Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. ОСОБЛИВОСТI МIФОЛО ГIЧНОГО СВIТОСПРИЙНЯТТЯ. ФУНКЦIЇ МIФА.
Упродовж iснування суспiльства склались певнi iсторичнi типи сiтогляду. Такими були: мiфологiчний, релiгiйний, фiлософський.
Iсторично першою формою свiтогляду була мiфологiя. Термiн “мiф” означає “слово”, “сказання”. Мiфи — це сказання, легенди первiсних людей, у яких вiдтворено їх погляди щодо походження свiту i людини. У грецькiй мiфологiї — це оповiдi про Богiв, про титанiв (людиноподiбних велетнiв), про героїв тощо.
Первiсна людина ще повнiстю залежала вiд природи. Вона не вмiла видiлити себе з навколишнього середовища, усвiдомити iснуючу вiдмiннiсть мiж ними. Людськi риси переносились на природнi явища. природнi сили одушевлялись, олюднювались, уособлювались. Цi риси спорiднюють мiф iз мисленням дiтей.
У мiфологiї не було чiткого розмежування свiту i людини, думки i емоцiї, знань i видумкiв, об’єктивного i суб’єктивного. Тут об’єднувалось в єдине цiле реальне i фантастичне, природнє i надприроднє, знання i вiра. У мiфлологiї вiдсутнiй подiл свiту на духовний i матерiальний.
Думка у мiфах виражалась у конкретних емоцiйних поетичних образах, у символах, метафорах...
Мiфологiя є синкретичною, тобто нерозчленованою формою свiтогляду, що мiстила у собi зачатки релiгiї, моралi, мистецтва, науки, фiлософiї.
Мiф виконував такi основнi функцiї:
1) згуртування колективу (роду, племенi) шляхом формування цивiльних уялень про свiт;
2) забезпечення духовної наступностi поколiнь;
3) забезпечення певних форм поведiнки на основi вiдповiдної системи цiнностей.
Мiфи iснували у всiх народiв свiту. У мiфологiчнiй свiдомостi вiдбито поетичне багатство i мудрiсть рiзних народiв.
2. СУСПIЛЬНО-IСТОРИЧНА ПРИРОДА I СОЦIАЛЬНI ФУНКЦIЇ РЕЛIГIЇ. РЕЛIГIЙНИЙ СВIТОГЛЯД.
У первсiному суспiльствi формується релiгiйний тип свiтогляду. Слово релiгiя походить вiд латичнького religio, що означає — благочестя, побожнiсть, предмет культу.
Релiгiя — це форма суспiльної свiдомостi, суть якої полягає у вiрi в iснування надприродних, нематерiальних сил, у бога. У релiгiї свiт подвоюється на духовний i матерiальний. Духовний є вiчним; матерiальний, у тому числi i людина з її свiдомiстю, є творiнням Бога. Тiло людини смертне, душа безсмертна. Релiгiя заробилась у первiсному суспiльствi на тому етапi, коли людина навчилась абстрактно мислити! У ситуацiї, коли людина ставила перед собою складнi питання i не знаходила на них вiдповiдi, вона у своїй головi будує картину свiту, у центрi якого поставила Бога як творця i причину всього, що у свiтi вiдбувається. Будучи на той час залежною вiд природних стихiй, людина i себе поставила у повну залежнiсть вiд Бога.
На вiдмiну вiд науки i фiлософiї, релiгiя не аргументує своїх положень, не доводить їх, а пропонує сприймати на вiру. При цьому вiра не допускає нiякого сумнiву. У процесi iсторичного розвитку релiгiя змiнювалась у напрямi вiд полiтеїзму (багатобожжя) до монотеїзму.
Релiгiя є елементом духовної культури. Вона виконує певнi соцiальнi функцiї.
1. Релiгiя i церква вiдстоюють i проповiдують загальнолюдськi моральнi цiнностi та iдеали;
2. Релiгiя i цекрва приваблюють людину своєю високою емоцiйнiстю. Релiгiя сприймається скорiше серцем нiж розумом.
3. Проповiдь соцiальної рiвностi. Згiдно з релiгiйним i церковним каноном перед Богом усi рiвнi. Сучасними монотеїстичними релiгiями у свiтi є буддизм, християнство, iслам, iудаїзм.
Складовими частина релiгiї є: а) iдеї, погляди, уявлення; б) релiгiйнi почуття, настрої, емоцiї; в) культовi дiї.
3. ФIЛОСОФIЯ, ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА СУСПIЛЬНОЇ СВIДОМОСТI
При переходi вiд первiсно-общинного ладу до рабовласницького формується фiлософський свiтогляд.
Фiлософiя — це перша науково-подiбна форма свiтогляду. Слово “фiлософiя” у перекладi з грецької означає “любов до мудростi”, тобто до знань, до iстини.
Фiлософiя з’явилась на противагу релiгiйному розумiнню свiту внаслiдок розвитку практичної дiяльностi людей i становлення наукового розумiння свiту в умовах поглибленого подiлу працi, головним чином внаслiдок вiдокремлення розумової працi вiд фiзичної.
Специфiчною рисою фiлософiї є те, що вона одночасно виступає i як наука, i як свiтогляд.
Фiлософiя — це форма суспiльної свiдомостi, яка дає теоретичне розв’язання проблем свiтогляду з точки зору вiдношення людини i свiту, iдеального й матерiального.
На противагу релiгiї фiлософiя апелює не до вiри, а до рацiонального мiркування, до логiчної аргементацiї, на доведення своїх положень у вiдповiдностi з науковими даними i практикою. Вона апелює не до емоцiй, а до iнтелекту. У цьому вiдношеннi вона зближується наукою. Фiлософiя є засобом пiзнання об’єктивної iстини.
Вивчення фiлософiї має своїм призначенням допомогти перетворенню поглядiв людини, що склались стихiйно, у бiльш продуманi, систематизованi. Фiлософiя потрiбна як компас для самостiйної орiєнтацiї людини у нескiнченних таємницях свiту, а головне є, для розумiння життя у всiй його повнотi та складностi.
Основне питання фiлософiї — це питання про вiдношення свiдомостi i матерiї (iдеального i матерiального, душi i тiла).
Головнi напрямки фiлософiї — iдеалiзм та матерiалiзм.
ПРЕДМЕТ ФIЛОСОФIЇ
Кожна наука має власний предмет дослiдження. На початку свого становлення фiлософiя включала у свiй предмет усю рiзноманiтнiсть знань людини про свiт. У IV ст. до н.е. минається процес вiдгалуження вiд фiлософiї конкретних наук.
Фiлософiя вивчає той самий свiт, що й iншi науки, у чому ж тодi її особливiсть? Якщо iншi науки у процесi дослiдження диференцiюють, тобто розчленовують свiт, то фiлософiя iнтегрує його, тобто вивчає свiт у цiлому. Якщо конкретнi науки прагнуть пiзнати явища свiту такими, якими вони є самi по собi, то фiлософiя осягає свiт у його зв’язку з людиною, яка є суб’єктом пiзнання. У центрi фiлософського пiзнання завжди знаходиться людина, як найбiльша у свiтi цiннiсть.
Отже, предметом фiлософiї є людина i свiт у їх взаємовiдношеннях i найзагальнiших закономiрностях.
Свiт — це сукупнiсть явищ неживої i живої природи, суспiльства, людської свiдомостi та неусвiдомлюваних психiчних станiв людини.
До найзагальнiших закономiрностей, що є предметом фiлософiї, вiдносяться такi, якi дiють одночасно у всьому матерiальному свiтi (природi та суспiльствi), а також виявляють себе у розвитку людського мислення. Звiдси фiлософiю визначають також як вчення про загальнi закони розвитку природи, суспiльства i мислення.
Предмет фiлософiї зумовив i специфiч-iсть її мови. мовою фiлософiї є мова категорiй. Категорiї — це гранично широкi поняття, що вiдображають унiверсальнi властивостi i вiдношення об’єктивної дiйсностi.
4. ДIАЛЕКТИКА I МЕТАФIЗИКА — ДВI ОСНОВНI КОНЦЕПЦIЇ РОЗВИТКУ
Слiдом за основним питанням фiлософiї, важливою свiтоглядною проблемою є питання про стан i структуру свiту. Чи свiт перебуває у станi змiнюваностi та розвитку, чи вiн завжди залишиться однаковим? У залежностi вiд вiдповiдi на це питання у фiлософiї склалися два погляди — дiалектичний i метафiзичний.
Дiалектика — це термiн, який у давньогрецькiй фiлософiї позначали мистецтво полемiки, логiчний метод встановлення iстини шляхом виявлення суперечностей у судженнях супротивника.
У сучасному розумiннi — це фiлософське вчення про унiверсальнi закони розвитку i взаємозв’язку предметiв i явищ природи, суспiльства i людського мислення.
Метафiзика — це такий спосiб мислення i метод пiзнання, який розглядає предмети i явища поза їхнiм внутрiшнiм зв’язком, вiдiрваними одне вiд одного i як такi, що перебувають у застиглому, незмiнному станi.
Метафiзика вiдображає дiйснiсть однобiчно. Вона фiксує тiльки вiдносну сталiсть предметiв та явищ, iгноруючи їх мiнливiсть, розвиток.
Для метафiзики, на противагу дiалектицi, характерне заперечення внутрiшнiх суперечностей в речах i явищах об’єктивного свiту, iгнорування якiсних змiн у процесi розвитку.
Метафiзика є гносеологiчним коренем iдеалiзму i заблудження. При послiдовному застосуваннi метафiзичного методу вiн неминуче призводить до iдеї першопоштовху, до визнання надприроднього начала свiту. протягом XV—XVIII ст. метафiзика була нанiвним методом пiзнання, що зумовлювалось станом природознавства, яке тiльки нагромаджувало факти, розглядало природу, як розчленовану на окремi, непов’язанi мiж собою частини.
5. ЗМIСТ I ФОРМА
Змiст — це сукупнiсть елементiв, сторiн, властивостей i вiдношень у предметах i явищах, завдяки чому вони реально iснують як такi.
Форма — це органiзацiя, структура змiсту.
Мiж змiстом i формою iснує тiсний взаємозв’язок, єднiсть. Не iснує таких речей, якi б мали тiльки змiст i не мали форми, або ж, навпаки, мали форму i не мали змiсту.
Вiд єдностi форми й змiсту необхiдно вiдрiзняти вiдпо-iднiсть мiж ними. Вiдповiднiсть є проявом єдностi. проте єднiсть мiж формою i змiстом може бути й там, де мiж ними немає вiдповiдностi.
Слiд розрiзняти зовнiшню i внутрiшню форми. Так, внутрiшньою формою води є зв’язок мiж її складовими, що виражається формулою Н2О. Зовнiшня форма залежить вiд посудини, в якiй вода знаходиться.
Один i той же змiст може втiлюватись у рiзнi форми. Наприклад, певний тип держави може мати рiзнi форми правлiння: парламентську, президентську, монархiю.
Змiст i форма взаємодiють мiж собою: змiст визначає форму, форма, у свою чергу, робить зворотний вплив на змiст, виявляючи при цьому i певну самостiйнiсть. Змiни здебiльшого починаються iз змiни змiсту. Так, геологiчнi процеси з часом приводять до змiн обличчя Землi.
Не можна вiдривати форму вiд змiсту, або перебiльшувати, абсолютизувати її значення. Це призводить до формалiзму. Часто тих чи iнших людей прозивають формалiстами. Вони за буквою закону, за формою не бачать дiйсного життя, його сутi i змiсту.
6.КИТАЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ ТА ЇЇ ОСНОВНІ НАПРЯМКИ: ДАОСИЗМ І КОНФУЦІАНЦТВО.
Китайська концепція царської влади створила підставу для подальшого розвитку філософії людини і природи. Правити імперією вимагалось у відповідності із рухом всесвіту. Про це говорив Дун Чжун-шу (II ст. до н.е.).
Філософія династії Хань розглядала оточуюче середовище як таке, що складається з п’яти частин, рух яких здійснюється в результаті взаємодії протилежностей. Такими частинами є: п’ять элементів св.іту (дерево, вогонь, земля, метал, вода), п’ять органів чуття (очі, ніс, язик, рот, вуха), п’ять внутрішніх органів (селезінка, легені, серце, печінка, нирки), п’ять пристрастей (радість, гнів, бажання, скорбота, страх), п’ять музичних нот (до, ре, мі, соль, сі) і п’ять основних чисел (3, 5, 7, 8, 9). Двома протилежностями були: “ян”, що уособлює все чоловічого роду, та “інь”, що відповідає жіночому початку.
У китайців є традиція, згідно якої вони всі нові знання приписують своєму вчителеві, а тому має місце лише центральна доктрина вченя, а не окремі погляди тих чи інших мислителів. Якщо в Китаї виникало якесь вчення, то воно носило назву того, з чиїм іменем було пов’язане. Це були цілі школи за ім’ям їх виконавців. Спільним для всіх цих шкіл була наскрізна для кожної з них ідея такого змісту: “Досконалою є середина”. Ця ідея сформувалася у відповідності із світобаченням китайцем природи і людини як єдиного цілого.
Найбільш відомими давньокитайськими філософськими школами є даосизм і конфуціанство.
Даосизм. Якщо говорити філософською мовою, то “дао” - це всеохоплююче світоглядне поняття. Засновником цього вчення вва-жають Лао-цзи (VI - V ст. до н.е.), а його продовжувачем Чжуан-цзи (біля 368-286 р. до н.е.). Головні ідеї цього вчення викладені у книзі - “Даодецзін”. В чому ж полягає суть цього вчення?
Дао - це нетілесний, нескінченний, вічний, незмінний, безформний, недоступний для сприйняття органами чуттів початок. Цей початок є дійсною основою всіх речей і явищ природи і тотожний небуттю. Разом з цим він є і всеохоплюючим законом світу.
Другим моментом є характеристика “дао” як вічного процесу перетворення. Цей момент можна назвати діалектикою “дао”.
Третім моментом характеристики “дао” є його перехід на рівні речей, який супроводжується поняттям “де”. В цьому переході діють протилежні “інь” та “ян”.
Філософія даосизму - це, перш за все, прямування по шляху, вказаному природою. Для цього потрібно лише дотримуватися недіяння, розслабитися, щоб бути в гармонії з незмінним джерелом всього сущого - “дао”.
Головним ідеалістичним напрямом у Стародавньму Китаї було конфуціанство, створене видатним мислителем Конфуцієм (551-479 рр. до н.е.).
Основний зміст конфуціанства викладено у книзі “Лунь Юй”, написаній учнями Конфуція. Iдеалістична концепція конфуціанства має виразний етично-гуманістичний характер (недаремно фундаментальним поняттям цього вчення є “жень” - гуманність). “Жень” визначає відносини між людьми, пропагує повагу і любов до старших за віком або соціальним становищем. Згідно з принципом “жень” правителі держав мусять бути людьми мудрими, давати підданим приклад особистої високоморальної поведінки, піклуватися про підданих як батько.
Домінуючим фактором виховання, на думку Конфуція, є приклад і вимога чітко дотримуватися церемоніалу, оскільки церемонія - це зовнішній бік прояву шанування, синівної любові, відданості обов’язку, тобто того, що становить життя.
Пізнання людиною зовнішнього світу (чжи) є не що інше, як засвоєння добродійних чинників. Це слідування за мудрецями.
Вчення Конфуція продовжував Мен-цзи (372-289 рр.), який твердив, що люди за своєю природою поділяються на людей розумової і фізичної праці. Перші покликані управляти другими. Моральні якості людей, за Мен-цзи, спричиняються Небом і за природою є добром, їх лише необхідно вдосконалювати.
В цілому слід відзначити, що даосизм і конфуціанство були найпоширенішими в Китаї протягом усієї історії з давніх часів їх виникнення. Відомий китайський вислів стверджує: “Якщо конфуціанство - це верхній одяг китайця, то даосизм є його душею”.
7.ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ.
У IV - III тис. до н.е. відбувається формування класового суспільства в Iндії. Воно знайшло своє відбиття у так званій ведичній літературі - стародавній пам’ятці індійської культури. Веди (від слів відати, знати; як бачимо спільність коренів, що свідчить про зв’язок санскрита із старослов’янською, а через неї і з українською мовами) являють собою збірники записів міфологічних текстів та релігійних гімнів, в яких відображено не лише тогочасне духовне життя, але й економічне та соціальне, відтворюється класова та соціальна структура суспільства. Вони також є свідченням певного рівня пізнання світу та людини. Веди є найвищим авторитетом стародавньої індійської культури.
Традиційно ведична література розділяється на три групи текстів. Перша група (Ригведа) - збірка гімнів до XII ст. до н.е. Друга - Брахмана ста шляхів - це керівництва ведичного ритуалу. Третя - Упанішади -містить у собі основи староіндійського релігійно-філософського мислення. У ведах добре видно зв’язок міфології, релігії та філософії. Особливо це стосується прагнення віднайти загальний принцип, який би дав можливість пояснити окремі явища навколишнього світу.
Найбільш відомими філософськими напрямами в стародавній Iндії були: джайнізм, буддизм, чарвака і йога.
Однією з найстаріших філософських шкіл, яка виступала проти ведичних традицій, був джайнізм. Його засновником є Вардхамана, який одержав звання Джина (тобто Переможець над кругообігом перетворень та кармою). Звідси і назва цієї школи. Центральною проблемою його вчення є проблема особи. Його вихідними положеннями є: 1) визнання двоїстої природи особи (матеріальної та духовної); 2) їх з’єднання за допомогою карми приводить до виживання індивіда; 3) у кожного індивіда має місце боротьба добрих та злих карм; 4) особа здатна звільнитися від злих карм, а потім і від сансари.
В рамках джайнізму розроблялось вчення про шляхи і заходи звільнення безсмертних душ від зв’язків із матеріальним світом, який нібито є головною “перепоною” на шляху до праведного життя. Проте для знаходження цих шляхів і засобів, як вважали послідовники джайнізму, слід добре знати будову матеріального світу.
Буддизм - це впливове ідеалістичне вчення в стародавній Iндії, яке згодом разом із християнством та ісламом перетворилося в одну із світових релігій. Його засновником є принц Сіддхартха Гаутама, який згодом отримав ім’я Будди, тобто пробудженого, просвітленого. Буддизм розглядає світ як єдиний потік матеріальних і духовних елементів -”дарм”. “Дарма” невпинно змінюється, внаслідок чого реальність постає процесом вічного і неперервного становлення. Вчення це діалектичне, але мінливий потік буття як невпинного становлення заважає людині досягти вершин досконалості. Останнє досягається шляхом самоспоглядання і сомозаглиблення, кінцевою метою яких є стан вічного блаженства - “Нірвана”.
Однією з шкіл, яка також виступала проти Вед була філософія чарвака (що в перекладі із санкриту означає чотири слова) або локаята. Ця школа виникла у середині першого тисячоліття до н.е.Свою назву локаята отримала від того, що визнавала існування тільки посейбічного матеріального світу. Основою світу за цим вченням є чотири першоелементи: земля, вода, повітря і вогонь. Коли тіло людини руйнується -гине і вона сама. Смерть - кінець усьому, немає ніякого переселення душ, ніякої карми, як і не має ні раю, ні пекла. Щодо душі, то вона також походить із чотирьох елементів, як і тіло. Тобто чарвака визнає зв’язок свідомості із тілом, розглядає її як властивість
У стародавній Iндії мали місце і пошуки практичної філософії. Такою філософією була система “йога” або точніше -йога-сутра, засновником якої вважається Патанджалі.
“Йога” у перекладі означає з’єднання, зосередження (медитація). Дійсний зміст цього поняття - шлях, або спосіб практичного з’єднання людини з богом. Філософія йоги, яка акцентує на дослідженні психологічних категорій та практичному психологічному навчанні, спирається на положення про медитацію (взяте із попередніх шкіл).
В розробленій йогою системі важливим елементом є опис правил психологічно орієнтованого тренування. Це ступені: самооволодіння, володіння диханням при певних положеннях тіла, ізоляція відчуттів від зовнішніх впливів, концентрація думки, медитація та стан відтворення (звільнитись від тілесної оболонки). Все це веде до того, щоб звільнити душу від тенет карми та самсари. (Сансара - уявлення про переродження душі в різних тілесних формах (людини, тварини, рослини). Карма - закон відплати, який нібито діє при перевтіленнях людини з однієї живої істоти в інші.)
8.АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ.
Антична філософія з самого початку докорінно відрізнялася від міфології тим, що будувала свою картину світу не на чуттєвих уявленнях, а на поняттях, на логіці мислення. грецькі філософи створювали уже не антропологічну, а космологічну картину світу. Вони ставили питання: як людина відноситься до світу, чи може вона пізнати світ, хто у співвідношенні “світ-людина” є первинним і визначальним. Разом з тим давньогрецька філософія формувалась ще не як специфічна і самостійна галузь пізнання, а в нерозривному зв’язку з існуючими на той час конкретними знаннями про предмети і явища, як перша теоретична форма наукових знань про світ і людину в цілому.
Однією з перших відомих шкіл у стародавній Греції була мілетська школа, яка виникла наприкінці VII ст. до н.е. в місті Мілеті на західному узбережжі Малої Азії. Представники цієї школи (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен), які вважаються засновниками європейської філософії, виступали з наївно-матеріалістичних і стихійно-діалектичних позицій, тобто розглядали природу такою, якою вона є, без намагань приписати їй якісь надприродні властивості. Проте вони зробили подальший крок і пошуках реальної чуттєво-речової “першооснови” світу. Вони виділяли не чотири чи п’ять, а лише одну першооснову світу. Згідно з вченням Фалеса (біля 624-517 рр. до н.е.), основою всього існуючого є вода. Анаксімен (біля 586-525 рр. до н.е.) першопочатком речей і явищ вважав повітря, що має здатність “згущуватись” і “розріджуватись”, перетворюючись на воду, вогонь, землю і всю різноманітність довколишніх природних тіл. Анаксімандр (біля 610-546 рр. до н.е.) початок всього вбачав у “апейроні” (“невизначене”, ”нескінченне”). Апейрон виділяє з себе протилежні сутності: світле й темне, сухе і вологе і т. д. Боротьба цих протилежностей виступає причиною закономірного виникнення і руйнування всіх речей.
Подальший розвиток цих положень і здогадок представників мілетської школи знаходимо у вченні Геракліта Ефеського (біля 530-470 рр. до н.е.). Єдиною першоосновою світу він вважав вогонь, з якого все виникає і на який все перетворюється. Світ, єдиний з усього, - писав він, - не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає”. “Згасає” і “спалахує” і світ, і все у ньому за Логосом - внутрішньою універсальною закономірністю, властивою природі, світові.
Так, біля 532 р. до н.е. у Кротоні виникає впливова релігійно-філософська група “піфагорейський союз”, засновником якого був уродженець о. Самоса Піфагор (біля 571-497 рр. до н.е.). Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша природна речовина, а кількісне відношення - число.
Матеріалістичну традицію продовжували представники елейської школи (Ксенофан і Парменід), які відстоювали як єдино правильне положення: “буття є, небуття нема”. Вони вважали, що чуттєве пізнання відображає тільки видимість, а не сутність предметів і явищ, тому тільки розумове пізнання дає істину. У бутті, тобто в реально існуючому світі, немає богів, їх придумали люди за своїм власним образом і подобою.
Учень Парменіда - Зенон Елейський висунув п’ять спростувань реальності руху, так звані “апорії” (апорія - трудність, спантеличеність). Одна із апорій (“Ахілл і черепаха”) формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки перш ніж він подолає віддаль до черепахи, вона проповзе якусь, хай невеличку відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж невеличкий час протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так до нескінченності.
На вищий щабель розвитку матеріалістичний напрямок в античній філософії був піднесений вченням атомістів: Левкіппа, Демокріта, Епікура, римського поета і філософа Тіта Лукреція Кара. Вперше атомістичну теорію висунув Демокріт, вважав, що ніщо не виникає з нічого і ніщо не зникає безслідно. Вся нескінченна різноманітність існуючих речей та їх властивостей виникає завдяки з’єднанню якісно однакових, але різних за кількістю, формою, величиною, конфігурацією і положенням атомів.
Атомістичне вчення Демокріта було розвинуто далі Епікуром та його школою. Він висловив думку, що атоми розрізняються також за вагою і що рухаються вони не тільки прямолінійно, як вважав Демокріт, але і криволінійно.
Об’єктивно-ідеалістичну лінію у філософії, започатковану Піфагором, розвиває далі Платон (427-347 рр. до н.е.), стоїки, згодом - неоплатоніки. Платон, учень Сократа, на відміну від піфагорейців, які стверджували, що “все - число, і все - з числа”, вважав, що існує вічний і незмінний світ ідей. Світ речей, вчив Платон, є тільки тінь, відблиск і часткове відтворення світу ідей (ідей “прекрасного”, “великого”, “благого” і т.п.). Услід за Сократом Платон вважав, що пізнання - це процес спомину людиною того “природженого” знання, яке нібито у готовому вигляді існує в її душі. Тому для пізнання істини достатньо шляхом співставлення протилежних поглядів обрати правильні. Звідси завдання філософії - не битися навколо проблеми побудови світу, а пізнати себе, що й знайшло свій вираз у відомому афоризмі, який любили повторювати Сократ і Платон: “Пізнай самого себе”.
Подолати однобічність матеріалізму та ідеалізму намагався в античній філософії найвидатніший її представник - Арістотель. У нього нема сумнівів відносно вічного реального існування матеріального світу. Але його основою не є конкретні речовини, чи атоми, а матерія як безформна й м’яка сировина для утворення конкретних тіл і явищ. Навіть саму категорію “матерія”, як загальну основу й можливість різноманітного утворення предметів, ввів у філософію Арістотель, як і поняття “метафізика” та інші. Однак матерія у його розумінні, хоч і вічна та об’єктивна, але сама по собі пасивна, інертна. Вона містить у собі лише можливість зародження різних предметів. Розвиток матерії, перетворення закладених у ній можливостей у існуючі реальні речі відбувається завдяки дії нематеріального, неречового, але активного початку - форми. Тут Арістотель приходить до ідеалістичного висновку, згідно з яким початок рухові реальних матеріальних речей дає духовна першооснова.
Арістотель був основоположником формальної логіки. Борючись із софістикою, що паразитувала на подвійній функції мови, підмінюючи поняття словами, він розглядав логіку як науку про форми мислення і докази, що необхідні для пізнання світу. У поглядах Арістотеля зустрічаємо багато діалектичних положень, що засвідчують про глибину і широту його знань і світогляду. Разом з тим йому притаманне коливання між матеріалістичним та ідеалістичним світосприйняттям, що у подальшому дало можливість як матеріалістам, так й ідеалістам причислити його до “своїх”.
Цікавою є теорія пізнання Арістотеля. Згідно його вченню, знання, яке менше усього пов’язане з матеріальними потребами людини та її практикою, має більше шансів бути науковим. Сама наука розглядається ним як здобуток дозвілля. Він вперше дав класифікацію категорій науки. До речі і сам термін “категорія” вперше увів у науку Арістотель. У перекладі з грецької слово “категорія” означає “висловлювання”, “положення”, “рішення”.
9.ФIЛОСОФIЯ СЕРЕДНЬОВIЧЧЯ. НОМІНАЛІЗМ І РЕАЛІЗМ В СЕРЕДНЬОВІЧЧІ.
В середні віки у Західній Європі в усьому панувала католицька церква. Та західна церква на відміну від східної функціонувала в умовах феодальної роздробленості європейських країн. Вона сама була найбільшим і наймогутнішим феодалом. Тому вона виступала і як ідеологічний диктатор, і як світський володар одночасно. Церква відкидає наукову картину світу, що формувалася в античному світі і античній філософії, утверджуючи релігійне вчення про світ. Така ідеалістична релігійна філософія отримала назву схоластики ( від schola - школа), суть якої полягає у визнанні Святого письма (Біблії) вершиною знань. Схоластиці властиві умоглядність та догматизм, що виявлялись у пустопорожньому коментуванні пояснень Біблії.
Середньовічна філософія наслідувала лише ті вчення і положення античної філософії, які могли підтвердити християнське вчення про бога, світ і людину. В першу чергу, вона звертала увагу на вчення Платона про вічний і незмінний світ ідей, положення Арістотеля про активність ідеальної першоформи та її пріоритет над безструктурною матерією, а також вчення римського лікаря і філософа Галена про людину як дивовижне творіння бога.
Найвідомішими філософськими напрямами того періоду були номіналізм та реалізм.
Представники номіналізму (від слова nomen - ім’я) визнавали, що загальні поняття є продуктом людського мислення, відображенням результатів пізнання. Отже, вони є історичними, плинними, відносними.
Представники реалізму (від слова realis - реальний) вважали, що загальні поняття, особливо ті, що містяться в Біблії, існують реально, вічно і незалежно від матеріального світу. Вони мають божественне, позаісторичне походження.
Номіналісти та реалісти були, таким чином, історичними формами матеріалістичного та ідеалістичного розуміння сутності загальних понять, без розкриття якого неможливе пізнання.
До відомих представників номіналізму належать французький філософ і богослов Абеляр, англійський філософ і природознавець Роджер Бекон, англійський теолог і філософ-схоласт Оккам, арабський філософ-лікар Ібн-Сіна (Авіценна).
Розвиваючи матеріалістичні елементи філософії Арістотеля, номіналісти доводили, що хоча бог і є першопричиною світу, проте він не творить його з нічого, бо і єдиною основою буття є матерія. Вони вважали, що всі природні явища причинно зв’язані між собою, поняття відбивають цей зв’язок, даючи істини раціонального знання, які можуть не тільки не співпадати з одкровенням релігії, але й прямо суперечити йому. Тому раціональні знання слід звільнити від релігійної опіки, надати їм можливість самим здобувати свої істини.
На противагу номіналізму реалісти розвивали ідеалістичні традиції в середньовічній філософії. Представниками реалізму були Іоанн Скотт, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.
Представником пізньої схоластики був Уільям Оккам. Послідовно дотримуючись номіналістичної лінії у запереченні будь-якої об’єктивності існування загальних понять, Оккам використовує свою знамениту “бритву” (“бритва Оккама”), за допомогою якої “відсікалися” всі “сутності” (загальні поняття), необхідність яких не обгрунтовувалася строго логічно. Загальні поняття самі по собі є термінами, що вважаються словами й у цьому плані вони є чимось одиничним. Властивостей загальності вони набувають лише в розумові внаслідок приписування їм того чи іншого значення. Звідси поява поняття “термінізму”, як часто називають оккамову теорію загальних понять.
Найбільшу теоретичну теологічно-філософську спадщину залишив Фома Аквінський. Його основні твори “Сума теології” і “Сума проти язичників” є своєрідною енциклопедією християнської ідеології. Його філософія - це спроба примирити філософію Арістотеля, особливо її матеріалістичні положення, з офіційним вченням католицької церкви. В основі вчення Ф. Аквінського лежить визнання бога як причини, основи і кінцевої мети всього існуючого. Основою людини є її душа. Без неї людина є тільки зовнішньою оболонкою. Це ж стосується матеріального і духовного світів. Матеріальний світ - це тільки зовнішній прояв світу духовного, який є вічним.
Одночасно у вченні Ф. Аквінського містяться глибокі думки щодо значущості людського розуму в пізнанні світу, про відносність понять “зло” і “благо”, про сободу волі людини тощо. Аквінський був універсально обдарованим теологом католицької церкви. Завдяки цьому, починаючи з кінця XVIII століття і до нашого часу, вчення Фоми залишається офіційною філософією католицизму в цілому.
10. ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАПЕ РЕЧЕН НЯ. ЦИКЛIЧНIСТЬ I ПО СТУПОВIСТЬ У РОЗВИТКУ
Закон заперечення заперечення вперше описано Гегелем. У формулi “заперечення заперечення” Гегель бачив абстрактне вираження поступального рух абсолютної iдеї як творця усього iснуючого. процес руху iдеї, за Гегелем, полягає в тому, що вона, саморозвиваючись, спочатку формується у тезу, потiм у антитезу i, накiнець у синтез. Теза означає базове положення; антитеза, зберiгаючи позитивнi моменти тези, виражає її заперечення, змiну iншим, вищим положенням. Синтез є запереченням антитези, тобто заперечення Гегель схематизував увiпхнувши його у трiаду: теза, антитеза, синтез.
З погляду сучасної наукової фiлософiї, закон заперечення заперечення вказує на тенденцiю розвитку. розвиток має спiралеподiбний характер i йде вiд нижчого до вищого, вiд простого до складного.
Поняття “заперечення заперечення” вiдображає об’єктивну логiку переходу вiд одного явища в iнше — у своє протилежне. Категорiя “заперечення заперечення” вказує, по-перше, на неперервнiсть процесу розвитку; по-друге, на повторюванiсть у розвитку.
Суттєвий момент заперечення заперечення полягає в тому, що другим запереченням нiби попвнюється на новому, вищому ступенi якiсть, яка була пiддана запереченню у вихiдному пунктi: це засвiдчує, що у процесi розвитку має мiсце певна поступнiсть та спрямованiсть. Наступнiсть проявляється у закономiрному переходi явищ вiд стадiї до стадiї, вiд одного стану до iншогона основi внутрiшнiх зв’язкiв та вiдношень.
Поняття повторюваностi розкриває змiст переходу вiд старого до нового, взаємозв’язок заперечуваного з тим, що заперечує. Оскiльки у процесi розвитку нове завжди народжується в надрах старого, то саме в процесi самозаперечення, заперечення та утвердження вiдбув. утримання усього цiнного, що було у старому.
11.ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ
Починаючи з XV ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбуваються зміни, які увійшли в історію під назвою Відродження (або Ренесанс). Справді, у часи середньовіччя Європа не належала до основних вогнищ світової культури. Вона починає посідати в ній чільне місце лише з початком розвитку капіталізму. Буржуазне виробництво вимагає вільних робочих рук, тому різко постає питання про повну особисту свободу людини. Воно потребує постійних джерел сировини, тому починаються “заморські” пошуки земель для їх колонізації. Воно потребує також постійних ринків збуту продукції. Та головне полягало у тому, що зростання випуску продукції потребує вже не ручного, ремісницького, а машинного виробництва.
Відомими представниками Відродження були М. Кузанський, М. Копернік, Дж. Бруно, Н. Маккіавелі, Е. Роттердамський, Т. Мор, Г. Галілей.
Німецький мислитель, астроном і математик Микола Кузанський за філософськими поглядами був пантеїстом. Він твердив, що “бог в усіх речах, як і всі вони у ньому”. У його філософії бог - творець фактично виявляється тотожним своєму творінню - світу. Важливе місце у його філософії належало вченню про “збіг протилежностей”.
Визначним досягненням в астрономії цього часу було відкриття польським вченим М. Коперніком геліоцентричної системи. ЇЇ основні положення такі: 1) Земля не знаходиться у центрі Всесвіту. 2) Вона не перебуває у нерухомому стані, а обертається навколо своєї осі. 3) Земля обертається навколо Сонця, яке знаходиться у центрі Всесвіту.
Пантеїзм М. Кузанського більш послідовно розвинув Дж. Бруно. Він опирається не тільки на М. Кузанського, але і на геліоцентричну систему М. Коперніка, Дж. Бруно заперечує погляд, ніби Сонце є центром Всесвіту. Такого центру у Всесвіті взагалі немає. Дж. Бруно твердив, що число світів у Всесвіті нескінченне, і що інші світи також населені. Із осмислення світу як нескінченного, Дж. Бруно приходить до висновку про збіг протилежностей. Вчення Дж.Бруно прокладало шлях до матеріалістичного розуміння природи. Тому й не дивно, що вчений був засуджений церквою як єретик. У 1600 році Дж. Бруно був спалений католицькою інквізицією на вогнищі. А, до речі, зовсім нещодавно церква його реабілітувала.
Вчення Дж. Бруно в кінці XVI ст. продовжив Г. Галілей. Він заклав основи класичної механіки, перетворивши її в самостійну науку. Г. Галілей побудував телескоп, за допомогою якого відкрив фази на Венері, супутники Юпітера, плями на Сонці і ущелини на Місяці. Він відстоював геліоцентричну систему М. Коперніка. Його називали “Колумбом неба”. У 1632 році Г. Галілей опублікував працю “Діалоги про дві головні системи світу - Птолемеєву і Копернікову”. У філософських поглядах він стоїть на позиціях визнання світу як об’єктивної реальності.
Проблеми суспільного розвитку у період Відродження знайшли своє бачення у суспільно-політичних поглядах Н. Маккіавелі, Е. Роттердамського і Томаса Мора.
Н. Маккіавелі - це мислитель, який одним із перших почав розглядати державу “людськими очима і виводити її природні закони з розуму і досвіду”. Сила фатуму, при всій його значущості в житті суспільства, ніколи, за Маккіавелі, не долає остаточно свободи волі людини. Серед різноманітних стимулів людської діяльності найпотужнішим виступає інтерес. А серед інтересів головним є прагнення. Саме цю ідею виражають слова Маккіавелі, які чи не найчастіше цитують, коли характеризують його погляди:”Люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна”.
Надзвичайно популярним на початку XVI ст. було ім’я одного з провідних представників гуманістичної думки того часу - Е. Роттердамського. Називаючи свою позицію “філософією Христа”, Еразм практично урівнював християнську культуру з культурою “поганською”, тобто - античною.
Сучасником і близьким другом Еразма був Томас Мор. Т.Мор певний час обіймав найвищий в Англії державний пост лорда-канцлера. Як вчений-гуманіст Т. Мор виступає автором концепції ідеальної (під кутом зору гуманістичних ідеалів того часу) держави. Він був одним із перших прихильників соціалістичної (такої, що базується на суспільній власності і рівності членів суспільного колективу) організації суспільного життя (твір “Утопія”). Такі уявлення, які лише змальовували свій соціалістичний ідеал без наукового обгрунтування реальних шляхів його досягнення, після Т.Мора стали називати утопічними від назви вигаданого ним острова.
12. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ.ПРОБЛЕМА МЕТОДУ ПІЗНАННЯ В ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ.
На кінець XVI -початок XVII ст. в рамках феодального суспільства буржуазні виробничі відносини розвинулись настільки, що ставали можливими спроби буржуазії політично оформити переворот, який фактично уже відбувався в економіці.
Видатним представником філософії Нового часу є англійський вчений Ф. Бекон (1561-1626 рр.). У своєму головному творі “Новий Органон” (свого часу Арістотель написав працю “Органон”) Ф. Бекон заклав фундамент матеріалістичного розуміння природи, яке спирається на досвід. Він також закликав при вивченні природи користуватись індуктивним методом, тобто методом сходження людської думки від одиничного до загального, при якому на підставі знання про окреме спостереження робиться висновок про загальне. Основою цього методу є перехід від спостереження окремих фактів і явищ до встановлення загальних правил і законів.
Ф. Бекон вважав, що людина, її розум у принципі здатні пізнати об’єктивний матеріальний світ. Але він механістично уявляв істину як “точне”, дзеркальне відображення предметів і процесів природи. Він стверджував також, що дійсному пізнанню світу заважають ряд таких причин, які він назвав “ідолами” або “привидами” (примарами). Таких “ідолів” є чотири групи: 1) “привиди роду”, що пов’язані із недосконалістю самого людського розуму. З цього приводу Ф. Бекон зауважує: ”Розум людини уподібнюється нерівному дзеркалу, яке домішуючи до природи речей свою природу, відображає речі у спотвореному і викривленому вигляді”; 2) “привиди печери” - це спотворення, які мають своїм джерелом індивідуальні особливості розуму кожної окремої людини; 3) “привиди площі”, які є результатом спілкування людей, внаслідок якого людям нав’язуються ті чи інші помилкові, але такі, що увійшли в свідомість людини, уявлення; 4) “привиди театру”, які є результатом сліпої віри людей у авторитети, у традиції.
Другим відомим представником філософії Нового часу був Р. Декарт (1596-1650 рр.). Його філософія складається із двох відносно самостійних частин: натурфілософії (“фізики”), в якій Декарт дотримується позицій матеріалізму, і гносеології, що грунтується на раціоналізмі і в якій Декарт виступає як суб’єктивний ідеаліст. У натурфілософії Р. Декарт спирається на положення і факти природничих наук, зокрема медицини. Р. Декарт увів у медицину і філософію ідею та поняття рефлексу як регулятивно-відображувального взаємозв’язку організму з навколишнім середовищем.
Однак у теорії пізнання він намагається суто вивідним шляхом віднайти основні принципи буття і пізнання. У своїй основній праці “Міркування про метод” Декарт ставить перед філософією мету: 1) знайти і зробити такі достовірні вихідні принципи, з яких можна було б шляхом дедуктивного методу вивести всі інші положення і принципи філософії; 2) допомогти людству позбутися тих хибних уявлень, у які загрузла його свідомість.
Основна риса філософії Декарта - дуалізм. Він визнає існування двох рівноправних і незалежних субстанцій світу: матеріальної з властивістю протяжності і нематеральної з властивістю мислення.
Якщо Ф. Бекон апелює до емпірії, то Р. Декарт стоїть у джерел раціоналізму. Він прихильник вчення про природжені ідеї. До них Декарт відносить, зокрема, ідею бога як наддосконалу істоту, ідею числа, фігури, різного роду аксіоми.
13. РОЛЬ ГОББСА , СПІНОЗИ, ЛОККА В РОЗРОБЦІ МАТЕРІАЛІСТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ. РАЦІОНАЛІЗМ І СЕНСУАЛІЗМ.
Матеріалізм Ф. Бекона був систематизований і набув подальшого розвитку у філософії Т. Гоббса (1588-1679 рр.). Головним твором Т.Гоббса є “Левіафан” (1631р.). Систематизуючи матеріалізм Ф. Бекона, звільняючи його від теологічних нашарувань, Гоббс надав тогочасному матеріалізму класичної механістичної форми.
Гоббс - матеріаліст. На його думку, світ є єдиною матеріальною субстанцією. Все існуюче - це різні форми прояву цієї субстанції. Гоббс рішуче виступав проти дуалізму та ідеалізму. Критикуючи погляди ідеалістів на світ як на духовну субстанцію, він відзначав, що це рівнозначне визнанню безтілесних тіл. Згідно вченню Гоббса, матерія вічна, а окремі тіла, з яких вона складається тимчасові; вони виникають і зникають. Гоббс визнавав пізнаваність світу і вбачав джерело знань людини в об’єктивній реальності. За його думкою, пізнання починається із відчуттів. При цьому джерелом відчуттів людини вважав матеріальний світ, який діє на органи чуття. Однак, з позицій механістичного матеріалізму він не міг збагнути того, що відчуття є суб’єктивним образом об’єктивних речей. Гоббс вважав, що відчуття є лише рухом тілесних часток в організмі, що породжується рухом зовнішніх об’єктів.
Пізнання, на думку Гоббса, починається з відчуттів і завершується у розумі. Якщо завдяки відчуттям людина отримує цілісні образи речей, то завдяки розумові вона пізнає їх складові частини. Річ, за Гоббсом, вважається пізнаною тільки тоді, коли людина знає її властивості, а це досягається завдяки аналітичній діяльності розуму. Для того щоб знати, наприклад, що таке золото, необхідно розкласти його на такі властивості, як вага, твердість, колір і т.д.
Представником англійського матеріалізму цього часу був також Джон Локк (1632-1704 рр.). У своєму творі “Досвід про людський розум” Локк виклав детальне, в основному матеріалістичне обгрунтування походження людських знань з відчуттів.
Критикуючи поширену на той час ідеалістичну теорію Декарта про природжені ідеї, Локк доводив, що джерелом знань людини, всіх її ідей є чуттєвий досвід. Люди, учив Локк, народжуються з однаковими здібностями щодо духовного розвитку. Всі знання, уявлення та поняття мають досвідний характер. Локк вважав, що відчуття і розум новонародженого, його свідомість подібні до чистого аркушу паперу, який заповнюється певними візерунками в процесі життєдіяльності людини. Люди не народжуються з готовими ідеями, вони набувають їх в процесі своєї взаємодії з навколишнім світом. Процес пізнання починається, за Локком, із дії предметів на органи чуття людини. Діючи на органи чуття, предмети зовнішнього світу породжують у людини відповідні уявлення, які є першим і вирішальним ступенем пізнання. Відчуття, говорив Локк, дають прості ідеї, мислення ж систематизує і комбінує їх, створюючи більш-менш цілісну картину стосовно предметів і явищ матеріального світу. Отже, Локк доводив, що ідеї і поняття людини мають своїм джерелом зовнішній світ.
Видатним представником матеріалізму XVII ст. був голландський філософ Б. Спіноза (1632-1677рр.). Він виражав ідеологію голландської буржуазії, яка на той час як в економічному, так і в політичному відношеннях була сильнішою і зрілішою у зрівнянні з французькою буржуазією. Б. Спіноза почав свою філософську діяльність з критичного викладу філософії Декарта, а завершив її створенням своєї оригінальної матеріалістичної філософської системи. Головим твором Спінози є “Етика”. Критикуючи дуалізм Декарта, Спіноза розробив у цьому творі моністичне вчення про матеріальність світу. Він доводив, що світ вічний і становить собою єдину, неподільну природу, яка виражається у двох формах: матеріальній та ідеальній. Віддаючи данину епосі, Спіноза природу називав богом. Це - пантеїстична концепція у філософії. Природа характеризується ним як єдина, вічна субстанція, що є причиною самої себе. Однак він повністю знімав питання про виникнення природи і про бога як творця.
У теорії пізнання Спіноза був раціоналістом. Пізнання він поділяв на два основні види: чуттєве і раціональне. Та чуттєве пізнання він вважав невиразним, неістинним, а раціональне ясним, чітким, істинним. Він вчив, що завдяки чуттєвому досвіду можна отримати уявлення тільки про поверхові властивості одиничних речей і про зовнішні причини їх існування. Сутність одиничних речей, необхідний зв’язок скінченних модусів із субстанцією можуть бути пізнані тільки завдяки розуму.
14.
15.ФІЛОСОФІЯ І. КАНТА.
Родоначальником німецької класичної філософії є ідеолог німецької буржуазії другої половини XVIII ст. І. Кант (1724-1804 рр.). Він - творець першої системи класичного німецького ідеалізму.
Філософія І. Канта є дуалістичною. З одного боку, він допускає існування світу “an sich” (поза нами), як і матеріалісти, а з іншого, він вважає, що цей світ людина, її розум пізнати не можуть. Він вважає, що світ “поза нами” не може бути світом “für sich” (для нас). У цьому виявився його агностицизм та ідеалізм.
Матеріалізм притаманний і природничо-науковим теоріям Канта. Так, його заслугою є обгрунтована ним “небулярна”, космогонічна гіпотеза стосовно виникнення сонячної системи із первинної “туманності”. Ця гіпотеза І. Канта була величезним завоюванням астрономії з часів Коперніка. Вперше було розхитане уявлення, ніби природа не має ніякої історії у часі.
Позитивним у вченні І. Канта є його думка про антиномічність (суперечливість) людського мислення. Та геніально поставивши цю проблему, він далеко невірно її розв’язує. І. Кант вважає, що людські знання є суперечливими тому, що суперечливим є наш розум. Насправді ж суперечливість людських знань випливає з багатьох причин: із суперечливості самого світу, який пізнається людиною; із незбігу суб’єкта і об’єкта пізнання; із визначальної ролі об’єктивної діалектики у відношенні до діалектики суб’єктивної. Якщо світ розвивається, то наші знання про нього теж повинні розвиватись. У цьому також виявляється суперечлива природа людських знань. У теорії пізнання І. Кант виступає агностиком. Гносеологічні корені його агностицизму полягають у тому, що, з його погляду, людина може пізнати тільки явище, тобто зовнішню сторону предмету. Внутрішня ж сторона, сутність предмету недоступні людському пізнанню. Насправді ж, як це доводиться практичною діяльністю людини, процес пізнання рухається від пізнання явища, до пізнання сутності, від пізнання сутності першого порядку до сутності другого порядку і так до нескінченності, стаючи все більш глибоким і змістовнішим.
Ідеальний стан суспільства, на думку І. Канта, - це мир між окремими особами і між народами. Але цей мир є дуже далекою мрією. Реальністю історичного життя є не мир, а боротьба, антагонізм між людьми. І. Кант визнавав суперечлівість історичного процесу. І сутність цієї суперечливості, на його думку, полягала в тому, що люди одночасно схильні об’єднуватися в суспільство, і разом з тим внаслідок недоброзичливості виявляти один одному протидію, яка загрожує суспільству розпадом. Згідно І. Канту, без цього антагонізму, без зв’язаних із ним страждань і бідувань не був би можливим ніякий прогрес, ніякий розвиток.
У цілому філософія Канта носила суперечливий характер. Його погляди піддавались критиці як “зліва”, так і “справа”. “Зліва” його критикували матеріалісти за агностицизм і суб’єктивізм, за невмінням вивести знання із об’єктивного джерела. “Справа” Канта критикували ідеалісти за те, що він допускав існування “речей у собі”.
16. ФІЛОСОФІЯ Л.ФЕЄРБАХА.
Видатним німецьким філософом-матеріалістом XIX ст. був Людвіг Фейєрбах (1804-1872 рр.). Народився поблизу Нюрнберга у сім’ї юриста. Протягом року вчився на теологічному факультеті Гейдельбергського університету. Незадоволений догматичною ортодоксією, переїхав у Берлін, де слухає в університеті лекції Гегеля. Серед основних творів Фейєрбаха слід назвати такі як: “До критики філософії Гегеля”, “Сутність християнства”, “Основні положення філософії майбутнього”.
Погляди Фейєрбаха змінювались в напрямку від прихильника і послідовника Гегеля до матеріалізму і атеїзму. Відстоювання матералізму є головним змістом і суттю філософії Фейєрбаха. У центрі вчення Фейєрбаха є людина як єдиний, універсальний і вищий предмет філософії. Людина є матеріальний об’єкт і одночасно вона - суб’єкт, котрий мислить. Питаня про відношення мислення до буття є питанням про сутність людини, бо мислить тільки людина. Отже філософія, яка розв’язує це питання, повинна бути антропологією, тобто вченням про людину. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха спирається на розуміння людини як психофізіологічної істоти. Людина, за Фейєрбахом, є продуктом природи, біологічною істотою. Він не розуміє соціальної, суспільної природи людини.
Ідеалістичну філософію Фейєрбах роглядає як раціоналізовану теологію. Філософ, що міркує про абсолютний розум, насправді у витонченій формі викладає релігійні уявлення про бога. Фейербах заперечує ідеалістичні засади філософії Гегеля. Але, відкидаючи гегелівський ідеалізм, Фейєрбах відкидає і його діалектику. Він продовжує залишатись на позиціях метафізичного матеріалізму. Хоча у його філософії зустрічаються і окремі елементи діалектики. Так, Фейєрбах визнає нерозривну єдність матерії і руху. Він вважає, що земля не завжди була такою, якою вона є тепер, що живе виникло із неживого.
Важливою справою свого життя Фейєрбах вважав критику релігії. Релігію він розглядає з точки зору її життєвого змісту. Якщо попередні матеріалісти розглядали релігію як сукупність фантастичних уявлень, які позбавлені реального змісту, то Фейєрбах зводить надприродне до природного, фантастичне до реального, надчуттєве до чуттєвого.
Існування релігії має своєю передумовою здатність людини до абстрактного мислення, хоча зміст релігії, каже Фейєрбах це людське серце. На відміну від тверезого, холодного розсудку, воно прагне вірити, любити. Людина вірить у богів не тільки тому, що у неї є фантазія і чуття, але і тому, що у неї є прагнення бути щасливою.
Фейєрбах вважає, що релігія притаманна людині одвічно. Релігійне почуття нездоланне. Тому він пропагував необхідність нової релігії, що виявляється у любові людини, любові “Я” до “Ти”. Це - земна, людська релігія, вихідними принципами якої є: “Людина людині - бог”, “Бог є любов; любов є бог”. Любов є засобом реалізації гармонійного співжиття. “Людина, котра любить, не може бути щасливою одна, її щастя нерозривно зв’язане із щастям того, кого люблять”, - писав Фейєрбах. Любов є вирішальною силою суспільного і зокрема морального прогресу. Прагнення до власного щастя переростає межі егоїзму, воно не може бути досягнуто поза людським єднанням. Етичне вчення Фейєрбаха мало прогресивне, гуманістичне значення. Проте його етика характеризується абстрактністю, метафізичністю та позаісторичністю.
Матеріалістична філософія Фейєрбаха містить у собі цілий ряд глибоких та цікавих здогадок і положень. Вона мала вплив на формування філософії марксизму.
17, Філософські та соціально-економічні погляди К.Марска і Ф.Енгельса.
Філософія марксизму за своїм характером є матеріалістичною. На відміну від попередніх філософів-матеріалістів, Карл Маркс (1818-1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 pp.) були матеріалістами не тільки у поглядах на природу, але й на суспільство, їх заслугою є те, що вони поширили матеріалістичне пояснення природи і на розуміння суспільства. Образно кажучи, К.Маркс і Ф.Енгельс побудували матеріалізм «до верху».
Суть матеріалістичного розуміння історії викладено у їх спільній праці «Німецька ідеологія». Принцип такого розуміння випливає з визнання існування простих та для кожної людини очевидних умов її життя. Такими є матеріальні умови, що створені попередніми поколіннями людей. Отже, складається цілісна концепція суспільства, основою якого є безпосередній процес виробництва суспільного життя та пов'язаних із ним форм людського спілкування, а також породжених економічним базисом політичної надбудови та різних форм суспільної свідомості.
Заслуга К.Маркса і Ф.Енгельса полягає в тому, що вони поєднали матеріалізм із діалектикою, надали матеріалізму діалектичного характеру. Підкреслюючи величезне значення гегелівської діалектики, її революційну сутність, Маркс вважає, що діалектику належить «поставити на ноги», тобто наповнити її матеріалістичним змістом. Основні положення діалектичного методу розкриті Ф.Енгельсом в його праці «Діалектика природи» та «Анти-Дюрінг».
Заслугою К.Маркса і Ф.Енгельса є також те, що вони вперше ввели у філософію категорію практики в її найширшому розумінні, тобто як матеріальну суспільно-історичну діяльність людей. Цим самим було подолано обмеженість, притаманну філософії попередніх матеріалістів (перш за все, Ф.Бекона), які під практикою розуміли діяльність окремої людини. К.Маркс і Ф.Енгельс показали, що діяльність кожного є частиною, елементом сусиільно-практичної діяльності людства. Нова концепція суспільно-історичної практики запропонована К.Марксом у «Тезах про Фейєрбаха».
Концепція практики як основи і головного змісту людського життя стала для Маркса підставою для гострої критики попереднього матеріалізму як метафізичного та споглядального, тобто такого, що розглядає людину поза соціальними умовами її життя. Принцип революційно-перетворювальної практики потребував і адекватного методу пізнання.
Одначе, при всьому позитивному, що внесли К.Маркс та Ф.Енгельс у філософське розуміння суспільних процесів, багато з їх положень не витримали перевірки часом.
Так, основоположники марксизму були переконані, що їм пощастило, нарешті, пізнати закони історії. Це давало їм можливість прогнозувати перемогу соціалістичного ладу і повний крах капіталістичної системи. Як відомо, ті прогнози у переважній своїй більшості не виправдались. Більш як 70-річна історія будівництва соціалізму в колишньому СРСР і кількадесятилітня його розбудова у ряді країн Східної Європи показали, що це був тупиковий шлях у розвитку суспільства. Орієнтація на соціалізм на практиці довела, що суспільного прогресу не може бути забезпечено там, де економіка і все господарство базується на суспільній формі власності, бо це суперечить самій природі людини. З.Фрейд довів на науковій основі, що самою природою в людині закладена орієнтація на приватну власність.
Помилився К.Маркс і в тому, що він вважав, ніби революція є єдиною і основною рушійною силою суспільного прогресу. К.Маркс і Ф.Енгельс були переконані, що соціалізм прийде на зміну капіталізму у найбільш розвинених капіталістичних країнах (Англії, Франції, США). Однак, цього не сталось. Соціалістичні революції, як відомо, перемогли у відсталих країнах, де пролетаріат був слабший, або його і взагалі не було (Росія, Куба, Монголія, Китай та ін.).
К.Маркс і Ф.Енгельс гадали, що внаслідок перемоги соціалістичних відносин маг відмерти держава, як машина класового гноблення. Цього також не сталося. Навпаки, держава В умовах «соціалізму» безмежно розширила свою компетенцію, узурпувавши всі важелі суспільного життя.
К.Маркс і Ф.Енгельс вважали, що соціалістичний лад забезпечить людству незрівняно високий рівень матеріального і духовного процвітання та благоденства. Цього теж не сталося. Соціалістична революція всюди спричинилася до зниження життєвого рівня і зубожіння широких мас населення, до падіння духовної культури, до моральної деградації і т.д. К.Маркс і Ф.Енгельс вважали, що соціалізм буде царством свободи і всебічного розвитку вільної людини. Та цього теж не відбулося. Нечуваного розмаху набули корупція, зловживання службовим становищем, казнокрадство, хабарництво тощо.
К.Маркс і Ф.Енгельс гадали, що в умовах соціалізму за відсутності експлуатації людини людиною зникне з порядку денного національна проблема, а суспільство консолідується в єдину націю з єдиною загальнолюдською мовою. Це не здійснилося. Навпаки, XX століття пройшло під знаком націоналізму і національно-визвольної боротьби, розпаду великих імперій та здобуття народами світу (і великими, і малими) державної незалежності. Є підстави гадати, що цей процес ще далеко не завершився.
Як бачимо, практика будівництва соціалізму як у колишньому СРСР, так і в ряді країн Східної Європи спростували науковий характер соціальних теорій основоположників марксизму. Вони, до речі, самі твердили, що практика є єдиним критерієм істинності теоретичних припущень. К.Маркс у «Тезах про Фейєрбаха» відзначав, що не у сфері теоретичного мислення, а у сфері практики людина може довести істинність або хибність тих чи інших ідей.
Тому тенденція заперечити марксизм повністю як наукову концепцію навряд чи заслуговує схвалення. Завдання полягає в тому, щоб звільнити марксизм від таких надмірностей, які внесені до Марксової теорії фанатичними її послідовниками, які кінець-кінцем призвели до спростування раціональної суті цього вчення, перетворивши його на власну протилежність. Непорозуміння почались не тоді, коли основоположники марксизму виробили свою концепцію, а тоді, коли марксизм було догматизовано, абсолютизовано, на свій манер трактовано, а головне, коли ним почали виправдовувати антигуманну практику по «революційному перетворенню світу». Нещастя полягало в тому, що марксизм, згідно переконанням його ортодоксальних послідовників, було проголошено універсальною теорією, що перекривала собою всі інші наукові дисципліни, як природничі, так і соціальні. Поняття марксизму роздвоїлось, з'явились ніби два марксизми: з одного боку, як наукова теорія, що пропонувала розв'язання конкретних соціологічних проблем, і, з другого, як релігійне вчення сектантського кшталту, що вороже будь-якій науковості і яке базувалось на концепції насильства у сфері духовного життя і суворого дотримання культового ритуалу.
18. „Філософія життя”. Екзистенціалізм.
Основні риси сучасної філософії так чи інакше відтворюють загальну картину розвитку світу і, зокрема, західної цивілізації XX ст. У XX ст. йде дальше становлення та розвиток світового економічного ринку, що призводить до появи нових відносин між країнами і народами. Світ поділено па бідні й багаті країни, прірва між якими все більше зростає.
Особливої гостроти у XX ст. набули суспільно-політичні відносини як всередині країн, так і між ними. Якщо початок цього століття характеризувався революціями і громадянськими режиммами - в Росії, Угорщині, Німеччині, Китаї та в інших країнах, - то пізніше почався період становлення авторитарних і тоталітарних режимів, які називали себе по-різному-соціалістичними, націонал-соціалістичними, але які однаково жорстоко ставились до інакомислення. Достатньо в цьому плані згадати фашистський чи сталінський режими.
Кінець XX ст. приніс не менше випробувань землянам: це і «культурна революція» в Китаї, і режим Пол-Пота в Індокитаї, революція і контрреволюція в Чилі, крах комуністичних режимів у колишньому СРСР та країнах Східної Європи.
За таких умов філософія XX ст. зазнала значної еволюції, їй притаманні такі специфічні риси.
Для сучасного філософського знання, в цілому, і соціально-політичного, зокрема, характерна еволюція у напрямку досліджень проблем існування сутності людини, спираючись не тільки на марксистські і позитивістські погляди, але й на філософські традиції християнства, буддизму, шкіл соліпсизму та інтуїтивізму, екзистенціалізму й інших напрямків, які на початку XX ст. трактувались як антинаукові, містичні й реакційні. У свою чергу, найбільш авторитетні представники цих філософських шкіл знаходять у позитивістських і марксистських працях такі положення, які допомагають їм більш глибоко і всебічно зрозуміти сутність людського буття.
Філософія XX ст. на передній план поставила ряд глобальних проблем, які можна об'єднати в одну - проблему виживання людства, яка нерозривно пов'язана з новим розв'язанням одвічного філософського питання: «в чому полягає сенс життя і яким є призначення людини?»
На відміну від попередніх епох і навіть початку XX ст., сучасна філософія не нав'язує якоїсь однієї - єдиної точки зору на світ, видаючи її за істину останньої інстанції. Вона навчилась бути толерантною і не карає за інакомислення. Філософія XX ст. пропонує людині свободу в її світоглядних установках. Сучасна людина вільна у виборі власного світогляду й одночасно вона повинна нести відповідальність за свої дії щодо майбутнього планети і долі всього людства.
Філософія XX ст. є багатогалузевим і плідним осмисленням корінних проблем Природи, Космосу, Людства і, перш за все, Людини.
У цьому плані заслуговують на розгляд філософські погляди О.Шпенглера, К.Ясперса, З.Фрейда, Тейяр де Шардена, Ортега-і-Гассета та ін.
Освальд Шпенглер (1880-1936 pp.) - німецький філософ, один із засновників філософії культури, представник «філософії життя», історик і публіцист. Його філософська творчість зростала на грунті «філософії життя», в атмосфері кризових явищ у буржуазній культурі початку XX ст. Шпенглер продовжує погляди Ніцше, поставивши поняття «життя» і «переживання» у центр філософських роздумів. Його головний твір має назву «Занепад Європи».
О.Шпенглер запропонував концепцію циклічного розвитку окремих культур, яка, з його погляду, повинна замінити вчення про закономірність та єдність світової культури й історії. Шпенглер протиставив лінійно-подібній картині світової історії «феномен множинності могутніх культур», що виростають із надр країн, які їх породили, і у кожної з яких є своя власна ідея, відповідні пристрасті, бажання і почуття, і врешті-решт власна смерть.
Таких культур він налічує вісім: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, «апполонівська» (греко-римська), «магічна» (візантійсько-арабська), західноєвропейська (фаустівська) і культура майя. Очікується виникнення, зауважив філософ, ще ненародженої російсько-сибірської культури.
На думку Шпенглера, культура носить синкретичний і символічний характер. Реальність культурного феномена для Шпенглера полягає не в ідеях, які пронизують культуру, а в об'єктивній структурі, в інстинктивній тактовності і звичаях. Суть культури і всіх її формоутворень зводиться О.Шпенглером до «найбільш ранньої, глибинної сутності міфа».
Одним із видатних представників філософської думки в Західній Європі XX ст. є Ясперс. Карл Ясперс (1883-1969 pp.) -видатний німецький філософ, екзистенціаліст. Предмет своїх досліджень Ясперс часто уточнював і кінець-кінцем зупиняється на проблемі людини та історії як основного виміру людського буття. Світ для Ясперса є фактичною дійсністю, яка дана у часі, і тому кожна історична епоха, на його думку, відрізняється від іншої своєю специфічною ситуацією. Історична реальність через це одномірна і неповторна. Для того, щоб зрозуміти історію, потрібно пізнати саму людину, тому що саме людське буття розкриває себе в часі -через історію.
Розглядаючи хід світової історії, Ясперс, на відміну від О.Шпенглера і А.Тойнбі, вважає, що людство має спільне походження і єдиний шлях розвитку, не дивлячись на певні відмінності між окремими суспільствами. Цей аргумент приймається ним без доведення, оскільки як його, так і його антитезу строго логічно довести неможливо.
К.Ясперс не погоджується з матеріалістичним трактуванням історії, у відповідності з яким вирішальну роль у розвитку суспільства відіграють економічні виробничі відносини.
На думку Ясперса, історія як людська реальність визначається факторами духовної природи, а економічні фактори при всій їх важливості відіграють тільки підпорядковуючу роль. Таким чином, світовий історичний процес, згідно Ясперсу, наділений єдністю і базується на приматі духовного начала над матеріальним. Ясперс оголошує його постулатом філософської віри. Ставлячи так питання, він повертається до старої християнської традиції і філософії історії, яка розглядає суспільний розвиток як односпрямований лінійний процес, що має початок і кінець. При цьому кульмінацією історії (за Регелем, «віссю світової історії») є явління Христа.
Одночасно Ясперс відмовляється прийняти боговтілення за «вісь», справедливо вважаючи, що цей момент має значення тільки для християн. Реальна ж «вісь» світової історії повинна мати значення для всього людства і тому мусить відповідати на питан ня - чи існує в світовій історії такий момент, який міг би бути прийнятий за основу більшістю культур, народів і суспільств, міг би продемонструвати єдність усього людства та його історії.
Ясперс переконаний, що такий момент існує. Він називає його «осьовим часом» і відносить його на період між VIII і II ст. до нашої ери. На його думку, цей час є тим ключовим моментом в історії людства, коли на зміну міфологічній свідомості приходить філософія, а на зміну первісному язичництву приходять світові релігії. Більше того, на його думку, «осьовий час» є моментом народження філософської віри, яка має глибокі корені в світовій традиції і давніша за християнство чи іслам. Так чи інакше, на думку К.Ясперса, «осьовий час» характеризується тим, що в географічне віддалених один від одного народів, держав практично синхронно розгортаються події, які носять самостійний характер. Справді, названий період є унікальним в історії світової цивілізації. В цей обмежений проміжок часу виникають майже одночасно і незалежно один від одного декілька культових центрів, які характеризуються духовною спорідненістю. У Китаї, наприклад, у цей час жили Лао-цзи - творець даосизму і Конфуцій. В Індії створені Упаніщади, де вперше розвинуто вчення про карму й сансару. Тут же живуть Вардхамана-творець філософії джайністів, а також Гаутама, якому волею долі було стати Буддою.
У Греції цей час охоплює ранній і класичний періоди - від Гомера до Сократа, Платона і Арістотеля. У Палестині в цьому проміжку виступають пророки - Ілля, Ієремія, а в Ірані Заратустра вчить про світ, в якому відбувається вічна боротьба із злом.
В цю епоху сформовані основні категорії, якими людство мислить і по сьогодні, закладено основи світових релігій, які і в наш час визначають духовне життя людей.
19. НЕОТОМІЗМ. СОЦІАЛЬНА КОНЦЕПЦІЯ НЕОТОМІЗМУ. Релігія яка за тривалий період свого існування накопичила багато різноманітних способів осмислення природніх і соціальних явищ, безумовно є одним із фундаментальних джерел цінностей і орієнтирів для людини. Способи релігійного осмислення дійсності мають свою специфіку, найпоширеніші серед них є “ілюзія позатілесності” та “містичне прозріння”.
У теоретичному плані пояснити релігійні ідеї, принципи має теологія як система обгрунтування та захисту вчень про бога, його якості, ознаки та властивості, а також комплекс доведень істинності догматики, релігійної моралі. Відмінність філософії від теології, на думку релігійних філософів, полягає в тому, що філософія невзмозі осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму. З огляду на це основне своє завдання всі релігійно-філософські течії вбачають у доведенні необхідності, корисності, загальної значущості релігії для людини. Головне питання релігійної філософії – це питання про ставлення Бога до створення ним світу та до людини і ставлення людини до Бога.
Релігійна філософія дає своє вирішення онтологічних, гносеологічних, космологічних, соціальних та ін. проблем. В основі релігійно- філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Для релігійно-філософської гносеології характерне роздвоєння обєктів на природні та надприродні. Основою пізнання вважають одкровення. зафіксоване в системі догматів. Завдання філософії і науки – допомогти людині наблизитися до одкровення для укріплення віри.
Релігійна філософія представлена різними течіями, які мають спільні риси та ознаки, Проте різні церкви кладуть в основу своїх вчень різні філософські ідеї. Так католицька філософія – це сукупність існуючих у католицизмі філософських течій, таких як неотомізм, тейярдизм, неавгустианізм, “теологія звільнення” та ін.
Неотомізм (Маритен, Жильсон, Мансер, ін) – це відновлене і приспособлене до сучасних умов вчення Ф.Аквінського. одна із головних задач – в ідеалістичній інтерпртації відкриттів і теорій сучасної людини. Вчення неотомістів: 1) формально проголошує права розуму і науки; 2) признаючи існування оточуючого світу незалежно від людини, він здається зовсім близьким поглядам людей, не тронутих ідеалістичною філософією; 3) проголошують своєю задачею створення філософії як світогляду, який дає цілісну картину всієї дійсності.
Неотомісти стверджують, що Бог не тільки створив світ із нічого, а й постійно присутній в ньому. На такому положенні побудована вся “метафізика” неотомістів, їх вчення про буття і про пізнання.
Неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залучає до своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки. це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.
20. НОВІ НАПРЯМКИ В ЗАХІДНІЙ ФІЛОСОФІЇ ХХ СТ.: СТРУКТУРАЛІЗМ, ГЕРМЕНЕВТИКА, ФРЕЙДИЗМ, ПЕРСОНАЛІЗМ.Філософія ХХ ст. на передній план поставила ряд глобальних проблем, які можна обєднати в одну – проблему виживання людства. На початку 20 ст. виникло ряд “нетрадиційних шкіл” і напрямків у філософії.
Структуралізм. Представники: Фуко, Левістрос. Зосереджує увагу не на індивідові, а на культурі вцілому. Головне – виділення певних логічних структур (епістем), які є загальними для культурних явищ. фуко впровадив структурний аналіз в процесі вивчення теорій
Психоаналіз – це загальна теорія і метод лікування нервових і психічних захворювань, запропоноване Фрейдом і одна з теоретичних основ фрейдизму. Він перший зупинився на понятті “підсвідомого”. Справжній зміст поведінки, за Фрейдом, є несвідоме. Реальність завжди залишається непізнана. Психоаналіз є міфологічним. Свідомість у Фрейда – сфера Я.
Персоналізм (Брайтмек, Муньє, Лакруа). Завдання: примирити релігію з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі світогляду лежить переконання в існуванні особистісного начала в людині, бутті. Вихідний пункт – людська індивідуальність, яка усвідомлює сама себе. Прагне до подалання субєктивіського тлумачення людського Я. Субєктам персоналісти протиставляють живу людину.
Герменевтика(Фрідріх Шлейермахер) – філософський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх залежності від контексту культури, в якому він існував, і від культури субєкта, який здійснює інтерпретацію.
21. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ТА ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ ІХ-ХІІІ СТ.
Процес становлення вітчизняної суспільно-філософської думки розпочався приблизно наприкінці X ст. Це був період, коли Київська Русь стинала могутньою слов'янською державою ч визначним економічним, політичним й культурним центром, яким була її столиця Київ. Значною мірою цьому сприяла християнізація Русі, яка сильно впливала на зміну світоглядних і культурно-ціннісних орієнтирів. 988 рік офіційно розділив історію східних слов’ян на язичницький і християнський періоди. На зміну язичницькому світосприйняттю приходить християнізована картина світу. Християнський світогляд стає панівним і цим зумовлюється формування філософського мислення, в цілому, і суспільно-політичного, зокрема.
Центральною філософською проблемою давньоруської філософської соціальної думки була проблема людини. Філософська думка у Київській Русі сприймалась передусім як філософія людини. Завданням цієї думки було наближення людини до ідеалу, смислу її життя та покликання.
Фундаментальними і повчальними у цьому зв'язку постають праці великих князів Володимира Мономаха і Ярослава Мудрого, митрополита Іларіона, які у «Повчанні дітям», «Руській правді», «Слові про закон, благодать й істину» розкривають погляди на історію своєї Вітчизни, на владу, право і віру, педагогіку, на основи гуманізму, добро і зло, життя і смерть, красу і потворність, на розуміння ролі своєї і чужої мови.
Ці ідеї найяскравіше виявились у «Повчанні...» В.Мономаха. Автор виступає як оригінальний мислитель морально-етичного напрямку. Цей твір - духовний заповіт своїм дітям, усім сучасникам, взірець утвердження ідеалу князівського правління, яке найповніше відповідало б інтересам єдності Київської Русі.
Основні питання, які порушує Мономах у творі, - це питання про світобудову, державну владу, сутність людини, її моральність. Спираючись на Святе письмо та писання отців церкви, Володимир Мономах нагадує у творі про Божественну могутність. Він вважає, що навіть серед ночі потрібно співати побожні пісні і бити поклони.
Він закликає допомагати бідним, брати під опіку вдовиць і сиріт, забороняє карати смертю. Велить шанувати священиків, ченців, старших, викинути із серця гордість, позбутись лінощів.
Своїм синам радить виконувати всі обов'язки на війні, усе належне робити самим. Ні на кого ні в чому не покладатись. Гостя треба шанувати, не дивлячись на те, звідки він не прийшов би, бо він розносить славу по світу: про добро або про лихо. В.Мономах вважає, що жінку треба любити, але не давати їй влади над собою. Далі каже: «Що вмієте, того не забувайте, чого не знаєте, того вчіться... і нехай сонце не застає вас у постелі». Можливо, що звідси і пішло Шевченкове «І чужому научайтесь й свого не цурайтесь».
До етичних норм відносяться і вимоги Мономаха до справедливості князівського суду, в основі якого повинна бути правда. Він засуджував смертну кару як форму покарання, стверджуючи, що кожна людина має право на ту тривалість життя, яка визначена Богом.
Спираючись на власний життєвий досвід, закликає ставити державні інтереси вище за особисті. Він різко виступав проти князівських усобиць, дотримуючись загальних принципів концепції суспільного примирення і милостивості.
З ідеями, що висловлені В.Мономахом у «Повчанні», перегукуються думки Климентія Смолятича, що подаються у його творі «Післання, написане Климом митрополитом руським Хомі Пресвітеру, витлумачено Афанасієм монахом». Тут містяться ідеї цілковитої незалежності Русі. Все коло проблем, які порушує Смолятич у творі, має етичне спрямування і підпорядковане з'ясуванню основного питання: що є марнослів'я, славолюбство? У полеміці із Пресвітером Хомою він відкидає як марнослів'я, так і славолюбство, стверджує мораль безумовного обов'язку любові до Бога і ближнього.
Митрополиту Іларіону належить твір «Слово про закон, благодать й істину». Праця має теологічний характер. У кінцевій частині «Слова» міститься похвала князеві Володимиру, у якій Іларіон хвалить останнього за те, що просвітив Русь світом християнської віри.
В інших пам'ятках однією з основних ідей християнства є ідея активної любові до ближнього («Повчання» Володимира Мономаха). Поруч з цими ідеями багато пам'яток пройняті ідеєю любові до рідного краю, Батьківщини, до своєї держави («Слово о полку Ігоревім»).
22.релігійно-філософські погляди Сковороди, козельського
Величезне значення для розвитку української суспільно-філософської думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з Пилипом Орликом (1672-1742 pp.), та відомий як «Конституція П.Орлика» (1710 p.). Хоча ця конституція і не мала юридичної сили, оскільки не набрала чинності в Україні, але її поява свідчила про спорідненість української політико-правової традиції із західно-європейською. Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивовувала національно-державну незалежність України, закріплювала права та свободи козаків та інших соціальних груп українського суспільства, передбачала обмеження влади правом, забезпечувала поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Вона гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й справедливості.
Своєрідним підсумком розвитку української соціально-філософської думки за попередні два століття слід вважати погляди Г.Сковороди (1722-1794 pp.)- Дослідники називали його українським Сократом, Піфагором, Лейбніцем. Його діяльність припала на період наступу Росії на автономні права, національні інтереси українського народу, на здобутки Просвітництва в Україні. Етика є серцевиною філософії Сковороди. Це - наука про людину, її щастя та шляхи його досягнення, про благо, добро і зло, про сенс життя. Досягти щастя, на думку Сковороди, можна тільки тоді, коли чинити за велінням своєї внутрішньої натури, виявом якої є «сродність» з певним видом праці. Пошуки та вірний вибір «сродної праці», тобто праці за покликанням, є істинним виявом людини, її життєдіяльності, ознакою самоутвердження.
Сковорода бум певний, що кожна людина має природний нахил до певного виду діяльності. Така праця є бажаною і виконується із насолодою. І, навпаки, коли людина займається працею, до якої «не лежить серце», коли вона не прагне творчого пошуку в роботі або працює ч примусу, то тоді людина зазнає лиха. «Несродна праця» - головне джерело великого нещастя. Сковорода закликав «жити по натурі», за велінням Божим, тобто по «сродності». «Роби те, для чого народжений», - говорив він.
Сковорода вважав, що «сродність» і «несродність» праці відіграють важливу роль не тільки в індивідуальному, але й соціальному плані. Суспільство, як годинниковий механізм, «тоді ладно може йти, коли кожна людина не лише добра, а й споріднену собі, розлиту по всьому складу діла, відправляє роботу. Це і є бути щасливим, пізнати себе, чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді із загальною потребою».
Як просвітник, Сковорода вважав, що ідеальним може бути лише таке суспільство, яке забезпечує людині реалізацію її творчих здібностей шляхом освіти. Щастя, на його думку, доступне всім, бо природа нікого не обділила. Головне - пізнати в собі «справжню людину». Звідси самопізнання для нього є універсальним способом перебудови самої людини і світу.
Підкреслюючи, що добробут людини і суспільства засновані на праці, мислитель бачив різницю між процесом праці та її результатами. Останній є продуктом для споживання і його основне призначення - просте підтримання життя. Насолода від процесу споживання не може бути істинною. Такою насолодою може бути сам процес «сродної» праці.
Потрібно відмітити, що вчення про «сродну» працю мало дещо утопічний характер у період поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі думати про те, щоб проста людина вільно обирала ряд професійних занять, які приносили б їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і «сродна» праця несумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують гноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто живе з правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством, як-то кажуть «вміє жити».
Отже, творча спадщина Г.Сковороди є важливим вузловим пунктом у розвитку філософської та соціально-філософської думки України. У його філософії досить зріло, виразно і чітко виявилися такі специфічні риси української світоглядної ментальності, як антеїзм («сродність» Людини всьому світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне у своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм («серце - всьому голова»)
23. Філософські та суспільно-політичні погляди Шевченка, Куліша. Костомарова.
Визначну роль у суспільно-політичному житті України відіграло Кирило-Мефодіївське товариство - таємна антикріпосницька організація, яка була створена в Києві у січні 1846 року. Його засновником були М.Костомаров, В.Білозерський та П.Куліш. У квітні до нього вступив і Т.Шевченко. Члени товариства різнилися своїми поглядами, але одностайними були щодо необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення українського народу. В програмних документах, якими були «Статут і правила товариства», а також «Книга буття українського народу», розвивались ідеї щодо самобутності українців, необхідності встановлення справедливого суспільного ладу, де всі люди будуть рівними, а земля перейде у власність народу.
Царський уряд у 1847 р. жорстоко розправився із товариством. Головні його діячі були засуджені до ув'язнення у Петропавловській фортеці, а потім підправлені на службу у великоруські губернії з одночасним перебуванням під найсуворішим наглядом поліції. Т.Г.Шевченко був підданий більш як на десять років у солдатчину із «височайшою» забороною «писати й малювати».
Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 pp.) - видатний український поет, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності українського народу. Щоправда, в роки радянської влади формувалась думка про Шевченка як про революціонера-демократа, ідеолога селянської революції, інтернаціоналіста, матеріаліста, войовничого атеїста. Виключення складають дослідження творчості поета-мислителя за кордоном Д.Чижевським, В.Лепким, Д.Донцовим та іншими українськими вченими, в яких Шевченка показано не тільки як викривача й борця проти соціальної несправедливості, але і як палкого прихильника національного визволення українського народу. Будучи прихильником дружби українського народу з іншими народами, Шевченко відстоював принцип рівності в цій дружбі, поваги один до одного з боку кожного народу. Поет не бажає зла жодному народові. В «Молитві» він просить Бога, щоб той послав «усім нам вкупі на землі єдиномислія, братолюбія, любові між людьми». Характеризуючи світогляд Шевченка, належить визнати, що центральне місце у ньому відводиться проблемі людини. Природа, історія, культура, релігія, всі події підпорядковані різним героям його творів. Такий антропоцентричний підхід поета-мислителя говорить про те, що він в людині цінує насамперед вічні, загальнолюдські якості і немає значення, якої нації є людина, якої віри чи соціального стану. Всім він бажає щастя, волі і добра.
Своєрідними є погляди М.Костомарова (1817-1885 pp.) на суспільство, на історію. У своїй історіософії М.Костомаров виходив із ідеї про те, що «основним початком суспільного і політичного життя, вивченням яких займається історія, є народ». Тому мета історичних досліджень полягає у вивченні народного життя у всіх його рочгіїлужі-иііях. Що ж стосується держави, то вона, на його думку, с «більш шіішдкоиим наслідком завоювань, а ніж необхідним наслідком географічних та етнографічних особливостей народного життя».
Активним учасником Кирило-Мефодіївського товариства був Пантелеймон Куліш (1819-1897 pp.). Розглядаючи його творчість, слід зазначити, що більшість дослідників зазначають суперечливість і непослідовність його поглядів. Непослідовною є, наприклад, його позиція щодо самовизначеності України, її державності. Відводячи особливу роль у ставленні української державності національній культурі, просвіті, Куліш не зважає на політичне самовизначення України. Для нього - важливе етнографічне самовизначення, оскільки, на його думку, український народ «складає націю в розумінні етнографічному, а ніяк не в політичному».
Однак, у Куліша є провідна ідея, яка складає внутрішню єдність. Це - ідея України. Всь світ для Куліша розділився на дві протилежні сторони, на дві групи: на ту, що за Україну, і ту, що проти неї. Це призвело його до принципу «подвійности людини, двох природ, двоякого єства - душі». Так виникає у нього ідея «внутрішньої» людини і «зовнішнього» в ній. Головну свою увагу він спрямовує на «внутрішню людину», в якій самим істотним є глибина душевна, яку Куліш називає «серцем». «Серце», на його думку, є «глибоке», «таємне», «невідоме нікому». Він порівнює серце із «глибоким колодязем», з якого «води не дістати», так і серця нікому не збагнути. Через «серце», на думку Куліша, людина спілкується із Богом, та й воно саме є божественним, є найкращим даром Бога, найпевнішою, найпростішою дорогою до небес. Тому важливо очистити серце від всякої скверни, зробити його храмом Божим.
24. Філософські та соціальні погляди громадців: Потебня, Драгоманов.
На увагу заслуговують суспільно-філософські погляди громадівців: М.Драгоманова та О.Потебні.
Михайло Драгоманов (1841-1895 pp.) - мислитель ї громадський діяч, історик та публіцист. На формування його світогляду мали вплив твори російських революціонерів-демократів, соціалістів-утопістів та інш. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався після еміграції за кордон з причин «неблагодійності». Свої погляди сам він називав позитивізмом. У розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював християнство. На його розуміння суспільства певним чином вплинув марксизм, хоч вчений і звертав увагу на недопустимість перебільшення економічного фактора в розвитку суспільства.
Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні головною одиницею суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства він вважав покращення життя людини. Разом з тим вчений творить оригінальну соціологічну концепцію, згідно з якою наголошує на поняття «громада». Основною формою організації суспільства проголошується вільна спілка громадян, об'єднаних спільною мовою. Народи з окремою мовою становлять нації. Звертає на себе увагу близькість поглядів Драгоманова до поглядів Прудона щодо мирної еволюції суспільства.
Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманістичний характер, відповідав ідеалам і прагненню українського народу до самостійної державності.
Інший представник громадівців Олександр Потебня (1835-1891 pp.) багато уваги приділив такому важливому феномену суспільного розвитку як мова. В цьому плані він іде за німецьким вченим В.Гумбольдтом, застосовуючи його загальні ідеї до питань розуміння української ментальності. Він не поділяв точки зору представників так званих теорій свідомо-умисного створення мови та її божественного походження. Йому ближче погляд Гумбольдта про мову як не на якийсь мертвий матеріал, а як на діяльність, процес постійного творчого зусилля духу. Мова є знаряддям думки.
У мові О.Потебня вбачав основну ознаку народу. Все інше (географічне середовище, державність, єдність побуту, звичаїв та інш.) є похідним від неї. Ця ознака є нічим незамінною і обов'язковою умовою існування народу. Якщо народ позбавиться цієї ознаки, то це буде смертю його душі. Він «розмиється», «розчиниться» серед інших людей, втративши те, чим він передусім відрізняється від них.
Потебня рішуче виступив проти царського указу від 18 травня 1876 р., у відповідності з яким українська мова повністю заборонялась, а відтак і українській нації загрожувала загибель.
Звертаючись до історії української мови, народної творчості, Потебня теоретично обгрунтував право народу мати свою рідну мову, свою національну культуру, тобто право народів на самостійне співіснування та розвиток.
.
26. Філософське осмислення світу в укр.літературі: Франко, л.Українка, Коцюбинський
У розвитку суспільно-філософської думки в Україні в другій половині XIX - початку XX ст. важливе місце займає творчість Лесі Українки, І.Франка та М.Коцюбинського.
Світогляд Лесі Українки (1871-1913 pp.) формувався під впливом філософсько-соціологічних поглядів Т.Шевченка, І.Франка та ін. Не обминула її на певному етапі і зацікавленість ідеями марксизму, щоправда, в його небільшовицькому тлумаченні. Проте вона залишалась на позиціях послідовного демократизму, намагаючись поєднати справу національної свободи із справою свободи соціальної, та захист прав нації із захистом прав людини. У загальному корпусі творів Л.Українки можна виділити три головні проблеми. У центрі першого стоїть проблема самовизначення українського народу; другого - комплекс питань морально-стичного характеру; третього - система складного філософського світобачення письменниці з його нерідко суперечливими тенденціями, де християнське полемізує із язичницьким, особисте із суспільним, злободенне із вічним. Український дух, національна ідея присутні в багатьох творах Л.Українки. Незважаючи на сумніви, вона вірить у свій народ та в його силу, закликає люд до національного пробудження, до виступу і боротьби проти неволі й «національної» ганьби.
Важливе місце в українській соціально-філософській думці належить спадщині Івана Франка (1856-1916 pp.). Він є класиком української літератури, видатним мислителем, філософом, соціологом. Брав активну участь у національно-визвольному русі в Галичині, входив до керівництва української радикальної партії, яка прагнула запровадити спосіб виробництва на колективних засадах власності, виступала за надання землі селянству. І.Франко цікавився марксизмом. Щоправда, в радянські часи утверджувалась думка, що І.Франко був досить близьким до марксизму, матеріалізму (і, звичайно, атеїзму). Справді, у своїх соціально-філософських шуканнях І.Франко звертався до марксизму. Та якщо у ранніх його творах («Що таке соціалізм?» та ін.) помітним є досить критичне його ставлення до марксизму, то в пізніших («Що таке поступ?») І.Фракно прагне по-справжньому з'ясувати сутність цього вчення. Радянські дослідники, як правило, вилучали з його творів ті місця, де було показано його критичне ставлення до марксизму та до матеріалізму.
Трійцю великих представників української літератури кінця XIX - початку XX ст. завершує М.М.Коцюбинський. Михайло Коцюбинський (1864-1913 pp.) - письменник і мислитель. Проблеми внутрішнього світу людини, її складних відносин із природою, відчуження, втрата людиною органічного зв'язку з природою є одним із важливих принципів його світогляду.
27. Філософські і суспільно-політичні погляди видатних представників Закарпатського краю.
Хоч Закарпаття до його возз'єднання із Україною в 1945 році завжди було під владою іноземців, та не дивлячись на це, воно аж ніяк не заслуговує назву типу «Африка в центрі Європи», «Земля без імені» (Ольбрахт, Анна Зегерс). Про це свідчить тот факт, що тут зросло багато освічених людей, серед яких були й імена європейської величини. До них належали: М.Андрелла, А.Ф.Бачинський, І.Орлай, П.Лодій, М.Балудянський, Ю.Гуца-Венелін, Н.Кукольник, МЛучкай, А.Добрянський, О.Духнович, Є.Фенцик, А.Волошин, Ф.Потушняк та інші.
Одним із просвітників Закарпаття був А.Ф.Бачинський (1732-1809 pp.). Його роль у становленні ідеології просвітництва була переважно ініціативною і проявлялась в основному у культурницькій діяльності. Керуючи Мукачівською єпархією, А.Бачинський заснував богословську семінарію і єпископську бібліотеку, зібрав і залишив після себе близько 9 тисяч томів і вимагав від священиків на місцях організувати при церквах школи з рідною мовою навчання, домагався виділення додаткових місць для молодих закарпатців у вузах Львова, Відня, Трнави. Він таємно посилав двох монахів до Києво-Печерського монастиря для ознайомлення з церковним і духовним життям України. У 1804 р. видав 5-ти томну «Біблію».
Великий внесок у розвиток суспільно-філософської думки вніс Михайло Андрійович Балудянський (1769-1847 pp.). Його наукові погляди у повній мірі сформувались, коли він на запрошення І.Орлая, який на той час працював у С.-Петербурзі, теж прибув туди. Це сталось у 1803 році. Тут він спочатку працював у педагогічному інституті, а потім стає першим ректором С.-Петербурзького університету. Працюючи в університеті, М.Балудянський популяризує вчення Руссо про природне право і його ідеї народного суверинітету, викладає новітні системи буржуазної політекономії, зокрема А.Сміта. У ряді своїх творів («Національне багатство. Зображення різних господарських систем», «Про розподіл і оборот багатства») він розвиває антикріпосницькі погляди. В центрі всіх його теоретичних побудов стояло питання про відміну кріпосного права.
На особливу увагу заслуговують суспільно-філософські погляди Юрія Івановича Гуци-Венеліна (1802-1839 pp.). Хоч за фахом він був лікарем, та великою мірою його цікавили проблеми історії і філософії. До його честі, саме у цих галузях він досяг значних успіхів, що принесло йому європейське визнання. Услід за М.Ломоносовим, Гуца-Венелін піддає науковій критиці норманську теорію походження Київської Русі. У своїй роботі «Древніе и ньшешніе Болгаре в политическом, народописном, историческом и религиозном их отношении к россиянам» на основі лінгвістичних та історичних даних, він доводить, що болгари не тюркського, а слов'янського походження. Тому вченого шанують в Болгарії і по сьогодні. Гуца-Венелін по праву вважається одним із родоначальників російського слов'янознавства.
Заслуговують на увагу і суспільно-філософські погляди Василя Довговича (1783-1849 pp.). Він народився у с.Золотареві поблизу Хуста. Початки освіти здобув у місцевого дяка та священика. Потім нижчі латинські класи здобув у Сиготі (Мараморощина), а філософську - у Великому Варадині, Трнаві та Ужгороді. Тривалий час працював священиком у с.Довге, що на Іршавщині. Від назви цього села він і прийняв псевдонім Довгович. Потім працював у с.Великі Лучки на Мукачівщині.
Важливе місце в розвитку суспільно-філософської думки : займають погляди Олександра Васильовича Духновича (1803-1865 pp.). Згідно із рішенням ЮНЕСКО в 2003 році було широко , відзначено 200-річчя від дня народження вченого. Народився він 24 квітня 1803 року в с.Тополя Гуменського округу на Словаччині в сім'ї сільського священика. Батько його був прогресивною людиною й намагався в такому дусі виховати й сина. Освіту здобув він в Ужгороді у народній школі та гімназії, духовну - в Пряшеві та Кошице. Працював у Пряшеві, а з 1838 року - в Ужгороді. Добре знав запити народу, складності Австрії як держави. І цілком закономірно, що один із дослідників історії Закарпаття назвав його народолюбцем (Ф.Арістов). Та можна додати й таке до цієї характеристики О.Духновича: він не тільки любив свій народ, але й прагнув здобути для нього національну волю, краще життя. Він уже в 40-х роках XIX ст. зайняв чітку; позицію, спрямовану проти влади Габсбургів та угорських магнатів, які намагались денаціоналізувати автохтонне населення краю, змадяризувати та онімеччити його, позбавивши власної історії, національної свідомості.
28. Релігійна та ідеалістична філософія в Росії в другій половині
ХІХ - поч. хх ст.
Вагому частку в розвиток соціально-філософської думки внесли російські мислителі кінця XIX - початку XX століть: В.Соловйов. М.Бердяєв, М.Фйодоров, К.Леонтьєв, Є.Трубецькой, В.Розанов, С.Булгаков, Л.Карсавін, Г.Шпет.
Названі визначні діячі Росії не були свого часу нею визнані, оскільки їх вважали виразниками духовного життя минулого, їх філософія носила в основному ідеалістичний характер.
Одначе, ними було висловлено немало ідей, які випереджали хід тогочасної дійсності. Вони прагнули відвернути кризу вузькотехнічного розвитку цивілізації, говорили з позицій російського космізму про необхідність нових відносин між природою і людиною. Ці мислителі акцентували увагу на проблемах моралі, цілісності людської свідомості, єдності всього людства.
Так, одна із найважливіших частин філософської системи Володимира Сергійовича Соловйова (1853-1900 pp.) становить його вчення про мораль (так звана етика всеєдності). Про це йдеться в його праці «Виправдання добра. Моральна філософія». Філософ доводить, що цей смисл визначається добром. чистим, коли воно нічим не обумовлене; повне, оскільки воно все собою обумовлює; сильне (дійове), бо воно всупереч усьому здійснюється. Цими внутрішніми властивостями добра і визначається життєве завдання людини. Підсумовуючи свою думку, Соловйов стверджує, що моральний сенс життя «полягає в служінні добру, чистому, всебічному і всесильному».
Багато уваги суспільно-політичним проблемам приділяє і Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948 pp.). Вихідним і головним поняттям своєї філософської концепції М.Бердяєв вважає поняття «свободи». Свободу він тлумачить як вільний дух. Носієм же вільного духу стає людина. В людині є все: від каменя до божества. Звеличуючи людину, Бердяєв визнає верховенство і виключне місце особистості у всесвіті. Людина, на його думку, це не тільки вінець природи, але й центр всесвіту. У творі «Сенс буття» він, не шкодуючи фарб і епітетів, підкреслює велич і могутність людини. Вченням про свободу і про людину Бердяєв, по суті, заклав важливі підпалини філософії екзистенціалізму.
У працях М.Бердяєва значне місце відводиться питанням марксизму й комунізму. Цій проблемі присвячено ряд його публікацій: «Дух російської революції», «Витоки й сенс російського комунізму».
Витоки й суть «російського комунізму» Бердяєв шукав у російській душі, в особливостях складності її історичної долі, у протиборстві східного і західного елементів. Саме це й зумовило, на його думку, поєднання в «російській душі» таких рис, як революційність і максималізм, з одного боку, та релігійність і догматизм, з другого. Це і спричинило тоталітарне і догматичне сприйняття російською інтелігенцією різних теорій і вчень Заходу (утопічного соціалізму, гегельянства, матеріалізму). Типовим представником російської інтелігенції у цьому відношенні, на його думку, був В.Ленін - основоположник більшовизму. У світогляді і практичній діяльності «вождя» певною мірою, на його думку, виявилися усі суперечності і особливості «російської душі».
Оригінальним підходом до розв'язання традиційних проблем російської соціально-філософської думки є погляди Миколи Федоровича Фйодорова (1829-1903 pp.). Так, аналізуючи суспільство і його історичне минуле, Фйодоров характеризував його як неперервний ланцюг винищення одних народів іншими, витіснення старшого покоління молодшим, як сукупність відношень, просякнутим духом ворожості. Це, гадає він, є результатом залежності людини від природи, підпорядкованої законам скінченності й смерті. У таких умовах кожна окрема людина вимушена розв'язувати, перш за все, проблеми самозбереження, що неминуче приводить до її самоізоляції.
На його думку, суспільний лад, який базується на подвійному егоїзмі, є «зооморфним», «неповноліттям» людства. Щоб людство змогло подолати свій аморальний стан, воно повинно побачити, перш за все, свого головного ворога в особі стихійних сил природи й об'єднатись для боротьби з ними. Основу цього Фйодоров бачив у моральному обов'язку синів і доньок людства, у такому ставленні до своїх «пращурів», «батьків», до всіх померлих, яке полягає у «воскресінні», у поверненні життя, що відібране у них іншими людьми в процесі боротьби чи з іншими людьми, чи з природою, чи внаслідок воєн, голоду або природних стихій.
Ще один із представників суспільно-філософської думки цього періоду Євген Миколайович Трубецькой (1863-1920 pp.) прагне ввести в політику такі поняття, як «етика», «совість» та «гідність». Ігнорування та забуття цих понять загрожує Росії катастрофою. С.Трубецькой виступає за правову державу, за те, щоб демократичні начала було включено в конституційні норми. Поєднання цих начал, на його думку, зумовить життєдіяльність держави, яка буде побудована на них. Перед Росією стоїть завдання-«перетворити демократизм із рослини дикої в рослину культурну».
Цікавими поглядами щодо розвитку історії, суспільства є думки, висловлені у працях Костянтина Миколайовича Леонтьева (1831-1891 pp.). На думку К.Леонтьева, як і М.Достоєвського, красу слід визнати загальним критерієм оцінки явищ навколишнього світу. У соціокультурній сфері пріоритетною цінністю слід вважати різноманітність національних культур, їх несхожість між собою, що досягається на етапі найвищого розвитку.
До теорії культурно-історичних типів М.Данилевського Л.Леонтьєв робить суттєве доповнення, що має есхатологічне забарвлення: людство житиме до того часу, доки буде здатним до розвитку самобутніх національних культур. Уніфікація людського буття, поява подібних рис в суспільно-політичній, моральній, побутовій та ін. сферах є ознакою не тільки послаблення внутрішніх життєвих сил різних народів, їх рухом до стадії занепаду, але й наближенням усього людства до загибелі.
Велику увагу проблемам сім'ї, шлюбу, релігії та християнства приділив Василь Васильович Розанов (1856-1919 pp.). Це було не тільки теоретизування навколо названих проблем, але і його роздуми про власну долю та своє життя.
Роздуми Розанова про сім'ю привели його до пошуку справжнього або, як він висловлювався, «релігійного», «священного» обгрунтування сім'ї. Результатом цих шукань стали такі його висновки: священною субстанцією сім'ї може бути тільки релігійне усвідомлена стать. На думку Розанова, стать для людини це не функція, не орган, а всеохоплюючий принцип життя. Смерть є феноменом втрати людиною статі, свого роду, кастрацією світу.
Стать для Розанова - це одночасно і теїстичний, і космологічний початок. Зв'язок статі з Богом є, на його думку, потаємним ядром старого Завіту і всіх давніх релігій. У всякому випадку, саме звідси виводить Розанов святість і непохитність сім'ї.
29.СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНА СУТНІСТЬ СВІДОМОСТІ. Свідомість - одне з найдивовижніших явищ світу. Пізнання ЇЇ природи є найскладнішою з філософських проблем Свідомість дозволяє людині осягати найпотаємніші сторони світу, сама залишаючись при цьому незбагненною. Сучасній людині відомо, що відбувається в надрах Сонця та глибинах атому, але менш за все вона знає про свій внутрішній духовній світ, свою психіку та свідомість, не завжди може володіти собою та керувати власною поведінкою.
Проблема свідомості має велике особисте значення для кожної людини. Суспільство не може розв'язати багатьох особистих проблем кожної окремої людини. Воно створює для цього тільки відповідні умови. Основні проблеми власного життя людині приходиться розв'язувати самій і робить вона це у відповідності з своїм розумінням, або, навпаки, нерозуміння чогось. Як успіхи, так і помилки, які людина робить при цьому, великою мірою залежать від рівня її знань та свідомості.,
Свідомість не може розглядатись матеріальною сама по собі, а тільки через зв'язок із своїм носієм, яким є людина з її вищою нервовою діяльністю. Отже, свідомість - це специфічна людська форма відображення духовного освоєння світу, властивість високоорганізованої матерії - людського мозку, яка полягає у створенні суб'єктивних образів об'єктивного світу, в отриманні, зберіганні та перетворенні інформації, у виробленні програм діяльності, спрямованої на розв'язання певних завдань, в активному управлінні цією діяльністю. Свідомість - це зв'язана з мовою функція людського мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, у мисленній побудові дій та передбаченні їх результатів. Кажучи стисло, це суб'єктивний образ об'єктивних речей
30. ОДИНИЧНЕ, ОСОБЛИВЕ I ЗАГАЛЬНЕ
Одиничне, особливе i загальне — категорiї матерiалiстичної дiалектики, якi вiдображають зв’язок, взаємозалежнiсть i взаємопереходи явищ об’єктивного свiту. Суб’єктивнi iдеалiсти заперечують загальне, перетворюючи одиничнi явища в комплекси чуттєвихъ сприйнять. Об’єктивнi iдеалiсти трактують одиничнi явища як щось неважливе i неiстотне, перетворюючи загальне в продукт чистої мислi.
Одиничне — це об’єкт iз сукупнiстю всiх своїх властивостей, що вiдрiзняють його вiд iнших об’єктiв i складають його кiлькiсну i якiсну визначенiсть.
Загальне — це єдине в багатьох об’єктах. Єднiсть може виступати у формi схожостi або загальностi властивостей, вiдношень предметiв, якi об’єднуються в певний клас, множину. Одиничне, особливе i загальне вiдбивають реальнi явища, певнi явища об’єктивної дiйсностi.
Свiт складається з одиничних явищ, але цi явища iснують не iзольовано, а в зв’язку одне з одним. В силу спiльних джерел походження, завдяки рядовi однакових рис i внутрiшнiй взаємозалежностi тi чи iншi одиничнi явища об’єднанi в групи, що мають рiзну спiльнiсть. Так, наприклад, iндивiдуальнi рослини i тварини (“одиничне”) об’єднанi у вiдповiднi види (“особливе”) i ради (“загальне”). Кожне одиничне явище у природi, кожен предмет матерiальний — це їх з’єднує, в єдине цiле — в природу, матерiю.
Одиничне, особливе i загальне являють собою рiзнi сторони єдиного цiлого.
31. ПРИЧИНА I НАСЛIДОК
Вчення про причиннiсть виникло ще в стародавнiй фiлософiї. Категорiю причина давнi матерiалiстичнi школи вживали в основному у двох значеннях: як матерiю, з якої складаються усi речi i, як рух, який перетворює категорiю у речi, а речi — в матерiю. На противагу такому розумiнню причинностi iснує й iнше — iдеалiстичне. Згiдно з ним причиннiсть зумовлена свiдомiстю суб’єкта окремої людини (суб’єктивний iдеалiзм) або абсолютною, позаприродньою свiдомiстю (об’єктивний iдеалiзм).
Причина — це рiч, властивiсть, фактор, явище, якi при взаємодiї з iншими речами властивостями, факторами i явищами з необхiднiстю творять новi речi, явища, властивостi, фактори. Те що породжується дiєю причини, є наслiдком.
Матерiалiстична фiлософiя вважає, що поява тих чи iнших речей, процесiв дiйсного свiту не залежить вiд якоїсь надприродньої сили, або вiд нашого “Я”. Причнно-наслiдковi зв4язки є об’єктивними, вiчними i необхiдними, як вiчною i необхiдною є й сама матерiя.
Iдеалiстична фiлософiя заперечує об’єктивний характер причинностi — що наз. iндетермiнiзмом. Детермiнiзм визнає причинну зумовленiсть усiх явищ, суспiльства i людського мислення.
Причина i наслiдок знаходяться в дiалектичному взаємозв’язку. Взаємодiя причини i наслiдку полягає в тому, що причина передує наслiдку й iснує одночасно з ним. Якщо допустити, нiби причина iснує в один час, а наслiдок — в iнший, тодi причнний зв’язок неможливий. Причина в часi передує наслiдковi i зумовлює його. Але це не означає, що будь-яке явище, яке передує наступному, перебуває з ним у причинному зв’язку.
Категорiї причини i наслiдку мають методологiчне i свiтоглядне значення. Принцип причинностi спрямовує пiзнання на розкриття ранiше невiдомого.
32. ЧАСТИНА I ЦIЛЕ
Частина i цiле — категорiї, якi вiдображають вiдношення мiж сукупнiстю предметiв чи їхнiх сторiн, елементiв i зв’язками, що їх об’єднує i приводить до появи у цiєї сукупностi нових властивостей та закономiрностей, не притаманних предметам, сторонам, елементам у їхнiй розчленованостi.
Категорiї частина i цiле характеризують також загальний рух, пiзнання, яке починається з нероздiльного уявлення про цiле, переходить до аналiзу, розчленування цiлого на частини i завершується вiдтворенням об’єкта в мисленнi у формi конкретного цiлого.
При утвореннi цiлого виникає нова якiсть, яка не зводиться до суми властивостей частин, проте вона визначається саме частинами — їх кiлькiстю i певним типом їхньої взаємодiї. Дiалектика вважає, що пiзнання цiлого може бути лише при умовi знання властивостей його частин, i навпаки, дослiдження частин має спиратися на попереднє знання цiлого.
Особливу складнiсть являє органiчне цiле — така форма зв’язку об’єктiв, коли утворювана ними цiлiсть реалiзує свою здатнiсть до саморозвитку.
СТРУКТУРА, СИСТЕМА, ЕЛЕМЕНТ
Система— це сукупнiсть певних елементiв, мiж якими iснує закономiрний взаємозв’язок та взаємодiя.
Елементом є нерозчленований у цiй системi компонент складних матерiальних утворень чи теоретичних побудов. У давнiх фiлософських системах пiд елементом розумiли нерозчленованi конкретнi види речовини (вода, вогонь, земля, повiтря).
Структура — це форма (спосiб) внутрiшньої органiзацiї об’єкта, форма зв4язку його елементiв у повну цiлiснiсть.
Системою є кожен предмет чи явище реальної дiйсностi, мислення i пiзнання, якi складаються з реально вiдокремлюваних частин, об’єднаних в єдине цiле.
У залежностi вiд природи елементiв, системи подiляють на матерiальнi, тобто такi, що є об’єктивною реальнiстю (цивiлiзацiї, галактики) та iдеальнi, такi, що вiдображають суб’єктивний свiт людини (поняття, судження, теорiї). У залежностi вiд кiлькостi елементiв системи можуть бути простi та складнi, а у залежностi вiд характеру зв’язку мiж елементами — динамiчнi i статистичнi (випадковi).
Будь-яка система хараткеризується багатоструктурнiстю. справа в тому, що елемент, входячи у структуру, взаємодiє з iншими елементами не повнiстю, а лише певними сторонами. Однi й тi ж елементи, взаємодiючи рiзними сторонами, можуть утв. рiзнi структури.
У процесi функцiонування системи можлива замiна елементiв системи на якiсно iншi, але такi, що мають деякi подiбнi властивостi.
33. ДIАЛЕКТИКА ЯКIСНИХ I КIЛЬКIСНИХ ЗМIН
Одним iз законiв дiалектики є закон взаємопереходу кiлькiсних i якiсних змiн. Цей закон вперше був описаний Гегелем. Гегель говорив, що тi чи iншi предмети i явища можуть змiнюватись — зменшуватисьабо збiльшуватись у кiлькiсному вiдношеннi. Якщо цi кiлькiснi змiни протiкають у межах специфiчної для кожного предмета i явища мiри, то їх якiсть залишається незмiнною. Якщо ж зменшення або збiльшення вийде за межi своєї мiри, то це з необхiднiстю приведед до якiсних iмн: кiлькiсть породить нову якiсть. Гегель звертав також увагу i на зворотнiй процес, а саме перехiд якостi у кiлькiсть. Гегель пiдкреслював, що згiдно з цим законом перехiд вiд однiєї мiри до iншої, вiд однiєї якостi до другої здiйснюється у формi стрибка як перериву поступовостi кiлькiсних змiн.
Поняття якостi вiдображає вiдносну сталiсть речi, її структурнiсть, цiлiснiсть, внутрiшню визначенiсть, що забезпечує вiдмiннiсть цiєї речi вiд усiх iнших речей.
Поняття кiлькостi характеризує ступiнь прояву тiєї чи iншої властивостi або якостi, воно вказує на такi сторони речi, як число i величина.
Кiлькiсть невiддiльна вiд якостi, кiлькiсть завжди є кiлькiстю певної якостi, а якостi вiднов. певна кiльк.
Дiалектика якiсних i кiлькiсних змiн виражається через категорiї стрибка, а в суспiльних науках революцiї i еволюцiї. Будь-яка якiсна змiна означає стрибок у розвитку. Еволюцiя вказує на поступовi змiни, якi не приводять до якiсних змiн. Революцiя — це змiни, що породжують змiну якостi. Тому поняття революцiя i стрибок є близькими.
Стрибок — перехiд вiд однiєї до iншої якостi.
Закон переходу кiлькiсних змiн у якiснi i навпаки має свiтоглядне i методологiчне значення. Вiн є законом не тiльки розвитку об’єктивної реальностi, але й законом пiзнання механiзму розвитку.
34. ЄДНIСТЬ I БОРОТЬБА ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ. КАТЕГОРIЇ ТОТОЖНОСТI, СУПЕРЕЧНОСТI. ВИДИ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ
Закон єдностi i боротьби протилежностей вперше описав Гегель. Вiн доводив, що дiйснi протилежностi постiйно знаходяться у станi взаємопроникнення, що вони взаємозв’язанi i взаємодiючi тенденцiї. Нерозривний взаємозв’язок i взаємопроникнення протилежностей виражається в тому, щол кожна iз них у ролi своєї протилежностi має не просто якусь iншу, а саме свою протилежнiсть. Закон єдностi свiту i пiзнання здiйснюється шляхом роздвоєння єдиного на взаємовключаючi протилежнi моменти, боротьба якщо з одного боку хар. систему як цiле, а з iншого боку — складає внутрiшнiй iмпульс її розвитку.
Суперечнiсть — це наявнiсть в об’єктi протилежних, взаємовиключаючих сторiн, властивостей, якi в складi даного об’єкта iснують лише у взаємномузв’язку.
Протилежнiсть — це сторона суперечностi.
тотожнiсть вказує на те, що два протилежнi начала, що властивi тiй чи iншiй системi, предмету, взаємозумовлюють одне одного.
Види суперечностей:
Внутрiшнi — це взаємодiя протилежних сторiн всерединi об’єкта (напр. всерединi даного вида тварин).
Зовнiшнi — взаємодiя протилежностей, що вiдносяться до рiзних об’єктiв (напр. мiж суспiльством i природою).
Антагонiстичнi суперечностi — це така характеристика єдностi двох протилженостей, при якiй те, що їх роз’єднує, переважає над тим, що об’єднує.
Неантагонiстичнi суперечностi навпаки: це така єднiсть двох протилежностей, при якiй те, що їх об’єднує, переважає над тим, що їх роз’єднує.
Основнi — якi вiдiграють основну роль в розвитку (є неосновнi).
Головнi — тi, якi набувають вирiшальну роль на певному етапi розвитку явища (є неголовнi).
35.ПОНЯТТЯ СУСПІЛЬСТВА. ЙОГО ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ. Поняття суспільства вживається в широкому і в вузькому значенні. У широкому розумінні воно є су купністю усіх способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного. У вузькому розумінні суспільство становить структурно або генетично певний тип (рід. вид, підвид і т.п.) спілкування, що постає як історич но визначена кількість або відносно самостійний елемент стійкої цілісності. Отже, суспільство - це су купність людей, об'єднаних конкретними інтереса ми, погребами, взаємними симпатіями або певним видом діяльності.Основною ознакою суспільства є територія, на якій складаються певні соціальні зв'язки. Здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків – друга важлива ознака суспільс тва. Основними умовами існування суспільства є ма теріальне виробництво, природа та демографічний фактор.Сучасний стан суспільства вимагає нормального функціонування у ньому принаймні наступних основних елементів: 1)сфера матеріально-виробничої діяльності; 2)сфера еко номічної діяльності; 3)сфера побуту та сімейних стосун ків; 4)сфера соціальних відносин, органів та інституцій (у тому числі - органів управління різного рівня); 5)сфера духовного життя суспільства. Названа сукупність елементів суспільно го життя: а) забезпечує задоволення усіх основних життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, твор чих та духовних); б) утворює цілість суспіль ного "організ ма"; в) створює умови для історичного процесування суспі льства; г) дає змогу з'ясувати, що саме та з якими особливос тями змінюється у суспільній історії. Слід говорити про те, що всі названі елементи повинні бути в оптимальних відно синах, що кожен із них повинен викону вати свою функцію у межах системи, не підміняючи, не применшуючи і не галь муючи всі інші. Якщо ж у будь-якому з цих елементів суспі льної системи починають відбуватися руйнівні, кризові про цеси, то це неодмінно позначиться на якості та функціону ванні всіх інших. Інколи стверджують, що без успіхів еко номіки або без розумної політики не може бути нормального суспільного життя. Це слушно, але так само не може його бути без стабільної сім'ї, без нормального функціонування культури, без законності та мора.
СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА
Суспільство – організована соціальна спільнота, яка характеризується доволі високим ступенем єднос ті, почуттям своєї відмінності від інших спільнот такого роду, існує достатньо висока інтенсивність взаємного впливу між її членами, поєднаними між собою подібністю умов життя поділом праці, нормами поведінки.
Розгляд історії як процесу передбачає виділення у ньому як мінливих (динамічних), так і сталих (статич них) елементів. Без фіксації в історії сталих моментів ми навряд чи змогли б зафіксувати її рух. Окрім того, важливо також знати, що перебуває в історичному русі. Реальна історія людства — це рух у часі, який здійснює певна суспільна організація або структура. В історії виникали та зникали різні форми організації суспільного життя. Але сьогодні ми можемо сказати: розвинене суспільство має певну, більш-менш устале ну структуру. У її основі лежить необхідність забезпе чення основних життєвих потреб та виявлень людини (що ще раз засвідчує: не людина існує для суспільства, а форми суспільної організації — для людини). Сучас ний стан суспільства вимагає нормального функціону вання у ньому принаймні наступних основних елемен тів: 1)сфера матеріально-виробничої діяльності; 2)сфера економічної діяльності; 3)сфера побуту та сімейних стосунків; 4)сфера соціальних відносин, органів та інституцій (у тому числі - органів управлін ня різного рівня); 5)сфера духовного життя суспільст ва. Названа сукупність елементів суспільного життя: а) забезпечує задоволення усіх основних життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих та духовних); б) утворює цілість суспільного "організма"; в) створює умови для історичного проце сування суспільства; г) дає змогу з'ясувати, що саме та з якими особливостями змінюється у суспільній істо рії.
Які із зазначених елементів суспільного життя мо жна було б вважати основними, базовими для суспіль ного життя? Слід підкреслити, оскільки йдеться саме про системний характер суспільного життя, то в сис темі не можна якісь окремі елементи розглядати як провідні, а інші — як другорядні. Системна якість характеризується тим, що, впливаючи на будь-який елемент, ми впливаємо на всю систему загалом. Тому слід говорити про те, що всі названі елементи повинні бути в оптимальних відносинах, що кожен із них повинен виконувати свою функцію у межах системи, не підміняючи, не применшуючи і не гальмуючи всі інші. Якщо ж у будь-якому з цих елементів суспільної системи починають відбуватися руйнівні, кризові процеси, то це неодмінно позначиться на якості та функціонуванні всіх інших. Інколи стверджують, що без успіхів економіки або без розумної політики не може бути нормального суспільного життя. Це слуш но, але так само не може його бути без стабільної сім'ї, без нормального функціонування культури, без закон ності та моралі.
36. СУБ’ЄКТ I ОБ’ЄКТ ПIЗНАННЯ
Пiзнавальне вiдношення людини до свiту вiдображається в категорiях суб’єкта i об’єкта. Пiд суб’єктом слiд розумiти людину, яка пiзнає свiт. Та суб’єктом пiзнання може виступити не тiльки окрема людина, але й суспiльство, клас, певна соцiальна група.
Пiд об’єктом пiзнання слiд розумiти ту частину свiту, яка увiйшла у поле зору людини в процесi практично-матерiальної дiяльностi.
Суб’єкт пiзнання є, перш за все, суб’єктом матераiльно -практичної дiяльностi. Тому вихiдним у визначеннi категорiї суб’єкта i об’єкта є трудова, виробнича дiяльнiсть, як основа iснування розвитку людини та її свiдомостi. Саме у процесi становлення трудової дiяльностi формувався суб’єкт, складалась людська здатнiсть активно i цiлеспрямовано перетворювати довколишнiй свiт i на цiй основi усвiдомлювати саму себе, свою дiяльнiсть. Поняття суб’єкта виражає соцiальну, а не бiологiчну сутнiсть людини.
Не можна вiдокремити суспiльство вiд iндивiда, а iндивiда вiд суспiльства. Окремий людський iндивiд, взятий поза суспiльством, не є, власне кажучи людиною, вiн може бути суб’єктом тiльки як член суспiльства, що включений у систему суспiльних вiдносин.
Суспiльство виступає як суб’єкт, перш за все, у вiдношеннi до природи. Природа є базовим об’єктом практики i пiзнання. Точнiше, об’єктом стають тiльки тi явища природи, якi та чи iнакше попадають в сферу людської дiяльностi, становлять собою речi, якi перетворенi матерiально або iдеально. Таким чином, у ролi об’єкта пiзнання виступає “олюднена природа”.
Взаємодiя об’єкта i суб’єкта становить специфiчне вiдношення, вiдмiнне вiд iнших матерiальних утворень. Визначальним у цiй взаємодiїє об’єкт, бо вiн зумовлює можливiсть власної змiни. Але реалiзацiя можливостей його власної змiни здiйснюється завдяки активно перетворюючiй дiяльностi суб’єкта у ходi цiєї дiяльностi. Суб’єкт може дiяти цiлеспрямовано, перетворюючи об’єкт.
ДIАЛЕКТИЧНИЙ ХАРАКТЕР ПIЗНАННЯ
Пiзнання носить дiалектичний характер, який виявляється, насамперед, у тому, що воно здiйснюється як нерозривна єднiсть двох суперечливих моментiв i чуттєвого споглядання i абстрактного мислення. Процес мислення розгортається вiд живого, чуттєвого споглядання й рухається до абстрактного мислення, а вiд нього — до нового чуттєвого споглядання i так до нескiнченностi.
У вирiшеннi питання про роль чуттєвого i рацiонального моментiв у пiзнаннi певний час iснували два погляди. Однi фiлософи вважали, що всi знання людина отримує тiльки за допомогою вiдчуттiв i сприйнять. Ця тенденцiя отримала назву сенсуалiзму (вiд лат. sensus — почуття). Класичним виразом матерiалiстичного сенсуалiзму є фiлософiя Дж. Локка, Ф.Беконе, Т.Гоббса. Сенсцуалiзм може бути i суб’єктивно-iдеалiстичного характеру (Дж. Берклi, Д.Юм, К.Мах), який всi знання зводить до людських вiдчуттiв.
Iншою крайнiстю у розумiннi пiзнання є рацiоналiзм (вiд лат. ratio — розум). Його представниками були Р.Декарт, Г.Лейбнiц, Б.Спiноза, I.Кант. Iсторично вiн зв’язаний iз успiхами математики, природничих наук. На думку рацiоналiстiв, чуттєвий досвiд не може дати достатнiх пiдстав для скiльки-небудь вiрного знання. Таке знання може дати людинi тiльки розум. Рацiоналiзм абсолютизує роль розуму в процесi пiзнання людиною свiту.
Рацiоналiзм може бути як матерiалiстичним, так й iдеалiстичним. прикладом iдеалiстичного матерiалiзму є теорiя пiзнання Лейбнiца, матерiалiстичного гносеологiя Спiноза.
Пiзнання є дiалектичною єднiстю чуттєвого i рацiонального. Живе споглядання є iсторично вихiдним моментом пiзнання i передує абстрактному мисленню. Чуттєве пiзнання здiйснюється у формi вiдсуттiв, сприйнять i уявлень.
37. ПРОБЛЕМА IСТИНИ В ФIЛОСОФIЇ I НАЦIЇ
У теорiї пiзнання проблемi iстини належить центральне мiсце. Це цiлком зрозумiло, оскiльки складний i суперечливий процес пiзнання людство здiйснює для одержання iстинних знань. Тiльки спираючись на них, воно може досягти успiхiв у своїй практичнiй дiяльностi.
Що ж таке iстина? Якi знання можна вважати iстинними? У розв’язаннi цих питань у iсторiї фiлософiї склалося кiлька точок зору. Матерiалiсти-метафiзики вважали, що iстиною є незмiнна вiдповiднiсть людських уявлень предметам. Оскiльки природа як об’єкт пiзнання уявлялась ними незмiнною, то й iстина зображалась як незмiнна, як вiчна.
Iдеалiсти заперечують об’єктивний характер iстини. так, Гегель вважав, що iстина є дiалектичним процесом розвитку знань. Прибiчники суб’єктивного iдеалiзму (Юм, Мах) розглядають iстину як вiдповiднiсть iдей, мислення вiдчуттям суб’єкта.
Матерiалiстична фiлософiя розглядає iстину як вираз зв’язку пiзнання з дiйснiстю, як збiг пiзнавальних образiв з об’єктом. З точки зору матерiалiстичної дiалектики, iстина — це знання, що адекватно вiдображають об’єкт у свiдомостi суб’єкти.
Абсолютна iстина вказує на об’єктивнiсть людського знання, але не на його скiнченнiсть.
Вiдносна iстина — це знання, яке є неповним, приблизним вiдображенням предмету. Вiдносною iстиною є кожна наукова теорiя минулого i сучасного.
Вiдносна i абсолютна iстини дiалектично взаємозв’язанi мiж собою. Абсолютна iстина є результатом синтезу багатьох iстин. Кожна нова наукова теорiя вбирає у себе iз старих теорiй зерно абсолютного, неминущого у своїй об’єктивностi i розвиток їх далi.
Абсолютна i вiдносна iстина — це два взаємозв’язаних моменти однiєї i тiєї ж об’єктивної iстини.
38. ПРАКТИКА —основне ДЖЕРЕЛО I РУШIЙНА СИЛА ПIЗНАННЯ
Пiзнавальне вiдношення людини до об’єктивного свiту iсторично зумовлене розвитком практичної дiяльностi. Практика є основою кожного пiзнавального акту. Поняття “практика” використовується всiма фiлософськими напрямами, i кожен з них вкладає в нього свiй змiст.
Практика — це чуттєво-матерiальна дiяльнiсть людей, спрямована на перетворення свiту в їх iнтересах.
Основою практики є суспiльне виробництво матерiальних благ, тобто процес перетворення речей природи у вiдповiдностi з потребами людей. У змiст практики входять також соцiально-полiтична дiяльнiсть людей, процес спiлкування, боротьба класiв, соцiальнi революцiї, створення бiльш прогресивних виробничих вiдносин.
Практика може виступати i у формi наукового експерименту, який є дiяльнiстю, що штучно вiдтворює тi чи iншi сторони об’єктивного свiту з метою їх наукового дослiдження.
ВИДИ ПРАКТИЧНОЇ ДIЯЛЬ НОСТI
Можна видiлити такi три найбiльш загальнi та взаємозв’язанi мiж собою форми практики:
1) трудова дiяльнiсть i
2) соцiально-перетворююча дiяльнiсть (полiтичнi, iдеологiчнi вiдносини);
3) практика наукового експерименту (спостереження дослiд).
Говорячи про матерiальне виробництво, як основу i визначальну форму практики, необхiдно вiдмiтити двi важливi сторони виробничої дiяльностi.
по-перше, вонагенетично є первинною i визначальною у вiдношеннi до свiдомостi; по-друге, виробнича дiяльнiсть є чуттєво-предметна, вона здiйснюється i проявляється поза свiдомiстю, тобто в реальному свiтi — свiтi природи i суспiльства. Практика, як уже вiдзначалось: включає в себе i дiяльнiсть в галузi полiтичних, iдеологiчних вiдносин. Та цi останнi й iншi подiбнi до них вiдносини суттєво вiдрiзняються вiд економiчних.
Вони, перш нiж скластися, проходять через свiдомiсть людей i становлять надбудову над матерiальними вiдносинами, якi є вiзначальними у вiдношеннi до iнших суспiльних вiдносин.
Щодо експерименту, то його можна подiлити на виробничий, природничо-науковий i соцiальний. У процесi експерименту проходять реальнi змiни явищ природи, але це вiдбувається в спецiально створюваних умовах, якi дають можливiсть видiлити тi зв’язки i властивостi, якi цiкавлять людину, дослiдити їх змiни в залежностi вiд основних параметрiв. Експеримент дає можливiсть багато разiв вiдтворювати однi i тi ж умови, змiнювати їх.
ОСНОВНI ФУНКЦIЇ ПРАКТИКИ
Практика вiдiграє надзвичайно важливу роль у пiзнаннi. Вона виступає як його основа, рушiйна сила i критерiй iстини. Пiзнання як усвiдомлене вiдображення дiйсностi виникло i розвинулось у процесi трудової практичної дiяльностi. Породивши науку, практика виступає як постiйний стимул та рушiйна сила її розвитку. Коли у суспiльствi виникають якiсно новi технiчнi потреби, вiдповiдно з’являються i новi науковi напрями. На кожному етапi iсторiї суспiльства практика визначає основнi напрями розвитку наукової думки, а також найважливiшi проблеми тiєї чи iншої науки.
Отже, практика є постiйною основою i рушiйною силою пiзнання, ставлячи перед ним усе новi i новi завдання. Практика разом iз тим створює матерiальнi засоби для їх розв’язання. Промисловiсть озброює вчених необхiдними технiчними знаряддями — iнструментами, приладами, якi дозволяють здiйснювати найскладнiшi дослiдження, проводити непростi експерименти.
Аналiз ролi, яку вiдiграє практика у пiзнаннi людиною свiту, приводить до висновку, що вона є також кiнцевою метою пiзнання, оскiльки остаточною метою пiзнання є застосування знань у практичнiй дiяльностi людини задля задоволення її певних потреб.
Отже, пiзнання i практика розвиваються у нерозривному зв’язку.
39. НАУКА ЯК СПЕЦИФIЧНА ФОРМА РОЗВИТКУ ПIЗНАННЯ.
Наука — це система перевiрених практикою теоретичних знань про дiйснiсть, система понять поро явища та закони їх iснування i розвитку. Поняття науки застосовується також для позначення певного виду дiяльностi людини, спрямованої на виробництво нових знань. Пiд наукою розумiють ще сукупнiсть установ, якi здiйснюють дослiдницьку дiяльнiсть.
Слово наука буквально означає знання. Знання — це правильне вiдображення у свiдомостi людини предметiв i явищ свiту та їх властивостей. Знання бувають буденними, донауковими, науковими, ?ричними i теоретичними. Всi вони породжуються практикою.
Науковi знання не тiльки констатують факти та описують їх, але й пояснюють. Буденне знання просто фiксує, та й то досить поверхнево, як проходить та чи iнша подiя. Наукове знання вiдповiдає не тiльки на питання, як але й чому вона вiдбувається саме так, а не iнакше. Сутнiсть наукового знання полягає в достовiрному узагальненнi фактiв. За випадковим воно знаходить необхiдне, закономiрне, за одиничним — загальне. На цiй основi грунтується наукове передбачення рiзних явищ, подiй, процесiв. Основу наукового знання складають певнi базовi положення, закономiрностi, якi дають змогу об’єднувати їх у єдину, цiлiсну систему. Знання перетворорюються на науковi тодi, коли цiлеспрямоване накопичення фактiв, їх систематизацiя та опис доводяться до рiвня включення їх як елментiв у цiлiсну систему знань.
Наукове пiзнання вiдрiзняється вiд релiгiйного. Основна вiдмiннiсть науки i релiгiї полягає в тому, що перша свої знання базує на доведеннi, а друга на вiрi.
Наукове знання вiдмiнне також вiд естетичної форми освоєння дiйсностi. Наука i мистецтво є формами вiдображеннядiйсностi. проте, у науцi це вiдображення вiдбув. у формi понять i категорiй, а в мистецтвi — ц формi художнiх образiв.
40. МЕТОДОЛОГIЧНЕ I СВIТО ГЛЯДНЕ ЗНАЧЕННЯ ЗАКОНIВ I КАТЕГОРIЙ ДIАЛЕКТИКИ
Закони дiалектики — загальнi форми суттєвого зв’язку в процесi розвитку, якi виконують важливу методологiчну ф-цiю в побулдовi теорiї. Вони, власне, формують предмет теорiї як спосiб зв’язку мiж категорiями, що є фундаментальними поняттями, якi вiдображають рiзноманiтнi аспекти процесу розвитку.
До законiв дiалектики належать: закон єдностi i боротьби протилежностей, закон взаємного перехiду кiлькiсних i якiсних змiн, закон заперечення заперечення. Всi цi закони мають методологiчне i свiтоглядне значення.
Закон єдностi i боротьби протилежностей має методологiчне, свiтогляднеi практичне значення. Цей закон виступає як закон пiзнання. У цьому аспектi вiн є метолдологiчною основою законiв формальної логiки.
Закон переходу кiлькiсних змiн у якiснi i навпаки має ствiтоглядне i методологiчне значення. Вiн є законом не тiльки розвитку об’єктивної реальностi, але й законом пiзнання механiзму розвитку. Вiн дозволяє дати оцiнку метафiзичного тлумачення розвитку.
Закон заперечення заперечення також має методологiчне i свiтглядне значення. Цей закон вказує на неминучiсть змiни старого, новим, на утримання у новому позитивних сторiн старого, на утвердження нових якостей та на прогресивний характер розвитку.
Методологiя — вчення про методи пiзнання. Метод — це система регулятивних принципiв практичної або пiзнавальної, теоретичної дiяльностi.
Категорiї — унiверсальнi форми мислення i свiдомостi, якi вiдображають загальнi властивостi i вiдношення об’єктивної дiйсностi, закономiрностi розвитку всiх матерiальних, духовних i природних явищ.
41. Категорія “матерія”. Структурна організація матерії.
Світ, як єдине ціле, з погляду сучасної науки, включає в себе два основні типи матеріальних систем - природу й суспільство. Природа - це все суще, Всесвіт, матерія у всій багатоманітності її форм. Вона - вічно існуюча реальність, не створювана! не знищувана. Природа первинно дана, вона передує суспільству і людській життєдіяльності, утворюючи їхню загальну і необхідну передумову. Суспільство - це матеріальні відносини, що складаються між людьми в процесі їх життєдіяльності. Вони з'являються із виникненням людського суспільства і є первинними у відношенні до людської свідомості.
Окремою матеріальною підсистемою є органічна природа. Органічна природа це сукупність живих організмів, що населяють Землю. За деякими науковими припущеннями органічна природа виникла на Землі близько трьох мільярдів років тому назад. Як і неорганічна природа, органічна також має свою відповідну структуру.
Структурними складовими органічної природи є: біосфера, біогеоценоз, біоценоз, клас, вид, популяція, організм, клітина, ядро, хромосом, ген, ДНК, РНК.
Особливим структурним рівнем організації матерії, як оуло сказано вище, є людське суспільство. Воно існує завдяки і у формі діяльності людини. Діяльність людини має цілеспрямований характер, що виявляється у здатності її під й ни розумно планувати свою працю і передбачати її наслідки. Для цього потрібно володіти свідомістю, яка складає зміст духовного життя людини. Отже, діяльність людини може бути матеріальною, практичною і ідеальною, теоретичною. Це є основою виділення у структурній організації буття двох окремих типів: суспільства як особливої матеріальної системи і буття ідеального.
Основними структурними рівнями суспільної організації матерії є: людина (особа), сім'я, колективи, клас (соціальні групи), нація, держава, система держав, суспільство, світове співтовариство.
42. ЛЮДИНА, ІНДИВІД ТА ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ
Поняттям «індивід» позначають, як правило, конкретну людину, своєрідний соціальний атом, сукупність яких становить групу, верству, колектив, суспіль ство в цілому.
Індивід означає окремість існування людського. Він поєднує в собі природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості.
Кожен індивід існує окремо і водночас разом з іншими, із своїм власним жит тям і спільними потребами, інтересами, цілями, справами. Його єдність з сус пільством коливається в широкому діапазоні: від повного злиття (наприклад, буржуа ХУІІІст. повністю ототожнював себе з усіма проявами громадянського суспільства) - до абсолютного відчуження (пролетарі цього ж періоду відчували себе знедоленими, ізгоями). У цій єдності індивід, з одного боку, розвивав і зміц нював свою особливість - ця складова цілісної природи індивіда як окремої людини позначається поняттям індивідуальності, з другого - вбирав і уособлював у собі всі прояви людського, всі характерні ознаки, притаманні людині як представникові роду людського. Цей бік справи також знайшов своє понятійне відбиття в категорії «особистість».
У суперечливій суспільній єдності індивід водночас постає і як індивідуаль ність, і як особистість. Цивілізоване суспільство зацікавлене в розвитку в інди віді й того, й іншого в їх гармонійному поєднанні; антагоністичне суспільство, навпаки, зумовлює розвиток у людині лише певного набору якостей, принижує як індивідуальність, так і особистість.
Розмаїття індивідуально-особистісного в людині відбивається в так званій типології особистості.
Всі люди водночас унікальні й неповторні і, разом з тим мають загально людські характеристики. Різні природні задатки, свідомість, діяльність, ставлення до життя, світогляд, потреби, цілі кожної людини врахувати неможливо. Одна людина висока, інша - низька; одна - кучерява, інша - лиса. Одна - темперамент на, інша - флегматична. Всі ці ознаки характерні для кожної людини, і не можна ними нехтувати. Разом з тим у багатьох людей (соціальних груп) є багато соці ально-спільного, тобто такого, що має суттєве значення для суспільства. Саме воно й постає як основа типізації особистості, розгляд якої дає змогу проникну ти ще в один канал дивовижної єдності суспільства.
43. ЛЮДИНА В ПРИРОДНОМУ І СОЦІАЛЬНОМУ ВИМІРІ.
Людина усвідомлювала себе, з одного боку, як частина природи, з другого - як така істота, що протиставляє себе природі, підноситься над нею. Перший ас пект запримітили й обгрунтували представники матеріалізму, другий - ідеаліз му. Протиставивши себе один одному, вони «розірвали» уявлення про людину на дві частини, подали її як природну (матеріалізм) та духовну (ідеалізм) істоту. Проте хіба матеріальне та духовне не знаходять в людині органічного поєднан ня? А якщо це так, то ж воно має дістати філософське обгрунтування.
Людина - частина природи. Вона живе в природному середовищі. Матеріа лізм обґрунтовував цей аспект від Фалеса до Л.Фейербаха й К.Маркса.
Людина - діяльна істота. Завдяки діяльності вона перетворює природу, виго товляє засоби для існування. Діяльність людини має предметний, а не лише ду ховний характер, як вважали Й.Фіхте й Г.Гегель. Діяльність є предметною, тому що її результатом є матеріальні предмети. Духовність визначає її спрямованість, сутність, але ж природа перетворюється на продукти споживання лише прак тично! Завдяки діяльності людина вирізняється з природного середовища.
Людина - предметна істота. В предметах, що є результатом її діяльності, лю дина втілює своє розуміння світу, свій розум, властивості, інтереси, потреби, почуття. Світ, що оточує людину, - це світ створених нею предметів. Людське буття - предметне. В предметах людина відтворює свій внутрішній світ.
Людина - мисляча істота. Вона свідомо ставиться до свого буття, пізнає світ. Свідомість - виключно людська ознака.
Людина - суспільна істота. Вона входить у свій природно-предметний світ разом з іншими. Спілкування формує мову, розвиває мислення, почуття. Діяль ність створює спільну основу предметного існування. Предметність зумовлює особливий, відмінний від тваринного спосіб життя, що закріплюється різнома нітними інститутами, нормами, символами, сукупність яких становить світ ве ликої людської культури.
44. НАУКА I МОРАЛЬ. ЕТИЧНI НОРМИ I ЦIННОСТI НАУКИ
Пiд етикою чи нормою, як вiдомо, слiд розумiти погляди, правила i норми, що регулюють поведiнку суспiльства, в тому числi й вчених. Основу цих правил складають загальнолюдськi цiнностi. Вони визначають, що таке добро i зло, що заохочується i що неприйнятне для вченого.
Оскiльки почуття приватної власностi чи не вiд природи закладене в основу практичної дiяльностi людини, то в науцi засуджується таке явище як плагiат, а також фальсифiкацiя наукових даних, здобутих iншими.
Важливою моральною вимогою науковцiв є вiдстоювання ними iстини. Моральним правилом для вченого можуть бути слова Арiстотеля: “Платон мiй друг, але iстина дорожча”.
Наука повинна сприяти прогресивному розвитку людства i не шкодити йому. Досягнення атомної технiки, генної iнженерної потрiбно використовувати на благо людини, а не проти неї. але не завжди робиться саме так. Багато досягнень науки i технiки частол знаходять своє застосування, перш за все, у вiйськових цiлях, а вже потiм у цивiльних справах. Згадаймо, хоча б те, що спочатку було створено атомну бомбу i скинуто її над мiстами Хiросiма та Нагасакi, а вже потiм стали споруджувати атомнi електростанцiї, криголами i т.п.
45.СПIВВIДНОШЕННЯ ФIЛО СОФСЬКИХ КАТЕГОРIЙ I ПОНЯТЬ СПЕЦIАЛЬНИХ НАУК.
Одна iз особливостей фiлософських категорiй полягає в тому, що вони використовуються у всiх окремих науках. Однак, розкриваючи сутнiсть фiлософських категорiй, не можна обмежитись тiльки рисою їх загальностi. В науцi є багато понять, якi вiдзначаються загальнiстю, але не потрапляють до рангу фiлософських категорiй. Звичайно, що мiж фiлософськими категорiями i поняттями спецiальних наук немає абсолютної вiдмiнностi. Багато в чому вони спорiдненi, адже всяке поняття є наслiдком узагальнення. Проте мiра, ступiнь узагальнення у них рiзнi. Фiлософськi категорiї є загальнi тому, що вони розкривають найбiльш суттєвi, змiстовнi властивостi та вiдношення буття i мислення.
Специфiка фiлософських категорiй полягає i в тому, що вони безпосредньо зв’язанi з основним питанням фiлософiї. Тому вони вiдiграють унiверсальну свiтоглядну i методологiчну роль.
Вiдмiнною рисою, що характеризує фiлософськi категорiї є специфiка їх утворення. Фiлософськi категорiї не виводяться iндуктивно або ще яким-небудь формально логiчним шляхом, а формуються через узагальнення усього досвiдного знання.
Фiлософськi категорiї концентрують досвiд попереднього розвитку людства, його пiзнавальної здатностi. Цi категорiї i спосiб їх вираження являють собою специфiчну логiчну сiтку, що допомагає вченим рiзних галузей знань узагальнювати певний матерiал i здiйснювати продуктивну наукову дiяльнiсть. Завдяки цьому у фiлософських категорiях i законах є дещо таке, у чому фiлософiя реалiзує свою специфiчнiсть, вiдносну самостiйнiсть i дiєвiсть.
46..ПРИРОДА ЯК НЕОДМІННА ОСНОВА ІСНУВАННЯ СУСПІЛЬСТВА
Поняття "природа" в на уковій літературі вживається у двох значеннях. У широкому розуміти слово природа охоплює і суспільство, і навколишній світ у всій багато манітності своїх проявів, тобто є синонімом Всесвіту. У вузькому розу мінні природа — це частина світу, яка, умовно кажучи, протистоїть суспільству і взаємодіє з ним, це природне середовище, в якому живе су спільство. Саме під таким кутом зору актуальне питання взаємодіії природи і суспільства.
Природа первинна. Нашій планеті кілька мільярдів років. Ми з'яви лися в природі зовсім недавно і є наймолодшими жителями її, якщо порівнювати з іншими видами і формами життя. Наукою і практикою доведено матеріальну єдність природи, в якій народжуються і розвива ються якісно нові види матерії та форми руху. На певному етапі ево люції нашої планети з'являється органічна матерія, біологічна форма руху, на основі якої у свою чергу виникає більш висока форма матері ального руху — соціальна.
З виникненням життя сформувалась частина планети Земля, яку на пинають біосферою, тобто сфера взаємодії живої і неживої матерії. Хоча проблема виникнення людини ще докінця не розв’язана, незаперечним є те, що людина — частина природи.
Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зок рема фізичного і духовного життя людини, джерелом ресурсів, що вико ристовуються у виробництві, одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Єдність суспільства і природи обумовлюється процесом ма теріального виробництва.
Історія розвитку суспільства є продовженням історії розвитку приро ди. Єдність історії природи і суспільства є "вертикальним" зрізом єдності природи і суспільства. Історія природи виявляє внутрішню суперечливість і роздвоюється на історію неолюдненої, досуспільної природи та на істо рію природи, що увійшла в сферу діяльності людини, тобто на історію олюдненої природи.
Визначаючи взаємозв'язок людини, суспільства і природи, відзначи мо, що вони є не тотожними, а специфічними частинами матеріального світу. Система "суспільство — природа" передбачає пізнання люди ною природи, її використання і перетворення. Свою цілісність ця систе ма могла зберегти при одночасному цілеспрямованому розвитку обох елементів — природи і суспільства.
Щоб зрозуміти і дослідити матеріальну систему "суспільство — при рода", необхідно враховувати всю сукупність зв'язків, взаємовпливів і изаємовідносин, що утворилися й існують у географічній оболонці Землі, її компоненти утворюють єдине й нерозривне ціле і є особливим яви щем природи. Географічна оболонка складається з атмосфери, літосфе ри, гідросфери і біосфери. В цій оболонці відбуваються різноманітні процеси з неорганічними і органічними речовинами; матерія зазнала складної еволюції, внаслідок чого з'явились різноманітні форми життя, вищою з яких є людське суспільство.
47. СВІДОМІСТЬ І МОВА. Свідомість є ідеальною формою відображення дійсності. Це означає, що вона є більш-менш адекватним образом відображуваного предмета. Образ - це суб'єктивно існуюча в людському мозкові копія об'єкту пізнання. Ідеальні образи, відображуючи властивості матеріального самі цих властивостей не мають. Запис образу здійснюється на рівні хіміко-фізіологічних процесів. Хімічні процеси, які відбуваються у нервових клітинах, мають певне відношення до процесів кодування інформації і до явищ пам'яті, але вони не є матеріальними копіями об'єктів.Буття ідеального має не субстанційний, а функціональний характер. Ідеальне є функцією практично діючого суб'єкта й полягає в оперуванні не самими речами, а їх замінниками -образами.Хоч ідеальне і не є матеріальним, але поза матеріальним воно не існує. Про зв'язок ідеального з матеріальним можна говорити в таких аспектах.По-перше, ідеальне зв'язане з матеріальним за своїм походженням. Образи, що існують у людській голові, є відображенням предметів матеріального світу. Тому в принципі в людській голові немає і не може бути нічого такого, чого б людина не сприймала.По-друге, ідеальне зв'язане з матеріальним за своїм носієм. Носієм ідеального є людський мозок, як певна нейродинамічна система, за межами якої ідеального не існує. Тому ідеального немає в книгах та в інших культурних пам'ятках. Вони є матеріальними явищами, які містять у собіМову поділяють на внутрішню і зовнішню, природну і штучну.Внутрішня мова - це мова, якою людина мислить про себе. Вона виникла на основі усної. Внутрішня мова, на відміну від усної, характеризується лаконічністю і швидким перебігом. Вона не супроводжується звуками і артикуляційними рухами.Зовнішня мова - це процес спілкування між людьми. Вона реалізується у формах усної звукової мови, або письмової мови. Усна мова може здійснюватися у вигляді діалогу (розмова чи обмін фразами, питаннями і відповідями, зауваженнями і запереченнями) або монологу - послідовного викладу точки зору, концепції, цілісної сукупності ідей однією особою у формі виступу, доповіді чи лекції перед слухачами.Письмова мова - це передача думок чи спілкування між людьми за допомогою графічних символів, знаків, відтворених на папері, на дошці тощо.Природна мова - це мова, що створена тим чи іншим народом у процесі багатовікової суспільної практики, як засобу спілкування, обміну думками і взаєморозуміння в людському суспільстві.У світі налічується біля 3000 природних національних мов. Окрім того, існує велика кількість діалектів, які є мовою певних регіонів у межах того чи іншого етносу.Штучна мова - це мова, спеціально створена людьми для розв'язання яких-небудь завдань у галузі науки і техніки, в системах отримання, збереження і передачі інформації Штучними називаються також мови, що утворюються для спілкування між членами якоїсь однієї групи (наприклад, жаргон) або між людьми, які володіють різними природними мовами. Однією із таких штучних мов є мова есперанто. Есперанто - це мова, що створена на основі романської лексики і романо-германської
СВІДОМІСТЬ І КІБЕРНЕТИКА.Подібно до того, як колись людина прагнула прискорити своє пересування по земній поверхні та полегшити фізичну працю і створила для цього велосипед та різного роду техніку, так само перед нею виникла проблема інтенсифікації та прискорення своєї розумової діяльності. І були створені для цього кібернетичні пристрої, електронно-обчислювальні машини (ЕОМ), комп'ютерна техніка. Творцем кібернетики вважають американського вченого Н.Вінера. Свого часу в колишньому СРСР на кібернетику, як і на генетику, було накладено табу. Вони проголошувались лженауками та проявом ідеалізму.Тому й недарма, що наше суспільство на декілька порядків відстало у розвитку ЕОМ від країн Заходу, США і, особливо, Японії. Надії на поліпшення цієї ситуації в Україні покладаються на створений у Донецьку Інститут штучного інтелекту. Його роботою уже зацікавились як на Заході, так і на Сході.Моделювання процесу мислення за допомогою ЕОМ часто називають «машинним мисленням». Виникає питання, чи відрізняється чимось «машинне мислення» від мислення людини?З цього приводу слід сказати таке. По-перше, кібернетичні машини, як і будь-які технічні знаряддя, є плодом людського розуму та витвором її рук. По-друге, поки що ЕОМ працюють за тією програмою, яку задає машині людина. Хоч ЕОМ здатна створювати і нову музику, і грати у шахи, І доводити математичні теореми, але все це відбувається Е межах розробленої для неї людиною програми. По-третє. ЕОМ виконують операції за законами формально-логічного мислення.По-четверте, сучасні ЕОМ - це неживі механізми, тоді як людський мозок - це жива природа, що здатна до саморегуляції та самовідтворення, володіє іншими властивостями, які не притаманні неживому. Людське мислення є продуктом біосоціального розвитку..Передбачають й іншу небезпеку, пов'язану із удосконаленням ЕОМ. В одній із своїх статей виходець із Росії, громадянин США доктор технічних наук А.Болонкін припускає, що, якщо не ми, то наші діти будуть останнім поколінням людей. За його версією у найближчі 50-100 років, максимум до кінця наступного століття, комп'ютери за своїм інтелектом не тільки зрівняються з людським мозком, але й перевершать його.Як тільки електронний мозок досягне і перевершить І и нень людського мозку, то людство виконає свою історичну місію і перестане бути потрібним як природі, так і Богові. Я мім же буде ставлення цивілізації роботів до людей? Вона буде ставитись до людей так само, як людина ставиться до І моїх менших братів, тобто до тварин.
48. Естетична свідомість.
Естетична свідомість – формування у людській свідомості прекрасного. Це той духовний фундамент, який забезпечує гармонійну єдність та внутрішній взаємозв’язок різних проявів духовного буття людини та суспільства вцілому. Призначення естетичної свідомості – відображення людини та світу з позицій категорії прекрасного та потворного, високого та низького, героїчного та трагічного…
Реальні кстетичні відносини існують у формі емоційного ставлення людини до світу та інших людей, у формі оцінок реальних явищ. Естетична свідомість виконує функції:
1.Пізнання канонів естетичного ставлення до світу та його функціонування в різні історичні епохи;
2.Виховна – виховання в людей певного емоційного ставлення до світу.
Мистецтво відображає світ у вигляді художнього образу. Мистецтво діє спочатку на емоції, а потім – на розум. Специфіка мистецтва – відображення світу з позицій певного естетичного ідеалу. Існують різні види мистецтва: література, музика, кіно.
Мистецтво – це вираження внутрішньої сутності людини. Воно вбирає в себе всі досягнення людства, по своєму змінюючи їх; служить засобом самовираження людства.
Предмет мистецтва – відношення людини до світу, сама людина в усіх вимірах. Мистецтво характеризується особливою мовою, способом узагальнення, використанням художньої видумки; власним способом вираження; завищеним значенням форм (без форм немає мистецтва).
МИСТЕЦТВО І ЙОГО РОЛЬ В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА. Мистецтво відображає світ у виляді художнього образу. Мистецтво діє спочатку на емоції, а потім на розум. Специфіка мистецтва – відображення світу з позицій певного естетичного ідеалу. Існують різні види мистецтва: музика, кіно, живопис…Мистецтво це вираження внутрішньої сутності людини. Вонор вбирає в себе всі досягнення людства. Предмет мистецтва відношення людини до світу, сама людина в усіх вимірах. Мистецтво характеризується особливою мовою , способом узагальнення, використанням художньої видумки, власним способом вираження.
49. ОСНОВНI ПРИНЦИПИ ДIАЛЕКТИКИ
Принципи науки — це базовi, визначальнi положення, у яких вiдображаються i узагальнюються найбiльш важливi та суттєвi сторони пiзнавальної i практичної дiяльностi людини.
До загальних принципiв дiалектики слiд вiднести такi, як принцип розвитку, принцип унiверсального зв’язку, принцип об’єктивностi; принцип конкретно-iсторичного пiдходу у вивченнi явищ; принцип виявлення основної ланки у ланцюзi iсторичних подiй, принцип єдностi iсторичного i логiчного i т.д.
Принцип розвитку вимагає при визначеннi сутностi того чи iншого явища розглядати його не у готовому i незмiнному видi, а у русi, саморозвитковi. При цьому треба дивитись на явище з точки зору того, як воно виникло, якi головнi етапи у своєму рзвитку проходило, чим воно стало тепер.
Важливе мiсце у дiалектицi належить розумiнню загального зв’язку явищ i предметiв матерiального свiту. У вiдповiдностi з цим принципом, у свiтi немає iзольованих один вiд одного предметiв, процесiв, явищ. Будь-яке явище становить собою єднiсть чисельних сторiн, властивостей, зв’язкiв i вiдношень. Тому в процесi наукового пiзнання необхiдно враховувати всi сторони явищ у їх єдностi i взаємозв’язку.
Зв’язок — це таке вiдношення мiж двома i бiльше об’єктами, у якому змiни однiєї iз сторiн є необхiдною i достатньою умовою змiн iншої сторони.
Важливим принципом дiалектики є принцип конкретно-iсторичного аналузi явищ. Вимога конкретно-iсторичного аналiзу зводиться до того, що явища необхiдно розглядати у їх залежностi вiд конкретних умов, з урахуванням мiсця, часу та етапу його розвитку.
Принцип єдностi iсторичного та логiчного ставить вимогу: з чого починається iсторiя предмету, з того повинна починатись i логiка його вивчення.
50. МОЖЛИВIСТЬ I ДIЙСНIСТЬ
Можливiсть — це об’єктивно iснуюча тенденцiя виникнення певного предмету, що зумовлюється вiдповiдною закономiрнiстю. Дiйснiстю наз. реалiзована можливiсть, все те, що iснує, чому притаманне буття.
Можливiсть подiляється на абстрактну i реальну. Абстрактна можливiсть — така, яка у принципi здiйснила, але при цих умовах не може бути реалiзована. Абстрактна можливiсть стає реальною, якщо для цього з’являться вiдповiднi умови.
Можливiсть тiсно пов’язана iз випадковiстю. Випадкове, як вiдомо, може вiдбутися, а може i не вiдбутися. Отже будь-яка випадковiсть є можливою. Проте, не всяка можливiсть є випадковою.
Можливiсть пов’язана також iз iмовiрнiстю. Iмовiрнiсть може бути виражена як кiлькiсна сторона можливого.
Категорiї можливостi та дiйсностi мають важливе значення для розумiння процесу пiзнання. Не можна пiзнати, як виникла Сонячна система, якщо при цьому не допустити можливостi її виникнення.
У процесi пiзнання слi виявляти реальнi можливостi. Якщо вони не є такими, то практична дiяльнiсть людини приречена на невдачi.
51. СУТНIСТЬ I ЯВИЩЕ
Сутнiсть виражає внутрiшнi властивостi, процеси, зв’язки предмета, що пiзнаються на рiвнi теоретичного мислення. Сутнiсть вказує на головне, основне, визначальне в предметi, що зумовлене глибинними, необхiдними зв’язками i тенеденцiями розвитку.
Явище вiдображає зовнiшнi властивостi, процеси, зв’язки предмета, якi даються людинi безпосередньо у формах чуттєвогоспоглядання.
Сутнiсть i явище безпосередньо не спiвпадають мiж собою. Якщо форма вияву i сутнiсть речей спiвпадали, то наука стала б непотрiбною. Одночасно, якщо мiж ними не було би зв’язку, то i в такому випадку наука була б неможливою.
Категорiї сутностi i явища перебувають нiби на перетинi категорiй загального i одиничного, необхiдного i випадкового. Сутнiсть це загальне i необхiдне, а явище — одиничне i випадкове.
Явище завжди багатше за сутнiсть, тому що воно, крiм загального, мiстить у собi й iндивiдуальне. У ньому перебувають у нерозривнiй єдностi iстотнi i неiстотнi моменти. На вiдмiну вiд явища, сутнiсть бiльш стала, незмiнна, спокiйна.
Явище ж вiдзначається рухливiстю, великою змiнюванiстю. Однак, i сутнiсть у принципi змiнювана.
Пiзнання людиною свiту здiйснюється вiд пiзнання явища до пiзнання сутностi. Явище охоплюється людиною на чуттєвiй стадiї пiзнання, тодi як сутнiсть — на логiчнiй, рацiональнiй. Проте чуттєве i рацiональне (логiчне) притаманне усьому процесу пiзнання, кожному з його етапiв.
52. НЕОБХIДНIСТЬ I ВИПАДКОВIСТЬ
З точки зору матерiалiзму дiалектичного, необхiднiсть i випадковiсть iснують у єдностi, становлять собою тип зв’язку, вони — певнi сторони самої об’єктивної реальностi. При цьому необхiднiсть вiдображає внутрiшнi, закономiрнi зв’язки мiж явищами, такi зв’язки, що зумовлюють їх виникнення, iснування i зникнення. Необхiднiсть є те, що неодмiнно повинно статися у цих умовах. Вона пов’язана iз законом. Кожен закон виражає необхiднi зв’язки. Випадковiсть виражає зовнiшню зумовленiсть явищ, та, що може статися, або й не статися, вiдбуватися так чи iнакше.
Категорiї необхiдностi i випадковостi дають можливiсть заглибитися у суть об’єктивних зв’язкiв свiту, видiлити тi з них, якi неминуче мусять настати, а також вiдокрремити вiд них тi, якi за цих умов можуть вiдбутися або й не вiдбутися.
Необхiднiсть i випадковiсть можуть переходити одне в iнше. Це означає, що одна й та сама подiя є випадковою в одному вiдношеннi i необхiдно — в iншому. Тому будь-яку подiю слiд розглядати тiльки у зв’язку з iншими. Так, град у вiдношеннi до врожаю, що постраждав вiд нього, є випадковiстю, але у вiдношеннi до атмосферних явищ вiн є необхiднiстю.
Необхiднiсть проявляється через випадковостi, а випадковiсть є формою прояву необхiдностi. Це яскраво виявляється у статистичних процесах, в яких приймає участь велика кiлькiсть порiвняно однорiдних елементiв. Так, тиск газу на стiнки посудини є необхiднiстю. Однак, ця необхiднiсть виявляється через випадковостi, якi полягають у тому, що на певну площину в кожний визначений момент часу дiє бiльша чи менша кiльк. молекул.
Розумiння необхiдностi i випадковостi складає основу розрiзнення динамiчних i статистичних закономiрностей.
СВОБОДА I НЕОБХIДНIСТЬ
Роль категорiй необхiдностi i випадковостi як сходинок пiзнання можна зрозумiти, з’ясувавши категорiю свободи. Фiлософи iдеалiстичного спрямування, що мислять метафiзично, вiдкривають одна вiд одної категорiї свободи i необхiдностi. свобода ними трактується не iнакше як звiльнення вiд необхiдностi. Проте, уже Спiноза висловив думку, що свобода є усвiдомленням необхiдностi. Визначення свободи як усвiдомленої необхiдностi дає i Гегель. Вiн писав, що слiпа необхiднiсть лише остiльки, оскiльки вона не осягнена у мисленнi. Але цiлеспрямована дiяльнiсть трактується Гегелем, не як матерiальна дiяльнiсть людей, а як дiяльнiсть духу, iдеї. Отже, за Гегелем, свобода властива iдеї, яка усвiдомлює себе, а не людям iз їх повсякденною практичною дiяльнiстю. Iдеалiстичне розумiння свободи рано чи пiзно приводить до фаталiзму. Фаталiзм визнає панування у свiтi слiпих, невiдворотних сил, що нiбито наперед визначають долю людини. Це — абсолютизацiя необхiдностi i заперечення свободи.
Матерiалiстична дiалектика теж розумiє свободу як усвiдомлену необхiднiсть. На вiдмiну вiд Гегеля, свобода розумiється нею як цiлеспрямована матерiально-iсторична дiяльнiсть людей. Людина не тiльки пiзнає необхiднiсть, але на цiй основi змiнює свiт iз метою задоволення своїх потреб. Мiра свободи людини залежить вiд мiри перетворення слiпої необхiдностi в усвiдомлення. Наприклад, людина не може усунути силу тяжiння, але пiзнавши її, вона будує лiтаки, космiчнi кораблi, якi роблять можливими подолати земне тяжiння.
53.
54. Суспільне виробництво. Його сутність структура та роль в житті суспільства.
Суспільне виробництво-процес, завдяки якому люди(суспільство), використовуючи речовини ісили природи, суспільні і соціальні сили, свої духовні багатства та здібності, відтворюють власне та суспільне життя. Під категорією суспільне виробництво слід розуміти виробництво самої людини, матеріальних благ, а також форм спілкування. Тобто система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існування) та соціальних умов існування носіїв життя.
Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини — це не просто природний, біологічний процес. Тут, як і при виробництві суспіль ного продукту, люди діють цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для створення матеріальних цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил, здатностей, які спрямовані на самообслуговування, самоосвіту, навчання і виховання дітей та дорослих, на охорону здо ров'я, сприйняття творів мистецтва тощо. В даному випадку це не діяльність з "обробки приро ди", а "оброб ки людей людьми". Предметом на який спрямована діяльність тут виступає біологічний організм, який є носієм духовних і фізичних здібностей людини. У продуктивні сили виробництва людини входять життєві засоби їжа, одяг, помешкання тощо.Однією із сторін виробництва людських сил є "духовне виробництво" ключовими аспектами якого наука та мистецтво.Виробництво людської сили і виробництво матеріальних благ перебувають у тісному взаємозв'язку. В процесі виробництва матеріальних благ створюються два різновиди матеріальних цінностей: засоби виробництва і предмети споживання, тобто життєві засоби. У свою чергу засоби виробництва споживаються всередині самого виробництва, яке їх породило. Предмети споживання (життєві засоби) шляхом розподілу та обміну слугують виробництву людських сил. Звідси випливає, що про цес виробництва суспільного життя виступає одночасно і як виробни цтво матеріальних благ, і як виробництво людських сил. Обидва вироб ництва є самостійними і в той же час переходять одне в одне і не можуть існувати у відриві одне від одного. Взаємодіючи між собою, вони разом формують виробництво суспільного життя. Кінцевим результатом су спільного процесу виробництва завжди виступає саме суспільство, тобто сама людина в її суспільних відносинах.Взаємодія людських сил та матеріальних благ спричинює саморозви ток суспільного життя. При цьому саморозвиток можливий лише у разі використання як самої природи, так і біологічного організму людей. Для задоволення своїх потреб люди взаємодіють насамперед з при родою. Саме тут, у процесі цієї взаємодії, формується суспільне вироб ництво, яке історично виступає обов'язковою передумовою життєдіяль ності людини. Спеціфіка духовного виробництва полягає в тому, що його результатом є продукт, створений для задоволення духовних потреб людини. Масове духовне виробництво – це усна народна творчість: народні пісні, думи, перекази, прислів’я. Його суб’єктом є народ. Воно передається з вуст у вуста. Втілюється в предмети побуту, реалізується в танцях, обрядах.Індивідуальне – це виробництво, що здійснюється конкретним індивідом – художником, вченим, письменником, поетом. Воно має елітарний характер. Народ пам’ятає й шанує представників духовної еліти, хоч не завжди художник зазнає народної шани за свого життя. Спеціалізоване – його ще називають професійним, або інституціональним, - здійснюється, як правило, в межах тих чи інших установ, що спеціалізуються на певних видах духовного виробництва.
55. СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА. Виробни́цтво — процес створення матеріальних і нематеріальних благ необхідних для існування і розвитку людини. Створюючи певні блага люди вступають у звязки і взаємодію – виробничі відносини. Тому виробництво є завжди суспільним.
Процес виробництва за своєю структурою складається з 4-х фаз:
1)власне виробництво
1,1)основне виробництво
1,2)виробнича інфрастуктура
1,3)соціальна інфраструктура
2)розподіл
3)обмін
4)споживання
Спосіб виробництва
Суспільне Виробництво. поділяється на два взаємопов'язані підрозділи: виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання. Єдність продуктивних сил і виробничих відносин становить спосіб виробництва, який визначає характер даного суспільного ладу.
Відносини виробництва зумовлюють і відповідні їм відносини розподілу, обміну й споживання (особистого й виробничого). Визначальним у цьому процесі є В. Воно розвивається за об'єктивними економічними законами, головними серед яких є осн. екон. закон, властивий кожному способові В. (див. Основний економічний закон капіталізму, Основний економічний закон соціалізму). Зміни В. починаються зі змін продуктивних сил і насамперед — знарядь праці. Перехід від одного способу виробництва до іншого, вищого, зумовлюється діянням закону відповідності виробничих відносин характерові продуктивних сил.
56. СУСПІЛЬНИЙ ПРОГРЕС. ЙОГО КРИТЕРІЇПитання про суспільний прогрес, його сутність і роль у житті суспільства цікавило мислителів багатьох поколінь. Проте переважна більшість з них, залишаючись загалом на ідеалістичних позиціях, дійсно не могла дати наукове висвітлення цієї проблеми. Тільки з відкриттям матеріаліс тичного (розуміння історії виникла можливість розкрити сутність суспільного прогресу, джерело розвитку суспіль ства, його рушійні сили і критерії.
Суспільний прогрес слід розглядати І під кутом зору сутності самого історичного процесу, під кутом зору розвитку і зміни конкретно-істирнчимх форм суспіль ної організації. Основою аналізу змісту суспільного про гресу, його загальної спрямованості і тічідсиціи с розкриття сутності людини. У зв'язку з цим можнії ('тмит, що су спільний прогрес здійснюється в діалектиці. Саме в цій діалектиці суспільний прогрес як процес становлення і розвитку сутності людини, І як про цес сходження від нижчих до вищих, досконаліших комкрптно-історичних форм суспільної організації.
Дослідження проблеми суспільного прогресу, його сут ності і тенденцій тісно пов'язане з проблемою його крите ріїв.
Отже, проблему суспільного прогресу і його критеріїв необхідно розглядати як в її всезагальній, абстрактній по становці, так і у відповідності з тим, у рамках якого аспек ту дослідження суспільного прогресу цей критерій засто совується. Тут важливо враховувати, що критерій суспіль ного прогресу, який застосовується для розкриття його сутності, може бути недостатнім для визначення рівня су спільного прогресу при порівнянні історично послідовних ступенів розвитку суспільства, а також при порівнянні сту пенів розвитку різних країн в межах певного історичного етапу. Тому доцільно враховувати специфіку критеріїв су спільного прогресу насамперед з точки зору: а) його сут ності як процесу становлення і розвитку людської сутності; б) характеристики і порівняння конкретно-історичних форм його реалізації в поступальному розвитку суспільства; в) ха рактеристики і порівняння ступенів розвитку різних країн в межах одного і того ж історичного етапу розвитку суспіль ства.
57. РІВНІ І ФОРМИ СВІДОМОСТІ. Сусп. свідом. – сукупність ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії.Серед основних форм суспільної свідомості виділяють наступні: релігійна свідомість, політика, право, мораль, естетична свідомість.Всі, форми суспільної свідомості можна умовно розділити на два цикли. До першого відносяться політика, право та етика — в їх основі лежить єдиний смисловий стрижень, пов’язаний з виясненням різних модифікацій вихідного відношення між суб’єктами (це взаємовідношення між людьми — етика; між людиною та суспільством — право; між різними соціальними групами, аж до цілих держав — політика).Політична свідомість виникла в античний період як відповідь на реальну потребу в осмисленні таких нових явищ як держава та державна влада, які вперше виникли із розподілом суспільства на антагоністичні класи. Політична свідомість — це відображення виробничо-економічних та суспільних відносин класів в їх сукупному відношенні до державної влади. Моральна свідомість – основна ціннісна форма суспільної свідомості, в якій знаходять відображення загальноприйняті норми і оцінки людської діяльності. Вона відображає відношення між особистостями і позиції, з яких людина оцінює своє особисте “я”. До другого циклу належать естетика, релігія та наука. Спільним стрижнем тут є вихідне відношення “суб’єкт-об’єкт”, тобто різноманітні форми відображення людською свідомістю її складних взаємовідношень із світом. Естетична свідомість – формування у людській свідомості прекрасного. Це той духовний фундамент, який забезпечує гармонійну єдність та внутрішній взаємозв’язок різних проявів духовного буття людини та суспільства в цілому. Призначення естетичної свідомості – відображення людини та світу з позицій категорії прекрасного та потворного, високого та низького, героїчного та трагічного…Релігія, як форма сусп. св.-сті охоплює реліг. ідеологію та реліг. психологію. Р. Ідеологія - си.-ма реліг. ідей, поглядів на світ, розроблена і розвинута теологами. . Р. психологія –складається стихійно, в процесі відображення повсякденних умов життя людини, включає несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення пов’язані з вірою у надприродне. Межа між цими циклами умовна, особливо між етичними та естетичними категоріями. *Релігійна свідомість – це система релігійних ідей, понять, принципів, міркувань, аргументацій та концепцій, сенсом і значенням яких є здебільшого віра в надприродне.Мораль – це норми й принципи людського співжиття, які регулюють поведінку людини в суспільстві та взаємовідносини між людьми з позиції добра чи зла й підтримуються громадською думкою.Правова свідомість – це уявлення і поняття, які виражають ставлення людей до діючого права. Правосвідомість є ідейним виразом об’єктивних суспільних відносин, що, в свою чергу, відображають панівні в суспільстві економічні і суспільні відносини.Політична свідомість – це сукупність почуттів, уявлень, усталених настроїв, ідей і цілісних теоретичних систем, які відображають корінні інтереси великих соціальних груп, їх відношення між собою і до політичних інститутів в цілом
58.ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ ТА ЇЇ СПЕЦИФІКА.
Політична свідомість виникла в античний період як відповідь на реадбну потребу в осмисленні таких нових явищ як держава та державна влада, які вперше виникли із розподілом суспільства на антагоністичні класи.
Політична свідомість — це відображення виробничо-економічних та суспільних відносин класів в їх сукупному відношенні до державної влади.
Політична свідомість формує політичні інтереси. В цій обумовленості безпосередніми економічними та класовими інтересами і полягає специфіка політичної свідомісті, в лоні якої формуються самі політичні інтереси.
Політична свідомість не може бути однорідною, оскільки вона охоплює область відношень всіх класів та прошарків до даржави та правління, область взаємовідносин між всіма класами. Політична оцінка дійсності залежить від того конкретного положення, яке займає носій цієї оцінки (індивід, група, клас) в даному суспільстві.
Політичні інтереси об’єктивні, тому стосується кожної людини.життя всіх суспільств (крім первісного) пронизане політичними інтересами, що концентрують в собі гострі соціальні протиріччя.
Не тільки соціально-економічне, але й духовне життя суспільства залежить від політичних інтересів: кожне явище культури є або відображенням політичних інтересів, або їх потреб.
59. Моральна свідомість як регулятор людської життєдіяльності.
Моральна свідомість – основна ціннісна форма суспільної свідомості, в якій знаходять відображення загальноприйняті норми і оцінки людської діяльності. Вона відображає відношення між особистостями і позиції, з яких людина оцінює своє особисте “я”.
Норми моральної свідомісті складаються і функціонують в безпосередній практиці поведінки людей, в процесі їх спілкування, являючись відображенням і закріпленням їх спільного і життєвого та історичного досвіду. Проте не все в діяльності людини спрямовується правовими та морільними нормами. Існує сфера суспільної регуляції поведінки, яка не може бути віднесена до власне моральності (ритуали, звичаї, тощо). Отже, норми моральної свідомості складуться як історично визначений результат колективної волі людей, утворюючи систему таких соціальних норм, які регулюють міжособистісне спілкування і поведінку людей з метою забезпечення єдності особистих та колективних інтересів. Отже, центром моральної регуляції є моральна норма. Моральні норми дають можливість оцінювати свої і чужі вчинки, співставляти їх з еталоном, спрямовувати і регулювати відносини між людьми. Моральна норма постає одночасно у трьох головних якостях: норма – заборона, норма-розпорядження, норма-наказ.
Основні елементи моральної свідомості:
1. Система цінностей;
2. Етичні почуття;
3. Моральні судження;
4. Моральні ідеали.
Рівні моральної свідомості:
1. соціально-теоретична (мораль) – формування прогнозуючого суспільством ідеалу;
2. практичний (реальні настрої суспільства)
Елементами моралі є національні, класові.
60. ГНОСЕОЛОГIЧНА ПРИРОДА ЗАКОНУ
(Гносеологiя — наука про пiзнання)
Закон — це фiлософська категорiя, яка вiдображає загальне, необхiдне, iстотне, стале, повторюване вiдношення мiж предметами та явищами дiйсностi.
Закон є об’єктивним вiдношенням, що дiє з необхiднiстю i незалежно вiд свiдомостi i бажання людей.
Формування закону є одним iз щабелiв пiзнання людиною свiту. Сформульований абстрактно, закон не може охопити всiх можливих форм свого прояву. тому будь-який закон вузький, неповний, приблизний. Явище ж конкретне, воно завжди багатше за закон. Проте, фiксуючи абстрактно-конкретне, iстотне та загальне, закони науки вiдображають природу глибше i правильнiше.
За сферою свого прояву закони подiляються на два основних види: закони природи i закони суспiльства. Як першi, так i другi носять об’єктивний характер, але якщо закони природи є виявом дiй стихiйних сил природи, то суспiльнi — це вияв цiлеспрямованої дiяльностi людини.
За своїм обсягом закони подiляються на три групи: специфiчнi, загальнi, всезагальнi. Специфiчнi — такi, якi проявляються у вузькiй сферi дiйсностi (закон Архiмеда, закон Ома та iн.). Загальнi — це закони, якi прояв. у досить широких сферах дiйсностi (закони збер. енергiї i речовини, вчення Дарвiна та iн.). До всезагальних законiв вiдносяться закони фiлософiї.
Закони подiляються також на динамiчнi i статистичнi. Динамiчнi закони такi, у вiдповiдностi з якими початковий стан речi чи системи однозначно детермiнує наступнi стани речей (законии класичної механiки). У статистичному законi головну роль вiдiгає середнє значення спiльної ознаки).
Слiд видiлити також логiчнi закони. Вони є законами, яким пiдпорядковане мислення людини i якi є своєрiдним вiдображенням мислення людини.
Вiд законiв природи i суспiльства слiд вiдрiзняти юридичнi закони.
ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАКОНУ
Закон — це філософська категорія яка є певним відношенням, що діє з необхідністю i незалежно від свідомості i бажання людей.
За сферою свого прояву закони поділяються на два основних види: закони природи i закони суспільства. Як перші, так i другі носять об’єктивний характер, але якщо закони природи є виявом дій стихійних сил природи, то суспільні — це вияв цілеспрямованої діяльності людини.
Існують закони, які діють у всіх суспільно-економічних формаціях. Вони визначають характер, загальний напрям, основну тенденцію історичного розвитку.
Найважливішими загальними соціологічними законами є: закон визначення ролі способу виробництва щодо всього суспільного ладу; закон визначення ролі економічного базису щодо надбудови; закон зумовленості суспільної свідомості суспільним буттям; закон відповідності виробничих відносин характеру природних сил.
Існують дві точки зору щодо дії цих законів: 1) визначення суспільного прогресу як однонаправленості від появи до прогресивного руху; 2) циклічності (круговорот).
За своїм обсягом закони подiляються на три групи: специфiчнi, загальнi, всезагальнi. Специфiчнi — такi, якi проявляються у вузькiй сферi дiйсностi (закон Архiмеда, закон Ома та iн.). Загальнi — це закони, якi прояв. у досить широких сферах дiйсностi (закони збер. енергiї i речовини, вчення Дарвiна та iн.). До всезагальних законiв вiдносяться закони фiлософiї.
Закони подiляються також на динамiчнi i статистичнi. Динамiчнi закони такi, у вiдповiдностi з якими початковий стан речi чи системи однозначно детермiнує наступнi стани речей (законии класичної механiки). У статистичному законi головну роль вiдiгає середнє значення спiльної ознаки).
Слiд видiлити також логiчнi закони. Вони є законами, яким пiдпорядковане мислення людини i якi є своєрiдним вiдображенням мислення людини.
61. ПРОБЛЕМА ПIЗНАННЯ В IСТОРIЇ ФIЛОСОФIЇ
Протягом усiєї iсторiї фiлософiї навколо питання про пiзнавальнiсть свiту точилася боротьба мiж матерiалiзмом i iдеалiзмом. Бiльшiсть фiлософських шкiл та напрямiв позитивно розв’язують питання про пiзнаванiсть свiту, доводять, що людина може правильно, достовiрно пiзнаватти свiт таким, яким вiн є.
Але є й такий напрямок у фiлософiї, який вважає за неможливе пiзнати матерiальний свiт. Вiн дiстав назву агностицизму. Цей термiн був введений у науку англiйським природодослiдником Гекслi у 1869 роцi, але сама тенеденцiя обмеження можливостей пiзнання сягає ще часiв давньогрецької фiлософiї. До фiлософiв, якi вважають за можливе пiзнати об’єктивний свiт, вiдносяться матерiалiсти та об’єктивнi iдеалiсти типу Гегеля.
Матерiалiзм вiдстоює принцип пiзнаваностi i розглядає пiзнання як вiдображення свiту в свiдомостi людини. Свої твердження матерiалiзм виводить iз даних науки i суспiльно iсторичної практики. Той факт, що людина може цiлеспрямовано дiяти у навколишньому свiтi, спираючись на свої знання, свiдчить про достовiрнiсть цих знань, а отже i про можливiсть правильного пiзнання.
Проте i погляди матерiалiслiв стосовно пiзнаванностi свiту не є однозначними. Матерiалiсти-метафiзики, хоч i визнавали за можливе пiзнавати навколишнiсть. Вони вiдiрвали теорiю вiд практики, пiзнання резглядалось ними як пасивне, дзеркальне вiдображення свiту в головi людини.
Iдеалiсти так чи iнакше применшують пiзнавальну здатнiсть людини, проголошуючи об’єктом пiзнання не матерiальний свiт, а прихований за ними надприродний. Суб’єктивний iдеалiзм об’єктом пiзнання визнає вiдчуття або людське мислення. Вiн заперечує можливiсть пiзнання того, що перебуває поза олюдською свiдомiстю.
Представником агностицизму є нiмецький фiлософ I.Кант.
62. Відмінність суспільного способу буття людини від життєдіяльності тварин.
У процесі життєдіяльності люди вступають в певні стосунки між собою. Спіл кування (взаємодія, суспільні відносини), як і діяльність, є необхідною загаль ною умовою формування і розвитку соціальності. На запитання, що таке соці ум, можна відповісти: це діяльне спілкування людей. Воно органічно вплетене в людську діяльність, відповідає різноманітним видам діяльності і постає як її пе редумова, бо саме через спілкування налагоджуються і осмислюються необхідні для діяльності зв'язки, обмін інформацією, фіксація набутого досвіду, передача його від покоління до покоління.
У процесі спілкування люди як фізично, так і духовно творять одне одного, тобто формують і відтворюють якісну своєрідність свого життя як суспільного. В спілкуванні і через нього відбувається взаємовплив і взаємодія індивідів, ви являється і формується спільність поглядів, думок, настроїв, досягається взає морозуміння, здійснюється передача і засвоєння манер, звичок, стилю поведін ки, створюються згуртованість і солідарність, відтворюється спосіб життя.
Діяльність і спілкування - загальні необхідні умови соціального. І хоч його осягнення потребує проникнення в таємницю культури, соціальних інститутів, вибору, чуттєвості тощо - його початок коріниться саме в діяльності і спілкуванні; саме вони постають у якості тих наріжних каменів, на яких зво диться будівля соціального, базується суспільство як особливий феномен дій сності, як підсистема об'єктивної реальності.
Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей. Людина народжується двічі: спочатку як біологічна істота, потім як соціалізована істота.
Специфіка людського буття в сполученні, взаємодії трьох відносно різних буттєвих вимірів: 1) реально існує окрема людина, перш за все як дане мисляче тіло; 2) але одночасно людина існує як індивідуальна особистість, що належить до виду homo sapiens і взята на даному витку її розвитку, еволюції; 3) людина існує і як соціально-історична істота. Всі три виміри людського існування – вихідні характеристики буття людини.
Підкреслюючи специфіку людського способу життя, принципово відмінного від тваринного існування, слід наголосити на його соціально-спадкоємному і тому істо ричному характері. Тварина набуває досвід не спадкове, а самостійно. Вона успад ковує лише інстинкт. Людина ж багата досвідом поколінь. Кожне нове покоління стоїть на плечах попереднього, успадковуючи його історичний досвід діяльності й спілкування, знань та культури. Таким чином, соціальність має історичний харак тер. Тваринне життя - позаісторичне. Історія життя тварини зникає з її фізичною смертю. Людське життя триває в наступних поколіннях.
63. Походження і сутність держави. Види держав. Основні функціі держави.
Держава - це соціально-політичний механізм, що виникає в класовому суспільстві з метою регуляції суперечливих відносин між класами і соціальними групами, вирішення конфліктних ситуацій, забезпечення відповідного рівня со ціальної стабільності системи.Платон і Аристотель будували Д. на засадах приватної власності і поділу суспільства на класи. Аквінський обґрунтував її зумовленість божественними законами. Гоббс –Д.-це звір, що підкоряє всі існуючі структури. Гегель –Д. –найвищий розвиток об’єктивного духу, де знімаються суперечності між громадянами. Конфуцій перший сформував концепцію держави. Ознаки Д. : наявність публічної влади, права, поділ населення за ознакою території, в межах якої Д. здійснює свою владу і суверенітет. Історично Д. постійно змінювала свою форму. Вона з’являється в рабовласницькому су.-ві і була охарактеризована мислителями: Аристотелем, Платоном, Полібієм. У серії книг “Політія” було описано 159 грецьких і варварських держав. Ще раніше Платон охарактеризував такі форми влади, як монархія, аристократія, демократія та їхні деформовані прояви: атропія, олігархія, анархію. Суть держави залишається незмінною: вона завжди була механізмом здійснення політ. влади. Різноманітні типи держави неоднаково враховують інтереси народних мас. Задоволення потреб народу можливе через входження його пред ставників в апарат державної влади або шляхом завоювання влади тими чи інши ми суспільними класами - революцій. Досвід показує, що рево люції поляризують і поглиблюють протистояння мас. Представницька участь народу у механізмах державної влади є, мабуть, оптимальним варіантом забез печення суспільної злагоди, прогресивного розвитку суспільства, досягнення со ціальної справедливості.Форми державного устрою: поняття, яке виражає поділ держави на складові частини та взаємостосунки між нею та її складовими частинами.:1 Унітарна Д.-складові частини якої виступають адміністративно-територіальними одиницями, що не мають жодних ознак суверенітету і правовий статус у цих частин визначається законодавчими актами центральної влади.2-Федерація-це єдина держава, яка складається з кількох держ. утворень, об”єднаних для вирішення центральною владою спільних для всієї Федерації завдань. Частини Ф. Мають деяки атрибути суверенітету ( символіку, конституцію, вищі органи держ. влади.).3 Конфедерація –форма слабо централізованого державного устрою за якого ознаками держ. утворення володіють як держава в цілому так і її складові частини, але сфера компетенції центральних органів є дуже обмеженою, а основні повноваження належать вищім органам суб”єктів конфедерації. Про тоталітаризм як форму державності йдеться в середині ХХ ст. В Німеччині(Гітлер), Італія (Муссоліні), Росії(Сталін). Ознаки тоталітаризму: авторитаризм, однопартійність, контроль партійно-державною елітою економічної сфери життя, монополія на інформаціію, застосування терору, мілітаризація суспільства.
64. Періодизація історії – особливого роду систематизація, яка заклечається в умовному поділі історичного процесу на певні хронологічні періоди. Ці періоди мають ті чи інші відмінні особливості, які визначаються в залежності від обранної основи(критерію) периодизації. Для перодзації можуть обиратися різні критерії: вівд зміни типу мислення (Конт), до зміни способів комунікації. Багато вчених починаючи з мислителів 18ст. до сучасних постіндустріалістів опираються на економічно-виробничі критерії. Перші донаучні періодизаціі історіі були розроблені ще в глибокій давнині, але научні періодизаціі зявилися тільки в Новий час . У 18 ст зявляється багато різних періодизацій .
65. ПОНЯТТЯ РУШІЙНИХ СИл РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА. Уже Арістотель справедливо зауважив, що людину спонукає до дії інтерес. Зміст інтересу визначається матеріальними умовами життя людей, міцем, яке вони посідають в історично конкретних виробничих відносинах. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень. Взаємодія інтересів (особистостей соціальних груп, спільностей) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв’язки, організацію. Існують закони, які діють у всіх суспільно-економічних формаціях. Вони визначають характер, загальний напрям, основну тенденцію історичного розвитку.
Найважливішими загальними соціологічними законами є: закон визначення ролі способу виробництва щодо всього суспільного ладу; закон визначення ролі економічного базису щодо надбудови; закон зумовленості суспільної свідомості суспільним буттям; закон відповідності виробничих відносин характеру природних сил.
Існують дві точки зору щодо дії цих законів: 1) визначення суспільного прогресу як однонаправленості від появи до прогресивного руху; 2) циклічності (круговорот).
Однонаправленість характеризує теологічний і матеріальний розгляд розвитку суспільства.
66. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК СУСПІЛЬСТВА І ПРИРОДИ
Відношення суспільства і природи є складною і багатоаспектною проблемою. Що являють собою суспільство і природа? Поняття "природа" в науковій літературі вживається у двох значеннях. У широкому розуміти слово природа охоплює і суспільство, і навколишній світ тобто є синонімом Всесвіту. У вузькому розу мінні природа – це частина світу, яка, умовно кажучи, протистоїть суспільству і взаємодіє з ним, це природне середовище, в якому живе суспільство. Саме під таким кутом зору проблема взаємодії суспільства і природи виникає на даному етапі розвитку.
Поняття "суспільство" багатогранне: це сукупність форм спільної діяльності людей, що історично склалася, а також система, яка охоплює всю сукупність умов соціальної життєдіяльності людей та їхні відносин між собою та з природою.
Природа первинна. Наукою і практикою доведено матеріальну єдність природи, в якій народжуються і розвиваються якісно нові види матерії та форми руху. На певному етапі еволюції нашої планети з'являється органічна матерія, біологічна форма руху - життя. З виникненням життя сформувалась частина планети Земля, яку називають біосферою, тобто сфера взаємодії живої і неживої матерії. Хоча проблема виникнення життя є докінця не розв’язаною незаперечним є те, що людина – частина природи. Природа є необхідною умовою життя і середовищем існування суспільства.
Історія розвитку суспільства є продовженням історії розвитку приро ди. Історія природи виявляє внутрішню суперечливість і роздвоюється на історію неолюдненої, досуспільної природи та на істо рію природи, що увійшла в сферу діяльності людини, тобто на історію олюдненої природи. Разом з тим і історія суспільства не обмежується лише власною суспільною історією, тобто історією існуючого суспіль ства, вона охоплює також і шлях становлення, формування суспільства.
Природа і історія є двома скла довими елементами того середовища, в якому ми живемо. Але на від міну від інших природних істот, людина – не просто природна істота, а людська природна істота, тобто істота, яка існує для самої себе.
Перебуваючи в тісному взаємозв'язку, природа і суспільство утворю ють систему "суспільство – природа". Дана система передбачає пізнання люди ною природи, її використання і перетворення. Свою цілісність ця систе ма могла зберегти при одночасному цілеспрямованому розвитку обох елементів – природи і суспільства.
Щоб зрозуміти і дослідити матеріальну систему "суспільство – при рода", необхідно враховувати всю сукупність зв'язків, взаємовпливів і взаємовідносин, що утворилися й існують у географічній оболонці Землі, її компоненти утворюють єдине й нерозривне ціле і є особливим яви щем природи. Географічна оболонка складається з атмосфери, літосфе ри, гідросфери і біосфери. В цій оболонці відбуваються різноманітні процеси з неорганічними і органічними речовинами; матерія зазнала складної еволюції, внаслідок чого з'явились різноманітні форми життя, вищою з яких є людське суспільство.
67.Культура. Загальнолюдське й національне в культурі.
Ціннісні і технологічні виміри ку-ри.Буденне уявлення поняття ку-ра(К) включ. лі-ру, мистецтво, театр, морально-естетичне виховання. Крізь призму Ф. вона постає в узагальнених ха-ках як форма, результат, спосіб зв¢язку людини з дійсністю, утвердження людини, як пряв і утвердження сутнісних сил людства. Оскільки способом існування людини є праця , саме вона - головна головне джерело ку-ри. Культура є процесом і результатом реалізації в природі людських цілей за законами природи, сферою освоєння природи її олюднення. Матеріальні і духовні надбання людей є предметним втіленням їх здібностей, сутнісних сил і відносин. Ці надбання-зовнішня фо-ма існування ку-ри. Внутрішнім змістом її існування є розвиток людини як суспільної істоти т. б. вдосконалення її творчих сил, потреб, здібностей, форм спілкування. Ку-ра постає як сфера становлення і розвитку, соціалізації людини. Основними ознаками ку-ри є:
1. Те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність (“друга природа” створена людиною).
2. Способи, технології, методи творення культурних явищ (культуротворча людська ді-сть), які вводять людину у т.з. технологічний аспект ку-ри.
3. Сукупність найперших та найвищих духовних і матеріальних цінностей.
Те із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості Л проявились максимально повно, доконало, виразно.
5 Способи збереження, розподілу, викор. культурних цінностей. Друга ознака вводить нас у т.з. технологічний аспект ку-ри; при чому технологія розуміється у найширшому плані-як всі основні та необхідні моменти продукування предметів ку-ри. За цією ознакою можна вести розмову про розвиток ку-ри , про ку-ри передові та відсталі , ефективні і неефективні, індустріальні і постіндустріальні, розвинені і примітивні.
Третя ознака-постає сукупністю людських соц.-істор. та культурних цінностей т.б. вона постає в окресленнях того що для людини набуває буттєвої значущості , поза чим людина не може розглядати себе, свою життєдіяльність сповненим сенсів та змісту. Саме на основі даної ознаки в су-стві розгортається боротьба між старим і новим, між консервативними і інноваційними тенденціями, між справжньою ку-рою і псевдокультурою... Взагальному плані , культурні цінності орієнтують розвиток ку-ри в бі збагачення л. та її проявів, але за конкретних умов суспільного життя інколи буває надзвичайно важко виявити що саме реально відповідає таким цінностям.
68. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ. ШЛЯХИ ЇХ РОЗВ'ЯЗАННЯ
Захист природи від знищення постає сьогодні як проблема виживання люд ства на Землі за умов зростання технічного потенціалу й промислового вироб ництва. Все це вимагає нового погляду на природу. Від бездумного ставлення до неї як невичерпної скарбниці матеріальних благ людство має перейти до споконвічно шанобливого, бережливого захисту природи як необхідної умови жит тя - найцікавішого і загадкового феномена Космосу. Людство все глибше замислюється над витоками свого існування, чинниками забезпечення життя, умовами й чинниками його продовження. Фундаментальне місце в сьогоденних різноманітних життєвих моделях посідає природа. Нині людство поступово повертається до споконвічної, хоч і дещо забутої в останні два-три сторіччя, орієнтації культури на цінність природи як вічної умови існування людської цивілізації, як чинника, поза яким є не можливим людське життя.
1. Переорієнтація економіки на здійснення екологічної революції в технологічному виробництві, яка б сприяла створенню екологічно чистих технічних систем.
2. Державна економічна політика по впровадженню і дотриманню екологічних стандартів.
3. Принцип коеволюції, тобто сумісної еволюції природи і людини.
4. Екологічно-гуманітарна диктатура (створення світово міжнародного співтовариства ® політико-правові норми і стандарти, контроль ...)
Одна із умов вирішення екологічних проблем зводиться до того, щоб всі ми, які живемо на цій грішній планеті, навчилися мислити глобально, а діяти локально.
69.ПРОБЛЕМИ БУТТЯ У ФІЛОСОФІЇ. ОСНОВНІ ФОРМИ БУТТЯ.
Буття - це одна із найширших, універсальних категорій, що є основою філософського знання.
Розв'язуючи проблему буття, філософія виходить із факту реального існування світу і всього того, що його утворює. Філософія не просто фіксує існування речі, людини, ідеї, світу в цілому, але і вказує на складний загальний їх зв'язок. Речі, предмети, явища, процеси, світ у цілому разом з усіма їх властивостями, особливостями і зв’язками фіксується за допомогою категорії «буття». Близькими до цієї категорії є поняття реальність, дійсність, світ.
У широкому розумінні «буття» - це все те, що існує, що є. Воно охоплює нескінченне багатство його конкретних проявів. Буття у такому розумінні структурно підрозділяється на об'єктивно існуючу реальність, яка відображається поняттям «матерія» й ідеальну, духовну, суб'єктивну реальність, що позначається категорією «свідомість». Можна поруч з цим виділити «історичну реальність», яка розкривається категоріями «суспільство», «людина», «діяльність» Отже, буття знаходить свій вияв у різних формах чи типах.
Поняття світу, як і поняття буття, також не слід ототожнювати із об'єктивною реальністю, тобто з матерією. Якісно відмінним і відносно самостійним світом є духовний світ людини, її мислення, які за своєю природою є ідеальними. Отже, до складу «буття» слід віднести й ідеальне.
Представники так званого вульгарного матеріалізму настільки наблизили поняття світу, буття і матерії, що і дух, мислення людини вважають чимось матеріальним. В ідеалістичній же філософії «буття» виявляється абсолютно ізольованим від матерії, воно виявляється духом, ідеєю. З погляду суб'єктивних ідеалістів, навіть світ, що оточує нас, є чистою суб'єктивністю, тобто ідеальним буттям.
Отже, буття є надзвичайно складним за своєю природою і структурою явищем, а категорія буття має першорядне значення для філософського осмислення людиною світу.
70.СУБ’ЄКТ ІСТОРИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
У наш час безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але в історії філософії і суспільної думки, історію розглядали в аспекті підпорядкованості дій людини законам, фатуму, долі або “субстанційним” чинникам історичного прогресу, як от – розвитку світового розуму, абсолютної ідеї. В таких випадках суб’єктом історії виступала не людина, а перелічені основи історичних звершень. Історичний процес постає як свого роду змагання людських планів, мрій, намірів із наявними результатами попередніх історичних дій. Суб’єктом історії є людська особа, бо лише особа постає реальним творцем усієї сукупності складових історичного процесу:
- вона продукує знання, культурні цінності, смисли;
- вона нагромаджує і використовує інформацію;
- вона виявляє волю, здійснює психічну та розумову самоорганізацію;
- вона постає споживачем історичних здобутків і виміром для справжніх переживань.
Але треба враховувати, що людина постає особою лише в межах культури та людського спілкування. Тому суб’єкт історії –це особа в єдності її загальнолюдських та індивідуально-неповторних виявлень. Внаслідок цього суб’єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особа як представник соціальних спільностей –верств, станів, народу, держави, етносу. Особа як суб’єкт історії постає поєднанням індивідуальних якостей людини та якостей і простору соціальних відносин.
71. Соціальна структура суспільства. Поняття класів. Соціальна мобільність та соціальна стратифікація.Досліджуючи соціальне буття, перш за все нале жить звернути увагу на спільні форми життя людей. Останні можуть виступати в різних "іпостасях", що виявляється уже в повсякденному житті. Кожна лю дина належить до певних колективів, груп, вікових категорій. Соціальними спільностями є також класи, касти, стани і т.п.Отже, соціальна спільність – це сукупність людей, яка характеризується подібним способом життя, має схожі інтереси, потреби та стереотипи поведінки. Це і дає можливість відокремити одні соціальні групи від інших.Приклад структури:1) Історичні общини людей (рід, плем'я...)2) Населення міста і села.3) Працівники фізичної і розумової праці. 4) Класи і різні соц. шари.5) Різні колективи людей.6) Родина.Соціальна структура будь-якого суспільства не пе ребуває вічно у незмінному стані: одних соціальних груп стає більше, інших – менше, одні з них зника ють, інші появляються.Марксизм: класами називаються великі групи лю дей, які відрізняються за їх місцем в історично ви значеній системі суспільного виробництва, за їх від ношенням (здебільшого закріпленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю у суспільній органі зації праці, а значить, за способом одержання і розмі ром тієї частки суспільного багатства, що є в їх роз порядженні. Теорія середнього класу: соціально-класова струк тура сучасних ринкових суспільств є вертикальною і складається із трьох основних класів: вищого, серед нього і нижчого.Теорія соціальної стратифікації: що суспільство по діляється на верстви - страти, різницю між якими слід шукати в розмірах прибутку, стилі і способі життя, різниці рівнів культур, освіти, житла, одягу.Більшість західних теоретиків процес переміщення людей із однієї страти в іншу називають соціальною мобільністю. Вона буває горизнт. і вертикал. Суспільство порівнюють з багатоповерховим будинком, у якому руха ються 6 ліфтів: економіка, армія, політика, церква і культура, шлюб.
72. Політична організація суспільства. Держави, партії, суспільно-політичні рухи і громадські організації.
Сукупність політичних Інститутів та установ, які взаємодіють між собою з метою впровадження в життя певних політичних ідей, норм, установ, назива ється політичною організацією суспільства. В цілому політична організація виконує такі функції: визначення цілей і завдань розвит ку суспільства; мобілізація ресурсів (матеріальних, фінансових, людських, ду ховних); інтеграція всіх елементів суспільства як цілісної системиервісна людина не знала ніякої пол ітичної організації, соціальні відносини регулювалися традиціями, мораллю, ре лігією тощо. З появою приватної власності і класів з'являються держава і право. Про політичну організацію соціуму можна говорити лише з моменту виникнен ня держави. Держава - це соціально-політичний механізм, що виникає в класовому сус пільстві з метою регуляції суперечливих відносин між класами і соціальними групами, вирішення конфліктних ситуацій, забезпечення відповідного рівня со ціальної стабільності системи і є головним елементом політичної організації . Політичні партії відіграють роль посередників між громадськістю й органа ми державної влади. Саме вони акумулюють і висловлюють у ідейно-політич них установах інтереси тих чи інших соціальних верств і класів, переносять у сферу політики обговорення та вирішення питань, що випливають Із їхніх полі тичних інтересів. Профспілки - найбільш масова організація трудящих. Сьогодні в усьому світі профспілки об'єднують близько 300млн чоловік. З 1945р. існує Всесвітня орга нізація профспілок. Вони відстоюють інтереси трудящих щодо робочого дня, відпусток, фінансової політики, організації виробництва та соцкультпобуту. Молодіжні організації є важливим елементом політичної системи суспільст ва. Вони інтегрують молодь на виконання певних соціальних завдань, мобілізу ють молодіжні структури та ресурси, ведуть виховну роботу. Наприклад, у США існують Молоді демократи Америки, Американська рада молоді, В нашій країні нині відбу вається реформація молодіжних рухів і організацій. Міцніють незалежні студентські рухиСпортивні товариства не виконують прямої політичної функції, проте можуть підтримувати чи бойкотувати ту чи іншу політичну акцію, чим і підтверджують свій суспільний статус як елемент політичної структури суспільства.Творчі спілки, громадські організації, селянські союзи - надзвичайно впливові інститути політичної системи суспільства. Так, організація ветеранів війни створювалась як інститут захисту їхніх прав, проте в серпні 1991р. підтримала ГКЧП. Кожний структурний підрозділ виконує певну роль і посідає певне місце в політичній системі суспільства, відбиває інтереси певної соціальної групи, має певні цілі та засоби їх реалізації. Аналіз політичної системи суспільства був би неповним без вивчення питання про так звані тіньові політичні структури. Напри клад, у США активно діє Більдерберський клуб, членами якого є такі відомі фінан сові магнати, як Рокфеллери й Ротшільди В їхньому арсеналі - шантаж, підкупи «дійових осіб» - впливо вих громадських організацій, політичні вбивства тощо. Згадаймо вбивство прези дента Дж.Кеннеді
73.НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС І ЕКОЛОГІЯ..
За останні 500 років людство знищило 60% лісів, що нанесло удар по біо сфері. Ліси - це легені планети, які забезпечують свіже повітря й існування дже рел. Нині людство включило в сферу виробництва 70% всієї родючої землі, 70% основних популяцій риб, 10% води. На кожного жителя індустріально розвину тих країн щорічно із надр Землі видобувається близько 30т корисних копалин; 1-1,5% цієї сировини набуває форми продукту, що споживається, а 98,5% ста новлять відходи виробництва, більшість з яких - шкідливі для людини.
Вчені підрахували: якщо виробництво буде наро щуватися такими ж темпа ми, то заліза людству виста чить на 250, олова - на 35, цинку - на 30, міді - на 29 років. До 2500р. людство використає запаси всіх металів, що є на нашій планеті.
Найгострішими й невідкладними екологічними проблемами ХХст. є такі: загроза підвищення темпе ратури на Землі внаслідок концентрації вуглекис лого газу та інших хімічних речовин у атмосфері. Вчені вважають, що навіть незначне посилення кількості цих речовин може викликати великі (якщо не ка тастрофіч ні) кліматичні зміни:
руйнування озонового шару Землі - тонкої оболо нки, що міститься в стра тосфері й оберігає життя від згубної ультрафіолетової радіації Сонця. Дослідження, проведені за допомогою супутників, свідчать: в останні десять років озо нова оболонка стала тоншою на 3%. Більше того, над Антарктидою з'явилась так звана озонова дірка, площа якої перевищує площу США. Подібні ж дірки, хоч і менші за розміром, помі чені також над Північним полюсом й іншими регі онами;
виснаження киснепостачальників Землі пов'язане з варварською вирубкою лісів, їх площа зменшується на 15млн га щорічно. Водночас з лісами людство втрачає різноманітні види флори й фауни, що також згубно позначається на кліматі й навколишньому середовищі;
виснаження Світового океану, що поряд з лісами є основним постачальни ком кисню для життєзабезпе чення планети. Внаслідок забруднення океану на фтою й нафтопродуктами змінюється його властивість віддзеркалювати (альбе до), що впливає на енергетич ний баланс планети, порушує відповідні пропорції вологості;
забруднення навколоземного та навколишнього середовища сотнями мільйо нів тонн хімічних сполук і радіоактивних речовин, що мають великі періоди розпаду;
поступове вичерпування природних ресурсів.
74. ОСНОВНI ФУНКЦIЇ ФIЛОСОФIЇ
Роль фiлософiї у суспiльному життi виявляється у тих функцiях, якi вона виконує.
Основнi функцiї фiлософiї: свiтоглядна, методологiчна, евристична, гносеологiчна та iн.
Свiтоглядна функцiя полягає в тому, що фiлософiя приймає участь у формуваннi характеру на основi досягнень людської культури. Фiлософiя є серцевиною свiтогляду, його теоретичним фундаментом. Можна сказати, що фiлософiя — це це теоричтино сформульований свiтогляд.
Методологiчна функцiя полягає в застосуваннi основних фiлософських принципiв, законiв i категорiй у процесi пiзнання та практичної дiяльностi людини.
Еврестична (вiд гр. еврiка — знахожу, функцiя полягає в тому, що фiлософiя здатна давати знання, якi випереджають стан розвитку конкретних, спецiальних наук.
Гносеологiчна (пiзнавальна) функцiя фiлософiї полягає у визначеннi того кола проблем, що дослiджуються фiлософiєю у межах її предмету, але на рiвнi найзагальнiших закономiрностей.
75. Релігійна та атеїстична свідомость. Важливе місце в духовному житті сус.-ва займає релігія, реліг. свідомість. Протягом історії розвитку людства реліг. св.-сть людей набула багатогранних форм, пройшла шлях становлення від примітивних культів до світових релігій сучасності. Р. як форма сусп. св.-сті охоплює реліг. ідеологію та реліг. психологію. Р. ідеологія - си.-ма реліг. ідей, поглядів на світ, розроблена і розвинута теологами. У сучасних релігіях у склад р. ідеологій входять теологія, релігіозно - філософські вчення, соц. теорії. Р. психологія – складається стихійно, в процесі відображення повсякденних умов життя людини, включає несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення пов’язані з вірою у надприродне. Суттєве місце у побутовій релігійній св.-сті відіграє культ. Крім віруючих є люди, які скептично відносяться до релігії, яких у середньовіччі назвали атеїстами (противники Бога). Атеїзм-це си-ма ідей, поглядів, переконань, що заперечують існування надприродного, відкидають релігію. Атеїзм-це загальна характеристика світогляду, що сприймає світ таким яким він є без “додатків потойбічного”.
Свобода совісті - принцип – людина має обирати і пропагувати релігійну віру або не віру за умови, що ні перше ні друге не призводять до асоціальних наслідків, не руйнують право, мораль.
76.
77. СТРУКТУРА СВІДОМОСТІ.
Суспільна свідомість характеризує і реальну свідомість конкретного суспільства, і ідеальну модель суспільної свідомості.Суспільна свідомість є складним утворенням, вона включає в себе різноманітні взаємодіючі один з одним, взаємопов’язані елементи, кожен з яких має свою специфіку.В структурі суспільної свідомості виділяють рівні: буденна і теоретична свідомість, суспільна психологія та ідеологія, а також форми суспільної свідомості: політична свідомість, правова свідомість, моральна свідомість, релігія, мистецтво, наука, філософія.Відносно чітке розмежування форм суспільної свідомості просліджується на теоретико-ідеологічному рівні.Будення свідомість виникає в процесі щоденної практики людей, стихійно, як емпіричне відображення зовнішньої сторони дійсності.Теоретична свідомість – відображення зв’язків та закономірностей дійсності, виражається в науці та інших формах свідомості, які також відтворюютьвнутрішню сторону дійсності.Теоретична і буденна свідомість взаємодовнюють одна одну.Суспільна психологія формується в професі повсякденної практичної діяльності людей. Але у суспільній психології домінуючим є не саме знання про дійсність, а відношення до цього знання – оцінка дійсності. Вона відображає інтереси різних соціальних груп. Суспільна психологія штовхає людей до різного роду дій.Ідеологія – складне духовне утворення, що включає певну теоретичну основу, випливаючі з неї програми дій і механізми поширення ідеологічних установок в масах. Не виникає із повсякденного життя, а створюється ідеологами, соціальними мислителями, політиками.
78 Менталітет. Особливості ментальності українського народу.
Специфікою людського існування є його духовність. Дух – це той простір, відмінний від матеріального, в якому формується і чинить людська особистість, як духовна істота. Існуючи над індивідуально у вигляді мови, права, моралі, релігії, мистецтва – всі його формоутворення стають духовними через їх переломлення у індивідуальній чуттєвості. Духовне міститься у індивідуальних втіленнях, але його зміст знаходиться в продуктах їх смислового осягнення. Духовна сторона буття люд. Виникає на основі його практичної ді-сті як особлива форма відображення об’єктивого світу, як додатковий засіб орієнтації в цьому світі, взаємодії з ним. Люд. духовність сформувалась у процесі антропосоціогенезу на основі суп. Праці й спілкування індивідів. Дослід. Доводять нерозривний зв‘язок духовності з матеріальним носієм, трактують дух як функцію ВНС.Ментальність – це стиль мислення, парадигма духовності, структуроутворюючий елемент си-ми інтелектуальної, моральної, психологічної орієнтації людини. М. народу-це ядро його духовності, в якому сконцентровані головні риси і ознаки ідеологічного, соціально-психологічного, розумового складу людей, що унаслідували духовний спадок попередніх поколінь і користуються ним відповідно до потреб часу. М. –притаманний нації варіант світосприйняття, поведінки, які реалізуються у спільній мові, культурній, морально-етичній основі. Основні риси мент. Укр.. народу:Антеїзм – (Антей - древньогрецький міф. персонаж-черпав силу у землі) землеробська сутність ментальності, шанобливе ставлення до землі.Гостро-емоційне переживання сьогоденності життя, лірико-пісенне сприйняття природного і соціального оточення.Індивідуалізм - праця на землі сприяла формуванню малих соц. груп, ідея рівності.-соціопсихологічний і політ. конформатизм – не критичне приєднання до суджень, що панують, визнання існуючих порядків. (Цьому сприяло: відсутність соборності території, державності, однак можна виявити й протилежний зв’язок – особливості ментальності українців на протязі довгих років не дозволяли їм створити свою державу. Тут варто згадати приказку, що там де три українці – два гетьмани.)