Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
38. Теорія особистості Овсянико-Куликовського
Д.Овсянико-Куликовський стверджував, що почуття людини – природні й соціальні одночасово, це синтез психічних процесів, притаманних і дикуну, і тварині. Але особистість з'явилася тільки з розвитком цивілізації.
Послідовник О.Потебні, історик культури й критик, лінгвіст Д.Овсянико-Куликовський писав, що рідна мова — музика й малюнок душі людської. Саме в мові учений вбачав найголовнішу ознаку явища національності як об'єднання людей "на ґрунті спільної мови, що досягла певної висоти розвитку і стала психічною основою для колективної розумової діяльності... В подальшому, крізь віки культурного розвитку, національність разом з мовою перетворюється в ту психологічну форму особистості, яка надає їй своєрідного душевного складу..., здіймається у сферу вищу, всевладну над думкою і над чуттям, у сферу моральну" (Овсянико-Куликовский, 1902, 281–286).
Дослідження у філологічних галузях він поєднував із ґрунтовним вивченням домінантних тенденцій в оточуючій реальності. Наука через життя й життя поруч із наукою – це складало стратегію молодого Овсянико-Куликовського, кредо, що було внутрішньою складовою натури й типу мислення вченого.
71. Психологія в київському університеті \Зеньковський\Зібер\
Особистісна концепція В. В. Зеньковського, визначена його загальною метафізичною настановою, яку можна сформулювати в такий спосіб: глибоко осмислене розуміння фактів й істинне тлумачення досвіду неможливе без систематичного віднесення будь-якого явища до його реальної основи, без зведення всякої діяльності до її справжнього витоку. Цим твердженням аргументована у В. В. Зеньковського неминучість і необхідність метафізичних побудов у психології. Питання про реальну основу особистості, як “точку опори” для плинного психічного буття, також не може бути вирішене без метафізичних побудов, метафізичних доповнень даних досвіду. Без твердої опори для свого розвитку, вважає В. В. Зеньковський, особистість виявляється простою зміною душевних явищ, простим потоком їх. Лише з визнанням метафізичної основи, метафізичної стійкості особистості можливе дійсне розуміння психічного розвитку, розуміння єдності й доцільності в ньому. Розуміючи особистість як щось реальне, а не номінальне тільки, ми, таким чином, неминуче приходимо до необхідності її метафізичного обґрунтування.
Відділення стійкої основи особистості від її проявів, незмінного від мінливого, як стверджує В. В. Зеньковський, – звертає психологію до поняття духовної субстанції. Духовна субстанція, що є підґрунтям психічних процесів, має, водночас, розумітися і як суб'єкт психічного розвитку, як творчий центр психічної роботи. Лише через зв'язок із суб'єктом психічні процеси знаходять свій справжній сенс. Субстанційне розуміння особистості, передбачає, таким чином, опору особистості на реальне підґрунтя – духовну субстанцію. Саме у понятті духовної субстанції, обґрунтовується у В. В. Зеньковського онтологічна самостійність особистості.
Ключовими принципами, покладеними в основу суб’єктно-особистісної концепції В. В. Зеньковського, є принципи непохідності, розрізненої єдності й невичерпності особистості. Характеризуючи й інтерпретуючи названі принципи, непохідності особистості, який є найбільш фундаментальною її характеристикою – дозволив В. В. Зеньковському, не засвоюючи особистості субстанційності в абсолютному сенсі, разом із тим, утвердити особистість як дійсну основу буттєвого самостояння людини. Через систематично проведене розрізнення в особистості похідного й непохідного начал і концептуалізацію непохідної основи особистості В. В. Зеньковському вдається обґрунтувати її онтологічну самостійність. Особистість у його концепції стає розрізненою єдністю і живою динамікою емпіричного і позаемпіричного, даного й прихованого, вираженого й сущого в глибині. Глибини особистості, у розумінні В. В. Зеньковського, принципово невичерпні, тому перед особистістю завжди відкритий шлях безкінечного духовного розвитку, їй завжди відкрита ідеальна форма, яку вона ще може прийняти. Принцип невичерпності особистості стає, таким чином, у В. В. Зеньковського ключовим для розуміння глибинних устремлінь особистості, її прагнення до гармонізації й відновлення своєї первісної цілісності.
Систематизуюча інтерпретація засад і принципів, що фундують особистість у В. В. Зеньковського, дозволила продемонструвати цілісний характер персонологічних побудов мислителя, а також узагальнити й зафіксувати підсумки теоретичного вивчення його суб’єктно-особистісної концепції.
ЗИБЕР Николай Николаевич (1844-1888) русский экономист. Его основные работы: «Теория ценности и капитала Д.Рикардо в связи с позднейшими дополнениями и разъяснениями» (1871), статьи «Экономическая теория К.Маркса», публиковавшиеся в 1876-1878 гг. и «Давид Рикардо и Карл Маркс в их общественно-экономических исследованиях» (1885). Он вскрыл связь теории К.Маркса с учением классиков политэкономии, показав, что исследования автора «Капитала» вплотную «примыкают к трудам экономистов английской классической школы». Впоследствии Зибер сыграл большую роль в распространении марксизма в России 70-80-х гг. XIX в.
82. Діяльність Фребелівського педагогічного інституту в Києві \Сікорський\ Русова\ Луб енець\ Толмачковська\ Островська\ Іконнікова\...
Іван Олексійович Сікорський народився у с. Антонові Київської губернії Сквирського повіту 26 травня 1842 р. І.О.Сікорський набув популярності як лікар, педагог і громадський діяч. Окрім Лікарсько-педагогічного інституту для дітей із психічними вадами та Фребелівського жіночого педагогічного інституту, він став засновником Психіатричного товариства й Товариства тверезості у Києві, був почесним членом багатьох учених товариств на батьківщині й закордоном. Він залишив велику кількість друкованих праць, з-поміж яких – "Загальна психологія", "Психіатрія", "Душа дитини", "Основи виховання і навчання", "Виховання у віці першого дитинства", "Початки психології" та ін.
Головою Фребелівського педагогічного інституту був обраний перший ректор Фребелівського педагогічного інституту – доктор медицини, професор Київського університету І.О.Сікорський. Таким чином, у 1908 р. Фребелівський педагогічний інститут отримує друге народження. Відповідно до Статуту, в 1908/1909 р. Київське Фребелівське товариство відкрило всі заплановані педагогічні установи: педагогічний інститут, дитячий садок, початкову школу, дитячий притулок, педагогічну амбулаторію, які утворили педагогічне об'єднання з центром у Фребелівському педагогічному інституті. За словами І. О. Сікорського, означені заклади внутрішньо пов'язувалися між собою і складали єдине педагогічне ціле.
Одним з головних позитивних аспектів був той, що Фребелівський педагогічний інститут засновувався і розглядався не відокремлено, а в системі науково-педагогічного об'єднання як вища жіноча школа для наукової і практичної підготовки слухачок до педагогічної діяльності і спостереження за юною душею від періоду немовляти і до юнацького віку включно. Передбачалося, що випускниці педвузу зможуть виконувати обов'язки вихователів і викладачів не тільки в дитячих притулках, садках і початкових школах, а й у середній школі. Цьому сприяло те, що слухачки, навчаючись догляду за дітьми, брали участь у спостереженні, вихованні та навчанні дітей в дитячому садку і школі.
Отже, громадська діяльність Івана Сікорського була напрочуд продуктивною. Він, як голова Фребелівського товариства заснував дитсадки, притулки для жінок. Одночасно, будучи директором Фребелівського педагогічного інституту в Києві, він організував практичну підготовку слухачок цього інституту шляхом відвідування ними лекцій, а також безпосередній роботі з дітьми.
Окрім того, він проводив різноманітні консультації для людей, що переживали тяжкий психологічний стан.
Науковий доробок Сікорського складався з фундаментальних праць з медицини, дитячої та загальної психології. В них він показав себе як блискучий науковець. що вміло поєднує науку з практикою.
РУСОВА СОФІЯ (18.2.1856 — 5.2.1940) — українська громадсько-освітня діячка, педагог, одна з організаторів українського жіночого руху. Н. у с. Олешні на Чернігівщині (тепер Ріпкинського р-ну Чернігівської обл.). З 9 років жила у Києві, де в 1871 закінчила гімназію. Часто бувала серед патріотично настроєної української інтелігенції, зокрема, Лисенків, Старицьких та ін. З 1871 разом з сестрою Марією вела в Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих. У 1874-76 працювала у Петербурзі в українському земляцтві і допомагала чоловікові у підготовці видання “Кобзаря” у Празі в 1876. Згодом працювала на хуторі біля Борзни акушеркою, займалась культурно-освітньою роботою. З 1879 вчителювала в Олешні. В 1881 заарештована і ув'язнена за зв'язки з народовольцями, надалі перебувала під постійним наглядом поліції. Активно займалась громадською роботою у Київській громаді, Одеській Українській громаді, Харківському товаристві грамотності, була головою Національного комітету учителів, влаштовувала прилюдні народні читання, організовувала таємні народні школи. З 1909 — викладач і професор на Вищих жіночих курсах А. Жекуліної та Фребелівського педагогічного ін-ту в Києві. Співзасновниця і співредактор педагогічного журналу “Світло” (1910-14). З квітня 1917 — член Української Центральної Ради. В період Гетьманату очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти Міністерства освіти Української Держави, активно займалась питанням дерусифікації шкіл. У 1922 емігрувала до Чехо-Словаччини. З 1923 — професор педагогіки Українського педагогічного ін-ту ім. М. Драгоманова у Празі. До 1938 очолювала діяльність Української національної жіночої ради. Померла у Празі. Найважливіші праці: “Дошкільне виховання”, “Перша читанка для дорослих, для вечірніх та недільних шкіл”, “Методика колективного читання” (всі 1918-19), “Теорія і практика дошкільного виховання” (1924), “Дидактика” (1930), “Сучасні течії в новій педагогіці” (1932), “Роль жінки у дошкільному вихованні” (1934), підручники з географії і французької мови, спогади “Мої спомини” (1939), “Наші визначні жінки” (1934, 1945).
Т.Г.Лубенець (1855–1936) - відомий український педагог, методист, громадський діяч, який належав до плеяди прогресивних вітчизняних педагогів кінця XIX – початку XX століття і слідом за Ушинським став одним із фундаторів народної школи в Україні. Є засновником єдиного в Росії Товариства дитячих садків. Читав лекції на учительських курсах у містах України. Працював викладачем педагогіки і методики, був деканом педагогічного факультету Київських вищих жіночих курсах.
Лубенець Т. Г. написав і видав до 30 підручників і книг для учнів початкових шкіл та методичних посібників для вчителів ("Книга для первоначального чтения в школе й дома", "Хрестоматия для первоначального чтения й письменних упражнений", "Письменные самостоятельные работы в начальной школе" та ін.). Найвагоміші його педагогічні праці - "Педагогічні бесіди", "Про наочне викладання", "Зернинка" (для читання в молодших класах), "Граматка" (український буквар), "Читанка", "Загальнокорисний задачник" та ін. Дані праці були написані Т. Г. Лубенцем для українського населення, тому вони заборонялися царським урядом.