Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІСТОРІЯ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК
Укладачі: Бережна Н.І.
Бріль М.С.
Єфремова Л. В.
Кліменко О.М.
Кривобок В.Ю.
Півавар І.В.
Пономаренко О. О.
Сердюков К.Г.
Степаненко Н.О.
Філатов В.М.
Хохлов М.П.
Харків, ХНЕУ, 2010
Рекомендовано рішенням вченої ради Харківського національного економічного університету (протокол № ___ від березня 2010 року)
Рецензенти: Носова О.В.- доктор економічних наук, професор Харківського національного університету внутрішніх справ;
-
Історія економіки та економічної думки. Навчальний посібник. Харків: Вид. ХНЕУ, 2010. – с. Укр., мов.
У навчальному посібнику розглядається еволюція історії економіки у взаємозв’язку з розвитком економічної думки в період від первісно суспільного ладу до теперішнього часу. Структура посібника в повній мірі відповідає типовій навчальній програмі з дисципліни. Кожна тема містить навчально-методичне забезпечення: питання для самоконтролю, проблемні питання, тестові завдання і список рекомендованих літературних джерел.
Навчальний посібник призначений для студентів, що навчаються за програмою бакалаврів з економічних спеціальностей, а також може бути корисним всім, хто самостійно вивчає історію економіки і економічної думки або намагається удосконалювати свої знання у цій галузі.
Рекомендований студентам усіх спеціальностей усіх форм навчання.
Авторський склад: вступ– В.М. Філатов (науковий керівник), канд. екон. наук, доц.; тема 1 – В.М. Філатов, канд. екон. наук, доц., Набатова О. ., канд. екон. наук, доц.; тема 2 – Мащенко М.А., викл.; тема 3 – Калашник Т.Є., старш. викл.; тема 4 – Калашник Т.Є., старш. викл., Лісна І.Ф., канд. екон. наук, доц.; тема 5 – Морозова Н. Л., викл.; тема 6 – Степаненко В.О., канд. екон. наук, викл.; тема 7 – Григорян Г.М., д-р екон. наук, проф., Степаненко Н.О., канд. екон. наук, доц.; тема 8 – Крюкова О.М., канд. екон. наук, доц.; тема 9 – Лісна І.Ф., канд. екон. наук, доц., Пивавар І.В., старш. викл.; тема 10 – В.М. Філатов, канд. екон. наук, доц., Набатова О. ., канд. екон. наук, доц.; тема 11 – Мащенко М.А., викл., Кривобок В.Ю., канд. екон. наук, доц.; тема 12 – В.М. Філатов, канд. екон. наук, доц., Лісна І.Ф., канд. екон. наук, доц.; тема 13 –Губарєв О.О., канд. екон. наук, доц.
Під редакцією Філатова В.М.
Зміст
Вступ
Модуль 1. Становлення ринкової економіки та ринкової економічної теорії
1. Національна економіка: загальне та особливе 7
1.1. Ознаки національної економіки 7
1.2. Національна економіка: цілі й результати 9
1.3. Світове господарство як синтез національних економік 11
1.4. Ефективність національної економіки 15
2. Економічні теорії та базисні інститути національної економіки 20
2.1. Категоріальний апарат інституціональної теорії 20
2.2. Базисні інститути національної економіки 30
2.3. Інституціональна підсистема національної економіки 37
3. Теорія суспільного добробуту, та социально - ринкової
економіки 40
3.1.Основні засади теорії добробуту 40
3.2.Рівень суспільного добробуту і класифікація факторів формування якості життя 44
3.3.Соціальна політика держави і методи регулювання соціальної сфери 49
3.4. Проблеми рівномірного розподілу доходів в державі 52
4. Характеристика економічного потенціалу 57
4.1. Національне багатство та його структура 57
4.2. Людський потенціал та оцінка цінності людини для національної економіки 59
4.3. Технічний потенціал національної економіки 62
4.4. Природно-ресурсний потенціал та його складові 64
5. Інституціональні чинники розвитку національної економіки 69
5.1.Основні засади теорії інституціоналізму. Система правил і інститутів 69
5.2.Інституціональна структура та інституціональне середовище 75
5.3.Стратегічна модель економічного розвитку Україні 78
6. Інфраструктура ринку 84
6.1.Сутність інфраструктури ринку та її функції 84
6.2.Характеристика складових елементів інфраструктури ринку. Товарні і фондові біржі. Митна служба. Банки. Податкова служба. Служба зайнятості. 88
6.3.Регулювання інфраструктури ринку 102
Модуль 2. Розвиток ринкової економіки та економічної науки у ХХ – на початку ХХІ ст.
7.1. Роль та місце держави в економічних відносинах 106
7.2. Суб’єкти відносин у сфері державного
управління економікою 107
7.3. Функції системи державного управління економікою 113
8. Структурна перебудова національної економіки 121
8.1. Структура національної економіки та її основні види 121
8.2.Аналіз структури національної економіки.
Міжгалузевий баланс 128
8.3.Структурна перебудова національної економіки 130
9. Програмування та прогнозування національної економіки 136
9.1.Сутність та принципи макроекономічного програмування. 136
9.2.Державна програма економічного і соціального розвитку України. 139
9.3.Функції та принципи соціально-економічного прогнозування. 141
9.4.Методи соціально-економічного прогнозування. 147
9.5.Прогнозування економічного і соціального розвитку
України 150
10. Політика економічного зростання в національній економіці 154
10.1.Теорії економічного розвитку національної економіки. 154
10.2. Періодизація соціально-економічного
розвитку суспільства 159
10.3. Моделі економічного зростання 163
10.4. Основні напрямки політики економічного зростання………..171 11. Інституціональні форми інтеграції у світове господарство 178
11.1. Зв’язки національної економіки з рештою світу 178
11.2. Сутність та особливості міжнародної
економічної інтеграції 184
11.3. Формування механізму інтеграції України
до світового ринку 187
Рекомендована література 195
Вступ
Динамічні зміни в економіці України, викликають об’єктивну необхідність підготовки фахівців-професіоналів нового типу, які здатні органічно поєднувати глибокі теоретичні знання з практичними навичками господарчої діяльності, ініціативно і творчо діяти в сучасних умовах розвитку. Здійсненню цього важливого завдання сприяє вивчення курсу «Історія економіки та економічної думки». В межах даної навчальної дисципліни вивчаються закономірності розвитку народного господарства в координатах світового простору та в певні історичні періоди; конкретні факти і явища економічного розвитку країн, регіонів та світового господарства в цілому; економічні процеси в їх історичній послідовності та цивілізаційному вимірі та економічну думку, що їм відповідає.
Основна мета дисципліни – забезпечити поглиблене вивчення і творче опанування змісту провідних економічних вчень у конкретно-історичних умовах їх виникнення та розвитку для формування у студентів навичок самостійних оцінок та вироблення альтернативних варіантів господарчої політики.
Завдання курсу:
Методологічне – дослідження економічної історії та економічної думки як процесу пізнання еволюції економічних систем; осмислення генезису економічних поглядів, шкіл та течій.
Учбово-методичне – поглиблення знань у галузі економічної історії; систематизація і періодизація економічних вчень, шкіл та напрямків економічної думки.
Виховне – гуманізація економічної освіти, поширення наукового світогляду майбутніх фахівців; вивчення вітчизняної економічної спадщини, наукових пріоритетів і внеску українських вчених-економістів в світові економічну теорію та практику.
Практичне – підготовка висококваліфікованих спеціалістів.
Посібник охоплює всі теми програми дисципліни «Історія економіки та економічної думки». З метою забезпечення передумов для найкращого засвоєння матеріалу після кожної теми надані питання для самоконтролю, проблемні питання, тестові завдання і список рекомендованих літературних джерел.
У результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен знати:
загальні соціально-економічні характеристики окремих періодів розвитку світового господарства відповідно до цивілізаційного підходу;
соціально-економічні характеристики розвитку світової економіки та окремих країн Європи, США, України;
етапи науково-технічного прогресу в промисловості розвинених країн та заходи науково-технічної політики;
характерні риси глобалізації як тенденції нового економічного порядку;
вплив на економічні процеси інформаційної революції;
шляхи і методи накопичення капіталу, розширення та вдосконалення виробництва;
основні проблеми соціально-економічного розвитку на сучасному етапі та шляхи їх розв’язання;
еволюцію поглядів на економічні процеси;
закономірності розвитку світової та вітчизняної економічної думки;
загальну направленість еволюції економічної науки та трансформацію її генеральних напрямків;
закономірності формування і розвитку економічних теорій і шкіл;
як проходив розвиток й становлення науки „Політична економія”;
основні напрямки сучасної економічної теорії;
наукові основи економічної політики держави;
сучасні методи економічного аналізу;
загальні та конкретні методи наукового пізнання та їх використання.
У результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен оволодіти наступними компетенціями:
проводити аналіз, визначати тенденції й напрями економічного розвитку в конкретно-історичні періоди;
давати науково обґрунтовані оцінки досягненням минулої та сучасної економічної думки;
використовувати економічні закони у вивченні конкретних питань та розв’язанні практичних завдань на семінарах, а з часом – в процесі самостійної роботи з фаху;
робити порівняльний аналіз економічних поглядів, теорій та шкіл, визначаючи їхні позитивні та негативні сторони;
розуміти будь-яку економічну ситуацію і власне місце в ній, а головне – не боятися приймати оптимальні рішення, якщо треба – інноваційного характеру, спираючись на здобутки світової та вітчизняної економічної думки;
використовувати джерела економічної інформації для оцінки економічних процесів в світи, певних країнах та регіонах;
аргументовано доводити висновки, проводити економічні узагальнення як виявлення культури економічного і політичного мислення;
аналізувати тенденції та рівень економічного розвитку країн у певні історичні періоди;
аналізувати ефективність засобів і інструментів економічної політики держави,
коментувати соціально-економічні наслідки урядових рішень, що впроваджуються в життя;
формулювати власні теоретичні рекомендації щодо їх реалізації з урахуванням специфіки і традиційних особливостей соціально-економічної системи України;
використовувати знання не лише в типових, а й у проблемних ситуаціях, в формуванні визначень, розкритті історико-економічних категорій тощо.
Головним завданням своєї праці автори вбачають стимулювання творчої активності майбутніх фахівців з метою вирішення найскладніших проблем сучасності.
Матеріал навчального посібника надає користувачам методичне забезпечення всіх форм роботи, пов’язаної з опануванням теоретичного матеріалу, засвоєнням економічної термінології, ознайомленням з літературними джерелами.
Навчальний посібник розрахований на студентів вищих навчальних закладів будь-якої форми навчання, а також молодих науковців, аспірантів, викладачів та всіх тих, хто цікавиться питаннями розвитку економічної науки.
Навчальний посібник з дисципліни «Історія економіки та економічної думки» підготував колектив авторів у складі: вступ– В.М. Філатов (науковий керівник), канд. екон. наук, доц.; тема 1 – В.М. Філатов, канд. екон. наук, доц., Набатова О. ., канд. екон. наук, доц.; тема 2 – Мащенко М.А., викл.; тема 3 – Калашник Т.Є., старш. викл.; тема 4 – Калашник Т.Є., старш. викл., Лісна І.Ф., канд. екон. наук, доц.; тема 5 – Морозова Н. Л., викл.; тема 6 – Степаненко В.О., канд. екон. наук, викл.; тема 7 – Григорян Г.М., д-р екон. наук, проф., Степаненко Н.О., канд. екон. наук, доц.; тема 8 – Крюкова О.М., канд. екон. наук, доц.; тема 9 – Лісна І.Ф., канд. екон. наук, доц., Пивавар І.В., старш. викл.; тема 10 – В.М. Філатов, канд. екон. наук, доц., Набатова О. ., канд. екон. наук, доц.; тема 11 – Мащенко М.А., викл., Кривобок В.Ю., канд. екон. наук, доц.; тема 12 – В.М. Філатов, канд. екон. наук, доц., Лісна І.Ф., канд. екон. наук, доц.; тема 13 –Губарєв О.О., канд. екон. наук, доц.
Навчальний посібник видано за науковою редакцією В.М. Філатова.
Тема 1. Предмет і метод ІЕЕД
Ключові поняття: історія економіки та економічної думки, предмет ІЕЕД, функції ІЕЕД, джерела історико-економічної інформації, методологія ІЕЕД, періодизація економічної історії, формаційний підхід, цивілізаційний підхід, циклічний підхід.
Реальність, у якій ми живемо і діємо, являє собою множинність взаємопов’язаних і взаємозалежних явищ і процесів, що розгортаються у часі. Важлива роль при цьому належить саме економічним явищам і процесам, які є об’єктом дослідження системи економічних наук. Першість серед усіх економічних наук належить економічній теорії. Водночас вона є результатом тривалого історичного розвитку економічної думки, що зародилася у глибокій давнині і пройшла складний шлях від емпіричного розуміння економічних явищ до формування наукових теорій. Проте, як свідчить історичний досвід, економічні погляди і концепції не тільки пасивно відображають економічну практику, але певним чином впливають на неї. Тому саме поєднання історії розвитку господарства, світової економіки з історією розвитку економічної думки в межах курсу «Історія економіки та економічної думки» допомагає зрозуміти загальну спрямованість еволюції економічної науки, її взаємозв’язок з економічною політикою, прийняттям стратегічних і оперативних рішень та, найголовніше, сформувати загальноекономічний світогляд майбутнього спеціаліста.
Отже, ІЕЕД як фундаментальна дисципліна займає важливе місце у системі економічних наук. Являючи собою генетику економічної думки, вона логічно доповнює курс економічної теорії, поглиблює знання з політичної економії, мікро- та макроекономіки, функціональним та галузевим економічним дисциплінам.
Метою курсу «ІЕЕД» є забезпечення поглибленого вивчення і творчого опанування змісту провідних економічних вчень у конкретно-історичних умовах їхнього виникнення та розвитку для формування у студентів навичок самостійного аналізу та вироблення альтернативних варіантів господарської політики.
Завдання курсу:
ІЕЕД виконує наступні функції:
5) функція формування реалізму економічного мислення ґрунтується на тому, що ІЕЕД вивчає, аналізує не тільки позитивний досвід господарського розвитку країн або використання у господарській практиці тих чи інших економічних вчень, але й помилки, прорахунки та неспроможність державної політики, що обумовлює зниження життєвого рівня населення, стагнацію і зниження темпів економічного зростання і, зрештою, – відставання тієї чи іншої країни на певному історичному етапі. Наприклад, чому Голландія, яка у ХVІІ ст. була зразковою капіталістичною країною, вже у ХVІІІ ст. відійшла на другий план. Або чому Англія, класична країна первісного накопичення капіталу, яка була у ХІХ ст. «майстернею світу», наприкінці цього ж століття відстала від США – країни з колоніальним минулим, з використанням непродуктивної праці рабів, а також Германії, де феодалізм затримався значно довше, ніж у Англії, Франції, Голландії. Чому економічно розвинені країни в останній чверті ХХ ст. у своїй економічній політиці перейшли від кейнсіанських рецептів, які довели свою дієвість у післявоєнні десятиріччя, до неокласичних теорій? Яку економічну політику проводять зараз пострадянські країни, зокрема Україна? Які теорії лежать в її основі та як вони співвідносяться із нашими реаліями?
Щоб сподіватися на успіх у ринковій економіці, розуміти економічні явища та процеси, знаходити у них своє місце та бути здатним приймати ефективні рішення у різних ситуаціях, необхідно засвоїти наукову спадщину, що випрацювала економічна думка, та господарський досвід. А це можливо лише за умов вивчення базових економічних дисциплін, у тому числі і ІЕЕД. У процесі пошуку правильного рішення фахівець насамперед шукає аналог, прецедент тієї чи іншої ситуації і, таким чином, усвідомлює він це чи ні, постійно звертається до економічної історії. Аналіз певних аспектів економіки в історичному розвитку допомагає краще зрозуміти господарські проблеми сучасності та усвідомити альтернативи їхнього вирішення. Дисципліна «ІЕЕД» спрямована на формування принципів економічного мислення, системного бачення витоків сучасних соціальних та економічних проблем. Вона дозволяє, спираючись на накопичений досвід, адекватно оцінювати поточну економічну ситуацію і приймати необхідні рішення.
Історія економіки та економічної думки досліджує розвиток господарської діяльності людства, світової економіки у нерозривному взаємозв’язку з еволюцією системи економічних поглядів. Тобто предметом ІЕЕД є історичний процес еволюції світової економіки та економічної думки.
Господарське життя різноманітне, тому ІЕЕД – багаторівнева наука. Вона вивчає:
У історико-економічних дослідженнях важливе місце займають джерела інформації, що мають господарській аспект. До них належать:
1) речові результати виробництва, тобто усі предмети матеріальної культури. Вони надають інформацію про стан виробничої сфери і технічної думки того чи іншого суспільства, його соціально-економічну структуру.
2) документи з управління господарством, до яких відносяться:
- офіційні нормативні документи (інструкції, накази, постанови, акти, укази і т. ін. у технічній, фінансовій, торгівельній, податковій та інших сферах);
- інформаційні (звіти у масштабах окремих господарств, галузей, держав; описи та переписи, ділове листування, торгівельна реклама, прейскуранти і т.п.);
- дослідницькі (статистичні матеріали, що характеризують динаміку економічного розвитку окремих галузей та країн, розрахунки, наукова економічна література).
3) матеріали літератури, мистецтва, ЗМІ, що містять економічну інформацію. Сюди відносяться, насамперед, неофіційні документи, що виходять з неекономічних сфер, але відбивають ті чи інші аспекти економічного життя суспільства. Трапляються випадки, коли не тільки найважливішим, але й практично єдиним джерелом інформації з історії господарства окремих епох є витвори літератури і мистецтва, наприклад, твори Гомера, середньовічні літописи.
Система методів пізнання, що застосовуються ІЕЕД, пов’язана з використанням методологічного арсеналу, категоріального апарату, основних теоретичних побудов історичного і економічного знання та відбиває їхню взаємодію. Взагалі метод визначає шлях дослідження, спосіб побудови та обґрунтування знань, він вказує на те, як відбувається пізнання, на якій методичній основі, за якими науковими принципами. Систему методів ІЕЕД складають: методологічні принципи класичної та сучасної філософії; методологічні положення загальної економічної теорії; загальнонаукові методи; специфічні методи.
Методологічні засади сучасної філософії пов’язані з новим баченням картини світу. На відміну від класичної (лінійної, ньютонівської) парадигми, якій властиві чітка детермінованість, причинно-наслідкові зв’язки, впорядкованість, наукова картина світу с позицій сучасної філософії характеризується: ствердженням про домінування хаосу, а не порядку; нелінійністю, біфуркаційністю процесів; багатоваріантністю майбутнього у кожний конкретний момент часу, його здатністю розгортатися в одному з декількох можливих напрямків; визнанням за випадковими змінами можливості формувати глобальні наслідки.
Методологічні положення загальної економічної теорії надають теоретичну базу для ІЕЕД, дозволяють перейти від емпіричності, опису господарських систем до глибокого історико-економічного аналізу, виявлення логіки та закономірностей господарського процесу.
До структури метода ІЕЕД входять також загальнонаукові методи. Насамперед, сучасна історико-економічна наука базується на діалектично-матеріалістичному методі, що розглядає суспільно-економічний розвиток як природно-історичний процес, який обумовлюється об’єктивними закономірностями. У той же час цей метод не виключає впливу суб’єктивних чинників – діяльності мас, класів, політичних партій, лідерів, національних особливостей, менталітету, віросповідання. Як і політична економія, ІЕЕД широко використовує метод єдності історичного і логічного. Але якщо логічний аналіз у політичній економії, яка вивчає загальні економічні закони розвитку, виділяє лише основні, об’єктивно необхідні ланки історичного процесу, то ІЕЕД аналізує конкретні форми прояву у різних країнах відкритих політичною економією економічних законів. Серед інших загальнонаукових методів ІЕЕД слід зазначити методи аналізу, синтезу, індукції, дедукції, моделювання. Крім того, широко застосовуються кількісні (статистичні і математичні) методи, які використовуються для вивчення закономірностей, тенденцій, чинників історико-економічного розвитку, типологічної класифікації явищ і процесів, аналізу взаємозв’язків. Використання кількісних методів базується на створенні системи кількісних характеристик явищ, що досліджуються, обробці даних показників математичними методами (групування, вирівнювання рядів динаміки, дисперсійний, кореляційний, регресивний, факторний аналіз та ін.). Наприклад, для обґрунтування монетаристської теорії М. Фрідмен використовував висновки аналізу рядів динаміки валового національного продукту, інвестицій та грошової маси за 100 років у США. Особливе значення для аналізу історико-економічних ситуацій мають також методи соціологічних досліджень і соціальної психології, оскільки народні маси безпосередньо впливають на хід історичних і економічних процесів.
Ядром методології ІЕЕД є її власні, специфічні методи:
- історичний (історико-генетичний) – базується на послідовному аналізі фактів і процесів еволюції об’єктів, що досліджуються наукою (способів виробництва, окремих країн та регіонів, галузей національного господарства, економічних процесів і явищ, економічних вчень). Цей метод забезпечує конкретність у описі і дозволяє розкрити причинно-наслідкові зв’язки між явищами і процесами. Наприклад, він дозволяє виявити історичні умови виникнення та розвитку економічних ідей, їхню спадкоємність, загальні закономірності та історичну специфіку у змісті економічних теорій, взаємозв’язок економічних вчень з політикою і господарською практикою. При цьому, з одного боку, конкретно-історичний (хронологічний) аспект цього методу показує, які саме історично визначені погляди на економічне життя розвинені та обґрунтовані у певному вченні, як вони співвідносяться з вимогами реальної дійсності, інтересами певних соціальних груп, тенденціями розвитку. А з іншого боку, його теоретико-історичний (проблемний) аспект відображує загальнометодологічні засади економічних вчень; показує, як формуються і обґрунтовуються певні економічні погляди, які моделі і конструкції мислення, що відображені у тому чи іншому вченні, є визначальними, традиційними або новаторськими;
- системно-структурний – передбачає вивчення цілого і його частин як взаємопов’язаної системи. Кожна система має свою побудову, певну структуру і функції. При цьому система у цілому має властивості, якісно відмінні від властивостей її окремих складових;
- історико-порівняльний – засновується на порівнянні об’єктів історико-економічного аналізу у часі і просторі. Завдяки цьому методу в історії виділяється загальне, особливе і одиничне; шляхи, варіанти і моделі розвитку формацій, окремих країн, явищ; можна відстежити роль традицій і революцій в історії економіки і економічних вчень. Це дозволяє здійснити класифікацію і типологізацію (виявлення однорідних властивостей) історико-економічних процесів;
- проблемно-логічний – зумовлює виявлення внутрішньої логіки економічних теорій, їхнього категоріального апарату. Це дозволяє презентувати ІЕЕД як об’єктивно обумовлену історію формулювання і вирішення теоретичних і практичних проблем.
Однією з центральних проблем ІЕЕД є проблема періодизації економічної історії, встановлення певних хронологічно послідовних етапів у економічному розвитку суспільства.
На які періоди можна поділити історію економіки? Відповідь на це питання залежить від визначення чинників, що здійснюють вирішальний вплив на економічний розвиток. До основних таких чинників відносять: науково-технічний прогрес, природно-географічне середовище, ступінь забезпеченості енергією та вид енергії, менталітет нації, геополітика, прогрес у засобах комунікації, демографічний чинник та інші.
З моменту появи історії економіки як науки було багато спроб її періодизації. Критеріями періодизації дослідники брали географічні умови, торгівлю і обмін, грошовий обіг, кредит, культуру, релігію та ін. Але все різноманіття підходів до пояснення історичного процесу можна звести до двох напрямків. Прихильники першого дотримуються ідеї про універсальність історичних закономірностей та основних етапів, через які пройшло людство у своєму розвитку, та вважають, що розвиток історії відбувається лінійно від низьких форм до вищих. Прихильники другого підходу заперечують закономірності у історичному розвитку різних країн та регіонів і доводять, що розвиток історії йде за замкнутими циклами (теорії цивілізацій).
До першої групи теорій відноситься, зокрема, концепція російського вченого Л.І. Мечникова, який поклав в основу періодизації географічний чинник – ступінь розвитку водних шляхів сполучення. Він виділив: річний період (період давнини), середньоземноморський період (Середньовіччя), океанічний період (Новий та Новітній час).
Німецький економіст і історик Ф. Ліст поділив історію економічного розвитку на п’ять стадій (табл. 1).
Таблиця 1. Стадії економічного розвитку за теорією Ф. Ліста
|
Стадія |
Хронологічні межі |
Основні види діяльності |
Організація суспільства |
|
дикість |
до ХІІ-Х тис. до н.е. |
мисливство, збиральництво, рибальство |
стадно-колективна |
|
пастушача |
Х-V тис. до н.е. |
скотарство |
родоплемінна |
|
землеробська |
V тис. до н.е. – середина ХІІІ ст. н.е. |
землеробство |
сімейно-станово-державна |
|
хліборобсько-мануфактурна |
середина ХІІІ – середина ХVІІ ст. |
сільське господарство і ремесло |
станово-державна |
|
хліборобсько-мануфактурно-комерційна |
середина ХVІІ – середина ХІХ ст. |
землеробство, ремесло-промисловість, торгівля |
станово-державна |
К. Маркс розробив формаційну теорію. Її основою стало ствердження про те, що усі народи рано чи пізно проходять одні й ті ж стадії суспільно-економічного розвитку:
- первіснообщинну (від виникнення людини до IV тис. до н.е.), яка характеризується відсутністю приватної власності;
- рабовласницьку (IV тис. до н.е. – V ст. н.е.), за якої безпосередній працівник і знаряддя праці стають приватною власністю;
- феодальну (V – XVII ст.), засновану на особистій залежності виробника і приватній власності на засоби виробництва;
- капіталістичну (з середини XVII ст.), основу якої складає експлуатація осіб найманої праці власником капіталу;
- комуністичну, де панує суспільна власність на засоби виробництва і відсутня експлуатація.
Ці стадії отримали назву суспільно-економічних формацій. В основі переходу від однієї формації до іншої лежить еволюція продуктивних сил та виробничих відносин. Таким чином, економічна історія людського суспільства виступає як процес виникнення, розвитку та зміни способів виробництва. Спосіб виробництва – це історично конкретна єдність продуктивних сил та виробничих відносин.
Німецький економіст Б. Гільдебранд за способом обміну матеріальними благами виділив три послідовні стадії (рівня) економічного розвитку людства:
а) натуральне господарство, де гроші не беруть участь у обміні, продукти обмінюються безпосередньо;
б) грошове господарство, де обмін відбувається шляхом купівлі-продажу за участю грошей;
в) кредитне господарство, де обмін відбувається за допомогою кредиту, тобто безготівковим шляхом.
К. Бюхер ввів у цю схему окрім способу обміну ще й довжину шляху, який проходить продукт від виробника до споживача. Він виділив наступні три етапи:
а) замкнуте домашнє господарство, що споживає продукцію власного виробництва, кожен виробляє сам для себе все необхідне. Шлях у середньому не більше милі – із поля або городу землероба через млин і кузню в його панську садибу;
б) міське господарство, у якому продукт переходить безпосередньо від виробника до споживача, виробник працює на замовлення. Шлях від декількох миль до декількох десятків миль. Із поля селянина або з майстерні ремісника через міський ринок або ярмарок за допомогою купця в будинки споживача;
в) народне господарство, у якому продукт переходить не безпосередньо від виробника до споживача, а від одного господарства до іншого через низку актів обміну, за допомогою організацій-постачальників і т.п., виробник працює на невідомий ринок. Шлях у сотні і тисячі миль, із шахт Ельзасу, чайних і бавовняних плантацій Азії, кавових і цукрових плантацій Бразилії, золотих рудників Африки за допомогою купців і банкірів на європейські ринки і фабрики, а звідти – в оселі споживачів, а в зворотному напрямку – машини й устаткування, сталь, тканини, взуття та ін.
Американський вчений У. Ростоу у 1960-ті роки спробував створити сучасну альтернативу марксизму і розробив концепцію «стадій економічного зростання», у відповідності до якої вся історія вкладається у п’ять фаз:
1) традиційне суспільство, що характеризується використанням ручної праці, розвитком сільського господарства як основи економіки, низькою продуктивністю праці, повільними темпами техніко-економічної еволюції;
2) період створення умов для зрушення. Рушійними силами при цьому стали розвиток науки, ринку і вільної конкуренції, а також накопичення капіталу і зростання капіталовкладень у народне господарство;
3) стадія зрушення, або промислового перевороту, із швидким розвитком окремих галузей промисловості та заміною ручної праці машинною;
4) стадія зрілості, коли був досягнутий швидкий і сталий прогрес всіх галузей господарства;
5) стадія, що забезпечує високий рівень масового споживання.
У 1970-ті рр. Ростоу доповнив свою схему шостою стадією, на якій суспільство займається пошуком шляхів якісного покращення умов життя людини.
Теорія постіндустріального суспільства (Д. Белл, А. Турен та ін.) за критерієм рівня розвитку виробництва, галузевого і професійного розподілу праці виділяє три стадії суспільного розвитку: доіндустріальне суспільство, де переважає «первинна» стадія економічної діяльності (сільське господарство), індустріальне із «вторинною» стадією (промисловість) і постіндустріальне, що характеризується розвитком «третинної» стадії (сфери послуг і інформатики) та провідною роллю науки й освіти. Кожній з цих стадій властиві специфічні форми соціальної організації (для першої – церков і армія, для другої – корпорація, для третьої – університети).
За історико-хронологічним підходом в історії народів Середземномор’я виділяють сім періодів:
Другий підхід – цивілізаційний – базується на аналізі внутрішніх особливостей певної цивілізації, тобто передбачається, що цивілізація характеризується певною економічною системою, етнічними коріннями, релігією, філософією, стилем творчого мислення, узагальненою картиною світу, особливим принципом життя цивілізації. Цей принцип поєднує народ даної цивілізації, забезпечує його єдність і збереження протягом всієї його історії.
На думку англійського вченого А. Тойнбі, світова історія є низкою глибоко специфічних, не пов’язаних одна з одною цивілізацій, кожна з яких проходить одні й ті ж самі стадії у своєму розвитку – зароджується, розквітає, занепадає і гине. Він виділив тринадцять основних цивілізацій, п’ять з яких – великі: західна, далекосхідна (Китай), індуська (Індія), близькосхідна (ісламська), східнослав’янська (православна). Тойнбі вважав, що життєздатність цивілізації визначається, насамперед, прогресом у продуктивних силах і зростанням продуктивності праці, оволодінням життєвим середовищем, здатністю уникати ситуацій, вирішення яких не залежить від даного суспільства, і наявністю інтелектуальної еліти – творчої меншості: якщо її немає, то немає і цивілізації.
У теперішній час намагання вчених уникнути крайнощів і суперечливостей формаційного та цивілізаційного підходів привело до оформлення нового циклічного напрямку в аналізі проблеми періодизації. За цим підходом історія економіки включає сім цивілізацій і три суперцикла (табл. 2).
Таблиця 2. Циклічна періодизація історії економіки
|
Суперцикл |
Цивілізації |
Часові межі |
|
Давній світ |
1. Неолітична |
VІІ-IV тис. до н.е. |
|
2. Східно-рабовласницька |
III – перша половина I тис. до н.е. |
|
|
3. Антична |
VII ст. до н.е. – V ст. н.е. |
|
|
Індустріальний |
1. Ранньофеодальна |
VI-XIII ст. |
|
2. Передіндустріальна |
XVIII ст. |
|
|
3. Індустріальна |
1780-ті – 1970-ті рр. |
|
|
Постіндустріальний |
1. Постіндустріальна |
з 1980-тих рр. |
Отже, масштабність, суперечливість, багатогранність світового історико-економічного розвитку суттєво ускладнює формування загальної теорії періодизації. Слід зазначити, що у більшості наведених варіантів періодизації спостерігається розмитість хронологічних меж, а критерії періодизації у багатьох випадках стосуються лише окремих частин об’єкта дослідження, тому абсолютизувати їх не можна. Тому для впорядкування і презентації історико-економічного матеріалу найчастіше використовується загальноісторична періодизація: Давній світ, Середньовіччя, Новий час та Новітній час.
Питання для самоперевірки:
Література:
Тести:
а) історія України;
б) система технологій;
в) політекономія;
г) культура України;
д) мікроекономіка;
є) організація виробництва;
е) соціологія;
ж) історія економічних вчень;
з) гроші та кредит;
і) політологія.
2. Предметом ІЕЕД не є вивчення:
а) проблем економічного зростання;
б) проблем економічної кон’юнктури;
в) еволюції форм господарювання і структури економіки;
г) проблем господарської культури.
3. За яким критерієм Ф.Лист поділяв історію економічного розвитку на п’ять стадій?
а) домінуюча форма господарської діяльності;
б) інтенсивність обміну;
в) тип власності;
г) рівень розвитку виробництва, галузевий і професійний розподіл праці.
4. Які словосполучення є зайвими?
а) річна цивілізація – середньоземноморська цивілізація – східна цивілізація – океанська цивілізація;
б) первіснообщинне суспільство – рабовласницьке суспільство – феодальне суспільство – капіталістичне суспільство – постіндустріальне суспільство;
в) натуральне господарство – грошове господарство - народне господарство – кредитне господарство.
5. Хто обґрунтував історичний метод у дослідженні історії економіки?
а) Ф. Лист;
б) К. Бюхер;
в) К. Маркс;
г) В. Ленін.
6. Хто заклав основи формаційного підходу до періодизації історії?
а) Ф. Лист;
б) К. Бюхер;
в) К. Маркс;
г) В. Ленін.
7. Що покладено в основу формаційного підходу до періодизації історії господарства?
а) капітал;
б) торгівлю;
в) кредит;
г) власність на засоби виробництва;
д) гроші;
є) науку і техніку.
8. Хто з німецьких вчених взяв за критерій періодизації історії розвиненість грошового обігу?
а) Ф. Лист;
б) К. Бюхер;
в) К. Маркс;
г) Б. Гільдебранд.
9. Хто був авторами теорії «постіндустріального суспільства»?
а) Д. Белл;
б) Г. Кан;
в) У. Ростоу;
г) А. Турен;
д) Р. Арон;
є) З. Бжезинський.
Проблемні питання:
|
Критерії періодизації |
Автори |
|
1) водні шляхи сполучення |
Ф. Лист |
|
2) власність на засоби виробництва |
К. Маркс |
|
3) торгівля та обмін |
Б. Гільдебранд |
|
4) грошовий обіг |
Л. Мечніков |
|
5) рівень розвитку продуктивних сил |
У. Ростоу |
|
6) культура |
А. Тойнбі |
|
7) домінуючі види господарської діяльності |
К. Бюхер |
Теми рефератів:
Словник:
Еволюційний підхід до періодизації історії – ґрунтується на ідеї про універсальність історичних закономірностей та основних етапів, через які пройшло людство у своєму розвитку, та розглядає історичний розвиток як лінійний процес, сходження від низьких форм до вищих.
Мета курсу «ІЕЕД» - забезпечення поглибленого вивчення і творчого опанування змісту провідних економічних вчень у конкретно-історичних умовах їхнього виникнення та розвитку для формування у студентів навичок самостійного аналізу та вироблення альтернативних варіантів господарської політики.
Періодизація економічної історії - встановлення певних хронологічно послідовних етапів у економічному розвитку суспільства.
Предмет курсу «ІЕЕД» - історичний процес еволюції світової економіки та економічної думки; розвиток господарської діяльності людства, світової економіки у нерозривному взаємозв’язку з еволюцією системи економічних поглядів.
Цивілізаційний підхід до періодизації історії - заперечує закономірності у історичному розвитку різних країн та регіонів та розглядає світову історію як низку глибоко специфічних, не пов’язаних одна з одною цивілізацій, кожна з яких проходить одні й ті ж самі стадії у своєму розвитку – зароджується, розквітає, занепадає і гине.
Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій.
1. Загальна характеристика економіки країн Стародавнього світу.
2. Особливості господарського розвитку країн Стародавнього Сходу та античних держав.
3. Особливості розвитку економічної думки в період рабовласництва.
Ключові поняття: торговий капітал, лихварський капітал, поліс, колонат, латифундія, натуральне господарство, економіка, хрематистика.
3.1 Загальна характеристика економіки країн
Стародавнього світу.
Новий економічний лад - рабовласництво - склався на рубежі IV - III тисячоліть до н. е. і проіснував до падіння Західної Римської імперії в V ст. н. е.
Процес виникнення рабовласництва в різних країнах протікав по-різному. У той же час, для всіх країн характерні загальні економічні умови, що підготували перехід до рабовласницького способу виробництва: удосконалення знарядь праці і підвищення їх продуктивності, утворення на цій основі не тільки необхідного, а й додаткового продукту, поява індивідуального господарства і приватної власності на засоби виробництва , розвиток майнової нерівності, виділення багатих сімей, які володіли великими господарствами і мали потребу в додатковій робочій силі, поширення обміну.
Для рабовласницького виробництва було характерне натуральне господарство. Йому було притаманне просте відтворення. Головними галузями економіки було сільське господарство і ремесло. Разом з тим в умовах рабовласництва з'явилися товарне виробництво і товарний обмін, які поступово перетворилися в систему регулярної торгівлі. З'явилися ринки, де здійснювалися операції з купівлі-продажу товарів, торговельні операції стали виходити за рамки однієї країни, виникла міжнародна торгівля. По мірі зростання виробництва і торгівлі розвивався грошовий обіг. З'явилися металеві гроші. З часом функції грошей розширювалися, вони стали використовуватися не тільки як загальний еквівалент і засіб обміну, але і як капітал, що приносить своєму власникові прибуток. Першими формами капіталу в епоху рабовласництва були капітал торговий і капітал лихварський.
Торговий капітал створювався при обміні товарів і приносив прибуток купцям, які були посередниками у здійсненні операцій з товарного обміну.
Лихварський капітал являв собою надбавку над первісно авансованою величиною, яка виступала у вигляді позики, позички грошей або засобів виробництва, які мають бути повернені з відсотком. Лихварський капітал сприяв розоренню дрібних виробників і перетворенню їх через систему боргового рабства в рабів.
У рабовласницькому суспільстві поряд з великими рабовласницькими господарствами, заснованими на експлуатації праці великої кількості рабів, існували господарства вільних виробників - селян і ремісників.
3.2. Особливості господарського розвитку країн Стародавнього Сходу та античних держав.
Збільшення продуктивності праці і поява додаткового продукту призвело до появи держави, класів, цивілізації.
Історії відомі два основних типи рабовласницьких господарств - східні та античні.
Перші держави, перші вогнища цивілізації склалися на територіях зі спекотним кліматом, в долинах річок з родючими ґрунтами Нілу, Тигру та Євфрату, Гангу, в лісових китайських долинах річок. Ці держави прийнято називати державами Стародавнього Сходу, Шумери, Єгипет, Індія, Китай, Вавилон та ін.
Добробут і процвітання цих держав були засновані на розвитку землеробства. Родючі ґрунту дозволяли знімати урожай по кілька разів на рік, а, отже, одержувати значний додатковий продукт. Розвивалося також ремесло, що досягло найвищої майстерності: скляне, текстильне, ювелірне, гончарне та ін. Ремісники обмінювали свою продукцію на продукцію селянської праці, співвідносячи їх вартості. Пізніше в Єгипті, наприклад, була розроблена система, згідно якої вартість товару оцінювалася у вагових одиницях міді. Але монетної системи ще не було.
Для східних рабовласницьких держав була характерна перевага не приватної, а колективної власності на землю, інші засоби виробництва, а також на рабів у формі общинної, державної та храмової власності. Це пояснювалося необхідністю ведення колективних робіт, пов'язаних із зрошенням земель. Спільно будувалися канали, рилися колодязі, створювалися запаси води. При виконанні робіт використовувалася проста кооперація праці селян-общинників. Держава, організовуючи проведення цих робіт, ставала власником іригаційних споруд. Але земля без штучного зрошення не могла ефективно використовуватися. Тому держава починала контролювати громадські землі і підкоряти собі селян-общинників. Селяни централізовано використовувалися на державних роботах великого масштабу: будівництво пірамід, мавзолеїв, храмів. Хід робіт контролювався значною армією чиновників, які перебували на службі у держави. Найбільшими земельними власниками ставали храми. Храмові землі оброблялися також селянами у порядку виконання трудової повинності.
Основною продуктивною силою в східних рабовласницьких державах були вільні селяни-общинники і ремісники. Праця рабів не стала переважати над працею вільних виробників. Раби в основному використовувалися як слуги в домашніх господарствах. Форми експлуатації рабів і вільних громадян часто були дуже схожими.
Перевага державної форми власності та створення державної системи управління громадськими роботами привели до формування в цих країнах жорстких тоталітарних моделей господарювання, які підкорювали собі виробництво і розподіл не тільки додаткового, але і необхідного продукту.
На відміну від країн Сходу держави на Півдні Європи сформувалися пізніше - наприкінці II тис. до н. е.., хоча території Стародавньої Греції та Стародавнього Риму були заселені ще в епоху палеоліту.
Античне рабовласницьке суспільство характеризувалося більш розвиненими приватновласницькими відносинами. Зростання індивідуальної приватної власності вело до розкладання античної громади. Економіка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму ґрунтувалася на праці рабів, які були головними виробниками матеріальних благ. Основними джерелами поповнення рядів рабів були: 1) військовополонені і захоплені в полон мирні жителі; 2) одноплемінники, яких продавала правляча аристократія варварських народів; 3) народжені рабами діти; 4) люди, захоплені піратами і викрадачами. Праця рабів використовувалася у всіх сферах соціально-економічного життя античних держав, витісняючи працю вільних громадян.
Антична форма власності панувала в більшості міст-полісів Стародавньої Греції, з яких найбільш розвинутими були Афіни, і в Римській імперії. VIII - III ст. до н. е. - період існування полісів. Цей період був класичним рабовласницьким періодом історії Стародавньої Греції, яка не являла собою єдиної держави, а складалася з безлічі невеликих держав. Поліс - місто-держава, його мешканці були рівноправними членами міської землеробської громади. Кожен громадянин полісу мав право володіти невеликою ділянкою землі. Оскільки велике землеволодіння не допускалося, праця рабів в сільському господарстві Стародавньої Греції не мала значного застосування. В основі існування поліса була антична форма власності, яка поєднувала в собі державну і приватну власність.
Головною сферою використання рабів в Стародавній Греції було ремесло. Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії - великі майстерні, в яких працювали раби. Оскільки праця рабів обходилася дешевше праці вільних людей, то і продукція ергастеріев була дешевше продукції вільних ремісників. Ремісники не могли витримати конкуренції та розорялися. Таким чином, праця рабів у Стародавньої Греції застосовувалася переважно в ремеслі, а не в землеробстві.
На відміну від Стародавньої Греції в Стародавньому Римі раби активно використовувалися в сільському господарстві. На нових завойованих Римом землях створювалися великі господарства - латифундії, в яких працювала велика кількість рабів. У самому Римі переважали господарства середніх розмірів - вілли, де працювали десятки і сотні рабів. І спеціалізація цих видів господарств була різною: провінційні латифундії були зерновими, а у віллах займалися виноградарством, садівництвом, тваринництвом. Слід підкреслити, що ці великі господарства були спеціалізованими і товарними. Землевласникам рабовласницькі господарства приносили великі прибутки, тому великі капітали спрямовувалися перш за все в розвиток сільського господарства, а не в ремесло.
Організація ремесла в Римі відрізнялася від грецької. Великі майстерні з працею рабів тут були винятком, а переважали дрібні майстерні вільних людей, де раб не був головною продуктивною силою. У майстерні крім самого майстра, вільних його учнів в середньому працювали 2-4 раба. Праця рабів у масових масштабах застосовувалася тільки в гірничому виробництві та будівництві. Наприклад, по всій території Стародавнього Риму були прокладені вибрукувані каменем дороги, які були побудовані рабами.
Для античних держав були характерні більш високі темпи розвитку суспільного виробництва, а також формування товарно-грошових відносин. Значний розвиток одержав торгівельний обмін, який почав опосередковуватися грошима. На відміну від Стародавнього Єгипту в Греції торгували за допомогою грошей, але єдина грошова система ще була відсутня. Кожен поліс карбував свої гроші: золоті, срібні монети й злитки, тому не кожна людина могла знати співвідношення цінності різних монет. Ця обставина породила «банкірів» - мінял, які обмінювали гроші одного поліса на гроші іншого. Часто банкір брав вклади від своїх клієнтів і сам розплачувався за куплені ними товари. Таким чином, в його розпорядженні виявлялися досить великі суми чужих грошей, і він давав їх у зростання - в борг під відсотки, тобто виступав як лихвар.
Розвитку торгівлі в межах усієї Римської імперії сприяли дві обставини. По-перше, вже була введена єдина грошова монетна система: тут вже не було необхідності обмінювати гроші одного поліса на гроші іншого, як це було в Греції. По-друге, розвитку торгівлі сприяло будівництво доріг, які були вибрукувані каменем і перетинали всю Європу. Ці дороги збереглися до нашого часу. Однак розвиток товарних відносин, торгівлі і грошового обігу не змінював сутності рабовласницького виробництва. Економіка, як і раніше залишалася натуральною, на ринок надходили лише надлишки продукції.
У II-III ст. н. е. настала криза рабовласницької системи - рабовласницькі виробничі відносини стали гальмувати розвиток продуктивних сил. Завойовницькі війни були вже не такими успішними. Наприклад, Рим захопив вже стільки, що не міг міцно утримувати провінції під контролем. Скоротився приплив рабів, вони стали дорогими, що значно здорожчувало їхню працю. Зважаючи на це, ефективність великих рабовласницьких господарств, заснованих на кооперації праці великої кількості рабів, відповідно, стала знижуватися.
Почали виникати нові форми господарювання. Щоб зберегти рабів і підняти прибутковість своїх господарств, певна частина великих земельних власників стала ділити свої землі на дрібні ділянки - пекулії і виділяти їх своїм рабам. Пекулій був самостійним господарством. Це могла бути реміснича майстерня, ділянка землі. Раб починав господарювати самостійно, певну частину доходів він повинен був віддавати господареві, платити йому оброк. За новим законодавством Римської імперії раба не тільки не можна було вбити, але не можна було навіть й відібрати у раба пекулій. Паралельно з цим процесом у II ст. до н.е. виникло екстенсивне господарство у вигляді колоната. Колонами називалися вільні селяни, які брали в оренду землю у землевласників. Поступово почалося закріпачення колонів. Їм заборонялося йти з маєтків, поступово став можливим продаж колонів із землею. Колонат став спадковим станом.
Виділення пекулій, поява колоната свідчили про початок феодалізації економіки Стародавнього Риму. Цей процес супроводжувався обезземеленням селянства і зростанням великого землеволодіння. Руйнування господарств дрібних виробників - селян і ремісників - посилювало їх боротьбу з великими власниками. В останні століття існування Риму його територія була охоплена народними повстаннями, в яких брали участь не тільки раби, але й вільні селяни і ремісники. У результаті в V ст. н. е.. Римській імперії не вдалося зібрати необхідного війська, яке могло б протистояти армії варварів. У 476 р. Західна Римська імперія впала під її натиском.
3.3. Особливості розвитку економічної думки в період рабовласництва.
У період рабовласництва економічна думка носила фрагментарний характер. Економічні ідеї тісно пов'язувалися з релігійними поглядами, правовими, моральними уявленнями людей і викладалися в філософських і богословських трактатах, записках, юридичних документах, де містяться практичні рекомендації, поради з організації, методів ведення господарства. Виразниками економічної думки стародавнього світу були великі мислителі (філософи) та окремі правителі рабовласницьких держав. Вони прагнули ідеалізувати і зберегти назавжди рабовласництво і натуральне господарство. Докази ідеологів стародавнього світу ґрунтувалися, переважно, на категоріях моралі та етики і були спрямовані проти великих торгово-лихварських операцій, тобто проти вільного функціонування грошового та торгового капіталу.
Про зародження і розвиток економічних ідей Стародавнього Сходу можна судити з економічного устрою Стародавнього Єгипту, Вавілонії, Китаю та Індії.
Протягом усієї історії Стародавнього Сходу в центрі економічної думки знаходилися проблеми, пов'язані з організацією державного господарства та управлінням їм. Вони включали в себе не тільки організацію власне державного натурального господарства, але і державну регламентацію товарного господарства. Організація натурального господарства передбачала облік умов виробництва (працівників, землі, зерна), дотримання пропорцій між галузями, і, перш за все, між сільським господарством, ремеслом і торгівлею, створення страхового фонду (амбарна система в Китаї та аналогічні форми в Стародавньому Єгипті, Шумері і т. ін.), а також турботу про розширене відтворення (будівництво іригаційних споруд). Державна регламентація товарного господарства здійснювалася як безпосередньо (шляхом фіксації цін, монополізації окремих галузей), так і за допомогою непрямих заходів (шляхом зміни рівня оподаткування через продаж частини державних запасів і ін.)
В міру зміцнення приватного володіння і власності окремих осіб, розвитку товарно-грошових відносин і рабства об'єктом економічної думки стає приватне господарство посадових осіб. Однак про нього ми можемо судити головним чином з юридичних документів, які відображали майнові відносини (закони Хаммурапі, Середньоассирійські закони, хетські закони та ін.)
Приватне господарство, проблеми його організації та ефективності не стали ще предметом спеціального економічного дослідження.
До числа безсумнівних досягнень давньосхідної економічної думки слід віднести появу самостійних, спеціальних творів, присвячених управлінню державою та державним господарством ( «Повчання гераклепольсого царя своєму синові Мерікара», «Артхашастра», «Гуань-цзи»), а також творів, спрямованих на підтримку стабільності в державі та суспільстві ( «Бесіди і судження», «Менцзи» тощо).
Найранішими в історії людства пам'ятками економічної думки стали документи, що з'явилися в Стародавньому Єгипті. Один з них під назвою «Повчання гераклеопольского царя своєму синові Мерікара» з'явився в XXII ст. до н.е. У ньому вказується, що «правила» державного управління і керівництва господарством настільки ж важливі, як і будь-яка інша область діяльності держави. Іншим документом було «Пророчення Іпусера» (XVIII ст. до н.е.), головна ідея якого полягає в обгрунтуванні недопущення безконтрольного зростання позичкових операцій і боргового рабства, щоб уникнути збагачення «простолюдинів» і виникнення в країні громадянських заворушень.
Пам'ятником Вавилонського царства є кодекс законів царя Хаммурапі (1792-1750 до н.е.). Закони приділяють особливу увагу зміцненню влади рабовласників над рабами. Поділ суспільства на рабів і рабовласників вважається вічним і природним явищем. Раби прирівнювалися до майна рабовласників, тому той, хто намагався забрати до себе чужого раба, також піддавався страті. Закони охороняли економічну основу рабовласницького ладу – приватну власність, вважали її непорушною, замах на приватну власність карався стратою або перетворенням винного у рабство.
Основу економіки Вавілонії складало натуральне господарство. Однак у законах Хаммурапі зверталася увага на розвиток товарно-грошових відносин, і називалися заходи, що сприяли розширенню торгових угод.
Економічним пам'ятником Стародавньої Індії є трактат «Артхашастра» (буквально - «наука про користь, про практичне життя», кінець IV-початку III ст. до н.е.). Автором трактату вважається давньоіндійський державний діяч Каутілья (IV ст. До н.е.). У трактаті описується ідеальна держава з розгалуженою поліцейської системою і сильною царською владою, для зміцнення якої допускаються будь-які засоби. Це найважливіше джерело відомостей про суспільні відносини, політичні інститути Стародавньої Індії. У ньому описується стан економіки країни та основні заняття населення. Головною галуззю було землеробство. Поряд із ним розвивалися ремесла, торгівля, будівництво та зведення зрошувальної системи. У документі містяться відомості про суспільний поділ праці, обмін та торгівлю.
Економічна думка Китаю складалася під впливом ідей Конфуція (551-479 до н.е.), його послідовника Мен-цзи (372-289 до н.е.), філософські та етико-політичні погляди яких були досить специфічні. Конфуцій заклав основи конфуціанства – етико-політичного вчення, яке здійснювало величезний вплив на розвиток духовної культури, політичного життя і суспільного ладу Китаю протягом більш ніж двох тисяч років. Конфуціанство закликало імператорів керувати народом не на основі законів і покарання, а за допомогою чеснот, прикладу високоморальної поведінки, не обтяжувати народ важкими податками і повинностями.
Про соціальні принципи поділу суспільства йдеться в політико-економічному трактаті Стародавнього Китаю «Гуанцзи» (IV- III ст. до н.е.)
Таким чином, у відповідності з перерахованими джерелами для азіатського способу виробництва характерні:
-надмірне регулювання господарства за допомогою регламентації сфери позичкових операцій і торгівлі;
- провідна роль в економіці відводиться власності держави;
- недоторканність приватної власності.
У порівнянні з давньосхідною антична культура носить більш раціональний і демократичний характер. Цю культуру створювали вільні громадяни міста - держави. Найбільшу роль в історії економічної думки Стародавньої Греції зіграли відомі філософи Ксенофонт, Платон і Аристотель. Їхні праці містять багато цінних спостережень і оцінок економічних явищ їхнього часу.
Про характер економічного ладу Стародавньої Греції ми дізнаємося з праць Ксенофонта (430 - 354 до н.е.): «Домострой», «Економікос», «Про землеробство».
Керівництво з управління домашнім господарством рабовласника було розглянуто в праці «Економікос» (від грец. «ойкос» - будинок, «номос» - закон), що можна перекласти як «домострой», тобто мистецтво управління домашнім господарством. Ксенофонт писав, що економія - це наука, за допомогою якої можна збагачувати своє господарство. Джерело багатства він бачив у домоведенні та сільському господарстві, а ремесло, торгівлю і лихварство відкидав як негідні види діяльності. У трактаті «Домострой» Ксенофонт дав характеристику зразкового з його точки зору господарства і зразкового громадянина. Найважливіші ідеї трактату зводяться до наступного:
- природним походженням є розподіл праці на розумову і фізичну, а людей - на вільних і рабів;
- будь-який товар володіє корисними властивостями (споживча вартість) і здатний обмінюватися на інший товар (мінова вартість).
Чільне місце в історії економічної думки Стародавньої Греції зайняв Платон (427 - 347 до н.е.) - філософ і вчений, який створив систему об'єктивного ідеалізму, який боровся з матеріалізмом і виступав з програмою реформ соціально-економічних порядків в інтересах рабовласників. Проблеми економічного характеру, досліджувалися в його творах «Держава» та «Закони».
Платоном була створена концепція «ідеальної» держави, яка викладена ним у творі «Держава». У цій праці Платон розглядає державу як спільноту людей, породжену самою природою, і вперше висловлює думку про неминучість поділу держави на дві частини: на багатих і бідних. Він вважав, що держава повинна складатися з трьох станів - правителів (філософів), воїнів і землевласників, ремісників і торговців. Раби не включалися до жодного з цих станів. Вони прирівнювалися до інвентарю, розглядалися як знаряддя виробництва, що розмовляють. Філософи і воїни складали вищу частину суспільства, про яку Платон виявляв особливу турботу.
На думку Платона, торгівля необхідна тому, що вона обслуговує поділ праці всередині міста і між містами. Але для торгівлі необхідні гроші. Платон приділив спеціальну увагу грошам, але він не зрозумів їх сутності. На його думку, гроші мають тільки дві функції: міри вартості і засоби обігу. Вони повинні служити тільки для обміну. Платон вкрай негативно ставиться до функції грошей як скарбу, називаючи «брудними» тих людей, які з усього вичавлюють прибуток. Платон вимагав також заборонити купівлю - продаж у кредит, тобто виступав проти використання грошей як засобу платежу.
Найбільший внесок у розвиток економічної думки Стародавньої Греції вніс мислитель античності Аристотель (384 - 322 до н. е.). Будучи переконаним ідеологом натурально-господарських відносин, що склалися в його країні, він зміг значно більше за інших своїх сучасників заглибитися в конкретні економічні проблеми та розробити оригінальний на ті часи проект ідеальної держави.
Аристотель засновував своє економічне вчення на припущенні, що рабство - явище природне і завжди має бути основою виробництва. Він давав економічну характеристику рабства, вважаючи, що ні виробництво, ні життя не можуть обійтися без рабів. Знаряддя не можуть самі працювати, їх повинні приводити в рух раби як особливий вид знарядь, що розмовляють. Раби - знаряддя, що займають перше місце серед інших. Раб - майно, що приносить дохід. Заслуга Аристотеля - економіста полягає в тому, що він перший встановив деякі категорії та закономірності економіки. До них можна віднести ключові положення його праці «Політика»:
- обов'язковим є наявність приватної власності;
- усі види діяльності розділені на дві групи - «економію» та «хрематистику». Під «економією» Аристотель розумів вивчення природних явищ, пов'язаних з виробництвом споживчих вартостей. До неї ж відносив дрібну торгівлю, необхідну для задоволення потреб людей. Поряд з «економією» він розгледів явище, яке назване їм «хрематистикою» (грец. «хрема» - майно, володіння), тобто вивчення неприродних, з його точки зору, явищ, пов'язаних з накопиченням грошей. Відповідно до цього «економія» і «хрематистика» разом складають вчення про багатство як сукупність мінових вартостей. Джерелом першого виду багатства він вважав землеробство і ремесло і називав його природним, оскільки воно виникає в результаті виробничої діяльності і спрямоване на задоволення потреб людей, і його розміри обмежені цими потребами. Другий вид багатства Аристотель називав протиприродним, тому що воно виникає з обігу, не складається з предметів безпосереднього споживання, і розміри його нічим не обмежуються. Таким чином, Аристотель схвалює економічну діяльність і критикує хрематистику. Гроші виступають у ролі соразмірника при обміні, і тому їх не можна позичати (монета не може народжувати монету). Аристотель вважав, що гроші стали «загальним засобом обміну» в результаті угоди між людьми.
Для Аристотеля, як і для Ксенофонта, ідеалом залишалося натуральне господарство. Однак на відміну від Ксенофонта Аристотель не тільки допускав товарно-грошові відносини, а й намагався їх досліджувати.
В цілому, економічна думка Стародавньої Греції була своєрідною і досить зрілою. Вона розвивалася на перших етапах під впливом розкладу общини і генезису рабства, а потім в умовах посилення його протиріч у період розквіту і кризи. Трактування проблеми рабовласництва займало центральне місце. Мова йшла про його реабілітацію, визначення ефективної експлуатації рабів.
На економічну думку, великий вплив здійснював розвиток міст і пов'язане з цим зростання ремесла і торгівлі. Мислителі Стародавньої Греції розуміли значення поділу праці. У період розквіту економічної думки її представники намагалися аналізувати товарно-грошові відносини, умови обміну, гроші. Мова йшла не тільки про поради як вести господарство, але й про спроби теоретичного осмислення економічних процесів. Тут перш за все слід назвати Аристотеля, який, однак не зміг піднятися до аналізу проблеми вартості. У більшості давньогрецьких авторів переважав натурально-господарський підхід до економічних проблем.
В епоху Стародавнього Риму економічна думка не піднімалася до таких висот, як у Стародавній Греції, але від цієї епохи до нас також дійшли економічні ідеї.
Серед економістів того часу можна виділити такі видатні особистості, як Марк Порцій Катон (234-149 до н.е.), Марк Терренцій Варрон (116-27 до н.е.) і Юній Модерат Колумелла (Iст. до н.е. ). Вони були великими землевласниками і склали докладні інструкції для раціонального ведення латіфундійского господарства.
Марк Порцій Катон - автор трактату «Про землеробство», в якому захищав інтереси рабовласницького господарства, тісно пов'язані з ринком, а також велику приватну власність. Катон вважав заняття землеробством найбільш гідною справою для вільного громадянина. Землеробство приносить «чисті доходи», які не викликають заздрості. Він був прихильником натурального господарства, хоча рекомендував «продавати взагалі все зайве». Прибуток Катон розглядав як надлишок над вартістю. Для отримання високого прибутку він радив «спокійно вичікувати високих цін». Катон був проти застосування насильної праці. Вілику (управителю віли) давалася інструкція не затримувати найманих працівників в маєтку більше одного дня. Забезпечити дохід Катон прагнув за рахунок рабів і надавав багато уваги організації їхньої праці. Автор відносив рабів до знарядь виробництва, пропонував утримувати їх у строгості, жорстоко карати за найменші провини.
Відомим економістом - аграрником був Марк Терренцій Варрон. До нас дійшли три книги його трактату «Про сільське господарство», в яких він обґрунтував необхідність союзу землеробства і тваринництва. Мета його роботи - збільшити прибуток, підвищити ефективність виробництва. Варрон класифікував знаряддя праці: що говорять (раби), безсловесні, німі (речі).
Важливе місце в історії економічної думки належить Юнію Модерату Колумеллі, який написав 12 книжок про сільське господарство, в яких він відобразив кризу рабовласництва. У пошуках виходу з кризи Колумела ставить питання про відмову рабської праці і використанні колонів.
Таким чином, основна форма економічного мислення стародавніх римлян і греків - це система поглядів на ведення приватного рабовласницького господарства.
Тести
1.Рабовласницька економіка прийшла на зміну первіснообщинній тому, що:
а) змогла запропонувати більш високий рівень продуктивності суспільної праці;
б) забезпечувала безперервне відтворення робочої сили шляхом постійних загарбницьких війн;
в) досягла великих успіхів в будівництві технічних і будівельних споруд.
2.Що характеризувало азіатський спосіб виробництва у стародавньому світі?
а) масштабні господарчі функції держави: регламентація сфери позичкових операцій, торгівлі і боргової кабали, провідна роль в економіці власності держави та ін.;
б) використання безвідмовних людських ресурсів (рабів) в життєдіяльності держави;
в) наявність правителя, який реально впливає на рівномірний розподіл утвореного суспільством багатства, є «батьком народів» та гарантом «вірних рішень»;
г) усі відповіді вірні.
3.Античний поліс – це:
а)адміністративно-господарська одиниця території країни;
б) рабовласницька держава;
в)великий торгівельний центр.
4.Латифундія представляє собою:
а) прообраз феодальної вотчини або маєтку;
б)велике господарство, основане на застосуванні рабської праці;
в) земельна власність стародавньої держави.
5.Яка з наведених пам’яток економічної думки Стародавнього Сходу є найстарішою з відомих людству?
а) «Кодекс законів царя Хаммурапі»;
б) «Речення Іпусера»;
в) «Повчання гераклеопольського царя своєму синові»;
г) «Артхашастра».
6.Закони Хаммурапі регламентували боргове рабство з метою:
а) швидкого переходу до ринкової економіки;
б) забезпечення зростання податкових надходжень у казну держави;
в) не дозволити руйнування основ натурального господарства.
7.На думку стародавнього китайського філософа Конфуція збільшення суспільного багатства пов’язане з:
а) працею народу;
б) діями володаря і вправністю господарювання;
в) регламентацією патріархальних відносин;
г) розвитком сфери обігу.
8.Аристотель відносить до сфери хрематистики:
а) землеробство;
б) лихварські та торгово-посередницькі операції;
в) дрібну торгівлю;
г) ремесло.
9.Що Аристотель розумів під поняттям «економіка»?
а) виробництво матеріальних благ та послуг;
б) діяльність, яка спрямована на збагачення;
в) наука про управління економікою;
г) виробництво необхідних для життя продуктів та їх справедливий обмін.
10.Хто дарував світу слово «Економікос»?
а) Каутіл’я Вішнагупта;
б) Варрон;
в) Фома Аквінський;
г) Ксенофонт Афінський.
Питання для самоперевірки
1.Які варіанти розвитку рабовласницьких держав вам відомі?
2.Які основні риси азіатського способу виробництва?
3.Що вам відомо про римське сільське господарство?
4.Дайте характеристику економічного розвитку Стародавньої Греції.
5.Розкрийте особливості рабовласницького господарства Стародавнього Риму.
6.В чому була суть колоната?
7.Які загальні риси економічної думки країн Стародавнього Сходу.
8.Охарактеризуйте розвиток економічної думки античного світу.
Проблемні питання
1.Що таке античний поліс? Наскільки там були розвинені система господарства, торгівля і ремесло?
2.Перелічить основні фактори, які суттєво вплинули на розвиток економіки Стародавнього Риму.
3.Сформулюйте сутність концепції Аристотеля про економіку та хрематистику.
Теми рефератів
1.Господарство та соціально-економічні відносини у країнах Стародавнього Сходу та країнах античного світу.
2.Торгівля та грошові відносини Стародавньої Греції.
3.Античний Рим: економічні причини розквіту та занепаду.
4.Економічні погляди Аристотеля та їх наукове значення.
5.Порівняльна характеристика економічної думки Стародавнього Сходу й Античного світу.
Терміни
Грецький поліс – невелика суверенна держава в Давній Греції типу Афін, економічною основою якого було колективне володіння землею, яке передбачало приватну власність.
Колон – спочатку вільний землероб-орендар, якого фактично прикріплювали до землі, потім – раб-відпущенник, якому надавалася ділянка землі, за що він повинен був віддавати власнику землі частину виробленого продукту.
Колонат – форма виробничих відносин між колонами і землевласниками в Римській імперії, Візантії за часів раннього середньовіччя.
Латифундія – назва великих земельних володінь, маєтків у деяких країнах.
Натуральне господарство – господарство, що задовольняє свої потреби виключно за рахунок власного виробництва.
Хрематистика – термін, який використовував Аристотель для визначення неприродної сфери діяльності людей; мистецтво накопичувати статки за допомогою великих торгівельних угод і лихварських операцій.
Тема 4. Господарство й економічна думка суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя.
4.1. Основні риси й періодизація феодального господарства в країнах Західної Європи.
4.2. Економічні причини й наслідки Великих географічних відкриттів. «Революція цін» у Європі.
4.3. Загальні риси економічної думки періоду середньовіччя.
Ключові поняття: феодалізм, феодальна рента, алод, бенефіцій, феод, цехова система ремесла, торговельна гільдія, «комутація ренти», комунальні революції, розподіл праці, багатство, обмін, справедлива ціна, гроші, торговельний прибуток, лихварський відсоток.
4.1 Основні риси й періодизація феодального господарства в країнах Західної Європи.
Феодальна система ґрунтувалася на перевазі аграрного сектора економіки й формувалася на наступних принципах:
- панування великої земельної власності феодалів;
- безпосередній виробник – селянин, який веде самостійне індивідуальне господарство на землі, отриманої від феодала в тимчасове або спадкоємне користування;
- позаекономічний примус - форма залежності селянина від феодала;
- рентні відносини - селянин платив феодалові ренту за користування землею в натуральній (панщина, оброк) або в грошовій формі;
- станова неповноправність селян (судова, поземельна, особиста залежність);
- панування натурального господарства й дрібного виробництва;
- становий характер суспільства;
- примітивний рівень техніки, застосовуваної у виробництві;
- ієрархічна структура феодального стану.
Феодальний лад, будучи черговою сходинкою у поступальному розвитку людського суспільства, виник у результаті розкладання рабовласницького, а в тих країнах, де не було сформованого рабовласницького способу виробництва, первіснообщинного ладу. Перехід від рабовласницької соціально-економічної формації до феодальної, мав прогресивне історичне значення. Феодальні виробничі відносини є такою суспільною формою, що уможливила подальший розвиток продуктивних сил. Селянин, що мав своє господарство, був зацікавлений у результатах своєї праці, тому його праця була більш ефективною і продуктивною у порівнянні із працею рабів.
Основною формою, у якій здійснювалася експлуатація феодалами селян, була феодальна рента, що поглинала найчастіше не тільки додану працю, але й частину необхідної праці кріпаків. Феодальна рента була економічним вираженням власності феодала на землю й неповної власності на селянина. Історично існувало три її види: відробіткова рента (панщина), рента продуктами (натуральний оброк) і грошова рента (грошовий оброк). Зазвичай, всі ці види феодальної ренти існували одночасно, однак у різні історичні періоди феодалізму одна з них була переважаючою. Спочатку домінуючою формою феодальної ренти була відробіткова, потім рента продуктами, і на останніх етапах феодального способу виробництва - грошова рента.
У найбільш класичній формі зміна рабовласницького способу виробництва феодальним відбулася на європейському континенті. До кінця існування Римської імперії об'єктивною необхідністю стала заміна раба, повністю не зацікавленого у своїй праці, працівником, що проявляв би певну ініціативу у своїй роботі. Варварські племена, які перебували ще на стадії розкладання первіснообщинного ладу, також піднялися у своєму суспільному розвитку на таку сходинку, що вимагала розвитку саме феодальних, а не рабовласницьких відносин. Це багато в чому пояснювалося тим, що й франки, і германці й західні слов'яни, словом, майже всі варварські племена відчували на собі в тому або іншому ступені всі ті зміни в області господарської діяльності, які відбувалися в Римі в останній період його існування. От чому народи Західної Європи, що перемогли Римську імперію, разом з римлянами перейшли, минаючи рабовласництва, відразу ж до феодального способу виробництва. Рабовласницький спосіб до цього часу історично себе ізжив.
Феодалізм у Західній Європі у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Історія західноєвропейського феодалізму ділиться на три великих періоди. Ранній феодалізм (раннє середньовіччя) - с V ст. до кінця X ст. У цей період з'явилися перші ознаки феодалізму, що зароджується, його генезису, коли складається феодальне велике землеволодіння, формується шар залежного селянства, установлення васально-ленних відносин. Панування натурального господарства. Найбільш значною ранньофеодальною державою було Королівство франків, що виникло у Північній Франції у 486р. Важливою передумовою розвитку феодальних відносин є дуалізм франкської громади - сполучення общинного землеволодіння із приватним селянським господарством. Уже з V - VII ст. вона стала поземельною, територіальною, сусідською, а земля всі частіше перетворювалася в алод. Алод - вільно відчужувана індивідуально-сімейна земельна власність, тобто приватна власність на наділ общинної землі. Для винагороди за службу король став роздавати землі своїм дружинникам, а оскільки вони не були членами громад, земля їм давалася не в общинну, а в приватну власність. Однак алод виявився невигідним для королівської влади: його власник господарював замість військової служби.
Поява аллода, поглиблюючи майнову й соціальну диференціацію франків, стала передумовою формування великої феодальної власності.
В VIII ст. у Королівстві франків були проведені важливі реформи. У результаті військової реформи селян відсторонили від військової служби. Основою війська стала лицарська кіннота. Витрати на утримання війська й спорядження лицарів лягли на плечі селян. Військова реформа зажадала змін у земельних даруваннях. Була уведена бенефиціальна система. Бенефіцій - форма земельного володіння феодала, обумовлена певними обов'язками (платежі й військова служба) і строком (зазвичай довічним). Бенефіцій давався вже не у власність, а тільки в користування за умови несення військової служби. Крім того бенефіцій давався разом із селянами, які були зобов'язані нести феодальні повинності на користь бенефицарія. Але навіщо королеві було роздавати землю дружинникам? А тому, що за військову службу треба платити, а при нерозвинених ще товарно-грошових відносинах платити грошима було практично неможливо. Тому військова служба сплачувалася феодальними володіннями, і клас феодалів народжувався як клас військових, причому не тільки у франків, але і в інших народів. Військова служба ставала монополією феодалів.
Виникли відносини васалітету: васал залежав від сеньйора, що подарував бенефіції, приносив йому клятву вірності у виконанні служби. Раніше вільні люди, що населяли ці землі, перетворювалися в залежних від приватних осіб селян.
В IX ст. бенефіції стали перетворюватися з умовного й тимчасового володіння в спадкоємну феодальну власність - лени або феоди. Військова служба була умовою володіння феодом. Феодали забезпечували власне господарство робочими руками залежних від нього людей, що платили за землю своєю роботою (панщина) і продуктами (оброк). Господарство феоду було натуральним: тут не вироблялася продукція для продажу за межі феоду, а все що споживалося, вироблялося усередині феоду. Феод економічно не мав потребу в іншому світі. Економічні зв'язки з територіями за межами вотчини феодала здійснювалися рідко. Реміснича праця була з'єднана й підлегла землеробській праці, феодальна рента стягувалася у натуральній формі.
Роздаючи землі й встановлюючи імунітети, королі франків підготували загибель свого королівства. В IX ст. воно розпалося на дрібні держави. Закономірність феодальної роздробленості визначалася натуральним характером господарства, коли країна складалася з економічно ізольованих невеликих районів.
Період розвиненого феодалізму (розквіт середньовіччя) охоплює XI - XV ст.ст. Цей час не тільки повного розвитку феодального способу виробництва в селі, але й успіхів середньовічних міст із їхнім цеховим ремеслом і торгівлею, кредитної справи, банків. На зміну політичній роздробленості приходять централізовані великі феодальні держави. І, нарешті, це час потужних селянських повстань, що потрясали середньовічне суспільство.
У період феодалізму розвиток продуктивних сил сільського господарства був в основному кількісним, екстенсивним: розорювалося усе більше землі, росло поголів'я худоби й виходило відповідно більше продуктів.
Поштовхом до подальшого розвитку відносин у сільському господарстві стали хрестові походи XI - XIII ст.ст. До цього побут, одяг і їжа феодала принципово не відрізнялися від селянських. Але на Сході лицарі - феодали побачили розкіш верхів суспільства, що служила показником престижу. Адже за рівнем цивілізації Схід поки істотно перевершував Європу. І, повернувшись додому феодал уже соромився носити домотканий одяг. Йому потрібні були дорогі східні предмети побуту, східні пряності. Але все це не вироблялося в його феоді, все це треба було купувати. А щоб купувати, треба мати гроші, тобто продавати частину зробленого у феоді. Феодальне господарство починає втрачати свою натуральність, втягується в торгівлю. Цей процес тривав кілька століть і виражався в почерговій ліквідації форм феодальної ренти, у перекладі їх на гроші. Такий переклад прийнято називати комутацією.
Головною причиною виникнення й швидкого росту міст у феодальній Західній Європі було відокремлення ремесла від землеробства. В XI ст. у зв'язку із загальним економічним підйомом з'являються міста як центри ремісничої й торговельної діяльності. З розвитком суспільного поділу праці оживають старі міста, що збереглися ще із часів Рима, і виникають нові (на перехрестях доріг і рік, у стін монастирів і замків). Саме в місті стало зосереджуватися економічне й політичне життя централізованих держав. Місто стає носієм економічного й культурного прогресу.
Середньовічні міста ґрунтувалися звичайно на територіях, що належали феодалам, і тому були залежними від них. А в самих містах спочатку, поряд з вільними ремісниками, жили також кріпаки. Але поступово міста розгортають боротьбу за свою волю й незалежність. Влада у феодальних містах виявлялася в руках багатої верхівки - купців, лихварів, домовласників. Міські повстання, що прокотилися по території Західної Європи в XI – XIII ст. ст. одержали назву комунальних революцій. Їхнім результатом було утворення міст-комун у Франції й Фландрії, міст-республік в Італії, імперських міст у Німеччині. Ці міста звільнялися від більшої частини феодальних поборів, функціонували на основі принципів самоврядування, самостійного судочинства, міського права, що охороняло приватну власність та регулювало торгівлю, діяльність ремісничих корпорацій, порядок оподатковування, мали власні фінанси й військо.
Міста Західної Європи X - XV ст. ст. виконували насамперед економічні функції. Вони поступово розширювалися, на перший план висувалася їхня роль як промислових центрів. Місто ставало майстернею, де активно розвивався поділ праці, що виражався в зростанні кількості різних ремесел. На початку XIV ст. у великих містах налічувалося 300 видів ремесел. Найбільш розповсюджувані галузі міського ремесла - текстильне виробництво, виплавка й обробка металів.
Серед галузей текстильного виробництва домінуюче значення мало виробництво сукна і грубих вовняних тканин. Основними центрами вовняного виробництва у феодальній Західній Європі були район Фландрії й Флоренції. Шовкове виробництво, запозичене із країн Сходу, розвивалося в північно-італійських містах і в деяких містах Франції (Ліон).
Великого розвитку досягло виробництво зброї. Безперервні війни вимагали великих партій зброї й металевої збруї. Попит на метал обумовив швидкий розвиток металургії. Від відкритих горнів стали переходити до закритих печей, які мали більш високий температурний режим. В XV ст. доменні печі були майже у всіх західноєвропейських країнах. В обробці металу важливе значення одержала ливарна справа.
Характерною рисою середньовічного ремесла в Європі була його цехова організація. Цех поєднував ремісників однієї професії або спеціальності, мав свій устав, свою виборну адміністрацію - старшин, що виконувала функції менеджера. Одиницею організаційної структури цеху була майстерня. Вона очолювалася повноправним членом цеху - майстром, разом з яким працювали один або два підмастерія, а також декілька учнів. У цеховому ремеслі ще не існувало поділу праці усередині окремих майстерень. Кожний ремісник звичайно робив виріб повністю від початку до кінця.
З метою боротьби з конкуренцією, а також для підтримки економічної рівності між працівниками ремісничих майстерень у середньовічному цеховому ремеслі здійснювався принцип суворої, твердої регламентації. Регламентувалося все: обсяг виробництва й реалізації, якість і ціна товарів, кількість робітників, кількість устаткування, сировини й тривалість робочого дня. Метою жорстокої регламентації було усунення конкуренції між виробниками однорідної продукції. В умовах вузькості ринку тільки таким шляхом можна було забезпечити існування дрібного товарного виробництва.
У перші століття свого існування цехи мали прогресивне значення, але із середини XIV ст. цехова організація ремесла, з її жорстокою регламентацією, забороною реклами, нерозголошенням секретів виробництва, стає перешкодою економічному розвитку, гальмом науково-технічного прогресу, організації великих виробництв, підприємницької активності.
В XI-XV ст. ст. у ході розвитку виробничих сил і товарного виробництва, стала розширюватися торгівля, як зовнішня (головним чином зі Сходом), так і внутрішня. Головною формою середньовічної торгівлі були ярмарки, куди в певний час збиралися зі своїми товарами торгівці з різних міст і країн. Самими великими в Європі були ярмарки в Шампані на сході Франції й Фландрії. Подібного типу міжнародні ярмарки стали основою появи товарних бірж. Перша з них виникла в 1406 р. у голландському місті Брюгге. Пізніше виникли товарні біржі у Венеції, Генуї, Флоренції.
Головною перешкодою для торгівлі було високе мито, що бралося з товарів при переході кордону кожної маленької держави, так що ціна товару виростала в кілька разів. Сухопутне перевезення товарів ставало майже неможливим.
Для взаємного захисту на шляхах та на ринках, з метою усунення взаємної конкуренції за допомогою угод із приводу умов збуту (цін, мір, ваги, довжини й т.д.) купці об’єднувалися в гільдії. Найбільш могутніми з них були об'єднання, що монополізували торгівлю сукном. Оскільки в середні століття сухопутної торгівлі перешкоджали мита на численних кордонах, товари воліли перевозити морем. Середньовічна торгівля - переважно морська. Було два морських торговельних шляхи - північний і південний. Північний шлях проходив по морях, що омивав Європу з півночі. Торгівля по північному шляху була монополією Ганзи - торгово-політичного союзу міст північної Німеччини. Ганзійці не допускали до морської торгівлі купців, що не входили в їхній союз. Південний торговельний шлях проходив через Середземне море й не тільки забезпечував зв'язок між країнами півдня Європи, але й зв'язував Європу із країнами Сходу (левантійська торгівля). З Індії, Китаю й інших східних країн цим шляхом переправлялися предмети розкоші, екзотичні плоди, пряності. Значну роль у торгівлі грав перець.
Європейська торгівля зі Сходом мала пасивний баланс: завозили більше чим вивозили. Різницю ввозу й вивозу доводилося компенсувати золотом. Цей витік золота підсилювався монопольним характером торгівлі. Якщо на півночі торговельна монополія належала Ганзі, то на півдні вона спочатку була в руках купців Генуї й Венеції, а потім тільки венеціанців.
Розвиток товарно-грошових відносин у Європі в XI-XV ст. ст. привело до появи перших банків і кредитних операцій. При їхній допомозі окремі підприємці й купці одержували грошові позички в банкірів-лихварів. Банківсько-кредитні операції й установи раніше всього стали розвиватися в північно-італійських містах. Термін «банк» походить від італійського слова «banco», що означає лава, стіл, де сидів у Ломбардії лихвар.
Період пізнього феодалізму (пізнє середньовіччя) - кінець
XV ст. - середина XVII ст. - час розкладання феодалізму й визрівання в його надрах нового, капіталістичного способу виробництва.
Криза й розпад феодалізму прискорили Великі географічні відкриття. До них прийнято відносити найбільші відкриття XV-XVII ст. ст., головними з яких було відкриття Америки Х. Колумбом в 1442 р. і морського шляху в Індію - Барталомью Диас ( 1468-87 р. р.), Васко де Гама ( 1497-98 р. р.)
4.2. Економічні причини й наслідки Великих географічних відкриттів. «Революція цін» у Європі.
Безпосереднім поштовхом для Великих географічних відкриттів послужили ускладнення в торгівлі європейських країн зі Сходом, а також гостра нестача засобів обігу. Захопивши традиційні торговельні шляхи, турки й араби встановили вкрай невигідні умови торгівлі східними товарами для європейців. Феодали, будучи споживачами східних товарів (тканин, прикрас, коштовностей), самі стали шукати шляхи рятування від турецького грабіжництва.
Іншим фактором, що підштовхнув до географічних відкриттів, стала гостра нестача дорогоцінних металів як платіжних засобів. Головними причинами такої ситуації були, по-перше, виснаження срібних рудників у Німеччині, по-друге, значне зростання торгівлі й промисловості. Європейські монархи спрямовували свій погляд на захід, через Атлантичний океан.
Можливості для тривалих подорожей були обумовлені успіхами в науці й техніці, розвитком кораблебудування й мореплавання. З початку XVI ст. у вживання ввійшов компас і астролябія - прилад для визначення широти, які зіграли важливу роль у розвитку мореплавання. Значні успіхи були зроблені й у географії. Відродилася антична теорія кулястості Землі. В XV ст. було створено швидкохідне судно з місткими трюмами - каравела, що призначалося для океанського плавання.
Отже, до Великих географічних відкриттів призвели: криза левантійської торгівлі, необхідність нового шляху на Схід, нестача золота як грошового металу, науково-технічні досягнення.
Результатом Великих географічних відкриттів була поява колоніальної системи. На завойованих землях створювалися колоніальні імперії, у яких награбовані багатства використовувалися для збільшення виробництва. Це допомогло, зокрема, Англії, Голландії, Франції зміцнити свої економічні позиції у світі й перетворитися у великі колоніальні держави.
Великі географічні відкриття призвели до формування світового ринку. Встановлення економічних зв'язків між колоніями й метрополіями сприяли стабілізації торговельних зв'язків між різними країнами, що часто перебували на великій відстані одна від одної. Відбувався міжнародний поділ праці. Деякі країни почали спеціалізуватися на випуску певних товарів, збільшуючи їхній обсяг виробництва й підвищуючи якість. Операції із продажу й закупівлі такої продукції викликали необхідність появи міжнародних торговельних компаній. Розвиток міжнародної торгівлі породив товарні, а потім фондові біржі.
Найважливішим наслідком Великих географічних відкриттів для економічного розвитку Європи стала так звана «революція цін». Вона виявилася в надзвичайно швидкому рості протягом XVI ст. цін на сільськогосподарську й промислову продукцію. Починаючи з 30-х років і до кінця XVI ст. ціни підвищилися в середньому в 2-2,5 рази. Це було пов'язано, по-перше, з великим припливом дорогоцінних металів у Європу й, по-друге, з падінням цін на них у результаті використання більш багатих родовищ, дешевої праці рабів, а також пограбування. Умови виробництва всіх інших товарів в основному залишалися колишніми. Еквівалентом тої ж кількості товарів в XVI ст. стала набагато більша кількість золота й срібла, ніж раніше. Різкий стрибок цін відбувся в першу чергу на сільськогосподарські продукти й предмети першої необхідності.
Від «революції цін» виграли торговельна буржуазія, а також заможна частина селянства, що поступово перетворилася в сільську буржуазію, що сприяло розвитку капіталізму в сільському господарстві. Таким чином, соціально-економічні наслідки «революції цін» були досить прогресивні: позиції феодалів ослаблені (тому що грошова рента залишалася стабільною), позиція буржуазії зміцнилися, збільшився клас найманих робітників, більш швидкими темпами стали розвиватися капіталістичні виробничі відносини.
4.3 Загальні риси економічної думки періоду середньовіччя.
Під впливом розпаду рабоволодіння в епоху середньовіччя з’явилися нові економічні явища та проблеми, які не знав античний світ і які потребували осмислення, це, перш за все, обґрунтування нових правил землеволодіння та вічності розподілення суспільства на класи: феодалів і залежних від них селян. З розвитком товарності економіки посилюється увага до проблем товарно-грошових відносин.
Основними джерелами економічної думки були переважно церковні пам’ятки, а також юридичні кодекси. Серед ранніх пам’яток, що відображають економічну думку Середньовіччя, найвідомішими є «Салічеська правда» (Салічеський закон – Lex Salica) – збірник звичайного права салічних франків, що записаний латиною у V – на початку VI ст. за наказом короля Хлодвіга. В цьому збірнику відобразилася еволюція Франкського суспільства від первісного ладу до початкового етапу зародження феодальних відносин.
«Капітулярій про вілли» (ІХ ст.) дає уявлення про організацію й управління вотчиною за умов переважно натурально-господарських відносин із використанням праці закріпачених селян.
У ХІІ - ХІV ст. церковними вченими був розроблений кодекс законів «Канонічне право», а самих вчених почали називати каноністами. Основою цього кодексу було вчення видатного теоретика системи управління і покори, письменника і проповідника християнства – Августина Блаженного.
Августин (Блаженний) Аврелій (354-430) є автором 97 праць, які складаються з багатьох томів (наприклад, тільки одна його робота «Про град Божий» складається з 22 книг). У своїх працях він відображав основні проблеми того часу – часу розпаду рабоволодіння і переходу до феодалізму.
Августин Блаженний вважав, що необхідно розвивати господарську діяльність з метою задоволення потреб людей, а розумову і фізичну працю рівними між собою. У своїй роботі «Про працю монахів» він об’явив, що розвиток тільки духовної діяльності, без заняття ручною працею – це ознака лінності. Августин посилається на Священне писання, де сказано, що «обов’язок кормитися ручною працею – нерушима заповідь»і на апостола Павла, який вчив: «Хто не працює – той не їсть». Тому він закликав всіх працювати і це відрізняє його від мислителів Стародавнього Світу. (Конотопов 208) Понад усе Августин Блаженний поважав землеробську працю, називаючи землеробство «найчистішим серед усіх мистецтв». Але разом з цим признавав правомірність і ремісничої праці, називаючи ремесло чистим і чесним.
Августин Блаженний вважав, що вид праці не повинен впливати на положення людини в суспільстві і взагалі був прибічником рівності між людьми. Так отримавши у 395 році сан єпископа в місті Гіппоне (Італія), заснував общину, в якій була відсутня приватна власність.
Особливе місце в економічних поглядах Августина Блаженного займає теорія багатства, згідно з якою багатство у вигляді матеріальних благ, у тому числі золото і срібло, створюється працею людей, а нетрудове накопичення дорогоцінних металів, так званого штучного багатства вважав гріхом. Він виступав проти накопичення грошей або земельних володінь. «Він вважав, що багатство - це грабіж бідних і що накопичувати - значить красти в інших.» (Конотопов 208) Якщо торговий прибуток і лихварський процент перетворюються у самоціль, вони також є гріховними. На його думку, лихвар отримує дохід «ні за що, за час, а час – дар Божий, а це несправедливо». Тому Аврелій Августин крупну торгівлю і лихварство називав «несправедливим ділом». (Конотопов 208)
Обмін на думку Августина Блаженного повинен здійснюватися по принципу пропорціональності і є актом вільного волевиявлення людей. А пропорціональний і еквівалентний обмін вважався можливим тільки за умов встановлення так званих «справедливих цін». Основою «справедливої ціни», яка в економічному вченні каноністів заміняла категорії «вартість» («цінність»), «ринкова ціна», є трудові і матеріальні витрати, які здійснювалися в процесі виробництва даного товару.
Ще однією важливою категорією, яку досліджував святий Августин, були гроші. Як і представники Давнього Світу, гроші (монети) вважав штучним винаходом людей, які необхідні для полегшення та прискорення мінових операцій на ринку завдяки «внутрішній цінності» монети.
Якщо найбільш значним представником раннього канонізму був Августин Блаженний, то найбільш яскравою фігурою пізнього канонізму був його продовжувач і опонент Фома Аквінський (Аквінат) (1225/26 – 1274), основними творами якого є «Сума проти язичників» та «Сума теології».
Не оспорюючи свого попередника, Фома Аквінський за допомогою двояких характеристик і схоластичних суджень з метою компромісу і примирення з ранньою школою канонізму, зумів змінити сутність первинних трактовок економічних явищ та категорій Августина Блаженого. Так, наприклад, розділення людей на класи і професії обумовлено не тільки божественним провидінням, але і схильностями людей, а золото і срібло є джерелом примноження приватної власності і «помірного» багатства. Слід також зазначити, що саму приватну власність він розглядав як необхідний інститут людського життя.
На думку Фоми Аквінського, обмін не завжди є еквівалентним і пропорціональним, тому що не завжди забезпечує рівність отримуваної користі. Він звертає увагу на багаточисельні приклади, коли в результаті цього акту трапляється, що «річ приносить користь одному та збиток іншому». Тому обмін носить іноді суб’єктивний характер.
Розглядаючи сутність «справедливої ціни», він вважав що витратний принцип не є достатньою її характеристикою, оскільки така ціна має узгоджуватися не лише з річчю, що продається, а й зі збитком, якого міг би зазнати продавець, недоодержавши певну кількість грошей, що відповідає його становищу в суспільстві. У такому разі «дозволено по праву продавати річ дорожче, ніж вона варта сама по собі, хоча вона не повинна продаватися дорожче, ніж коштує її власникові». [Ядгаров].
Розглядаючи сутність грошей, Аквінат, як і його попередники, вважав їх штучним винаходом людей. Він виділяв «внутрішню цінність» та «номінальну цінність» монети і з, одного боку, він виступав проти псування монети, а з другого — вважав, що «номінальну цінність» монети повинна визначати держава і припускав можливість її певного відхилення від «внутрішньої цінності».
Особливо активно Фомою Аквінським розроблялася тема лихварства та торгового прибутку. Він вважав, що ці види доходу мають право на існування тільки тоді, коли досягаються за допомогою праці і пов’язані з транспортними та інших матеріальними витратами, або навіть з ризиком. Але, на його думку, такого роду прибутки не повинні бути самоціллю, інакше вони є гріховними.
Узагальнення літературних джерел, які надійшли до нас з того часу, свідчать про те, що економічні погляди, особливо в період раннього середньовіччя, просякнуті духом практицизму. Середньовічні трактати містять конкретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислити сутність економічних процесів та явищ. Тобто, як і в період рабовласництва економічна думка лише відображала економічну дійсність, що не дозволяло їй відокремитися у самостійну галузь науки. Цей процес розпочався лише в період пізнього середньовіччя.
Авторами середньовічних трактатів, в яких відображалися ті чи інші економічні погляди, були в більшості своїй церковні служителі, тому що в цей час саме вони були одними з освіченіших людей. Економічна думка носила яскраво виражений богословський характер. Спадок духовних ідеологів цієї епохи переповнюють схоластика, для якої характерно звернення до Біблії, як основного джерела знань; софістичні судження, згідно яких істина має відносний характер; та релігіозно-етичні норми, за допомогою яких обґрунтовувалися ієрархічна структура суспільства і розподілення на класи, зростання політичної влади і економічної могутності світських і церковних феодалів. Середньовічним доктринам також властиве двозначне тлумачення необхідності розширення масштабів товарності економіки, осудження або неявне схвалення лихварства та інші ознаки неприйняття основних принципів ринкових відносин.
Історія економічної думки України часів раннього та класичного середньовіччя пов'язана з добою Київської Русі. Основними джерелами економічної думки цього періоду є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського та церковного права тощо. Найвідомішими з цих пам'яток є «Руська правда» (зведення законів давньоруського права XI—XII ст.), «Повість временних літ», «Повчання дітям» Володимира Мономаха.
Тести
а) натуральне господарство;
б) два класи: феодали та залежні селяни;
в) цехова система ремесла;
г) товарно – грошові відносини.
2. До основних характеристик феодальної економіки належать:
а) позаекономічний примус до праці;
б) хрестові походи;
в) холопство.
3. Цехова регламентація середньовічного ремесла була зумовлена:
а) потребами виживання в міських умовах дрібних виробників, які успадкували сільський общинний менталітет;
б) релігійними канонами;
в) іміджевими професійними міркуваннями.
4. Провідну роль в Ганзейському союзі відігравали:
а) Гамбург, Бремен, Любек;
б) Париж, Рига, Гданськ;
в) Ліон, Версаль, Мілан.
5.Ганзейський союз об’єднував:
а) мореплавців;
б) купців;
в) суднобудівників.
6. Основними економічними наслідками великих географічних відкриттів постали:
а) складання передумов для розв’язання світових війн за джерела сировини і ринки збуту;
б) прискорення економічного розвитку країн Старого Світу за рахунок колоній;
в) посилення конкурентної боротьби за переділ територій.
7. Економічні наслідки великих географічних відкриттів мали антифеодальний характер, адже:
а) великі географічні відкриття створювали передумови для первісного накопичення капіталу;
б) великі географічні відкриття сприяли створенню колоніальної системи капіталізму;
в) завдяки великим географічним відкриттям відбулася “революція цін ”, зріс і розширився світовий товарообіг.
8. Розклад феодалізму був неминучим, адже:
а) наступила епоха первісного накопичення капіталізму;
б) феодалізм вичерпав свої можливості в підвищенні продуктивності праці;
в) відбулися великі географічні відкриття.
9 Відповідно до економічних переконань Аристотеля і Ф.Аквінського, гроші – це:
а) зовсім не корисний товар;
б) результат ( наслідок) угоди між людьми;
в) товар, який виник стихійно.
10. Хто першим в історії економічної думки ввів поняття про прибуток як винагороду за ризик підприємця?
а) Аристотель;
б) Августи Блаженний;
в) Фома Аквінський;
г) Ярослав Мудрий.
Питання для самоперевірки
2. Дайте характеристику етапам феодального господарства у країнах Західної Європи.
3.Назвіть основні види феодальної ренти та розкрийте їх зміст.
4. У чому полягає сутність процесу комутації?
5. Охарактеризуйте цеховий лад середньовічного ремесла.
6. Чим відрізнявся феод від бенефіція?
7.Основні соціально-економічні наслідки Великих географічних відкриттів?
8. Назвіть загальні риси економічної думки Середньовіччя.
9. Які особливості має економічна думка в період раннього канонізму?
10. Які особливості має економічна думка в період пізнього канонізму?
Проблемні питання
1. Проаналізуйте форми землеволодіння та соціально-економічні відносини в епоху Середньовіччя у країнах Західної Європи.
2. Які чинники вплинули на утворення і розвиток міст Західної Європи XI – XII ст. В чому полягає сутність, так званих, «комунальних революцій» ?
3. Як вплинули Великі географічні відкриття на розвиток капіталістичного виробництва в окремих країнах Західної Європи?
Теми рефератів
6. Охарактеризуйте цеховий лад середньовічного ремесла і характер європейської торгівлі та її вплив на розвиток міст.
7. Назвіть основні фактори, які сприяли Великим географічним відкриттям. Охарактеризуйте їх економічні наслідки.
Терміни
Алод – повна спадкова власність на землю за феодалізму у Західній Європі.
Бенефіцій – земельне володіння, яке дарувалося великим феодалом (королем) у довічне користування васалам за умови несення військової або адміністративної служби.
Ганза – торговий союз міст Балтійського та Північного морів на чолі з містом Любеком у XII – XVI ст.
Гільдії купецькі – об’єднання купців з метою одержання прибутку від торгівлі.
Колонії – створення на чужій території замкнутих адміністративно-автономних поселень, що копіювали метрополію і були тісно з нею пов’язані.
«Комутація ренти» - перехід селян з панщини на оброк у країнах Європи з XIV ст.
Лен – бенефіцій, що передався у спадок.
Магдебурзьке право – система міського самоуправління у середні віки.
«Революція цін» - відбулася в XVI ст. у зв’язку з припливом дорогоцінних металі і сировини, що хлинули з Америки, Азії та Африки в Європу в ході Великих географічних відкриттів. Золото і срібло знецінилося, удвічі виросли ціни на продукти масового попиту. Позитивним результатом був процес уніфікації цін на найважливішу продукцію в різних регіонах планети.
Ремісничі майстерні – підприємства дрібної кооперації і недостатнього ще поділу праці.
Торгівля – це спосіб обміну результатами праці спеціалізованих груп виробників, заснований на взаємній вигоді.
Феод – спадкове землеволодіння в Західній Європі у добу Середньовіччя.
Феодал – за феодалізму – представник панівного класу, власник феоду.
Феодалізм – система політичної організації суспільства, економічною основою якої є утримання землі.
Тема 5 . Формування передумов ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації
1. Меркантилізм як основа економічної політики держави в період становлення ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації.
2. Первісне нагромадження капіталу та розвиток мануфактурного виробництва в Європі.
3. Мануфактурний період в Україні.
Ключові поняття: меркантилізм, політика активного торгового балансу, протекціонізм, первісне нагромадження капіталу, мануфактура, мануфактурне виробництво, буржуазні революції, «прусський» та «американський» шляхи розвитку сільського господарства, мануфактурне виробництво в Україні.
5.1. Меркантилізм як основа економічної політики держави в період становлення ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації
Від кінця XIV ст. в економіці багатьох країн Західної Європи відбувався перехід від натурального господарства до товарно-грошової організації суспільного виробництва. Загальним еквівалентом товарної економіки стали гроші. Дана епоха характеризується швидким збільшенням капіталу, джерелом якого є сфера обігу.
Розвиток національних торговельних і купецьких капіталів було прискорено великими відкриттями XIV-XV ст. і розвитком зовнішньої торгівлі, в результаті помітно змінилися економічні ситуації Європейських країн, а саме:
- значно збільшилися обсяги зовнішньої торгівлі;
- результатом виникнення у колоніях промислових та сільськогосподарських мануфактур у великій кількості на європейських ринках з`явилися дешеві товари та сировина;
- значно розширилися ринки збуту продукції, тощо.
В період розпаду феодалізму, коли в його надрах виникають передумови капіталістичного ладу, в епоху первісного нагромадження капіталу, коли провідною формою капіталу був торгівельний капітал створюється інша система економічних поглядів, – меркантилізм, який став першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства.
У Західній Європі він зародився вже у XV ст., але ве ликого поширення набув у XVII ст. Головною передумовою генези су меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталіз му. Виникнення капіталістичного способу виробництва у країнах Західної Європи датується XVI ст. Раніше в окремих містах узбе режжя Середземного моря можна було спостерігати лише певні окремі прояви капіталістичних відносин.
Меркантилізм (від італ. mercante — купець, торговець) — напрям економічної думки, що наголошував значення торговельного капіталу і сфери обігу у процесі нагромадження приватного й суспільного багатства; економічна політика держави в період становлення капіталізму. Основні постулати меркантилізму є результатом не теоретичного аналізу, а опису явищ економічного життя та їх класифікації. [11]
Об'єктом вивчення меркантилізму є сфера обігу, зокрема багатство та джерела його зростання.
До основних рис теорії меркантилізму належать:
- предметом дослідження є виключно сфера обігу;
- багатство ототожнюється з грошима, а гроші із золотом та сріблом як з річчю;
- держава вважається тим багатшою, чим більше грошей вона має;
- активне державне втручання в економічне життя;
- накопичення багатства здійснюється за допомогою державної влади від зовнішньої торгівлі або видобутку дорогоцінних металів та каміння;
- негативне ставлення до конкуренції на внутрішніх та зовнішніх ринках.
Для подальшого розвитку національної економіки країни на думку меркантилістів доцільним було:
- встановлення високого ввізного мита на промислові товари, підтримку владою імпорту дешевої сировини та заохочення експорту готової продукції;
- монополізація у виробничій і торговельній діяльності; абсолютна монополізація сфери зовнішньої торгівлі;
- жорсткий контроль за кваліфікацією робітників, якістю продукції, умовами виробництва, та цінами на готову продукту;
- розширення бази оподаткування і нагромадження капіталу;
- зростання чисельності населення для підтримки низького рівня заробітної плати;
- надання уваги розвитку сільськогосподарських галузей. [3]
В економічній літературі в розвитку меркантилізму як теорії й економічної політики розрізняють два історичних етапи: ранній меркантилізм (XVст.), пов’язаний з утвердженням монетарної системи (монетаризм) та зрілий або пізній меркантилізм, що отримав назву мануфактурної системи (XVІ – XVIIІ ст.). Основним критерієм такого поділу є розходження засобів (шляхів) збільшення приватного і суспільного багатства, під яким ідеологи меркантилізму розуміли гроші (золоті і срібні) та скарби.
Для раннього меркантилізму XІV-XVI століть була характерною теорія активного (позитивного) грошового балансу та утвердження монетарної системи.
Відповідно концепції раннього меркантилізму основними завданнями визначалися:
- накопичення грошових коштів в країні;
- збільшення притоку грошей із-за кордону і зберігання у країні.
Вирішення основних завдань проходило шляхом максимального державного втручання, переважно прямими адміністративними заходами, забезпечуючи жорстоку регламентацію грошового обігу та зовнішньої торгівлі. Заборонявся вивіз грошей, золота та срібла за кордон. Під суворий контроль підпадали іноземні купці, для яких встановлювалися високі мита та ціни на імпортний товар, чим обмежувався його ввіз. Торгівля валютою була оголошена державною монополією, затвердилася система біметалізму (фіксованого співвідношення золотих і срібних грошей). [11]
В ранньому меркантилізмі поєднуються номіналістичне трактування грошей, коли вони розглядаються як умовні знаки, позбавлені вартості, і металістичне трактування, коли грошовий обіг ототожнюється з товарним обміном, і золото (срібло) за своєю природою визнається грошима.
До найвідоміших представників раннього меркантилізму належать італійські банкіри і торговці Гаспар Скаруффі (1519 – 1584 рр.), основна праця якого була видана в 1579 р. під назвою "Міркування про монету"; Беніто Даванцатті (1529 – 1606 рр.), знаменитий своєю роботою "Читання про монету", виданою в 1582 р.; англієць Вільям Стаффорд (1554 – 1612 рр.), який виступив у першій третині XVII ст. із трактатом "Короткий виклад деяких звичайних скарг різних наших співвітчизників"; іспанець Хуан де Маріана (1536 – 1624 рр.).
Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Для пізнього меркантилізму характерна теорія активного торгового балансу, яка базується на тому, що джерелом національного багатства є прибуток від зовнішньої торгівлі, головними засобами збільшення активного торговельного балансу країни вважається: посередницька торгівля, експортні галузі промисловості, які працюють на вітчизняній і дешевій імпортній сировині; та недоцільними визнаються заборони вивезення грошей за кордон і обмеження імпорту іноземних товарів.
Основні завдання, що визначалися концепцією пізнього меркантилізму є:
За для вирішення цих завдань в країні заохочувався розвиток виробництва товарів на експорт; розширювалося судноплавство та розвивалася зовнішня торгівля. Розвивалася політика протекціонізму, як засіб для забезпечення більшого розвитку експорту. В країнах змінюються деякі митні заходи, серед яких: високе митне оподаткування іноземних товарів,конкурентних вітчизняним та сировини, яка може бути перероблена в середині країни; в той час, як на деякі вітчизняні товари, встановлюються заохочувальні премії за експорт. [8]
Для пізнього або зрілого меркантилізму XVIІ-XVIІІ століть стала характерною теорія активного (позитивного) балансу зовнішньої торгівлі та утвердження мануфактурної системи. Найвідомішими представники пізнього меркантилізму були: англієць Томас Мен (1571 – 1641 рр.), італієць Антоніо Серра (точні дати життя не встановлено), Антуан Монкретьєн (1575 – 1621 рр.) та француз Жан Батист Кольбер (1619 – 1683 рр.).
В основі концепцій раннього та пізнього меркантилізму є єдиний основний напрямок економічного розвитку країни, який полягає в тому, що єдиним справжнім багатством є гроші, а основним завданням є необхідність їх накопичення за допомогою впливу державної влади і навіть опіки її над господарським життям.
Щодо основної відмінності, то вона полягала у різному трактуванні активного балансу, тобто, представники раннього меркантилізму рахували, що будь-яка купівля зменшує кількість грошей, а будь-який продаж — збільшує, а меркантилісти другого етапу вважали, що гроші постійно повинні заробляти гроші, «породжувати» їх. З цього витікає двобічне трактування загальної для усіх меркантилістів формули: менше купувати і більше продавати. Ранні меркантилісти доводили, що потрібно всіляко утримуватися від покупок, пізні - можна купувати багато, але сума продажів повинна завжди перевищувати суму покупок.
Меркантилізм набув розвитку, перш за все, в Англії, потім у Франції, Італії та інших країнах Західної Європи. У кожній країні політика меркантилізму мала свої особливості.
У період розвитку пізнього меркантилізму, як засіб для забезпечення більшого розвитку експорту, активно розвивалася політика протекціонізму. В економіці одним із головних аргументів протекціонізму є критика теорії зовнішньої торгівлі з позицій захисту національного добробуту, що випливає безпосередньо з аналізу виграшів і втрат.
Під протекціонізмом розуміється - економічна політика держави, спрямована на обмеження міжнародної торгівлі та розвиток власної промисловості та торгівля, яка знижує рівень життя та уповільнює економічне зростання у країні. [11]
Вигода від застосування експортного й імпортного мита може бути протиставлена виробничим і споживчим втратам, які виникають від викривлення мотивів поведінки виробників і споживачів.
5.2. Первісне нагромадження капіталу та розвиток мануфактурного виробництва в Європі
Розвиток капіталістичного виробництва в XVI ст. мало великий вплив на господарське життя західноєвропейських країн, проте, давало меншу частину всієї продукції промисловості і сільського господарства. Більшу частину суспільної продукції продовжували виробляти ті форми господарства, характерні тільки феодальному суспільству. Не дивлячись на порівняно високий рівень розвитку Західної Європи, основою товарного виробництва феодального суспільства, продовжувало залишатися дрібне індивідуально-сімейне господарство селянина в селі і ремісника в місті. Засоби виробництва і вироблений з їх допомогою товар належав самому виробникові. Існувало позаекономічне примушення у формі кріпосного права і цехових обмежень. Розвиток виробничих сил, зростання товарно-грошових відносин і формування достатньо широких національних ринків, а також розширення товарно-грошових відносин стало передумовами первинного накопичення капіталу. Первісне нагромадження капіталу - це історичний процес відокремлення працівника (перш за все селянина) від власності на умови його праці, перетворення безпосередніх виробників на найманих робочих, перетворення засобів виробництва і життєвих засобів в капітал. Основними джерелами первісного нагромадження капіталу були:
- створення колоніальної системи;
- колоніальні війни;
- работоргівля; захоплення золотих і срібних скарбів;
- морське піратство;
- система державних позик;
- податкова система;
- система протекціонізму;
- величезна потреба держави в грошах у зв'язку із захопленням колоній і війнами між Іспанією, Францією, Англією, Португалією, Голландією в 16-18 ст.
До основних складових первинного накопичення капіталу відносяться:
- юридичне звільнення основної маси робітників від особистої, феодальної залежності і цехових обмежень, тобто селянина від кріпосної залежності і ремісника – від обмежень цехових статутів і примусу;
- примусове позбавлення дрібних товаровиробників засобів виробництва і їх перетворення в неімущих продавців своєї робочої сили за грошову плату;
- процес концентрації великих грошових засобів в руках тих, хто здібний організувати й управляти великомасштабним виробництвом:
цехових майстрів, фермерів, купців і лихварів. Методами первинного накопичення капіталу були:
- нееквівалентна торгівля, колоніальні війни, работоргівля, морські перевезення;
- податки, підряди;
- кредити і позики;
- митні збори і торгові бар'єри;
- зігнання селян із землі; кража общинних земель і ін. У результаті Великих географічних відкриттів окремі країни Західної Європи опинилися у максимально сприятливих умовах для розвитку капіталістичного виробництва, що прискорило процес початкового накопичення капіталу. Первинне накопичення капіталу зайняло в країнах Західної Європи близько 2-2,5 сторіч. Розвиток первинного накопичення капіталу в різних країнах мав свою специфіку.
У Англії цей процес почався в XV cт. і закінчився в другій половині XVIII ст. повним зникненням селянства цієї країни в ході аграрного перевороту. Останній, у свою чергу, став результатом проведення політики огороджування або захоплення громадських земель і секуляризації (звернення державою церковної власності в світську) в період Реформації. При цьому уряд за допомогою "кривавого законодавства" примушував позбавлених землі селян найматися на роботу до капіталістів. Одночасно відбувався процес концентрації крупних грошових коштів переважно шляхом насильства, грабежу і обману. Одним з головних методів накопичення багатства стала участь Англії в работоргівлі і піратстві, яке підтримувалося короною. Окрім цього, накопиченню сприяла і система державної позики, обумовлена частими позиками англійських королів у лихварів і купців, а також так звана політика сприяння розвитку вітчизняної промисловості, що забороняло експорт сировини і продуктів харчування, та накладало високі податки на ввезення готових виробів. [9] У Голландії кріпацтво не отримало великого розвитку, і селяни зберегли особисту свободу, тому аграрна революція проходилала дуже швидко при використанні в основному заходів позаекономічного примушення (узурпація громадських земель, розповсюдження короткострокової оренди, тощо). Важливим важелем первинного накопичення в цій країні також була податкова система, що характеризується підвищенням частки прямих податків з міського і сільського населення. Позбавлені землі і майна бідняки під дією законів проти бродяг вимушені були створювати резервну армію майбутніх найманих робочих. Разом з тим збереження цехово-сословних привілегій і вільностей дозволяло верхівці цехів накопичувати значні капітали. Великі гроші накопичувалися і у осіб, що займаються лихварством. На відміну від Англії, що робить ставку на розвиток власного виробництва і внутрішнього ринку, в Голландії першорядне значення для економіки мала зовнішня торгівля. У XVI ст. у голландському імпорті 30% належало сировині, 40 % – продовольству, 30 % – готовим виробам; експорті складався на 75 % з готових виробів і лише 25 % належало іншим товарам. Разом з тим роз'єднаність півночі і півдня, збереження багатьох середньовічних пережитків, відсутність єдиної грошової системи привело до того, що елементи меркантилізму в політиці Габсбургов не склалися в загальнонаціональну систему подібно до англійської. Лідерство в світовій торгівлі і морських перевезеннях послужило прикриттям для ведення контрабандних і військово-піратських операцій на океанських комунікаціях, грабежу колоній і работоргівлі. Каталізатором процесу первинного накопичення капіталу стала Нідерландська буржуазна революція. В результаті Голландія вже в XVII ст. була "зразковою капіталістичною країною". [1]
Первинне накопичення капіталу у Франції почалося в XVI ст. Проте віддаленість країни від основних торгових шляхів, конкуренція передових країн раннього капіталізму, відносна перенаселеність, прагнення буржуазії через економічні і політичні умови вкладати капітали в сфери землеволодіння і державного кредиту привели до сповільненого розвитку даного процесу. Для нього не була характерна така масова експропріація селянського населення, як в Англії. Майнове розшарування і обезземелення французького селянства відбувалося під впливом зростання податків і посилення лихварства. Основними податками були грошовий ценз, натуральний шампар (20-25 % урожаю), королівський податок – талья, подушний податок, "двадцатина" (1/20 частина прибули), церковна десятина і натуральні повинності, включаючи панщину. Формування капіталістичного устрою в цій країні відбувалося у формі не перебудови феодального господарства на буржуазний лад, а розвитку капіталістичних відносин серед селян (розшарування селян і виділення селянський буржуазії). Процеси концентрації капіталу також не мали сприятливих умов не тільки унаслідок відсутності єдиної національної економіки, але і із-за загрози конфіскації. В результаті накопичене багатство могло зберегтися не в промисловості або торгівлі, а в придбанні маєтків, титулів або посад. Тільки починаючи в 30-ті роки XVIII ст. відбувається прискорення розвитку капіталістичних відносин у Франції. [9] Німеччина XVI-XVIII ст. не знала політичної єдності, не мала господарського центру, єдиної системи фінансів, податків і грошового звернення. Визначальну роль в її господарському житті грали князі. Могутнім інструментом їх дії на економіку і одним з головних джерел доходу разом з феодальною рентою були різноманітні "монополії" та «регальні права" на ті або інші види діяльності. Тридцятирічна війна 1618-1648 рр. надовго затримала економічний розвиток німецьких князівств і стала для них справжньою катастрофою. Вихід з важкого положення був знайдений в посиленні феодальної експлуатації селян, що отримала назву другого видання кріпацтва. Селяни законодавчим шляхом навіки прикріплялися до поміщицьких маєтків, в яких вони були зобов'язані виконувати нічим не обмежену панщину і інші повинності. У другій половині XVIII ст. стійкий попит на сільськогосподарську продукцію з боку найбільш розвинених держав стимулював пошук нових форм господарювання. На сході Німеччини і Пруссії посилюється зганяння селян із землі, в результаті якого розширювалася панщина і зростало застосування праці кріпаків. Спад виробництва спостерігався і в містах. Тому спроби розв'язання економічної кризи на основі кріпацтва були перенесені з сільського господарства і в промисловість. Збереження феодальних відносин, негативні наслідки численних воїн на території країни, конкуренція з боку Голландії, Англії і Франції уповільнювали і процеси накопичення грошових багатств. Прискорення формування елементів капіталізму почалося з активізації військової діяльності Пруссії в XVIII ст. Класичний шлях розвитку капіталістичного способу виробництва: первинне накопичення капіталу, проста капіталістична кооперація, мануфактурне виробництво, капіталістична фабрика - характерний шлях для всіх провідних країн Західної Європи, але в першу чергу для Англії і Голландії.
Зростання та розвиток ремесла і товарного виробництва, поява майстерень з найманими робочими, накопичення грошових багатств в результаті первинного накопичення капіталу створили передумови для виникнення мануфактури.
Мануфактура (від лат. manus — рука і factura — виготовлення), капіталістичне підприємство, засноване на розподілі праці і ручній ремісничій техніці. Виникла в країнах Західної Європи в середині ХVI століття, панувала майже до кінця ХVIІІ століття. [2]
Існували два способи виникнення мануфактури:
1) об'єднання капіталістом в одній майстерні ремісників різнорідних спеціальностей, для виготовлення продукції від початку до кінця;
2) об'єднання капіталістом в майстерні ремісників однієї і тієї ж спеціальності, кожен з яких виконує безперервно одну і ту ж операцію.
Зростання професійної майстерності, зміна умов праці та підвищення якості сприяли максимізації об'ємів випуску і зниженню витрат та цін на вироби, що стимулювало попит і змінювало структуру споживання. Розподіл праці вимагав використання порівняно дорогого устаткування і робив роботу технічно складною. Проте існування різних типів мануфактури підсилювало гнучкість виробництва, дозволяючи йому вбудовуватися в існуючу економічну систему.
Розвитку мануфактурного виробництва відповідали три типи мануфактури.
1) Розсіяна мануфактура - підприємець став власником капіталу, скуповував і продавав продукт самостійних ремісників, забезпечував їх сировиною, знаряддями виробництва.
Криза дрібнотоварного виробництва, розорення дрібного товаровиробника поступово призводить до його перетворення в найманого робітника. Виникає нова форма виробництва – капіталістична домашня промисловість, коли безпосередній виробник був позбавлений права власності на своє господарство і засоби виробництва. Розсіяна мануфактура, як нижча форма капіталістичної промисловості, набула широкого розповсюдження, особливо на селі – сільські ремісники працювали на купця-закупівельника. На цій стадії мануфактурного виробництва вже існував розподіл праці. 2) Змішана мануфактура - поєднувала виконання окремих операцій в централізованій майстерні з роботою вдома.
Змішана мануфактура виникає як проміжна ступінь у розвитку мануфактурного виробництва, і за умов накопичення певних капіталів у руках окремих осіб підприємців-мануфактуристів, необхідних для побудови хоча б одного приміщення, де робота здійснювалася б під керівництвом підприємця на завершальній стадії, виконувались значні операції з виробництва того чи іншого виробу – збирання годинників тощо. Змішана мануфактура поєднувала в собі елементи як централізованої, так і розсіяної мануфактур. Для змішаної мануфактури була необхідна ще одна передумова – вільна робоча сила.
3) Централізована мануфактура - об'єднувала найманих робочих в одній майстерні.
Це найрозвинутіший тип мануфактури, де виробництво від початку до кінця здійснювалося на одному підприємстві і організаторами були, як правило, колишні цехові майстри.
Таким чином, в перший період розвитку капіталізму – з ХVI до останньої третини ХVIII ст., мануфактура була провідною формою капіталістичного виробництва в країнах Західної Європи. Це надавало змогу: об’єднати робітників в одному приміщенні і здійснити між ними детальний розподіл праці; вдосконалювати виробничі технології, робочий інструмент та знаряддя виробництва, що підготувало у майбутньому перехід до машинної техніки в період промислового перевороту.
Мануфактура прийшла на зміну феодально-організаційному ремеслу середньовічних цехів. Накопичення фінансового капіталу сприяло швидкому розвитку мануфактурного виробництва.
У класичній формі процес розвитку мануфактури протікав в Англії (XVI — XVIІІ ст.), де спочатку розвивалася розсіяна мануфактура в традиційних галузях сільського ремесла, потім в містах виникали змішані форми, а в нових галузях - централізована мануфактура, що створювалася емігрантами, що знаходилися під захистом корони. Мануфактура виникала в текстильній промисловості, виробництві паперу і скла; найбільш великі були в металообробці і суднобудуванні.
У Голландії мануфактура отримали свій розвиток в XVI ст., переважно в нових галузях і промислових центрах, не пов'язаних з цеховими обмеженнями (шерстеткацькі, килимові, текстильні з розсіяною системою домашнього виробництва, тощо); типовою була мануфактура з переробки сировини, що вивозиться з колоній.
У Франції (XVI — XVIІ ст.) більша частка мануфактури належало до розсіяного типу; була притаманна сільській, суконній і шкіряній промисловості; централізована мануфактура була в книгодрукуванні, металообробці, де значне місце займало виробництво предметів розкоші; у шелко-ткацькому виробництві частіше зустрічалася змішана мануфактура.
У Германії на початку XVIІ ст. виникла змішана мануфактура, але через загальну економічну відсталість країни великого розвитку вона не отримала до початку XІХ ст. [2]
Хоча мануфактура і привела до значного підвищення продуктивності суспільної праці, вона не охопила все суспільне виробництво. Для мануфактурного періоду характерна наявність безлічі дрібних і найдрібніших промислових підприємств; обов'язковим «супутником» її залишалася робота вдома. Мануфактура не могла задовольнити величезний попит на товари, який пред'являли внутрішні і зовнішні ринки, що зростали.
Буржуазні революції XVІ-XVІІ століть відіграли значну роль у розвитку індустріальної цивілізації. Значний внесок у розвиток мануфактурного виробництва зробили перші буржуазні революції в Західній Європі: у Нідерландах (1566—1609 рр.), в Англії (1640—1649 рр.), Франції (1789—1794 рр.). Завдяки буржуазним революціям були створені умови щодо приходу політичної влади буржуазії. Були прийняті закони спрямовані на подальший розвиток мануфактурного виробництва, розширення торгівлі, фінансову діяльність. [4]
Так буржуазна революція в Голландії прискорила процес первісного нагромадження капіталу завдяки розвитку фінансових операцій, сільського господарства та торгівельних відносин. Завдяки цьому активно розвивалися суднобудівельні, суконні, полотняні, шовкові та інші мануфактури тощо. Англійська буржуазна революція мала всесвітньо-історичне значення. Вона остаточно ліквідувала феодалізм. Були прийняті закони спрямовані на розвиток про мисловості, торгівлі та зміцнення фінансів. Уряд держави проводив активну політику накопичення капіталу, це зміцнювало її грошову систему та виробництво. Англія перетворилася на найбільшу колоніальну державу світу. У Франції буржуазна революція скасувала податкові привілеї дворян, ліквідувала регламентацію виробництва, проголосила свободу торгівлі, запровадила політику протекціонізму та значною мірою розв`язало аграрне питання, наділивши селян невеликою кількістю землі. В середні віки у грошовому обігу Західної Європи знаходилась велика кількість найрізноманітніших монет. До основних золотих монет належали північноіталійські дукати, випуск яких почався венеціанцями в 1284 р., але найпоширенішими були срібні гроші. Підприємцям було незручно перевозити велику кількість грошей. В результаті цього з`являються агенти-міняйлі, які знаходилися там, де пролягали торгові шляхи. Вони поступово перетворились на банкірів, які з згодом об’єднувалися в асоціації, компанії, товариства. [6]
Так з`явилася банківська система, з появою якої виник кредит. Банкіри-монополісти встановлювали занадто великі проценти (15-25%). Найбільш успішніший розвиток мала кредитна система Франції.
На початку XVI ст. у міжнародних розрахунках почали використовувати векселі (письмові боргові зобов’язання) на пред’явника, що були в обігу замість готівки, переходили з рук в руки, поки не анулювалися. Міжнародним фінансовим центром у XVIІ ст. став Амстердам, де був створений депозитний і валютний банк. [7]
У 1694 р. був утворений Англійський банк. Слідом формувалися приватні лондонські банки, в провінціях з’явилися сільські банки або банки графств, які мали право надавати кредит, враховувати векселі та позики. У 1773 р. була створена Розрахункова Палата для компенсації розрахунків між банками. Сконцентровані у банках гроші перерозподілялися і використовувалися у промисловості і торгівлі. [2]
З утворенням світового ринку та встановленням стабільних економічних зв’язків між Західною Європою та відкритими землями, мали подальший розвиток торгівля, мореплавство, промисловість. Колонії сприяли розширенню зовнішньої торгівлі. Створювалися умови для міжнародного поділу праці, світового господарства та світового ринку. В країнах Західної Європи наприкінці XVIІІ — у першій половині XІХ ст. сільське господарство було провідною галуззю економіки, де було зайнято майже 90% населення. Під впливом розвитку мануфактурного виробництва, росту міст, торгівлі, відкриття великої кількості нових земель, зростання потреб у сировині та продуктах харчування, в сільському господарстві відбуваються суттєві зрушення. [9]
В середні віки результатом аграрного перевороту став подальший розвиток сільського господарства: впроваджувалася багатопільна система в землеробстві, запровад жувалося травосіяння, стійлове утримання худоби, розширювалися посівні площі. У сільському господарстві мав місце розвиток капіталістичного фермерства з експлуатацією найманих робітників, вдосконалювалися знаряддя праці та машини щодо обробки землі, тощо.
Результатом реформ у сільському господарстві на початку XVIІ ст. стало те, що земля залишалася у власності поміщиків, а селяни одержали лише особисту свободу. На той час у Пруссії також створилися умови для розвитку сільського господарства, який надалі набув назву - «прусський» шлях розвитку сільського господарства. Особистими рисами цього шляху виступали: збереження поміщицького землеволодіння та поступове перетворення їх на капіталістичні господарства, а також, використання значної частини повинностей селян на користь поміщиків, що давало можливість застосовувати передову агротехніку, машини, технічні культури, що, в свою чергу, позитивно впливало на розвиток німецької харчової промисловості та експорт її продукції. Але недоліком цього шляху розвитку було те, що вільний селянин був прив’язаний до поміщицьких господарств. З часом «прусський» шлях розвитку набув визначення – неефективний шлях розвитку сільського господарства. Поряд з «прусським» шляхом розвитку сільського господарства в Пруссії в Англії мав місце «американський» шлях розвитку. Його особистими рисами було існування приватної власності виробника-фермера на землю, засоби виробництва та на продукцію. Таким чином фермер був економічно зацікавлений у результатах своєї праці. «Американський» шлях розвитку в сільському господарстві був надалі визнаний економічно ефективним. [10]
5.3. Мануфактурний період в Україні.
В Україні велику роль у розвитку економічних відносин відігравала промисловість. Відбувався подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошових відносин перейшло у дрібне товарне виробництво на основі якого формувалося мануфактурне виробництво. Основними міськими ремеслами були кравецтво, ткацтво, сукноробство, цегельництво, теслярство, ковальство, зброярство, суднобудування, тощо. Виготовлення продуктів харчування і напоїв виділилося в окрему галузь.
Протягом XVI—XVIII ст. набули поширення сільські ремесла та промисли, які не відносилися до землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного фаху. До початкових форм мануфактури належали невеликі підприємства, в яких розподіл в процесі виробництва відігравав значну роль. Основною була ручна ремісницька техніка, але починалася механізація виробничих процесів. Початкові мануфактури були попередниками розвинених мануфактур. [5]
Поступово відбувався процес підпорядкування сільського ремесла міському. Внаслідок певної насиченості сільського ринку ремісник намагався збути свій товар у місті, проте це вдавалося їм з великими труднощами. Адміністрація міста штрафувала чи конфісковувала товар сільського ремісника, який втручався в монополію цехових ремісників. Сільські ремісники намагалися переселитися в місто.
Розвиток міст, ремесла, мануфактурного виробництва, сільського господарства та промисловості України сприяли розвитку і зростанню внутрішніх та зовнішніх торгівельних відносин. З суспільним поділом праці виникла потреба у виробничому спілкуванні різних соціальних та професійних груп. В зв`язку з цим велику роль відігравали міські торги та базари. Торги та базари проводилися двічі на тиждень у визначені дні. Вони спеціалізувалися на продажу певного виду товарів. Так, у період XVI—XVIII ст., в Україні сільськогосподарське і промислове виробництво набуло товарного характеру, що формувало національний ринок, в основі якого полягав розвиток міських ринків та торгів. [2]
У 80 роках XVIII ст. переселенцями з України, Росії, Туреччини почалася колонізація причорноморських і приазовських степів та Криму. Населення прирівнювалося до державних селян, причому землеволодіння залишалися на правах спадщини. [7]
За рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та громадських земель протягом XVII — XVIII ст. значно зросло монастирське і церковне землеволодіння.
Монопольне право монастирі мали на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках, а церква домоглася права на безкоштовне володіння частиною громадських земель у вигляді дарувань.
Священослужбовцям виділяли подвір'я, поля, сіножаті для ведення господарства. Містам належала певна частина маєтностей.
У період XVI—XVIII ст. в промисловості України відбулися великі прогресивні перетворення. Подальший розвиток отримала мануфактурна промисловість. З'явилися перші доменні мануфактури. Одноступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений на двоступінчастий, при якому в доменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі переплавляли його на сталь. Продовжувало розвиватися металургійне виробництво. Особливе місце в промисловості належало виробництву селітри в Лівобережній та Слобідській Україні. Поширювалося винокуріння, яке мало високий ступінь товарності. Розвивалося виробництво скла, тощо.
На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма мануфактур — на основі вільнонайманої праці, в Україні в умовах панування панщинно-кріпосницької системи господарства працювали мануфактури, що ґрунтувалися не лише на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці (вотчинні, посесійні, казенні).
Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобережних землях після визвольної війни середини XVII ст., його поступове утвердження на Лівобережжі та Слобожанщині в умовах зростання товаризації феодального господарства створили умови для подальшого розвитку виробництва на основі примусової кріпацької праці селян у формі феодальних (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворювалися як казенні, а потім передавалися в посесію (умовне спадкове користування) приватним особам чи одразу виникали як посесійні. На них працювали або приписні державні селяни, або куплені селяни спеціально для роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.
Розвиток великих мануфактур було тісно пов'язано з воєнними і господарськими завданнями Російської держави, з фінансовою допомогою, що вона надавала промисловості. Царський уряд підтримував підприємницькі намагання, надаючи безпроцентні грошові позики, підтверджував монопольні права власників мануфактур на скуповування вовни і овечих шкур, дозволяв мати власні вівчарні, завозити з-за кордону напівфабрикати. Державою споживалися товари мануфактурної промисловості. Власники мануфактур часто були зобов'язані постачати свої товари державним відомствам. Урядом контролювалися обов'язкові відносини між мануфактурами та державою.
На території Української козацької держави з середини XVII ст. поширилися російські гроші, як срібні так, в незначній кількості, мідні.
Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на стандартизацію грошового обігу всіх частин Російської держави, в тому числі Лівобережної України.
Випуск паперових грошей (асигнацій) почався у 1769 р. російським урядом. В Москві та Петербурзі було створено асигнаційні банки, які вільно розмінювали асигнації на металеві монети. Відбулося об’єднання грошової системи Росії і Української грошової системи в єдину. [2]
Тести до теми:
1. Об'єктом вивчення меркантилізму є:
А) багатство та джерела його зростання;
Б) первісне накопичення капіталу;
В) мануфактурне виробництво;
Г) усі відповіді вірні.
2. Меркантилізм – це:
А) напрям економічної думки, щодо значення торговельного капіталу і сфери обігу у процесі нагромадження багатства;
Б) процес концентрації великих грошових засобів у керівників великомасштабних виробництв;
В) основне джерело первісного нагромадження капіталу;
Г) немає вірних відповідей.
3. Завданнями відповідно концепції раннього меркантилізму є:
А) контроль за кваліфікації робітників, якістю продукції, умовами виробництва та цінами на готову продукту;
Б) розвиток мануфактурного виробництва;
В) накопичення грошових коштів в країні та збільшення притоку грошей із-за кордону і зберігання у країні;
Г) немає вірних відповідей.
4. До представників раннього меркантилізму належить:
А) Антуан Монкретьєн;
Б) Вільям Стаффорд;
В) Дж. Кейнс;
Г) Дж. Робінсон.
5. Для пізнього меркантилізму характерна:
А) теорія активного торгового балансу;
Б) теорія активного грошового балансу та утвердження монетарної системи;
В) розширення бази оподаткування і нагромадження капіталу;
Г) немає вірних відповідей.
6. До представників пізнього меркантилізму належить:
А) Гаспар Скаруффі;
Б) Беніто Даванцатті;
В) Хуан де Маріана;
Г) Жан Батист Кольбер.
7. До передумов первісного накопичення капіталу відноситься:
А) розвиток виробничих сил, формування широких національних ринків, зростання та розширення товарно-грошових відносин;
Б) виникнення у колоніях промислових та сільськогосподарських мануфактур дешевих товарів та сировини;
В) економічна політика держави, спрямована на обмеження
міжнародної торгівлі та розвиток власної промисловості;
Г) процес концентрації великих грошових засобів у керівників великомасштабних виробництв.
8. Основною рисою «американського» шляху розвитку сільського господарства є:
А) підпорядкування сільського ремесла міському;
Б) існування приватної власності виробника-фермера на землю, виробництва та на продукцію;
В) аграрний переворот;
Г) усі відповіді вірні.
9. До особливих рис «прусського» шляху розвитку сільського господарства належить:
А) приватна власність виробника-фермера на землю, виробництва і продукцію;
Б) збереження поміщицького землеволодіння та поступове перетворення їх на капіталістичні господарства;
В) економічна зацікавленість фермера у результатах своєї праці;
Г) усі відповіді вірні.
10. Мануфактури, що ґрунтуються на вільнонайманій та кріпосницькій праці притаманні:
А) Англії;
Б) Франції;
В) Італії;
Г) немає вірної відповіді.
Відповіді: 1)А; 2)А; 3)В; 4)Б; 5)А; 6)Г; 7)А; 8)Б; 9)Б; 10)Г.
Теми рефератів:
Питання для самоперевірки:
10. Які особливості розвитку мануфактурного виробництва України?
Проблемні питання:
1. Назвіть представників та основні відмінності концепції раннього та пізнього меркантилізму.
3. Розкрийте особливості буржуазних революцій країн Європи та значення для розвитку індустріальної цивілізації.
2. У чому полягають передумови виникнення та розвитку мануфактурного виробництва країн Західної Європи.
4. Розкрийте особливості розвитку мануфактурного виробництва в Україні.
5. Чому «прусський» шлях розвитку сільського господарства, на відміну від «американського», визнано неефективним?
Терміни
Меркантилізм (від італ. mercante — купець, торговець) — напрям економічної думки, що наголошував значення торговельного капіталу і сфери обігу у процесі нагромадження приватного й суспільного багатства; економічна політика держави в період становлення капіталізму.
Політика активного торгового балансу – теорія, яка базується на тому, що джерелом національного багатства є прибуток від зовнішньої торгівлі, головними засобами збільшення активного торговельного балансу країни вважається: посередницька торгівля, експортні галузі промисловості, які працюють на вітчизняній і дешевій імпортній сировині; та недоцільними визнаються заборони вивезення грошей за кордон і обмеження імпорту іноземних товарів.
Протекціонізм - економічна політика держави, спрямована на обмеження міжнародної торгівлі та розвиток власної промисловості та торгівля, яка знижує рівень життя та уповільнює економічне зростання у країні.
Первинне накопичення капіталу - це історичний процес відокремлення працівника (перш за все селянина) від власності на умови його праці, перетворення безпосередніх виробників на найманих робочих, перетворення засобів виробництва і життєвих засобів в капітал.
Мануфактура (від лат. manus — рука і factura — виготовлення), капіталістичне підприємство, засноване на розподілі праці і ручній ремісничій техніці.
Розсіяна мануфактура – мануфактурне виробництво, на якому підприємець став власником капіталу, скуповував і продавав продукт самостійних ремісників, забезпечував їх сировиною, знаряддями виробництва.
Змішана мануфактура - поєднання виконання окремих операцій в централізованій майстерні з роботою вдома.
Централізована мануфактура - об'єднання найманих робочих в одній майстерні.
Література:
1. Березин И. Краткая история экономического развития: Учебное пособие. – М.: Русская деловая литература, 1998. - С. 85-116.
2. Економічна історія України та світу. Підручник. /За ред. Б. Д. Лановика – К.: Вікар, 1993
3. Історія економічних вчень: Навчальний посібник / За ред. В. В.
Кириленка. – Тернопіль: „Економічна думка”, 2007. – 233 с.
4. І. Крип’якевич. Всесвітня історія. – К.: Либідь, 1999
5. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія Украї ни і світу: Підруч. – 6. вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2004. – 486 с.
6. Леоненко П.М., Юхименко П.І. Економічна історія: Навч. посіб. – К.: Знання, 2004. – 499 с.
7. Міжнародні економічні відносини: історія міжнародних економічних відносин: Підручник. /За ред. А. С. Філіпенка. – К., 1992.
8. Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Опорний конспект. – К.: МАУП, 2002. – 128 с.
9. Проскурін П.В. Історія економіки та економічних учень. Нариси економічної історії індустріальної цивілізації: Навч. Посіб. – К.: КНЕУ, 2005. – 372 с.
10. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень: навч.посіб. – 2-ге вид., випр.. – К.: Знання-Прес, 2001. – 514 с.
11. Ядгаров Я.С. История экономических учений: Учебник для вузов. 3-е издание. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 350с.