи релігійних переконань. Одним із найбільш небезпечних злочинів проти людства є геноцид, тобто дії, що чиняться з наміром знищити цілком або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку, зокрема:
— вбивство членів такого угрупування;
253
— заподіяння їм серйозних тілесних ушкоджень або спричинення розумового розладу;
— навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на її цілковите або часткове фізичне знищення;
— заходи, розраховані на те, щоб запобігти дітонароджуваності у середовищі такої групи;
— насильницька передача дітей з однієї групи в іншу. Серйозні міжнародні правопорушення — це такі
порушення норм міжнародного права, які хоча безпосередньо і не ставлять під загрозу мир та бешеку держав і народів, але зачіпають їх істотні інтереси. Наприклад, радіоактивне забруднення навколишнього середовища, порушення свободи відкритого моря (державне піра гство), передача ядерною державою ядерної зброї неядерній державі, виробництво і накопичення забороненої зброї тощо.
Ординарні міжнародні правопорушення — це такі по рушення міжнародноправових норм, які зачіпають інтереси окремих держав і народів, априклад, порушення угоди щодо розвитку водних ресурсів прикордоної річки тощо.
Від міжнародного правопорушення слід відрізняти: недружні акти, спірні ситуції і злочинні вчинки окремих фізичних осіб проти міжнародного права.
Недружній акт — це така упереджена поведінка дер жави, яка спрямована проти інтересів іншої держави, але при цьому не порушує міжнародного права. Наприклад, підви щення митних податків.
Спірна ситуація — це така ситуація в розвитку міжна родних відносин, коли між державами з певних питань ви никли суперечності, але порушення міжнародного пра вопорядку з їхньої сторони відсутнє.
Злочинні вчинки окремих фізичних осіб проти міжна родного права — це такі дії окремих фізичних осіб, які забо ронені нормами національного права держав і боротьба з якими координується та ведеться також відповідно до міжна родних угод та загальновизнаних міжнародноправових зви чаїв. Наприклад, піратство, тероризм, наркобізнес, виго товлення і продаж іноземної валюти та ін.
254
8 4 ПРИЧИНИ ПРАВОПОРУШЕНЬ І ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ
Проблема причин правопорушень виявилась, на жаль, в радянській юридичній літературі глибоко, ідеоло-гізованою і заплутаною. Цьому відповідно сприяла і складність самої проблеми.
Як вже відзначалось, правопорушення як соціальне явище тісно - пов'язане з об'єктивними та суб'єктивними причинами і умовами суспільною' життя, торкається його найрізноманітніших сфер, обумовлених різноманітними процесами. Воно відрізняється високим динамізмом не тільки в межах відповідної держави, але і в межах відповідного регіону. Тому було б неправильно виділяти якийсь конкретний перелік причин, які породжують це явище.
До того ж слід розрізняти причини конкретного, індивідуального правопорушення; причини відповідного виду правопорушень; причини правопорушень як масового явища.
Теорія держави і права, будучи наукою методологічною, займається дослідженням причин правопорушень у цілому.
В юридичній літературі і сьогодні йдуть суперечки про соціальні і біологічні причини правопорушень, про сучасний розвиток антропологічної школи на генетичному рівні. На нашу думку, протиставлення їх недопустиме.
Поведінка людини залежить як від соціальних, так і від біологічних факторів. Причому, пріоритет повинен бути за соціальними факторами через те, що особа формується і діє у відповідному соціальному середовищі і її вчинки залежать не стільки від фізіологічних особливостей і стану організму, скільки від міжособистих відносин різного рівня і спільності в цілому.
Основна причина протиправної поведінки людини пов'язана з різноманітними протиріччями, які спрямовані на дестабілізацію нормального функціонування соціального середовища і індивіда. Загострення цих
255
протиріч спричиняє ріст правопорушень. Підтвердженням цього служать рушійні тенденції в економічній, політичній та інших сферах нашої діяльносіі. Причому протиріччя у сфері економіки є наріжним каменем, детонатором всіх інших протиріч. Специфіка виробничих відносин програмує в кінцевому рахунку основні потреби, інтереси і варіанти соціальне значущої поведінки особи.
Причини правопорушень не слід ототожнювати з умовами їх скоєння. Причина правопорушень знаходиться в закономірному, необхідному зв'язку з наслідками, завжди викликає їх. Умови ж (в комплексі з іншими обставинами) лише сприяють формуванню наслідків (посилюючи чи послаблюючи дії причин), не викликаючи їх з необхідністю.
Так, у зв'язку зі змінами відносин власності в сучасній Українській державі створені такі умови і такий характер розподілу праці, оцінки і розподіл її результатів, які породжують соціальну і моральну нерівність людей, що викликає природне незадоволення однієї частини населення і намагання іншої частини населення збагатитися усіма законними, а в основному незаконний засобами.
Цей процес супроводжується і загострюється:
1) недосконалістю нормаїивно-правових актів, які приймаються;
2) малоефективною роботою правоохоронних органів;
3) кризою моральних цінностей;
4) алкоголізмом і наркоманією;
5) хаосом господарських зв'язків і іншими обставинами.
Все це обумовлює ріст багаточисельних корисливих злочинів, активізацію тіньової економіки, зміцнення організованої мафіозної злочинності.
Проте ніякі зовнішні обставини не можуть призвести до правопорушення, поки вони не стали рушійним мотивом. На підставі об'єктивних причин і умов формуються суб'єктивні причини і умови правопорушень, що являють собою відповідні елементи
256
соціальної психології, які отримали прояв у викривлених потребах та інтересах. Власне вони виконують вирішальну роль при виборі правомірної чи неправомірної поведінки особи.
Основні напрямки боротьби з правопорушеннями зумовлюються характером причин і умов, які породжують ці явища.
Правоохоронні органи нашої держави ведуть активну, послідовну боротьбу з правопорушеннями, проте вони неспроможні самі значно знизити маштаби їх поширення в суспільстві. Для цього необхідно проведення комплексу економічних, соціально-політичних,
організаційних заходів, які будуть спрямовані на зміцнення економічної системи, підвищення матеріального добробуту, свідомості, інформованості і культури громадян, наведення порядку і стабільності в розвитку суспільних відносин.
Велика роль відводиться правовому вихованню. Громадяни повинні бути інформовані щодо правових вимог, які пред'являються до них державою. Адже інколи порушення правових приписів пов'язано не з антисоціальним ставленням особи, а з незнанням змісту правових актів (оформлення деяких документів, дотримання послідовності дій і т. д.). Для усунення деяких правопорушень важливим є проведення медично-біологічних заходів проти алкоголю, наркоманії.
Необхідно підвищити результативність діяльності самих провоохоронних органів, поліпшити їх матеріально-технічне забезпечення. Покарання за здійснене протиправне діяння повинно бути як невідворотним, так і справедливим, тобто відповідати тяжкості скоєного і ступеню вини правопорушника.
257
Схеми та визначення до розділу 9 ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА. ПРАВОПОРУШЕННЯ
Правомірна поведінка — це такі вчинки (діяння), які не суперечать приписам правових норм або конкретно-історичним принципам права певної держави.
Ознаки правомірної поведінки
об'єктивна можливість і необхідність поведінки бажаність і допустимість
віпгювшність інтепесам гпома Іянського суспільстві^ гарантованість і охорона державою відповідність нормам прана
|
|
ВИДИ ІфгіВС |
мірної поведінки |
|
|
|
|
1 |
1 |
|
|
|
як складові — елементи |
як форми — реалізації |
1 як зміст 1 — 1 право- |
як <] І — зовні |
зорма лнього |
|
юридичних фактів |
норми права |
відносин І І |
ви |
зазу |
|
— юридичні вчинки |
— дотримання __ виконання |
- здійснення суб'єктивних прав, свобод, |
— Дія |
|
|
— Індивідуаль- |
|
законних Ін- |
|
|
|
ні акти |
— використання |
тересів, ви конання обо- |
|
|
|
|
— застосування |
в'язків |
1 — безд |
іяльніст |
|
|
|
|
|
|
|
за способок |
І детермінації |
за способом с |
[юрмуваї |
Іня в |
|
__.._.. _:_. |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
----- активна ----- пасивна або « |
щіально активна |
----- прямо оформ} |
кльована |
|
|
----- позитивна |
|
|
|
|
|
----- пасивна і під с |
:трахом |
І ----- побічно перед |
бачена |
|
|
юридичної від |
повідальності |
нормами прав |
а |
|
258
Протиправна поведінка — це поведінка, що суперечить діючим нормам права. Розрізняють:
а) правові відхилення;
б) зловживання правом, що не є правопорушеням;
в) правопорушення.
|
|
|
.1 |
зиди правопо): |
>уше |
1Ь |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Зло» |
!ИНИ |
|
|
1 ----- |
П |
рості |
шки |
проти особи проти правосуддя господарські злочини військові злочини інші
• адміністративні
- дисциплінарні
___цивільно-правові
суспільна шкідливість протиправність
— винність
— вираженість у діяннях, тобто в діях або бездіяльності
І— протиправна поведінка ли ше деліктоздатного суб'єкта
Е
фізична особа юридична особа
— протиправна діяння шкідливий результат
__ причинний зв'язок між діянням і прямий ~
шкідливим результатом _
місце непрямий
час
— обставини
протиправна самовпевненість' протиправна недбалість —
259
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЙ ТА РОЗДУМІВ:
1. Розкрийте соціальну і правову природу правової по ведінки.
2. Дайте характеристику правомірної поведінки: поняття, ознаки, види.
3. Що таке правопорушення? Назвіть основні види пра вопорушень.
4. Назвіть відомі Вам причини правопорушень.
5. Наведіть приклади проступків і злочинів.
РОЗДІЛ 10
ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, ЗА-ДОВІЛЬНЯЙСЯ НЕ ПОКАРАННЯМ ЗЛО ЧИНЦІВ, А ПОПЕРЕДЖЕННЯМ ЗЛО ЧИНЦІВ
Псріанур
§ 1. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ: ЇЇ ПРИРОДА І СУТЬ, ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ
З точки зору права правопорушення є проявом сва волі, нехтуванням тими правилами, які схвалені і встано влені державою для підтримання соціального порядку та забезпечення прав, свобод та законних інтересів громадян. З соціальної точки зору правопорушення завжди є вчин ком, який завдає шкоди інтересам окремих громадян чи юридичних осіб, а нерідко — й інтересам усього суспіль ства. Тому держава має не тільки здійснювати роботу щодо усунення причин та умов правопорушень, а й про тидіяти правопорушенням, переслідувати порушників, при тягати їх до відповідальності.
Одним із основних засобів забезпечення правомірної поведінки та боротьби з правопорушеннями є юридична відповідальність. Щоб зрозуміти поняття та значення цьо го правового інституту, звернемось до його природи.
С. Алєксєєв відзначає, що історично поняття "юридична відповідальність" склалося у зв'язку з не обхідністю відобразити такі юридичні санкції, які вира жають суспільний осуд поведінки правопорушника та мають за мету здійснення глибокого впливу на нього (його волю та свідомість).1
Отже, юридична відповідальність є одиним із спе цифічних виявів соціальної відповідальності. Тобто, юри дична відповідальність — соціальна відповідальність, рег ламентована правовими нормами. Це форма, якої набуває
1 Алексеев С. С. Общая теория права. Т. ! - М, 1994 - С. 271.
261
соціальна відповідальність особи в державне організова ному суспільстві.
Необхідно зауважити, що соціальна відповідальність може існувати і дійсно існує поза будь - якою юридичною регламентацією (наприклад, відповідальність моральна).
Необхідність правової реї ламентації — правового оформлення відповідальності особи знаходить своє пояс нення в цінності самого права, об'єктивній властивості, яка (нормативність, формальна визначеність норм, за безпечення їх організованим державним примусом та ін.) робить його в більшості випадків найефективнішим регу лятором суспільних відносин.
Але було б неправильним з логічного та фактичного боку протиставляти юридичну відповідальність (як вид) соціальній відповідальності (як родовому явищу). Достат ньо, наприклад, відзначити, що стосовно деяких суб'єктів, скажімо, моральна відповідальність на сьогоднішній день ефективніша, ніж відповідальність правова. Очевидно, завдання полягає в тому, щоб використати належним чи ном всі види соціальної відповідальності та поєднувати їх в процесі впливу на поведінк> людей. Суть соціальної відповідальності полягає в обов'язку особи підпорядкувати свою поведінку суспільній необхідності, отож її змістом є реальна поведінка особи відповідно до суспільних потреб. Це стосується позитивного змісту (аспекту) соціальної відповідальності. В юридичній Іітературі виділяється ще дві сторони даного явища — відповідальність негативна та ретроспективна.1 Так, негативні наслідки діяльності суб'єкта складають зміст його негативної відповідальності, а визна чення його вини та міри покарання—відповідальність ретро спективну.
Що стосується юридичної відповідальності, то в пози тивному значенні вона становить собою особливий зв'язок, особливі взаємини громадян з державою. Точніше, це регла ментований правом зв'язок фізичної особи (громадянина,
1 Див Косолапов Р , Марков В Свобод.І її ответственность — М Нау ка, 1969 -С. 66
262
іноземця, особи без громадянства) з державою. ' В рамках вказаного зв'язку держава покла Іає на вищевказаних осіб ряд юридичних обов'язків і вимагає їх виконання (а та кож дотримання заборон). Внас пдок об'єктивно здійсню ваної залежності від держави Іромадянин зобов'язаний виконувати приписи, дотримуватися заборон, передбаче них законодавством. Більша частина загальних юридичних заборон та приписів має досить загальний характер і по ширюється на всіх суб'єктів права.
Загальні конституційні обов"язки на основі юридич них фактів громадянства чи проживання на території держави (іноземці та особи без громадянства) породжують загальні (абсолютні) правові зв'язки даної фізичної особи з державою.
Отже, в позитивному значенні юридична відпо відальність є абсолютним відношенням активного харак теру.
Ретроспективна відповідальність наступає саме в силу того, що суб'єкт своїми діями порушує відносини юри дичної відповідальності, чинить безвідповідально. Тому ретроспективна юридична відповідальність — це теж пра вові відносини, але конкретні, індивідуалізовані, що вини кають на підставі правопорушення.
Від моральної, політичної відповідальності юридична відповідальність відрізняється нас тупними рисами:
1) Юридична відповідальність — це стосунки між дер жавою та особою, яка порушила правову поведінку.
2) Ці стосунки заздалегідь передбачені нормами пра ва, регламентуються ними, тому е правовими відносинами.
3) Юридична відповідальні Іь наступає внаслідок по рушення формально визначених юридичних правил чи за снованих на них індивідуальних приписів. При застосу ванні інституту юридичної відповідальності повинна бути точно зафіксована порушена правова норма, а міра пока-
Дпв Явпч Л С Сущность права. — І, 1985. - С. 519
263
рання визначається в рамках встановленої для даного ви падку санкції.
4) Юридична відповідальність матеріалізується в спе цифічному державному впливі (покаранні) та реалізується, як правило, за допомогою застосування заходів держав ного примусу.
5) Процес попереднього ро їслідування та вирішення справ про правопорушення, порядок здійснення призначе ної міри покарання також регламентується спеціальними (процесуальними) юридичними нормами.
Перелічені основні риси юридичної відповідальності формулюють її поняття.1 А тому юридична відпо відальність — це визначені правом несприятливі наслідки, які настають для конкретної особи у зв'язку з вчиненням нею правопорушення.
Іноді в науковій літературі при визначенні поняття юридичної відповідальності має місце поєднання пози тивного та ретроспективного аспектів. З цим можна по годжуватися чи ні, але однозначним є той факт, що для правопорушника юридична відповідальність означає в кінцевому результаті — зазнати впливу санкцій правових норм, які містять вказівку на правові наслідки недотри мання та порушення даних норм.
Виходячи з цього, можна зробити висновок, що для настання юридичної відповідальності необхідна наявність двох факторів: 1) наявність у діянні особи складу право-пурушення; 2) факт застосування права уповноваженим органом, тобто мотивоване рішення цього органу про притягнення особи до конкретного виду юридичної відповідальності.
Юридична відповідальність не зводиться до держав ного примусу. Вона лише проявляється в процесі його здійснення і виникає після встановлення факту правопо рушення.
І
'.Див: Алексеев С. С. Основьі теории ген ударе гва й права.— М.. Юрид лнт. , 1971.-С. 355.
264
Положення юридичної відповідальності локалізуються в різних галузях права. Це, в свою чергу, призвело до поділу юридичної відповідальності на види. Тому розрізняють такі види юридичної відповідальності: кон ституційна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна, ма теріальна, кримінальна.1
Дискутується питання про видову самостійність про цесуальної, екологічної, сімейної та інших варіантів юри дичної відповідальності.
Крім галузевого, існує ще один поділ юридичної відповідальності на види. Критерієм цього поділу є дер жавні органи, які уповноважені накладати відпо відальність. Зокрема, розрізняють: а) відповідальність, яка покладається органами державної влади; б) відпо відальність, що накладається судовими органами та іншими юрисдикційними органами; в) відповідальність, до якої правопорушник притягається адміністративними ор ганами (органами державного управління).2
Всі види юридичної відповідальності мають предметну та юридичну спільність, а тому складають якісно од норідну правову тканину.
По - перше, всі норми відповідальності мають однако ву структуру, яка складається з гіпотези, що описує пра вопорушення та санкції і визначає вид та розмір покаран ня.
По-друге, всі норми юридичної відповідальності ре гулюють один і той же тип відносин, що виникає на підставі правопорушення.
По - третє, вказані відносини регулюються єдиним ме тодом — методом покарання правопорушника.
По - четверте, застосування норм юридичної відпо відальності грунтується на загальних принципах.
1 Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави - Боро-дянка, 1994.-С. ПО.
2 Самощенко Й. С., Фарушкин М. X. Ответственность по советскому законодательству. - М.: Наука., 1971. — С 125.
265
По - п'яте, мета інституту юридичної відповідальності єдина.
По - шосте, здійснення заходів юридичної відповідаль ності регламентується процесуальними нормами.
По - сьоме, застосування юридичних санкцій (заходів відповідальності) забезпечується переважно державним примусом (в поєднанні з переконанням).
Таким чином, всі види юридичної відповідальності вирішують одні і ті ж завдання, виконують одні • і ті ж функції, мають єдину кінцеву мету, а саме: ліквідація пра вопорушень у суспільстві.
Вирішуючи свої безпосередні завдання, всі види юри дичної відповідальності функціонують в тісній взаємодії між собою.
Отже, є всі необхідні, фактичні та теоретичні підстави назвати інститут юридичної відповідальності в якості особливого правоохоронного інституту всієї системи права.
§ 2. ЗАГАЛЬШ ПРИНЦИПИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Будучи відносно самостійним компонентом правової системи, інститут юридичної відповідальності базується на загальних керівних засадах — принципах. У цих принци пах знаходять свій вираз загальні принципи права, тобто ті об'єктивно обумовлені начала, у відповідності з якими будується система права, правове регулювання в суспільстві.
З'ясування принципів юридичної відповідальності має пізнавальне значення, оскільки їх сукупність дає узагаль нену характеристику відповідальності в праві, дозволяє розкрити суть цього правового інституту.
У загальних принципах відповідальності відобража ються стійкі закономірні зв'язки, завдяки яким інститут відповідальності існує та функціонує. Це внутрішні зако номірності існування та дії інституту юридичної відпо відальності, які відображають його свободу, специфіку та призначення.
266
Практична роль принципів юридичної відповідаль ності полягає в тому, що вони: 1) спрямовують право-творчу діяльність щодо удосконалення законодавства про відповідальність; 2) визначають порядок, процес регулю вання відносин, що виникають із правопорушень. В юри дичній літературі немає чіткості та єдності при виділенні принципів юридичної відповідальності.1
Аналізуючи різні точки зору науковців, а також вра ховуючи зміст інституту юридичної відповідальності та практику застосування його норм, виділяють наступні принципи:
1) законність; 2) невідворотність відповідальності; 3) недопустимість подвійності; 4) індивідуалізація, пер соніфікація; 5) регламентованість.
Розглянемо більш детальніше наведені принципи.
ПРИНЦИП ЗАКОННОСТІ. Єдиною законною підставою застосування норм відповідальності є наявність факту правопорушення.
Детально питання правопорушення розглядалось в розділі 9. Тому слід б було зазначити лише наступне. В умовах демократичного правовою режиму ніякі соціальні, расові, моральні чи інші якості особи, її минуле, її ро динні та інші зв'язки, вольові настанови, які не проявили ся в антисуспільній поведінці — ніщо не може бути підставою виникнення юридичної відповідальності, крім самого факту правопорушення.
Правда, в судовій, адміністративній, дисциплінарній практиці, на жаль, інколи зустрічаються випадки безпід ставного притягнення особи до відповідальності.
ПРИНЦИП НЕВІДВОРОТНОСТІ ВІДПОВІДАЛЬНО СТІ. Між правосуддям і юридичною відповідальністю конкретної особи існує генетичний зв'язок: правопорушен ня породжує відповідальність. Іншими словами, немає юридичної відповідальності без правопорушення так само, як немає (не повинно бути) правопорушення без юридич-
1 Самоіценко М. С., Фарушкин М. X. Отвстственность по советскому за-конодательству. - М.: Наука., 1971.- С. 125
267
ної відповідальності. Випадки застосування санкції без до статньої законної підстави — правопорушення, які рідко зустрічаються, найчастіше такі випадки пояснюються по милками в кваліфікації діяння.
Якщо здійснюється факт правопорушення, а відпо відальність не наступає, то це завжди завдає моральної шкоди авторитету закону, підриває ідею законності та справедливості у свідомості громадян нашої держави. При цьому шкода, яка заподіяна бездією закону, негайно ма теріалізується в нові правопорушення, оскільки провоку ватиме думку про можливість уникнення юридичної відповідальності.
Всякий принцип є принципом до тих пір, доки він не знає виключення. Але слід пам'ятати, що при застосуванні юридичної відповідальності у кожному випадку слід вра ховувати вимоги доцільності при виборі міри відповідаль ності. Деякі автори навіть вважають доцільність ще одним, окремим принципом юридичної відповідальності1. З цим цілком можна погодитись.
Отже, невідворотність — важливий принцип юридич ної відповідальності. Його реалізація — один із надійних засобів підвищення ефективності в плані попередження правопорушень, а значить і зниження їх рівня.
ПРИНЦИП заборони двічі притягати до відповідаль ності одного виду за одне й те ж саме правопорушення, (ст. 61 Конституції України). Цей принцип може бути сформульований як недопустимість компонування двох і більше юридичних відповідальностей за фактично одне правопорушення.
Даний принцип не -є безспірний. Так, деякі автори вважають можливим поєднання, наприклад, адміністра-
1 Див: Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. - С. ПО.
268
тивної відповідальності з дисциплінарною1 . Інші вважа ють таке поєднання недоцільним-.
Будь-який галузевий інститут юридичної відповідаль ності здійснює штрафну, каральну функцію, всі інститути відповідальності використовують покарання як метод ре гулювання деліктних відносин. Тому недопустимість подвійної відповідальності за одне правопорушення вира жає також принцип економії каральних засобів, який в свою чергу служить виявом гуманізму права.
Але слід зауважити, що заходи щодо захисту суб'єктивних прав реалізують каральні штрафні функції шляхом застосування державного примусу. Саме тому можлива паралельна дія інституту юридичної відповідаль ності, з одного боку, та інституту відновлення порушення прав - з іншого.
ПРИНЦИП ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ. Всі громадяни держави рівні перед законом в тому розумінні, що є носіями рівних прав та рівних обов'язків. Отож, невико нання цих обов'язків повинно тягти за собою в принципі однакову, рівну правову відповідальність.
Юридична відповідальність ефективна тільки у тому випадку, при тій умові, що її носій персонально визначе ний. З точки зору права кожен особисто відповідальний за власну вину. Тут не може бути "кругової поруки".
Юридична відповідальність накладається або на окремого автономно діючого громадянина, або на суб'єкта — члена колективу. В останньому випадку юри дична відповідальність розподіляється між членами та керівниками колективу відповідно до долі вини кожного щодо скоєного правопорушення. Водночас слід зауважити, що у майнові відносини вступають не керівники госпо дарських організацій, а самі ці організації - юридичні осо би. Однак з іншого боку, всі дії, які здійснюються юри дичними особами, це дії їх посадових осіб. Останні фор-
1 Бахрах Д. Н. Административная ответсівенносль. - Пермь, 1966.-С. 45.
2 Филатов М. Д., Плюхни В. Е. Спорньїй вопрос дисциплинарной ответ-ственности//Советскон государство й право. - 1971.-№ 10. - С. 27.
269
мулюють та проявляють волю зазначених суб'єктів права. Якщо ж керівники господарських організацій винні у порушенні норми права, то саме вони і є суб'єктами юридичної відповідальності.
ПРИНЦИП РЕГЛАМЕНТОВАНОСТІ. Необхідним принципом юридичної відповідальності є правова регла ментація процесу його здійснення. У всякому випадку йдеться про реалізацію основних моментів, етапів розвит ку юридичної відповідальності як матеріального правосто-сунку.
Таку регламентацію здійснюють норми процесуально го права, породжені наявністю певних фактів процесуаль них правовідносин, через які проявляються відносини юридичної відповідальності.
Необхідність процесуальне - правової регламентації юридичної відповідальності пояснюється перш за все тим, що вона (відповідальність) виконує штрафну, каральну функцію права. Здійснення покарання правопорушника неможливе без застосування заходів державного примусу. В процесі розслідування правопорушення, уточнення еле ментів його складу, збору доказів, встановлення об'єктивності істини щодо даної справи неможливо обій тися без застосування примусових акцій. При цьому захо ди державного примусу можуть бути застосовані як ком петентними органами, так і посадовими особами держави. Встановлена законодавством процедура розслідування і вирішення справ щодо правопорушення дозволяє також оперативно реагувати на кожен факт порушення порядку.
В загальній теорії права існує також точка зору про наявність окремого принципу юридичної відповідальності — справедливості1. Але ряд вчених ототожнює цей прин цип з принципом індивідуалізації чи іншими принципами і вважає, що при наявності всіх вищевикладених прин ципів принцип справедливості виводиться шляхом штучно-
'. Самощенко Й. С. Фарушкин М.Х. ОІ ветственность по советскому законодательству. — С. 107, 142-152.
270
го конструювання1 . Отже, загальні принципи інституту юридичної відповідальності слід визначити як фундамен тальну ідею, яка відображає суть, природу та призначення цього правового інституту.
§ 3. МЕТА І ФУНКЦІЇ ІНСТИТУТУ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Дослідження загальної теорії юридичної відповідаль ності включає в себе дослідження її функцій, які визнача ються метою (завданнями) даного правового інституту. Вияснення мети, а значить і функцій відповідальності, не обхідне для глибокого розуміння суті цього правового інституту, а в кінцевому рез>льтаті така необхідність обумовлена потребами більш ефективного використання та подальшого удосконалення законодавства щодо відпо відальності.
Цілком зрозуміло, що мета та функції інституту відповідальності є конкретними проявами загальної мети права і його службових функцій.
Мета права полягає, перш за все, в правильному відображенні існуючих суспільних відносин, тобто тих об'єктивних закономірностей, яким вони підпорядковані. По-друге, право розвивається відповідно до розвитку суспільства.
Таким чином, мета права полягає в закріпленні пев ної поведінки всіх суб'єктів суспільного життя, що беруть участь у даних відносинах.
Основна мета права визначає зміст його основних функцій (тобто найбільш важливих напрямків дії права).
'. Фаткулин М. Н. Проблеми теорим государства й права. - С. 205.
271
Науковці виділяють наступні основні функції права: регу люючу, охоронну, економічну, виховну, політичну1.
Інститут юридичної відповідальності, безперечно, бере участь в реалізації охоронної та виховної функцій права. Його мету в загальній формі можна визначити як охорону правопорядку.
Однак в юридичній літературі єдиної точки зору з цього приводу немає. Зокрема, в працях І. Самощенка та М. Фарушкина обґрунтовується наявність двох цілей юри дичної відповідальності: захист правопорядку та вихован ня громадян, які в свою чергу "переплітаються" між со бою і утворюють більш конкретну ціль юридичної відпо відальності — попередження правопорушення2.
Інші науковці вважають основною функцією юридич ної відповідальності штрафну, каральну, відзначаючи, що ця функція спрямована на попередження правопорушень і відіграє суттєву роль у вихованні та виправленні право свідомості осіб3.
Звичайно, коли законодавець формулює склад право порушення в нормах юридичної відповідальності, він прагне ці правопорушення відвернути, попередити. Без сумніву, тут мова йде про пересічний державний примус, завдання якого полягає в переборенні мотивів протиправ ної поведінки в свідомості людей, якщо такі мотиви існу ють. Не завжди мотив страху перед покаранням спро можний перебороти мотиви, які протистоять йому, але цілком очевидно, що для багатьох суб'єктів він стає ви рішальним та утримує їх від правопорушень.
Отже, можна зробити висновок, що інститут юридич ної відповідальності перш за все здійснює функцію за гального попередження правопорушень. І саме завдяки
'. Див. Радько Т. Н. Основньїе функшш социалистического права. -
Волгоград, 1970. - С. 1ІЗ.
2 . Самощеико Й. С., Фарушкии М. X. Ответсвенность по советскому
законодательству. - С. 159.
3. Див. Алексеев С. С. ПроблемьІ теорип права. Т. І. - Свердловск. 1972.
-С. 374.
272
цьому інститут права бере участь в охороні правопоряд ку, в реалізації охоронної функції права.
Факти правопорушення спонукають інститут відпо відальності до активної дії, приводячи в рух відповідну норму відповідальності. А це означає, що безпосередня мета даного інституту у випадку скоєння правопорушення полягає в покаранні правопорушника. Тому і безпосеред ньою функцією інституту, який розглядається, є функція каральна.
ЯКА МЕТА ПОКАРАННЯ?
По-перше, караючи конкретного правопорушника, да ний інститут виконує попереджувальну функцію, але на
цей раз уже на більш відчутному рівні.
По-друге, реалізуючи покарання, інститут відпо відальності здійснює вплив на свідомість (психіку) право порушника.
Отже, в динамічному стані (при реальному функціо нуванні) інститут юридичної відповідальності досягає найбільшої мети — покарання правопорушника, а також перспективної — попередження рецедиву (тобто поперед ження нового правопорушення). В статистичному стані дані норми покликані попереджувати, недопускати скоєн ня правопорушень взагалі.
Кінцева мета (ціль) інституту юридичної відповідаль ності — це ліквідація правопорушень в державі. І її не може бути досягнуто тільки з остраху, оскільки правовий порядок в державі, який базується на страху перед пока ранням, ніколи не може стати стійким, стабільним та надійним. Запорукою істинного правопорядку може бути тільки єдність об'єктивно правомірної поведінки всіх членів суспільства з їх глибокою внутрішньою повагою до права, з потребою людей дотримуватись приписів юри дичних норм, що виражають суспільне корисні інтереси.
273
§ 4. ОСНОВИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВІДПОВІДНО ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
Прийняття 28 червня 1996 р. Основного Закону України — Конституції — не тільки завершило складний п'ятирічний конституційний процес в Україні, а й стало для нашого народу подією доленосного значення.
Велику увагу в Конституції приділено питанням, що регулююють підстави і порядок притягнення до юридич ної відповідальності, а також порядок виконання накладе них стягнень. Цей порядок чітко описано в її нормах, а хід його виконання особливим чином контролюють суспільство і держава за допомогою спеціальних правових інститутів — суду, прокуратури, міліції, адвокатури. На приклад, Конституція України містить декілька положень про відповідальність особи, які мають принциповий характер. Щоправда, слід пам'ятати, що ці норми стосуються лише індивіда (людини і громадянина). Питання відповідальності юридичних осіб Конституція України прямо не зачіпає.
Однією з найголовніших конституційних норм щодо відповідальності є ст. 61 Основного Закону, яка закріплює особистий характер відповідальності та заборону двічі притя гати до відповідальності одного виду за одне й те саме пра вопорушення.
Особистий характер відповідспьноеті означає, що особа відповідає лише за свою власну поведінку, на неї не може бу ти покладена відповідальність за дії інших осіб і, аналогічно, інші особи не повинні відповідати за її вчинки. Однак батьки можуть нести відповідальність у разі вчинення їхніми непов нолітніми дітьми протиправних дій не за самі ці дії, а за нех тування своїми обов'язками щодо виховання дітей та контро лю за їхньою поведінкою.
Заборона притягати двічі до відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення означає, зокрема, що ніхто не може бути двічі покараний за один і той самий злочин (латинське «поп Ьіз іп ісіет»). Проте допускається при тягнення за одне правопорушення до кількох різних видів відповідальності. Наприклад, водій, який через свою не-
274
уважність порушив правила дорожнього руху і пошкодив інший автомобіль, у разі відсутності в нього страхування бу де змушений відшкодовувати власнику пошкодженого тран спорту вартість ремонту (цивільно-правова відповідальність). За це саме порушення він може б\ ти позбавлений прав водія на певний термін (адміністративна відповідальність).
У ст. 62 Конституції України викладено фундаменталь ний принцип кримінальної відповідальності, який діє в усіх цивілізованих країнах і має назву «презумпція невинуватості». Цей принцип полягає ось у чому: особа, попри всі підозри, які виникають щодо неї, вважається невинною у вчиненні злочи ну, поки відповідні державні органи не доведуть її вину перед судом, а суд, визнавши вину доведеною, не винесе цій особі обвинувального вироку. Обов'язок доводити вину лежить на державних органах, особа має право, але не зобов'язана до водити свою невинність. Недоведення вини особи у вчиненні злочину прирівнюється до доведення її невинності, і людина у цьому разі вважається цілком реабілітованою, очищеною від висунутого проти неї обвинувачення. Обвинувачення не може будуватися на припущеннях, а всі сумніви, що виникають у слідчого, прокурора чи суду і які у процесі розслідування чи судового розгляду не вдається усунути, повинні тлумачитися на користь обвинуваченого.
Виходячи з пріоритету загальнолюдських моральних цін ностей перед інтересами боротьби зі злочинністю. Консти туція України (ст. 63) встановлюс. шо особа може відмови тися давати свідчення (пояснення І щодо себе, своїх бшзьких родичів чи членів сім'ї. Це означає, шо за таку відмову людина не буде нести відповідальність.
Ст. 58 Конституції України вс гановлює ще одне важливе правило —відповідальність за правопорушення має базуватися виключно на законі. Ніхто не може нести відповідальність за дію чи бездіяльність, які в момент їх вчинення не були перед бачені тим чи іншим законом як правопорушення.
Конституція України містить і декілька положень, які стосуються особливостей окремих видів відповідальності. Зо крема, конфіскація майна громадянина може застосовуватися лише судом і тільки на основі положень закону (ст. 41). Особи,
275
засуджені судом до будь-якого покарання, залишаються гро мадянами й користуються всіма правами людини за винятком тих обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду (ст. 63).
Декілька норм Основного Закону встановлюють окремі вимоги щодо процедури притягнення особи до відповідаль ності. Зокрема, утримання громадянина під вартою після йо го затримання за підозрою у вчиненні злочину може тривати не більш як 72 години, після чого подальше ув'язнення мож ливе лише за рішенням суду. Тривале утримання людини в ув'язненні за обвинуваченням у вчиненні злочину (арешт) мо же здійснюватися лише на основі закону та за мотивованим рішенням суду (ст. 29).Так само за рішенням суду має здійснюватися проникнення в житло для проведення там об шуку, огляду, інших дій, які проводяться під час попередньо го розслідування (ст. ЗО). Слід пам'ятати, що протягом кількох років після прийняття Конституції України зберіга тиметься порядок, за яким санкцію на арешт дає прокурор.
Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на за хист (ст. 63), що означає: у разі відсутності в особи коштів на оплату захисника праця адвоката має бути оплачена держа вою.
У разі скасування вироку як неправосудного і виправ дання засудженої людини їй має бути відшкодована мате-рільна і моральна шкода, яка виникла внаслідок незаконного за судження (ст. 62).
Як бачимо, в суспільстві і, передусім у його керівних структурах, має утвердитися* новий підхід до судової влади, яка повинна розглядатися крізь призму поняття про демократичну правову державу. Ця філософія сприя тиме опрацюванню правничої доктрини, яка грунтувати меться на принципах:
— первинності прав людини щодо прав держави;
— первинності обов'язків держави щодо обов'язків людини;
— верховенства закону у діяльності посадових осіб;
— створення умов для реалі зації конституційних прав громадян.
276
Лише прийняття такої доктрини дасть змогу розро бити законодавство демократичної держави і ліквідувати хаотичність у законотворчій діяльності, в тому числі у тій ділянці, яка стосується природи юридичної відповідаль ності.
277
Схеми та визначення до розділу 10 ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Позитивна (перспективна) юридична відповідальність
— добросовісне виконання своїх обов'язків перед грома дянським суспільством, правовою державою, колективом людей І окремою особою.
Ретроспективна (негативна) юридична відповідальність
— це ті наслідки, які виникають у правопорушника у зв'язку із застосуванням до нього заходів суспільного примусу за скоєне правопорушення.
Підстави, особливий порядок реалізації, заходи примусу юридичної відповідальності
|
Види юридичної відповідальності |
Кримша льна |
Адміністра тивна |
Швшьно І равова |
ДисшшІІ нарна |
Матеріальна |
|
Правопорушення |
Злочин |
Адмннстра тивмпи про ступок |
Цивільно правовий ІСЧІКТ |
ДнсципчІ нарнни про ступок |
Матеріачьна шкода |
|
С\б єкт прн тягненій |
Суд |
Адмшістра тивні органи |
( уд |
Адміністрація підприємств |
Адміністрація підприємств |
|
Форма |
Позбав лення волі |
Штраф |
Псі я повер неппл збитків |
Догана звільнення |
Грошове \ тримання |
|
Юридичний по рядок |
КПК України |
КпАП України |
ЦПК ^ країни |
КЗпП України |
Кзп П України |
|
Правозастосовнин акт |
Вирок |
Постанова |
і Ішенпя |
Накаі |
Наказ |
278
Принципи юридичної відпо відальності
відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру
законність, невідворотність
доцільність І справедливість
процесуальна регламентованість юридичної відповідальності
гуманність І своєчасність юридичної відповідальності
Функції юридичної відпо відальності
Підстави юридичної відальності
норма
склад правопорушення
відсутність підстав для звільнення від відповідальнеє 11
правозастосовнил акт
державний примус
279
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЙ ТА РОЗДУМІВ:
1. Наведіть приклад форм і видів покарань, що мали місце в минулому, але сьогодні не застосовуються.
2. Мета, види та підстави юридичної відповідальності.
3. Конституційні основи юридичної відповідальності.
4. Види юридичної відповідальності в їх співвідно шенні з видами правопорушень.
5. Чому ще в стародавньому Єгипті радили: "Остерігайся карати несправедливо"?
6. Принципи юридичної відповідальності.
280
РОЗДІЛ 11 ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК
НІХТО НЕ МАС ПР\В ЯК ТАКИХ, КРІМ ПРАВ ВИКОНУВАТИ СВІЙ ОБОВ'ЯЗОК
О. Конт
§ 1. ЗАКОННІСТЬ ЯК ОДНА З ВАЖЛИВИХ ПРАВОВИХ КАТЕГОРІЙ
Законність — фундаментальна категорія всієї юридич ної науки і практики, а її рівень і стан віддзеркалюють правове життя суспільства і його громадян.
Право є великою цінністю і фактором соціального життя. Проте його реальність визначається не тільки тим, що воно знаходить свій вираз у формальних нормативно-правових актах — законах, указах, постановах, кодексах і інших систематизованих збірниках. Право реальне перш за все тому, що владна воля, яка відображена у законах, втілюється в поведінці людей — громадян, які виконують закон, осіб, які вступають у відносини шляхом укладання договорів, суддів і інших посадових осіб, які застосову ють закон. Право за своєю природою таке, що не може існувати поза втіленням правових відносин.
Навіть найдосконаліший закон живе тільки тоді, коли він виконується, впливає на суспільні відносини, на свідомість і поведінку людей. Властиво, ця сторона права, яка пов'язана з життям закону, його дійсністю, і характе ризується поняттям "законність".
Проблема законності — одна з центральних в теорії держави і права. Актуальність її очевидна як в теоретич ному, так і практичному плані.
В юридичній науці склалася традиційна концепція за конності, суть якої полягає у суворому і неухильному дотриманні і виконанні чинного законодавства усіма суб'єктами права. А з точки зору функціональної ролі законність розглядається як принцип, як метод здійснення
281
влади, як режим суспільного життя, як система вимог, які пред'являються до особи.
Як стійке явище суспільного життя, законність вини кає і формується в умовах цивілізованого суспільства, яке спроможне забезпечити реальну рівність громадян перед законом. Такі умови значною мірою створюються рин ковими відносинами, при яких свобода приватної влас ності є рівною можливістю для всіх. Забезпечити рівність у сфері виробництва матеріальних благ, поставити вироб ників в однакові умови — головне завдання правової дер жави. Майнова ж нерівність створюється не юридичними законами, а природними можливостями кожної людини. А тому до тих пір, поки в суспільстві існує нерівне стано вище людей у сфері виробництва матеріальних, духовних цінностей, не можна говорити про їх рівність перед зако ном і, відповідно, про законність
Вимога додержуватись виданих державою законів сформована давно. Ще римські юристи говорили про без умовну необхідність дотримання законів (закон суворий, але це закон — сіига Іех, зесі Іех).
Система римського права є юридичною базою закон ності у сфері регулювання майнових відносин, яку в подальшому перетворено в більш цивілізовані форми, по ступово забезпечуючи реальною рівністю перед законом всіх учасників суспільних відносин.
У суспільстві, яке функціон>є в режимі міцної закон-несті, реально існує чітке розмежування і гармонійна взаємодія законодавчої, виконавчої і судової влади. Руссо, наприклад, бачив головне завдання законності в тому, щоб забезпечити щастя і благо всім громадянам, свободу і рівність перд законом для всіх Ці загальні ідеї, вислов лені не тільки Руссо, але й багаїьма іншими мислителями минулого, знаходять своє втілення в сучасному цивілізо ваному світі.
Законність виражає загальний принцип відношення суспільства до права в цілому. Тому її зміст слід розгля дати у трьох аспектах:
а) в плані "правового" характеру суспільного життя;
282
б) з позиції вимоги загальної поваги до закону і обов'язків його виконання всіма без винятку;
в) під кутом зору домагання реального захисту і за безпечення прав, інтересів громадян і охорони правопо рядку в цілому від будь-якого свавілля.
Отже, зміст законності пов'язаний як з поведінкою суб'єктів, що реалізують право, так і з діяльністю дер жавних органів, які забезпечують її формування, реаліза цію і захист.
У недалекому минулому вітчизняна наука аналізувала законність переважно в іншому аспекті і тлумачила її як вимогу бездоганного додержання норм права всіма його суб'єктами. За своєю сутністю це правильне розуміння, проте воно однобічно відображає зміст цього явища. В цьому випадку вимоги законності поширюються лише на громадян і їх організації, органи, які безпосередньо реалізують свої права і обов'зкп. Діяльність органів, які забезпечують правове регулювання (правотворчих і право-застосовчих), знаходиться поза її змістом.
Зазначене розуміння однобічно орієнтувало і юридич ну практику. Забезпечення законності зводилось, головним чином, до роботи контрольне - наглядових і правоохорон них органів — виявлення порушників правових приписів і їх подальшого покарання. Результатом цього і став обви нувальний ухил в їх діяльності. Навіть суд розглядався як правоохоронний орган, а не орган правосуддя, який га рантує захист прав і свобод громадян та їх об'єднань.
Таке розуміння законності, яке задовільняло потреби тоталітарного режиму, зовсім не забезпечувало нормаль ного функціонування суспільства в умовах демократії і, тим більше, не сприяло формуванню і зміцненню правової держави і суспільства.
Подібне трактування законності є результатом ото тожнення права і закону, коли будь-який нормативний акт, що виходить від держави (навіть антигуманний, ре акційний), являє собою "право" і відповідно вимагає реалізації.
283
Проте ці акти не забезпечують мети правового регу лювання, законності. Навпаки, вони породжують со ціальну напругу, обмежують свободу громадян, їх при родні права, припускають беззаконність і свавілля в діяльності посадових осіб. Крім цього, неважко зауважи ти, що при такому розумінні законності акцент робиться лише на виконанні норм права, а питання щодо змісту цих норм, які, як відомо, в більшості носять вольовий ха рактер, залишається поза увагою.
Розглянута з найширших позицій, законність є ком плексним політико-правовим явищем, яке відображає пра вовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави. Не випадково раніше теорія правової держави носила іншу назву — "планування права".
§ 2. ЗМІСТ ЗАКОННОСТІ
Аналіз законності, в широкому розумінні слова, до зволяє розрізняти в її змісті самостійні моменти діалекти ки — правові, юридичні і державно-політичні.
Законність не відокремлена від загальнообов'язковості права. Власне цей момент отримав найбільше відображен ня в науці, в більшості визначень законності. В такому випадку законність характеризує право, взяте під кутом зору його здійснення. Головне тут — вимога бездоганного втілення в життя законів і нормативних актів, які базу ються на них. Іншими словами, законність в подібному розумінні вимагає відповідності поведінки суб'єктів суспільних відносин приписам правових норм, тобто за безпечення реальної правомірної поведінки всіх його учас ників. Цей аспект законності випливає з самого факту існування права як системи загальнообов'язкових правил. З цих позицій про законність можна говорити як про умову життя державне організованого суспільства.Інша грань явища, яке досліджується, ототожнюється з ідеєю законності, під якою розуміється ідея, що формується в
284
суспільній правосвідомості щодо доцільності і необхідності такого реального стану, коли не залишиться місця для свавілля, буде фактично досягнута загальність права, дійсна реалізація прав і свобод. Не випадково законність трактується як принцип права, який концентровано відо бражає основні особливості останнього, його властивості, які розглядаються в дії, в процесі реалізації. Внаслідок цього і право аналізується як сила, яка забезпечує ор ганізованість суспільних відносин. Будучи загальноправо-вим принципом, законність проникає в плоть правової матерії, визначає її формування, функціонування, розвиток і, зокрема, таку ознаку права, як верховенство закону і піднормативність правозастосовних актів.
Законність, яку розуміємо як метод державного керів ництва суспільством, передбачає, що свої функції держава здійснює виключно правовими засобами — шляхом прий няття нормативних актів і забезпечення їх бездоганної реалізації. А оскільки правове регулювання поширюється на різні сфери суспільного життя, необхідна достатня повнота його регламентації. При цьому держава не тільки формально закріплює правові норми, але й забезпечує (політичними, організаційними, правовими засобами) їх реалізацію і захист прав.
У такій державі неможливе свавілля в діяльності по садових осіб, виключається прийняття суб'єктивних рішень, рішень політичних питань силовими методами. Особливе місце в діяльності держави відводиться законо давчим і судовим органам.
У цей же час законність є принципом діяльності дер жави. Держава, всі її органи, організації і установи пов'язані правовими нормами, діють в рамках і з метою їх реалізації. Законність, яка розглядається з цієї точки зору, служить принципам не будь-якої, а лише демокра тичної держави.Інакше кажучи, законність є антиподом свавілля і беззаконня і перш за все беззаконності самої державної влади і її посадових осіб. Найбільш яскраво цей принцип проявляється в правовій державі, обумовлюючи
285
її сутність. Таку державу можна визначити і як державу суворої законності.
Разом з тим вимоги реалізації права щодо втілення правових приписів в життя — не формальна вимога, не самоціль, а умова нормального функціонування суспіль ства і держави, забезпечення порядку, організованості і дисципліни. Завдяки законності в суспільстві впроваджу ються ідеї справедливості, гуманізму, особистої і суспіль ної свободи. Тому в широкому соціально-політичному ро зумінні законність можна рахувати режимом суспільно-політичного життя. Це режим, при якому діяльність всіх суб'єктів базується на законі, а ідея права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності панує над осо бистими, груповими інтересами. Режим законності — така морально-політична атмосфера, при якій у суспільному, житті панують ідеї права, гуманізму, справедливості, коли точне і неухильне виконання законів, реальність і непо рушність прав людини є основою життя суспільства, його громадян.
Ще Арістотель вважав законність ознакою найкращої державної форми — політики. Регель також протиставляв істинно демократичну державу, де панує закон і свобода особи, деспотії — "стану беззаконності, в якому особлива воля як така, чи то воля монарха, чи народу (охлократія), має силу закону чп, точніше, заміняє собою закон"1.
Отже, законність — це такий політико-правовнн ре жим, такі умови життя, така правова атмосфера, які за хищають особу від свавілля, масу людей — від анархії, суспільство в цілому — від насильства, хаосу, безпорядку.
'. Гегель Г. —В. —Ф. - Философня права -М, 1990. - С. 302.
\
286
§ 3. ОСНОВНІ ВИМОГИ ЗАКОННОСТІ
Термін "вимога законності" грунтовно прижився в науковій і навчальній юридичній літературі. В його зміст вкладаються ті принципові положення правового життя суспільства, без яких реальна законність неможлива. В своїй основі вимоги законності співпадають з принципами права, оскільки їх реалізація створює оптимальний режим регулювання суспільних відносин
І все ж таки приписи права і вимоги законності не однозначні. Остання є засобом реалізації приписів права, співпадаючи з ними в формулюваннях. Вимоги закон ності— це лише юридичний інструмент втілення в життя загальних приписів права (справедливості, гуманізму, со ціальної рівності). Більш того, сама законність є одним з провідних принципів права.
Законність виступає як необхідність, що виражена в системі відповідних об'єктивних вимог, які пред'являються всім суб'єктам, учасникам суспільного життя, урегульова них правом. Одна частина даних вимог звернена до гро мадян, організацій, інша — до різних гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової).
Розглянемо названі вимоги більш детально.
1. Втілення ідеї панування права в життя суспільства, держави. Цю ідею висунув ще Арістотель, вважаючи, що в демократичному суспільстві закон повинен панувати над усіма. Мова йде про те, що в режимі законності саме праву відводиться основна роїть в регулюванні суспільних відносин. Властиво воно, а не особисті, ідеологічні, політичні і інші подібні мотиви лежать в основі соціаль ного регулювання.
Висловлена думка аж ніяк не нав'язує до запровад ження тотальної правової регламентації всіх сфер життя. Право повинно регламентувати тільки ті відносини, які об'єктивно цього потребують. Причому законодавство по винно бути досконалим з технічної сторони, достатньо чітким, визначеними, не допускати свавільного тлумачен ня і застосування, наявності прогалин. Проте це лише
287
один аспект проблеми. Підкреслюючи панування закону, слід пам'ятати, що закон і право ідентичні поняття. Політична практика показує, що, наприклад, при то талітарних режимах, деспотичних формах правління самі закони виступають виразником свавілля.
В законодавстві повинно бути закріплено гуманне, справедливе рішення (ця вимога законності визначає та кож термін "правозаконність"). Тільки при наявності за конодавства, яке адекватне об'єк гивній природі суспільних відносин, основним правовим принципам, ідеям свободи, гуманізму і справедливості, забезпечується режим закон ності.
2. Верховенство закону. Закон — акт вищих органів державної влади, який безпосередньо виражає волю наро ду, інтереси громадянського суспільства. Тому законність пов'язується перш за все з пануванням законів.
Найвищу юридичну силу має конституція — основний закон держави. Тому в змісті законності як один з важ ливих компонентів виділяється конституційна законність.
Верховенство закону проявляється у верховенстві не тільки законодавчого змісту, але й форми. Це означає, що нормативні акти повинні прийматися у суворо встановле ному законом порядку і формі. Тільки тоді вони більш повно будуть втілювати волю народу, інтереси суспіль ства, основні ідеї і принципи права, забезпечувати режим дійсної законності.
3. Рівність усіх перед законом. Перед законом усі по винні бути рівні. У всіх повинні бути рівні обов'язки до держання правових приписів, в рівних умовах усі повинні бути наділені рівними правами і не мати переваг, усі права повинні бути однаково захищені. Цей принцип проповідував ще Ціцерон, який стверджував, що "під дію закону повинні підлягати усі"1.
4.Бездоганне додержання (виконання) правових актів усіма суб'єктами права. У цій вимозі диктується не обхідність реалізації державно-владних приписів
'. ЦІщерон. Диалогп о государстве., о законах. - М., 1966. - С. 139.
288
(зобов'язань і заборон), їх обов'язковість для усіх суб'єктів права.
5. Забезпечення належної реалізації прав і свобод. Ця
вимога звернена, насампед, до компетентних органів дер жави. Недосить надати громадянам права. Важливим є створити умови, які забезпечать їх виконання, систему організаційних, юридичних заходів, які гарантують їх за хист. Конституція України надала громадянам широке коло прав і свобод. Проте багато з них досі не забезпе чені достатньо ефективним механізмом реалізації, інші не підкріплені економічно.
6. Належне та ефективне застосування права. Назване правило теж адресовано державним органам, до компе тенції яких входить обов'язок забезпечити реалізацію норм права. Згадаймо, що застосування права — діяльність компетентних державних органів і посадових осіб. Справа не тільки в тому, що ці органи повинні діяти суворо в межах закону. Законність потребує ефективної правозасто-совної діяльності, що передбачає недопущення бюрокра тизму, тяганини, байдужості до інтересів людей, своєчасну реакцію на будь-які заяви громадян щодо обмеження їх прав і свобод, видання ефективних правозастосовних актів.
7. Послідовна боротьба з правопорушеннями. За конність вимагає, щоб будь-які відступи від приписів за конів своєчасно викривалися, наслідки правопорушень усувались, а винні в їх скоєнні притягувались до відпо відальності
8. Недопустимість свавілля в діяльності посадових осіб. Посадові особи, які приймають владні рішення, по винні керуватися не особистими чи груповими інтересами, а конкретними правовими принципами і враховувати при цьому інтереси суспільства, держави, правові приписи і вимоги моралі. Це правило звернено не тільки до право-застосовних, але й до правотворчих органів, які повинні виключати прогалини і протиріччя в праві, що створю ють умови для свавілля, суб'єктивізму, волюнтаризму.
289
З урахуванням сказаного можна дати наступне визна чення законнності.
Законність — це суспільно-політичний режим точного неухильного здійснення законів та інших нормативних актів всіма суб'єктами суспільних відносин як усфері пра-вотворчості, так і в сфері реалізації правових норм; режим, яким забезпечується послідовна боротьба з правопорушен нями і свавіллям в діяльності посадових осіб, всебічна охорона прав та інтересів особи, суспільства і держави.
§ 4. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЗАКОННОСТІ
Реальна (а не формальна) законність повинна будува тися на відповідних принципах, основоположних началах, керівних ідеях, які забезпечують її демократичний, гуман ний характер. Які ці основні принципи?
1. Верховенство права. В Україні діє принцип верхо венства права (правового закону). Найвищу юридичну си лу має Конституція України, норми якої мають пряму дію. Всі інші нормативні акти (включаючи Конституцію і нормативні акти Автономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції і законам України.
Органи державної влади та органи місцевого самовря дування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передба чені Конституцією та законами України, (ст. 8,18 Консти туції України).
2. Єдність законності. При всій різноманітності чин них законів і нормативних актів, при всіх місцевих особ ливостях законність повинна бути одна для всієї країни. Розуміння і застосування законів повинно бути однаковим на всій її території. Недопустимі спроби створення в кожній області, районі своєї законності, яка відмінна від загальнодержавної.
Єдність законності, проте, не означає шаблону в застосуванні правових актів, обмеження самостійності і інціативи на місцях. Мова лише йде про те, щоб не до-
290
пускали відхилення від загальних прав, щоб врахування своєрідності місцевих умов не було спрямоване в обхід за кону.
3. Загальність законності. Цей принцип характеризує дію законності на певне коло осіб. Законність не може бути виборною, її вимоги звернені до всіх суб'єктів без винятку. Правові приписи повинні виконувати окремі громадяни і їх об'єднання, посадові особи, державні ор гани, політичні партії.
4. Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й виконують ся, впрваджуються в життя на ділі.
5. Забезпечення прав людини і громадянина. Одним з важливих принципів законності с ідея здійснення законів в інтересах людини і для забезпечення її прав. Основні права та обов'язки людини і громадянина закріплені в Конституції України і деталізуються у поточному законо давстві. Здійснення цих законів забезпечує права людини у всіх сферах її життєдіяльності.
6. Невідворотність відповідальності за правопорушення. Кожне скоєне правопорушення повинно потягти за собою відповідальність винної особи. Важливо не те, щоб вин ний був тяжко покараний за скоєне правопорушення, а те, щоб ні одне правопорушення не лишалося не розкри тим.
7. Доцільність законності. Критерієм оцінки ролі за конності повинно бути те, як вона сприяє досягненню мети держави і суспільства, наскільки вона забезпечує вирішення завдань соціального прогресу, захисту прав і свобод громадян.
Доцільність законності випливає перш за все з цінності самого права як виразника свободи, рівності, відповідальності, справедливості як засобу забезпечення правопорядку, організованості і дисципліни.
Властиво в праві, в законі виражена найвища со ціальна доцільність.
Викладене дозволяє говорити про презумпцію доцільності виданого нормативного акта. Ця презумпція в
291
свою чергу диктує необхідність точної і неухильної реалізації правових приписів, неіалежно від суб'єктивного відношення суб'єктів реалізації права до його норм. Тільки політико-правовий режим законності, який засно ваний на доцільності, може захистити суспільство від ви падковостей, валюнтаризму і суб єктивізму окремих осіб.
Інакше кажучи, з точки зору цілей правового регу лювання в будь-якій ситуації доцільно додержуватись приписів закону, відступ від них завжди недоцільний.
Законність завжди доцільна, і доцільність виступає як принцип, основа законності.
Дещо по-іншому доцільність знаходить вияв в процесі застосування права, де урахування користі, ефективності, наслідків рішення, яке приймається, не тільки допустиме, але й необхідне. Проте і тут доцільність повинна досяга тися в межах законності.
Окремі автори, розглядаючи принципи законності, в якості таких називають " зв'язок законності і культур ності", "єдність законності і справедливості" і т. д. Не за перечуючи подібної єдності, підкреслимо, що зв'язки за конності з іншими явищами не можуть виступати в якості принципів. Крім того, всі вони охоплюються змістом принципу доцільності.
Тут важливо відзначити, що завдяки своїм принципам законність виступає як найбільш ефективний, гуманний, справедливий режим суспільно-політичного життя, а будь-який відступ від цих принципів, їх недооцінка призводять до порушення законності, приниження її соціальної цінності, ефективності правового регулювання в цілому.
Потрібно розрізняти законність як систему формаль них вимог і реальну законність. На практиці вимоги за конності до тієї чи іншої міри порушуються, часто спо стерігається відступ від правових приписів. Отже, реальна законність має кількісні показники, які визначають її рівень в конкретному суспільстві.
292
§ 5. ГАРАНТІЇ ЗАКОННОСТІ
Питання про гарантії — складна і самостійна пробле ма в рамках єдиної теорії законності. Це той її елемент, який переводить ідею законності з галузі наукових досліджень у практичну сферу діяльності людини, суспіль ства і держави. Не дивлячись на свою значимість, вимоги законності не втілюються в жштя автоматично, стихійне Щоб правові приписи не залишились на папері (і тиі^ більше не порушувались), необхідні відповідні умови і визначений комплекс організаційних. Ідеологічних, політичних, юридичних заходів, які забезпечують реаліза цію, тобто гарантії законності.
Гарантії законності — це об'єктивні умови і суб'єктивні фактори, а також спеціальні засоби і заходи, за допомогою яких забезпечується режим законності.
Серед названих гарантій потрібно чітко розрізняти загальні умови і спеціальні засоби та заходи.
Загальні умови — суто об"єктивні (економічні, політичні і т. д.) умови суспільного життя, в яких здійснюється правове регулювання. Ці умови створюють макросередовище реалізіції права, його функціонування, зумовлюючи при цьому і спеціальні засоби щодо зміцнення законності.
Нерідко в літературі загальні умови як гарантії за конності трактуються доволі широко. Під екомічними га рантіями розуміється існуюча система господарства, фор ми власності, під політичними - політична система, під соціальними — класова структура суспільства і т. п.
На нашу думку, таке розуміння гарантій не може за-довільняти потреби практики, тому що їх вплив на стан законності неоднозначний, деколи вони впливають на неї негативно. Тому загальні умови необхідно розглядати конкретно, виділяючи в них факюри, які позитивно впли вають на реалізацію права.
Важливою передумовою найкращого використання сприятливих умов в діяльності щодо зміцнення законності є їх максимально можлива конкретизація. Економічний
293
лад, політична система, пануюча Ідеологія навряд чи мо жуть розглядатися як фактори, які забезпечують за конність. Проаналізуємо це положення на прикладі влас ності. Довгий час вважали, що соціалістична власність (на відміну від приватної) сама по собі є умовою забезпечен ня законності. Такий висновок грунтувався на припу щенні, що вона породжує у людини відчуття господаря, власника засобів виробництва, сприяє їх збереженню, за хисту. Проте, як ми всі переконались, соціалістична власність стала причиною породження і інших, сторонніх від законності явищ — безгосподсірності, розкрадання і т. п.
Мова йде про те, щоб виділити з умов суспільного життя ті, які сприяють зміцненню законності, створити передумови для їх розитку і впливу на людей, в тому числі і шляхом використання організаційних заходів, спе ціальних засобів для нейтралізації' дії негативних факторів.
Розглянемо ці загальні умови, які виступають гаран тами законності.
Економічні умови. Це стан розвитку суспільства, організація системи господарювання і т. п. Умовами, які забезпечують законність, тут виступають такі фактори, як ступінь організованості в економічній сфері, ритмічна і злагоджена робота господарського організму, постійне зростання продуктивності праці, стабільна грошова систе ма і т. п. Подібні фактори найбезпосереднішим чином впливають на рівень законності. Так, в умовах не стабільності економіки, спаду виробництва, розриву госпо дарських зв'язків, росту цін, нестримної інфляції зростає соціальна напруга в суспільстві, що, як відомо, призво дить до анархії, дезорганізації, зростання кількості зло чинів, причому не тільки господарських.
Політичні умови. Основною політичною умовою стабільної законності є сильна державна влада. Сила дер жавної влади визначається не величиною армії, не по тужністю репресивного апарату. Сильна державна влада — це стійка, легітимна влада, яка користується підтримкою суспільства, спроможна забезпечити реалізацію приписів,
294
які вона приймає. Сильна держава гарантує стабільний розвиток суспільства, безпеку людей, ефективну боротьбу зі злочинністю, корупцією і Іншими антисоціальними явищами.
В умовах дезорганізації державно-владних структур, боротьби за владу, неспроможності держави забезпечити реалізацію рішень, які приймаються, низького рівня вико навчої дисципліни, розквіту бюрократизму, корупції за конність не тільки не підвищується, а й знижується, причо му до небезпечної межі. Важливою умовою зміцнення держави, забезпечення законності і правопорядку є демо кратія. Демократична держава — не слабка аморфна вла да. Це система сильної і в той же час цілком відпо відальної перед народом влади, яка заснована на демо кратичних принципах формування і функціонування (розподіл влад, парламентаризм, гласність, верховенство конституції т. п.)
Ідеологічні умови. Стан законності багато в чому визначається рівнем політичної, правової і загальної куль тури населення. Законність передбачає такий рівень пра вової культури, коли повага до права, закону стає осо бистим переконанням людини, причому не тільки рядово го громадянина, а в першу чері у державного службовця, законодавця.
Необхідний рівень культури забезпечується організа цією правової пропаганди, чіткою системою виховання у громадян рисоких моральних якостей, відповідальності, патріотизму, відчуття права і законності.
В умовах руйнації системи виховання ідеологічний вакуум заповнюється сторонніми суспільству поглядами, які негативно впливають на стан дисципліни, організова ності, законності (поширення порнографії, насильства, жорстокості, культ сили та ін.), сприяють росту правопо рушень, злочинності, ставлять під загрозу режим закон ності.
Соціальні умови. Законослухняність громадян, їх по вага до закону, реалізації його приписів багато в чому залежить від становища, яке склалося в соціальній сфері.
295
Падіння життєвого рівня населення, ріст безробіття, вар тості життя, соціальних послуг безпосереднім чином відби вається на рівні законності, провокує громадян на пошук шляхів незаконного збагачення, обхід законів, породжує національні і соціальні конфлікти і т. п Міцна законність можлива тільки в умовах соціальної' стабільності, впевне ності громадян у непорушності своїх соціальних прав і свобод.
Правові умови. Стан законності як політико-правового явища обумовлений етаном самого права, си стемою законодавства. Чинне законодавство повинно бути достатньо повним, стабільним, забезпечуватись високим рівнем юридичної техніки, необхідними механізмами реалізації і охорони. Важливе значення для реалізації пра ва і рівня законності мають правові засоби, методи, спо соби і типи правового регулювання , які використовують ся законодавцем, принципи, на яких будується законодав ство країни. Законодавство, яке відстає від динамічного розвитку суспільних відносин, ускладнює боротьбу зі зло чинністю.
Гарантіями законності є також відповідні суб"єктивні фактори. Серед них слід відзначити стан правової науки, повноту і розвиток в ній проіресивних гуманних ідей, положень, науково-теоретичних конструкцій. Безпосередній вплив на рівень законності мають пануючі в науці науко во-теоретичні концепції, доктрини. Наприклад, ігноруван ня таких "буржуазних" (так їх називали до недавнього часу) теорій, як ідея правової держави, розподіл влад, парламентаризм і т. п. Насправді науково - теоретична розробка ідей правової держави, впровадження основних її положень в законодавчу і правозастосовну практику дозволяє зміцнити законність в діяльності державних ор ганів.
Рівень законності визначається і ефективною діяльністю політичного керівниціва, правильно вибраними лідерами пріоритетами при прийнятті політичних рішень, готовністю і вмінням відповідних органів вести боротьбу за зміцнення законності.
296
Спеціальні засоби забезпечення законності — це юри дичні і організаційні засоби, які призначені виключно для забезпечення законності. Серед них можна виділити юри дичні і організаційні гарантії (засоби).
Юридичні гарантії — це обумовлена особливостями економічного і суспільного лад) система умов і засобів, яка закріплена в діючому законодавстві і безпосередньо спрямована на забезпечення законності, безперешкодне здійснення, захист прав і свобод.
На підставі викладеного можна визначити загальні риси юридичних гарантій. Вони обумовлені соціально-економічним і державно-правовим розвитком суспільства і природою законності.
Вони носять безпосередній і цільовий характер; за кріплені в діючому законодавстві; нормативно-юридичною основою їх застосування є право
Серед юридичних гарантій розрізняють наступні.
1. Засоби виявлення (розкриття) правопорушення. До них відноситься діяльність прокуратури, органів поперед нього слідства, Конституційного Суду і т. п. Ці гарантії пов'язані з роботою компетентних державних органів, яка спрямована на виявлення правопорушень з метою припи нення і ліквідації їх наслідків. Деякі гарантії пов'язані з діяльністю громадян. Наприклад, конституційне оскаржен ня незаконних дій посадових осіб у суді.
2. Засоби попередження правопорушень. Це закріплені в праві засоби, які дозволяють запобігти можливим пра вопорушенням. Наприклад, ст. 36 К 3 п П України перед бачає підстави припинення трудового договору з ініціати ви власника або уповноваженого органу (ст. 40, 41 КЗпП) тільки за попередньою згодою профспілкового органу.
Дана згода має єдину мета — попередити можливе порушення адміністрацією трудових прав громадян, не допустити незаконного звільнення. Попереджувальну роль відіграють і такі засоби, як огляд багажу, митний огляд і т. п.
3. Засоби припинення правопорушень. До них відно сяться засоби, які спрямовані на припинення, недопущен-
297
ня правопорушень, порушення прав, свобод громадян і організацій. Це — затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд, інші заходи припинення, відміни незаконних актів.
4. Заходи щодо захисту і відновлення порушених прав, ліквідація наслідків правопорушень. Такими є примусове стягнення засобів на утримання дитини (аліментів), вінди кація (примусове вилучення майна з чужого незаконного володіння) і інші.
5. Юридична відповідальність. Під нею ми розуміємо покарання особи, яка винна в скоєнні правопорушення. Цей засіб є важливим і необхідним для зміцнення закон ності, причому його ефективність визначається не жор стокістю, а невідворотністю.
6. Серед юридичних гарантій особлива роль належить процесуальним гарантіям, тому що процес є формою жит тя, матеріального права. Формально закріплені права мо жуть отримати реальне життя лише маючи процесуальне забезпечення. Сьогодні ми справедливо можемо гордитися широтою правового статусу особи, який закріплений в Конституції України.
Проте це не дає підстав закривати очі на надоліки правового механізму, реалізації цих прав, їх забезпечення і захист. Юридичний механізм реалізації правових норм передбачає наявність чіткої, розгалуженої нормативної ба зи. Конституційні норми, які закріплюють права і свобо ди, достатньо визначені, хоча багато з них не підкріплені чинним законодавством, чітким юридичним механізмом реалізації, що утруднює їх виконання.
7. Важливою гарантією законності є правосуддя — діяльність судів, яка здійснюється шляхом розгляду і ви рішення цивільних і кримінальних справ з метою всебіч ного зміцнення законності.
Під організаційними гарантіями розуміються різні за ходи організаційного характеру, які забезпечують зміцнен ня законності, боротьбу з правопорушеннями, захист прав людини, громадянина. Сюди слід віднести кадрові, ор ганізаційні заходи щодо створення умов для нормальної
298
роботи юрисдикційних і правоохоронних органів, на явність в структурі останніх спеціальних підрозділів (для боротьби з організованою злочинністю, корупцією і т.
п.)
Підкреслюючи роль юрисдикційних і правоохоронних органів щодо забезпечення законності, не слід перебільшу вати, абсолютизувати їх значення, тому що ефективність їх праці переважно визначається об'єктивними умовами. Проте нерідко відповідальність за стан законності, за ріст злочинності в регіоні, в країні покладається лише на ор гани прокуратури, МВС, СБУ Проблема боротьби зі злочинністю нерідко зводиться лише до заміни керів ництва цих органів без суттєвої зміни умов, що не може забезпечити належної гарантії законності.
Тільки цілеспрямована праця щодо удосконалення об'єктивних (загальних) умов, ефективність застосування спеціальних засобів, постійний розвиток законодавства дозволить забезпечити стабільну законність і стійкий пра вопорядок — основу нормального життя суспільства.
§6. ПРАВОПОРЯДОК
З законністю тісно пов'язане інше правове явище — правопорядок (правовий порядок). Поняття
"правопорядок" широко використовується в діючому за конодавстві, охорона правопорядку — важлива функція держави. Незважаючи на це, в вітчизняній науці до цього часу не вироблено єдиного визначення даного феномена.
Звернемось до етимології слова " правопорядок". Перш за все, правопорядок — це порядок, організованість, стійкість. Отже, правопорядок характеризує ступінь впо рядкування суспільних відносин, виступає антиподом хао су, анархії, неорганізованості. Правопорядок — це право вий порядок, стан суспільних відносин, які запрограмовані правом. Правовий порядок можна розглядати як мету правового регулювання, створення за допомогою права і правових засобів такого порядку і такої врегульованості
299
суспільних відносин, які служать зберіганню і зміцненню існуючого ладу.
Виходячи з цього, правопорядок можна визначити як засновану на праві і законності організацію суспільного життя, яка відображає якісний стан суспільних відносин на відповідному етапі розвитку суспільства та на вимозі дотримання діючих правових норм.
Розглянемо особливості даного явища.
1. Правопорядок — це стан упорядкованості, ор ганізованості суспільного життя.
2. Це порядок, який передбачений нормами права.
3. Правопорядок виникає в результаті фактичної реалізації правових норм, втілення їх в життя, він є підсумком правового регулювання.
4. Він забезпечується державою.
Як відомо, далеко не всі норми реалізуються повсюд но, часто трапляються і відступи від вимог правових норм, — правопорушення. Тому необхідно розрізняти ре ально існуючий правопорядок (підсумок правового регу лювання) і правопорядок, досягнення якого прагнув зако нодавець на тому чи іншому етапі розвитку суспільства (мета правового регулювання). Перший залежить від ста ну суспільних відносин в конкретних умовах, рівня політичної і правової культури суспільства, стану законо давства, характеру законності тощо. Отже, правопорядок має не тільки якісні, але й кількісні характеристики. Тому не випадково в сфері функціонування держави можна відзначити напрямки діяльності щодо зміцнення (удосконалення, забезпечення, охорони) правопорядку.
Правопорядок — це фактичний стан упорядкованості правовідносин, а тому його можна охарактеризувати як систему правових відносин.
Які ж принципи правопорядку? Преш за все це виз наченість, єдність, системність, гарантованість з боку дер жави, організованість, стійкість.
В силу зазначених особливостей правопорядок можна охарактеризувати як порядок, який забезпечує стабільність суспільного життя і соціальний прогрес.
300
Оскільки він визначається правом і забезпечується держа вою, то закріплює найбільш важливі риси і сторони со ціально-економічного ладу, систему пануючих в країні політичних відносин.
Отже, правопорядок включає в себе не тільки відно сини людей у сфері громадянського суспільства, але й ор ганізацію власне політичної влади, яка базується на нор мах права, тобто державу. На цей бік правопорядку звер тав увагу ще Ціцерон, наголосуючи: "Та і що таке дер жава, як не загальний правопорядок?1
Кант також розглядав державу як "об'єднання вели кої кількості людей, які підпорядковуються правовим за конам"2
Інакше кажучи, держава — важливий елемент і не обхідна умова правопорядку. З одного боку, конститу-ційована правом і функціонуюча в суворо встановлених рамках, держава складає важливу ланку правопорядку, з іншого — вона владний суб'єкт, який забезпечує і охоро няє правопорядок.
Таким чином, правопорядок можна розглядати як єдність права і влади. Найбільш адекватною формою ре альності подібного правопорядку виступає правова держа ва.
Правопорядок не самоціль, а соціальне і історично обумовлений загальний засіб і форма виразу, запровад ження організації свободи, а також справедливості в суспільних відносинах.
§ 7. ПРАВОПОРЯДОК І ГРОМАДСЬКИЙ ПОРЯДОК
Правопорядок слід відрізняти від близького, але не ідентичного йому явища — громадського порядку, який, як і правопорядок, характеризується організованістю, упо рядкованістю суспільних відносин. На відміну від право порядку, громадський порядок створюється під впливом
1 Цицерон. Диалоги о государстве, о законах —М., 1966.-С 24
2 Кант Й. Соч Т. 4. - С. 233.
ЗОЇ
не тільки правових, але й Інших соціальних норм: норм моралі, звичаїв, релігійних, корпоративних, естетичних норм і т. п. Отже, громадський порядок є стан урегульо-ваності суспільних відносин, який заснований на реалізації усіх соціальних норм і принципів.
Громадський порядок забезпечується переважно силою громадського впливу. Але це не означає, що його стан байдужий для нашої держави. З одного боку, важливою частиною громадського порядку є правопорядок. З іншо го — стан громадського порядку обумовлює багато в чо му стан правопорядку. Неможливо регламентувати право порядок, не здійснюючи впливу на громадський порядок, який нерідко підтримується примусовою силою держави. Так, ст. 206 КК України передбачає відповідальність за хуліганство, тобто грубе порушення громадського поряд ку.
Таким чином, правопорядок і законність — мета і ре зультат правового регулювання, важливе юридичне і політичне явище, стан якого здійснює безпосередній вплив на суспільне життя. Тому не випадково, що основним на прямком діяльності юристів - практиків є робота щодо за безпечення (зміцнення) правопорядку і законності.
Сьогодні викликає стурбованість порушення закон ності тими органами держави, які за характером своєї діяльності покликані охороняти правопорядок, — органа ми юстиції, суду, прокуратури, міліцій'.
За законність і порядок необхідно боротися на всіх рівнях суспільного життя як в органах державної влади і громадських організаціях, так і в індивідуальному поряд ку. Коли для перших двох можна створити контролюючі органи, то під індивідуальним порядком розуміється свідоме дотримання законів особою. Одним словом, дотримання законності, належного порядку громадянами України є найважливішим напрямком формування право вої держави і добробуту нашого народу в майбутньому.
302
8 8 ОСНОВШ ШЛЯХИ ЗМІЦНЕННЯ ЗАКОННОСТІ І ПРАВОПОРЯДКУ
Законність і правопорядок — найважливіші соціальні цінності, основа нормального життя суспільства, його громадян. Тому їх зміцнення — одне із головних завдань, яке стоїть перед суспільством, один із основних напрямків діяльності держави, її функція. На жаль, стан законності і правопорядку в нашій країні підійшов до критичної межі. Так, 23 березня 1998 р. в МВС України відбулася розши рена оперативна нарада керівників ГУ — УМВС України в АРК, областях, містах Києві І Севастополі. Глава дер жави Леонід Кучма у своєму виступі відзначив, що в Україні кримінальна ситуація поки що залишається досить складною і напруженою. І мова йде не стільки про кількісні показники злочинності, скільки про якісні. У злочинному світі триває консо Іідація й структуризація. Широкого розмаху набуває протиправна діяльність міжнародних кримінальних структур щодо розгортання наркобізнесу, контрабанди, нелегальної міграції, торгівлі зброєю тощо. Кримінально-економічна верхівка здійснює шалені спроби задля проникнення у владні структури. Незліченні суми грошей витрачаються на втягування у злочинну діяльність державних службовців, працівників правоохоронних органів, податкових, митних та інших органів, захоплення засобів масової інформації (журнал "Міліція України",—1998. —№ З,). А тому, зміцнення за конності, боротьба з наростаючою злочинністю — життєво важливі завдання нашого сьогодення.
Юридична і політична практика доказала, що причи ни правопорушень потрібно шукати не в "пережитках", не в минулому, а в дійсності. Вони породжені тими об'єктивними умовами (економічними, політичними, со ціальними), в яких знаходиться суспільство на конкретно му етапі розвитку.
Проблема ліквідації порушень законності не тільки юридична проблема. Для її вирішення перш за все по винні бути усунені, викорінені ті об'єктивні фактори, які підтримують, "живлять" злочинну активність, створюють
303
умови для здійснення правопорушень, для відступу від вимог законів. Стабілізація економічних відносин, ріст матеріальної забезпеченості людей, їх моральне виховання, зміцнення соціальних зв'язків, розвиток демократії — не обхідна передумова і найважливіші шляхи зміцнення за конності і правопорядку.
Разом з тим було б неправильним розраховувати тільки на ці об'єктивні процеси В суспільстві необхідна спеціальна юридична, державно-владна діяльність щодо забезпечення законності. До основних її напрямків слід віднести, зокрема, такі, як переконання, правове виховання, профілактика правопорушень, громадський вплив на поруш ників і застосування до них засобів державного примусу.
Переконання як метод зміцнення законності полягає в підвищенні правосвідомості як громадян, так і посадових осіб. Правове виховання передбачає впровадження в свідомість людей знань права, розуміння необхідності ви конання його вимог, відчуття нетерпимості до будь-яких порушень законодавства. Це забезпечується створенням злагодженої системи правового виховання, навчання, за собів масової інформації і систематизованої планомірної роботи в цьому напрямку. На нашу думку, дуже важли вого значення набуває навчання громадян. Вони повинні знати і вміти відстоювати свої права.
З переконанням тісно пов'язана профілактика право порушень. Суть її полягає в запобіганні можливих право порушень шляхом ретельного вивчення причин і умов, які сприяють здійсненню порушень законності, і вжиття за ходів щодо їх ліквідації.
Не слід скидати з рахунків і роль громадськості в забезпеченні законності. В колишньому СРСР була багата практика залучення громдськості до цієї діяльності. Т(3ва-риські суди, народні дружини, різні громадські утворення громадян проводили велику роботу щодо забезпечення законності і зміцнення дисципліни в трудових колективах, за місцем приживання, в громадських місцях. На жаль, сьогодні ці традиції забуті, в свідомість людей все більше проникають ідеї індивідуалізму, які базуються на принципі
304
"моя хата з краю". На нашу думку, процес становлення і розвитку місцевого самоврядування повинен залучати громадськість до вирішення регіональних проблем, в тому числі зміцнення законності.
Найважливіша роль тут, без сумніву, належить дер жаві. Власне вона реалізує функції охорони свобод, влас ності, правопорядку, які втілюються в життя перш за все правовими засобами. Можна назвати наступні шляхи здійснення цих функцій:
— постійне удосконалення і своєчасне оновлення чин ного законодавства;
— піднесення ролі правосуддя;
— ефективна діяльність правотворчих і правоохоро-них органів;
— дієвість заходів державного примусу.
Зміцнення правової охорони державного і гро мадського життя передусім залежить від стану законності і правопорядку у роботі державного апарату. Порушення законності у його діяльності, як уже зазначалось, особливо, коли воно стає системою, перешкоджає здійсненню функцій держави, порушує упорядкованість, синхронність роботи.
Органи та підрозділи внутрішніх справ України в першому кварталі 1998 р. продовжували пошук ефективних шляхів оздоровлення криміногенного становища в державі, підвищення результативності діяльності міліції, вдоскона лення форм і методів боротьби зі злочинними проявами.
Основні зусилля спрямовувались на викорінення ор ганізованої злочинності. З початку року виявлено 326 ор ганізованих злочинних угрупувань, що на 29,4 % переви щує торішні показники.
Одним з найголовніших завдань правоохоронців про довжує залишатися забезпечення захисту економіки країни від злочинних посягань. На 1 квітня 1998 р. виявлено майже 21 тисячу таких злочинів, що на 7,5 % більше, ніж у минулому році. (Журнал "Міліція України" .— 1998. — № 3, ).
305
Схеми та визначення до розділу 11 ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК
Законність — це правовий режим точного і неухиль ного додержання законів та інших нормативних актів всіма суб'єктами суспільних відносин.
верховенство закону
реальність
зв язок законності та справедливості
невідворотність
непротиставлення за конності (доцільності)
зв язок законності та культурності
Громадський порядок — порядок, що реально склався у суспільстві в результаті здійснення суспільних норм, згідно з яким поведінка учасників відносин є суспільноко-рисною.
Правопорядок — стан фактичної впорядкованості суспільних відносин, який складається (утворюється) за умов законності.
ГРОМАДСЬКИЙ
ПРАВОПОРЯДОК
ПОРЯДОК
306
Гарантії законності — система матеріальних і нема теріальних умов і засобів, які забезпечують реальність за конності.
|
|
|
Гарантії |
|
|
|
|
|
|
І |
|
|
|
|
^^ ^Г |
^^-_ |
|
|
|
^*^ |
|
|
|
|
|
загальні |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
умови |
|
____ — "~" "1ХІ1ХІІІх*^ |
|
|
|
|
_— - ----- ' |
^"""^-х^ |
|
|
|
|
організаційні |
юридичні |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
нагляд |
|
|
|
(матеріальні) |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
ідеологічні |
|
|
|
|
|
|
|
вопорушєнь |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
законності |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
примусу |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
них органів - правотворчих І правозастосовпих |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
високий рівень розвитку і |
|
|
|
|
|
авторитету правової куль тури |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
307
Правопорядок
нормативна база правопорядку
засоби, умови ство рення правопорядку
результат дії правових норм, їх неухильного додержання
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЙ ТА РОЗДУМІВ:
1. Що означає принцип верховенства закону?
2. Охарактеризуйте основні вимоги (принципи) закон ності.
3. Які об'єктивні фактори, на ваш погляд, забезпечу ють режим правової законності?
4. Який зміст вкладається у поняття "принцип єдності законності"?
5. Як можна сформулювати поняття "законність"? Які гарантії законності?
6. Як ви розумієте зміст поняття правопорядку?
7. Яке значення юридичних гарантій для законності і правопорядку?
8. Роль законності і правопорядку в утвердженні ринкових відносин.
9. Правопорядок, свобода особи і демократія.
РОЗДІЛ 12 ПРАВОСВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА
ПРИПИСИ ЗАКОН* ЗВОДЯТЬСЯ ДО ТАКОГО:
ЧЕСНО ЖИТИ, НЕ КРИВДИТИ ІНШИХ,
ВІДД\ВАГИ КОЖНОМУ ПО ЗАСЛУЗІ
Дігестн
§1. ПРАВОСВІДОМІСТЬ: ПОНЯТТЯ І РОЛЬ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ
Право як соціальне явище викликає те чи інше ставлення до нього людей, яке може бути позитивним (людина розуміє необхідність права) або негативним (людина вважає право непотрібним і безкорисним). Люди в тій чи іншій формі висловлююі ь своє ставлення до всьо го, що охоплюється правовим регулюванням, що пов'язано з уявленнями про право (до законів і інших правових актів, до діяльності суду і інших правозастосовних органів, до поведінки членів суспільства у сфері дії права). Людина ставиться певним чином до права, яке існувало в минулому, і до права, яке вона хотіла б бачити в майбутньому. Це ставлення може бути раціональним, розумним і емоційним, на рівні почуттів, настрою. Те чи інше ставлення до права і правових явищ в суспільстві може бути у однієї людини і у групи людей, людської спільності.
Якщо визнати право об"єктивною реальністю, то слід визнати і наявність суб'єктивної реакції людей на право, яка іменується правосвідомістю. Правосвідомість — неминучий супутник права. Це {умовлено тим, що право — регулятор відносин між людьми, які наділені волею і свідомістю. Очевидним є те, що процес створення права (правотворчість) пов'язаний з свідомою діяльністю людей, що право є продуктом цієї діяльності. Ясно і те, що процес втілення права в життя є, як правило, усвідомлена, вольова діяльність людей.
310
Ілюстрацією роботи свідомості як на раціональному, так і на емпіричному рівні, може служити правотворча діяльність парламенту Української держави. Прикладом роботи свідомості в процесі реалізації права є життя кожного з нас, коли ми при здійсненні юридичне значимих діянь керуємось не текстом нормативних актів, а тими уявленнями про них, які склались у нашій свідомості.
Правосвідомість — це сукупність ідей, поглядів, почуттів, традицій, переживань, які відображають ставлення людей до правових явищ суспільного життя.
Правосвідомість звичайно не існує в «чистому» вигляді, вона взаємопов'язана з іншими видами і формами усвідомлення реальності і дійсності. Так, досить часто правосвідомість переплітається з моральними переконаннями. Люди оцінюють право і правові явища з точки зору моральних категорій добра і зла, справедливого і несправедливого, совісті, честі і ін. Ставлення до права часто визначається політичними поглядами. Односторонній політичний підхід до права (характерний для марксисько-ленінського ставлення до права) не дає можливості повністю зрозуміти його сутність, і роль в житті суспільства. В нашій юридичній науці і юридичній освіті необхідно прагнути до деполітизації права і правосвідомості.
Правосвідомість тісно пов'язана з філософськими теоріями, ідеологічними переконаннями, релігійними доктринами. Деякі мислителі визнавали, що норми права, їх обов'язковість і примусовість живуть лише в свідомості людей, тому право — явище психологічне (Л. Петражицький). Інші підкреслювали зовнішню примусовість права як зовнішнього засобу регулювання свободи людини (І. Кап?, Г. Гегель). Треті визнавали право класовим регулятором суспільних відносин. (К. Маркс, В. Ленін). Четверті визнавали за правом роль гаранта природних прав людини. (Ж.Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо).
311
г
Вплив правосвідомості на організацію суспільного життя доволі значний. Цим пояснюється включення його в механізм правового регулювання як одного із засобів впливу на суспільні відносини. Специфічна риса правосвідомості як складової частини механізму правового регулювання полягає в тому, що його роль не обмежена будь-якою однією стадією правового впливу. Правосвідомість включається в роботу і на стадії правотворчості, і на стадії реалізації права. В тій чи іншій мірі вона присутня на всіх етапах механізму правового регулювання права.
Найбільш відчутну роль правосвідомість відіграє на стадії реалізації права, в процесі втілення в життя юридичних прав і обов'язків. Життя людини яскраво демонструє, що свідомість, думка, образ, вольове зусилля дійсно управляють поведінкою людей, ініціюють і регулюють їх дії і вчинки у всіх сферах життєдіяльності, в тому числі правової.
Від рівня, якості, характеру, змісту правосвідомості в значній мірі залежить те, якою буде поведінка людини в суспільстві — правомірною, соціальне корисною чи неправомірною, соціальне шкідливою і небезпечною.
§2. СТРУКТУРА ПРАВОСВІДОМОСТІ
Правосвідомість має складну змістовну морфологію. В науці вироблена структура правосвідомості. Структурна правосвідомість складається з двох основних елементів:
— правової психології;
— правової ідеології.
Правова психологія відповідає емпіричному, буден ному рівню суспільної свідомості, яка формується в ре зультаті повсякденної людської практики як окремих лю дей, так і соціальних груп. Змістом правової психології виступають відчуття, емоції, переживання, настрій, звички, стереотипи, які виникають у людей у зв'язку з існуючими юридичними нормами і практикою їх реалізації. Правова психологія — свого роду стихійний, «несистематизований»
312
шар правової свідомості, яким виражений в окремих психологічних реакціях кожної людшни тієї чи іншої соціальної групи на державу, право, законодавство, інші юридичні феномени.
Радість чи смуток з приводу прийняття нового або відміни старого закону, відчуття задоволення чи незадоволення практикою застосування юридичних норм, дій правоохоронних органів, нетерпиме чи байдуже ставлення до порушень юридичних заборон — все це правові почуття (емоції), і в сук> пності вони утворюють в суспільній правосвідомості сферу прав-ової психології.
Не слід думати, що правова психологія як відбиття буденного рівня життя відіграє другорядну роль в структурі правосвідомості. Ні в яжому разі. Правова психологія — найбільш «розповсюджена» форма усвідомлення права, притаманна в тіш чи іншій мірі усім суспільним відносинам, які виникли з участю юридичного елемента.
В оточенні психологічних реа кцій право здійснює провідні визначення своєї соціальної «сутності — гуманізм, справедливість, формальна рівність суб'єктів і т. п. Ці характеристики права виражають людські відчуття і оцінки: від їх адекватності закоподав-ству, психологічному настрою людей багато в чому залежить ефективність діючих актів, всієї правореалізаційної практики.
Більше того, правова психологія — найбільш глибинна, «прихована» від безпосереднього сприйняття і розуміння сфера правового відображення, яка часом дає такі індивідуальні і масові реакції на право, законодавство, які спроможні кардинально визначити успіх чи невдачу тих чи інших законодавчих програм. Неприйняття в психології населення тих чи інших заборон як реально закріплених, а дозволів — як соціальне виправданих, веде, як пр;авило. до серйозних проблем в реалізації нового законодавства, породжує багаточисельні труднощі в діяльності правоохоронних органів. Ігнорування юридичної психології населення в правовій політиці держави не раз п оверталось провалом
313
тих чи Інших державних заходів з точки зору соціальних цілей часто суспільне корисних (боротьба з самогоноварінням, з окремими протиправними традиціями і обрядами і т. д.).
Крім цього, юридична психологія, будучи сама по собі складнозмістовним, об'єктивно-регулятивним явищем, включає значну ділянку безсвідомого — цілий світ психічних явищ і процесів, що обумовлені фактами дійсності, на вплив яких суб'єкт не звертає уваги. Сфера безсвідомого, активно втягнута в генезис правових уявлень, бере участь у формуванні як правової (стереотипи, звички, автоматизми і т. п.), так і протиправної поведінки.
Безсвідоме, як явище правової технології, знаходить свій вираз в таких формах пізнання дійсності, як інтуїція, психологічний афект (при скоєнні тих чи інших протиправних проступків), звичні дії, соціальне збудження, а також в прагеннях, діях і установках, причини яких не усвідомлюються людиною.
Таким чином, правова психологія — принципово значуща для правового регулювання сфери суспільної свідомості, на вивчення якої спрямовані зусилля як теоретиків права, так і спеціалістів галузевих юридичних наук1.
Крім правової психології, в структуру правосвідомості включається правова ідеологія, яка, на відміну від психологічного сприйняття оточуючого світу, відповідає рівню науково-теорегичного відображення і засвоєння дійсності.
Правова ідеологія — це сукупність юридичних ідей, теорій, поглядів, які в концептуальному, систематизованому вигляді відображають і оцінюють правову реальність.
'Див.: Ошеров М. С, Спиридонов Л. Й Общесівепное мнение и право. —Ленинград: ЛГУ, 1985; Оснований } головно-правового запрета (крнминализация и декриминалпзация) — М , 1982; Антоняп Ю. М., Бородин С. В. Преступпость и психнческне аномаліш.— М., 1987.
314
У порівнянні з правовою психологією, первинною «субстанцією» якої виступають психологічні переживання людей, ідеологія характеризується цілеспрямованим, як правило, науковим або філософським осмисленням права як цілісного соціального інституту не в окремих його проявах (наприклад, у вигляді тих чи інших норм, судо вих рішень і т. д.), а в якості самостійного елемента суспільства (культури, цивілізації).
У сфері ідеології і через ідеологію знаходять відо браження потреби і інтереси перш за все соціальних груп, нородів, держав, світового співтовариства в цілому. Зви чайно, елемент індивідуального, особистісного присутній в ідеологічному відображенні правової дійсності: та чи інша ідеологічна доктрина створюється і формується, як прави ло, окремими людьми — вченими, філософами, політич ними діячами, а далі стає надбанням багатьох конкретних людей, які досягають у своїй свідомості системного цілісного відображення держави І права.
Проте правова ідеологія чначно перевершує право ву психологію за ступенем і характером пізнання права. Якщо правова психологія фіксуг в більшості зовнішній, часто поверхнево-чуттєвий аспею, зріз правових явищ, які сповна вміщуються в повсякденний життєвий досвід, то правова ідеологія прагне до виявлення сутності, соціаль ного розуміння, природи права, робить спробу, як прави ло, уявити його у вигляді закінченої культурно-історичної філософії і догми.
Прикладом правової ідеології як засобу правового усвідомлення дійсності може слхжити гегелівська філосо фія права, природно-правова, позитивістська, марк систська доктрини держави і прдва, багато сучасних кон цепцій праворозуміння. Крім цього, сфера найбільшого «застосування» правової ідеолої ії — не індивідуальні і стихійно-масові відносини людей, що характерно для пра вової психології, а націлювання на вираження інтересів, потреб достатньо оформлених, інституціоналізованих со ціальних товариств: політичних партій, громадських рухів, держави, міждержавних об'єднань.
315
Так, ті чи інші політичні організації, які беруть участь у сучасних владних відносинах, створюються, як правило, на основі певної політико-правової ідеології — ліберальної, консервативної, християнської, марксистської і т. п. В цьому випадку правова ідеологія виконує своє основне призначення: вона служить своєрідним соціальним планом — програмою діяльності організованих в партії рухів, в цілому політичною системою людей, дозволяє їм поступати усвідомлено і доцільно для досягнення відповідних соціальних і правових ідеалів.
Прикладом конкретної, надто складної, суперечливої діяльності всієї спільноти людей може служити поступовий процес формування в Україні правової держави, яка повинна відповідати як загальнолюдським, так і національним уявленням про демократію, забезпечення прав людини, гуманному і справедливому правопорядку. В цьому випадку доктрина правової держави служить ідеологічною основою для розвитку української державності.
Наявність демократичної і соціальне, культурно, історично обгрунтованої державно-правової ідеології є життєво важливою умовою діяльності будь-якого суспільства. Так, одним з фундаментальних висновків вже семирічного періоду реформ в Україні є те, що країна не може жити без ясної і усвідомленої національної державно-правової ідеології. Понад сімдесят років диктату однієї — комуністичної — ідеології породили нігілізм стосовно ідеології взагалі, створили ілюзію, що деідеологізація є корисною для суспільства, політики, права.
Внаслідок механічної деідеологізації виникло небезпечне, навіть в порівнянні з наслідками економічної кризи, посилене відчуття духовної порожнечі, безперспективності, безглуздості, тимчасовості всього, що робилося. Все це охоплює все нові й нові верстви населення. В нашій «деідеологізованій» свідомості посилювалась тенденція до соціального примітивізму,
316
втраті і без того слабких імунітетів від харазматичного, національного популізму.
На такому хибкому духовному грунті неможливо будувати правову державу і міцний правопорядок. Тому сьогодні наростає суспільна потреба в новій, демократичній державно-правовій ідеології для України, яка буде згуртовувати народ наш в боротьбі за свою гідність, за історичне місце в світовому співтоваристві.
Однією з особливостей ідеологічної ситуації в Україні є те, що після порушення монології більшо вицької ідеології на суспільну свідомість дуже активно розгорнувся процес створення політичних партій і форму вання їхніх ідеологій. При цьом> кожна політична партія думала і думає в першу чергу про своє власне, а не дер жавне становлення, про свою власну, а не державну ідео логію. Це явище нормальне і закономірне з точки зору становлення плюралістичної політичної системи. Але міжпартійні чвари і ідеологічна невизначеність держави поглиблюють кризу свідомості с\спільства, котра негатив но впливає на всі інші сфери суспільного життя.
Тому в нинішніх умовах тільки держава як над-партійна і позапартійна система може і повинна сформува ти загальнодержавну ідеологію через систему своїх ідео логічних установ.
Звертаючись до досвіду сучасних розвинутих країн світу у сфері формування державних ідеологічних систем, можна виділити декілька принципово важливих умов, зав дяки реалізації яких ідеологія виступала і виступає засо бом консолідації народу на шляху до вирішення еко номічних і політичних проблем. Які ж це умови?
По-перше, життєздатною і плідною державною ідеологією може бути лиаіе та, яка формується на основі реального життя відповідного суспільства, традицій і мен талітету його народу, а не ідеологічних міфів, запозиче них у інших народів.
По-друге, державна ідеологія повинна віддзеркалю вати тільки загальносуспільні, а не соціально-групові інте реси.
317
По-третє, державна ідеологія не повинна намага тися давати відповіді на всі проблеми суспільного життя а лише на ті, котрі мають загальносуспільне значення.
По-четверте, державна ідеологія відкрита для кри тики з боку різних політичних партій, суспільних рухів і громадських формувань, а також окремих громадян.
По-п'яте, державна ідеологія повинна мати відповідну державну організаційну структуру і матеріальну базу, бо вона тільки тоді може бути життєздатною і плідною, коли про неї буде пікл\ватися сама держава
Виходячи з сучасного стану суспільної свідомості народу України, можна виділити такі напрямки ідеології роботи держави.
1. Визначення і реалізація системи організаційних і ідеологічних заходів щодо формування правової свідомості громадян.
2. Чітке визначення позиції держави стосовно за гальнолюдських цінностей і прав людини в контексті су часного стану України і світової цивілізації.
3. Ідейно-теоретичне дослідження і обгрунтування принципів і механізмів взаємодії громадського і націо нального, етнічного і соціального в сучасному державно му будівництві.
4. Розвиток і утвердження у свідомості людей мо ральних цінностей і моральних оцінок їхньої діяльності, повернення до духовних скрабниць людства як глибини джерел сили народної.
5. Формування міжнародного іміджу України.
6. Ідеологія повинна спиратися на принципи зміцнення і захисту Української держави, яка повинна бу ти демократичною, силовою і не стояти над суспільством.
Таким чином, правова психологія і правова ідео логія — це структурні компоненти правової свідомості суспільства. Кожна своїми засобами служить здійсненню функцій правосвідомості в правовому регулюванні і в цілому правової культури суспільства.
318
§ 3. ВИДИ ПРАВОСВІДОМОСТІ
Для розуміння того, що таке правосвідомість, є смисл розглянути її різновиди. Підставою поділу право свідомості на види можна взятії рівень усвідомлення не обхідності права, глибину проникнення в сутність права і правових явищ в суспільстві, які дозволять дати його, так би мовити, якісну характеристику. За даними критеріями правосвідомість ділиться на три рівні.
Перший рівень — буденна правосвідомість. Цей рівень притаманний основній масі членів суспільства і формується на базі повсякденного життя громадян у сфері правового регулювання. Люди так чи інакше стикаються з правовими приписами: деяку Інформацію отримують із засобів масової інформації; спостерігають юридичну діяльність державних органів, посадових осіб і т. п. Для людей з цим рівнем правосвідомості характерні знання загальних принципів права, тут правові погляди тісно переплітаються з моральними уявленнями.
Другий рівень — професійна правосвідомість, яка складається в ході спеціальної підготовки (наприклад, під час навчання в юридичному закладі), в процесі здійснення юридичної діяльності. Суб'єкти цього рівня володіють спеціалізованими, деталізованими знаннями чинного законодавства, вмінням і навичками його застосування. Формуванню професійної правосвідомості в сучасних умовах повинна бути приділена особлива увага.
Третій рівень — це наукова, теоретична правосвідомість. Вона характерна для наукових працівників, які займаються питаннями правового регулювання суспільних відносин
За суб'єктами (носіями) правосвідомость можна поділити на індивідуальну і колективну.
Одним з видів колективної правосвідомісті є групова правосвідомість, тобто правові уявлення і відчуття тих чи інших соціальних груп, прошарків, професійних товариств. У ряді випадків правосвідомість однієї соціальної групи може суттєво відрізнятися від
319
правосвідомості іншої. Наприклад, можна побачити різницю в правосвідомості вікових верств населення в суспільстві, в професійній свідомості юристів різної спеціалізації — працівників суду, прокуратури, адвокатури, осіб, які працюють в системі МВС.
Групову правосвідомість необхідно відрізняти від масової, яка характерна для нестабільних, тимчасових об'єднань людей (демонстрації, страйки. бунтівний натовп).
Для характеристики маїчроколективів (населення країни, континенту. Історичної епохи) використовується поняття «суспільна правосвідомість». Надзвичайно
важливою формою відображення правових явищ є система права, законодавства і підзаконних нормативних актів. Дуже мало спеціалістів відносять цю систему до структурної частини суспільної правосвідомості. Разом з тим система права і законодавства є результатом функціонування суспільної правосвідомості, її суб'єктів: Верховної Ради України, Президента, Кабінету Міністрів, юридичної науки і народу в цілому, особливо під час референдумів і загальнонародних обговорень проектів законів. Між суспільною правосвідомістю, системою права і законодавства існує тісний взаємозв'язок, оскільки суб'єкти суспільної правосвідомості повинні знати і поважати діючу систему права і законодавства.
Суть суспільної правосвідомості зводиться до правового пізнання і відображення політичних, економічних і соціальних закономірностей розвитку громадянського суспільства і держави, оформлення їх в системі діючого права і законодавства.
Суть суспільної правосвідомості виявляється в її функціях:
— пізнання;
— відображення правових явищ;
— регулюючій;
— охоронній;
— прогнозуючій;
— конструктивній;
320
Е комунікативній; правового мислення; емоційній;
— мотиваційній;
— оціночній.
Ці функції дуже тісно пов'язані із функціями юридичної науки права, держави й інших суб'єктів суспільних відносин. Важлива роль суспільній правосвідомості належить і в правотворчому процесі, реалізації і застосуванні правових норм.
Таким чином, суспільна правосвідомість — система певних поглядів, переконань у суспільстві з приводу існуючих і бажаних правових явищ.
На сьогоднішній день для української суспільної правосвідомості притаманний правовий нігілізм, неповага до права і закону.
У цій ситуації питання розуміння ролі правосвідомості, шляхи її формування і розвитку набувають особливого значення. Для українського суспільства актуальним завданням, на наш погляд, є розробка такої правової ідеї, яка б відповідала його історичним традиціям, духовності його народу, забезпечувала б становлення правової держави і правового громадського правопорядку.
§4. ПОНЯТТЯ І ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ
Для розкриття сутності зазначеної проблеми не обхідно розглянути вихідні передумови і принципи фор мування теорії правової культури, проаналізувати остан ню як об'єкт вивчення, визначити типи знань про цей об'єкт, коло досліджених питань правових
культурологічних знань, зупинитися на існуючих концепціях і підходах.
Мова піде не стільки про конкретні явища правової культури, скільки про узагальнену
321
характеристику процесу формування знань щодо правових культурних ціностей, аналіз тієї системи засобів, завдяки якій реалізуються цінності в умовах становлення громадянського суспільства і правової держави.
Звернувшись до огляду сучасної культури, можна відразу зауважити, що сьогодні, напевно, важко знайти інше явище, яке б породило таку кількість суперечливих тлумачень і інтерпретацій, як культура.
У той же час соціологічні і філософські дослідження, які мають відношення до питання, яке розглядається, дозволяють визначити головні напрямки правової культорології, зосередити увагу на динаміці всього соціального організму правової культури.
Наукові погляди на культуру дають можливість звести її до трьох груп:
— антропологічної;
— соціологічної;
— філософської.
При антропологічному аналізі культура розуміється як сукупність всіх благ, які створені людиною, на відміну від природних. Соціологічний підхід трактує її у вигляді суми духовних цінностей: тут культура виступає як компонент суспільного життя. І, нарешті, при філософському погляді культура розглядається серед явищ, які виділяються чисто аналітичне, не пов'язано з суспільним розвитком.
Позитивні якості антропологічного підходу полягають в широті аналізу, оскільки культура розглядається як^ прояв найрізноманітніших сфер суспільного життя. Його позитивна ознака стає ще більш очевидною при порівнянні з доволі розповсюдженою і сьогодні практикою вузького і в більшості випадків ситуаційного вживання понять «культура» і «правова культура».
Проте при такому підході зустрічаємося з серйоз ними недоліками. Зокрема, він орієнтований лише на су марну, механічну фіксацію, об'єктивовану у відповідних продуктах результатів людської діяльності. Окрім того,
322
характеризуючи ці результати як цінності, пропонований погляд не дозволяє сформулювати чіткі критерії для визначення того, що слід рахувати цінностями. Обмежуючись даною точкою зору, неможливо виділити правові цінності, без яких неможливо зрозуміти правову культуру.
Відіграючи позитивну роль в процесі розвитку ціннісних уявлень про культуру, зазначений підхід повинен бути доповнений двома іншими способами аналізу даного явища. Один з них реалізується в усвідомленні культури як процесу творчої діяльності, інший — як специфічного способу людської праці. В першому випадку культура аналізується через процеси духовного виробництва, функціонування і удосконалення людини.
Прихильники другої концепції пропонують загальну модель культури як універсального явища суспільного життя.
Різні цілі, досягнути яких прагнули представники кожної з цих позицій, обумовили як особливості наукових пошуків, так і своєрідність практичної орієнтації. Особистісний план аналізу культури закономірно визначив тяжіння до аксиологічного підходу — першочергова увага у сфері ідеології, людяності.
Особистісний план розгляду культури, на наш погляд, закономірно обумовив основні напрямки української культурології, стимулював дослідження проблеми правової культури особи1 .
Прихильники третьої концепції культури як універсального суспільного життя зосередили свою увагу на аналізі функціонування і розвитку всього соціального організму. Цей підхід дозволяє глибше усвідомити суть культурологічного феномену в творчій діяльності людини.
1 Днв.. Сливка С. С, Культурологія права // Право та культура теорія і практика (матеріали міжнародної науково-практичноі конференції 15-16 травня 1997 року). — К., 1997.
323
Розгляд культури через призму творчої діяльності характерний для авторів, які спеціально займаються проблемами особи.
Зроблений висновок, на наш погляд, має методологічне значення для розхміння правової культури особи. Він орієнтований на виділення двох параметрів правової культури — творчого і особистісного, завдяки яким встановлюються критерії вичленування правової культури з-поміж всього комплексу соціального життя. Такий підхід дає можливість охарактеризувати правову культуру через міру гуманізації людини і суспільства, і відповідно, виділити правову культуру особи і правову культуру суспільства.
Правова культура — це особливе соціальне явище, яке може бути сприйнято як якісний правовий стан і особи, і суспільства, що складається з духовних та матеріальних цінностей, які належать до правової дійсності. Комплексне використання накопиченого в теорії правової культури матеріалу необхідне перш за все для того, щоб забезпечити всебічне вивчення проблеми.
Правова культура немислима без людини і її діяльності, без прогресивної спрямованості цієї діяльності. Вона виступає як соціальне явище, яке має чітко окреслену мету, що охоплює сукупність компонентів правової реальності в її фактичному функціонуванні і розвитку.
При цьому важливо зробити акцент на призначення юридичних засобів — прогресивний розвиток особи і суспільства. Правова культура в повній мірі може бути зрозуміла лише в загальному контексті соціального прогресу. Справжня правова культура не є життєздатною без успадкованого всього ліпшого з минулої історії. Згадаймо хоча б такий документ, як перше писане право нашої держави — «Руська Правда».
Поняття «правова культура суспільства» характеризує більше всього ціннісний зріз правової реальності, рівень її поступового розвитку, включаючи в неї досягнення цивілізації. Правова культура суспільства є
324
умовою забезпечення свободи і безпеки особи, прав людини, гарантом її правової захищеності і громадянський активності, зобов'язує владу надати правовому статусу громадян юридичної значимості — рівності перед законом і судом (у Конституції України (ст. 24) записано: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом»).
Правова культура особи, будучи компонентом правової культури суспільства і залежною від неї величиною, відображає ступінь і характер її розвитку, так чи інакше забезпечуючи соціалізацію особи і правомірну діяльність індивіда. Правова куїьтура — це свого роду багатство, виражене у досягн) гому рівні регулятивних якостей права, накопичених правових цінностей, юридичної техніки, тобто усього того, що стосується правового прогресу. Показниками правового прогресу є високий рівень правової культури, яка передбачає:
— правові знання;
— добровільність виконання вимог правових норм;
— престиж, авторитет юридичної науки;
— участь громадян в управлінні державою;
— реальність прав і свобод громадян:
— якість роботи правоохороних органів;
— ефективність правового регулювання;
— належне правове виховання;
— належний рівень розвитку всієї системи юридичних актів;
—стан законності в суспільстві, тобто якою мірою суб'єкти правовідносин дотримуються юридичних норм, що діють у суспільстві.
Таким чином, правова культура особи — необхідна передумова і творче начало правового стану суспільства, його мета і складова частина. Разом з тим це ступінь і характер правового розвитку самої особи, які знаходять свій вираз у рівні її правомірної діяльності. Будучи обумовленою до певної міри правовим станом суспільства, вона лежить в його основі, створюючи цілісне ядро.
325
г
Правова культура особи передбачає її позитивну правову свідомість в дії. Це творча діяльність, яка відповідає прогресивним досягненням суспільства в правовій сфері, завдяки якій відбувається постійне правове збагачення індивіда.
Правову культуру особи і суспільства можна розглядати як одну з категорій загальнолюдських цінностей, як найважливіший результат загальногуманних завоювань, вона стає невід'ємним компонентом цивілізова ного громадянського суспільства
Прийняття в Україні Конституції, створення відповідно до неї правових законів є суттєвим фактором подальшого піднесення української культури. Вона формує громадянську, політичну і правову свідомість особистості, сприяє розвиткові загальної культури нації в демократич ному і гуманістичному напрямках, утвердженню в свідо мості людей поваги щодо соціальної справедливості.
Конституцію України можна розглядати як юри дичну форму основ культури українського суспільства, його окремих прошарків та громадян.
§ 5 СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ
Структурними елементами правової культури виступають компоненти юридичної дійсності в їх особливому ракурсі еталонів поведінки: право на правосвідомість, правові відносини і законність, правопорядок і правомірна діяльність суб'єктів. Елементи, що утворюють правову культу]>у суспільства, одночасно включені і в інші структури. Більше того, ці елементи виступають основними компонентами декількох відмінних систем.
Особливої уваги заслуговує аспект активності правової культури. При цьому перш за все потрібно мати на увазі дві сторони такої діяльності:
— безпосередньо у правовій сфері;
— неправового характеру але зв'язаної зі сферою дії права.
326
Розуміння першої не становить якоїсь складності, хоча і тут проявляються надто нетрадиційні погляди. Щодо другої мова може йти тоді, коли її зміст набуває художньої форми тих чи інших творів, які відображають правові ідеї, теорії, оцінки, відчуття. Ця діяльність безпосередньо не входить до складу предмета правової культури, але своїм ідейним змістом доповнює її. Так, радіо, телебачення, живопис, кіно, журналістика, будучи самостійними засобами масової Інформації, тим не менше наповнюють її правові «фонди».
До діяльності, яка пов'язана з правовою сферою, близько прилягає застосування різних кібернетичних прийомів і методів в правознавціві і юридичній практиці.
Названі елементи не повністю співпадають зі змістом правової культури, вони характеризують лише рівень правового розвитку суспільства. Цей зміст охоплює не просто правосвідомість, право, законність і т. п., але й характер, ефективність, ступінь їх розвитку, тобто те, що дає їм даний етап суспільного процесу.
Структура правової культури особи досить багатогранна. Тут • можна вести мову про декілька властивостей:
а) форма вираження;
б) соціальний рівень;
в) зміст і т. п.
Юридична освіченість особи знаходить вияв в трьох станах — правовій культурній орієнтації, творчій діяльності щодо їх реалізації і в отриманих результатах реалізації.
Як відповідний ступінь розвитку індивіда, правова культура людини проявляється перш за все в підготовці його до сприйняття прогресивних правових ідей і законів, у вмінні і навиках користуватися правом, а також в оцінці власних знань права. З цих позицій культура особи характеризується наявністю правових культурних орієнтацій.
Далі, правова культура — це відповідний характер і рівень творчої діяльності особи, в процесі якої вона
327
набуває і розвиває свої правові знання, вміння, навички. І, нарешті, правова культура виступає як результат творчої діяльності у сфері права. Останній спосіб існування цього явища виражається як його внутрішній потенціал.
Запропонований підхід має не тільки теоретичне, але й практичне значення. При аналізі реального стану юридичної культури особи необхідно враховувати рівень її розвитку у населення.
Немає необхідності вести мову про самостійну структуру правової культури, виходячи з усіх галузей права, проте в реальному житті мають місце різні її напрямки з врахуванням суттєвих особливостей суду, органів внутрішніх справ (в цілому адміністративних органів), слідства або цивілістики.
При оцінці правової культури особи важливо враховувати рівень і глибину пізнання правових явищ, опанування ними.
Тут виділяється буденний, професійний
(спеціальний) і теоретичний рівні правової культури.
Буденніш рівень обмежений повсякденними рамками життя людей при їх зіткненні з правовими явищами. За допомогою такої культури не можна об'єктивно осмислити і оцінити всі сторони правової практики. Проте не слід її розглядати як дефектну, другорядну.
Специфіка буденної правової культури така, що вона не піднімається до рівня теоретичного узагальнення, а проявляється на стадії здорового глузду, активно використовується людьми в їх повсякденному житті і являє собою значний масив правомірної поведінки.
Професійний рівень характерний для осіб, які спеціально займаються правовою діяльністю. Зрозуміло, що юристам-практикам властивий більш високий ступінь знань і розуміння правових проблем, завдань, цілей, а також професійна поведінка.
Теоретичний (науковий) рівень відображає наукові знання щодо сутності, характеру і взаємодії правових
!
328
явищ взагалі, всього механізму правового регулювання, а не будь-яких окремих напрямків. Він виробляється колективними зусиллями вчених — філософів, соціологів, юристів, досвідом практичних працівників.
Теорія правової культури як форма концептуального усвідомлення потреб суспільства в правовому регулюванні тих чи Інших сфер життя може і повинна бути ідейно-теоретичним джерелом права. Законотворчість і застосування правових норм компетентними органами передбачає достатньо високий теоретичний рівень правової культури.
Буденний, професійний і науково-теоретичний рівні правової культури тісно взаємопов'язані і
взаємообумовлені.
Уявити в повній мірі сутність культури не можна, не розкривши її логічної структури, юридичних понять і категорій, оціночних суджень. З цих позицій правова культура складає відповідну суму об'єктивних за своїм змістом знань.
У правовій культурі особи можна виділити три категорії, які знаходяться в нерозривному зв'язку, єдності:
— ідейно-теоретичні правові уявлення;
— позитивні правові відчуття;
— творча діяльність індивіда в правовій сфері. Зміст юридичної культури визначає модель право-культурної особи. Така модель передбачає характеристику:
а) фактичної правової і правознавчої поведінки особи;
б) її ставлення до права і правових явищ, усвідомлення соціальної значимості права і право порядку, визнання уважного сіавлення до прав іншої людини;
в) навики правомірної поведінки;
г) громадсько-правова активність.
Володіючи високою правовою культурою, громадяни в стані вільно себе орієнтувати, виходячи з визначення соціальної цінності права, власної вибраної поведінки.
329
Виявом правової культури суспільства є нинішнє законодавство України, його рівень щодо міжнародної правової культури, а також його відношення до людини.
«Правова культура українського суспільства сьогодні має дві тенденції: по-перше, вона намагається вчасно реагувати на економічні, політичні, суспільні зміни в Україні; по-друге, багато нового в суспільстві оцінюється з точки зору таких діючих правових норм, які потребують їх скорішої заміни, тобто розвиток правової культури гальмується недосконалим законодавством»1 .
Правова культура в реальному житті виконує одночасно декілька специфічних функцій.
1. Пізнавально-реформаторська функція пов'язана з теоретичною і організаторською діяльністю щодо формування правової держави і громадянського суспільства. Ця функція створює правові і моральні гарантії таких загальнолюдських цінностей, як чесність і порядність, доброта і милосердя, моральний самоконтроль і сумлінність, людська гідність і свобода вибору.
2. Праворегулятивна функція спрямована на забезпечення стійкого, злагодженого, динамічного і ефективного функціонування всіх елементів правової системи.
Правова культура може забезпечити соціальну згуртованість людей. Вона дозволяє не тільки здійснювати правове спілкування між громадянами, але й регулювати їх взаємовідносини в юридичній сфері. Регулятивна функція забезпечується через правові і інші соціальні норми.
3. Ціннісно-нормативна функція правової культури знаходить вираз за допомогою системи аксіологічних характеристик. Вказана функція проявляється при вивченні оціночного ставлення особи до результату і цілей
1 Плохотнюк Н., Прокоф'єва Д. До питання про правову культуру українського суспільства та особливості // Право та правова культура: теорія і практика (Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, 15-16 травня 1997 р.)— К., 1997 — С. 234.
330
її дій, які спрямовані на зміну оточуючої правової дійсності, до еталонів і зразків поведінки, що передбачені нормами права. Оціночна діяльність в правовій культурі полягає у «вимірі» індивіда, спільноти людей права, законності, правопорядку, правовідносин, механізму правового регулювання шляхом співетавлення з відповідними правовими цінностями. Це — оцінка всієї сукупності законодавства, конкретних правових норм поведінки громадян, діяльності правоохоронних органів щодо боротьби зі злочинністю (наприклад, оцінюючи місце і роль правоохороних органів у процесі державотворення, Л. Кучма образно порівняв їх із своєрідним міністерством правового, морально-психологічного та соціально-економічного здоров'я суспільства).
4. Правосоціалізаторська функція може бути вивчена через призму формування правових якостей особи. Безперечно, на цей процес суттєвий вплив чинить правова дійсність. Разом з тим необхідна цілеспрямована правовиховна робота, важливі заходи щодо організації юридичного всеобучу населення, надання йому юридичної допомоги, активізації процесів самовиховання особи.
5. Комунікативна функція. Забезпечуючи спілкування громадян у юридичній сфері, вона існує через це спілкування і впливає на нього. Таке спілкування опосередковується юридичними виданнями і сьогодні значно розширюється у зв'язку з удосконаленням засобів масової інформації. Правова культура конкретного суспільства не може успішно розвиватися без прилучення до правових культур інших народів.
6. Прогностична функція охоплює правотворчість і реалізацію права, забезпечує правомірну поведінку громадян, їх соціальну активність, включає аналіз тенденцій, які характерні для всієї правової системи. На сьогоднішній день елементи наукового прогнозування і плановості, наприклад, в законотворчій діяльності посилюються, хоча логіка, послідовність розробки і прийняття законодавчих актів бажає бути кращою.
331
Вихідною передумовою прогнозування розвитку правової культури виступає дослідження не тільки цінностей, але й пошук шляхів, які долають протиріччя в законодавстві і правовій системі, забезпечують правовий розвиток особи. Все це впливає і на нашу правову культуру.
§6. ПРАВОВЕ ВИХОВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ФОРМИ, МЕТОДИ
Побудова демократичної, правової держави, проголошеної Конституцією України, обумовлює суттєве підвищення правосвідомості громадян, їх правової культури, неухильне дотримання ними вимог законодавства, послідовну реалізацію основних прав і свобод людини і громадянина. Успішне вирішення цих завдань залежить від багатьох факторів і, насамперед, значною мірою від рівня організації правової освіти і виховання населення країни.
Правове виховання — це цілеспрямована діяльність держави, громадських організацій, окремих громадян щодо передачі юридичного досвіду; систематичний вплив на свідомість і поведінку людини з метою формування відповідних позитивних уявлень, поглядів, ціннісних орієнтацій, установок, які забезпечують додержання, виконання і використання юридичних норм.
Змістом правового виховання є залучення людей до знань про державу і право, законність, права і свободи особи, вироблення у громадян стійкої орієнтації щодо законослухняної поведінки.
Правове виховання — складна і багатоаспектна система діяльності. Зрозуміло, що багато правових цінностей, маючи основу і походження в моральних нормах, засвоюються особою в процесі різноманітної соціальної практики, через інші, не правові форми і канали формування суспільної свідомості. Проте правове виховання передбачає утворення спеціального
332
інструментарію, перетворення його в особисті переконання і внутрішній орієнтир поведінки.
Таким чином, форми, засоби і методи правового виховання виступають організаційним і методологічним механізмом, за допомогою якого суб'єкти правового ви ховання впливають на суспільну і індивідуальну свідомість, допомагаючи останньому сприйняти правові принципи і норми.
Які ж основні елементи механізму правового вихо вання? Перш за все це форми, тобто конкретні способи організації виховного процесу.
В сучасних умовах використовуються найрізно манітніші форми правової роботи з населенням:
— правовий всеобуч;
— правова пропаганда права засобами масової інформації;
— правова агітація;
— правовиховна робота у зв'язку з тими чи іншими конституційними заходами (референдум, вибори);
— самовиховання.
Система заходів правового всеобучу включає в себе роботу спеціальних правових семінарів, шкіл, курсів, які організуються державними і громадськими органами як на комерційній, так і на бюд/кетній основі. До форм правовиховної роботи через засоби масової інформації відносяться бесіди на правову тематику: «круглі столи» спеціалістів права, дискусії з актуальних питань політико-правових віднорин, тематичні передачі «Людина і закон», коментарі нового законодавства спеціалістами і т. д.
На жаль, на сьогоднішній день значно зменшилась питома вага правовиховної роботи, в тому числі за місцем проживання громадян. Ця робота ведеться, по суті справи, лише у зв'язку з періодичними виборчими чи іншими конституційне необхідними заходами. Поза тим практикою вироблені і успішно використовувались такі форми масової правової роботи, як лекційна пропоганда, найрізноманітніші лекторії з юридичної тематики, декади,
333
Вихідною передумовою прогнозування розвитку правової культури виступає дослідження не тільки цінностей, але й пошук шляхів, які долають протиріччя в законодавстві і правовій системі, забезпечують правовий розвиток особи. Все це впливає і на нашу правову культуру.
§6. ПРАВОВЕ ВИХОВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ФОРМИ, МЕТОДИ
Побудова демократичної, правової держави, проголошеної Конституцією України, обумовлює суттєве підвищення правосвідомості громадян, їх правової культури, неухильне дотримання ними вимог законодавства, послідовну реалізацію основних прав і свобод людини і громадянина. Успішне вирішення цих завдань залежить від багатьох факторів і, насамперед, значною мірою від рівня організації правової освіти і виховання населення країни.
Правове виховання — це цілеспрямована діяльність держави, громадських організацій, окремих громадян щодо передачі юридичного досвіду; систематичний вплив на свідомість і поведінку людини з метою формування відповідних позитивних уявлень, поглядів, ціннісних орієнтацій, установок, які забезпечують додержання, виконання і використання юридичних норм.
Змістом правового виховання є залучення людей до знань про державу і право, законність, права і свободи особи, вироблення у громадян стійкої орієнтації щодо законослухняної поведінки.
Правове виховання — складна і багатоаспектна система діяльності. Зрозуміло, що багато правових цінностей, маючи основу і походження в моральних нормах, засвоюються особою в процесі різноманітної соціальної практики, через інші, не правові форми і канали формування суспільної свідомості. Проте правове виховання передбачає утворення спеціального
332
інструментарію, перетворення його в особисті переконання і внутрішній орієнтир поведінки.
Таким чином, форми, засоби і методи правового виховання виступають організаційним і методологічним механізмом, за допомогою якого суб'єкти правового ви ховання впливають на суспільну і індивідуальну свідомість, допомагаючи останньому сприйняти правові принципи і норми.
Які ж основні елементи механізму правового вихо вання? Перш за все це форми, тобто конкретні способи організації виховного процесу.
В сучасних умовах використовуються найрізно манітніші форми правової роботи з населенням:
— правовий всеобуч;
— правова пропаганда права засобами масової інформації;
— правова агітація;
— правовиховна робота у зв'язку з тими чи іншими конституційними заходами (референдум, вибори);
— самовиховання.
Система заходів правового всеобучу включає в себе роботу спеціальних правових семінарів, шкіл, курсів, які організуються державними і громадськими органами як на комерційній, так і на бюджетній основі. До форм правовиховної роботи через засоби масової інформації відносяться бесіди на правову тематику: «круглі столи» спеціалістів права, дискусії з актуальних питань політико-правових відносин, тематичні передачі «Людина і закон», коментарі нового законодавства спеціалістами і т. д.
На жаль, на сьогоднішній день значно зменшилась питома вага правовиховної роооти, в тому числі за місцем проживання громадян. Ця робота ведеться, по суті справи, лише у зв'язку з періодичними виборчими чи іншими конституційне необхідними заходами. Поза тим практикою вироблені і успішно використовувались такі форми масової правової роботи, як лекційна пропоганда, найрізноманітніші лекторії з юридичної тематики, декади,
333
місячники правових знань, науково-практичні конференції, збори і т. д.
Серйозним недоліком сьогоднішньої практики виховної роботи в юридичній формі є недооцінка організаційних форм, які розраховані на молодіжну аудиторію: шкільних правових оіімпіад, диступів на теми права, моралі, гуртків «молодого юриста», «друзів міліції» і т. д.
Новий етап розвитку вітчизняної державності, зміна форм власності і методів економічного регулювання диктує необхідність переоцінки і багатьох традиційних форм правового виховання. Проте важливо зберегти досвід, який виправдав себе в цій сфері, стимулювати його розвиток на новому економічному і політично-правовому фундаменті.
В умовах безпрецедентної о зростання злочинності, зниження соціального захисту громадян як ніколи важливим є роз'яснення їх прав, можливостей щодо судового оскарження незаконних і необгрунтованих дій, відшкодування збитків, користування тими чи іншими особистими, політичними, майновими правами.
Тут ніколи не втратить свого значення живе слово, газетна, журнальна стаття, кінофільм, театральні постановки, наочні форми, які спрямовані на виховання відчуття поваги до права, свобод людей, роз'яснення нових економічних можливостей громадян, нових юридичних видів соціалізації людини в ринковій економіці.
Іншим важливим елементом механізму правового виховання виступають різноманітні методи правової роботи — способи роз'яснення політико-ІТравових ідей і принципів з метою впливу на свідомість і поведінку особи в інтересах правопорядку. До методів правового виховання відносяться конкретні і надто різноманітні прийоми педагогічного, емоційного, логіко-психологічного впливу на тих, кого виховують.
Важливим методом правового виховання є правова освіта. Цей процес поширення правових знань сприяє
334
зростанню загальної юридичної культури і освіченності населення.
Постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 р., № 366 була затверджена програма правової освіти населення, в якій визначені основні напрямки цієї роботи та форми її реалізації. Програма багато в чому врахувала досвід правової роботи минулих літ.
Для здійснення правової освіти необхідно широко використовувати засоби масової інформації, утворити мережу спеціалізованих клубів і бібліотек.
Державним закладам к\льтури, які зобов'язані здійснювати цілеспрямовану правову освітньо-виховну діяльність за участю правоохоронних та інших державних органів та організацій на громадських або госпрозрахункових засадах, доцільно створювати університети знань, лекторії, кінолекторії, проводити виставки юридичної літератури, читацькі конференції, тематичні вечори та інші заходи.
Чільне місце у системі правової освіти має зайняти самоосвіта з питань держави і права, а також традиція щорічної урочистої церемонії '(Відкриття Року Права». Запроваджуючи цю традицію, наша молода держава тим самим визнала високе покликання Права і Суду в суспільстві, їх велику роль у процесі формування правової освіти, правосвідомості.
Отже, можливості для поліпшення правового виховання і правової освіти в Україні є; визначені і шляхи вдосконалення цієї роботи. Головне зараз— рішуче і целеспрямовано активізувати цю діяльність. Тільки за цих умов буде досягнуто бажаних результатів і виконано намічені державою програми.
335
Схеми та визначення до розділу 12 ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА
Правосвідомість — вид (форма) суспільної свідо мості, який містить в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій, які відображають ставлення людини, суспільних груп і суспільства в цілому до права, форм і методів правового регулювання.
|
|
|
Іір |
авосвц |
(ОМІСТЬ |
|
|
|||
|
|
|
|
|
|
|
|
|||
|
правове |
І ідеологія |
|
|
|
правова пс |
ихологія |
|||
|
|
|
|
|
|
|
|
|||
|
— ідея |
|
|
|
' ------ су |
спільний ін |
герес |
|||
|
— концепції |
|
|
|
----- мо |
ТИВИ ДІЯЛЬІ |
ІОСТ1 |
|||
|
— правові пр |
инципи |
|
|
' ------- ПС |
ИХОЛОПЧНИІ |
І уклад |
|||
|
— оцінка пер |
спективи |
|
|
1 ------- ПО |
чуття, емоь |
11 |
|||
|
розвитку г |
Ірава |
|
|
|
|
|
|||
|
цілі, завда |
ння |
|
|
на |
стрій люди |
їй тощо |
|||
|
прийнятих |
правових |
|
|
|
|
|
|||
|
актів тощо |
|
|
|
|
|
|
|||
|
« |
|
|
Вид |
й правос |
відомеє |
Г1 |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
індиву |
їуальна |
|
|
колені |
•ивна |
|
проф |
есійна |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
за на кл '— гр |
гальнона ціональн асова упова |
родна а |
|
----- профе ----- пр%фе ___ неюри непрос (буден |
сійно-юр сійно-дична зєсійна на) |
идична |
Правова культура — це така її властивість, яка характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх здійснювати, а та-
336
кож активною правомірною поведінкою в усіх життєвих ситуаціях.
Правова культура — це знання і розуміння права, виконання його приписів як усвідомлення необхідності і внутрішньої потреби.
Правова культура
у широкому розумінні
право
правова свідомість
правові установи
правовідносини
застосування права
рівень законодавчої
ініціативи
у вузькому розумінні
правові принципи реалізація права законність
- значення змісту при чинних норм
' повага до права
- звичка дотримува тись закону
- правова активність
- вміння, навички ко ристуватись законом
. нетерпимість до правопорушників
Індивідуальна групова
загальнонародна
буденний професійний
теоретичний
337
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЙ ТА РОЗДУМІВ:
1. Дайте загальну характеристику правосвідомості і правової культури (поняття, структура, види).
2. Що таке політична і правова культура? Що спільного й відмінного у цих двох поняттях?
3. Які основні завдання правового виховання?
4. «Від правильного виховання дітей залежить доб робут усього народу», — стверджував англійський філо соф XVII ст. Джон Локк. А чи залежить добробут нашої країни від Вас? Чи буде Україна правовою державою, якщо це залежатиме від Вашого виховання?
5. Покажіть напрямки виховання працівників ор ганів внутрішніх справ, зростання професійного рівня їх правосвідомості і правової культури.
РОЗДІЛ 13 МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
НА КОРИСТЬ СВОБОДИ СПРЯМОВАНЕ НЕ ВСЯКЕ ПРАВО, АЛЕ ВСЬОМУ Є МІРА
Латинська притча
§ 1. ПРАВОВІ ЗАСОБИ: ПОНЯТТЯ І ВИДИ
Право — багатогранне явище, яке покликане регулю вати суспільні відносини. Його можна розглядати з різних сторін.
В ролі соціального феномена цивілізації, елемента культури, критерію свободи і справедливості право харак теризується як мета стосовно суспільства, набуває потуж ного соціального звучання.
Поряд з цим право можна оцінити і як засіб (інструмент) для вирішення практично значимих завдань суспільства, для задоволення інтересів людей. Такий підхід в юридичній науці називають інструментальним, в рамках якого і досліджуються правові засоби.
Як і більшість юридичних понять, правові засоби спочатку аналізують на галузевому рівні — у сфері цивільного права, де їх розглядають в якості юридичних способів вирішення суб'єктами відповідних завдань, до сягнення своїх цілей (інтересів)1.
Разом з тим проблема правових засобів виступає перш за все як загальнотеоретична проблема. В теорії права під правовими засобами розуміють інституційні явища правової дійсності, які втілюють регулятивну силу права, його енергію, яким належить роль її активних центрів2.
1 Див/. Пучинский Б. Й. Гражданско — правовьіе средства в хозяй-ственньїх отношениях. - М., 1984. - С. 87
2 Див: Алексеев С. С. Правовьіе средства. постановка проблеми, поня-тие, класификация//Сов. государство її право -1987.- №6 -С. 14
339
В найзагальнішому вигляді правові засоби — всі ті юридичні інструменти, за допомогою яких задовільняють-ся інтереси суб'єктів права, забезпечується досягнення по ставлених цілей. Ці цілі можуть бути різні, але в кінце вому рахунку вони зводяться до справедливої упорядко ваності суспільних відносин. В якості правових засобів виступають норми права, правозастосовні акти, договори, юридичні факти, суб'єктивні права, юридичні обов'язки, заборони, пільги, заохочення, покарання і т. д.
Ознаки правових заходів:
— відображають юридичні способи забезпечення інте ресів суб'єктів права;
— співставляючись відповідним чином, вони виступа ють основними "робочими частинами" дії права, правово го регулювання, правових режимів;
— мають юридичну силу і підтримуються державою. Правові засоби своїми діями показують можливості
права, його потенціал в урегулюванні суспільних відносин, у задоволенні різного роду правомірних інтересів інди відуальних і колективних суб'єктів. Власне правові засоби і надають праву соціальної цінності.
Види правових засобів.
Беручи до уваги галузеву приналежність, правові за соби можуть бути конституційними, адміністративними і т.п; в залежності від характеру — матеріальними і процесуаль ними; в залежності від інформаційно-психологічної спря мованості (чиїм інтересам віддається перевага) — стиму люючі (заохочення, пільги, дозвоаи) і обмежуючі (покарання, заборони, обов'язки)
§ 2 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ І ПРАВОВИЙ ВПЛИВ
Юридичні засоби беруть участь у правовому регулю ванні і правовому впливі. Якщо правове регулювання, за звичай, визначають як здійснюваний всією системою юри дичних засобів вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, то правовий вплив — як взятий в єдності
340
і різноманітності весь процес впливу права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей.
Між правовим регулюванням і правовим впливом є різниця. Правовий вплив ширший за обсягом, ніж право ве регулювання. Змістом правового впливу є взятий в єдності і різноманітності весь процес впливу права на політичні, економічні та інші суспільні відносини, які безпосередньо правом не врегульовані, але на які вони впливають. За головними особливостями свого змісту правовий вплив є не специфічно правовим, а загальним, у якому діє не право як сукупність правових норм, а "дух", ідея права, простежується вплив права на систему суспільних відносин, на її правову свідомість і культуру.
Правовий вплив — це перш за все вплив права на свідомість людей шляхом встановлення прав та обов'язків. Коли зміст права проходить через свідомість людей, він стає правосвідомістю. Тобто, виробляється певний стан дарт поведінки, формується загальна нормативна культура як безпосередні передумови законослухняності громадян. Це і є правовий вплив на поведінку людей, причому пра вовий вплив здійснюється не стільки правовими засобами, скільки рядом неюридичних засобів — соціальних, ідео логічних, психологічних та інших. Таким чином, у право вому впливі не завжди є точна юридична міра, тоді як для правового регулювання вона обов'язкова.
У цьому розумінні регулювання — лише одна з форм впливу права на соціальні зв'язки, що далеко не охоплю ють всі інші форми, до яких відносять інформаційно-психологічну, виховну, соціальну (В. Казимирчук, К. Малу-зов і інші автори)
Інформаційно - психологічний аспект характеризується впливом нормативно - правової інформації на мотиви суб'єктів. Тут можемо виділити два основні юридичні за соби — правові стимули і правові обмеження, що син тезують в собі інформаційні і психологічні закономірності, які здійснюються в даному процесі.
Виховний (педагогічний) аспект полягає в загаль-ноідеологічному впливі всієї правової діяльності на
341
внутрішній світ суб'єкта, на формування в свідомості лю дей ціннісних уявлень, на правове виховання особи.
Соціальний аспект — це взаємозв'язок правових і інших (політичних, економічних, моральних) факторів, які беруть участь у житті права на всіх етапах його функціо нування. Ці фактори в своїй сукупності створюють со ціальне середовище дії права:
— доведення правових норм і приписів до загального відома;
— формування правом соціальне корисних зразків поведінки;
— соціально-правовий контроль;
— спрямування поведінки суо'ктів шляхом правильно го визначення в правових актах соціальне корисної цілі.
Зрозуміло, що всі вищеназвані форми впливу права на суспільні відносини тісно взаємозв'язані між собою, між ними немає і бути не може "китайської стіни". Аналогічні положення в сукупному правовому впливі займає і право ве регулювання (як лише одна із форм впливу — спе ціально - юридична). Звідси висновок: з одного боку, не слід повністю ототожнювати поняття "правове регулю вання" і "правовий вплив" (не співпадають обсяг і зміст), а з іншого боку — повністю розрізняти. У самому загаль ному розумінні їх можна розглядати як синоніми, тому що подібний поділ умовний, він пов'язаний з виділенням різних меж загальної дії права.
§ 3. ПОНЯТТЯ МЕХАНІЗМУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
Правове регулювання — це інструмент соціального управління, покликаний упорядковувати суспільні відноси ни, забезпечуючи реалізацію позитивних інтересів суб'єктів. В рамках цього процесу зустрічаються різно манітні перепони, які без своєчасного їх усунення знижу ють ефект правового регулювання.
Перепоною можна рахувати той фактор, який заважає процесу упорядкування соціальних зв'язків і діє в про-
342
тиріччі з правовими цілями і принципами. Перепони — це натуральні і штучні труднощі, бар'єри, які гальмують з тих чи інших причин управлінський процес і заважають задоволенню правомірних інтересів громадян і організацій.
Перепони можна класифікувати за різними підстава ми. В залежності від того, чи піддаються перешкоджаючі фактори управлінню чи ні, їх поділяють на перепони: ті, які піддаються управлінню, і ті. які йому не піддаються. Прикладом перших можуть виступати недоліки право-застосування, колізії і т. д., які усуваються в процесі управління і піддаються цілеспрямованому коригуванню. До інших перепон, зокрема, відносяться стихійні лиха, природні явища, кліматичні умови і інші фактори, які знаходяться поза можливостями управління.
В залежності від наявності чи відсутності відповідних факторів при здійсненні управлінського процесу перепони діляться на такі, які виражені в наявності конкуруючих з управлінням моментів, а також виражені у відсутності необхідних для ефективного управління моментів. До перших слід віднести правопорушення — воно прямо кон курує з правовим регулюванням. До інших — такі момен ти, відсутність яких також перетворюється в перепону. Іншими словами, перепоною є не тільки те, що заважає (що є в наявності), але й те, чого не вистачає (що відсутнє). Так, відсутність вирішального юридичного фак ту може виступати своєрідною перешкодою для задово лення тих чи інших інтересів.
Механізм правового регулювання (МПР) якраз і є та кою системою правових засобів, яка дозволяє найбільш послідовно і юридичне боротися з правопорушеннями, тому що окремо взяті юридичні інструменти цього в повній мірі забезпечити не зможуть. Звідси випливає об'єктивна необхідність в такому улаштуванні правових засобів, яка створювала б можливість для безперешкодно го задоволення інтересів суб'єктів. До того ж правове ре гулювання в процесі свого здійснення складається з виз начених етапів і відповідних їм елементів, які забезпечу ють рух інтересів суб'єктів до цінностей. Кожен із етапів і
343
юридичних елементів МПР спонукається "до життя" в силу конкретних обставин, які відображають логіку пра вової упорядкованості суспільних відносин, особливості впливу правової форми на соціальний зміст.
Отже, механізм правового регулювання — це система правових засобів, організованих найбільш послідовним спо собом з метою подолання перепон, які стоять на шляху задоволення інтересів суб'єктів права.
З цього визначення можна виділити ознаки, які ха рактеризують мету механізму правового регулювання, за соби її досягнення і результативність.
Мета МПР — забезпечити безперешкодний рух інте ресів суб'єктів до цінностей, тобто гарантувати їх спра ведливе задоволення. Ця головна, змістовна ознака, пояс нює значимість даної категорії І показує, що роль МПР полягає в усуненні можливих перепон, які стоять на шляху здійснення інтересів суб'єктів. МПР — специфічний юридичний "канал", який з'єднує інтереси суб'єктів з цінностями і доводить процес управління до логічного результату.
МПР — система різних за своєю природою і функція ми правових засобів, які дозволяють досягати його цілей. Це вже формальна ознака, яка свідчить про те, що на званий механізм є комплексом правових елементів, з одно го боку, різних за своєю природою і функціями, а з дру гого — все ж таки взаємопов'язаних загальною метою в єдину систему. МПР показує, як працює та чи інша лан ка при досягненні його цілей, дозволяє виділити основні, ключові, опорні юридичні інструменти, які займають відповідне ієрархічне становище серед всіх інших.
МПР — організаційний вплив правових засобів, які дозволяють так чи інакше досягати поставлених цілей, тобто результативності, ефективності. Як і будь-який інший управлінський процес, правове регулювання прагне до оптимізації, до дієвості правової форми, яка в найбільшій мірі утворює режим, сприятливий для розвит ку змісту корисних суспільних відносин.
344
У зв'язку з тим, що МПР — складне поняття, яке включає систему правових засооів, виникає потреба об межити його від іншої, не менш складної категорії, як, наприклад, "правова система". Передовсім враховуючи те, що, на перший погляд, у них досить подібні визначення. Так, під правовою системою розуміють сукупність юри дичних явищ, що є в конкретній країні, весь арсенал пра вових засобів, який використовують з метою її поширен ня.. Названі категорії співвідносяться як частина (МПР) і ціле (правова система), тому що правова система більш ширше поняття, яке включає в себе разом з категорією 'механізм правового регулювання" і інші категорії: "право", ''юридичну практику", "пануючу правову теорію, ідеологію".
§ 4. СТРУКТУРА ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ МЕХАНІЗМУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
Потреба в різних правовик засобах, які діють в МПР, визначається неоднаковим характером руху Інте ресів суб'єктів до цінностей, наявністю численних переш код, які стоять на цьому шлях\. Власне неоднозначність проблеми задоволення інтересів, як змістовного моменту, передбачає і різноманітність їх правового забезпечення.
Можна виділити наступні основні стадії і елементи процесу правового регулювання:
— норми права;
— юридичний факт або організаційно-виконавчий правозастосовний акт;
— акти реалізації прав і обов'язків;
— охоронний правозастосовний акт (факультативний елемент).
На першій стадії формулюється правило поведінки, яке спрямоване на задоволення тих чи інших інтересів, які знаходяться у сфері права і вимагають їх справедливого упорядкування. Тут не тільки визначається коло інтересів і, відповідно, правовідносин, в межах яких їх здійснення буде правомірним, але й прогнозування перепон цьому
345
процесу, а також можливі правові засоби їх подолання. Названа стадія відображається в такому елементі МПР, як норма права,
На другій стадії відбувається визначення спеціальних умов, при настанні яких "включається" дія загальних програм і які дозволяють перейти від загальних правил до більш детальних. Елементом, який окреслює дану стадію, є юридичний факт, який використовується в якості "спускового курка" для руху конкретних інтересів по юридичному "каналу".
Проте часто для цього необхідна ціла система юри дичних фактів (фактичний склад), де один з них обов'язково повинен бути вирішальним. Якраз власне та кого факту інколи не вистачає суб'єкту для подальшого руху інтересу щрдо цінності, яка спроможна його за-довільнити. Відсутність подібного вирішального юридич ного факту виступає в ролі перепони, яку необхідно розглядати з двох точок зору: зі змістовної (соціальної, матеріальної) і з формальної (правової). З точки зору змісту перепоною будуть виступати незадоволені власні інтереси суб'єкта, а також суспільні інтереси. У формаль но ж правовому розумінні перепона виражається в відсут ності вирішального юридичного факту. Причому долаєть ся дана перепона тільки на рівні правозастосовної діяль ності в результаті прийняття відповідного акту застосу вання права.
Наприклад, право громадянина на отримання вищої освіти нездійсненне без винесення правозастосовного акту.
Акт застосування права — основний елемент сукуп ності юридичних фактів, без якого неможливо реалізувати конкретні норми права. Так, для здійснення права на вступ до вузу (як частини більш загального права на от римання вищої освіти) акт застосування (наказ ректора про зарахування в студенти) необхідний тоді, коли абітурієнт подав приймальній комісії необхідні документи, склав вступні екзамени і пройшов за конкурсом, тобто коли в наявності три інші юридичні факти. За допомогою юридичних актів за учасниками відносин, які регулюють-
346
г
ся. затверджуються відповідне суб'єктивне право та юри дичний обов'язок.
Це лише функція спеціальних компетентних органів, суб'єктів управління, а не громадян, які не володіють повноваженнями застосувати норми права, тому в даній ситуації не можуть власними силами забезпечити задово лення своїх інтересів. Тільки правозастосовний орган зможе забезпечити виконання правової норми, прийняти акт, який стане опосередкованою ланкою між нормою і результатом її дії, складе фундамент для цілого ряду пра вових і соціальних наслідків, а значить, для цілого ряду правових і соціальних наслідків, для подальшого розвит ку суспільних відносин, огорнутих в правову форму.
Акти застосування норм права мають форму рішень, розряджень, наказів, вироків і І. ін. У них персоніфіку ються загальні права та обов'язки, а також, якщо це не обхідно, індивідуалізуються санкції. Специфіка акта засто сування норм права полягає в тому, що індивідуалізація здійснюється від особи держави як вимога, яка у разі не обхідності може бути виконана і примусово.
Необхідно мати на увазі, що не завжди інди відуалізація суб'єктивного права га юридичного обов'язку здійснюється за допомогою спеціального індивідуального акта. Норми права і тоді пов"язують індивідуалізацію з виникненням певних обставин га подій. Наприклад, в осіб, які одружені, сам факт народження дитини інди відуалізує їх взаємні батьківські права та обов'язки з її утримання і виховання згідно із Законом України про шлюб і сім'ю.
Отже, друга стадія процесх правового регулювання відображається в такому елементі МПР, як юридичний факт або фактичний склад, де функцію вирішального юридичного факту виконує оперативно-виконавчий право-застосовний акт.
Третя стадія — встановлення конкретного юридичного зв'язку з надто визначеним поділом суб'єктів на уповно важених і зобов'язаних. Іншими словами, та сторона, якій надані права, використовує їх, а та сторона, на яку по-
347
кладені обов'язки, виконує їх. У будь-якому випадку мова йде про правовідносини, які виникають на основі норм права і при наявності юридичних фактів і де абстрактна програма трансформується в конкретне правило поведінки для відповідних суб'єктів.
Четверта стадія — реалізація суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, при якому правове регулювання досягає своїх цілей — дозволяє задовольняти інтереси суб'єкта. Акти реалізації суб'єктивних прав і обов'язків — це основний засіб, за допомогою якого права і обов'язки втілюються в життя, здійснюються в поведінці конкретних суб'єктів. Ці акти можуть виражатися в трьох формах: дотримання, виконання і використання.
Як же проявляються в них змістовні моменти — процес задоволення інтересів — і що спільного в цих змістовних моментах?
При дотриманні їх суб'єкт утримується від скоєння дій, заборонених нормами права. Він при цьому не реалізує свої власні інтереси, які відмінні від інтересів контр-суб'єктів, а також від суспільних інтересів в охороні і за хисті, і тим самим не ставить перепон щодо їх задово лення.
При виконанні обов'язків особа повинна активними діями задовільняти інтереси контрсуб'єкта і суспільні інте реси в охороні і захисті і не ставити їм перепон в тій чи іншій формі (невиконання, часткове невиконання обов'язків, задоволення своїх інтересів, які заперечують інтереси контрагента і т. п.).
При використанні суб'єкт отримує благо, цінність, за-довільняє особисті інтереси. При цьому він не повинен перешкоджати задоволенню інтересів інших осіб, а також суспільних інтересів в охороні і захисті (інакше станеться зловживання правом).
Аналіз перерахованих форм реалізації дозволяє вияви ти одну загальну закономірність, зробити узагальнення: у всіх формах суб'єкт не повинен перешкоджати задоволен ню інтересів щодо охорони і захистів, які складають осно ву правопорядку, а також інтересів контрсуб'єктів. Назва-
348
на стадія процесу правового регулювання відображається в такому елементі МПР, як акти реалізації прав і обов'язків.
П'ята стадія є факультативною. Вона вступає в дію тоді, коли безперешкодна форма реалізації права не вдається і коли на допомогу незадоволеному інтересу по винна прийти відповідна правозастосовна діяльність. Ви никнення правозастосування в цьому випадку вже пов'язане з обставинами негативного характеру, яке ви ражається в наявності або реальної небезпеки правопору шення, або прямого правопорушення.
З точки зору змісту, перешкодою тут, як і при пер шій причині (що розглядалась при аналізі оперативно-виконавчої правозастосовної діяльності), є незадоволення особистих інтересів суб'єктом, а також суспільних інте ресів в охороні і захисті. З формально-правової точки зо ру перешкоди розрізняються за такими ознаками: якщо в першому випадку в якості перешкод виступає відсутність вирішального юридичного факту, то в іншому — навпа ки, його настання.
Заперечуючи право конкретної особи або скоюючи правопорушення, суб'єкт блокує тим самим задоволення інтересів своїх контрсуб'єктів, що з неминучістю повинно потягнути за собою настання відповідних юридичних наслідків. Зокрема, при невиконанні обов'язків правові обмеження, які стримують інтереси зобов'язаних осіб, трансформуються в протиправні обмеження (вужче — пе решкоди) здійсненню інтересів правомірного. Те що тра пилось — основа правової конфліктної ситуації, яка свідчить, як правило, про неможливість звичайними "мирними" засобами задовільнити інтерес уповноваженого. Ці порушення, будучи юридичними фактами, тягнуть за собою виникнення вже іншого роду правовідносин — охоронних.
За таких умов правомірний має ще один засіб: право на захист, за допомогою якого він (або спеціальні орга ни) порушує правозастосовний процес.
349
Потрібну форму правозастосування можна назвати охоронною, тому що вона долає перешкоди і забезпечує зміцнення законності.
Ця факультативна стадія відображається в такому відповідному факультативному елементі МПР, як охоронні правозастосовні акти.
Ефективність правового регулювання — це співвідно шення між результатом правового регулювання і метою, яка стоїть перед ним. Шляхи підвищення ефективності правового регулювання в сучасних умовах наступні.
Удосконалення правотворчості, в процесі якого в нормах права (з врахуванням високого рівня законодавчої техніки) найбільш повно виражені суспільні інтереси і ті закономірності, в межах яких вони будуть діяти. Потрібно створювати за допомогою відповідних юридич них і інформаційно-психологічних засобів таке становище, коли дотримання закону буде вигіднішим ніж його пору шення. Крім того, важливо посилити юридичну гарантію правових засобів, які діють в МПР.
Удосконалення правозастосування "доповнює" дієвість нормативного регулювання, а значить, і в цілому МПР. Акти правозастосування — найбільш гарантований еле мент, який в необхідний момент підключається до норма тивного регулювання, сприяє своїми силами процесу задо волення інтересів.
Поєднання нормативного регулювання і правозастосу вання необхідне тому, що взяті окремо, вони відразу по чинають демонструвати свої "слабкі сторони": нормативне регулювання без індивідуального перетворюється частень ко у формалізм, а правозастосування без нормативного регулювання — в свавілля. Ось чому МПР повинен вира жати такий взаємозв'язок різних правових засобів, який буде надавати управлінському процесу додаткових пере ваг. Якщо нормативне регулювання покликане забезпечи ти стабільність і необхідну одноманітність в регулюванні суспільних відносин, ввести їх в тверді рамки законності, то правозастосування — це урахування конкретних обста вин, своєрідність кожної юридичної ситуації.
350
Оптимальне поєднання різних управлінських підходів в одному механізмі надає йому гнучкості і універсаль ності. "Від правильного вибору правових засобів залежить в кінцевому рахунку досягнення мети правового регулю вання, а значить, ефективність права в цілому. Недо оцінка, неправильний вибір юридичних засобів, прийомів, закладених в нормативній основі правового регулювання, призводить до збоїв в реалізації права, пониження пра вового ефекту"1 .
Зростання рівня правової культури суб'єктів права, без сумніву, впливає на якість всього МПР, на зміцнення за конності і правопорядку.
Інтереси людини — ось головний орієнтир для розвит ку удосконалення елементів МПР, підвищення їх ефектив ності. Виступаючи свого роду юридичною технологією задоволення даних інтересів, механізм правового регулю вання повинен постійно бути соціально цінним за своїм характером, повинен створювати режим сприятливості здійсненню законних прагнень особи, зміцнення її право вого статусу.
1 Сагун В. А. Инструментальная тєория права в юридической науке // Современное государство й право: вопросьі теории й истории. - Вла дивосток, 1992.-С. 18.
351
Схеми та визначення до розділу 13 МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
Правове регулювання — це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплен ня, охорони та розвитку.
|
|
|
|
|
правом |
ии |
вплив ------ - |
|
|
|
|
|
|
|
|
1 |
|
1 |
|
|
|
|
пра свід< |
вова шість |
|
г к |
Іравова ультура |
|
механізм право вого регулювання |
|
правої пр |
гворчий зцес |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Суспільні
ВІДНОСИНИ
Стадії правового регулювання
- спшвщношєння-
. регламентування суспшьних відносин шляхом загального програмування юридичних прав та обов'язків
-виникнення суб'єктивних юридичних прав та обов'яз ків у суб'єктів права-
" реалізація суб'єктивних юридичних прав і обов'язків
застосування права
Механізм правового регулювання
норми права юридичні факти
правові відносини —
акти реалізації . (дотримання, виконання, використання)
- акт застосування права
Метод правового регулювання — сукупність прийомів і засобів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини визначеного характеру.
Метод правового регулювання
авторитетний (субординації, підпорядковування)
автономний (координація, рівоправність)
352
Тип правового регулювання
загальнодозволяючий
(дозволено все, що прямо не
заборонено законом)
загальнозабороняючий
(дозволено лише те, що зазначено^
в законі)
|
|
1 |
|
Ш.ЄТ |
од прано |
ач |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
заборо |
на |
|
ДО |
звіл |
|
зобов" |
язання |
|
ре |
ком |
ендації |
Співвідношення
•норми права
- зобов'язуючі
- забороняючі
- дозволяючі
форми
реалізації
права
виконання дотримання
використання
способи
реалізації
права
З
А
С
Т зобов'язання
Я заборона
У
В дозвіл
А
Н
н я
метод
правового
регулювання
імперативний диспозитивний
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЙ ТА РОЗДУМІВ:
1. Дайте характеристику правового регулювання (поняття, типи, стадії).
2. Розкрийте поняття механізму правового регулю вання.
3. Дайте характеристику елементів механізму право вого регулювання.
4. Покажіть особливості правового регулювання дільності органів внутрішніх справ.
5. Правопорядок як мета і результат правового регу лювання суспільних відносин.
РОЗДІЛ 14 ПРАВОВІ СИСТЕМИ СВІТУ
ЗАКОНИ Д>ЖЕ ПОВ'ЯЗШІ З ТИМИ СПОСОКШИ, ЯКИМИ РІЗНІ НАРОДИ ЗДОБІ IIМОТЬ СОБІ ЗАСОБИ ДО ЖИТТЯ
Ш. Моитсск'є
§1. КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВОВИХ СИСТЕМ
. Історично в кожній країні діють свої правові зви чаї, традиції, законодавства, юрнсдикційні органи, сфор мувались особливий правовий менталітет, правова культу ра. Правова своєрідність країни дозволяє говорити про їх самобутність, специфіку і про тс, що кожен з них утво рює свою правову систему — сукупність всіх правових явищ (норм, установ, відносин, правосвідомості), які існу ють у конкретній країні (правова система у вузькому ро зумінні). Втім, є підстави говорити і про об"єднання тих чи інших правових систем в одну правову сім'ю, оскільки в них можна зауважити загальні риси, елементи схожості (правові системи у широкому розумінні). Групування ви-личезної різноманітності правових систем у певні правові сім'ї створює зручності для наукового дослідження, порів няння і глибокого розуміння кожної з них.
Існує декілька критеріїв об'єднання, класифікації правових систем різних держав.
1. Спільність генезису (виникнення і подальшого розвитку). Інакше кажучи, система зв'язана між собою історично, має загальні державно-правові корені (засновані на одних і тих ж принципах, нормах).
2. Спільність джерел, форм закріплення і виразу норм права. Мова йде про зовнішні форми права, про те, де і як фіксуються його норми (в законах, договорах, су-
355
дових рішеннях, звичаях), про їх роль, значення, співвідношення.
3. Структурна єдність, схожість. Правові системи країн, які входять в одну правову сім'ю, повинні володіти схожістю структурної побудови нормативно-правового матеріалу. Як правило, це знаходить свій вираз на рівні побудови норми права, її елементів, а також на рівні побудови великих блоків нормативного матеріалу (галузей, інших підрозділів).
4. Спільність принципів регулювання суспільних відносин. В одних країнах це ідеї свободи суб'єктів, їх формальної рівності, об'єктивності правосуддя тощо, в інших — теологічні, релігійні засади (наприклад, мусульманські країни), у третіх — соціалістичні, націонал-соціалістичні ідеї і т. д.
5. Єдність правничої термінології, юридичних кате горій і понять, а також техніки викладу і систематизації норм права. Родинні у правовому відношенні країни, як правило, використовують тотожні за своїм значенням терміни, що пояснюється єдністю їх виникнення. З цієї причини законодавці країн, які входять в одну правову систему, при опрацюванні правових текстів застосовують однакові юридичні конструкції, засоби побудови норма тивного матеріалу, його впорядкованість, систематизацію.
З урахуванням всіх обставин у науці виділяють на ступні правові системи:
1. Романо-германську (країни континентальної Європи, Латинської Америки, деякі країни Африки, а та кож Туреччина);
2. Англо-американську (Англія, Ірландія, СІЛА, Канада, Австралія);
3. Релігійно-правова (країни, які сповідують в якості державної релігії іслам, індуїзм, іудаізм);
4. Соціалістична (Китай, В'єтнам, Куба);
5. Система звичайного права (екваторіальна Афри ка, Мадагаскар).
356
§2. РОМАНО-ГЕРМАНСЬКА ПРАВОВА СІМ'Я, її ОСОБЛИВОСТІ
Романо-германську правову сім'ю утворюють правові системи країн, в яких право і все, що з ним пов'язане, склалося на основі римського права.
У рамках цієї правової сім'ї на першому плані — правові і юридичні норми, котрі класифікують як норми поведінки, що відповідають вимогам моралі і справедливості. Визначити, якими повинні бути ці норми, основне завдання законодавця і юриспруденції як науки.
Основна ланка цієї правової сім'ї — закон та його норми.
Виникла і склалася романо-германська правова сім'я в континентальній Європі на основі теоретичних доктрин, розроблених у французьких і німецьких університетах у XII— XVII століттях, її основою було римське право (право стародавнього Риму), зокрема дігести Юстиніана.
Внаслідок колонізації, а також засвоєння європейської культурної і науково-теоретичної спадщини, принципи романо-германської правової сім'ї набули поширення в багатьох країнах світу. Поза континентальною Європою до цієї правової сім'ї належать правові системи Туреччини, Мексіки, Бразилії та інших країн.
Як приклад, розглянемо правові системи окремих держав.
§3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ФРАНЦІЇ
Підвалини правової системи Франції було закладено в період Великої французької революції 1789—1794 рр. і в наступне десятиріччя, зокрема в часи правління Наполеона (1799— 1814 рр.). У сучасних джерелах права Франції центральне місце посідають Конституція Французької
357
республіки 1958 р.. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. Серед законодавчих акіів, які видає парламент, головну роль відіграють органічні закони, що доповнюють найважливіші положення Конституції. Органічні закони можна називати також конституційними. Звичайні закони приймає парламент. Вони регулюють відносини в рамках окремих галузей права чи окремі правові інститути. Звичайними законами є також кодекси.
Конституція 1958 р. дає широкі можливості для регулювання відносин виданням нормативних актів виконавчими органами влади (урядом, міністерствами й уповноваженими на те органами місцевої адміністрації). Вона містить перелік питань, регулювання яких с винятковою прерогативою парламенту (наприклад, права і свободи людини, правила націоналізації і денаціоналізації підприємств, карна відповідальність і судочинство тощо). Решту питань регулюють актами, котрі видають інші органи влади. Найважливіші серед них — ордонанси, тобто акти, які видає уряд з дозволу парламенту. Ордонанси підлягають затвердженню парламентом протягом певного строку, після чого вони набувають чинності. Важливе місце в системі джерел права посідають декрети президента і уряду.
Контроль за відповідність норм, що містяться в різних нормативно-правових актах, нормах Конституції здійснює Конституційна рада. Якщо вона дійде висновку, що той або інший акт суперечить Конституції, то має право відмінити його.
Крім того, як джерела права, велику роль відіграють правові звичаї, насамперед, у гал\ зі торгівлі і мореплавання.
Рішення судових органів (зокрема постанови Касаційного суду, який очолює систему судів Франції) є, з одного боку, загальним орієнтиром для судової практики, а з другого, — роз'яснює окремі питання, не урегульовані законодавством.
358
§4. АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКА ПРАВОВА СІМ'Я, її ОСОБЛИВОСТІ
Правову сім'ю загального права утворюють правові системи країн, побудованих за принципом англійського права. Загальне право виникло як наслідок розв'язання конкретних спорів. Через те норми загального права спрямовані не на створення моделі, бажаної для суспільства поведінки його члена в майбутньому, а на розв'язання спорів, що вже виникли, і конкретних проблем. Тому основну увагу приділяють нормам, що регулюють виконання правосуддя, процесуальним нормам і нормам, які забезпечують реалізацію судових рішень. Норми загальної о права менш абстрактні, отже, конкретніші. Підставою для ухвали судом рішення є судовий прецедент, тобто постанова судового органу з аналогічної справи.
Така правова сім'я функціонує в Англії, Ірландії, США, Канаді. Частково її принципи реалізуються в правових системах Індії, окремих мусульманських країнах.
§5. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ АНГЛІЇ
Основні джерела англійського права такі:
— судові прецеденти, тобто рішення вищих судів, що мають обов'язкову силу як для них. так і для нижчих судів;
— статути — законодавчі акти парламенту;
— акти, що їх видають виконавчі органи влади, так зване делеговане законодавство.
У системі судових прецедентів розрізняють норми загального права, котре почало формуватися ще в XI ст. Сьогодні загальне право є основним регулятором окремих сфер життєдіяльності англійців, частково воно доповнює законодавство в найрізноманітніших галузях. Крім норм загального права, виділяють норми так званого права справедливості, що складаються з рішень Суду канцлера, який функціонував з XV ст. до реформи 1873—1875 рр. Внас-
359
лідок цієї реформи відбулося формальне злиття права справедливості і загального права.
У 30-ті роки минулого століття в англійському праві визначилася тенденція до здійснення перетворень у багатьох галузях права, було видано велику кількість нормативно-правових актів. У зв'язку з цим сьогодні нормативно-правові акти відіграють помітну роль у житті суспільства. Проте зростання ролі законодавства не означає, що судовий прецедент втратив своє значення як джерело права. Є багато правових інститутів, відносини в рамках яких регулюють норми загального права або права справедливості (наприклад, питання відповідальності за порушення зобов'язань, окремі види договорів, інститут довірчої власності тощо). Але головним в Англії з порушеного питання є те, що внаслідок історичних чинників та особливостей англійської правової системи всі прийняті законодавчі акти не можуть функціонувати поза системою судових прецедентів, оскільки вони уточнюють, тлумачать і розвивають норми, що містяться в нормативно-правовому акті.
§6. ПРАВОВІ СИСТЕМИ, ЯКІ НЕ ВХОДЯТЬ В РОМАНО-ГЕРМАНСЬКУ ТА АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКУ
ПРАВОВІ СІМ'Ї
Є правові системи, що приблизно однаковою мірою містять принципи й елементи обох правових сімей, зокрема шотландське право, право Ізраїлю. Філіппін та ін.
Названі дві правові сім'ї — романо-германська і англо-американська — основні в сучасному світі. Важко виділити правову систему, котра не запозичила б у них ті чи інші елементи. Проте є країни, де склалися специфічні правові системи, які не можна віднести ні до романо-германської, ні до англо-американської. Здебільшого це пов'язано з дуже великим впливом традицій і релігії на населення. У цих країнах, як правило, зовні присутня правова система, яку можна зарахувати до однієї з названих правових сімей, але відносини насправді регулюються в рамках зовсім інших
360
принципів. Тут можна виділити дш основні підходи: перший зводиться до того, що в окремих країнах цінність права визнають, але розуміють його не так, як у рамках романо-германської чи англо-американської правових сімей. Такий підхід має місце, зокрема, в країнах мусульманського та індуського права. У рамках другого підходу заперечують ідею права, його необхідність і обов'язковість, вважаючи, що відносини регламентуються іншим шляхом, ніж правовим, наприклад, певними філософськими і традиційними уявленнями, які панують у суспільстві. Такий підхід утвердився в країнах Далекого Сходу (Китай, Японія), у Африці, на Мадагаскарі.
У мусульманських країнах визнають необхідність і важливе значення права для життя людей, але розглядають його як богом дані норми поведінки, котрі треба виконувати без будь-якої переробки, модифікації. Норми цього права викладені у відповідних канонічних книгах і використані для назв законів шаріату. Шар або шаріат у перекладі означає «шлях слідування». Це право вказує мусульманину, як він повинен поводитися відповідно до ісламу. Норми шаріату регулюють відносини не тільки між людьми (цивільні, сімейні тощо), а й з богом (молитва, піст та ін.). Таким чином, з одного боку, визнається найважливіше значення права для суспільства і людини, а з друюго, — правові системи побудовані на ідеї зобов'язань особистості перед богом, а не її прав. Такий підхід зафіксовано в рамках індуських общин. Норми, що регулюють поведінку людей, викладено в книгах, які називають шастри.
В окремих країнах Далекого Сходу право розглядають не як вияв справедливості, а навпаки, як знаряддя свавілля і руйнівника природного руху речей, зокрема традицій. Тут панує формула «право добре для варварів», до законів ставляться зневажливо і з презирством. У житті особистість має керуватися не нормами права, а прагненням до гармонії із світом людей і Всесвітом. Аналогічна ситуація в Африці і на Мадагаскарі.
361
Схеми та визначення до розділу 12 ПРАВОВІ СИСТЕМИ СВІТУ
Правова система — це система всіх правових і юридичних явищ, що є в конкретній країні, включаючи панівну правову теорію.
Види правових систем
"романо-германська; —англо-американська;
"релігійно-правова. —соціалістична; __система звичайного права
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЙ ТА РОЗДУМІВ:
1. Поняття та класифікація правових систем.
2. До якої правової системи Ви віднесли б право: а) України; б) Росії; в) Польщі; г) Ірану.
3. Що мав на увазі Ш. Монтеск'є, коли писав, що «закони дуже тісно пов'язані з тими способами, якими різні народи добувають собі засоби до життя»?
4. Які, на Ваш погляд, сильні і слабкі сторони правових систем, що розвиваються?
362
ПРАЩ З ПРОБЛЕМ ПОЛІТИЧНОЇ ТА ПРАВОВОЇ ДУМКИ
Арістотель. Политика. Соч. в 4-\ томах. Т. 4. — М., 1988.
Дністрянський С. Загальна на\ка права і політики. Т.1.— Прага, 1923.
Дністрянський С. Погляд на теорії права та держави. — Львів, 1925.
Дністрянський С. Звичаєве право та соціальні зв'язки //Часопис правничний і економічним. Т. 4,5. — Львів, 1902.
Дністрянський С. Нова держава. Відень; Прага; Львів, 1923.
Дністрянський С. Воля.Т. 5, ч. З 1919.
Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений. Т. 1, 2.— Париж, 1905.
Платон. Государство. Соч. В 3-х томах.— М., 1972.
Регель Г. - В. - Ф. Философия права.— М., 1990.
Гоббс Т. Левиафан, или материя, форма й власть государства церковного й гражданского. — М., 1936.
Гоббс Т. О гражданине. Избр. филос. произв. В 2-х томах. — М., 1960.
Цицерон. Диалоги.— М., 1966.
Ціцерон Марк Тулій. Про державу. Про закони. Про природу богів. — К.: Основи, 1998.
Руссо Ж. — Ж. Об общественном договоре, или принципе политического права.— М., 1969.
Старосольський В. Держава і права. Причинок до проблеми правовости держави. — Львів: Накладом Союзу українських адвокатів, 1934.
Старосольський В. Теорія Нації —Відень, 1922.
Окіншевич Л. Вступ до науки про право і державу. — Мюнхен: Вид-во Укр. вільн. ун-ту, 1987.
Кант Й. Критика чистого разума. Соч. В 3-х томах. Т. 3. — М., 1964.
Гроций Г. О праве войньї м мира. — М., 1956.
Грушевський М. На порозі нової України. Гадки і мрії. — К„ 1918.
Кістяківський Б. О. Вибране. // Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна думка» Українські мислителі. — Абрис, 1996.
Кистяковський Б. А. Социальньїе науки й право. — М., 1916.
363
Кістяківський Б. О. Проблема і завдання соціально-наукового пізнання // Філософія і соціологічна думка. — 1992. — № 1,2.
Костомаров М. Книги Битія українського народу // Вивід прав України.— Львів, 1991.
Петражицький Л. Й. Введение в изучение права й нравственности. ОсновьІ змоциональной психологии. 2-е изда-ние. — СПб., 1907.
ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ВИВЧЕННЯ КУРСУ ПІДРУЧНИКИ І НАВЧАЛЬНІ ПОСІБНИКИ
Курс лекций по теории государства й права. В 2-х частях. — Саратов, 1983.
Общая теория права. Курс лекций. Под общей редакцией проф. В. К. Бабаева.— Нижний Новгород, 1993.
Общая теория права й государства. Под ред. В. В. Лазарова. — М., 1994.
Теория права й государства. Учеб. пособие. Ч. 1,2. — Екатеринбург, 1994.
Теория права й государства. Курс лекций.— Уфа, 1994.
Теория государства й права. Под ред. Г. Н. Манова.— М., 1995.
Теория государства й права. Под ред. М. Н. Марченко. — М., 1995.
Теория государства й права. Ч. І. Теория государства. Под ред. А. Б. Венгерова.— М., 1995.
Теория держави і права. Навчальний посібник. Під ред. В. В. Копейчикова. — К., 1995.
Подберезський М. Н., Скакун О. Ф. Теорія держави і права. Експерементальний підручник.— Харків, 1996.
Світ сучасної людини. За ред В. М. Позднякова. — К., 1996.
Основи правознавства. За ред. І.Б.Усенка.— К., 1997.
Алексеев С. С. Теория права.— М., 1994.
Гусарев С.Д., Колодій А.М., Олійник А.Ю., Слюсаренко О. Л.
Шмоткін О. В., Юхименко М. Ф. Основи держави і права. Навчальний посібник.— К.: НАВСУ, 1997.
364
Теругов Р. Т. Теория государства й права. — Нальчик, 1995.
Лившиц Р. 3. Теория права.— М., 1994.
Котюк 1.1. Основи теорії держави і права.— К., 1998.
Комаров С. А. Общая теория государства й права. — М.,
1995.
Котюк В. О. Теорія права.— К, 1996.
Кельман М. С. Теорія держави.—Тернопіль, 1997.
Рабінович П. М. Основи загальної теорії та держави. — Київ, 1994.
Спиридонов Л. Й. Теория государства й права.— М., 1995.
Хропанюк В. Й. Теория государства й права. — М., 1995.
Охримович Ю. Теория права.— Киев, 1913.
Агарков М. М. Ценность частного права// Правоведение. — 1992.—№1.
Палиенко Н. Й. Учение о существе права й правовой связаности государства. — Харьков, 1980.
ЛІТЕРАТУРА ДО РОЗДІЛІВ Розділ 1
Конституція України.— К., 1996.
Алексеев С. С, Теория права.— М., 1995.
Васильєв А. М. Правовьіе категории. — М., 1976.
Регель Г.-В. - Ф. Философия права.— М., 1990.
Гойман В. Й. Действие права.— М., 1992.
Гусарев С. Д. Теорія держави і права. Альбом схем. — К., 1997.
Гусарев С.Д., Колодій А. М., Олійник А. Ю., Слюсаренко О.Л., Шмоткін О. В., Юхименко М. Ф. Основи держави і права. Навчальний посібник. — К.: НАВСУ.1997.
Гальперин Й. М. ЗаконьІ живьіе й мертвьіе. // Право й власть. — М., 1990.
Козлов В. А. ПроблемьІ предмета й методологии общей теории права.— Л., 1989.
Киримов Д. А. Философские основания политико-правовьіх исследований.— М., 1986.
Киримов Д. А. Предмет философии права // Государство й право.— 1994.— №7.
Качекьян С. Ф. Учение Аристогеля о государстве й праве. — М., 1947.
365
Ильин Й. А. Философия права. Нравственная философия.— М., 1995.
Кампо В. Українські реформи: політика і право. Популяр ний нарис. —К.: ІРЕ8, 1995.
Кистяковський Б. А. В защиту права//Вехи. — М., 1990.
Лисенков С. Л. До питання про сутність та зміст права // Проблеми удосконалення кримінального та кримінально-процесуального законодавства.— К, 1993.
Луць Л. А. Рабінович П. М. Право— регулятивная деятельность: диалектика обьектпвного й субьективного // Правовая реформа й проблеми совершенствования професио-нальной юридической деятельности. —Ярославль. 1991.
Недбайло П. Е. Введение в общую теорию государства й права.— К., 1971.
Нерсесянц В. С. Право й закон. — М., 1983.
Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави.—К., 1994. — С. 66-67.
Тихонова Е. А. Методологічні основи побудови системи конституційного законодавства УкраІ'ни // Конституція України — основи подальшого розвитку законодавства. — К., 1997. — С. 57-63.
Сабо Ирме. Основи теории права.— М., 1974.
Шмоткін О. В. Право: єдність сутності і відмінності проявлення//Правова система України. Теорія і практика.— К., 1993.
Явич Л. С. Сущность права. — Л., 1985.
Розділ 2
Конституція України.— К., 1996.
Агешин Ю. А. Политика, право, мораль.— М., 1982.
Алексеев С. С. Теория права.— М., 1995.
Бобнева М. Й. Социальньїе нормьі й регуляция поведения. — М., 1978.
Бакиров В. С. Ценностное соединение й активизация чело-веческого фактора.— Харьков, 1988
Власенко Н. А. Коллизионньїе нормьі в советском праве. — Иркутск, 1984.
Винниченко В. К. Морально-естетична позиція // Історія філософії України.— К., 1993.
Кропоткин П.А. Зтика,— М.. 1991.
366
Кенжетаев Т. Р. Технические, санитарньїе, гигиенические нормьі й права граждан. За здоров) ю окружающую среду // Со-ветское государство й право.— 1990. — № 11.
Кудрявцев Ю. В. НормьІ права как соціальная информа-ция.— М., 1981.
Кулаков В. Л. Рекомендательньїе нормьі советского права. — Саратов, 1987.
Лукашова Е. А. Право. Мораль. Личность.— М., 1986.
Лебедев С. Я. Антиобщественньїе традиции, обьічаи й их влияние на преступность.— Омск, 1989.
Мальцев Г. В. Социальная справедливость й право. — М., 1977.
Плахов В. Д. Социальньїе нормьі. Философское основание общей теории.— М., 1985.
Поспелов Д. А., Шестер В. А. Нормативнеє поведение в ми ре людей й машин. — Кишенев, 1990
Пеньков Е. М. Социальньїе нормьі: управление, воспитание, поведение.—Л., 1990.
Сенякин Й. Н. Специальньїе ІюрмьІ советского права. — Саратов, 1987.
Соловьев Е. Ю. Личность й право // ВопросьІ философии. — 1989.— № 8.
Розділ З
Баранов В. М, Истинность норм советского права. — Саратов, 1989.
Бурлай С. В. НормьІ й правоотношения в социалистическом обществе. — К., 1987.
Теребкин В. Е. О нормативной природе юридических гарантий // Актуальнеє проблеми формирования правового го-сударства.— Харьков, 1990.
Ивин А. А. Логика норм. — М.. 1973.
Кудрявцев Ю. В. НормьІ права как социальная информа-ция.— М. 1981.
Лейст О. 3. Санкции й ответственность по советскому праву.— М.: Юридическая лит-ра, 1981.
Мельников Ю. Й. О гипотезе, дизпозиции й санкции про-цесуальной норми//Пробл. соц. законносте. —1986.— Вьіп. 17.
НормьІ советского права. Под ред. М. Й. Баблева. — Сара тов, 1987.
Рябушкин Н. Н. Запрещающие нормьі в советском праве. — Казань, 1990.
367
Степанюк О. І. Норми констиіуційного права України.— Чернівці, 1994.
Степанюк О. І. Юридичні властивості норм конституційного права України // На шляху до правової держави. Львів, 1992.— Вип. 3.
Черданцев Г. Ф. Специализация й структура норм права//Сов. государство й право.— 1979. — № 4.
Чернобель Г. Т. Структура норм права й механизм их действия. Логические основи// Правоведение.— 1988. — № 6.
Деготь Б. А. Класификация норм советского социалистиче-ского права по их структуре.— Саратов. 1977.
Розділ 4
Конституція України.— К., 1996.
Василюк С. Правотворча і правозастосовча діяльність: їх діалектична єдність/Щраво України. — 1996.—№ 10.
Бойков А. Д. О законотворчестве, судебной власти й правосудии//Государство й право.— 1992.— № 11.
Бахрас Д. Н. Действие правовой нормьі во времени // Сов. государство й право.— 1981. — №2.
Богдановская Й. Ю. Прецедентное право.— М., 1993.
Государство й право в развивающихся странах. Источники права.— М., 1985.
Бару М. Закон потребує уважного ставлення // Право України. — 1993. —№ 5-6.
Гаврилов О. А. Стратегия правотворчества й социальное прогнозирование.— М., 1993.
Головатий С., Зайцев Ю., Усенко І. Правнича термінологія і державотворчий процес// Українське право.—1995— № 1.
Горьовий Л., Швець М. Інформація і законотворчий процес //Віче.—1966. — №5.
Дрейшев Б. В. Правотворчество й правое регулирование // Правоведение.— 1985. — № 1.
Заєць А. Законодавча діяльність, деякі питання методології, теорії і практики// Українське право.— 1995.—№ 1.
Зивс С. Л. Источники права.— М., 1982.
Керимов Д. А. Культура й техника законотворчества. — М., 1991.
Кожевніков Т. Нові закони слід ретельно редагувати // Право України. — 1993, —№ 5-6.
368
Колесніков В. Нарада з проблем законотворчої діяльності // Право України. — 1993.—№5-6.
Колдаева Н. П. К вопросу о социологических аспектах правообразования // Теория права: новьіе идеи. — М., 1993. — Вьш. 3.
Малков В. П. Опубликование й вступление в силу феде ральних законов, иньїх нормативно-правовьіх актов // Государ-ство й право. — 1995.— № 5.
Малишко М., Яковлев В. Розвитку законотворчості — наукову підтримку// Право України — 1995.— №5.6.
Медведев А. М. Правовеє рег>лирование, действие закона во времени// Государство й право.— 1995. — №3.
Мацюк А. Яким же став проект Основного Закону після всенародного обговорення// Право України.— 1993, 5 березня.
Муромцев Г. Й. Источники права // Теоретические аспекти проблеми // Правоведение. — 1992. —№ 2.
Нашиц А. Правотворчество. Теория й законодательная техника.— М., 1974.
Назаренко Е. Закон у системі нормативних актів України/Шраво України.— 1995.— № 2.
Наумова А. Судебньїй прецедент — источник права? // Ад вокат. — 1993.—№3-4.
Олійник А., Писаренко О. Сім разів відміряти // Віче.— 1997.— № 1.
Опришко В. Законотворчість: сьогодні і завтра // Віче.— 1996. —№7.
Офіційний вісник України.— 1997, 24 червня. — С. 4-12.
Поленина С. В. Качество закона й совершенствование правотворчества.//Сов. государство й право.— 1987. — №7.
Право й правотворчество: вопроси теории.—М., 1982.
Поленина С. В, Закон как средство реализации задач фор-мирования правового государства// Геория права: новьіе идеи.— М., 1993.— Вьш. 3.
Разумович Н. Й. Источники й форми права // Сов. государ ство й право.— 1988.—№ 3.
Тилле А. А. Время, пространство, закон.— М., 1965.
Тихомиров Ю.А. Закон й реформувание гражданского об-щества// Сов. государство й право.— 1989.— № 6.
Тихомиров Ю. А. Публичное право: падения й взлетьі // Государство й право.— М., 1996.— № 1.
369
Шемшученко Ю. Стратегія правотворчості.// Голос України.
— 1993,23 березня.
Розділ 5
Алексеев С. С. Структура советского права. —М., 1975.
Бабаев В. К. Системообразующие связи права й их характеристика. Правовьіе й организационньїе мерьі борьбьі с правонарушениями против социалистической собственности. — Горький, 1962.
Веденеев Ю. А. О применении системного подхода в исле-довании права// Проблеми государства й права. — М., 1974.
Глупова Л. Б. Система правовьіх норм й отраслевое под-разделение права// Правоведение.— 1987. — № 4.
Головатий С. Правнича термінологія і державотворчий процес//Українське право.— К., 1995— № 1-2.
Грищук В. Соціальна обумовленість координації кримінального законодавства України// Право України.— 1992.
— № 4.
Заец А. П. Система советского законодательства //Проблеми согласованости. — Киев, 1987.
Колошин В. Логічна струкіура норми права. Деякі причинні аспекти // Право України.— 1995.— №7.
Поленина С. В. Система права й система законодательства // Правоведение. — 1987. — № 5.
Погорілко В. Проблеми розвитку законодавства України //Право України.— 1993.—№ 7.
Погорілко В., Малишко М. Правова система України: стан та перспектииви розвитку//Віче.— 1993. — №9.
Тиунова Л. В. Системи связи правовой действительности. — Санкт-Петербург, 1991.
Хлевицький Б. Білі плями законодавства — це розлад суспільної свідомості// Урядовий кур'єр.— 1991. — № 185.
Розділ 6
Бурлай Й. В. НормьІ права й правоотношения в социали-стическом обществе.— К., 1987.
Гравцов Ю. Й. Правовьіе огношения й осуществление права.— Л., 1987.
Дудин А. П. Обьект правоотношений.— Саратов, 1980.
Дудин А. П. Диалектика правоотношений.— Саратов, 1983.
370
Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. //Збірник нормативних актів з конституційного права України. Вип. І.— Харків, 1997.
Иванов 3. Д. Юридические актьі й возникновение субьективньїх прав граждан // Сов государство й право. — 1980.— № 2.
Исаков В. Б. Юридические фактьі в советском праве. — М., 1984.
Леушин В. Й. Возникновение й формирование правотношений//Социально-психологпческие аспектьі правового регулирования.— Свердловск, 1975.
Протасов В. Й. Правоотношения как система. — М., 1991.
Синкжов В. Й. О понятий юридического факта в общей теории права // ВопросьІ теории государства й права. — Сара тов, 1986.
Трофимов Н. А. Методологические вопросьі теории правоотношений.— М., 1980.
Ткаченко А. Й. Методологические вопросьі теории правоотношений.— М., 1990.
Халфина Р. О. Общие учення о правоотношений. — М., 1974.
Явич Л. С. Право й общественньїе отношения.— М., 1971.
Розділ 7
Горобец В. Д. Современньїе подходьі к пониманию права й их значение для управленческой й правоприменительной дея-тельности.— М., 1994.
Граннут Н. Л. Толкование норм права в правопримени тельной деятельности ОВД. — Л., 1988.
Вопленко Й. Н. Официальное толкование норм права. — М., 1976.
Лазарев В. В. О роли доктринального толкования пра-ва//Сов. юстиция.— 1969.— № 14.
Насьірова Т. А. Теологическое (целевое) толкование совет-ского закона.— Казань, 1988.
Черданцев А. Ф. Толкование советского права.— М., 1979.
Постанова Верховної Ради України "Про тлумачення Закону України" «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні»// Урядовий кур'єр.— 19()4, 15 квітня.
Шмелева Г. Г. Конкретизацпя юридических норм в правовом регулировании.— Львов, 1988.
371
Розділ 8
Бірюченський О., Панєвін О. Застосування судами України законів, що забезпечують підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист// Право України.— 1995 — № 11.
Боннер А. Г. Законность й справедливость в правоприменительной деятельности.— М., 1992.
Вопленко Н. Н. Общая теория реализации права й правоприменительная деятельность следователя // Проблеми применения правових норм на предварительном следствии.— Волгоград, 1982.
Недбайло П. Е. Применение норм советского права.— М., 1960. НормьІ советского права.— Саратов, 1987.
Осипов А. В. Понятие й характернеє чертьі соблюдения права// ВопросьІ теории государства й права.— Саратов, 1988.
Проблеми реализации права.— Свердловск, 1990.
Практика застосування судами процесуального законо давства при розгляді цивільних справ.— Харків: Українська юридична академія, 1992.
Реализация структурно-правоьіх норм во внутреннем праве. — К., 1992.
Решетов Ю. С. Реализация норм советского права — М., 1983.
Синюков В. Н. Некоторьіе вопросьі иследования юридиче-ских факторов // ВопросьІ теории государства й права — Сара тов, 1983.
Черданцев А. Ф. Толкование советского права — М., 1979.
Юсупов В. А. Правоприменительная деятельность органов правлення. — М., 1979.
Розділ 9
Аналіз стану організації роботи по розкриттю і розсліду ванню вмисних вбивств на території України в 1993 р. — К., 1994.
Ануньев Б. Г. О проблемах современного человекознания. — М.: Наука, 1997.
Біттер О. Молодь у молодій державі // Урядовий кур'єр.— 1994, 6 січня.
Бобиева М. Й. Психологические проблеми социального развития личности//Социальная психология личности. М.: Нау ка, 1979.
372
Гойман В. Й. Формирование правовой активности личности.
— М, 1988.
Гойман В. Й. Действие права. Методологический анализ. — М., 1992
Додонов Б. Й. Гармоническое розвитие личности й типоло-гическое своеобразие личности // Психология формирования й розвития личности. — М.: Наука, 1981.
Денисов Ю. А. Общая теория правонарушения й ответ-ственность. — Л., 1993.
Кулик А. Г. Отношение населення к милиции // Бюллетень законодательства й юридической практики УкраиньІ. — 1994.— №2.
Ковалкин А. А. Безопасно ли жить в Києве? Что показало изучение общественного мнения о причинах роста преступности в столице УкраиньІ// Советская милиция. — 1990, 17 июля.
Лихолоб В. Т. Органи внутрішніх справ у боротьбі зі зло чинністю: морально-правовий аспект реализації закону. — К.: Вища школа, 1991.
Лихолоб В. Г. Правопорушення: правова і моральна оцінка.
— К.:НАВСУ, 1994.
Литвак О. Злочинність, II причина та профілактика. — К.: Україна, 1997.
Маленин Н. С. Правонарушения: понятия, причини, ответ-ственность.— М., 1985.
Медведев А. М. Разграничение предступлений й админи-стративньїх проступков// Сов. государство й право.—1990.—№ 6.
Механизм преступного поведения. — М., 1981.
Організована злочинність і корупція: нормативно-правове забезпечення боротьби // Збірник нормативію-правових актів. — Київ: НВТ "Правник" — НАВСУ, 1998.
Тіньова економіка та організована злочинність в Україні: сучасний стан проблеми з ними. — К., 1996.
Розділ 10
Агеева Е. А. Юридическая ответственность в государствен-ном управлений. — М., 1990.
Базьшев В. Т. Юридическая ответственность. Теоретические вопросн. — М., 1985
Братусь С. Н. Юридическая ответственность й законность.
— М., 1976..
373
Волков А. Я. Юридическая ответственность работников ми-лиции за вред, причиненньїй гражданину или организации. — М., 1988.
Ковалев Л. М. Правонарушенис н закон // Правоведение. — 1991, —№ 1.
Кречетников А. Г. Жизнь за решоткой. — М.: Панорама, 1992.
Кудрявцев В. Н. Правовое поведение: нормьі й патология. —М., 1986.
Кудрявцев В. Н. Закон, поступок, ответственность. — М., 1986.
Зилінський П. Ф. Про кримінальну відповідальність реци дивістів // Право України.— 1996.— №5.
Лейст О. Е. Санкции й ответстненность по советскому пра ву.—М., 1981.
Лунсов В. В. Тенденции преступности: мировьіе, региональ-ньіе, российские//Государство й право. — 1993,— № 3.
Маленин Н. С. Правонарушения: понятие, причини, ответ ственность. — М., 1985.
Маленин Н. С. Юридическая ответственность й справедли-вость, — М., 1992.
Мабуров А. С. Социальная ответственность личности в условиях пересткройки. — Свердловск. 1990.
Щербаков А. Й. Социальньїй механизм юридической ответ-ственности должостньїх лиц. — К., 1986.
Розділ 11
Конституція України. — К., 1996.
Афанасьев В. Г. Обеспеченгие законности в деятельности органов внутренних дел. — М., 1987.
Бахрах Д. Н. ВопросьІ законности в государственном управлений // Правоведение. —1992, - №3.
Бурлан Е. В. Ще раз про законність //Правова держава.— К., 1992. —Вип. І
Боннер А. Т. Законность й справедливость в правопримене-нительной деятельности. — М., 1992.
Гавриленко Д. А. Правовое государство й дисциплина. — Минск, 1991.
Государственная дисциплина й ответственность. — К., 1991.
Гранин А. Ф. Гарантии социалистической законности в деятельности органов внутренних дел. — К., 1982.
374
Дубовицкий В. Н. Законностть й усмотрение в советском государственном управлений. — Минск, 1984.
Евлитов В. Й. Международное сообщество й правопорядок. — К., 1990.
Забезпечення законності в діяльності органів внутрішніх справ України.// Збірник наук, праць. — К., 1993.
Кудрявцев В. Н. О. правонарушении й законности // Госу-дарство й право.— 1994. — № 3.
Маленин Н. С. О законности в условиях переходного пе-риода//Теория права: новьіе идеи. — М., 1995. — Вьш. 4.
Михайленко А. Р. Правовеє регулирование деятельности прокуратури УкраиньІ по обеспечению законности // Государ-ство й право. — 1994. — №1.
Пауль Г. От порядка полицейского к порядку правовому // Законность. — 1994. — №4.
Рабинович П. М. ВопросьІ методологии й методики изме-нения уровня законности // Методологические проблемьі юриди-ческой науки. — К., 1990.
. Тихомиров В. А. Юридическая коллизия, власть й правопо рядок // Государство й право. — 1994. —№ 1.
Туманов Г. Право й порядок // Народньїй депутат. — 1991. — №8.
Розділ 12
Аграновская Н. В. Правовая кульитура й обеспечение права личности. — М., 1988.
Александров Ю. В. Проблеми подготовки юристов в усло виях правового государства. — К., 1992.
Анисимов С. Ф. Мораль й поведение. — М., 1985.
Бебик В. Історико-психологічні аспекти формування політичної і правової культури українського суспільства // Право України, 1993. —№2.
Бородин В. В., Копейчиков В.В. Роль правовой культури в формировании правового государства // Сов. государство й пра во. — 1990. — №2.
Бойков А. Д. Научньїе разработки теории й методики пра вового воспитания // ВопросьІ борьбьі с преступностью. — М., 1974.
Батанов А. Місцеве самоврядування як елемент національ ної культури: історія і сучасність. // Право та культура: теорія і практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конфе ренції 15—16 травня .—К., 1997.
375
Бандурка О. М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. — Харків, 1996.
Герцензон М. О. Творческое самосознание//Вехи — М., 1990,
Гавриленко Г. Правова держава і правова культура. //Право України. — 1983.— № 4.
Горицкий А. А. Государственная дисциплина. — К., 1989.
Грошев А. В. Професиональное правосознание сотрудников органов внутренних дел, понятие, функции, проблемьі формиро-вания. Учебное пособие.—Екатеренбург, 1996.
Кудрявцев В. Н. Правовеє повез,ение: норма й патологпя.— М., 1982.
Кейзеров Й. М. Политическая 11 правовая культура. Мето-дологические проблемьі. — М., 1983.
Козюбра Н. Й., Оксамитний В. В., Рабинович П. М. й др. Правовеє воспитание. — К., 1985.
Колесник В. Проблеми розвитку правової ідеології //Право України. — 1994 — № 10.
Маркова Н.Н.,. Никитич Л. А, Кривцова Н. С. й др. Культу-рология мировой культури. Учебное пособие для вузов/ Под редакцией проф. Л. Н. Марковой. — М., 1995.
Ликас Н. А. Правовая культура правосудця: современньїе проблеми. //Сов. Государство й право. — 1990. — №5.
Новгородцев П. Й. Кризис современного правознания. —М., 1995.
Нестеренко В. Г. Вступ до філософії: Онтологія людини. — К., 1995.
Петрова Л. В. Нариси з філософії права. Навчальний посіб ник. Під ред. проф. В. О. Чефракова. — Харків, 1995.
Право та культура: теорія і практика // Матеріали міжна родної науково-практичної конференції 15-16 травня 1997. —К., 1997.
Петрова Л. В. До нової концепції юридичної освіти. — К., 1993.
Сливка С. С. Інформаційна культура юриста. — Івано-Франківськ, 1996.
Сливка С. С. Основні поняття прояву соціальної культури працівників міліціцї. — Львів, 1992.
Сливка С. С. Професійна етика працівника міліції. — Львів, 1995.
376
Сливка С. С. Професійна культура працівника міліції. — Львів, 1995.
Сливка С. С. Самозахист населення: моральний аспект. — Львів, 1996.
Темченко В. І. Формування професійної правосвідомості праціцвників міліції//Автореферат на здобуття наукового ступе ня кандидата юридичних наук. — К.. 1993.
Тацій В., Шемшученко Ю. Концепція юридичної науки і освіти в Україні//Право України, —1991.— № 1-2.
Чуфаровський Ю В. Общение: наука й культура. — Таш-кент, 1986.
Юридична наука: освіта в Україні. — К., 1992.
Розділ 13
Конституція України. — К., 1996
Алексеев С. С. Право й перестройка. ВопросьІ, раздумья, прогнози.—М., 1987.
Алексеев С,С. Общие дозволеніІя й общие запретьі в совет-ском праве. — М., 1989.
Антонова А. Й. Локальнеє правовеє регулирование. — М., 1976.
Гойман В. М., Шахов Й.. Б. Контроль как правовая форма деятельности. — М., 1987.
Завадская Л. Н. Механизм реаліІзации уголовного права. — М., 1992.
Коган В. М. Социальньїй механизм уголовного правового воздействия. — М.. 1983.
Колодій А. Н. Про результативні властивості та межі дії принципу — «дозволено все, що прямо не заборонено законом» //Проблеми правознавства. — К., 1992.
Кашанина Т. В. Индивидуальное регулирование в правовой сфере. //Сов. государство й право.— 1992.—№1.
Лазарев В. В. Определение сферьі правого регулирования //Правоведение. 1980.—№ 3.
Малько А. В. СтимульІ й органпчения в праве. Теоретико -информационньїй аспект.—Саратов, 1994.
Теория юриди-г-чжого процесса. —Харьков, 1985.
Шмелева Г. Г. Конкретизация юридических норм в право-вом регулировании. — Львов, 1988.
Зффективность правових норм. — М., 1980.
377
Розділ 14
Вельгаузен. Магомет. Сто ве Іиких людей мира. Будда. Конфуций. Магомет. — М., 1991.
Давид Р. Основньїе правовьіе снстемьі США. — К., 1982. Конституционное/государственное/ право зарубежньїх стран.
— М., 1993.
Кнапп В. Крупньїе системьі права в современном мире. Мусульманское право. Структури н основньїе понятия. — М., 1991.
Конституції нових держав Європи та Азії. Упоряд. С. Голо ватий.— К.: Укр. Правн. Фундація. Право, 1996.
Мартиненко П. Ф. Сравнительное констиитуционное право.
— К., 1987.
Матузов Н. Й. Правовая система й личность. — Саратов, 1987.
Очерки парламентского права /зарубежньш опьіт/. — М., 1993.
Правовьіе системи мира. — Екатеринбург, 1995.
Решетников Ф. М. Правовьіе спстемьі мира. Справочник. — М., 1993.
Саидов А. X. Сравнительное правоведение й юридическая география мира.—М., 1993.
Соловьев В. Магомет. Его жшнь й релегиозное учение. — СПб, 1992.
Сулатаев М. Н. Российские правовьіе системьі. — Саратов, 1994.
Цунзо Инаке. Современное право Японии.— М., 1981.
Шаповал В. М. Конституційні системи зарубіжних країн. Навчальний посібник. — К., 1992.
Шаповалов В. М. Зарубіжний парламентаризм. — К.. 1993.
378
ЗМІСТ
Передмова..............................................................................................З
Розділ І. Поняття, суть і соціальна цінність права
§1. Розуміння права у світовій і вітчизняній юриспруденції........5
§ 2. Поняття права............................................................................. 16
§ 3. Співідношення права й закону.................................................24
§ 4. Роль і сутність права в реалізації загальносуспільних інте ресів........................................................................................................ 25
§ 5. Принципи права......................................................................... 27
§ 6. Соціальна цінність і функції пр;іва......................................... 33
§ 7. Право - суспільне явище в правоввій системі України на
сучасному етапі..............................................'......................................36
Розділ II Право в системі соціальних норм
§ 1. Соціальні норми і їх класифікація...........................................43
§ 2. Співідношення норм права і норм моралі............................48
§ 3. Корпоративні норми, їх особлипості і значення...................55
РозділШ. Норма права
§ 1, Поняття правової норми та її ошаки.....................................61
§ 2. Структура правової норми...................................................... 65
§ 3. Способи викладення правових норм....................................... 67
§ 4. Класифікація правових норм....................................................69
Розділ IV. Форми/джерела/ права. Правотворчість
§ 1. Поняття і види форм /джерел/ права......................................79
§ 2. Правотворчість............................................................................83
§ 3. Законодавчий процес у парламенті України і його етапи..86
§ 4. Нормотворчий процес в Уряді ^'країни..................................90
§ 5. Принципи і види правотворчос'11.............................................93
§ 6. Нормативні акти України: поняітя, види, значення та межі
їх дії.......................................................................................................97
§ 7. Систематизація нормативне - правових актів......................117
§ 8. Юридична техніка...................................................................... 122
Розділ V. Система права і система законодавства
§ 1. Поняття системи права........................................................... 130
§ 2. Загальна характеристика галузеп права................................ 136
§ 3. Поняття міжнародного права................................................139
§ 4. Система законодавства.............................................................. 140
§ 5. Фактори побудови та розвитку системи законодавства
України................................................................................................ 141
§ 6. Правнича термінологія як необхідна передумова вдоскона лення системи законодавства України............................................154
§ 7. Проблеми ієрархічної структури законодавства.................. 158
379
§ 8. Галузева структура законодавства як важлива передумова
його вдосконалення...........................................................................161
Розділ VI. Правові відносини
§ 1. Поняття правовідносин і його основні ознаки....................168
§2. Зміст правовідносин...................................................................171
§ 3. Суб'єкти правовідносин.........................................................174
§ 4. Об'єкти правовідносин: поняття і види................................179
§ 5. Юридичні факти та їх класифікація......................................181
§ 6. Види правових відносин......................................................... 183
Розділ VII. Тлумачення норм права
§ 1. Поняття і необхідність тлумачення права.......................... 191
§ 2. Види тлумачення права за субЧктами..................................196
§ 3. Способи тлумачення.................................................................199
§ 4. Тлумачення права за обсягом його змісту........................206
§ 5. Функції тлумачення................................................................208
Розділ VIII. Реалізація і застосування права
§ 1. Реалізація права....................................................................... 214
§ 2. Застосування як особлива форма реалізації норм права:
поняття і риси..........................................................................216
§ 3. Стадії застосування правових норм.......................................219
§ 4. Правозастосувальний акт: поняття, властивості, види...... 226
§ 5. Прогалини у праві. Аналогія закону і аналогія права.... 229 Розділ IX. Правомірна поведінка. Правопорушення
§ 1. Поняття і основні види правомірної поведінки..................238
§ 2. Правопорушення: поняття, елементи, види...........................243
§ 3. Міжнародні правопорушення: поняття, різновиди..............252
§ 4. Причина правопорушень і шляхи їх подолання.................255
Розділ X. Юридична відповідальність
§ 1. Юридична відповідальність, її природа, суть, поняття та
види.....................................................................................................261
§ 2. Загальні принципи юридичної відповідальності..................266
§ 3. Мета і функції інституту юридичної відповідальності.......271
§ 4. Основи юридичної відповідальності відповідно до
Конституції України........................................................................274
Розділ XI. Законність і правопорядок
§ 1. Законність як одна з важливих правових категорій..........281
Зміст законності........................................................................284
§ 3. Основні вимоги законності...................................................287
§ 4. Основні принципи законності................................................290
§ 5. Гарантії законності.................................................................293
§ 6. Правопорядок...........................................................................299
380
§ 7. Правопорядок і громадський порядок..................................ЗОЇ
§ 8. Основні шляхи зміцнення законності і правопорядку.......303
Розділ XII. Правосвідомість і правова культура.
§ 1. Правосвідомість: поняття і роль в суспільному житті.......310
§ 2. Структура правосвідомості.....................................................312
§ 3. Види правосвідомості...............................................................319
§ 4. Поняття і загальна характеристика правової культури.... 321
§ 5. Структура і функції правової культури................................326
§ 6. Правове виховання: поняття, форми, методи......................332
Розділ XIII. Механізм правового регулювання
§ 1. Правові засоби: поняття і види ..........................................339
§ 2. Правове регулювання і правовий вплив..............................340
§ 3. Поняття механізму правового регулювання........................342
§ 4. Структура та ефективність механізму правового
регулювання...............................................................................345
Розділ XIV. Правові системи світу
§ 1. Класифікація правових систем...............................................355
§ 2. Романо-германська правова сім'я її особливості.................357
§ 3. Загальна характеристика правової системи Франції.........357
§ 4. Англо-американська правова сім'я, її особливості......... 359
§ 5. Загальна характеристика правової системи Англії.............359
§ 6. Правові системи, які не входять в романо-германську та англо-американську правові сім'ї.................................................. 360
Теорія права
Відповідальний за випуск М. С. Кельман Технічний редактор Н. Когут Коректор Ю. Скрипченко
Здано до складання 28.05.98р. Підпікано до друку 08.07.98. Формат 60x84/16. Папір офсетн. №2 Друк. Ум Ірук. Арк. 23,0 Обл. Вид. Арк 25. Тираж 2000 прим. Зам № 2089.
ТОВ «Поліграфіст» 282002 Тернопіль, Довга, 21. Тсл. 25-97-49.
382