Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лекція 6. Особливості економічних стратегій країн, що розвиваються
План
Впровадження стратегій економічного розвитку країнами, що розвиваються, здійснюється
у складних умовах. Значна їх частина знаходиться на аграрній стадії економічного розвитку; показник ВВП значно відстає від аналогічного показника розвинутих країн світу; у структурі промисловості переважають видобувні галузі, а новітні галузі або відсутні взагалі, або недостатньо розвинуті; їх економіка знаходиться під сильним тиском ТНК і залежить від ринків розвинутих країн.
Одними з головних факторів, що сприяли економічному зростанню певної групи країн (особливо Східної та Південно-Східної Азії) є дешева робоча сила та сировина.
Важливою рисою економічних політик цих країн було створення сприятливого інвестиційного клімату з метою залучення іноземних інвестицій. Це сприяло інтенсивному притоку інвестицій, які були ефективно використані для розвитку економіки.
У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі реформування економіки була широко застосована модель «етатизму» - широкому втручанні держави в економічні процеси, створення потужного державного сектора.
На сучасному етапі економічного розвитку більшість країн цієї групи перейшли до неоліберальної політики. Ця модель була розроблена Економічною комісією ООН спеціально для країн Лат. Америки та Карибського басейну (ЕКЛАК) і мала назву «периферійної економіки» і передбачала структурні перетворення щодо формування імпортозамінної індустріалізації. Головну роль у реалізації моделі повинна була відіграти держава, але методами макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала змогу у Лат. Америці підтримувати достатньо високі темпи економічного зростання.
Серед країн, що розвиваються, можна виділити так звані нові індустріальні країни (НІК) та найменш розвинуті країни.
Поняття нових індустріальних країн виникло у 1980-ті роки і пов’язувалося із чотирма драконами Південно-Східної Азії: Гонконгом, Республікою Кореєю, Сінгапуром і Тайванем. Пізніше до них додалися Індонезія, Філіппіни, Малайзія, Таїланд, Індія; а у Лат Америці – Бразилія, Мексика, Аргентина та Чілі. В цілому на НІК припадає 30% населення світу та 18% світового ВВП.
Головну роль у становленні нових індустріальних країн відіграла держава. Вона здійснювала дирижістську політику: жорстка економія валютних коштів, протекціонізм (обмеження імпорту і стимулювання експорту). Створювалися найсприятливіші умови для прямих зарубіжних інвестицій, залучення нових технологій. Завдяки продуманій політиці пільгового оподаткування держава зменшувала розвиток одних галузей і сприяла розвитку інших. Важливим важелем державної політики було валютне регулювання. Гальмувалося підвищення курсу національних валют.
Сьогодні країни НІК продовжують модернізацію і перехід на нові технології, наукомістке виробництво і послуги. Розвиваються туризм, фінансова діяльність, інформаційні технології.
Республіка Індія – друга за чисельністю населення країна світу, сьома за територією, за розмірами ВВП займає 4-е місце у світі (після США, Китаю та Японії).
В Індії темпи економічного розвитку одні з найвищих серед країн НІК. Це стало наслідком ефективної політики уряду.
Розвиток індійської економіки розпочався у складних умовах постколоніальної країни (Індія стала незалежною у 1947 р.).Із початку набуття незалежності уряд Індії мав справу із розбалансованою та децентралізованою економікою. Президент Індії Джавахарлал Неру проклав курс, названий його ім’ям, який передбачав суттєве підвищення ролі держави в економічній сфері. В основі економічної стратегії «курсу Неру» було спирання на внутрішні сили країни.
З перших років незалежності Неру зміцнював державний сектор в економіці.
Перші 30 років незалежності були орієнтовані на становлення базових галузей економіки (вугільна промисловість, електроенергетика, чорна і кольорова металургія, транспортне і с/г машинобудування. Розвивалося і сільське господарство. Індія перетворилася на індустріально-аграрну державу. Розвивалося банківська система.
На перших етапах економічного реформування до кінця 1980-х років держава проводила політику протекціонізму, що створювало умови для виживання малих підприємств, орієнтованих на бідніші верстви населення. В основному це текстильне, взуттєве, шкіряне, скляне й будівельне виробництво, де мале підприємництво складає 70 – 80%. Держава уклала перелік товарів, які заборонено виробляти великим підприємствам (800 найменувань товарів, що можуть закуповуватись у дрібних підприємців за фіксованими цінами). Це фактично гарантує збут продукції.
На селі здійснювалася політика «сільської індустріалізації» - створювалися підприємства з переробки с/г продукції. Це дало змогу збільшити зайнятість с/г населення і більш ефективно використати місцеві ресурси.
Але у 1990 – 1994 рр. Індію спіткали економічні труднощі: фінансова криза (інфляція підскочила до 17%, зріс дефіцит платіжного баланса, внутрішній і зовнішній борг, приріст промислової продукції не досягав навіть 1%, скоротився експорт).
За таких умов була потрібна нова стратегія економічного розвитку. Основою нової стратегії стало обмеження державного регулювання, лібералізація економічної політики.
Першочерговим завданням стало досягнення макрофінансової стабілізації. Реформи охопили всі галузі економіки. Політика лібералізації економіки призвела до певних поступок індійському та іноземному капіталу, активізувалася діяльність спільних підприємств. Але економіка Індії ще не може вважатися повністю відкритою.
Реформи дали позитивний наслідок. Темпи зростання ВВП у 1990 – 1994 рр. становили 3,8%, а у 1995 – 2000 рр. – 6,5%, у 2001 – 2003 рр. – 5,9%.
Економіка індії орієнтована, насамперед, на внутрішній ринок (94 – 96% усього приросту виробництва країни обумовлено внутрішнім попитом і менше 4 – 6% – розширенням експорту. Таким чином, величезний внутрішній ринок Індії поглинає більшу частину продукції, що виробляється. Але, з іншого боку, спирання на внутрішній ринок захищає Індію від зовнішніх катаклізмів, економічних криз.
Повільні темпи розвитку зовнішньої торгівлі Індії пояснюються також недостатньою конкурентоспроможністю індійських товарів. Але Індія відшукує свою нішу на світових ринках. Основні надії пов’язані з експортом програмного забезпечення. Вважається, що Індія має найбільший, після США, резерв фахівців з інформаційних технологій.
Економічні реформи сприяли притоку іноземних інвестицій в Індію. Але більшість технологічних досягнень має в Індії експорту спрямованість.
Отже, перед урядом Індії постає завдання сформувати нову стратегію економічного розвитку, як прискорить економічний розвиток країни та сприятиме підвищенню добробуту її населення.