Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
11. Етичні проблеми сучасної науки
Смисл і значення норм і цінностей науки постає особливо гостро сьогодні, коли розвиток науково-технічної цивілізації загрожує існуванню самого життя на землі, вимагаючи внесення коректив у ціннісну сферу суспільства та мотиваційну сферу особистості. Пошуки нових морально-ціннісних орієнтирів і форм соціальної інтеграції зумовлені руйнацією усталених етичних норм, кризою раціоналістичних світоглядних систем, посилюючи інтерес до проблем аксіології, філософії моралі й актуалізують розробку професійних етик.
Зважаючи на зростаючу роль науки і техніки в індустріальному, особливо інформаційному суспільстві, перетворення наукових досліджень на самостійну сферу суспільного виробництва, зростає актуальність етичних проблем науки.
Донедавна вважали, що етичні проблеми науки виникають лише у виняткових ситуаціях і стосовно специфічних галузей знань. Однак науково-технологічний поступ генерує нові етичні проблеми. Сьогодні дослідники приділяють більше уваги соціальним, гуманістичним, етичним і моральним аспектам науки, що сприяє формуванню й розвиткові особливої дисципліни – етики науки, яка вивчає моральні засади, ціннісні принципи діяльності дослідника, специфіку морального регулювання в науковій сфері.
12. Проблематика і критика трансгуманізму
Трансгумані́зм — раціональний, заснований на осмисленні досягнень та перспектив науки, світогляд, який визнає можливість і бажаність фундаментальних змін у становищі людини за допомогою передових технологій з метою ліквідувати страждання, старіння і смерть, а також значно посилити фізичні, розумові і психологічні можливості людини.
Також трансгуманізм це міжнародний інтелектуальний та культурний рух в підтримку використання науки і технологій для вдосконалення людських розумових та фізичних можливостей. Рух розглядає аспекти людського існування як інвалідність, страждання, хвороби, старіння та недобровільна смерть необов'язковими та небажаними. Трансгуманісти покладаються на біотехнології та інші передові технології для розв'язання таких проблем. Також трансгуманізм на рівні із перевагами пов'язаний із низкою небезпек, які можна очікувати від майбутнього.
Символом трансгуманізму є H+ (також >H). Трансгуманізм часто використовуються як синонім до «покращення людини». Хоча перше відоме вживання терміну датується ще епохою Відродження, сучасне значення є продуктом 1980-тих, коли футуристи в США почали організовувати те, що пізніше виросло в рух трансгуманістів. Трансгуманісти передбачають, що люди зможуть колись перетворити себе в істоти з настільки розширеними можливостями, що заслужать звання «постлюдини». Тому іноді трансгуманізм називають «постгуманізмом».
Основні цілі та завдання трансгуманізму
Головною метою трансгуманізму є нескінченне вдосконалення людини, засноване на новітніх відкриттях науково-технічного прогресу. Для досягнення цієї мети трансгуманізм пропонує:
Трансгуманісти підтримують розробку нових технологій; особливо перспективними вони вважають нанотехнологію, біотехнологію, інформаційні технології, розробки в галузі штучного інтелекту, завантаження свідомості в пам'ять комп'ютера і кріоніку.
Багато трансгуманістів (зокрема відомий футуролог і винахідник Реймонд Курцвейл) вважають, що технічний прогрес, який безперервно прискорюється, вже до 2050 років дозволить створити постлюдину, здібності якої будуть принципово відрізнятися від здібностей сучасних людей. Особливо в цьому допоможуть генна інженерія, молекулярна нанотехнологія, створення нейропротез і прямих інтерфейсів «комп'ютер-мозок».
Також багато трансгуманістів вважають, що оскільки швидкість розвитку техніки збільшується експоненціально, то настане час, коли важливі відкриття будуть відбуватися практично відразу, в один і той же час (явище технологічної сингулярності).
Критика трансгуманізму
Саме поняття та перспективи покращення людини викликали безліч критики, суперечок і дискусій. Так, Френсіс Фукуяма назвав трансгуманізм «найнебезпечнішою в світі ідеєю». Критика трансгуманізму і його пропозицій має дві основні форми (вони часто доповнюють один одного):
Критики часто бачать в цілях трансгуманістів загрозу загальнолюдським цінностям, державним соціальним програмам і поширенню громадянських прав і свобод. Одним із останніх аргументів є зіставлення цілей (а іноді і декларованих методів) трансгуманізму з дослідженнями по євгеніці.
Також проблема трансгуманізму може розглядатися як проблема вибору напрямку шляху вдосконалення людини. На відміну від класичного раціонального (чи почасти релігійного) вирішення цього питання через самовдосконалення з використанням інструменту вільного вибору, тобто поліпшуючи послідовно і поступово на своєму шляху пам'ять, навички та здібності, трансгуманізм передбачає в тому числі і екзогенне втручання, імплантаційний апгрейд також і на фізичному рівні.
Часто критика програми трансгуманізму деякою мірою міститься в художніх творах і фантастичних фільмах, які, проте, часто більше малюють уявні світи, ніж аналізують проблему.
На думку критиків, ідеї трансгуманізму входять у суперечність з їх бажаними цілями: наприклад, безсмертя породить безліч проблем, що розглядаються в антиутопіях, таких якперенаселення планети, низький соціальний рівень, обмеження свобод. Однак, на думку прихильників трансгуманізму, всі ці проблеми можуть бути врегульовані адекватним соціальним управлінням, зокрема, суворим обмеженням народжуваності, а також експансією людства в космос.
13. Проблема виникнення науки
Підвищення ролі науки в суспільстві, зростання її соціального престижу ставить високі вимоги до знань про науку. В сучасних умовах ці вимоги стрімко зростають, стимулюючи поглиблення досліджень сфери науки в більш повному обсязі, в єдності всіх її сторін. Такий аналіз науки передбачає звернення до її виникнення і розвитку.
Передісторія науки, поява наукового знання сягає своїм корінням у глибоке минуле. Становлення науки пов'язане з таким ступенем розвитку людського суспільства, коли був нагромаджений певний мінімум наукових знань і здійснювалась передача їх у різних видах практичної діяльності.
Практично зорієнтованим знанням спочатку була математика, теоретичним основам якої передували вимоги практичної діяльності. Тому історично першим способом організації математичного знання була так звана практична математика, яка виникає в стародавньому Єгипті. Математичні тексти Стародавнього Єгипту і Месопотамії не містять розподілу знань на математичні дисципліни — геометрію та арифметику. Для них при встановленні схожості задач вирішальним моментом є не їхній математичний зміст, а чисто практичне призначення, тобто в одну групу об'єднані задачі, з якими доводиться мати справу в тому чи іншому випадку, виходячи з роду діяльності.
Таким чином, наукове знання спочатку вплетене в реальну тканину життя. В подальшому відбувається виділення науки з реального практичного досвіду і поступове перетворення її у відносно самостійну форму людської діяльності.
На відміну від практичної систематизації, найважливішою особливістю теоретичного способу систематизації математичного знання є логічний доказ, тобто перехід від одних положень до інших. У кінцевому підсумку це привело до якісного стрибка: утворилась чиста, або теоретична математика.
У Стародавній Греції в VIст. до н.е. наука (насамперед математика) існує вже як форма теоретичної свідомості. Античні греки, хоч іспирались на пізнавальний досвід древніх цивілізацій Сходу, однак математичні знання сприймали вже не як сукупність правил числення і розрахунку, а як особливого роду ідеальне буття.
Характеристику науки вперше було дано Арістотелем. Він створює науку як особливу форму знання — знання заради самого знання — і в досягненні його бачить вищу мету людської діяльності.
Особливості середньовіччя, і насамперед виняткове становище релігії в феодальній Європі, сприяли появі іншої особливості середньовічного вчення про природу, яка не властива науці періоду античності і повністю зникла в науці Нового часу. Це — алегоричність і більш моралістична спрямованість середньовічних трактатів про природу. В середні віки наука виступала служницею теології у вигляді схоластики.
Швидкий розвиток промисловості і торгівлі, переворот у науковому світогляді, здійснений Коперником, який завдав першого удару по схоластичній філософії і теорії, ряд досліджень і відкриттів у галузі механіки, оптики, магнетизму, техніки, біології, висунутих вимогами практичного життя, — все це було пов'язане з широким розвитком природознавства і наочно демонструвало відмінність нової епохи від попередньої. Відтоді починається звільнення науки від теології і формується її самостійність.
Успіхи природознавства епохи Відродження створили нову об'єктивну основу виникнення філософського дослідження науки, а необхідність та неминучість боротьби з схоластикою стимулювали даний процес.
14. Наукові і технічні досягнення Давнього Сходу
К древневосточным относят цивилизации, сложившиеся в конце V — II тысячелетиях до Р.Х. в Северной Африке и Азии. Эти цивилизации, развивавшиеся, как правило, изолированно друг от друга, называют речными, так как их зарождение и существование были связаны с великими реками — Нилом, Тигром и Евфратом, Индом и Гангом, Хуанхэ и Янцзы.
Им типологически близки государства, существовавшие во II — начале I тысячелетия до Р.Х. на Балканском полуострове и островах Эгейского архипелага.
Древневосточные цивилизации возникли независимо друг от друга. Они создали первые системы письменности, открыли принципы государственности и нормы сосуществования людей, различавшихся этнически, социально, имущественно, профессионально и религиозно. Их исторический опыт был использован цивилизациями, возникшими в более позднее время.
В древнекитайской цивилизации до вторжения колонизаторов в XIX веке вместе с передовыми техническими достижениями сохранялись следы архаических элементов. Так, китайцы добились успехов в оросительном земледелии, шелкопрядении, лакокрасочном и бумагопрядильном производстве, но значительная часть населения продолжала заниматься охотой, лесными помыслами, рыболовством.
Этнически однородное население, называвшее себя народом хань, позволило создать сильное централизованное государство. Над его созданием трудились многие династии китайских императоров Ханьцы построили Великую Китайскую стену и проложили Великий шелковый путь, создали философию жизни даосизм и конфуцианство. Возведенные ими дворцы, мосты, каналы и храмы восхищали чужеземцев.
Достижения науки и техники ханьцев (порох, компас, бумага, лак, прототип сейсмографа) характеризуют их цивилизацию как высокоразвитую, достойную интереса и всестороннего изучения.
Крупнейшим техническим достижением Древнего Востока было освоение плавки металлов. По-видимому, секрет выплавки меди был найден случайно во время обжига керамики. Затем научились плавить медь в примитивных горнах;
Важнейшим достижением культуры народов Древнего Востока является изобретение, усовершенствование и распространение различных систем письменности: клинопись, иероглифика, древнейшая алфавитная система. По праву письменность называют вторичным устойчивым признаком цивилизации.
15. Історія розвитку наукового знання в Давній Греції
Більшість істориків розглядають Давню Грецію як основоположну культуру західної цивілізації, батьківщиною світової демократії, західної філософії, основних принципів фізико-математичних наук, мистецтва театру та Олімпійських ігор тощо.
Вже у давньогрецькій міфології виразно видно прагнення дати всеосяжну картину світу, знайти пояснення всьому сущому. Ті ж пошуки вже на іншому світоглядному рівні були продовжені вченими Давньої Еллади. Саме в античній культурі наука вперше в історії людства виділяється у самостійну сферу. Є всі підстави вести мову не просто про накопичення наукових знань (що знаходилися, як правило, у руках жерців), а про розвиток професійної науки.
Нескороминуще значення має антична філософія. У Давній Греції зароджується філософія як наукова теорія, розвивається система понять, ставляться і отримують своє оригінальне рішення основні філософські проблеми. Одним з найважливіших досягнень давньогрецької філософії є розробка космологічних питань — про походження Всесвіту, про природу людини.
Традиція вважає Фалеса першим грецьким філософом, астрономом і математиком. Він здійснив далекі подорожі для придбання знань. Його ім'ям відкривається перелік. Фалес став фундатором стихійно-матеріалістичної школи філософії.
Найвиднішими представниками цієї школи були Анаксимандр, який дав перше формулювання збереження матерії; Анаксімен, згідно із вченням якого все суще відбувається з першоматерії — повітря — і зворотно в неї повертається; Демокрит, що відстоював атомістичну («атомос» — неподільний) концепцію будови світу. У становленні діалектики величезну роль відіграв Геракліт, у постановці і глибокій розробці соціально-етичних проблем — Сократ. Його учень Платон став основоположником філософської школи об'єктивного ідеалізму, одним з найбільших філософів всіх часів.
Аристотель — найзнаменитіший з енциклопедичних розумів в історії людства, в своєму вченні спробував з'єднати сильні сторони поглядів Демокрита і Платона, здійснив величезний вплив на філософські напрями Середньовіччя і Нового часу. Відмінною рисою філософських творів елліністичного часу, коли розірвався досить замкнений світ грецьких полісів, є посилення уваги до окремої людини і його проблем. Філософія Епікура свою задачу вбачала у звільненні людини від страху перед смертю і долею, він заперечував втручання богів у життя природи і людини, доводив матеріальність душі. Життєвим ідеалом філософської школистоїцизму були незворушність і спокій, які повинна зберігати людина на противагу світу, що змінюється. Основною чеснотою стоїки вважали розуміння (тобто знання того, що є добро і зло), мужність і справедливість.
Історична наука Стародавньої Греції передусім асоціюється з іменем Геродота. Він багато подорожував: відвідав Малу Азію,Стародавній Єгипет, Фінікію, різні міста балканської Греції, узбережжя Чорного моря, де збирав, зокрема, відомості про скіфів. Головна праця Геродота — «Історія», яка присвячена найважливішій політичній події грецької історії — греко-персидським війнам. Попри те, що «Історія» не завжди відрізняється цілісністю і повною науковістю, факти, які наводяться в ній, переважно достовірні. Важлива праця Геродота і для вивчення минулого народів, що жили на території сучасної України. Саме Геродот дає перший в античній літературі системний опис життя і побуту скіфів.
Епохою успішного розвитку науки був еллінізм. Для цього етапу характерний успішний розвиток багатьох нових наукових центрів, особливо в елліністичних державах на Сході. Синтезом накопичених до того часу математичних знань можна вважати працю Евкліда, що жив в Александрії, «Елементи» (або «Початки»). Викладені в ньому постулати і аксіоми,дедуктивний метод доказів служили впродовж віків основою геометрії. З іменем Архімеда із Сіракуз на острові Сицилія пов'язане відкриття одного з основних законів гідростатики, початок числення нескінченно великих і малих величин, ряд важливих технічних винаходів. Пергам став центром вивчення грецької філології, тут Діонісій Фракійський створив першуграматику.
На основі трудів вавілонських вчених отримала подальший розвиток астрономія. Так, наприклад, Селевк Вавілонський намагався обґрунтувати положення, що Земля і планети обертаються навколо Сонця по кругових орбітах. Походи Александра Македонського значно розширили географічні уявлення. Дикеарх склав карту світу. Ератосфен з Кірени обчислив довжину екватора Землі, отримавши результат, близький до правильного (при цьому вчений виходив із гіпотези про кулясту форму Землі). Вивчалися вулканічні й метеорологічні явища, були відкриті мусони та їх практичне значення. Помітно просунулося вивчення людини. Герофіл виявив нерви і встановив їх зв'язок із мозком, він же висловив припущення, що з мозком пов'язані розумові здібності людини. Ерасистрат вивчав анатомію серця, набуло розвиток дослідження ветеринарної медицини, зокрема Гієроклом, важлий внесок у фармакологію зробили Зопір та Філон Тарсійський.
Найбільшим науковим центром елліністичного світу були Александрійський мусейон та бібліотека Александрії, що нараховувала більш ніж півмільйона книг. Сюди приїжджали працювати видатні вчені, поети, художники з усього Середземномор'я.
16. Проблема методології пізнання в античному світі
Найважливішою формою пізнання є наукове пізнання. Античні філософи прагнули виявити специфіку пізнавального процесу, його рівні (розум і розум, почуття), форми (категорії, поняття і висновки), протиріччя і тому подібне. Була створена формальна логіка (Арістотель), стала розроблятися діалектика (Гераклит, Платон), досліджувалися проблеми істини і помилки, достовірності і реальності знання.
Хоча середньовічна філософія і не заперечує буття світу, його об'єктивного існування, вона проводить розмежування між буттям речей світу, усього, що в ньому існує, у тому числі і нашого мислення, і буттям Бога. Справжнє буття, досконале, незмінне має лише Бог. У ньому, на думку Хоми Аквінського, нерозривно злиті сутність і існування. Сутність у речах Аквінський ототожнює з формою, природою, "щойніс-тю", тим загальним, що властиве речам одного роду або виду.
З проблемою буття нерозривно зв'язана і теорія пізнання, епістемологія, що також у найбільш розвиненому вигляді представлена Хомою Аквінським. Хома виходить з того, що пізнання починається з чуттєвої ступені. Предмети впливають на наші органи чуттів, і на цій основі в розумі виникають образи, з якими працює інтелект, виділяючи з одиничних сприймань (чуття здатні дати уявлення лише про одиничне) загальне і формує на цій основі поняття, проникаючи в такий спосіб у сутність речей, їхнє буття. Тут Хома Аквінський йде слідом за Аристотелем, але далі шляхи їхні розходяться. З погляду Аквінського, хоча чуття і є тією основою, на якій інтелект формулює поняття, розум пізнає в речах не їхні матеріальні риси, а їхню духовну сутність, їхню ідеальну форму, універсали, що об'єктивно існують у речах, будучи вираженням їхнього божественного походження. Розум, таким чином, пізнає в речах їх божественну ідеальну сутність, тим самим наближаючись до своєї кінцевої мети - пізнання Бога, тому що кожна річ, настільки є істинною, наскільки наближається до подібності з Богом. Через це релігійне одкровення вище від пізнавальної здатності розуму, у ньому Бог сам або через своїх апостолів відкриває нам найвищу істину.
17. Гносеологічні погляди Демокріта
Шлях пізнання завжди був складним, суперечливим і різним за тематикою постановки та розв'язанням проблем. Наприклад, в античній філософії центральною була проблема співвідношення знання і думки, істини й омани. Як предмет "переводиться в стан знання (в чому єдність знань і предмета).Матеріалізм та ідеалізм вирішували їх виходячи з власних передумов. Так, Демокріт вважав, що в процесі пізнання від предметів відокремлюються найдрібніші їх частинки ("ейдоси"), які несуть у собі образ предмета. Та коли вони сягають органів чуття людини, виникають образи, які відображають предмети. Не дивлячись на наївність цієї концепції, її матеріалістичний характер не викликає сумнівів: поза нами існують речі, а наші відчуття, сприйняття й таке ін. - є їх образами. Важливо й те, що Демокріт прагнув збагнути механізм процесу, який забезпечує правильність сприйняття, хоча й проблема активності суб'єкта ще не була поставлена.
18. Сократ і його метод пізнання
Сократ був переконаний, що кожна людина здібна пізнавати правду. Платон унаочнив це в гарному діялогу "Менон", в якім він малює, як Сократ шляхом своєї методи приводить навіть цілком неосвіченого раба до зрозуміння досить складних геометричних теорем, та навіть приводить його до того, що він сам ці теореми "винаходить". В більшості випадків маємо зображення Сократа, в розмовах про питання суспільного та морального життя: тут (за спільним свідоцтвом Платона та Ксенофонта) він йшов шляхом відбирання аналогій, на підставі яких була змога подати ті дефініції та клясифікації, на які Сократ, здається, клав найбільшу вагу. Сократ мало цікавився філософією природи (хоч він ніби в молодому віці й займався філософією Анаксагора). Його інтереси спрямовані на людину та суспільство. З цих його інтересів випливали й його думки на логічні теми та його своєрідна метода. Самопізнання є джерело пізнання в цих галузях поняття. Та Сократ досить часто обмежувався лише на спростуванні посилкових поглядів софістів або інших своїх співгромадян. В зв'язку з цією полемікою проти переконаних в правдивості своїх поглядів співрозмовців вживав Сократ свого "іронічного" вироку: "я знаю лише, що я нічого не знаю", — це поняття про межі свого знання є, в кожнім разі, теж позитивним результатом.
Правдиве пізнання було для Сократа тим важливіше, що він — як і деякі інші грецькі мислителі — вважав, що доброчинність грунтується на пізнанні та що людина, яка знає, що є добре, тим самим мусить і добре чинити. Доброчинности можна навчитися. Щоправда, Сократ сам посилався в обгрунтуванні власних вчинків іноді на якийсь внутрішній голос ("демона"), що по меншій мірі утримував його від помилкових кроків: це уявлення споріднене з пізнішим уявленням (тоді ще такого не існувало) про "голос сумління", так що можемо визнати Сократа лише з обмеженням представником "інтелектуалізму" в етиці.
19. Гносеологічні методи Платона
Платон розрізняє два зовсім різні засоби пізнання: це пізнання цілком неясне, непевне, змислове, якого предметом є матеріяльний світ, що вічно хвилюється, змінюється, несталий та який важко схопити, зафіксувати вищим засобом нашого пізнання — розумом, та висловити це пізнання словами. Тут Платон ніби наближається до думок, пізніх скептичних послідовників Геракліта та до скепсису софістів. Але є й пізнання інше — розумове: об'єктами цього пізнання є сталі, незмінні поняття, про які ми можемо сказати щось певного з абсолютною точністю, та можемо це пізнання закріпити в слові та іншими засобами (числом). Найліпшим зразком такого пізнання є математика (тому над входом до Академії, як переказують, стояв напис: "Нехай не входить сюди той, хто не знає геометрії"). Платон думав, що і для інших сфер (етики, державної теорії, природознавства і т. д.) можливе таке саме точне розумове пізнання. Лише воно завжди спрямоване не на матеріяльне буття речей, а на "ідеї" речей. Сама думка про ідеї виростала з усієї традиції грецької культури. Абсолютно точна математика (що в Греції в значно більшій мірі, аніж де-небудь інде користалась методами геометрії) дає єдину можливу основу для пізнання матеріяльного світу, про речі якого можемо щось певного сказати, поскільки вони мають певні форми, постаті, поскільки вони відбивають певні рухи, що ми їх можемо схарактеризувати геометричне, тощо.
Стверджуючи, що істинне пізнання - це пізнання ідей (вічних, незмінних духовних сутностей, по відношенню до яких речі - лише їхні недосконалі копії), Платон вважав, що таке пізнання досягається шляхом "пригадування". При цьому душа людини має відволікатися від світу речей, які вона безпосередньо споглядала в духовному світі - коли перебувала там до народження.
Здатність людини пізнавати світ визнавалась всіма матеріалістами й переважною більшістю ідеалістів. Проте слід зазначити, що дехто з ідеалістів, хоча й визнає пізнання світу, все ж тлумачить його невірно. На це вказує не лише приклад із вченням Платона.
20. Вчення кіренаїків про пізнання світу
Кіреніїки — представники кіренської філософської школи у Стародавній Греції, яка була заснована Арістіппом з Кірени, його послідовники — Арет і Арістіпп-молодший, потім Феодор,Гегесій, Аннікерід.
Ця школа розвинула принципи Сократа у напрямку послідовного гедонізму. Засновник школи Арістіпп, дотримуючись Протагора, учив, що відчуття нічого не говорять про предмети зовнішнього світу, а відповідають тільки нашим душевним рухам і тому завжди правдиві. Оскільки немає будь-якого зовнішнього критерію для оцінки душевних рухів або думки, які є сутністю троякого роду: задоволення, незадоволення і байдужий стан, то місце поняття «благо», центрального поняття сократівської етики, займає задоволення.
Насолода виступає, таким чином, як мета людського життя, що ріднить кіренську школу з епікуреїзмом. Послідовне проведення принципу індивідуального задоволення або зближує кіреніїків з кініками, або веде до висновку, що гедоністичний ідеал нездійснений у людському житті, а тому можна прагнути лише до відсутності страждань, тобто до смерті (Гегесій). УАннікеріда, в його високій оцінці почуття дружби, патріотичного та родинного почуття, вже намічається вихід за рамки гедонізму кіренської школи і перехід до епікурейського вчення.