Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
2.Прем’єр-міністр Великобританії………………
Головна суперечність демократії — це суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здійснення. Відомий англійський філософ Карл Поппер (1902—1994) вважав демократію не тільки неможливою, а й недоцільною. Справді, демократія у прямому її розумінні (як безпосередня влада народу) неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого державного питання на всіх рівнях. Більше того, таке народоправство недоцільне й з точки зору ефективності державної влади, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою і суспільством. До того ж правляча більшість, як і народ у цілому, за певних умов може бути таким же тираном, як і одноособовий деспот.
Різне теоретичне вирішення суперечності між ідеалом демократії та її реальністю знаходить свій вияв в існуванні багатоманітних концепцій демократії. Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія, яка найповнішою мірою грунтується на перелічених вище принципах демократії. Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. Відповідно до неї ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу як незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Забезпечення громадянської свободи грунтується на реалізації передусім особистих прав і свобод індивіда: права на життя й недоторканність особи, права на свободу і на спротив насильству, права на власність і вільну економічну діяльність, свобод приватного життя — недоторканності житла, таємниці листування, свободи пересування й вибору місця проживання тощо. А наявність в індивіда політичних прав і свобод надає йому можливість брати участь у здійсненні державної влади, впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних інтересів і потреб.
Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницькій демократії, яка дає змогу найповнішою мірою поєднати ідеал демократії та можливості його практичного здійснення. Відповідно, демократію розуміють як відповідальне правління, уряд, здатний приймати рішення і нести за них відповідальність. Основними елементами представницької демократії визначаються конституційність та обмеження політичного панування. Тому ліберальну демократію називають іще конституційною демократією, за якої воля народу проявляється не повною мірою і прямо, безпосередньо, а делегується представникам, котрі в процесі прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність.
Сутність ліберальної демократії в концентрованому вигляді знайшла своє відображення у запропонованій президентом США Авраамом Лінкольном формулі: government of the people, by the people, for the people (правління народу, обране народом і для народу).
Лібералізм виник і розвивався як ідеологія буржуазії. Відповідно класична ліберальна концепція демократії та її практичне втілення відбивали інтереси передусім цього суспільного класу. Притаманна лібералізму абсолютизація індивідуальної свободи спричиняє соціальну поляризацію суспільства, загострення класової боротьби, породжує політичну нестабільність тощо. Подолати ці й подібні недоліки покликана концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний) як сучасний різновид ліберальної демократії. Така демократія грунтується на врахуванні всієї множинності, багатоманітності соціальних інтересів. Основною ознакою її є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. Прийняття органами влади тих чи інших рішень в таких умовах є результатом взаємодії і конкуренції різних політичних сил, насамперед політичних партій та багатоманітних груп інтересів.
У концепції плюралістичної демократії політична система суспільства розглядається як механізм, що забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних, релігійних і подібних груп та їх організацій. Кожна з них впливає на формування політики, проте жодна не займає монопольного становища. Відбувається дрібнення політичної влади між державними і громадськими інститутами. Різноманітні соціальні інтереси, в тому числі інтереси трудящих, таким чином якнайповніше враховуються. Якщо ж яка-небудь соціальна група вважає, що здійснювана політика не відповідає її інтересам, то вона має можливість домагатися відкритого обговорення відповідних проблем і прийняття необхідних політичних рішень.
Концепція плюралістичної демократії була найвпливові-шою і поділялась більшістю політологів у 60-ті — на початку 70-х років XX ст. На перший погляд, плюралістична демократія — це демократія для всіх. Проте вона не позбавлена низки недоліків. Одним із них є те, що для задоволення інтересів і потреб певних суспільних груп, наприклад молоді, жінок чи найбідніших верств населення, створення реальних рівних можливостей для їх участі у здійсненні державної влади цим групам необхідно надавати певні пільги і привілеї. Але закріплення будь-яких привілеїв і пільг для тих чи інших соціальних груп суперечить одному з основних принципів демократії — рівності всіх громадян перед законом. Розширення фактичної рівності ставить під загрозу і такий основоположний принцип демократії, як свобода.
Крім того, концепція плюралістичної демократії абсолютизує можливості політичного представництва соціальних інтересів через політичні партії і різноманітні організації як групи інтересів. Рядові члени партій і громадських організацій реально відіграють у них другорядну роль, а основні рішення приймаються їх керівниками, причому не завжди в інтересах тих же рядових членів.
Нарешті, нереальна сама установка концепції плюралістичної демократії на те, що все населення буде представлене в партіях і групах інтересів, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом. Найбільший вплив на політику в країнах з розвиненою ринковою економікою справляють різноманітні підприємницькі структури, особливо загальнонаціональні, галузеві та міжгалузеві об'єднання підприємців. Саме вони мають найширші матеріальні й фінансові можливості для впливу на органи влади. Відчутний вплив на політику мають і профспілки, які є най масовішими організаціями найманих працівників.
Зростання політичного впливу об'єднань підприємців і профспілок спричинило появу концепції корпоративної демократії. Корпорація (від лат. corporatio — об'єднання) — це сукупність осіб, об'єднаних на основі цехових, кастових, комерційних та інших інтересів. У країнах Заходу корпораціями називають, зокрема, акціонерні товариства, профспілкові об'єднання та організації місцевої влади (муніципалітети). Згідно з концепцією корпоративної демократії політика має здійснюватись за участю держави та обмеженої кількості наймасовіших і найвпливовіших організацій, передусім об'єднань підприємців і профспілок як виразників інтересів широких верств населення. Така політика дістала назву політики соціального партнерства, або трипартизму. В багатьох країнах Заходу створені засновані на представництві підприємців, профспілок і держави спеціальні трипартист-ські органи, які визначають основні параметри соціально-економічної стратегії держави.
За своїм змістом концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії. Основна відмінність між ними полягає в тому, що плюралістична демократія передбачає політичне представництво всієї багатоманітності соціальних інтересів, а корпоративна демократія обмежує це представництво лише найвпливовішими об'єднаннями. Якщо прихильники плюралістичної демократії вважають, що найоптимальніший вплив на державну політику справляють багатоманітні конкуруючі між собою групи інтересів, то прихильники корпоративної демократії визнають такий вплив лише за обмеженою кількістю організацій, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави. За таких умов корпоративні об'єднання набувають монопольного права на політичне представництво інтересів не тільки членів цих об'єднань, а й інших верств населення. Якщо врахувати, що в країнах Заходу більше половини найманих працівників не є членами профспілок, то це означає, що вони не мають власного політичного представництва в системі корпоративної демократії.
Обмеженість концепцій ліберальної, плюралістичної та корпоративної демократії спонукає політологів шукати інші теоретичні моделі демократичного здійснення державної влади. Однією з них є концепція партисипітарної демократії (від франц. participer — брати участь). Партисипітарна демократія — це демократія участі. Якщо ліберальна демократія обмежується формально-правовим забезпеченням рівності і свободи, то партисипітарна демократія спрямована на досягнення дієвої свободи й рівності, забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади.
Всупереч досить поширеним уявленням про недемократичні настрої мас, здатних сприяти встановленню тиранічного правління, прихильники партисипітарної демократії стверджують, що антидемократична позиція мас — це не іманентно притаманна їм риса, а результат їхньої недостатньої освіченості, низької матеріальної забезпеченості, відсутності можливостей реально впливати на політику. У зв'язку з цим ставиться завдання підвищення матеріального, освітнього й загального культурного рівня населення, особливо його нижчих прошарків, залучення їх до вирішення суспільних і державних справ. А утвердженню недемократичного державного правління повинні запобігати не відлучення неосвічених мас від політики, а інституціональні перешкоди. Освічена й добре інформована громадськість здатна здійснювати демократичний контроль через загальні вибори і представницький уряд.
Концепція партисипітарної демократії передбачає, що широке залучення освічених громадян до участі у здійсненні влади, децентралізація політичних рішень, громадський, контроль над їх прийняттям сприятимуть досягненню справжньої рівності і свободи, як найважливіших засад демократії. Зважаючи на неможливість переходу до прямої демократії, прихильники партисипітарної демократії пропонують змішану форму політичної організації, в якій би поєднувались елементи прямої і представницької демократії. На їхню думку, демократія участі — це пірамідальна система з прямою демократією в основі та представницькою демократією вище від неї.
Головною особливістю марксистського розуміння демократії є розгляд її в нерозривному зв'язку з матеріальними умовами життя суспільства та його класовою структурою. Марксизм вважає, що в класовому суспільстві демократія є виявом диктатури економічно пануючого класу. В умовах експлуататорського ладу — рабовласницького, феодального і буржуазного — інститути демократії слугували і слугують тим класам, в руках яких перебували й перебувають засоби виробництва: рабовласникам, феодалам і буржуазії.
Марксизм водночас вважає, що буржуазна демократія є найрозвиненішим історичним типом демократії експлуататорського суспільства вже тому, що покінчила з абсолютизмом і формально проголосила найважливіші права і свободи особи.
Вищим типом політичної демократії марксизм визнає соціалістичну, або пролетарську, демократію. Головна відмінність соціалістичної демократії від буржуазної вбачається в тому, що вона є владою більшості суспільства — трудящих (диктатурою пролетаріату), спрямованою проти його експлуататорської меншості, тоді як буржуазна демократія є владою незначної меншості — власників засобів виробництва. Соціалістична демократія базується на суспільній власності на засоби виробництва, яка виступає економічною основою утвердження соціальної рівності людей та їх справжньої свободи як звільнення від капіталістичної експлуатації. Вважається, що на відміну від буржуазної демократії соціалістична демократія не тільки проголошує політичні свободи й соціально-економічні права, а й надійно їх гарантує. Поряд з представницькою демократією за соціалізму використовуються різні форми безпосередньої демократії, що знаходить вияв у діяльності громадських організацій, в системі народного контролю, у практиці всенародного обговорення проектів найважливіших законів тощо.
Реально ж за соціалізму встановлюється не повновладдя народу, а всевладдя однієї політичної партії, яке внаслідок недемократичної побудови самої партії переростає у всевладдя партійного керівництва. Соціалістична демократія заперечує поділ влади. Представницькі органи влади хоча й обираються населенням, але перебувають під жорстким партійним контролем. Вибори мають формальний характер вже хоча б тому, що проводяться за наявності лише однієї кандидатури на виборну посаду. Громадські організації також діють під жорстким партійним керівництвом і використовуються насамперед як засоби партійного впливу на маси. Це ж стосується і засобів масової інформації, які перебувають у державній власності і контролюються комуністичною партією.
Окрім зазначених, у теорії демократії існують також інші концепції демократії: ринкова, плебісцитарна, консенсусна, референдумна та ін. Окрему групу складають концепції елітарної демократії як намагання поєднати несумісні, на перший погляд, теорію демократії і теорію еліт. Такі концепції розглядаються нижче в контексті теорії політичних еліт.
Численність концепцій демократії свідчить про те, що вона є багатоманітним суспільним явищем, той чи інший аспект якого розкриває кожна з них. Але попри всю багатоманітність концептуальних підходів до розуміння демократії суть її залишається незмінною і полягає в участі народу у здійсненні державної влади. Ступінь цієї участі визначає ступінь демократизму політичного режиму. Причому наявність демократичних інститутів — виборчого права, представницьких органів влади, політичних партій, груп інтересів, незалежних засобів масової інформації тощо — і формальна реалізація принципів демократії ще не означають реального народовладдя. Демократичні форми здійснення влади далеко не завжди наповнюються відповідним змістом. Так, у багатьох молодих незалежних державах, які виникли на теренах колишнього СРСР, поряд із формальним визнанням принципів демократії утвердились авторитарні політичні режими й навіть відверто олігархічне панування. Демократичні ідеї і гасла взагалі нерідко використовуються для прикриття фактично олігархічного правління.
Є. Вятр запропонував визначати демократизм політичного режиму за такими трьома основними характеристиками. Перша — чесні, змагальні й регулярні вибори. Змагальність виборів передбачає свободу висування кандидатур. Вибори не будуть змагальними, якщо одні групи чи індивіди мають можливість брати участь у виборах, а інші її позбавлені. Вибори вважаються чесними, якщо немає махінацій і діє спеціальний механізм чесної гри. Вибори бувають нечесними, коли бюрократична машина належить одній політичній партії, навіть якщо ця партія терпимо ставиться до інших партій під час виборів. Використовуючи монополію на засоби масової інформації, правляча партія може впливати на громадську думку такою мірою, що вибори вже не можна назвати чесними.
Друга характеристика демократичного політичного режиму полягає в тому, що уряд (державне правління) створюється на основі виборів. Для демократії недостатньо регулярного проведення їх, треба, щоб демократія спиралася на виборний уряд. Необхідною умовою демократії є зміна уряду в результаті виборів, а не за бажанням окремих осіб.
Третя характеристика демократичного політичного режиму як сформованої в результаті виборів влади більшості — це захист прав меншості. Думка більшості, виражена демократичним шляхом під час виборів, є необхідною, але не достатньою умовою демократії. Лише поєднання уряду більшості й захист прав меншості складають демократію.
Якщо до меншості застосовуються дискримінаційні заходи, то режим стає недемократичним незалежно від регулярності й чесності виборів та зміни законно обраного уряду".
Таким чином, «влада більшості, яка поважає права меншості» — це ще одна важлива формула демократії. Але повернемося до першої характеристики демократичного політичного режиму — чесних, змагальних і регулярних виборів. Щодо регулярності та змагальності особливих проблем немає. У більшості країн вибори проводяться, як правило, регулярно й супроводжуються гострою конкурентною боротьбою. А от чесність виборів перебуває під зростаючою загрозою. І не лише тому, що суб'єкти виборчого процесу зазвичай перебувають у нерівних умовах і мають неоднакові можливості для ведення передвиборної боротьби. Річ у тому, що сучасні виборчі технології, особливо ті, що називаються «чорними» або «брудними» й реалізуються за допомогою засобів масової інформації, дозволяють як завгодно маніпулювати громадською думкою. По суті справи, за таких умов відбувається зомбування виборця в інтересах тих чи інших груп або осіб, що виключає його вільне волевиявлення, без якого немає власне виборів, а значить, і демократії.
Демократія - передбачає, що громадяни мають змогу впливати на політику, можновладці діють в інтересах народу,
а політика держави відображає волю більшості, поважаючи права меншості. Проблематичний уже сам вплив громадян на політику, їхній контроль за органами державної влади. Навіть за умови ідеальних виборів наївно вважати, що, голосуючи раз у декілька років, громадянин бере участь у здійсненні влади, в управлінні державою чи здійснює контроль над нею. Референдум як найважливіший засіб прямої демократії також досить далекий від ідеалу народовладдя.
Подібне можна сказати й про засоби масової інформації. Хоча вони і вважаються незалежними, але насправді слугують не народу, а їхнім власникам, і як засоби владного впливу використовуються передусім журналістами, залишаючись недоступними для абсолютної більшості громадян.
Зазначене не ставить під сумнів демократію як принцип політичної організації суспільства. Йдеться передусім про проблеми практичної реалізації демократичних принципів і форм, бо навіть у тих державах, які видають за зразок народовладдя, реальність демократії досить далека не тільки від її ідеалу, а й від цього пропагованого зразка.
Для демократичної ейфорії в будь-якій країні немає реальних підстав. А в того, хто знайомий з реальними механізмами боротьби за владу та її здійснення, близько знає політиків або хоч раз відчув власні беззахисність і безсилля у стосунках із носіями державної влади, взагалі може скластися небезпідставне враження, що теорія демократії з усіма її принципами, формулами та концепціями — не більше, ніж красива казка для простаків, з допомогою якої політична еліта ошукує народ, здійснюючи від його імені владу у власних інтересах. Та це зовсім не означає необхідності відмови від демократії, бо альтернативою її може бути тільки диктатура. Важко не погодитися зі словами прем'єр-міністра Великобританії Уїнстона Черчілля: «Демократія — погана форма правління, однак нічого кращого людство поки не придумало».
Сьогодні, вислуховуючи ґрунтовну критику демократії, прийнято погоджуватися, але наводити старий, але, нажаль, не забутий афоризм В.Черчілля «Демократія – погана форма правління, але кращої ще не вигадано». Ця фраза жодним чином не відповідає дійсності. Існує цілий ряд недемократичних політичних режимів, які функціонально є більш ефективними та мають на порядок менше вад, аніж демократія. Їх існування у суспільстві «свободи, рівності та братерства» не заведено афішувати, адже це може вивести людство на новий етап свого розвитку, де немає місця ані демократичній безвідповідальності, ані її вічним супутникам – ліберальній вседозволеності та капіталістичному здирництву. Серед таких устроїв майбутнього особливе місце посідає система Націократії, розроблена українським націоналістичним ідеологом, полковником армії УНР Миколою Сціборським.
5.Політика як наука і мистецтво
Суть політики визначається «двоїстим» характером цього явища. По-перше, політика — це наука, оскільки вона базується на законах суспільного розвитку, а відтак має розглядатися крізь призму об’єктивної логіки цих законів, категорій і методів. Отже, політику не можна розглядати як щось свавільне, віддане на відкуп окремій особі, соціальній групі або навіть цілому класу.
Необхідною умовою, що сприяє ліпшому розумінню об’єктивних процесів, що діють усередині політики та поза нею, є вивчення історичного досвіду, необхідність уважного ставлення до його уроків та врахування в політичній діяльності всієї багатоманітності чинників, які на неї справляють вплив. Наявність об’єктивного елементу в політиці, її залежність від попередніх подій створюють можливість для науково обґрунтованих прогнозів, передбачень і навіть для відповідного моделювання політичних процесів, хоча, звичайно, це можна зробити лише з певною мірою вірогідності.
По-друге, політика — це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей та методів, а й мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, приймати правильні й продумані політичні рішення як на підставі теоретичних знань і перевірених історичною практикою логічних висновків, так і з допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та фантазії.
Політика як мистецтво — це необхідний компонент дійового і емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного діяча. Наближення політики до мистецтва пояснюється ймовірнісним характером політичного процесу (неповнотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів і т. п.). Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, а неконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організації і здійснення політичного процесу і взагалі будь-якої політичної дії виникає подвійне завдання: якось компенсувати брак точного знання і водночас утриматися в межах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень та дій.
Розв’язання першого завдання пов’язане зі знанням техніки політичних відносин, співвідношення сил, знанням людей і їхніх інтересів, слабких та сильних сторін, логіки та психології поведінки мас, груп, окремих осіб і т. п. Саме воно визначає політичну тактику, спосіб прийняття конкретних політичних рішень, можливість точного маневрування на основі правильного психологічного розрахунку, уміння перетворювати наміри в дії, вести гнучку політичну гру, коли тактична техніка та вміння маневрувати переходять у більш значні стратегічні дії. Коли ж мистецтво підміняють спритністю, інтригою, маніпуляцією людьми й принципами, що, на жаль, частенько трапляється, можна говорити про переродження політики в політиканство.
Друге завдання — залишатися у сфері раціонального — розв’язується завдяки вмінню втримуватися від усього необдуманого, випадкового, від забобонів та пристрастей, зведення особистих рахунків і т. п.
Розв’язання цих двох завдань зближує інтелект політика з його емоційною сферою. На межі між ними, в інтуїтивній сфері, що близька до підсвідомості, виникають яскраві імпровізації, прозріння, вдалі здогадки, рішення про вибір близьких за духом та за складом характеру партнерів. На межі знань та інстинктивного вибору політика може досягти справжнього артистизму, піднятися від виснажливої праці до емоційного осяяння [14].
Як свідчить історична практика, політика, як і мистецтво, залежить не тільки від об’єктивних, а й від суб’єктивних обставин, котрі неможливо логічно проаналізувати. Ця обставина потребує постійної готовності творчо мислити й відповідного ставлення до політичної діяльності. Не можна абсолютизувати значення минулого досвіду, раніше відомих і перевірених колись схем політичної поведінки, звичних старих прийомів вирішення проблем. Як зазначав З. Фрейд, «… у політиці необхідно діяти одразу і правильно, тут немає можливості перевірити гіпотезу, поставити питання, щоб повернутися до нього пізніше і т. п. Якщо проблему встановлено, мету визначено — треба діяти» [15].
Треба постійно пам’ятати про те, що політичні події обов’язково несуть на собі «відбиток» тих людей, які беруть участь у політичному житті, віддзеркалюють культурне, емоційне середовище, в якому вони сформувалися. Багатоманітними є умови та напрямки будь-якої політики і так само багатоманітні її засоби. Необхідний вибір саме цих засобів і конкретний момент їх застосування — це найважливіші вияви мистецтва політики, бо вони потребують високої міри раціональності й винахідливості в прийнятті та реалізації політичних рішень.
Політиці притаманний особливий стан: постійний розвиток і плинність. Ось чому політичні процеси, дії, відносини, події ніколи не залишаються однаковими й незмінними навіть протягом короткого часу. Обставини, які постійно змінюються, вимагають від політичних суб’єктів нових підходів, нових рішень, нових зусиль для їх реалізації. Це дає нам змогу зробити два важливі висновки. По-перше, здійснення політики є не одномоментним заходом, а процесом, причому вже на початку політичних дій несподівано можуть виникнути нові, непередбачені обставини та чинники, які не тільки вплинуть на кінцевий результат, а й стануть вирішальними. Саме вміння спрогнозувати й передбачити нові обставини й моменти розвитку політичних процесів у суспільстві і робить політику мистецтвом, тобто таким видом діяльності, характерною рисою якої є уява, інтуїція, творча сміливість і фантазія.
Другий важливий висновок полягає в тому, що не можна ставитися до фактів політики як до статичних, незмінних. Політичні процеси перебувають у постійному розвитку та становленні. А це робить вибір моменту, місця й часу включення людини в політичний процес великим мистецтвом, що може прийти лише з досвідом. Не випадково одна з порад великого політичного мислителя Н. Макіавеллі полягає в тому, що «всі мудрі государі повинні мати на увазі не тільки теперішні ускладнення, а й майбутні і з усією енергією вживати заходів проти цих останніх. Якщо передбачати їх раніше, то неважко буде боротися з ними; якщо ж чекати їхнього наближення, то лікування буде вже несвоєчасним, бо хвороба стала невиліковною» [16]. Як свідчить політична практика, впливати на політичні процеси, контролювати їх на ранніх етапах розвитку набагато простіше, ніж на завершальній стадії. Мистецтво політика виявляється в тому, щоб політичні рішення приймати не тільки правильно, а й своєчасно.
Політичне мистецтво означає, таким чином, поєднання раціональних, інтелектуальних та інтуїтивних (підсвідомих) чинників та почуттів людини. У цьому синтезі за певних умов і обставин може виникнути й політична харизма (дар божий), а саме: уміння політика породити довіру людей до себе, довіру, яка може перерости навіть у містичне поклоніння. Однак необхідно пам’ятати про те, що мистецтво політичної боротьби, політичного компромісу, політичної роботи з людьми та прийняття рішень, як і мистецтво здійснення всіх інших форм політичної діяльності, ніколи не повинно домінувати над теоретико-раціональними засадами політики. Треба також мати на увазі, що нічим не обмежена політика — це великий ризик виродження справжньої політики в брудне політиканство, у панування лише особистих амбіцій та властолюбства.
Ось чому мистецтво політика полягає в дуже складній праці з узгодження різнобічних властивостей політики, у вмінні ніколи не впадати в крайнощі, не абсолютизувати будь-які різноманітні політичні аспекти. На превеликий жаль, на таку абсолютизацію ми постійно натрапляємо, коли «велику» й «малу» політику часто обмежують суб’єктивними діями як окремих осіб, так і певних замкнених груп, відкидаючи будь-які раціональні підходи до аналізу політичних процесів.
6.Роль політичних партій у політичній системі україни
ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
Політична партія – це громадське об'єднання, створене з метою участі громадян у політичному житті суспільства засобами формування і виразу їх політичної волі, участі у громадських і політичних акціях, виборах і референдумах, а також з метою представництва інтересів громадян в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Політична партія – це, як правило, досить формалізована політична організація зі своєю структурою (керівні органи, регіональні відділення, рядові члени), що виражає інтереси тих чи інших класів, соціальних прошарків, груп, об'єднує найбільш активних їх представників, має на меті завоювання політичної влади для реалізації певної програми соціальних, економічних, політичних перетворень. Формування політичних партій в Україні знаходиться на початковому етапі. Хоча кількість створених партій сягає значного числа, їх соціальна база ще слабка. Для формування партій необхідний тривалий час, застосування їх програм і організаційних структур у процесі виборчих компаній, велика робота із залучення до своїх лав широких верств населення. Призначення політичної партії полягає у здійсненні функцій представництва інтересів різних соціальних груп, спільнот на рівні інтересів всієї соціальної цілісності, а також у активній роботі з інтеграції соціальної групи, яка входить у сферу політичних відносин. Цілі та завдання політичної партії викладені в її статуті та програмі. Основними цілями політичної партії є: завоювання влади конституційним шляхом; формування громадської думки; політична освіта і виховання громадян; вираз думок громадян з будь-яких питань суспільного життя; доведення цих думок до відома широкої громадськості і органів державної влади; висування кандидатів на виборах у законодавчі (представницькі) органи державної влади і представницькі органи місцевого самоврядування, участь у виборах до цих органів та в їх роботі тощо. 3 Втручання органів державної влади та їх посадових осіб у діяльність політичних партій, так само як і втручання політичних партій у діяльність органів державної влади та їх посадових осіб, не допускається. Питання, що стосуються інтересів політичних партій, вирішуються органами місцевого самоврядування за участю відповідних політичних партій або за погодженням з ними. Особи, котрі займають державні посади, не можуть використовувати переваги свого посадового становища в інтересах політичної партії, членами якої вони є. Органи державної влади надають підтримку на рівних умовах політичним партіям різними засобами:
1. Забезпечення рівних умов і гарантій щодо використання державних засобів масової інформації.
2. Створення рівних умов надання приміщень, що знаходяться у державній власності, на умовах, аналогічних умовам їх надання державним установам.
3. Забезпечення рівних умов участі у виборчих кампаніях, референдумах, громадських і політичних акціях.
Державна підтримка політичних партій здійснюється також шляхом їх державного фінансування у визначених законом випадках. Державне фінансування політичної партії припиняється у разі призупинення її діяльності, а також у випадку невиконання політичною партією вимог відповідних законів.
Розрізняють такі види партій:
1. Масові політичні партії. Їх діяльність орієнтована на політичне виховання, підвищення політичної активності населення, надання цій активності якості постійності і безперервності.
2. Кадрові політичні партії. Виникають як виразники волі пануючих суспільних класів, інструмент оновлення еліт на основі кооптації в умовах обмежень на виборче право. Прагнуть до об'єднання еліт, збільшення4 чисельності з метою посилення впливу на електорат для перемоги на виборах. За своєю соціальною сутністю це партії вищих суспільних класів.
3. Правлячі партії. Це партії, які вже одержали і здійснюють владу, головним чином через своїх членів, які займають найважливіші державні посади
4. Партії влади. Як правило, існують у державі перехідного типу. Це подекуди тимчасові об'єднання, засновані на популярності конкретних діячів, використанні певного рівня реального поділу влади у державі і прагненні політичної влади вищих менеджерів виконавчої влади.
5. Державно-патріотичні партії. Вони орієнтуються на мобілізацію представників усіх соціальних прошарків і груп на забезпечення цілісності та стабільності держави.
6. Проблемні партії. Підкоряють свою програму і діяльність вирішенню якого-небудь соціального завдання, вважаючи його найбільш актуальним (наприклад, екологічна партія).
7. Гротескні партії. Вбачають зміст своєї діяльності у демонстрації самобутності певної групи громадян. Вони не претендуют на владу, захищають обмежене коло своїх інтересів, мають, як правило, невеликий кількісний склад [6].
Діяльність політичних партій в органах законодавчої влади становить основу народного представництва (парламентаризму). Історично парламентаризм супроводжував становлення громадянського суспільства. Догромадянські суспільства, вичерпавши соціальні ресурси подальшого розвитку, почали здійснювати перехід до надання представництва у владі різним верствам населення, що стало головним рушієм розвитку громадянського суспільства. Перші представницькі органи – парламенти Англії (1265 р.) та Франції (1302 р.) – формувалися за становою ознакою та за принципом нерівного представництва різних станів. До виникнення політичних партій у сучасному розумінні тоді було ще далеко. Унаслідок того, що становий парламентаризм5 виник раніше, ніж політичні партії, він послужив фактором “партизації” суспільства зверху. Нині в Україні формування найвищого представницького органу, який має законодавчу владу – Верховної Ради України – відбувається на основі пропорційної виборчої системи . Сьогодні можемо констатувати проблему незбалансованості механізму реалізації партіями своїх представницьких функцій у Верховній Раді України. Причина такої незбалансованості криється у невідповідності форми правління вимогам більшості політичних партій в Україні та у відсутності загальнонаціонального консенсусу з питання державного устрою. А усунення такої невідповідності ускладнюється тим, що всі партії незадоволені існуючою системою правління, проте кожна з них бачить свій шлях удосконалення цієї системи. Існуючою системою правління незадоволені також виконавча та законодавча гілки влади, і так само кожна по-своєму. Партії невдоволені по-різному. Одні з них прагнуть удосконалити окремі елементи встановленої форми правління, діючи в чинному конституційному полі, інші прагнуть змінити конституцію. Протиріччя політичної системи України, про які йшлося вище, полягають у тому, що форму поєднання сегментів президентської та парламентської республіки не збалансовано. Напівпрезидентська-напівпарламентська республіка, жорсткий розподіл влади, напівпарламентський спосіб формування уряду, відсутність чіткого розподілу функцій і повноважень вищих органів влади – такою є система влади в Україні. Це викликає гострі суперечки між суб’єктами політичної системи під час здійснення ними функцій управління та представництва. В Україні існує змішана форма республіканського правління. Проте саме поєднання рис президентської та парламентської республіки, хоча й стало наслідком політичної угоди (тобто, компромісу), але ця угода була значною мірою ситуативною, а не фундаментальною.
Суспільної згоди перед прийняттям Конституції 1996 р. не було, а був конституційний штурм, який розв’язав конституційну кризу в українському6 суспільстві. Тому й поєднання рис президентської та парламентської республіки відбувалося не за принципом системної рівноваги, а за принципом сукупності ознак. Така незбалансованість викликає, у свою чергу, дві проблеми – адміністративно-політичну та партійно-політичну. Адміністративно-політичну проблему закладено у неузгодженості процедури формування уряду, де елементи президентської та парламентської системи суперечать одне одному та викликають протиріччя як між Верховною Радою та Президентом України, так і в межах самої Верховної Ради між партійними фракціями та окремими депутатами. Ці протиріччя підштовхують певні політичні сили до прагнень перегляду Конституції. Партійно-політична проблема полягає у тому, що Президент та більшість у Верховній Раді України можуть мати різну партійну приналежність та суттєві розбіжності у політичних поглядах. У цьому випадку існуючий дисбаланс посилюється та неминуче настає урядова або парламентська криза. Легітимного політико-правового механізму розв’язання такої кризи в Україні не існує, а тому у відповідних ситуаціях починається гарячковий пошук будь-яких паліативів, які, як відомо, принципово не можуть дати ефективних і тривких результатів. На сьогодні в Україні відсутній системний політико-правовий механізм взаємодії політичних партій та державної виконавчої влади. Йдеться про такий політико-правовий механізм, що обумовлював би чіткі й однозначні юридичні наслідки партійних рішень для органів державної виконавчої влади і навпаки. Певною проблемою партійної політики є невизначеність місця партій у політичній системі суспільства. Політичні партії, які дотепер майже всі орієнтувались лише на представницьку (парламентську) діяльність, опинилися в колі обмежених можливостей і досить слабко впливають на визначення політичного курсу України. Реальною участю у владі є участь саме у виконавчій владі. Прямого впливу на формування останньої сучасні українські партії не мають. Вони нібито очікують доступу до виконавчих структур і, схоже, не впоралися з роллю представників інтересів груп7 суспільства. Сучасні партії в Україні у своїй більшості не усвідомили власних завдань на випадок їхньої участі в уряді й не прагнуть цього. До уваги не беруться амбіції партійних лідерів, оскільки це не є визначальним у процесі здобуття партією представництва у виконавчій владі. Тому актуальним є створення дієвої політичної системи, яка б дозволила будь-якій партії, що перебуває при владі, реалізувати свою програму. Уявлення в суспільстві про роль партій у політичному житті мають відповідати їхнім дійсним можливостям реалізувати інтереси виборців і впливати на політику держави. Саме діяльність уряду (тобто виконавчої влади) є визначальною в житті громадян (у межах тієї ролі, яку відіграє держава в нашому житті). Тому контроль народу за допомогою партій над виконавчою владою, можливість обрання її політики є головною умовою народовладдя (демократії) [7]. Як зазначає український дослідник О. Дергачов соціальне середовище посткомуністичної України виявилося мало придатним для формування політично структурованого суспільства і сучасної багатопартійної системи. В Україні з перших років незалежності відбулося фактичне одержавлення демократії, тоді як сучасний європейський досвід передбачає децентралізацію, переважаючий розвиток самоврядування, до того ж не тільки місцевого – територіального, а й такого, що стосується окремих сфер соціального буття, насамперед гуманітарних, в яких роль держави може і повинна бути гранично обмеженою. Інша принципово важлива обставина, що обмежує політичну активність населення, – це відсутність у переважної його більшості стабільних, не залежних від держави джерел існування. Високий рівень соціального розшарування сусідить в Україні із соціальною аморфністю, з відсутністю істотної верстви середнього класу, що традиційно є гарантом соціальної стабільності, прогресу й утвердження інститутів громадянського суспільства. Масова свідомість громадян України зазнала за роки незалежності глибоких якісних змін, причому змін досить суперечливих. З одного боку, відбулося швидке розкріпачення, деідеологізація масової свідомості, а з другого – поширилися або набули відкритого характеру різноманітні, в тому числі протилежні суспільні цінності, поглибився процес ідейно-політичної диверсифікації. Важливо зазначити, що диверсифікованість ця мало в чому спільна з ідейно-політичним плюралізмом демократичного суспільства. Скоріше за все, тут має місце непродуктивний синкретизм, за якого спрощені, здебільшого утриманські уявлення про демократію сусідять з реліктовим радянським менталітетом і патерналізмом. Паралельно зростаючий вплив на масову свідомість затяжної економічної кризи, різні складності перехідного періоду цілком закономірно формували такі риси масової свідомості, як негативізм і амбівалентність.
В Україні й досі не склалися умови для реального утвердження звичного для європейських держав спектра політичних сил. Не набули поширення ліберально-демократичні цінності, залишається ослабленим правий фланг політичних сил. На лівому ж фланзі продовжують домінувати радикали більшовицького гатунку. Вони не сприймають реформізм і лише під тиском обставин оволодівають сучасними правовими і публічними, в тому числі парламентськими, механізмами політичної боротьби. На розвитку партійної системи позначаються такі фактори, як неартикульованість групових інтересів, брак у переважної частини населення навичок і навіть розуміння потреби політичної самоорганізації. Ще одним фундаментальним обмежувачем розвитку партійної системи й, у більш широкому форматі, – становлення ефективного демократичного механізму державного управління стала модель організації влади та взаємин її із суспільством. Фактично ще на стадії становлення української державності в основному наперед були визначені труднощі і суперечності процесу демократичних суспільно-політичних перетворень. Ключову роль тут мали два моменти: відмова від проведення дострокових демократичних виборів у 1991 р., які б дозволили принципово обновити владу, і перехід до президентсько-парламентської форми державного правління. В Україні, на відміну від країн Балтії, зміни політичної еліти, що було б адекватно принциповим змінам в основах державності й моделі суспільного розвитку, не сталося. Більше того, сили, що утвердилися у владі, надалі сконструювали і законодавчо закріпили особливий владний механізм. Його базові характеристики – безвідповідальність і незмінюваність. Він ґрунтується на тіньових взаємозв'язках і відводить специфічну роль державному і публічному політичним суб'єктам. Закономірно, що найбільшою мірою це позначилося на національному парламентаризмі та партійній системі. Ці інститути не можуть нормально розвиватися за відсутності чіткого поділу влади та механізмів політичної відповідальності. Існує інституціональна проблема, що, власне, не дає змоги ефективно взаємодіяти законодавцям і уряду, принижує роль політичних партій. Механізм обрання і структурування парламенту безпосередньо не орієнтований на створення стабільної більшості. Цілком очевидно, що Верховна Рада має обмежений вплив на уряд, а той, своєю чергою, не має гарантованої підтримки парламентської більшості. Так, схваливши Програму діяльності уряду, Рада протягом року не має права порушувати питання про недовіру йому. Однак при цьому вона не обтяжена конкретними зобов'язанями щодо законодавчого забезпечення реалізації цієї програми, а депутати і партійні фракції, що голосували за програму, не несуть юридично оформленої відповідальності за результати її виконання [8]. Підсумовуючи, потрібно підкреслити, що без формування повноцінних українських партій, головним покликанням яких перед здобуттям ними політичної влади є розвиток громадської думки та формулювання стратегії суспільного розвитку, необхідні соціально-політичні та інституційні зміни в українському суспільстві є неможливими. Визначення “необхідні” щодо соціально-політичних та інституційних змін означає у даному контексті природні, органічні, оптимальні, бо якщо під “необхідними” розуміти волюнтаристські рішення групи осіб, для яких державні та особисті (групові) інтереси не є тотожними, то такі зміни можна здійснити й без партій та без10 участі громадськості, а також без урахування альтернативних стратегій розвитку суспільства.
10. Яке співвідношення політичної та державної влади?
Є дві точки зору з цього питання:
• «політична влада» і «державна влада» — поняття тотожні, оскільки політична влада походить від держави і здійснюється за її прямої або опосередкованої участі;
• «політична влада» і «державна влада» — поняття не тотожні, однак усяка державна влада є політичною.
Дійсно, політична влада нерозривно пов'язана із владою державною, знаходить у ній своє продовження. Державна влада — головний, типовий засіб здійснення політичної влади. Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є.
1. Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична влада є державною. Прикладом може служити двовладдя в Росії 1917 р. -- влада Тимчасового уряду і влада Рад. Володіючи політичною владою, Ради на той час не мали самостійної державної влади. Інший приклад — політична влада в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які перестали бути колоніями Португалії (до проголошення незалежності в 1974 і 1975 pp.)[3]. Таку владу можна назвати перед державною, або додержавною. Лише згодом вона стає державною, набуває загального характеру.
2. Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства, пом 'якшує їх протиборство, виконує «спільні справи». Держава — центральний інститут політичної влади. Ядром політики як сфери діяльності, пов'язаної з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Термін «політична влада» покликаний підкреслити реальну здатність і можливість класу (соціальної верстви, соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання, проводити свою волю в політику — в межах правових норм і за їх допомогою.
Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі інтереси значних і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних спільнот та ін.).
На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборних сил суспільства або здійснювати «спільні справи».
3. Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу. Вона має владний примусовий вплив на поведінку людей та їх організацій, забезпечених державно-правовими методами.
Політична влада класу та іншої соціальної спільноти здійснюється через: а) їх організації (опосередкований шлях); б) політичні виступи (безпосередній шлях). Якщо влада класу реалізується за допомогою державного апарату зі спиранням на апарат примусу, можна говорити про державну владу. Державна влада не може протиставлятися політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити без держави. Держава є основним універсальним акумулятором політичної влади, тому що має можливість:
а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов'язкового характеру;
б) використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення;
в) вдаватися в разі потреби до примусу.
Зазвичай державна влада є основним напрямком здійснення політичної влади класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за допомогою властивих лише їй засобів і методів.
Політична влада — публічні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між суб'єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.
Державна влада — публічно-політичні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного апарату.
У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних «керівництво» з боку держави означає пряме насильство, в інших — прихований примус, у третіх — організацію і переконання. Має місце й поєднання різних засобів здійснення державної волі.
Панування, систематичне насильство, примус — влада антидемократична.
Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання загальнолюдських цінностей — влада демократична.
Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво — влади, а будь-яка влада — легітимності'. Ознаки (риси) державної влади:
1) публічна влада — виступає від імені всього суспільства (народу), має «публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки);
2) апаратна влада — концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється;
3) верховна влада — юридичне уособлює загальнообов'язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;
4) універсальна влада — поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов'язковими для всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;
5) суверенна влада — відділена від інших видів влади усередині країни (від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних справ;
6) легітимна влада — юридичне (конституційне) обгрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набувають легітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом.
Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є також узурпацією влади.
Легітимність (у широкому розумінні) — це визнання правомірності державної влади населенням і міжнародним співтовариством. Визнання законності її походження і способу встановлення означає одержання владою кредиту довіри з боку народу, згоду народу підкорятися. У вузькому розумінні це визнання законності влади, утворення її відповідно до процедури, передбаченої правовими нормами. Вимога легітимності виникла як реакція проти насильницької зміни влади в державі, усвідомлення суспільством переваги порядку і стабільності над порушенням загальновизнаних норм, захопленням влади силою. Є дві позиції в розумінні легітимності влади: 1) ліберально-демократична позиція полягає у визнанні влади, що сформувалася в результаті демократичних процедур; 2) прагматична позиція віддає перевагу влади не стільки виборній, скільки здатній опанувати складну ситуацію і підтримувати в суспільстві порядок.
16.Ліві і праві політичні партії
Основні відмінності між правими й лівими партіями треба шукати у ставленні до соціальних проблем. Ліві вважають, що соціальні проблеми є проблемами держави; вона має допомагати суспільству їх вирішувати, реалізуючи певні соціальні програми (обов'язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш заможніх верств населення, розв'язання проблеми безробіття, пенсійне забезпечення тощо). Праві вбачають у такому активному втручанні держави у справи суспільства порушення природних прав людини, оскільки політика лівих призводить до вирівнювання соціально-економічних можливостей.
Відповідно, для збільшення ролі держави в суспільному житті ліві наполягають на розширенні державного сектору в економіці, в той час як праві надають перевагу потужному приватному сектору. Це не означає, що ліві є противниками самого існування приватного сектору в економіці, а праві — державного. Наприклад, ліві не заперечують необхідності наявності малого та середнього підприємництва, а праві — необхідності контролю держави над енергетикою, "атомом", виробництвом "важкої" зброї.
Таблиця 13.2. Роль держави в житті суспільства лівих і правих сил
|
Ліві сили |
Праві сили |
|
1. Перевага в економіці держави державного сектору |
1. Перевага в економіці держави приватного сектору |
|
2. Визначення за державою функції вирішення соціальних проблем (освіта, медичне забезпечення, проблеми безробіття, пенсій, стипендій тощо) |
2. Обмеженість соціальних програм держави |
|
3. Встановлення високого та диференційованого податку на прибуток |
3. Низький податок на прибуток |
|
4. Ігнорування національних традицій, інтернаціоналізм |
4. Увага до національних проблем, сприяння відновленню та розвитку національних традицій |
Ще одна відмінність між лівими та правими політичними партіями полягає у відвоюванні ними системи оподаткування. Реалізація лівими соціальних програм вимагає чимало коштів, а, відтак, значного збільшення податку на прибуток, тоді як праві залишають особі більшість заробленого нею, даючи змогу кожному вирішувати свої соціальні проблеми власноруч (хоча останніми десятиліттями праві почали опікуватися деякими соціальними проблемами, щоправда, не завжди і не всіма). Окрім цього ліві, на відміну від правих, намагаються зробити податкову систему більш диференційованою, виводячи залежність: зростання рівня прибутків — збільшення податкового відсотка.
Доцільно також звернути увагу на те, що праві значно більше уваги зосереджують на відновлення та розвиток національних традицій (хоча часто це стосується лише традицій корінної нації).
Ще одним надзвичайно важливим критерієм класифікації політичних партій є їхня внутрішня організаційна структура. За цим критерієм партії поділяють на масові, кадрові та універсальні (партії виборців). Масові партії характеризуються чіткою внутрішньою організацією та ієрархічною підпорядкованістю, що базується на фіксованості членства й існуванні чітких партійних списків. Для кадрових партій притаманна відсутність членства та партійних списків, такі партії наявні лише на рівні керівної "кадрової" верхівки, складаються з партійного активу, що діє на професійних засадах (наприклад, Республіканська та Демократична партії США). Щодо універсальних політичних партій, то їхньою першочерговою метою є боротьба за електорат, згуртування довкола себе максимальної кількості громадян із найрізноманітніших суспільних груп для отримання перемоги на виборах.
20.Місце політології в системі суспільних наук
Політичне життя е об´єктом вивчення багатьох суспільних наук, позаяк у суспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення. Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані або мати політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є політичним. Як зауважив французький політолог Ж. Бюрдо, «реальність нейтральна, політичною ж є свідомість». Певна специфіка політики, а також і те, що всі види людської діяльності, усі суспільні явища пов´язані з політикою, зумовлюють політичний аспект усіх суспільних наук. Водночас є науки, основне завдання яких — дослідження політичного життя. Провідною серед них є політологія.
Політологія (грец. politika — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) — наука, об´єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.
Як відносно самостійна галузь знань вона сягає своїми витоками сивої давнини, її розвиток тісно пов´язаний з розвитком філософських знань. Оскільки політика була інтегрована в суспільне буття, філософія як універсальна наука супроводжувала людину все життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу. Знання про політику, які сформувала антична філософська думка, стали основою політичної філософії наступних епох, незважаючи на відмінність їх емпіричного матеріалу, особливості історичного часу, розмаїття суспільно-політичних традицій у різних країн та народів.
Нітрохи не модернізуючи античну думку, політична філософія сприйняла політику як суспільне явище, що і є сутністю, провідним началом спільного життя людей, організованого державою. Античні мислителі започаткували вивчення політичної мови і політичного ораторства (Платон), дослідили такі політичні, соціальні, моральні цінності, як свобода, право, справедливість, добро та ін. У новітні часи розвивались узагальнюючі, універсальні концепції політики і влади, які отримали політичне, гуманістичне, фундаментально-соціологічне та економічне обґрунтування.
Розвиток соціально-орієнтованого філософського знання триває дві з половиною тисячі років, однак ще на початку XX ст. статус політичної філософії, як і політології, не був остаточно визначений. Упродовж XX століття поняття політичної філософії та політології цілком прижилися, а в 50—60-х роках настав «бум» політико-філософських та політологічних досліджень. В останні десятиліття розширилися функції політичної філософії, сформувалися методи, структура філософського знання, окреслилося їхнє розмежування з наукою про політику.
Політична філософія разом з іншими філософськими дисциплінами досліджує сутнісні засади політики в різноманітних виявах, її причини і наслідки, прагне їх виявити, усвідомити, пояснити. Філософія озброює політологію світоглядом, загальними методами пізнання й теорією мислення, розумінням змісту і соціальної зумовленості політичних явищ, досліджує загальні закони історичного розвитку та форми їх реалізації у діяльності людей, вивчає суспільство як цілісну систему. Політична філософія і політологія черпають матеріал з одного емпіричного джерела, але вивчають його різними засобами і на різних рівнях. Філософія, на відміну від політичної науки, не звертається до практики безпосередньо. Політичні явища й процеси з урахуванням їх місця і ролі як соціального цілого вивчає політологія.
У пізнанні політичного життя істотна роль належить політичній історії (вивчення і фіксація політичного життя, особливостей його функціонування та розвитку в окремих країнах, з´ясування причинних зв´язків політичних явищ та ін.). Відомі французькі політологи Ж.-П. Кот і Ж. Муньє називають політичну теорію «кровною дочкою історії та права». Для розуміння сутності й функціонального призначення політичних явищ, інститутів важливо знати історію світових політичних вчень, яка досліджує виникнення і розвиток теоретичних знань про політику, владу, державу, право, демократію, генезис політичних категорій, їхній вплив на політичне життя.
Особливого значення у вивченні політичного життя суспільства набуває політична економія. Дехто з учених вважає, що нова політична економія повинна стати основою сучасного напряму в дослідженні політики. Це загалом спірне судження не позбавлене раціональної основи, оскільки без політичної економії не можна зрозуміти природи соціальних суб´єктів, громадянського суспільства. До того ж розвиток різних форм власності, який веде до подальшої диференціації соціальних і політичних інтересів у суспільстві, істотно впливає на характер політичної діяльності, формування наукових уявлень про неї.
Соціологія політики як суспільна наука вивчає соціальні інститути, організації як засоби діяльності соціальних суб´єктів, а отже, закономірно, що політологія використовує результати й методи соціологічного пізнання, характеристики різних соціальних груп. Щодо питання про співвідношення політології та соціології політики існують різні підходи. Деякі вчені розглядають соціологію політики як галузь науки на межі соціології та політології (С. Липсет, Р. Беспотис), вважаючи, що вона, на відміну від політології, досліджує вплив суспільства на державу, суспільного ладу на політику. Інші (В. Іванов, В. Пазенок) вказують, що соціологія політики дає уявлення про те, як певні соціальні зрушення позначаються на функціонуванні політичної системи. Інші вчені, зокрема Ж. Тощенко, ототожнюють політологію і соціологію політики як найбільш загальні науки про політику.
У вивченні політичного життя суспільства важлива роль належить юридичній науці як системі знань про державу і право, про об´єктивні закономірності їх виникнення і розвитку. Юридична наука розробила понятійний апарат, який активно використовує політологія (держава, демократія, державна влада, право, законність, політичний режим тощо).
Незважаючи на те, що науки про суспільство висвітлюють різні аспекти політичного життя, демократичний суспільний розвиток виявив потребу в науці, яка б критично осмислювала існуючі політичні системи, режими, механізми реалізації політичної влади, участь соціальних спільнот у політичному процесі, політичні ситуації тощо. За тоталітарного режиму, коли роль суспільних наук зводилася здебільшого до коментування і виправдання існуючих порядків, не було необхідності в розвитку політології. Істотним чинником активізації став вихід мільйонів людей на арену політичного життя, зростання взаємозалежності й суперечливості сучасного суспільства, становлення молодих незалежних держав. За цих умов посилюється взаємодія політичних процесів і політичних систем різних країн, що дає змогу бачити не тільки їх відмінність, а й схожість.
Спільні зусилля спеціалістів у різних галузях суспільствознавства, політичних наук, публіцистики, професійної журналістики і політиків-практиків покликані сформувати сучасне політичне знання. Як і всі інші галузі сучасного суспільствознавства, політологія має на меті виробити знання, які дадуть змогу орієнтуватися в навколишньому світі й завдяки цьому активно освоювати, перетворювати його, передбачати й свідомо формувати політичну сутність суспільства, упорядковувати стосунки між людьми на засадах загальнолюдських ціннісних орієнтацій.
30.Соціал-демократична концепція соціалізму
СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ДОКТРИНА СУСПІЛЬНОГО УСТРОЮ
Однією із найпоширеніших є соціал-демократична концепція соціалізму. Протягом десятиріч вона істотно змінювалась, а нині виступає у вигляді доктрини "демократичного соці¬алізму". Зазначалося, що соціалізм — між¬народний рух, який не вимагає строгої єдності поглядів. Зважаючи на те, чи грунтують соціалісти свою віру на марксизмі, чи на інших методах аналізу суспільства, чи натхнені релігійними і гуманістичними принципами, всі вони спрямовані до єдиної мети — соціальної справедливості, кращого життя, волі і миру.
Демократія є визначальною в цій доктрині соціалізму. Вона виступає як надкласове явище і включає гарантоване право на приватне життя, захищає від свавільного втручання держави. Маються на увазі свобода думки, організації, віросповідання, загальні вибори, право на культурну авто¬номію для національних меншостей, незалежність суддів право на опозицію. Мета соціал-демократів — поступове просування до суспільства, де демократія поширюється на економічну, політичну і соціальну сфери життя. Загалом соціалізм розглядається як ціль, до якої людство постійно просуватиметься, наповнюючи новим політичним і соціальним змістом такі неминущі моральні цінності, як свобода, справедливість, солідарність, рівність.
Усе це різні сторони "демократичного соціалізму" як "змішаного суспільства". Останнє передбачає і "демократи¬зацію економіки" шляхом державного її регулювання на засадах неокейсіанства. Принципом такого регулювання і рушійною силою є ринок. Вважається, що за допомогою держави та її інститутів потрібно тримати ринок під постій¬ним контролем, спрямовуючи його розвиток в інтересах суспільства. З цією ідеєю пов'язується концепція "співучасті" робітників і службовців в управлінні "виробництвом. Така виробнича демократія здійснюється за допомогою інституту соціального партнерства — системи колективних договорів з власниками підприємств стосовно умов праці, побуту, відпусток та ін.
Такий аспект доктрини "демократичного соціалізму", як "міжнародна демократія", включає підтримку миру, боротьбу проти гноблення і експлуатації народів, допомогу слаборозвинутим країнам. Соціал-демократи розуміють, що нестабіль¬ність у міжнародних справах несумісна з їхньою метою — "демократичним соціалізмом". Такий соціалізм не може набути реального окреслення без міцного і тривалого миру, без радикального переведення на потреби реформ коштів, що затрачаються на озброєння. Розрядка в міжнародних справах пов'язується з подальшою демократизацією різних інститутів політичної системи.
Дуже важливою позитивною рисою концепції "демокра¬тичного соціалізму" є її чутливість до новітніх тенденції! розвитку цивілізації, пошуки відповіді на питання, які постають перед трудящими масами, в цілому перед сус¬пільством, і які набувають першорядного політичного зна¬чення. Серед них центральне місце посідають проблеми екологічного середовища, суспільного контролю над небез¬печними технологіями і політичною загрозою використання засобів масового знищення. Як наслідок основні цінності "демократичного соціалізму" доповнюються рівнозначними або навіть найголовнішими вимогами захисту основних передумов людського існування. Йдеться про те, яка модель науково-технічної цивілізації узгоджується з проектом будів¬ництва суспільства свободи і рівності, що "солідарне визначає само себе".
Концепція "демократичного соціалізму" трансформується під впливом процесів, які нині відбуваються в середовищі соціал-демократії. Йдеться про два основні напрями. Пер¬ший — традиційний, здавна пов'язаний з промисловим робітничим класом, профспілками і робітничим кооператив¬ним рухом. Він враховує якісні зміни, які нині відбуваються в продуктивних силах суспільства і відображаються неми¬нучими змінами в матеріальній базі і надбудовних інсти¬тутах.
Не зазіхаючи на основу існуючого ладу, прибічники цього напряму категорично виступають проти того, щоб неминучі витрати перетворень перекладалися на найбільш знедолених шляхом скорочення зайнятості, демонтажу соціальної інфра¬структури, а також проти безмежного панування нелюдсь¬кості, егоїзму і користолюбства. Здоровий розвиток сус¬пільних відносин відбуватиметься лише в тому випадку, якщо більшості населення надана можливість пристосування до нової ситуації без значних економічних і соціальних втрат.
Другий напрям — модерністський, також пов'язаний з робітничим класом і його професійними організаціями. Проте захист інтересів промислових робітників перестає бути домі¬нуючим. Відбувається дедалі більша орієнтація на праців¬ників найманої розумової праці, зайнятих у новітніх галузях, на середні верстви науково-технічної і гуманітарної інтелі¬генції. Робиться висновок про розмивання класової свідомості робітників, втрату ними готовності вважати себе носіями певної колективної волі.
У цілому не можна не до оцінювати значного внеску соціал-демократії в здійснення соціальних реформ, які спри¬яй зростанню добробуту і соціальної захищеності бідних "Верств у багатьох країнах Заходу.
32.Громадсько-політичні організації та рухи
Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.
Останнім часом значно активізувався процес утворення масових організацій і рухів, пожвавилась і їх діяльність. Причини активності зумовлені такими обставинами:
Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної людини бути співучасником у справах суспільства. Оскільки в повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за неї роблять громадські об'єднання. Вони звільняють людину від необхідності бути постійним учасником суспільно-політичного життя, самостійно вирішувати безліч проблем. Ціна, яку платить людина за краще відображення й задоволення власних потреб та інтересів організацією, полягає в обов'язку коритися встановленим у ній правилам. Членам організації визначено різні ролі, що їх вони повинні виконувати, аби сприяти успішному виконанню цілей усієї організації. В такий спосіб обмежується довільний характер поведінки людини. Коли виникає потреба, організація може вимагати підпорядкування власних інтересів громадським; здійснення діяльності, в доцільності якої окремий член організації не зовсім упевнений; пристосовуватися до звичаїв і традицій, властивих організації (це, зокрема, можуть бути загальноприйняті зразки поведінки).
Відзначають, що громадські об'єднання виникають здебільшого знизу, але іноді й за ініціативою згори, створюються для реалізації різних потреб і суспільних інтересів та діють в інтересах своїх членів. Громадські організації та рухи - це спільна життєдіяльність людей, що передбачає їхню взаємну залежність і потребу одне в одному та забезпечує збереження й розвиток соціального організму. Це перебування людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де здійснюються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами й цінностями.
Свідченням колективістського характеру діяльності громадських організацій і рухів є їхня масовість, характер внутрішньої структури. Громадські організації та рухи надають широкі можливості для суспільної ініціативи мас, виявлення їхнього самоврядування завдяки демократичним принципам їхнього устрою, які, до речі, властиві більшою чи меншою мірою всім громадсько-політичним об'єднанням громадян - політичним партіям, громадським організаціям і рухам. Такими принципами є: добровільність членства, виборність усіх керівних органів, підзвітність і підконтрольність керівництва членам організацій, гласність у роботі, колегіальність.
Громадські об'єднання найчастіше реалізують себе у вигляді формальних і неформальних громадських організацій і громадських рухів. Формальні громадські організації відзначаються своєю масовістю. Вони створюються для реалізації довгострокових цілей як за ініціативою громадян, так і державних органів. Їм притаманні такі риси: чітка структура; свій статут; офіційна реєстрація в органах влади; діяльність в інтересах суспільства (держави) і в межах чинної законності; власний адміністративний апарат.
На базі формальних громадських організацій часто виникають неформальні. Неформальні громадські організації можуть бути як масовими, так і локальними. Іноді їх важко відрізнити від господарських об'єднань, кооперативів, хоча всім їм властиве соціальне спрямування, а також відсутність офіційної реєстрації та чіткої програми; незалежність від офіційних державних органів; діяльність на принципах самоврядування; нетипові програми й нетипова діяльність. До неформальних організацій можна віднести, наприклад, різні аматорські об'єднання, клуби авторської та аматорської пісні, молодіжні організації, групи оздоровчо-духовних систем.
Громадські організації та рухи мають різноманітні функції, їх можна поділити на дві групи: функції, що їх громадські організації та рухи виконують відносно системи влади в державі; функції, виконувані щодо інтересів членів цих організацій та рухів. У першій групі можна виокремити дві основні функції: опозиційну і творчу, що тісно взаємопов'язані. Діяльність громадських організацій та рухів утримує сучасні демократичні держави від надмірної централізації, відіграє вирішальну роль у тому, щоб держава поставала як оптимальна організація життєдіяльності суспільства. Із другої групи функцій, виконуваних громадськими організаціями та рухами щодо своїх членів, можна виокремити захисну й допоміжну. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур. Це особливо важливо тоді, коли законодавчий демократичний процес перебуває у стадії формування і коли існує негативна традиція невиконання законів і нешанобливого ставлення до особистості в державних структурах. Допоміжна функція виявляється в наданні громадськими організаціями та рухами через власні структури можливостей своїм членам вирішувати особисті проблеми.
Щоб розібратися в широкому спектрі громадських об'єднань, треба зупинитись на їхній топології. Насамперед, громадські організації та рухи можна поділити на традиційні та нові. До традиційних громадських організацій і рухів відносять: профспілкові, жіночі, молодіжні, економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, творчі, оборонні, спортивні, туристські та ін. До нових соціальних організацій і рухів належать: екологічні; альтернативні; громадської ініціативи; національні.
Громадські організації та рухи можна класифікувати за інтересами чи діяльністю:
В Україні станом на 2003 р. було зареєстровано майже 600 громадських організацій. Беручи за основу дещо інші критерії, їх можна класифікувати так:
Друга половина XX ст. ознаменувалася справжнім сплеском, потоком масових рухів. Від громадських організацій рухи відрізняються такими особливостями: відсутність чіткої організаційної структури; спільність інтересів громадян, що приєднуються до рухів; наявність у них груп і течій неоднакових політичних поглядів, світогляду, вірувань; відсутність індивідуального членства.
Громадсько-політичні рухи можна поділити на дві великі групи: з чітко вираженим політичним змістом і з переважно загальнодемократичним змістом. Для політичних громадських рухів характерні такі риси: вони користуються політичними засобами; беруть участь у боротьбі за владу; беруть участь або справляють вплив на засоби здійснення влади.
Політичні рухи можна поділити на такі типи:
Основними різновидами масових демократичних рухів є: антивоєнні - проти загрози руйнівної війни; екологічні - на захист навколишньої природи та умов існування людей; на захист демократії, прав і свобод особи; статево-вікові - жіночі, молодіжні, дитячі, ветеранські тощо; професійні - вчених, лікарів, інженерів, письменників і т.ін.; альтернативні.
Громадські організації та рухи виконують важливу роль у політичній системі, в суспільно-політичному житті в цілому. Вони є своєрідною з'єднувальною ланкою між функціонуванням державних органів і відповідними діями населення країни.
Громадські об'єднання надають велику допомогу владним структурам у виконанні функцій управління. Громадські організації та рухи привертають увагу широких мас населення до гострих проблем, пропонують способи вирішення проблем.
39.Чим сучасна демократія відрізняється від античної
Пряма демократія, як форма політичної організації суспільства, у своїх первісних формах спостерігалась ще у примітивних суспільствах періоду родового ладу. У західній політичній традиції виникнення ідеї демократії асоціюється з містами-державами (полісами) Стародавньої Греції. Давньогрецька демократія в багатьох своїх аспектах суттєво відрізнялась від демократії наших днів. Вона являла собою насамперед систему прямого правління, за якої весь народ, а точніше, сукупність вільних громадян, був ніби колективним законодавцем і якій не була відома система представництва. Таке положення було можливим у силу обмежених розмірів давньогрецької держави, яка охоплювала місто і прилеглу до нього сільську територію з населенням, як правило, не більше десяти тисяч громадян.
У давніх демократичних містах-полісах кожен громадянин був наділений правом участі у прийнятті рішень, що стосувались його життя і діяльності. За деякими оцінками, рядовий громадянин протягом свого життя принаймні один раз мав можливість зайняти виборну посаду з числа тих, що існували в місті-державі. Це було можливо тому, що основним способом вибору громадян для виконання суспільних обов'язків був жереб, і всі, хто володіли виборчими правами, мали рівні шанси бути обраними на той чи інший пост. У силу активного використання жеребкування при призначенні громадян на виборні посади в античній демократії не зміг знайти належного розвитку інший важливий атрибут сучасної демократії – інститут виборів.
Відсутність системи представництва в античних європейських державах упродовж усієї їх історії перетворило пряму демократію на цілком відносний інститут.
Така антична система призначення громадян на ті чи інші пости за жеребкуванням не використовувалась у подальшому в якості альтернативи виборам.
Античній демократії був також невідомий розподіл між законодавчою і виконавчою владою – обидві гілки зосереджувались у руках активних громадян. Референдум і громадянська законодавча ініціатива, які передбачені в чинних конституціях таких країн як, наприклад, Швейцарія й Італія, можна розглядати як елементи прямої демократії, успадковані сучасною демократією від минулого.
Інша важлива відмінність між античною демократією і сучасною полягає у тлумаченні принципу рівності. Антична демократія не тільки була сумісна з рабством, але й передбачала його в якості умови звільнення від фізичної праці вільних громадян, які присвячували себе вирішенню суспільних проблем. Сучасна демократія не визнає в політичній сфері відмінностей (дискримінації чи привілеїв), які б ґрунтувались на соціальному походженні, класі, расі чи статі.
Формування основ сучасної демократії відбувалось у Новий час у контексті формування ідей свободи особистості, громадянського суспільства, народного суверенітету, національної держави тощо, коли феодальні хартії і вольності змінюють законодавчі механізми обмеження одноосібної влади монарха. В епоху буржуазних революцій кінця ХVIIІ ст. у Західній Європі й на Північноамериканському континенті остаточно утверджується ідея про те, що нація, яка є колективним сувереном, не може порушувати вроджені права окремої особистості, які є цінністю вищого порядку і які передують самій державі. Більше того, правові акти, прийняті законодавчим органом, повинні не лише не посягати на вроджені права, але й слугувати гарантією їх реалізації, забезпечуючи дійсне користування цими правами.
Основоположне значення для формування й утвердження демократії мала проголошена в Новий час ідея про вроджені, невідчужувані права кожної людини на життя, свободу, гідність, недоторканність і безпеку, опір пригніченню.
Важливою передумовою демократії є високий рівень політичної та правової культури суспільства, як і його культури взагалі. Зокрема, сучасна демократія передбачає інтелектуальну, моральну і психологічну компетентність громадян у прийнятті політичних та правових рішень. Важливим засобом формування такої компетентності народу є його реальна систематична участь у прийнятті конкретних рішень політичного і правового характеру. Це також означає, що демократична держава несе відповідальність за те, щоб усі її громадяни мали змогу отримати освіту, яка б дозволяла їм брати участь у суспільно-політичному житті.
Таким чином, демократія набуває реального характеру лише тоді, коли вона ґрунтується на відповідних їй формах свідомості та культури суспільства, а її життєздатність безпосередньо залежить від психологічної готовності громадян відстоювати її принципи перед лицем тих, хто посягає на неї. Влада держави реально простягається настільки далеко, наскільки громадяни усвідомлюють себе залежними від неї. Тому усвідомлення громадянами їх особистої чи суспільної свободи обумовлює відповідне обмеження державної влади.
У сучасній демократії політичні права доповнюються соціальними правами, які передбачають надання всім членам суспільства визначеного законодавством мінімуму соціальних благ. Вводиться принцип соціальної відповідальності приватних корпорацій; так само державні соціальні програми стають невід'ємною частиною державної практики.
41.Чим відрізняється політична участь від соціалізації
12.2 Сутність та функції процесу політичної соціалізації
Людина, особистість – первісний суб'єкт політики, наділений здатністю брати участь у політичному житті, впливати на владу. Ставлення людини до політики може набувати різноманітних форм політичної поведінки – від свідомого схвалення до стихійного заперечення. Політична активність людини, міра її участі в політичному житті, суспільна зрілість значною мірою залежать від якості політичної соціалізації, розвитку й вдосконалення політичної культури суспільства. Засвоюючи знання про політику, набуваючи досвіду політичної діяльності, людина стає громадянином – свідомим учасником політичного процесу.
Особистість – продукт суспільства, тієї чи іншої суспільної системи, її внутрішніх та зовнішніх зв'язків. Процес формування особистості в суспільстві отримав назву соціалізації. Важливою стороною цього процесу є соціалізація політична, обумовлена впливом на людину політичної сфери суспільного життя та її реакцією на цей вплив, тобто взаємодією особи і політичної сфери в процесі індивідуального розвитку та соціалізації особи.Під соціалізацією (від лат. sосіа1іs – соціалізація, суспільний) розуміють «процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей, які надають йому можливість функціонувати як повноправному членові суспільства».Політична соціалізація – це своєрідне введення людини в політичне середовище, залучення її до системи сформованих у суспільстві політичних орієнтацій, традицій, навичок, передача їй та засвоєння нею існуючих політичних відносин, процесів, явищ, включення її в систему політичних зв'язків шляхом розвитку її політичної активності та наділення її якостями, що необхідні для нормального функціонування суспільства.Спрямована вона, перш за все, на відтворення політичних структур існуючого суспільства, притаманних йому політичних відносин, а також специфічних якостей носіїв цих відносин – особистостей, які підтримують та реалізують ці відносини в процесі своєї життєдіяльності. Політична соціалізація здійснює також ідеологічний зв'язок минулого з майбутнім та є засобом забезпечення історичного минулого в політичній сфері.Політична соціалізація забезпечує набуття індивідом уміння орієнтуватись у політичному просторі й виконувати в ньому певні владні функції. Через політичну соціалізаціюздійснюється формування, відтворення і розвиток політич-ної культури.Політична соціалізація є істотним чинником функціонування політичної системи суспільства, її стабільності. Вонаможе бути використана як інструмент політичного контролю, засіб прищеплення індивіду потрібних тим чи іншимгрупам політичних норм, цінностей і цілей, причому надає змогу зробити це в ефективних і непомітних для самого індивіда формах. Цим пояснюється прагнення всіх політичних сил узяти під свій вплив і контроль процес політичної соціалізації, умови, механізми й засоби його здійснення.Політична соціалізація є процесом і результатом взаємодії між об'єктивними умовами життєдіяльності індивіда та його поведінкою. Політична соціалізація виникає у вигляді жорсткого залучення людини до вже сформованої системи політичних відносин та відповідних їм форм діяльності і сприяє фактичному обмеженню політичного життя людини участю лише в цих готових формах і видах політичної діяльності. Але це лише одна сторона політичної соціалізації – консервативна. Є й інша її сторона, яка забезпечує новаторство й активність особистості в політичному житті суспільства. Вона обумовлена тим, що індивід, який виступає в якості об'єкта політичної соціалізації, є в той же час суб'єктом, творцем політичних відносин.
Не тільки суспільство створює для себе відповідну політично активну
особистість, але й людина створює відповідне суспільство, саму себе і таке
політичне середовище, яке задовольняє її соціальні потреби, розширює її творчі
можливості.
Таким чином, політичну соціалізацію слід розглядати як двосторонній
процес, який включає, з одного боку, передачу індивіду політичної інформації,
політичних знань, його залучення до існуючих політичних цінностей та
орієнтирів, засвоєння ним соціально-політичного досвіду, політичних норм,
ролей, навичок та умінь за допомогою входження в систему сформованих
відносин, а з іншого – творчу діяльність особистості, спрямовану на
вдосконалення політичних відносин. Засвоївши характер існуючих політичних
відносин, накопичений досвід політичного життя, його особливості, політичні
норми, цінності, традиції, зразки та ролі, людина перетворює їх у свої власні
орієнтації та настанови, у результаті чого здобуває соціально-політичну зрілість
і здатність брати участь в житті відповідних соціальних груп і суспільства у
цілому. Засвоєні політичні норми, цінності, сформовані у людини настанови до
здійснення певних політичних ролей, вироблені стереотипи та звичні реакції 224
дозволяють їй виробити власні скореговані моделі можливої поведінки у сфері
політики. Закономірним наслідком цього складного творчого процесу є
своєрідна віддача людини у виді розвитку існуючих політичних відносин, а
разом з тим оновлення та удосконалення суспільства.
Політична соціалізація особи охоплює весь процес становлення людини
як суб'єкта політичних відносин і політичної діяльності. Її проміжним і
кінцевим результатом є формування в особи певної політичної культури як
якісної характеристики політично активної особистості. При цьому процес
політичної соціалізації в усіх його проявах здійснює певний вплив на політичну
культуру не тільки даної конкретної особи, але й суспільства у цілому.
Процес політичної соціалізації прийнято пов'язувати з віковими рамками
розвитку особи. Він охоплює поряд зі стадією дитинства та юності людини,
коли відбувається в основному процес нарощування нею політичних знань та
переважно емоційного засвоєння основних політичних цінностей і орієнтацій,
також подальші періоди розвитку та функціонування особистості, коли вона
виступає вже як суб'єкт політичних відносин – громадянин відповідної
держави.
Треба відзначити, що політична соціалізація передбачає засвоєння
політичного досвіду перш за все в ході політичної діяльності і практичної
участі особистості в реформуванні та удосконаленні існуючих політичних
відносин і охоплює практично весь період розвитку особи, весь її життєвий
шлях. Але, як зазначає автор монографії «Особистість і політика» О. Б.
Шестопал, слід розрізняти в процесі політичної соціалізації її активну й
стабілізуючо-корегувальну фази. Активна фаза політичної соціалізації триває
не все життя, а лише період, необхідний для стійкої інтеріоризації особою
комплексу основних для даного соціально-політичного строю норм, цінностей,
ролей і вироблення усталеної системи політичних орієнтацій, настанов тощо,
тобто на протязі часу, необхідного для становлення індивіда як активного
суб'єкта політичних відносин. Стабілізуючо-корегувальна фаза політичної
соціалізації наступає пізніше і має своїм змістом внесення необхідних
корективів у сформовану систему поглядів, уявлень і настанов особистості
відповідно до мінливої міжнародної і внутрішньополітичної обстановки та
перспектив подальшого розвитку політичних відносин.
На всіх стадіях політичної соціалізації особи суспільство безпосередньо
впливає на неї. Цей суспільний вплив здійснюється шляхом передавання особі
певної системи норм та цінностей. Інститутами політичної соціалізації можуть
бути (в залежності від етапу політичної соціалізації даної особи) сім'я,
дошкільні установи, школи, вузи, інші навчальні заклади, державні інститути,
формальні та неформальні вікові групи, засоби масової інформації, політичні
партії та громадські організації, трудові колективи тощо. Інститути політичної
соціалізації діють з різним ступенем інтенсивності на різних етапах розвитку
особистості. Кожний із них вирішує свої, цілком визначені завдання, що
дозволяє їм досягти спільного бажаного результату – сформувати зрілого,
політично грамотного громадянина сучасного суспільства.225
Громадянське дозрівання, заохочення людини до політики має
стадіальний характер. Воно починається вже у віці 3-4 років, коли через сім'ю,
засоби масової інформації найближче оточення дитина набуває перших знань
про політику. На етапі первісної соціалізації діти одержують різні уявлення про
правильну або неправильну поведінку, вчинки. Під впливом настроїв і поглядів,
що панують у сім'ї, часто «закладаються» політичні норми й цінності на все
життя, які відзначаються неабиякою стійкістю. Тому масштабні перетворення
соціальних і політичних відносин у суспільстві потребують певних змін і в
моделі сімейних стосунків.
Політичне виховання і навчання дітей значною мірою відбувається в
школі, період перебування в якій становить вторинну політичну соціалізацію.
За цей час дитина вивчає основні, загальновизнані в суспільстві цінності й
погляди, набуває початкового досвіду соціальної практики, особливо через
участь у діяльності дитячих організацій.
Наступний етап політичної соціалізації доцільно пов'язувати з періодом
життя від 16-18 до 40 років. У 16-річному віці люди одержують паспорт, а з 18
– юридичне право на участь у політичній діяльності. Водночас вони здобувають
ґрунтовні знання в суспільній сфері завдяки навчанню й роботі.
Політична соціалізація триває і з досягненням людьми зрілого віку (40—
60 років). На їхню політичну поведінку значною мірою впливають життєвий
досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів. Проте і в цей період люди
вдосконалюються в політиці, краще й глибше оцінюють суспільно-політичні
події, завдяки чому можуть вносити корективи у свої політичні погляди й
поведінку.
На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники – війни,
революції, політичні та економічні кризи. Якщо політична система перебуває в
стані кризи, відбуваються порушення і серйозні збої в процесі політичної
соціалізації. Формуються неправильні уявлення про суспільство, які набувають
стійкого характеру. Це можна простежити на прикладі тих країн, які тривалий
час існують і розвиваються в умовах конфлікту або переживають серйозну
системну кризу. Люди втрачають систему орієнтирів, не мають можливості
навчитися стійкої політичної поведінки. У суспільстві виникає ситуація, коли
гра йде «без правил», що порушує його інтеграцію і стабільність. У разі
неспроможності суспільства вирішити нагальні політичні та інші проблеми в
ньому виникають сили опозиційної соціально-політичної та культурної
діяльності, які впливають на процес політичної соціалізації.
Отже, розглядаючи проблему політичної соціалізації, необхідно, по-
перше, враховувати вік та індивідуальні особливості кожної людини; по-друге,
навколишнє соціальне середовище; по-третє, політику, що її здійснюють
інститути влади, впливаючи на стан суспільства; по-четверте, суспільно-
політичні партії та організації, а також особливості й рівень політичної
культури і субкультур.
Політична соціалізація (від лат. socialis – суспільний) – це процес
засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм, цінностей
суспільства, в якому він живе. Набувши певної політичної культури, людина 226
стає «homo politicus» - політичною людиною. Політична соціалізація як
процес проходить дві фази - адаптацію (пристосування індивіда до соціально-
політичних умов та функцій) та інтеріоризацію (засвоєння політичних
цінностей, перехід їх у свідомість, переконання особи). Первинна соціалізація
відбувається у сім'ї та дошкільних навчальних закладах і розпочинається з 3-4–
річного віку. Дитина навчається розпізнавати атрибути держави (прапор, герб,
гімн), її назву, національних героїв та лідерів. Вторинна соціалізація
(шкільний вік) включає ознайомлення учня з історією країни, суспільним і
державним ладом, напрямком розвитку суспільства, основними політичними
силами тощо. В цей час юнаки і дівчата вступають у дитячі та юнацькі
організації, отримують перший досвід політичної участі. З 18 років громадянин
держави набуває усієї повноти політичних прав і обов'язків: голосує на виборах
та референдумах, вступає у політичні партії, бере участь у масових політичних
заходах. Тут важливу роль відіграють не лише політичне навчання і виховання
зовнішніми суб'єктами та обставинами, а й такі форми, як політичне
самовиховання та політична діяльність особи. Політична соціалізація
продовжується в армії, вищих навчальних закладах, зокрема, в процесі
освоєння курсу політології та інших суспільних дисциплін
Центральним інститутом ранньої стадії політичної соціалізації є сім'я.
Дорослі члени сім'ї завжди належать до певної соціальної групи, виражають її
політичні інтереси, потреби, цінності та орієнтації. Природно, що вони
впливають на формування в інших членів сім'ї відповідних цінностей, інтересів,
орієнтацій. Важливу роль на цій стадії політичної соціалізації відіграють також
дитячі дошкільні установи. Саме вони разом із сім'єю формують у дітей
первинні соціально-політичні ціннісні орієнтації. Саме тут відбувається
усвідомлення дитиною таких понять, як країна, народ, вітчизна. Тут вона
отримує елементарні політичні знання, в тому числі знання про ті чи інші
політичні інститути й ролі. Що стосується різноманітних навчальних закладів,
то вони ведуть цілеспрямовану роботу з політичного розвитку й виховання
особи, розширення її політичних знань і світогляду, виробленню в неї стійких
політичних орієнтацій, інтересів, потреб. Треба відзначити, що на цій стадії
політичної соціалізації особи велике значення одержують засоби масової
інформації, а також міжособистісні зв'язки в межах формальних і
неформальних груп. Саме в цей період політичного становлення й розвитку
людина вирішує для себе питання про сенс життя, своє місце в ньому,
примірює на себе прообрази різних соціально-політичних ролей, робить свій
політичний вибір, який величезною мірою визначається попереднім
вихованням та впливом соціального середовища.
Політична соціалізація особи набуває стійкого і цілісного характеру, як
правило, в період активної трудової та творчої суспільно-політичної діяльності
й виявляється у високій її соціальній зрілості. При цьому людина реалізує всі ті
статусні й функціональні можливості, що були підготовлені на попередніх
стадіях політичної соціалізації. Політично зрілу особистість характеризують
широка інформованість, глибокі політичні знання, відносна стійкість ціннісних
орієнтацій, установок, висока культура політичного мислення.227
Підсумок політичної соціалізації особи – формування її політичної
культури, яку можна визначити як показник, що відбиває якісну своєрідність та
рівень політичної інформованості, компетентності, переконаності та політичної
активності громадян і виражається в діяльності, спрямованій на реалізацію
політичних відносин у рамках існуючої політичної системи. Політична
культура, таким чином, формується багатьма інститутами політичної
соціалізації. Проте ключова роль в її формуванні належить державі, яка
організовує масове навчання громадян політичним знанням і навичкам
управління державою й суспільством, розробляє й удосконалює ідейне ядро
політичної культури всього суспільства.
Політична соціалізація виконує інформаційну, ціннісно-орієнтовану,
установчо-нормативну, діяльнісну функції:
Інформаційна функція. Процес політичної соціалізації не можливий без
інформації, без передавання знань про владу й політику, політичний устрій
держави, форми і способи участі в управлінні суспільством, у вирішенні
політичних питань; без знань і певного досвіду індивіда про його політичне
виправдану поведінку через участь у виборах, референдумах, суспільних
акціях, політичних партіях, громадських організаціях та ін.
Ціннісно-орієнтована функція. У процесі її реалізації людина залучається
до системи історично сформованих у даному суспільстві політичних відносин,
цінностей та орієнтацій, у неї виробляються певний апарат політичного
мислення, власна система ціннісних орієнтацій.
Установчо-нормативна функція. Охоплює процес, спрямований на
вироблення в особи певних настанов на сприйняття і споживання політичної
інформації, певного ставлення до політичних подій і явищ, до дій інших осіб у
сфері політики; на вибір свого стилю, поведінки в політичних відносинах.
До основних чинників, які впливають на результати політичної
соціалізації, належать: характер і тип державного ладу, політичний режим,
політичні інститути, партії, організації, рухи, а також неполітичні фактори: —
сім´я, формальні й неформальні групи, навчальні заклади, виробничі колективи,
культура, засоби масової інформації, національні традиції, їх називають
агентами політичної соціалізації. Визнаючи важливий вплив, що його прямо чи
опосередковано справляє соціальне середовище на процес залучення людини до
політики, слід пам´ятати про роль у цьому процесі людської індивідуальності,
зокрема таких її якостей, як упевненість у собі, компетентність, віра у власні
сили. Іншими словами, важливим є не лише імпульс, який надходить до
конкретного індивіда, а й відповідь цього індивіда — зворотний імпульс. Отже,
процес політичної соціалізації охоплює два діалектичне пов´язані «зустрічні»
процеси. Посиленню ролі особи в політиці служить система соціалізації, яка
здатна створити умови для того, щоб індивід посів належне місце у сфері
політики з урахуванням притаманних йому здібностей і схильностей; здатна
гарантувати основні права і свободи особи; максимізувати шанси і використати
інноваційний потенціал тих людей, які є найздібнішими й водночас свідомо
орієнтованими на служіння суспільству; забезпечити якість публічної
інформації про суспільні проблеми, передумови та обставини політичних 228
рішень, що ухвалюються, а також про соціальні наслідки здійснюваних дій.
Результатом високої якості публічної інформації є ефективний вплив суспільної
думки на рішення й дії, які здійснює влада. Високий рівень політичної
соціалізації індивідів є передумовою високого рівня розвитку суспільних
відносин та їхньої стабільності.
12.3. Основні типи процесу політичної соціалізації
У сучасній політології зв'язки між людиною і політикою найповніше
розкриває поняття «політична соціалізація». Американський соціолог Ф.
Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард, які запровадили у вжиток це
поняття наприкінці XIX ст., тлумачили його як «процес розвитку соціальної
природи людини», «формування особистості під впливом соціального
середовища». Іншими словами, соціалізація – процес залучення індивідів до
соціальних норм і культурних цінностей суспільства. Вказуючи на її
важливість, індійський політолог П. Шаран визначив соціалізацію як «процес
цивілізації суспільства».
На межі 50-60-х років XX ст. за аналогією з цим поняттям було
сформульоване визначення «політичної соціалізації», що його ввели в
політичну науку американські соціологи й політологи. У підручнику для
американських університетів зазначено, що політична соціалізація — це
«процес, завдяки якому індивід засвоює політичну культуру суспільства,
основні політичні поняття, свої права та обов'язки відносно уряду та набуває
уявлень про структуру й механізм політичної системи». Хибою цього
визначення є те, що в ньому особистість виступає пасивним об'єктом виховання
і навчання.
Політична соціалізація — процес засвоєння індивідом упродовж життя
політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.
Оптимальнішим є визначення російського політолога Є. Шестопал, яка
справедливо вважає, що поняття «політична соціалізація» ширше, ніж
політичне виховання або просвіта, бо охоплює не тільки цілеспрямований
вплив на особистість панівної ідеології та політики, не лише стихійний вплив, а
й особисту політичну активність.
Процес політичної соціалізації має на меті:
— прищеплення новим членам суспільства основних елементів
політичної культури і свідомості;
— створення сприятливих умов для накопичення членами суспільства
політичного досвіду, що його потребує політична діяльність і творчість усіх
бажаючих;
— якісне перетворення відповідних елементів політичної культури —
необхідної умови суспільних змін.
Для усвідомлення основи політичної соціалізації слід звернути увагу на
такі моменти:
1. Процес політичної соціалізації триває неперервно впродовж усього
життя індивіда. З накопиченням соціально-політичного досвіду відбувається 229
постійне видозмінювання або закріплення відповідних позицій у діяльності
людини.
2. Політична соціалізація може набувати форми відвертого або
прихованого передавання досвіду. Вона відверта, якщо містить безпосереднє
передавання інформації, почуттів або цінностей. Наприклад, вивчення
суспільних дисциплін. Прихована форма — це передавання неполітичних
настанов, які впливають на політичні відносини, на винесення політичних
рішень, поведінку.
Процес політичної соціалізації має історичний характер, що визначається
специфікою цивілізаційного розвитку, розміщенням соціальних і політичних
сил, особливостями політичної системи, а також своєрідністю сприймання всіх
цих чинників кожним індивідом. Одночасно слід звернути увагу на те, що
політична соціалізація, скерована державними органами і партіями, має певну
класову, політичну, моральну, естетичну та етичну спрямованість, покликана
формувати «політичну людину» з певними громадянськими якостями.
Різні механізми передачі культурних традицій і норм у певних
політичних системах дають змогу вирізнити відповідні типи політичної
соціалізації.
Гармонійний тип політичної соціалізації. Відображає психологічно
нормальну взаємодію людини та інститутів влади, раціональне й шанобливе
ставлення індивіда до правопорядку, держави, усвідомлення ним своїх
громадянських обов'язків.
Гегемоністський тип. Відображає негативне ставлення людини до будь-
яких соціальних і політичних систем, крім «своєї».
Плюралістичний тип. Свідчить про визнання людиною рівноправності з
іншими громадянами, їхніх прав і свобод, про її здатність змінювати свої
політичні пристрасті й переходити на нові позиції, до нових ціннісних
орієнтацій.
Конфліктний тип. Формується на основі міжгрупової боротьби,
протистояння взаємозалежних інтересів і тому вбачає мету політичної участі в
збереженні лояльності до своєї групи та підтримці її в боротьбі з політичними
супротивниками.
Польський вчений Єжи Вятр розрізняє п'ять принципово відмінних за
ставленням до політики типів особистості – активісти, компетентні
спостерігачі, компетентні критики, пасивні громадяни, аполітичні й відчужені.
Активісти. Особи, позиція яких стосовно політики і влади як центральної
категорії політики є активною. Вони не обов'язково схвалюють чи підтримують
існуючу владу в даний момент. Впевнені в тому, що влада є важливою
цінністю, благом, а самі активно прагнуть до неї – для себе і для групи, членами
якої вони є. Тому активісти цікавляться політичними проблемами та
інформовані про них. Ступінь справжньої інформованості може бути різним,
залежно від рис індивіда (скажімо, від рівня його загальної освіти) і рис
системи (приміром, від ступеня ознайомлення суспільства з важливою
політичною інформацією). Однак активісти завжди добре інформовані.230
Компетентні спостерігачі. Тип людей, які цікавляться політикою,
розуміють її значення, але не бажають брати в ній участі. Здебільшого це
спричинено впливом якихось аргументів, що їх вони вважають вагомими
(наприклад, вони можуть стати членами політичного керівництва тоді, коли
їхня вітчизна в небезпеці, але повернутися до інших занять, яким віддають
перевагу, після того, як загроза минула). Такий тип людей часто зустрічається
серед учених, письменників.
Компетентні критики. Відрізняються від спостерігачів тим, що їхнє
ставлення до здійснення влади чи загалом до політики є категорично
негативним; інтерес до політики тісно пов'язаний саме з відразою до політичної
діяльності. Вони інформовані про неї саме завдяки своїй негативній позиції.
Пасивні громадяни. До влади ставляться негативно або нейтрально і не
цікавляться політичними справами, хоча іноді про них добре інформовані, їхня
інформованість може ґрунтуватися на тому, що як громадяни вони вважають
своїм обов'язком бути обізнаними щодо політичного життя. По суті, це
аполітичні громадяни країни, хоч і не відчужені.
Аполітичні й відчужені. Тип людей, які категорично не беруть участі в
політиці, не цікавляться політикою і мало про неї знають. Вони живуть наче за
межами політичної системи.
Отже, політична соціалізація – це процес не тільки надбання, а й втрати
певних політичних якостей. До основних чинників, які впливають на
результати політичної соціалізації, належать: характер і тип державного ладу,
політичний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи, а також
неполітичні фактори: – сім'я, формальні й неформальні групи, навчальні
заклади, виробничі колективи, культура, засоби масової інформації, національні
традиції. Їх називають агентами політичної соціалізації.
Визнаючи важливий вплив, що його прямо чи опосередковано справляє
соціальне середовище на процес залучення людини до політики, слід пам'ятати
про роль у цьому процесі людської індивідуальності, зокрема таких її якостей,
як упевненість у собі, компетентність, віра у власні сили. Іншими словами,
важливим є не лише імпульс, який надходить до конкретного індивіда, а й
відповідь цього індивіда — зворотний імпульс. Отже, процес політичної
соціалізації охоплює два діалектично пов'язані «зустрічні» процеси.
Посиленню ролі особи в політиці служить система соціалізації, яка здатна
створити умови для того, щоб індивід посів належне місце у сфері політики з
урахуванням притаманних йому здібностей і схильностей; гарантувати основні
права і свободи особи; максимізувати шанси і використати інноваційний
потенціал тих людей, які є найздібнішими й водночас свідомо орієнтованими на
служіння суспільству; забезпечити якість публічної інформації про суспільні
проблеми, передумови та обставини політичних рішень, що ухвалюються, а
також про соціальні наслідки здійснюваних дій. Результатом високої якості
публічної інформації є ефективний вплив суспільної думки на рішення й дії, які
здійснює влада. Високий рівень політичної соціалізації індивідів є
передумовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їхньої
стабільності.231
12.4. Політична участь як наслідок політичної соціалізації
Практичним результатом процесу політичної соціалізації особи є участь її
в політичному житті, тобто політична участь. Політична участь – це залучення
членів певної соціально-політичної спільноти до процесу політико-владних
відносин; дії, до яких вдаються пересічні громадяни, намагаючись впливати на
формування органів державної влади, вибір державних посадових осіб та
прийняття ними політичних рішень.
Політична участь громадян є важливим аспектом функціонування
політичних систем, яскравим свідченням її демократичності і легітимності.
Вона може бути більш або менш активною і свідомою. Але в обох випадках
вона означає втручання пересічних громадян у політичне життя, без чого
політична система того чи іншого суспільства не може бути визнана як сучасна.
У сучасній політичній науці існує два основні підходи щодо бажаних
масштабів політичної участі. Прихильники розширення політичної участі
вважають, що це надійний шлях легітимації політичної влади, усунення
насильства у процесі розв'язання політичних проблем та засіб для введення у
певні рамки конкурентної боротьби між різними політичними силами. А на
думку прихильників демократичного елітаризму, надмірне розширення
політичної участі, навпаки, становить загрозу демократичним інститутам. Вони
вважають, що політичну участь треба звести до мінімуму, щоб зберегти
інструменти прийняття рішень у руках тих, хто краще поінформований і може
ефективніше підтримувати демократичні цінності.
Розрізняють політичну участь пряму і опосередковану.
Пряма політична участь передбачає прийняття рішень безпосередньо
всіма громадянами держави або всіма членами відповідної громади. До прямих
форм політичної участі відносять всенародні вибори представницьких органів
різного рівня, основних посадових осіб (президентів, губернаторів, мерів тощо)
та референдуми і плебісцити.
Що стосується виборів, то їхня мета – сформувати шляхом голосування
представницькі органи державної влади, органи місцевого самоврядування усіх
рівнів та обрати перших керівників загальнодержавних та місцевих
адміністративних органів. В Україні у такий спосіб обираються Президент
країни, міські та сільські голови. Керівники обласних (губернатори) та
районних адміністрацій призначаються Президентом України. Таким чином,
вплив населення областей та районів України на керівників обласних та
районних адміністрацій носить дуже опосередкований і тому незначний
характер.
Референдуми – це всенародні голосування з метою виявлення
громадської думки для прийняття остаточного рішення щодо державних
законів та інших питань загальносуспільного значення; одна з найважливіших і
найпоширеніших форм громадянського волевиявлення, що має схожу з
виборами процедуру подання голосів громадянами й подібне до виборів 232
організаційне забезпечення. Завдяки референдумам громадяни беруть
безпосередню участь у законотворчому процесі та управлінні державою.
Референдуми бувають загальнонаціональні і місцеві.
На загальнонаціональні референдуми виносять питання, що стосуються
перш за все державного ладу, прийняття конституції та поправок до неї, зміни
форми державного устрою або форми правління, вступу країни в міжнародні
організації, приєднання до міжнародних угод тощо. Місцеві референдуми
проводяться в окремому регіоні з питань, що мають велике значення для людей,
які проживають в цьому регіоні (наприклад, будівництво автомагістралі,
введення додаткових податків).
Порядок проведення референдумів в Україні регламентується
Конституцією України та Законом України «Про всеукраїнський та місцеві
референдуми». Відповідно до Конституції всеукраїнський референдум
призначається Верховною Радою України або Президентом України. Виключно
всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території
України.
Плебісцити – це опитування населення як одна із форм визначення його
волевиявлення з того чи іншого питання шляхом народного голосування.
Плебісцит – це фактично дорадчий (консультативний) референдум. Але
оскільки наслідки референдумів і плебісцитів, як правило, однакові, то ці
поняття часто ототожнюються.
Попри всю демократичність форм прямої політичної участі громадян у
політиці вони мають і слабкі сторони. Справа в тому, що громадська думка не
завжди компетентна, часто міняється в залежності від політичної позиції
найбільш активних політичних суб'єктів і дуже залежить від засобів масової
інформації, які інколи сходять з державницьких позицій.
Опосередкована участь мас у політиці здійснюється у формі
представництва, яке передбачає зосередження владних функцій в руках
представницьких органів, обраних безпосередньо народом. Вибори дають
народу відчуття причетності до політики, до процесу прийняття рішень. Проте
ця форма політичної участі має суттєві недоліки: вона допускає можливість
викривлення волі мас, оскільки представники можуть керуватися не стільки
волею виборців, скільки власними інтересами, які не завжди збігаються з
інтересами тих, кого вони представляють. Отже, маси можуть втратити
контроль над своїми представниками, і ступінь їхньої політичної участі
знизиться.
Історично склалися дві концепції взаємин між електоратом та його
обранцями. Перша йде від досвіду Великої французької революції і передбачає
жорсткі накази виборців депутатам (так званий імперативний мандат).
Теоретично вона була втілена в організації Рад СРСР, де депутат був
своєрідним передавачем наказів для формування спільної волі. Інакший підхід
був запропонований англійським політичним філософом Едмундом Берком в
його знаменитому виступі перед виборцями у Брістолі 1776 р. Суть його логіки
така. По-перше, політик, якого обирають до парламенту, за своїм
інтелектуальним рівнем і компетентністю стоїть вище, ніж пересічний 233
виборець. А по-друге, неможливо написати накази на всі випадки життя.
Електорат може формулювати накази, які стосуються тільки даного регіону, але
політик у парламенті повинен виходити з інтересів усієї держави. Отже,
представник сам повинен знаходити ту міру поєднання інтересів свого округу
та країни, яку він вважає необхідною у даній конкретній ситуації. А тому
доцільним є вільний депутатський мандат, що надає йому право бути
ініціативним і незалежним політиком.
Політологічні дослідження показують, що більшість виборців погано
орієнтується у політиці й віддає свій голос тому чи іншому кандидатові не
тому, що це відповідає їхмн власним інтересам або що вони більш-менш
глибоко розібралися у позиціях кандидатів і партій, а на підставі емоцій,
групової належності, особливостей політичної соціалізації (впливу родини,
школи, трудового колективу) тощо.
Вчені дійшли висновку, що пересічний виборець не дуже цікавиться
політикою, байдужий до суті політичних проблем, має приблизне уявлення про
політичні механізми, а отже, не може судити компетентно про політичні справи
та проблеми. Поведінку пересічного виборця зумовлюють такі чинники:
структурні фактори (особливості побудови політичної системи,
засоби масової інформації);
політична культура, наявність або відсутність демократичних
традицій;
ситуативні фактори (чисельність і вплив партій, політичних
лідерів, можливість виборчих коаліцій);
кон'юнктурні впливи (міжнародне становище, економічна ситуація,
особливості політичної боротьби).
Багато політично активних громадян, що не задовольняються участю у
виборах та політичних партіях, беруть участь у різноманітних видах
самоорганізації та самоврядування. Швидко розвиваються та набирають
популярності масові демократичні рухи і громадянські ініціативи, виникають
асоціації, квартальні комітети, об'єднання громадян, що ставлять за мету
розв'язання конкретних назрілих проблем. У багатьох країнах значого впливу
набули екологічні партії, партії пенсіонерів, організації споживачів та ін.
Розвиток цих форм політичної активності свідчить про недостатність
традиційних форм політичної участі для реалізації нових соціальних потреб
громадян.
Підсумовуючи сказане, треба відзначити, що результатом процесу
політичної соціалізації є готовність особи до участі в різноманітних формах
політичної діяльності, її залученість до політичного процесу, зайняття позиції
свідомого громадянина. За ступенем залучення до політики можна виділити
декілька рівнів політичної суб'єктності індивіда. Полюсами такої суб'єктності є,
з одного боку, суб'єктність звичайного громадянина, котрий у кращому випадку
старанно виконує свої громадські обов'язки, беручи участь у демократичних
акціях і процедурах, а з іншого – суб'єктність політичного лідера, чий вплив на
політичну систему і суспільне життя загалом може бути вирішальним.234
Отже, первинним учасником політичного процесу є особа. Саме через її
безпосередню діяльність формується і здійснюється політика, підтримується
стабільність політичної системи і вносяться зміни в неї.
Суспільство зацікавлене в залученні особи до політики у відповідних
формах, у формуванні політично розвиненої особистості. Маючи це за мету,
воно використовує для політичної соціалізації особи різні суспільні інститути.
Процес політичної соціалізації включає свідомий вплив держави на
політичні погляди, політичну поведінку громадян та політичну дію тих
соціалізуючих факторів, які суттєво впливають на ставлення людей до політики
й участі в ній.
Політична участь є безпосереднім наслідком політичної соціалізації і дії
певних внутрішніх мотивів зацікавленості людини в політиці. Види політичної
участі особи залежать від політичного режиму, політичних традицій і
політичної культури суспільства й особи.
Найвпливовішою дійовою особою політичної сфери суспільного життя є
особа політичного лідера. Політичний лідер виконує цілу низку важливих
функцій у політичній системі; від його повноважень і практичної політичної
діяльності величезною мірою залежить характер і обличчя політичної системи
відповідної країни.
Механізм політичного лідерства, зокрема, система правил, згідно з якими
відбувається висунення, обрання, переобрання «перших осіб» у структури
влади та здійснення ними своїх повноважень, є одним із критеріїв
демократичності політичного режиму країни.
44.Громадянське суспільство в Україні
Як відомо, громадянське суспільство починається з такого конструктиву як активність та відповідальність. Воно проявляється у вигляді сукупності формальних і неформальних неурядових організацій, рухів, ініціативних груп, органів самоуправління і самоорганізації населення, які можуть впливати на державну владу, примушуючи її враховувати різні, іноді суперечливі, інтереси та шукати шляхи і засоби їх вдоволення, примирення і узгодження. Без зрілого громадянського суспільства є неможливою побудова правової демократичної держави. Оскільки тільки внутрішньо вільні, свідомі, небайдужі та активні громадяни здатні спільно контролювати державу, стримувати її від прагнення до розширення власних повноважень за рахунок наступу на громадянські права і тим самим, сприяти реалізації принципу «держава для людини, а не людина для держави» (1). Однак, як слушно зазначав відомий американський соціолог А.Етціоні, бути активним - це значить нести відповідальність, бути пасивним – значить бути під контролем. «Бути» в цьому контексті означає бути в процесі життя, бути в процесі соціальних коливань та соціальних потоків. Що стосується відповідальності, то соціолог її визначав як відповідальність в соціальній взаємодії, у можливості нести відповідальність за самого себе, у можливості бути творцем (2).
Як ми вже зазначали раніше, поразка на українських виборах незалежних опозиційних політиків та громадських активістів вчергове підтвердила слабкість громадянського суспільства та відсутність критичної маси відповідальних виборців в Україні. Активна громадська позиція і намагання стати новим політичним гравцем закінчилися поразкою для неофітів в політиці, а саме Демократичного Альянсу.
Позитивним трендом, який вселяє надію на перспективи розбудови громадянського суспільства, стали процеси самоорганізації громадян України. За статистичними даними кількість офіційно зареєстрованих об’єднань громадян на рівні громадських організацій із всеукраїнським та міжнародним статусами, а також на місцевому рівні постійно збільшується по країні в цілому і у всіх її регіонах (3).
З іншого боку, дані багатьох досліджень, що були проведені останніми роками, та рейтинги впливових міжнародних організацій вказують на незрілість громадянського суспільства в Україні. Кількісне зростання громадських організацій не збільшило частку залученого до цієї діяльності населення. Також їх впливовість залишилася незначною. За даними інституту соціології НАН України (дослідження 1994-2011 рр.), частка громадян – членів будь-яких громадських або політичних організацій (включаючи релігійні) складає близько 16%. В 2010 році частка населення, що вважала себе членами релігійних організацій і церковних громад складала 4% населення; члени політичних партій, спортивних клубів і об’єднань за фахом - по 3%; студентських товариств і молодіжних організацій – 2%; частка членів інших громадських формувань складала 1% та менше (4). Участь у діяльності політичних партій та громадських організацій досі залишається серед найменш значущих для громадян України цілей та цінностей (менше 3-х балів за 5-бальною шкалою), однак цей показник все ж таки зріс з 2,09 балу 1994 р. до 2,46 бала у 2011 році (5).
Разом з тим, за даними соціологічного дослідження, що було проведено компанією GFK на замовлення Українського Фонду Демократії «Спочатку люди» у 2011 році, 9% населення готові брати участь у вирішенні хоча б однієї з проблем своєї громади в ролі організатора або активіста, ще 39% - в ролі простого учасника. В таких видах роботи, як благоустрій вулиць, охорона природи, збереження зелених зон у містах, покращення екологічної ситуації готові взяти участь від 32% до 37% громадян старше 18 років (6). Тобто чітко прослідковується проблема низького рівня відповідальності та залучення громадян до суспільного життя країни, при їх досить стійкому індивідуальному бажанні долучитися до вирішення конкретних проблем своїх громад.
Окрім відсутності ефективного механізму залучення активних громадян до суспільної взаємодії, в Україні наявна проблема змістового наповнення такого процесу. Експертні майданчики та аналітичні центри могли б стати структурами, що заповнили б цю прогалину. Як зазначав польський політолог А.Смоляр, керівник Фонду ім. Стефана Баторія, аналітичні центри та експертні середовища сприяють формулюванню нових концепцій, відповідей на численні проблеми економічного, суспільного та політичного життя. Таким чином відбувається збагачення банку ідей, які циркулюють у суспільстві, здійснюється вплив на ідеї та дії політичних партій та громадських організацій. На підставі своїх аналітичних доробок експертне співтовариство пропонує вирішення наявних проблем чи вибір стратегії розвитку (7).
Відсутність моделі активізації суспільної взаємодії та впливового експертного середовища, яке могло би вдовольнити потреби людей в об’єктивній інформації, доповнюється кризою системи цінностей. Цінності мають вирішальне значення у процесі суспільної еволюції та розвитку громадянського суспільства. Цінності як ідеали визначають перспективи та можливості діяльності суб’єкта в середовищі. Тим самим вони стають головним чинником у виборі життєвої мети та стратегій її реалізації, програмують зміст і форму діяльності у певній суспільній сфері. Тому будь-яка конкретна реалізація людської взаємодії формується на спільній ціннісній системі. Цінності як і ідеали впливають на перспективи та спрямування діяльності суб’єкта в середовищі. Тим самим вони стають головним чинником у виборі життєвої мети та стратегій її реалізації, програмують зміст і форму діяльності у певній суспільній сфері. Тому будь-яка конкретна реалізація людської взаємодії формується на основі спільної ціннісної системи.
Підсумовуючи зазначимо, що громадянське суспільство почне активно розвиватися тоді, коли суспільно-політичне життя країни у всіх його проявах наповниться ціннісним змістом, матиме в своєму складі інтелектуальні, експертні групи та налагодить комунікації між ініціативними та відповідальними громадянами країни.
Розгорнуту характеристику громадянському суспільству дав відомий німецький філософ Ф.-Г.-В. Гегель. Загальна ідея «громадянського суспільства» полягала в тому, щоб вивільнити приватне життя, сім’ю і бізнес з-під впливу держави. Індивід при цьому мав отримати свободу віросповідання, повсякденного життя, право на вільну реалізацію своїх майнових (приватновласницьких) інтересів та комерційної діяльності і, разом з тим, отримати підтримку з боку закону, тобто – держави. Громадянське суспільство, писав Гегель, «це відмінність, яка постає між сім’єю і державою, якщо навіть його формування відбувається пізніше як формування держави; бо як відмінність воно ставить попереду державу, яку воно як самостійне має мати перед собою, щоб існувати. Створення громадянського суспільства належить, між іншим, до сучасного світу, який тільки й віддає належне всім визначенням ідеї»4.
Пізніше гегелівське визначення було доповнене розуміням «громадянського суспільства» як такого, що здатне поставити державу під свій контроль, або ж як таке, в якому можливості громадян щодо реалізації своїх намірів доповнюються (й гарантуються) здатністю держави забезпечити безпеку суспільства загалом і безпеку кожного громадянина зокрема.
Ще один аспект змісту поняття «громадянське суспільство» розгортається через його розуміння як такого, що контролює не лише державу, але й багатства країни, яке унормовує (робить партнерськими) стосунки між суспільством, державою і економікою. У сучасній літературі ці аспекти розглядаються як взаємодоповнюючі. Наголос при цьому робиться на розподілі сфер дії держави та суспільства. Йдеться про те, що громадянське суспільство охоплює весь спектр суспільних відносин, що не пов’язані з функціонуванням державних інститутів. Воно характеризується як система громадян і людських спільнот, що самоорганізуються, зосереджуючись в царині недержавних відносин5.
Громадянське суспільство розглядається як об’єднання вільних й рівних громадян, що не є ані державою, ані сім’єю. У такій спільноті громадяни мають права й можливості, виходячи із спільних інтересів та потреб, єднатися в економічній, соціально-політичній та інших сферах. При цьому вони обирають на власний розсуд шляхи досягнення своїх цілей. Центральним стає питання про співвідношення «прав держави» і «прав громадян» («суверенна держава» – «суверенний народ»), про формування системи стримування і противаг, пошуку балансу між гілками влади, суспільством і державою. Держава не просто «виганялась» зі сфери приватного життя, економіки і сфери духу, а навпаки, ставилась суспільством «під контроль», який здійснюється під кутом зору безпеки громадян при реалізації ними своїх законних прав і свобод.
Досить часто поняття «громадянське суспільство» порівнюють з поняттям «відкрите суспільство», ідея якого була запропонована відомим німецьким філософом і політологом К. Поппером у книзі, що була видана понад півстоліття тому на Заході й нині вже є класикою6. У перші десятиліття існування цієї ідеї «відкрите суспільство» розуміли як певну історичну фіксацію, що пов’язана з ситуацією «холодної війни». Буцімто на Заході суспільство є відкритим, демократичним, вільним, правовим, а в країнах радянського блоку, відповідно, існує «закрите суспільство» – неправове, недемократичне тощо (з усіма негативними ознаками). Але, зрештою, ця «імперія зла» завершила своє існування. А Поппера тим часом на Заході ледь не забули: він уже пішов в історію, став класиком на кшталт Канта чи Гегеля. Західне суспільство захопили інші ідеї. Залишився один з небагатьох прихильників та проповідників цієї ідеї – мільярдер Джордж Сорос, який витрачає багато енергії й коштів на те, щоб ідея не занепала. При цьому він висловлює досить парадоксальну думку про те, що шлях до відкритого суспільства повинні прокласти саме посттоталітарні країни: Росія, Україна. І це саме тому, що вони найбільше віддалені від ідеалів такого суспільства.
Іншакше кажучи, тут йдеться про відкрите суспільство як певну ідеальну конструкцію, що існує у наших уявлен-нях та має опосередковане відношення до реального життя як певний суспільний ідеал. Цей «ідеальний суспільний тип» (як висловлювався М.Вебер) відрізняється від реального типу суспільства тим, що він існує, з одного боку, – у наших головах, а з іншого, – у просторі історії. У цьому контексті суспільні ідеали мають пряме відношення до реального життя, оскільки вони відображають саме те, що ми прагнемо бачити у своєму житті.
Усвідомлення відкритого суспільства як веберівського ідеального типу передбачає сприйняття суспільства як такого, де панує критичне мислення, суспільний діалог і право; суспільства, що є відкритим передусім щодо свого майбуття. Ідеться не про відкритість кордонів та ринку, а про відкритість саме щодо свого майбуття. Але тут виникає питання про те, як саме треба розуміти організацію життя в умовах відкритого суспільства на відміну від того, що ми знаємо з власного досвіду у Радянському Союзі, чи порівняно з тим, що ми сприймаємо зі ЗМІ чи з літератури про життя у Сполучених Штатах чи Німеччині.
Існують різні погляди щодо відповіді на це питання. К. Поппер сформулював ідею відкритого суспільства, але не розробив концепцію цього суспільства і не пов’язував своє бачення відкритого суспільства з жодною онтологією: тобто з жодним уявленням про те, як саме воно побудовано, яким є механізм внутрішньої організації такого суспільства.
У цьому зв’язку можна запропонувати тлумачення відкритого суспільства як поєднання трьох складових: громадянського суспільства, правової держави та ринкового господарства. На наш погляд, поняття «ринкове господарство» більш адекватно відображає сутність справи, ніж поняття «ринкова економіка», оскільки економіка буває лише ринковою.
Поняття «громадянське суспільство» значною мірою є більш давнім, ніж «відкрите суспільство». І, щоб не плутатись у категоріях, можливо, було більш доцільно говорити про відкритий суспільний устрій на відміну від громадянського суспільства.
«Громадянське суспільство» – це сфера спонтанної самореалізації людей (як у статусі вільних індивідів, так і у вигляді їх добровільних об’єднань у якості громадян), захищена відповідними правовими нормами від будь-яких односторонніх регламентацій їх діяльності з боку держави та її органів. «Самореалізація» у цьому зв’язку трактується нами у дусі сенергетичного «порядку із хаосу» Іллі Пригожина7, тобто не як дистанціювання індивіда і соціальних спільнот від держави, а як конституйоване налагодження надійних і доступних для людей каналів взаємодії між ними.
Термін «громадянське суспільство» характеризує переважно саме суспільство на відміну від держави й господарства, а «відкритий суспільний устрій» охоплює як перше, так і друге й третє, що поєдналися певним чином. Громадянське суспільство й правова держава – це два полюси, які не можуть існувати один без іншого. Але центральним, домінуючим все ж таки є поняття «громадянське суспільство». Усі розмови про правову державу в Україні залишаться лише розмовами доти, доки не сформується громадянське суспільство. Але ми поки що маємо в Україні лише деякі елементи такого суспільства. Щоб іти шляхом розвитку останнього, потрібно мати багатовимірні програми, зорієнтовані на просування українського суспільства у напрямку формування в ньому громадянського суспільства, у напрямку формування відкритого суспільного устрою.
Починаючи з 1991 р., зусилля української держави спрямовані на ринкові реформи. І зрозуміло, чому це так: десятиліттями опановуючи марксистські соціальні концепції, ми навіть і сьогодні майже не уявляємо іншого, ніж «базисно-надбудований» рух суспільства. Тобто, як же інакше може бути, ніж розвинути спочатку економічний базис, над яким згодом буде надбудовуватись чудова конструкція громадянського суспільства і правової держави?
Але окремо взяті ринкові реформи й окремо взяте ринкове господарство зовсім не обов’язково приведуть до громадянського суспільства й правової держави. Є приклади фашистської Німеччини, франкістської Іспанії тощо, де ринкове господарство співіснувало з тоталітарною формою державного устрою. А тому, якщо ми прагнемо мати в Україні демократію, то, мабуть, настав час дещо відкорегувати вектор наших реформ: від ринкових реформ – до демократичних реформ, до формування того самого громадянського суспільства. Останнє ж однаково протистоїть класичним «капіталізму» і «соціалізму», соціальним системам, які дискредитували себе перед історією і загальнолюдськими гуманістичними цінностями. Громадянське суспільство несумісне як з першим, так і з другим. Воно – особливий феномен, продукт ХХ ст. і перспектива «продовження історії» в столітті ХХІ-му.
Мікроструктура громадянського суспільства складається із безлічі недержавних організацій. Будь-яка цивілізована країна має десятки й сотні тисяч таких організацій. Для європейця чи північноамериканця громадянське суспільство – це передусім неполітичні громадські організації, а також муніципальне управління, вільні профспілки й гільдії, творчі спілки, клуби, незалежні ЗМІ, приватна доброчинність, організації соціальної допомоги та взаємопідтримки тощо.
Іноді поняття «громадянське суспільство» тлумачать розширено, включаючи в нього некорпоративне підприємництво; повсякденну (але не електоральну) діяльність політичних партій та рухів; врешті-решт участь людей у культурному, науковому та релігійному житті.
У сучасній Україні теж існують десятки тисяч активно діючих неурядових організацій з сотнями тисяч активістів. Дійсно, у пізньорадянські часи в країні бурхливо зростали типові структури «третього сектора». Деякі з них охоплювали тисячі людей у десятках міст. Що ж до СРСР в цілому, то напередодні перебудови тут активно діяли студентські дружини охорони природи, клуби самодіяльної пісні, гуртки шанувальників туризму і любителів фантастики тощо. Наголосимо, що мова йде не про організації з різнобічною діяльністю, системою самоуправління та певною матеріальною базою.
У «горбачовську добу» всіх їх спіткала схожа доля: від стрімкого зростання чисельності та активності у 1986-1990 рр. – до миттєвого занепаду у 1991-1992 рр. Стало очевидним, що радянська система, придушуючи «третій сектор» поліційними заходами, у той же час мимоволі забезпечувала його безкоштовними ресурсами (передусім – вільним часом громадян, але й значною мірою – приміщеннями, технікою, матеріалами). А головне – разом із деградацією офіційних радянських інститутів дедалі більше людей, передусім енергійних і талановитих, змушені були шукати шляхи самореалізації в інших сферах.
На початку 1990-х рр. спостерігався масовий відхід саме цього контингенту в політику, бізнес, мас-медіа. Кінець радянського способу життя (з гарантованою роботою й зарплатнею) спричинив тотальну кризу «третього сектора». Деякі характерні утворення пізньорадянської доби так і не змогли оклигати після завданого удару – приміром, безповоротно зникли цікаві структури, що об’єднували шанувальників радянської рок-музики: а саме вони дозволяли випускати й розповсюджувати значними тиражами досить професійні альбоми; за їхньої допомоги протягом доби можна було зібрати телефонуванням десятитисячну аудиторію. Деякі з них вижили, пристосувалися до нових умов, але значно втратили у чисельності та у затребуваності зовнішнім світом.
У той час представники подібних угруповань часто доходили висновку, що треба повертатися до «кухні», чи до «лісу» – у царину «тіньової культури». Насправді ж острівками спасіння, а часом і зростання, для ентузіастів «радянського третього сектора» стали цілком професійні структури з надійним (найчастіше – зарубіжним) джерелом фінансування.
Найбільш наочним цей процес був у «зеленому» русі: саме у першій половині 1990-х рр., коли активність дружин з охорони природи радянського типу була мінімальною, у країні з’явилися представники міжнародних природоохоронних організацій. Почалося все з окремих грантів, а з часом запрацювали систематичні програми, у Києві відкрились представництва різних міжнародних та всесвітніх природоохоронних організацій. До роботи у цих структурах поступово залучалися експерти та виконавці, сворювалась мережа отримувачів допомоги, волонтерів, інформаторів, дружніх журналістів та слухачі відповідних семінарів і навчальних курсів.
Але не всі отримували від таких офісів матеріальні блага, – багато хто, навпаки, сам допомагав їм грошима чи працею. Офіс відіграє роль не стільки годувальниці (хоча й починається звичайно саме з цього), скільки вогника, до якого збираються потенційні активісти, що заблукали в соціальних джунглях. Якоїсь миті кількість переходить у якість: зараз деякі представництва реорганізуються у повноцінні національні організації – з індивідуальним членством, власним колом спонсорів. Звичайно, про фінансову самостійність поки не йдеться. Міжнародні структури каталізують виникнення та розвиток подібних організацій, що згодом набувають ха-рактеру національних та професійних.
Показовим тут є приклад народження та розвитку в Україні кількох гендерних проектів, які згодом перетворилися на програми, а нині – це вже національні професійні організації (приміром, у другій половині 90-х років: проект «Сприяння гендерній рівності» у Києві, який стимулював виникнення кількох програм з діючими по всій країні семінарами; іншій приклад – існуюче нині національне професійне Гендерне бюро з досить великим штатом працюючих).
В інших секторах українського суспільства, які є не дуже привабливими для грантодавців та іноземних фондів, еволюція мала свої особливості. Значна кількість організацій зросла природнім чином із звичайної взаємодопомоги громадян. Однак цікавим є сам феномен постання громадянського суспільства саме з тих структур, які повинні були б стати результатом його розвитку.
Колись ще К. Маркс уявляв процес формування громадянського суспільства через створення політичної організації суспільства у формі сильної держави диктатури пролетаріату, яка, зміцнюючись та перетворюючись на всенародну державу, передає свої владні функції суспільству і врешті-решт відмирає, а на її місці з’являється громадянське суспільство. Аналогічної думки дотримувався й В. І. Ленін («Держава і революція»). Однак, реальна дійсність довела утопічність цієї концепції. Сильна, потужна держава у формі диктатури класу, а точніше – диктатура партії у часи Леніна, особиста диктатура за Й. Сталіна, диктатура госппартноменклатури за часів Брежнєва владою ні з ким ділитися не збиралася. А на останньому етапі своєї трансформації госппартноменклатура, відкинувши вже будь-яку соціальну ідею та залишивши лише фразеологію, переймалася більш прозаїчним питанням: як на хвилі громадянського обурення 1980-х – початку 1990-х років перебудувати систему таким чином, щоб зберегти владу та власність.
Інша концепція, сформульована опонентом Маркса М. Бакуніним, передбачала повну руйнацію держави (заперечення держави) й створення на її уламках громадянського суспільства як нової та єдиної політичної організації суспільства. Зміст громадянського суспільства Бакунін вбачав у єдності самокерованих й самофінансованих територіальних, виробничих, професійних, суспільних, культурних, творчих, національних, конфесійних тощо об’єднань, що утворюють асамблею самокерованих інституцій як головуючого органу.
Ідея Бакуніна мала в історії своє втілення в образі Паризької Комуни 1871 року. Бакуністи, прудоністи й бланкісти, що мали більшість у керівництві Паризької Комуни, намагалися сформувати громадянське суспільство, а не будувати державу у загальновизнаному сенсі (замість армії – цивільні військові угруповання; відмовились від націоналізації; не переслідували співробітників правоохоронних органів; підтримали дрібних виробників і т. п.). І саме за це – за відмову створювати органи державної влади, інститути насильства (самозахисту) – дорікав Ленін комунарам, однак при цьому високо поціновуючи їхні дії та набутий ними досвід.
Звичайно, Комуна як форма втілен-ня громадянського суспільства не мала перспективи. Це була утопія, за фанатичну відданість якій комунари заплатили високу ціну, віддавши своє життя.
Для сучасного українського суспільства вкрай необхідним є адекватне врахування уроків минулого – своїх і чужих.
А досвід минулого свідчить, що будувати громадянське суспільство без участі держави, а тим більш у конфронтації з нею, є справою безперспективною. Держава має виступити «співтворцем» громадянського суспільства, бути в ньому інституцією-партнером, рівноправним учасником діалогу (дискурсу) щодо проблем і суперечностей, шляхів та засобів, ресурсів і перспектив, першочергових і стратегічних напрямів суспільного розвитку. В ході цього дискурсу роль (участь) держави у формуванні громадянського суспільства змінюватиметься. Тенденції цих змін заслуговують окремого розгляду.
Надзвичайно важливим є розуміння складності та суперечливості процесу побудови громадянського суспільства. У цьому контексті можна виділити такі головні позиції:
по-перше: неможливість і навіть небезпечність формування громадянського суспільства «згори» за бажанням або за планом представників влади. Суспільство може дійсно стати громадянським, якщо воно набуде самостійності, матиме свій власний ґрунт та буде пройняте духом свободи. У нас в Україні процес формування громадянського суспільства лише розпочинається;
по-друге: перед владою стоїть завдання – формувати державу як максимально сприятливий інститут для розвитку громадянського суспільства. І тут без дійсно партнерських стосунків між державою та суспільством не може сформуватись ані потужна держава, ані успішне, багате суспільство, тут потрібний діалог рівних. Але це партнерство передбачає жорстке «опонування владі» з боку громадянських інституцій. Для України та її громадян настав час дійсно великих змін та можливостей і таке співробітництво – між владою та суспільством – може стати вельми продуктивним, воно потрібне нашій державі;
по-третє: наша сучасність, насичена динамічними подіями, потребує відповідальних дій та вдалих рішень, а також – залучення нових людей, ініціатив, кадрів та нових технологій. І тому для нашої країни вкрай необхідною є інтелектуальна мобілізація, потрібні ефективні моделі співробітництва державних і громадянських інституцій.
Отже, можна зазначити, що громадянське суспільство в Україні знаходиться в стадії активного становлення. Іде процес його формування, утворення окремих елементів, налагодження взаємодії між ними. І цей процес буде тривалим і нелегким. А швидкість, повнота й глибина цього процесу залежать від цілого ряду чинників. Передусім йдеться про позицію держави, готовність влади поділитися своїми повноваженнями з суспільством, із тими елементами громадянського суспільства, які щойно з’являються. І це не так просто.
В Україні вже сформувались певні сили, що зацікавлені у діалозі із суспільством та усвідомлюють необхідність створення потужної держави за умов розвитку сильних демократичних інституцій суспільства. Але дуже впливовими в державі є й інші сили. Ці сили представлені, передусім, чиновницьким апаратом, значна частина якого перетворила свої службові крісла на комерційний товар і досить швидко корумпується. Ці сили ніколи не погодяться на встановлення суспільного контролю над їхньою діяльністю. Вони були, є і залишаться найбільш послідовними супротивниками формування громадянського суспільства. Саме корумповане чиновництво несе у собі небезпеку як для розвитку демократичного суспільства, так і для формування сильної держави.
Формування «нової номенклатури» – компетентної, толерантної, демокра-тичної, здатної до діалогу й відкритої полеміки з опонентними (опозиційними) точками зору – є чи не найважливішим завданням сучасної української влади, важливою складовою становлення в Україні повноцінного громадянського суспільства.