Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Україна як суверенна держава має власні державні символи. Згідно Конституції України «державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України». Державний прапор - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Синьо-жовті кольори вперше згадуються близько 1410 р. на корогвах Галицько-Волинського князівства. Жовто-блакитний прапор маж й запорізькі козаки, які використовували його в мирний час, на відміну від бойового стяга малинового кольору. Традиція поєднання жовтого і блакитного кольорів поширюється і на герби тогочасних міст України: Києва, Лубен, Миргорода, Чернігова, Ніжина тощо. 1848 р. у Львові на раїуші вперше було піднято жовто-блакитний прапор. Ця ідея була підхоплена спортивно-просвітницькими організаціями Галичини. Після цього починається широке використання жовто-блакишого прапора на різних масових заходах, маніфестаціях. У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила державний герб і державний прапор УНР.
Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Тризуб зображувався на монетах Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Спочатку цей знак виступав лише у ролі родового знака князів. Проте з часом він передається у спадок як символ влади. Існує понад 40 версій, які пояснюють суть тризуба. Найпоширеніші гіпотези: верхня частина корони; церковна емблема (голуб святого Духа); військова емблема (лук зі стрілою, шолом, сокира, спис); монограма (схематичне зображення слова "воля")...
Державним Гімном України є національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами П.Чубинського. Музика до гімну народилася в 1864 р., коли Львівський український центр показав спектакль К. Гейнча «Запорожці». Тут уперше було виконано пісню «Ще не вмерло Запорожжя», яку із захватом зустріла публіка. Це була мелодія майбутнього Гімну України. Гіісня «Ще не вмерла Україна» затверджена Верховною Радою України 15 січня 1992 р.
З процесом становлення державності у слов'ян середнього Подніпров'я тісно пов’язаний термін "русь". У давньоруських писемних пам’ятках має чотири значення: етнічне-народ, плем’я; суспільний прошарок або стан; іеографічно як територія, земля; політичне-держава. Існує багато концепцій походження слоза "русь": скандинавська (від місцевості зі схожою назвемо), наддніпрянська (від назв річок із коренем "рос" у басейні Дніпра), фінська (від слова "гаоїзі", яким фіші називали варягів) та ін. Достеменно відомо, що "руссюназивали спочатку скандинавів, що складали дружини новгородських і київських князів. Поступово дружини князів з роду Рюрика розбавлялися слов'янами і втрачали своє скандинавське походження, а назва продовжувала залишатись. Згодом назва "русь" поширилася на слов'ян, далі на народ, зокрема полян, а згодом на державу, що була створена східними слов'янами, - Київську Русь.
Назва "Україна" щодо українських земель вперше зустрічається в Київському літописі під 1187 р. Того року в битві з половцями запшув переяславський князь Володимир Глібович ("І плакали по ньому всі переяславці. За ним же Україна багато потужила"). За тих часів назва Україна поширювалась на Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Під 1189 р. у тому ж літописі вжито назву "Україна Галицька" стосовно Галицького князівства. Про походження назви "Україна’1 існує кілька припущень. Згідно з одним, її виводять від слова край зі значенням "погранична територія". Деякі дослідники пов'язують походження назви "Україна" зі словом .край у значенні "рідний край, країна, земля". За іншою гіпотезою, вона походить від дісслова "украяти" — "відрізати", а первісне її значення пшматок землі, відрізаний (украяний^ від цілого".
Становлення державності у східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку: 1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об’єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному житті виходить князівська влада. 2. Зростаюча зовнішньополітична активність, посилення соціально- політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у окремий привілейований прошарок населення, що стояв поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і аристократії, дружина з часом перетворилася на самостійний орган публічної влади. 3. Соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу. 4. Удосконалення техніки землеробства і, як наслідок, підвищення продуктивності праці сприяло переходу від родової до сусідської територіальної общини. Відбувається формування класового суспільства. 5. Формування спільної матеріальної культури також створило сприятливий грунт для консолідації слов'ян. 6. Відокремлення ремесла від с/г, зародження товарного виробництва сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. 7. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янського суспільства, та хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов'янська земні до консолідації.
Отже, зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов'ян у VI—IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, класова диференціація, виділення дружини у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших нротодержав) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави.
Християнство було запроваджене на Русі 988 року за часів князювання Володимира Святославовича, його прийняття було закономірним для тогочасного давньоруського суспільства. Язичництво становило собою ідеологію первісного суспільства, Русь же наприкінці X ст. була суспільством класово розшарованим, вона потребувала релігії, яка б об’єднала всі давньоруські племена - з одного боку, і зміцнила авторитет і владу князя - з іншого. Крім того на час хрещення Русі провідну роль у Європі відігравали християнські держави. Отже, щоб увійти в коло європейських народів, закріпити за собою місце в міжнародній політиці треба було прийняти християнство.
Прийняття християнства поглибило культурно-просвітницькі процеси, благотворно вплинуло на розвиток духовності всього давньоруського суспільства. Русь, прийнявши християнство, змогла наблизишся до надбань європейської культури, тим самим поглиблюючи і розвиваючи свою власну. Наслідком прийняття нової релігії було забезпечення культурної і духовної єдності всіх племен і земель Київської Русі. З приходом християнства підвищується авторитет матері і жінки в сім'ї. Християнство поступово витісняло язичницькі обряди і традиції (в тому числі принесення кривавих жертв), відбувалася гуманізація суспільства. На основі християнства відбувається становлення візантійських форм державності в Київській Русі. Встановлюється тісний взаємозв'язок між світською та церковною владою. Прийняття християнства сприяло становленню МІСЬКОЇ культури У власне СІЛЬСЬКОГОСПОпапській кпаїні Значним їлгпктупнпим
Історична наука накопичила дуже багато теорій походження слов’ян, які часто суперечать одна одній. Це зумовлено браком джерел та значною політизацією питання. Щодо походження самого слова, то одні історики вважають, що термін слов’яни походить від слів “слово” або “слава”, інші вчені виводять поняття слов’яни від слова раб яке звучить англійською - зіауе або німецькою - <1ег зкіауе. Цікавою є гіпотеза радянського мовознавця М. Марра, який вважав, що слово слов’яни походить від самоназви скіфів - сколоти. І нарешті, видатний чеський мовознавець Л. Нідерле визначив, що взагалі неможливо визначити етимологію слова слов’яни.
Першим, хто звернув увагу на проблему походження слов’ян, був Нестор Літописець, який вважав прабатьківщиною слов’ян басейн Дунаю - сучасну Угорщину, звідки потім слов’яни емігрували на землі сучасних південних, східних та західних слов’ян. Не дарма в українському фольклорі роль великої ріки, відіграє не Дніпро, а саме Дунай. Нестора Літописця вважають засновником Дунайської теорії походження слов'ян, Польські та чеські славісти запропонували Вісло-Одерську теорію - найдавнішою прабатьківщиною слов’ян було межиріччя Вісли та Одеру. Радянські історики (Б. Рибаков) запропонували Вісло-Дніпровську або Дніпровсько-Одерську теорію, згідно якої слов’яни зародилися в мижіріччі Дніпра та Вісли (Одера), причому центром слов’янської прабатьківщини було Придніпров’я. Популярною є також Азійська теорія походження слов 'ян, послідовником якої був відомий тюрколог М. Гумільов. Сучасні послідовники цієї концепції вважають, що предками слов’ян були або скіфо-сармати або слов’яни прийшли в Європу разом з гуннами.
Зараз у науці немає єд иної думки щодо походження Київської Русі. Існує кілька теорій.
Перші три концепції, хоч і мають під собою певну фактичну основу, але ігнорують ту обставину, що державність - це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні. Тому я схиляюсь до думки, що Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок формування класового суспільства у східних слов'ян, розвитку феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління з державні органи, що сприяло перетворенню союзів племен у державу.
Одними з найдавніших законодавчих актів Київської Русі є церковні статути київських великих князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. їх прийняття можна пояснити тим, що суспільство потребувало юридичного визначення статусу церкви в державі та окреслення сфери її компетенції. Церковний статут про десятини і церковних людей Володимира Великого закріпив привілеї духовенства: право збирати податки на церкву, право мата васалів тощо. Статут про церковні суди, прийнятий Ярославом Мудрим, відносив до юрисдикції цих органів справи щодо сімейних відносин і злочинів проти релігії. Найбільш відомим збірником князівського законодавства є «Руська правда», запроваджена Ярославом Мудрим. Вона діяла на усій території Київської Русі як законодавчий акт. Крім того, вона, здійснила значний вплив на подальший розвиток українського, російського та білоруського права. Руська Правда містить норми кримінального, спадкового, торгового та процесуального законодавства; є головним джерелом правових, соціальних та економічних відносин Давньої Русі.
Оним із видів законодавчих актів були договори князів із народом які мали назву «ряди». У X ст. великий князь Ігор уклав ряд на київському віче, яким зобов’язувався керувати державою без зла та насилля, не порушуючи давніх звичаїв, а також справедливо здійснювати судочинство.
Після втрати цілісності Київської Русі князівське законодавство почали формувати з’їзди - снеми. Перший такий з’їзд відбувся у 1072 р в місті Вишгород, до де князі Ізяслав, Святослав та Всеволод затвердили засади руського права. У 1097 році у місті Любеч відбувся з’їзд, на якому було затверджено принцип «хай кожен кожен держить отчину свою», що був спрямований на протидію міжнязівським міжсусобоцям, які виснажували державу. В умовах феодальної розробленості набули важливого значення договори між удільними князями, які мали назву «хрестоцілувальні грамоти». Ці договори прийшли на зміну загальнодержавним князівським законам і забезпечували єдність держави.
Серед причин політичної роздробленості Київської Русі можна виокремити такі:
Феодальна роздробленість як нова ступінь розвитку феодалізму на перших порах сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. із складу великих князівств виділилися нові уділи, з'явилося близько 50 окремих князівств та
Русь зазнала Монголо-татарської навали в 1237-1241 роках. Протягом зими 1237-1238 років військо Монгольської імперії завоювало Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства та всі Північно-Східні землі Київської Русі. У 1239 році монголи оволоділи Переяславом Руським і Черніговом, а в грудні 1240 року штурмом здобули Київ і майже повністю зруйнували його Горішнє місто. Протягом наступного 1241 року були завойовані Галицька та Волинська землі. Завдяки багато чисельності та міцній організації татаро- монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії - Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.
Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель: руйнація та падіння ролі міст; занепад ремесла і торгівлі; демографічні втрати; знищення значної частини феодальної еліти. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей - данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Крім того Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи.
Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато років наперед.
Через раптову смерть князя Романа у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць, іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі унезалежнилися, галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів - Данила, Василька.
Першими розпочали боротьбу за владу Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались в Галичині з 1206 по
Отже, соціальну верхівку у Галицько-Волинському князівстві утворювали князі, бояри, духовенство. Вони контролювали землі держави і її населення.
Князь у державних справах покладався на бояр, місцеву аристократію. Вони поділялись на «старих» і «молодих», яких також іменували «луччими», «великими» або «нарочитими». Великі старші бояри складали управлінську верхівку і «старшу дружину» князя. Вони володіли «батьківщинами» або «дідитцвами», давнішніми родинними землями, і жалуваними від князя новими уділами та містами. їхні скни «отроки», або молодші бояри, складали «молодшу дружину» князя і служили при його дворі в якості наблуїжених «дворних слуг».
Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівста, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу- завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населении становили русини, тобто білоруси та українці.
Про за початкування «ослов'янення» литовських правителів у другій половині XIV ст, свідчить факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо. Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише 1/10 новосгвореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Проте, починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об’єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло зобов'язувався окатоличити литовців та приєднати свої землі, литовські та руські, до Корони Польської.
Така пропольська політика зумовила появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392 -1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити політичну єдність держави, централізувати управління, Вітовт переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств. Тут починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороді, Жванці, Черкасах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у бигві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі.
Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа участь православних у державному управлінні обмежувалася, водночас розширювалась сфера
Об'єднавши колишні володіння батька Романа, князі-брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу як старшому синові Романа Мстислав ича.
Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини, зайняв місто Дорогочин, приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом з Києвом. З приходом монголів позиції галицько- волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, у 1241 році вторгайся до Галичини і Волині. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, 1245 року розбили війська угорців, поляків, бунтівних боярів у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена, князь Данило зміг централізувати своє управління.
Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило Романович був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення ангиординської коаліції держав. З цією метою уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, захопив яггвязькі землі, Чорну Русь у 1250-1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «Короля Руси» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Став першим королем Руси-України, першим східнослов’янським королем.
У 40-х роках XIV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351—1352 рр. між Польніею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави. Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину, Поділля, Київщину. Відтепер історія українських земель стає пов’язаною з історією феодальної Литви.
Виникає питання: Чому ж Литві вдалося так швидко підпорядкувати собі руські землі? Тут можна назвати декілька причин: По-перше, руські землі були роз'єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення” на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод. По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів, а тому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно визнавали владу Литви, адже литовська влада була толерантнішою ніж татарська По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст. І насамкінець це те. що литовські князі при забезпеченні управління завойованими руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо”.
Утворення козацтва було закономірним результатом вікової боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками в зоні так званого "Великого кордону”, який розділяв європейську і азійську цивілізації. Аналоги козакування на теренах південноукраїнського степу відомі з давніх часів. Проте наявні джерела дають підставу стверджувати, що лише з другої половини XV ст. охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці дістали назву козаків. А вже в середині XVI ст. на Подніпров’ї та Поділлі козацтво переросло в окрему групу населення з певним видом занять і специфічним способом життя.
Слово "козак" походить з тюркських мов і означає - вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у "Польській хроніці" Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки.
Виникнення українського козацтва - це історично-об’єктивний процес. Його спричинил:
Отже, причини, які зумовили виникнення українського козацтва, мали комплексний характер. До них належали як економічні, політичні, військово-стратегічні, так і соціальні чинники тощо.
Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені польськими істориками ще на початку XVII ст.
З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва: ї )«хозарська»- ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами» або хозарами;
На межі XVI—XVII сг. козацтво дедалі більше заявляє про себе як про впливову силу не тільки в Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося в тому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-визвольного руху, водночас стає основною перешкодою турецько-татарській агресії в українські землі. XVII ст. декілька вкрай сміливих козацьких морських походів сколихнули Турецьку імперію та рознесли славу про козаків на всю Європу. У 1608 р. запорожці захопили хитрістю Перекоп, 1609 р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне море, козаки зруйнували Синоп і Трапезунд, з'явилися під мурами Константинополя. Проявило себе козацтво як впливовий чинник міжнародного життя під час Хотинської війни, коли польський уряд був змушений звернутися до козаків по допомогу у боротьбі з турками. Про активний вихід козаків наприкінці XVI — на початку XVII ст. на міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол Молдавії, Росії та інших країн. У ході цих баталій вони здобувають не тільки військовий, а й політичний досвід, стають спроможними розв'язувати державні проблеми. У XVII ст. козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави. Спочатку запорожці беруть участь у поході Лжедмитрія І на Москву, потім приєднуються до загонів Лжедмитрія II. Підтримка козаків дала змогу Речі Посполитій укласти вигідне для неї Деулінське перемир'я з Московською державою.
Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостійний чинник міжнародного життя: воно не розв'язувало, а лише допомагало розв'язувати (інколи навіть відіграючи головну роль) певній державі її проблеми.
Отже, за 45-річний період в Україні відбулося п'ять великих селянсько-козацьких повстань, але всі вони закінчилися поразкою. Найважливішою причиною цих невдач було те, ідо, незважаючи на провідну роль козацтва у повстаннях, багато їх учасників були селянами, й тому самі повстання характеризувалися рядом недоліків, притаманних усім селянським виступам. Вибухаючи, як правило, стихійно, ці повстання не були ретельно сплановані та не мали далекосяжних цілей. Крім бажання негайно помститися за кривди, ні козаки, ні селяни не мали уявлення про те, чого вони прагнуть. Попри свою величезну відваїу повстанці нерідко виявляли обмеженість і робили помилки у воєнних діях, оскільки селяни не бажали воювати поза межами своєї місцевості або під час сівби чи жнив. Непослідовність дій поглиблювалася соціально-економічними відмінностями у середовищі козацтва: не маючи чого втрачати, рядове козацтво, як правило, одразу йшло на повстання, в той час як заможна старшина частіше схилялася до переговорів, компромісів чи капітуляції. Іншими причинами поразок були наступні: 1) селяни і міщани були погано підготовлені та озброєні; 2) козаки не завжди виступали єдиною силою з усім іншим населенням; 3) нерішучість козацької старшини, яка боялась втратити свої привілеї;
Але все ж таки значення народних рухів було великим: а) стримували посилення польського національного, феодального і релігійного гніту; б) вдалося досягти відновлення української православної церкви; в) народні маси накопичували досвід національної та антифеодальної боротьби; г) зросли козацькі привілеї; д) підготували грунт для успішного розгортання Визвольної війни українського народу (середина XVII ст.) під проводом Б.Хмельницького.
Основними причинами укладання україно-московської угоди були: національно- визвольна війна України з Польщею; занепад с/г; погіршення міжнародного стану української держави; спустошення під час війни. В цих умовах Б.Хмельницький та його оточення дійшли до висновку про необхідність підписання угоди з Росією. Переговори у Москві проходили з 23 березня по 6 квітня 1654р. і завершилися підписанням договору, який ввійшов в історію як "Березневі статті".
Умови договору: Україна отримала політ, автономію і ввійшла під протекторат Росії; Україна зберігала військово-адміністративну систему на чолі з гетьманом; залишалися недоторканими права і повноваження місцевих органів влади, Київського митрополита, козацтва на обрання гетьмана; гетьманський уряд зберігав право управління фінансами; 60-ти тисячний козацький реєстр; підтверджувалися права та привілеї Війська Запорізького на землю та майно; Росія зобов'язалася захищати Україну від Польщі, не обмежуючи права гетьмана на відносини з іншими державами.
Наслідки договору. З одного боку, Лівобережна Україна з Києвом залишилась у складі православної держави, що сприяло національному та культурному збереженню українського народу. Припинилося насадження католицизму та уніатства з боку Польщі, Криму та Туреччини.
З іншого боку, царський уряд з самого початку взяв курс на обмеження, а далі і на ліквідацію української автономії. Українська державність, не вспів зміцніти, згасала. Андрусівське перемир'я Польщі та Росії, підписане за спиною України розділило її на дві частини: Лівобережжя з Києвом відійшло до Росії, а Правобережжя - до Польщі.
Доба Руїни - надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельниць-кого здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені.
Серед головних причин Руїни - внутрішні протиріччя між елітарними та рівноправними в розвитку козацького суспільства. Інтереси козацької старшини і знаті завжди ставали поперек інтересів і прагнень рядового козацтва, міщан, селян. Хмельницькому треба було кардинально оновити всі гілки влади.
Початок Руїни пов'язують з гетьманства Юрія Хмельницького, слабкого, нерішучого, непрофесійного політика і державника, не здатного до зважених конструктивних рішень, який постійно перебував під впливом власного оточення.
Не менш важлива причина Руїни - відсутність у правлячої верхівки чітких політичних цілей, а також відповідних методів та інструментів управління всіма верствами суспільства. Всупереч тому, що гетьмани, старшин , духовенство вже мали певний досвід управління державою, шляхи і методи досягнення своїх цілей вони обирали не завжди ті, до яких прагнув простий народ і яких вимагали інтереси держави. А вже відсутність одностайності і згоди серед правлячої верхівки довершили свою справу.
Не слід забувати і про втручання деяких зацікавлених країн у внутрішні справи України (Польщі, Туреччини та Росії).
Соціальні. До середини XVII сг. загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. Це сприяло посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5—б днів на тиждень. У той же час невпинно зростали податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, якене досягло, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності та фактично було позбавлене самоврядування. Українська православна шляхта користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська.
Національно-політичні. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси — все це підводило до того, що як самостійний суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.
Релігійні. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів. Суб’єктивні. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботі в та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.
Понад 4 століття український народ стогнав під тяжким пануванням іноземних феодалів, але не скорився й героїчно боровся за своє визволення. Козацтво, яке стало провідником національно-визвольної боротьби, інтенсивно формувало зародки національної державності, спромоглося до 1648 р. виробити у загальній формі лише ідею обмеженої автономії. Починаючи повстання, ні Б. Хмельницький, ні його соратники не мали програми боротьби за створення незалежної держави, основною їхньою метою було скасування закону р., який значно скоротив козацькі привілеї, а народ
використовувався як засіб для досягнення цієї мети. Певну роль відіграла й особиста
образа, завдана Б. Хмельницькому підручними Конецпольського. Але після воєнних перемог 1648 р. у Б. Хмельницького змінилися політичні погляди . Гетьман почав усвідомлювати спадкоємне право Української держави на територіальну спадщину Київської Русі і висловлював прагнення повністю звільнити Україну від польсько- шляхетського панування і встановити державну незалежність.
Давній лад перестав існувати, на його місці треба було встановити новий. Саме в той час гетьман Богдан Хмельницький зрозумів, що він не просто ватажок збунтованих
селянсько-козацьких мас, а вождь усього українського народу, який веде героїчну
боротьбу як за національно-політичне визволення, так і за рішення важливих соціально- економічних питань. Перш за все - за землю і волю. Так, вперше за кілька років боротьби з польською шляхтою, з’явилась думка про створення Української козацької держави, яка і стала унікальним явищем в епоху світового феодалізму.
Велич Богдана Хмельницького в тому і полягає, що він створив могутню українську козацьку державу, без якої неможливе було б відродження української державності вже
Одним із перших конституційних актів були «Пакти і консппуції законів і вольностей Війська Запорозького», написані гетьманом П. Орликом, - документ, ухвалений козацькою радою 5 квітня 1710 р.
Основу «Пактів і конституцій» складала угода між гетьманом і козацтвом, що виступало від імені українського народу, про взаємні права й обов'язки. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко визначаючи умови, за яких він одержував владу. Крім того, у документі обумовлювався державний порядок України. Саме тому його вважають першою українською Конституцією.
Конституція Пилипа Орлика була першою в світі державною конституцією. Вона не тільки проголошувала незалежну Українську державу, але і закріплювала найпрогресив- ніші для того часу ідеї державного життя.
Значно обмежуючи права гетьмана, Конституція закладала основи принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, уводила виборність посад. Таким чином, статті Конституції Пилипа Орлика далекоглядно передбачили головні основи розвитку демократичних держав.
Отже, проголосивши Україну незалежною республікою . Конституція Пилипа Орлика стала вищим ступенем тодішньої політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі в Європі, оскільки жодна з країн до того часу не мала подібних документів.
Народження з Запорізької Січі Гетьманської держави було логічним продовженням формування нації і державності. Виняткову роль в цьому відіграв гетьман Богдан Хмельницький. При ньому держава набула всіх ознак республіканського демократичного устрою.
В цей час в Україні сформувалась нова верства населення — шляхта. Саме шляхта стала соціальним ідеалом нової української еліти Гетьманщини, яка досягла зрештою російського дворянського звання. Гетьманська держава проіснувала півтора століття. Цього було досить, щоб вона не щезла зі шпальт історії, з пам'яті народної. Цього було досить для виникнення ментальності народу, який має свою державу. За цей час виникла своя національна політична еліта. Національне самоусвідомлення українського народу в XVII сг. загострило цікавість суспільства до основ європейської цивілізації — до античності, християнства та просвітництва. Це стало ознакою появи в Україні своєї інтелектуальної еліти. Вона дала можливість шляхом еволюції вдосконалювати українську державність. Прикладом цього була перша в світі Конституція гетьмана Пилипа Орлика. В ній найголовнішою була проблема взаємовідносин гетьмана з народом. Влада гетьмана обмежувалась постійною участю в управлінні генеральної старшини і генеральної ради. Обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Багато уваги приділялось обмеженню соціальної есплуатащї. Основним пунктом Конституції було проголошення України незалежною від Польщі і Москви
Однак шлях еволюції і вдосконалення національної держави був перерваний, що трагічно позначилось не тільки на долі українського народу, а й негативно вплинуло на політичну стабільність європейського континенту.
Після перемоги в Полтавській битві, Петро І здійснює заходи по ліквідації автономного устрою України.
У 1709 р. цар призначив до І. Скоропадського свого резидента, який мав контролювати діяльність гетьмана. Цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д), були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р. Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було заборонено друкувати всі інші книги, крім церковних.
Значним ударом царизму по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії (1722-1727) - центрального органу російської колоніальної адміністрації у Лівобережній Україні. Вона мала перебувати у гетьманській столиці Глухові і складалася із 6 російських урядовців, прокурора та канцеляристів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Колегія контролювала діяльність гетьмана, старшини, відала фінансами. З 1724 р. після смерті наказного гетьмана Павла Полуботка (1722 - 1724 рр.) - Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія.
Крім того, фактично скасовувалася вільна торгівля. Українцям заборонялося займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії.
Отже, хоча зовнішні форми автономії гетьманської України були скасовані, збереглися основи національного відродження українського народу - державно-національні традиції, які після занепаду княжої Русі-України ожили в Українській Гетьманській козацькій державі. Збереглася, витримала випробування часом і дійшла до наших днів ідея незалежної й соборної Української держави.
У 1762 р. престол зайняла Катерина II, прибічниця централізму, яка рядом заходів остаточно ліквідувала автономний устрій України:
В 1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворено Малоросійську губернію. Ще раніше, після встановлення офіційної назви „Російська імперія" (1721 р.), Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією.
Наприкінці XVIII ст. українські землі потрапляють під владу двох імперій - Російської та Австро-Угорської. Обидві імперії за своїм політичним устроєм були самодержавними монархіями. У Російській імперії царі користувалися необмеженою владою, чого не було у жодній країні Європи: ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція такою жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії. Управління Росією здійснювалося без урахування відмінностей національного походження та історичних традицій багатьох інших народів імперії, Щодо України, то виходячи з того, що українці за мовою і культурою були близькоспоріднені з росіянами, царський уряд став розглядати н як невід’ємну частину Росії, що на деякий час "випадково" була відірвана від неї.
У Австро-угорській імперії найвпливовішою нацією були австрійці, а німецька мова переважала в армії і серед чиновництва. Становище українців в національному питанні було дещо кращим ніж в Росії, однак на всіх територіях західні українці терпіли тяжкий гніт своїх сусідів: у Галичині - поляків, Буковині - румунів, Закарпатті - угорців. Австрійський уряд мало робив для захисту українців.
У своєму управлінні імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія обороняла, а при нагоді й розширяла кордони імперії, забезпечувала внутрішній порядок. Імперські бюрократи вважали, що чим більшою кількістю законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях.
Отже, обидві імперії були ніби тюрмою для українського народу, а їх соціально- економічна політика практично була однаковою - колоніальною, хоча умови для політичного і національно-культурного розвитку на українських землях під владою Австро-Угорщини були значно сприятливішими.
Програму майбутніх перетворень «Південного товариства» - «Руську правду» виробив Павло Пестель. За його проектом імперія мала перетворитися на унітарну республіку. Населенню гарантували основні громадянські права і свободи. Водночас Пестель відмовлявся визнати за народами, які населяли імперію, право на окреме державне існування. Усі народи повинні були злитися з російським. За Україною, яка для нього була лише «Малоросією», ніяких державних прав не визнавалося.
У своїй «Конституції» лідер «Північного товариства» М.Муравйов визначав Росію як конституційну монархію з федеративним устроєм за зразком СІЛА. Країна поділялася на
У програмних документах «Товариства об’єднаних слов’ян» проголошувалося скасування кріпацтва і встановлення демократичного республіканського ладу. Товариство висувало ідею визволення всіх слов’янських народів від монаршого самовладдя та
Кінець XVIII - початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетвореньу Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. перестала існувати Річ Посполита до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця XV ст. становило постійну військову загрозу для українських етнічних земель.
Внаслідок цих змін зникли держави, які традиційно помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя і ранньомодерну добу. У новітній час українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; у 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північночорно- морські степи; у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795) - Берестейщина.
Отже, наприкінці XVIII ст. основна частина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Друга частина українських земель (Галичина, Буковина, Закарпаття) потрапила під владу Австрійської імперії. Таким чином, наприкінці XVIII ст. українські землі потрапили під владу двох імперій, які здійснювали національне гноблення українського народу'.
Українські землі, що входили до складу Росії, були об'єднані в три генерал- губернаторства: Малоросійське (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), Київське (Волинська, Подільська та Київська губернії) і Новоросія ( Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії). Кожна губернія ділилася на 10-12 повітів, а ті, в свою чергу, на волості з кількома селами у кожній.
Губернськими і повітовими центрами були міста, волосними - городки. Губерніями керували губернатори, яких призначав цар із середовища вищих військових і відомих дворян. Повіти очолювали капітани - справники, яких обирали зі свого середовища дворяни повіту. На чолі волості стояв обраний волосним сходом старшина. Йому підпорядковувалися сільські старости, яких обирали сільські громади. Крім цих органів виконавчої влади, в губерніях і повітах створювалися виборчі самоврядувальні установи - земські збори розпорядчі органи) і земські управи (виконавчі органи). Втім, їх функції були обмежені питаннями будівництва та утримання місцевих доріг, розвитку' землеробства, промисловості, торгівлі, надання населенню медичних послуг, освіти, зв’язків, протипожежного захисту і т.д. Діяльність земств контролювалася іубернаторами і міністерством внутрішніх справ.
До складу Австро-Угорщини входили три історичні українські регіони: Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Східна Галичина з адміністративним центром у Львові поділялась на 50 повітів, Північна Буковина з центром у Чернівцях - на 10 повітів, Закарпаття з центром Ужгороді - на 4 комітати.
У Буковині вищою посадовою особою був крайовий президент, а в Галичині - намісник. Вони призначалися імператором і мали широкі повноваження, їм підпорядковувалися повітові старости, яких призначав міністр внутрішніх справ. Повітові старости призначали війтів, які очолювали сільські громади. У Львові та Чернівцях діяли крайові сейми , які виконували функції органів місцевого самоврядування. Вони займалися проблемами торгівлі, освіти, санітарного стану' населених пунктів.
Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилось у Києві близько 1845 р., буж першою політичною програмою для українства.
Члени товариства вважали, що слов’янські народи в буду чині мусять приєднатися до Росії й скласти з нею одну федерацію. При прилученні кожний слов'янський народ зберігає свою самостійність. Росія мала би бути поділена на три великоруські штати (держави), на два українські, два надволзькі, два південні, два сибірські, два кавказькі, один білоруський; далі мали бути штати польський, чехословацький, сербський і болгарський. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов’янських народів. Київ не повинен би належати ні до якого штату й служив би місцем зборів загального сейму. В кожному штаті був би свій сейм і свій президент, вибираний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, вибираному також на чотири роки. Київ повинен був стати центральним містом цієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно- регулюючий орган — собор (або сейм). Для захисту федерації’ від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Вони прагнули перебудувати суспільство на засадах християнської моралі.
Кирило-мефодіївці були переконані, що саме українському народові випала історична місія бути ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов'янських народів.
Як і в Наддніпрянщині, імперська політика на західно-українських землях викликала опір українців, які розгорнули боротьбу за збереження своєї самобутності, за свої національні права. Перша третина XIX ст. стала початком національного відродження на західноукраїнських землях.
Модернізаційні реформи Марії-Терезії і Йосифа II створили передумови для культурного відродження в Західній Україні. У краї збільшилася чисельність української інтелігенції, яка все частіше замислювалася над становищем народу, його минулим, сучасним і майбутнім.
Але наступники імператорів-реформаторів Леопольд II і Франц II пішли шляхом реакції не лише у селянському питанні, а і в культурно-освітній сфері. У 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римо-католицької церкви. Руський інститут при Львівському університеті в 1809 р. закрили. У 1812 р. влада скасувала обов’язковість освіти. Внаслідок цього рішення кількість дітей у школах різко зменшилася. Здавалося, що над австрійськими територіями України знову опустився морок неписьменності та невігластва, що західні українці опинилися в гірших умовах, ніж їхні наддніпрянські брати. Адже підросійська Україна пам’ятала про Гетьманщину і Запорозьку Січ, зберігала традиції самостійного й автономного життя, які на початку XIX ст. ще остаточно не вивітрилися. Нічого цього не було в Західній Україні.
Однак Західна Україна мала свої переваги, яких не було на Наддніпрянщині. Внаслідок імператорських реформ тут виросла суспільна верства, що спроможна була не лише ослабити негативні наслідки реакції, а й очолити національне відродження в краї. Нею
Перша половина XX ст. була переломною як для всього людства, так і для нашої країни. Та пора насичена подіями, які мали важливе значення для українського державотворення. Український народ пережив трагедію Першої світової війни, але ця війна призвела до поразки і розпаду Російської та Австро-У горської імперій, що поневолювали Україну. Народ, саме існування якого заперечувалося, а мова переслідувалася, дістав шанс здобута національну державність і право жити власним життям у соборній Україні. У 1917 р. починається героїчна доба Української революції, що в результаті неї на українських теренах постали одразу дві держави: УНР і ЗУНР. Невдовзі вони об'єдналися. Тоді здавалося, що мрії та сподівання кількох поколінь борців за волю й незалежність українського народу можуть здійснитися.
Але історія розпорядилась інакше. Визвольні змагання 1918-1921 рр. закінчилися поразкою. Світовий політикум тоді не підтримав прагнення українців до незалежності. Українські землі поділили радянська Росія, Польща, Румунія та Чехословаччина. Доля українців у цих державах склалася по різному. Найбільш трагічною вона була в українців, які потрапили під владу російських більшовиків. Радянська Україна стала складовою Радянського Союзу, де утвердився тоталітарний сталінський режим. Під гаслом щасливого комуністичного майбутнього тоталітаризм приніс українському народові тяжкі страждання. Всеосяжний експеримент із радянської модернізації, що включав у себе індустріалізацію, колективізацію і „культурну революцію”, супроводжувався терором і невиправданими жертвами. Зазнавали утисків і переслідувань українці й під владою Польщі та Румунії. Попри все українці не полишали боротьби. Згуртовувалися сили українських патріотів, викристалізовувалась українська ідея.
Українська революція стала визначною подією в історії українського народу XX ст. Вона засвідчила негасиме прагнення українців до творення власної держави. Незважаючи на тривале імперське поневолення, народ знайшов у собі сили, щоб у вкрай несприятливих умовах протягом тривалого часу (1917-1920 рр.) вести запеклу збройну боротьбу, відстоюючи свою державність.
Дослідники революції вказують такі причини: 1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро- Угорщини. 2. Важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність аграрного питання і соціального захисту робітництва. 3. Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення. 4. Перша світова війна, яка до краю загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-У горської імперій. Це дало історичний шанс українському народу у боротьбі за свою державність.
Перемога Лютневої демократичної революції у Росії 27 лютого 1917 р., повалення монархії, зречення Миколою II престолу 2 березня 1917р. - все це стало приводом до початку революції в Україні і відкрило нову сторінку в історії нашої держави. Розпочався складний, суперечливий, але дуже важливий етап у її суспільно-політичному й духовному розвитку.
Метою революції проголошувалось здобуття автономії як першого кроку до незалежності.
Крім значних досягнень, за гетьманування П.Скоропадського було допущено чимало прорахунків, які виявилися фатальними. Чи не найбільше компрометувала його залежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Багато свідомих українців небезпідставно звинувачували П.Скоропадського та його уряд у проросійській політиці, у покровительстві російським шовіністам. Під захист німецько- австрійських військ і Гетьманату до Києва переїхали правління кількох колишніх петроградських і московських банків, багато великих промисловців, землевласників, фінансистів, колишніх царських міністрів, генералів. На території гетьманської держави відкрито формувалася білогвардійська Південна армія на чолі з генералом Семеновим.
Гетьман був тісно зв'язаний із заможними верствами українства, які спонукали його до ліквідації соціальних завоювань трударів. Він і німецька військова адміністрація практично почали війну проти українського трудового народу. Дуже шкідливою для української справи була політика в провінції, на селі. Місцеві старости і карателі, чинячи насильства над населенням нібито від імені влади, дискредитували українську державність.
З відновленням права приватної власності на землю в села в супроводі каральних загонів почали повертатися поміщики. Вони накладали на трудове селянство великі контрибуції. Не легше було й робітникам, більшість організацій яких нова влада розпустила. Безробіття, погіршення продовольчого постачання боляче вдарили по населенню міст.
Всі ці політичні помилки, тяжке становище трудящих, незавершеність реформ, залежність від окупаційної влади, поразка Німеччини та її союзників у війні (11 листопада
Отже, за час своєї діяльності Директорія. незважаючи на призупинення нею дії деяких
На мою думку IV Універсал, прийнятий 1918 року Центральною Радою мав найбільше значення для незалежної України. Адже вперше в новішій історії український народ дійшов до найважливішого рішення - проголошення незалежної суверенної Української держави, остаточно розірвавши відносини з імперським центром і заклавши основи наступного державного будівництва.
вирішення земельного питання - головного для країни, у якій переважало сільське населення. *
На жаль, історичні рішення Української Центральної Ради були прийняті тоді, коли доля українського демократичного уряду була уже вирішена.
Падіння Української Центральної Ради спричинили: — розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів; — політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції; — утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері; — відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів; — однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією; — невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 рр.; — запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади; — анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною; — небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі: — ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;
Отже, в січні 1918 року Центральна Рада зазнала поразки, а разом з нею і Українська Народна республіка її доби. Причинами поразки Центральної Ради стали як внутрішні прорахунки її керівництва, так і несприятливі для України зовнішні чинники.
Усе це призвело до ліквідації Української Народної Республіки, насадження більшовицького правління на більшості українських земель. Українська революція не досягла своєї основної мета - об’єднання всіх етнічних українських земель в єдиній державі. Але разом з тим, слід зазначити, що без Української Народної Республіки не було б Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), проголошеної більшовиками у січні 1919 р. Українці, принаймні формально, отримали право жити у складі власної автономної держави. До того ж героїчна боротьба українського народу стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців.
Українська національна революція 1917-1920рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого періоду русифікації, національного та соціального гноблення уперше в XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчали жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Проте на шляху українського державотворення постали могутні зовнішні сили, які вороже зустріли утворення національної укр. держави. Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали українській революції новий історичний шанс. УНР відродилася, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Однак країни- переможниці підтримували Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель, і не виступала проти прагнення білогвардійців відновити єдиноу й неподільну Росію. В умовах, що склалися, лідери УНР були безсилі перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців і уклала мир з Польщею. Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але саме вона сприяла утворенню УРСР.
Хоча радянська (Ьоома української державності виявилася Фіктивною, на географічній
Українська РСР на початку 20-х років формально була незалежною державою, однак фактичного суверенітету не мала. Як і всіма іншими республіками нею керував єдиний центр - ЦК РКП(б), що з метою всеохоплюючого контролю над ними використовував місцевий партійний апарат і керівні органи Російської Федерації. Ця залежність від московського керівництва прикривалася цілою системою двосторонніх і багатобічних договорів, що одержали назву «договірної федерації».
Договірна форма федерації була майже відкритою формою диктату російського центра у відношенні національних окраїн. Такі відносини неминуче волокли невдоволення місцевих республіканських керівних еліт у їхньому прагненні бути вільними у своїх діях від російського чиновництва, що намагалося контролювати буквально кожен їхній крок. Для нормалізації відносин між радянськими республіками ЦК РКП(б) створив спеціальну комісію на чолі з наркомом національностей І. Сталін.
Комісія спеціально розробила і виступила з проектом організації взаємин республік. Цей проект одержав назву “план автономізації”. Відповідно до цього плану радянські республіки включалися на правах автономних до складу Російської Федерації. Це означало, що ліквідувався навіть формальний суверенітет республік. Росіяни бюрократична верхівка одержувала право всеохоплюючого контролю над ресурсами, економічним потенціалом радянських республік.
План автономізації викликав справедливе невдоволення багатьох радянських і партійних працівників національних районів. В Україні проти нього активно виступав Голова Раднаркому X. Рокоссовський. У той же час перший секретар ЦК РКП(б) Д. Мануильський потримав И.Сталіна.
Небезпечним для радянського ладу і більшовицької партії вважав сталінський план В. Ленін. Він виступав із власним проектом, що передбачав створення Союзу радянських республік, на підставі рівноправності.
Створювалися загальносоюзні органи, що здійснювали загальне керівництво Союзом. “Ми визнаємо себе рівноправними з Української РСР і ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію, - писав і неодноразово підкреслював В. Ленін.
На основі ленінського плану на 1 з’хді Рад СРСР 30 грудня 1922 р. було створено нове державне об’єднання - Союз Радянських Соціалістичних Республік. У свій час навіть йшла розмова, що документ про цей союз підписали керівники відповідних республік, але як виявилося насправді пізніше такого документа вчені знайти не удалося, у руки дослідників він не попадав.
Прийнята в 1924 р. Конституція Союзу РСР обмежила повноваження союзних республік.
У тому числі, зрозуміло, і Української РСР, зокрема в питаннях керівництва сільським господарством, внутривніми справами, юриспруденцією, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням. Всім іншим у повному обсязі здійснювалося керівництво із союзного центра.
По оцінці істориків і юристів СРСР був псевдофедеративною державою. Усі повноваження союзних республік буквально зводилося на немає центральним керівництвом РКП(б), що не надавало своїм республіканським парторганізаціям автономії. Влада в республіках була в руках комуністів, членом жорстко централізованої більшовицької партії - РКП(б).
Цей дискримінаційний порядок стосовно республіканських організацій не міг та й не бажав змінити і В. Ленін. Тому його заклики до рівності, до федеративних відносин між союзними республіками були несподіваними, чисто декларативними. До самих останніх днів свого існування Союз РСР був унітарною централізованою державою, фактично
ШКЄрІ£Ю нового тину, де усі підкорялося тільки Московському центру.
Причинами голод}' 1921-1923рр. були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, спричинений посухою 1921 р.; 3) політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба в Росію та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.
Причини голод}' 1932-1933рр.: 1. навмисний підрив сільського господарства України шляхом насильницької колективізації та конфіскації майна селян; 2. нереальні плани хлібозаготівель для УРСР в 1932 році; 3. вилучення всіх продуктів харчування у більшості українських селян (натуральні штрафи) та ізоляція голодуючих: запровадження паспортної системи, заборона на виїзд в сусідні «ситі» республіки, заборона на ввезення продуктів, оточення військами «ситих міст» від голодного села; 4. відсутність допомога голодуючим за наявності можливостей її надати; 5. запобігання можливості надання іноземної продовольчої допомоги за допомогою інформаційної блокади.
Причини голоду 1946-1947рр.: 1. посуха і неврожай 1946; 2. низька продуктивність праці; 3. високі обсяги заготівель хліба, експорт зерна в Східну Європу; 4. нестача техніки, робочої сили; 5. нестача коштів на розвиток сільського господарства; 6. посилення репресій проти українського населення.
Історики і демографи сперечаються навколо кількості жертв голодомору, виголошуючи різні дані від 3 до 15 мільйонів. Найвірогідніше, враховуючи матеріали перепису населення 37-го року, втрати населення внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств становили близько 7 мільйонів чоловік на теренах України.
Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару голод завдав непоправної шкоди українському національному життю: 1. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилось колгоспне село, яке вже ніколи не повставало проти радянської влади. 2. Колективізація приглушила почуття індивідуалізму, яке було основним для ідентичності українського селянина. 3. На декілька поколінь голодомор інплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність. 4. Голод перервав тяглість поколіїп. у розвитку української національної еліти. 5. Голод призупинив "українізацію" міст Сходу і Півдня України, після нього поповнення міського населення відбувалося в основному за рахунок імміграції з Росії тощо.
За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, голод 33-го року виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення селянства, якою скористався тоталітарний режим в Україні.
Основними причинами переходу до нової економічної політики Були: глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму; тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва; масові повстання селян, робітників, солдат і матросів; політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені; спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію; намагання утримати владу в будь-який спосіб. НЕП мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, викорис-тання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи. л
Позитивні підсумки Непу. 1. Вдалося відновити народне господарство і навіть переверш шити довоєнний рівень. 2. Відродити сільське господарство, що дозволило нагодувати населення країни. 3. Національний дохід перевищив рівень 1913р. 4. Ріст промислової продукції, як наслідок швидкого росту продуктивності праці. 5. Національна валюта стала міцною і стабільною. 6. Швидко ріс матеріальний добробут населення. Негативні підсумки Непу. 1. Непропорційний розвиток основних галузей народного господарства. 2. Відставання темпів відродження промисловості від сільськогосподарсь-кого виробництва вело неп через смугу економічних криз. 3. У селі поглиблювалась соціальна і майнова диференціація селянства. 4. У місті протягом усіх 20-х років збіль-пгувалася чисельність безробітних, котра до кінця непу склала більш 2 млн. чоловік. 5. Фінансова система зміцніла лише на якийсь час. В другій половині 20-х років у зв'язку з активним фінансуванням важкої індустрії булла порушена ринкова рівновага, почалася інфляція, що підірвало фінансово-кредитну систему.
Політика коренізації українізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами: 1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій ніби забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік. 2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством та національною інтелігенцією.З. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів. 4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування. 5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення - СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.
У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки: 1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя. 2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. 3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. 4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти: запровадження загальнообов’язкового початкового навчання; зростання мережі україномовних навчальних закладів тощо. 5. Різко збільшувалась кількість української преси. 7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності. 8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців.
Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав
стратегічним планам комуністичної партії.
Нова економічна політика запроваджувалася в умовах глибокої економічної та політичної кризи. Політична влада починала втрачати соціальні опори, прийшло розуміння того, що воєнно-комуністичними методами, насамперед тотальним державним примусом, утримати владу неможливо. У ленінському розумінні НЕП — це «вимушений відступ, перегрупування сил», «необхідність некомушстичними руками будувати комунізм». У Леніна чітко виражена настанова: «хто — кого» і водночас робиться крок у бік плюралістичного бачення шляхів до соціалізму. В останніх своїх замітках Ленін по суті розчиняє розуміння «соціалістичного будівництва» в інших шляхах входження до лав цивілізованих народів, у модернізаторських завданнях культурного та індустріального розвитку. Проголошення НЕПу відображало суперечливі тенденції розвитку суспільства. Нова економічна політика мала альтернативи. Це — урахування багатоукладного характеру економіки, поєднання різних форм власності, відродження кооперативних відносин. У політичній галузі — союз робітників і селян, урахування їх інтересів, відмова від диктатури робітничого класу, претензій партії на монополію влади, поступовий еволюційний розвиток суспільства, поєднання загальнодемократичних і соціалістичних тенденцій. За такого шляху розвитку знімалася заданість кінцевих результатів, накреслювався новий підхід до значення Жовтневої революції, перехід до політики національної згоди.
Проте перемогу здобула інша тенденція. Соціалістична перспектива залиш ала обмежені рамки для НЕПу. Категорична формула Сталіна про викорінення нової економічної політики різко відобразила те, що було в реальності.
Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків: 1. Здійснення індустріалізації за рахунок с/г посилило тиск на селян: збільшився продподаток, заборонялася вільна торгівля. 2. Форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення країни дешевими продуктами харчування, а промисловості - дешевою сировиною. 3. Випереджаючий розвиток важкої промисловості зумовив посилення диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю. Відбулося падіння життєвого рівня народу. 4. Відбувся перехід від непу до командно-адміністративної економіки. Монополізм державної власності, відсутність конкуренції і матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку господарств. 5. З індустріалізацією пов'язаний початок масових репресій. У катастрофічних провалах здійснення планів, в аваріях, що почастішали, почали звинувачувати "ворогів народу", "шкідників", з вини яких нібито і траплялися "зриви" і "провали".
Поряд із цим, індустріалізація мала і значні позитивні досягнення: 1. Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально-аграрну; 2. у 1940 р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913 р. збільшився у сім разів; 3. За обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинутих західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі по виробництву машин (після Англії) і виплавці чавуну (після Німеччини); 4. За три довоєнні п'ятирічки в Україні з'явилися сотні великих і
Можна виділити п'ять етапів сталінської репресивної політики в Україні:
1. Боротьба зі «шкідництвом)». Штурмівщина в роки індустріалізації призводила до частих аварій на підприємствах, анархії й марнотратства. У травні 1928 року відбувся показовий процес над фахівцями вугільної промисловості (Шахтинська справа). До суду були притягнуті особи, які звинувачувалися в контрреволюційній діяльно^. 2. Боротьба проти громадських діячів та інтелігенції. Один з перших політичних процесів, який сфабрикувала сгалінщина, — справа «СВУ». На лаві підсудних опинилося 45 представників української інтелігенції, серед них С.Єфремов, В.Чеховський, Й. Гермайзе та ін. Після «СВУ» настала черга сфальсифікованої справи «Українського національного центру» («УНЦ»). Пізніше органи ДПУ розпочали розслідування справи «Української військової організації», яка нібито організовувала саботаж у сільському господарстві. Усього в Україні з 1930 по 1941 рр. виявлено понад 100 ворожих до радянської влади «організацій». 3. Боротьба з «рештками ворожих класів». 4. Ліквідація переродженців і дворушників в партії. Репресій зазнали близько 37% членів КП(б)У, тобто приблизно 170 тис. осіб. За спогадами М. Хрущова, українська компартія була «вичищена до блиску». 5. Чистка військових кадрів. Найбільших утрат зазнали Київський і Харківський військові округи. Серед репресованих були відомі радянські полководці Й. Якір, Є. Ковпох, І. Федько, Д. Шмідт, Б. Думенко.
Отже, всі негаразди в державі тоталітарний режим списував на так званих «ворогів народу» і в ті часи будь-яка людина могла потрапити під цю категорію громадян за надуманими обвинуваченнями, а це в свою чергу виливалося у масові репресії проти українського народу.
Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини не мали власного автономного устрою. Уряди цих країн прагнули до посилення контролю над українськими територіями.
Польський уряд намагався витравити такі поняття, як "Україна" та "українці", застосовуючи замість них терміни "Східна Малопольща", "русини". У 1924 р. видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах. У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов'язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин. Урядові кола розгортають репресії проти українців, здійснюють політику жорстокої асиміляції. Господарство краю розвивалося відповідно до інтересів польської економіки. Переважали ті галузі, які забезпечували високі доходи без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини.
Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій. З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. було заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, була заборонена українська преса, відбувалася румунізація православної церкви. Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська економіка залишалася напівкустарною, найбільшу питому вагу в економіці складала харчова промисловість.
Аграрні реформи, проведені в 1919 р. Польщею, Чехословаччиною і Румунією, не ліквідували малоземелля українського селянства. Головною метою реформ була передача землі польським, румунським і чеським колоністам. Тяжким було і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жорстока експлуатація, високий рівень безробіття, захворюваності, смертності.
Українська повстанська армія (УПА) — озброєне крило Організації українських націоналістів. Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'язані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько- радянська війна, місцевий український діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою "Поліська Січ" з метою очищення свого регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували розпустиш його частину, він повів своїх бійців "у ліси", щоб воювати як і з німцями, так і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН, що ховались від переслідувань Коха.
Наприкінці 1942 р. ОУН вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок регулярної українській армії. Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН УПА швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопіла контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч багато українських еміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили чисельність УПА сягала близько 100 тис., більш обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру 30-40 тис. бійців. Порівняно з іншими рухами окупованої нацичтами Європи УПА не мала чужеземну допомогу. Тому зростання її свідчить про дуже відчутну підтримку українців.
Коли під час відступу радянських війск берієвські прислужники розстріляли у західноукраїнських тторьмах тисячі невиних, а війська вермахту зупинили цей кривавий терор, їх зустріли як визволителів. Але "новий порядок" виявився не менш жорстоким. Виходячі із реальної спуації в Україні, Головний провід ОУН у постанові від 4 грудня 1941 р. окреслив стратегічне завдання організації: "Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил".
Мюнхенською угодою 1938 року частина території Чехословаччини була передана Німеччині. У закарпатських українців з'явилася надія на отримання автономії для Закарпаття. 11 жовтня було створено перший уряд так званої Карпаторуської держави, який очолив А.Бродій. 22 листопада 1938 року було прийнято закон Чехословацької Республіки про Конституцію Карпатської України. Новосгворений уряд заходився будувати українську державність. Почалася українізація освіти та адміністрації. Відбулися вибори до Сейму — вищого законодавчого органу країни. 15 березня 1939 року сейм проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Але останнє слово в розв'язанні проблеми "Підкарпатської Русі" належало Німеччині і карпатські українці сподівалися на її підтримку. Гітлер вирішив передати все Закарпаття Угорщині.
Проте закарпатські українці не збиралися розлучатися з державністю, яку щойно проголосили. Кілька тисяч бійців воєнізованого формування "Карпатська Січ" вступили до нерівного бою з 40-тисячною угорською армією. Закарпатська Україна була окупована фашистською Угорщиною. Головною причиною падіння Карпатської України було те, що вона не отримала міжнародної підтримки. З відкритою неприязню ставилося до неї керівництво СРСР, вбачаючи в ній небезпечне вогнище українського самосгійнищва. У промові на XVIII з'їзді ВКП(б) 1939 року Сталін героїчну боротьбу карпато-українців охарактеризував словами: "Комашка, що хоче прилучити до себе слона". Карпатська
Україна проіснувала кілька днів, але залишила глибокий сліп V -гя нятппапчш
Легіон "Українські січові стрільці" (УСС) був сформований австрійським командуванням у 1914 р.. Не будучи впевненим у його лояльності, уряд обмежив чисельність легіону УСС до 2,5 тис. Для формування легіон на початку вересня перевели в Закарпаття, в район м. Мукачево. Тут було утворено три стрілецькі курені. Командиром легіону став М Галугцинський. Ядро легіону становили члени довоєнного січового, сокольського і пластового руху. В перші бої легіон УСС вступив в кінці вересня 1914 р. в районі Ужоцького перевалу. В кінці 1914 - на поч. 1915 р. стрільці охороняли карпатські перевали. "Усуси" проявили зразковий героїзм у битвах з російськими частинами на горі Маківка у травні 1915 р.; під Галичем у червні 1915 р. і над р. Стрипою влітку - восени 1916 р. Після великих втрат залишки полку УСС вивели в тил на доукомплектуванню, після чого в лютому 1917 він повернувся на фронт. У 1918 р. у складі австрійської армії полк УСС здійснив похід на Україну під командуванням сина австрійського ексгерцога Стефана-Вільгельма Габсбурга, якого українці називали Василем Вишиваним Пізніше Січові стрільці відіграли визначну роль в революційних подіях 1918 р. та творенні ЗУНР.
УСС відіграли надзвичайно важливу роль в історії, яка полягали в наступному: 1. Стали зародком майбутньої армії. 2. Залишили по собі велику культурно-мистецьку спадщину, що стала частиною національної свідомості галицьких українців XX століття. 3. Велика пропагандистсько-виховна робота серед населення краю. 4. їх героїзм та самопожертва служили прикладом наступним поколінням борців. 5. Діяльна конструктивна участь УСС у революційних подіях 1917-1920 рр.
ОУН - українська політична організація, що діяла в основному на території Західної України в 1920-х - 50-х рр. і ставила собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські.
Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році. ОУН виникла внаслідок об'єднання Української Військової Організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок: Групи Української Національної Молоді; Легії Українських Націоналістів;Союзу Української Націоналістичної Молоді. Головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури. Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, -так і за кордоном. Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці Української Народної Республіки 1917-20, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої сили».
У 1940 році ОУН розділилася на дві частини: старші, більш помірковані члени підтримали Андрія Мельника (ОУН-М), тоді як молодші і радикальніш! члени — Степана Бандеру (ОУН-б). Остання група отримала контроль над націоналістичним рухом на Західній Україні.
ЗО червня 1941 р. у Львові ОУН, не повідомивши німецьку військову владу, скликала Національні збори, які схвалили Акт відновлення Української держави. У документі зазначалося, що "на західних землях України твориться Українська влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці України Києві з волі українського народу". Далі було оголошено про утворення «Українське державне правління», головою уряду призначено Я. Стецька. Прагнучи поставити Німеччину перед фактом відновлення національної державності, уряд Я. Стецька заходився встановлювати держави управління в Тернополі, Станіславі, Дрогобичі, Луцьку, Рівному та в багатьох інших містах. Окрема прокламація, поширена у Львові, сповістила населення, що провід ОУН створює "Українську Національну Революційну армію" (УНРА). У Львові 6 липня відбулася нарада за участі відомих людей краю, яка закликала громадян підтримати сформований 30 червня український уряд. Важливим фактом стало те, що Акт ЗО червня 1941 р. підтримали ієрархи УГКЦ та УПЦ. 2 липня 1941 р. інформація про подію, що сталася у Львові, дійшла і до Берліна. Багато німців розцінили вчинок Стецька як спробу "державного перевороту". Щоб акція не дістала широкого розголосу, німецькі власті почали тиснути на С. Бандеру, щоб він скасував рішення Я. Стецька. Бандера відмовився. У відповідь 5 липня за наказом Гітлера розпочались масові репресії щодо членів ОУН. Бендеру і Стецька було заслано в табір Заксенхаузен. Всього за тратами опинилося понад 2000 націоналістів, кількасот з яких страчено.
Отже, оцінюючи ці події з історичної перспективи, можна твердити, що проголошення Української держави у Львові ЗО червня 1941 р. мало велике історичне значення. Акт відновлення Української держави дав зрозуміти, що гітлеризм с непримиренним ворогом українського народу і виношує щодо нього суто імперіалістичні наміри. Пізніше це призвело до збройного опору окупантам й до виникнення потужного повстанського руху.
Справжнє об'єднання українських земель відбулося 20 років раніше і ми відзначаємо цю подію державним святом День соборності України. Те що робили комуняки в ЗУ в 39 році
З приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянизащ'ї, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. Позитивними наслідками процесу радянізації стали: — ліквідація польського держапарату; — об'єднання західноукраїнських земель з УРСР в одній державі. — конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі перебували в руках поляків та євреїв); — українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських); Львівський університет перейменовано в честь І. Франка, мовою викладання стала українська тощо); — розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров’я. Та невдовзі виявилися й украй негативні наслідки діяльності комуністів: — заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі Сходу України; — насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об’єднано 15 % господарств); — тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну); — розгром політичних партій і громадських об'єднань, у тому числі таких шанованих у народі, як "Просвіта”; — масові репресії (з осені 1939 р. по осінь 1949 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками і депортовано близько 10 % населення).
Отже, об'єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення: вперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Але принесений на багнетах Червоної Армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції з СРСР, а в творенні незалежної соборної української держави.
Героїзм воїнів і плутанина перших днів війни сплелися в одне нерозривне ціле.
державність: вкотре доля українського народу вирішувалась могутніми сусідами, що діяли задля власних інтересів. Позитивним наслідком війни можна вважати об’єднання українських земель в рамках одного, хоч і несамостійного, державного утворення - УРСР.
Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. 16 серпня 1945 р. було зафіксовано польсько-український кордон у договорі між СРСР і Польською Республікою, який мав проходити в основному по „лінії Керзона” з невеликими відхиленнями. Таким чином, після закінчення війни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР.
Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан- Франциско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Втрати українського народу становили 25 % від кількості усього населення України. Окупанти спалили разом із мешканцями понад 250 сіл, у 230 концтаборах і гетто, а також в інших місцях масового знищення загинуло 5,5 млн. чол. З 2,8 млн. чол., яких гітлерівці вивезли з СРСР до Німеччини для примусової праці, близько 2,2 млн. чол. були з України. Сталінський режим не дуже відставав від німецького у жорстокості. За час Другої світової війни він знищив і депортував у райони Крайньої Півночі і Сибіру 1,5 млн. невинних людей, головним чином жителів західних українських земель. Матеріальні втрати, яких зазнало господарство і населення України, сягнули 1,2 трлн. крб., тобто третини національного багатства республіки, безпосередні втрати - 250 млрд. крб., або майже 42 % втрат колишнього СРСР.
Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм - то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними.
Особливістю українського руху Опору була наявність двох напрямків боротьби: — радянський (партизанські загони, радянське підпілля), представники якого боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, відновлення Радянської влади;
Радянський підпільно-партизанський рух у перші місяці окупації зазнав великих втрат і лише в 1942 р., діставши допомогу з-за лінії фронту, став поширюватися на Наддніпрянщину, втягуючи в боротьбу десятки тисяч незадоволених грабіжницько- терористичним режимом і завдаючи суттєвих втрат гітлерівським окупантам.
У перші дні війни ОУН сподівалась за сприяння нацистської Німеччини розпочати відродження національної незалежності України. Та ці ілюзії швидко розвіялись. Оунівці перейшли до підпільної діяльності, підготовки масового антинацистського повстання під самостійницькими гаслами.
Для німецьких окупаційних властей був цілком несподіваним широкий розмах самостійницького руху, який у 1941 р. охопив не лише Західну Україну, а й Наддніпрянщину. Цей рух свідчив, що прагнення до незалежності України було близьке і зрозуміле в усіх її регіонах. У різному баченні долі України полягає причина непримиренності між представниками радянського і оунівського руху Опору. Якщо радянські партизани прагнули представити оунівцїв як зрадників і слуг окупантів, то оунівці ставилися до радянських партизанів як до ворогів України.
Радянське керівництво, плануючи з-за лінії фронту дії партизанів, свідомо підгримувало конфронтацію обох течій антигітлерівського руху Опору в Україні. В цих умовах ОУН- УПА змушена були боротися на два фронти без будь-якої зовнішньої допомоги. Це врешті-решт і визначило результат борогьби.
Перемога країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками у Другій світовій війні 1939-1945 рр. була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Вагомий внесок у цю перемогу зробив український народ. На початку війни на території України більше року стримувався наступ фашистських орд. План «блискавичної» війни був зірваний внаслідок мужніх дій прикордонників, битв біля Дубно, Рівного, Луцька, героїчної оборони Києва, Одеси, Севастополя. В роки війни Українськими фронтами на території республіки були проведені стратегічні битви, які суттєво змінили ситуацію на фронті на користь СРСР: форсування Дніпра, звільнення Києва, Корсунь-Шевченківська операція, Львівсько-Сандомирська, Карпатська, Яссько-Кишинівська та ін. Український народ дав Червоній Армії 6 млн. бійців, кожен другий з них загинув, а кожен другий з тих, хто залишився живим, став на все життя інвалідом. Окупанти спалили разом із мешканцями понад 250 сіл, у 230 концтаборах і гетго загинуло 5,5 млн. чол. Більше 2 млн. українців гітлерівці вивезли з СРСР до Німеччини для примусової праці. Матеріальні втрати, яких зазнало господарство і населення України, сягнули 1,2 трлн. крб., тобто третини національного багатства республіки. На поч. 1944 р. з Українським штабом партизанського руху були зв’язані майже 60 тис. чол. Із загарбниками героїчно боролася УНА. Українці брали участь у європейському русі Опору (вінничанин Василь Порик став національним геросм Франції). Серед полководців і воєначальників були сотні українців за походженням: М. Кирпонос, А. Єременко, С. Тимошсико, Р. Малиновський та ін. 2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Участь українського народу в Другій світовій стала для нього не тільки подвигом, а й трагедією. Зазнавши величезних втрат, він знову не зміг відновиш національну'
Проте боротьба ОУН-УПА з тоталітарною владою, незважаючи на її трагічний кінець, не була марною. Вона засвідчувала, що народ України прагне власної державності, змушувала людей задумуватися над своєю долею, не давала заснути національній свідомості.
Операція «Вісла стала наслідком підписання договору між республіками СРСР та Польщею про уточнення кордонів між сусідніми державами у квітні 1945 року. Йшла мова про такі землі: територія від міста Крилова до річок Західний Буг та Солокія з відхиленням від лінії Керзона на ЗО км та землі в районі Немирів-Ялівка з відхиленням у 17 км було надано Польщі. Основними причинами науковці називають, передусім, війну, соціальну та національну напруженість на цій території у міжвоєнний період, спричинену земельною проблемою та іншою власністю населення, національні мотиви, зовнішні провокації міжнаціональної ненависті з боку воюючих сторін.
З 22 повітів Краківського, Жешувського та Люблінського воєводств було вивезено понад 150 тисяч українців. Акція охопила територію 19, 500 км2, зокрема, Лемківщину, Холмщину, Піддашшя, Надсяння. Українців виселяли у північні райони Польщі, наприклад, до воєводств: Ольпгганського, Кошалівського та ін. Характер цих заходів інколи переходив за межі гуманізму. Польські війська знищили українське село Завадка Мороховська. Для того, щоб українське населення «не пручалося» та не втікало на кордоні з Чехословаччиною стояли військові, а радянське керівництво перекинуло танкову дивізію на кордон. Бойовики УПА намагались чинити опір виселенню та влаштовували низку «відплатних акцій». У жовтні бойові групи УПА напали на села Ділячев, Бартківку, Лончки, Сельницю, Павлокову, де було закатовано українців, а потім поселились поляки.
Протиборство польського уряду та збройного підпілля під час акції завдали великої шкоди економіці держави. Дії комуністичного уряду Польщі «роз’ятрили рани» польсько- українських стосунків часів Другої світової війни та посилили опір українського мирного населення та членів УПА.
Наприкінці війни процес об'єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу. Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування Люблінська угода 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщинн, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво намагалося підтримати паростки соціалізму в Сх. Європі. Відповідно договору 16 серпня кордон мав проходиш в основному по «лінії Керзона», з відхиленнями 17 і ЗО км на схід в окремих ділянках. Остаточно процес польсько- українського розмежування завершився 1951 р., коли на прохання Польщі до Львівської області увійшли землі в районі м. Крисгонополя (Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія Нижніх Устриків Дрогобицької області.
Гостро стало питання про подальшу долю Закарпатської України. Чехословаччина розглядала цей край як невід'ємну частину своєї держави. 26 листопада 1944 р. І з’їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України в Мукачево, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в
Отже, процес врегулювання територіальних питань мав для України такі наслідки: 1. остаточне визначення кордонів республіки, їхнє юридичне визнання світовим товариством; 2. збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; 3. об’єднання українських земель у складі однієї держави; 4. майже повне завершення формування державної території.
Наприкінці Другої світової війни Україна знову виходить на зовнішньополітичну арену. Проте, як складова частина Радянського Союзу, вона не мала можливості проводити самостійну зовнішню політику.
27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин, X сесія Верховної Ради СРСР (28 січня - 1 лютого 1944 р.) прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський: А в березні 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки. Очолив Народний комісаріат ДМануїльський.
Зважившись на такий крок, сталінське керівництво переслідувало далекосяжні стратегічні цілі: по-перше, представити приєднання західних областей України і Білорусії як акт возз’єднання територій, населених представниками одного етносу, по-друге, збільшити кількість своїх представників у Організації Об'єднаних Націй, переговори про створення якої активно ведись наприкінці війни.
У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (СІЛА), під час обговорення проекту майбутньої Організації Об’єднаних Націй, радянський представник А.Громико вніс пропозицію вважати 15 радянських республік членами-засновниками організації. Хоча ця пропозиція була відхилена, сталінське керівництво не полишало цієї ідеї. На Кримській конференції у лютому 1945 р. СІЛА й Велика Британія зобов'язалися підтримати пропозицію радянською уряду щодо прийняття УРСР і БРСРу члени ООН
На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1946 р. Україну було обрано до складу Економічної і Соціаіьної Рад а в 1948-1949 рр. - непостійним членом Ради Безпеки ООН. Представників України запросили до роботи багатьох структур Організації, в тому числі й до Міжнародного суду.
Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу, її представник відіграв вирішальну роль у прийнятті рішення про поділ Палестини на єврейську та арабську' частини і створення держави Ізраїль.
З перших років своєї діяльності українська дипломатія була досить активною. На чолі з наркомом Д.Мануїльським представники України брали участь у Паризькій мирній конференції (29 липня - 15 жовтня 1946 р.), в лютому 1947 р. підписали мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.
Українська делегація також віяла активну участь у роботі Дунайської конференції
Вже під час «холодної війни» УРСР увійшла у Всесвітню Раду Миру, запропонувала цілу низку мирних ініціатив.
продовольством, експортувати продукцію в країни Східної Європи для підтримки прорадянських режимів.
Результати відбудови господарства на початку 50-х років були вагомими і успішними:
Необхідно підкреслити, що результати відбудови господарства були дійсно вражаючими, але для держави-гіганта, а не для людини, яка ке відчула покращення свого життя. В післявоєнні роки, як і в усі роки радянської влади, існувало, в певній мірі, протиріччя: героїчна, самовіддана, напружена праця народу і дія тоталітарної, командно- адміністративної системи, яка користувалася плодами цієї праці. Тобто був народ-герой, переможець, трудівник і народ - "гвинтик системи", народ для держави, а не держава для народу.
Після XX з'їзду КПРС в СРСР сталися значні зміни в суспільно-політичному житті, цей процес іще називають « процесом десталінізації ».
Процес десталінізацц провадився непослідовно і мав дещо обмежений характер. Непослідовність процесу полягала в тому, що поряд із критикою особи Сталіна — крок уперед, рорився крок назад — Хрущов в офіційних виступах розпатякував про загалом позитивну роль Сталіна в історії партії та держави, а постанови часів "ждановщини" було розцінено як "вірні у принципі’’. Поряд із амністією засуджених, боячись посилення анти- партійного руху на західноукраїнських землях, 600 осіб із амністованих було повернено для відбуття покарання, переслідувалися колишні учасники підпілля (388 учасників колишнього підпілля було притягнуто до кримінальної відповідальності). Критиці було піддано лише саму особу Сталіна, а не режим влади, що його він створив. Тому процес десталінізації, не дійшовши до свого успішного завершення, поступово згортався.
З усіх реформ, здійснених в хрущовське «велике десятиліття»,найбільший вплив на подальший розвиток радянського суспільства мали перетворення в соціальній сфері.
Було скорочено робочий день і запроваджено п’ятиденний робочий тиждень. Запроовадажувалося щомісячне авансування колгоспників, ліквідовано натуроплату, списано заборгованість із податку і поставок за попередні роки. У 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали 10% заробітків трудящих і примусово розповсюджувалися серед населення, будучи прихованою формою додаткового оподаткування. 1956 р. було проведено пенсійну реформу, яка забезпечила зростання доходів пенсіонерів у 2 рази, інвалідів — в 1,5 раза. Реформа освіти 1958 р. супроводжувалася збільшенням капіталовкладень у цю сферу та зростанням оплати праці
Незважаючи на таку бурхливу зовнішньополітичну діяльність, Україна не виходила за межі політики, яку диктувало радянське керівництво. Так, угоди з Польщею та Чехословаччиною про врегулювання питання кордонів підписувались представником союзного Наркомату закордонних справ. А пропозиції Великої Британії (1947) та Судану (1956) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з УРСР так і залишились без відповіді.
Таким чином, вихід УРСР на зовнішньополітичну арену був зумовлений стратегічними інтересами СРСР.
Відбудова господарства України розпочалася уже з 1943 року, після початку визволення^, частини території від фашистської окупації. Вона мала ряд особливостей, які відрізняли її від післявоєнної ситуації на інших територіях*СРСР і західних держав:
Майже половину (48%) довоєнного економічного потенціалу України було знищено, на руїни перетворено 714 міст, понад 28 тис. сіл (250 спалено повністю). Неушкодже-ними залишилось лише 19% довоєнних промислових підприємств, тоді як в Італії було зруйновано тільки 20%. На УРСР припадало 42% знищених промислових об'єктів СРСР.
Радянський варіант післявоєнної відбудови господарства мав такі особливості:
Суттєвою особливістю відбудовних процесів в Україні була дія тоталітарної командно- адміністративної системи, яка проявилася в наступному:
телевізори, магнітофони, пральні машини тощо. Селяни нарешті отримали паспорти і мали змогу вільно змінювати місце проживання. Отже, реформи у соціальній сфері привели до реального підвищення життєвого рівня трудящих.
Дисидентський рух в Україні мав три основні течії: І.Правозахисне (демократичне) дисиденство, представлене Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. Її очолив письменник М.Руденко. До складу входили О.Бердник, П.Григоренко, Л.Лук'яненко, І.Кандиба, М.Маринович та ін. УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами тощо. Це була єдина з усіх правозахисник організацій, яка не розпалася. Проте ні поміркованість УГГ, ні легальність форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати репресії. До 1980 р. майже три чверті УГГ отримали терміни увезення від 10 до 15 років.
Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентсва була боротьба за національні інтереси українського народу.
Прийняття Декларації 16 липня 1990 року стало першим кроком до відродження української державності як ідеї соборності українського народу та його земель. Цей документ відкрив новий етап в історії нашого народу, проголосивши основні політичні, економічні, соціальні цілі, довгострокові перспективи розвитку Української держави.
В Декларації було визначено найбільш принципові позиції, які орієнтували народ на створення самостійної, правової держави, на розвиток демократії, всебічне забезпечення прав і свобод людини Вона стала тією цінністю, яка об’єднала суспільство у непростий час визначення свого майбутнього. Саме спираючись на Декларацію, було прийнято Акт про державну незалежність 24 серпня 1991 року, який разом з державним суверенітетом був підтверджений волевиявленням народу на Всеукраїнському референдумі в грудні того ж року.
Важливе значення мала Декларація й для розвитку зовнішніх зносин України як суб’єкта міжнародного права. В розділі, присвяченому її ролі в міжнародних відносинах, було закладено основоположні принципи й пріоритети української зовнішньої політики. Ці
Першим поштовхом, яким започатковувалися конституційні перетворення держави, стало ухвалення 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет. У цьому документі проголошувався державний суверенітет Української РСР як верховна, самостійна, повна і неподільна влада Республіки в межах її території, а також незалежність та рівноправність у зовнішніх відносинах. Головною особливістю Декларації було визначення економічної самостійності УРСР, що давало передумови для побудови політичних та правових механізмів діяльності держави. Крім цього, важливим кроком на шляху формуваннядержави було те, що в галузі міжнародних відносин Україна проголошувалася суб’єктом міжнародного права, який має безпосередні стосунки з іншими державами, проводить самостійну діяльність в міжнародних організаціях.
Не менш важливим кроком у консппуційній реформі в Україні було схвалення Верховною Радою України 19 червня 1991 р. Концепції Конституції України. Концепція декларувала загальні принципи майбутньої Конституції, її структуру та основні положення. Так, згідно з Концепцією основою Конституції України має бути ідея правової держави. Найвищою соціальною цінністю проголошена людина, її права, свободи та їх гарантії. Основним об’єктом конституційного регулювання мають бути відносини між громадянином, державою і суспільством. Вже на той час, до речі, вчені та політики розуміли, що Конституція повинна визначити пріоритет загальнолюдських цінностей, закріпити принципи соціальної справедливості, утвердити демократичний і гуманістичний вибір народу України, чітко показати прихильність України загальновизнаним нормам міжнародного права.
Саме в Концепції вперше в Україні конституційні норми визнавалися нормами прямої дії, що діють незалежно від існування законів або інших нормативних актів, які їх конкретизують.
Як наслідок, уже 1 липня 1992 р. Верховна Рада України винесла на всенародне обговорення проект Конституції України.
Влітку 1995 р. в Україні склалася напружена політична ситуація. Причиною якої стала відсутність нового Основного закону, що робило неможливим здійснення рішучих економічних, політичних і державно-правових реформ.
13 травня 1995 р. Верховна Рада схвалила Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. Цей договір мав забезпечити розвиток конституційного процесу в Україні; реформувати державну владу на засадах чіткого розподілу функцій між її законодавчою і виконавчою гілками.
Вирішальним кроком у проведення конституційної реформи в Україні стало прийняття 28 червня 19% р. Верховною Радою України Конституції України.
Президентські вибори на Україні (1991) - перші вибори президента України після здобуття незалежності 24 серпня 1991 року.
Перший тур виборів, в якому брали участь 6 кандидатів, минув 1 грудня 1991 р., в один деьть з Всеукраїнським референдумом про незалежність. Основна боротьба розгорнулася між колишнім секретарем 1{К КПУ і главою Верховної ради України Леонідом Кравчуком та представником ворожого по відношенню до радянської влади НРУ В'ячеславом Чорноволом. Перший тур виявився і останнім, так як Леонід Кравчук набрав більше 50% голосів виборців
необхідно здійснити вже сьогодні. Можливо це і не вирішить усіх проблем формування багатопартійності в Україні, проте будуть визначені правові межі діяльності партій. Відсутність правової бази дозволяє сьогодні, з одного боку, втручатись державі в справи партійні, віддаючи переваги тій чи іншій партії, з іншого боку, і самим партіям займатися питаннями, які виходять за межі їх правового статусу.
Наприкінці Другої світової війни Україна стала суб’єктом міжнародного права. 27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. X сесія Верховної Ради СРСР (1944 р.) прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно- республіканський. У 1944 р. в УРСР було створено Народний комісаріат закордонних справ (НКЗСУ) на чолі з Д. Мануїльським.
Сталінське керівництво переслідувало ряд цілей: представити приєднання західних областей України і Білорусії як акт возз'єднання територій, населених представниками одного етносу, збільшити кількість своїх представників в Організації Об'єднаних Націй (ООН), переговори про створення якої активно велись наприкінці війни. Вступ України до ООН мав створити ілюзію її державності й заспокоїти національно-визвольні сили.
У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), під час обговорення проекту майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А Громико вніс пропозицію вважати 15 радянських республік членами-засновницями організації,. Цю пропозицію було відхилено. На Кримській конференції у лютому 1945 р. США й Велика Британія зобов’язалися підтримати пропозицію радянського уряду щодо прийняття УРСР і Б РСР у члени ООН.
Українська делегація брала участь у розробці Статуту ООН (Д. Мануїльський очолив комітет з підготовки тексту преамбули (вступу) першого розділу Статуту ООН — «Цілі та принципи діяльності організації»). 1945 р, проект був підписаний і ратифікований Україною. 1946 р. Україну було обрано до Економічної і Соціальної Ради ООН. Країна стала членом постійної Комісії ООН з прав людини, Міжнародної організації праці (МОП), Комісії ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародного суду, а в 1948—
Прийняття України в ООН було результатом визнання її внеску в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету. Однак зовнішня політика України в повоєнний період цілком підпорядковувалась інтересам Кремля.
Об'єднання українських земель у кордонах однієї держави, вихід України на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ про Державний Герб, Державний Прапор і Державний Гімн УРСР. Червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила дві третини ширини полотна, була червоною, а нижня — мала світло- блакитний (лазурний) колір. У верхньому лівому куп прапора містилось зображення серпа і молота, а над ним — п’ятикутна зірка.
Президентські вибори на Україні (1994) - дострокові вибори президента України в 1994.
Треті Вибори Президента України відбулись у 1999 році (31 жовтня — перший тур і 14 листопада— другий тур). Використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. Але у 2-му турі для перемоги досить було набрети голосів більше, ніж у суперника. Підготовка до виборів розпочалася задовго до початку виборчої кампанії.
Президентські вибори в Україні 2004 року були проведені ЗІ жовтня, 21 листопада та 26 грудня 2004-го. Президентські вибори були четвертими виборами, що пройшли в Україні після здобуття незалежності від Радянського Союзу. На останніх етапах результати були оскаржені між лідером опозиції Віктором Ющенком і тодішнім прем'єр- міністром Віктором Януковичем з Партії регіонів. Вибори проходили у вкрай напруженій політичній атмосфері, із звинуваченнями в упередженості ЗМІ, залякуванні виборців і отруєнні кандидата Ющенка.111
Вибори Президента України 2010 — чергові вибори Президента України. Спочатку були призначені Верховною Радою України на 25 жовтня 2009 року*11, але ця дата була оскаржена чинним Президентом України Віктором Ющенком у Конституційному Суді[21 Після того, як Конституційний Суд визнав таке рішення протиправним, Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року131.
На виборах використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. У 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж у суперника.
Демократичні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, неминуче пов’язані з формуванням багатопартійної системи. Однак, необхідно констатувати той факт, що реальну участь у політичному житті беруть далеко не всі партії. Переважна більшість політичних партій не виконують ті функції, які безпосередньо на них покладені. Значною мірою це зумовлено несприятливими політико-правовими умовами їх існування.
По-перше, політична система, яку автоматично успадкувала Україна після виходу з СРСР, не передбачала існування жодних, альтернативних КПРС, політичних партій. Відповідно в суспільстві не було необхідних механізмів, які б регулювали діяльність партій.
По-друге, більшість населення своє негативне ставлення до КПРС автоматично перенесла на всі інші партійні утворення.
По-третє, самі партії не оволоділи в достатній мірі всіма тими можливостями, які їм належать як суспільному інституту. Ситуація ускладнюється ще й відсутністю достатньої законодавчої бази, яка б регулювала діяльність партії.
Якщо недоліки політичного характеру можуть бути усунуті в процесі накопичення політичного досвіду, тобто це проблема часу, то врегулювання недоліків в законодавстві
Поступове усвідомлення національних інтересів, пошуки оптимальної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність української зовнішньої політики в перші роки незалежності. Фахівці називають п'ять імовірних зовнішньополітичних сценаріїв, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави в першій половині 90-х років:
Політиками і науковцями на різних етапах державотворення робилися спроби зондування грунту у всіх п'ятьох напрямах. Характерним для зовнішньої політики України в перші роки незалежності було формування її значною мірою під впливом організацій націонал-демократичного спрямування. Саме тому в цей період прийнято за орієнтир першу модель. її мета — звільнення, а потім дистанціювання від воєнно-політичного впливу Москви. Основи української концепції нейтралітету були закладені ще в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, у якій зазначалося: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». 24 жовтня 1991 року Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви.
Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою функцію, поступово трансформується, втрачаючи вагу в зовнішньополітичному курсі України. Так, у схвалених 2 липня 1993 року Верховною Радою «Основних напрямах зовнішньої політики України» зазначається: «З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі в загальноєвропейській структурі безпеки».
Необхідність трансформації проголошеного нейтрального статусу України диктувалася не тільки зміною зовнішньополітичної ситуації. Значною мірою вона була зумовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабільність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому монопольної залежності від жодної іншої держави.
Україна цим вимогам не відповідала.
Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із західними країнами. В «черзі за інтеграцією» попереду України стояли більш близькі до Заходу територіально, економічно та історично країни Центральної Євоопи.
Європою.
Після того, як у червні 1992 р. 11 країн Причорноморського басейну підписали «Босфорську заяву», а в липні 1993 р. у Бухаресті відбулася перша, а у листопаді — грудні в Києві — друга сесії Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), все чіткіше в українській зовнішній політиці став виявлятися південний вектор. На думку прибічників блокування з країнами Причорноморського басейну, реалізація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід |з замкнутого континентального Чорного моря в більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли; певною мірою розв'язати енергетичні проблеми, адже в перспективі більшість шляхів енергоносіїв з Каспію, Середньої Азії, а можливо, і Близького Сходу пролягатимуть через Туреччину.
Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перспективним, адже між його членами існують значні протиріччя. П'ята модель — союз з Росією та іншими країнами СНД — у перші роки незалежності, особливо в 1991—1993 рр., мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західними країнами зумовила розгляд СНД з моменту його утворення українським керівництвом лише як механізму «цивілізованого розлучення», як тимчасової міждержавної структури без будь-яких керівних можливостей.
Отже, протягом 1991—1994 рр. українська дипломатія зондувала грунт, певною мірою випробовувала на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основною в зовнішній політиці України стала вісь «Схід—Захід», по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук форми інтеграції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД.
Упродовж останнього тисячоліття чи не найтрагічнішим для українського етносу у демографічному плані виявилось XX ст., і особливо перша його половина. Динаміка чисельності українців, як і всього населення України була обумовлена насамперед політичними і дещо меншою мірою економічними факторами. Спробуємо прослідкувати це з допомогою статистичних матеріалів.
На рубежі XIX - XX сг. за матеріалами Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р., австрійського та угорського державних переписів 1900 р., а також за деякими іншими даними у світі проживало близько 26,4 млн. українців. З них в межах Росії - 22,4 млн. (84,4%), Австро-Угорщини - 3,8 млн. (14,4%). Близько 215 тис. (менше 1 %) за межами цих двох імперій, головним чином за океаном. Отже, в межах двох Імперій разом українців налічувалось 26 млн. За даними останнього радянського перепису 1989 р. українців в Україні проживало 37 млн. Лише до 37,5 млн. зросла ця цифра і за результатами першого всеукраїнського перепису 2001 р. Тобто, впродовж XX ст. кількість українців в Україні зросла лише на 11 млн. осіб. Порівняймо з росіянами: 1897 р. - 50 млн., 1989 р. - 150 млн. Отже, кількість росіян зросла втричі. Можемо припустити, що й число українців мало б зрости у стільки ж разів і скласти принаймні 78 млн. осіб. Відповідно приріст українців складав би не 11, а 52 млн. осіб. Отже, Україна впродовж XX ст. втратила, як мінімум 50 млн. померлих і ненароджених етнічних українців. Ці цифри промовисто свідчать, що з-поміж європейських народів українці зазнали у XX ст. чи не найнищівнішого геноциду і етноциду.
Спробуємо вказати на основні причини, які спричинили такі катастрофічні демографічні втрати українського етносу у XX ст.:
Щодо сучасної етнодемографічної ситуації в Україні, то вона визначається як історичними причинами, так і нинішньою складною соціально-економічною ситуацією, недостатньо забезпеченими побутовими умовами, дорожнечею медичного обслуговування, руйнуванням національно-культурних традицій, падінням рівня духовності тощо.
У цілому ж з середини 90-х років XX ст. Україна переживає демографічну кризу. Основні її прояви:
Фактично відбувається процес депопуляції української нації, тобто, її поступове вимирання. Причому, за прогнозами ООН, до 2050 року найбільше скорочення населення прогнозується в Україні і Росії - на 18 і 44 млн. відповідно.
За 2004 рік населення України скоротилося на 341, 6 тис. осіб. За даними Держкомстати стики, станом на 1 січня цього року в Україні проживало 47,28 млн. чоловік. Якщо прогнози експертів виявляться правильними, то до 2050 року в Україні буде менше ЗО млн. жителів.