Дністровський державний аграрний технікум Українська мова за професійним спрямуванням

Работа добавлена на сайт samzan.net:

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

Білгород-Дністровський державний аграрний технікум

Українська мова

(за професійним спрямуванням)

КУЛЬТУРА ФАХОВОГО МОВЛЕННЯ

Методичний посібник

Номінація: інноватика в

організації самостійної роботи студентів

2012

Укладач: Марусіч Наталя Юріївна,

викладач української мови (за професійним спрямуванням),

спеціаліст вищої категорії, викладач-методист

Методичний посібник містить матеріал, що направлений на формування високого рівня мовної компетенції майбутнього фахівця у професійній діяльності та на підвищення загальнокультурного, інтелектуального та естетичного рівнів майбутніх агрономів.

Складається з методичних вказівок до опрацювання теми, питань до самоконтролю та додатка, в якому подаються: написання й відмінювання чоловічих і жіночих імен по батькові; кличний відмінок імен по батькові; мовні формули ділового листування; вибір слова у фаховому мовленні агронома; фахові тексти (агрономічного напрямку) для перекладу; кличний відмінок власних імен (короткий словник); словник агрономічної термінології;

Матеріал направлений на допомогу студентам як денної, так і заочної форми навчання при самостійному опрацюванні тем.

Мета розробки – сформувати національно-мовну особистість; опанування майбутніми фахівцями-аграріями вимог до культури професійного спілкування; забезпечити професійну мовну підготовку студентів для повноцінного функціонування державної мови в сфері його майбутньої професійної діяльності.

Для викладачів, учнів та студентів, а також для всіх, хто прагне підвищити загальну мовну культуру та культуру фахового мовлення.

Рецензент:

Глобільченко Алла Володимирівна,

викладач української мови та літератури,

спеціаліст вищої категорії, викладач-методист

Методрозробка укладена відповідно програми Міністерства освіти і науки України «Українська мова (за професійним спрямуванням)» 2009 року для вищих навчальних закладів 1–2 рівнів акредитації (укладачі Антонюк Т.М., Стрижаковська О.С., Борис Л.М.).

Дана робота покликана не лише узагальнити й систематизувати знання з української мови, а й сформувати мовну особистість, обізнану з культурою усного і писемного мовлення, яка вміє в повному обсязі використовувати набуті знання, уміння і навички для оптимальної мовної поведінки в своїй професійній діяльності. Оскільки дуже важливо навчити майбутніх фахівців володіти культурою фахового мовлення – одна з найперших вимог сьогодення до сучасного спеціаліста, особливо, якщо він прагне бути фахівцем високого рівня.

ЗМІСТ

Культура фахового мовлення

Тема 1. Вступ. Державотворча роль мови. Функції мови. ……………………… 5 - 25

Стилі, типи і форми мовлення

Предмет і структура курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)».

Нормативні документи про державний статус української мови.

Мова як генетичний код нації, засіб пізнання, мислення, спілкування, як показник рівня культури людини.

Стилі сучасної української літературної мови.

Особливості лексики та синтаксичної організації офіційно-ділового стилю.

Типи мовлення.

Тема 2. Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. ……………………… 26 - 50

Культура мовлення під час дискусії

Поняття літературної мови.

Мовна норма, варіанти норм.

Ознаки та аспекти культури мовлення.

Мовленнєва культура — критерій професійної майстерності майбутнього агронома.

Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення мовленнєвої культури.

Культура мовлення під час дискусії.

Тема 3. Специфіка мовлення фахівця (відповідно до напряму підготовки)……..51 - 73

Мова і професія.

Майстерність публічного виступу.

Види підготовки до виступу.

Набір відповідних тактичних та мовних засобів у межах конкретного виду усного вербального спілкування.

Тема 4. Формування навичок і прийомів мислення. …………………………. … 74 - 104

Види, форми, прийоми розумової діяльності. Основні закони риторики.

Мова і думка.

Види, форми, прийоми розумової діяльності.

Формулювання понять, порівняння і зіставлення, виділення головного, систематизація, узагальнення,аргументація, доведення, встановлення причиново-наслідкових зв’язків, спростування, складання алгоритму, робота за аналогією, висування гіпотези, експериментування і моделювання.

Закони риторики.

ДОДАТОК

Написання й відмінювання чоловічих і жіночих імен по батькові …………………... ….105 Кличний відмінок імен по батькові………………………………………………… 105 - 106

Мовні формули ділового листування………………………………………………… 106 - 107

Вибір слова у фаховому мовленні агронома………………………………………….108 - 113

Фахові тексти (агрономічного напрямку) для перекладу……………………………114 - 120

Кличний відмінок власних імен (короткий словник)……………………………….. 121 - 124

Словник агрономічної термінології………………………………………………… 124 -159

Список літератури…………………………………………………………………………….160

ВСТУП

Важливою справою національного відродження України є піднесення мовленнєвої культури суспільства насамперед серед молоді, яка здобуває вищу освіту. Освіта є базою для розвитку кожної особистості, інструментом для отримання молодою людиною професії та кваліфікації, формування загальнокультурного рівня, передачі національної спадщини. Вона скерована на формування фахової культури, важливими складовими якої, безумовно, є мовна компетентність та комунікативна досконалість, де слово використовуватиметься як знаряддя на сучасному ринку праці.

Основою мовленнєвої культури майбутнього фахівця є грамотнiсть, тобто дотримання загальноприйнятих лiтературних норм у використаннi лексичними, фонетичними, морфологiчними, синтаксичними i стилiстичними засобами мови. Та цим поняття мовленнєвої культури не вичерпується. Мовлення мaє бути не тiльки правильним, а й лексично багатим, синтаксично рiзноманiтним. Потрiбно активно розвивати своє мовлення: вчитися усно i письмово викладати свої думки, виправляти себе, правильно будувати сказане, шукати найкращi й найдоцiльнiшi варiанти висловлювання . Вміння грамотно викласти свої думки – одна з найперших вимог сьогодення до сучасного спеціаліста-аграрія.

Культура фахового мовлення аграріїв – це система комунікативних норм, знань, умінь і цінностей, яка реалізується у процесі міжсуб’єктної взаємодії фахівців і є фактором, що супроводжує його професійну діяльність у виробничій сфері й зумовлює її фахово-комунікативну спрямованість.

Одним з важливих напрямів мовної підготовки й формування професійної культури агронома є вдосконалення володіння мовою професії, тобто знання термінології, здобуття навиків у введенні спеціальної лексики в професійні тексти. Оскільки від їх ґрунтовного засвоєння, постійного вдосконалення залежить рівень професійних знань, професійної компетентності агронома, рівень професіоналізму, мовної й мовленнєвої культури особистості.

Отже, загальний мовленнєвий розвиток майбутнього фахівця визначається якісним рівнем його мовленнєвої культури, що виявляється як у професійній діяльності, так і в процесі його самореалізації в навчанні, досягнені поставленої мети, осмисленні сутності професії.

Відомий український педагог В.Сухомлинський писав, що "мовна культура – це живодавній корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу".

Культура фахового мовлення

Стан державної мови, рівень

володіння нею,поширеність у

різних сферах життя — усе це

показник цивілізованості суспільства

(Олександр Пономарів).

Тема 1. Вступ. Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи і форми мовлення

Предмет і структура курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)». Нормативні документи про державний статус української мови. Мова як генетичний код нації, засіб пізнання, мислення, спілкування, як показник рівня культури людини. Стилі сучасної української літературної мови. Особливості лексики та синтаксичної організації офіційно-ділового стилю. Типи мовлення.

Студенти повинні:

знати важливість вивчення курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)», особливості стилів та жанрів сучасної української літературної мови;

вміти - сприяти утвердженню і розвитку державної української мови;

- визначати стилі різних текстів; користуватися державною мовою в усіх сферах життя.

Література

Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник. - К.: А.С.К., 2003. – 400с.
Зубков М.Г. Мова ділових паперів. – Харків: Торсінг, 2001. – 384 с.
Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних службовців: Навчальний посібник. – К.: Арій, 2008. – 424 с.
Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: модульний курс. – К., 2008. – 448 с.
http://www.ukrlit.vn.ua/article/990.html
http://uk.wikipedia.org/wiki/Українська_мова
http://www.refine.org.ua/pageid-1118-3.html

План

Нормативні документи про державний стан української мови.
Мова як генетичний код нації. Засіб пізнання мови. Мислення, спілкування, як показник рівня культури.
Функції мови.
Стилі сучасної української літературної мови.
Особливості лексики та синтаксичної організації офіційно-ділового стилю.
Типи мовлення.

Методичні вказівки

Під час опрацювання цієї теми студентам слід звернути увагу: на українську мову як національну мову українського народу; Закон про мови; державний статус української мови; стилі і типи мовлення; на лексику офіційно-ділового стилю.

Нормативні документи про державний стан української мови

Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція, Закон України "Про мови в Українській РСР", рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України, а також інші законодавчі акти.

Оскільки відповідно до Указу Президента України „Про положення про державний Комітет телебачення і радіомовлення України" від 27 серпня 2003 року Держкомтелерадіо України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної мовної політики, важливо проаналізувати роботу, що її здійснює Комітет та інші органи виконавчої влади з утвердження державного статусу української мови.

Актуальним питанням розвитку і застосування української мови були присвячені парламентські слухання: "Про функціонування української мови в Україні", які відбулися у березні 2003 року. Верховна Рада України схвалила постанову "Про Рекомендації парламентських слухань "Про функціонування української мови в Україні", а Кабінет Міністрів дав відповідне доручення заінтересованим центральним органам виконавчої влади, організаціям та установам.

На виконання зазначеного доручення Комітетом та іншими центральними органами виконавчої влади проведено значну роботу. Урядом затверджено Державну програму розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр. Разом із проектом Закону "Про розвиток і застосування мов в Україні" - це базові документи, які визначатимуть тактику і стратегію реалізації державної політики у мовній царині.

Крім того, розробляється Концепція державної мовної політики, яка визначить основні засади та напрямки розвитку української мови та мов національних меншин.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України державний статус української мови означає її обов'язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших визначених законом публічних сферах публічного життя, зокрема у роботі державних і комунальних навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, засобах масової інформації.

Державність української мови є ключовим чинником консолідації українського суспільства на всій території України, формування сучасної української політичної нації, символічним уособленням української державності, гарантією збереження національної ідентичності українського етносу і державної єдності України. З огляду на це українська нація і держава мають забезпечувати відродження і захист української мови, якісну розбудову українського мовного простору.

2. Мова як генетичний код нації. Засіб пізнання мови. Мислення, спілкування, як показник рівня культури

Українська мова є мовою найбільшого корінного етносу України і невід'ємною базовою ознакою його ідентичності протягом багатьох століть. Незважаючи на складні умови тривалих періодів бездержавності української нації та її територіальної роз'єднаності, українська мова зберегла свою самодостатність і стала важливим чинником возз'єднання українських земель і відновлення соборної незалежності України.

Українська мова — не лише засіб спілкування, а й скарбниця духовного і культурного спадку українського народу. У витворених протягом віків різноманітних формах буття української мови (старовинні усні перекази і літописи, народні пісні і думи, казки і міфи, поетичні і прозові твори тощо) зберігаються історична пам'ять і досвід нації, глибинні витоки її світоглядних і моральних цінностей, віддзеркалюються національні традиції і узвичаєння, звичаї і навички, тобто ознаки, що притаманні саме цій спільноті і тому є унікальними складовими національної ідентичності. Одночасно українська мова створює мовний простір, який є природнім середовищем буття української нації. Його збереження є неодмінною умовою самого її існування і базовою матеріальною гарантією забезпечення мовних прав українців.

Суть заходів держави на підтримку української мови полягає не в її насильному нав'язуванні, а в тому, щоб надати громадянам України, які раніше були позбавлені свободи вибору, можливість вільно опанувати мову батьків і (або) свідомо вивчити мову свого громадянства з урахуванням перспектив, які відкриває її знання для самовдосконалення, самореалізації і повномасштабного здійснення конституційних прав та утворити умови для реалізації таких перспектив.

Українська мова в Україні призначена виконувати різноманітні функції, зокрема забезпечити консолідацію, єдність і вільний культурний розвиток українського народу, стояти на сторожі збереження його ідентичності та здорового духовного і ментального розвитку.

Українська мова — невід'ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого, автохтонного і титульного етносу українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні.

Принципове значення для майбутнього української мови і української держави має національна мовна свідомість і мовна гідність. У їхньому формуванні чільну роль має відігравати українська інтелектуальна еліта, насамперед вище керівництво держави, яке своїм особистим прикладом і зусиллями має утверджувати престиж української мови, української нації і держави. Вільне володіння державною мовою юридичний обов'язок кожного громадянина України.

Занепокоєння науковців і широкої громадськості викликає якість українського мовлення та масове поширення такого загрозливого для української мови явища як суржик, необґрунтоване вживання іншомовних слів, коли їм є цілком повноцінні відповідники в українській мові. Одне з першочергових завдань мовної політики — очистити мову від негативних нашарувань, вберегти її від засмічення та деградації. Особливого значення це набуває в тих сферах діяльності, які пов'язані з загрозою масового тиражування недоброякісних мовних зразків. Мовлення дикторів і журналістів теле- і радіостудій в ефірі, дублювання та титрування фільмів мають бути еталонними. Виконання нормативних вимог до якості мови стане обов'язковою умовою отримання дозволу на право займатися освітньою, медичною чи рекламною діяльністю, а систематичне їх порушення передумовою для позбавлення ліцензії.

Існують спроби культивувати в суспільстві уявлення про українську мову як ущербну й непрестижну. Насправді її пізнавальний, виражальний і комунікативний потенціал надзвичайно потужний. Український словник один з найбагатших у світі. Українська мова входить до третього десятка демографічно найпоширеніших мов світу і за цим параметром друга серед слов'янських. Значна частина її словника значно старша за майже півторатисячолітню історію її вживання в різних сферах громадського й культурного життя.

Українська мова — старописемна мова з великою історико-культурною спадщиною. Держава має піклуватися про наукове дослідження і публікацію давніх писемних пам'яток, їх популяризацію, використання їхніх елементів для збагачення ресурсу сучасної літературної мови. Залишається актуальним збереження й вивчення діалектів української мови — джерела її самобутності й життєвої сили.

Українська мова в її літературній формі набула високого рівня розвитку. Нею створено багату оригінальну літературу, перекладено найвидатніші твори світового письменства. Вона має досконало опрацьовану граматику, сформовану науково-технічну термінологію, розвинену стилістичну систему, здатну забезпечити спілкування і порозуміння в усіх сферах суспільного життя.

Підвищенню авторитету української мови має сприяти якнайшвидше практичне впровадження єдиного загальнонаціонального правопису. Однак, і після цього розвиток української мови має залишитись об'єктом науково обґрунтованого нормування і вдосконалення.

Державна мовна політика спрямовується також на підтримку і збереження української мови в середовищі українських спільнот за межами України шляхом надання відповідної допомоги громадським об'єднанням українців, центрам української культури, культурно-освітнім закладам українців в інших державах.

3. Функції мови

Мова виконує цілу низку фу́нкцій, життєво важливих як для всього суспільства, так і для самої мови. Оскільки мова — явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Відмінність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається на долі народу.

Комунікативна функція

Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона — найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та інших галузях життя людства). У цій ролі мова має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою за степенем виразності.

Із комунікативного боку слід розглядати й сукупність текстів як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваної шляхом обміну писемною продукцією.

Ідентифікаційна функція

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасні українці, відчуваємо свою спільність і з пращурами, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Доля тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною роз'єднання, відокремлення, конфліктів і навіть ворожнечі.

Експресивна функція

Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини.

Кожний Індивід має унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова: чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ: «Говори — і я тебе побачу», — запевняли мудреці античності.

Етична функція

Мова – засіб дотримання норм поведінки, моральних правил.

Досягається це існуванням сукупності мовленнєвих етикетних формул та настанов щодо їх використання. Ввічливість, чемність, тактовність, шанобливість, стриманість – визначальні ознаки українського мовленнєвого етикету.

«Етичне в мові, - зауважує Н.Бабич, - це конкретно-історична система мовних засобів відповідно до форми моральної свідомості й поведінки людини, що передбачає ефект добра. Слово доброзичливе, добродарне має бути в основі етики спілкування.

Мислетворча функція

Мислетворча функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами. Мислення може бути конкретним (образно-чуттєви) й абстрактним (понятійним). Понятійне мислення — це оперування поняттями, позначеними певними словами, що без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою специфічних мовних засобів. Тому «мислити» означає «оперувати мовним матеріалом», Відомий вислів «обмінятися думками» насправді означає обмінятися певними мовними одиницями, у яких і закодовані думки. Цей обмін не завжди буває корисним для обох співбесідників. Недарма кажуть: «Хто ясно мислить, той ясно висловлюється».

Естетична функція

Естетична функція мови полягає в тому, що вона — першоджерело культури, знаряддя і водночас матеріал створення культурних цінностей Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури. Ось чому виховання відчуття краси мови — основа естетичного виховання.

Культурологічна функція

Культурологічна функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру.

Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим надійніший зв'язок та багатша духовність наступних поколінь. Дотримання мовних норм, популяризація рідної мови — це поступ у розвої загальної культури нації.

Номінативна функція

Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією — «омовленням» світу. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, понять ознак тощо. У назвах не лише зафіксовані певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але також її помилкові уявлення, ірреальні сутності, фантазії тощо.

Фатична функція

Мова є засобом фактичного спілкування.

Фатична комунікація (дослівно – беззмістовна, пуста) – це обмін неінформативними з погляду реальної комунікації повідомленнями, які виконують важливу етикетну функцію. Як справи? Дякую, добре. А у вас? Як життя? Що нового? Як успіхи?

Без дотримання фактичних ритуалів не буде тати успіху дипломатія, ділові перемовини.

Гносеологічна функція (пізнавальна) функція

Гносеологічна функція мови виражається в тому, що вона є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників і сучасників, тобто суспільним досвідом. Але за умови досконалого знання мови, й далеко не однієї.

Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. Оскільки кожна мова є неповторною картиною світу — зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Гносеологічна функція мови полягає не лише в прийнятті й нагромадженні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов'язана з функцією мислення, формування та існування думки.

4. Стилі сучасної української літературної мови

Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма). Стиль літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це власне слова на власному місці.

Кожний стиль має:

сферу поширення і вживання (коло мовців);
функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);
характерні ознаки (форма та спосіб викладу);
систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і діяння впливу.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – різновиди однієї мови, представляють усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Розмовний стиль

Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

безпосередня участь у спілкування;
усна форма спілкування;
неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);
невимушеність спілкування;
непідготовленість до спілкування (неформальне);
використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);
використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

емоційні реакції;

потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);

заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Жанри реалізації – бесіда, лист.

Художній стиль

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);

поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);
використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);
запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);
уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;
поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);
широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;
повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль

Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
логічна послідовність і доказовість викладу;
узагальненість понять і явищ;
об’єктивний аналіз;
точність і лаконічність висловлювань;
аргументація та переконливість тверджень;
однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;
докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

залучення цитат і посилань на першоджерела;

як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

монологічним характером текстів;

переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

а) власне науковий (із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.

Публіцистичний стиль

Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;

активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);
поєднання логічності доказів і полемічності викладу;
сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;
висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;
наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;
широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);

уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);

із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);

ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;

ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки;

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Епістолярний стиль

Сфера використання – приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики (“Посланія” І. Вишенського, “Листи з хутора” П Куліша та ін.).

Основні ознаки – наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р.S. – приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.

Конфесійний стиль

Сфера використання – релігія та церква.

Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

- суто церковна термінологія і слова – символи;

- непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;

- значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

- наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Організаційно-діловий стиль

У ст. 11. “Закону про мови” записано: “Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ. організацій є українська мова”.

Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.

Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління – організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності.

Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.

Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є контракт на адресність інформації.

Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність – це завжди – “гра за правилами”. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.

Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції. Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:

офіційний характер;

адресність;

повторність;

тематична обмеженість.

Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:

нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;

точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

документальність(кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

наявність усталених одноманітних мовних зворотів, висока стандартизація вислову;

сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти.

Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в те5стах ділових (управлінських) документів.

Мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);
наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);
обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності т емоційно-експресивної лексики;
синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;
наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії;
чітко регламентоване розміщення та будова тексту, обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);
до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв’язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

Законодавчий – використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними т службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

Дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури.

Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях). нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т.ін.

Юридичний використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання. розслідування, арбітраж).

Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини:

між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;

між підприємствами, організаціями та установами;

між державою та приватними особами;

між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;

між приватними особами.

Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та ін.

5. Особливості лексики та синтаксичної організації офіційно-ділового стилю

Синтаксичні засоби офіційно-ділового стилю підпорядковані адекватності комунікації, тобто спілкування. Практика контекстуального творення на цьому рівні вимагає добору із загальнонаціональної мовної системи мовних засобів, викликаних екстралінгвістичними показниками — сферою, умовами та метою спілкування.

Граматичні одиниці — різні частини мови, а також синтаксична організація речення і словосполучення у взаємозв’язку створюють той стилістичний колорит мовлення, який надає тексту певного комунікаційного спрямування, забезпечує логіко-семантичну адекватність мовлення.

Як і лексичні засоби, синтаксичні засоби офіційно-ділового стилю не становлять чогось неповторного — їх можна знайти в будь-якому іншому функціональному стилі. Проте в діловому мовленні вони виявляються найяскравіше, саме за їх участю забезпечується інтелектуально-комунікативна (чи регулювально-волюнтативна) функція стилю.

Спостереження над синтаксичною будовою в офіційно-діловому стилі дає підставу зробити висновок, що у доборі структурно-синонімічних граматичних засобів оформлення думки також існують певні закономірності, «санкціоновані» суспільством для певного різновиду мовлення як найдоцільніші.

У граматичному, а особливо у синтаксичному оформленні документів виявляється чи не найбільший серед інших різновидів мовлення потяг до автоматизації й стандартизації мови, викликаний прагненням до максимальної економії зусиль та часу — комунікативною доцільністю.

Стереотипність, консерватизм граматичних засобів у офіційному стилі більше помітний, ніж лексичних. Оскільки стиль визначається не лише функціонально маркованими одиницями, всім ладом, всією мовною організацією, добір граматичних одиниць забезпечує основну специфічну рису офіційно-ділового мовлення: точність, яка не допускає різнотлумачення, та певну шаблонізацію викладу.

Для чіткішої організації тексту запроваджується поділ на параграфи, пункти, підпункти.

Із морфологічних засобів офіційно-ділового стилю найхарактернішими є:

- перевага імені над дієсловом;

- широке використання віддієслівних іменників у певних жанрах, викликане прагненням до об’єктивності та узагальнення;

- перевага наказового способу дієслова над іншими категоріями дієслів та віддієслівними іменниками у певні періоди — періоди посилення регламентації, у конкретних жанрах як вияв імперативності;

- часте використання відіменних прийменників у реалізації стандарту;

- мінімальне застосування прислівників, особових займенників, вигуків, часток.

На синтактичному рівні точність, нейтральність, стандартизованість забезпечується: використанням специфічних кліше термінологічного типу (наприклад, високі договірні сторони, укладання угоди, вжити заходів, з метою поліпшення тощо); прямим порядком слів; ретардацією — перенесенням присудка на кінець речення; частим використанням дієприслівникового та дієприкметникового зворотів; перевагою складних конструкцій над простими; перевагою складнопідрядних речень над складносурядними; широким використанням техніко-стилістичного засобу — абзацу, трафарету тощо.

Синтаксис ділових паперів (особливо словосполучень) характеризується численними мовними кліше — усталеними початками й закінченнями тих чи інших документів. Наприклад, оголосити подяку (догану), порядок денний,накласти стягнення, укласти угоду, нота протесту, встановлення стосунків тощо. У дипломатичному різновиді офіційно-ділового мовлення етикет «міжнародної ввічливості» визначив практично зручні правила звертання, так звані компліменти, або етикетну форму початку та кінця листування.

Наприклад, вельмишановний добродію, пане; з повагою, з пошаною тощо. До речі, ці клішовані вирази характерні також для інших видів документів,зокрема комерційних листів.

Характерною ознакою мови ділових паперів є наявність розщепленого присудка — заміна простого присудка у формі особового дієслова словосполученням інфінітива з віддієслівним іменником. Як от: не зобов’язатися, а взяти зобов’язання; не постановити, а прийняти постанову; не протестувати, а виявити протест тощо.

Типовою рисою розщепленого присудка, як і зв’язаних дієслівно-іменних сполучень взагалі, є вживання при іменнику означення, що надає експресивного забарвлення і свідчить про живу форму та активність конструкції: видавати постанови й нормативні акти, розробляти та здійснювати конкретні заходи, збирати спеціальну таксу, забезпечити докорінне поліпшення тощо.

Поряд із стандартизованими дієслівно-іменними словосполученнями в офіційно-діловому стилі існує велика кількість клішованих конструкцій з прийменниками. Наприклад, прийнято в експлуатацію, подати у відставку, на загальних підставах, в адміністративному (робочому) порядку, у режимі використання, зустріч у верхах, у даний відрізок часу та ін.

Найбільш частотним у мові ділових документів є використання прийменників для, до, що керують родовим відмінком, з, який керує орудним та знахідним відмінками, у (в) — давальним тощо. Наприклад: Передати справу до прокуратури для притягнення до відповідальності винного у нестачі матеріально-товарних цінностей або у зв’язку з обмеженим збутом продукції використання потужностей для виробництва … недоцільно.

Характерною особливістю офіційно-ділових паперів є утворення складних відіменних прийменників. До таких сполучень належать: відповідно до, згідно з, у відповідності з, у зв’язку з, на додаток до і т. д. Як правило, цими складними прийменниками починається певний діловий документ (заява, наказ, протокол тощо). Офіційно-ділові стандарти-словосполучення, штампи, кліше функціонують як результат загальної тенденції розвитку стилю до стандартизації (як обов’язкова ознака офіційно-ділового стилю).

Для офіційно-ділового стилю особливо характерне вживання переважно неозначено-особових, безособових та інфінітивних синтаксичних конструкцій.

Загальний характер викладу в мові ділових паперів позначився не лише на доборі форм присудка, а й на його місці — у кінці речення.

Зосередженню уваги на реальному результаті дії сприяє використання предикативної форми на -но, -то, яка позначає процес поза діячем, що мислиться узагальнено (наприклад, у заяві зазначено).

Типовим для офіційно-ділового мовлення є те, що у простому (може бути ускладненому) реченні для зосередження уваги на результаті дії нерідко використовуються дієслова-присудки у формі пасивного стану. Як от: Генеральний директор призначається Радою управляючих і затверджується Генеральною конференцією строком на 4 роки.

У межах складного синтаксису в мові ділових паперів спостерігається певна вибірковість конструкцій, зокрема більша частота складнопідрядних речень, повторюваність підрядних з’ясувальних, означальних, конструкцій мети та умови. Інші різновиди складного речення менш поширені. Вибірковістю та уніфікацією саме таких складних речень, як і простих, офіційно-діловий стиль перегукується з науковим різновидом літературного мовлення. Порядок взаємного розміщення головних та підрядних речень підпорядкований логічній взаємозалежності різних фактів.

Однією з ознак офіційно-ділового синтаксису є надзвичайна величина, громіздкість речень. Особливо це стосується певних його жанрів, зокрема дипломатичних конвенцій, меморандумів, декларацій тощо. Проте така тенденція стилю не утруднює розуміння тексту завдяки логічній підпорядкованості міркувань, уточнення основної думки підрядними реченнями.

6. Типи мови

ТЕКСТ – висловлювання, яке складається з кількох речень, має певну змістову й структурну завершеність.

Текст являє собою сукупність речень, що пов’язані і змістом, і мовними засобами. У кожному наступному реченні використана попередня інформація, що й становить змістовий зв’язок між його частинами (реченнями, абзацами). Мовні засоби тексту - узгодження форм часу і способу дієслів, займенники, синоніми, сполучники тощо.

Кожен текст, висвітлюючи якусь тему, містить певний обсяг фактів, певну інформацію. Текст і створюється заради передачі інформації. Більшість текстів утворюється з певної кількості пов’язаних між собою речень. Іноді текст може складатися з одного речення. Це прислів’я, коломийки, частівки, крилаті вирази (Влітку один тиждень рік годує). Те, про що говориться в тексті, називається темою. Вона найчастіше відображена у заголовку. Тема може членуватися на підтеми (мікротеми).

Частиною тексту, в якій розкривається зміст підтеми (мікротеми), є абзац. На письмі абзац виділяється відступом вправо. Перші речення абзацу вимовляються з більшою силою голосу. Між абзацами паузи довші, ніж між реченнями в середині абзацу.

Тема - ознака будь-якого тексту. Крім того, у кожному тексті є основна думка, те головне, заради чого твориться текст. Думка в тексті розвивається. Мовець відштовхується від “даного”, того, про що вже було сказано, і додає “нове”, розвиває думку.

Текст є засобом відтворення зв’язного мовлення.

Залежно від змісту й будови текст та його частини діляться на три смислові типи: розповідь, опис і роздум (міркування). Кожний з них має свою будову.

Тип мови - спосіб викладу, що обирається автором і орієнтований (залежно від вмісту вислову і характеру текстової інформації) на одне із завдань: статично змалювати дійсність, описати її; динамічно відобразити дійсність, розповісти про неї; відобразити причинно-наслідкові зв'язки явищ дійсності.

РОЗПОВІДЬ - це повідомлення про якісь події, що розгортаються в часі. Загальна схема розповіді така: початок дії; розвиток подій; кінець події.

ОПИС - це висловлювання про певні ознаки, властивості предмета чи явища. В описі дається характеристика людей, предметів, явищ природи шляхом перелічення їх головних, суттєвих ознак. Найголовніше в описі - дати точне або яскраве уявлення про предмет мовлення.

РОЗДУМ (МІРКУВАННЯ) - це висловлювання про причини якостей, ознак, подій.

У роздумі обов’язкові три частини:

1) теза - основне твердження, чітко сформульована думка;

2) докази, аргументи, що підтверджують висунуту тезу;

3) висновок, що випливає з доказів (узагальнення).

В основі роздуму лежать причинно-наслідкові відношення. “Чисті” розповіді, описи, роздуми використовуються рідко. В текстах найчастіше описи включаються в розповідь або пов’язані з міркуванням; розповідь може доповнюватися роздумом.

Організація тексту і зв’язків між його частинами залежить від типів і стилів мовлення, манери автора, жанру художнього твору тощо.

Висловлювання усіх трьох типів бувають різних видів. Так, розповідь має такі різновиди: власне розповідь (оповідання), повідомлення, відповідь, перелік, найменування, оголошення. Кожний з цих видів має в свою чергу підвиди. Так, у повідомленні розрізняємо власне повідомлення, звіт, інформацію, рапорт, донесення, сповіщення та ін. Власне повідомлення - це розгорнута відповідь на питання (найчастіше відповідь на уроках по вивченому матеріалу).

Інформація або звіт - це насамперед виклад фактичного матеріалу, аналіз повідомлюваних даних, визначення завдань на майбутнє.

Описи діляться на пейзажні, портретні, описи інтер’єру, характеристики людини, предметів, явищ. В описі предмета говориться про предмет (“дане”) та його ознаки (“нове”), в описі місця - про предмети (“нове”) та їх місцезнаходження (“дане”), в описі стану людини про людину (“дане”) та її стан (“нове”). В описі “оцінка дійсності” мова йде про предмети, явища, події (“дане”) та їх оцінку (“нове”).

Роздуми теж бувають різних видів:

індуктивні (від часткового, конкретного до загального) і дедуктивні (від загальних положень до конкретних висновків),

роздум-твердження (доказ істинності висунутої тези) і роздум-спростування,

заперечення (доказ помилковості, хибності висунутої тези),

роздум з прямими доказами (справедливість висунутої тези безпосередньо обґрунтовується доводами) і роздум з доказом від протилежного (істинність основної тези доводиться шляхом спростування передбачуваної тези, протилежної тій, що доводиться).

Питання для самоконтролю

Що таке мова?
Дайте визначення державної мови.
Що означає поняття «літературно мова»?
Чим відрізняється поняття «національна мова» й «літературна мова»?
Що таке стиль?
Назвіть основні стилі сучасної української літературної мови.
Які головні ознаки офіційно-ділового стилю?
Наведіть приклади готових словесних формул, що вживаються у текстах офіційно-ділового стилю.
Які ви знаєте типи мовлення?
Що таке теза?
Що випливає з доказів?
Яких видів бувають роздуми?

Мова – це наша національна ознака,

в мові - наша культура, сутність нашої

свідомості.

(Іван Огієнко)

Тема 2. Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура

мовлення під час дискусії

Поняття літературної мови. Мовна норма, варіанти норм. Ознаки та аспекти культури мовлення. Мовленнєва культура — критерій професійної майстерності фахівця. Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення мовленнєвої культури. Культура мовлення під час дискусії.

Студенти повинні:

знати зміст понять «літературна мова», «мовна норма», функції мови;

вміти орієнтуватися в основних процесах розвитку сучасної літературної мови.

Література

1.Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник. - К.: А.С.К., 2003. – 400с.

2.Зубков М.Г. Мова ділових паперів. – Харків: Торсінг, 2001. – 384 с.

3.Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних службовців: Навчальний посібник. – К.: Арій, 2008. – 424 с.

4. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: модульний курс. – К., 2008. –

План

Поняття літературної мови.
Мовна норма, варіанти норм.
Ознаки та аспекти культури мовлення.
Мовленнєва культура – критерій професійної майстерності майбутнього агронома.

Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення мовленнєвої культури.
Культура мовлення під час дискусії.

Методичні вказівки

Під час вивчення цієї теми студенти мають звернути увагу на літературну мову, її форми та норми; на культуру мовлення та її ознаки; як підвищити мовленнєву культуру та та культуру мовлення під час дискусії.

Поняття літературної мови

Українська мова – слов”янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує:

А) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

Б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі сфери його суспільної діяльності.

За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.

(Приведіть приклади використання літературної мови.)

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літератуної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші писменники.

В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер:

-- Мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку;

-- мова Г.Квітки-Основ”яненка – на харківську тощо.

Тарас Шевченко першим „піднісся до розуміння систетичності і соборності” літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія привела до зусадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді)

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов”язкових для всіх літературних норм.

2. Мовна норма, варіанти норм

НОРМА MОBHA — сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок сусп. спілкування у певний період розвитку мови і суспільства. Унормованість — головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:

1. Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад:

- тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай, чьому, Польщьа);

- дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);

- голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);

- літера щ передає звуки шч: вищий, що (а не висший, шо);

- буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза);

- літера ґ передає звук ґ: обґрунтування, ґатунок (а не обгрунтування, гатунок).

2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування), наприклад: ненависть, середина, новий, близький, чотирнадцять, текстовий, мабуть, завжди, літопис, байдуже, випадок, ідемо, підуть, разом, приятель, показ.

3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под.), наприклад:

- вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;

- вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням -ові, -еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу тощо. У випадку, коли кілька іменників-назв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науково-дослідного інституту нафти і газу панові Титаренку Сергію Олександровичу;

- вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, заслужений учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук (слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка – і в професійному мовленні);

- чоловічі прізвища на -ко, - ук відмінюються: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук), Василя Марченка (але Мар'яни Марченко), Максимові Брикайлу (але Тетяні Брикайло);

- форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: дорожчий, найдорожчий (а не більш дорожчий, самий дорогий); швидше, найшвидше, якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше і т.д.);

- визначення роду іменників: так, слова шампунь, аерозоль, біль, степ, нежить, тюль, ступінь, Сибір, поні, ярмарок - чоловічого роду; слова бандероль, барель, ваніль, авеню, альма-матер – жіночого; євро, Тбілісі, табло – середнього;

- використання іменників, прикметників тощо замість активних дієприкметників: завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач обов'язків (а не виконуючий), чинний правопис (а не діючий), відпочивальники (замість відпочиваючі) і т.д.

4. Лексичні (норми правильного слововживання), наприклад:

Правильно: Неправильно:

зіставляти співставляти

численний багаточисельний

нечисленний малочисельний

збігатися співпадати

наступний, такий слідуючий

навчальний учбовий

триденний трьохденний

протягом, упродовж тижня на протязі тижня

добре ставлення добре відношення

вживати заходи приймати міри

брати участь приймати участь

брати до уваги приймати до уваги

передплачувати підписуватися на газети

захід міроприємство

витяг із протоколу виписка з протоколу

вважати помилкою рахувати помилкою

принаймні по крайній мірі

висновок заключення

укладати угоду, підписувати договір заключати договір

складати іспит здавати іспит

накреслити, запланувати намітити

скеровувати, спрямовувати направляти

навичка навик

оголошення об'ява

для унаочнення для наглядності

з'ясувати вияснити

колишній бувший

відгук відзив

завдати шкоди нанести шкоду

5. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників), наприклад:

Правильно: Неправильно:

згідно з наказом згідно наказу

відповідно до інструкції у відповідності з інструкцією

проректор з наукової роботи проректор по науковій роботі

лекція з математики лекція по математиці

повідомити факсом повідомити по факсу

робота за сумісництвом робота по сумісництву

після розгляду заяви по розгляді заяви

незважаючи на це не дивлячись на це

досвід (щодо) розроблення досвід по розробці

комісія з питань комісія по питанням

на замовлення по замовленню

за формою по формі

за допомогою при допомозі

за наявності, у разі при наявності

тому що, оскільки так як

деякою мірою в деякій мірі

завод, що виробляє завод по виробництву

залежно від в залежності від

6. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації), наприклад:

Неправильно: Правильно:

залишилося лише залишилося тільки

пам'ятний сувенір сувенір, пам'ятний подарунок

моя автобіографія автобіографія, моя біографія, життєпис

захисний імунітет імунітет

глухий тупик глухий кут, тупик

7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);

8. Орфографічні (норми написання слів);

9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків).

Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні) називаються правописними.

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь], морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).

Нормативними в укр. мові є, напр., чергування [о], [е] з [і] в закритих складах (діл — долу, піч — печі), перехід у певних позиціях приголосних г, к, х у ж, ч, ш та [з’], [ц’], [с’] (нога — ніжка — нозі, рука — ручка — руці, вухо — вушко — у вусі), твердість губних б, п, в, м, ф, що не мають м’яких відповідників, а також твердість шиплячих ж, ч, ш, які можуть бути у відповідних позиціях напівм’якими, пор. жито — жінка, чистий — чільний, шити — шість.

У системі понять нац. мови Н. м. пов’язана з діалектами (територіальними й соціальними) та літ. мовою. Норма в діалектах мови частково охоплює норму загальнонар., нац. мови. Якщо фонол. система укр. мови характеризується наявністю твердого й м’якого [р] (рада — ряска), то в фонол. системі пд.-сх. говорів ця ознака Н. м. реалізується у м’якості р, що займає кінцеву позицію або всередині складу (типу [кобзар’], [базар’], [р’амці]), а в пд.-зх. говорах нормою є тверда вимова р (типу [бурак], [радно] тощо). Тобто наявне в укр. мові протиставлення твердого і напівм’якого р у різних діалектах реалізується по-різному, відбиваючи особливості діал. систем. У системі пн. наріччя укр. мови засвідчується закінчення -у(-ю) в дав. в. іменників ч. p., яке вирізняється у протиставленні до ін. відмінкових закінчень. Норма укр. нац. мови передбачає можливий вибір з двох варіантних закінчень дав. в. -ові, -еві(-єві) та -у(-ю). Це приклади взаємодії норми і системи укр. мови. Діал. нормі протиставляється літературна. Діалектна засвоюється носіями мови стихійно, в процесі функціонування тер., соціальних діалектів, а літературна вимагає свідомого користування мовою, культивування правильних, зразкових мовних форм.

Н. м. — поняття ширше, ніж літ. норма, але вужче, ніж мовна система. Це категорія історична, змінна, зумовлена змінами в самій системі мови (внутрішньомовні чинники розвитку Н. м.), взаємодією укр. мови з ін. мовами, що виявляється у поширенні інтерферентних явищ на всіх рівнях мовної системи, взаємодією усних і писем. стилів, впливом книжної мови і розмовної мови на формування Н. м. Процес усталення Н. м. відбиває історію розвитку укр. мови, закономірності її стильової диференціації, тенденції нормалізації й кодифікації літ. мови. Розрізняють норму безваріантну (напр., слово земля вимовляють з наголосом на ост. складі) і варіантну (напр., паралельно вживаються форми (у) цвіті і (у) цвіту).

Поч. період становлення Н. м. супроводжується наявністю значної кількості варіантних форм (див. Варіантність норми) — правописних, орфоеп., лекс., грамат., стилістичних. З одного боку, варіантність — ознака неусталеності Н. м., з другого — ознака розбудованої стиліст. системи літ. мови. Варіанти літ. норми є ознакою її динамічності, рухливості, а отже, й джерелом пост, мовних змін, що відображають пошуки адекватних засобів мовного вираження. Визначальна риса Н. м., зокрема літературної, — це стабільність, дотримання усталених, загальноприйнятих правил щодо слововживання, написання, наголошування, грамат. оформлення висловлювання. Правильність, досконалість, зразковість — характеристики, що визначають нормативну літ. мову, високу культуру мови. Порушення літ. норми спричиняються впливом діал. наголошування слів чи діал. вимови (хожу, ходю зам. літературного ходжу); сплутуванням слів, що мають близьке звучання, але відмінну семантику, тобто слів-паронімів типу тактовний, тактичний, талан — талант; незнанням законів синтакс. сполучуваності слів, коли вживають вислів типу молодший брата зам. нормативних молодший від (за) брата, тощо.

Н. м. зазнає змін, тому серед варіантних норм розрізняють застар. норми або такі варіанти, що відбивають тенденцію до виникнення нових норм. До застарілих належить, зокрема, наголошування рóсійський зам. сучас. росíйський, вимова [л’éктор] зам. [лéктор].

Н. м. звичайно співвідноситься з рівнями мовної структури, але не ототожнюється з ними. Розрізняють орфоеп., орфогр., словотв., лекс., фразеол., грамат., стилістичні норми. Існують такі критерії встановлення літ. норми: територіальний, або культурно-історичний — тобто основа, на якій формується літ. мова; загальновизнані зразки і мовна традиція; відповідність системі мови; поширеність відповідного мовного явища тощо. Для писемної мови існує орфогр. норма — система правил, що встановлює передачу звукової мови на письмі (див. Орфографія). На основі вищезгаданих та ін. критеріїв, а також на підставі узагальнень свідомої літ.-мовної практики носіїв мови літ. норма фіксується у словниках, граматиках, довідниках, тобто підлягає кодифікації.

Стійкість, однозначність одних норм відрізняється від можливої варіантності, змінності інших. Напр., правила літ. укр. вимови, зокрема, збереження дзвінкості приголосного у кінці слова або складу перед глухим, чітка (без редукції) вимова голосних належать до типу стійких, однозначних норм. Стиліст. норми (як краще, доцільніше побудувати синтакс. конструкцію, якому зворотові надати перевагу) менш категоричні й однозначні. Вони здебільшого залежать від стилю, можливих емоц. та експресив. відтінків вираження думки.

Норми укр. літ. мови формувалися у процесі стильового розгалуження мови. З виникненням усних стилів масової інформації, зростанням ваги тех. засобів мовного спрямування грунтовніше опрацьовується орфоеп. норма літ. мови.

Акцентологічні, орфоеп. норми сучас. укр. літ. мови, що засвідчені в словниках (Українська літературна вимова і наголос. К., 1973; Орфоепічний словник. К., 1984), дослідженнях В. Винницького, В. Скляренка, грунтуються на вивченні усної літ. практики, а також пам’яток укр. літ. мови. Н. м. як об’єкт лінгв. дослідження привертає увагу мовознавців 20-х pp. 20 ст. (О. Синявський, О. Курило, М. Сулима). Про грамат., лекс. норми укр. мови йдеться в працях «Уваги до сучасної української літературної мови» О. Курило (1920, 1923, 1925), «Нариси з української синтакси (У зв’язку з фразеологією і стилістикою)» С. Смеречинського (1932), «Наша газетна мова» (1928), «Мова сучасного українського письменства» (1930) М. Гладкого; тогочасні правописні норми засвідчені в «Правописному словнику» Л. Голоскевича (1914, 1930, 1952, 1994). Пропаговані в цих виданнях деякі норми застаріли, напр., настанови вживати при пас. дієприкметниках на -ний, -тий не ор. в. суб’єкта дії, а конструкцію з прийм. від, пор.: Птиця вбита стрілою — Птиця вбита від стріли, або рекомендація писати бінт, бінтувати (сучасне: бинт, бинтувати).

Складним був процес становлення лекс. норми, особливо формування термінол. лексики з різних наук. галузей. В унормуванні термінол. і номенклатурної лексики відіграли певну роль перекладні спец. словники, не позбавлені різнобою й пуристичних тенденцій. Вирізнявся лексикогр. рівнем «Практичний російсько-український словник» (1926), складений [арків. філологами М. Йогансеном, М. Наконечним, К. Німчиновим, Б. Ткаченком. Перекладні словники, а також найбільший в історії укр. мови тлумачний «Словник української мови» в 11 томах сприяли кодифікації лекс. норми укр. літ. мови. Норми літ. мови шліфуються, перевіряються на тривалість існування у практиці функц. стилів, у пост/ процесі взаємодії усної і писемної мови.

В історії укр. літ. мови відбивається змагання літ. норм, властивих сх. і зх. писем.-літ. практикам (варіантам укр. літ. мови), витворення на спільному мовно-культур. грунті єдиних літ. норм укр. мови. Усталенню цих норм в укр. мові сприяла наукова і видавнича діяльність І. Огієнка. Програмним гаслом журналу «Рідна мова», що його заснував і редагував протягом 1933 — 39 І. Огієнко у Варшаві, було твердження: «Для одного народу — одна літературна мова, один правопис». Становленню Н. м. в укр. пресі присвятив ґрунтовні дослідження М. Жовтобрюх. Питання літ. норми висвітлюються у зб. «Культура слова».

Літ.: Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. К., 1976; Коваль А. П. Слово про слово. К., 1986; Жовтобрюх М. А. Укр. літ. мова. К., 1988; Культура укр. мови. К., 1990.

3. Ознаки та аспекти культури мовлення

Словосполучення “культура мови” (синонім - мовна культура)уживається в кількох значеннях.

По-перше, це розділ мовознавства, який досліджує мовні норми і комунікативні властивості мови з метою її вдосконалення.

По-друге, це володіння нормами усної та писемної літературної мови (правилами вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати виражальні засоби мови в різних умовах спілкування відповідно до його цілей і змісту.

З культурою мови насамперед пов”язують уміння правильно говорити і писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети і обставин спілкування.

З часу виникнення науки про мову можна говорити і про складову частину правознавства - культуру мови. Адже при створенні словників , граматик, тлумачень текстів, завжди доводилось вибирати, оцінювати, класифікувати мовні факти. А узагальнені в лінгвістичних працях , вони сприяли усталенню , поширенню тих чи тих норм, їх кодифікацій. Відоме визначення -мова особливий продукт людського роду, який " в свій час індивіди візьмуть цілком під свій контроль " ( Маркс К; Енгельс Ф. Німецька ідеологія //Твори. Т.З.С 407

Культура мови - це ще й загальноприйнятий мовний етикет : типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо. Вони змінюються залежно від ситуацій спілкування, від соціального стану, освітнього , вікового рівня тих, хто спілкується. Соціолінгвістичні, етнопсихологічні моменти донедавна не залучалися до сфери культури мови, котра розглядалася як рекомендації щодо правильності - неправильності, нормативності - не нормативності висловів.

Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується і розвивається там де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов'язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й що до формування мовної свідомості.

У зв'язку з потребою виховання культури міжнаціональних відносин великої ваги набувають соціолінгвістичні й психолінгвістичні аспекти культури мови. Уважне, дбайливе ставлення до мови кожного народу, виховання взаємоповаги передбачає розширення гак званої фонової, мовокраїнознавчої інформації, що обов'язково входить в умовне виховання, а от же, і в культуру мови.

Часто ми стаємо свідками поширеного мовного нігілізму, вираженого в типовій формулі : " Яка різниця, як говориш ! " Виявляється, що люди, які недбало ставляться до своєї мови, позбавлені і почуття власної гідності. Виховані в атмосфері стереотипів, бездумної масової культури, вони не МОЖУТЬ бути творцями оригінальних, непересічних ідей. Ставлення до культури своєї мови

Індивідуума, а також суспільства в цілому, віддзеркалює загальний рівень культури - або її пасивний , споживацький, або творчий характер.

Культура мови покликана оцінювати доречність, доцільність або недоречність, недоцільність використання різних засобів мовного вираження. Вона виступає тим чутливим інструментом, що першим помічає нові явища в лексиці, фразеології, граматиці, підказує мовцям стилістичне забарвлення мовних форм, попереджає про втрату словом його інформативного і емоційного заряду.

Особливе місце в системі літературної мови належить фразеології: вона надає мовленню виразного національного колориту, допомагає відтінювати індивідуальне мовлення. Але використання фразеологічних зворотів потребує топкого відчуття стилістичної системи мови. Неабиякою майстерністю мають володіти викладачі, добираючи фразеологічні еквіваленти в іншій мові. Наприклад, є в російській мові два близькі за значенням фразеологічні вислови: На вкус и цвет товарища нет: О вкусах не спорят. В українській мові їм відповідають : На любов і смак товариш не всяк і з іншим експресивним значенням - фразеологізм : Кому піп, кому попадя, а кому попова дочка.

Для української літературної мови дуже важливою є регулювальна функція, яка забезпечує стабільність, збереження літературних традицій і водночас оновлення їх, витримане в межах міри і краси. Про це так писав О.О.Потебня : " У грамотної людини - дві течії мови, хоча в кращих випадках і не позбавлені взаємодії але роздільні... В організованому суспільстві з серйозним ставленням до літератури складається і що до писемної мови громадська совість, чуття користі, міри і краси, які однаково зв'язують письменника і читача. Думка повинна розвиватися, отже і мова повинна рости, але пе помітно, як трава росте. Все, що зупиняє увагу на самому слові, будь - яка не тільки неясність, але й помітна незвичайність його відволікає увагу від змісту. Лише прозорість мови дає змісту можливість діяти легко, сильно, художньо" ( Потебня О. Естетика і поетика слова. К.ч 1985. С. 171-172).

Отже, суб'єктивна оцінка в ставленні до мови цілком закономірна, А в тім, " чуття користі, міри і краси ", як відомо, не вроджується, а виховується.

Сьогодні багато говориться і пишеться про виховання особистості , зокрема і мовне. Трактування її не може обійтися без опори на національну мову , на мовні знаки національної культури. Тільки той, хто засвоює, мовну культуру в усій її сукупності й багатогранності, здатен стати творцем мовних цінностей і найповніше виразити себе як особистість в будь - якій галузі суспільної діяльності.

Людина створила культуру, а культура-людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови.

Культура - це не тільки все те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови. Належачи до певного соціуму, індивідуум із своєю появою на світ органічно виходить у виробленому його співвітчизниками культуру, стає її користувачем і носієм. Чим міцніші зв'язки людини з культурою народу, тим більшого можна сподіватися від неї як від громадянина, свідомого творця матеріальних і духовних благ, патріота й інтернаціоналіста.

Ослаблення зв'язків з культурою свого соціуму, втрата його мови, нехтування його звичаями негативно позначається на самооцінці вчинків індивідуума, на його ставленні до співвітчизників, до результаті колективної й індивідуальної діяльності. Отже, духовна культура міцними, хоч і невидимими нитками зв'язана з матеріальною культурою. Тому-то наше суспільство, пробудившись від довгого інтелектуального сну і приступивши до морального самоочищення, побачило ті болячки, які багато років прикривались бадьорими лозунгами й закликами. Не пройшла повз увагу суспільства мовна проблема.

Мова не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Повіривши в те, що всі мови в нашому спільному домі "активно розвиваються", ми довго не помічали, що цей розвиток, започаткований першим десятиріччям XX століття, у 30-70-ті роки був спочатку загальмований, а потім повернутий у зворотному напрямку. Треба виправляти становище: повернути всім мовам їхній природний престиж і справжню, а не декларовану рівноправність. Необхідно виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури суспільної думки і суспільно-корисної праці.

Суспільство завжди дбає про те, щоб його члени користувалися мовою не лише спонтанно, не тільки як даним від природи даром, в свідомо, як знаряддям найактивнішого розкриття своєї особистості. Мовний досвід індивідуума невіддільний від опори на літературну мову як акумулятор людських знань.

Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності...

Мовна неграмотність, невміння писати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматись як плями на службовому мундирі.

Мовна культура - це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованості діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.

Культура мовлення - це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній).

Належна культура мовлення - це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культури мовлення є подолання мовних стереотипів: стереотипи мовлення - це стереотипи мислення.

Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій.

Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність - це дотримання правил усного і писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо. Нормативність - це, так би мовити, "технічна" сторона мовлення, дотримання загальноприйнятих стандартів. Мова наша багата, їй властива розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному, лексичному і граматичному рівнях. Наше завдання - розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, співробітника, мовленнєвої ситуації.

Умій слухати себе їа інших з погляду нормативності. Будь вдячний тому, хто виправляє твої мовленнєві помилки. Свої ж зауваження, поради та рекомендації іншим роби тактовно, делікатно.

Естетичність мовлення - це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови. Оптимально дібраний темп і звучність мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних, різноманітність синтаксичних конструкцій, доречність цитати чи фразеологізму, прислів'я чи приказки, тропів чи фігур, взагалі нестандартність мовлення - усі ці та інші резерви мови засоби неструктурно!' естетики роблять мовлення естетично привабливим. І навпаки.

Культура мовлення суспільства - це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина -тривожні симптоми духовного нездоров'я народу.

Експериментальне доведено, що грубе слово як негативний подразник діє кілька секунд, але реакція на нього триває декілька годин і навіть днів. Як наслідок - порушення нервової та серцево-судинної діяльності людини, її хвороба, а іноді й смерть.

Тому висока культура мовлення - це не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.

Поліфункціональність мовлення - це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування. Коли ж людина поставлена через необхідністю вживати слова іншої мови, то є підстави говорити хіба що про культуру повторного суржика. А саме в такій ситуації опиняються зараз мовці в технічній, виробничій, діловій та деяких інших сферах.

Культура мовлення несумісна з багатослів'ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів'ям.

Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні. Для початку слід:

• виробити стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і самоаналізу;

• не говорити квапливо - без пауз, "ковтаючи" слова;

• частіше "заглядати у словник" (М.Рильський), правопис посібники зі стилістики тощо, вивчати мовлення майстрів слова;

• читати вголос (особливо прозорі тексти), із дотриманням усіх аспектів нормативності;

• заучувати напам'ять художні твори, причому не тільки віршовані;

• оволодівати жанрами, видами писемного мовлення, зокрема ділового мовлення;

• привчити себе до систематичного запису власних думок та спостережень, щоденних записів, сімейних хроніки тощо;

• виробити звичку читання з "олівцем у руках" - жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути втрачений для вас.

Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.

Предметом культури мови як галузі лінгвістичного знання є сукупність і система комунікативних якостей мови, до яких належать правильність, точність, логічність, чистота, виразність, багатство, доречність. Розглянемо ці якості докладніше.

ПРАВИЛЬНІСТЬ мовлення - це дотримання літературних норм, які сприймаються мовцями як “ідеал” чи прийнятий зразок. Правильність вважається основною комунікативною якістю мови. І в усній, і в писемній мові обов’язковим є дотримання лексичних, граматичних та стилістичних норм. Для усного висловлювання актуальним є дотримання орфоепічних норм, для писемного - орфографічних і пунктуаційних.

ТОЧНІСТЬ - це відповідність мовленнєвих засобів мовленнєвій ситуації (змістові, меті, мовленнєвому рівню адресата і т. ін. мовленнєвого акту).

Можна назвати кілька умов, які забезпечують точність мовлення. Це 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови, її системи, можливостей, володіння стилістичними ресурсами; 3) уміння узгодити знання предмета зі знанням мовної системи в конкретному акті комунікації.

Зазначимо також лінгвістичні засоби, що сприяють точності мовлення. По-перше, це правильне слововживання, вміння вибрати найбільш точний мовний варіант, зокрема потрібне слово із синонімічного ряду. По-друге, це чітке розмежування значень багатозначного слова. Точне слововживання передбачає також розмежування паронімії, тобто слів із близьким звучанням, але різним значенням, а також слів-омонімів, у тому числі міжмовних.

Вимоги до точності мовлення зростають за умови відсутності безпосереднього контакту з адресатом мовлення, а також при спілкуванні з великою аудиторією. Точність мовлення є важливою умовою результативності наукового й офіційно-ділового спілкування.

ЛОГІЧНІСТЬ як якість мовлення тісно пов’язана із точністю, яка є попередньою умовою логічності. Логічним називається мовлення, яке забезпечує змістові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Якщо точність мовлення пов’язана з лексичним рівнем, то логічність мовлення виявляється на синтаксичному рівні.

Основними умовами логічності є: 1) несуперечливість поєднання слів; 2) правильний порядок слів; 3) правильний зв’язок окремих висловлювань у тексті; 4) позначення переходів від однієї думки до іншої та ін.

ЧИСТОТА мовлення - це вживання елементів, які відповідають літературній мові. У чистому мовленні не використовуються діалектизми, варваризми, просторічні слова, жаргонізми, будь-які вульгарні та лайливі слова. До елементів, що засмічують мовлення, належить також так звані слова-паразити (ну, значить, ось, так би мовити, власне кажучи, взагалі, розумієш). Порушує чистоту мовлення надмірне вживання запозичених слів. Яскравим прикладом засміченого мовлення є суржик.

ВИРАЗНІСТЬ мовлення - це такі особливості його структури, які підтримують увагу та інтерес слухачів або читачів. Інтонація, логічний наголос, милозвучність створюють виразність на фонетичному рівні. Лексичними засобами виразності є емоційно забарвлені слова і вирази, епітети, метафори, порівняння тощо. Емоційний вплив підсилюють фразеологізми, прислів’я, приказки, крилаті вислови. Виразності сприяють і синтаксичні засоби, наприклад, повтори, антитеза (протиставлення) та ін.

Виразність мови забезпечують: 1) самостійність мислення мовця; 2) небайдужість, інтерес автора до написаного і сказаного, а також до адресата висловлювання; 3) добре знання мови та її виражальних засобів; 4) знання особливостей функціональних стилів; 5) систематичне тренування мовних навичок, вироблення мовного чуття; 6) наявність у мові виражальних засобів.

БАГАТСТВО мовлення - це використання мовцями великої кількості мовних одиниць - слів, словосполучень, речень. Існує прямий зв’язок між поняттями багатства і різноманітності мовлення, адже чим різноманітніше мовлення, тим воно багатше. Джерелами багатства мови можуть бути будь-які мовні елементи. Насамперед прийнято говорити про лексичне багатство мовлення, яке виявляється у тому, що мовець здатний уникати повторення слів, користуватися синонімічними ресурсами.

Для ясного і чіткого вираження думок дуже важливо мати достатній запас слів. Сьогоднішня доросла освічена людина застосовує 6-9 тис. слів, словниковий запас справжніх майстрів слова, як правило, значно багатший. Відомо, наприклад, що В. Шекспір використовував близько 15 тис. слів, М. Сервантес - близько 17 тис. слів, М.Гоголь — близько 10 тис. слів, О. Пушкін, Т. Шевченко, І. Франко - понад 20 тис. слів. До речі, одинадцятитомний словник української мови (1971-1980) нараховує понад 130 тис. слів, “Великий тлумачний словник сучасної української мови”, виданий 2001 р., містить понад 170 тис. слів, що свідчить про надзвичайно високий потенціал української лексики.

На граматичному рівні багатство мовлення створюється використанням варіантів форм і конструкцій (батькові - батьку, на вечірньому - на вечірнім, п’яти – п’ятьох, квартира професора - професорова квартира, обрати суддею - обирати на суддю, починатися пресконференцією - починатися з пресконференції, згідно з рішенням - відповідно до рішення). Можна говорити також і про інтонаційне багатство мовлення - використання найрізноманітніших інтонацій (розповідної, питальної, окличної).

ДОРЕЧНІСТЬ мовлення - це добір мовних засобів відповідно до цілей і мети спілкування. Так, слова, що створюють специфіку офіційно-ділового стилю (канцеляризми), не повинні фігурувати в публіцистичній чи розмовній мові, звичайна сфера використання термінів - науково-технічний, спеціальний текст, усна мова спеціаліста, неприпустимим є вживання емоційно-експресивної лексики у документі чи підручнику тощо. Висловлюючи думку, необхідно дбати про обґрунтоване використання мовного матеріалу.

4. Мовленнєва культура – критерій професійної майстерності майбутнього агронома

Формування високої культури мовлення є невід’ємною ознакою загальнолюдської культури, зокрема для фахівця. Культура усного й писемного мовлення є не лише відображенням його вихованості, інтелігентності, чистоти помислів та вчинків, а й визначає в цілому культуру його праці й, що особливо важливо, культуру взаємин у щоденному спілкуванні в найрізноманітніших сферах мовленнєвої діяльності: від приватного спілкування − до спілкування на державному рівні.

Мова обслуговує комунікативні потреби людей у різних галузях: науці, техніці, виробництві, ділових стосунках, освіті, культурі, побуті. Мовою користуються соціально і професійно неоднорідні групи. Кожна з груп має свої мовні інтереси і виробляє свою власну систему спілкування. Так виникають соціальні, професійні діалекти, жаргони, різновиди загальнонародної мови, так звані субкоди мови.

Процес формування професійної культури мовлення складається з таких основних компонентів:

Засвоєння професійної лексики і термінології свого фаху;
прищеплення студентам навичок роботи зі словниками, довідниками;
формування вмінь сприймання, відтворювання і створення фахових текстів різних видів і стилів;
моделювання мовленнєвих ситуацій, які виникатимуть у майбутній професійній діяльності;
боротьба з мовленнєвою неохайністю в спілкуванні, уникнення типових порушень літературної мови в мовленнєвих стереотипах фахової галузі.

Щоб оволодіти цими навичками, слід засвоїти основні поняття культури мови та споріднених з нею дисциплін (стилістика, риторика, загальне мовознавство, історія мови, лінгвістика тексту, книгознавство, термінознавство, лексикографія), усвідомити провідні принципи культури користування українською мовою.

Осмислення феномену „культури професійного спілкування майбутніх фахівців-аграріїв” ґрунтується на ідеях філософів, наукових досягненнях педагогів, психологів, культурологів, соціологів, лінгвістів, теоретичних і методичних напрацюваннях провідних представників сучасної вітчизняної й зарубіжної педагогічної думки. Вони засвідчили появу, становлення та розвиток феномену культури професійного спілкування; визначили види і типи процесів міжособистісного спілкування і взаємодії; детально вивчили мовленнєві та позамовленнєві форми спілкування; розкрили сутність спілкування як характеристики освіченості, вихованості та інтелігентності; сформулювали положення про високий рівень культури спілкування як запоруку майбутнього успішного існування людини у суспільстві.

Доведено, що культура професійного спілкування – один із найважливіших складників професійної культури фахівця-аграрія, який забезпечує його конкурентоспроможність на сучасному та майбутньому ринку праці, дозволяє вирішувати виробничі проблеми, спираючись на уміння спілкуватись і співпрацювати з різними людьми.

Встановлено, що культура професійного спілкування є системою, інтегративною єдністю таких компонентів: мотиваційно-ціннісного; когнітивно-пізнавального; морально-духовного; емоційно-почуттєвого; оперативно-діяльнісного й мовно-мовленнєвого. Зазначені змістово-структурні компоненти культури професійного спілкування діалектично пов’язані між собою. Динаміка їх розвитку залежить від цілеспрямованості та інтенсивності впливу на нього, створення відповідного соціокультурного фону і психолого-педагогічних умов, урахування особистих потреб, інтересів, прагнень і досвіду майбутніх спеціалістів-аграріїв.

Культура професійного спілкування аграріїв – це система комунікативних норм, знань, умінь і цінностей, яка реалізується у процесі міжсуб’єктної взаємодії фахівців і є фактором, що супроводжує його професійну діяльність у виробничій сфері й зумовлює її фахово-комунікативну спрямованість.

5. Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення мовленнєвої культури

У кожній певній соціальній групі існують свої норми літературної мови, способи вираження форм мовних засобів, що є своєрідним еталоном спілкування. Певною мірою культура мови є виявом соціального життя людей і несе на собі печатку національної своєрідності.

Аналізуючи публічну комунікацію, ми можемо помітити очевидне зниження (усереднення, масовізація, огрубіння) мовного стандарту, що супроводжується активним уведенням елементів розмовного мовлення. Спостерігається посилення впливу розмовного типу мовлення на літературну мову. Тому необхідно з'ясувати причини, що обумовлюють зміну мовного етикету в засобах публічної комунікації. Для еволюції мовного стандарту публічної комунікації другої половини ХХ сторіччя особливого значення набувають такі фактори:

– зміна нормативної основи, літературної мови, що виразилася у втраті мовою художньої літератури своєї нормотворчої значущості;

– використання у сфері публічної комунікації усних каналів комунікативного зв'язку.

Сьогодні мова засобів масової інформації розглядається як нормотворчий фактор, що впливає на формування норм сучасної літературної мови, а також на рівень мовної культури. Вивчаючи публічну комунікацію, ми не можемо не відзначити, що зміни досить часто не збігаються з традиційними уявленнями про норму мовної поведінки. Ми не можемо не відзначити масове введення сленгових маніфестацій розмовного мовлення, результатом якого є зниження мовної культури, і навпаки, зростання експресивності, посилення «особистісного» початку

Ще одна причина, яка сприяє поширенню ненормативної лексики – демократизація мовної культури. У даному випадку ми маємо кримінальну "вульгарну" лексику, яка поширюється в молодіжному середовищі. Присутність кримінального жаргону в мовленні молоді, свідчить про теперішнє "нездоров'я соціального організму етносу, зокрема про його криміналізацію"

Зниженню мовної норми у сфері публічної комунікації сприяє зменшення прошарку інтелігенції, що є потенційним носієм і користувачем літературної мови. Ця обставина негативно відбивається на рівні мовної культури суспільства.

У наш час певна частина інтелігенції як найменш забезпечений прошарок населення йде до сфери «дикого» бізнесу, у тому числі до «човникового». Відбувається втягування інтелігенції до інших соціальних шарів, і вона постає перед необхідністю засвоєння відповідних корпоративних мовних навичок (у тому числі і кримінального жаргону) для того, щоб, з одного боку, не здаватися «білою вороною»; з іншого – бути коммунікативно "підкованою".

Таким чином, залежно від специфіки конкретної мовної ситуації, а також соціальних умов життя, активізуються різні маніфестації розмовного мовлення: у російській мові – сленгові маніфестації, тобто підтверджується вибірковість використання розмовних ідіом. Це означає, що в російській мові, крім сленгів, можуть використовуватися інші розмовні маніфестації, наприклад, просторіччя та жаргони. Не можна не відзначити використання включень зі сленгу наркоманів, що свідчить про зростаючу соціальну напругу. Наприклад: наркота, на голці, вмазатись, ширнутися, сісти на голку.

Вживання елементів побутово-розмовного мовлення або ж соціолектів дає підстави говорити про зміну сфери функціонування цих ідіом. Так, соціолекти втрачають свою споконвічну функціональну замкненість, споконвічне корпоративне призначення – бути таємними або ж спеціалізованими лексичними одиницями.

Вживання сленгів найчастіше диктується певним комунікативним наміром, тобто є актуалізованим, функціонально обумовленим, а, отже, контрольованим автоцензурою. Так, у мовленні окремих публічних політиків відбивається продумана попуалістична мовна стратегія, для того, щоб вписатися в мовний стандарт певного соціального шару населення, бути в ньому коммунікативно успішним і, як наслідок цього, – залучити його на свій бік. Ми можемо навести приклади таких сленгових включень: «кинути», «замочити», «навалом», «повний привіт», «таким макаром», «лажу», «жратва», «кумекати», «закидон», «вішати локшину на вуха», «тягтися», «балдєть», «відтягатися», «на стрьомі».

Кримінальний жаргон згодом розчиняється в молодіжному сленгу й іде на периферію мови, і тільки окремі компоненти зберігаються, виконуючи чисто експресивну функцію. Іноді особи з високим рівнем мовної компетенції часто навмисно допускають мовні вільності, які виконують певну значеннєву чи стилістичну функцію. Для створення атмосфери довіри, симпатії до співрозмовника журналісти останнім часом усе частіше використовують емоційно експресивну лексику. Телебачення і радіо також сприяють поширенню вживання ненормативної лексики.

Негативний вплив на стан мовної культури молоді здійснює прогресуюче зниження якості друкованої продукції. Тираж книжкової продукції зменшується, знижується якість редакторської і коректорської обробки тексту. Не можна не враховувати й обмеження можливостей здійснення централізованого контролю за дотриманням літературної норми, роззосередженість центрів впливу на масову мовну свідомість. Розпалася єдина видавнича мережа, з'явилася величезна кількість комерційних видавництв, що не приділяють належної уваги рівневі редакторської підготовки тексту, заповнюють книжковий ринок літературою сумнівної художньої вартості.

Звичайно, слід звернути увагу і на ступінь освіченості населення. Найчастіше наявність вищої освіти є лише формальним показником і не гарантує володіння нормою літературної мови. Підтвердженням цього служить зниження чисельності реальних носіїв літературної норми порівняно зі зростанням кількості користувачів мовного феномена. Фактом є і те, що для активного володіння усною літературною мовою необхідний досить високий рівень мовної компетенції.

Ще однією причиною поширення ненормативної лексики серед молоді є виховання в неблагонадійній родині. У процесі формування особистості родина відіграє провідну роль. Тут дитина здобуває уміння і навички спілкування і людського взаєморозуміння, тут закладаються моральні основи і відбувається професійне самовизначення Дитина копіює і відображає особливості життя оточуючих дорослих людей. Варто підкреслити і те, що в засвоєнні дитиною соціального досвіду важливу роль відіграють імітація й ідентифікація, тобто наслідування поведінки важливих для неї людей, що призводить до прийняття їхніх цінностей, установок, норм поведінки. Таким чином, несприятливе середовище, де відсутня система життєвих цінностей, оточує дитину і стає зрозумілим, що вона вбирає в себе усі його недоліки.

Соціальна позиція підлітка визначається бажанням бути схожим на своїх батьків. Якщо з раннього дитинства дитина є свідком суперечок, що супроводжуються «нецензурною лайкою», то, безумовно, вона починає ставитися до цього як до природної норми спілкування. Цим обумовлюється більш лояльне ставлення до вживання ненормативних лексичних одиниць у мовній поведінці підлітків у спілкуванні однолітками. Часто саме в такий спосіб підлітки намагаються привернути до себе увагу, здаватися дорослішими, демонструвати силу і перевагу над іншими.

Ще одним джерелом поширення ненормативної лексики певною мірою є школа, де впливають на розвиток мовлення учнів не тільки вчителі, але й шкільний колектив. Багато учнів приносять з дому «лайливі слова». Школярі, які були колись не знайомі з такими висловлюваннями, починають вживати їх і закріплювати у своїй свідомості, мовленні .

Культура мовлення несумісна з багатослів'ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів'ям.

Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні. Для початку слід:

- виробити стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і самоаналізу;

- не говорити квапливо - без пауз, "ковтаючи" слова;

- частіше "заглядати у словник" (М.Рильський), правопис посібники зі стилістики тощо, вивчати мовлення майстрів слова;

- читати вголос (особливо прозорі тексти), із дотриманням усіх аспектів нормативності;

- заучувати напам'ять художні твори, причому не тільки віршовані;

- оволодівати жанрами, видами писемного мовлення, зокрема ділового мовлення;

- привчити себе до систематичного запису власних думок та спостережень, щоденних записів, сімейних хроніки тощо;

- виробити звичку читання з "олівцем у руках" - жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути втрачений для вас.

Культура мови регламентується законом. У чинному законодавстві є стаття, що передбачає карну й адміністративну відповідальність за вживання нецензурних висловів.

6. Культура мовлення під час дискусії

Дискусія (від лат. discussio - «дослідження») - це публічний діалог, у процесі якого зіштовхуються різні, протилежні точки зору. Метою дискусії є з'ясування і зіставлення позицій, пошук правильного рішення. Дискусія - один з видів суперечки. У риториці суперечка - це характерне обговорення проблеми, спосіб її колективного дослідження, при якому кожна зі сторін відстоює свою правоту.

Прагнення зайняти власну позицію - сильна потреба людини, пов'язана із самоствердженням. В атмосфері суперечки максимально виявляються такі особистісні властивості, як самостійність і нонконформізм. Тому суперечки цікаві й емоційно притягальні, тому вони постійно супроводжують життя окремих людей і колективів. Там, де панує авторитарна система мислення, відсутній плюралізм думок, не можуть успішно розв’язуватися трудові задачі. Тому керівник повинен володіти мистецтвом суперечки. У діловому спілкуванні дискусію спеціально організовують на зборах, а також використовують як метод дослідження ринку. При цьому група споживачів обговорює під керівництвом ведучого теми, що цікавлять фірму. Наприклад, така дискусія дозволяє довідатися реакцію покупців (клієнтів) на вироблений товар ( послугу).

Дискусія відкривається вступним словом організатора. Він повідомляє тему, дає її обґрунтування, виділяє предмет суперечки - положення і судження, що підлягають обговоренню. Учасники дискусії повинні чітко уявляти , що є пунктом розбіжностей, а також переконатися, що немає термінологічної плутанини, що вони в однакових значеннях використовують слова. Тому ведучий визначає основні поняття через дефініцію, контрастні явища, конкретизатори (приклади), синоніми. Сторони аргументують тезу, що захищається, а також заперечення викладених точок зору, ставлять питання різних типів. Організатор повинен стимулювати аудиторію до висловлень - задавати гострі питання, якщо суперечка починає згасати. Він коректує, направляє дискусійний діалог на відповідність його мети, темі, підкреслює те загальне, що є у фразах опонентів.

Наприкінці відзначається результат, формується варіант погодженої точки зору чи позначаються виявлені протилежні позиції, їх основна аргументація. Тобто ведучий у заключному слові характеризує стан питання, а також відзначає найбільш конструктивні, переконливі виступи, тактовну поведінку деяких комунікантів.

Наше життя так чи інакше містить різні форми прояву суперечок та дискусій. Особливе значення мають професійні дискусії, які мають призводити до вирішення певних професійних питань і т.п. У зв’язку з цим виникає питання правильного ведення дискусій. Це в першу чергу стосується психології ведення дискусії, логічної та мовної культури дискусій.

Основні правила дискусії

1. Всі відкрито висловлюють свої думки.

2. Всі точки зору повинні поважатися.

3. Слухайте інших не перебиваючи.

4. Не говоріть занадто довго та занадто часто.

5. Водночас говорить лише одна особа.

6. Дотримуйтесь позитивних ідей та стосунків.

7. Не критикуйте себе та інших.

8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на конкретну особу.

Примітки:

1. Дуже важливо, щоб всі погодились з кожним пунктом правил, “ратифікували” їх. Це дозволить далі посилатися на ці правила як на “закон поведінки” під час дискусій.

2. Зауваження щодо порушень не повинні бути брутальними або образливими. Можуть бути застосовані будь-які форми.

3. Перелік правил не є сталим і непорушним. Учасники можуть змінювати та доповнювати його. Але важливо написати його разом. Це спочатку створить атмосферу спільних зусиль, а не накинутих настанов.

Форми організації дискусії

"Дерево рішень" (метод усіх можливих варіантів)

Суть методу і його мета:

Ця методика застосовується при аналізі ситуацій і допомагає досягнути повного розуміння причин, які призвели до прийняття того чи іншого важливого рішення в минулому.

Учасники дискусії розуміють механізм прийняття складних рішень, а викладач з велкою точністю заносить у колонки переваги і недоліки кожного з них. В ході обговорення учасники дискусії заповнюють таблицю.

Проблема

Варіант

переваги

недоліки

Методика проведення обговорення:

1. Ведучий (головуючий) ставить задачу для обговорення.

2. Учасникам надається основна інформація по проблемі, історичні факти, дати, події тощо (це може бути частиною домашнього завдання).

3. Ведучий (головуючий) ділить колектив на групи по 4-6 чоловік. Кожній групі роздаються таблиці та яскраві фломастери. Визначається час на виконання завдання (10-15 хв.).

4. Учасники дискусії заповнюють таблицю й приймають рішення по проблемі.

5. Представники кожної групи розповідають про результати. Викладач може порівняти отримані результати, відповісти на питання учасники дискусіїв.

Дискусія в стилі телевізійного ток-шоу

Суть методу і його мета:

Ця форма дискусії сполучає в собі переваги лекції і дискусії в групі. Група з 3-5 чоловік веде дискусію на зарання обрану тему в присутності аудиторії. Глядачі вступають в обговорення пізніше: вони висловлюють свою думку або задають питання учасникам бесіди.

Ток-шоу дає можливість чітко виразити різні точки зору за заданою темою, але для цього основні учасники обговорення повинні бути добре підготовлені. У всіх рівні умови – 3-5 хвилин. Ведучий повинен слідкувати, щоб учасники не відхилялись від заданої теми. Ток-шоу добре проводити спареними уроками (1,5 год.)

Методика проведення дискусії:

1. Ведучий визначає тему, запрошує основних учасників, виробляє основні правила проведення дискусії, регламент виступів.

2. Учасників дискусії потрібно розсадити так, щоб “глядачі” були навколо стола основних діючих осіб.

3. Ведучий починає дискусію: представляє основних учасників і об'являє тему.

4. Першими виступають основні учасники (20 хв.), після чого ведучий запрошує "глядачів" прийняти участь у обговоренні.

5. По закінченню дискусії ведучий підводить підсумки, дає короткий аналіз висловлювань основних учасників.

Дискусія “Мозковий штурм”

Суть методу і його мета:

“Мозковий штурм” – це ефективний метод колективного обговорення, пошук рішення, в якому здійснюються шляхом вільного висловлювання думки всіх учасників.

Принцип “мозкового штурму” простий. Ви збираєте групу учасники дискусіїв, ставите їм задачу і просите всіх учасників висловити свої думки з приводу рішення цієї задачі: ніхто не має права висловити на цьому етапі свої думки про ідеї інших або давати їм оцінку.

Всі декілька хвилин можна отримати велику кількість ідей, які служитимуть основою для вироблення найбільш розумного рішення.

“Мозковий штурм” можна вважати вдалим, якщо висловлені під час I етапу 5 або 6 ідей служитимуть основою для рішення проблеми.

Методика проведення дискусії:

1. Ведучий ставить перед учасниками “мозкового штурму” задачу і розповідає про його правила:

мета “штурму” – запропонувати найбільшу кількість варіантів рішення задачі;

примусьте працювати свою уяву; не відкидайте ніяку ідею лише тому, що вона суперечить загальноприйнятій думці;

розвивайте ідеї інших учасників;

не намагайтеся дати оцінку запропонованим ідеям – цим ви займетесь трохи пізніше.

2. Ведучий призначає секретаря, який буде записувати всі ідеї, що виникають, слідкувати за тим, щоб не порушувались правила, при необхідності втручатися. Перший етап триває до тих пір, доки з'являються нові ідеї.

3. Ведучий об'являє коротку перерву, щоб учасники налаштувались на критичний лад мислення. Починається II етап. Тепер учасники “мозкового штурму” згруповують і розвивають ідеї, висловлені в ході I етапу (список ідей можна надрукувати і роздати або вивісити на дощі). Проаналізувати і вибрати ті ідеї, які можуть допомогти знайти відповіді на поставлені питання, учасники приходять до рішення.

4. Ведучий підводить підсумок дискусії. Якщо “мозковий штурм” не приніс потрібного результату, слід обговорити причини невдачі.

Дебати

Суть методу і його мета:

Мета учасника дебатів – переконати інших у тому, що його підхід до рішення, проблеми правильний.

Проведення дебатів є ефективним засобом навчання учасники дискусіїв вмінню зрозуміло й логічно сформувати свою позицію, віднаходити переконливі факти й доводи в свою підтримку.

Методика проведення

1. Тему необхідно сформувати у вигляді резолюцій .

2. Розподіл ролей. Розподілити учасники дискусіїв на 2 групи: в підтримку резолюції і ту, що виступає проти. Нагадати учасниками поряд проведення дебатів. Вибрати голову і його помічника, який буде слідкувати за регламентом.

3. Підготовка учасників заняття. Учасники дискусії повинні підготувати “конструктивні аргументи” (які ґрунтуються на 3-5 положеннях, логічно викладені й підкріплені фактами). Вони повинні спробувати уявити, якими будуть доводи супротивника, і підготуватися спростувати ці доводи.

Учасникам треба пояснити користь від участів дебатах: набуття навичок знаходити переконливі докази для супротивника, що не поділяє ваші переконання; вміння розуміти і поважати право інших на особисті переконання.

4. Проведення дебатів. Голова і учасники дебатів займають місця перед присутніми (праворуч від голови – група “за резолюцію”, ліворуч – “проти”)

I етап

а) Голова формулює проблему і зачитує резолюцію, встановлює регламент;

б) Голова надає слово першому виступаючому від групи, що підтримує резолюцію, і просить викласти конструктивні аргументи (помічник голови повинен попередити виступаючого про закінчення часу);

в) Голова надає слово першому виступаючому від групи “проти резолюції”;

г) Голова надає слово другому...і так до тих пір, поки не виступлять усі учасники дебатів;

II етап

На цьому етапі кожному учаснику надається можливість спростувати доводи супротивника і відповісти на їх критику. Полеміку завжди починають представники групи, що виступає “проти резолюції”. Процедура її проведення аналогічна процедурі проведення I етапу.

5. Учасники дискусії на цьому етапі викладають причини, за якими вони займають ту чи іншу позицію по визначенню до резолюції. Ведучий (головуючий) може записати на дошці ці причини. Учасники дискусії можуть відповісти на питання, що стосуються причин, але не доводити свою правоту.

6. Всі повинні вказати на ті аргументи, які не дивлячись на те, що не відповідають їх поглядам, примусили задуматися або звучали особливо переконливо

7. В кінці дебатів учасники дискусії повинні оцінити наслідки реалізації позиції супротивника. При цьому, можливо, треба буде оцінити діючий закон або політику, що проводиться.

Культура мовлення під час ведення дискусій

Важливе місце після логіки та організації дискусії має культура мовлення. Адже не так вже й багато людей у ході суперечки вміють дотримуватися елементарної культури мовлення. Це в першу чергу стосується використання необразливих, дипломатичних формулювань і т.п., це стосується вмінню висловлювати лаконічно свою думку, не припускатися двохзначного трактування своїх висловлювань і позицій.

Важливе місце також слід приділити часу виступів сторін, які ведуть дискусію. Не можна, щоб одна сторона мала більше часу для виступів.

Не можна, щоб хтось зі сторін переходив на силові методи ведення дискусії. Сила голосу – це ще не вирішення проблеми, це не наближення до найкращого розв’язання суперечки.

Не можна у жодному разі під час дискусій використовувати недозволені методи ведення суперечок: ображати один одного, натякати на якісь певні негативні сторони один одного, не маючи конкретних доказів чи відносячи до суперечки речі, які не мають логічного відношення до розглядуваних питань.

Питання для самоконтролю

Що називається літературною мовою?
В яких формах реалізується літературна мова?
Які ви знаєте норми та варіанти норм?
Які ознаки та аспекти культури мовлення?
Якою має бути мова фахівця.
Які причини недостатнього рівня культури мовлення?
Які ви знаєте способи підвищення мовленнєвої культури.
Що таке дискусія?
Як правильно проводити дискусію?
Якою має бути культура мовлення під час дискусії?

Мова – втiлення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любiмо ïï, вивчаймо ïï, розвиваймо ïï! Борiмося за красу мови, за правильнiсть мови, за приступнiсть мови, за багатство мови…

(Максим Рильський).

Тема 3. Специфіка мовлення фахівця (відповідно до напряму підготовки)

Мова і професія. Майстерність публічного виступу. Види підготовки до виступу. Управління мовленням та його структурування з допомогою тематичної організації, зв’язності та злитості. Набір відповідних тактичних та мовних засобів у межах конкретного виду усного вербального спілкування.

Студенти повинні:

знати основні умови ефективного мовленнєвого спілкування, композицію публічного виступу;

вміти готуватися до публічного виступу; правильно сприймати фахову інформацію; володіти різними видами усного професійного спілкування.

Література

Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник. - К.: А.С.К., 2003. – 400с.

Зубков М.Г. Мова ділових паперів. – Харків: Торсінг, 2001. – 384 с.

Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних службовців: Навчальний посібник. – К.: Арій, 2008. – 424 с.

Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: модульний курс. – К., 2008. – 448 .

http://www.ukrlit.vn.ua/article/990.html

http://uk.wikipedia.org/wiki/Українська_мова

План

Мова і професія.
Майстерність публічного виступу.
Види підготовки до виступу.
Набір відповідних тактичних та мовних засобів у межах конкретного виду усного вербального спілкування.

Методичні вказівки

Під час опрацювання цієї теми студенти мають звернути увагу на мову своєї професії та види усного професійного спілкування. Як правильно готуватися та провести публічний виступ, які мовні засоби слід підбирати телефонного спілкування.

Мова і професія

Національна мова — універсальна система, в якій живе душа народу, його світ і духовність. Українська мова — це невмирущий скарб істини, краси, благородства, знань, мистецтва.

Сьогодні йдеться про розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин, що є відбиттям індивідуальності кожного народу.

Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для фахівців.

Оскільки мова обслуговує не тільки сферу духовної культури, а й пов'язана з виробництвом, вона обслуговує процеси виробництва. Мова тісно пов'язана із соціальними відносинами, обслуговує їх: вона — знаряддя спілкування і тому є елементом соціальної сфери.

Нині по-новому розглядають питання функції мови. Старий поділ на "інтелігентні" та "неінтелігентні" професії зникає. Основним критерієм стало знання свого фаху, рівень оволодіння професійною термінологією, професійною образністю.

Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної й політичної системи у країні насичують українську мову новими поняттями, термінами. Разом з підвищенням рівня знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови.

Ми є свідками народження нових професій і формування професійної лексики. У зв'язку з упровадженням української мови на підприємствах активно вилучаються непотрібні слова, усувається мовне безкультур'я. Помітне збагачення словника різних професій новою науково-технічною, суспільно-політичною лексикою і термінологією.

Знати мову професії — означає вільно володіти лексикою свого фаху, доцільно нею користуватися.

Мовні знання розцінюють як компоненти професійної підготовки. В одних професіях, особливо у сфері техніки, мова є головним засобом найменування приладів та предметів, в інших, переважно в гуманітарних наукових закладах, — засобом наукової, освітньої чи виховної роботи.

Оскільки мова є засобом вираження думки, пізнання та діяльності, то правильного професійного спілкування людина навчається все своє життя.

Знання професійної лексики (особливо у сфері техніки) підвищує ефективність праці, допомагає досягти кращих результатів на виробництві, орієнтуватись у складній професійній ситуації та спілкуватися з представниками своєї професії.

Майстерність публічного виступу

Мистецтво спілкування за своєю суттю є простим обміном інформаційними потоками між суб’єктами. Але ціль, яку ставить перед собою кожний з цих суб’єктів, одна – донести своє основне повідомлення або навіть переконати свого візаві, допомогти йому захотіти змінити свою точку зору. Але цей "простий обмін інформацією"насправді досить складний процес, в якому є безліч "дрібниць", з яких складається перемога.

Ще римські оратори говорили, що промова повинна містити:

- екзордіум— кілька вступних зауважень щодо теми виступу;

- експозицію — визначення поняття, характеристика обсягу і важливості теми;

- каузу — логічні аргументи, що підтверджують правильність судження, прямі дедуктивні докази;

- симіле — подібні явища в інших сферах, аналогії;

- екземплюм — приклади з історії і повсякденного життя, індуктивні докази;

- тестимоніум— висловлювання славетних людей, прислів'я, авторитетні судження;

- конклюзіо — резюме, висновки, їх використання.

Готуючи виступ, необхідно:

1. Дізнатися про місце проведення конкурсу-захисту, про особливості аудиторії, присутність вашої "групи підтримки", про членів комісії та їх наукові здобутки.

2. Спланувати доповідь, підібрати цікаві приклади, порівняння, епітети, написати остаточний текст доповіді.

Як виступати?

1. Продумати структуру виступу.

2. Записати виступ повністю.

3. Відкорегувати свій текст.

4. Підготувати тези виступу.

5. Визначити стиль виступу.

Під час виступу важливо дотримуватися:

- відповідності вербальної і невербальної інформації;

- природної поведінки (пряма постава, жестикуляція вільна, не надто активна і не пасивна, жива міміка, посмішка; погляд на слухача, а не на стелю, підлогу чи у вікно; голос природний, не крикливий).

Структура виступу

Вступ є необхідною частиною навіть найстислішого виступу. Він містить кілька речень, за допомогою яких оратор має привернути увагу слухачів, сформулювати та пояснити свій задум і підготувати підґрунтя для сприйняття того, про що йтиметься в розмові. Бажано, щоб оратор-початківець хоча б стисло відобразив ці моменти виступу в конспекті.

Підхід до теми: чи відомо вам...

Конкретна мета виступу: сьогодні ми з'ясуємо... хотілося б навести кілька міркувань про...

Пояснення (мотивація): усе це має стосунок до нашого щоденного життя, оскільки.

Стислий огляд основних пунктів: не можна не замислитися над тим, що.

Слід пам'ятати: якщо завершення має стосуватися суті порушеної у виступі проблеми, то вступ повинен стосуватися слухачів. Саме роблячи вступ до виступу, необхідно зацікавити аудиторію, завоювати її симпатії. Оратор не повинен говорити, що не мав можливості підготуватися як слід, що в нього недостатньо досвіду тощо. Слухачі не хочуть спілкуватися з маленькою і слабкою людиною, неспроможною приховати свій страх. Вони бажають чути компетентного і впевненого в собі оратора.

Вступ не повинен бути надто серйозним, надто сухим і надто довгим. Ще оратори Стародавнього Риму рекомендували вже у вступі привернути увагу слухачів приємними для них речами. Що краще знає оратор свою аудиторію, то вдалішим буде початок.

Готуючи основну частину виступу (виклад), краще рухатися від простого до складного. Необхідно ставити себе на місце слухачів, яким буває важко збагнути зв'язок між окремими думками, подіями, фактами. Через це аудиторія починає втрачати увагу, відволікатися.

Окремі думки промовець може розвивати по-різному: розповідати, описувати, доводити. Слід пам'ятати, що найцікавішою формою викладу є розповідь про певні події та їхніх учасників, тому що це відбувається з живими людьми, перебуває у русі, розвитку, динаміці.

Нерухоме й неживе становить для слухачів менший інтерес, зокрема описи предметів і навіть живих істот, деталей їхнього вигляду, якщо вони не пов'язані з розвитком та дією.

Якщо промовець доводить певне твердження, він має бути максимально об'єктивним. Упередженість і необ'єктивність дратують слухачів, викликають спротив.

І етап-підготовка і початок виступу

1. Сприймайте конкурс-захист науково-дослідницьких робіт як чудову нагоду для саморозвитку, як спосіб продемонструвати свої можливості, познайомитись із цікавими людьми, а не як "важливе випробування ", "страшний день";

2. Поговоріть з однолітками чи батьками про те, які несподіванки можуть вас очікувати, про можливі стресові ситуації, про те, які наслідки можуть бути в разі неуспішного виступу. Пам’ятайте, що захист наукової роботи – це лише один із багатьох шляхів для досягнення вашої мети, а не остання надія.

3. Детально уявіть ситуацію вашого майбутнього виступу і спробуйте виступити перед друзями чи рідними або перед дзеркалом.

4. Працюйте над собою: збагачуйте свою мову, розвивайте в собі навички впевненої поведінки.

5. Спробуйте у важливий для вас день зробити фізичні вправи, які допоможуть відчути себе зібраним. Зробіть одночасно махи: права рука – ліва нога і навпаки, торкніться ліктем лівої руки коліна правої ноги. Корисними будуть вправи для дихання із швидким вдихом і повільним видихом повітря і навіть позіхання, що сприяє насиченню мозку киснем;

6. Напишіть повний текст виступу і кілька разів прочитайте його;

7. Розкладіть на столі всі записи та матеріали, згрупуйте їх відповідно до виступу;

8. Підготуйте наочність (графіки, схеми, таблиці) й продумайте, як краще її подати слухачам, щоб не робити метушливих рухів до записів і дошки;

9. Починаючи виступ, думайте не про своє хвилювання, а про контакт зі слухачами, про зміст виступу;

10. Пам'ятайте, що найменш цікавою формою викладу є опис, найцікавішою — розповідь;

11. Нотатки для виступу робіть на аркушах однакового формату. Ліворуч залиште поля для позначок, також позначте приблизну витрату часу на кожен пункт;

12. Починайте виклад у зручному положенні, повільним темпом,
звертанням: «Шановні слухачі...».

Виклад

1. На початку доповіді слід забезпечити контакт з аудиторією та оволодіти її увагою:

- навести цікавий приклад чи показові статистичні дані;

- зачитати афоризм.

2. Під час доповіді слід:

- підтримувати зоровий контакт зі слухачами;

- намагатися передати головний зміст доповіді своїми словами

- змінювати темп і тональність мовлення;

- стояти впевнено ( не навалюватися на стіл чи фадру);

- рухатися і жестикулювати в міру;

- до записів заглядати відкрито, але не демонстративно;

- не зловживати іншомовними словами і незнайомими термінами;

- уникати вживання слів-паразитів "так би мовити", "ну ось";

- не вживати багато сполучників;

- самого висловлювання думок замало, їх треба донести до слухачів; вживайте для цього метафори, афоризми, цитати;

- різні незвичайні пригоди та випадки дуже пожвавлюють виступ;

- незнайомі, незрозумілі для слухачів терміни, абстрактні поняття треба пояснити;

- один з найвідоміших способів загострення уваги — паузи та риторичні запитання під час виступу;

- коли треба зазирнути в рукопис виступу, опустіть очі, але голову не схиляйте;

- намагаючись запам'ятати текст, зосереджуйтесь передусім на змісті, а не на стилі;

- не бійтеся дивитися на слухачів;

- не заповнюйте паузи різними звуками, як-то: «е-е-е», «ну...»;

- після закінчення виступу не показуйте свого полегшення через те, що виступ позаду;

- дякуйте за кожне запитання і зауваження навіть тоді, коли ви з ним не згодні.

Способи завершення виступу

1. Підбити підсумки всього сказаного, повторивши основні положення виступу.

Закликати до конкретних дій.

Зробити слухачам комплімент.

Процитувати доречні поетичні рядки.

Пожартувати, викликавши сміх.

Створити кульмінацію.

Якщо виступ щодо його цікавості й вагомості зобразити графічно, то отримаємо криву, яка на початку виступу піднімається досить високо, далі трохи спадає, а наприкінці промови неухильно і повільно рухається до найвищої точки — кульмінації. Кожен наступний вислів має посилювати враження, створене попереднім, аж поки думка не сягне кульмінаційного ефекту.

Стислість — основна ознака хорошого виступу. Вступ задає тон усієї промови й дає слухачам загальне уявлення про те, що вони почують. Для створення взаємоповаги проговоріть його напам'ять, але не читайте. Це також допоможе встановити зоровий контакт зі слухачами.

Автор наукової роботи, який прагне справити враження на слухачів і
переконати аудиторію, повинен знати основні складові техніки публічного
виступу.

Дихання під час мовлення

- Виголошуючи промову, дихайте рівномірно, вдихаючи перед тим, як почати говорити, а також після кожної паузи;

- зробіть глибокий вдих і видих перед початком захисту;

- повітря, яке ви вдихнули, витрачайте рівномірно й економно;

- вдихайте повітря носом і ротом водночас;

- груди тримайте рівно, ледве випнувши їх уперед.

Голос

- Пристосовуйте свій голос до середовища, в якому говорите?

- хто говорить надто тихо, справляє враження людини, яка не вірить у
власні сили;

- хто говорить надто голосно, справляє враження агресивної людини;

- найзручніший спосіб тренування голосу — читання вголос, під час якого постійно контролюється правильність вимови. Тренуйтеся тричі на день по 15 хв з перервами після кожних 5 хв;

- спробуйте виявити хиби своєї мови за допомогою магнітофону, записавши свій голос (або за допомогою мобільного телефону з відеокамерою, тоді можна виявити ще й дефекти зовнішності, постави тощо);

- голос підвищують тоді, коли ставлять запитання; якщо ж треба висловити рішучість, довір'я, переконати в необхідності зробити якусь справу чи відповісти на запитання, то голоспонижують.

Вибір слів

- Для збагачення словникового запасу читайте твори авторитетних людей, слухайте виступи інших учасників і принагідно записуйте слова та вирази, які ви хотіли б вживати у своїй мові;

- виявіть, які слова ви вживаєте надто часто, і намагайтеся їх замінити іншими словами та виразами;

- навчіться точно висловлюватися, вибирайте точні й однозначні слова;

- пам'ятайте: часте вживання абстрактних понять вимагає від слухачів великого напруження (наприклад, афоризми не можна вживати без пауз).

Конструкція речень

- Чергуйте довгі речення з короткими; довгі речення важко сприймати і розуміти, велика кількість коротких речень робить мову монотонною;

- часте вживання особових займенників замість імен може призвести до неправильного тлумачення сказаного;

- основну думку завжди треба висловлювати головним реченням, а не підрядним;

- речення, в якому кілька іменників стоять підряд, сприймається важко;

- розповідь ведіть від простого до складного, від невідомого до відомого.

Жести

- Не робіть незвичних жестів, які привертають до себе надмірну увагу, жести мають доповнювати і супроводжувати усне слово;

- не починайте і не закінчуйте промову несподіваним жестом.

Уміння переконувати

- Навчіться справляти на слухачів приємне враження своїм зовнішнім виглядом, поведінкою та манерами;

- для того щоб переконати когось, треба знайти необхідні аргументи, які слід впорядкувати і сформулювати;

- якщо промовець сповнений натхнення, він неодмінно викличе інтерес у слухачів;

- добираючи аргументи, потрібно враховувати освітній рівень слухачів, їхню поінформованість з теми, можливі контраргументи;

- переконувати людину легше під час дискусії, а не на лекції;

- промовець має справляти враження переконаної і впевненої у своїх силах людини, яка добре знає свій предмет.

Отже, публічний виступ – мистецтво, яке потребує творчого підходу. В свій час Платон зауважив: «Усяка промова повинна бути складена, наче жива істота, - у неї повинно бути тіло з головою й ногами, причому тулуб і кінцівки повинні пасувати одне одному і відповідати цілому». Кінець – це розв’язання всієї промови. Він повинен бути таким, щоб слухачі відчули, що далі говорити нема чого.

Помилки публічного виступу

Перш ніж приступити до осягнення секретів ораторської майстерності, ви повинні навчитися уникати поширених помилок. Фахівці в області комунікативних технологій проаналізували і порівняли поведінку дилетантів та професійних ораторів. Використовуйте їх поради на практиці, і ви помітите, як росте ваша впевненість і самоконтроль під час публічних виступів.

Помилка 1. Невідповідність

Коли зміст ваших слів розходиться з тоном мови, поставою й мовою тіла, публіка миттєво це помічає. Аудиторія має безпомилкове чуття щодо того, що стосується настрою оратора і його самопочуття. Якщо ви почнете говорити «Здрастуйте, як я радий вас всіх бачити ....» тремтячим непевним голосом, нервово перебираючи пальцями гудзики на костюмі - будьте впевнені, у слухачів моментально з'явиться недовіру і до сказаного вами, і до самого мовця. Тому замість «Я радий ...» - радійте насправді! Робіть все, щоб дійсно відчувати радість, виступаючи перед публікою. Усвідомлено передавайте ваше позитивний настрій слухачам. Це важливо - люди, в хорошому настрої легше сприймають інформацію, їм хочеться продовжувати контакт. Якщо ж ви не відчуваєте радості, не варто брехати. Краще чесно признатися: «Сьогодні великий день, тому я хвилююся ...» Тоді ви, принаймні, справите враження чесної людини, що говорить правдиві речі.

Помилка 2. Виправдання

Публіці за великим рахунком однаково, хвилюєтеся ви чи ні, чи довго ви готували свою доповідь і який у вас досвід публічних виступів. Тому не потрібно перед нею виправдовуватися в стилі «Я поганий оратор, рідко кажу перед публікою, тому сильно хвилююся і можу виступити невдало ...» Саме так починають свою промову багато дилетанти, намагаючись викликати співчуття і заздалегідь отримати індульгенцію за погане виступ. Посил, здавалося б, чесний, але він приводить до протилежного результату. Слухачі дивуються: «Навіщо ми сюди прийшли, якщо навіть сам виступаючий визнає, що виступ буде поганим?».

Публіка егоїстична. У її центрі уваги стоїть, перш за все, вона сама. Тому з самого початку виступу на перше місце поставте її, кохану: думки, побажання і почуття вашої аудиторії. Ваша мета - інформувати, мотивувати або розважити публіку. Тому важливо не те, як ви говорите, і що при цьому відчуваєте. Важливо, яку інформацію аудиторія при цьому отримує. Потрібно говорити так, щоб більша частина слухачів відчула: ви розумієте їх прагнення і бажання, говорите для них і звертаєтеся до кожного з них персонально. Якщо ви будете діяти саме так, тоді:

а) набагато більше слухачів, ніж ви думаєте, просто не звернуть увагу на ваше хвилювання або ж поблажливо поставляться до нього, тому що цікавляться, перш за все, собою і своїми справами.

б) ваше хвилювання випаровується тим швидше, чим більше уваги ви приділяєте іншим людям, а не власним відчуттям.

Помилка 3. Вибачення

Ця помилка схожа на попередню. Початківці оратори люблять вибачатися, пропонуючи зняти з них провину за погану якість доповіді. «Прошу пробачити мене за ... (Мій простуджений голос, мій зовнішній вигляд, погана якість слайдів, занадто короткий виступ, занадто довгу промову і т.д. і т.п.) ». Публіка - не священик і не відпустить ваші гріхи. Перепрошуйте тільки за одне - за ваші постійні вибачення. А краще з самого початку уникайте того, за що потрібно буде просити пробачення. Якщо дійсно є щось, про що ви шкодуєте, просто скажіть: «Я жалкую!». Але найкраще - вміння перетворити недолік у достоїнство: «У мене сьогодні застуджений голос, тому прошу вас зрушитися і сісти до мене ближче. Таким чином, згуртувавшись ще більше, ми продемонструємо, що ми всі - одна команда, що працює в тісній взаємодії ».

Помилка 4. Очі і брови

Ви дійсно впевнені, що добре керуєте своєю мімікою? Більшості новачків тільки здається, що це так. Насправді контролювати міміку непідготовленій людині нелегко. Лицьовими м'язами важко управляти без тренування, а загадково-спокусливий погляд і широко розкриті від страху очі розділяють усього пара міліметрів, котрі кардинально змінюють сприйняття.

Психологічні дослідження показали, що області очей оратора публіка приділяє в 10-15 разів більше уваги, ніж будь-який іншій частині особи. Брови - головний елемент вашої міміки, вони не тільки вказують на емоції, але й управляють ними. Високо підняті брови - ознака невпевненості і некомпетентності. Звертайте увагу на свої очі та брови. Якщо вони будуть говорити те ж, що і ваші слова, публіка вас полюбить. Усміхнені очі і прямі брови - це якраз те, що потрібно. Слухати вас приємно, публіка впевнена у вашій компетентності. Потренуйтеся перед дзеркалом, запишіть власний виступ на відео і проаналізуйте його.

Помилка 5. Підбір слів

Ми чуємо і розуміємо окремі слова перш, ніж розуміємо всю пропозицію цілком. Тому на значення окремих слів ми реагуємо швидше і менш усвідомлено, ніж на значення пропозицій. До того ж, негативні частинки сприймаються пізніше, ніж інші слова, а часто взагалі не сприймаються. Тому постійне використання таких конструкцій як «... не принесе збитків», «... не погано», «... не боїмося докладати зусилля», «... не хочу викликати у вас нудьгу довгими статистичними викладками» викликають у слухача ефект, протилежний очікуванням оратора.

Пам'ятайте: слова - це картинки в голові! Недарма в давнину вчителя риторики говорили своїм учням: «Розкажи мені так, щоб я це побачив!». Слова повинні створювати потрібну вам картинку в голові слухачів. Тому використовуйте тільки ті слова, які підкріплюють бажану ціль. Хай до вух слухачів долітає лише те, що повинно туди потрапити. Якщо ви хочете створити позитивний настрій, тоді замість «це не погано», скажіть «це добре». Створюйте позитивний настрій позитивними словами - адже від настрою публіки залежить дуже багато чого!

Помилка 6. Відсутність гумору

Всім студентам відомі лектори-зануди. «Вплив зовнішнього об'єкта пов'язано, по-перше, з прогресуючою емансипацією когнітивних функцій від примітивних афективних структур, по-друге, з диференціацією самих афективних структур, їх автономізацією від базальних потягів ...», - бубонить такий викладач биту годину, не помічаючи, що у слухачів давно вже закипіли мізки і вони повністю втратили нитку оповідання.

Краще інформативною мови - тільки цікава мова! Додайте в свою серйозну мова посмішку, розбавте жартами, розкажіть забавну історію. Людям потрібно періодично відпочивати. Вдячна публіка відповість вам прихильністю і увагою. Можна посміятися і над собою, якщо ви допустили якусь помилку - слухачі сприймуть це як ознаку вашої впевненості в собі і почуття власної гідності.

Зрозуміло, ніхто не вимагає від вас, щоб ви розповідали анекдоти на траурному мітингу. Але багато тем занадто важливі, щоб сприймати їх серйозно. Сміх - це цілюща середовище для роботи мозку. Висококласні педагоги знають, що гумор і гарний настрій тільки додають бажання вчитися і роблять процес більш ефективним. Сміх допомагає розслабитися і призводить до утворення в мозку такої хімічної середовища, в якій краще відбувається сприйняття нової інформації - це доведено нейропсихології.

Помилка 7. Усезнайство

Ще гірше невпевнених і непідготовлених ораторів - оратори пихаті і надуті, полопані від усвідомлення власної важливості. Вони завжди вважають себе розумнішими аудиторії, до якої звертаються. Викиньте з голови оману, що ви знаєте більше, ніж всі інші разом узяті. Навіть якщо ви добре обізнані в темі виступу, в окремих напрямках слухачі можуть знати набагато більше вас. Не вважайте аудиторію дурніший за вас, інакше вам відплатять тією ж монетою. Пихатість і всезнайство можуть зіграти з вами дуже злий жарт. Так, одного разу всіма нелюбимого лектору з історії філософії студент-психолог прилюдно поставив каверзне питання: як слід ставитися до філософа Уоллесу? Викладач, злякавшись, що його зловлять на недоліку ерудиції, довго і переконливо роз'яснював затамувати подих аудиторії помилки цього філософа, вигаданого студентами напередодні лекції.

Щоб не потрапити в смішне положення, достатньо було просто відповісти: «Ні, цей автор мені не знайомий. Якщо ви вважаєте, що його вчення підходить до нашої теми, прошу розповісти про нього в кількох словах ». Відкрито зізнаючись у своєму знанні чи незнанні, ви завойовуєте ще більшу симпатію аудиторії. Підключайте слухачів з новою інформацією до доповіді, вмійте оцінити їх знання. Цим ви уб'єте відразу декількох зайців: продемонструєте повагу до учасників і внесете пожвавлення в власний виступ, доповніть і збагатите його. Ви повинні бути вдячні аудиторії за активну участь, адже це, як мінімум, ознака інтересу до вашого виступу.

Помилка 8. Метушливість

Відволікаючись від страху перед публікою, початківець оратор може квапливо ходити від стіни до стіни туди-сюди, наче маятник, проробляти метушливі маніпуляції з предметами (відкривати-закривати кришку кафедри, постійно вертіти олівець у руках і т.п.) і робити інші непотрібні руху . У результаті публіка починає стежити за його переміщеннями і перестає стежити за темою виступу. По тому, як рухається доповідач, легко зрозуміти, наскільки він упевнений у собі. Постійне «ходіння» під час публічного виступу не випадково. Воно видає бажання невпевненого в собі оратора втекти. Саме так воно і сприймається аудиторією. Цим горе-ораторам так і хочеться дати пораду строго по Архімеду: «Знайдіть ж, нарешті, точку опори!»

Знайдіть відповідне місце і зайняти позицію, «пустіть коріння». Ви можете сидіти або стояти - це залежить від тривалості публічного виступу, особливостей приміщення і ін. чинників. Головне, щоб зі свого місця ви могли встановити зоровий контакт зі всією аудиторією. Не варто «окопуватися» на одному місці. Оратор, постійно ховається за кафедрою і виходить лише наприкінці публічного виступу - теж не кращий варіант. Переміщайтеся, але переміщайтеся усвідомлено, контролюючи простір. Різні частини доповіді маркіруйте зміною позиції. Цим ви поліпшите сприйняття інформації та полегшите її запам'ятовування. Наприклад, ви міняєте позицію при переході від введення до основної частини виступу, при виділенні його ключових частин, а потім при переході до ув'язнення. Коли закінчуєте доповідь і починаєте відповідати на запитання слухачів, ви знову спокійно і неквапливо переміщаєтеся в просторі у наступну точку і т.п. Таким чином, ви орієнтуєте слухачів в структурі вашого публічного виступу та вселяєте в них упевненість.

Помилка 9. Монотонність

Ніщо не втомлює так, як доповідь на цікаву тему, що читається нудним монотонним голосом. Такі публічні виступи на кшталт китайської катуванню краплями води: вода монотонно капати не тім'ячко катували й поступово доводить його до божевілля. Всі слова зливаються в одноманітний потік і за тональністю мови не можна зрозуміти, де закінчується одна пропозиція і починається інше. Монотонно бубонить зануди швидко викликають роздратування і втому аудиторії, слухачі ледве стримуються, щоб не почати позіхати. Навпаки, майстерний оратор майстерно володіє своєю мовою. Щоб тримати публіку «в тонусі» він постійно варіює гучність і силу свого голосу, надаючи йому жвавості. Коли хоче викликати напруженість і інтерес, він змовницьки затихає і вимовляє слова трохи повільніше. Говорячи голосніше, він виділяє головне у своєму публічному виступі. Коли потрібно, він додає голосу значимості й драматизму.

Зверніть увагу на звучання своєї мови. Виділяєте ви голосом ключові моменти публічного виступу, цитати, твердження? Підвищуєте чи висоту звуку в кінці питання? Чи змінюється темп мови в залежності від її змісту? Висловлюйте голосом свої почуття, і ви завоюєте публіку! Ви постанете впевненим, енергійним та захопленим темою людиною.

Помилка 10. Відсутність пауз

Новачки в ораторській ремеслі панічно бояться пауз, що неминуче виникають під час публічного виступу. Як правило, вони поспішають заповнити їх різної словесної нісенітницею і словами-паразитами («Ееее ... Значить так ... Ееее ... Ну, що ще сказати ... Ееее ...»). У результаті публіка думає: «Ееее ... Ну, нічого собі! Коли ж він закінчить мукати? »Хтось починає рахувати, скільки разів ви скажете« Ееее .. », Хтось занурюється у свої думки і починає дивитися у вікно, не звертаючи на вас уваги, інші мучаться і рахують хвилини до кінця лекції.

Корисно пам'ятати рада блискучої Джулії Ламберт з моемовского «Театру»: «Головне - це вміння тримати паузу, краще її не робити, але якщо вже вийшло - тримай її, скільки можеш». Коли нема чого сказати - краще помовчіть, поки прийдуть потрібні слова. Іноді оратору необхідно час, щоб подумати, звіриться зі своїми записами, або ж просто попити води. А публіці потрібні паузи, щоб осмислити сказане вами. Аси ораторської майстерності використовують паузи цілеспрямовано, щоб отримати зворотній зв'язок від аудиторії. Вони активно користуються інтерпаузамі, під час яких публіка може обміркувати сказане, і нагнітаючими обстановку інтрапаузамі, коли слухачі повинні передбачити подальший розвиток розповіді. Паузу можна використовувати для встановлення візуального контакту, щоб проконтролювати, чи правильно вас зрозуміли; для посилення напруги і драматизму; для порушення цікавості («... а що він скаже далі? ") І для багато чого іншого. Тому не бійтеся робити паузи. Зазвичай публіка сприймає їх тривалість набагато коротше, ніж це здається самому доповідачу.

Правила успішного публічного виступу

Кілька правил успішного публічного виступу:

1. Підготовка промови

Як відомо, всі хороші імпровізації ретельно готуються заздалегідь. Виступ без попередньої підготовки, особливо початківця оратора, майже напевно буде провальним. Пам'ятайте афоризм Марка Твена: «Потрібно більше трьох тижнів, щоб підготувати гарну коротку промову експромтом».

Спочатку зробіть «каркас» або «скелет» майбутнього публічного виступу:

· Визначте мотивацію слухання людьми вашого виступу. Для чого це їм потрібно? Що корисного чи цікавого вони дізнаються для себе?

· Виділіть головну ідею вашої мови.

· Виділіть підзаголовки, розділивши вашу ідею на кілька складових частин.

· Визначте ключові слова, які ви повторите кілька разів, щоб присутні краще запам'ятали, про що ви їм розповідаєте.

· Ретельно продумайте план і структуру майбутньої промови. Вона повинна включати вступ, основну частину і висновки (закінчення)

Підготувавши «скелет», починайте нарощувати на ньому «м'язи».

· Знайдіть яскраві приклади "з життя", з історії, літератури, які використовуєте в процесі виступу.

· Підготуйте необхідні схеми, ілюстрації, графіки для зорового закріплення інформації.

· Визначте момент в ході виступу, коли ви звернетеся до аудиторії з якимось питанням, з проханням щось назвати, перелічити - це допоможе присутнім сконцентрувати свою увагу на обговоренні теми і значно підвищить ефективність сприйняття вашого матеріалу.

· Напишіть повний текст. Особливу увагу приділіть його початку і закінчення.

Особливістю введення є те, що аудиторія за ним дуже швидко складе враження про вас, і це враження буде домінувати протягом усього виступу. Якщо у вступній частині допустити помилки, їх важко буде виправити. Важливо із самого початку зацікавити публіку вдалість вашого першого пострілу. Для цього у вступній частині можна використовувати будь-яку дотепну жарт, розповісти цікавий факт чи згадати видатна історична подія, обов'язково пов'язуючи їх з темою виступу.

Заключна частина публічного виступу передбачає підведення підсумків. У закінченні потрібно нагадати ключові проблеми, порушені у мові, обов'язково повторити всі основні ідеї. Вдалість конструкції останніх фраз, посилена їх емоційністю, виразністю, не тільки викличе оплески слухачів, а й перетворить їх у ваших прихильників.

Головний ваш контролер - час. Уважно слухати і сприймати ваші ідеї публіка може тільки обмежений термін, обумовлений психофізіологічними причинами (звичайно не більше 15-20 хвилин, потім увагу аудиторії починає слабшати). Від вас чекають коротких, чітких, зрозумілих, переконливих і доступних фраз. Дотримуйтесь Чеховському: «Стислість - сестра таланту». Враховуйте темпоритм вашої мови. Найсприятливіша швидкість для сприйняття - приблизно 100 слів за хвилину. При плануванні виступу обов'язково враховуйте час, який потрібно буде витратити для відповідей на запитання.

Бажано дізнатися заздалегідь, перед ким вам доведеться виступати: чисельність аудиторії, її інтереси, погляди, чого вона чекає від оратора, яку реакцію необхідно отримати від неї. Залежно від цих показників відкоригуйте окремі моменти свого виступу. Потрібно перебувати на одному культурному рівні з аудиторією, спілкуватися на її мові, тільки в цьому випадку можна розраховувати на встановлення психологічного контакту між оратором і слухачами. Не слід торкатися теми, які виходять за рамки розуміння аудиторії.

Перевірте за словниками значення «розумних» слів, які ви використовуєте. З'ясуйте правильність їх вимови. Мовні помилки можуть викликати глузування на вашу адресу і погубити весь виступ, яким би геніальним він не був за змістом.

Коли мова підготовлена, її основні положення або тези краще записати на невеликі картки. Розташуйте їх послідовно. Такими картками дуже зручно користуватися під час виступу. Якщо це не двох-тригодинної доповідь, то читати текст не рекомендується, бажано вивчити його напам'ять і вимовляти по пам'яті, лише час від часу заглядаючи у свої нотатки.

Вимовте мова кілька разів вголос (краще перед дзеркалом), щоб звикнути до тексту і добре відчути всі нюанси. Для шліфування фраз, інтонації, міміки бажана робота з магнітофоном або відео-камерою. Така попередня тренування знизить ваше хвилювання, дозволить відчути себе впевнено і набагато збільшить ймовірність успіху публічного виступу.

2. Місце виступу

Кафедра або трибуна, сцена або балкон, взагалі будь-яке піднесення над рівнем підлоги завжди викликають страх у людей, які не мають достатнього досвіду публічних виступів. Е. Морен називав це «страхом сцени», а Марк Твен рекомендував тим, хто боїться виступу: «Заспокойтеся, адже публіка все одно від вас нічого не очікує». Краще настроїти себе так, ніби ви в першу чергу самі собі хочете розповісти що щось цікаве, одночасно ознайомивши з ним і всіх присутніх.

Перед виступом дуже важливо вивчити приміщення, щоб встановити, з якого боку будуть дивитися на вас слухачі. Вибираючи місце, враховуйте своє зростання. Необхідно перевірити, чи всі зможуть вас бачити. Якщо потрібно говорити за трибуною, то при невисокому зростанні подбайте про те, щоб під трибуну помістили міцну підставку. "Говорити голова» виглядає комічно і не зможе довго утримувати увагу глядачів. Необхідно стежити, щоб оратор був видний по груди.

Якщо під час публічного виступу доведеться сидіти, перевірте зручність вашого місця. Сидячи за столом, не можна сутулитися і класти на нього руки; сидячи в кріслі, не можна спиратися на підлокітники і спинку, закидати ногу на ногу, зчіплювати руки на колінах, намагайтеся сидіти на краю крісла, трохи нахилившись вперед з відсунутими злегка назад ногами і притиснутими до підлозі п'ятами; необхідно сидіти прямо, вільно, випромінюючи відкритість і доброзичливість; дивитися людям в очі, стежити за їхніми емоціями, жестами й мімікою, всім своїм виглядом демонструвати турботу та розуміння.

3. Одяг

Виступ перед великою аудиторією нагадує спектакль, тому велике значення має одяг доповідача. Під час публічного виступу оратору доводиться сидіти за столом, стояти на високій кафедрі, за трибуною і т.д. З огляду на це штани та спідниці повинні бути досить довгими, шкарпетки - високими, туфлі - бути в повному порядку.

Одягайте ті речі, в яких ви відчуваєте себе комфортно, які не відволікають вас своїм незручністю. У вас ні разу не повинне виникнути думки: «Як воно на мені сидить?». Краще не користуйтеся зовсім новими речами, які одягаєте вперше. Одяг і взуття не повинні приносити вам внутрішній дискомфорт і відволікати вашу увагу.

Універсальне правило успішного публічного виступу: не допускати дисбалансу між тим, що ви говорите, і тим, як ви виглядаєте. В офіційних випадках краще використовувати середньо-темний костюм, білу або кольору слонової кістки неузкую сорочку і елегантний виразний краватку. Контрастні кольори, гарний костюм допоможуть сформувати позитивне ставлення до вас і посприяють успіху публічного виступу. Краватка не повинен мати яскравого малюнка, щоб не відволікати увагу від особи, разом з тим, він не повинен бути однокольоровим. Найкраще підходять краватки з матової тканини, темно-синього кольору, кольору червоного вина, бордо з ледь помітним малюнком. Довжина краватки повинні бути такою, щоб її кінець ледь прикривав пряжку на поясному ремені.

Якщо ваш піджак має два гудзики, потрібно застебнути лише верхню, якщо три - тільки середню. Якщо немає дуже великої необхідності, не варто одягати окуляри при публічному виступі, ювелірні прикраси також не потрібні.

Якщо оратор - жінка, її одяг має мати довгий рукав, довжина спідниці - середня (до середини коліна), вона не повинна бути занадто вузькою. Щодо кольорів, то тут вимоги значно ліберальніше, ніж у чоловіків: колір просто повинен йти жінці. Жінки теж повинні уникати яскравих масивних прикрас. Взуття краще всього темних кольорів з непомітними або однотонними бантами; панчохи однакового з взуттям кольору. Окуляри повинні мати простий дизайн і оправу під колір волосся.

При виступі в неформальній обстановці (дружні вечірки і т.п.) вимоги до одягу не грають великої ролі. Можна одягатися як завгодно, проте пам'ятайте, що якщо у вашому зовнішньому вигляді буде якась еклектична деталь, що кидається в очі (яскрава брошка, крикливий галстук кислотних кольорів, оригінальний фасон костюма з примхливими узорами), то вона буде відволікати увагу від змісту ваших слів . Публіка запам'ятає саме її і не зверне увагу на те, що ви говорили.

Майстерність публічного виступу полягає в умінні використовувати обидві форми людського мислення: логічний і образну. Оволодівши майстерністю публічного виступу люди, зрозуміють всю красу і красу нашої мови.

Тут можна звернутися до всіх із своєрідним закликом, сказаним А.П. Чеховим: «Вчіться володіти мовою, справжні і майбутні оратори! Мова - ваша база і ваше професійне зброя ».

Стати майстром публічного виступу це велике досягнення для того, хто цього забажає і не постоїть ні перед чим, тому що досягнуте їм відкриє йому двері в усі сфери нашого життя, а можливо й допоможе змінити деякі негативні сторони цього найскладніші нескінченного процесу.

3. Види підготовки до виступу

Одне з найважливіших питань, що виникають при підготовці публічного виступу, — чи обов'язково складати письмовий текст промови. Слід сказати, що це залежить від досвіду оратора (початківцеві писати текст промови обов'язково, експромти може собі дозволити лише досвідчений оратор) і обставин, при яких відбувається виступ. Для мітингу чи політичного клубу характерним є спонтанність; науковий виступ, лекція — заздалегідь підготовлені і обґрунтовані.

Звичайно, писати текст виступу — справа нелегка. Але це має багато переваг. Записану промову можна перевіряти, виправляти. її можна показати колегам, спеціалісту, добиваючись таким чином вдосконалення змісту і форми викладення, а цього не досягнеш, якщо промова тільки в голові. Написаний виступ легше запам'ятовується і довше утримується в пам'яті, ніж неоформлений в кінцевому вигляді матеріал.

Існує 4 типи підготовки до виголошення промови:

— ті, що написані і читаються за конспектом;

— ті, що готують заздалегідь, але не вчать напам'ять;

— ті, що готують заздалегідь і вчать напам'ять;

— імпровізовані (експромти).

У певних випадках «пописаному» говорити просто необхідно, і не завжди тому, що промовець сам не може сказати кілька живих та яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання.

Першим прикладом читаної за рукописом промови є офіційна політична промова, бо те, про що говорять політичні діячі, є занадто важливим, найдрібніша неточність може призвести до прикрих непорозумінь, навіть дипломатичних конфліктів.

Наступним видом промови, яка читається, може бути наукова доповідь на конференції чи хоча б студентський реферат. Науковий текст, викладений на папері, дає змогу логічно скомпонувати матеріал, чітко викласти висновки.

Іноді доводиться виступати по телебаченню чи радіо. Виступ по каналах масової комунікації також найчастіше готують заздалегідь і читають за конспектом. В усіх наведених випадках можна порадити оратору, щоб він мав перед собою рукопис, бажано в надрукованому вигляді, щоб легко і впевнено читати текст. Тоді увага зосереджуватиметься на логічній інтонації, наголосі, на підвищенні чи зниженні тону тощо. Варто також пам'ятати, що одна сторінка машинопису (30 рядків) читається приблизно 2 хвилини, отже, можна легко вкластися у відведений регламент часу.

Виступи тривалістю 1-2 години напам'ять не вивчити. За таких обставин оратор ґрунтовно готується до виступу, опановує значний науково-інформаційний матеріал, але, як правило, не «засушує» його, читаючи з конспекту. Запам'ятавши певний обсяг матеріалу, він викладає його перед аудиторією «з нам яті», часом імпровізуючи, що справляє враження плину живої думки та значної ерудиції оратора.

За будь-яких обставин заглядати у заготовлений текст треба неначе мимохідь, не створювати враження, що без нього промовець виступити не зможе.

Отож, коли передбачається тривалий за часом виступ, оратору необхідно добре засвоїти, систематизувати матеріал, уявити канву майбутнього виступу. Коли є що сказати, то промовця «несе» сам матеріал, йому хочеться поділитися зі слухачами тим, що його зацікавило, що він добре знає.

Бувають випадки, коли з тих чи інших міркувань читати промову недоцільно. Але одночасно потрібно точно зберегти її зміст, нічим не знехтувавши. Наприклад, під час вшанування ювіляра, який чекає сердечного, живого слова й не сумнівається, що промовець добре знає особу, якій присвячує свій виступ. Оскільки подібні промови не бувають, як правило, надто довгими, варто спочатку написати текст, а потім

вивчити його напам'ять. Справа того варта: досконале володіння текстом дасть змогу зосередитись на власне ораторських прийомах.

Це ж стосується і виступів на дипломатичних прийомах, де високо цінується лаконізм, щирість, вишуканість слова при добрих манерах. Коли немає впевненості в тому, що вдасться імпровізувати, краще знову-таки написати текст заздалегідь й вивчити його напам'ять (це не стосується офіційного документа, який читається з листа).

Описані вище ситуації характеризуються тим, що мають офіційний характер, але вимагають певної щирості й сердечної відкритості. По суті справи, ці ситуації внутрішньо мало чим відрізняються і від проповіді, яку теж треба добре знати заздалегідь, виголошуючи в інтонаціях щирості й душевної відкритості.

Імпровізовані промови виникають спонтанно, самі по собі, за різних обставин, наприклад, під час дискусії, різноманітних зборів, засідань

комісій.

Але запам'ятайте старий жарт: найкращий експромт — той, що заздалегідь підготовлений. Знаючи наперед програму зборів, проблеми, якими займається та чи інша комісія, уявляючи собі, нарешті, людей, у яких ви в гостях, ви можете буквально «на ходу» продумати, що саме скажете й що люди бажали б від вас почути.

Кожен тип промов мас свої переваги і свої недоліки. Читання писаного справляє враження несміливості або скутості; імпровізація може схилити людей до думки, що промовець занадто легко маніпулює словами, отже — викликати певну недовіру до них; проголошення завченого тексту інколи теж справляє ефект, протилежний сподіваному. Промовець завжди має бути готовий перейти з одного типу промови на інший. Якщо не зважати на те, що атмосфера в аудиторії змінилася і відповідно слід змінити тип виступу

порівняно з тим, на який настроював себе промовець, — годі сподіватися на успіх. Найчастіше успіху досягають промовці, які оптимально поєднують елементи різних типів промов, залежно від того, яку мету вони ставлять і перед якою аудиторією виступають.

Останнім робочим кроком при підготовці є пробне виголошення промови. Тим, хто прагне стати оратором, необхідно потренуватися в проголошенні промови вдома — вголос чи «про себе». Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100-120 слів на хвилину (саме такий темп найбільш сприятливий для аудиторії). Як правило, певний простір відводиться імпровізації.

Дуже зручними помічниками при репетиції виступають відеомагнітофон, магнітофон чи дзеркало. За їх допомогою ви можете оцінити себе ніби ти «збоку», розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо.

Публічним виступом може бути, як виступ на конференції, лекція, так і тренінгове заняття. Чому так важко вийти перед аудиторією і донести інформацію, яка потрібна і цікава для слухачів? Чому ми намагаємось зробити це найшвидшим способом і забути про це? Але ж ми залишаємо в пам’яті людей певну інформацію, враження про себе як фахівця чи науковця. Зіпсувати дуже легко і просто, а залишити про себе хороше враження і донести цікаво інформацію – це майстерність.

Які ж є складові публічного виступу?

1) подолання страху перед аудиторією;

2) визначення цілі виступу;

3) самоналаштування;

4) оволодіння аудиторією;

5) композиція.

Р. Гондопас стверджує, що страх публічного виступу виникає через відсутність знань по темі виступу, досвіду, страх аудиторії та страх бути смішним. Дослідження по темі страху показали, що найбільше людина боїться смерті, на другій позиції виявився страх виступу перед аудиторією, з великим відривом був страх смерті близьких, бідність та інші. Отже, можемо зробити висновок, що страх публічного виступу великою мірою впливає на результативність, ефективність та зацікавленість виступом.

Що ж таке страх? Страх – це комплекс біохімічних реакцій, які характеризуються наявністю адреналіну в крові ( Р. Гондопасом). Коли адреналіну є забагато, тоді страх нам і перешкоджає. Він починає нами керувати. Наприклад, ми забуваємо інформацію, з розмови вилітають певні слова, тремтить голос, захриплість голосу чи розсіюється увага. Страх потрібно кудись випустити, наприклад, фізичне навантаження, гімнастика для обличчя, пройтись по коридорі чи іншими способами.

Якщо перед нами неприємна подія чи розмова, якими є наші дії? Ми намагаємось втекти від неї, ігнорувати чи перенести на інший день, більш сприятливий. Таким чином, ми втікаємо від страху, але не перестаємо його відчувати. Страх супроводжує нас. І чим дальше ми втікаємо, тим сильнішим є наш страх і тим довше ми його переживаємо. Треба йти на зустріч страху, зустрітись з ним, а коли ми зіткнемось зі страхом, варто продовжити йти далі своїм шляхом, а страх піде своїм і він опиниться у нас за спиною. Треба зробити те, що ми боїмось і відпустити свій страх.

Крім подолання власного страху не варто боятись бути смішним. У слухачів виникає недовіра до осіб, які намагаються продемонструвати себе розумними, достойними і поважними. От це виглядає смішним. Почуття гумору чи жарт, але доречний, сприяє встановленню довіри, контакту з аудиторією.

Щодо цілі виступу, то важливо розуміти для чого ми щось робимо, наприклад, працюємо, витупаємо перед аудиторією, живемо. Це дає нам силу і можливість діяти правильно і впевнено. Особа, яка не має власних цілей, ціле життя працює над реалізацією чужих цілей. Ціль повинна приваблювати, бути практичною і має приносити задоволення. Якщо ціль чітко сформульована, то відразу стає зрозумілим, що і яким чином ми будемо говорити.

Крім того, що виступ перед публікою повинен бути структурованим, містити елементи жартів та мати чітко сформульовані цілі, він має приносити нам задоволення. Коли людина робить якусь справу і отримує задоволення, то це означає, що вона це робить правильно. Не можна робити якусь справу так, щоб її зробити і забути. Вана має залишити в нас у пам‘яті позитивні враження.

Перед виступом варто проаналізувати аудиторію за принципом «своя-чужа». «Своя» людина – це та, з якою нас щось поєднує. Коли аудиторія сприймає нас, як «чужого», в неї спрацьовує інстинкт самозбереження. Він виявляється у агресивній поведінці, напруженні, аудиторія не сприймає та критикує будь-яку інформацію.

Сильний вплив на аудиторію має комплімент. Він повинен бути коротким, не повинен мати двозначного значення і бути щирим. При використанні компліменту варто використовувати форму перебільшення (наприклад: дуже, прекрасно і інші), порівняння (гарно, як…), використання інтонації. Можна робити комплімент не окремій людині, а тому, до чого вона має відношення: робота, місто, в якому вона живе, приміщення, в якому працює. Сконцентрувати увагу потрібно на аудиторії, на слухачах.

Виступ повинен складатись з таких частин:

вступ – 20%;

основна частина – 60%;

заключна частина – 20%.

Вступ передбачає формування емоційного фону в аудиторії. Особа, яка виступає, розповідає про себе, тему, коли можна задавати запитання, про свої відчуття. В основній частині висвітлюється суть, пропонуються шляхи розв’язання ситуації, йдеться про проблеми, вирішення яких є у нас на меті, проблеми, які існують чи можуть існувати, але наші пропозиції повинні вирішити ці проблеми. Перед заключною частиною знаходиться кульмінація – це ключовий момент виступу. Заключна частина – це емоційний фон після завершення виступу. Нагадуємо з чого починався наш виступ, про що йшлось і до якого висновку чи вирішення спільно дійшли.

Отже, як бачимо, що страх перед публікою не дає нам можливості розкритись перед аудиторією та аудиторію розкрити перед нами. Страх бути смішним сковує нас, робить виступ банальним і механічним. А використання у виступі жартів, компліментів дає можливість привернути аудиторію до нас, формує позитивне ставлення та приносить більше користі для самої аудиторії. Формування цілі виступу допоможе нам подавати інформацію послідовно, систематично і доступно для слухачів.

4. Набір відповідних тактичних та мовних засобів у межах конкретного виду усного вербального спілкування

Усне ділове спілкування передбачає всілякі способи взаємодії з людьми, використання різних комунікативних засобів — вербальних (словесних) і невербальних (несловесних). Вербальне ділове спілкування може здійснюватися за дуже неоднакових обставин: одні вимоги ставить перед нами розмова з однією людиною, інші — спілкування з кількома людьми, ще інші — з цілим залом слухачів. Неоднаково ми будуємо розмову, якщо діловий партнер сидить перед нами і якщо він звертається до нас по телефону.

Телефонна розмова — це надзвичайно поширений вид усного вербального невізуального спілкування. Співрозмовники не бачать один одного і тому з усіх невербальних засобів спілкування тут у розпорядженні мовця є лише неканонічні фонетичні знаки, паузи і мовчання. З огляду на відсутність підтримки мовлення жестами, поглядами, мімікою тощо воно істотно відрізняється від контактного усного спілкування.

Тактичні та мовні засоби у телефонному спілкуванні

З метою домовленості про ділову зустріч досить часто застосовується телефонна розмова. На відміну від особистої зустрічі, тут не має значення зовнішній вигляд і жестикуляція, інтер'єр офісу. Імідж підприємства-партнера буде залежати від уміння вести телефонну розмову, вихованості і мовленнєвої культури співбесідника, який представляє це підприємство.

В українській мові слово дзвонити багатозначне, і тому на означення розмови телефоном краще вжити однозначне, семантично прозоре дієслово телефонувати.

Перед тим, як взяти в руки телефонну слухавку й зателефонувати, необхідно вибрати час і намітити всі важливі питання, бо якщо щось забути і повторно виходити на зв'язок — це буде не зовсім зручно.

До помилок, пов'язаних з непідготовленістю до розмови, можна віднести:

неконкретні запитання та розпливчасті відповіді;

дезінформація та приховування правди, «гра на публіку»;

надлишок уваги до другорядного, що не на користь головному;

перебивання партнера. Перебивають співрозмовника не лише, аби щось з'ясувати, уточнити, повернути до теми, а й навмисно, щоб він збився з основного питання і застряг у поясненні другорядних деталей, роздратувався, не встиг укластися у визначений регламентом час тощо;

переливання із пустого в порожнє;

не слід телефонувати додому після 22 години, а тим більше у службових справах. Цілком можливо, що у співрозмовника можуть бути якість невідкладні сімейні справи і на момент вашого дзвінка вони ще не вирішені.

1. Привітайте партнера та відрекомендуйтесь.

Привітавшись, зробіть невелику паузу, щоб ваш співрозмовник міг відповісти на вітання. Залежно від обставин назвіть своє ім'я, або ім'я і прізвище, або ім'я, прізвище і посаду, або тільки посаду чи тільки назву свого підприємства, установи тощо. У разі неотримання потрібної відповіді чи недостатньої чутності треба уточнити номер телефону, ім'я (прізвище) співрозмовника, назву підприємства.

Наприклад: Перепрошую, це Інститут безпеки підприємництва?

— Це Ви, Наталіє Олександрівно?

— Це ти, Андрію?

На запитання ініціатора розмови адресат має дати конкретну позитивну або негативну відповідь. Неетично допитуватись в ініціатора розмови, який номер йому потрібен, осуджувати чи навпаки повчати його.

2. Впізнайте співбесідника.

Якщо трубку взяла інша людина, то привітавшись та відрекомендувавшись попросіть знайти свого партнера.

Наприклад: Добрий день. (Відповідь привітання).

Будьте ласкаві, запросіть Ларису Володимирівну.

Не обговорюйте питання, що вас цікавлять, з неуповноваженими на це людьми. Краще сказати:

Це дуже важко мені пояснити. Мені потрібна саме Лариса Володимирівна!

У разі невгамовності вашого співрозмовника можна додати:

Це дуже важливо!

Прохання до секретаря з’єднати з керівником можна закінчити словом Дякую.

3. Дізнайтесь про ситуацію. Уясніть, чи має час на розмову ваш співбесідник. Якщо ви розмовляєте з домашнього телефону і в цей момент чуєте дзвінок у двері, які більш нікому відчинити, поясніть партнеру пообіцявши зателефонувати за декілька хвилин.

Якщо дзвінок лунає тоді, коли ви говорите по іншому телефону, зніміть трубку й повідомте, що розмовляєте іншим партнером. Запитайте в нового співрозмовника, чи може він зачекати закінчення першої розмови, чи буде краще зателефонувати пізніше. Якщо ж вам потрібно продовжити важливу розмову, краще сказати:

- Вибачте дзвонить інший телефон, але я не хотів би закінчити нашу бесіду.

-Будь-ласка, не хвилюйтесь, я попрохаю, щоб мені зателефонували іншим разом.

На прохання покликати до телефону потрібно давати конкретну відповідь.

Наприклад:

Добре, зараз покличу, чекайте, будь ласка, хвилинку!

— Він на засіданні оргкомітету — зателефонуйте через півгодини, будь-ласка.

— Його немає. Може, щось йому передати?

4. Вживайте компліменти.

Це має бути щось ненав'язливе, на зразок:

- Радий вас чути.

— Мені дуже приємно спілкуватись з Вами знову.

— Чим я можу Вам прислужитися?

— Мені дуже подобається спілкування з Вами.

5. Знайдіть правильні слова.

Варто уникати виразів:

Я не знаю.

Ми не зможемо цього зробити.

Ви зобов'язані...

Зачекайте, я зараз повернусь.

Краще сказати:

— Дозвольте, я уточню це питання для Вас.

— Для Вас має сенс, ...

— На превеликий жаль, ми не спроможні повернути гроші, але ми завжди в змозі надати інший товар. - Чи можу я зателефонувати Вам пізніше ?...

6. Володійте вимовою, гучністю, інтонацією.

Не потрібно будувати синтаксично надто великі і складні речення. Час від часу (в паузах між фразами) доречно підтверджувати своє сприйняття і розуміння того, що говорить партнер, короткими репліками:

Так!

Добре!

Розмовляти бажано стисло, щоб не забирати телефонного часу. Якщо співрозмовник занадто балакучий, можна використати такі фрази:

Чи маєте Ви час для продовження розмови?

Вибачте, що перебиваю Вас, але мене викликає директор.

Перепрошую, коли мені краще потурбувати Вас ще...

Сподіваюсь, ми будемо мати нагоду спілкуватись довше.

Дуже важливо вміти закінчити логіку, промовивши безапеляційно:

- Чудово, що ми домовились

- Я відправлю Вам відповідні документи ...

І уважно слухайте: пам‘ятайте, що бесіда — це діалог!

7. Встановіть контакт і активно ведіть розмову.

Під час розмови записуйте основні моменти домовленості. Дайте партнеру можливість, особливо в перші хвилини розмови, висловитись. З'ясуйте його інтереси.

Питання для самоконтролю

1. Чому розширились функції української мови на виробництві?

2. Що сприяє збагаченню мови професії?

3. Що означає поняття "мова професії"?

4. Чому сприяє знання мови професії?

5. На що впливає підвищення рівня знань з фаху?

6. Публічним виступом може бути…

7. Які складові публічного виступу?

8. Як готуватися до виступу.

9. Що є майстерністю публічного виступу.

10. Які використовують тактичні та мовні засоби у телефонному спілкуванні.

Хто ясно думає, той ясно i говорить.

(Н. Буало).

Тема 4. Формування навичок і прийомів мислення. Види, форми, прийоми розумової діяльності. Основні закони риторики

Мова і думка. Види, форми, прийоми розумової діяльності. Формулювання понять, порівняння і зіставлення, виділення головного, систематизація, узагальнення,аргументація, доведення, встановлення причиново-наслідкових зв’язків, спростування, складання алгоритму, робота за аналогією, висування гіпотези, експериментування і моделювання. Закони риторики.

Студенти повинні:

знати прийоми мислення, вимоги до мовлення і мислення, як правильно читати й осмислювати прочитане;

вміти володіти прийомами мислення та мовлення, збагачувати індивідуальний словник, правильно читати, осмислювати й опрацьовувати текст, вміти відредагувати текст.

Література

Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник. - К.: А.С.К., 2003. – 400с.
Зубков М.Г. Мова ділових паперів. – Харків: Торсінг, 2001. – 384 с.
Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних службовців: Навчальний посібник. – К.: Арій, 2008. – 424 с.

4. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: модульний курс. – К., 2008. –

5. Ішмуратов А.Т. Вступ до філософської логіки. К., 1997

6. Жеребкін В.Є. Логіка. Х., 1995

План

1.Мова і думка.

2. Види, форми, прийоми розумової діяльності.

3. Формулювання понять, порівняння і зіставлення, виділення головного, систематизація, узагальнення, аргументація, доведення, встановлення причиново-наслідкових зв’язків, спростування, складання алгоритму, робота за аналогією, висування гіпотези, експериментування і моделювання.

4. Закони риторики.

Методичні вказівки

Під час опрацювання цієї теми студенти мають звернути увагу на взаємозв’язок мови і думки; на види, форми та прийоми розумової діяльності, як правильно володіти прийомами мислення та мовлення.

Мова і думка

Мова є найдосконалішим універсальним способом передачі думок. Вона виконує кілька функцій: інформування, означення, експресії, спонукання. Усі функції в реальній мовній практиці існують у взаємозв'язку, доповнюючи одна одну. Щоб обмін думками, ідеями, поглядами міг відбуватися, необхідна наявність принаймні двох людей. Того, хто передає ту чи іншу інформацію, називають комунікатором, а того, хто її сприймає, реципієнтом. У мовленнєвому спілкуванні має місце взаємозаміна ролей — і перший, і другий періодично можуть бути то комунікатором, то реципієнтом. Структура спілкування включає такі компоненти: повідомлення, джерело або походження стимулу, канал передачі інформації, код та контекст, в якому відбувається комунікація. Комунікатор, передаючи інформацію, кодує ЇЇ, тобто створює текст, а точніше дискурс, який є категорією мовлення. Він є відносно завершений в структурному та смисловому відношеннях. Це може бути синтагматичний ланцюг більший за окреме висловлювання або цілісний текст (оповідання, бесіда, інструкція, лекція, твір). Поняття "дискурс" співвідноситься з поняттям "текст" і характеризується аналогічними параметрами завершеності, цільності, зв'язності тощо, але відрізняється від останнього тим, що розглядається одночасно і як процес (з урахуванням соціокультурних, екстралінгвістичних та комунікативно-ситуативних чинників), і як результат - у вигляді фіксованого тексту. Завдання реципієнта -декодувати сприйняту інформацію. Це можливо лише тоді, коли і комунікатор, і реципієнт володіють однаковою лексичною, числовою чи якоюсь іншою системою, однаково розуміють екстралінгвістичну ситуацію спілкування інакше кажучи, якщо співрозмовники вступають у діалогічні стосунки, то діалог відбувається лише тоді, коли є обмін думками, коли він має активний і взаємоспрямований характер.

Таким чином, спілкування потребує передусім майстерного володіння мовою. Проте слід підкреслити, що мова - не самоціль. Вона використовується для збереження і передачі інформації. З точки зору психолінгвістики, процес мовленнєвого спілкування потрібно розглядати як діяльність, що має ідентичну структуру з будь-якою іншою людською діяльністю. В ній можна виділити три сторони: мотиваційну, цільову і виконавчу. Розглядаючи виконавчу сторону, повернемося до визначення мови як універсального способу передачі думок. Варто зазначити, що власне передача стає можливою завдяки мовленню людини, як інструменту фактичної реалізації комунікативного наміру. Той факт, що мова використовується для висловлення думок ставить перед нами ряд цікавих запитань: як співвідносяться мова і думка, чи можемо ми думати без мови, чи моделюється наше мислення структурою нашої мови?

Якщо визначати думку як свідому розумову діяльність, можна спостерігати, що певні „види" думок можуть відбуватися цілком незалежно від мови. Найпростіший приклад це - музика. Напевно, усі колись відчували, як певна мелодія, наче, поглинає при прослуховуванні, або ж подумки наспівували якусь мелодію. В такому випадку мова просто не залучається. Складання музичних творів не залежить від мови (йдеться про музику без слів), коли це стосується власне творчого процесу.

Наступний аргумент на користь існування думки без мови це звичайний досвід будь-кого з нас, коли ми хочемо висловити якусь ідею, проте не можемо оформити її у слова. Якби думка була неможливою без мови, ця проблема не поставала б.

Однак, більшість думок пов'язані з мовою. Це доводить існування внутрішнього мовлення, тобто мовлення „для себе". Внутрішнє мовлення може бути більш або менш зв'язним, послідовним, усвідомленим (наприклад, якщо людина „про себе" розмірковує, який вибір їй краще зробити, або прогнозує можливі наслідки кожного з варіантів), або ж складатися з окремих уривків думок, що виринають звідкись з глибин свідомості та не підпорядковуються волі і часто є незрозумілими навіть самому „автору" цих думок. Внутрішнє мовлення - це словесна оболонка мислення.

Деякі вчені говорять про „тиранію" мови і твердять, що бачення світу людиною або спільнотою формується мовою, якою вони користуються. Проте, проблема оцінки впливу мови на думку заслуговує більшої уваги. Який зв'язок між нашими думками і структурою нашої мови? Чи є мова тираном, що невблаганно змушує наші думки приймати усталені форми та йти звичними шляхами, закриваючи від нас інші можливості? Чи наше бачення світу повністю зумовлене та підпорядковане мові, якою ми розмовляємо?

Звичайно, людей іноді вводить в оману сліпе покладання на слова, проте ми визнаємо ці випадки; якби мова була настільки тиранічною, ми не були б здатними усвідомлювати, що вона іноді приводить нас до помилок, якщо ми втрачаємо пильність. Більше того, ми можемо розглядати можливість, що коли ми „думаємо словами", наші думки не формуються мовою взагалі. Можливе існування загальнішої людської здатності до пізнання, для якої мова служить лише засобом, так само як музика служить засобом вираження творчого потенціалу композитора.

Вчені загалом погоджуються, що слова сприяють певним видам думок, слугуючи символами, якими можна легко маніпулювати. Кожен з нас має уявлення про те, що таке справедливість: ми намагаємося справедливо ставитися до друзів, засуджуємо несправедливі вчинки політиків і т.д. Ми також знаємо слово справедливість, яке слугує ярликом цього концептуального комплексу. Коли ми думаємо про справедливість (справедливе або ні ставлення до нас на роботі, соціальну справедливість), ми можемо використовувати слово справедливість як символ в процесі розмірковування. На багато легше подумки маніпулювати словом справедливість ніж оперувати цілим концептуальним комплексом, який це слово символізує. Використання вербальних символів, таким чином, полегшує процес розмірковування в багатьох випадках. Можна навіть твердити, що певні види думок були б неможливими без існування цих зручних для використання ярликів.

Вербальні ярлики особливо важливі у сфері абстрактних ідей. Справедливість, свобода, демократія, освіта є звичними термінами, проте, було б дуже важко чітко визначити їх значення. Справедливість не викликає таких чітких образів як, наприклад, стіл. Ми зазвичай погоджуємося в питанні, є чи не є певна річ столом, однак, на скільки впевненими ми взагалі можемо бути про справедливість? Звичайно, ми маємо хоча б примарну ідею про те, що мається на увазі під цими термінами, проте їх значення є досить суперечливими і можуть змінюватись в розумінні окремих людей або спільнот. Можливо, ці концепти і не існували, якби для їх назви не було слів, що слугують для утримання нечітких та не дуже зв'язних понять вкупі. Оскільки ці поняття абстрактні, вони досить неміцно прив'язані до реальності. В певному сенсі, вони порожні. Якщо людина поставиться до них необережно, вони можуть стати емоційно зарядженими ярликами, які функціонують в мові та мовленні цієї людини лише для маркування чогось як доброго чи поганого. На жаль, дуже легко вчинити щось в ім'я свободи і бути спантеличеним пустим маніпулюванням словами.

Очевидно, що слова допомагають у формуванні, збереженні та оперуванні концептами, які вони позначають. Наші думки, таким чином, обумовлені лінгвістичною категорізацією досвіду у тому, що нам простіше оперувати концептами, закодованими одним словом, ніж концептами, для яких не існує єдиного слова (назви). Спосіб, у який мова розділяє концептуальний простір має, таким чином, хоча б мінімальний вплив на наші думки. Проте немає підстав твердити, що цей вплив є визначальним та тиранічним при формуванні думок. Ми цілком здатні формувати і подумки оперувати концептами, для яких не існує вербального висловлення. Ми можемо вигадувати уявні єдності, і потім, якщо вирішимо за потрібне, називати їх.

Таким чином, функція мови, як механізму передачі думок реалізується через мовлення. Елементи тріади думка-мова-мовлення тісно взаємопов'яні, проте помилковим було б відкидати припущення, що думка не абсолютно залежна від мови, беручи до уваги твердження деяких вчених про можливість існування загальної людської когнітивної здатності, яка викорситовує мову лише як засіб. Інша річ, як передати думку реципієнту без залучення мови та мовлення? Цього, принаймні поки-що, людство робити не навчилося.

2. Види, форми, прийоми розумової діяльності

Людський мозок – це можливо, найскладніша з живих структур. Мозок виконує безліч дій, які ще менше залежать від нашої активної свідомості.

Отже, мозок – це орган спеціально пристосований для того, щоб допомагати окремим особам у здійсненні головних життєвих актів.

Розумова діяльність – це дії контрольовані мозку.

Види розумової діяльності:

- навчання;

- письмо;

- малювання;

- читання;

- творення;

- аналізування;

- розв’язання;

- вирахування;

- уява;

- зосередження;

- ігнорування;

- чуттєвість;

- сон;

- сновидіння та ін.

Встановлено, що психічні функції певним чином розподілені між правою та лівою півкулями головного мозку. Обидві півкулі здатні отримувати й переробляти інформацію у вигляді як образів, так і слів, але існує функціональна асиметрія головного мозку – різний ступінь виявленості тих чи інших функцій у лівій та правій півкулях. Функцією лівої півкулі є читання і рахування, переважне оперування знаковою інформацією (словами, символами, цифрами тощо). Ліва півкуля забезпечує можливість логічних побудов, без яких неможливе послідовне аналітичне мислення. Розлад діяльності лівої пікулі зазвичай призводить до порушення мовлення, блокує можливість нормального спілкування. А за глибокого враження нервової тканини до значних дефектів розумової діяльності.

Права півкуля оперує образною інформацією, забезпечує орієнтацію в просторі, сприйняття музики, емоційне ставлення до сприйнятих та усвідомлених об’єктів.

Обидві півкуля функціонують у взаємозв’язку. Функціональна асиметрія притаманна тільки людині, формується в процесі спілкування і залежно від переважання функціонування правої чи лівої півкулі впливає н індивідуально-психологічні характеристики особистості.

Розумова діяльність людини є рішенням різноманітних розумових завдань, направлених на розкриття суті . Розумова операція - це один із способів мисленної діяльності, за допомогою якого людина вирішує розумові завдання.

Розумові операції різноманітні. Це - аналіз і синтез, порівняння абстрагування, конкретизація, узагальнення, класифікація. Які з логічних операцій застосує людина, це залежатиме від завдання і від характеру інформації, яку він піддає розумовій переробці.

Аналіз - це уявне розкладання цілого на частини або уявне виділення з цілого його сторін, дій, відносин.

Синтез - зворотний аналізу процес думки, це - об'єднання частин властивостей, дій, відносин в одне ціле. Аналіз і синтез - дві взаємозв'язані логічні операції. Синтез, як і аналіз, може бути як практичним, так і розумовим.

Аналіз і синтез сформувалися в практичній діяльності людини. У трудовій діяльності люди постійно взаємодіють з предметами і явищами. Практичне освоєння їх і привело до формування мисленних операцій аналізу і синтезу.

Порівняння - це встановлення схожості і відмінності предметів і явищ. Порівняння засноване на аналізі. Перш ніж порівнювати об'єкти, необхідно виділити один або декілька ознак їх, по яких буде проведено порівняння.

Порівняння може бути одностороннім, або неповним, і багатобічним або повнішим. Порівняння, як аналіз і синтез, може бути різних рівнів - поверхневе і глибше. В цьому випадку думка людини йде від зовнішніх ознак схожості і відмінності до внутрішніх, від видимого до прихованого від явища до суті.

Абстрагування - це процес уявного відвернення від деяких ознак, сторін конкретного з метою кращого пізнання його. Людина у думках виділяє яку-небудь ознаку предмету і розглядає її ізольовано від всіх інших ознак, тимчасово відволікаючись від них. Ізольоване вивчення окремих ознак об'єкту при одночасному відверненні від всіх останніх допомагає людині глибше зрозуміти суть речей і явищ. Завдяки абстракції людина змогла відірватися від одиничного конкретного і піднятися на найвищий ступінь пізнання - наукового теоретичного мислення.

Конкретизація - процес, зворотний абстрагуванню і нерозривно пов'язаний з ним. Конкретизація є повернення думці від загального і абстрактного до конкретного з метою розкриття змісту.

Узагальнення є виділення в предметах і явищах загального, яке виражається у вигляді поняття, закону, правила, формули і тому подібне.

Розумова діяльність завжди направлена на отримання якого-небудь результату.

Продукт розумових дій - визначені пізнавальні результати, щовиражаються в трьох формах мислення.

Формами мислення є:

1) судження;

2) умовивід;

3) поняття.

Закономірності взаємин між цими формами мислення вивчає логіка.

Вивчаючи форми мислення, логіка відволікається від конкретного змісту думок, укладених у цих формах, вона встановлює загальні досягнення істинності тих знань, що виводяться з інших достовірних знань. Психологія ж вивчає закономірності творчого мислення, що приводить до нових пізнавальних результатів, до відкриття нових знань.

По переважному змісті розумова діяльність поділяється на

1)практичну; 2) художню і 3) наукову.

Поняття - це форма мислення в якій в безпосередній єдності відображаються загальні, суттєві ознаки предметів, явищ, процесів.

Кожна людина мислить з допомогою понять. Поняття бувають побутові, які не завжди чітко визначаються.

Наприклад: «долина» «вітер» «садок».

Наукові. Наукові поняття, якщо це можливо, чітко визначаються.

Наприклад: це такі поняття як «засіб виробництва», «гіперінфляція», «девіантна поведінка». Є й такі поняття, які вживаються як у побутовому житті, так і в науці.

Наприклад: поняття «гроші» у побутовому житті як правило не визначається, а в науці поняття „гроші” визначається як всезагальний еквівалент обміну товарів.

Є поняття, які не відносяться до побутових і наукових.

Наприклад: поняття християнського віровчення: «церква», «літургія», «преображення Господнє».

Предмети мають величезну кількість різноманітних ознак. Інколи ознаками предметів може бути навіть їх відсутність.

Наприклад: відсутність у злочинця вогнепальної зброї, або відсутність на базі належного обліку матеріальних цінностей.

Ознаки, які притаманні окремому предмету, є одиничні, а ті ознаки, які притаманні декільком предметам є загальними. Але й в окремому предметі є одиничні і загальні ознаки.

Наприклад: людині притаманні такі одиничні ознаки як воля, пам'ять, моральні якості і загальні ознаки: розумна істота, яка виготовляє знаряддя праці і використовує їх в процесі перетворення природи для задоволення своїх потреб.

Серед загальних і одиничних ознак логіка виділяє істотні і неістотні ознаки. Ознаки, які можуть належати предмету або не належати і не виражають сутності предметів вважаються неістотними.

В процесі формування понять увага звертається перш за все на істотні ознаки, які виражають сутність, природу різних предметів та явищ, їх відмінність від інших предметів. Тому поняття і визначається як форма мислення, в якій предмети відображаються в їх істотних ознаках.

Поняття суттєві ознаки вживається в різних сенсах.

Наприклад: в побуті суттєвими ознаками предметів можуть бути їх цілющі та корисні властивості.

Слід зазначити, що в літературі по логіці існують різні види визначення поняття як форми мислення. Ось деякі з них:

„Поняття є мисленим відображенням у формі безпосередньої єдності загальних, суттєвих ознак предметів”( І. Чупахін).

„Поняття – думка, яка фіксує ознаки відображуваних у ній предметів і явищ, що дозволяють відрізняти ці предмети і явища від суміжних з ними” ( Д.Горський).

„Поняття – цілісна сукупність суджень, тобто думок, в яких дещо стверджується про відрізнювані ознаки об’єкта, який досліджується, ядром якої є судження про найбільш і в той же час суттєві ознаки якого-небудь об’єкта.(М.Кондаков).

„Поняття – це форма мислення, яка є результатом узагальнення і виділення предметів деякого класу за загальними та специфічними для них ознаками.(А.Конверський).

Дані визначення понять, і мабуть інші, в якісь мірі відображають істотність поняття як форми мислення. Кожне визначення чи дефініція того чи іншого поняття в науці, як правило, неповні. Більш широке вчення про поняття може дати його теорія.

Формування понять є складним, а інколи і довгостроковим процесом. Є поняття формування яких здійснюється стихійно, як правило у повсякденному житті. Такі поняття часто бувають розпливчатими і чітко не визначеними. До них відносяться поняття, якими ми користуємося в повсякденному житті.

Це, наприклад, такі поняття як „стіл”, „олівець”, „земля” та ін.

Наукові поняття формуються на основі науково-теоретичної і науково-дослідницької діяльності. Вони чітко визначаються. Їх зміст може змінюватися в процесі розвитку наукового пізнання.

Це, наприклад, такі поняття як „людина”, „атом”, „біологічний вид”. Вони мають свою давню історію, процес їх формування продовжується і сьогодні.

Для формування поняття необхідно виділити істотні ознаки, які виражають природу предмета, його сутність та відмінність від інших предметів. Для цього використовуються такі логічні способи формування понять як порівняння, аналіз, синтез, узагальнення, абстрагування та ін.

Порівняння - один зі способів, за допомогою яких людина почала розпізнавати навколишнє середовище. Порівняння - це науковий метод пізнання, у процесі якого невідоме (досліджуване) явище, предмети зіставляються з уже відомими, досліджуваними раніше, з метою визначення загальних рис або розходжень між ними. За допомогою порівняння визначається загальне і специфічне в економічних явищах, вивчаються зміни досліджуваних об'єктів, тенденції і закономірності їхнього розвитку. В економічному аналізі порівняння використовують для рішення всіх його задач як основний чи допоміжний спосіб. От найбільш типові ситуації, коли використовується порівняння, і мети, що при цьому досягаються:

1. Зіставлення планових і фактичних показників для оцінки ступеня виконання плану.

2. Зіставлення фактичних показників з нормативними дозволяє провести контроль за витратами і сприяє впровадженню ресурсозберігаючих технологій.

3. Порівняння фактичних показників з показниками минулих років для визначення тенденцій розвитку економічних процесів.

4. Зіставлення показників аналізованого підприємства з досягненнями науки і передового досвіду роботи інших підприємств чи підрозділів необхідно для пошуку резервів.

5. Порівняння показників аналізованого господарства із середніми показниками по районі, зоні, області для оцінки досягнутих результатів і визначення невикористаних резервів.

6. Зіставлення рівнобіжних і динамічних рядів для вивчення взаємозв'язків досліджуваних показників. Наприклад, аналізуючи одночасно динаміку зміни обсягу виробництва валової продукції, основних виробничих фондів і фондовіддачі, можна обґрунтувати взаємозв'язок між цими показниками.

7. Зіставлення різних варіантів управлінських рішень з метою вибору найбільш оптимального з них.

8. Зіставлення результатів діяльності до і після зміни якого-небудь фактора застосовується при розрахунку впливу факторів і підрахунку резервів.

На сьогоднішній день є багато безвідмовних логічних правил і операцій, що дозволяють нам ощадливо, ефективно і коректно мислити.

Основною логічною операцією обґрунтування знання є доведення.

Доведення (доказ) – форма мислення, що обґрунтовує правильність суджень, істинність яких не є очевидною шляхом перетворення їх на судження безпосередньо очевидні. Іншими словами, доказ – форма мислення, за допомогою якої розкривається істинність одних суджень і хибність інших.

Мовною формою вираження доведення є більш-менш складні мовні конструкції, які складаються з сукупності речень, які певним чином зв’язані між собою і висловлюють логічний ланцюг умовиводів. Доведення спирається на умовивід, але не зводиться до нього, не є простою арифметичною сумою умовиводів. Подібно до того, як судження репрезентує себе у вигляді зв’язку понять, а умовиводи у формі зв’язку суджень, так і доведення репрезентує собою зв’язок умовиводів (а, відповідно, суджень і понять).

Структура доведення включає три складові:

1. Теза – судження, істинність якого має бути доведена. В якості тез можуть виступати найрізноманітніші судження, якщо вони не очевидні і потребують доведення. В науках це різноманітні положення (теореми – в геометрії, факти і обставини –в юридичній практиці), у повсякденній практиці – певні переконання, чужі і власні думки. Різновидом тези є гіпотеза (від грецького hypothesis – обґрунтування, припущення, здогад) – не істинне або хибне судження, а більш-менш імовірне припущення, яке може стати предметом доказу, а з часом отримати статус наукового положення чи теорії (за умов успішності доказу). У свій час М.Ломоносов зазначав, що гіпотези представляють собою єдиний шлях, яким видатні люди дійшли до відкриття найважливіших істин науки. Розмірковуючи над сутністю гіпотези, більш точною стає одна з функцій доведення – бути необхідним засобом у розробці теорії або її розвитку. Тут можемо нагадати гіпотезу атомістичної побудови матерії Демокріта, Тіта Лукреція Кара та інших, яка пізніше лягла в основу елементарної фізики; гіпотезу І.Канта про виникнення Сонячної системи з прототуманності, яка відіграла велику роль у встановленні діалектичного погляду на природу.

Різновидом гіпотези в юридичній практиці є версія (від латинського versio – видозміна, поворот) – здогад або припущення правознавця про наявність або відсутність подій, фактів, характер і природу вчинків тощо.

2. Аргументи – базові параметри доведення, судження, за допомогою яких доводиться теза. Це положення, з яких виводиться істинність або хибність тези. Роль аргументів в доведенні надзвичайно велика. У повсякденній практиці їх, власне, і називають доказами. В юридичній теорії використовують термін “юридична основа”. Розрізняють такі види аргументів: достовірні факти (найчастіше), визначення, аксіоми і постулати.

Саме факти у доказі мають значну примусову силу і, як правило, переконують найґрунтовніше – І.Павлов називав їх «повітрям вченого». Під фактами, скажімо, юридичними, розуміються обставини, які слугують основою виникнення або припинення конкретних правових стосунків.

Крім фактів, іншим універсальним видом аргументів є визначення. Наприклад, у геометрії, дефініція понять «точка», «лінія», «площина» тощо має фундаментальне значення для подальших доведень. Аналогічна роль цього виду аргументів і в інших науках, зокрема, в гуманітарних – вони розкривають загальнородові та видові якості предмета доведення.

3. Форма доведення (аргументація). Наявність тези і аргументів ще не означає, що доведення є наявним. Наприклад, якщо ми маємо купу автомобільних деталей, то це не означає, що вони є вже готовим автомобілем. Для того, щоб доведення було завершеним, необхідно встановити логічний зв’язок тез і аргументів, чим і є, власне, аргументація. Тобто потрібний несуперечливий ланцюг між тезою, системою аргументів і висновком умовиводу. Щоб цей логічний ланцюг був несуперечливим, людині потрібно знати і дотримуватися законів логіки.

Доказ тісно пов'язаний із спростуванням. Досить часто ми не тільки доводимо істинність висунутої тези, але одночасно й спростовуємо якесь інше положення, котре ми вважаємо хибним.

Спростуванням називається процес мислення, за допомогою якого доводиться хибність якогось положення або неспроможність доведення в цілому. Спростування може бути спрямоване проти тези, проти аргументів або проти способу доведення (міркування). Згідно з цим розрізняють такі способи спростування:

спростування тези;
спростування аргументів;
спростування зв'язку тези з аргументами.

Спростування тези

Спростування, спрямоване безпосередньо проти тези, можна досягти різним

шляхом.

а) Теза може бути спростована за допомогою доведення істинності нової тези, котра суперечить спростовуваній.

Цей спосіб спростування грунтується на закон виключеного третього, за яким два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них обов'язково хибне. Варто тільки в суперечці чи дискусії довести, що істинною є нова теза, що заперечує Спростовування тези, і остання буде спростована. Це спростування будується так. Коли треба спростувати тезу, ще суперечить тій, котру ми спростовуємо, і доводимо її істинність. А потім, спираючись на закон виключеного третього, робимо висновок про хибність спростовуваної тези.

б) Теза може бути спростована завдяки виведенню з неї наслідків, що суперечать дійсності, тобто приведенням тези до абсурду (безглуздості). Спростування в таких випадках відбувається так. Припустімо, що спростовувана теза є істинною. Але, якщо теза є істинною, то й наслідок, виведений з такої тези, як із основи, також має бути істинним. Виводять цей наслідок так. Якщо виявиться, що виведений з тези наслідок є хибним, то від хибності наслідку за правилами умовно-категоричного силогізму доходять висновку хибність і самої основи спростовуваної тези.

Спростування аргументів

Спростування досить часто спрямоване безпосередньо не проти тези, а проти аргументів. Аргументи, як і теза, можуть бути спростовані різними способами.

а) Шляхом доведення хибності аргументів.

Якщо в ході спростування буде встановлено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, є хибними, то тим самим буде доведено, що спростовувана теза не обгрунтована. Наприклад, доводиться теза про те, що «Потерпіла Л. була психічно хвора» таким чином: «Усі самовбивці—психічно хворі. Л. заподіяла собі смерть. Отже, Л. була психічно хворою». Це доведення можна спростувати встановленням того, що більший засновок у ньому («Усі самовбивці — психічно хворі») є хибним.

б) Встановленням того, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується

висунута теза, є для тези недостатньою.

Якщо буде доведено, що наведені аргументи для висунутої тези недостатні, то теза вважається необгрунтованою. У таких випадках протилежна сторона має навести для своєї тези нові, додаткові аргументи. Цей спосіб спростування широко використовується в судовій практиці, зокрема, коли обгрунтування винності обвинувачуваного ведеться за допомогою побічних

доказів.

в) Аргументи можуть бути спростовані встановленням того, що вони самі є ще не доведеними.

Якщо в процесі спростування буде доведено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, самі потребують доведення істинності, то доведення вважається спростованим, а висунута теза визнається необгрунтованою.

г) Аргументи можна спростувати, встановивши, що джерело фактів, за

допомогою яких обгрунтовується висунута теза, є неякісним.

Спростування зв'язку тези з аргументом

Суть цього способу спростування полягає в доведенні неспроможності демонстрації.

Доказ відбувається завжди у формі того чи іншого умовиводу. Якщо встановлено, що теза доведена з порушенням правил умовиводу, у формі котрого здійснювався доказ, то таке доведення вважається спростованим.

Аргументація — це процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності. Обґрунтування може здійснюватися різними способами:

положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Саме такий спосіб дуже часто застосовується у природничих науках;
обґрунтування може бути здійснене за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань(доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Такий спосіб переважно притаманний гуманітарним наукам.

У курсі логіки вивчається саме аргументація другого типу. Це означає, що предметом подальшого розгляду буде процес обґрунтування, обстоювання певного положення (твердження, гіпотези, концепції) на підставі використання інших положень. У структурі аргументації такого типу відрізняють: тезу; аргументи; форму (схему).

Теза — це положення, яке необхідно обґрунтувати. Аргументи — це твердження, за допомогою яких обґрунтовується теза. Форма, або схема аргументації — це спосіб, який застосовується для обґрунтування тези.

Узагальнення - уявне згрупування предметів за загальними та істотними ознаками. Наприклад, за загальними ознаками об'єднуємо в одну групу вишню, гвоздику, кров, сире м'ясо - за кольором, але це не істотна ознака. За істотними ознаками (за призначенням) об'єднуємо стіл, стілець, шафу, крісло - це меблі. Узагальнюючи предмети за їх властивостями, ми змушені абстрагувати властивості від предметів.

Узагальнення - це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за допомогою слова. Слово здійснює свою узагальнювану функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істотних властивостей і відношень, які є в об'єктах. Узагальнення відокремлених рис предметів та явищ дає змогу групувати об'єкти за видовими, родовими й іншими ознаками. Наприклад, види й роди збройних сил.

Систематизація - це упорядкування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об'єктів.

Систематизація забезпечує розмежування та подальше об'єднання не окремих предметів, як це відбувається при класифікації, а їх груп і класів.

Виділення головного - як метод передбачає такі дії: конкретизація предмета пізнання; розподіл інформації на логічні частини та їх порівняння; відокремлення головного від другорядного; знаходження ключових слів, понять, смислових опорних пунктів; групування матеріалу; висновок про предмет пізнання, знакове оформлення (план, схема, опорний конспект, алгоритм, заголовок).

Встановлення причинно-наслідкових зв’язків

Категорії "причина" й "наслідок" узагальнюють і виокремлюють одну із конкретних і специфічних форм цього взаємозв'язку, зокрема ту, яка свідчить про те, що кожне явище чи група, які взаємодіють між собою, породжує інші. Тобто, явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. У свою чергу результатом дії причини є наслідок. При цьому необхідно відрізняти причину від приводу. Привід — це подія, яка безпосередньо передує іншій події, створює можливості для її появи, але не породжує і не визначає її.

Причинно-наслідковий зв'язок має свої особливості, завдяки чому його можна виявити й дослідити. Однією з них є певне слідування явищ у часі: причина передує наслідку. Це пояснюється тим, що між причиною і наслідком існує "генетичний" зв'язок. На певному ступені розвитку причина породжує наслідок. Проте не можна вважати, що причинно-наслідковий зв'язок установлюється лише на основі послідовності явищ у часі.

Перевірку стосовно причинності та її обґрунтованості здійснює людська практика. Не кожна послідовність явищ у часі є зв'язком причини й наслідку. До неї можна зарахувати лише ту, за якої існує зв'язок породження одного явища іншим. Послідовність у часі є лише зовнішньою ознакою причинно-наслідкових зв'язків.

Важливим моментом цього зв'язку є його необхідний характер. Це означає, що певна сукупність причин і умов викликає певні наслідки. В цьому й полягає тотожність причини і наслідку, тобто зміни в причині ведуть до зміни в наслідку, що повторюється за певних умов. Проте необхідний характер при-чинно-наслідкового зв'язку потрібно відрізняти від необхідності, бо є випадкові зв'язки причини і наслідку.

Саме суттєві, тривкі причинно-наслідкові зв'язки виступають якнеобхідність, як закон певного кола явищ. Це не означає, що категорія "закон" фіксує лише причинно-наслідковий зв'язок. Вона може одночасно фіксувати як зв'язок суттєвих явищ (зв'язок форми і змісту), так і тенденцію, напрям розвитку тощо.

Система причинно-наслідкових зв'язків включає в себе визнання їх об'єктивного характеру, що органічно випливає з єдності матеріального світу. Субстанцією світу є матерія, що постійно змінюється й існує об'єктивно. Отже, причинний зв'язок матеріальних явищ об'єктивний, як і сама субстанція. Що стосується суб'єктивних причин історичних подій, то їх наявність не суперечить об'єктивному характеру причинності, оскільки вони теж породжуються матеріальними факторами, та й самі суб'єктивні причини не виходять за межі об'єктивної причинності (від людей не залежить форма причинного зв'язку). За певною причиною, за певних умов, завжди настає конкретний наслідок.

Поняття гіпотези і її структура

Гіпотезою називається спосіб мислення, котрий полягає в побудові припущення про те, що таке досліджуване явище, та в доведенні цього припущення.

Термін «гіпотеза» уживається з подвійним значенням. Під гіпотезою розуміють і саме припущення, котре пояснює спостережуване явище, і спосіб мислення в цілому, який включає висування припущення, його розвиток і доведення. Гіпотеза є метод пізнання предметів і явищ навколишнього світу.

Гіпотеза створюється для того, щоб дати пояснення «ще не поясненим явищам, фактам, подіям. Пізнання будь-якого явища в дійсності, як відомо, розпочинають із збирання і нагромадження окремих фактів, що відносяться до цього явища. Фактів, наявних на початку пізнання явища, завжди недостатньо, щоб повністю й відразу пояснити це явище, дати достовірний висновок про те, що воно таке, які причини його виникнення, закони розвитку тощо. Тому пізнання явищ і подій зовнішнього світу відбувається у формі гіпотези: не очікуючи, доки накопичуються факти для кінцевого, достовірного висновку про характер і причину досліджуваного явища, роблять на початку здогадане пояснення спостережуваного явища, а потім цей здогад розвивають і доводять.

Гіпотеза — це форма розвитку наших знань. Мислення людини не знає інших способів логічного опрацювання емпіричного матеріалу і проникнення в сутність речей, окрім гіпотези. Побудова гіпотез у науці дає змогу переходити від окремих фактів, що стосуються явищ, до пізнання закону розвитку цього явища. Ф. Енгельс, даючи оцінку ролі гіпотези в пізнанні, зазначав: «Формою розвитку природознавства, оскільки воно мислить, є гіпотеза. Спостереження відкриває який-небудь новий факт, що робить неможливим старий спосіб пояснення фактів, належних до тієї самої групи. З цього моменту виникає потреба в нових способах пояснення, яка спирається спершу тільки на обмежену кількість фактів і спостережень. Подальший дослідний матеріал приводить до очищення цих гіпотез, усуває одні з них, виправляє другі, поки, нарешті, не буде встановлений у чистому вигляді закон. Коли б ми захотіли чекати, поки матеріал буде готовий у чистому вигляді для закону, то це означало б припинити доти мисляче дослідження, і вже через одне це ми ніколи не дістали б закону».

Побудова гіпотез — необхідний шлях до створення наукової теорії. Всяка наукова теорія висловлюється спочатку як гіпотеза. Науково доведена і підтверджена на практиці гіпотеза стає науковою теорією.

Логічна структура гіпотези складна. Гіпотеза не зводиться до якогось одного судження чи умовиводу. Вона — система суджень, понять і умовиводів. Якесь одне окремо взяте судження або умовивід ще не складає гіпотези.

Гіпотеза може складатися одночасно із різних видів умовиводів: індукції, аналогії і дедукції. Наприклад, судження-припущення може бути висловлене за аналогією чи індукцією, а потім розвинуте й доведене у формі дедукції. Але припущення в гіпотезі може бути висунуте не тільки у формі індукції чи аналогії, воно висловлюється часто дедуктивне, а доводиться потім у формі індукції або дедукції тощо.

Гіпотеза — процес розвитку думки. Процес мислення в гіпотезі має певні стадії. Розрізняють дві такі стадії побудови і доведення гіпотези:

1) висування гіпотези і 2) доведення гіпотези. Дехто виділяє в гіпотезі не дві, а три, чотири чи п'ять стадій: 1) вивчення обставин досліджуваного явища (збирання фактів), 2) формування гіпотези, 3) виведення із гіпотези наслідків (розвиток гіпотези), 4) перевірка цих наслідків на практиці і 5) висновок про істинність або хибність висунутої гіпотези.

Висування гіпотези. Гіпотеза будується не на голому місці. Щоб її висунути необхідно мати певну сукупність фактів, що відносяться до спостережуваного явища, котрі б обґрунтовували імовірність якогось припущення, пояснювали імовірність невідомого. Тому побудова гіпотези завжди пов'язана зі збиранням фактів, які мають відношення до того явища, котре ми пояснюємо. На підставі зібраних фактів висловлюється припущення про те, що таке досліджуване явище, тобто формулюється гіпотеза. Припущення в гіпотезі в логічному відношенні є судження (або система суджень). Його висловлюють унаслідок логічного опрацювання зібраних фактів.

Факти, на підставі яких висувається гіпотеза, можуть бути логічно осмислені у формі аналогії, індукції чи дедукції. В одних випадках гіпотезу висувають за аналогією, в інших — вони е висновком індуктивного чи дедуктивного умовиводу. Наприклад, гіпотеза про існування життя на Марсі висунута за аналогією. На підставі схожості Марса і Землі в одних ознаках, а саме в тому, що Марс і Земля є планетами сонячної системи, що обидві вони обертаються навколо сонця, мають атмосферу, воду, зміну пір року, дня й ночі і т. д., зроблено припущення про схожість цих планет і в інших ознаках, а саме, що на Марсі, як і на Землі, існує життя. Гіпотеза Лаверє про існування планети Нептун була висунута шляхом дедукції.

Висування припущення, тобто формулювання гіпотези, становить основний зміст гіпотези.

Припущення — головний елемент будь-якої гіпотези. Припущення є відповіддю на поставлене запитання про сутність, причину, зв'язки спостережуваного явища. Припущення містить те знання, до якого доходять унаслідок узагальнення фактів. Припущення — та серцевина гіпотези, навколо якої відбувається вся пізнавальна і практична діяльність. Припущення в гіпотезі — це, 3 одного боку, підсумок попереднього пізнання, те головне, до чого доходять унаслідок спостереження і узагальнення фактів; з другого боку — це відправний пункт подальшого вивчення явища, визначення напрямку, яким має відбуватися все дослідження. Гіпотеза дає змогу не тільки пояснити наявні факти, а й виявити нові факти, на котрі не була б звернута увага, коли не була б висунута ця гіпотеза.

Доведення гіпотези. Висунута гіпотеза має бути доведеною. Доказ гіпотези здійснюється так. Припускаючи висунуту гіпотезу істинною, із неї дедуктивним методом виводять ряд наслідків (фактів), котрі мають існувати, якщо існує гадана причина, а потім ці наслідки перевіряють на практиці. Якщо наслідки відповідають дійсності, підтверджуються практикою, то це свідчить про те, що ця гіпотеза є правильною. Якщо ж наслідки, логічно виведені з гіпотези, не відповідають дійсності, нашим дослідом не підтверджені, то це означає, що висунута гіпотеза хибна.

Логічний процес виведення наслідків із висунутого припущення і обгрунтування істинності або хибності гіпотези відбувається досить часто у формі умовно-категоричного силогізму. Із гаданої причини Л виводять наслідок В. Логічно це виражається в такому судженні;

«Якщо є Л, то є В». Потім наслідок В перевіряють на практиці, чи дійсно він існує. Якщо наслідок В насправді не існує й існувати не може, то за правилами умовно-категоричного силогізму від відсутності наслідку доходять висновку про те, що й гадана причина Л також не існує, тобто до імовірного висновку про хибність висунутої гіпотези.

Види гіпотез

Гіпотеза може пояснити або явище (подію) в цілому, або якийсь окремий бік явища, одну його властивість, один зв'язок. Тому розрізнюють гіпотези загальні й часткові.

Загальна гіпотеза — це припущення, котре пояснює причину явища або групи явищ у цілому.

Часткова гіпотеза — припущення, яке пояснює якийсь окремий бік чи окрему властивість явища чи події.

Так, гіпотеза про походження гір — це загальна гіпотеза, а гіпотеза про походження якоїсь однієї гори — часткова гіпотеза. У судовому дослідженні припущення про злочин у цілому є загальною гіпотезою, а припущення, що пояснює окремий бік злочину, наприклад, припущення про мотив злочину, про шлях проникнення злочинця до приміщення, про спосіб скоєння злочину тощо е частковою гіпотезою.

Поділ гіпотез на загальні й часткові має сенс, коли ми співвідносимо одну гіпотезу з другою. Цей поділ не є абсолютним, гіпотеза може бути частковою стосовно однієї і загальною стосовно інших гіпотез.

Окрім загальних і часткових гіпотез, існують гіпотези наукові й робочі.

Наукова гіпотеза—це гіпотеза, що пояснює закономірність розвитку явищ природи І суспільства. Таким» є, наприклад, гіпотеза про походження сонячної системи гіпотеза про походження життя, гіпотеза про походження людини, вулканів, нафти тощо.

Робоча гіпотеза — це тимчасове припущення або здогад, яким користуються, будуючи гіпотези. Робот гіпотеза є припущенням — пробою, тимчасовим варіантом, що допомагає побудувати ту чи іншу гіпотезу. Робоче гіпотеза дає змогу перевірити, чи можна це явище якось пояснити. Висунувши робочу гіпотезу і переконавшись що вона не може пояснити явище, котре нас цікавить, чи пояснює його неправильно, її відкидають, замінюють іншою робочою гіпотезою. Робоча гіпотеза створюється як тимчасовий здогад, тобто таке припущення, котре пояснює явище умовно. За допомогою таких робочих гіпотез тимчасово групують факти, а потім уже її формулюють. Робоча гіпотеза може стати в ході подальшого дослідження науковою гіпотезою.

ормації), а водночас — збагачення науки, розвитку теорії і практики.

Експеримент

Це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб чуттєво-предметної діяльності. Він використовується тоді, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Це свідоме, активне втручання у досліджуваний процес (планомірний підбір приладів, пристроїв та регулювання умов тощо), багатократне повторення процесу відповідно до певних схем (матриць) заради досягнення (підтвердження чи спростування) певного результату. Проведення експерименту передбачає визначення цілей на основі наявних теоретичних концепцій з урахуванням потреб практики та розвитку науки; теоретичне обґрунтування умов експерименту; розробку основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту; спостереження, вимірювання та фіксування виявлених під час експерименту властивостей, зв’язків, тенденцій розвитку досліджуваного об'єкта; статистичну обробку результатів експерименту й попередню класифікацію та порівняння статистичних даних.

Порівняно з іншими методами експеримент має певні переваги. Зокрема, дає можливість досліджувати об'єкти не лише в так званому чистому вигляді, айв екстремальних умовах, що сприяє глибшому проникненню в їхню сутність. І ще: важливою перевагою є його повторюваність. У процесі експерименту необхідні спостереження, порівняння, вимірювання можна проводити стільки разів, скільки необхідно для одержання достовірних даних. Завдяки цьому експериментальний метод у науковому пізнанні набуває виняткового значення й цінності.

Експеримент це не лише метод, а й вид діяльності, котрий здійснює суб'єкт (людина, дослідник чи колектив) з метою наукового пізнання, встановлення істинності. Під час експерименту суб'єкт впливає на об'єкт за допомогою спеціальних приладів, інструментів, що забезпечує йому можливість: а) ізолювати об'єкт пізнання від впливу побічних явищ, котрі перекручують, затьмарюють його сутність, і досліджувати його таким, яким він є насправді; б) у разі необхідності багаторазово відтворювати хід процесу в жорстко фіксованих умовах, котрі водночас зазнають контролю й урахування; в) планомірно змінювати, комбінувати, варіювати, "моделювати" різні умови з метою отримання максимально повного, а головне — об'єктивно-істинного результату.

Предметно-технологічна діяльність експериментатора опосередкована його теоретичним мисленням. По-перше, експеримент проводиться з метою вирішення певних пізнавальних завдань, що випливають зі стану наявної теорії. Він є необхідним засобом накопичення та вивчення фактів, що становлять емпіричну базу будь-якої теорії. І по-друге, експеримент проводиться задля того, щоб підтвердити чи спростувати ті чи інші теоретичні положення, гіпотези. В цьому плані він, як і вся практична діяльність, є критерієм істинності.

Експеримент — основна форма пізнання в природознавстві й технічних науках. Останнім часом він дедалі частіше застосовується у суспільних та гуманітарних науках. Проте варто пам'ятати, що соціальний експеримент обмежується моральними рамками й принципами гуманізму й можливий лише за чітко окреслених, визначених умов.

Алгоритм

Це логічна послідовність виконуваних дій що призводять до логічного завершення.

Багато повсякденних дій, які ми робимо, майже не задумуючись, автоматично, можна описати за допомогою алгоритмів.

Приклад 1.1. Розглянемо наші дії при переході міської вулиці. Якщо рух транспорту по вулиці дуже інтенсивний, ми направляємося в сторону найближчого переходу, що регулюється світлофором, чи в сторону підземного переходу. Якщо перехід підземний, ми, безумовно, спускаємося вниз, проходимо по ньому і піднімаємося нагору. Якщо перехід регулюється світлофором, ми чекаємо, коли спалахне зелене світло і спокійно переходимо вулицю. І, нарешті, останній варіант: якщо нам ніколи чи до найближчого переходу занадто далеко, ми з ризиком для життя переходимо (точніше, перебігаємо) вулицю в забороненому місці. Для цього ми дивимося ліворуч і чекаємо того моменту, коли потік машин, що наближаються, буде не дуже близько. Потім ми переходимо на центральну розділову смугу, зупиняємося і дивимося праворуч. Дочекавшись, коли потік машин, що наближаються, буде не дуже близько, ми переходимо частину вулиці, що залишилася.

Описаний процес переходу вулиці — приклад алгоритму. Таких алгоритмів у наших головах незліченна безліч!

Отже, алгоритм — це опис послідовності дій, що його дехто повинен зробити для вирішення деякої задачі. Цього “дехто” прийнято називати виконавцем. Виконавцем може бути людина, робот, комп'ютер. Вважатимемо, що виконавець може виконувати запропоновані йому прості розпорядження. Наприклад, скласти два числа, визначити, яке з двох чисел більше, і т.д. Виконання одного простого розпорядження виконавцем ми будемо називати одним кроком його роботи.

Отже, алгоритм являє собою послідовність розпоряджень виконавцю. Виконавець повинен неухильно виконувати ці розпорядження. Число таких розпоряджень не є обов'язковим: воно може складати кілька тисяч, мільйонів і навіть трильйонів, але воно не може бути нескінченним. І коли виконавець виконає всі розпорядження, задача, для якої був створений алгоритм, буде вирішена (якщо алгоритм складений правильно).

Складання алгоритму починається з розбиття описуваного процесу на послідовність окремих кроків. Властивість розбивки алгоритму на окремі кроки називається дискретністю алгоритму. Кожний крок алгоритму формулюється у вигляді інструкцій (команд), тобто визначених розпоряджень виконавцю.

Аналогія

Це такий умовивід, у якому рух думки відбувається від окремого до окремого, від часткового до часткового. Вихідним знанням в аналогії є знання про окремий предмет. За допомогою умовиводу за аналогією ознаки, що належать одному одиничному предмету, переносяться на інший одиничний предмет.

Аналогія, таким чином, є умовиводом від відомого до невідомого, її висновок є нове знання про окреме, здобуте шляхом опосередкування.

Аналогія, як і будь-яка логічна форма, є відображенням певних зв'язків і відношень предметів реальної дійсності. Можливість умовиводів за аналогією зумовлена необхідним, закономірним характером зв'язку ознак предметів. Якби між ознаками предмета не існувало якогось зв'язку і кожен предмет містив у собі сукупність випадкових властивостей і ознак, то від знання ознак одного предмета не можна було б перейти де знання ознак і іншого предмета. Але оскільки між ознаками предмета існує стійкий зв'язок і залежність, то від схожості двох предметів з одних ознаках природне припущення щодо схожості цих предметів і в інших ознаках. У багатовіковій практиці людина переконувалася, що якщо в одного предмета, котрий має ознаки аbс, існує й ознака d, то й інший предмет, з ознаками аbс, може мати ознаку d. Мільярди разів відображаючись, такий зв'язок предметів і їхніх ознак закріпився у нашій свідомості у формі умовиводу за аналогією.

Безпосередньою або логічною основою висновків за аналогією є таке положення: якщо два предмети схожі в одних ознаках, то вони можуть бути схожими і в інших ознаках, виявлених в одному із порівнювальних предметів.

Аналогія дає висновки не достовірні, а тільки імовірні. Пояснюється це тим, що порівнювальні предмети, наскільки б вони схожими не були між собою, мають завжди ознаки і відмінності. І може так трапитись, що ознака d, притаманна предмету A, є саме такою ознакою, котрою предмет А відрізняється від предмета В і тому предмет В її не містить. У такому випадку висновок В має ознаку d буде хибним.

Ступінь імовірності висновків в умовиводах за аналогією залежить від ряду умов:

1. Від кількості порівнювальних предметів. Чим більше встановлено східних ознак у предметів, тим вищий ступінь імовірності висновку за аналогією. Але лише одна кількість ознак, що збігаються, не є вирішальними. Кількість ознак порівнювальних предметів може бути однозначною, але якщо ці ознаки другорядні, випадкові, то аналогія буде хибною.

2. Тому однією з важливих умов підвищення ступеню імовірності висновку в аналогії є характер зіставлюваних ознак. Чим більше схожих ознак і чим вони істотніші, тим імовірніший висновок. Висновок за аналогією тим цінніший, чим менше ознак, котрими відрізняються порівнювальні предмети, і чим менше вони істотніші.

3. Третьою важливою умовою логічної переконливості висновку в умовиводах за аналогією є зв'язок порівнювальних ознак. Імовірність висновку тим більша, чим тісніше зв'язані між собою схожі ознаки (аbс) і чим істотніший їхній зв'язок із ознакою (d), котра переноситься на досліджуваний предмет.

4. Ознака (а), що переноситься, має бути якомога одиотипнішою з ознаками (аbс), на основі котрих один предмет уподібнюється іншому.

5. Якщо предмет, стосовно якого ми робимо умовивід за аналогією, має ознаку, несумісну з тією ознакою, котра йому приписується, то аналогія неможлива.

Аналогія посідає важливе місце в науковому дослідженні. Особливо плідно використовується вона на початкових стадіях пізнання. Аналогія є одним із засобів логічного опрацювання фактичного матеріалу і висування гіпотез. Історії науки відомо чимало випадків, коли наукові висновки було здобуто за допомогою умовиводів за аналогією. Наприклад, за аналогією з хвилями на поверхні води було відкрито закони поширення звуку і світла; аналогія між поширенням теплоти і поширенням електрики дала змогу перенести порівняння, розроблені для явищ теплоти, на явища електрики; аналогія, проведена між рухом пружних шарів і рухом молекул газу, створила можливість вирахувати тиск газу, тощо.

Аналогія широко застосовується не тільки у природознавстві під час вивчення явищ природи, а й у суспільних науках під час вивчення явищ суспільного життя.

Дехто з логіків розрізняє аналогію предметів і ана¬логію відносин.

Під аналогією предметів розуміють такий умовивід, в якому вживаються два одиничних предмети, а переносною ознакою виступає властивість одного з цих пред-метів. Коли, наприклад, два порівнювальних предмета мають групову схожість ознак і нову ознаку, виявлену в одного з предметів, переносять на другий, предмет, то такий висновок буде мати аналогію предметів.

Аналогія відносин — це такий умовивід, у котрому уподібнюють один одному не два окремих предмети, а два відношення між предметами. Наприклад, Ф. Енгельс уподібнює відношення між формальною і діалектичною логікою відношенню між арифметикою і вищою математикою.

Розрізняють також точну аналогію і просту (неточну) аналогію.

Точною аналогією називають аналогію, у якій висновок робиться на основі знання того, що переношувана ознака (d) перебуває в залежності від ознаки схожості (аbс).

Проста аналогія — це така аналогія, коли невідомо, чи знаходиться переношувана ознака (d) в залежності від ознак схожості (аbс) чи ні.

Точна аналогія дає висновки вищого ступеню імовірності, що наближуються до достовірних, ніж проста аналогія, висновки котрої можуть бути найменшої імовірності.

Аналогія є логічною основою висновків, здобутих за допомогою методу моделювання.

Метод моделювання полягає в тому, що при пізнанні певного об'єкта використовують другий об'єкт, що заміняє перший.

Об'єкт, що безпосередньо цікавить дослідника і заміняється другим об'єктом, називають оригіналом. А об'єкт, котрим заміняють оригінал, називають моделлю. Метод моделювання дає змогу вивчити предмет не безпосередньо, а опосередковано, через інший предмет (модель). Під час моделювання, як і в аналогії, знання одного предмета (моделі) переноситься на другий предмет (оригінал). Логічною формою такого висновку є умовивід за аналогією. На основі належності моделі S ознак abcd і належності оригіналу S1 властивостей аbс роблять висновок про те, що виявлена в моделі S властивість d теж належить оригіналу. Моделювання - це вивчення об'єкта на основі його копії (моделі), що замінює оригінал і є предметом наукового інтересу. Це опосередкований метод наукового пізнання. Застосовуючи абстрагування, узагальнення, ідеалізацію, можна виокремити, а потім відтворити й досліджувати саме ті параметри, характеристики чи властивості змодельованих об'єктів, які не піддаються безпосередньому пізнанню.

Під моделлю розуміють реально існуючу або мислено уявну систему, котра замінює в пізнавальному процесі систему-оригінал і перебуває з нею у відношенні подібності чи тотожності (однаковості). Образно кажучи, модель — це система-копія з оригіналу. Виділяють дві групи моделей: матеріальні та ідеальні. Матеріальні — це фізичні (механічні, електричні, електромеханічні, радіоелектричні) та інші природні чи суспільні об'єкти. Ідеальні — фіксуються у відповідній знаковій формі і зрештою є відображенням матеріального.

Моделі є результатом матеріально-предметної діяльності чи мисленого конструювання, їх діяльність і функціонування здійснюється як за об'єктивними законами природної і соціальної дійсності, так і за законами розвитку мислительної діяльності.

Однією з найважливіших особливостей будь-якої моделі є її подібність з оригіналом у строго зафіксованих і обґрунтованих відношеннях. Подібність може бути за фізичною схожістю, просторовими, структурними та функціональними характеристиками, але обов'язково сформульованими у вигляді критеріїв подібності. Завдяки наявній подібності стає можливо отримані результати переносити на оригінал, але не механічно, а за відповідними правилами, процедурами, згідно з теоретичними схе-мами-матрицями.

Процес створення, функціонування, використання мисли-тельних моделей досить близько нагадує процедуру мисли-тельного ("мисленого") експерименту. І мислительнамодель, і мислений експеримент є продуктом духовної, теоретичної діяльності. Вони є наслідком глибоких роздумів і здійснюються в голові вченого, науковця ("в розумі"). Це своєрідні форми мислення на теоретичному рівні наукового пізнання.

Метод моделювання широко застосовується у різних науках. Зокрема у технічних та фізиці, хімії, біології, фізіології, економіці, соціології тощо. Він дає змогу зрозуміти й пояснити механізми функціонування, природу і сутність досліджуваного об'єкта. Досить широко застосовується метод моделювання у кібернетиці. На основі кібернетичних пристроїв та приладів моделюються процеси чуттєвого сприйняття, пам'яті й логічного мислення, що значно поліпшує процес розумової праці людини, розширює можливості ефективного управління складними явищами й системами. Моделювання мозку, його психічних функцій сприяє поглибленому розумінню механізмів пізнавальної, мислительної діяльності тощо.

Основні закони риторики

Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво – це наука про способи переконання і ефективні форми впливу на аудиторію з врахуванням її особливостей. Вона виникла в стародавній Греції. Як і епос, драма, музика, скульптура й архітектура, вона вважалася мистецтвом, творчістю, її величали «царицею всіх мистецтв».

У стародавній Греції риторика була вагомою складовою частиною суспільного життя. В Гомерових творах справжнім героєм вважався той, хто не тільки виявляв доблесть, а й умів гарно говорити. Війську Агамемнона, що завоювало Трою, дуже допомагав своїми промовами старий Нестор, хоч він уже й не міг безпосередньо брати участі в битві.

Риторика — комплексна наука, тобто її місце — на стику, пересіченні, причому багаторівневому) ряду наук (етики, філософії, логіки, еристики, психології, лінгвістики, сценічної майстерності). Інакше кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності. Причому кожний компонент, пересікаючись та взаємодіючи з іншими, наповнюється якісно новим, перетвореним змістом, ніж це було у складі тієї чи іншої науки. Таким чином, риторика — це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка органічно інтегрує в собі необхідні знання.

Термін „риторика” ніколи в історії не відзначався однозначним тлумаченням. У глибокій давнині чітко визначились два підходи до сприйняття риторики: з одного боку, Платон, Сократ, Аристотель, Цицерон розвивали концепцію змістовної риторики, де одним із головних компонентів була ідея (логос); а з другого боку, школа Квінтіліана розглядала риторику як мистецтво прикрашання мовлення. Звідси отримала свій розвиток формальна, схоластична риторика, де знання предмета мовлення не було обов’язковою умовою.

Нове розуміння риторики ґрунтується на традиціях Аристотеля, у працях якого концепція змістовної риторики представлена у найбільш цілісному виді, на працях М. В. Ломоносова, Ф. Прокоповича,

М. М. Сперанського, О. Ф. Мерзлякова, М. Ф. Кошанського,

К. П. Зеленського, які продовжили і розвинули арістотелевський напрямок у риториці, а також на традиціях сучасних вчених –

В. В. Одінцова, Є. Щ. Ножина, А. Ю. Міхневича,

Ю. В. Рождественського, С. П. Іванової та інших, у працях яких відновлено цінний риторичний досвід, накопичений нашими предками, одержала свій дальший розвиток концепція риторики як науки, спрямованої на формування в людини ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

ЗМІСТ РИТОРИКИ, СУТНІСТЬ І КОМПОНЕНТИ ПОНЯТТЯ „РИТОРИЧНА ФОРМУЛА”

Змістовий план риторики, виражений у риторичній формулі, запропонованій Г. М. Сагач як цілісній системі семи взаємообумовлених законів риторики, розташованих у строгій логічній послідовності:

Р = К + А + С + Т + М + ЕК + СА

Позначення:

Р – риторика

К – концептуальний закон

А – закон моделювання аудиторії

С – стратегічний закон

Т – тактичний закон

М – мовленнєвий закон

ЕК – закон ефективної комунікації

СА – системно-аналітичний закон

иииии

РИТОРИЧНІ ЗАКОНИ

Перший закон (концептуальний)

Другий закон (моделювання аудиторії )

Третій закон (стратегічний)

Четвертий закон (тактичний)

П’ятий закон (мовленнєвий)

Шостий закон (ефективної комунікації) комунікацікомунікації)

Сьомий закон (системно-аналітичний)

Перший закон (концептуальний) формує і розвиває в людини уміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує і розвиває в людини уміння вивчати в системі три групи ознак, які позначають „портрет” будь-якої аудиторії:

соціально-демографічні,

соціально-психологічні,

індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує і розвиває в людини уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії:

визначення цільової установки діяльності (навіщо?);

виявлення і дослідження суперечностей у досліджуваних проблемах;

формування тези (головної думки, власної позиції).

Четвертий закон (тактичний) формує і розвиває в людини уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовників (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

П’ятий закон (мовленнєвий) формує і розвиває в людини вміння володіти мовленням (одягати свою думку в дієву словесну форму).

Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує і розвиває в людини уміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує і розвиває в людини уміння рефлексувати (виявляти і аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також навитися вбирати в себе цінний досвід іншого.

Закони риторики, представлені у риторичній формулі, відбивають системність мисленнєво-мовленнєвої діяльності (що, навіщо, як) що головним чином визначає результативність цієї діяльності, від чого багато в чому залежить успіх будь-якої іншої діяльності людини.

Отже, риторика – комплексна наука, тобто її місце - на стику, пересіченні ряду наук (філософії, логіки, психології, лінгвістики, етики, сценічної майстерності). Вона начебто вбирає в себе з інших наук ті компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Таким чином, це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка інтегрує в себе необхідні знання

ЗВ’ЯЗОК РИТОРИКИ З ІНШИМИ НАУКАМИ

ЛОГІКА

ПОЕТИКА

ПСИХОЛОГІЯ

ЛІНГВІСТИКА

РИТОРИКА

ЕТИКА

ЕСТЕТИКА

СЦЕНІЧНА МАЙСТЕРНІСТЬ

ФІЛОСОФІЯ

Риторика – комплексна наука, тобто її місце – на стику, пересіченні (причому багаторівневому) ряду наук. Інакше кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Риторика – це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка інтегрує в себе необхідні знання.

Сучасна риторика – це наука переконання засобами мови. У сучасному мовознавстві з’явилось поняття „дискурсивна риторика”, тобто риторика дискурсу як щоденного мовного спілкування в соціумі. Залежно від того, що говорити і кому, риторика відповідає на питання: як говорити, для чого і де.

Предмет риторики формувався у кількох вимірах. У вертикальному вимірі – це вивчення і опис усіх видів риторичної діяльності від задуму, ідеї до породження тексту, виголошення його і релаксації. Все це є предметом п’яти розділів класичної риторики: інтенції, диспозиції, елокуції, меморії та акції.

У горизонтальному вимірі – це риторика трьох основних родів промов: судових, дорадчих, епідейктичних (похвальних) та кількох їх жанрових видів.

Спрямованість на переконання		Судові промови	Дорадчі та гомілетичні промови
	Епідейктичні промови	Академічні промови

Спрямованість на інформування

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ КЛАСИЧНОЇ РИТОРИКИ

Найпростіше визначення класичної риторики – мистецтво переконувати – реалізується через такі основні поняття риторики, що мали назви в античній науці: логос, етос, пафос, топос.

Поняття риторики

логос

етос

пафос

топос

Логос. У давньогрецькій мові слово логос означало такі дві групи понять:

слово, мова, мовлення

поняття, думка, роздум

Це значення відбилось в семантиці сучасних слів з коренем „лог”, які зосереджені в основному у сферах логіки та мовознавства:

логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічне судження, логотип, логограма тощо. Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був воєдино представляти думку і слово: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього.

Етос. У древньогрецькій мові слово „етос” означало звичай, звичка, характер, норов (від цього походить сучасне слово „етика”). В античній риториці слово спочатку вживалось як ознака до слова „оратор”, а потім закріпилось в риторичній науці як моральний принцип її. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну і особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати і впливати. Без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман.

Пафос (гр. пристрасть, почуття) – це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті – тексті. Пафос є категорією естетики.

Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця.

Ці три основоположні категорії класичної риторики можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос) та критерій відповідності мовної поведінки (пафос).

Топос (гр. місце) – топіки – це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать часо-просторові мовні ситуації та їх описи, які легко запам’ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім’я, У магазині, У транспорті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заголовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій. Цій меті значною мірою служили і зразки промов з певних тем і для певних ситуацій. У повсякденному житті ми спілкуємось у межах топосів різних моделей: театр, гості, робота, навчання – вони дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання „як запитати?, що відповісти?” Проте кожний з нас колись та потрапляв у ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де відомих нам загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту (наприклад, перший прийом у посольстві, зрада тощо). У риториці використовуються вирази „детальний топос” (широкий набір правил і формул мовної поведінки), „техніка топосу” (вміння швидко пристосуватись до мовного спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти). Людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або некоректні запитання.

ОСНОВОПОЛОЖНІ РОЗДІЛИ КЛАСИЧНОЇ РИТОРИКИ

Інвенція

Диспозиція

Елокуція

Елоквенція

Меморія

Акція

Релаксація

Інвенція (лат. inventio – винахід, вигадка) – це перший розділ класичної риторики, в якому розробляються етапи задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має системазувати власні знання про реальні предмети промови, явища чи абстракції в обраній галузі, що стануть предметом промови, потім зіставити їх зі знаннями про інші і визначитись, який предмет і у якому обсязі промовець може представити у промові.

Основне в інвенції – доречно вибраний предмет розмови і намір представити і розкрити його так, щоб досягти здійснення задуму.

Диспозиція (лат. dispositio – розташовую, розміщую) – це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями.

Основне призначення гарної диспозиції, тобто на етапі побудови промови – запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а переміщувались з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція пропонує також логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

Елокуція (лат. eloquor – висловлююсь, викладаю) – третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. Основний зміст елокуції з класичної риторики перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи і фігури).

Розробка першого і другого етапів – інвенції та диспозиції – в елокуції набувають мовного фігурального вираження, і в результаті – додаткових змістових, оцінних, емоційних, вольових ефектів. Якщо перший і другий етапи підготовки промови підпорядковані суворій логіці операцій, то на третьому етапі – елокуції – зміст промови входить в зону паралогіки, яка допускає використання слів, виразів у переносному (фігуральному) значенні. Елокуція – це використання мовних засобів, що здатні трансформувати основні значення слів у переносні (тропи), і мовних засобів, які здатні трансформувати значення синтаксичних структур та елементів думки. На етапі елокуції розвинулось вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефективнішим. Саме він приводить мовця до мети.

Елоквенція – підрозділ елокуції – найближчий до розділу риторики, в якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину можна назвати серцевиною красномовства.

В класичній давньогрецькій риториці від часів Горгія, в римській риториці часів Цицерона, в традиційній ренесансній, в просвітницькій, бароковій і особливо в шкільній риториці за тропами і фігурами закріплювалась прикрашальна функція. Це усолоджувало промови, але часто прикривало примітивний зміст і цим викликало у 19-20 століттях іронічні напади на риторику як на пусту забавку. Нині утверджується погляд на тропи і фігури як на творчі елементи мови, що відбивають специфіку творчого мислення, художнього бачення предмета мовлення, а не пусті прикраси.

Тропи і фігури виникають в результаті складних семантико-синтаксичних процесів між словами і словосполученнями і це свідчить про те, що вони не є простими засобами прикрашання.

Меморія - (лат. memoria – пам’ять, загадка) – це наступний розділ риторики, призначення якого – допомогти оратору запам’ятати зміст промови, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуванням пам’яті. По-сучасному це можна визначити як збагачення і впорядкування „банку даних”.

Акція – (лат. actio – дія, дозвіл) – п’ятий розділ класичної риторики, призначення якого – підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. Це – найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, адже за короткий час має реалізуватись вся тривала попередня робота і привести до очікуваної мети. Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження дикцією, силою звучання голосу, тоном, вмінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінетикою.

Після виступу настає етап релаксації, розслаблення, спад фізичного та інтелектуально-психологічного напруження. Гарний оратор використовує цей стан, щоб „по свіжих слідах” проаналізувати свій виступ, виділивши вдалі і невдалі місця, знайти їм пояснення.

Терміни, які треба запам’ятати:

Аудиторiя - це група людей, у думках чи поведінці яких мають відбутися зміни, до яких прагне оратор.

Академічне красномовство – різновид публічного мовлення, майстерність наукової доповіді, повідомлення, вузівської лекції або навчальної бесіди.

Аргумент – підстава, доказ, які наводяться для обґрунтування, підтвердження судження, посередництвом якого обґрунтовується істинність якогось іншого судження.

Вплив - це дія на стан, думки, почуття i вчинки іншої людини за допомогою вербальних i невербальних засобів, у результаті якої відбуваються зміни в поглядах чи поведінці.

Гомілетика – вчення про майстерність церковної проповіді, бесіди священика з віруючими.

Девіації у спілкуванні – різноманітні типи комунікативних невдач, помилок, обмовок, описок тощо, пов’язані з мовною та комунікативною компетентністю учасників спілкування.

Дискурс – зв’язний текст у контексті багатьох конституйованих та фонових чинників: соціокультурних, психологічних тощо.

Елоквенція – красномовство

Етос - це засоби впливу, що апелюють до моральних принципів, до норм людської поведінки.

Класична риторика - це перший етап у розвитку риторики, тривав з У ст. до н. е. до середини ХХ ст., засновником iї був давньогрецький софіст Горгiй.

Комунікація – обмін знаковими повідомленнями, інформацією в різноманітних процесах спілкування.

Логос - це засоби впливу, що апелюють до розуму.

Мовлення – процес використання людиною мови для спілкування з іншими людьми. Мовлення не існує відірвано від мови. Воно здійснюється певною мовою з дотриманням законів і правил цієї мови.

Мовлення внутрішнє – різновид мовленнєвої діяльності, що виступає в ролі механізму мовного мислення. „Внутрішнє мовлення – це живий процес народження думки в слові” (Л.Виготський).

Неориторика — це другий стан у розвитку риторики, триває з середини ХХ ст. до нашого часу, засновником її с бельгійський вчений Х. Перельман.

Оперативна пам’ять – особливий вид пам’яті, функціонування якого побудовано на сполученні інформації, що доходить із довгочасної і короткочасної пам’яті при розв’язанні певного завдання.

Оратор - це людина, яка переконує iнших прийняти певнi твердження або виконати певнi дії.

Пафос — це засоби впливу, що апелюють до почуттiв.

Переконання - це свiдома аргументована дiя на iнших людей з метою прийняття ними певних тверджень або намiрiв.

Предмет риторики — це публiчний виступ у процесi комунікації.

Промова - це мовленнєве повiдомлення, з яким оратор звертається до аудиторії.

Риторика - це наука про способи пiдготовки та виголошення ораторської промови з метою певного впливу на аудиторiю.

Риторичні (стилістичні) фігури – конструкції, що сприяють виразності промови: анафора (повторення однакового слова на початку речень), епіфора (повторення однакового слова у кінці речень), паралелізм, антитеза (зіставлення протилежних явищ), градація (розподіл однорідних понять, предметів за ступенем якості або кількості), інверсія, умовчування, риторичні запитання, звертання тощо.

Теза – один з елементів доказу; положення, істинність якого обґрунтовується в доказі; коротко сформульоване положення підготовленої доповіді, виступу.

Питання для самоконтролю

Що поєднує мову і думку?
Які є види, форми та прийоми розумової діяльності?
Що таке порівняння та зіставлення?
Узагальнення і систематизація відбувається для того щоб…..
Що таке доведення і спростування?
Що таке алгоритм і як він складається?
Що означає робота за аналогією?
З якою метою відбувається висування гіпотези?
Що ви розумієте під експериментуванням і моделюванням.
Назвіть основні закони риторики.

Щоб любити – треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити.

(В. Сухомлинський).

Написання й відмінювання чоловічих і жіночих імен по батькові

Чоловічі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -ович (від іменників чоловічих імен): Олександр — Олександрович, Василь — Васильович, Андрій — Андрійович, Лев — Львович. Декілька чоловічих імен по батькові творяться за допомогою суфікса -ич: Сава — Савич і Савович, Кузьма — Кузьмич і Кузьмович, Лука — Лукич, Ілля — Ілліч, Хома — Хомич, Хомович, Яків — Якович, Яковлевич.

Жіночі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -івн (а), від імен на -й — -ївн(а): Василь — Василівна, Сава — Савівна, Ілля — Іллівна, Юрій — Юріївна, Андрій — Андріївна, Сергій — Сергіївна.

Зверніть увагу! Григорій — Григорович, рідше — Григорійович, Григорівна, рідше — Григоріївна; Микола — Миколаївна, Яків — Яківна, рідше — Яковлівна.

Кличний відмінок імен по батькові

Імена по батькові жіночого роду мають закінчення -о: Олено Іванівно, Ірино Василівно, Надіє Михайлівно; імена по батькові чоловічого роду мають закінчення -у: Петре Івановичу, Степане Васильовичу.

Звертання, що складаються з кількох слів

У звертаннях, що складаються з двох власних назв (імені та по батькові) або із загальної назви та імені, обидва слова мають форму кличного відмінка: Людмило Миколаївно, друже Максиме, пані Маріє, брате Василю, тітко Василино.

У звертаннях, що складаються з загальної назви і прізвища, кличний відмінок має загальну назву, а прізвище виступає у формі називного відмінка: колего Іванченко, пане Чорний, добродію Прищепа, депутате Соколовський.

У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, кличний відмінок обов’язково має перше слово, а друге може виступати у формі як називного, так і у формі кличного відмінка: пане офіцере (офіцер), добродію опоненте (опонент), пане голово (голова)

Надзвичайна мова наша є ще таємницею. В ній усі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших… Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все крупно, зернисто, як самі перла. І справді, інше слово часом дорогоцінніше самої речі

(М. Гоголь)

Мовні формули ділового листування

На підтвердження отримання листа

Ми отримали ваш лист від (дата)

Із вдячністю підтверджуємо отримання замовлення...

На підтвердження домовленості, досягнутої на попередній зустрічі,

повідомляємо...

Мета повідомлення

З метою якнайшвидшого вирішення питання...

Для узгодження питань участі...

Посилання

Посилаючись на Ваш лист від (дата)...

Відповідно до раніше досягнутої домовленості...

Відповідаючи на Ваш запит від (дата)...

Згідно з постановою уряду...

Узявши до уваги Ваш запит від (дата), повідомляємо...

Очікування відповіді

Просимо дати відповідь у двотижневий термін...

Сподіваємося швидкої відповіді...

Будемо вдячні, якщо Ви дасте відповідь протягом трьох днів від дня

отримання цього листа...

Сподівання

Щиро сподіваємося, що це не останній наш спільний проект.

Сподіваємося, що цей проект зацікавить Вас...

Розраховуємо на такі ж цікаві пропозиції..

Плекаємо надію на встановлення більш тісних контактів...

Вибачення за турботи

Просимо вибачення за затримку...

Ще раз перепрошуємо за завдані незручності...

Дозвольте ще раз попросити вибачення...

Побажання на співпрацю

Із задоволенням чекаємо від Вас нових пропозицій...

Із задоволенням розглянемо інші Ваші проекти...

Подяка

Ще раз дякуємо за Ваш благодійний внесок...

Дозвольте ще раз подякувати Вам...

Хочемо ще раз висловити вдячність за сприяння у...

Завершальні вирази

З повагою...

З найкращими побажаннями...

З належною до Вас пошаною...

Залишаємося з повагою...

Щиро Ваш...

Бажаємо успіхів...

Ще раз перепрошуємо за завдані незручності...

Дозвольте ще раз попросити вибачення...

Якщо мова не є правильна,

то вона не означає того, що має означати;

коли ж вона не означає того, що має означати,

то не буде зроблене те, що має бути зроблене.

Конфуцій

ВИБІР СЛОВА У ФАХОВОМУ МОВЛЕННІ АГРОНОМА

Аграрій – аграрник - агроном

Аграрій; ч. (лат.) 1. Землевласник. 2. Член аграрної партії чи відповідної парламентської фракції.

Аграрник; ч. (лат.) фахівець з аграрного питання.

Агроном; ч. (нім.) спеціаліст з агрономії.

Бадилля – огудина

Бадилля, збірн. (у мн. Не вживається) - Стебла й листя трав’янистих, витких і коренеплідних рослин – соняшників, кукурудзи, тютюну, помідорів, будяків, бур’яну, лободи, лопухів, реп’яхів, жоржини, хмелю, винограду, картоплі, буряків, папороті тощо.

Огудина, огудиння, гудина, гудиння - Стебла і листя повзучих або сланких рослин – огірків, гарбузів, кавунів, динь, рідше – картоплі, хмелю тощо); гичка (коренеплодів і бульбоплодів – переважно буряків, а також моркви, рідше цибулі, картоплі тощо); ботвина, ботвиння (коренеплідних рослин); бурячиння, буряковиння (буряків); картоплиння (картоплі); гарбузиння (гарбузів); морквиння (моркви); соняшничиння (соняшників); кукурудзиння (кукурудзи); квасолиння (квасолі).

Боронити - боронувати

Боронити, -оню, -ониш - Обороняти, захищати когось, щось; не дозволяти; забороняти. – Мене од всіх ти боронив (І.Котляревський)

Боронувати, -ую, -уєш. Розпушувати землю бороною; волочити. Орати, боронувати й сіяти учив мене батько (Т.Масенко).

Дільниця – ділянка

Дільниця – це адміністративно самостійний об’єкт або виробничий вузол на будівництві, шахті, а також виборча дільниця.

Ділянка – частина поверхні, площі (садова ділянка, дослідна ділянка).

Дослід - досвід

Дослід - Відтворення якогось явища або спостереження за новим явищем у певних умовах з метою вивчення; експеримент: важливий науковий дослід, проводити досліди.

Досвід - Сукупність практично засвоєних знань, навичок, які здобувають у житті й практичній діяльності: досвід керівництва масами, нагромаджений досвід.

Дощовий – дощовитий

Дощовий - є відносним прикметником до слова дощ, російський відповідник його — дождевой. .

Дощовитий - (російський відповідник дождливый) означає «багатий на дощі».

Тож закономірні словосполучення: дощова вода, дощові краплини, дощові хмари, але дощовитий день, дощовита осінь, дощовита погода.

Земельний – земляний - земний

Земельний - Який стосується землі як грунту, що обробляється і використовується для вирощування рослин тощо. Вж. зі сл.: власник, власність, володіння, масив, наділ, простір, фонд, ділянка, багатства, ресурси, угіддя, банк, відділ, кредит, рента, реформа, комісія, кодекс, законодавство.

Земляний - 1. Який стосується верхнього шару земної кори – землі; зроблений із землі: земляний рів, земляні роботи, земляна долівка. 2. Складова частина назв рослин, тварин, мінералів, що ростуть, живуть і т. ін. на землі: земляна жаба, земляна груша.

Земний - який стосується планети Земля, верхнього шару земної кори, суші (на відміну від водяного простору); переносно – життєвий, реальний: земна куля, земна твердь, земна кора, земний материк, земний уклін, земне відчуття.

Земля – ґрунт

Земля, і, ж. – 1. Третя по порядку від Сонця велика планета, яка обертається навколо своєї осі і навколо Сонця. // Місце життя і діяльності людей. 2. Верхній шар земної кори. // Земляна поверхня, площина, по якій ходять. 3. Речовина темно-бурого кольору, що входить до складу земної кори. 4.Суша (на відміну від водяного простору). 5. Грунт, який обробляється і використовується для вирощування рослин. 6. Країна, край, держава.

Ґрунт, у, ч. – 1. Верхній шар земної кори, придатний для життя рослин. // Верхній шар землі щодо його складу. 2. Морське, річкове і т. ру. дно. 3. Перен. Те, що становить основу чого-небудь, с вихідним матеріалом для створення, виникнення чогось. ♦ Готувати (підготувати, підготовляти, підготовити і т. грунт — вести підготовку для здійснення чого-небудь.).

Зрошуваний – зрошувальний

Зрошувальний – «такий, що здійснює зрошування» (зрошувальні роботи), «призначений для зрошування» (зрошувальний канал).

Зрошуваний – «той, що його зрошують» (зрошувані землі).

Метизація - метисація

Метизація, -і, ор. –єю - Схрещування різних порід тварин або сортів рослин.

Метисація - Змішування людських рас.

Оброблення – обробка – обробіток – опрацювання

Оброблення, обробка - Надання чомусь потрібного вигляду, доведення до певного стану; упорядкування, удосконалення тощо: оброблення (обробка) перекладу, оброблення (обробка) риби, обробка пісні.

Обробіток, -тку - Вживається з тим же значенням, але переважно стосовно ґрунту та вирощування на ньому рослин: обробіток землі, обробіток цукрових буряків, міжрядний обробіток, поверхневий обробіток. Опрацювання - Глибоке вивчення чогось, докладне ознайомлення з чимось; готування, створення чогось на підставі ретельного вивчення, добирання й систематизації матеріалів тощо: опрацювання телеграм, опрацювання теми, опрацювання проекту, опрацювання плану.

Пересортування – пересортиця

Пересортування - Дія за знач. пересортувати – посортувати заново, ще раз, інакше: пересортування товарів, пересортування фруктів, пересортування помідорів, пересортування вагонів.

Пересортиця, -і, ор. -ею. Невідповідність фактично одержаного товару, продуктів даним документа промислового підприємства, оптової бази.

Поверховий - поверхневий

Поверховий - який стосується поверху будинку або має поверхи. Є прикметником від іменника поверх (використовується в таких утвореннях: п’ятиповерховий, двадцятиповерховий та ін.); крім того, воно означає «неглибокий, який не стосується суті справи»: поверхова рецензія, поверхове враження, поверховий критик .

Поверхневий – який перебуває, відбувається на поверхні чи на невеликій глибині від неї. “У сільській місцевості треба використовувати підземні джерела, де води вищої якості порівняно з поверхневими” (з журналу), “Поверхневі морени утворюються з матеріалу, що його льодовик несе на собі” (з підручника).

Але дивно читати такий газетний текст: “При поверховому обробітку грунту посіви більше засмічуються бур’янами”. Тут ідеться про обробіток грунту на невеликій глибині від поверхні землі, тобто про поверхневий.

Родючий – плодовитий -родовитий

Родючий, а, е. - 1.Здатний давати великий урожай (про землю). Густа пшениця, високе жито, зелений овес, ріпак, ячмінь мережать смужками усю долину й нагадують родючі ниви України (Нечуй-Левицький, II, 1956, 388); 2. Багатий на землі, здатні давати великий урожай (про місцевість). Родючий край; 3. Багатий на врожай (про пору року). Раз літо родюче на схід наближалось, Весела година була (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 279).

Плодовитий - Який дає або здатний давати багато плодів (про рослини). Ми одержали плодовиті гібриди між житом і різними видами пирію (Хлібороб України, 2, 1970, 28); // Який швидко розмножується, дає численне потомство (про тварин, рідше про людей). Більшість риб дуже плодовита. Плодовитий рід;

Родовитий, а, е. - Який належить до старовинного роду (у 2 знач.). Нема крамів, окрім бакалійних та з усяким мотлохом, куди ходять тільки слуги.., а жінці родовитого арабського бея сором і поріг переступити (Леся Українка)

Розпашник – розпушник

Розпашник, а, ч. - Знаряддя для розпушування грунту. Дивися, щоб розпашники і всякий інвентар були справні. — За реманентом діло не стане (Григір Тютюнник, Вир, 1964, 119).

Розпушник, а, ч. - Сільськогосподарське знаряддя для розпушування грунту, знищення бур'янів у міжряддях і т. ін. Розпушування м'яких грунтів можна проводити тракторними плугами або спеціальними розпушниками.

Садивний – садильний

Садивний – який ризначений для садіння: садивний матеріал, садивні бульби.

Садильний – Яким користуються для садіння: садильний агрегат, садильна яма.

Сільський – селянський

Сільський, а, е. – 1. Прикм. До село. Який міститься на території села. // Який відбувається у селі. // Який живе, працює у селі. 2. Який міститься поза межами міста, передмістя; не міський. Сільська місцевість.

Селянський, а, е. – Прикм. До селянин. Який походить із класу селян або живе в селі. // Належний селянинові, селянам. // Власт. Селянинові, селянам// Вигот., зробл. Селянином, селянами. // Який звичайно вживають, використовують, носять і т. ру. Селяни. Хліб та вода — селянська (козацька) їда (Українські.. прислів’я.)

Селективний – селекційний

Селективний – Здатний робити відбір; який ґрунтується на селективності – здатності робити відбір: селективні розчинники, селективне очищення мастила.

Селекційний – Пов’язаний з селекцією; який займається селекцією; одержаний внаслідок селекції: селекційні досліди, селекційна станція, нові селекційні сорти.

Сіяння – сівба – посів

Сіяння. Дія за знач. Сіяти.

Сівба. 1. Сіяння зерна, насіння в ґрунт: весняна сівба, сівба озимини, закінчити сівбу. 2. Час, коли сіють: працювати в полі всю сівбу.

Посів, -у. - Те саме, що сівба 1: посів урожайних культур, провадити посів, насіння для посіву. 2. Посіяне зерно, насіння; засіяна ділянка: обробляти посіви, підживлення посівів. 3. Вміщення мікроорганізмів у поживне середовище для розмноження: посів на дизентерійні палички.

Складальний - збиральний

Складальний - Призначений для складання машин, устаткування тощо: складальний цех.

Збиральний - Який стосується збирання сільськогосподарських культур, призначений для цього: збиральні роботи, збиральний інвентар.

Цукровий - цукристий

Цукровий - Виготовлений з цукру, з цукром; який займається виробництвом цукру; який використовують для одержання цукру: цукрові буряки, цукрова тростина, цукрова промисловість, цукрова кістка (кістка з губчастою будовою тканини), цукровий діабет (захворювання).

Цукристий - Який містить у собі цукор, багатий на цукор: цукристий горох, цукриста рідина.

Шар — верства — пласт

Шар - однорідна маса, речовина, що покриває будь-яку поверхню або міститься між чим-небудь: шар глини, шар соломи, шар яблук.

Це слово широко вживається в різних галузях науки, техніки, народного господарства..

Верства - “горизонтально розміщена маса чого-небудь”. Виступає і як геологічний термін на позначення осадових гірських порід, форм їхнього залягання: поверхнева верства, водоносна верства та ін. Ширше, ніж шар, це слово застосовується переносно: верстви населення, верстви студентства.

Пласт - хоч споріднений семантично з лексемами шар та верства, але має певні відтінки. Його переважно використовують на позначення цільної однорідної маси, обмеженої більш-менш паралельними площинами. Найчастіше це слово трапляється в термінологічних сполуках, що стосуються гірництва: залізорудний пласт, соляний пласт.

Інколи чуємо помилковий вислів пласт землі щодо грунту, який перевертає плуг під час орання. Звичайно, в цьому разі йдеться про скибу (скиби) землі. А щоб означити щось м’яке, пухке, подрібнене, а також гази, рідини і под., є іменники шар і верства. Ними називають також тверду, плоску масу. Причому помітна тенденція вживати шар, шари, пласт, пласти в прямому, а верства, верстви в переносному значеннях.

Яловий - яловичий

Яловий - Який не дає приплоду (про самиць сільськогосподарських тварин); розм. – неродючий (про землю), а також переносно: ялова корова, ялова земля.

Яловичий - Який стосується яловичини – м’яса великої рогатої худоби, а також шкіри з неї: яловиче м’ясо, яловичі чоботи.

Ярий - яровий

Ярий - 1. Який дає урожай в рік посіву, однорічний; який народжується, виводиться навесні; молодий: яра пшениця, ярі зернові культури, ярий ріпак, ярі бджоли. 2. Яскравий; яскраво-зелений; світлий, білий: ярий віск, ярий мед. 3. Який виражає сильний гнів, лютий; сповнений гніву, обурення; палкий, пристрасний; дуже сильний, надмірний. Скрізь ярим оком окидає (І.Котляревський);

Яровий - 1. Який проводиться навесні; який буває весною; весняний: ярові польові роботи, яровий дощ, ярові хліба, ярові рослини.

ФАХОВІ ТЕКСТИ ДЛЯ ПЕРЕКЛАДУ

Сельское хозяйство Украины

Украина - исторически аграрная страна. Это обусловлено тем, что местные почвы как нельзя лучше подходят для данного вида деятельности: черноземы составляют 60% от общей площади, что в сочетании с благоприятным климатом позволяет добиваться высоких урожаев многих культур без применения удобрений. Все это делает сельское хозяйство Украины одной из важнейших отраслей экономики. Почти треть рабочих мест и значительная часть валового продукта в государстве обеспечивается именно за счет сельского хозяйства.

Климат и почвы Украины наилучшим образом подходят для выращивания многих основных сельхозкультур, поэтому предпочтение здесь традиционно отдается земледелию. Это и зерновые, и овощи, и фрукты. По производству корнеплодов, таких, как сахарная свекла и морковь, Украина занимает первое место в Европе. Также немалую часть производимой в стране сельхозпродукции занимают зерновые, картофель, бобовые.

На сегодняшний момент сельское хозяйство Украины переживает не лучшие времена. Это связано со сложной экономической обстановкой внутри государства и в мире. Начавшийся было рост числа фермерских хозяйств значительно снизился, и в большинстве регионов преобладает потребительское сельское хозяйство, то есть жители на собственных участках производят только то количество сельхозпродукции, которое необходимо для удовлетворения собственных нужд, и в незначительной степени – для розничной продажи.

С журнала

Агрохимия система применения удобрений

Одним из главных направлений развития сельскохозяйственного производства является химизация, научное обеспечение которой призвана осуществлять агрохимическая наука. Химизация сельского хозяйства – это всесторонне обоснованное использование химических веществ в сельском хозяйстве. Химизация объединяет производство удобрений и научно-обоснованное их использование, химическую мелиорацию почв, защите растений от вредителей и болезней, борьба с сорняками, широкое использование продуктов химического производства в растениеводстве и животноводстве.

Эффективность минеральных удобрений повышается на фоне применения органических удобрений. Многочисленные опыты в нашей стране и за рубежом свидетельствуют о большом влиянии органического вещества на биологические, агрохимические и физико-химические факторы плодородия. Поэтому верно разработанная система удобрения культур в севообороте обуславливает получение высоких и стабильных урожаев всех сельскохозяйственных культур севооборота с высокой окупаемостью единицы удобрения.

Выполнение задачи по химизации положен на пункты химизации и агрохимические объединения, агрохимические центры.

Говоря о роли минеральных удобрений, невозможно забывать, что для получения высоких и устойчивых урожаев большое значение имеет применение органических удобрений, известкование кислых почв, гипсования солонцеватых почв и другие приемы окультуривания пахотного слоя. Повышение эффективности удобрений в большей степени зависит от конкретных условий, доз удобрений, сроков и способов их внесения. При широких масштабах применения в сельском хозяйстве минеральных и органических удобрений, мелиорантов, пестицидов, становится необходимость комплексного изучения их влияния не только на плодородие почв, урожай и качество продукции, но и на окружающую среду.

С учебника «Агрохимия»

Кукуру́за са́харная

Кукуруза — высокорослое однолетнее травянистое растение, достигающее высоты 3 м (в исключительных случаях — до 6 м и более), с хорошо развитой корневой системой. На нижних узлах стебля могут образовываться воздушные опорные корни.

Стебель прямостоячий, до 7 см в диаметре, без полости внутри (в отличие от большинства других злаков).

Листья крупные, линейно-ланцетные, до 10 см шириной и 1 м длиной.

Растения однодомные с однополыми цветками: мужские собраны в крупные метёлки на верхушках побегов, женские — в початки, расположенные в пазухах листьев. На каждом растении обычно 1—2 початка, редко больше. Початки плотно окружены листообразными обвёртками. Наружу на верхушке такой обвёртки выходит только пучок длинных пестичных столбиков. Ветер переносит на их рыльца пыльцу из мужских цветков, происходит оплодотворение, и на початке развиваются крупные плоды-зерновки.

Форма зерновок кукурузы весьма своеобразна: они не вытянутые, как у пшеницы, ржи и многих других культурных злаков, а кубические или округлые, плотно прижаты друг к другу и расположены на стержне початка вертикальными рядами. В одном початке может быть до 1000 зерновок. Размеры, форма и окраска зерновок различаются у разных сортов; обычно зерновки жёлтого цвета, но бывает кукуруза с красноватыми, фиолетовыми, синими и даже почти чёрными зерновками.

Орошение в ягодниках

Выращивание ягод на юге Украины развивается интенсивным путем на основании расширения и концентрации посадок вблизи промышленных и курортных центров для обеспечения населения ягодами в свежем и замороженном виде. Основные ягоды, которые выращивают в Украине: клубника, смородина, малина, крыжовник.

Долгое время широкое применение капельного орошения в кустах ягодниках сдерживалось из-за конструктивно доработки отдельных узлов системы, дефицита качественных полимерных материалов. С применением современных технологий, эта проблема решена и полив ягодных культур осуществляют аналогично с поливом овощных (локальный полосный полив).

Выбор и подготовка участка. Во ягодники отводят равные площади, или пологие склоны (до 3 °). Ягодники нельзя располагать в замкнутых впадинах. Больше всего подходят черноземные почвы, легкосуглинистые и супесчаные. Не пригодны - тяжелые, слабо проницаемы, засоленные и с высоким содержанием карбонатов почвы.

Участок под ягодник разбивают на поля севооборота, поля - на кварталы. Оптимальный размер поля 3 - 15 га, квартала - 1 - 2 га. В степной зоне Украины для защиты от суховеев восточных и юго-восточных ветров закладывают садозахисних полосы, а также витроломни линии с тополя туркестанской и китайской за 4-5 лет до посадки ягодных культур.

Клубника - это основная ягодная культура. Она занимает до 50-60% общей площади ягодников. Чтобы избежать накопления вредителей, болезней, сорняков и уменьшение засоления почвы, клубнику необходимо выращивать в севообороте: 1 поле - черный пар, 2 - клубника молодая; 3-4 - клубника плодоносная; 5-ячмень или озимая пшеница на зерно.

Наиболее распространенный способ размножения клубники - получения рассады укоренением розеток, образующихся на усах растений непосредственно в маточниках. Посадочный материал выращивают на здоровых и чистых маточных насаждениях, заложенных безвирусных посадочным материалом. Рассаду высаживают в первой декаде весенне-полевых работ в щели, нарезанные специальным маркером на 1 м, в строке - через 25 см. При такой схеме посадки на 1 га высаживают 40 тыс. шт. рассады. Вместе с посадкой растений раскладывают поливные трубки и осуществляют первый полив.

После высадки в строках за счет укоренения розеток формируют полосы шириной 40-45 см. Благодаря широкополосному выращиванию клубники, увеличивается количество ее растений и за счет этого повышается урожайность в первые два года плодоношения.

В течение вегетации почву в междурядьях рыхлят 8-10 раз. Первое и последнее рыхление выполняют на глубину 8-10 см, а другие - на 5-6 см. В рядах проводят 3-4-кратное прополку, не допуская зарастания их сорняками.

Декоративная капуста

Есть несколько видов декоративной капусты: в форме гребешков, в форме рыхлого кочана, причем кочан может походить на огромную розу, а может также иметь по краям внутренних листьев гребешки или кружева.

Выращивать декоративную капусту надо через рассаду точно так же, как белокочанную. Если посеять ее на рассаду в середине апреля, то в середине июня ее можно высаживать в открытый грунт на постоянное место. Эта капуста легко переносит пересадку в любом возрасте. Зацветает в середине июля и роскошно цветет не только летом, но и всю осень до самых морозов. Она легко переносит кратковременные заморозки до -5..-6 градусов без всякого ущерба для себя.

Декоративная капуста может расти практически на любой почве, предпочитает суглинистые или супесчаные, богатые гумусом, хорошо дренированные (без затопления) почвы. Это влаголюбивое растение, любит, чтобы её часто поливали и удобряли. На плодородных почвах достаточно подкормить 2-3 раза комплексными минеральными удобрениями типа азофоски со смесью микроэлементов (3ст. ложки на 10л воды), поливать раз в две недели по 0,5л под куст, а на бедных почвах нужно проводить подкормки 4-5 раз за сезон. В качестве органической подкормки можно использовать травяной настой, разведенный 1:5.

Особенно красива декоративная кочанная капуста. Она напоминает огромный полураскрывшийся бутон гигантской розы необычайно нежных или ярких окрасок, от светло-розового или белого до темно-малинового. В белых листьях с зелеными кружевными или волнистыми краями. Поздней осенью ее можно выкопать и с комом земли пересадить в цветочный горшок. Дома она будет продолжать цвести почти до самого нового года. А можно кочан срезать и поставить в воду, при этом воды в вазе должно быть немного. Дважды в неделю воду следует менять, добавляя на литр воды чайную ложку сахара и несколько крупинок лимонной кислоты или марганцовокислый калий розового цвета. Сахар нужен растению для подкормки, а лимонная кислота или марганец для подавления гнилостных бактерий. Постепенно капуста будет терять кроющие листья, но цветная середина может стоять в букете довольно долго.

Свои семена можно получить, если сохранить кочерыжку (в подвале вместе с георгинами). Весной ее высаживают на грядку подальше от других капустных культур, особенно от сорняка сурепки, чтобы не допустить переопыления. После цветения образуются небольшие стручки. Не пропустите момент их уборки, иначе они растрескиваются и семена падают на землю. Достаточно получить семена от одного любого растения, потому что в потомстве происходит расщепление и из одного стручка вырастают кочаны самой разнообразной окраски.

Декоративная капуста меньше подвержена заболеванию килой. Ее меньше повреждают капустные вредители, за исключением капустной моли (изумрудно-зеленая гусеница моли любит забираться в неплотный кочан и выедать внутренние листья). Иногда наружные кроющие листья повреждают слизни, но, в общем, вредители ее не слишком жалуют.

Многих интересует, съедобна ли декоративная капуста. Она съедобна, но листья у нее жесткие и не очень вкусные. И вообще непонятно, зачем ее есть. Для этого есть целое семейство капуст, предназначенное именно для еды. Эта же служит украшением сада.

Условия посадки и выращивания персика

Персик - одна из наиболее светолюбивых культур. При затенении вызревание его древесины опаздывает, в результате чего не закладываются генеративные почки, плоды образуются мелкие и с плохими вкусовыми качествами. При выборе места для посадки нужно смотреть, чтобы другие высокорослые породы не затеняли персик. Он хорошо растет на всех типах почв разного механического состава. Однако, для него не пригодны заболоченные, очень плотные, силносолонцеватые, высокарбонатные почвы. На участке, отведенным под насаждения персика, за 3-5 лет до закладки сада нельзя выращивать пасленовые, бахчевые культуры, землянику, так как они являются переносчиками возбудителя вертицеллеза. Разлагающиеся остатки корней клевера, люцерны также угнетают рост саженцев персика.

Деревья на садовом участке лучше всего располагать по схеме 5х3 м, посадку производить весной ( в марте). При этом необходимо учитывать, что персик очень чувствителен к глубине заделки саженцев в почву. Хотя он засухоустойчивая культура, но хороший урожай без полива получить нельзя. Поэтому сразу же после посадки его нужно хорошо полить. Орошая персиковый сад, все же не следует допускать переувлажнения, так как из-за недостаточной аэрации ухудшается деятельность у корневой системы.

Особое значение для урожая, имеет правильная формировка кроны. Чаще всего применяют метод улучшенной чаши. Весной после посадки саженцев в зоне штамба удаляют все боковые разветвления. Скелетные ветви (3-4) оставляют через 10-20 см одна от другой. Проводник срезают у основания верхней боковой ветви. Весной второго года жизни ветви 1-го порядка укорачивают лишь в том случае, если они длиннее 50 см, или необходимо изменить направление их роста. В последующие годы обрезка должна быть направлена на плодоношение.

Персик отличается ярко выраженной склонностью к перегрузке плодами, из-за чего часто вся продукция бывает нестандартной. Поэтому нормировать урожай нужно с помощью зимнее-весенней обрезки.

Вначале удаляют сухие ветки, поврежденные, сильно разветвленные однолетние приросты, жировые, загущающие кроны. Если жировик вырос на скелетной ветви в оголенном месте, то его сильно укорачивают, чтобы в дальнейшем получить на нем полноценную обрастающую древесину.

Обрезку персика нужно проводить в период от набухания почек до цветения. В случае подмерзания деревьев обрезку нужно сделать позже – после появления на ветвях и штамбах волчков. Соблюдение этих правил обеспечивает ежегодное, обильное плодоношение.

Неможливо уявити собі культурну людину, яка б не потребувала словника, ніколи не користувалася ним

( М.Рильський)

Кличний відмінок власних імен

(короткий словник)

Кличний відмінок вживається при звертанні. Форми кличного відмінка посилюють стилістичні функції звертань, надають їм своєрідної специфіки та особливого мовного колориту.

Адам – Адаме! Алла – Алло!

Анатолій – Анатолію! Андрій – Андрію!

Анжела – Анжело! Антон – Антоне!

Артем – Артеме!

Богдан – Богдане! Богдана – Богдано!

Борис – Борисе!

Вадим – Вадиме Валентин – Валентине!

Валентина – Валентино! Валерій – Валерію!

Валерія – Валеріє! Варвара – Варваро!

Віктор – Вікторе Вікторія – Вікторіє!

Віра – Віро! Віталій – Віталію!

Володимир – Володимире! В’ячеслав - В’ячеславе!

Галина – Галино! Ганна – Ганно!

Геннадій – Геннадію! Георгій – Георгію!

Герман – Германе! Гліб – Глібе!

Гнат – Гнате! Григорій – Григорію!

Данило – Даниле! Денис – Денисе!

Діана – Діано! Діна – Діно!

Дмитро – Дмитре!

Едуард – Едуарде! Емма – Еммо!

Євген – Євгене! Євгенія – Євгеніє!

Євдокія – Євдокіє! Єфросинія – Єфросиніє!

Жанна – Жанно!

Зінаїда – Зінаїдо! Зоя – Зою (-є)!

Іван – Іване! Ігор – Ігоре (-ю)!

Ілля – Ілля (-є)! Інна – Інно!

Ірина – Ірино!

Йосип – Йосипе!

Катерина – Катерино! Костянтин – Костянтине!

Кузьма – Кузьмо!

Лариса – Ларисо! Лев – Леве!

Леонід – Леоніде! Леся – Лесю!

Лідія – Лідіє! Лука – Луко!

Любов – Любове! Людмила – Людмило!

Майя – Майє (-ю)! Максим – Максиме!

Марина –Марино! Марія – Маріє!

Микита – Микито! Микола – Миколо!

Мирон – Мироне! Михайло – Михайле!

Надія – Надіє! Наталія – Наталіє!

Наталя – Наталю! Ніна – Ніно!

Оксана – Оксано! Олег – Олегу (-же)!

Олександр – Олександре! Олександра – Олександро!

Олена – Олено! Олексій – Олексію!

Ольга – Ольго! Остап – Остапе!

Павло – Павле! Петро – Петре!

Пилип – Пилипе!

Раїса – Раїсо! Рита – Рито!

Роза – Розо! Роман – Романе!

Руслан – Руслане! Руслана – Руслано!

Сава – Саво! Світлана – Світлано!

Святослав – Святославе! Семен – Семене!

Сергій – Сергію! Софія – Софіє!

Степан – Степане!

Тамара – Тамаро! Тарас – Тарасе!

Тетяна – Тетяно!

Федір – Федоре

Юлій – Юлію! Юлія – Юліє!

Юрій – Юрію!

Ярослав – Ярославе! Ярослава – Ярославо!

Не бійтесь заглядати у словник;

Це пишний сад, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля…

(М.Рильський)

Словник агрономічної термінології

Абіотичне середовище – сукупність неорганічних умов (факторів середовища) життя організмів.

Абіотичні фактори – компоненти та явища неживої природи (клімат, світло, тиск, температура, рух середовища, тверда фаза ті ін.), що прямо чи побічно діють на організми.

Абсорбент – рідина або тверде тіло, що поглинає газ або розчинену речовину в усьому своєму об'ємі. В г. А. представлені грунтовим розчином і твердими мінеральними та органічними компонентами, які наділені пористістю.

Абсорбція – поглинання речовин з газової суміші або рідини абсорбентами

Авгіт – мінерал з групи ланцюгових силікатів, побудованих одиничними ланцюгами (див. піроксени).

Автотрофи – 1) живі організми, що самі продукують потрібні їм речовини; 2) живі організми з точки зору функцій, що виконуються ними в процесі обміну речовин та енергії в екосистемах.

Агрегат водостійкий – агрегат, який цілком або частково зберігається в нерухомій або проточній воді.

Агрегат грунтовий [син.: пед] – природна складна грунтова окремість, яка утворилась з елементарних грунтових часток (мікроагрегат) або мікроагрегатів (макроагрегат) внаслідок їх злипання та склеювання під впливом фізичних, хімічних, фізико-хімічних і біологічних процесів.

Агрегація – процес утворення агрегатів під впливом як різних природних грунтових процесів (фізичних, хімічних і біологічних), так і механічного та хімічного обробітку г.

Агробіоценоз (агроценоз, агробіогеоценоз, агроекосистема) – нестійка, штучно створена людиною екосистема культурних полів, що потребує регулярної підтримки.

Агроекологія (сільськогосподарська екологія) – розділ прикладної екології, що вивчає вплив факторів середовища на продуктивність культурних рослин, а також структуру і динаміку угруповань організмів, що живуть в агроценозах, вплив агробіоценозів на життєдіяльність вирощувальних рослин.

Агролісомеліорація – система лісогосподарських заходів, спрямована на поліпшення грунтово-гідрологічних і кліматичних умов місцевості для ведення сільського господарства.

Агрономічне грунтознавство – наука, що вивчає грунт як головний засіб сільськогосподарського виробництва.

Агрономічні властивості грунту – властивості, сукупністю яких визначається родючість г., тобто А.в.г. забезпечують рослину поживою, водою, повітрям, теплом і т. ін.

Агрофіти – інтродуковані рослини, вирощувані людиною.

Агрофітоценоз – земна поверхня, що зайнята угрупованням культурних рослин (посівами чи плантаціями).

Агрохімія – [син.: агрономічна хімія] – наука, яка вивчає питання взаємовідносин між г., рослиною та добривом з метою підвищення врожаю с.-г. культур і поліпшення його якості.

Адгезія [син. злипання] – утворення на поверхні твердого або рідкого тіла тонкого шару газу, або рідини, що прилягає до поверхні. А. зумовлена силами молекулярного притягання.

Адсорбат – речовина, яка адсорбована на поверхні розділу фаз (див. адсорбція).

Адсорбент – тіло з великою внутрішньою або зовнішньою поверхнею, на якій відбувається адсорбція речовин – газів або розчинів, що торкаються поверхні. До грунтових А. належать глинисті мінерали та високодисперсні органічні й органо-мінеральні сполуки.

Адсорбція – вбирання будь-якої речовини з газоподібного середовища або розчину поверхневим шаром рідини або твердого тіла; відбувається під дією молекулярних сил поверхні адсорбенту. Розрізняють фізичну А., коли молекули адсорбату зберігають свою індивідуальність, і хімічну ( див. хемосорбція), з утворенням хімічних сполук.

Аерація грунту – природне або штучне насичення грунту атмосферним повітрям; газовий обмін між цими середовищами.

Аероби – організми, що здатні існувати лише в кисневмісному середовищі.

Аерозоль – речовини, які складаються з твердих (дим) або рідких (туман) часточок, завислих в газоподібному середовищі.

Азот загальний – тривіальний вираз, який означає валовий вміст азоту в г.

Азот рухомий, за І.В.Тюріним і М.М. Кононовою, – органічні та мінеральні сполуки азоту, що переходять у 0,5н розчин H2SО4 на холоді (грунт : розчин = 1:5, 16-18 годин).

Азотфіксатори – бактерії і водорості (переважно синьозелені), що фіксують атмосферний азот.

Азотфіксація біологічна – процес засвоєння молекулярного азоту й побудови з нього азотистих сполук мікроорганізмами.

Акарициди – хімічні речовини (пестициди), що використовуються для знищення шкідливих клящів.

Активний гумус – термін О.Н.Соколовського. Форма колоїдного гумусу, який приймає активну участь в утворенні грунтової структури; представляє собою ту частину гумусу, яка здатна пептизуватися та переходити в розчин після заміни в грунті обмінно-увібраного кальцію натрієм.

Актиноміцети – група прокаріотів, які утворюють міцелій, широко розповсюджений у всіх г. Відіграють велику роль у мінералізації різноманітних органічних речовин.

Актуальна (активна) кислотність грунту – кислотність г., зумовлена наявністю в грунтовому розчині іонів водню. А.к.г. виражається величиною рН водної витяжки з г.

Алеврити – група пухких дрібноуламкових осадових гірських порід, що складаються перважно з мінеральних зерен кварцу, польових шпатів, слюд та інших частинок розміром 0,05-0,01 мм. А. виступають материнськими породами для сірих лісових та чорноземних грунтів.

Алюміній рухомий – алюміній, який переходить у розчин 1н КСl при збовтуванні. Виявляється в деяких кислих г. Розраховується в мг-екв. на 100 г.

Альбедо грунту – відношення кількості променевої енергії Сонця, відбитої від поверхні грунту, до кількості енергії, що падає на цю поверхню. Виражається в процентах.

Амоніфікація – процес мікробіологічного розкладу азотвмісних органічних сполук (білків, нуклеїнових кислот і т.п.) з виділенням аміаку.

Амфолітоїди грунтові – грунтові колоїди, здатні змінювати заряд залежно від реакції середовища. При зменшенні рН ведуть себе як базоїди, а при зростанні лужності – як ацидоїди.

Амфотерність – здатність деяких сполук, в тому числі грунтових колоїдів, проявляти, залежно від реакції середовища, кислотні або лужні властивості.

Амфотерні, наприклад, гідроксиди алюмінію, цинку та ін.

Анабіоз – стан спокою в організмів, який характеризується оборотною зупинкою або значним уповільненням процесів життєдіяльності

Анаеробіоз (аноксібіоз) – життя за відсутності вільного кисню. Необхідну для життєдіяльності енергію при А. організми отримують за рахунок реакцій окиснення-відновлення органічних і мінеральних сполук.

Аналіз агрегатний грунту – визначення вмісту в г. різних за величиною агрегатів, що виражається у % від маси сухого г. А.а.г. може бути сухим (структурний аналіз) або мокрим. У першому випадку г. на ситах просіюється в повітряно-сухому стані, в другому – у воді.

Аналіз гранулометричний грунту – визначення вмісту в г. різних за розміром механічних елементів (часточок),%.

Андосолі – г. на вулканічних відкладах нейтрального та лужного складу.

Антропогенний вплив (антропогенний прес) – будь-який вид господарської діяльності людини по відношенню до природи.

Апатит – мінерал з групи основних безводних фосфатів Ca5[(PO4)3(F, Сl, ОН)]. Один з основних первинних джерел фосфору.

Анпофітні – місцеві бур'яни, що легко поселяються на ріллі та інших культурних місцезростаннях.

Арборицид – хімічна речовина, що використовується для знищення дерев та кущів.

Аридизація грунту (опустелювання) – аридний стан грунту, при якому зменшується його здатність забезпечувати рослини водою.

Аридність – сухість клімату з високою температурою повітря, що веде до дефіциту вологи в г.

Ацидофіли – організми, переважно бактерії, здатні до існування при значній кислотності грунту.

Ацидофіти – рослини, що віддають перевагу кислим грунтам.

Байрак – суха балка, що заросла широколистяним, переважно дубовим лісом.

Базис ерозії – горизонтальна поверхня, на рівні якої припиняється ерозія: Для яру Б.е. – меженний рівень ріки або заплави; для невеликих річок – рівень річки, в яку вони впадають. Загальний Б.е. – рівень Світового океану.

Базифіли – організми, які розвиваються в лужних грунтах. До Б. відносяться більшість степових і пустельних видів рослин.

Базоїди грунту – позитивно заряджені колоїди г., у якого рН розчину нижче 7 (наприклад, гідрати оксидів заліза, алюмінію). Вони здатні змінювати знак заряду при зміні реакції грунтового розчину в бік підлуговування (рН вище 7),

Бактеріальні токсини – отруйні речовини, що виділяють бактерії в грунт (екзотоксини) або містяться в мікробних клітинах (ендотоксини). Викликають токсикоз грунтів.

Бактеріальні добрива – добрива, що містять корисні для с.-г. грунтові мікроорганізми (напр. нітрогін).

Баланс водний – співвідношення між кількістю води, що надходить, і тією, що витрачається з грунту за певний відрізок часу. Виражається в мм водного шару або м куб/га.

Баланс радіаційний – різниця між приходом (поглинанням) та витратами (випромінюванням та відбиванням) променистої енергії за одиницю часу на одиниці поверхні. Вимірюється кал/см кв. год.) або ккал/см кв місяць.

Баланс тепловий – співвідношення надходження і витрачання тепла поверхнею грунту або певним його шаром за певний проміжок часу.

Бар'єр геохімічний – різка зміна умов міграції хімічних елементів у грунті, в результаті чого відбувається диференціація профілю за вмістом мігруючих речовин.

Басейн безстічний – територія, яка не має стоку у Світовий океан. Річки Б.б. закінчуються в безстічних озерах, губляться в пісках, болотах та в карстових западинах.

Бейделіт – мінерал групи діоктаедричних смектитів, має високий ступінь заміщення Si на Аl у тетраедричних поверхах. Типова формула Al2[AlSi3O10(OH)2]Н2O.

Білозірка – див. Карбонати в грунті.

Біоакумуляція – процес накопичення в грунтах хімічних елементів, неорганічних та органічних речовин у результаті розкладу рослинних та тваринних решток.

Біогенні елементи (речовини) – 1) хімічні елементи, необхідні складові частини організмів, без яких неможливе їх існування (вуглець, кисень, азот, водень, кальцій, фосфор та ін.); 2) речовини, що утворюються при розкладі мертвих організмів.

Біогенність грунту – вміст у г. мікроорганізмів (сумарний і окремих груп); один з показників біологічної активності г.

Біогеохімія – наука, яка вивчає роль живих організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів) у процесах руйнування гірських порід і мінералів, міграції, розподілу, розсіювання і концентрації хімічних елементів в біосфері.

Біогеоценоз – взаємозумовлений комплекс рослинних угруповань (фітоценоз), тваринного світу (зооценоз) і неживих компонентів на відповідній території земної поверхні, пов'язаних між собою обміном речовин і енергії.

Біоіндикація грунтоутворення – встановлення напрямку та особливостей грунтоутворення за станом біоценозу (чи окремих його компонентів).

Біологічна активність грунту – сукупність біологічних процесів, що протікають в г.

Біологічна продуктивність – кількість біомаси, відтвореної організмами біоценозу за одиницю часу (напр.: кг/га за рік).

Біологічне вивітрювання – механічне подрібнення та біологічна зміна грунтотворних порід в результаті життєдіяльності рослин і тварин.

Біологічне поглинання – засвоєння рослинами та мікроорганізмами в процесі життєдіяльності елементів живлення з грунту та повітря і переведення їх в органічні сполуки свого тіла, в складі яких вони й закріплюються (поглинаються) грунтом.

Біомаса – кількість речовини живих організмів, що припадає на одиницю площі або об'єму, виражена в одиницях маси або енергії (г/м кв, г/м куб, дж/м кв, дж/м куб).

Біосфера – одна з оболонок Землі (геосфер), що складається із заселених живими організмами частин земної кори, гідросфери та нижнього шару атмосфери. Верхня межа Б. – озоновий екран, що затримує більшу частину згубних для живих істот ультрафіолетових променів, нижня – тепловий бар'єр.

Біотоп – ділянка земної поверхні з відносно однорідними умовами середовища, яку займає певне угруповання організмів (біоценоз).

Біоценоз – стала система разом існуючих на певній території організмів (біоти) і створеного ними біоценотичного середовища.

Біоциди – хімічні речовини, що здатні знищити всю біоту на певні території (пестициди, радіонуклеїди, хімічна зброя і т.п.).

Богара – землі в районах зрошуваного землеробства, на яких сільськогосподарські рослини вирощуються без поливу.

Болото – надлишково зволожена ділянка поверхні грунту, яка характеризується накопиченням у верхніх горизонтах мертвих нерозкладених рослинних решток, що згодом перетворюються на торф. При потужності його шару 30 см і більше – болотні, менше 30 см – заболочені грунти.

Болотні грунти – група г., які формуються в умовах надлишкового зволоження поверхневими або грунтовими водами під специфічною вологолюбною рослинністю. Група Б.г. об'єднує три типи: 1. Б. верхові грунти; 2. Б. низинні грунти. 3. Б. перехідні грунти.

Бонітет грунту – сумарний показник родючості і властивостей грунту, виражений у балах.

Бонітування грунту – порівняльна оцінка ( в балах) якості г. як засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві, основана на обліку властивостей грунту і рівня урожайності. Потрібна для економічної характеристики земель.

Брила – грунтова грудка або агрегат більший 10 мм.

Бродіння – процес анаеробного ферментативного розщеплення органічних речовин., що здійснюється мікроорганізмами.

Брюнізем – сильно гумусований, насичений, чорноземоподібний грунт прерій.

Бурі лісові грунти [син.: буроземи] – оглинені сіалітні г., що формуються переважно в горах і на добре дренованих рівнинах під суббореальними вологолісовими насадженнями дуже різноманітного складу.

Бурі напівпустельні грунти – зональний для суббореальної напівпустельної зони з розрідженою полино-солянковою рослинністю та різко посушливим кліматом.

Буферність грунту – здатність грунту зберігати реакцію середовища (рН), протистояти дії кислот і лугів.

Вали протиерозійні – штучні земляні споруди на схилах для попередження водної ерозії грунту.

Вапнування – спосіб хімічної меліорації кислих г. для заміни в поглинальному комплексі обмінних іонів водню та алюмінію на іони кальцію.

Варіант грунту – таксономічна одиниця класифікації грунтів України; група г., що в межах виду відрізняються за характером їх використання (цілинні, освоєні, дреновані, зрошувані).

Вбирна здатність грунту – здатність г. затримувати ті чи інші речовини із навколишнього середовища. Г. поглинає воду, гази, пари, розчинені речовини, суспензії, масла, фарби, мікроорганізми, молекули і окремі іони, міцели. За схемою К.К.Гедройца розрізняють такі види вбирання: механічне, фізичне, фізико-хімічне, хімічне та біологічне.

Вермикуліти – мінерали з групи шаруватих силікатів.

Вертисолі [америк., син.: щільні чорні г.] – група, яка об'єднує щільні глинисті темнозабарвлені сильно тріщинуваті г.

Верховодка надмерзлотна – одна з форм верховодки грунтової, водоупором для якої служить мерзлий шар г.

Вивітрювання – сукупність змін, які відбуваються з гірськими породами і мінералами, що їх складають, у термодинамічних умовах земної поверхні під впливом природних факторів. Розрізняють: фізичне, хімічне та біологічне В.

Вид грунтів – таксономічна одиниця класифікації грунтів; група грунтів у межах роду, що відрізняються за ступенем розвитку основного грунтотворного процесу (ступінь опідзоленості опідзолених, кількість гумусу та потужність гумусового горизонту чорноземів, ступінь засоленості засолених і т.д.).

Виділення кореневі – органічні та мінеральні речовини, які виділяться корінням рослин у зовнішнє середовище (ризосферу).

Вилуговування грунту – вимивання з г. різних розчинних речовин у процесі вивітрювання та грунтоутворення низхідним або боковим током грунтового розчину.

Випаровування сумарне [син.: евапотранспірація] – процес переходу газоподібної вологи в атмосферу в результаті транспірації рослин і фізичного випаровування.

Випаровування фізичне – у грунтознавстві процес випаровування вологи з відкритої поверхні грунту або поверхні рослин (без урахування транспірації рослинами).

Виснаження грунту – збіднення г. на поживні речовини в результаті тривалого вирощування с.-г. культур без внесення добрив або при недостатній їх кількості.

Витяжка водна – фільтрат водного розчину, який одержано після збовтування г. з дистильованою водою.

Витяжка кислотна – фільтрат від взаємодії г. з будь-якою кислотою.

Вівіаніт – мінерал з групи нормальних фосфатів. Продукт грунтоутворення у відновлювальних умовах. Характерний для деяких заплавних і болотних грунтів.

Відбивальна здатність – здатність г. відбивати сумарну радіацію, яка надходить на його поверхню.

Відновлення – хімічна реакція, протилежна окисненню. Суть В. полягає в приєднанні електронів речовиною, яка відновлюється.

Вік грунту – тривалість існування г. у часі. Час , протягом якого відбувалося формування певного грунту.

Включення – тіла, які знаходяться в грунтовій товщі і не пов'язані з процесами грунтоутворення (камені, черепашки, залишки матеріальної культури людини).

Власне гумусові речовини – темно забарвлений продукт процесу перетворення органічних решток, який формується тільки в товщі грунту або грунтотворної породи.

Води грунтові – див. верховодка грунтова.

Води підгрунтові – волога вільна гравітаційна, що утворює в підгрунті водоносний горизонт, який визначається за появою дзеркала вільної води в свердловині (колодязі, шурфі).

Води талі – вода, яка утворюється внаслідок танення снігу або льоду.

Водневий показник – рН, від'ємний десятковий логарифм концентрації іонів водню (г-іон/л) у даному розчині: pH=-lgCН+.

Водний баланс – співвідношення між водою, що потрапила в грунт (атмосферні опади, конденсована волога, грунтові та іригаційні води), до води, що була ним втрачена (фізичне випаровування, транспірація, поверхневий та внутрігрунтовий боковий і вертикальний стік) за певний проміжок часу.

Водний режим грунту – сукупність явищ, що визначають надходження, переміщення, витрату й використання організмами грунтової вологи.

Водні властивості грунту – властивості грунту, які визначають поведінку грунтової вологи. До них відносяться: вологоємність, водопроникність, водопідіймальна здатність, гігроскопічність та ін.

Водопроникність грунту – здатність г. пропускати через себе воду. Залежить від гранулометричного складу, збагачення г. колоїдами, складу обмінних катіонів та ін.

Водорості грунтові – екологічне угруповання тих видів водоростей, які живуть в грунтах. Розрізняють наземні, водно-наземні та власне грунтові водорості.

Водостійка структура грунту – структура г., яка здатна чинити опір розмивній дії води. В.с.г. має місце в грунтах, багатих на колоїди, які насичені багатовалентними катіонами.

Водостійкість агрегатів грунту – здатність агрегатів г. чинити опір розмивній дії води.

Водоупор – шар грунту чи породи з низькою водопроникністю.

Волога адсорбована – один з видів В. зв'язаної.

Волога вільна – частина ґ. вологи, яка не підлягає впливу сорбційних сил.

Волога гігроскопічна – пароподібна вода, яку грунт, подібно до інших подрібнених тіл, поглинає з повітря (див. гігроскопічність грунту).

Волога гравітаційна – [син.: В. вільна] – вода, що пересувається в грунті під дією сил тяжіння.

Волога грунтова – вода, яка утримується в г. у формі молекул Н2O.

Волога доступна – частина грунтової вологи, яка може бути використана рослинами. Нижня межа доступності – вологість стійкого в'янення рослин. Близький за змістом термін – волога продуктивна.

Волога зв'язана – [син.: В. сорбована. В. плівкова (за О.Ф.Лєбєдевим), В. орієнтована] – частина ґ. вологи, яка знаходиться під впливом сорбційних сил.

Волога капілярна – вода, що утримується або пересувається в грунті під дією капілярних (меніскових) сил.

Волога конституційна – волога хімічно зв'язана.

Волога кристалізаційна – вода, що входить до складу кристалічних речовин у вигляді самостійних молекул, наприклад, вода, що входить до складу молекули гіпсу (CaSO4·2H2О).

Волога недоступна рослинам [син.: волога незасвоювана] – частина г. вологи, яка не може бути використана рослинами, в тому числі і в процесі їх в'янення, Найбільший вміст у г. В.н.р. називається "мертвим" запасом вологи; він близький до максимальної гігроскопічності і залежить від виду рослин та умов їх росту.

Вологість грунту – вміст води в грунті,%.

Вологість стійкого в'янення рослин – вологість грунту, за якої проявляються перші ознаки в'янення рослин, що не зникають при переміщенні рослин в атмосферу, насичену водяними парами.

Газообмін грунтовий – переміщення газів у грунтовій товщі, яке супроводжується обміном газів між твердою, рідкою, газоподібною та живою фазами г., а також між г. і атмосферою, г. і підгрунтям, г. і живими коренями.

Галогенез (галогенез) – процес утворення, накопичення та випадання солей у природі, у т.ч. і в грунті.

Галоморфні грунти – група грунтів, в утворенні яких беруть участь процеси, пов'язані з присутністю, міграцією та накопиченням легкорозчинних солей.

Галофіти – рослини, що пристосувалися рости на засолених грунтах.

Галуазит – мінерал з групи каолінітів (див.). На відміну від каолініту, Г. утримує міжшарову воду у вигляді шару молекул.

Гель кремнекислий – драглеподібний осад аморфного кремнезему

Гематит (гематит) – мінерал з групи оксидів і гідрооксидів металів. Формула Fe2О3.

Генезис грунтів – походження, утворення, розвиток г. і всіх належних їм особливостей (будова, склад, властивості та сучасні режими).

Географія грунтів – розділ грунтознавства, який вивчає закономірності розповсюдження г. та їх зв'язок з географічним середовищем.

Геосфери – концентричні шари-сфери, що охоплюють Землю: атмосфера, біосфера, гідросфера, літосфера.

Гетеротрофи – мікроорганізми, які отримують вуглець з органічних сполук.

Гетит – мінерал з групи оксидів і гідрооксидів металів. Формула Fe2О3·Н2О.

Гідратація – утворення оболонки з орієнтованих молекул води навколо іонів, молекул і колоїдних часточок, які знаходяться в розчині, а також навколо твердих часточок г. при доторканні їх до води.

Гідроліз – хімічна взаємодія речовини з водою, що супроводжується розкладом складного хімічного тіла на його складові частини і приєднанням до них іонів води (Н+ та ОН).

Гідрослюди [син.: ілліти] – група шаруватих слюдоподібних силікатів з калієм в міжшаровому проміжку.

Гідросфера – водна оболонка Землі, що включає океани, моря, озера, ріки, грунтові та ін. води.

Гіпс – водна сірчанокисла сіль кальцію – CaSО4·2Н2О.

Гіпсування – хімічна меліорація солонців шляхом внесення в них гіпсу з метою заміни поглиненого натрію на кальцій.

Глауконіт – мінерал з групи шаруватих силікатів. Підгрупа калієвих, залізистих слюдистих мінералів.

Глей – термін Г.М.Висоцького. В сучасному розумінні означає горизонт, змінений біохімічним відновленням в умовах перезволоження, наявності органічних речовин та відповідної мікрофлори. В забарвленні переважають зелений, голубий або сизий відтінки.

Глеєелювіальні процеси – глейові процеси, що супроводжуються виносом рухомих органічних та мінеральних речовин.

Глейові грунти – г., у яких ознаки стійкого оглеєння охоплюють більшу частину профілю.

Глеюваті грунти – за номенклатурою грунтів, прийнятою в Україні, це грунти, ознаками стійкого оглеєння в яких охоплено меншу частину профілю.

Глибина закипання – віддаль від поверхні г. до рівня, на якому починається закипання г, при взаємодії з розчином соляної кислоти.

Глина – порода, яка містить від 40-60 до 100% глини фізичної (див.) Поділяється на глину легку (від 40-60 до 50-75% Г.ф.), середню (від 50-75 до 65-85% Г.ф.) та важку (більше 65-85% Г.ф.) (за Н.А.Качинським).

Глина фізична – сукупність часточок твердої фази грунту з діаметром менше 0,01 мм.

Гниття – анаеробний процес розпаду органічних азотовмісних речовин.

Горизонт водоносний – шар г. або підгрунтя, який утримує вільну гравітаційну вологу, здатну витікати зі штучного і природного розрізу цього шару.

Горизонт водоупорний [син.: водоупор.] – шар підгрунтя або г., який характеризується дуже низькою або нульовою водопроникністю.

Горизонт глейовий – горизонт г. голубувато-сизого або зеленуватого забарвлення, викликаного присутністю сполук двовалентного заліза. Формується при сильно розвинутому глейовому процесі в умовах застійного перезволоження.

Горизонт глеюватий – шар грунту з окремими сизуватими та бурувато-вохристими плямами, рясними залізисто-марганцевистими новоутвореннями. Появлення Г.г. пов'язано з проявом слабкого оглеєння. Формується в умовах періодичного (сезонного) перезволоження.

Горизонт гумусовий – генетичний горизонт максимального накопичення гумусових речовин у верхній частині мінерального профілю г.

Горизонти грунту генетичні – відносно однорідні шари г. які відокремились у процесі грунтоутворення, розташовані більш або менш паралельно до поверхні г. Відрізняються один від одного та від материнської породи забарвленням, структурою, складенням, складом, характером новоутворень та іншими ознаками. Сукупність горизонтів утворює профіль грунту.

Горизонт ілювіальний – генетичний горизонт г., в якому відбувається накопичення речовин, які виносяться з вищерозташованих (елювіальних) горизонтів.

Горизонт елювіальний – генетичний горизонт г., де відбувається вимивання, освітлений, збіднілий на мул, півтораоксиди та основи (підзолистий, осолоділий, іллімеризований горизонти).

Горизонт карбонатний – горизонт, в якому мають місце виділення карбонатів в тій чи іншій формі.

Горизонт рудяковий – горизонт рясного накопичення щільних органо-мінеральних утворень заліза, марганцю, інколи фосфору та ін.

Горизонт торф'яний – горизонт, який складається з рослинних решток різного ступеню розкладеності.

Гравій – частка грунтова елементарна, обкатаний уламок породи, діаметром більше 2 мм (за В.В.Охотіним) або розміром 1-3 мм (за Н.А.Качинським).

Грудка – ґ. агрегат діаметром 3-10 мм, який не має граней та гострих ребер.

Грунт – це особливе природно-історичне тіло, складна поліфункціональна відкрита чотирьохфазна структурна система в поверхневій частині кори вивітрювання гірських порід, яка є комплексною функцією гірської породи, організмів, клімату, часу і яка володіє родючістю.

Грунти автоморфні – г., які формуються і розвиваються за рахунок води атмосферних опадів, надлишок якої стікає по схилах.

Грунти азональні – термін визначає г. з невираженими рисами зонального грунтоутворення.

Грунт безструктурний – г., позбавлений агрономічно цінної структури, або г. що складається з часток грунтових елементарних.

Грунти викопні – г., поховані під породами, які генетично не пов'язані з сучасними процесами грунтоутворення.

Грунти гідроморфні – група г. різних типів, які формуються під впливом стійкого надлишкового зволоження, що проявляється в будові профілю (оглеєння, часто торфоутворення та ін.).

Грунти еродовані – г. з профілем, зміненим процесами водної та вітрової ерозії; характеризуються зменшеною потужністю верхніх генетичних горизонтів або їх відсутністю.

Грунти заболочені та болотні – г. з надлишковою вологістю більшу частину вегетаційного періоду, внаслідок чого в них спостерігаються відновлювальні явища і накопичуються закисні сполуки заліза, марганцю та слабо розкладені органічні рештки у верхніх горизонтах (заболочені) або в усьому профілі (торф'яно-болотні).

Грунти зональні – мінеральні г., які сформувались в автономних умовах і займають, великі ареали, що більше або менше відповідають біокліматичним зонам з характерними для останніх умовами грунтоутворення.

Грунти легкі – Г., які проявляють слабкий опір засобам обробітку (піщані, супіщані).

Грунти напівгідроморфні – групи г., що формуються в умовах періодичного перезволоження поверхневими, грунтовими або підгрунтовими водами. Характеризуються присутністю в грунтовому профілі ознак оглеєння.

Грунти орні – грунти, які використовуються людиною як основний засіб землеробства.

Грунт повітряно сухий – г. висушений при кімнатній температурі, який містить гігроскопічну вологу.

Грунти слаборозвинені [син.: малорозвинені, неповнорозвинені, примітивні] – г., які знаходяться на ранніх стадіях розвитку з нечітко сформованим профілем, потужність якого не перевищує 10 см.

Грунт сухий [син.: г. абсолютно сухий] – г. висушений до постійної ваги при температурі 105°С.

Грунти теплі – г. легкого гранулометричного складу, які мають малу вологоємкість, а тому швидко прогріваються весною (піщані, супіщані г.)

Грунти холодні – г., які характеризуються великою вологоємкістю, можуть утримувати багато води, внаслідок чого прогріваються весною повільніше, на них пізніше розпочинаються весняні польові роботи.

Грунтостомлення – явище, яке спостерігається при монокультурі рослин і веде до зменшення врожайності навіть при удобренні.

Грунтовий профіль – вертикальний розріз від поверхні г. до материнської породи. Г.п. складається зі сформованих у процесі грунтоутворення взаємопов'язаних та взаємозумовлених генетичних горизонтів.

Грунтознавство – самостійна природно-історична наука про грунти та їх генезис, будову, склад, властивості й географічне поширення; роль у природі, шляхи й методи охорони, родючість, раціональне використання в господарській діяльності людини.

Грунтотворна порода [син.: материнська порода] – порода, від якої походить грунт. Один з факторів грунтоутворення.

Грунтоутворення – процес формування г. в результаті взаємодії організмів і продуктів їх життєдіяльності з материнськими породами та продуктами їх вивітрювання в умовах певного клімату, рельєфу та часу.

Гумати та гумінові кислоти – за М.І.Лактіоновим, являють собою не один, а два стани гумусових речовин. Гумати – природна сольова форма гумусових речовин в г., міцели яких наділені активними карбоксильними та аміногрупами, тому вони необоротно взаємодіють з мінеральними часточками породи, незалежно від знака зарядів на поверхнях цих часточок.

Гумати – див. Гумати та гумінові кислоти.

Гуміни – комплекс гумусових речовин, міцно пов'язаних з мінеральною частиною г.

Гумінові кислоти – темнозабарвлені препарати гумусових речовин колоїдної природи, які штучно виділяються з г. в кислотній формі. Інша точка зору: це складова частина гумусу.

Гуміфікація – за Л.М.Александровою (1980), поняття "гуміфікація" і "гумусоутворення" не тотожні. Гуміфікація – лише ланка процесу утворення особливого класу органічних речовин – гумусових кислот, що накопичуються при трансформації мертвих рослинних, мікробних і тваринних залишків у біосфері, у грунті, торфі, сапропелі та інших органогенних тілах природи.

Гумус – за М.І. Лактіоновим Г. – це продукт одночасно протікаючих у будь-якому грунті біо-фізико-хімічних процесів перетворення органічних залишків, що являє собою складний за хімічним складом комплекс специфічно грунтових темнозабарвлених органо-мінеральних сполук, які, перебуваючи у колоїдно згуслому стані, зумовлюють агрономічно значущі властивості грунту, а через їх сукупність – його родючість. Гумус – це гетерогенна динамічна полідисперсна система високомолекулярних азотистих ароматичних сполук кислотної природи.

Дегідратація мінералів – процес втрати мінералами зв'язаної води.

Деградація фунтів – поступове погіршення властивостей г., яке викликане змінами умов грунтоутворення в результаті природних причин або нераціональної господарської діяльності людини, що супроводжується зменшенням вмісту гумусу, руйнуванням структури та зниженням родючості г.

Дезагрегація – руйнування грунтових структурних агрегатів під впливом механічних дій, тривалого перезволоження, набухання грунтових колоїдів, втрати гумусу, появи натрію в колоїдному комплексі та з інших причин.

Декарбонатизація – винос карбонатів з грунтової товщі або підгрунтя.

Денітрифікація – процес відновлення мікроорганізмами окиснених форм азоту в г. до газоподібних оксидів і молекулярного азоту.

Денудація – природний процес переміщення пухких мінеральних мас (водою, вітром, льодом, під дією сили тяжіння) з більш високих рівнів на нижчі.

Дернина – верхній шар цілинного грунту, густо пронизаний переплетеними живими і відмерлими коріннями та кореневищами рослин.

Десилікація – процес збіднення порід або силікатів на кремній. Кінцевим продуктом Д. є мінерали з низьким вмістом кремнію, наприклад, каолініти, гіббсити.

Десукція – процес відсмоктування вологи з г. коренями рослин.

Детрит – компонент органічної частини грунту, представлений напіврозкладеними, що втратили форму і частково анатомічну будову органічними рештками. Д. неможливо відокремити від загальної маси гумусу при визначенні його вмісту в грунті.

Дефляція – вітрова ерозія, процес розвіювання вітром фунту, гірських порід.

Диспергація грунту – ступінь подрібнення г. застосуванням усіх можливих заходів, які ведуть до руйнування не тільки грунтових агрегатів, але й елементарних грунтових часток.

Дисперсні системи гомогенні – однорідні дисперсні системи, які характеризуються молекулярною структурою.

Дисоціація – розпад часточки (молекули) на два або більше різнойменно заряджених фрагменти (іони). Стосовно г. мова може йти не тільки про Д. молекул електролітів, але й про Д. колоїдів. Мається на увазі відщеплення обмінних катіонів внаслідок гідратації, що веде до набуття міцелами колоїдів від'ємного заряду.

Дихання грунту – ритмічний повітрообмін між г. та атмосферою, який відбувається внаслідок розширення та стискання грунтового повітря при коливаннях температури або змінах атмосферного тиску.

Дифузія – необоротний процес, який веде до вирівнювання концентрації речовин у дифузійному середовищі. В г. Д. протікає в твердій, рідкій та газоподібній фазах.

Доломіт – мінерал з групи безводних карбонатів. Формула CaMg(СО3)2. Вапняне добриво, використовують на кислих г.

Дослід вегетаційний – вирощування рослин у спеціальних посудинах у вегетаційному будиночку, на відкритих або закритих сіткою майданчиках, у теплицях і фітотронах для з'ясування агрохімічних та фізіологічних питань.

Дослід польовий – метод дослідження в польових умовах, який має за мету виявлення кількісного або якісного впливу добрив або агротехнічних прийомів на врожай с.-г. культур та параметри стану грунту.

Добрива – органічні та мінеральні речовини, які вносяться в грунт для поліпшення живлення і підвищення врожаю с.-г. культур.

Добрива мінеральні – Д., які містять макро- та мікроелементи в неорганічній формі.

Добрива органічні – Д., які містять поживні речовини у вигляді органічних сполук (гній, торф, компости, гноївка, пташиний послід, зелене добриво, відходи цукрового, шкіряного, рибного виробництва, міське сміття).

Дренаж – система горизонтальних або вертикальних підземних або відкритих водостоків (дрен) для осушення, вентиляції або зрошення та вилучення солей з г.

Дренованість території – природна порізаність масиву (басейну) гідрографічною мережею, ярами, балками, що забезпечує відтік гравітаційних вод.

Дрібнозем – найдрібніші часточки г. (менше 1 мм), наділені каталітичними властивостями.

Друзи – новоутворення, що являють собою об'єднання (зростки) кристалів, які розташовуються радіально та мають на поверхні добре виражені грані; в г. зустрічаються Д. гіпсу, кальциту, кварцу та ін.

Едатоп – сукупність умов середовища, що створюються грунтом.

Едафічні умови – грунтові умови розвитку рослин.

Едафічні фактори – грунтові умови, що впливають на життя організмів (родючість грунту, його зволоженість, реакція розчину, вміст солей, фізичний стан тощо).

Едафон – сукупність усіх живих істот, що населяють грунт.

Едафотоп (від грец. edaphos – грунт та topos – місце) – педотоп, поліпедон, грунт як компонент біогеоценозу.

Екологічна рівновага – баланс природних або змінених людиною екологічних компонентів і природних процесів, що забезпечує стійкість екосистеми.

Екологічні фактори – будь-які елементи, умови зовнішнього середовища (абіотичні, біотичні, антропогенні), що впливають на живі організми.

Екологія – 1. Наука, що вивчає всю сукупність взаємин організмів з їх середовищем. 2. Наука про взаємозв'язки біосистем різного рівня з середовищем. 3. Наука про загальні закони функціонування екосистем різного ієрархічного рівня та їх роль у біосфері планети.

Екосистема – сукупність біотичних та абіотичних елементів, пов'язаних просторово та функціонально, в результаті взаємодії яких створюється стабільна система, де відбувається кругообіг речовин та обмін енергією між живими та неживими частинами. Е. може бути різного рівня, починаючи від біосфери і закінчуючи краплиною води.

Експозиція – орієнтація схилів гір, балок, ярів та інших форм рельєфу відносно сторін світу і ліній горизонту. Впливає на тепловий і водний режими, характер рослинності тощо.

Екскременти [син.: копроліти] – різноманітні за формою та розміром утворення (агрегати) в г., які є продуктом життєдіяльності тварин. Складаються з продуктів обміну, неперетравлених органічних решток і мінеральних часточок, захоплених разом з поживою, які пройшли через кишковий тракт тварин.

Елювій – продукти руйнування (вивітрювання) корінних порід, які залишаються на місці свого утворення.

Еолові відклади – осадові породи, що утворилися завдяки геологічній дії вітру. Прикладом Е.в. є наноси пісків – бархани, дюни.

Ерозія грунтів – процеси руйнування верхніх найбільш родючих горизонтів г. та підстилаючих порід талими та дощовими водами (водна Е.г.) або вітром (вітрова Е.г., син.: дефляція, видування). Е.г. може бути за походженням антропогенною, геологічною, іригаційною, за формою – лінійною, площинною тощо.

Ерозія річкова – розмив русла та підмивання берегів річки. Викликається діяльністю річкових вод.

Ефемери – однорічні рослини з коротким, як правило, весняним періодом розвитку.

Ємність обміну катіонів – загальна кількість катіонів, які утримуються в г. і здатні до заміщення на інші катіони, вираховується в мг-екв на 100 г г.

Ємність поглинання – кількість молекул або іонів, які може утримати г.

Живлення некореневе – живлення рослин мінеральними солями через надземні органи.

Жовто-бурі грунти – група г., перехідних від жовтоземів до бурих лісових.

Жорсткість води – властивість води, зумовлена присутністю іонів кальцію і магнію.

Заболочування – процес зміни напрямку грунтотворного процесу внаслідок підвищення вологості г., що супроводжується відповідними змінами мікрофлори, рослинності, окисно-відновного режиму, накопиченням закисних речовин. В результаті 3. утворюються перезволожені, заболочені та болотні г.

Забруднення грунту – попадання на поверхню та всередину г. забруднювачів, що не розкладаються в процесі самоочищення г. і змінюють його властивості.

Забруднення грунтів радіоактивне – відбувається в результаті випадання на поверхню грунту радіонуклідів, які утворюються при випробуванні ядерних пристроїв, аварійних викидах та при випадковому попаданні в г. відходів атомної промисловості.

Загіпсовування грунту – накопичення CaSО4·2Н2O в г. в кількості, що перевищує вміст його в материнській породі.

Залишок щільний) [син.: залишок сухий] – сумарний вміст мінеральних та органічних речовин у воді або у водній витяжці з г. З.щ. виражається для води в г/л, а для витяжок з г. у % на сухий г.

Запас вологи в грунті – абсолютна кількість вологи, що утримується в певному шарі г. Виражається в мм водяного шару або в м куб/га.

Запас поживних речовин – валовий вміст поживних речовин у певному шарі г. Виражається в кг/га.

Заплава – частина долини ріки, що періодично затоплюється водою при весняному розливі, який залишає алювій (пісок, пилуваті частки).

Засолені грунти – грунти з підвищеним (більше 0,1% вмістом ваг.) легкорозчинних у воді солей (хлоридів, сульфатів тощо), на глибині до 1,5 м.

Засолення грунту – процес накопичення розчинних солей в г., який веде до утворення солончакуватих та солончакових г.

Засолення грунту еолове – накопичення в г. солей, які принесені вітром з місць розвіювання солончаків, руйнування соленосних порід і з морського узбережжя (імпульверизація).

Заходи агромеліоративні – окремі прийоми та варіанти їх комбінацій, спрямовані на поліпшення водно-повітряного та поживного режимів г.

Заходи протиерозійні агротехнічні – прийоми, спрямовані на зменшення обсягів стоку талих і зливових вод шляхом збільшення водозатримуючої поверхні або водопроникності.

Зволоження – співвідношення між кількістю опадів і випаровуванням.

Зв'язність грунту – здатність г. чинити опір зовнішнім механічним силам, які намагаються роз'єднати його часточки або структурні агрегати.

Здатність грунту поглинальна механічна – здатність г. механічно затримувати тверді часточки з суспензій та колоїдних розчинів, що фільтруються крізь г.

Землериї – хребетні тварини, які риють у г. нори для життя та ходи для живлення (кроти, землерийки, сліпці, ховрахи та ін.).

Землеробство – 1) система заходів впливу на грунт для вирощування с.-г. культур і отримання високих стабільних врожаїв; 2) розділ агрономії, що вивчає загальні прийоми вирощування с.-г. культур і підвищення грунтової родючості.

Землювання – спосіб меліорації солонців, який полягає у внесенні на їх поверхню шару грунту, взятого з гумусового горизонту чорнозему або інших родючих грунтів.

Золь – колоїдний розчин, двофазна гетерогенна система. Міцели золю беруть участь у броунівському русі.

Зольність – вміст попелу в сухому органічному матеріалі. Виражається в % ваг.

Зрошення – штучне зволоження г. шляхом подавання води з водного джерела з метою підвищення вологозабезпеченості рослин або промивки г. для регулювання сольового режиму.

Іммобілізація поживних речовин – перехід поживних речовин г. з доступної для рослин форми в недоступну.

Інсоляція – опромінювання поверхні г. сонячною радіацією.

Інтразональні грунти – грунти, що можуть зустрічатися в різних природних зонах, найчастіше невеликими масивами.

Інфільтрація – процес надходження води (дощової, талої, зрошувальної і т. ін.) з поверхні в товщу г. або підгрунтя. Процес І. складається з двох етапів: всмоктування і фільтрації.

Іригація [син.: зрошення] – комплекс заходів щодо поліпшення водного режиму; один з видів гідротехнічних меліорацій.

Кадастр земельний – систематизоване зведення відомостей про природне, господарське і правове положення земель.

Кальцит – мінерал з групи безводних карбонатів. Формула СаСО3.

Каменястість грунту – вміст у грунтовому профілі різного за формою і розміром каміння. К.г. виражається в% від маси або об'єму г.

Камінь – уламок гірської породи різної величини і форми діаметром більше 3 мм.

Каолінізація – процеси утворення мінералів каолінітової групи.

Каолініт – діоктаедричний мінерал з групи каолініту. Формула Al4[Si4O10(OH)8].

Капіляри грунтові – система зв'язаних грунтових пор дрібного діаметру. Волога, що утримується в К.г. при частковому їх заповненні утворює меніски, завдяки чому виникають капілярні явища.

Карбонатні грунти – г., у верхньому (гумусовому) горизонті яких містяться карбонати кальцію та магнію.

Картографія грунтів – розділ грунтознавства, який розглядає питання методики картографічного відображення грунтового покриву в різних масштабах.

Карти грунтові – спеціальні географічні карти різного масштабу, на яких показано розміщення г. на земній поверхні.

Катіони необмінні – катіони, які міцно закріплюються в г. і не можуть обмінюватись на інші катіони грунтового розчину. К.н. недоступні для живлення рослин.

Катіони обмінні [син.: увібрані] – катіони, що утримуються в колоїдному комплексі г. і здатні обмінюватися на інші катіони, які трапляються в грунтовому розчині.

Кварц – мінерал з групи каркасних силікатів без додаткових аніонів. Склад SiO,.

Кірка грунтова – поверхневий твердий шар, який утворюється в результаті запливання г. під дією дощів або зрошування та дальшого висихання чи специфічних процесів грунтоутворення.

Кислотність грунту активна – визначається значенням рН грунтового розчину або водної витяжки (Г:вода = 1:5) при 3-хвилинному збовтуванні.

Кислотність грунту обмінна – вміст у грунті обмінних катіонів Аl3+ і Н+. Виражається в мг-екв на 100 г сухого г., вимірюється в сольовій витяжці.

Кислотність грунту гідролітична – та частина обмінної кислотності грунту, яка проявляється при взаємодії г. з розчинами гідролітично лужних солей (ацетат натрію з рН=8,3). Виражається в мг-екв на 100г сухого г.

Кислоти апокренові [син.: осадочно-струмкова кислота, за Берцеліусом і Мульдером] – аналог фульвокислот.

Кислота гіматомеланова – спирторозчинна фракція препаратів гумінових кислот.

Кислування грунту – один з методів меліорації содових солонців шляхом внесення в г. кислих хімічних речовин: сірчаної кислоти, сірки, сульфату заліза, сульфату алюмінію та ін., які підвищують розчинність сполук кальцію та нейтралізують соду.

Клас грунтів – таксономічна одиниця класифікації г. вища за тип.

Класифікація грунтів – віднесення г. до різних систематичних одиниць і встановлення супідрядності цих одиниць.

Коагуляція колоїдів грунту електролітична – перехід грунтових колоїдів з стану золю в стан гелю під впливом розчинів електролітів.

Когезія – злипання однорідних часточок за рахунок їх безпосередньої взаємодії або при допомозі проміжних речовин (клеїв, цементів і т. ін.).

Колоїди – дисперсні системи, які характеризуються міцелярною структурою.

Колоїдний розчин [син.: золь] – гетерогенна система міцелярної структури.

Колоїдна часточка – ядро колоїдної міцели разом з потенціалвизначальним шаром іонів.

Кольматаж – спосіб штучного замулювання грунтів заздалегідь виготовленими грунтовими або глинистими суспензіями з метою зниження фільтрації води зі зрошувальних каналів, водоймищ. В основу К. покладено механічну поглинальну здатність г.

Конкреції – новоутворення в г., які являють собою щільні стягнення, що мають різні розміри, форму та склад: карбонатні, залізисті, органо-мінеральні та ін.

Консистенція грунту – ступінь рухливості часточок, що складають грунт під впливом зовнішніх механічних дій при різній вологості г.

Копроліти – щільні водостійкі грудочки грунтової маси, які пройшли через кишковий тракт дощових черв'яків і просякнуті органічним слизом.

Кора вивітрювання – верхні шари літосфери, змінені під впливом фізичного, хімічного та біологічного вивітрювання.

Кротовини – ходи та камери риючих тварин (кротів, ховрахів і др.), заповнені грунтовим матеріалом, як правило, принесеним з інших горизонтів; на стінках грунтового розрізу виділяються у вигляді плям невизначеної форми (найчастіше округлої або овальної ) значного розміру (5-10 см і більше).

Ландшафт – однорідна за умовами розвитку природна система (природний територіальний комплекс будь-якого рангу).

Лес – пухка, пилувата суглиниста карбонатна порода палевого або сіро-жовтого кольору. В гранулометричному складі переважає фракція крупного пилу (0,05-0,01 мм). Л. характеризується високими пористістю, водопроникністю, стійкістю мікроструктури, значною просадочністю.

Лесовидні (лесоподібні) суглинки – породи, близькі до лесів; відрізняються від них меншим вмістом крупнопилуватої фракції, меншою пористістю і просадочністю; забарвлення від жовтувато-бурого до червонувато-бурого. Звичайно містять карбонати. Безкарбонатні Л.с. часто називають покривними суглинками.

Лесиваж [син.: ілімеризація] – процес переміщення в профілі г. мулуватої фракції без її хімічного руйнування.

Лімітуючі фактори – нестача або надмір у г. якогось фактора, що обмежує можливість нормального існування виду чи популяції. Л.ф. можуть бути світло, тепло, вода, поживні речовини, а також забруднення середовища.

Липкість грунту – властивість вологого г. прилипати до металевої поверхні. Залежить від гранулометричного складу г., складу обмінно-поглинених катіонів і вологості г.

Лужна реакція грунтового розчину – реакція грунтового розчину, яка зумовлена присутністю в колоїдному комплексі г. обмінно-увібраного натрію, що призводить до утворення в грунті соди.

Лужність бікарбонатна – вміст у водній витяжці бікарбонатного іона (НСО3-).

Лужність карбонатна – вміст у водній витяжці карбонатного іона (СО32-).

Лучний процес – процес накопичення гумусу в г. лісостепової, степової та напівпустельної зон під впливом додаткового зволоження за рахунок поверхневих або грунтових вод.

Лучні грунти – представники г. гідроморфного ряду. Л.г. формуються при підвищеному поверхневому зволоженні прісними водами та постійному зв'язку з жорсткими грунтово-підгрунтовими водами, які залягають на глибині 1-3 м. Поширені в пониженнях рельєфу на недренованих рівнинах під лучною рослинністю в степовій та сухостеповій зонах.

Лучно-болотні грунти – представники г. гідроморфного ряду. Поширені переважно в лісостеповій та степовій зонах. Формуються в замкнутих пониженнях під впливом тривалого поверхневого або грунтового зволоження під вологолюбною трав'янистою рослинністю.

Лучно-бурі напівпустельні грунти – представники г. напівгідроморфного ряду напівпустельної зони, відрізняються від бурих напівпустельних г. підвищеною гумусованістю (до 2-3%), відносною вилугуваністю від солей, наявністю ознак оглеєння в нижній частині профілю.

Лучно-каштанові грунти – представники г. напівгідроморфного ряду сухостепової зони. Від каштанових відрізняються більшою глибиною гумусового горизонту, підвищеним вмістом гумусу. При важкому гранскладі грунтотворних порід у нижній частині профілю інколи зустрічаються ознаки оглеєння. Формуються при додатковому поверхневому зволоженні, яке інколи супроводжується і грунтовим, під степовою або лучно-степовою рослинністю.

Лучно-коричневі грунти – представники г. напівгідроморфного ряду. Профіль Л.-к. г. відрізняється від профілю коричневих грунтів більш високим вмістом гумусу, меншою щільністю в оглиненому горизонті, нечіткістю карбонатних виділів, неясною відмежованістю ілювіально-карбонатного горизонту. Розвиваються в умовах напівсухого субтропічного (середземноморського та мусонного) клімату під впливом підвищеного зволоження (грунтового, поверхневого або змішаного) під лісовою рослинністю.

Лучно-сіроземні грунти – представники г. напівгідроморфного ряду, які розвиваються серед сіроземів. Відрізняються від останніх меншою диференційованістю профілю, більш потужним гумусовим горизонтом, наявністю ознак оглеєння в нижніх горизонтах.

Лучно-чорноземні грунти – представники г. напівгідроморфного ряду в чорноземній зоні. Відрізняються від чорноземів більшою потужністю гумусового горизонту, більшим вмістом гумусу та слабкими ознаками оглеєння в нижній частині профілю. Розвиваються при додатковому зволоженні грунтовими або поверхневими водами під степовою або лучно-степовою рослинністю, інколи під розрідженими листяно-трав'янистими лісами.

Магнезит – мінерал з групи безводних карбонатів, підгрупи кальциту. Формула MgCO3

Магнетит – мінерал з групи оксидів і гідрооксидів металів. Формула Fe2О4. Сильно магнітний.

Макроагрегати – грунтові агрегати діаметром більше 0,25 мм.

Макрорельєф – великі форми рельєфу, які визначають загальний вигляд значної ділянки земної поверхні: гірські хребти, плоскогір'я, долини, рівнини тощо.

Макроструктура – сукупність макроагрегатів, на які природно розпадається г. Агрегати розміром від 0,25 до 10,0 мм.

Макрофауна грунту – хребетні тварини, що проживають або тимчасово перебувають у г. (жаби, ящірки, гадюки, гризуни, кроти і т. ін.).

Макроелементи – хімічні елементи, які засвоюються рослинами у великих кількостях. Головні М. – N, Р, К, Са, Mg, S, Fe.

Максимальна молекулярна вологоємність грунту – вологість грунту, яка відповідає максимальній кількості (%) плівкової води в г.

Максимальна гігроскопічність грунту – найбільша кількість пароподібної води, яку може поглинати г. з повітря.

Мезорельєф – форма рельєфу, горизонтальні розміри елементів якого від 20 до 100 і більше метрів, вертикальні – від 1 до 20 м, наприклад, гриви, яри.

Мезофауна грунту – великі (від декількох мм до декількох см) грунтові безхребетні, наприклад, дощові черв'яки, мокриці, багатоніжки, великі павукоподібні, чисельні комахи та їх личинки, слизняки, равлики. Деякі дослідники називають цю групу тварин макрофауною.

Меліорація грунтів – заходи, спрямовані на поліпшення властивостей г. та умов грунтоутворення з метою підвищення родючості.

Мерзлота грунту – стан г. при температурі нижче 0°; у вологих г. частина грунтової вологи утримується у вигляді льоду. М.г. може бути сезонною, яка утримується лише в холодну пору року і багаторічною ("вічною"), яка зберігається в грунті багато років.

Мерзлотні грунти – термін не має класифікаційного значення. Г., в нижній частині профілю яких (або безпосередньо в породі) протягом усього вегетаційного періоду зберігається багаторічна мерзлота.

Метаболізм – обмін речовин в організмах, сукупність процесів асиміляції та дисиміляції.

Метаморфічні породи – породи, які утворилися з осадових або магматичних порід під впливом високої температури, великого тиску і горотвірних процесів.

Механічні елементи – окремі часточки твердої фази грунту.

Мікроагрегати – грунтові агрегати діаметром менше 0,25 мм.

Мікроелемент – хімічний елемент, необхідний організмам в незначних кількостях для нормального розвитку (В, Mn, F. Cu, Mo і ін.).

Мікроклін – мінерал з групи польових шпатів підгрупи ортоклазу. Формула K[AlSi3О8].

Мікроорганізми ксерофітні – М., що здатні розвиватися при дефіциті вологи.

Мікроорганізми оліготрофні – М., які пристосовані до розвитку в умовах середовища, бідного на поживні речовини. Відрізняються повільним ростом.

Мікроструктура грунту – сукупність агрегатів г. середній діаметр яких менше 0,25 мм.

Мікрофауна – грунтові безхребетні, які не розрізняються або ледве розрізняються неозброєним оком (коловратки, тихоходки, нематоди, кліщі, ногохвостки).

Мікрофлора – сукупність мікроорганізмів, які населяють г.

Мінералізація органічних речовин – процес розкладу органічних сполук до вуглекислоти, води та простих солей.

Міцелій – вегетативне тіло грибів і актиноміцетів, яке представлене системою розгалужених гіф.

Мобілізація поживних речовин грунту – перехід елементів живлення з недоступного рослинам стану в доступний під впливом життєдіяльності мікроорганізмів і виділень коріння, агрохімічних заходів, хімічної меліорації.

Моніторинг грунтів – система тривалих спостережень за станом грунтів з метою своєчасного виявлення та прогнозу будь-яких змін і розробки управлінських рішень.

Моноліт грунтовий – вертикальний зразок г., взятий зі стінки грунтового розрізу без порушення природного складення.

Моноліт грунтовий плівчастий – шліф, дуже тонкий моноліт г., узятий без порушення природного його складення і зафіксований клеєм.

Монтморилоніт – вторинний глинистий мінерал, діоктаедричний смектит, характерні високі ізоморфні заміщення Аl на Mg в октаедричних поверхах, якими обумовлений надлишковий від'ємний заряд мінералу. Ємність поглинання катіонів 100-120 мг-екв/100 г.

Морена – породи, які утворилися в результаті дії льодовиків; залежно від залягання моренних мас у товщі льоду розрізняють донну, бічну та кінцеву морени.

Мул – сукупність елементарних грунтових часточок з діаметром менших 0,001 мм.

Мульчування – покриття поверхні г. різними матеріалами (мульчею) з метою зниження випаровування вологи з г., регулювання температури г., застереження грунтової структури від руйнування, боротьби із проростками бур'янів і т.д.

Мусковіт – мінерал з групи шаруватих силікатів підгрупи мусковіту. Діоктаедричний калієвий мінерал з високим вмістом Аl. Формула KAl2[AlSi3O10](OH)2.

Набухання грунту – збільшення об'єму г. при зволоженні. Викликається поглинанням вологи мінеральними та органічними колоїдами. Кількісно залежить від гранулометричного складу, вмісту і складу обмінних катіонів.

Найменша польова вологоємність – визначається кількістю води, яка утримується г. після стікання надлишку води [син.: польова вологоємність, найменша вологоємкість, field water capacity (амер.)].

Нальоти солей [син.: вицвіти солей] – дуже тонкі плівки солей, які викристалізувалися з грунтових розчинів на поверхні г. або його структурних окремостей.

Намиті грунти – г., які сформувалися в умовах прояву делювіальних процесів, найчастіше приурочені до підніжжя схилів, днищ балок та яруг. За потужністю намитого шару вони розділяються (за С.С.Соболевим) на слабонамиті (до 20 см), середньонамиті (20-40 см) та сильнонамиті (більше 40 см).

Нанорельєф [син.: карликовий рельєф] – найдрібніші елементи рельєфу, діаметр яких коливається в межах від декількох см до 0,5-1,0 м, відносна висота до 10 (рідше 30 см). Приклади Н. – мілкі западини, пагорбки, ховраховини, мерзлотні полігони, купини, грудки, утворені обробітком і т.д.

Наноси – продукти руйнування г. і гірських порід, переміщені з місця свого утворення і перевідкладені водою, вітром і льодовиками.

Наноси делювіальні [син.: делювій] – відклади, що накопичуються в нижніх частинах схилів та прилеглих ділянках річкових долин або озерних улоговин.

Наноси іригаційні – відклади, утворені зрошувальними водами; накопичуються в каналах і на полях.

Наноси річкові [син.: алювій] – відклади річкових вод, що формують сучасні відклади в руслах і заплавах річок.

Неповнорозвинені грунти – г., в яких профіль не має повного набору генетичних горизонтів, характерних для г. даної зони.

Нітрифікатори – група автотрофних мікроорганізмів, здатних отримувати енергію для життєдіяльності за рахунок окиснення неорганічних сполук азоту.

Нонтроніт – високозалізистий діоктаедричний смектит. Відрізняється високими ізоморфними заміщеннями Si. на Аl в тетраедричних поверхах та більшим або меншим ступенем заміщення Аl на Fe в октаедричних поверхах

Обвалування – 1. Огородження території земляними валами від затоплення. 2. Протиерозійний захід.

Оболонка гідратна – оболонка вологи зв'язаної, що утворюється навколо колоїдних часток або іонів під впливом сил притягання між ними і дипольними молекулами води.

Обробіток грунту контурний – протиерозійний обробіток г. уздовж горизонталей на складних схилах.

Обмін іонний – обмін іонами між твердою фазою грунту і грунтовим розчином.

Обробіток грунту безполицевий – засіб рихлення г. знаряддями, які не перевертають скиби.

Оглеєння – складний біохімічний процес утворення глею.

Оглинення – процес утворення глини в тій чи іншій частині грунтового профілю як наслідок грунтоутворення.

Окиснення – в широкому розумінні – процес, при якому речовина, що окиснюється (атом, іон) позбавляється одного або декількох електронів; при цьому відбувається підвищення позитивної валентності елемента.

Округ грунтовий – частина грунтової провінції або вертикальної грунтової зони, яка характеризується якісно однотипною структурою грунтового покриву, обумовленою особливостями рельєфу та грунтотворних порід.

Окультурення грунту – спрямований вплив на г. з метою підвищення ефективної родючості, поліпшення його властивостей та режимів, які відповідають вимогам культурних рослин і забезпечують високі та сталі врожаї з високою якістю продукції.

Оліготрофи – організми, мало вибагливі до наявності поживних речовин у середовищі існування, рослини, що ростуть на неродючих грунтах (біловус, сосна звичайна тощо).

Опал – аморфні сполуки типу SiО2·nН2O. Виникає при руйнуванні силікатів багатьох порід, утворюється в живих організмах.

Опідзолені грунти – г., в яких процес опідзолювання є супутнім основному. В такому разі термін додається до типової назви г. (чорнозем опідзолений, бурий лісовий опідзолений г. і т.д.).

Опріснення [син.: розсолення, обезсолювання] – процес звільнення засолених грунтів і грунтових вод від легкорозчинних солей. О. досягається за допомогою комплексу меліоративних, агротехнічних, водогосподарських і гідротехнічних заходів.

Опустелювання грунтів – поява в г. ознак, характерних для г., які формуються в пустельних умовах.

Органічні рештки – відмерлі в г. або заорані в нього залишки рослинних і тваринних організмів.

Орна "підошва" грунту – це негативне явище найчастіше має місце в безструктурних та слабоструктурних грунтах внаслідок ущільнення нижньої частини орного шару г. грунтообробними знаряддями.

Ортоклаз – мінерал з групи польових шпатів, підгрупи ортоклазу. Формула K[AlSi3O8].

Основи обмінні [син.: основи поглинені, основи ввібрані] – катіони, що поглинені грунтовими колоїдами і здатні до обміну на катіони грунтового розчину або розчину електролітів при взаємодії грунту з ними.

Осолоділі грунти – г., в яких основний процес грунтоутворення супроводжується процесом осолодіння.

Осолодіння – процес утворення солодей та осолоділих г. Згідно з теорією К.К.Гедройца О. – процес деградації солонців, при якому обмінний Na+ в г. поступово заміщується на Н+, а реакція грунтового розчину з лужної переходить в кислу.

Остепніння грунту – поява в профілі г. ознак, які притаманні г. степу, внаслідок зміни водного режиму.

Осушення – комплекс гідротехнічних та інших заходів по вилученню надлишкової кількості води з г. та з його поверхні з метою поліпшення аерації г.

Охорона грунтів – система заходів, які спрямовані на попередження ерозії, руйнування, забруднення, вторинного засолення г. і т.д., а також непродуктивного їх використання.

Пар термічний – один із засобів обробітку солонцевих або важких злитих г., який заключається у висушуванні на сонці і руйнуванні великих брил для покращення фізичного стану орного шару г.

Пед – див. агрегат грунтовий.

Педон – найменша природна одиниця (елемент) грунтового покриву.

Педосфера – грунтовий шар Землі.

Пептизація грунту – розпад грунтових агрегатів на елементарні частки внаслідок переходу грунтових колоїдів з стану гелю в стан золя. П. може викликатися як природними чинниками (наприклад, у солонцевих горизонтах), так і штучно – насиченням г. одновалентними катіонами.

Переліг – грунт, залишений після декількох урожаїв на 8-15 років для "відпочинку" (відновлення родючості) при так званій переложній системі землеробства.

Період вегетаційний – період активної життєдіяльності рослин.

Підгрунтя – шар гірської породи, який залягає безпосередньо під товщею грунту. П. може бути того ж геологічного походження, що й материнська порода, або іншого (породи підстилаючі).

Підзоли – підзолисті грунти з украй різко вираженою диференціацією профілю за морфологічними ознаками, складом і властивостями.

Підзолисті грунти – зональний тип бореальних тайгово-лісових зон, сіалітні профільно-диференційовані грунти з такими найбільш характерними властивостями: значне збіднення мулом, фізичною глиною, півтораоксидами та основами верхніх горизонтів і збагачення їх кремнеземом, кисла реакція, висока ненасиченість основами, низький вміст гумусу (від 1 до 4%).

Піроксени – мінерали з групи ланцюгових силікатів з структурою з одиничних ланцюгів. До П. відноситься ряд мінералів: енстатит, діопсид, авгіт, егірин та ін.

Піролюзит – мінерал з групи оксидів і гідрооксидів марганцю (МnО2)

Піски зандрові – піски, відкладені потужними водно-льодовиковими потоками, які складають поверхню зандрових і флювіогляціальних рівнин.

Піскування – спосіб поліпшення водно-фізичних властивостей г. через полегшення його гранулометричного складу; П. полягає в збагаченні верхнього шару г. піском. П. застосовується в овочівництві, садівництві та квітництві.

Пісок фізичний – часточки твердої фази грунту, розмір яких більший за 0,01 мм.

Плагіоклази – каркасні силікати групи польових шпатів, утворюють безперервну ізоморфну серію від альбіту Na[AlSi3O8] до анортиту CaAl2Si2O8.

Плантаж [син.: плантажна оранка] – глибока оранка з обертанням пласта на глибину 50-70 см і більше.

Пластичність грунту – здатність вологого грунту змінювати форму під впливом зовнішньої сили зі збереженням суцільності та наданої форми після усунення зовнішньої сили.

Пливун – дрібний пісок або крупний пил з невеликою домішкою глинистих або мулистих часток, якому властива деяка плинність у стані насиченості водою.

Площа водозбірна [син.: басейн] – територія, з якої стікають поверхневі або підземні води до водних артерій – річок, озер, а також до безстічних западин.

Поверхні полігональні – ті, що розбиті пониженнями або тріщинами на багатокутники. Утворюються в результаті висихання, усадки та кріогенних процесів або сумісного впливу цих факторів.

Поверхня питома грунту – сумарна поверхня всіх часток г., віднесена до 1 г або 1 см куб; найчастіше виражається в м кв/г або м кв/см куб.

Поверхнево-глейові грунти – група г. які тимчасово перезволожуються та оглеюються під впливом поверхневих вод. пропускати через себе повітря.

Повітрообмін – обмін повітрям між г. та атмосферою внаслідок змін температури та вологості г., змін атмосферного тиску, пересування води, а також під впливом вітру та дифузії.

Повітроємність грунту – об'єм грунтових пор, які утримують повітря, при вологості г., яка відповідає найменшій вологоємкості. Виражається у % від об'єму г.

Повітря грунтове – гази, які знаходяться в грунті. Розрізняють: а) П.г. адсорбоване, поглинене грунтовими часточками і утримуване на їх поверхні в ущільненому стані сорбційними силами; б) П.г. защемлене, яке знаходиться в порах г. з усіх сторін ізольованих вологою; в) П.г. розчинене в грунтовій волозі; г) П.г. вільне, яке знаходиться в порах г., вільно переміщується в них і контактує з атмосферним повітрям.

Повітряні властивості грунту – властивості, які визначають поведінку грунтового повітря: повітропроникність г., повітроємність г., здатність г. поглинати гази та обмінюватись ними з зовнішньою атмосферою. Залежать від пористості та структури г., кількості вологи в ньому.

Повсть лісова – різновид лісової підстилки. Формується з рослинного опаду в трав'янистих лісах.

Повсть степова – густо переплетені відмерлі сухі стебла та листя, що знаходяться на поверхні степових цілинних грунтів.

Поглинання необмінне – поглинання грунтом катіонів або аніонів, яке не супроводжується виділенням в розчин еквівалентних кількостей іонів іншого роду.

Поглинальна здатність грунту – здатність г. вбирати і утримувати різні речовини з навколишнього середовища. Розрізняють: механічну, фізичну, фізико-хімічну, хімічну та біологічну П.з.г.

Поглинання фізичне [син.: необмінне, аполярне] – здатність г. поглинати речовини у вигляді цілих молекул. Таким шляхом г. поглинаються (сорбуються) гази, пари, масла, фарби.

Поживні речовини в грунті – речовини або елементи, які потрібні для живлення рослин. Найголовніші з них азот, фосфор, калій, сірка, залізо.

Польові шпати – мінерали з групи каркасних силікатів без додаткових аніонів.

Пори – [син.: пустоти] – різноманітні за розмірами і формою проміжки між первинними часточками та агрегатами г., які зайняті повітрям або водою.

Пористість грунту [син.: порозність, шпаруватість] – сумарний об'єм пор між твердими часточками г. та всередині них, виражений у відсотках від загального об'єму г. в непорушеному стані.

Пористість грунту капілярна – сумарний об'єм пор, які заповнюються водою при капілярному зволоженні грунту.

Пористість грунту міжагрегатна – сумарний об'єм пор між агрегатами, виражений у% від об'єму всього г.

Пористість грунту некапілярна – сума крупних пор та проміжків між структурними окремостями та часточками грунту.

Поріг коагуляції – найменша концентрація електроліту, яка викликає початок коагуляції золів грунтових колоїдів.

Посадові – П., які вкривають порівняно тонкою оболонкою (в середньому до 4,8 км) майже всю поверхню земної кори. Основним матеріалом, з якого утворилися осадові породи, є вивітрені магматичні породи.

Породи підстилаючі – шар породи, який залягає під грунтотворною породою і відрізняється від неї за складом і властивостями та не охоплений процесом грунтоутворення.

Породи органогенні – П., які складаються переважно із залишків рослинних і тваринних організмів (торф, трепел, сапропель та ін.).

Породи грунтотворні [син.: породи материнські] – гірські породи, з яких утворюються г.

Потенціальна кислотність грунту [син.: пасивна] – кислотність г., яка зумовлена вмістом обмінно-увібраних іонів водню та алюмінію в колоїдному комплексі г.

Потужність грунту – загальна глибина профілю г. (см) від денної поверхні до мало зміненої породи. П.г. може коливатися в значних межах залежно від умов грунтоутворення і типу г. – від декількох см до 2-3 м і більше.

Пролювій – відклади тимчасових бурхливих гірських потоків. Накопичуються біля підніжжя гір. Характерна ознака П. – гетерогенність складу.

Промерзання грунтів – охолодження г. нижче 0°, яке супроводжується замерзанням грунтової вологи.

Просадка – явище опускання ділянок денної поверхні внаслідок зменшення об'єму грунтово-підгрунтової маси, що викликається вилуговуванням розчинних солей, таненням льодових лінз або перепакуванням мінеральних часточок під впливом змочування. Проявляється на поверхні у вигляді западин, тріщин і т.п.

Профіль грунту – сукупність генетично зв'язаних горизонтів, що закономірно змінюють один одного в г., на які розділяється материнська гірська порода в процесі грунтоутворення .

Процеси аеробні – протікають в г. при достатньому надходженні кисню.

Процеси грунтові – сукупність всіх фізичних, хімічних, біологічних та ін. процесів, які відбуваються в г. за час його розвитку, а також сьогодні.

Псевдоміцелій – міцелій дріжджів, гіфи якого складені клітинами, що утворилися шляхом брунькування, а не ділення, як у справжньому міцелії грибів. Так само іменують виділення дрібнокристалічного кальциту у вигляді тонких ниточок, що помітні на стінках грунтового розрізу, (див. "карбонати в грунті")

Радіоактивність грунтів – здатність г. до випромінювання альфа-, бета-, гамма-променів, зумовлена наявністю в г. і материнських породах природних і штучних радіонуклідів

Розряд грунтів – таксономічна одиниця класифікації г. Група г. у межах різновиду, яка виділяється за мінералого-петрографічними особливостями грунтотворних порід. Районування агрогрунтове – система поділу земної поверхні за ознаками подібності та різниці в грунтовому покриві з урахуванням усього комплексу природних факторів, що впливають на урожай: клімат, рельєф, рослинність та тваринний світ, грунтотворні і підстилаючі породи, природні води.

Реакція грунтового розчину [син. реакція грунту] – співвідношення концентрацій іонів водню Н+ та гідроксилу ОН- у водній або сольовій (КСl) витяжці з грунту. Виражається водневим показником рН (див.).

Реградація – термін, який у грунтознавстві звичайно застосовується для визначення процесів повернення до попередньої стадії грунтоутворення.

Режим вологості грунту – сукупність усіх кількісних і якісних змін вологості г. в часі.

Режим водний грунту – сукупність усіх процесів надходження води в г., її пересування в г., зміни її фізичного стану в г. та її витрати з г. (Див. Типи водного режиму грунтів).

Режим гідротермічний грунту – сукупність усіх явищ надходження, витрат і переносу тепла та вологи в г.

Режим окисно-відновний грунту – сукупність окисно-відновних процесів, які викликають зміни в часі окисно-відновного потенціалу в профілі г.

Режим повітряний грунту – сукупність всіх явищ надходження повітря в г., його пересування в г., витрат з г., обміну газами між г., атмосферним повітрям, твердою та рідкою фазами г., споживання та виділення окремих газів живим населенням г.

Режим поживний грунту – зміна вмісту в г. доступних для рослин поживних речовин протягом вегетаційного періоду; залежить від валових запасів поживних речовин, умов їх мобілізації в г. і від внесених добрив.

Режим тепловий грунту – сукупність явищ теплообміну в системі приземний шар повітря – рослина – грунт – гірська порода, а також процесів теплопереносу та теплоакумуляції в самому г.

Рекультивація грунтів – комплекс заходів, спрямованих на відновлення продуктивності порушених грунтів, а також на покращення навколишнього середовища.

Реліктові грунти – г., які за багатьма властивостями не відповідають сучасним фізико-географічним умовам. Можна розпізнавати власне Р.г., в яких реліктові властивості переважають, та г. з реліктовими ознаками, в яких переважають властивості, зв'язані з сучасними умовами грунтоутворення.

Рендзини [ син.: дерново-карбонатні г.] – г., які формуються на малопотужній товщі продуктів вивітрювання вапняків, доломітів та ін. щільних карбонатних порід, в умовах промивного водного режиму під лісовою рослинністю. Р. звичайно щебенисті, збагачені гумусом (до 12-15%), закипають з поверхні.

Ретроградація добрив – перехід легко засвоюваних рослинами форм поживних речовин добрив у г. у незасвоювані або важкозасвоювані форми.

Речовини гумусові специфічні – власне гумусові речовини, що входять до складу органічної частини грунту.

Речовини зольні – мінеральні речовини, які лишаються в попелі після спалювання органічної маси рослин.

Речовини поживні – речовини, необхідні для живлення рослин.

Речовини поживні рухомі – легкорозчинні в різних витяжках форми сполук поживних речовин в г., які вважаються легкодоступними для рослин.

Ризосфера – об'єм г., який безпосередньо прилягає до коріння рослин і відрізняється високою біологічною активністю.

Різновид грунту – таксономічна одиниця класифікації г. Група г. у межах виду, які відрізняються за гранулометричним складом.

Рогова обманка – група ланцюгових силікатів зі здвоєних ланцюжків (амфіболи).

Родючість грунту – здатність г. задовольняти потреби рослин у поживних речовинах, воді, біотичному та фізико-хімічному середовищі. Розрізняють: Р.г. потенціальну, або природну, що виникла в процесі грунтоутворення і залежить від запасів поживних речовин і природних режимів, і Р.г. ефективну, яка створюється завдяки агрозаходам при використанні г. як засобу виробництва. Р.г. практично оцінюється врожайністю сільгоспрослин.

Родючість грунту економічна – економічну родючість грунту треба розглядати як порівняльну вартісну оцінку врожаю, вирощеного на одиниці площі грунту.

Розріз грунтовий – вертикальна стінка ями (шурфу), яка розкриває профіль г,

Розсоли – природні води з мінералізацією понад 80 г/дм куб.

Рослини культурні – рослини, властивості яких настільки змінені селекцією, що вони не здатні жити в природних угрупованнях, тобто це рослини, які живуть лише в умовах, створених людиною.

Самомеліорація солонців – спосіб меліорації солонців без внесення хімічних речовин, а оснований на залученні до орного шару гіпсу або вапна, що містяться в грунті, шляхом плантажної оранки.

Сапропель – відклади, які утворюються на дні озер. С. складається з залишків рослинних і тваринних організмів, змішаних з мінеральними речовинами, які приносяться водою та вітром і перетворюються в анаеробних умовах. С. являє собою драглеподібну масу оливкового або ясно-сірого кольору.

Сірі лісові грунти – утворюються під суббореальними широколистяними лісами в умовах помірно континентального, а також під модринними та березовими лісами в умовах континентального клімату. В межах типу С.л. г. виділяють три підтипи: ясно-сірі, сірі й темно-сірі.

Сіроземи – г. зі слабо диференційованим профілем. Формуються в пустельно-степовій зоні субтропічного поясу, переважно на лесах і лесовидних суглинках. Розділяються на три підтипи: ясні, типові, темні.

Сидерація – заорювання в грунт спеціально вирощених зелених рослин (сидератів), які збагачують його азотом і органічними речовинами.

Сидерит – група безводних карбонатів. Формула FeCO3 В г. зустрічається рідко. Можлива присутність у грунтотворних породах і г. при відновлювальних умовах (болотних, лучних, заплавних).

Силікати шаруваті – мінерали, основу структури яких складають шари, складені з тетраедричних кремнекисневих та октаедричних алюмомагнійгідроксильних поверхів. До С.ш. відносяться глинисті мінерали.

Симбіоз – співжиття організмів різних видів в умовах тісного просторового контакту, з якого партнери (симбіонти) отримують взаємну вигоду, наприклад, бульбочкові бактерії та бобові рослини, гриби і водорості у лишайниках, вищі рослини і гриби.

Синерезис – явище, властиве колоїдам. Суть його полягає в тому, що під дією сил поверхневого натягу, зменшуючись в об'ємі, гель витискує із себе воду, яка зв'язана з міцелами.

Система позначень горизонтів грунту – прийняті в грунтознавстві скорочені позначення горизонтів і шарів грунту у вигляді індексів (напр.: А, В, С або Н, Е, І, Р).

Систематика грунтів – розподіл грунтів у певному порядку, система таксономічних одиниць (див.) Часто в літературі вживається як синонім терміна класифікація г.

Скелетні грунти – г., які складаються переважно з вивітрених уламків щільних порід, змішаних з дрібноземом.

Склад грунту агрегатний – вміст фракцій агрегатів різних розмірів. Виражається в % від маси сухого грунту.

Складення грунту – за С.І.Долговим, під складенням г. розуміють характер взаємного розташування в просторі елементарних грунтових часточок і грунтових агрегатів і притаманні цьому розташуванню об'єм і конфігурацію порового простору г. Основні показники складення г.: щільність, пористість.

Смектити – мінерали з групи шаруватих силікатів, мають трьохповерхову 2:1 лабільну структуру.

Смуга лісова полезахисна – штучні лісові насадження у формі смуг, призначені для захисту фунту від вітрової ерозії, поліпшення водного режиму, захисту сільгоспрослин від суховіїв тощо.

Соліфлюкція – зсування по мерзлому підгрунтю відталого шару г. або підгрунтя, перенасиченого водою, звичайно суглинкового гранулометричного складу та в умовах кріогенезу.

Солоді – галогенні різко диференційовані звичайно гідроморфні грунти, що мають морфологічні та фізико-хімічні властивості, зумовлені наявністю обмінних Н+ та Аl3+ в колоїдному комплексі верхніх генетичних горизонтів; наділені кислою реакцією грунтового розчину.

Солонець – г., в якому обмінний натрій складає >15% від ємності поглинання в ілювіальному горизонті.

Солонцюваті грунти – група грунтів різних типів, які (на родовому рівні) мають морфологічні та фізико-хімічні властивості, зумовлені наявністю обмінного Na в колоїдному комплексі. За ступенем вираження солонцюватості С.г. поділяються на слабо-, середньо- та сильносолонцюваті.

Солончаки – група грунтів, які містять у профілі високі концентрації легкорозчинних солей, особливо в поверхневих шарах (0,5-2,0% в 0-30 см шарі).

Спілість грунту – стан г. за вологістю, при якому г. найліпше піддається обробітку, добре кришиться з найменшим тяговим зусиллям.

Стійкість грунту екологічна – здатність грунту зберігати свої параметри в умовах дії зовнішнього фактора в тому діапазоні значень, який забезпечує стабільність функціонування екосистеми в цілому.

Стік – стікання, переміщення вільної води по земній поверхні або в грунтовій товщі. Виділяють такі основні типи С: поверхневий, внутрішньогрунтовий, дренажний, підземний.

Структура грунтового покриву – форми просторових змін елементарних грунтових ареалів, в різній мірі генетично зв'язаних між собою, що створюють певний просторовий малюнок.

Структура грунту – окремості (агрегати, грудки ) різної величини, форми; якісного складу, на які розпадається г. у стані фізичної спілості. Кожний агрегат (грудка) – комплекс механічних елементів, зв'язаних в макро- (діаметр більше 0,25 мм) та мікроагрегати (менше 0,25 мм) органо-мінеральними колоїдами, коренями рослин, детритом.

Структура грунту кубоподібна – тип структури г. (за Захаровим С.В.), ознакою якого є кубоподібна форма макроагрегатів – однаковість усіх трьох осей.

Структура грунту плитоподібна – тип структури г. (за Захаровим С.В.), ознакою якого є розвиток макроагрегатів за двома горизонтальними осями.

Структура грунту призмоподібна – тип структури г. (за Захаровим С.В.), ознакою якого є видовжена форма макроагрегатів, з переважним розвитком по вертикальній осі.

Структурність грунту – здатність г. розпадатись на окремі грудочки або агрегати при розпушуванні його в умовах оптимальної вологості.

Ступінь еродованості грунтів – ступінь руйнування (зменшення потужності або зникнення) верхніх найбільш родючих горизонтів г. внаслідок водної та вітрової ерозії. Визначається через порівняння з нееродованим аналогом того ж г.

Ступінь насиченості грунту основами – відношення суми обмінних катіонів до суми тих же катіонів і величини гідролітичної кислотності г.

Сума обмінних катіонів – загальна кількість катіонів, які можуть бути витіснені з незасоленого та безкарбонатного г. нейтральним сольовим розчином. Виражається в мг-екв на 100г г.

Супісок – грунт, у якому міститься від 10 до 15-20% фізичної глини.

Суспензія [син.: завись] – дисперсна система, в якій дисперсною фазою є тонко подрібнене тверде тіло, а дисперсійним середовищем – рідина.

Таксон – це послідовно супідрядні систематичні категорії, що відображають об'єктивно існуючі в природі групи грунтів

Таксономія грунтів – система одиниць групових підрозділів г. різного рангу (тип, підтип, рід, вид, різновид) в їх взаємній супідрядності для систематики та класифікації.

Твердість грунту – властивість грунту чинити опір стисканню та розклинюванню. Вимірюється за допомогою твердоміра і виражається в кг/см кв. Залежить від гранулометричного складу, ступеня гумусованості, структурності, складу обмінно-увібраних катіонів, вологості та ін. факторів.

Теплові властивості грунту – сукупність властивостей, які визначають процеси поглинання, передачі та віддачі тепла. Основними Т.в.г. є теплоємність, теплопровідність, тепловіддача.

Теплоємність грунту – кількість тепла в калоріях, яка необхідна для нагрівання 1 г або 1 см куб грунту на 1°С.

Теплопровідність грунту – здатність грунту проводити тепло. Вимірюється кількістю тепла (в дж), що проходить за 1 сек. через поперечний розтин г. в 1 см кв при градієнті температури в 1° на відстань 1 см (дж/см кв за сек.).

Тепловий баланс грунту – сукупність усіх видів надходження та витрат тепла в г. за певний проміжок часу. Є кількісною характеристикою теплового режиму г.

Тепловий режим грунту – сукупність явищ та процесів, пов'язаних з надходженням, переносом, акумуляцією та віддачею тепла грунтом.

Теплові меліорації грунтів – заходи з регулювання теплового режиму г. (мульчування, снігозатримання, зрошення та ін.).

Терра роса (terra rossa) – слаборозвинені г., які формуються в умовах субтропічного вологого з сухим сезоном середземноморського клімату на окристалізованих вапняках. Характеризуються червоним забарвленням.

Тиксотропність грунту – здатність деяких г. у перезволоженому стані розріджуватись (набувати плинності) під дією механічних сил (струшування, перемішування) і знову переходити в твердий стан при перебуванні в спокої. Типово для мерзлотних грунтів.

Тиск осмотичний грунтового розчину – тиск, зумовлений сукупністю всіх розчинених речовин, які містяться в грунтовому розчині.

Токсикоз грунту– властивість г. пригнічувати ріст і розвиток рослин в результаті утворення та накопичення в ньому токсичних продуктів метаболізму мікроорганізмів і виділень рослин.

Торф – органічна порода, яка складається з рослинних залишків, змінених в процесі болотного грунтоутворення та поховання цих залишків під їх наростаючою товщею в умовах анаеробіозису.

Торфоутворення – процес накопичення на поверхні г. або в заростаючих водоймищах напіврозкладених рослинних решток внаслідок загальмованої гуміфікації та мінералізації відмираючих органів рослин.

Торфовище – болото з шаром торфу більше 0,5 м.

Удобрення зелене див.: сидерація.

Удобрення основне – внесення добрив до посіву або посадки с.-г. культур. Є основним джерелом поживних речовин для рослин протягом вегетації.

Удобрення рядкове – місцеве припосівне внесення добрив в один рядок з насінням з невеликим прошарком грунту.

Усадка грунту – зменшення об'єму грунту внаслідок підсихання. Залежить від гранулометричного складу, вмісту колоїдів та складу обмінних катіонів. Типово для торф'яних грунтів.

Фаза – сукупність однорідних за складом матеріальних комплексів, які входять до складу системи та мають границю розділу з іншими Ф. системи. В грунті розрізняють чотири Ф.: тверда, рідка, газоподібна та біофаза (жива).

Фауна грунтова – сукупність тварин, що населяють г., які перебувають в ньому все своє життя або тимчасово, в будь-якій стадії індивідуального розвитку.

Фералітизація – процес вивітрювання в тропічних та екваторіальних умовах, який полягає в руйнуванні алюмосилікатів та силікатів і виносі кремнезему та основ з горизонтів грунту.

Фізика грунту – розділ грунтознавства, який вивчає фізичні процеси (механічні, теплові, гідрологічні та ін.), що протікають в г. та властивості г., зумовлені цими процесами.

Фізико-хімічне поглинання в грунті [син.: обмінне] – здатність грунту поглинати з розчину окремі іони.

Фільтрація [син.: просочування] – низхідне пересування вологи в грунті.

Фітоценоз – стале рослинне угруповання, сукупність популяцій, пов'язаних умовами місцезростання й взаєминами в межах більш чи менш однорідного комплексу факторів середовища.

Фотосинтез – синтез зеленими рослинами органічних речовин з вуглекислого газу і води за допомогою світлової енергії, що вбирається хлорофілом. Основний процес новоутворення органічних речовин на Землі, трансформації сонячної енергії в енергію хімічних зв'язків.

Фульвокислоти – препарати жовто забарвлених органічних речовин, витягнених зі складу гумусу і штучно переведених у кислотну форму. Інша точка зору – складова частина гумусу.

Халцедон – волокнистий кварц, у г. зустрічається у вигляді уламків неправильної форми.

Хелати [син.: комплексони] – сполуки органічних речовин з металами, в яких атом металу зв'язаний з двома або з більшим числом атомів органічної сполуки (комплексоутворювача).

Хемосинтез – синтез органічних речовин з вуглекислого газу та інших неорганічних речовин без участі світла, за рахунок енергії, вивільненої при окисненні неорганічних речовин. Здійснюється мікроорганізмами

Хемосорбція – поглинання газів, парів, розчинених речовин рідкими або твердими сорбентами з утворенням на поверхні розділу нового компонента. В г. можуть хемосорбуватися аніони РO43-, SО42-, СО32-.

Хімія грунтів – розділ грунтознавства, предметом вивчення якого є склад, структура сполук, фізико-хімічні та колоїдно-хімічні властивості мінеральної та органічної частин г., їх взаємодія, зміні при сільськогосподарському використанні г., а також хімічні методі дослідження та аналізу г.

Хлорити – група шаруватих, залізистих, магнієвих, алюмінієвих силікатів.

Хрящ – вуглуваті (не обкатані) уламки або зерна гірських порід розміром від 2 до 10 мм.

"Цвітіння" грунту – інтенсивне розмноження мікроскопічних водоростей на поверхні та у верхньому шарі г. зі зміною його забарвлення.

Цеоліти – мінерали групи водних алюмосилікатів лугів та лужних земель з безкінечним тримірним аніонним кремнекисневим каркасом.

Цілинні грунти – г., які ніколи не використовувались у землеробстві і знаходяться під природною рослинністю.

Чорноземи – тип нейтральних ізогумусових суббореальних г. Будова профілю: гумусовий горизонт (Н+Нр) виражений дуже добре, рівномірно профарбований гумусом, від темно-сірого до майже чорного забарвлення, часто зернистої або зернисто-грудкуватої структури; перехідний горизонт сірий з бурувато-коричневим відтінком та укрупненням структури. Г. характеризуються високим вмістом гумусу (до 15% у цілинних варіантах) у верхніх 10 см та дуже поступовим його зменшенням з глибиною.

Чорноземоподібні грунти – термін, який вживається для найменування г., що за профілем нагадують чорноземи (наприклад, гірсько-лучні г., чорноземоподібні г. прерій і т. ін.).

Штучні грунти – г., які створюються в процесі рекультивації земель з порушеним грунтовим покривом, а також органо-мінеральні суміші, які використовуються в теплицях, парниках, оранжереях.

Щебінь – часточка грунтова елементарна вуглуватої форми розміром 4-20 см (за В.В.Охотіним).

Щільність покриття – заповнення поверхні грунту рослинами при розгляданні рослинного покриву зверху.

Щільність складення грунту – маса абсолютно сухого г. в одиниці об'єму непорушеної будови (г/см куб). Залежить від гранулометричного складу, природи мінералів, вмісту органічних речовин, структурного стану г. тощо.

Щільність твердої фази грунту – відношення маси грунту до маси, що дорівнює об'єму води, взятої при температурі +4°С. Щ.т.ф.г. залежить від мінералогічного складу та вмісту гумусу.

Список літератури

Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2004. — 344 с.
Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: Навч. посіб. — К.: Артек, 1999.
Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник -К.: А.С.К., 2003. — 400 с.
Жеребкін В.Є. Логіка. – Харків: Основи, К.: Знання, 1998. – С. 204-219
Зубков М.Г. Мова ділових паперів. — Харків: Торсінг, 2001.- 384 с.
Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне й непрофесійне спілкування — Донецьк: ТОВ ВКФ "БАО", 2004. — 480 .
Культура фахового мовлення: Навчальний посібник / за ред. Н.Д.Бабич.- Чернівці: Книги ХХІ, 2005. -572 с.
Мацюк З.О. Станкевич Н.І. Українська мова професійного спілкування — К.: Каравела, 2005.
Мацько Л.І. Кравець Л.В. Культура українського фахового мовлення Навч. посіб. — К.: ВЦ "Академія", 2007. — 360 с.;
Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. — К.: Вища шк., 2003. — 311с
Панько Т.І., Кочан Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське термінознавство — Львів: Вид-во “Світ”, 1994. — 214 с.
Токарська А.С., Кочан І.М. Українська мова фахового спрямування для юристів — К. : Знання, 2008. — 413 с.
Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних службовців: Навчальний посібник. — К.: Арій, 2008. — 424 с.
Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: модульний курс. — К., 2008 — 448 с.
Шевчук С.В. Службове листування. Довідник. — К.: ЛІТЕРА, 1999.

Словники

Гринчишин Д.Г. та ін. Словник-довідник з культури української мови. — Львів: Фенікс, 1996.
Гринчишин Д. Г., Сербенська О. А. Словник паронімів української мови. -К., 1986. 2-ге вид., перероб. і доп. — К., 2000.
Екологічний енциклопедичний словник. Дедю И.И. Экологический энциклопедический словарь. – Кишинев: Гл. ред. МСЭ, 1990. – 408 с.
Російсько-український словник наукової термінології: Суспільні науки. — К.: Наук, думка, 1994.
Словник синонімів української мови: У 2-х томах / Редкол. А.А. Бурячок та ін. — К.: Наукова думка, 2000.
Тлумачний словник з агрогрунтознавства / За ред. М.І.Лактіонова, Т.М.Лактіонової. – Харків, 1998. – 75 с.

1. я Мы говорим- Я делаю это я думаю о том я хочу сделать тото
2. Общее представление о личности
3. методические рекомендации для классных руководителей Подготовила- Гулевич Галина Ивановна уч
4. Особенности участия адвоката в качестве защитника в уголовном процесс
5. Гомельский государственный университет имени Франциска Скорины Юридический факультет Кафедра пол
6. Предложения по повышению производительности труда на ЗАО.html
7. тематическое планирование Тема В
8. Контрольная работа Концепции естественных прав
9. Реферат- Емь летописная
10. 100 0С закладывают шпонку
11. нибудь права у детей Да есть И они записаны в Декларации прав ребенка которую создала и приняла Организац
12. тема к каким источникам изучения истории медицины относятся суеверия обряды веровани обычаи поверья
13. Трудовий договір та порядок його укладення
14. 8461013 РОЗВИТОК ТА СТАНОВЛЕННЯ ТОПОГРАФІЇ М~ЯЗІВ ОЧНОГО ЯБЛУКА ЛЮДИНИ В РАННЬОМУ ПЕРІОДІ ОНТ
15. Лабораторна робота 7 Програмування в середовищі Turbo Bsic Мета роботи ~ команди виведення інформації Tu
16. тематической статистики Составил Бабенко Н
17. тема права и законодательства Законодательство и систематизация; Юридическая ответственность и правовы
18. Тема 1.1 Основные процессы интеграционные поликультурные миграционные и иные политического и экономическ
19. 122013 кабинет предметы время учас
20. Франц Брентано

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе