Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Узагальнення підходів науковців дає змогу виокремити такі складові змісту публічного адміністрування:
Аналіз цих підходів підтверджує, що публічне адміністрування охоплює систему державної виконавчої влади і місцеве самоврядування і є діяльністю з формування, впровадження, оцінювання та модифікації публічної політики.
80-х років XIX ст. по 1920 р. – перший етап в розвитку теорії адміністративно-державного управління як самостійного наукового напряму.
У 1887 р. професор Вудро Вільсон поклав початок теоретичній розробці питань адміністративно-державного управління. Він вважав, що наука адміністрування буде шукати способи поліпшення діяльності уряду, зробить його роботу менш трудомісткою, упорядкує організацію управління. Зміна політичного керівництва не має впливати на діяльність незмінюваного адміністративного апарату. Отже, завданням державної адміністрації проголошувалося оперативне і компетентне упровадження в життя рішень будь-якої групи політичних лідерів - «обранців нації». В. Вільсон розробив модель «адміністративної ефективності», запропонувавши використовувати в адміністративно-державному управлінні методи організації та управління в бізнесі, раціональні та діючі.
Наприкінці XIX - початку XX ст. Ф. Гуднау і В. Вільсон провели дослідження американської системи адміністративно-державного управління.
Першим ученим, хто дав систематизований аналіз державної бюрократії і бюрократів, був німецький соціолог Макс Вебер. Модель ідеальної бюрократії – її використання показало, що лише завдяки чіткій управлінській
ієрархії та дотриманню жорстких правил не можна очікувати значного підвищення ефективності управління. “Формальна знеособленість” працівників та зосередженість на удосконаленні операцій їх роботи не дало змогу класичній теорії менеджменту максимально успішно вирішити проблему підвищення продуктивності праці.
20—50-ті роки XX ст. – «класична школа» і «школа людських стосунків». Представники «класиків»: А. Файоль, Л. Уайт, Л. Урвік, Д. Муні, Т. Вулсі. Метою класичної школи була розробка принципів адміністративно-державного управління.
30-ті рр. XX ст. – школа людських стосунків. Представники: М. Фоллетт, А. Маслоу, Е. Мейо, У. Мерфі. Вони звернули увагу на аналіз психологічних чинників, що викликають задоволеність працівників своєю працею, оскільки в ряді експериментів вдалося досягти підвищення продуктивності праці за рахунок поліпшення психологічного клімату та посилення мотивації.
50-60-і роки – поведінковий чи біхевіористський підхід. Представники: Г. Саймон, Д. Смітцберг, Д. Істон. Автори прагнули подати досягнення сучасної соціальної психології та соціології як фундамент науки управління і пояснити реальне функціонування адміністративних служб через аналіз поведінки працюючих у них індивідів і груп. Головний постулат полягає в тому, що правильне застосування науки про поведінку сприятиме підвищенню ефективності праці як окремого службовця, так і системи адміністративно-державного управління в цілому.
З початку 60-х років – системний підхід. Представники: Д. Істон, Г. Алмонд, Т. Парсонс. Головна ідея системного підходу полягає у визнанні взаємозв'язків і взаємозалежності елементів, підсистем і всієї системи державного адміністрування із зовнішнім середовищем, тобто із суспільством у цілому.
70-і рр. XX ст. – ситуаційний підхід. Найбільш відомі теорії: концепція «м'якого мислення» і «організаційна кібернетика». Головна ідея ситуаційного підходу: аналіз ситуації, тобто конкретного набору обставин, що сильно впливають на деяку адміністративну організацію в деякий конкретний час.
Публічне адміністрування є детальним і систематичним виконанням суспільних законів. Кожне приватне застосування загального закону є актом адміністрування. Воно охоплює систему державної виконавчої влади і місцеве самоврядування і є діяльністю з формування, впровадження, оцінювання та модифікації публічної політики. Публічне адміністрування є складовою управління. Воно є тим сектором управління, який перебуває в політичному оточенні.
У вузькому розумінні публічне адміністрування пов'язане із виконавчою тіткою влади і розглядається, як: професійна д-сть держ службовців, яка включає всі види діяльності, спрямовані на реалізацію рішень уряду; вивчення, розробку та впровадження напрямів урядової політики.
У широкому розумінні під публічним адмініструванням мають на увазі всю систему адміністративних інститутів із ієрархією влади, за допомогою якої відповідальність за виконання державних рішень спускається згори донизу, тобто публічне адміністрування - це скоординовані групові дії з питань державних справ.
Публічне адміністрування є колективним виконанням того, що не може бути добре виконане індивідуально. Публічне адміністрування створюється і обмежується правовими інструментами.
Чотири ключових припущення, які формують основу публічного адміністрування:
Предметна область публічного управління окреслена основними поняттями: держава, політика, публічне управління й влада. Предметна область теорії публічного управління формується із сукупності політико-правових і соціальних явищ та процесів, що характеризують сферу взаємодії держави і суспільства як суб'єкта й об'єкта управління та самоуправління.
Управління - це суспільний інститут. Управління здійснюється в системах "людина - техніка", "людина - природа", "людина - техніка - природа" тощо. В цих системах первинним, "управляючим" компонентом є людина, адже ці системи утворюються з метою обслуговування інтересів людства. Управління як специфічне явище починається тоді, коли в будь-яких взаємозв'язках, відносинах, процесах присутнє свідоме начало, інтерес і знання, цілі і воля, енергія й діяльність людини. Управління утворено людьми для свідомої саморегуляції своєї життєдіяльності. Управління - одна з найскладніших і найвідповідальніших сфер інтелектуальної і практичної діяльності людей. Це сфера, від стану якої багато в чому залежить благополуччя суспільства і в остаточному підсумку - доля кожної людини. В управлінні все виходить від людини і орієнтовано на неї. Управління в суспільстві тому і виникло, що завжди актуальне, оскільки суспільство є відкрита система, адже ніщо в ній не дається раз і назавжди, не є незмінним й абсолютно стійким. Особисті і соціальні взаємозв'язки відтворюються щоденно. Без цього наступає хаос, анархія і розпад. В умовах відкритості управління слугує найважливішим суспільним інститутом самозбереження й самовідновлення.
Управління - це цілепокладання (свідоме, передбачене, продумане), організація й регулювання взаємодії людей, пов'язаної з власною суспільною, колективною і груповою життєдіяльністю, яка здійснюється як безпосередню (у формах самоуправління), так і через спеціально створені структури.
Публічне управління здійснюється в межах панування верховенства права.
Публічне управління - це практичний, організуючий і регулюючий вплив держави па суспільну життєдіяльність людей з метою її впорядкування, збереження чи перетворення, опираючись на владну силу, яку обмежує дієвий суспільний контроль як основний чинник панування в суспільстві верховенства права.
Адміністрування - бюрократичний метод управління командними засобами. Адміністрування - це прерогатива виконавчих органів влади або чиновника. Публічна влада надає керівнику (посадовій особі, органу влади) можливість застосовувати "силові" засоби адміністрування.
Публічне адміністрування є складовою управління. Воно є тим сектором управління, який перебуває в політичному оточенні. Зміст адміністрування є близьким до такого, шо визначено в теорії управління для адміністративних методів впливу керуючого суб'єкта на об'єкт. "Це способи і прийоми, дії прямого і обов'язкового визначення поведінки і діяльності людей з боку відповідних керівних компонентів держави.
Управління - цілеспрямована взаємодія суб'єкта і об'єкта, яка здійснюється у формі прийняття та реалізації рішень і виконання основних функцій і супроводжується домінуванням відносин підпорядкування, що характеризуються залежністю об'єкта від суб'єкта, високим рівнем централізації, відповідальністю суб'єкта за стан системи.
Адміністрування - цілеспрямована взаємодія публічних адміністрацій з юридичними та фізичними особами з приводу забезпечення реалізації законів та підзаконних актів і виконання частини основних функцій.
Публічне адміністрування є мистецтвом і наукою. Публічне адміністрування - академічна дисципліна, що вивчає мистецтво і науку управління, що застосовується в публічному секторі. Як сфері дослідження публічному адмініструванню притаманна міждисциплінарна природа, оскільки воно містить у собі напрацювати політології, соціології, ділового адміністрування, психології, права, антропології, медицини, лісового господарства та інших галузевих наук. Публічне адміністрування - міждисциплінарна академічна сфера, що базується на теорії та концепціях економіки, політичних наук, соціології, адміністративного права, менеджменту.
Предметна область публічного управління окреслена основними поняттями: держава, політика, публічне управління й влада. У зв'язку з цим теорія публічного управління є наукою політичною і правничою. Головне, що складає зміст теорії публічного управління як наукової дисципліни, - це вивчення найважливіших функцій держави як інституту управління суспільством, закономірностей і принципів їх реалізації, наукове обґрунтування державної політики як основи і системоутворюючого елементу управління.
Публічне адміністрування - це професія, покликана використовувати унікальне мистецтво та науку управління для вирішення проблем суспільства. Це професійна категорія, оскільки реалізується публічними службовцями, які працюють у публічних організаціях і виконують широке коло завдань.
Управління як універсальна теорія існувало завжди, здійснюючи пошук своєї оптимальної форми. Вагомий внесок у становлення теорії державного управління внесли Арістотель, Платон, Сократ, Гуй Гу-Цзи, Хань Фей та інші мислителі.
На думку Арістотеля усе громадське життя укладалося в рамки політичного життя і ставилося на службу державі.
На думку Фоми Аквінського встановлена Богом влада несе людям добро, тому їй варто беззаперечно підкорятися. Вчення Аквінського містить ідею теократичної держави як найкращого устрою управління країною. Запорукою ефективного управління є християнська покора.
У XVII ст. відбувається активний процес обґрунтування теорій природного права і суспільної угоди. Серед авторів: Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Джон Локк та ін. Раціональне пояснення механізму управління країною та суспільством відбувається для забезпечення природного прагнення людини до свободи.
Державну владу Джамбатісто Віко називає природним явищем: ,,Хто не може керувати сам, повинен надати це право іншому... У світі завжди правлять ті, хто кращий за природою”. Отже, природні схильності стають показником здатності управління як найвищого втілення свободи.
Необхідність наукового підходу до управління країною та суспільством висвітлюється в роботах Томаса Гоббса. Сформульовані цінності, які стають підґрунтям формування новоєвропейського типу держави та відповідного їй типу державного управління, це – природна рівність людей, що уособлюється в рівності перед законом, справедливість як критерій ефективності управління суспільством.
У новоєвропейських державах трансформація управління країною та суспільством полягала у розмежуванні політичної та економічної стратифікації. Новоєвропейський етап становлення державного управління фундамент теорії правової держави, принципів її управління та його ціннісного виміру.
Перші спроби наукового обґрунтування державного управління були зроблені камералістами Австрії та Німеччини у XVII ст. Найвідомішим ученим-камералістом вважається Лоренц Штейн, праця якого ,,Теорія державного управління” побачила світ у 1866-1884 роках.
У 1887 р. професор Вудро Вільсон, поклав початок теоретичній розробці питань адміністративно-державного управління. Він підкреслив, що наука адміністрування буде шукати способи поліпшення діяльності уряду, зробить його роботу менш трудомісткою, упорядкує організацію управління. Наприкінці XIX – початку XX ст. Ф. Гуднау і В. Вільсон провели значні дослідження американської системи адміністративно-державного управління. Вони прагнули розробити модель бюрократії, яка б ,,працювала” у рамках демократичного суспільства.
Світове визнання здобула теорія ,,ідеальної бюрократії, або бюрократичної організації” М. Вебера (1864—1924). На думку М. Вебера, можна побудувати суспільство і забезпечити його ідеальне функціонування за допомогою спеціальних управлінських організацій – бюро із суворою ієрархічною підлеглістю, які розглядаються як форма влади демократичного управління.
У 20-50-ті роки xx ст. найбільш відомими напрямами в теорії адміністративно-державного управління були ,,класична школа” і ,,школа людських стосунків”. Представниками ,,класиків” є А. Файоль, Л. Уайт, Л. Урвік, Д. Муні, Т. Вулсі. ,,Класична” школа сконцентрувала свої зусилля на вивченні організаційних структур, їх ієрархії, взаємодії інформаційних потоків, статусу службовців різних рівнів, нормативного врегулювання всіх аспектів діяльності органу управління.
В 30-ті роки xx ст. виникла школа людських стосунків. Представники: М. Фоллетт, А. Маслоу, Е. Мейо, У. Мерфі. Вони звернули увагу на аналіз психологічних чинників, що викликають задоволеність працівників своєю працею, оскільки в ряді експериментів вдалося досягти підвищення продуктивності праці за рахунок поліпшення психологічного клімату та посилення мотивації.
В европейських країнах державне управління ґрунтується на традиціях статутного права, яке вводить його у площину юридичної науки і практики. Державне управління в європейському підході – це підгалузь права. Особливістю є орієнтація на законодавство та погляди французьких і німецьких науковців та практиків. У Франції одним із перших, хто вжив термін ,,державне управління” був Александр Франсуа Вів’єн, він протиставив науку державного управління адміністративному праву, вичленувавши її з останнього, що стало новим підходом на той час. За німецького підходу завдання і функції державного управління також випливають із правових норм. Отже, державне управління – явище універсальне і притаманне всім країнам. Однак його розуміння в різних країнах є неоднаковим і різниться між собою.
1920 по 1950 р. – другий етап у розвитку теорії адміністративно-державного управління. Великі успіхи в ці роки зробили американці.
Курси адміністративної організації, управління персоналом, бюджетної техніки, людських стосунків, теорії організації читалися в багатьох навчальних закладах США як для тих, хто готував себе до державної служби, так і для тих, хто повинен був поповнити в майбутньому кадри ділової адміністрації приватного бізнесу.
20—50-ті роки XX ст. – «класична школа» і «школа людських стосунків». Представники «класиків»: А. Файоль, Л. Уайт, Л. Урвік, Д. Муні, Т. Вулсі. Метою класичної школи була розробка принципів адміністративно-державного управління.
30-ті рр. XX ст. – школа людських стосунків. Представники: М. Фоллетт, А. Маслоу, Е. Мейо, У. Мерфі. Вони звернули увагу на аналіз психологічних чинників, що викликають задоволеність працівників своєю працею, оскільки в ряді експериментів вдалося досягти підвищення продуктивності праці за рахунок поліпшення психологічного клімату та посилення мотивації.
50-60-і роки – поведінковий чи біхевіористський підхід. Представники: Г. Саймон, Д. Смітцберг, Д. Істон. Автори прагнули подати досягнення сучасної соціальної психології та соціології як фундамент науки управління і пояснити реальне функціонування адміністративних служб через аналіз поведінки працюючих у них індивідів і груп. Головний постулат полягає в тому, що правильне застосування науки про поведінку сприятиме підвищенню ефективності праці як окремого службовця, так і системи адміністративно-державного управління в цілому.
З початку 60-х років – системний підхід. Представники: Д. Істон, Г. Алмонд, Т. Парсонс. Головна ідея системного підходу полягає у визнанні взаємозв'язків і взаємозалежності елементів, підсистем і всієї системи державного адміністрування із зовнішнім середовищем, тобто із суспільством у цілому.
70-і рр. XX ст. – ситуаційний підхід. Найбільш відомі теорії: концепція «м'якого мислення» і «організаційна кібернетика». Прихильники ситуаційного підходу твердять, що оптимальних структур не існує. Тому державне адміністрування має бути організоване так, щоб воно відповідало складностям і динаміці сучасного суспільства. Головна ідея ситуаційного підходу: аналіз ситуації, тобто конкретного набору обставин, що сильно впливають на деяку адміністративну організацію в деякий конкретний час. Оскільки в центрі уваги постійно знаходиться нова ситуація, у межах цього підходу особливого значення набуває «ситуаційне мислення». Використовуючи ситуаційний підхід, керівники можуть краще зрозуміти, які прийоми найкраще сприятимуть досягненню цілей організації в конкретній ситуації.
Закінчуючи характеристику третього сучасного етапу в розвитку теорії адміністративно-державного управління, необхідно підкреслити роль і значення Організації Об'єднаних Націй (ООН) у популяризації та поширенні цієї науки.
З 1967 р. під егідою ООН регулярно проводяться міжнародні наради експертів із проблем адміністративно-державної діяльності. Крім цього, у рамках Програми розвитку ООН сьогодні проводять велику практичну науково-дослідну роботу, а також порівняльні дослідження методів і досягнень різних країн у галузі державного адміністрування. Створюється всесвітня система збирання, поширення й обміну досвідом, друкованими виданнями, а також інформаційними технологіями. Здійснюється підготовка довідників і посібників з вирішення актуальних питань державного адміністрування.
Японський варіант є колективістським методом застосування теорії людських відносин. Його особливості полягають у виключній увазі до формування у працівників почуття ,,єдиної родини”, належності до трудового колективу, невід’ємного зв’язку з ним. Це почуття підкріплялося виданням газет, проведенням спільних свят, спортивних змагань, родинних днів”, коли на робоче місце, де працює хтось з родини, запрошувались його близькі. Японці упевнені, що основне багатство їх країни складають людські ресурси. Їх система господарювання спирається на стародавні традиції групової згуртованості і природжене прагнення до створення продукції щонайвищої якості.
В Японії існує традиція беззаперечного підкорення старшому по віку, яка знаходить своє широке застосування не тільки в рамках сімей, але і у виробничих групах. Японська модель менеджменту орієнтована на ,,соціальну людину”. Кожний працівник зливається з фірмою і відчуває себе її частиною. В основі всього ,,корпоративного духу” фірми лежить психологія групи, що ставить інтереси групи вище за особові інтереси окремих працівників. Для японців характерним є ретельне відстежування свого положення в групі. Вони чуйно реагують на зміну місця кожної людини в групі і прагнуть не переступати окреслені для кожного з них межі. Гарантія зайнятості і створення обстановки довіри ведуть до стабільності трудових ресурсів і зменшують текучість кадрів. Стабільність служить стимулом для робітників і службовців, вона укріплює відчуття корпоративної спільності, гармонізує відносини рядових співробітників з керівництвом. Звільнившись від неминучої загрози звільнення і маючи реальну нагоду для просування по вертикалі, робочі одержують мотивацію для зміцнення відчуття спільності з компанією. Гарантії зайнятості в Японії забезпечує система довічного найму. Коли всі рівні управління і робітники починають користуватися загальною базою інформації про політику і діяльність фірми, розвивається атмосфера участі і загальної відповідальності, що покращує взаємодію і підвищує продуктивність.
В цілому японське управління відрізняє упор на поліпшення людських відносин: узгодженість, групову орієнтацію, моральні якості службовців, стабільність зайнятості і гармонізацію відношення між робітниками і керівниками.
Всі існуючі в Японії стимули, і в першу чергу винагорода за працю, сприймаються японськими працівниками через призму соціальних потреб.
Згідно з японськими поглядами, керівник завжди спонукає підлеглого до реалізації та розвитку всіх його позитивних якостей. Вважається, що старший завжди схвалює правильні дії молодшого і критикує неправильні. Японська філософія керівництва людьми орієнтує менеджерів на прояв уваги до підлеглих, до опіки їх і захисті. Ніяких офіційних інструкцій з приводу взаємин в Японії не існує, все обумовлюється соціальними нормами.
Менеджери на японському підприємстві володіють абсолютною владою. Експлуатація робітничого класу в Японії здійснюється в особливо витончених формах, нерідко дозволяють націлювати робітників на працю в ім'я процвітання "їх" фірми.
На японських підприємствах функціонують робочі групи по 4-6 чол. і більше. Оптимальною визнається група у 10-20 чол.
Японська модель – це модель, орієнтована на людину, що живе інтересами суспільства.
Концепція раціонального вибору зосереджувала всю увагу на тих мотивах і внутрішніх чинниках, які рухають окремого індивіда. Індивід тепер був не просто суб’єктом, який реагує на зовнішні умови тим чи іншим чином, а й активним актором, для якого характерною є вибіркова поведінка з метою реалізації власних уподобань або отримання максимальної користі.
Розробниками теорії є: К.Ерроу, Г.Саймон, Уілям Райкер, П.Ейбел, Дж.Бюкенен, Г.Таллок.
Основні методологічні принципи теорії раціонального вибору:
Моделі раціонального вибору, наближаються до моделі економічного конфлікту. Взаємодія акторів насичена конфліктами і здійснюється за допомогою як антагоністичних, так і кооперативних стратегій.
До основних припущень підходу раціонального вибору належать:
- соціальні ситуації варто зводити до дій індивідів;
- дії ґрунтуються на раціональних виборах акторів;
- раціональність дій обирання полягає в оцінюванні співвідношення зиску і втрат внаслідок здійснення такої дії із урахуванням преференцій індивіда.
Вадою підходу раціонального вибору вважається його здатність робити тільки короткотривалі прогнози. Із самого початку підхід раціонального вибору ставився радше критично до демократії.
Ще одним з підходів до організації процесу державного управління, є ,,новий публічний менеджмент” (,,новий менеджеризм”). Дана модель, орієнтована на ефективність, тобто результативність процесу управління.
Основні риси нової моделі державного управління було запозичено в недержавному секторі економіки. Їхнє оформлення в організаційну модель і практику державного управління відбулося в другій половині 70-х рр. ХХ ст., які прийнято пов’язувати з внутрішньодержавними ініціативами прем’єр-міністра Великої Британії М. Тетчер і президента США Р. Рейгана.
Загальні принципи організації державного управління в рамках моделі ,,нового державного менеджменту” були сформульовані відомими ідеологами і практиками цих реформ Д. Осборном і Т. Геблером. До них належать:
В реформах нового державного менеджменту домінували дві тенденції: економічна – маркетизація й організаційна – дебюрократизація. Змістом маркетизації є введення в практику діяльності державного апарату ринкових механізмів в найширшому сенсі. Дебюрократизація є організаційним забезпеченням економічних імперативів, що орієнтують на ефективність держсектора в цілому.
”Новий менеджеризм” – ідеї менеджменту, які здебільшого виникли у приватному секторі та витіснили концепції традиційного адміністративно-державного управління. Новий публічний менеджмент пропонує підходи до адміністративних установ як до організації з чіткими завданнями, цілями, ресурсами і сферою діяльності, відповідальної за отримані результати. При цьому населення – це клієнти, яким надаються індивідуальні послуги, у яких є, перш за все, комерційний, а не політичний інтерес до уряду.
Неокласичний напрямок висунув у XX ст. чимало видатних учених. Серед них – засновник напрямку англійський економіст A. Маршалл, американці Е. Чемберлин, Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен.
Задача – досліджувати, як ,,економічна людина”, фірма, господарство будуть діяти при незмінних соціальних і довгочасно стійких умовах. Головним мотивом дії людини є власний інтерес. Економіка розглядається як рівноважна і відносно гармонічна система, у якій компетентний егоїзм усіх її членів за посередництвом вільної конкуренції веде до найбільшого добробуту всього суспільства. У такому випадку усяке втручання держави в дії ринкових сил наносить їм величезний збиток, утрудняючи досягнення індивідуумом, а отже, і всім суспільством свого оптимуму.
Неокласики – прихильники і популяризатори традиційних цінностей капіталістичної економіки, з яких першість вони віддають свободі, приватній ініціативі і приватному підприємництву, яке забезпечує всій системі динамізм і ефективність.
Неокласична теорія менеджменту у державному секторі реалізувалася через модель публічного управління (англ. – public management).
Відповідно до неокласичної теорії менеджменту у центрі уваги перебуває людина, а не організаційна структура. Держава має забезпечити умови для процесу накопичення капіталу та підвищення продуктивності виробництва. Головні перешкоди на цьому шляху – високі податки та інфляція. Держава може лише непрямо впливати на економіку.
Основними перешкодами на шляху застосування рекомендацій неокласичної школи є: тяжіння вітчизняної економіки до індустріального типу розвитку; наявність значної економічної, соціальної й екологічної диференціації в різних регіонах країни, між містом і селом; низький рівень розвитку правових основ, необхідних для ефективного функціонування економіки; перевага неформальних економічних відносин у багатьох сферах господарського життя; відсутність у значної частини громадян симпатій до менталітету і моральних цінностей громадян країн з розвинутою ринковою економікою; недостатньо розвинена транспортна й інформаційна інфраструктура.
В контексті неокласичної теорії державний сектор зазнав значних змін: середовище потребувало установ винятково гнучких і здатних до пристосування. Воно вимагало установ, які б постачали високоякісні товари та послуги, що відповідали б кожній витраченій на них копійці. Потрібні установи, що несуть відповідальність перед споживачами, пропонуючи вибір нестандартизованих послуг, які керуються скоріше через переконання та стимулювання, аніж через накази, що дає їх працівникам почуття значимості та контролю, і навіть власності.
Таким чином, публічний менеджмент контексті неокласичної теорії характеризувався:
- cтворенням організаційних передумов для цілеспрямованого здійснення суспільних задач;
- врахування суттєвих тенденцій середовища, що оточує організацію;
- уповноваження всіх членів організації відповідно до переліку обов'язків та персональної компетенції.
- управління, орієнтоване на досягнення результату – фінансування результату, а не процесу;
- управління, орієнтоване на споживача – забезпечення потреб споживача, а не бюрократії;
- децентралізоване управління – не ієрархія, а особиста участь і робота у команді;
- конкурентне управління – внесення елементу змагання у постачання послуг .
Неокласичною, також іноді називають школу людських стосунків, оскільки рух виник як реакція на недоліки класичного підходу.