У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ ПОЛІТОЛОГІЯ ДЛЯ СТУДЕНТІВ УСІХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ ДЕННОЇ ТА ЗАОЧНОЇ ФОРМ НАВЧА

Работа добавлена на сайт samzan.net: 2016-03-30

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 1.3.2025

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ХІМІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З КУРСУ «ПОЛІТОЛОГІЯ»

ДЛЯ СТУДЕНТІВ УСІХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ

ДЕННОЇ ТА ЗАОЧНОЇ ФОРМ НАВЧАННЯ

(МОДУЛЬ 2)

Дніпропетровськ УДХТУ 2009


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ХІМІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З КУРСУ «ПОЛІТОЛОГІЯ» ДЛЯ СТУДЕНТІВ УСІХ

СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ ДЕННОЇ ТА ЗАОЧНОЇ ФОРМ НАВЧАННЯ

(МОДУЛЬ 2)

Затверджено на засіданні кафедри

соціології праці та управління.

Протокол № 5 від 20.03.2009.

Дніпропетровськ УДХТУ 2009


Конспект лекцій з курсу «Політологія» (Модуль 2) для студентів всіх спеціальностей денної і заочної форм навчання / Уклад.: А.О. Перфільєва, – Дніпропетровськ: УГХТУ, 2009 р. – 23 с.

Укладач: А.О Перфільєва, канд. політол. наук

Відповідальний за випуск: Л.Г.Московських, канд. філос. наук

Наукове видання

Конспект лекцій

з курсу «Політологія»

(модуль 2)

для студентів усіх спеціальностей

денної і заочної форм навчання|вчення|

Укладач|складачі|: ПЕРФІЛЬЄВА Анастасія Олександрівна

Редактор Л.М. Тонкошкур

Коректор Л.Я. Гоцуцова

Підписано до друку|  Формат 60х84 1/16. Папір ксерокс. Друк різограф|. Умовн.-друк. арк. 2,06. Облік.-вид. арк. 2,14. Тираж 300 прим. Заст. №    . Свідоцтво ДК № 303 від| 27.12.2000.

УДХТУ, 49005, м. Дніпропетровськ, просп|. Гагаріна, 8.

Видавничо-поліграфічній комплекс Інком центру


ЗМІСТ

ТЕМА 6. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ

6.1. Поняття, структура і функції політичної системи

6.2. Типологія політичної системи

6.3. Суть і типологія політичного режиму

ТЕМА 7. Держава як політичний інститут

7.1. Суть, ознаки і теорії походження держави

7.2. Функції держави

7.3. Форми держави (форма правління і територіально-політичного устрою)

7.4. Поняття правової, соціальної держави

ТЕМА 8 Політичні партії і партійні системи

8.1. Поняття, походження і функції політичних партій

8.2. Типологія політичних партій

8.3. Партійна система: поняття, види

8.4. Партійна система сучасної України: становлення, особливості


ТЕМА 6. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ

6.1. Поняття, структура і функції політичної системи

Поняття «політична система» – одне з основних понять політології, яке дозволяє отримати знання про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі. Поняття «система» було запозичене з електроніки і кібернетики як універсальна категорія наукового аналізу. Аналіз політичної системи виключно важливий для розуміння політичного життя будь-якого суспільства, а особливо для передбачення напрямів і перспектив його розвитку. Політичну систему суспільства досліджували впродовж багатьох століть, але глибоке обґрунтування і широке розповсюдження це поняття отримало лише в середині ХХ століття. Пов'язаний цей прорив був з ім'ям американського теоретика Девіда Істона, який застосував метод системного аналізу і створив першу теоретичну модель політичної системи. Подальший розвиток теорії політичної системи пов'язаний з іменами Г.Алмонда, К.Дойча, Г.Спіро.

Опис політичного життя з системних позицій означає, що кожне суспільство розглядається як сукупність підсистем або сфер і політична система є однією з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими підсистемами – економічною, етнічною, правовою, соціальною, культурною, ідеологічною і обіймає|позичає,посідає| в цій структурі центральне положення|становище|, внаслідок|внаслідок| провідної організаційної та регулятивно-контрольної ролі самої політики. Політична підсистема покликана створювати сприятливі умови для ефективної діяльності всіх складових суспільної|громадської| системи, для повної|цілковитої| реалізації інтересів усіх членів суспільства|товариства|. Політична система суспільства|товариства| – це цілісна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства|товариства|, підпорядкованих кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям і настановам політичного режиму конкретного суспільства|товариства|. Політична система включає організацію політичної влади, відносини між суспільством|товариством| і державою, характеризує протікання політичних процесів,  інституціалізацію| влади, стан|достаток| політичної діяльності, рівень політичної творчості в суспільстві|товаристві|, характер|вдачу| політичної участі, і можливості|спроможності| неінституційних політичних відносин. Політична система виникає разом з розділенням|поділом| суспільства|товариства| на класи і появою держави. В процесі еволюції державно-організованого суспільства|товариства| вона все більш ускладнювалася і розгалужувалася. Структура політичної системи, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний характер|вдача|, вони обумовлені рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства|товариства| і іншими чинниками|факторами|. Межі політичної системи визначаються межами|кордонами|, в рамках|у рамках| яких політичні рішення даної системи є обов'язковими і реально виконуються.

Аналіз політичної системи дає можливість|спроможність| вивчити її структуру, внутрішню організацію окремих складових. Структура політичної системи – це сукупність владних інститутів, які пов'язані між собою і створюють стійку цілісність. Основний об'єднуючий компонент системи – політична влада, яка зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Політична система існує нерозривно з|із| державою, оскільки|тому що| держава є|з'являється,являється| основним елементом політичної системи. Виникнення політичної системи практично пов'язане з виникненням держави взагалі, оскільки з її виникненням починається|розпочинає,зачинає| і виникнення різних недержавних утворень.

структурні компоненти політичної системи:

  •  Інституційна підсистема – включає державу, політичні партії, суспільно-політичні рухи, групи інтересів,  тобто все те, що визначають як політичну організацію суспільства|товариства|;
  •  Нормативна (регулятивна) підсистема – включає правову систему, засновану на Конституції, законах, статути|устави| політичних організації і моральні традиції, етику політичного життя;
  •  Комунікативна підсистема, яка включає принципи і форми взаємодії між різними інститутами, компонентами усередині|всередині| політичної системи і між політичними системами різних країн;
  •  Функціональна підсистема, що включає форми і напрями|направлення| політичній діяльності, засоби і методи здійснення влади, тобто сукупність основних характеристик політичного режиму;
  •  Культурна підсистема – сукупність суб'єктивних чинників, які впливають на участь громадян у політичному житті, такі як політична свідомість, політична психологія, менталітет, національний характер|вдача|, політична культура.

У сучасних демократичних країнах політичні системи прагнуть до збереження|зберігання| рівноваги в суспільстві|товаристві|. І цією метою здійснюють в міру необхідності, переміщення елементів в системі за їх пріоритетністю, у кожній конкретній ситуації. Ефективність функціонування політичної системи залежить від повноти реалізації її функцій. В умовах кризи або війни функції політичної системи, як правило, реалізуються не повністю|цілком|. Теоретично будь-яка система по відношенню до суспільства|товариства|, тобто середовищу|середі| свого існування виконує наступні|слідуючі| функції:

  •  визначення цілей і завдань|задач| суспільства|товариства|, програми його діяльності;
  •  мобілізація ресурсів на досягнення поставлених цілей;
  •  інтеграція всіх елементів суспільства|товариства| за допомогою пропаганди загальних|спільних| цілей і цінностей, використання влади і т.д.;
  •  обов'язковий для всіх розподіл дефіцитних цінностей.

Окремі автори до переліку функцій політичної системи додають|добавляють| наступні|слідуючі| позиції:

  •  політична соціалізація – ознайомлення і залучення особи|особистості| до політичної діяльності суспільства|товариства|;
  •  стабілізація – забезпечення стабільності і стійкості розвитку суспільної|громадської| системи взагалі;
  •  артикуляція інтересів, тобто пред'явлення вимог до осіб|облич,лиць|, які виробляють політику;
  •  агрегація інтересів – узагальнення і впорядкування інтересів і потреб різних соціальних верств населення.

6.2. Типологія політичної системи

Кожна політична система має свої ознаки і характеристики, форму і тип|типа|. Для з'ясування відмінностей|відзнак| і схожості політичних систем, відстежування процесу їх формування, функціонування політична наука класифікує політичні системи. Всі існуючи|наявний| типології є|з'являються,являються| умовними, оскільки «чистого» типу|типа| політичної системи не існує. Всі політичні системи є|з'являються,являються| результатом свідомих зусиль людей, які живуть у визначеному місці в певний час, крім того, політична система своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами. Спроби класифікувати політичну систему відносяться ще до часів Античності. Платон запропонував розмежовувати демократію, монархію і аристократію. Аристотель використовував своєрідну «полюсну» класифікацію співвідношень: монархія – тиранія, аристократія – олігархія, політия| – демократія. Пізніше, коли політична система структурно більш ускладнилася марксисти, спираючись|обпиратися| на класові пріоритети, запропонували типологію, зорієнтовану на соціально-економічні структури суспільства|товариства|: рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична політична система. У сучасній західній політичній науці популярною залишається типологія, критерієм якої є характер|вдачі| взаємодії систем із|із| зовнішнім середовищем|середою|, тобто існують відкриті|відчиняти| і закриті|зачиняти| політичні системи. Закриті|зачиняти| системи зводять до мінімуму|мінімум-ареалу| спілкування із зовнішнім середовищем, вони несприйнятливі до цінностей інших систем, самодостатні, оскільки орієнтуються на використання виключно внутрішніх власних ресурсів. Відкриті системи активно взаємодіють з іншими системами, обмінюються ресурсами, сприйнятливі до цінностей інших систем, динамічні та високо адаптивні в швидкозмінних умовах сучасного миру. Загальновизнаною типологією політичних систем є типологія американського політолога Г.Алмонда, в основі якої такий критерій як відображені у формі організації власті, особливості політичної культури конкретного суспільства. Відповідно до такого підходу виділяють чотири основні типи політичних систем: англо-американська, континентально-європейська, доіндустріальна або частково індустріальна, тоталітарна. Англо-американська політична система відрізняється високим ступенем розділення політичних ролей між учасниками політичних відносин, однорідною політичною культурою, в основі якої прагматизм і раціоналізм, основною цінністю, яка впорядковує і структурує таку систему, є індивідуалізм, безпека, добробут і свобода особистості. Континентально-європейська політична система характеризується неоднорідною політичною культурою і, як наслідок, розподілом політичних ролей не в масштабах суспільства, а всередині класів, партій, груп, політична субкультура в такій системі взаємодіє з модернізованими соціальними і політичними інститутами, саме це і лежить в основі структуризації зазначеної системи. Доіндустріальні або частково індустріальні політичні системи відрізняються відсутністю чіткого розділення владних повноважень. Інтеграція суспільста в такій системі досягається насильницькими заходами, розподіл політичних ролей мінімальний, влада зосереджена в руках вузького кола осіб, політична культура може бути визначена як змішана, еклектична, фактично це сукупність політичних субкультур заснованих на різних цінностях, компроміс між якими малоймовірний. Тоталітарні політичні системи засновані на визнанні пріоритету класових, національних або релігійних цінностей. Вони характеризуються максимальною концентрацією влади в руках правлячої партії або групи осіб. Влада постійно контролює всі прояви суспільного та індивідуального життя, приділяючи значну увагу ідеології як ціннісному регулятору відносин. Однією з достатньо простих і поширених класифікацій політичної системи залишається типологія, в основі якої лежить тип політичного режиму функціонування політичної системи. Відповідно до цього підходу виділяють демократичні, авторитарні та тоталітарні політичні системи.

6.3. Суть і типологія політичного режиму

Поняття політичний режим описує функціонування політичної системи, її динаміку. Під політичним режимом розуміють спосіб функціонування політичної системи, методи управління суспільством, ступінь політичної свободи і відкритості країни. На політичний режим чинить вплив політичні традиції, норми, політична культура і всі компоненти політичної системи. Характеризуючи політичну систему, розглядаючи|розглядувати| її структурні компоненти, ми маємо справу|річ| з|із| достатньо|досить| стійкою конструкцією, тоді як режим це динамічніше поняття, він може коливатися|вагатися| в ту або іншу сторону в межах тих, що допускаються конституцією і нормами законів. Характер і особливості політичного режиму визначаються відповідно до відповідей на питання: хто править? Яка розстановка сил у суспільстві? Які взаємини керівників і підлкглих? Політичний режим – це впорядкована взаємодія структур політичної системи і сукупність методів досягнення політичний цілей і здійснення влади. Політичний режим розкриває динамічний, функціональний характер політичної системи. Тобто поняття політичний режим відображає особливості і характер взаємин влади і суспільства (народу), влади і особи (громадянина). Поняття політичний режим охоплює порядок формування представницьких органів, положення і умови діяльності політичних партій, правовий статус особи, її права і обов'язки порядок функціонування правоохоронних органів, співвідношення і регламентацію забороненого і дозволеного в політичній системі. Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил в суспільстві, особи загальнонаціонального лідера, особливостей правлячої еліти, політичної культури населення, історичних і соціокультурних традицій.

Класифікувати політичні режими почали ще на початку ХХ століття, але до 60-х років ХХ століття найчастіше використовували класифікацію Макса Вебера, який запропонував розділяти всі політичні режими на демократичних і недемократичні. Сьогодні найпоширенішою є троїста класифікація політичних режимів, розроблена на основі Веберівського підходу, відповідно до неї, всі політичні режими можна розділити на авторитарні, тоталітарні і демократичні. Авторитарні і тоталітарні при цьому об'єднуються в підгрупу недемократичних режимів.

В основі демократичного політичного режиму лежить таке поняття як демократія. Сам цей термін давньогрецького походження, буквальний переклад означає – народовладдя. Демократія – це форма устрою, заснована на рівноправній участі членів суспільства в управлінні і ухваленні рішень. Демократичний політичний режим характеризується високим ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням її прав, це дозволяє людині чинити вплив на державне управління суспільством. Політична еліта при демократії спирається на широку соціальну базу. Демократичний політичний режим – це ідеал суспільного устрою і відповідний цьому ідеалу світогляд. Серед визначальних ознак демократії слід виділити:

  •  суверенітет народу, тобто народ – офіційне джерело влади, йому належить верховна, конституційна влада в державі, він обирає своїх представників і може змінювати їх;
  •  періодична виборність основних органів держави. Демократичною може вважатися лише та держава, в якій обираються особи, що здійснюють верховну владу, причому обираються на певний, обмежений термін, при дотриманні принципів демократичного виборчого права.
  •  рівність прав громадян на участь в управлінні державою. Мінімально гарантовано рівність виборчих прав і наявність загальних демократичних (ліберальних) прав і свобод, таких як свобода створення політичних об'єднань для вираження своєї волі, свобода думки, право на інформацію і на участь у конкурентній боротьбі за обрання на керівні посади в державі.
  •  ухвалення рішень за більшістю і підпорядкування меншості більшості при їх реалізації. Демократія – це правління більшості і захист прав меншості. Думка більшості висловлена на виборах демократичним шляхом це лише необхідна умова демократії, проте недостатня, оскільки демократія характеризується обов'язковим контролем суспільства над владою.

В основі концепції тоталітарного політичного режиму лежить поняття тоталітаризм. Цей термін утворений від латинського «total» буквальний переклад його означає повний, всеосяжний. Тоталітаризм – це політичний режим, при якому громадянин є об'єктом повного контролю і управління. Громадянин характеризується фактичним безправ'ям при можливому формальному законодавчому збереженні прав. Тоталітарні політичні режими бувають правого (фашизм) і лівого (комунізм) напрямку. Між ними існують певні відмінності, хоча зберігаються базові сутнісні характерні ознаки тоталітаризму як такого. Серед них слід виділити наступні:

  •  жорстка однопартійна система, що не допускає ніяких інших політичних рухів. Існуюча партійна структура вбирає в себе безліч організацій – від дитячих до профспілкових. В процесі її функціонування відбувається зрощення державного і партійного апарату.
  •  надзвичайна роль ідеології, головне завдання якої – виправдання необхідності існування даного режиму. Для чого проводяться численні пропагандистські кампанії, які обслуговують повністю підконтрольні державі ЗМІ. Держава прагне жорстко контролювати всю інформацію, яка циркулює в соціумі, не допускаючи ніякої альтернативи.
  •  масовий державно-організований терор, в основі якого насильство. Влада пригнічує будь-які форми опозиції, застосовуючи фізичне знищення. Переслідується будь-який прояв інакомислення серед населення.
  •  жорстко регламентована економіка із структурою замкнутою на державу, яка передбачає сувору централізацію.
  •  придушення інститутів громадянського суспільства і всього комплексу соціальних відносин, які незалежні від держави, – сім'я, церква, творчі, національні спілки.
  •  абсолютна концентрація влади у однієї особи або державного органу. Фактичне з'єднання гілок державної влади, навіть при формальній наявності розділення влади, функціонально гілки нероздільні, оскільки вся повнота влади концентрується в одному центрі ухвалення політичних рішень.

Для тоталітаризму характерне повне підпорядкування суспільства і особи владі, всеосяжний контроль за громадянами з боку держави.

Авторитаризм найбільш поширений в історії тип політичного режиму. Авторитаризм – політичний режим, при якому влада правлячої групи реально не обмежується правом або органом вибраним народом. До сутнісних характеристик вказаного режиму відносять:

  •  непідконтрольність влади громадянам. Хоча управління здійснюється за допомогою законів, вони приймаються на розсуд обмеженого числа осіб або трактуються відповідно до уявлень цього обмеженого кола.
  •  монополізація влади і політики, недопущення політичної опозиції і реальной конкуренції. При авторитаризмі можливе існування обмеженого числа партій і інших організацій, але за умови їх підконтрольності владі.
  •  невтручання або обмежене втручання у позаполітичні сфери. При авторитаризмі існують автономні, нерегульовані державою сфери, тобто зберігаються деякі елементи громадянського суспільства.
  •  авторитаризм може не удаватися до масових репресій, але володіє достатньою силою і у разі потреби на свій розсуд використовує її, щоб примусити громадян до покори.
  •  рекрутування політичної еліти здійснюється шляхом кооптації, тобто призначення зверху, а не на конкурентній виборній основі.

При авторитаризмі заборонені лише певні форми діяльності, в іншому громадяни, зазвичай, вільні. Авторитаризм сумісний з повагою до всіх прав людини, окрім політичних, але громадяни не мають інституційних гарантій своєї автономії і безпеки. Таким чином авторитарний режим дещо м'якший, ніж тоталітарний. Він не прагне до фізичного придушення опозиції, не володіє настільки широко розвиненою ідеологією, не заперечує всіх демократичних прав і свобод, а обмежує лише деякі з них, він відрізняється від тоталітарнрго збереженням автономії особи і суспільства в позаполітичних сферах, при наявності необмеженої влади однієї особи або групи осіб у політичній сфері.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

  1.  Що є об'єднуючим, інтегруючим компонентом політичної системи?
  2.  Від чого залежить ефективність функціонування політичної системи? Перелічте її основні функції.
  3.  Охарактеризуйте типи політичних систем, які виділяються на основі характеру взаємодії із зовнішнім середовищем.
  4.  Розкрийте співвідношення понять політична система і політичний режим.
  5.  Дайте порівняльну характеристику авторитарного і тоталітарного політичного режиму.

ТЕМА 7. Держава як політичний інститут

7.1. Суть, ознаки і теорії походження держави

Сьогодні у світі існує близько 200 держав, їх кількість росте але при цьому вони різні за свою соціально-політичною організацією, чисельністю і складом населення, рівнем економічного, соціального і культурного розвитку, своєю історією. Попри це, всі існуючі держави відіграють вирішальну роль в житті народів, які їх створили. Саме цим пояснюється інтерес дослідників різних епох і народів до виявлення сутності держави. Погляди людей на державу мінялися. Розвиток суспільно-політичної думки дає приклади найрізноманітніших, іноді протилежних, точок зору на походження і основне призначення держави. Однією з перших теорій походження держави була теологічна, яка пов'язувала виникнення держави з волею Всевишнього, вона також домінувала в масовій свідомості періоду Середньовіччя (найяскравіші представники даної теорії Т.Аквінський, А.Блаженний). За віком змагатися з теологічною теорією походження по праву може т.з. патріархальна теорія держави, яка пов'язувала її виникнення з природним процесом розростання родів, потім племен до великих громад|, які поступово перетворились на держави (яскраві представники теорії Конфуцій, Р.Фільмер, Н.Міхайловський). У XVII–XVIII ст. розповсюджується концепція суспільного договору, відповідно до якої держава виникає на певному етапі історичного розвитку людства як результат укладання особливої угоди між народом і правителем (прихильники такої концепції – Д.Локк, Т.Гоббс, Ж-Ж. Руссо). Існують також і інші теорії: психологічна (Ж.Бюрдо, Л.Петражіцький, Г.Тард), класова або соціально-економічна (К.Маркс, Ф.Енгельс), теорія завоювання або насильства (Л.Гумпловіч, Е.Дюрінг). Сьогодні дослідники виходять з того, що держави виникають різними шляхами і при вирішальному впливі різних чинників.

Так само як і погляди на походження держави, вельми різноманітними є і погляди на природу і основне призначення держави. Інтерпретації сутності держави коливаються від поглядів на неї як на «апарат насильства», «чудовиська, яке пожирає людей» (подібних поглядів дотримувалися Т.Гоббс, Ф.Ніцше, Л.Толстой) до розгляду держави як інструменту здійснення солідарних інтересів людей для досягнення загального, спільного блага.

З моменту свого виникнення і приблизно до XVII ст держава трактувалася широко і практично не відділялася від суспільства. Для позначення держави використовувалися багато термінів: «політія», «князівство», «королівство», «імперія», «республіка» та ін. Одним з перших від традиції широкого трактування| держави відійшов Нікколо Макіавеллі. Він ввів для позначення будь-якої верховної влади над людиною спеціальний термін «stati» і здійснив одну з перших спроб дослідження реальної організації держави. Надалі чітке розмежування держави і суспільства було обґрунтоване у договірних теоріях держави мислителями лібералізму, які розмежували ці поняття історико-хронологічно і за змістом.

Держави різних історичних епох і народів мало схожі між собою. Проте вони мають певні риси, які властиві кожній з них, і це дозволяє встановити  основні базові ознаки, які допомагають визначити державу з-поміж інших політичних інститутів і форм організації. Основними такими ознаками є

  •  територія;
  •  народ, об'єднаний правовим союзом громадян, тобто громадянством на певній території;
  •  система суверенних органів влади, що здійснює ефективний контроль над територією і населенням.

Дані ознаки є основними або базовими, це ті характеристики, без яких не існує жодна держава, згодом цей перелік доповнюють кількома пунктами, серед яких монополія на примус і його легальність і легітимність, право збору податків, власна символіка.

У сучасній науці держава виступає центральним інститутом політичної системи, в її діяльності концентрується основний зміст політики. Держава розуміється як форма організації суспільства, носій верховної публічної влади на певній території.

7.2. Функції держави

Для глибокого розуміння сутності держави необхідно охарактеризувати її функції. Зміст і співвідношення функцій держави залежать від історичної епохи, особливостей суспільства та його традицій. Значний вплив чинить динаміка політичного, культурного, економічного життя суспільства, співвідношення у ньому двох видів групових суспільних інтересів: інтересів усього народу та інтересів пануючих суспільних груп, які мають вирішальний вплив на владу, міжнародне становище країни. Під впливом цих чинників змінюється ієрархія функцій, їх пріоритетність, характер взаємодії, вага у забезпеченні зовнішнього і внутрішнього розвитку суспільства У сучасній політичній науці функції, за допомогою яких реалізується соціальне призначення держави, розділяють на зовнішні та внутрішні. Це вельми умовне розділення, оскільки будь-яка функція за сучасних умов має як внутрішні, так і зовнішні аспекти, а загальною глобальною тенденцією сучасного політичного процесу є стирання межі між внутрішньою і зовнішньою політикою, що є наслідком процесів глобалізації, інтернаціоналізації та інтенсифікації взаємодії між країнами. До основних внутрішніх функцій держави відносять:

  •  інтеграційну
  •  нормотворчу
  •  правоохоронну
  •  адміністративно-управлінську
  •  стабілізаційну.

Зовнішні функції держави реалізуються у діяльності, спрямованій на реалізацію національних інтересів у системі міжнародних відносин. Серед основних зовнішніх функцій слід виділяти:

  •  оборонну – забезпечення цілісності держави, її безпеки
  •  дипломатичну – створення сприятливих умов розвитку співпраці з іншими країнами, загальному зовнішньополітичному розвитку держави, її інтеграції до міжнародного співтовариства.

Зміст та обсяг функцій держави обумовлені її формою і вимогами реальності, які висуваються перед суспільством у конкретно-історичний момент. Саме тому означені вище функції у різних державах реалізуються з різним ступенем повноти. Особливого значення набуває держава як політичний інститут та її функціональні можливості у перехідні етапи суспільного розвитку. Чому наочним прикладом є сучасна Україна: держава є головним знаряддям реформування суспільства, підтримки стабільності та порядку, при цьому вона сама піддається глибоким змінам, набуває нових форм організації і освоює нові механізми управління, координації і стабілізації суспільних відносин.

7.3. Форми держави (форма правління і територіально-політичного устрою)

Форма держави – сукупність її ознак, визначених характером та змістом діяльності держави. У формі держави прийнято виділяти два основні аспекти: форму правління і форму державного устрою.

Форма правління – система формування і взаємин голови держави, найвищих органів законодавчої і виконавчої влади. Порядком заміщення посади голови держави визначаються дві основні форми правління – монархія і республіка. Їх різновиди визначаються співвідношенням повноважень законодавчої і виконавчої влади, розподілених між головою держави, парламентом і урядом у конкретній країні, із пов'язаним з цим порядком їх формування. Тобто форми правління діляться за способом організації влади, її формальним джерелом. У монархії формальним джерелом влади є одна особа. Голова держави отримує свій пост e спадок, незалежно від виборців або представницьких органів влади. У перекладі з грецької мови термін «монархія» означає єдиновладдя. Проте у сучасному розумінні монархія це не просто влада одного, це влада спадкова. В історії влада монарха нерідко обожнювалася, монарх розглядався як намісник Бога на землі, помазаник Божий. Сьогодні подібні настанови не сприймаються вже як серйозний політичний аргумент. Залежно від повноважень монарха розрізняють такі різновиди монархічної форми правління:

  •  необмежена (абсолютна)
  •  обмежена (конституційна), яка у свою чергу підрозділяється на дуалістичну і парламентську.

Необмежена (абсолютна) монархія характеризується зосередженням в руках монарха всієї повноти державної влади. Сучасна абсолютна монархія наявна в Омані, Катарі, Саудівській Аравії.

Обмежена монархія це форма правління, за якої повноваження монарха обмежені конституцією. У дуалістичній монархії, як різновиді обмеженої монархії, монарх наділений переважно виконавчою владою і лише частково законодавчою. Хоча закони приймаються парламентом, монарх користується правом абсолютного вето, тобто без його затвердження закон не набуває чинності. Монарх може також видавати надзвичайні накази, що мають силу закону. Уряди звітують перед монархом у своїй діяльності. Прикладами дуалістичної монархії на сучасному етапі можуть служити Марокко, Йорданія, Кувейт. Інший різновид обмеженої монархії – парламентська – досить поширена форма правління серед промислово розвинених держав. У парламентській монархії монарх вважається головою держави, але фактично володіє лише представницькими функціями. Як правило, монарх позбавлений можливості діяти самостійно, всі вихідні від нього акти зазвичай готуються урядом і скріпляються головою кабінету або профільним міністром без чого такі документи не мають юридичної сили. Головна ознака парламентської монархії – політична відповідальність уряду перед парламентом за свою діяльність, оскільки уряд формується парламентською більшістю. Парламентська монархія на сьогодні існує у Великобританії, Швеції, Японії, Іспанії, Данії.

Республіка – форма правління, яка характеризується виборністю голови держави іменованого зазвичай президентом. У республіках формальним джерелом влади є народна більшість і найвищі органи держави обираються громадянами. У сучасному світі існує три основні різновиди республіки: парламентська, президентська і змішана, хоча історія знає й інші види республік – радянська, аристократична, теократична. У президентській республіці президент, що обирається на всенародних виборах, поєднує повноваження голови держави і голови уряду (тобто виконавчої владі). Президент здійснює підбір міністрів і контролює їх діяльність. Законодавча і виконавча влада формується на основі подвійної системи виборів. Прикладом президентської республіки є США, Аргентина, Бразилія. Парламентська республіка відрізняється від президентської наявністю однієї системи виборів. Уряд призначається парламентом зі складу партій, що отримали більшість голосів виборців на виборах, і несе відповідальність перед парламентом. Президент як голова держави виконує лише представницькі функції. Така форма правління існує у ФРН, Італії, Індії, Фінляндії. Змішана республіка поєднує в собі риси парламентської і президентської республік і характеризується більшим у порівнянні з парламентською республікою обсягом повноважень президента, який, при цьому, не є головою виконавчої влади. Уряд у такій республіці формується і контролюється одночасно і парламентом, і президентом. На сучасному етапі до змішаних республік відносять Францію, Україну, Швейцарію.

Держава розташована на певній території, що складається з адміністративно-територіальних одиниць. Засоби їх об'єднання, форми  відносин між верховною державною владою і владою на рівні областей, провінцій, штатів, кантон аналізується за допомогою такого поняття як форма адміністративно-територіального (державного) устрою. Форма територіальної організації держави характеризує специфіку взаємозв'язку складових частин держави, співвідношення центральних і регіональних органів влади, їх правове положення. На сучасному етапі виділяють унітарний і федеративний державний устрій. Унітарна держава характеризується єдиною системою органів державної влади, єдиним законодавством, громадянством. Це політично однорідна організація, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не володіють власною державністю. Всі державні органи унітарної держави складають одну систему, діють на основі єдиних правових норм. Така форма устрою характерна для країн економічно і національно однорідних. В окремих випадках за наявності особливих умов соціально-економічного, етнічного характеру унітарні держави можуть мати у своєму складі утворення, автономії, тобто закріплені у законодавстві форми самоврядування територіальної одиниці держави, яке проявляється у самостійному вирішенні питань місцевого значення. Виділяють політичну (державну) і адміністративну (місцеву) автономії. Сучасні унітарні держави – Україна, Данія, КНР. Федерація як форма державного устрою характеризується наявністю у складі держави низки державних утворень – суб'єктів федерації – що володіють певною самостійністю, своїм адміністративно-територіальним діленням і законодавством. Федерація будується на основі розподілу функцій між її суб'єктами і центром, зафіксованого у союзній конституції, яка може бути змінена тільки з відома суб'єктів федерації. При цьому частина питань є винятковою компетенцією союзних органів, інша частина питань є винятковою компетенцією суб'єктів федерації, третя – сумісною компетенцією союзу і його членів. Т.ч. у федерації існують два рівня влади: федеральний і республіканський, повноваження яких розмежовані та закріплені федеральною конституцією. Федеральний устрій характерний для країн із значним різноманіттям національних, соціально-економічних, історичних умов. Це різноманіття враховується при виборі типу федерації – історична, національна, територіальна, змішана (національно-територіальна). Прикладами федеральної держави є США, ФРН, Швейцарія, Мексика. Окрім вказаних видів адміністративно-територіального устрою держави виділяють ще т.з. історичні різновиди – конфедерація, імперія, союз.

7.4. Поняття правової, соціальної держави

Прагнення захистити людину від державного терору, насильства над совістю, зайвої опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу і основоположні права особи покликало до життя поняття «правої держави» і спроби реалізувати концепцію правової держави на практиці. Правовою державою є держава, обмежена в своїх діях правом, що захищає свободу та інші права особи. Взаємини між особою і владою визначаються в правовій державі конституцією, що затверджує пріоритет прав людини, які не можуть бути порушені законами держави та його діями. Правова держава формувалася поступово на базі відповідних ідей і елементів державності. Сьогодні формування правової держави є загальносвітовою тенденцією. Цей процес вимагає послідовного впровадження у практику державного правління низки важливих принципів. Серед яких слід визначити наступні:

  •  верховенство права у всіх сферах суспільного життя, відповідальність перед законом державних органів і громадян;
  •  підзаконність державної влади, обмеження сфери її діяльності, невтручання держави у справи громадянського суспільства;
  •  охорона державою невід'ємних прав людини і громадянськіх свобод;
  •  рівність закону для всіх і рівність всіх перед законом;
  •  взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;
  •  розділення властей на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємна відкритість і врівноваженість;
  •  незалежність судів і суддів;
  •  існування ефективних форм контролю за дотриманням законів.

Таким чином, правова держава – це форма організації і діяльності публічної політичної влади, яка функціонує відповідно до принципу верховенства права за якої діють сталі правові норми, встановлені Конституцією, гарантуються права і свободи людини, а владні структури не втручаються в сферу громадянського суспільства.

Глибока фактична нерівність знецінювала рівноправ'я громадян, перетворювала використання конституційних прав на привілей імущих класів. Конструктивною відповіддю на недосконалість правової держави в її класичному ліберальному варіанті, а також на невдалу спробу командно-адміністративного соціалізму забезпечити кожному матеріальну свободу і встановити у суспільстві соціальну справедливість і рівність виявилась теорія і практика соціальної держави. Соціальні держави починають виникати у 60-х рр. ХХ ст., підставою для їх появи став високий рівень економічного розвитку провідних країн Заходу, який дозволяв забезпечувати прожитковий мінімум кожному, хто має потребу. Соціальна держава – це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянинові гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі – надає приблизно однакові життєві шанси, можливості для самореалізації особи у суспільстві. Діяльність такої держави спрямована на загальне благо, ствердження в суспільстві соціальної справедливості. Вона згладжує майнову та іншу соціальну нерівність, допомагає слабким і знедоленим, піклується про надання кожному роботи або іншого джерела до існування, про збереження консенсусу у суспільстві, формування сприятливого для людини життєвого середовища. Соціальна держава здійснює свої цілі і принципи у формі правової державності, проте йде значно далі у справі гуманізації суспільства – прагнучи розширити права особи і наповнити правові норми справедливішим змістом. У зв'язку з цим необхідно підкреслити, що правова держава забезпечує фізичну безпеку громадян по відношенню до влади і один до одного, індивідуальну свободу і основоположні, в основному особисті і політичні права людини за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантій проти деспотії. Соціальна держава зорієнтована на забезпечення соціальної безпеки, матеріальні умови свободи і гідного існування кожної людини. Сьогодні демократичні держави прагнуть знайти міру оптимального поєднання правової і соціальної держави. При цьому консерватори роблять більший акцент на правовому, а соціал-демократи концентрують увагу на соціальному підході в реалізації сучасного державного проекту.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

  1.  Назвіть основні ознаки держави.
  2.  Розкрійте зміст внутрішніх функцій держави.
  3.  Здійсніть порівняльну характеристику монархічної і республіканської форми правління.
  4.  Яка з форм адміністративно-територіального устрою держави характерна для країн зі значним різноманіттям соціально-економічних, історичних, національних умов? Чому?
  5.  В чому полягає відмінність між правовою та соціальною державою? Чи суперечать ці концепції одна одній?

ТЕМА 8 Політичні партії і партійні системи

8.1. Поняття, походження і функції політичних партій

У суспільстві існує безліч соціальних груп, кожна з яких відрізняється своїми інтересами, цінностями, пріоритетами, саме тому виникає необхідність у стійких каналах зв'язку між владними інститутами і такими групами. Подібні канали створюються завдяки діяльності груп інтересів, лобі, але особливо функціональними у цьому плані виступають політичні партії. З одного боку, партії виникають як продукт громадянської ініціативи і є породженням і частиною громадянського суспільства. З іншого боку, розвинена партійна організація є важливим елементом структури політичної системи.

Партії є другим за важливістю після держави інституційним суб'єктом політики. Партії політичні за самою своєю природою. Вони створюються для боротьби за владу, її використання або вирішального впливу на неї. Сучасна демократична політична система немислима без партій. Проте тривалий час, аж до ХIХ ст. переважало негативне ставлення до партій. Такої позиції дотримувалися багато видних політичних і суспільних діячів – Дж. Вашингтон, Цицерон, Плавт, Т. Гоббс, Дж. Мілль, А. Токвіль. Партії розглядалися як показник «суспільної хвороби», джерело соціального розбрату, підриву суспільної єдності, знаряддя досягнення корисливих групових інтересів, узурпації народної влади. Лише поступово ставлення до партій почало змінюватися, суспільство і окремі його представники почали відзначати, що партії вносять до політичного життя здоровий дух змагання, виводять суспільство із стану застою, об'єднують людей для захисту групових, а іноді і національних інтересів. Поняття «партія» походить від латинського «partis» і означає частину чогось цілого. Виходячи з цього, етимологічного значення, партія традиційно розглядається як частина цілого – суспільства, тобто частина громадян, які прагнуть представити свої інтереси в реальнії політиці на рівні держави. Політичні групи, які презентували свої інтереси на суспільному рівні були відомі ще у Стародавньої Греції з часів Аристотеля. Зазвичай це були, групи на підтримку певного політичного діяча. Координуючи свої дії та зусилля, такі групи швидше досягали поставлених цілей на користь певної особи та її наближених. У політології широку популярність отримала, запропонована Максом Вебером періодизація історії сучасної політичної партії, відповідно до якої партія як політичний інститут пройшла у своєму розвитку три етапи:

  •  перший етап – аристократичного угрупування;
  •  другий етап – існування партій у вигляді політичного клубу;
  •  третій етап – сучасної політичної партії масового типу, який починається з моменту розширення виборчих прав на початку ХХ ст. і триває до теперішнього часу. Всі нині існуючіпартії виникають вже уцьому періоді відповідно до базових характеристик партійної організації цього періоду, а саме: сучасна політична партія – це інститут для створення підтримки на виборах і отримання мандатів у державних структурах для реалізації інтересів певних соціальних груп. Тому політичну партію визначають як організовану групу однодумців, що представляє інтереси певної частини народу і що ставить своєю метою їх реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.

Політичні партії істотно відрізняються від зовні схожих на них інших політичних об'єднань таких як рухи, союзи і тому подібне, що було доведене завдяки виділенню основних ознак сучасній політичній партії. Серед таких ознак визначають наступні:

  •  основна мета діяльності партії – завоювання і здійснення політичної влади у суспільстві
  •  наявність у партії детально розробленої політичної програми і статуту;
  •  наявність організаційної структури в центрі і на місцях;
  •  активна участь у виборчих кампаніях.

Політичним партіям властиві організаційна структура, членство, внутріпартійні відносини, партійно-політичне лідерство, наявність програмних і статутних документів, в яких закріплюються ідейно-політичні і організаційні основи партії.

У політологічній літературі визначено цілу низку функцій партій у сучасній політичній системі й суспільстві. Серед них:

  •  артикуляція і агрегація суспільних інтересів;
  •  рекрутування політичної еліти;
  •  політична соціалізація;
  •  участь в організації, підготовці і проведенні виборів (електоральна функція);
  •  розвиток суспільної активності і політичної участі громадян;
  •  формування громадської думки;
  •  опосередкування відносин між громадянами і органами держави.

Перераховані функції характеризують роль партії в суспільстві по відношенню до громадян. Разом з цими, зовнішніми по відношенню до держави функціями, виділяють функції партії усередині механізму державної влади, які виконують правлячі партії, це так звані урядові функції. Серед них виділяють:

  •  утворення уряду;
  •  розробка програм і найважливіших рішень в області урядової політики, забезпечення їх реалізації;
  •  координація політики відповідно до змін ситуації і вимог населення.

Не всі партії в рівній мірі виконують ці функції. Реальна діяльність партій у політичній системі і суспільстві прямо залежить від особливостей конкретної країни і типу партії.

8.2. Типологія політичних партій

Не дивлячись на спільність найважливіших рис і функцій, партії помітно відрізняються одна від однї за складом, положенням у суспільстві, внутрішньою організацією, ідеологією, цілями, методам боротьби за владу та іншим параметрам. Впорядкуванню уявлень про політичні партії служить їх типологія. В основу класифікації партій можуть бути покладені різні критерії: соціальний склад, ідеологічна орієнтація, принципи організації і т.ін. За відношенням до існуючого режиму розрізняють партії правлячі та опозиційні. Правлячими вважаються партії, які перемогли на виборах і сформували уряд, така партія або партійна коаліція проводить власний політичний курс через «свого» прем'єр-міністра і членів кабінету міністрів. Опозиційними вважаються партії, які позбавлені реальної можливості впливати на формування уряду і знаходяться в очевидній опозиції до політики уряду, що діє. За ідеологічним критерієм розрізняють консервативні, ліберальні, соціалістичні, націоналістичні та інші партії. Слід зазначити, що типологізація за ідеологічним критерієм здійснюється на основі аналізу програми, статуту і форм діяльності партії, а не на основі її назви.

До тепер вельми авторитетною у політичній науці залишається типологія, запропонована ще у 50-х рр. ХХ ст. французьким політологом Морісом Дюверже, в основу якої покладена специфіка організаційної структури партії. Відповідно до цієї класифікації, виділяють партії кадрові і масові. Кадрові партії характеризуються значною внутрішньою свободою, відсутністю фіксованого членства. Місцеві комітети, що складаються з активістів, не прагнуть до розширення власних рядів. Їх діяльність направлена, в основному, на з'ясування інтересів і очікувань виборців, підбір кандидатів довладих структур. Активність таких партій обмежена періодом передвиборчої боротьби, вони створюються «зверху» за ініціативою парламентської, політичної еліти. Слабка організаційна структура компенсується добротною фінансовою базою такої партії. Класичним прикладом кадрової політичної партії є Республіканська партія США, Консервативна партія Великобританії.

Масові партії виникають за ініціативою «знизу», це може бути група ентузіастів, профспілка. Такі партії мають жорстке фіксоване членство з обов'язковою сплатою членських внесків, оскільки саме членські внески є фінансовою базою партії. Масовим партіям властива висока партійна дисципліна. Фракції таких партій у парламентах повністю залежні від рішень найвищих партійних органів. Організаційна основа масових партій – первинні партійні організації – осередки. Багато у чому внутрішня організація і робота таких партій відображає їх розуміння необхідності перебудови життя суспільства, тому ідеологічна платформа зазвичай яскраво виражена, добре розроблена і активно пропагується. Класичними прикладами масових партій є організації соціалістичного і комуністичного напрямку.

8.3. Партійна система: поняття, види

Партійна система – це сукупність політичних партій, які існують у суспільстві, їх взаємозв'язок і зв'язок з державою. Із зростанням неоднорідності суспільства пропорційно збільшується і кількість існуючих партій, що відображають інтереси певних соціальних груп. Традиційним критерієм для класифікації партійних систем є кількісний показник, який певною мірою відбивається і на якісних характеристиках системи. Всі існуючі партійні системи у широкому контексті діляться на конкурентні та неконкурентні. Розвиваючи цей підхід Дж. Сарторі виділив на його основі 7 типів партійних систем:

Система з однією партією – неконкурентна, характерна для авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Виконання єдиною партією керівної ролі в державі веде до зрощення партійного і державного апарату і становлення особливої партійно-бюрократичної форми управління. Прикладами подібної партійної системи є СРСР в період 20 – 80 рр. ХХ ст., Німеччина в 30 – 40 рр. ХХ ст., сьогодні це такі країни як Куба, Лівія і деякі країни Африки.

Система з партією, що здійснює гегемонію, – формально конкурентна система, властива авторитарним і тоталітарним режимам, реальна конкуренція відсутня, оскільки координацію функціонування політичної системи здійснює одна партія при номінальному існуванні в системі інших. Прикладом подібної партійної системи є більшість країн соціалістичного табору Східної Європи в 50 – 80 рр. ХХ ст., сьогодні – це Китайська народна республіка.

Система з переважаючою партією (домінуючою) – конкурентна система, в якій одна з партій тривалий період часу (15 років і більше) перемагає на виборах і| формує уряд, при цьому спостерігається мала ефективність опозиції. Приклад такої системи – Японія, де починаючи з середини 50 рр. ХХ ст. Ліберально-демократична партія є домінуючою.

Двопартійна система – конкурентна система, характерна для країн, в яких існує стійке однорідне соціальне і культурне середовище з традиційними цінностями, які підтримуються більшістю членів даного суспільства. У цьому випадку дві провідні партії за наявності інших складають реально конкуруючі політичні структури. Вони розрізняються, в основному, підходами до вирішення практично одних і тих самих завдань. Виникають так звані «політичні гойдалки» (партії змінюють одна одну при владі), це дозволяє достатньо ефективно поєднувати і розвиток економіки, і інтереси різних верств населення. Класичними прикладами такої системи є Сполучені Штати Америки (Республіканська і Демократична партії), Великобританія (Лейбористська і Консервативна партії).

Система обмеженого плюралізму – конкурентна система, в якій відсутня позасистемна опозиція, активна конкурентна взаємодія здійснюється між 3 – 5 політичними партіями, результатом чого є коаліційний уряд. Іноді таку систему називають системою центристського плюралізму. Прикладом такої системи на сучасному етапі є Бельгія, Данія, ФРН, Швеція.

Система крайнього плюралізму – конкурентна система із значним числом партій, які перебувають у гострому конкурентному протистоянні, внаслідок наявності істотних ідеологічних відмінностей. У такій системі існує двостороння (ліва і права) позасистемна опозиція. Інша назва цієї системи – система поляризованого плюралізму. Прикладом саме такої партійної системи є сучасна Україна.

Атомізована партійна система – конкурентна система з надзвичайною кількістю дрібних, маловідомих партій, число яких і відмінності вже не відіграють помітної ролі у суспільно-політичному житті країни, оскільки самостійної інституціоналізованої участі у функціонуванні державного механізму вони здійснити не можуть. Прикладами такої системи були більшість постсоціалістичних країн з кінця 80-х до середини 90-х рр. ХХ ст. Пройшла цей період і Україна.

8.4. Партійна система сучасної України: становлення, особливості

Офіційне правове оформлення багатопартійності в Україні почалося в 1990 році і стало можливим завдяки відміні шостої статті Конституції СРСР, в якій закріплювалася однопартійна система. Слід зазначити, що, на той момент Україна вже мала досвід багатопартійності кінця ХIХ – початку ХХ ст., коли у різних частинах України, розділеної тоді в основному між Російською імперією і Австро-Угорщиною існувало декілька десятків політичних партій різного соціального складу та ідеологічної спрямованості. Першими серед них прийнято вважати – створену на території Австро-Угорщини в 1890 році у Львові Українсько-російську радикальну партію, а на території, що входила до складу Російської імперії Революційну Українську партію створену у Харкові у 1900 році. Центральна Рада в період свого існування формувалася з представників різних політичних партій і затверджений нею «Закон про вибори до Українських установчих зборів» припускав використання саме партійних списків. Після встановлення більшовицького режиму політичні партії на території України, яка увійшла до складу СРСР, поступово були ліквідовані, заборонені, і до кінця 20-х років ХХ ст. тут не залишилося жодної партії, окрім української філії РКП(Б). На території Галичини, Закарпаття і Буковини, які увійшли до складу Радянської України тільки у 1939-1940 рр. багатопартійність проіснувала до цього часу. Загальне число партій на момент встановлення радянської влади перевищувало 100. Згодом, так само як і в усьому СРСР, ці партійні інституції були ліквідовані і до кінця 80-х років ХХ ст. в Україні існувала однопартійна (монопартійна) система з єдиною для всіх республік Комуністичною партією СРСР. Тільки наприкінці 1980-х років завдяки реалізації політики перебудови, гласності і демократизації в Україні, переважно у Західному регіоні, починають виникати перші альтернативні некомуністичні суспільно-політичні організації, зокрема Українська Демократична Спілка (УДС), Українська Гельсінка Спілка (УГС), Народний Рух України за перебудову (НРУ), які з часом перетворилися на політичні партії.

Першою легалізованою партією нарівні з тодішньою КПУ стала Українська республіканська партії (УРП) на чолі з І.Л. Лукяненком зареєстрована 05.11.1990 р. Впродовж 1990-х років в країні спостерігався інтенсивний процес утворення політичних партій, їх кількість обчислювалася сотнями і до цих пір багато хто вважає, що ми мало просунулися у справі скорочення їх числа. Система багатопартійності в Україні знаходиться на етапі формування і розподілу політичного простору між партіями. Більшість партій декларують центристські і лівоцентристські орієнтації. Значна частина партій не проявляють політичної активності, по суті – це законсервовані квазіпартійні структури, які не мають значного впливу на політичні процеси у державі. Абсолютна більшість партій України не має розвиненої мережі регіональних і місцевих осередків, а відповідно, необхідних організаційних ресурсів для проведення як повсякденної партійної роботи, так і передвиборчої кампанії. Встановлення чисельності політичних партій у сучасній Україні є проблематичним, оскільки джерелом даних про чисельний склад є сама партія. При цьому, вони по-перше, не завжди мають фіксоване членство і відпрацьовані механізми партійного обліку; по-друге, партії зацікавлені в завищенні власної чисельності у пропагандистських цілях. Тому незалежні дані про чисельність партій мають швидше оцінний характер. За такими даними, до найбільш помітних на політичній арені сучасної України відносять: Комуністичну партію України (КПУ), Партію регіонів (ПР), партію «Батьківщина», Соціалістичну партію України (СПУ), Партію зелених України (ПЗУ), Народний Рух України, Прогресивну соціалістичну партію України (ПСПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН). Структура партій, їх регіональні представництва не мають розвиненого характеру, більшість українських партій не охоплюють мережею своїх осередків усі регіони країни, тому навряд чи можуть вважатися загальнонаціональними організаціями. Навіть найбільш розвинені партії, змогли розповсюдити організаційну мережу, у кращому разі до рівня районів.

Партії, утворені для захисту інтересів державно-політичної еліти або для легалізації політичних інтересів фінансово-промислових груп найбільш спроможні у фінансовому відношенні структури у сучасній Україні, тоді як так звані ідеологічні партії значно обмежені у своїх засобах до існування. Сучасні українські політичні партії розробляють певні ідеологічні документи переважно у формі передвиборчих програм. Ці документи, через специфіку сучасного українського політичного простору, часто є популізм і відсутність механізмів реалізації їх положень.

Загалом, можна констатувати, що політичні партії в Україні ще не виконують функції, властиві їм у демократичному суспільстві. Громадяни ще не усвідомили роль партій як впливових інститутів громадянського суспільства, здатних реалізувати їх інтереси у владних структурах.

У результаті, на відміну від країн розвиненої демократії, де громадяни роблять вибір між різними варіантами одного і того ж політичного курсу, населення України поставлене часто перед діаметрально протилежним вибором. За таких умов, громадяни голосують не за партійну програму, а за особу лідера партії.

Особливості організації державної влади в Україні зумовлюють низьку відповідальність і підконтрольність впливу політичних партій на формування і реалізацію державної політики в органах влади. Вплив реалізується, як правило, за принципом індивідуальних і колективних домовленостей між партіями (їх лідерами), їх парламентськими фракціями і Президентом України.

Станом на 9 вересня 2009 року у Міністерстві юстиції України було зареєстровано 172 політичні партії.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

  1.  Визначте основні ознаки сучасної політичної партії.
  2.  Розкрійте зовнішні по відношенню до держави функції політичної партії у сучасній політичній системі.
  3.  Дайте порівняльну характеристику масової і кадрової політичної партії.
  4.  Вкажіть традиційний критерій класифікації партійних систем і назвіть основні види систем відповідно до нього.
  5.  Охарактеризуйте ступінь реалізації політичними партіями в Україні на сучасному етапі своїх функцій.


СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

(Основна)

  1.  Рудич Ф.М. Політологія. Підручник. – К.: "Либідь". 2005.
  2.  Політологія. Підручник. Керівник автор. кол. Панов М.І. – К.: "Видавничий дім" "Ін Юре" – 2005.
  3.  Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник – К.: "Каравела", Львів: "Новий світ", 2002.
  4.  Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. – Львів: "Світ", 2001.
  5.  Політологія Посібник / За ред. О.В. Бабкіної та ін.) – К.: Академія, 2001
  6.  Політологія Посібник / За ред. Т.С. Дзюбка – К.: Вища школа., 2000.
  7.  Юрий М.Ф. Основи політології: навч. посібник. – К.: Кондор, 2005.

(Додаткова)

  1.  Політологія: наука про політику За загальною редакцією В.Г. Кременя, та ін. – Київ-Харків: "Єдинорог", 2002.
  2.  Політологія За ред. О.І. Семківа – Львів: "Світ", 1994.
  3.  Матвеев С.А., Буланенко Л.С., Михеев С.А. Политология. Учебное пособие. – Харьков: "Одиссей", 2006.
  4.  Політологія у схемах, таблицях та визначеннях. Навчальний посібник. / За ред. С. Дзюбка та ін.) – К.: УФІМБ, 1999.
  5.  Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персоналії. – К., 1999.
  6.  Короткий політологічний словник: / За ред. С.Г. Рябка та ін.) – К., 1993.
  7.  Пугачев В.П. Политология. Справочник для студента. – М.: "Слово", 2001.
  8.  Скрипникова Л.В., Перфильева А.А. Политология. Конспект лекций. – Днепропетровск: УГХТУ, 2006.




1. Тридцатые я вспомнил как однажды жестоко обошелся с осой
2. Глобальные проблемы современности Глобальные проблемы современности это совокупность социоприродны
3. Организационный прогресс Суть направление и тенденции организационного прогресса
4. Исследовательские испытания- испытания проводимые для изучения определенных характеристик свойств об
5.  ВВЕДЕНИЕ Предлагаемая Концепция развития кинематографии Российской Федерации до 2005 года далее Концепци
6. Биология китообразных
7. Множественное число в ангийском языке
8. змінних струмів і напруг Потреба в підсиленні струмів і напруг які повільно змінюються часто виникає.html
9. . Вступление. Каждый человек в своей жизни достигает определенную черту называемую ldquo;совершеннолетием
10. акции- Таблетки для стирки Persil Expert Tbc Персил Эксперт Табс- сокращенно- Табсы