Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Р.Ч.СПРОЛ
ПІЗНАЮЧИ СВЯТЕ ПИСЬМО
"Біблія надихає його, і це натхнення передається іншим"
з передмови Дж. Ай. Пекера
ПІЗНАЮЧИ СВЯТЕ ПИСЬМО
Р.Ч.Спрол
Передмова Дж. Ай. Пекера
Моєму батькові Роберту Ч.Спролу-молодшому,
Мирянину, котрий любив Книгу
Зміст
1
Навіщо вивчати Біблію?
Два міфи
Зрозумілість Святого Письма
Проблема мотивації
Біблійна основа для вивчення Біблії
Біблія, як одкровення
Теорія та практика
Чуттєвий християнин
Питання обов'язку
2
Особисте вивчення Біблії та приватне тлумачення
Мартин Лютер і приватне тлумачення
Об'єктивність та суб'єктивність
Роль учителя
3
Герменевтика: Наука про тлумачення
Аналогія віри
Буквальне тлумачення Біблії
Буквальне тлумачення і жанровий аналіз
Проблема метафор
Середньовічна квадрига
Граматико-історичний метод
Критика джерел
Авторство й дата
Граматичні помилки
4
Практичні правила тлумачення Біблії
Правило 1: Біблію слід читати, як і будь-яку іншу книгу
Правило 2: Читати Біблію екзистенціально
Правило 3: Історичні розповіді слід тлумачити, застосовуючи дидактику
Правило 4: Те, що непрямим чином розуміється слід тлумачити з допомогою того, що сказано прямо
Правило 5: Будьте уважними визначаючи значення слів
Правило 6: Звертайте увагу на присутність у тексті паралелизмів
Правло 7: Враховувати різницю між приповістю та законом
Правило 8: Звертайте увагу на різницю між духом і буквою закону
Правило 9: Будьте обережні з приповістями
Правило 10: Будьте обережні з провіщеннями майбутнього
5
Культура та Біблія
Культурні умови та Біблія
Культурне обумовлення та читач
Принцип і традиція
Практичні рекомендації
6
Практичні засоби вивчення Біблії
Переклади Біблії
Анотовані видання Біблії
Біблія короля Якова
Коментарі
Конкорданси, біблійні словники та атласи
Переклади іншими мовами
Програма біблійних читань для початківців
Стосовно грецької та гебрейської мови
Висновки
ПЕРЕДМОВА
Якби я був дияволом (прошу, без коментарів), однією з моїх перших цілей мало б стати позбавлення людей можливості вивчати Біблію. Знаючи, що Біблія - це Слово Боже, що вона навчає людей, як пізнати й любити Бога Слова та служити Йому, я мав би зробити все можливе, щоб оточити її духовним еквівалентом вовчих ям, колючого дроту та пасток на людей, щоб відлякнути їх від Біблії. Сповнений пихи та гордині, ніби почувши комплімент на свою адресу, я мав би визнати, що старий і мудрий Джонатан Едвардс абсолютно мав рацію, коли писав: "Диявол ніколи не намагався б оселитися в людях, що з повагою ставляться до Божого слова, що Його Бог надав, у формі Великого й Незмінного Закону... Якщо спробувати вселити в таких людей дух помилки з метою ввести їх в оману, це призведе лише до підвищення поваги до незмінного закону і спонукає їх більше думати й говорити про нього... Диявол завжди виявляв смертельну злобу й ненависть до Святої Книги Біблії. Він робить усе, що в його силах, аби згасити її світло... Він активно діє проти Біблії і ненавидить кожне її слово". Мені доведеться працювати не покладаючи рук, щоб довести істинність слів Едвардза.
Як це зробити? Мабуть я спробував би якось відволікти всіх церковнослужителів від проповідування та викладання Біблії, намагаючись поширити серед них відчуття, що безпосереднє викладання цієї давньої книги є обтяжливою й непотрібною працею, що її сучасні християни цілком можуть знехтувати, нічого при цьому не втративши. Я спробував би поширити сумніви стосовно істинності, адекватності, доречності та чесності Біблії, а якби хтось і надалі наполягав на її прочитанні, я спробував би переконати їх в тому, що головним завданням вивчення Біблії є аналіз благородних і мирних почуттів, що їх вона викликає, а не аналіз того, що в ній фактично сказано. Мені за всяку ціну треба було б утримати таких людей від сумлінного вивчення Біблії та ретельного аналізу повідомлення, що міститься в ній.
Якби я, будучи дияволом, критично оцінював сьогоднішню ситуацію, то гадаю міг би пишатися досягнутими результатами. Але гадаю, мені дуже не сподобалася б ця книга, написана моїм другом - ні, вибачте, другом Дж. Ай. Пекера - "Р.Ч.".
Упродовж більш, ніж ста років у протестантській теології триває конфлікт стосовно Біблії. Першим спірним моментом були богодуховенність Біблії та її похідна - непогрішимість. П'ятдесят років тому центр уваги змістився на об'явлення, метод та зміст повідомлення Бога, переданого через, як вважається, далеку від непогрішимості Біблію. Основною сферою спрямування зусиль нині є інтерпретація Біблії, а суб'єктивізм, який вчора дійшов висновку про те, що Біблія не є ані істинною, ані вартою довіри, сьогодні інтерпретує її, виходячи з того, що повідомлення, яке в ній міститься, не є ані послідовним, ані очевидним. В результаті такого підходу часто виникають плутанина й помилки. На тлі цього запропонований доктором Спролом енергійний вступ до інтерпретації Святого Письма для пересічних людей є більш ніж доречним.
Що можна сказати про автора цієї книги? Притаманні йому ясність мислення, здоровий глузд, глибоке знання матеріалу та неабияка заповзятість сприяють його перетворенню із цікавого співрозмовника на викладача, якому немає рівних. Біблія надихає його й це натхнення передається іншим. Спробуйте й переконаєтесь самі. Дослідження Біблії у викладі Спрола спонукає вас самих взятися до вивчення Біблії і забезпечить всім необхідним для цього: чого ще можна бажати від такої книги? Деякі технічні проблеми герменевтики залишилися поза сферою її охоплення, але всі базові основи в ній розглянуті; при цьому основний наголос зроблено на об'єктивність вказівок Бога, поданих у Святому Письмі та раціональність методу їхнього аналізу та застосування, що можна лише вітати. Для мене - велика честь і задоволення представити християнській громаді цю книгу, покликану зробити таку добру справу.
Дж. Ай. Пекер
Коледж Святої Трійці
Бристоль, Англія
Передмова
Останні двадцять років спостерігається відродження інтересу до Святого Письма. З того часу, як нео-ортодоксальна теологія спонукала церкву до поновлення серйозного вивчення змісту Біблії, у житті церкви з'явилися нові підстави для розшифрування й застосування повідомлення, яке в ній міститься, до потреб нашого покоління. Проте одночасно із цим підвищенням інтересу спостерігається дедалі більша плутанина; серед християнських теологів немає згоди стосовно елементарних принципів інтерпретації Біблії. А відсутність єдності в науковому світі впливає на життя всієї церкви.
Наш час можна назвати епохою "відновлення інтересу мирян до Біблії". Значна частина цього відновлення пов'язана із самостійним вивченням Біблії вдома або у складі невеликих груп. Чимало людей нині збираються разом, щоб посперечатися, обговорити та прокоментувати Святе Письмо у вузькому колі друзів. Часто серед них виникають суперечки стосовно значення Біблії та вірного способу її застосування. Це може призвести до негативних наслідків.
Для багатьох людей Біблія лишається зашифрованим посланням, яке допускає масу різних тлумачень. Дехто навіть взагалі капітулює, вважаючи себе неспроможними її зрозуміти. Для інших Біблія - немов пластилін, якому можна надати форми, залежно від власних інтересів читача. Надто часто можна почути думку: "У Біблії можна знайти цитату для підтвердження будь-якої думки".
Чи є спосіб розвіяти ці хибні уявлення? Чи може серйозний читач окреслити певні принципи, спираючись на які, можна було б пройти крізь зливу суперечливих висловлювань, які лунають з усіх сторін? Саме на ці запитання покликана дати відповідь ця книга.
Хоча чимало питань, висвітлених у ній, мають теологічний вимір, я не керувався прагненням сказати своє слово в наукових дебатах щодо науки герменевтики. Натомість, моїм основним завданням я вважаю запропонувати базові, основані на засадах "здорового глузду" рекомендації, які допоможуть серйозним читачам плідно досліджувати Святе Письмо. У цій книзі паралельно із баченням Біблії, відображеним у ній самій, я намагався підкреслити божественне походження і владу Святого Письма. Виходячи з цього, я прагнув сформулювати правила тлумачення, здатні виконати функцію стримування та противаги щодо поширеної тенденції до тлумачення Біблії, відповідно до власних упереджень. Наприкінці книги подано огляд різних інструментів, що можуть допомогти, як початківцям, так і більш досвідченим дослідникам Біблії.
Насамперед, я хотів, щоб ця книга була практичним посібником для пересічних людей. Я плекаю надію, що християни продовжуватимуть вивчати Святе Письмо й тим самим доповнять зусилля, що їх докладає церква. Нехай ця книга допоможе вам досягти успіху в радості та розумінні.
Я хочу висловити щиру вдячність багатьом людям, котрі допомагали мені у здійсненні цього проекту: я щиро вдячний Мері Семак, яка друкувала рукопис; Стюартові Боймігу, який допомагав вносити необхідні правки та професорові Девідові Велсу за цінні поради під час доопрацювання рукопису.
Р.Ч.Спрол
Лігоньє-Велі
1
Навіщо вивчати Біблію?
Навіщо вивчати Біблію? Це запитання може видатися не надто мудрим і зайвим, тому що ви, ймовірно, не взялися б читати цієї книги, якби не були переконані, що вивчати Біблію треба. Однак наші найкращі наміри часто виявляються ослабленими залежно від примх настрою. Вивчення Біблії часто переривають на півдороги. Тому перед тим, як взятися до викладу практичних рекомендацій щодо вивчення Біблії, спробуймо проаналізувати деякі незаперечні причини для вивчення Біблії взагалі.
Два міфи
Спершу, варто розглянути деякі причини, що спонукають людей не вивчати Біблію. Ці "причини" часто включають міфи, котрі через їхнє інтенсивне повторення, люди починають сприймати, як істину. Перший міф у нашому переліку аргументів стосовно непотрібності вивчення Біблії полягає в тому, що Біблія нібито надто складна, аби пересічна людина могла її зрозуміти.
Міф 1: Біблія настільки складна для розуміння, що аналізувати Святе Письмо під силу лише висококваліфікованим теологам, які мають спеціальну технічну підготовку.
Я багато разів чув, як люди щиро повторювали цей міф. Люди кажуть: "Я знаю, що не можу вивчити Біблію, бо щоразу, коли я намагаюся її прочитати, то нічого не розумію." Кажучи це, дехто х них хоче почути у відповідь: "Нічого дивного. Я тебе розумію. Це дійсно дуже складна книга і без спеціальної семінарської освіти нема чого й братися до її опанування". Або, можливо, вони хочуть почути: "Я знаю, Біблія надто важка, надто глибока, надто фундаментальна. Твої невтомні зусилля, наполеглива праця в намаганні розв'язати таємничі загадки Слова Божого - похвальні. Але, на жаль, наш Бог промовляє до нас такою незрозумілою й таємничою мовою, що лише науковці здатні її зрозуміти". Боюсь, що саме ці слова прагне почути більшість із нас. Ми почуваємося винними й хочемо заспокоїти своє сумління у зв'язку з очевидним нехтуванням своїх християнських обов'язків.
Ми дивовижно легко розповідаємо цей міф. Його так часто повторюють, що мало хто зважиться його заперечувати. Проте ми знаємо, що доросла людина, яка живе у Сполучених Штатах Америки й має освіту на рівні коледжу або й кращу, цілком здатна зрозуміти основне повідомлення Біблії.
Якщо ми здатні читати газети, то здатні читати й Біблію. Можу вас запевнити, що на перших шпальтах газет часто трапляються складніші слова й поняття, ніж у більшій частині Біблії.
Міф 2: Біблія нудна і нецікава.
Якщо запропонувати людям, які розповідають перший міф, пояснити, що вони мають на увазі, то, зазвичай, можна почути: "Ну гаразд, загалом, я можу її зрозуміти, але, відверто кажучи, ця книга страшенно нудна." Це твердження відбиває не стільки неспроможність зрозуміти прочитане, скільки смак та уподобання стосовно того, що ми схильні вважати цікавим та захоплюючим.
Нездоланна нудьга, яку відчувають люди, читаючи Біблію, стала мені зрозумілою буквально кілька років тому, коли я взявся викладати Святе Письмо на обов'язкових біблійних курсах при християнському коледжі. Президент цієї інституції зателефонував мені і сказав: "Нам потрібен молодий та енергійний викладач, з динамічним стилем викладання, який зміг би "оживити Біблію". Я ледь стримався. Мені кортіло сказати: "То ви хочете, щоб я оживив Біблію? Я й не знав, що вона померла. Загалом я навіть ніколи не чув, щоб вона хворіла. Хто засвідчив її смерть?" Ні я не можу "оживити Біблії". Вона й без того жива й це оживляє мене самого.
Коли люди кажуть, що Біблія нудна, я завжди дивуюсь: Чому? Адже біблійні персонажі сповнені життя. Вони мають унікальну особливість - вони пристрасні. У їхньому житті присутні драма, співчуття, спокуса, злочини, відданість та всі інші аспекти людського існування. У ньому знаходиться місце для докорів і розкаяння, втіхи, практичної мудрості, філософського осмислення і, насамперед, істини. Можливо, Біблія здається нам дещо нудною через давність матеріалу, що видається нам дещо чужим. Яке відношення до нас має життя Авраама, котрий жив так давно і так далеко? Однак персонажі біблійної історії - реальні. Хоча їхні умови життя відрізняються від наших, боротьба й проблеми багато в чому нагадують наші.
Зрозумілість Святого Письма
У шістнадцятому столітті реформатори оголосили про те, що абсолютно впевнені у так званій perspicuity Святого Письма. Під цим технічним терміном вони розуміли прозорість і ясність Святого Письма. Реформатори вважали, що Біблія загалом чітка та зрозуміла. Будь-яка людина, яка вміє читати, здатна зрозуміти її основне повідомлення. Йдеться не про те, що усі частини в Біблії однаково чіткі і що в ній немає складних фрагментів або розділів. Пересічна людина, яка не знає давніх мов і тонкощів тлумачення Біблії, може відчувати труднощі з розумінням деяких частин Святого Письма, але загалом його зміст достатньо чіткий та прозорий і його можна легко зрозуміти. Наприклад Лютер був переконаний в тому, що ті фрагменти тексту, які є складними й незрозумілими в одній частині Біблії, в інших - сформульовані чіткіше й простіше.
Деякі частини Біблії настільки прозорі й прості, що люди, які потерпають на інтелектуальну зарозумілість, просто ображаються. Кілька років тому я читав лекцію про те, що смерть Ісуса на хресті стала виповненням ідеї прокляття Старого Заповіту. Під час викладу лекції один чоловік із зали перервав мене вигукнувши: "Це примітивно й непристойно!" Я запропонував йому повторити свої зауваження, аби всі присутні мали змогу почути його думку. Коли він повторив, я сказав: "Ви цілковито маєте рацію. Мені особливо подобається, як ви влучно підібрали слова: примітивно і непристойно". Вся історія спасіння передана примітивними засобами, починаючи з епізоду зустрічі Адама та Єви зі змієм до опису нищівних руйнувань, що їх Бог наслав на єгипетські колісниці під час Виходу, й жорстокого та брутального убивства Ісуса Назарянина. Біблія показує Бога, який чує стогін усіх Своїх людей від селянина до філософа, від сільського дурника до видатного ученого. Його повідомлення достатньо просте, аби навіть найпростіші з Його грішних створінь були здатні Його зрозуміти. Який сенс Богові було б виявляти свою любов та спасіння із застосуванням технічно складних і глибоких засобів та понять, що їх здатні зрозуміти лише в елітних колах професійних науковців? Бог висловлюється примітивно, бо Його слова адресовані простим людям. Водночас у Біблії достатньо глибини, аби найрозумніші й найерудованіші науковці мали змогу займатися своїми теологічними дослідженнями впродовж усього життя.
Якщо слово примітивний доречне для опису змісту Святого Письма, то непристойний є ще доречнішим. Уся непристойність гріха викладена у Святому Письмі прямо й відверто. Чи може бути щось непристойніше, за хрест. Це - непристойність космічного масштабу. Ісус на хресті взяв на Себе всю непристойність людей, щоб спасти їх.
Якщо ви належите до числа тих людей, які вважають істинами міфи про складність і нецікавість Святого Письма, то причиною ймовірно, є те, що ви намагаєтесь перенести на всю Біблію властивості деяких її частин. Деякі фрагменти Біблії, можливо, і справді досить складні та незрозумілі. Інші вас бентежать і збивають з пантелику. Можливо, їх варто залишити для аналізу науковцям. Проте, якщо деякі фрагменти Святого Письма складні й незрозумілі, чи означає це, що вся Біблія нудна?
Біблійне християнство - це не езотерична релігія. Її зміст не приховується в таємничих символах, для розуміння яких потрібно мати певне спеціальне "знання". Для того, щоб зрозуміти базове повідомлення Святого Письма не потрібні особливі інтелектуальні здібності чи духовні дари. Подібну ситуацію можна зустріти у деяких східних релігіях, де знання зосереджені в межах невеликої групи особливих гуру, які живуть у печерних містах у високогір'ї Гімалаїв. Можливо, боги вразили громом цих гуру, передавши їм таємниці всесвіту. Ви їдете до них, щоб розпитати, й гуру таємничим шепотом повідомляє вам, що життя - це "оплески однією рукою". Це - езотерика. Це така езотерика, що навіть сам гуру часом її не розуміє і не може зрозуміти, бо вона абсурдна. Абсурдні речі часто видаються нам глибокими, бо їх неможливо зрозуміти. Коли ми чуємо щось, чого не здатні зрозуміти, то часом думаємо, що такі речі надто глибокі або складні, аби ми могли їх осягнути, тоді як насправді - це просто речі, які неможливо уявити, щось на зразок "оплесків однією рукою". У Біблії нічого подібного немає. Біблія говорить про Бога з використанням значущих мовних зворотів. Деякі такі звороти виявляються складнішими, ніж інші, однак від цього вони не стають позбавленими сенсу настільки, щоб лише гуру могли їх розтлумачити.
Проблема мотивації
Важливо відзначити, що темою цієї книги є не те, як читати Біблію, а те, як її вивчати. Прочитання й вивчення - це зовсім різні речі. Читанням можна займатися у вільний час, суто для задоволення, час від часу, не докладаючи особливих зусиль. Натомість, вивчення передбачає наполегливу, серйозну і систематичну працю.
Таким чином, насправді основною проблемою є наша власна недбалість. Ми неспроможні виконати свій обов'язок щодо вивчення Слова Божого не стільки тому, що воно складне для розуміння, чи нудне, а тому, що для його вивчення треба працювати. Наша проблема полягає не у відсутності розумових здібностей чи пристрасті; проблема в тому, що ми - ліниві.
Карл Барт, відомий швейцарський теолог якось написав, що всі людські гріхи мають у своїй основі три людські слабкості. Барт включив до свого списку елементарних гріхів гординю (hubris), нечесність та лінощі. Жодного із цих елементарних гріхів духовне відродження не усуває. Як християни, ми маємо боротися з цими проблемами впродовж усього періоду нашого паломництва на землю. Жоден із нас не має імунітету. Якщо ми хочемо дати раду із вивченням Біблії, то повинні насамперед усвідомити, що для того, аби виявити необхідну наполегливість, нам знадобиться милість Божа.
Проблема лінощів не залишає нас з моменту гріхопадіння. Наша праця сьогодні дається нам потом і кров'ю. Бур'яни вирощувати легше, ніж траву. Газети читати легше, ніж Біблію з метою її вивчення. Прокляття праці не усувається магічним чином, просто через те, що нашим завданням є вивчення Святого Письма.
Мені часто доводиться читати лекції, присвячені вивченню Біблії. Зазвичай, я з'ясовую в аудиторії, скільки з них є християнами впродовж року і більше. Далі я запитую своїх слухачів, чи вдалося їм прочитати Біблію від першої сторінки до останньої. У всіх випадках переважна більшість відповідає негативно. Я готовий побитися об заклад, що серед тих, хто вважає себе християнами впродовж року і більше, як мінімум, вісімдесят відсотків ніколи не читали Біблію від початку до кінця. Як таке можливо? Лише посилання на радикальну схильність людської раси до гріхопадіння дозволяє знайти відповідь на це питання.
Якщо ви хоч раз прочитали Біблію від початку до кінця, то належите до незначної меншості християн. Якщо ви коли-небудь вивчали Біблію, то вас можна зарахувати до ще обмеженішої меншості. Хіба не дивно, що майже кожен американець має певну думку стосовно Біблії, проте лише незначна частка цих людей її реально вивчали? Іноді здається, що єдиними людьми, які беруть на себе тягар вивчити Біблію є ті, хто гострять сокиру проти неї. Багато людей вивчають Біблію лише заради того, щоб знайти в ній лазівки й досягти власних цілей, прикриваючись її авторитетом.
Незнанням Біблії грішать не лише пересічні люди. Мені доводилося бути членом церковних рад, відповідальних за підготовку та перевірку знань семінаристів - майбутніх пастирів. Незнання Біблії, що його демонструють чимало студентів, просто лякає. Семінарська програма не дає змоги усунути цю проблему. Чимало церков щороку посвячують у сан людей, які фактично не орієнтуються у змісті Святого Письма.
Я був шокований, коли мені довелося складати вступний екзамен з Біблії в теологічній семінарії, яку я згодом закінчив. Закінчивши писати екзаменаційну роботу, я був глибоко збентежений і соромився її здавати. У коледжі я вивчав кілька курсів і гадав, що цього мені вистачить, аби успішно скласти вступний екзамен до семінарії, але на самому екзамені з'ясувалося, що я нічого не знаю. Я залишав без відповіді одне запитання за іншим і був абсолютно впевнений, що провалився. Але побачивши результати, я зрозумів, що отримав одну з найвищих оцінок у групі із сімдесяти п'яти претендентів. Навіть після нормування балів було кілька студентів, які набрали менш як 10 балів зі 100 можливих. Мій результат був поганим, але це був один із кращих поганих результатів.
Незнання Біблії серед церковнослужителів стало настільки поширеним явищем, що ми часто зустрічаємося із ситуацією, коли пастори дратуються й гніваються на прохання парафіян навчити їх Біблії. У багатьох випадках пастор живе в постійному страху, що його незнання вийде назовні в ситуації, коли доведеться вчити інших основам біблійних знань.
Біблійна основа для вивчення Біблії
К самій Біблії багато говориться про значення її вивчення. Розгляньмо два уривки з Старого та Нового Заповіту і ви побачите про що йдеться.
У главі 6 Книги Повторення Закону є уривок добре знайомий кожному юдею часів Старого Заповіту. Наведені в ньому слова використовувалися для скликання вірних на службу Божу: "Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!" (вірші 4-5). Більшість з нас чули ці слова. Але що написано у Біблії одразу після них? Читаємо:
"І будуть ці слова, що Я сьогодні наказую, на серці твоїм. І пильно навчиш цього синів своїх, і будеш говорити про них, як сидітимеш удома, і як ходитимеш дорогою, і коли ти лежатимеш, і коли ти вставатимеш. І прив'яжеш їх на ознаку на руку свою, і будуть вони пов'язкою між очима твоїми. І напишеш їх на бічних одвірках дому свого та на брамах своїх" (вірші 6-9).
Тут Бог суверенно наказує вивчати Його слово так старанно, щоб воно проникло в самісіньке серце. Зміст цього Слова не належить до тих речей, про які згадують зрідка й час від часу. Його повторення й обговорення має належати до повсякденних обов'язків і виконувати їх слід неухильно й щодня. Заклик "прив'язати ознаку на руку, на лоб, на одвірок та на воротях" означає, що Бог вимагає проповідувати Його слово усіма можливими методами.
Якщо поглянути на Новий Заповіт, то у Посланні Павла до Тимофія, читаємо:
"А ти в тім пробувай, чого тебе навчено, і що тобі звірено, відаючи тих, від кого навчився був ти. І ти знаєш з дитинства Писання святе, що може зробити тебе мудрим на спасіння вірою в Христа Ісуса. Усе Писання Богом надхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова" (2 Тим.3:14-17).
Цей заклик є настільки фундаментальним для розуміння нами значення вивчення Біблії, що заслуговує на докладніший аналіз.
А ти в тім пробувай, чого тебе навчено. У цій частині Послання зроблено наголос на неперервності. Наше вивчення Святого Письма не повинно бути разовим зусиллям. У вивченні Біблії не повинно бути місця легковажному, немов у приказці, перестрибуванню з однієї теми на іншу. Послідовність і неперервність необхідні для формування міцного фундаменту вивчення Біблії.
Писання святе, що може зробити тебе мудрим на спасіння. Павло підкреслює, що Святе Письмо може зробити людину мудрою. Коли в Біблії говориться про "мудрість", то мають на увазі особливий вид мудрості. Цей термін не застосовується до здатності "бути мудрим на словах" або бути розумним настільки, щоб написати "Альманах бідного Ричарда". З біблійного погляду, мудрість повинна стосуватися практичних питань навчання тому, як прожити життя, радуючи Бога. Навіть побіжний погляд на старозаповітні книги премудрості робить цей наголос абсолютно очевидним. Наприклад, у Книзі Приповістей сказано, що мудрість починається зі страху перед Богом (Пр. 1: 7; 9:10). Згаданий страх - то не рабський страх, а позиція благоговіння й покори, необхідна для вироблення справжньої набожності. У Старому Заповіті розрізняють мудрість і знання. Нас заохочують набувати знання, але ще більшою мірою - набувати мудрість. Знання необхідні для набуття мудрості, але вони не тотожні з мудрістю. Можна мати знання, але не мати мудрості, проте не можна мати мудрості без знань. Людина без знань - невіглас; людина без мудрості - дурень. З біблійного погляду, глупота - це моральне питання; вона заслуговує на осуд з боку Бога. Мудрість у її найвищому прояві - це мудрість стосовно спасіння. Тому питання мудрості - теологічне питання. Павло каже, що через Святе Письмо ми можемо набути мудрості, яка стосується нашого остаточного виповнення і призначення, як людей.
Відаючи тих, від кого навчився був ти. Хто вони - "ті", про кого говорить Павло? Чи йдеться тут про бабусю Тимофія? Чи самого Павла? Навряд. Слово "ті" стосується кінцевого джерела знань, що їх набув Тимофій, а саме - Бога. Це випливає зі слів: "усе Писання Богом надхнене".
Писання Богом надхнене. Ця фраза перебуває в центрі уваги багатьох томів теологічної літератури, в яких описано і проаналізовано теорії богодуховенності Біблії. Ключове слово в цій фразі - це грецький термін theopneust, який часто перекладають, як "натхненний Богом". Але точніше було б перекладати його, як "богодуховенний". Бо він стосується не того, що Бог "вдихає", а того, що Він "видихає". Замість слова "натхнення", яке має значення "вдихання всередину" краще застосувати слово, яке символізує "видихання назовні" (богодуховенний). У цьому випадку ми побачимо, що значення цього виразу полягає не стільки в теорії натхнення Богом - тобто передання Богом свого слова через людських авторів, а у формулюванні джерела походження Святого Письма. Павло по суті каже Тимофію, що Біблія походить від Бога. Бог її кінцевий автор. Біблія - це Його Слово; вона походить від Нього; вона несе значення всього, Ким Він є. Таким чином, варто запам'ятати тих, "від кого навчився був ти".
Писання корисне до навчання. Одним з найважливіших пріоритетів, про які згадує Павло, є особливий спосіб, у який Біблія нам корисна. Перша й найважливіша користь - це користь навчання або вивчення. Ми можемо взяти Біблію і бути "натхненними" або "зворушеними до сліз", або враженими іншими пронизливими емоціями. Але найбільша наша користь полягає в тому, що нас навчають. Темою нашого навчання є не будівництво будинку і не множення, чи ділення чисел між собою і навіть не застосування диференційних рівнянь. Нас вчать Божим речам. Це навчання називають "корисним", бо Сам Бог вважає його надзвичайно цінним. Тому з навчанням пов'язані певна вартість і значення.
Мені багато разів доводилося чути, як християни кажуть: "Навіщо мені вивчати християнську доктрину й теологію, якщо все, що мені треба знати - це хто такий Ісус?" Я одразу відповідаю: "А хто такий Ісус?" Щойно ми починаємо шукати відповідь на це запитання, як виникає потреба і в доктрині, і в теології. Жоден християнин не може обійтися без теології. Кожний християнин - це теолог. Можливо, не зовсім теолог у технічному або професійному розумінні, але все одно теолог. Проблема християн не в тому, чи збираємося ми бути теологами, а в тому, якими саме теологами ми збираємося бути: добрими чи поганими? Добрий теолог - це той, кого навчив Бог.
Писання корисне до докору, до направи, до виховання в праведності. У цих словах Павло підкреслює практичну цінність вивчення Біблії. Як грішні створіння, ми грішимо, помиляємося й безнадійно перебуваємо не у формі стосовно до праведності. Коли ми грішимо, то заслуговуємо докору, коли помиляємося - потребуємо направи, коли ми не у формі, то потребуємо виховання. Святе Письмо виконує функцію головного "докоряльника", головного "ремонтника" і головного "вихователя". Книжкові крамниці світу переповнені книжками про методи навчання, покликані забезпечити першість у спорті, допомогти скинути вагу, підтримувати себе в добрій фізичній формі й набути знань у всіх сферах. У бібліотеках зберігаються стоси книжок, написаних з метою навчити нас основам фінансового менеджменту чи тонкощів мудрої інвестиційної політики. Ми можемо знайти чимало книжок, які вчать нас, як перетворити збитки на прибутки, борги на активи. Але, де книжки, які навчать нас бути праведними? Як і раніше, без відповіді лишається головне запитання: "Яка ж користь людині, що здобуде увесь світ, але душу свою занапастить?"
Щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова. Християнин, який не займається серйозним і систематичним вивченням Святого Письма, просто не відповідає вимогам, що ставляться до учня Ісуса Христа. Щоб відповідати християнським вимогам і розумітися на Божих справах, треба не просто відвідувати "спільні заняття" та "освячені вечірки". Ми не можемо нічому навчитися просто так, без зусиль з нашого боку. Малограмотний з біблійного погляду християнин не лише не відповідає вимогам, а й не володіє необхідними інструментами. По суті він не відповідає вимогам саме тому, що не володіє інструментами. Лі Тревіно здатний довести свою неймовірну майстерність з гри в гольф, забиваючи м'ячі, обмотаною стрічкою пляшкою доктора Пепера. Але він не використовує пляшку доктора Пепера під час ігор відкритого чемпіонату США.
Біблія, як одкровення
Однією з найважливіших переваг, що їх дає нам Біблія, є те, що вона забезпечує інформацію, яку більше ніде не можна знайти. Наші університети забезпечують нам масу знань, набутих людиною в результаті дослідження природного світу. Ми навчаємося шляхом спостереження, аналізу та абстрактного мислення. Ми порівнюємо й зіставляємо різні думки відомих вчених. Але незважаючи на всі знання, що їх ми маємо у своєму розпорядженні в цьому світі, на землі немає нікого, хто міг би говорити з вами з трансцендентних позицій, нікого хто міг би повчати нас, як кажуть філософи, sub species aeternitatis.
Лише Бог може познайомити нас з віковічною перспективою і звертатись до нас із позицій абсолютної та кінцевої влади. Переваги інструментарію, що його забезпечує нам Святе Письмо полягають у тому, що знання, які воно відкриває нам, не можуть бути отримані з жодних інших джерел. Певна річ, Святе Письмо говорить і про питання, що про них можна дізнатися з допомогою інших засобів. Наприклад, інформацію про Цезаря Августа або про те, яка відстань від Єрусалима до Віфанії, ми можемо отримати не лише з Нового Заповіту. Але навіть найкращий у світі географ не може вказати нам шлях до Бога і навіть найкращий у світі психіатр не дасть нам остаточної відповіді на запитання, пов'язані з проблемою нашої провини. У Святому Письмі є моменти, які "розкривають" нам те, що не можна зрозуміти в результаті природного перебігу людських досліджень.
Хоча вивчаючи природу можна багато дізнатися про Бога, Його самооб'явлення на сторінках Святого Письма є найповнішим і найціннішим джерелом інформації. Існує певна аналогія між тим, як ми діємо, щоб дізнатися щось про людей у цьому світі й тим, як отримуємо знання про Бога. Якщо нам треба щось дізнатися про певну людину, скажімо, Біла Монро, існує чимало способів отримати необхідну інформацію. Ми можемо звернутися до ФБР або ЦРУ і дізнатися, чи є в них досьє на цю людину. Ми можемо розшукати інформацію про нього в документах коледжів та вищих шкіл. На підставі цих документів ми зможемо з'ясувати основні моменти біографії цієї людини, її медичні дані, академічні та спортивні досягнення тощо. Потім можна поспілкуватися з його друзями і ознайомитися з більш особистісними оцінками. Та всі ці методи - непрямі і чимало непомітних якостей Біла залишаться поза межами сфери уваги нашого дослідження. Всі ці методи є лише другорядними джерелами інформації.
Якщо ми хочемо отримати точніші знання про Біла Монро, треба зустрітися з ним особисто, оцінити його зовнішній вигляд, подивитися, як він поводиться, спостерігати за його манерами. Можна навіть спробувати відгадати, що він відчуває, що думає, що цінує, а що йому, навпаки, не подобається. Однак, якщо ми хочемо отримати найточніші знання про нього, треба з ним поговорити. Ніхто не може розкрити точніше і детальніше переконання, почуття або думки людини, ніж вона сама. Доки Біл не схоче розкрити всі ці моменти з допомогою слів, наші знання обмежуватимуться спогадами та умоглядними припущеннями. Лише слова забезпечують справжні знання.
Подібним чином, коли ми говоримо про концепцію об'явлення, ми говоримо про базовий принцип саморозкриття. Святе Письмо є уособленням божественного саморозкриття. Тут прямо й відверто викладено думки Бога з багатьох питань. Маючи знання, отримані зі Святого Письма, нам не треба вдаватися до другорядної інформації, або умоглядних припущень, щоб дізнатися, хто такий Бог і що Він цінує. У Біблії Бог Сам розкриває нам інформацію про Себе.
Теорія та практика
Так само, як деякі християни уникають теології, інші - заперечують будь-які спроби одержання теоретичних знань про Бога, наполягаючи, натомість, на необхідності "практичних" знань. Дух Америки визначають, як дух прагматизму. Цей дух ніде не знайшов такого чіткого вираження, як у сфері політики та в системі державних шкіл, сформований на основі принципів та методів освіти, розроблених Джоном Дьюеєм.
Прагматизм можна окреслити, просто як підхід до реальності, який визначає істину, як "те, що спрацьовує". Прагматика цікавлять результати й результати визначають істину. Проблема цього способу мислення в разі, якщо в ньому не враховується віковічна перспектива, полягає в тому, що отримані результати оцінюються з погляду короткотермінових цілей.
Я зустрівся з цією дилемою, коли моя донька пішла до дитячого садка, що входив до складу державної шкільної системи. Вона відвідувала дитячий садок при дуже прогресивній школі в одному з передмість Бостона. Через кілька тижнів після початку занять, ми отримали запрошення від директора школи на відкриті батьківські збори, де він збирався пояснити програму й методи роботи, що застосовуються в їхньому дитячому садку. На зборах директор докладно пояснив щоденний розклад. Він казав: "Не хвилюйтесь, якщо ваша дитина прийде додому і скаже, що в школі вона гралася "пазлами" або ліпила з глини. Можу вас запевнити, що кожен елемент щоденного розкладу має певну мету. З 9:00 до 9:17 діти граються пазлами, які розроблені фахівцями-ортопедами і покликані розвивати моторні м'язи останніх трьох пальців лівої руки. Далі він пояснив, яким чином планується кожна хвилина розкладу дітей з тим, аби гарантувати, що усе зроблене з певною метою. Я був щиро вражений.
Наприкінці виступу директор поцікавився, чи є у батьків запитання. Я підняв руку і сказав: "Я глибоко вражений детальним плануванням вашої програми. Я бачу, що кожний її елемент має певну мету. Я хотів би запитати, як ви відбираєте свої цілі. Якою є ваша кінцева мета, те, що зрештою, визначає вибір окремих цілей? Яка загальна мета ваших цілей? Інакше кажучи, яку дитину ви намагаєтесь виховати?"
Директор зблід, тоді почервонів і затинаючись промовив: "Не знаю. Ще ніхто й ніколи мене про це не питав." Я оцінив щирість його відповіді і справжню розгубленість, яку він демонстрував, водночас, почута відповідь мене налякала. Як можна мати цілі, і не мати кінцевої мети. До чого можна дійти, не маючи кінцевого критерію оцінки нашого прагматизму? Саме тут трансцендентне об'явлення має вирішальне значення для нашого життя. Саме тут зміст Святого Письма найбільш доречний для нашої практичної діяльності. Лише Бог може виставити кінцеву оцінку мудрості й цінності нашої практики.
Людину, яка нехтує теорією і вважає себе практичною, важко назвати мудрою. Людина, яка цікавиться лише короткотерміновими цілями, може зустрітися із серйозними проблемами, коли справа дійде до дуже довготермінової вічності. Слід також додати, що практики без певної фундаментальної теорії не існує. Ми робимо те, що робимо, бо маємо певну теорію стосовно цінності своїх дій. Ніщо не розкриває наші найглибші теорії відвертіше, ніж наші практичні дії. Ми можемо ніколи не замислюватися серйозно про свої теорії і не піддавати їх ретельному критичному аналізу, але всі ми їх маємо. Як у випадку християнина, котрий прагне Христа без теології, людина, що прагне практики без теорії, зазвичай, зупиняється на хибних теоріях, які зрештою призводять до хибної практики.
Оскільки теорії, які описані у Святому Письмі, сформулював Бог, Біблія - надзвичайно практична книга. Не може бути нічого практичнішого, ніж Слово Боже, бо воно випливає з теорії, визначеної з урахуванням віковічної перспективи. Фатальну слабкість прагматизму можна подолати з допомогою об'явлення.
Чуттєвий християнин
Мені часто хотілося написати книгу під назвою "Чуттєвий християнин". Такі видання, як "Чуттєва жінка", "Чуттєвий чоловік", "Чуттєва пара", "Чуттєве розлучення" й таке інше стали бестселерами. Чому б не написати "Чуттєвий християнин"?
Хто такий "чуттєвий християнин"? У одному зі словників слово "чуттєвий" визначено, як: "Той, кому притаманні почуття та почуттєві об'єкти; дуже чутливий до впливу через органи чуття". Чуттєвий християнин - це людина, яка живе своїми почуттями, а не розумінням Слова Божого. Чуттєвого християнина неможливо спонукати до служби, молитви або навчання, якщо він " відчуває, що це не його." Його християнське життя дієве лише настільки, наскільки інтенсивні його нинішні почуття. Коли такий християнин переживає духовну ейфорію, він - вихор богоугодної діяльності. Коли він впадає у депресію, то стає духовно некомпетентним. Такий християнин постійно шукає нових і свіжих духовних пригод і використовує їх для окреслення Слова Божого. Його "внутрішні почуття" перетворюються на остаточний критерій істини.
Чуттєвий християнин не відчуває потреби у вивченні Слова Божого, бо заздалегідь знає волю Божу, виходячи зі своїх почуттів. Він не хоче знати Бога; він хоче Його відчувати. Чуттєвий християнин не відрізняє "віру, як у дитини" від невігластва. Він гадає, що коли Біблія закликає нас до "віри, як у дітей", це означає віру без змісту й віру без розуміння. Він не знає, що в Біблії сказано: "Будьте в лихому дітьми, а в розумі досконалими будьте!" (1 Кор. 14:20). Він не усвідомлює, що Павло раз у раз повторює: "Не хочу я, браття, щоб ви не знали цієї таємниці" (див., наприклад, Рим. 11:25).
Чуттєвий християнин торує свій щасливий шлях доки не зустрінеться з болем цього життя, котре виявляється не аж таким щасливим, як йому здавалося. Зазвичай, такі люди починають сповідувати "відносну теологію" (найжахливіше прокляття сучасного християнства), яка ставить особистісні відносини й досвід вище від Слова Божого. Якщо Святе Письмо закликає нас до дій, які можуть загрожувати особистісним відносинам, то Святе Письмо слід виправити. Найвищим законом для чуттєвого християнина є те, що неприємних почуттів слід за всяку ціну уникати.
Біблія розрахована, насамперед,(хоча й не виключно) на наше розуміння. Це означає, що вона адресована розумові. Це важко пояснити сучасним християнам, які живуть, ймовірно, в найбільш анти-інтелектуальній період історії західної цивілізації. Зверніть увагу, я не сказав "антитеоретичний", "антитехнологічний" чи "антинауковий". Я сказав "анти-інтелектуальний". В наш час існує сильна антипатія до функції мозку у християнському житті.
Певна річ, для такої реакції є вагомі історичні причини. Чимало пересічних людей відчувають результат того, що один з теологів назвав "зрадою інтелектуалів". З інтелектуального світу теологів походить стільки скептицизму, цинізму та негативної критики, що пересічні люди втратили довіру до інтелектуальних результатів. У багатьох випадках люди відчувають страх, що віра не витримає інтелектуального тиску а їхньою захисною реакцією стає дифамація людського розуму. Для утвердження та збереження нашої віри, ми звертаємося не до розуму, а до почуттів. І це дуже серйозна проблема, з якою доводиться рахуватися церкві двадцять першого століття.
Християнство - надзвичайно інтелектуальне, але не інтелектуалістичне, тобто Святе Письмо адресоване інтелекту і водночас не несе в собі духу інтелектуалізму. Християнське життя - не повинно бути життям голих здогадів, або холодного раціоналізму; воно має бути життям пульсуючої пристрасті. Нас раз у раз спонукають переживати сильні почуття радості, любові й захоплення. Але ці пристрасні почуття є реакцією на те, що ми сприймаємо нашим розумом, як істинне. Коли ми читаємо в Біблії: "Будьте відважні: Я світ переміг" (Івана 16:33), невдоволена реакція буде недоречною. Ми можемо втішатися, бо розуміємо, що Христос справді переміг світ. Це надихає наші душі і спонукає ноги до танцю. Що може бути надійнішого, ніж досвід втіхи від присутності Христа або близькості Святого Духа?
Бог забороняє нам втрачати пристрасть або здійснювати християнське паломництво, не маючи досвіду спілкування з Христом. Але що трапиться в разі виникнення конфлікту між тим, що каже Бог, і тим, що відчуваю я сам? Ми повинні робити те, що скаже Бог, подобається це нам, чи ні. Ця ідея проходить крізь усе християнство червоною ниткою.
Замисліться на хвилину: що станеться у вашому житті, якщо ви робитимете те, що вам подобається, а не те, що, як ви знаєте та розумієте, каже вам робити Бог. Тут ми зустрічаємося із безжальною реальністю відмінності між щастям і задоволенням. Їх легко переплутати. Прагнення до щастя вважається нашим "невідчужуваним правом". Однак щастя й задоволення - це різні речі. І те й інше викликає приємні відчуття, але лише одне з них здатне витримати випробування часом. Гріх може приносити задоволення, але ніколи не приносить щастя. Якби гріх не був таким приємним, він навряд чи представляв би собою спокусу. Однак, хоча гріх часто викликає приємні відчуття, він не приносить щастя. Якщо ми не усвідомлюємо різниці або ще гірше, не цікавимося різницею, то фактично робимо великий крок до того, щоб, зрештою, перетворитися на чуттєвих християн.
Саме для усвідомлення різниці між задоволенням і щастям, вирішальне значення має знання Святого Письма. Існує важливий зв'язок між Божою волею й людським щастям. Основною зброєю Сатани є неправда про те, що послух ніколи не приносить щастя. Від первинного спокушування Адама й Єви до останнього сатанинського спокушування вчора ввечері ця неправда лишається незмінною: якщо ти робитимеш те, що каже Бог, ти не будеш щасливим. Роби те, що кажу я, й ти "звільнишся" й пізнаєш щастя.
Що потрібно для того, аби сатанинський аргумент став істинним. Для цього Бог має бути: по-перше, невідаючим, по-друге, злим, а по-третє, намагатися ввести нас у оману. Сатана може мати рацію лише в разі, якщо Слово Боже не спрацьовуватиме для нас, бо виходитиме з Його божественних помилок. Якщо Богові просто не вистачає знання, аби сказати нам, що ми повинні робити для досягнення щастя. Якщо , Він, можливо й бажає нам добра, але Йому просто бракує знань, аби належним чином навчити нас. Якщо Він і хотів би допомогти нам, але складність людського життя й людських відносин перевищує можливості Його розуму.
А можливо, Бог нескінченно мудрий і краще нас знає, що для нас добре, а що погано. Можливо, Він розуміє складності людини краще, ніж філософи, моралісти, політики, шкільні вчителі, пастори та члени Американської спілки психіатрів, але при цьому - ненавидить нас. Він знає істину, але спеціально намагається ввести нас в оману, щоб лишитися єдиною щасливою істотою у Всесвіті. Можливо, Його закон - це вираження Його прагнення отримати втіху від нашого приниженого стану. А зла воля стосовно нас спонукає Його грати роль Великого Ошуканця. Нонсенс! Якби це була правда, то єдиний висновок, який можна було б зробити - це те, що Бог - це диявол, а диявол - Бог, а Святе Письмо - насправді збірка інструкцій від Сатани.
Абсурд? Немислимо? Якби ж то. Буквально в тисячах пастирських повчань людям радили діяти всупереч Святому Письму, бо пасторові дуже вже хотілося зробити їх щасливими. "Так, місіс Джонс, дійте далі й розлучіться зі своїм чоловіком, хоч у вас і немає ніяких біблійних підстав для цього, бо я впевнений, що ви ніколи не будете щасливі у шлюбі з цим чоловіком". Якщо й існує якийсь ретельно приховуваний секрет людського щастя, то він окреслений у відомому катехізисі сімнадцятого століття, де сказано: "Головна мета людини - славити Бога й радіти йому навіки." Секрет щастя - у покорі Богові. Як можна бути щасливими без смирення. І як ми можемо виявляти покору, коли не знаємо, що це означає. Отже, з усього сказаного можна зробити висновок про те, що щастя неможливо пізнати повною мірою, доки ми лишаємося у невіданні стосовно Слова Божого.
Певна річ, знання Слова Божого не гарантує, що ми діятимемо так, як в ньому сказано, але, принаймні, ми хоч знатимемо, що повинні робити у своєму прагненні до людського виповнення. Питання віри стосується не стільки того, чи віримо ми в Бога, скільки того, чи віримо ми Богу, в якого віруємо.
Питання обов'язку
Чому ми повинні вивчати Біблію? Ми вже коротко згадували її практичну цінність, етичне значення та той факт, що вона вказує шлях до щастя. Ми розглянули два міфи, на які посилаються люди, що не бажають вивчати Біблію. Ми проаналізували дух прагматизму й антиінтелектуальний клімат наших днів. Існує маса граней цього питання і незліченна кількість причин, що спонукають нас вивчати Біблію.
Я міг би наполягати, що вчити Біблію треба для особистої освіти; я міг би спробувати переконати вас, скориставшись вашим невідчужуваним прагненням до щастя. Я міг би сказати, що вивчення Біблії буде, ймовірно, найбільш значущим і корисним актом навчання у вашому житті. Я міг би згадати тисячі причин, чому для вас було б корисно серйозно взятися до вивчення Святого Письма. Але, зрештою, основною причиною, чому ми повинні вчити Біблію є те, що вивчати її - наш обов'язок.
Навіть якби Біблія була найнуднішою книгою у світі, нецікавою та малопривабливою й до того ж цілковито недоречною в сучасних умовах, вивчати її все одно було б нашим обов'язком. Якби її літературний стиль не витримував жодної критики, а сама книга була надзвичайно заплутаною, все одно обов'язок лишився б незмінним. Ми, як люди, згідно з божественним наказом, зобов'язані наполегливо вивчати Слово Боже. Він - наш Суверен, а Біблія - це Його Слово й Він наказав, що ми маємо його вивчити. Обов'язок не передбачає права вибору. Якщо ви ще не почали виконувати цей обов'язок, то маєте попросити Бога простити вас і прийняти рішення сумлінно виконувати свій обов'язок, починаючи з прямо від сьогодні.
2
Особисте вивчення Біблії та приватне тлумачення
Негласно вважається, що Біблія є в кожній американській сім'ї. В нашій країні ця книга незмінно лишається у списку бестселерів. Можливо, чимало її примірників просто прикрашають житло або служать зручним місцем для зберігання фотографій, чи засушування квітів для гербарію; часом Біблію тримають так, щоб її було зручно поставити на видне місце, коли пастор приходить до вас додому. Через легкодоступність Біблії, ми часом схильні забувати, яку неймовірну ціну довелося заплатити за привілей мати Біблію, перекладену рідною мовою, і можливість тлумачити її для самих себе.
Мартин Лютер і приватне тлумачення
Реформація залишила після себе два великі надбання: принцип приватного тлумачення й переклади Біблії національними мовами. Ці два принципи доповнюють один одного і були остаточно сформульовані лише після тривалого періоду бурхливих суперечок й переслідувань. Чимало людей, особливо в Англії заплатили своїм життям і були спалені на вогнищі за те, що зважилися перекладати Біблію національними мовами. Одним з найбільших досягнень Лютера був переклад Біблії німецькою мовою так, щоб кожна письменна людина могла прочитати її для себе.
Саме Лютер ще в шістнадцятому столітті звернув увагу на проблему приватного тлумачення Біблії. У відомій відповіді реформатора церковній та імперській владі на засіданні трибуналу у Вормсі неявно обстоюється принцип приватного тлумачення.
Коли Лютерові запропонували зректися своїх книг, він відповів: "Доки мене не переконають Святим Письмом або очевидною причиною, я не можу зректися. Моя совість підпорядкована Слову Божому, а діяти проти совісті - неправильно й небезпечно. На тому стою й не можу чинити інакше, допоможи мені, Боже." Під час попередніх слухань у Лейпцигу та Аугсбурзі, Лютер зважився запропонувати тлумачити Святе Письмо всупереч тлумаченням, що їх обстоювали Папаю та церковні Собори. Цей зухвалий крок призвів до того, що церковна влада неодноразово висувала проти Лютера звинувачення в гордині. Лютер не сприймав такі звинувачення легковажно, він дуже страждав через них. Він був переконаний в тому, що може помилятися, але вважав, що Папа й церковні Собори теж не застраховані від помилки. На думку Лютера існує лише одне джерело істини, яке не помиляється. Він казав: "Святе Письмо ніколи не помиляється". Таким чином, доки керівники церкви не змогли переконати його в помилці, Лютер вважав себе зобов'язаним слідувати покликові власної совісті й діяти так, як вчить Святе Письмо. У цій суперечці народився і був похрещений вогнем принцип приватного тлумачення Біблії.
Після сміливої заяви Лютера та подальшої його роботи з перекладу Біблії німецькою мовою у Вартбургу римо-католицька церква не відступилася, і не визнала своєї поразки. Церква мобілізувала всі свої сили для наступу на трьох напрямах, відомого як Контрреформація. Одним з найважливіших напрямів контрнаступу було формулювання заяви із засудженням протестантизму, прийнятої Трентським Собором. Собор висловив свою думку з багатьох питань, що їх поставили Лютер та інші реформатори. Серед них було й питання приватного тлумачення. У рішенні Трентського Собору відзначалося:
"Щоб приборкати нестримані душі він [Собор] постановляє, що ніхто, спираючись на власне судження не має права в питаннях віри та моралі, які стосуються настанов християнської доктрини, викривлювати Святе Письмо, відповідно до своїх власних уявлень, зважуючись інтерпретувати їх всупереч розумінню, що його дотримувалася або дотримується Свята Матір Церква, якій і лише якій належить право судити про його справжній зміст та тлумачення, чио навіть всупереч одноголосному вченню Отців церкви, навіть якщо таке тлумачення ніде й ніколи не було публікувалося."
Ви збагнули суть цієї заяви? Окрім іншого тут сказано, що тлумачити Святе Письмо й пояснювати його значення є обов'язком доктринальної служби римо-католицької церкви. Тобто воно не повинно бути предметом приватного тлумачення або приватної думки. Ця заява Трентського Собору явно була відповіддю на запроваджений Реформацією принцип приватного тлумачення.
Проте, якщо проаналізувати цю заяву докладніше, ми зможемо побачити, що в ній представлено серйозне нерозуміння важливого принципу Реформації. Хіба реформатори заохочували поняття нестримності духу? Хіба приватне тлумачення означає, що індивід має право тлумачити Святе Письмо на власний розсуд? Хіба може людина тлумачити Святе Письмо у вибагливий, примхливий спосіб без жодних обмежень. Хіба не повинен приватний індивід сприймати серйозно тлумачення сформульовані іншими, зокрема, людьми, що спеціалізуються на викладанні Святого Письма? Відповіді на ці запитання очевидні. Реформаторів також цікавив пошук методів і засобів приборкання нестриманих душ (в цьому полягала одна з причин чому вони докладали стільки зусиль для окреслення надійних принципів тлумачення Біблії, як засобів стримування і противаги щодо довільного тлумачення). Однак спосіб, у який реформатори намагалися приборкати нестримані душі, не передбачав проголошення непогрішимості вчення церкви.
Імовірно, найважливішим терміном у Трентській декларації є слово "викривлювати". Трентський Собор ухвалив, що ніхто не має приватного права викривлювати Святе Письмо. З цією ухвалою реформатори щиро згодні. Приватне тлумачення не означає, що індивіди мають право викривлювати Святе Письмо. Разом із правом приватного тлумачення з'являється й тверезий обов'язок здійснювати тлумачення точно. Приватне тлумачення дозволяє тлумачити Біблію, а не викривлювати її.
Якщо ми поглянемо в минуле в період Реформації й побачимо різку реакцію з боку інквізиції та переслідування тих, хто перекладав Святе Письмо місцевими мовами, щоб зробити його доступним для пересічних людей, то будемо просто шоковані. Дивовижно, як очільники римо-католицької церкви могли бути настільки зіпсованими, щоб катувати людей за прочитання Біблії. Навіть читати про таке вражає нашу уяву. Однак у такому історичному осмисленні часто випускають із поля зору той факт, що багато хто з людей церкви діяли в такий спосіб, виходячи з найкращих міркувань. Римська церква була переконана в тому, що коли віддати Біблію в руки ненавчених пересічних людей і дозволити їм тлумачити Книгу книг, це спричинить гротескні викривлення, введе паству в оману, й можливо, прирече їх на вічні муки. Тому, щоб захистити своїх парафіян від прокляття остаточного саморуйнування, церква вдалася до тілесних покарань, аж до смертної кари.
Лютер ясно усвідомлював усі небезпеки пропонованого ним кроку, але був переконаний у зрозумілості Святого Письма. Тому, хоча небезпека викривленого тлумачення була доволі значною, він гадав, що переваги ознайомлення мас із загалом зрозумілим повідомленням Євангелія в кінцевому рахунку значно більше сприятиме спасінню, аніж руйнуванню. Він був готовий взяти на себе цей ризик і повернути засув, що потенційно міг відкрити "шлюзи зла".
Приватне тлумачення відкрило Біблію для пересічних людей, але не скасувало необхідності участі освічених церковнослужителів. Повертаючись до біблійних часів реформатори усвідомлювали, що у старо- та новозаповітній практиці, а також у сфері вивчення Святого Письма значне місце було відведено рабі, книжникам та проповідникам. Проповідники мали добре знати давні мови, вміти аналізувати звички, історію та літературу, і ці навички й досі лишаються важливою особливістю християнської церкви. Запроваджену Лютером відому доктрину "священицтва усіх віруючих" часто розуміють хибно. Вона не означає стирання відмінностей між церковнослужителями й пересічними людьми. Ця доктрина просто передбачає, що кожен християнин має виконати певну роль і певну функцію у підтриманні загального служіння церкви. Нас усіх закликають у певному розумінні бути "Христом для свого ближнього". Але це не означає, що в церкві не повинно бути старших або проповідників.
Чимало людей у сучасній культурі розчарувалися в організованій церкві. Деякі виявляють надмірну схильність до церковної анархії. Культурна революція 1960-х років, зародження руху Ісуса та підпільної церкви сприяло виникненню у частини молодих людей переконання: "Мені не треба кудись йти, щоб поговорити з пастором. Я не вірю в організовану церкву та структуроване управління тілом Христа". У руках таких людей принцип приватного тлумачення може стати ліцензією на радикальний суб'єктивізм.
Об'єктивність та суб'єктивність
Велику небезпеку для принципу приватного тлумачення становить виразне та істотне посилення у наш час небезпеки суб'єктивізму в тлумаченні Біблії. Ця небезпека - поширеніша, ніж зазвичай здається на перший погляд. Я бачу її ледь помітні вияви в перебігу теологічних дискусій та дебатів.
Нещодавно мене разом з групою відомих біблієзнавців запросили взяти участь у засіданні круглого столу. Ми обговорювали особливості одного фрагмента Нового Заповіту, значення й застосування якого викликало суперечки. У своїй відкритій заяві один з дослідників Нового Заповіту сказав: "Я гадаю нам треба бути відвертими й чесними стосовно нашого підходу до Нового Заповіту. Зрештою, всі ми читаємо в ньому те, що хочемо прочитати, й це правильно". Я не міг повірити своїм вухам. Я був настільки вражений, що не спромігся тоді дати належну відповідь. Моє збентеження поєднувалося з відчуттям марності у зв'язку з можливістю істотних змін в ідеях. Науковці рідко відверто висловлюють публічно свої упередження. Всім нам доводиться боротися із гріховною схильністю читати у Святому Письмі те, що нам хочеться там прочитати, проте я сподіваюсь, ми не завжди чинимо в такий спосіб. Я вірю, що існують доступні для нас засоби переламати цю тенденцію.
На популярному рівні ця готовність змиритися з духом суб'єктивізму у сфері інтерпретації Біблії поширена анітрохи не менше. Багато разів після обговорення значення певного фрагменту люди спростовували мої доводи просто кажучи: "Гаразд, але це лише твоя особиста думка". Що може означати така заява? По-перше, всім присутнім цілком очевидно, що запропоноване мною тлумачення - це лише моя думка. Я просто висловив свою думку. Але гадаю, насправді люди мали на увазі дещо інше.
Другим можливим значенням є те, що дане зауваження вказує на негласне заперечення, пов'язане з "помилкою асоціації". Зазначаючи, що висловлена думка належить мені, людина, ймовірно, вважає, що цього достатньо для того, аби її спростувати, бо усім присутнім відоме негласне припущення: будь-яка думка, висловлена Р.Ч.Спролом, має бути хибною, бо він ніколи не мав і не може мати рацію. Якими б вороже налаштованими не були люди стосовно моїх поглядів, я гадаю, що кажучи "це лише твоя особиста думка" вони мають на увазі інше.
Я гадаю, що насправді більшість людей мають на увазі таке: "Це твоє тлумачення і воно добре для тебе. Я з ним не згоден, але моє тлумачення так само вірне. Хоча наші тлумачення суперечать одне одному і виключають одне одне, обидва вони можуть бути і є істинними. Все, що подобається тобі, є істинним для тебе, а все, що подобається мені - істинне для мене". Це - суб'єктивізм.
Суб'єктивізм і суб'єктивність - це різні речі. Одна справа сказати, що істина має суб'єктивний елемент і зовсім інша казати, що вона абсолютно суб'єктивна. Для того, щоб істинне або хибне висловлювання мали якесь значення для мого життя, вони мають певним чином бути застосовані до мене. Твердження "у Джорджії йде дощ" може бути об'єктивно істинним, але не мати жодного стосунку до мого життя. Мене можна змусити визнати його таким, що мене стосується, якщо зазначити, наприклад, що разом із дощем випадає сильний град, який знищить врожай персиків, у який я щойно інвестував свої заощадження. У цьому випадку дане твердження матиме до мене суб'єктивний стосунок. Коли істинність твердження вривається в мій дім і вражає мене, то це суб'єктивний момент. Застосування біблійного тексту до мого життя може мати сильні суб'єктивні обертони. Але це не те, що ми розуміємо під суб'єктивізмом. Суб'єктивізм починається тоді, коли ми викривлюємо об'єктивне значення слів, щоб пристосувати їх до наших власних інтересів. Вираз "у Джорджії йде дощ" може не мати стосунку до мого життя у Пенсильванії, але слова, що входять до його складу все одно мають певне значення. Вони щось означають для людей у Джорджії, не кажучи вже про рослини та тварин, які там живуть.
Суб'єктивізм з'являється там, де істинність твердження не просто розширюється або застосовується до предмета, а й цілковито визначається предметом. Якщо ми хочемо уникнути викривлення Святого Письма, то маємо від самого початку уникати суб'єктивізму.
Прагнучи об'єктивного розуміння Святого Письма, ми тим самим не намагаємося звести його до чогось холодного, абстрактного та позбавленого життя. Чинячи в такий спосіб, ми намагаємося зрозуміти, що Слово Боже говорить у його контексті перед тим, як ми взялися до не менш необхідного завдання його застосування до нас самих. Конкретне твердження може мати низку можливих особистих застосувань, але лише одне вірне значення. Інші тлумачення, які суперечать і взаємно виключають одне одного не можуть бути істинними одночасно, бо Бог не промовляє роздвоєною мовою. Питання суперечності та єдиного значення тверджень Біблії ми докладніше розглянемо пізніше. Зараз ми повинні сформулювати цілі правильного тлумачення Біблії. Першою метою є усвідомлення об'єктивного значення Святого Письма та уникнення небезпек викривлення, спричинених впливом суб'єктивізму на тлумачення.
Дослідники Біблії вводять необхідне розмежування між тим, що вони називають exegesis та eisogesis. "Exegesis"(екзегеза) означає пояснення того, що сказано у Святому Письмі. Це слово походить від грецького слова, яке означає "керувати з". Ключ до поняття exegesis міститься в префіксі "ex", який означає "з" або "від". Здійснювати екзегезу Святого Письма означає виокремити зі слів значення, яке в них є: не більше і не менше. З іншого боку, слово "eisogesis"(ейзогеза) має той самий корінь, але інший префікс. Префікс "eis" теж походить із грецької мови й означає "в". Таким чином, "ейзогеза" означає прочитання в тексті того, чого там взагалі немає. Екзегеза - це об'єктивне заняття. Ейзогеза - передбачає залучення суб'єктивізму.
Всім нам доводиться боротися з проблемою суб'єктивізму. У Біблії часто трапляються висловлювання, які нам не хотілося б почути. Ми можемо затулити вуха, або заплющити очі. Критикувати Біблію значно легше й не так болісно, як дозволити Біблії критикувати нас. Не дивно, що Ісус часто підсумовував Свої проповіді словами: "Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!" (наприклад, Луки 8:8; 14:35).
Суб'єктивізм не лише призводить до помилок і викривлень, а й служить поживним середовищем для розвитку гордині. Вірити у те, що я вірую просто тому, що я в це вірую, або стверджувати, що моя думка істинна, просто тому, що це моя думка, - є уособленням гордині. Якщо мої думки не можуть витримати перевірки об'єктивним аналізом і їх неможливо верифікувати, то, відповідно до принципу смирення, я маю від них відмовитися. Але суб'єктивіст вражений гординею і наполягає на своїх поглядах навіть не маючи об'єктивної підтримки або підтвердження. Фраза: "Якщо тобі подобається вірити в те, що ти хочеш, - вір; а я віруватиму в те, що я хочеться вірити мені", - лише на перший погляд може видатися словами смирення.
Приватні погляди необхідно оцінювати у світлі зовнішніх даних та думок, бо ми схильні привносити в Біблію зайвий багаж. Ніхто на землі не має абсолютно чистого розуміння Святого Письма. Всі ми дотримуємося певних поглядів та ідей, які не належать Богові. Можливо, якби ми знали точно, які саме з наших поглядів суперечать поглядам Бога, то відмовилися б від них. Але розкласифікувати погляди дуже непросто. Тому нашим думкам потрібні "резонатори та струни" наукових праць і досвіду інших людей.
Роль учителя
У реформаторських церквах шістнадцятого століття було запроваджене розмежування між двома видами старших: старшими, які навчають, і старшими, які керують. Керівні старші мали керувати справами парафіян і забезпечувати роботу церкви. Старші вчителі або пастирі відповідали, насамперед, за навчання Слову Божому та підготовку священиків до служіння.
За останні десять років спостерігається помітне відродження церкви в багатьох частинах світу. Напівцерковні організації, такі як "Віра в дії" багато зробили для відродження значення мирян для місцевої церкви. Набули поширення конференції з відродження мирян. Акцент роблять не на великих проповідників, а на масові програми для пересічних людей, що реалізуються силами пересічних людей. Це не є ера великих проповідників, це - ера масової пастви.
Одним з найвагоміших досягнень руху за відродження мирян стало утворення малих груп з вивчення Біблії в домашніх умовах. В таких групах у атмосфері неформальності та близькості люди, які інакше ніколи б не зацікавилися Біблією, досягають великих успіхів у її вивченні. Рушійною силою малих груп є їхня орієнтація на пересічних людей. Звичайні люди навчають один одного і об'єднують свої ідеї у рамках вивчення Біблії. Такі групи виявилися досить ефективним засобом відродження церкви. Вони досягатимуть ще більших успіхів у міру того, як люди набуватимуть дедалі глибших знань та навичок у сфері розуміння та тлумачення Біблії. Той факт, що люди відкривають Біблію і починають її вивчати разом, дуже важливий. Але він несе в собі велику небезпеку. Об'єднання знань сприяє розвиткові церкви; натомість об'єднання гордині створює руйнівний вплив і може сприяти утворенню ситуації, коли сліпі ведуть сліпих.
Хоча малі групи з вивчення Біблії вдома можуть бути дуже ефективними для забезпечення відродження церкви та трансформації суспільства, люди паралельно якимось чином мають отримувати знання від кваліфікованих вчителів. Я переконаний, що зараз церкві, як ніколи потрібні, кваліфіковані освічені церковнослужителі. Приватне вивчення та тлумачення Біблії має бути збалансоване колективною мудрістю проповідників. Зрозумійте мене вірно. Я не закликаю церкву повернутися до дореформеного стану, коли Біблію мали право тлумачити лише церковнослужителі. Я радію, що люди починають самостійно вивчати Біблію і що кров протестантських мучеників була пролита не марно. Я хочу наголосити, що для пересічних людей має сенс вивчати Біблію під керівництвом і з допомогою авторитетних пасторів або професорів. Сам Христос посвятив Свою церкву, наділивши деяких її членів даром проповідування. Якщо ми поважаємо Христа, то повинні поважати і цей дар, і цю службу.
Важливо, щоб учителі мали відповідну освіту. Певна річ, часом зустрічаються учителі, які навіть не маючи підготовки та освіти володіють надприродним інтуїтивним знанням Святого Письма. Однак такі люди трапляються надзвичайно рідко. Частіше доводиться зустрічатися з проблемою, коли люди, які беруть на себе роль учителя, просто не мають необхідної кваліфікації для цієї діяльності. Добрий вчитель повинен мати глибокі знання і необхідні навички для тлумачення складних фрагментів Святого Письма. Для цього вирішальне значення мають знання мов, історії та теології.
Якщо проаналізувати історію єврейського народу, викладену в Старому Заповіті, ми побачимо, що однією з найбільших та незмінних загроз для Ізраїлю була загроза фальшивих пророків і фальшивих проповідників. Ізраїль частіше зазнавав руйнувань від спокушувального впливу неправдивих вчителів, аніж від рук филистим'ян, чи асирійців.
У Новому Заповіті показано ту саму проблему в ранній християнській церкві. Фальшивий пророк подібний до пастуха-наймита, якого більше цікавить платня, ніж безпека овець. Його не цікавить, що він вводить людей у оману, прирікаючи їх на помилки та зло. Не всі фальшиві пророки проповідують неправдиві пророцтва зловмисно; багато хто чинить так через незнання. Ми повинні уникати і злих намірів, і невігластва.
З іншого боку, одним з найбільших благословень для Ізраїлю було те, що Бог посилав їм справжніх пророків та вчителів, які навчали народ Божим думкам. Ось одне із застережень, з яким Бог звернувся до Єремії.
"Я чув, що говорять пророки, що Йменням Моїм пророкують неправду й говорять: Мені снилося, снилось мені!... Як довго це буде у серці пророків, які пророкують неправду, та пророкують оману свого серця? Вони замишляють зробити, щоб народ Мій забув Моє Ймення, їхніми снами, які один одному розповідають, як через Ваала забули були їхні батьки Моє Ймення. Той пророк, що йому снився сон, нехай розповідає про сон, а з яким Моє слово, хай каже про слово правдиве Моє, що соломі до збіжжя? говорить ГОСПОДЬ. Хіба слово Моє не таке, як огонь, говорить ГОСПОДЬ, і як молот, що скелю розлупує? Тому то ось Я на пророків, говорить ГОСПОДЬ, що слова Мої крадуть один від одного. Ось Я на пророків, говорить ГОСПОДЬ, що вживають свого язика, але кажуть: Це мова Господня! Оце Я на тих, що сни неправдиві звіщають, говорить ГОСПОДЬ, вони розповідають про них та впроваджують в блуд Мій народ своєю неправдою й глумом своїм, хоч Я не посилав їх і їм не наказував, і вони помогти не поможуть народові цьому, говорить ГОСПОДЬ..." (Єр. 23:25-32).
Маючи такі слова засудження, не дивно, що в Новому Заповіті подано застереження: "Не багато-хто ставайте, брати мої, учителями, знавши, що більший осуд приймемо." (Як. 3:1). Ми потребуємо вчителів, що мають глибокі знання й чиї серця позитивно налаштовані до Слова Божого.
Приватне вивчення Біблії - це важливий засіб прийняття благодаті християнином. Це привілей і обов'язок кожного з нас. У Своїй милості та доброті до нас Бог дав змогу не лише талановитим проповідникам у своїй церкві допомагати нам, а й також надав Святого Духа, щоб освітити Його слово, би ми прагнули його застосування до нашого життя. На добросовісне викладання й сумлінне вивчення Біблії Бог дає Своє благословення.
3
Герменевтика: Наука про тлумачення
Чимало сучасних суперечок стосовно Біблії виникають довкола питань, що стосуються герменевтики. Герменевтика - це наука про інтерпретацію або тлумачення Біблії. У грецькій міфології був бог Гермес - посланець інших богів. Його завданням було тлумачити волю богів. Таким чином, герменевтика займається переданням повідомлення, яке можна зрозуміти.
Метою герменевтики є визначення загальних принципів і правил тлумачення. Це високорозвинена наука, яка може стати технічною та комплексною. Будь-який письмовий документ можна витлумачити невірно, тому ми розробили спеціальні правила, які убезпечують нас від такого невірного розуміння. Наше нинішнє дослідження ми обмежимо лише найважливішими та найфундаментальнішими правилами і принципами.
Історично склалося так, що у Сполучених Штатах існувала спеціальна установа, яка теоретично виконує функції вищої ради з питань герменевтики на території нашої країни. Ця установа називається Верховний Суд. Одним з його основних завдань є тлумачення Конституції США. Конституція - це письмовий документ і як кожний документ, вона потребує тлумачення. Спершу процедура тлумачення Конституції була основана на так званому граматико-історичному методі. Тобто, Конституцію тлумачили, вивчаючи слова самого документа з урахуванням того, що означали ці слова на момент формулювання згаданого документа.
Після виходу друком праці Олівера Вендела Голмса метод тлумачення Конституції радикально змінився. Нинішня криза законодавства й довіри громадськості до найвищого судового органу країни прямо пов'язана з фундаментальною проблемою методу тлумачення. Коли суд тлумачить Конституцію у світлі сучасних поглядів та позицій, він по суті змінює Конституцію шляхом її повторного тлумачення. Результатом є те, що Суд непомітно перетворився з тлумачної установи на установу законодавчу.
Така сама криза спостерігається й у сфері тлумачення Біблії. Коли біблієзнавці використовують метод інтерпретації, який передбачає "осучаснення Біблії" шляхом формулювання її нового тлумачення, первинне значення Святого Письма затемнюється, а повідомлення приводиться у відповідність із сучасними тенденціями у сфері мислення.
Аналогія віри
Коли реформатори порвали з Римом і проголосили своє бачення Біблії, як вищого авторитету в церкві (Sola Scriptura), вони намагалися дуже ретельно окреслити базові принципи тлумачення Біблії. Основне правило герменевтики назвали "аналогією віри". Аналогія віри - це принцип, згідно з яким для тлумачення Святого Письма використовується саме Святе Письмо: Sacra Scriptura sui interpres (Святе Письмо само себе тлумачить). Це означає дуже просту річ, що жодну частину Святого Письма не можна тлумачити в такий спосіб, щоб вона суперечила тому, що чітко зазначено в інших частинах Святого Письма. Наприклад, якщо даний вірш допускає два тлумачення або варіанти тлумачення й один з цих варіантів суперечить решті Святого Письма, а інший перебуває з ним у гармонії, то використовується останній варіант тлумачення.
Цей принцип спирається на апріорну впевненість у Біблії, як богодуховенному Слову Божому. Таким чином, воно є послідовним і несуперечливим. Оскільки вважається, що Бог ніколи не суперечив би Самому Собі, обрати альтернативний варіант тлумачення, який призвів би до конфлікту в межах Біблії, означає вчинити наклеп на Святого Духа. В наші дні цей скрупульозний підхід значною мірою відкинутий тими, хто заперечує богодуховенність Святого Письма. Досить часто можна зустріти сучасних інтерпретаторів, які не лише тлумачать Святе Письмо всупереч Святому Письму, а й докладають максимуму зусиль для утвердження саме такого його тлумачення. Зусилля ортодоксальних науковців спрямовані на гармонізацію складних фрагментів, висміюються і значною мірою ігноруються.
Якщо залишити осторонь питання богодуховенності, принцип аналогії віри є ефективним підходом до інтерпретації літератури. Прості канони поваги до правил пристойності мають захистити кожного автора від необгрунтованих звинувачень у суперечності самому собі. Якщо я можу інтерпретувати зауваження певної людини двома різними способами: один з яких узгоджується з тим, що вона казала раніше, а інший йому суперечить, гадаю, нема чого сумніватися.
Люди часом питають мене про фрагменти, що зустрічаються в моїх книжках і кажуть, наприклад: "Як ви можете в розділі 6 казати те й те, якщо раніше в розділі 4 ви казали таке й таке. Коли я пояснюю, що мав на увазі в розділі 6, людина бачить, що дві думки, які вона порівнює, не обов'язково суперечать одна одній. Підхід, застосований у розділі 6, дещо інший, ніж у розділі 4, і, на перший погляд, висловлені в них думки суперечать одна одній. Але якщо застосувати "філософію другого погляду" проблема вирішується. Ми всі потерпаємо від подібних випадків непорозуміння й маємо бути настільки чутливими до слів інших людей, наскільки хочемо, щоб вони були чутливі до наших.
Певна річ, я припускаю, що мої слова можуть бути суперечливими: тому цей підхід з позицій делікатності й "переваг філософії сумніву" може бути застосований лише в разі наявності сумніву. Якщо немає сумніву в тому, що я суперечу самому собі, делікатність має поступитися місцем критиці. Однак, якщо ми не намагаємося інтерпретувати слова в несуперечливий спосіб, те, що ми читаємо, перетворюється на хаотичну плутанину. Якщо таке трапляється у сфері тлумачення Біблії, Святе Письмо перетворюється на хамелеона, який змінює колір шкіри, залежно від оточення людей, що займаються тлумаченням.
Таким чином, очевидно, що наше бачення характеру та походження Біблії істотно впливає на спосіб наших дій під час її інтерпретації. Якщо Біблія - богодуховенне Слово Боже, то застосування принципу аналогії віри у перебігу її тлумачення є не одним з можливих підходів, а категоричною вимогою.
Буквальне тлумачення Біблії
Мене часто запитують: "Ви ж не сприймаєте Біблію буквально, адже так?" Спосіб, у який формулюється питання та інтонації голосу, зазвичай, вказують на те, що це - ніяке не запитання, а твердження. Його приховане значення таке: "Певна річ, ви не такий наївний, щоб тлумачити Біблію буквально, особливо в наші дні й у наш час, хіба ні? Коли я чую це питання, то почуваюся так, наче мене безцеремонно помістили в архів маріонеткового трибуналу у Скоп'є.
Коли я чую подібні запитання, то зазвичай реагую на них у стандартний спосіб. Я не кажу: "Так", чи навіть "Так, іноді"; я відповідаю: "Певна річ" (маючи на увазі: "Ну хто ж, будучи при здоровому глузді, не сприймає Біблію буквально?"). Я роблю цю шокуючу заяву, щоб звернути увагу людей на реальне значення буквального тлумачення Біблії.
Одне з найвагоміших досягнень біблеїстики в перебігу Реформації стало результатом наполегливого обстоювання Лютером другого основного правила герменевтики: Біблію слід тлумачити відповідно до її буквального значення. Лютер дотримувався принципу інтерпретації Біблії за її sensus literalis. Аби усвідомити, що означає цей наголос на буквальному значенні Біблії, треба проаналізувати історичну ситуацію, в якій було сформульовано цей підхід і значення самих слів. (Я збираюсь застосувати до тлумачення слів Лютера граматико-історичний підхід!)
Термін "буквальний" походить від латинського слова "litera", тобто буква, літера. Тлумачити щось буквально означає приділяти увагу до букв, а також символів та слів, що використовуються. Тлумачити Біблію буквально означає тлумачити її, як літературу. Тобто, природне значення кожного речення необхідно тлумачити відповідно до звичайних правил граматики, мовлення, синтаксису та контексту.
Можливо, Біблія - це дуже специфічна книга, написана унікальним чином під натхненним впливом Святого Духа, але її богодуховенність не перетворює літери, слова та речення на магічні фрази. Богодуховенні іменники лишаються іменниками, а дієслова - дієсловами. Питання не перетворюються на вигуки, а історичні розповіді - на алегорії. Згідно з принципом Лютера, Біблію не слід сприймати ані спрощено, ані як магічний текст. Принцип буквального тлумачення - це принцип, який вимагає якнайдокладнішого але буквального вивчення тексту. Щоб стати точними інтерпретаторами Біблії, ми маємо знати правила граматики і, насамперед, вміти ретельно проводити так званий жанровий аналіз.
Буквальне тлумачення і жанровий аналіз
Термін "жанр" (genre) означає просто "вид", "сорт", чи "категорія". Жанровий аналіз передбачає вивчення таких аспектів, як літературні форми, фігури мовлення та стиль. Подібний аналіз ми проводимо стосовно всіх видів літератури. Ми розрізняємо ліричну поезію та правові резюме; газетні повідомлення про поточні події та епічні поеми. Ми розрізняємо стиль історичних розповідей та стиль проповідей, реалістичний графічний опис та гіперболу. Неспроможність здійснити таке розрізнення стосовно до Біблії може призвести до маси проблем з її тлумаченням. Буквальний аналіз має вирішальне значення для точного тлумачення. Корисно навести кілька прикладів, як усе сказане застосовується до аналізу Біблії.
Проблема історичності Йони часто зосереджується довкола питань літературного аналізу. Чимало біблієзнавців, які переконані у непогрішимості Біблії, не вірять у те, що Йону, фактично, міг проковтнути кит (або велика риба). Оскільки значна частина книги Йони (вся друга глава) написана у виразно-поетичному стилі, деякі дослідники вважають, що автор цієї книги не мав наміру передавати ідею про те, що цей випадок реально стався в історії. Натомість, книгу Йони сприймають, як своєрідну епічну або драматичну поему, яка не передбачає передання історичних повідомлень. Тому, оскільки ця книга не була замислена, як історична, ми не повинні сприймати її, як історію. Інші науковці відкидають ідею історичності Йони на інших підставах. Вони стверджують, що ця книга була замислена, як історична розповідь, а її поетична частина просто відтворює подячну молитву Йони за спасіння на морі, але її не слід сприймати серйозно, бо вона включає чудеса природи. Оскільки згадані науковці не вірять у те, що чудеса можуть трапитись, вони одночасно відкидають ідею історичності цієї книги. Отже, перша група заперечує історичність Йони, виходячи з літературних міркувань, а інша - з міркувань філософсько-теологічних.
Літературний аналіз не може розв'язати філософських питань на зразок того, міг чи не міг кит проковтнути Йону. Усе, що він може - це дати нам певні підстави, щоб вирішити, чи справді хтось стверджує, що така подія мала місце. Якщо людина не вірить у можливість чудес, вона не має підстав стверджувати, що хтось інший не може казати, що диво мало місце (певна річ, окрім випадків, коли для того, аби стверджувати, що диво мало місце потрібне інше диво!).
Іншим прикладом проблем, що виникають внаслідок літературних конфліктів, можна вважати біблійне використання прийому гіперболи. Слово "гіпербола" етимологічно означає "перекинути". В одному словнику гіперболу визначають, як "фантастично перебільшене твердження, покликане забезпечити необхідний ефект". Використання гіперболи - це поширений лінгвістичний прийом. Наприклад, один з авторів Нового Заповіту каже: "І обходив Ісус всі міста та оселі, навчаючи в їхніх синагогах" (Матвія 9:35). Чи хоче автор цим сказати, що Ісус обходив буквально всі села? Можливо, але дуже сумнівно.
Ми й самі часом вживаємо мову у такий самий спосіб. Коли "Pittsburgh Steelers" вперше виграли суперкубок, відсвяткувати перемогу і привітати команду в рідному місті зібрався цілий натовп вболівальників. Один з дикторів новин сказав: "Усе місто зібралося, щоб привітати героїв". Навряд, чи цей коментатор хотів сказати, що на площі перед аеропортом зібралися всі мешканці Пітсбургу. Певна річ, його слова слід розуміти, як гіперболу.
Я знаю одного дуже компетентного біблієзнавця, який заперечує принцип непогрішимості Біблії, бо вважає, що Ісус припустився помилки, коли сказав, що гірчичне зерно - найменше з усіх зерен. Оскільки ми знаємо, що існують зерна, менші від гірчичних, то бачимо, що Ісус та Новий Заповіт помиляються, стверджуючи, що гірчичне - найменше. Але звинувачувати Ісуса, чи Святе Письмо в помилці там, де явно застосовано прийом гіперболи, означало б повне незнання принципів літературного аналізу.
Літературний аналіз також може допомогти у розв'язанні плутанини, що є наслідком застосування прийому персоніфікації. Персоніфікація - це поетичний прийом, що полягає в приписуванні неживим об'єктам, або тваринам певних людських рис. Безособистісні об'єкти описуються в особистісних термінах. У Біблії описано один момент, коли пагорби танцюють і плещуть у долоні. Подібні фігури мовлення, зазвичай, легко розпізнати і вони не викликають жодних труднощів під час тлумачення. Однак у деяких випадках застосування прийому персоніфікації призводить до серйозних суперечок. Наприклад, у Старому Заповіті подано опис історії, коли заговорив осел Валаама. Що це? Несподіване втручання поетичної форми в текст історичної розповіді? Чи, можливо, тварина, яка розмовляє свідчить про наявність алегорії в тексті. А, може, ми маємо справу з дивом або спеціальним виявом провидіння, зафіксованими в рамках документування діяльності Бога в історії людства?
Суб'єктивний спосіб подання відповіді на ці запитання передбачає їхню оцінку з погляду, який включає, або не включає можливість дива. Об'єктивний спосіб відповіді на запитання про сенс сказаного передбачає застосування до тексту літературних стандартів. Цей конкретний епізод розміщено в тій частині Святого Письма, яка не має видимих ознак поезії, чи байки. Найближчий контекст має всі ознаки історичної розповіді. Однак осел, що говорить, є важливим аспектом загального тексту й це створює певні проблеми. Проте мета цього обговорення полягає не в тому, щоб вирішити: говорив осел, чи ні, а в тому, що проілюструвати, як питання персоніфікації можуть призвести до суперечностей.
Якщо ми називаємо персоніфікацією фрагмент тексту, що має всі ознаки історичної розповіді, то впадаємо у гріх ейзогези. Коли у Біблії сказано, що певна подія справді сталася, ми не маємо права її "заперечувати через пояснення", називаючи персоніфікацією. Це літературне та інтелектуальне ухиляння від відповідальності. Якщо ми не віримо в те, що трапилося, давайте скажемо про це прямо і вважатимемо відповідний фрагмент вставкою примітивних забобонів у старозаповітний документ.
Одним з питань персоніфікації, яке спричинило гострі суперечки, є питання змія, здатного говорити, описаного у Книзі Буття в епізоді, що стосується гріхопадіння. Голандська реформаторська церква в Нідерландах свого часу пережила серйозну кризу у зв'язку з баченням цієї проблеми, що його сформулював один з провідних професорів теології. Коли Карл Барт відвідав Нідерланди в розпал цієї суперечки, його запитали: "Хіба змії можуть говорити?" На що Барт відповів: "А що змій сказав?" Мудра відповідь Барта мала на меті сказати: "Не важливо, говорив змій чи ні; важливо, що він сказав і який вплив справили ці слова на цей опис гріхопадіння. Певна річ, Барт мав рацію, бо біблійний опис гріхопадіння не є історичним і не повинен бути історичним. Проте відповідь відомого філософа не задовольнила його голандських співрозмовників, бо їх цікавило не стільки те, говорив змій насправді чи ні, скільки причини, що спонукали професора заперечувати історичність розповіді про гріхопадіння.
Перші розділи Книги Буття викликають реальні труднощі, для людини, яка прагне визначити точний літературний жанр цього тексту. Частина тексту має всі ознаки історичної літератури, інша - є втіленням фантастики в символічній літературі. Адам поміщений у реальному географічному місці й зображений, як реальна людина. Але що найважливіше - він чомусь розміщений у системі сімейної генеалогії, яка, з погляду євреїв, є найнедоречнішою для міфічного персонажа. В інших частинах Біблії Адам взаємодіє з іншими персонажами, чия історична реальність у жодному разі не підлягає сумніву. Все це, згідно з канонами літературного аналізу, є вагомою причиною розглядати Адама, як історичний персонаж. Певна річ, існують також додаткові теологічні причини ставитись до нього саме таким чином, але тут нас цікавлять виключно питання літературного аналізу.) Однак, окрім наявності в першій главі Книги Буття виразних характеристик історичної розповіді, ми бачимо, наприклад, посилання на Дерево Добра і Зла в райському саду. Що то за дерево? Яке листя воно мало? Як виглядали його плоди? Цей образ має характеристики символічного персонажу, котрі зустрічаються, наприклад, в апокаліптичній літературі такій, як Книга Одкровення.
Отже, у вступних главах Книги Буття ми зустрічаємося з певним видом або формою літератури, яка має елементи історичної розповіді та елементи символізму, поєднані в дещо незвичний спосіб. Лише після того, як ми зможемо визначити до якого виду літератури вона належить, ми матимемо змогу сприймати повідомлення, що міститься в цій книзі, як історію. А сприйнявши його, можна ставити питання про ступінь достовірності цього повідомлення. Ризикуючи повторитися, хочу ще раз наголосити: ми повинні бути пильними і звертати увагу на різницю між тим, що насправді сказано в Біблії й питанням істинності того, що у ній сказано.
Проблема метафор
Метафора - це фігура мовлення, в якій слово або фраза буквально означає один вид об'єкта чи ідею, а використовується для позначення іншого - подібного або аналогічного до нього. У Біблії часто використовуються метафори, зокрема до них часто вдається Ісус. Слід відзначити, що в більшості випадків метафори не важко розрізнити. Коли Ісус каже: "Я двері: коли через Мене хто ввійде, спасеться" (Івана 10:9), як ми повинні це розуміти? Чи означає це, що там, де в нас шкіра, в Ісуса шпон червоного дерева? А там, де у нас руки - в Ісуса - петлі. А там, де у нас пуп - в Ісуса - дверна ручка? Такі висновки, звісно, абсурдні. Ісус просто вживає дієслово "бути"(я є двері) в метафоричний спосіб.
Але що Ісус мав на увазі, коли казав під час Святої Вечері: "Це моє тіло" (Луки 22:19)? Можливо, хліб представляє Його тіло в метафоричний спосіб? Чи він став Його тілом реально і "буквально"? Цього разу літературна форма тексту не є настільки очевидною. Відмінності у висновках літературного аналізу призвели до серйозного розколу в церкві стосовно значення Святої Вечері. Одним з небагатьох питань, стосовно яких Лютер і Кальвін не могли дійти згоди, було саме значення цих слів Ісуса. В якийсь момент переговорів між представниками Кальвіна та Лютером останній почав повторювати: "Hoc est corpus meum; hoc est corpus meum..." (Це - моє тіло...). Певна річ, враховуючи те, як і Лютер, і Кальвін сприймали авторитет Біблії, якби вони змогли дійти спільної думки стосовно того, що насправді сказано в Біблії, вони обидва підкорилися б їй.
Таким чином, класичний метод визначення буквального значення Святого Письма передбачає пошук знань, що передаються через різні форми та фігури мовлення, прийняті в біблійній літературі. Це зроблено не для того, щоб пом'якшити, ослабити або релятивізувати Святе Письмо, а щоб вірно його зрозуміти, аби воно могло ефективніше виконувати свої функції посібника з віри й практики життя божих людей.
Середньовічна квадрига
Хоча Лютер був не першим, хто підкреслював важливість з'ясування буквального значення Святого Письма, саме він зробив найбільший внесок у спростування, домінуючого в той час, методу тлумачення Біблії, який називали квадригою. Квадрига - це чотиристоронній метод тлумачення, який сягав своїм корінням самих початків історії церкви. Починаючи з праць Клемента та Оригена, коментатори Біблії часто використовували дещо своєрідний метод представлення своїх тлумачень Біблії у формі алегорії. У Середні Віки цей чотиристоронній метод міцно утвердився й став домінуючим. Згідно з ним, кожний текст належало аналізувати за чотирма значеннями: буквальним, моральним, алегоричним та анагогійним.
Буквальне значення Святого Письма окреслювали, як просте та очевидне значення. Моральне значення підказувало людям, як їм слід поводитись. Алегоричне значення виявляло контекст віри, а анагогійне - уособлювало майбутні надії. Таким чином, висловлювання, в яких згадувався, наприклад, Єрусалим, могли мати чотири різні значення. Буквальне значення стосувалося столиці Юдеї та центрального святилища нації. У моральному розумінні Єрусалим означає душу людини ("центральне святилище" людини). В алегоричному розумінні Єрусалим означає церкву (центр християнської громади). Анагогійне значення Єрусалима - це небеса (остання надія щодо майбутнього місця перебування народу Божого). Таким чином, одна згадка про Єрусалим могла передбачати одночасно чотири різні значення. Якщо в Біблії сказано, що хтось пішов до Єрусалима, це могло означати, що він пішов до реального Вічного міста, або що його душа "здійнялася" до місця морального блаженства, або що людині треба йти до церкви, або що одного дня ми опинимося на Небесах.
Дивовижно, як далеко могли зайти розумні люди з таким екстравагантним методом інтерпретації. Навіть святий Августин та Фома Аквінський, які віддавали перевагу обмеженню теології буквальним значенням, часто висловлювали суто умоглядні припущення за моделлю квадриги. Варто лише поглянути на алегоричне тлумачення Августином приповісті про доброго самаритянина, і ми виразно побачимо цю модель у дії. Вдивляючись під поверхню очевидного розуміння Святого Письма, біблійні екзегети знаходили там масу дивовижних речей. Проти цього та інших видів зловживань активно протестував Мартин Лютер.
Хоча Лютер відкидав ідею численних значень біблійних текстів, він не обмежувався застосуванням святого Письма в одному розумінні. Хоча біблійний текст має лише одне значення, він може мати численні застосування до широкого розмаїття нюансів нашого життя. Я знаю одного професора духовної семінарії, який на першому ж занятті ставив своїм студентам завдання прочитати один вірш із Нового Заповіту й виписати п'ятдесят моментів, про які вони дізналися, вивчаючи цей вірш. Студенти працювали до пізнього вечора гарячково порівнюючи свої ідеї, щоб виконати завдання професора. Коли наступного ранку вони приходили в аудиторію, професор високо оцінював їхню працю і пропонував наступного разу виписати ще п'ятдесят моментів з того самого вірша. Тим самим професор хотів підкреслити багатство й глибину істини, що міститься навіть в одному вірші Святого Письма. У яскравій формі він показував, що хоча Святе Письмо має одне значення, його застосування може бути багатим і різноманітним.
І аналогія віри, і принцип пошуку буквального сенсу (sensus literalis) є необхідними запобіжними заходами проти нестримних здогадів та суб'єктивістичного тлумачення. За означенням, буквальний сенс Біблії не означає жорсткого і грубого втиснення всієї Біблії в рамки моделі історичної розповіді. По суті - це запобіжний захід саме проти таких дій, а також проти нового визначення Біблії через нав'язування фігуративного значення в тих фрагментах, які насправді зовсім не є фігуративними. Обидва згадані напрями призводять до викривлення Біблії, і той факт, що один з них складніший від іншого, не робить його менш викривлювальним.
Граматико-історичний метод
З аналогією віри та буквальним розумінням Святого Письма пов'язаний метод його тлумачення, який називають граматико-історичним. Як свідчить назва, цей метод передбачає зосередження уваги не лише на літературних формах, а й на граматичних конструкціях та історичному контексті, в якому написано відповідні книги Святого Письма. Письмові документи доходять до нас у вигляді граматичної структури певного виду. Поезії притаманні одні правила структури, діловому листуванню - інші. Маючи справу зі Святим Письмом, важливо знати різницю між прямим доповненням, номінативним присудком та прикметниковим присудком. Важливо знати не лише граматику рідної мови, а й деякі особливості гебрейської та грецької граматики. Наприклад, якби громадськість краще знала грецьку граматику, Свідкам Єгови було б значно складніше пропагувати в масах своє тлумачення першого розділу Євангелія від Івана, на підставі якого згадані Свідки заперечують божественність Христа.
Граматична структура визначає, чи слід слова сприймати, як запитання, накази, чи заяви. Наприклад, коли Ісус каже: "Моїми ви свідками будете" (Дії 1:8), то що Він має на увазі? Провіщає майбутні дії, чи віддає суверенний наказ? З перекладу це не зовсім зрозуміло. Однак з грецької структури слів абсолютно однозначно випливає, що Ісус не провіщає майбутнє, а віддає наказ.
Інші незрозумілі мовні моменти можна з'ясувати та розтлумачити, оволодівши робочим знанням граматики. Наприклад, коли Павло на початку свого Послання до римлян заявляє, що він апостол, покликаний і "вибраний для звіщання Євангелії Божої", що означає слово "Божої": характеристику змісту Євангелія чи джерело його походження? Що покликане визначити це слово: про кого йтиметься у Євангелії, чи його приналежність. Граматичний аналіз дає змогу визначити, чи говорить Павло про те, що він збирається звіщати Євангеліє про Бога, чи Євангеліє, яке походить від Бога й належить Богові. Між цими тлумаченнями існує істотна різниця і вибрати вірне можна лише на підставі результатів граматичного аналізу. У даному випадку структура грецького тексту вказує на те, що Павло говорить саме про приналежність Євангелія, застосовуючи "родовий відмінок приналежності". І це знімає для нас усі питання.
Історичний аналіз передбачає поглиблене вивчення умов та ситуації, в яких були написані книги Біблії. Такий аналіз є передумовою розуміння значення Біблії в її історичному контексті. Питання історичного дослідження є необхідним, але таїть у собі певну небезпеку. Про небезпеки ми докладніше говоритимемо далі в розділі 5, а необхідність пов'язана з тим, що без історичного аналізу неможливо вірно зрозуміти суть слів. Велике значення для розуміння книги мають такі питання, як авторство, дата написання та призначення. Якщо ми знаємо, хто написав книгу, для кого, за яких обставин і в який період історії, ця інформація значною мірою допомагає усунути труднощі, пов'язані з розумінням змісту.
Наприклад, у Посланні до євреїв є чимало дуже складних і проблематичних моментів. Труднощі виникають саме тому, що ми не знаємо напевно, хто написав цю книгу, яким "євреям" вона адресована і що, найважливіше, яка форма відступництва загрожувала існуванню громади, котрій адресоване це послання. Якби на одне або кілька названих запитань можна було впевнено відповісти, ми далеко просунулись би в розв'язанні спеціальних проблем, пов'язаних із цією біблійною книгою.
Критика джерел
Для з'ясування деяких аспектів Святого Письма, виявляється корисним так званий метод критики джерел. Знаючи, що першим було написано Євангеліє від Марка і що Матвій та Лука, складаючи свої Євангелія, мали перед собою Євангеліє від Марка, можна пояснити чимало питань стосовно зв'язку між євангеліями. Зокрема, ми бачимо, що Лука та Матвій включили до своїх Євангелій певну інформацію, якої немає в Євангелії від Марка. Схоже на те, що в Луки та Матвія були джерела інформації, недоступні Маркові, або такі, що їх Марк не зміг або не схотів використати. Аналізуючи Євангелія далі, ми можемо виокремити інформацію, яка присутня лише в Матвія і відсутня в Марка та Луки, а також інформацію, яка є лише в Луки. Виокремивши цю інформацію, ми можемо дещо дізнатися про пріоритети та завдання, які ставили перед собою автори Євангелій. Знання того, навіщо автор написав певний текст допомагає нам зрозуміти, що він написав. Читаючи сучасні книги, важливо звертати увагу на передмову автора, бо причини та цілі написання тексту, зазвичай, розкрито саме там.
Використовуючи методи критики джерел, ми можемо відокремити матеріали спільні для окремих авторів. Наприклад, майже вся інформація, яку ми маємо в Новому Заповіті стосовно Йосипа, чоловіка Марії, наведена в Євангелії від Матвія. Чому? А чому в Матвія так багато посилань на Старий Заповіт - значно більше, ніж в інших Євангеліях? Відповідь очевидна. Матвій пише для юдейської аудиторії. Юдеїв цікавили правові питання, пов'язані з претензіями Ісуса на месіанство. Законним батьком Ісуса був Йосип і Матвієві дуже важливо було це показати, щоб встановити племенну приналежність Ісуса.
З допомогою подібного аналізу можна з'ясувати, що Лука, очевидно, писав своє Євангеліє для значно ширшої аудиторії, ніж Матвій і серйозно переймався питаннями зв'язків із язичницьким світом. Так, зокрема, він наголошує "універсальність" застосування Євангелія.
Авторство й дата
Для належного розуміння тексту важливими також є питання авторства й датування. Оскільки мова може змінювати своє значення з покоління в покоління, а саме значення залежить від географічного місця, важливо максимально точно визначити місце й дату написання книги. Зусилля спрямовані на визначення дати й автора текстів часом є важливим чинником теологічних суперечок, що пов'язано із вибором методів такого визначення.
Коли до питань датування підходять із суто натуралістичних позицій, книги, котрі, як вважається, містять пророцтва провіщення, відносять до дати цих подій або періоду після згаданих у них подій. Тут ми бачимо, що до згаданих книг позабуквальні та історичні критерії застосовуються неналежним чином.
Питання авторства й датування тісно пов'язані між собою. Якщо ми знаємо, хто написав конкретну книгу і знаємо, коли ця особа жила, то певна річ знаємо й базовий період, коли згадану книгу було написано. Ось чому біблієзнавці так багато сперечаються стосовно того, хто написав Книгу Ісаї або Друге Послання до Тимофія. Якщо Книгу Ісаї написав Ісая, то ми маємо перед собою дивовижне пророцтво провіщення, яке неможливе без високого рівня богодуховенності. Якщо Ісая написав не всю книгу, яка носить його ім'я, тоді обгрунтованішим є більш приземлене бачення Святого Письма.
Часом буває майже кумедно стежити за тим, як найвідоміші критики сучасності тлумачать авторство Послань апостола Павла. Бідного Павла по черзі позбавляли майже всіх його послань, а потім знову повертали авторові. Одним з найменш наукових методів, що використовуються для критики авторства, є так зване вивчення інцидентності "hapax legomena". Вираз "hapax legomena" стосується появи тих, чи інших слів у конкретній книзі, які не зустрічаються в інших текстах цього автора. Наприклад, якщо у Посланні до ефесян знаходять тридцять шість слів, які більше ніде не зустрічаються в Посланнях Павла, робиться висновок про те, що Павло не був і не міг бути автором Послання до ефесян.
Марність методу "hapax legomena" стала мені очевидною, коли я намагався вивчити прискореним методом голандську мову, необхідну для завершення дипломної роботи у Нідерландах. Я вивчав голандську, так званим індуктивним методом. Мені треба було прочитати кілька томів теологічних праць, написаних Г.К.Берковером. І я розпочав їхнє вивчення з книги "Особа Христа", написаної голандською мовою. Я взяв перше слово першої сторінки і знайшов його значення в словнику. Голандське слово я написав на одній стороні картки, а його англійський переклад - на іншій. У такий спосіб, я почав складати словник Берковера. Прочитавши "Особу Христа", я зібрав на картках більш як 6000 слів. Наступною працею стали "Діяння Христа". У цій книзі я знайшов 3000 слів, яких не було в першій. Хіба це не вагомий доказ того, що "Діяння Христа" явно написав не Берковер? Варто також відзначити, що "Діяння Христа" були написані наступного року після "Особи Христа". Обидві книги написані на ту саму тему (христологія) і для тієї самої загальної аудиторії, однак у другій я знайшов кілька тисяч слів, яких не було в першій.
Доречно також згадати, що обсяг Берковерівського тексту у першій книзі значно перевищує загальний обсяг всіх текстів апостола Павла, які дійшли до наших днів. Послання Павла значно коротші. Вони написані для різної аудиторії, стосуються широкого розмаїття предметів та питань і написані впродовж досить тривалого періоду часу. Однак люди захоплюються, коли знаходять у одному з Послань кілька слів, які не зустрічаються ніде більше. Якщо ми не вважаємо, що у Павла був словниковий запас шестирічної дитини і що в нього був цілковито відсутній літературний талант, навряд чи є сенс звертати увагу на такі нестримні вигадки й домисли.
Повертаючись до основної теми, хочу ще раз наголосити, що для вірного тлумачення будь-якого тексту потрібно ретельно аналізувати граматику та історичний контекст його написання. Цю роботу слід проводити обов'язково. Найвідоміші критики істотно поглибили наші знання лінгвістичного, граматичного та історичного середовища Біблії. Іноді натуралістичні припущення багатьох з них кидають тінь на їхню роботу. Але такий аналіз необхідний. Лише після його проведення, ми можемо створити систему стримування і противаги, та зупиняти тих науковців, що збочили з вірного шляху.
Граматичні помилки
Перед тим, як перейти до розгляду базових практичних принципів тлумачення Біблії, варто згадати ще одну проблему, яка стосується граматики. Ретельний аналіз граматичних структур, використаних у Новому Заповіті, не раз змушує здивовано підводити брови у зв'язку з ідеєю богодуховенності Біблії. Якщо поглянути на Книгу Об'явлення, ми побачимо в її граматичній структурі ознаки чорнового і грубого стилю написання. Ми побачимо численні й виразні "помилки" у граматиці. Це спонукало деяких дослідників поставити під сумнів принцип богодуховенності та непогрішимості Святого Письма. Проте обидва принципи допускають граматичні помилки після того, як принципи було сформульовано. Біблія не написана "богодуховенною грецькою мовою". Богодуховенність з погляду протестантської ортодоксії не означає, що Святий Дух "диктував" слова та "стиль" людським авторам. Крім того, автори Євангелій не розглядаються як автоматичні машини, абсолютно пасивні й цілковито керовані Святим Духом. Непогрішимість Біблії не виключає граматичних помилок. Непогрішимість стосується "абсолютної істинності Святого Письма". Коли Лютер каже, що Святе Письмо не може помилятись, він має на увазі, що в ньому немає помилок стосовно до істини, яку воно проголошує. Подібний принцип ми можемо побачити і в судовій системі нашої країни стосовно до такого злочину, як неправдиві свідчення під присягою. Якщо невинну людину запитують про її провину, а вона стає та заявляє, що "ніколи й нікого не була убивати" її не можна звинуватити в поданні неправдивих свідчень через те, що обстоюючи свою невинність вона припустилася граматичної помилки.
Розглянуті три основні принципи тлумачення сприяють і нашому особистому духовному збагаченню. Аналогія віри спонукає нас сприймати Біблію в цілісному вигляді, не дозволяючи перебільшувати значення одних частин Біблії за рахунок виключення інших. Буквальне розуміння Біблії не дозволяє нашій уяві ширяти у хмарах примхливої інтерпретації і спонукає уважно вивчати літературні форми Святого Письма. Граматико-історичний метод концентрує нашу уяву на оригінальному значенні тексту, не даючи змоги "читати в Біблії" свої власні думки, запозичені з теперішнього часу. Тепер ми можемо розглянути, як ці принципи застосовуються в реальній практиці.
4
Практичні правила тлумачення Біблії
У цьому розділі ми спробуємо окреслити найфундаментальніші та найнеобхідніші правила тлумачення Біблії. Ці правила спираються на принципи, розглянуті в попередньому розділі.
Правило 1: Біблію слід читати, як і будь-яку іншу книгу
Це правило подано номером першим, бо воно дуже важливе. Крім того, його часто розуміють невірно. Коли я кажу, що ми повинні читати Біблію, як читали б будь-яку іншу книгу, я не маю на увазі, що Біблія за всіма аспектами подібна до інших книжок. Я переконаний, що Біблія унікальна, богодуховенна та непогрішима й це спонукає виокремити її саму в окремий клас. Проте, з погляду тлумачення, Біблія не містить спеціальної магії, яка б змінила б базові літературні моделі тлумачення. Це правило є просто застосуванням принципу "sensus literalis". У Біблії, як і в будь-якій іншій книзі, дієслово - це дієслово, а іменник - це іменник.
Але, якщо Біблію слід тлумачити, як будь-яку іншу книгу, що робити з молитвами? Чи повинні ми просити Бога надати нам через Святого Духа допомогу у тлумаченні Книги книг? Хіба божественне світло, обіцяне для цієї книги, не вирізняє її з-поміж інших?
Коли ми ставимо питання про молитву й божественне світло, то заглиблюємося в області, в яких Біблія справді відрізняється від інших книг. Як духовна допомога у застосуванні слів Святого Письма до нашого життя, молитва надзвичайно корисна. Для висвітлення духовного значення тексту допомога Святого Духа надзвичайно важлива. Але для того, щоб відрізнити історичну розповідь від метафори, молитва не надто потрібна, хіба що вона містить пристрасне прохання до Бога послати нам ясний розум та чисте серце, щоб подолати власні упередження. Освячення серця має вирішальне значення для того, аби розум міг вільно сприймати те, що сказано у Слові. Нам слід також молитися, щоб Бог допоміг нам подолати схильність до лінощів і спонукав сумлінно вивчати Святе Письмо. Але у процесі рутинної роботи з екзегези, містичні спалахи натхнення, зазвичай, приносять мало користі. Ще менш ефективним є так званий "духовний метод лотереї".
"Метод лотереї" передбачає таке вивчення Біблії, коли людина молиться, прохаючи надати їй божественну допомогу, а далі відкриває Біблію навмання. Після цього, заплющивши очі, людина вказує пальцем у текст на сторінці й отримує гадану відповідь від Бога там, куди натрапив палець. Я пам'ятаю одну дівчину-християнку - студентку останнього курсу коледжу, яка прийшла до мене у стані екстазу. Вона переживала період "паніки випускниць", бо закінчувала коледж не маючи жодних перспектив на заміжжя. Вона наполегливо молилася, щоб Бог послав їй чоловіка і, зрештою, щоб отримати відповідь від Бога, вдалася до "методу лотереї". У результаті її палець зупинився на вірші 9 глави 9 Книги Захарія:
"Радій вельми, о дочко Сіону,
веселись, дочко Єрусалиму!
Ось Цар твій до тебе гряде,
справедливий і повний спасіння,
покірний, і їде на ослі,
і на молодім віслюкові, сині ослиці."
Отримавши пряму відповідь від Бога дівчина була впевнена, що її мрія здійсниться, а її принц уже прямує до неї. Нехай, він буде не на білому коні, а на ослику, зате уже зовсім близько.
Я не вважаю такий спосіб використання Біблії правильним. Не думаю, що Захарій або Святий Дух, коли писали згадані слова, мали на увазі майбутнього нареченого цієї дівчини. Однак треба визнати, що приблизно через тиждень наша юна леді почала зустрічатися з хлопцем і за кілька місяців таки вийшла за нього заміж! Гадаю цьому більше сприяли не стільки провидіння Боже та сповнення божественної обіцянки, скільки нова впевненість у собі, хоча й отримана сумнівними засобами.
Правило 2: Читати Біблію екзистенціально
Я відзначаю це правило з острахом і трепетом. Це правило може виявитися істотно викривленим і принести більше шкоди, ніж користі. Перед тим, як окреслити, що я маю на увазі, я мушу одразу чітко сказати, що я на увазі не маю.
Я не хочу сказати, що ми повинні використовувати сучасний "екзистенціальний метод" тлумачення Святого Письма, коли слова Біблії виривають з їхнього історичного контексту, формулюючи суб'єктивне значення. Наприклад, Рудольф Бултман обстоює своєрідну екзистенціальну герменевтику, з допомогою якої він намагається виокремити, так зване, "пунктиліарне" (punctiliar) об'явлення. Тобто, об'явлення, що сприймається не на площині історії, а в момент мого власного особистого рішення. Бог промовляє до мене "hic et nunc" (тут і зараз). Згідно з таким підходом, те, що фактично відбувається в історії, не має першочергового значення. Значення має "теологія позачасовості". Від представників цієї філософської школи нам часто доводиться чути, що в принципі не важливо навіть чи жив Ісус насправді. Важливим є повідомлення, спрямоване до нас у даний момент. Ісус може "означати" не особу в історії, а символ "звільнення".
Проблема такого підходу полягає в тому, що його прихильників не цікавить чи справді Ісус реально жив, помер і воскрес в історії. Як стверджує Павло в (1 Кор. 15), якщо Христос не воскрес, то наша віра "даремна". Без реального історичного Воскресіння ми лишаємося з мертвим Спасителем і безсилим Євангелієм. Блага Вість завершується смертю, а не життям. Отже, згідно з нашим другим правилом, я в жодному разі не хочу схвалити сучасний релятивістичний, суб'єктивістичний та антиісторичний метод тлумачення, запропонований екзистенціалістами. Я використовую термін "екзистенціальний" в інший спосіб.
Я маю на увазі, що коли ми читаємо Біблію, то повинні пристрасно й особисто переживати те, що читаємо. Я заохочую чинити так не лише для потреб особистого застосування тексту, а й також для поглиблення його розуміння. Я закликаю до своєрідного співпереживання, коли ми намагаємося "влізти у шкіру" персонажів, про яких читаємо.
Значна частина біблійної історії доходить до нас у недоказаному та скороченому вигляді. Розгляньмо таку розповідь:
"І взяли Ааронові сини, Надав та Авігу, кожен кадильницю свою, і дали в них огню, і поклали на ньому кадило, і принесли перед Господнє лице чужий огонь, якого Він не наказав був приносити їм. І вийшов огонь від лиця Господнього, та й спалив їх, і вони повмирали перед Господнім лицем. І сказав Мойсей до Аарона: Це те, про що говорив був Господь, кажучи: Серед близьких Моїх Я буду освячений, і перед усім народом буду прославлений. І замовк Аарон" (Левит 10:1-3).
Про що тут сказано? У трьох коротких віршах стисло передано драму гріха і відповідного покарання Ааронових синів. Про реакцію самого Аарона сказано мало. Єдине, що зазначається - це те, що Мойсей витлумачив йому причини такого Божого суду і Аарон, зрештою, замовк. Що думав Аарон, коли бачив, як гинуть його сини. Спробуймо почитати поміж рядків. Якщо він схожий на мене, то мав би подумати: "Що відбувається? Боже, я працював на Тебе весь цей час, присвятивши Тобі все життя, а Ти знищив моїх синів за дитячу витівку. Це несправедливо." Такою була б моя реакція. Але, якби я так відреагував, а Святий Бог Ізраїлю суворо нагадав мені про святість вівтаря та серйозність завдань священика, кажучи: "Серед близьких Моїх Я буду освячений, і перед усім народом буду прославлений", я б мабуть теж поспішив би замовкнути.
Намагаючись поставити себе у життєву ситуацію персонажів Святого Письма, ми можемо глибше зрозуміти про що читаємо. Це метод співпереживання та відчуття емоцій персонажів, яких вивчаємо. Подібне "прочитання між рядків" може не вважатися складовою тексту самого Святого Письма, але воно допомагає зрозуміти суть того, що відбувається.
У своїй праці "Страх і трепет" Сорен К'єркегор розмірковує над розповіддю про те, як Авраам приносив у жертву Ісака. К'єркегор запитує себе: "Чому Авраам встав рано вранці, щоб принести в жертву свого сина?" Він розглядає текст з урахуванням низки можливих відповідей на це запитання. Коли аналіз закінчується, читач почувається, ніби сам стояв на горі Морія за спиною Авраама. Таким чином, автору вдається передати всю драму розповіді. Подібне розмірковування нічого не додає до авторитетної інтерпретації того, що фактично сказано в тексті, але дозволяє нам глибше його зрозуміти. Саме тому "читання між рядків" є цілком законним методом проповідування.
Стимулом до проведеного К'єркегором драматичного аналізу вчинків Авраама було запитання: "Чому Авраам вчинив так, як він вчинив?" Читаючи Святе Письмо, ми часто дивуємося і навіть обурюємося тим, що читаємо, особливо, коли натрапляємо на приклад суворого покарання, застосованого Богом. Час від часу здається, що Бог застосовує жорстоке й надто суворе покарання для свого народу. Чимало подібних проблем можна усунути, якщо зупинитися і спокійно запитати себе: "Чому Бог це зробив?" або "Чому Святе Письмо говорить так, а не інакше?" Коли ми чинимо в такий спосіб, то допомагаємо собі подолати, закладене в нас природою, упередження проти Бога.
Коли мене хтось дратує, мені часто важко почути, що ця людина говорить і зрозуміти, що вона робить. Коли я гніваюсь, то схильний тлумачити вчинки людини, на яку гніваюсь у найгіршому можливому світлі. Зверніть увагу, як часто ми чинимо так само стосовно Святого Письма. Щоразу, коли я читаю лекцію з питань Божого вибору, хтось неодмінно зауважить: "Ви хочете сказати, що Бог діє довільним чином і сприймає нас, як маріонеток?" Мене ображає думка, що хтось може дійти висновку, що я уявляю собі Бога саме таким. Я ніколи такого не казав і не збирався казати, але ідея Божого суверенітету видається людям настільки нестерпною, що вони схильні уявляти її в найгіршому можливому світлі.
Тут ми маємо справу з поширеною серед людей тенденцією, притаманною кожному з нас: ми схильні розглядати дії та слова тих, хто нам не подобається в найгіршому можливому світлі, а власні вади та вчинки - в найкращому можливому світлі. Коли людина грішить проти мене, я реагую так, ніби вона діє абсолютно зловмисно; коли я сам грішу проти цієї людини я "просто помилився в оцінках". Позаяк від природи всі ми вороже налаштовані до Бога, то повинні боротися з цією схильністю, коли беремося вивчати Його Слово.
У світлі сучасних дискусій стосовно ролі жінок у церкві апостол Павло є мішенню затятих нападок. Мені доводилось читати літературу, в якій Павла звинувачують у чоловічому шовінізмі, жінконенависництві та антифемінізмі. Деякі люди настільки вороже налаштовані щодо Павла з цього питання, що отрута скрапує з їхнього пера й вони не чують його слів. Застосовуючи екзистенціальний метод співпереживання, ми можемо глибше зрозуміти Павла, як людину і, що важливіше, глибше зрозуміти те, що він насправді каже.
Адела Роджерс Сен-Джон описує вигаданого героя, який хотів вперше прочитати новозаповітні послання. Для того, щоб відчути "незайману" реакцію на них, цей герой доручив своїй секретарці видрукувати окремо кожне послання, адресувати йому й надіслати поштою додому. Після цього він збирався читати кожне послання так, ніби воно звернене до нього. Це і є метод співпереживання.
Правило 3: Історичні розповіді слід тлумачити, застосовуючи дидактику
Ми уже розглянули основні характеристики історичних розповідних форм. Для того, щоб можна було зрозуміти це правило, необхідно дати означення дидактичній формі. Термін "дидактичний" походить від грецького слова, яке означає "вчити" або "викладати". Дидактична література - це література, яка вчить або пояснює. Значна частина текстів Павла є дидактичними за своїм характером. Зв'язок між Євангеліями й Посланнями часто визначається доволі просто: кажуть, що в Євангеліях задокументовано та, що Ісус робив, а в Посланнях тлумачать значення того, що він зробив. Такий опис є надмірним спрощенням, бо в Євангеліях часто поряд із розповідями містяться повчання та тлумачення. Однак в Євангеліях справді зроблено наголос на документування подій, тоді як Послання більше зосереджені на тлумаченні значення цих подій з погляду доктрини, настанов та застосування.
Оскільки Послання апостолів значною мірою є тлумачними за своїм характером і в порядку організації Біблії розташовані після Євангелій, реформатори дотримувалися принципу, що Послання мають тлумачити Євангелія, а не Євангелія тлумачити Послання. Це правило не абсолютне, але корисне. Такий порядок тлумачення багатьох бентежить, бо в Євангеліях задокументовано не лише діяння Ісуса, а й також Його вчення. Чи не означає це, що словам і вченню Ісуса надають меншого значення, ніж словам і вченню апостолів? Певна річ, такий висновок не входив у наміри авторів цього принципу. Ані Послання, ані Євангелія не є, з погляду реформаторів, вищими одні порівняно з іншими. Євангелія і Послання мають однаковий авторитет, незважаючи на наявність в них певних відмінностей у порядку тлумачення.
Через втрату довіри до авторитету Біблії в наші дні стало модним ставити авторитет Ісуса вище від авторитету Послань, особливо, Послань Павла. Схоже, люди не усвідомлюють, що вони протиставляють не Ісуса Павлові, а одного апостола, зокрема, Матвія або Івана іншому апостолові. Ми повинні пам'ятати, що Ісус у Новому Заповіті не написав нічого, і нашим знанням того, що Він робив і казав, ми завдячуємо свідченням апостолів.
Нещодавно я зустрівся з моїм близьким товаришем з часів навчання у коледжі. Ми не бачились майже двадцять років і довго розмовляли, розповідаючи один одному, що з нами трапилося за цей час. У перебігу розмови він розповів мені, як змінилися його погляди з багатьох питань. Зокрема, він згадав, як змінились його погляди на природу та авторитет Святого Письма. Він сказав, що більше не вірить у те, що Біблія богодуховенна, бо образився на деякі повчання, котрі містяться в ній, зокрема, на деякі повчання Павла.
Я запитав його у що він вірить, як і раніше.
Він відповів: "Я, як і раніше, вірю в те, що Ісус мій Господь і Спаситель".
Я обережно запитав його: "А як, на твій погляд, Ісус здійснює Своє керівництво твоїм життям?" Він не зовсім зрозумів про що я питаю і мені довелося трохи змінити формулювання. Я спитав, як Ісус передає будь-яку інформацію, яка становить частину змісту Його правління? Я сказав: "Ісус говорить: "Якщо ти любиш Мене, виконуй Мої Заповіді". Я бачу, що ти, як і раніше любиш Його і хочеш бути слухняним стосовно Нього, але звідки ти береш Його Заповіді? Якби Павло не зміг повідомити абсолютно точно волю Христа, а інші апостоли так само помилилися б у своїх оцінках, звідки б ти дізнався про волю Свого Господа?"
Якийсь момент він вагався, а тоді відповів: "З рішень церкви, прийнятих на церковних соборах".
Я не поцікавився, яку церкву він має на увазі та які собори, бо думки багатьох людей стосовно них розходяться. Я просто відзначив, що, можливо, настав час, коли ми знову повертаємося до ситуації, яка передувала трибуналу у Вормсі. Чимало протестантів забули проти чого вони прос тестують і зробили у своїх поглядах повний круг по спіралі, повернувшись до ідеї, що рішення церкви мають вищий авторитет, ніж слова апостолів. У цьому випадку ми маємо християнство перевернуте догори ногами. Якщо ми можемо довіряти авторам Євангелій взагалі, то, можливо, можемо довіряти їм і в тому, що вони точно задокументували той момент, коли Ісус назвав пророків та апостолів фундаментом церкви. У свідомості мого товариша цей фундамент було зруйновано й закладено новий - сучасні погляди церковнослужителів.
Якщо Павло і Петро, а також інші автори Нового Заповіту отримали свій авторитет, як апостоли, від самого Ісуса, як ми можемо критикувати їхні вчення і водночас стверджувати, що слідуємо настановам Ісуса? Це те саме питання, що його Ісусові поставили фарисеї. Ті стверджували, що шанують Бога, і водночас відкидали того, кого послав Бог і хто є Його свідком. Вони стверджували, що є дітьми Авраама і водночас прирекли на страждання Того, Хто став причиною радості Авраама. Вони зверталися до авторитету Мойсея й відкидали Того, до Кого Мойсей звертався у своїх текстах.
Іреней піднімав те саме питання у диспуті з гностиками у ранній церкві, які намагалися принизити авторитет апостолів. Він казав, що коли ви не слухаєтесь апостолів, то не можете бути слухняними перед Богом, бо коли ви відкидаєте апостолів, то відкидаєте й Того, Хто їх відрядив (Ісуса); а коли ви відкидаєте Того, Хто відрядив апостолів, то відкидаєте і Того, Хто відрядив Його (Бога Отця). Таким чином, у диспуті з гностиками Іреней просто розвинув на крок далі аргумент Ісуса, наведений у диспуті з фарисеями .
Отже, принцип тлумачення розповіді з допомогою дидактики спрямований не на те, щоб протиставити одних апостолів іншим і апостолів Христу. Він просто передбачає визнання одного з принципових завдань апостолів - вчити та тлумачити ідеї Христа для Його народу.
Однією з основних причин, яка обумовлює значення цього правила є необхідність застерегти читачів від хибних висновків, зроблених на підставі документів, в яких описано дії людей. Наприклад, чи можемо ми реально скласти посібник необхідної християнської поведінки, спираючись виключно на результати аналізу того, що робив Ісус. Надто часто, коли християнин потрапляє у проблемну ситуацію, він говорить сам до себе: "Що зробив би в цій ситуації Ісус?" Це не завжди вірний підхід. Краще було б поставити питання: "Що Ісус хотів би, аби я зробив у цій ситуації?"
Чому небезпечно просто намагатися змоделювати своє життя за прикладом Ісуса? Якщо ми спробуємо діяти у своєму житті точно так, як діяв Ісус, то можемо зіткнутися з проблемами декількох видів. Насамперед, наші завдання, як слухняних дітей Божих не зовсім такі самі, як місія Ісуса. Мене ніхто не посилав у цей світ, щоб спасти людей від їхніх гріхів. Я ніколи ні про що не зможу говорити з абсолютною владою, як це робив Ісус. Я не можу прийти до церкви з батогом і повиганяти звідти корумпованих церковнослужителів. Я не є Господом церкви.
По-друге, що можливо, не так очевидно, Ісус жив у інший період в історії спасіння, ніж я. Від Нього вимагалося виконувати всі закони Старого Заповіту, включаючи закони харчування та церемоніальні закони. Ісус був абсолютно покірним Отцю, коли Його обрізали, згідно з релігійним обрядом. Якщо я зроблю обрізання не з міркувань здоров'я чи гігієни, а згідно з формальним релігійним обрядом, то тим самим відкину закінчену роботу Христа й поставлю себе знову під прокляття старозаповітного Закону. Інакше кажучи, намагаючись точно наслідувати вчинки Ісуса ми можемо вчинити тяжкий гріх. Саме тому Послання апостолів такі важливі. Вони закликають нас наслідувати Ісуса за багатьма аспектами, і водночас допомагають розібратися, за якими аспектами варто Його наслідувати, а за якими - ні.
Третя проблема з наслідуванням життя Ісуса полягає в тонкому переході від того, що дозволене, до того, що є обов'язковим. Наприклад, я знаю людей, які стверджують, що обов'язок християнина робити по суботах візити милості. При цьому вони посилаються на те, що Ісус чинив так по суботах і, отже, ми теж повинні.
Тут є один делікатний момент: те, що Ісус чинив так по суботах свідчить, що подібні заходи не порушують закон суботи і є добрими вчинками. Але Ісус ніде не заповідав нам діяти у подібний спосіб. Його приклад показує, що так діяти можна, але це не означає, що ми обов'язково повинні чинити так само. Він, справді, заповідав нам відвідувати хворих, але ніде не вказано в який день має відбуватися таке відвідання. Те, що Ісус лишився неодруженим, свідчить про те, що целібат - добра річ, але це не означає вимогу до всіх людей не одружуватись і в Посланнях про це чітко сказано.
Існує ще одна серйозна проблема, пов'язана із висновками, зробленими на підставі історичних розповідей. У Біблії задокументовано не лише чесноти святих, а й їхні вади. Портрети святих зображені з усіма "бородавками й вадами". Ми маємо бути обережними, щоб не наслідувати "бородавок". Певна річ, коли ми читаємо про життя Давида або Павла, ми можемо дізнатися чимало корисного, бо діяльність цих людей характеризується високим ступенем святості. Але чи повинні ми, як і Давид, чинити перелюб, чи подібно до Якова, обманювати ближніх? Борони Боже.
Окрім проблеми екстраполяції особливостей характеру та етики на підставі історичних розповідей, існує також проблема виокремлення доктрини. Наприклад, у розповіді про те, як Авраам збирався принести в жертву Ісака на вівтар на горі Морія, його в останню мить спинив ангел Божий, який сказав: "Аврааме, Аврааме! А той відізвався: Ось я! І Ангол промовив: Не витягай своєї руки до хлопця, і нічого йому не чини, бо тепер Я довідався, що ти богобійний, і не пожалів для Мене сина свого, одинака свого" (Буття 22:11-12). Зверніть увагу на слова: "Тепер я довідався". Хіба Бог не знав наперед, що Авраам збирається робити? Виходить, що Він сидів на Небесах у стані божественної тривоги чекаючи результату випробування Авраама? Чи він ходив з кутка в куток небесної зали, питаючи є повідомлення від ангелів про те, як розгортаються події? Звісно, ні. Дидактичні частини Святого Письма не дозволяють робити подібні висновки. Однак, якщо ми побудуємо нашу доктрину Бога виключно на історичних розповідях, подібних до щойно розглянутої, то можемо дійти висновку, що наш Бог "постійно вчиться, але ніколи не може остаточно пізнати істину".
Будувати доктрину на підставі самих лише розповідей - небезпечна справа. На жаль, треба визнати, що подібна тенденція набула помітного розвитку в популярній євангелічній теології наших днів. Всім нам варто виявляти обережність і протистояти цій тенденції.
Проблема феноменологічної мови в історичній розповіді. Біблія написана людською мовою. Це - єдиний вид мови, яку ми здатні розуміти, бо ми - люди. Обмеження людської мови застосовуються до всієї Біблії. Фактично, про цю проблему в останні роки написано немало. Скептицизм часом сягає рівня, коли автори подібних праць проголошують, що вся людська мова неадекватна і непридатна для вираження Божої істини. Такий скептицизм у кращому випадку необгрунтований, а в гіршому - цинічний. Можливо, наша мова недосконала, але вона цілком адекватна.
Хай там що, але подібні обмеження стають очевидними, коли ми стикаємося з проблемою феноменологічної мови, особливо в історичних розповідях. Феноменологічна мова - це мова, що описує об'єкти такими, якими вони здаються неозброєним оком. Коли автори біблійних книг описують всесвіт довкола них, вони виходять з того, яким він здається людині, а не з погляду наукової технологічної точності.
Скільки суперечок точилося з приводу питання про те, чи Біблія вчить нас, що центром Сонячної системи є Земля, а не Сонце? Згадайте Галілея, якого відлучили від церкви, за те, що він обстоював ідею геліоцентричності (тобто, центрального становища Сонця в Сонячній системі), а не геоцентричності, до якої схилялася церква. Це спричинило глибоку кризу довкола питання достовірності Святого Письма. Однак у Біблії ми ніде не знайдемо дидактичної частини, в якій було б зазначено, що Земля - центр Сонячної системи. Певна річ, в історичних розповідях сонце описують, як таке що рухається крізь небеса. Таким воно видавалося давнім людям і так само воно виглядає в наші дні.
Мені видається кумедним поєднання технічного жаргону і феноменологічної мови в сучасному світі науки. Погляньмо на вечірній прогноз погоди. У нашому місті останнім часом передають не прогноз погоди, а якийсь метеорологічний огляд. У цьому огляді мене намагаються вразити діаграмами й картами та технологічними термінами, що їх використовують синоптики. Я чую про центри високого тиску та космічні перетурбації й вихори. Мені розповідають про швидкість вітру та барометричний тиск. Прогноз погоди на завтра подається в термінах коефіцієнтів імовірності випадання опадів. А наприкінці огляду диктор повідомляє: "Сонце завтра зійде о 6:45". Дивовижно. Мабуть варто зателефонувати на ТБ-студію й висловити протест проти цієї очевидної змови, покликаної відновити у глядачів геоцентричні уявлення про будову світу.
Чи варто протестувати проти помилок та спроб ввести людей в оману, якщо синоптик говорить про те, що сонце сходить і заходить? Що відбувається? Коли ми висловлюємося у подібний спосіб, то говоримо про те, яким це явище видається нам і ніхто не звинувачує нас у спробі ввести людей в оману. Чи можете ви уявити собі прочитання Другої Книги Хронік, що містить опис зовнішнього світу в термінах барометричного тиску та коефіцієнтів ймовірності випадання опадів? Намагаючись читати біблійні розповіді, як наукові посібники, ми неодмінно зустрінемось із серйозними проблемами.
Це не означає, що у Святому Письмі немає дидактичних фрагментів, які безпосередньо торкаються питань науки. Такі фрагменти є, і в них ми часто виявляємо реальні конфлікти з питань психології та біологічних теорій природи, а також походження людини. Однак чимало інших конфліктів ніколи не виникли б, якби ми усвідомлювали характер феноменологічної мови в біблійних розповідях.
Правило 4: Те, що непрямим чином розуміється слід тлумачити з допомогою того, що сказано прямо
У мовознавстві розрізняють те, що говориться прямо і те що неявним чином розуміють. Часто таке розмежування неоднозначне й викликає труднощі. Втім, як правило, можна розрізнити відмінність між тим, що фактично сказано і тим, що лишилося не висловленим, але неявним чином розуміється. Я переконаний, що якби християнські громади послідовно застосовували це правило, переважна більшість доктринальних відмінностей, що поділяють нас, були б розв'язані. Саме момент плутанини між тим, що сказано прямо і що розуміють непрямим чином, спонукає людей робити помилки.
Мені неодноразово доводилося читати про те, що ангели - це істоти, позбавлені статі. Де в Біблії сказано, що ангели не мають статі? Як правило, на підтвердження цього висновку наводять цитату з (Марка 12:25). У цьому вірші Ісус каже, що на небесах люди не будуть одружуватися й заміж виходити, і всі будуть, як ангели. Тут неявним чином розуміється, що ангели не одружуються, але чи означає це, що вони позбавлені статі? Чи означає це, що ми на небесах теж будемо позбавлені статі? Цілком можливо, що ангели й справді не мають статі, й саме з цієї причини вони не одружуються, але, принаймні в Біблії про це нічого не сказано. Хіба не можливо, що ангели можуть лишатися неодруженими з інших причин, які не мають нічого спільного з відсутністю статі? Висновок про відсутність статі на підставі даного тексту зробити можна, але він не є обов'язковим. У біблійному вченні про природу людини, як чоловіків, так і жінок, сказано чимало такого, що свідчить про те, що наша сексуальність збережеться, а не ліквідується.
Іншим прикладом необгрунтованого формулювання висновків є питання про природу воскреслого тіла Ісуса. мені доводилось зустрічати описи прославленого тіла Ісуса, яке має властивість безперешкодно проникати крізь тверді об'єкти. Біблійним обгрунтуванням такого твердження є вірш 19 глави 20 Євангелія від Івана: "Того ж дня дня першого в тижні, коли вечір настав, а двері, де учні зібрались були, були замкнені, бо боялись юдеїв, з'явився Ісус, і став посередині, та й промовляє до них: Мир вам!" Зверніть увагу на слова в тексті. Де тут сказано, що Ісус "дематеріалізувався" і пройшов крізь замкнені двері? Тут сказано, що двері були замкнені, а Ісус з'явився і став посередині. Чому автор згадує, що двері були замкнені? Можливо, він хоче показати дивовижний спосіб появи Ісуса, а можливо, просто підкреслює те, що каже фактично, що учні боялись юдеїв. Хіба не можливо, що Ісус прийшов до своїх наляканих учнів, які зібралися за зачиненими дверима, відчинив двері, увійшов і почав говорити з ними? Може, Ісус і справді пройшов крізь зачинені двері, але в тексті про це нічого не сказано. Будувати на підставі цього тексту бачення воскреслого тіла Ісуса, означає висувати суто умоглядні припущення і здійснювати дуже необережну екзегезу.
Певна річ, чимало неявних припущень є очевидними. Тлумачити їх настільки просто, що навіть найсумлінніші науковці часом потрапляють у пастку. Одним з найточніших із будь-коли написаних церковних документів є Вестмінстерське кредо віри. Обережність і ретельність, виявлені вестмінстерськими святими отцями під час складання цього документа, просто вражають. Однак в оригінальному документі є яскравий приклад формулювання висновків на підставі неявних припущень. У Визнанні віри, посилаючись на (1 Ів. 5:16) зазначено, що ми не повинні молитися за людей, які скоїли смертний гріх. У Посланні Івана сказано: "Коли хто бачить брата свого, що грішить гріхом не на смерть, нехай молиться за нього, і Він життя йому дасть, тим, хто грішить не на смерть. Є й гріх на смерть, не про нього кажу, щоб молився".
У цьому тексті Іван закликає своїх читачів молитися за братів, які "грішать гріхом не на смерть". Однак він не забороняє молитися за тих, хто скоїв смертний гріх. Він просто каже: "Не про нього кажу, щоб молився". Це не означає: "Про нього кажу, щоб не молився". У першому твердженні просто немає ніякої заповіді; у другому - присутня виразна заборона. Таким чином, якщо висококваліфіковані теологи, що зібралися на спеціальну асамблею у спільних спробах здійснити екзегезу, можуть проминути тонкий момент подібний до щойно розглянутого, то наскільки обережними слід бути нам з вами, працюючи із текстом насамоті.
Однак проблеми можуть виникнути не лише в разі формулювання висновків на підставі того, що неявним чином розуміється у Святому Письмі; джерелом проблем може стати формулювання невірних висновків на підставі того, що сказано прямо. Коли зроблений висновок суперечить тому, що прямо сказано в Біблії, такий висновок слід відкинути.
У нескінченних дебатах між кальвіністами та армініанцями питання переадресовується то одному, то іншому табору. Не намагаючись глибоко занурюватися у суть дебатів, спробую проілюструвати проблему явного та неявного на підставі питання, що постійно постає в перебігу дискусії. Йдеться про моральну здатність гріховної людини самій звернутися до Христа без допомоги Святого Духа. Багато хто стверджує, що природної сили людини достатньо для того, щоб схилитися до Христа. На підтвердження наводять численні висловлювання на зразок: "Щоб кожен, хто вірує в Нього, мав вічне життя" (Івана 3:15). Якщо Біблія каже: "Кожен, хто вірує", чи означає це, що будь-хто може увірувати і звернутися до Христа без сторонньої допомоги? Чи означає "кожен" універсальну моральну здатність?
Подібні повідомлення можуть бути підставою для висновку про існування універсальної здатності, але цей висновок доведеться відкинути, якщо він суперечитиме прямому вченню.
Спробуймо проаналізувати подібні фрагменти, з'ясовуючи, що в них сказано фактично, а що розуміється неявно: "Щоб кожен, хто вірує в Нього, мав вічне життя". У цьому вірші фактично сказано, що всі, хто належить до категорії А (віруючих) потрапляють до категорії В (ті, хто має вічне життя). Усі, хто належить до А потраплять і до В. Але чи сказано тут щось про те, хто буде віруючим, тобто хто потрапить до категорії А. Не сказано абсолютно нічого. Тут нічого не сказано ані про те, чого коштуватиме стати віруючим, ані про те, хто буде, а хто не буде віруючим. Однак в іншій главі читаємо: "До Мене прибути не може ніхто, як не буде йому від Отця дане те" (Івана 6:65). У цьому фрагменті міститься пряма інформація про нездатність людини "прибути" до Христа. Саме твердження є по суті універсальним заперечним твердженням з виключним застереженням. Тобто, тут прямо сказано, що "ніхто не може прибути до Христа"; у виключному застереженні сказано, що хіба що "буде йому від Отця дане те". У цьому вірші прямо зазначено, що для появи в особи здатності прийти до Христа існує необхідна передумова. Ця передумова передбачає, що "буде йому від Отця дане те". Хочу підкреслити, що цей приклад не покликаний розв'язати суперечку між кальвіністами та армініанцями. Я прагнув показати, що неявні висновки не повинні суперечити прямим повчанням.
Проблему також можуть становити неявні висновки з порівняльних тверджень. Погляньмо на відомий фрагмент з Першого послання до коринтян, який у багатьох людей викликає подив. Павло говорить про чесноти незайманості та шлюбу: "Тому й той, хто віддає свою дівчину заміж, добре робить, а хто не віддає робить краще" (1 Кор. 7:38). Скільки разів вам доводилося чути, що Павло виступає проти шлюбу і каже, що шлюб - це погано? Хіба насправді він каже щось подібне? Звісно ж, ні. Павло проводить порівняння між добрим і кращим, а не між добрим і злим. Якщо сказати, що одна річ краща, ніж інша, це не означає, що одна добра, а інша погана. Йдеться про порівняльні рівні доброго.
Та сама проблема порівняльної цінності виникає у зв'язку з питанням "говоріння чужими мовами" серед шістдесяти обраних. Павло каже: "Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе, а хто пророкує, той Церкву будує. Я ж хочу, щоб мовами говорили всі, а ліпше щоб пророкували: більший бо той, хто пророкує, аніж той, хто говорить мовами, хіба що пояснює, щоб будувалася Церква" (1 Кор. 14:4-5). Мені доводилося чути, як прихильники та супротивники говоріння чужими мовами викривлюють цей фрагмент. Ті, хто виступає проти інших мов, вважають, що Павло називає пророкування добрим, а говоріння чужими мовами - злим. Вони, як і в першому прикладі не звертають уваги на те, що йдеться про порівняння між добрим і кращим. Мені доводилося також чути, як ті, хто віддає перевагу говорінню чужими мовами, стверджують, що Павло вважає це вміння важливішим, ніж пророкування.
З правилом тлумачення того, що розуміється непрямим чином, з допомогою того, що сказано прямо, пов'язане інше правило - інтерпретувати незрозумілі місця з урахуванням очевидних моментів. Якщо ми інтерпретуємо очевидне у світлі незрозумілого, то схиляємося до езотеричної інтерпретації, яка неминуче є культовою. Основне правило - це правило точності: точне прочитання того, що фактично сказано в тексті вбереже нас від плутанини й викривлення. Для цього не потрібні великі знання логіки, треба лише просто застосовувати правило здорового глузду. Однак іноді запал суперечки спонукає нас забути про здоровий глузд.
Правило 5: Будьте уважними визначаючи значення слів
Чим би ще не була Біблія, вона насамперед книга, яка передає інформацію вербальним шляхом. Це означає, що вона складається зі слів. Думки виражаються через відношення між словами. Кожне окреме слово вносить щось своє у загальний виражений контекст. Що краще ми розуміємо окремі слова, використані в біблійних фразах, то глибше зможемо зрозуміти загальне повідомлення, що його несе в собі Святе Письмо.
Точне передання інформації та чітке розуміння ускладнюються, якщо слова використовують неточно або неоднозначно. Неправильне вживання слів та їх невірне розуміння тісно пов'язані між собою. Всім нам знайоме почуття розпачу, коли ми намагаємося щось сказати співрозмовникові, але не можемо підібрати вірну комбінацію слів, щоб чітко передати свою думку. Ми також відчуваємо розчарування через нерозуміння, коли наші слова добрані належним чином, але слухачі не розуміють, що ці слова означають.
Пересічні люди часто скаржаться, що теологи вживають надто багато високих слів. Технічний жаргон часто незрозумілий і викликає роздратування. Технічні терміни часом використовують не стільки для точного відтворення власної думки, скільки для того, щоб зробити свої висловлювання менш зрозумілими і вразити співрозмовника нашими нібито глибокими знаннями. З іншого боку, науковці, зазвичай, розвивають технічну мову у своїй сфері діяльності не для того, щоб заплутати слухачів, а заради точності викладу думки. Повсякденна мова використовується настільки широко, що значення наших слів стає надто еластичним, щоб ними можна було користуватися для точної комунікації.
Ми розуміємо переваги використання технічної мови у медичній сфері, навіть якщо часом це нас дратує. Якщо я захворію і скажу лікареві: "Я почуваюсь недобре", він одразу запропонує висловлюватися конкретніше. Якщо він проведе повне обстеження мого організму і скаже: "Причина твого поганого самопочуття - негаразди зі шлунком", цього разу я запропоную йому висловлюватися конкретніше. Існує ціла низка негараздів зі шлунком: від незначного розладу травлення до невиліковного раку. У сфері медицини застосування конкретної та технічної мови допомагає зберегти життя.
Якщо ми хочемо, щоб нас розуміли, то повинні навчитися говорити те, що хочемо сказати й мати на увазі те, що кажемо. Якось я слухав лекцію одного теолога, присвячену реформаторській теології. Посередині лекції один зі студентів підняв руку і сказав: "Чи повинні ми, вислухавши вас, зробити висновок, про те що ви кальвініст?" Викладач відповів: "Так, звісно", і продовжив читати лекцію. За кілька секунд, він спинився посеред речення з проблиском розуміння в очах і знову звернувся до студента, який щойно поставив запитання. Він сказав: "А що, у вашому розумінні, означає бути кальвіністом?" Студент відповів: "Кальвініст - це той, хто вірить у те, що Бог візьме деяких людей проти їхньої волі у своє царство і водночас не пустить туди інших, хто розпачливо цього прагне". Лектор розкрив рота від здивування, а тоді промовив: "У такому разі прошу, будь-ласка, не називати мене кальвіністом". Якби професор не перепитав студента, що той розуміє під згаданим терміном, то викладав би зовсім інше повідомлення, замість планованого, бо студент виявив глибоко хибне розуміння слів, які використовував. Таке може трапитись і трапляється, коли ми вивчаємо Біблію.
Імовірно, найбільшим успіхом біблієзнавців, досягнутим у двадцятому столітті, став прорив у сфері лексикографії. Тобто ми істотно поглибили наше розуміння слів, що містяться в Біблії. На мій погляд найціннішим екзегетичним засобом, який ми маємо на сьогодні, є "Теологічний словник Нового Заповіту" Кітеля. Представлена в ньому серія словарних досліджень слів охоплює кілька великих томів, вартістю $25 кожний і як довідковий матеріал, вони варті цих грошей. У словнику представлено низку ретельних досліджень значення слів, що зустрічаються в Новому Заповіті. Наприклад, дослідження такого слова, як "виправдовувати" може займати окремий том. Це слово піддано всебічному аналізу в усіх відомих фрагментах, де воно зустрічається. Його значення простежено від періоду Гомера та класичної грецької мови, проаналізовано його відповідне використання у грецькому перекладі Старого Заповіту (Септуагінта), його вживання у Євангеліях, Посланнях та ранній історії церкви. Тепер дослідник Біблії замість того, щоб дивитися певне слово у звичайному словнику, де можна знайти його означення з одного двох речень та відповідні синоніми, має змогу взяти словник Кітеля і знайти там сорок чи п'ятдесят сторінок докладних пояснень та аналіз усіх способів вживання з усіма тонкими нюансами значення цього слова. Можна дізнатися, як дане конкретне слово вживають Платон, Еврипід, Лука та Павло. Це значно поглиблює наше розуміння біблійної мови і, крім того, сприяє підвищенню точності сучасних перекладів Біблії.
Загалом існує два базові методи означення слів: за етимологією та за традиційним вживанням. Етимологія - це наука про походження слів. Ми бачимо слово, наприклад, "гіпопотам" і не впевнені в його значенні. Якщо ми знаємо грецьку мову, то нам відомо, що слово hippos означає "кінь", а слово potamos означає "ріка". Тобто гіпопотам - це "річковий кінь". Досліджуючи корені та оригінальне значення слів, може бути дуже корисно дізнатися про словарний "кущ" даного терміна. Наприклад, гебрейське слово, яке означає "слава" має оригінальне значення "важкий" або "вагомий". Отже, слава Божа має стосунок до Його "ваги" та "значення". Ми не повинні сприймати Бога "легковажно". Але визначення слів лише з погляду їхнього оригінального значення може спричинити для нас масу проблем.
Окрім походження та похідних слова для нас надзвичайно важливо досліджувати мову в контексті її вживання. Це необхідно тому, що слова, залежно від того, як їх використовують зазнають змін у значенні. Наприклад, англійське слово cute в єлизаветинський період означало просто "кривоногий". Сьогодні, називаючи дівчину "cute" ми вважаємо її розумною, привабливою та кмітливою. Слово scan в англійських словниках в часи моєї молодості означало "уважно читати, звертаючи увагу на деталі". Натомість, в сучасних виданнях слово scan тлумачать, як "поверхово переглядати". Таким чином, протягом буквально кількох років слово цілковито змінило своє значення. Що трапилося? Просто багато людей неправильно вживали це слово і, зрештою, неправильне вживання перетворилося на "традиційне значення". Одним з останніх прикладів є слово "gay". Кілька років тому, коли людину називали "gay", то мали на увазі, що це - просто веселий чоловік.
Багатозначні слова. У Біблії зустрічаються тисячі слів, що мають не одне, а декілька значень. Лише контекст дає змогу виявити конкретне значення даного слова. Наприклад, у Біблії часто згадують про волю Бога. Однак існує, як мінімум, шість різних способів вживання цього слова. Іноді слово "воля" стосується настанов, що їх Бог об'явив своєму народові. Тобто Його воля - це "визначений порядок дій для Його народу". Термін "воля" також використовується для опису "суверенних дій Бога, з допомогою яких Бог забезпечує здійснення того, що Він хоче досягти". Ми називаємо це дієвою волею Бога, тому, що вона забезпечує реалізацію того, чого Він хоче. Крім того, є ще одне значення слова воля, яке означає "те, що приємно Богові, від чого Він отримує задоволення". Погляньмо, як можна інтерпретувати той самий фрагмент святого Письма з урахуванням цих трьох різних значень слова "воля": Бог "не хоче, щоб хто загинув" (2 Петра 3:9). Це може означати: (1) Бог уклав Заповіт про те, що ніхто більше не гинутиме і тепер для нас загинути означає вчинити проти Закону Божого; (2) Бог суверенно вирішив і гарантовано зробив так, що більше ніхто не буде гинути; (3) Богові не подобається і Він не отримує задоволення, коли люди гинуть. Яке з цих трьох тлумачень, на вашу думку, вірне? Чому? Якщо проаналізувати контекст, в якому з'являється це слово і дотримуватися принципу аналогії віри, беручи до уваги загальний контекст всього Святого Письма, то лише одне з цих тлумачень має сенс, а саме - третє.
Моїм улюбленим прикладом слів, що мають кілька значень, є слово "виправдовуватися". У Посланні до римлян (Рим. 3:28) Павло каже: "Отож, ми визнаємо, що людина виправдується вірою, без діл Закону". У соборному посланні Якова (Як. 2:24) читаємо: "Отож, чи ви бачите, що людина виправдується від діл, а не тільки від віри?" Якщо слово "виправдовується" в обох випадках означає те саме, то ми маємо нездоланну суперечність між двома біблійними авторами з питання, що стосується нашого віковічного призначення. Лютер назвав "виправдання вірою" статтею, на якій церква стоїть, або з якої падає. Тому значення поняття "виправдання" та питання, яким чином воно відбувається - це не дрібниця. Однак Павло каже, що людина виправдовується вірою окремо від діянь, а Яків стверджує, що від діянь, а не лише від віри. Мало того, у главі 4 Павло наполягає, що Авраам виправдався, коли повірив в обітницю Бога навіть ще до того, як був обрізаний. На думку Павла, у главі 15 Книги Буття Авраам уже був виправданий. Натомість Яків каже: "Авраам, отець наш, чи він не з діл виправданий був, як поклав був на жертівника свого сина Ісака?" (Як. 2: 21). Тобто, Яків вважає, що Авраам лишався невиправданий аж до глави 22 Книги Буття.
Це питання виправдання легко розв'язати, проаналізувавши можливі значення терміна "виправдовуватися" і застосувати їх у контексті відповідних фрагментів. Термін "виправдовуватися" може означати: (1) відновлювати стан примирення з Богом тих, хто стоїть перед судом Його закону; і (2) показувати або доводити.
Ісус наприклад каже: "І виправдалася мудрість усіма своїми ділами" (Луки 7:35). Що він має на увазі? Може він хоче сказати, що мудрість відновила дружні стосунки з Богом і спаслася від Його гніву? Звісно ні. Очевидним значенням цих слів є те, що мудра дія приносить добрі плоди. Претензію на мудрість доводить результат. Результат показує, що мудре рішення було справді мудрим. Ісус, використовуючи слово "виправдовується" в такому значенні, висловлюється у практичних, а не теологічних термінах.
Яким чином використовує це слово Павло у главі 3 Послання до римлян? Тут немає ніяких сумнівів. Павло явно говорить про виправдання в кінцевому теологічному розумінні.
А Яків? Якщо проаналізувати контекст послання Якова, то ми побачимо, що він розв'язує інше питання, ніж Павло. У (Як. 2:14) він каже: "Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра?" Яків розглядає питання, яка віра потрібна для спасіння. Він каже, що справжня віра призводить до діянь. Віру без діянь він називає мертвою, або несправжньою вірою. Він стверджує, що люди можуть казати, що мають віру, тоді як насправді її не мають. Претензію на віру вважають доведеною або "виправданою", коли вона підкріплена плодами віри - добрими справами. Авраам виправдався або показав свою віру в наших очах за плодами цієї віри. У певному розумінні Авраамова претензія на виправдання доведена його діяннями. Реформатори розуміли цей момент, коли запроваджували формулу: "Виправдання відбувається самою вірою, але не самою лише вірою."
Слова, значення яких перетворилися на доктринальні поняття. Існує ще одна категорія слів, тлумачення яких часто заводить нас у глухий кут. Це група слів, які з часом почали використовуватися, як доктринальні поняття. Наприклад, є слово спасатися та відповідне слово спасіння. У біблійному світі особу вважають спасенною, якщо вона отримує звільнення від якогось певного виду проблем або негараздів. Люди, які врятувалися від військової поразки, від тілесних ушкоджень, або хвороби, від наклепів та нападок, пережили те, що в Біблії називають спасінням. Однак остаточне спасіння настає, коли ми спасаємося від влади гріха й смерті та уникаємо гніву Божого. На підставі цього специфічного виду "спасіння", ми розробили доктрину спасіння. Проблеми виникають, коли ми повертаємося до Нового Заповіту, на підставі якого ми екстраполювали доктрину спасіння й намагаємося застосувати повністю розвинене значення спасіння до кожного тексту, де зустрічається цей термін. Наприклад, в одному з епізодів Павло каже, що жінка "спасеться... дітородженням" (1 Тим. 2:15). Чи означає це, що існує два шляхи до спасіння? Чи справді чоловіки мають спастися через Христа, а жінки можуть потрапити до Царства Небесного просто народжуючи дітей? Певна річ, використовуючи термін "спасіння" стосовно до народження дітей, Павло говорить про інший рівень спасіння.
Або в Посланні до коринтян читаємо: "Чоловік бо невіруючий освячується в дружині, а дружина невіруюча освячується в чоловікові. А інакше нечисті були б ваші діти, тепер же святі" (1 Кор. 7:14). Якщо розглядати цей фрагмент з погляду освячення, то який висновок можна зробити? Оскільки освячення настає після виправдання й Павло каже, що невіруючий член подружжя освячується, то це може означати лише одне: що невіруючі члени подружжя є також виправданими. У результаті може розвинутися теологія протекціонізму: якщо ви не вірите у Христа і не хочете слідувати за Ним, але остерігаєтесь, що у разі, коли Христос насправді виявиться Сином Божим, вас можуть не пустити до Царства Небесного, то можете підвищити свої шанси, одружившись з християнином або християнкою - і одержати все найкраще в обох світах. Це означає, що можливо є три шляхи до виправдання: один через віру у Христа, другий - через народження дітей, третій - через шлюб з віруючим.
Така теологічна плутанина виникне, якщо ми інтерпретуватимемо слово "освячувати" в його цілковито розвиненому доктринальному значенні. Але у Біблії цей термін використовується в інший спосіб. "Освячувати" означає просто "виокремлювати" або бути "посвяченим". Якщо двоє язичників одружуються і один стає християнином, то невіруючий вступає у спеціальні відносини з тілом Христовим заради дітей. Але це не означає, що вони спасуться.
Гадаю цих прикладів вистачить, щоб показати, наскільки важливо точно розуміти значення слів, що використовуються у Святому Письмі. Незліченні суперечки та єресі виникали й виникають просто через неспроможність врахувати численні значення, що їх часто мають слова.
Правило 6: Звертайте увагу на присутність у тексті паралелизмів
Однією з найцікавіших особливостей єврейської літератури є використання в ній прийому паралелизму. Паралелизм у давніх близькосхідних мовах був поширеним явищем і його порівняно легко розпізнати. Здатність розпізнавати паралелизм, коли він трапляється в тексті, істотно допомагає читачеві зрозуміти цей текст.
Єврейська поезія подібно до інших форм поетичної творчості часто структурована особливим розміром. Однак цей розмір у перекладах часто виявляється втраченим. Натомість паралелизм важко втратити у процесі перекладу, оскільки він стосується не стільки ритму, слів та складів, скільки ритму думки. Паралелизм можна окреслити, як відносини між двома або кількома реченнями чи параграфами, які відповідають один одному й подібні між собою або зіставляються одні з одними. Існує три основні види паралелизму: синонімічний, антитетичний та синтетичний.
Із синонімічним паралелизмом ми маємо справу тоді, коли різні рядки вірша або частини фрагмента представляють ту саму думку в дещо іншому вираженні. Наприклад:
"Свідок брехливий не буде без кари, а хто брехні говорить, не буде врятований" (Пр. 19:5).
Або:
"Прийдіть, поклонімося, і припадім, на коліна впадім перед Господом, що нас учинив!" (Пс. 95:6).
Антитетичний паралелизм зустрічається, коли дві частини протиставляються одна одній. У обох частинах може стверджуватися те саме, але шляхом обернення думки:
"Син мудрий приймає картання від батька, а насмішник докору не слухає" (Пр. 13:1).
Або:
"Ледача рука до убозтва веде, рука ж роботяща збагачує" (Пр. 10:4).
Синтетичний паралелизм трохи складніший, ніж інші форми. Тут перша частина речення створює відчуття сподівання, яке завершується другою частиною. Може також спостерігатися поступовий "ступінчастий" рух до висновку, що подається у третьому рядку.
"Ось вороги Твої, Господи,
бо ось вороги Твої згинуть,
розпорошаться всі беззаконники!" (Пс. 92:9).
Хоча Ісус не говорить поезією, вплив цієї форми паралелизму можна побачити і в його словах.
"Хто просить у тебе то дай,
а хто хоче позичити в тебе не відвертайсь
від нього" (Матвія 5:42).
Або:
"Просіть і буде вам дано,
шукайте і знайдете,
стукайте і відчинять вам" (Матвія 7:7).
Здатність розпізнавати паралелизми часто може допомогти розв'язати гадані труднощі в розумінні тексту. Ця здатність також може істотно збагатити наше глибоке сприйняття різних фрагментів. У Біблії є один фрагмент, що викликає збентеження в багатьох людей. У Книзі Ісаї сказано:
"Я Господь, і нема вже нікого,
Я, що світло формую та темність творю,
чиню мир і недолю творю,
Я Господь, Який робить це все!" (Іс. 45:6-7).
Про цей вірш мене питали багато разів. Хіба в ньому не сказано прямо, що Бог створює зло? Хіба це не свідчить про те, що автором гріха є Бог? Розв'язання цього проблематичного фрагменту стає простим, якщо ми усвідомимо очевидну присутність у ньому антитетичного паралелизму. У першій частині світло протиставляється темряві. У другій частині - мир протиставляється злу. Що є антитезою до миру? Той вид "зла", який є злом, що протиставляється не добру, а "миру". У новому стандартному американському виданні Біблії в останньому перекладі зазначено: "Спричиняю добробут і створюю лихо". Це більш точний виклад даної думки, виражений з допомогою антитетичного паралелизму. Основна ідея цього уривку полягає в тому, що Бог, зрештою, приносить благословення добробуту й миру богоугодним людям, але спричиняє лихо для них, коли діє, як суддя. Як бачимо, це зовсім не те, що бути творцем зла, як зазначено в первинному варіанті тлумачення.
Іншим проблематичним фрагментом, в якому використано форму паралелизму, є молитва "Отче наш". Ісус повчає учнів молитися: "І не введи нас у випробовування" (Матвія 6:13). Яків застерігає нас: "Випробовуваний, хай не каже ніхто: Я від Бога спокушуваний" (Як. 1:13). Хіба Ісусова молитва не свідчить про те, що Бог справді може спокушувати нас або принаймні вводити нас у спокусу? Чи каже нам Ісус просити, щоб Бог не намагався спокусити нас або заманити нас у пастку? Борони Боже.
Проблему легко розв'язати, якщо проаналізувати інші частини паралелизму. У розглянутому фрагменті сказано: "І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого". Це приклад синонімічного паралелизму. Дві частини твердження відтворюють ту саму думку. Бути введеним у випробування означає бути підданим нападкам лукавого. Тут "випробування" не має нічого спільного зі спокушуванням, про яке говорить Яків, і яке починається зсередини з нашої внутрішньої схильності до спокушування. Йдеться про зовнішнє місце "випробування". Бог справді часом піддає людей випробуванням, як наприклад, Він вчинив це з Авраамом та Ісусом у пустелі.
Ще одна проблема цього тексту пов'язана з перекладом слова "лукавий". В англійській мові це слово передано, як "evil" і може сприйматися, як "зло взагалі" або як "той, що є злим". (В англійській мові немає поділу іменників на роди. В українському перекладі це слово, як належить перекладене іменником чоловічого роду "лукавий", тож в українському варіанті ця проблема не виникає. Прим. перекладача.) У грецькій мові - це іменник чоловічого роду, і по суті Ісус каже: "Отче, збудуй стіну довкола нас, захисти нас від Сатани. Не дай йому змоги дістати нас. Не приведи нас туди, де сатана зможе нас дістати". Таким чином, основним ключем для розв'язання проблеми є розуміння ідеї паралелизму.
Розуміння паралелизму також може збагатити наше розуміння біблійних понять. Наприклад, як євреї розуміють поняття блаженства? Послухайте слова класичного єврейського благословення і спробуйте вловити їхню думку:
"Нехай Господь поблагословить тебе, і нехай Він тебе стереже!
Нехай Господь засяє на тебе лицем Своїм,
і нехай буде милостивий до тебе!
Нехай Господь зверне на тебе лице Своє,
і хай дасть тобі мир!" (Числа 6:24-26).
Аналізуючи паралельну структуру благословення, ми збагачуємося не лише шляхом глибшого розуміння благословення, а й також тим, що євреї розуміють під повною мірою "миру". Зверніть увагу на те, що терміни "мир", "милостивий" та "стереже" використовується, як синоніми. "Мир" означає більше, ніж просто відсутність війни. Це слово означає переживання милості Божої в тому, що Він нас стерегтиме. Що означає поняття "стерегти" для людей, які ведуть кочовий спосіб життя? Історія юдеїв - це історія життя у вигнанні, історія людей, які постійно стикаються з непевністю життя. Отже, бути благословенним милістю Божою й відчувати мир для них - споріднені поняття.
А як щодо благословення? Зверніть увагу на те, що останні дві частини проповіді благословення замінені образами, пов'язаними з обличчям Бога: "Нехай Господь засяє на тебе лицем Своїм [або] Нехай Господь зверне на тебе лице Своє". Для юдея остаточний стан благословенності настає, коли він має змогу стояти так близько до Бога, щоб бачити Його обличчя. Одним із заборонених моментів для грішної людини у Старому Заповіті було бачити обличчя Бога. Люди могли наблизитись до Бога; Мойсей міг бачити Бога ззаду; можна було підтримувати дружбу з Богом, але побачити Його обличчя було неможливо. Надією для Ізраїлю - кінцевим і найвищим благом - була надія побачити Бога обличчям до обличчя.
Для християн наш кінцевий стан слави виражений у термінах блаженного бачення - бачення Бога обличчям до обличчя. Натомість, за єврейськими уявленнями, поняття прокляття Божого виражено через образ Бога, повернутого до людей спиною, Бога, який не дивиться на них. Близькість до Бога - це благословення; відсутність Бога - це прокляття.
Правло 7: Враховувати різницю між приповістю та законом
Поширеною помилкою у сфері тлумачення та застосування Біблії є надання приповістям ваги або сили морального абсолюту. Приповісті - це невеликі, легкі для сприйняття історії, покликані проілюструвати практичні істини. Вони відбивають принципи мудрості стосовно до боговгодного життя. Вони не відбивають моральних законів, що застосовуються абсолютним чином до будь-якої мислимої життєвої ситуації.
Щоб показати проблему, пов'язану із сприйняттям приповістей, як абсолюту, розгляньмо спершу цю ситуацію на прикладі англійських приказок. Пам'ятаєте відому приказку: "Не знаючи броду не лізь у воду"? Вона покликана навчити нас мудрості аналізу наслідків своїх дій. Ми не повинні діяти імпульсивно, стрибаючи у воду, не дізнавшись, що нас там чекає. А як щодо іншої приказки: "Хто вагається, той завідомо програє"? Що коли ми сприйматимемо обидві ці приказки, як моральний абсолют? З одного боку, той хто вагається - програє, але якщо ми перед тим, як залізти у воду маємо з'ясувати, чи є тут брід, то неодмінно вагатимемося. Напрошується висновок: "Той, хто вагається, остерігаючись лізти у воду не знаючи броду, той програє!"
Така сама ситуація може виникнути і з біблійними приповістями і навіть з мудрими висловлюваннями Ісуса. Ісус каже "Хто не зо Мною, той супроти Мене" (Матвія 12:30). Але Ісус також казав: "Хто не проти вас, той за вас" (Луки 9:50). Яким чином обидві ці приказки можуть бути істинними? Всі ми знаємо, що за деяких обставин "мовчання - знак згоди", тоді як за інших - воно свідчить про вороже ставлення. У деяких випадках відмова від протидії означає підтримку, в інших - відмові від підтримки - означає протидію.
На прикладі віршів 4-5 глави 26 Книги Приповістей чітко видно, як приповісті можуть бути суперечливими, якщо сприймати їх як абсолют без жодних винятків. У вірші 4 сказано: "Нерозумному відповіді не давай за нерозум його, щоб і ти не став рівний йому". У вірші 5 сказано: "Нерозумному відповідь дай за безумством його, щоб він в очах своїх не став мудрим". Таким чином, бувають ситуації, коли давати відповідь нерозумному через його нерозум нерозумно, і бувають такі, коли мудрим вчинком є відповісти нерозумному за безумством його.
Якщо ми розрізняємо приповісті та закон, треба також враховувати різницю між різними формами законів. У Біблії можна зустріти дві основні форми або види законів: аподиктичний та казуїстичний. Аподиктичний закон виражає абсолюти й подається у прямій особистісній формі: "Ти повинен..." або "Ти не повинен". Цю форму закону чітко видно на прикладі Десяти Заповідей.
Казуїстичний закон виражений у формі умовного твердження типу "якщо..., то". Він - основа, так званого, прецедентного права. Казуїстична форма подає низку "прикладів", що використовуються, як рекомендації для здійснення правосуддя. Ця форма близька до нашого використання та розуміння прецеденту в американській правовій системі. Наприклад, у Книзі Виходу зазначається: "Коли стрінеш вола свого ворога або осла його, що заблудив, то конче повернеш його йому" (Вихід 23:4). Зверніть увагу, що перше положення є казуїстичним, а друге - аподиктичним. Тут подано вичерпні вказівки стосовно повернення осла або вола своєму ворогові. Але, що робити, коли я бачу корову, або верблюда свого ворога, які блукають без нагляду? Чи повинен я їх повертати? Закон цього не каже. Казуїстичний закон формулює принцип на основі прикладу. Він неявним чином поширюється на корів, верблюдів, курей та коней. Якби Біблія подавала точні правила для кожної імовірної ситуації, нам знадобилися б великі бібліотеки, щоб вмістити б усі необхідні томи законів. Прецедентне право забезпечує ілюстрацію принципу, але цей принцип має очевидно ширшу сферу застосування.
Правило 8: Звертайте увагу на різницю між духом і буквою закону
Всі ми знаємо, якою репутацією користуються у Новому Заповіті фарисеї, котрі дуже ретельно дотримувалися букви закону, при цьому, постійно порушуючи його дух. Існують історії про ізраїльтян, які обходили правило, що забороняло далекі мандрівки по суботах, хитромудро плануючи свої "суботні подорожі". Рабі встановили правило, що суботнього дня можна подорожувати лише не далі певної відстані, що вимірювалася від місця проживання подорожнього. Таким чином, якщо "законник" прагнув подорожувати в суботу далі, ніж було дозволено, він протягом тижня просив інших подорожніх або друзів покласти його зубну щітку або якусь іншу особисту річ під каменем на різних відстанях від його помешкання. Тепер "законник" з технічного погляду мав встановлене місце проживання в кожному пункті, де лежали його особисті речі. Щоб подорожувати у суботу, він мав переходити від одного "місця проживання" до іншого, збираючи дорогою свої зубні щітки. У такий спосіб букву закону було дотримано, але дух закону абсолютно зруйновано.
У новозаповітні часи були різні види законників. Першими і найвідомішими були законники, які формулювали правила і настанови, що виходили за межі того, що вимагав Бог. Ісус докоряв фарисеям за те, що ті намагалися зробити рабіністичну традицію так само авторитетною, як закон Мойсея. Визнання людських законів так само авторитетними, як закони Божі - це основний вид законництва. Однак він не єдиний. Історія про мандрівки суботнього дня є ілюстрацією іншого поширеного типу. Дотримуватися букви закона водночас порушуючи його дух означає, що люди формально вважаються праведними, але насправді, зіпсовані.
Інший спосіб викривлення закону полягає у спробах підпорядковуватися духові закону, ігноруючи його букву. Буква і дух закону нерозривно пов'язані між собою. Законники руйнують дух закону, а прихильники антиноміанізму руйнують його букву.
Інтерпретатори серйозно викривили подане Ісусом у Нагірній проповіді обговорення Мойсеєвих законів. Наприклад, нещодавно я читав в одній газеті статтю, написану відомим психіатром, в якій автор гостро критикує етичне вчення Ісуса. Психіатр казав, що він не може зрозуміти, чому Ісуса так високо цінують, як вчителя етики, адже Його етика дуже наївна й, як приклад, посилався на вчення Ісуса щодо вбивства і перелюбу. Психіатр інтерпретував зауваження Ісуса з цих питань, як прирівнювання тяжкості убивства до гріха, а перелюбу до хтивості. Будь-який вчитель, який ставить на одну дошку гнів та вбивство і хтиву думку та перелюб має викривлене відчуття етики. Далі наш психіатр намагається показати, наскільки більш руйнівними є наслідки убивства й перелюбу, ніж гніву або хтивості. Якщо людина гнівається на когось, то це може бути шкідливим. Але коли гнів призводить до вбивства, наслідки значно гірші. Гнів, на відміну від убивства, не позбавляє людей життя і не лишає жінок вдовами, а дітей сиротами. Якщо в мене будуть хтиві думки, це може порушити чистоту мого розуму, але я при цьому не втягну жінку в акт невірності щодо її чоловікова, який може зруйнувати її шлюб та її дім. У результаті наш психіатр у своєму аналізі дійшов висновку, що подібне етичне вчення може заподіяти серйозну шкоду відповідальному життю.
На більш популярному рівні мислення поширене таке саме нерозуміння Нагірної проповіді. Деякі люди стверджують: "Що ж, у мене вже були хтиві думки стосовно неї (або нього). Тепер я можу піти далі і вчинити перелюб, бо все одно в очах Бога я винен у цьому злочині". Такий висновок не лише є істотним викривленням того, що сказав Ісус, а й сприяє об'єднанню злочину хтивості з повною мірою гріха перелюбу.
Погляньмо, що з цього приводу каже Ісус, і з'ясуймо, чи є він аж таким наївним, як вважають критики:
"Ви чули, що було стародавнім наказане: Не вбивай, а хто вб'є, підпадає він судові. А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. А хто скаже на брата свого: рака, підпадає верховному судові, а хто скаже дурний, підпадає геєнні огненній" (Матвія 5: 21-22).
Інший приклад:
"Ви чули, що сказано: Не чини перелюбу. А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм" (Матвія 5: 27-28).
Зверніть увагу на те, що в обох цих фрагментах Ісус не каже, що гнів за тяжкістю дорівнює убивству, а хтивість - перелюбу. Ісус каже, що коли людина утримається від убивства, але ненавидить свого брата і говорить на нього образливі слова, така людина не виконує повною мірою закону щодо вбивства. Вбивство - це гріх, але ненависть та образа інших - це теж гріх.
Ісус вчить, що закон має ширшу сферу застосування, ніж вказує його буква. Убиваючи людину ви порушуєте букву закону; якщо ви ненавидите людину, ви порушуєте дух закону. Ісус каже: "Хто вб'є, підпадає він судові..., хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові". Тобто Ісус каже лише, що гнів та вбивство - гріхи. Але він ні слова не каже, ані про рівність їхніх шкідливих результатів, ані про те, що вони однаково тяжкі. Ісус також не каже, що покарання за ці гріхи буде однаковим (хоча багато хто дотримується саме цієї думки). Певна річ, Ісус каже, що коли ми ображаємо когось, називаючи його дурнем, ми беремо на себе тяжку провину, достатню, щоб потрапити до пекла. Однак це не означає, що в пеклі всі покарання однакові. Єдине, що Ісус каже - це те, що словесна образа є достатньо тяжким злочином, що створює деструктивний вплив на життя інших осіб і заслуговує покарання пеклом. Ісус підкреслює серйозність будь-якого гріха. Але чи є покарання в пеклі однаковим за всі гріхи. Ісус нічого про це не каже. Новий Заповіт застерігає проти "збирання собі гніву на день гніву" (Рим. 2:5). Як людина може збирати собі гнів, якщо покарання усіх грішників у пеклі однакове? Ісус каже, що Бог судитиме кожну людину за її діяннями. Деякі будуть "тяжко побиті", інші "мало биті" (Луки 12:47-48). Тобто Лука підкреслює, що усі гріхи будуть покарані, але покарання не буде однаковим. Біблійний принцип справедливості передбачає диференціацію між різними ступенями зла та покарання.
Стосовно до перелюбу Ісус каже, що коли людина має хтиві думки, то чинить перелюб у своєму "серці". Ідея полягає в тому, що хоча буква закону не порушена, його дух порушений; гріх втілюється не лише в зовнішніх актах. Гріхи, вчинені в серці, тривожать Бога так само, як і реальні дії.
Фарисеї пишалися собою та своєю праведністю, обманюючи самих себе думками, що вони дотримуються всього закону, хоча насправді дотримувалися лише його букви.
Загалом, основна ідея зауважень Ісуса стосовно закону представлена у твердженні:
"Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати. Поправді ж кажу вам: доки небо й земля не минеться, ані йота єдина, ані жаден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все. Хто ж порушить одну з найменших цих заповідей, та й людей так навчить, той буде найменшим у Царстві Небеснім; а хто виконає та й навчить, той стане великим у Царстві Небеснім" (Матвія 5:17-19).
У цьому фрагменті ясно зазначено, що Ісус має на увазі дотримання букви закону. Важлива не просто буква, а "найменша буква", "йота єдина", якої слід дотримуватися й яка має збутися. Однак Ісус виходить за межі букви закону і звертається до його духу. Він не протиставляє дух букві й не замінює букву духом, Він додає дух до букви. Ключем до розв'язку є фраза: "Кажу бо Я вам: коли праведність ваша не буде рясніша, як книжників та фарисеїв, то не ввійдете в Царство Небесне!" (Матвія 5:20). Фарисеї поважають букву закону; християни мають поважати і букву, і дух. Ісус називає таку подвійну повагу до закону передумовою входження до Його Царства. Його зауваження щодо убивства та перелюбу відповідають цим настановам вимогам і пояснюють викладений Ним принцип.
Правило 9: Будьте обережні з приповістями
З усіх різноманітних літературних форм, що трапляються у Святому Письмі, приповісті часто вважають не легшими для розуміння та інтерпретації. Людям, зазвичай, подобаються проповіді, основані на приповістях. Оскільки, приповісті - це конкретні історії, в основі яких лежать життєві ситуації, здається, що з ними легше мати справу, аніж з абстрактними поняттями. Однак, для дослідників Нового Заповіту, приповісті створюють особливі труднощі при інтерпретації.
Що ж такого складного у приповістях? Чому ці стислі історії не можна просто представити й пояснити? На ці запитання є кілька відповідей. Перша - пов'язана з проблемою первинного значення приповісті. Певна річ, Ісус добре знався на використанні приповістей, як навчального засобу. Однак часом не зрозуміло для чого саме Він їх використовує: щоб прояснити Своє вчення, чи щоб його затемнити. У центрі суперечок опиняються шифровані слова, подані, наприклад, у (Марка 4:10-12):
"І, як остався Він насамоті, Його запитали найближчі з Дванадцятьма про цю притчу. І Він їм відповів: Вам дано пізнати таємниці Божого Царства, а тим, що за вами, усе відбувається в притчах, щоб ОКОМ ДИВИЛИСЬ ВОНИ І НЕ БАЧИЛИ, ВУХОМ СЛУХАЛИ І НЕ ЗРОЗУМІЛИ, ЩОБ КОЛИ ВОНИ НЕ НАВЕРНУЛИСЯ, І ВІДПУЩЕНІ БУДУТЬ ГРІХИ ЇМ!"
Ісус продовжує подавати Своїм учням докладне пояснення приповісті про сіяча. Що Він має на увазі, кажучи, що приповісті не розраховані на те, щоб їх сприймали ті, кому не дано пізнати таємниці Божого Царства? Деякі перекладачі були настільки шоковані цим твердженням, що фактично змінювали формулювання тексту, аби уникнути цієї проблеми. Подібним маніпуляціям з текстом немає буквального виправдання. Інші вбачають у цих словах натяк на суд Божий, на якому мають постати "затвердлі серцем Ізраїлю", що перекликається із зверненням Бога до пророка Ісаї. У відомому видінні у храмі з Книги Ісаї (Іс. 6:8-13), Бог запитує: "Кого Я пошлю, і хто піде для Нас?" Ісая висловлює бажання бути добровольцем і каже: "Ось я, пошли Ти мене!" На слова Ісаї Бог відповів:
"Іди, і скажеш народові цьому:
Ви будете чути постійно, та не зрозумієте,
і будете бачити завжди, але не пізнаєте.
Учини затужавілим серце народу цього,
і тяжкими зроби його уші,
а очі йому позаклеюй, щоб не бачив очима своїми,
й ушима своїми не чув,
і щоб не зрозумів своїм серцем,
і не навернувся, і не був уздоровлений він!"
Тут суд Божий передбачає "учинення затужавілим серце народу", як уособлення осуду за його гріхи. Це покарання подібним за подібне. Люди не хочуть слухати Бога, тож він позбавляє їх здатності Його чути.
Ісус часто вживає вираз: "Хто має вуха, щоб слухати, хай слухає". Спосіб використання цієї фрази виразно свідчить про те, що не кожний, хто "слухає" Його слова, слухає їх у спеціальному розумінні, яке має на увазі Ісус.
Якщо сприймати серйозно використання Ісусом приповістей, ми повинні враховувати присутній у них елемент таємниці. Однак, це не означає, що єдиною метою приповісті є затемнення або приховування таємниці царства для грішників, що не розкаялися. Приповість - це не загадка. Вона має бути зрозумілою принаймні тим, хто відкритий до неї. Існує також думка, згідно з якою, ворогам Ісуса бракувало певних складових розуміння приповістей. Принаймні настільки, щоб викликати в них лють.
Розглядаючи "таємний" аспект приповістей, слід враховувати один дуже важливий чинник. Приповісті від початку були розраховані на аудиторію, яка жила у період до Хреста та Воскресіння. У той період історії люди не могли скористатися перевагами знання всього Нового Заповіту, як основи, покликаної допомогти їм у інтерпретації приповістей. Значна частина матеріалу приповістей стосується Царства Божого. У той момент, коли Ісус розповідав Свої приповісті, в умах слухачів спостерігалося масове нерозуміння значення поняття "Царство Боже". Навіть учні Ісуса зверталися до Нього з проханням подати їм докладніше тлумачення цього терміну.
Іншою проблемою, пов'язаною із тлумаченням приповістей, є питання відносин приповістей та алегорії. Коли Ісус тлумачить приповість про сівача, Він робить це в алегоричний спосіб. Це може спонукати нас до думки, що всі приповісті мають алегоричне значення, в якому кожна деталь має певне "духовне" тлумачення. Якщо підходити до приповістей з таких позицій, можна легко потрапити в пастку. Якщо тлумачити усі приповісті, як алегорію, то невдовзі виявиться, що вчення Ісуса неймовірно заплутане. Багато приповістей просто не пристосовані до алегоричного тлумачення. Часом, особливо читаючи проповідь, буває доречно дати змогу нашій уяві вільно ширяти у просторі, в пошуках алегоричного значення деталей приповістей, але такі дії не надто повчальні.
Найбезпечніший та, ймовірно, найточніший спосіб тлумачити приповісті передбачає виокремлення в них однієї базової центральної ідеї. Я виробив для себе практичне правило - уникати алегоричного тлумачення приповістей в усіх випадках, окрім тих, коли в Новому Заповіті чітко вказано на алегоричне значення. Звісно, деякі приповісті, такі як історія блудного сина, містять не одну, а декілька основних ідей. У деяких представлено розширене порівняння; в інших - порівняння історії, ще інші - мають очевидне моральне застосування. Тому навіть моє практичне правило "пошуку центральної ідеї" слід застосовувати гнучко. Базовим правилом лишається дотримання обережності у тлумаченні приповістей. Це саме той випадок, коли кілька коментарів кваліфікованих знавців будуть надзвичайно корисними і, як правило, необхідними.
Правило 10: Будьте обережні з провіщеннями майбутнього
У сфері тлумачення провіщень майбутнього як в Новому, так і в Старому Заповіті зосереджена найбільша кількість помилок і зловживань. Тлумачення таких фрагментів може бути, як скептично-натуралістичним і майже цілковито нехтувати пророцтвами майбутнього, так і примхливо-ексцентричним і бачити майже в кожній сучасній події "очевидне" сповнення того чи іншого біблійного пророцтва.
Вищі критичні методи часом застосовують, виходячи з припущення про те, що всі точні провіщення майбутнього і виконання пророцтв вказують на пізніші вставки в тексті. При цьому виходять з припущення про те, що провіщення майбутнього з точними результатами просто неможливе. Таким чином, будь-яка поява у тексті подібного провіщення має вказувати на те, що дане провіщення написане або вставлене після того, як воно "виповнилося". Цей підхід передбачає теологічне "шахрайство" і його не слід сприймати серйозно. Проблема полягає в "упередженості" у класичному значенні цього терміну; текст є "упередженим" у тому розумінні, що спирається на нічим не обгрунтовані припущення.
З іншого боку, деякі консервативні теологи наполягають на тому, що кожна деталь біблійного пророцтва має бути виповнена до останньої букви, не лишаючи простору для символічних провіщень або провіщень, що мають широкий спектр значень.
Якщо проаналізувати, як у Новому Заповіті тлумачать старозаповітні пророцтва, то виявиться, що в деяких випадках звертається увага на буквальне виконання пророцтва (як у випадку народження Месії у Віфлеємі), тоді як у інших - на його виконання у широкому розумінні (як наприклад, стосовно пророцтва Малахії щодо повернення Іллі).
Для того, щоб проілюструвати складність проблеми пророцтв, розгляньмо пророцтво Малахії та спосіб його опрацювання в Новому Заповіті. В останній главі Старого Заповіту сказано:
"Ось Я пошлю вам пророка Іллю, перше ніж день Господній настане, великий й страшний! І приверне він серце батьків до синів, і серце синівське до їхніх батьків, щоб Я не прийшов, і не вразив цей Край прокляттям!" (Мал. 4:5-6).
Цим пророцтвом про повернення Іллі Старий Заповіт завершується. Далі на землі Ізраїлю чотири століття не було чутно голосу пророків. Після цього раптом на сцені з'являється Іван Хреститель. Виникають різноманітні здогади щодо його ідентичності. В Євангелії від Івана ми читаємо, що юдеї посилали з Єрусалиму делегацію священиків та левитів, щоб з'ясувати ідентичність Івана (Івана 1:19-28). Члени делегації попитали: "Чи ти месія?" Іван відповів негативно. Далі вони спитали: "Чи Ілля?" Відповідь Івана була однозначною: "Ні".
Проблема зв'язку між Іваном Хрестителем та Іллею вирішується в словах Ісуса з цього приводу, поданих в Євангелії від Марка:
"А Він відказав їм: Тож Ілля, коли прийде попереду, усе приготує. Та як же про Людського Сина написано, що мусить багато Він витерпіти, і буде зневажений? Але вам кажу, що й Ілля був прийшов, та зробили йому, що тільки хотіли, як про нього написано..." (Марка 9:12-13).
Знову ж таки в Євангелії від Матвія Ісус каже: "Усі бо Пророки й Закон до Івана провіщували. Коли ж хочете знати, то Ілля він, що має прийти. Хто має вуха, нехай слухає!" (Матвія 11:13-15).
Таким чином, ми бачимо: сам Іван Хреститель чітко вказує, що він - не Ілля, натомість Ісус наполягає - що він Ілля. Але зверніть увагу, як Ісус формулює Своє твердження. Йому передує умова: "Коли ж хочете знати". Очевидно, Ісус мав на увазі щось таємниче. Можливо, відповідь на загадку можна знайти в тому, як проголошує народження Івана архангел Гавриїл: "І він сам перед Ним буде йти в духу й силі Іллі" (Луки 1:17).
Загадку можна розв'язати, якщо відзначити, що Іван не був, фактично, реінкарнацією або втіленням самого Іллі. Але в певному розумінні він був Іллею і прийшов у духу й силі Іллі. Це пояснює, як загадкову передмову Ісуса, так і заперечення з боку самого Івана. Однак можливим моментом є спосіб, у який Ісус обходиться із старозаповітним пророцтвом. Як мінімум, у цьому випадку Ісус визначає досить широкі рамки для виповнення і не наполягає на фактичній ідентичності Іллі та Івана Хрестителя.
Серед усіх форм пророцтв найскладнішими з погляду тлумачення є апокаліптичні пророцтва. Апокаліптична література характеризується високим ступенем використання символічних образів, які часом тлумачать для нас, а іноді лишають не розтлумаченими. Найвідомішими книгами, що належать до цієї категорії, є книги Даниїла, Єзекіїла та Книга Об'явлення. В символах книги Даниїла та драмі новозаповітного Апокаліпсису дуже легко заплутатись. Важливим ключем до інтерпретації використаних у них образів є пошук загального значення подібних образів у самій Біблії. Наприклад, більшість образів із Книги Об'явлення можна знайти в інших книгах Біблії, зокрема, у Старому Заповіті.
Тлумачення пророцтв може бути настільки складною справою, що подання детальної формули, якій можна було б слідувати, виходить далеко за межі цієї книги. Дослідникові Святого Письма доведеться докласти чималих зусиль, щоб провести спеціальні дослідження цієї категорії біблійної літератури. Знову ж таки, загальний наголос варто зробити на обережність і ретельність. До тлумачення пророцтв треба підходити дуже ретельно й тверезо. Лише в цьому випадку вивчення книг пророцтв принесе корисні результати.
Наведені практичні правила тлумачення Біблії не охоплюють усіх технічних проблем, з якими ми зустрічаємося у Святому Письмі. Вони можуть стати у пригоді і послужити рекомендаціями під час проведення нашого дослідження. Ці правила не забезпечують магічної формули для досягнення абсолютного успіху в розумінні будь-якого тексту Біблії. Але вони можуть стати у пригоді не лише для виокремлення специфічних проблем у Біблії, а й у їхньому розв'язанні. Дотримуючись цих базових рекомендацій, ми збережемо собі чимало годин часу, не витрачаючи їх на марні пошуки виходу із глухого кута й плутанини.
5
Культура та Біблія
У своєму романі "Редберн" Герман Мелвіл розповідає історію молодого чоловіка, який вперше поїхав до моря. Залишаючи Англію, він отримав від свого батька дуже стару карту міста Ліверпуля. Після виснажливої подорожі Редберн прибув до Ліверпуля, впевнений у тому, що батьківська карта допоможе йому зорієнтуватися в місті. Але карта виявилася хибною. Після того, як вона була видана, сталося надто багато змін. Старі орієнтири зникли, вулиці змінили свої назви, а мешканці повиїжджали в інші міста.
Дехто вбачає в історії Редберна приватний протест Мелвіла проти неспроможності Давнього Писання керувати ним впродовж всього життя. Подібне відчуття протесту, яке є наслідком розчарування, притаманне сьогодні багатьом людям.
Культурні умови та Біблія
Одним із найболючіших питань у християнському світі є питання сенсу та міри, якою Біблія обумовлена культурою. Чи була Біблія написана виключно для християн першого століття? Чи її писали для людей на всі віки? Ми з готовністю погоджуємося з останнім, але чи можна це стверджувати без застережень? Чи є в Біблії фрагменти пов'язані з її культурними умовами, і отже, обмежені її застосуванням у відповідних культурних умовах.
Якщо ми не вважаємо, що Біблію скинули з небес на землю на парашуті, і написали божественним пером спеціальною небесною мовою, яка унікальним чином розроблена для того, щоб служити засобом божественного об'явлення, або що Біблія продиктована прямо і безпосередньо Богом без урахування місцевих звичок, способу життя та поглядів, то неодмінно повинні враховувати розрив між нинішньою культурою й тогочасною. Тобто, слід брати до уваги той факт, що Біблія певним чином відбиває тогочасну культуру. Виникає питання, як вона може мати владу над нами в наші дні?
Проблему культури яскраво ілюструють церковні суперечки, що спалахнули в 1960-ті роки. У 1967 році Об'єднана пресвітеріанська церква США прийняла нове кредо, в якому містилося таке твердження стосовно Біблії:
"Святе Письмо дано під настановою Святого Духа, однак є словом людини, обумовленим мовою, формами мислення та літературними формами, характерними для місця та часу, коли були написані відповідні книги Біблії. Вони відбивають погляди на життя, історію та космос, що існували в ті часи. Отже, церква зобов'язана підходити до Святого Письма з розумінням його літературних та історичних особливостей. Оскільки Бог промовляв Своє Слово в різних культурних ситуаціях, церква впевнена в тому, що Він продовжує промовляти через Святе Письмо у змінному світі та у будь-якій формі людської культури".
Ці слова кредо 1967 року впродовж усього десятиліття викликали масу суперечок, дебатів та полеміки. Дебати зосереджувалися не стільки на самому кредо, скільки на тому, що лишилося невисловленим. На жаль у кредо не було докладно пояснено, що слід розуміти під кожним із тверджень. Наведені формулювання лишають значний простір для окреслення висновків та неявних припущень. Розглядаючи ці формулювання з погляду того, що прямо сказано в їхніх словах, і ортодоксальний теолог Б.Б.Ворфілд, і екзистенціаліст Рудольф Бултман з ними цілковито погодилися. Авторитет, що його ми бачимо у Святому Письмі, залежатиме значною мірою від того, як розуміти слово "обумовленим", що міститься у кредо. У перебігу полеміки чимало консервативно налаштованих теологів виявляли свою незгоду з ідеєю про те, що Біблія обумовлена давньою культурою в будь-якому розумінні. Натомість чимало лібералів стверджували, що Святе Письмо не лише "обумовлене" культурою, а й "визначається" нею.
Окрім питання сенсу та ступеня "обумовлення" Біблії культурою, існує також питання сенсу та ступеня того, яким чином Святе Письмо "відбиває античні погляди на життя, історію та космос". Чи означає слово "відбиває", що в Біблії вважаються істинними застарілі й невірні погляди на життя, історію та космос? Чи є такий культурний підхід частиною суті повідомлення Святого Письма? Чи можливо, слово "відбиває" означає, що ми можемо читати між рядків Святого Письма, відзначаючи подібні моменти, як феноменологічну мову і враховуючи культурні умови, в яких було передано культурно-трансцендентне повідомлення? Те, як ми відповімо на ці запитання, значною мірою визначає наше загальне бачення Святого Письма. Крім того, на наше тлумачення Святого Письма впливатиме його природа. Кінцевим запитанням у цій сфері є: якою мірою адекватність та авторитет Біблії обмежуються змінними людськими структурами та поглядами, що містяться у біблійному тексті?
Як ми уже бачили, для того, щоб провести точну екзегезу біблійного тексту і зрозуміти, що в ньому було сказано, і що означають його слова, дослідник повинен орієнтуватися в питаннях мови (грецької, гебрейської, арамейської), стилю, синтаксису; історичного та географічного контексту, авторства, призначення та літературного жанру. Подібний вид аналізу необхідний для інтерпретації будь-якого літературного твору - навіть сучасної літератури. Одним словом, що краще я розумітиму особливості культури Палестини першого століття, то легше мені буде точно зрозуміти сказане в Біблії. Але Біблія була написана дуже давно в культурних умовах, що значно відрізнялися від наших , тому перекинути місток через прірву, що пролягла між першим і двадцятим століттями, не завжди легко.
Культурне обумовлення та читач
Проблема стає ще гострішою, коли я усвідомлюю, що не лише Біблія обумовлена її культурним середовищем, а й я сам теж обумовлений моїм культурним середовищем. Мені часто важко почути і зрозуміти, що сказано в Біблії, бо я привношу в її прочитання масу позабіблійних припущень. Це, ймовірно, найбільша проблема "культурного обумовлення", з якою нам доводиться зустрічатися. Кожен з нас, певною мірою, є дитиною своєї епохи. Я переконаний, що погляди, яких я дотримують і які проповідую, не мають нічого спільного з християнським мисленням, а є включеннями в мій розум з боку мого середовища. Якби я знав, котрі саме з моїх ідей не перебувають у гармонії зі Святим Письмом, я спробував би їх змінити. Але класифікація власних поглядів - це часом непроста справа. Всі ми схильні знову і знову робити ті самі помилки. Наші "мертві зони" називаються так тому, що ми забуваємо про них.
Проблема суб'єктивних мертвих зон стала для мене очевидною, коли я спробував змонтувати вдома стереосистему, що продавалася у вигляді комплекту за принципом "зроби сам". Я купив такий комплект і попросив свого товариша, фахівця у сфері електроніки, допомогти мені його скласти. Я читав інструкцію, а він ретельно монтував компоненти. Інструкція передбачала більш як дві сотні послідовних кроків. Закінчивши, ми увімкнули систему і сіли в крісла, щоб насолодитися звуками музики. Те, що ми почули походило явно не з цього світу. Музика, яка лунала з динаміків, була якою завгодно, ймовірно, венеріанською, але аж ніяк не земною. Потойбічна какофонія шуму ясно засвідчила, що ми десь припустилися помилки.
Ми ретельно переглянули всі з'єднання і вісім разів перечитали інструкцію та проаналізували монтажну схему, але помилки не знайшли. Зрештою, в розпачі, ми вирішили помінятися ролями. Я (абсолютний новачок) перевіряв з'єднання, а фахівець з електроніки читав інструкцію. Приблизно на 134 пункті я знайшов помилку. Лінія була припаяна до невірного роз'єму. Що сталося? Мій товариш, фахівець у електроніці першого разу зробив помилку в комутації. І далі робив ту саму помилку знову і знову ще вісім разів. Найімовірніше, що цей помилковий погляд зробив його сліпим до даної помилки, тому вона весь час повторювалася.
Приблизно так ми часто підходимо й до Святого Письма. У цьому й полягає одна з причин того, чому ми маємо стримувати своє бажання критикувати Біблію й дати їй змогу критикувати нас. Ми маємо усвідомлювати, що погляди, з якими ми беремося до прочитання Слова Божого, цілком можуть виявитися викривленням істини.
Я переконаний, що проблема впливу світських ідей двадцятого століття є значно серйознішою перешкодою для точної інтерпретації Біблії, ніж проблема обумовлення останньої давньою культурою. Це - одна з основних причин, чому реформатори намагалися підходити до завдання екзегези з погляду ідеалу tabula rasa. Інтерпретатор повинен, наскільки це можливо, прагнути до об'єктивного прочитання тексту, застосовуючи граматико-історичний підхід. Хоча суб'єктивні впливи завжди і очевидно присутні в тлумаченні, і несуть із собою небезпеку викривлення, дослідник Біблії, згідно зі сподіваннями, має використовувати всі можливі засоби безпеки, наближаючись до ідеалу вислуховування повідомлення Святого Письма без внесення у нього власних упереджень.
В останні роки дедалі голосніше заявляють про себе нові підходи до тлумачення Біблії. Одним із найпомітніших подібних підходів є так званий "екзистенціальний метод". Цей екзистенціальний метод характеризується різкими відмінностями від класичного й передбачає застосування нової герменевтики. Наприклад, Бултман не лише вважає, що підхід з погляду tabula rasa нездійсненний, а й наполягає на тому, що він небажаний. Оскільки Біблія написана в донаукову епоху і значною мірою є результатом формувального впливу життєвої ситуації в ранньохристиянських громадах, її необхідно спершу модернізувати, аби вона стала доречною для нас. Бултман наголошує на необхідності "попереднього розуміння", аби ми взагалі могли взятися до опрацювання тексту. Для того, щоб сучасна людина могла отримати з Біблії скільки-небудь значущі відповіді на свої запитання, вона спершу має звернутися до Біблії з вірними запитаннями. Такі запитання можна сформулювати лише на підставі належного філософського розуміння людського існування. Однак таке розуміння неможливо отримати із самого Святого Письма, воно має бути сформульоване перед тим, як братися до аналізу Біблії.
Як бачимо, тут погляди двадцятого століття явно обумовлюють і визначають тексти першого століття. (Бултман позиціонує своє власне апріорне розуміння в межах загальної структури екзистенціальної та феноменологічної філософії Мартина Гайдегера.) Результатом такого підходу є метод, що неухильно зміщується в напрямі суб'єктивного сприйняття Біблії, "висмикнутої" з її власної історії. Тут повідомлення першого століття виявляється поглинутим і абсорбованим ментальністю двадцятого століття.
Навіть, якщо інтерпретатори Біблії зможуть досягти згоди щодо методу екзегези і навіть зможуть погодитися щодо самої екзегези, ми, як і раніше, лишаємося з невирішеними питаннями застосування, відповідності та зобов'язань, визначених текстом. Якщо ми згодні з тим, що Біблія богодуховенна, а не є просто продуктом творчої уяви "донаукових" авторів, нам все одно не вдасться уникнути запитань, пов'язаних з її застосуванням. Чи стосується нас, нинішніх людей, те, що згідно з Біблією вимагалося від християн першого століття? У якому розумінні Святе Письмо сьогодні визначає нашу свідомість?
Принцип і традиція
У багатьох колах сьогодні обговорюють проблему принципу й традиції. Якщо ми не схильні до крайнощів і не вважаємо, що все Святе Письмо є уособленням принципу, а тому обов'язкове для всіх людей у всі часи, або, що все Святе Письмо є уособленням місцевої традиції й не має жодного стосунку до людей за межами його безпосереднього історичного контексту, нам доведеться запровадити певні категорії й настанови, щоб врахувати різницю.
Для ілюстрації цієї проблеми, погляньмо, що станеться, якщо ми вважатимемо, що вся Біблія є уособленням принципу й ніяк не відбиває місцевої традиції. У цьому разі, доведеться запровадити радикальні зміни в євангелізмі, щоб забезпечити відповідність вимогам Святого Письма. Ісус каже: "Не носіть ні калитки, ні торби, ні сандаль, і не вітайте в дорозі нікого" (Луки 10:4). Якщо сприймати цей текст, як міжкультурний принцип, то настав час Білі Грехема з його проповідями босоніж! Однак очевидно, що головна ідея цього тексту не зводиться до вимоги нести благу вість народам босоніж.
Однак інші проблеми є не настільки очевидними. Християни, наприклад, і досі розколоті на грунті ставлення до обряду омивання ніг. Чи є це незмінним обов'язком для церкви на всі часи, чи просто місцева традиція, що ілюструє принцип смиренного служіння? Чи лишається принцип незмінним, і чи не зникає традиція в культурі, яка передбачає носіння взуття? Чи лишаються незмінними традиція разом із принципом незалежно від застосування або незастосування взуття?
Щоб побачити складність дилеми, спробуймо проаналізувати відомий фрагмент щодо "вкриття волосся" в (1 Кор. 11). У Доопрацьованому стандартному виданні Біблії цей уривок перекладено так, ніби від жінки вимагається покривати свою голову, коли вона молиться. Застосовуючи цей заповіт до нашої культури, ми зустрічаємося з чотирма окремими варіантами:
1. Все це - лише традиція. Весь фрагмент відбиває культурну традицію, яка на сьогодні не має жодного значення. Покривати голову - це місцева звичка; жінка з непокритою головою - це місцевий знак, який свідчить, що вона повія. Знак покори жінки чоловікові - це юдейська традиція, що у світлі загального вчення Нового Заповіту давно застаріла. Оскільки ми живемо в умовах іншої культури, для жінок більше немає необхідності вкривати голову хусткою; жінка взагалі не зобов'язана вкривати свою голову; жінка не зобов'язана коритися чоловікові.
2. Все це - принцип. У цьому випадку весь зміст даного фрагменту розглядається як принцип, що застосовується незалежно від культурної приналежності. Щодо його застосування - це означає: (а) жінки мають під час молитви покорятися чоловікам; (b) жінки мають завжди на знак цієї покори покривати свої голови; (с) жінки мають покривати свої голови покривалом і це єдиний доречний знак.
3. Це - частково принцип, частково - звичка (варіант А). згідно з таким підходом частина фрагмента розглядається, як принцип і, отже, є зобов'язувальною для всіх поколінь, а частина - як традиція, котра не є нині обов'язковою. Принцип покори жінок перед чоловіками - транскультурний, але засоби його вираження (вкривання голови покривалом) є традиційними й можуть змінюватися.
4. Це - частковий принцип (варіант В). У цьому заключному випадку принцип покори жінок та символічний акт покриття голови вважаються незмінними. Положення про покриття голови може змінюватися залежно від культури. Покривало можна замінити хусткою або капелюшком.
Який із запропонованих варіантів найприємніший Богові? Певна річ, я не знаю остаточної відповіді на це запитання. Всі подібні питання, як правило, надзвичайно складні й не допускають спрощених рішень. Проте одна річ очевидна. Нам потрібні певні практичні рекомендації, які допомогли б розв'язувати подібні проблеми. Запитання подібного типу, зазвичай, вимагають певного активного рішення й не можуть бути відкладені на другий план у теології, щоб у них розбиралися майбутні покоління. Подані далі практичні рекомендації будуть нам у цьому допомагати.
Практичні рекомендації
1. Аналізуйте саму Біблію на предмет виявлення очевидних сфер застосування традиції. Ретельне вивчення самого Святого Письма дає нам змогу побачити певну свободу звичок та традицій. Наприклад, божественні принципи зі старозаповітної культури відтворені в новозаповітній культурі. Аналізуючи старозаповітні закони та принципи, відтворені в Новому Заповіті, ми бачимо, що певне спільне ядро принципу виходить за межі традиції, культури та соціальних звичаїв. Водночас ми бачимо, що деякі старозаповітні принципи (як наприклад, закони харчування подані в П'ятикнижжі Мойсея) у Новому Заповіті анульовані. Це не означає, що закони харчування Старого Заповіту були просто питанням юдейської звички. Але ми бачимо різницю у спасительно-історичній ситуації, в якій Христос анулює старий закон. Важливо бути уважними та враховувати той факт, що ані ідея перенесення усіх старозаповітних принципів у Новий Заповіт, ані ідея неперенесення жодного з них самою Біблією не підкріплена.
Який вид культурних традицій може бути перенесений в іншу культуру? Мова - один з найочевидніших чинників культурної плинності. Старозаповітні закони можна перекласти з гебрейської на грецьку. При цьому виникає питання, яке принаймні дає нам ключ до розуміння змінної природи вербальної комунікації. Тобто, мова - це культурний аспект, що відкритий для змін; це не означає, що біблійний зміст можна викривлювати лінгвістично, це означає, що Євангеліє можна проповідувати англійською або грецькою мовами.
По-друге, ми бачимо, що старозаповітний спосіб вдягатися не закріплений для божих людей навічно. Принцип скромності лишається незмінним, але місцевий спосіб вдягатися може змінюватися. Старий Заповіт не передбачає опису угодної Богові уніформи, в яку повинні вдягатися всі віруючі, незалежно від епохи. Інші нормальні культурні відмінності, такі як валютні системи, теж очевидно, відкриті для змін. Християни не зобов'язані користуватися динаріями замість доларів.
Подібний аналіз культурних режимів вираження може бути простим стосовно до одягу та грошей, але питання культурних інституцій, зазвичай, складніші. Наприклад, рабство часто викликає в сучасному світі суперечки стосовно громадської покори, а також дебати стосовно сімейної структури влади. У тому самому контексті, в якому Павло закликає жінок коритися своїм чоловікам, він закликає рабів коритися своїм господарям. Дехто стверджує, що, оскільки в Новому Заповіті засіяні зерна скасування рабства, там так само засіяні й зерна скасування принципу покори жінок. Обидва висновки представляють собою інституційні структури, обумовлені культурою відповідно до цього напряму міркувань. Тут треба бути обережним і розрізняти інституції, що їх Біблія просто визнає, як владу, що існує "від Бога" (Рим. 13:1) й ті, що їх Біблія позитивно впроваджує, затверджує та освячує. Принцип підкорення існуючим владним структурам (зокрема, римському урядові) не несе в собі необхідного натяку на затвердження Богом цих структур, а просто закликає до послуху та цивільної покори. Бог у Своєму кінцевому таємному провидінні може освятити існування Цезаря Августа, не затверджуючи Цезаря, як модель християнських чеснот. Однак запровадження структур та моделей влади у шлюбі подано в обох заповітах у контексті позитивного запровадження і затвердження. Ставити біблійні структури домогосподарства на одну дошку з питанням рабства означає затемнювати чимало відмінностей між ними. Таким чином, святе письмо забезпечує основу для християнської поведінки у складних або несприятливих ситуаціях, а також освячує структури, покликані відбивати правильну модель творення.
2. Враховуйте відмінність християн від решти світу у першому столітті. Одна справа - намагатися поглибити своє розуміння біблійного змісту, досліджуючи культурну ситуацію в першому столітті, зовсім інша - тлумачити Новий Заповіт так, ніби він просто відбиває культуру першого століття. Діяти в такий спосіб означало б не враховувати серйозний конфлікт із рештою світу, що його церква переживала в першому столітті. Християн кидали на розірвання левам аж ніяк не за їхнє прагнення бути схожими на інших.
Деякі малопомітні засоби релятивізації тексту трапляються, коли ми вносимо у текст культурні міркування, яких там не повинно бути. Наприклад, стосовно до проблеми покриття голови в Посланні до коринтян численні коментатори цієї книги відзначають, що в Коринфі непокрита голова жінки означала, що вона - повія. Таким чином, висувається припущення, що причиною, яка спонукала Павла вимагати від жінок покривати голову, було його прагнення уникнути скандального вигляду жінок-християнок, аби вони не нагадували повій.
У чому полягає головна вада цього припущення? Основною проблемою є те, що наше реконструйоване знання про життя в Коринфі в першому столітті спонукає нас приписувати Павлові причини, абсолютно чужі для тих, до кого він звертається. Тобто, ми не лише вкладаємо в уста апостола слова, яких він не казав, а й ігноруємо сказане ним. Якщо Павло просто казав жінкам у Коринфі вкривати свої голови й не подав пояснень щодо такої вимоги, ми схильні подавати пояснення, виходячи з нашого знання культури. Однак цього разу Павло подає причину, яка грунтується на зверненні до акту творення, а не звичок коринтянських повій. Ми повинні бути обережними та не дозволяти нашому прагненню до знання культури, затемнювати те, що було насправді сказано. Підпорядковувати сформульовану Павлом причину нашій умоглядній причині, означає ображати апостола й перетворювати екзегезу на ейзегезу.
3. Посилання на закони творення є ознакою транскультурного принципу. Якщо біблійні принципи перевищують межі місцевих традицій, вони, зазвичай, містять посилання на закони творення. Посилання на закони творення відбивають умови заповіту, що його Бог уклав з людиною, як такою. Закони творення не дані людині, як єврею, або, як християнину, чи коринтянину. Вони стосуються базової відповідальності людей перед Богом. Нехтувати принципами творення, як просто місцевою традицію, є найгіршим можливим видом релятивізації та вилучення біблійного змісту з історичного контексту. Однак чимало науковців релятивізують біблійні принципи саме в такий спосіб. Тут ми бачимо в дії екзистенціальний метод у всій його повноті.
Щоб проілюструвати значення законів творення варто розглянути ставлення Ісуса до проблеми розлучення. Коли фарисеї випробовували Ісуса, запитуючи його, чи є розлучення законним, незалежно від причин, Ісус відповів цитатою із закону творення щодо шлюбу: "Чи ви не читали, що Той, Хто створив споконвіку людей, СТВОРИВ ЇХ ЧОЛОВІКОМ І ЖІНКОЮ? І сказав: ПОКИНЕ ТОМУ ЧОЛОВІК батька й матір... Тож, що Бог спарував, людина нехай не розлучує!" (Матвія 19:4-6).
Реконструюючи життєву ситуацію цієї розповіді, легко побачити, що випробування стосовно якого фарисеї хотіли почути думку Ісуса, стосувалося питання, яке різко поділило рабіністичні школи Шамаї та Гілеля. Замість того, щоб стати на сторону однієї з них, Ісус звернувся до акту творення і представив норми шлюбу з погляду творення. Певна річ, Він визнавав подану в Законах Мойсея зміну до закону творення, але відмовлявся ослабити норму далі, поступаючись вимогам громадськості або культурним поглядам Своїх сучасників. Таким чином, можна зробити висновок, що закони творення лишаються в силі, доки не будуть явно змінені шляхом біблійного об'явлення.
4. У місцях, які не можна тлумачити однозначно, застосовуйте принцип смирення. Що, коли навіть після ретельного аналізу біблійної заповіді ми лишаємося непевними щодо її тлумачення, як принципу або традиції. Якщо нам треба вирішити, як тлумачити цю заповідь, але засобів для прийняття обгрунтованого рішення бракує? Що нам робити? У такому випадку, може стати у пригоді біблійний принцип смирення. Цей принцип простий. Поміркуйте, що краще: тлумачити можливу традицію, як принцип, і бути надто скрупульозним у своєму бажанні коритися Богові? Чи тлумачити можливий принцип, як традицію, й бути винним у зведенні трансцендентної вимоги Бога до рівня звичайної людської традиції. Гадаю, відповідь очевидна.
Якщо принцип смирення відокремити від решти згаданих рекомендацій, його легко сприйняти помилково, як основу для законництва. Ми не маємо права обмежувати власними законами совість християн там, де Бог залишив за ними право вибору. Цей принцип не можна застосовувати, як абсолют там, де в Біблії нічого не сказано. Цей принцип застосовується лише там, де ми стикаємося з біблійними вимогами, характер яких (традиція чи принцип) лишається для нас незрозумілим навіть після того, як всі засоби екзегези будуть вичерпані.
Намагання спростити собі завдання, застосовуючи, де треба і не треба, принцип скрупульозності, затемнює розрізнення між звичкою та принципом. Наведена рекомендація - це засіб останньої надії, який може виявитися деструктивним, у разі якщо його застосовувати без крайньої потреби.
Проблема культурного обумовлення - це реальна проблема. Бар'єри часу, місця та мови часто ускладнюють комунікацію. Але культурні бар'єри не є аж такими серйозними, щоб спонукати нас до скептицизму або розпачу у зв'язку з нерозумінням Слова Божого. Приємно, що Біблія виявляє унікальну здатність говорити про найглибші потреби та результативно доносити благу вість до людей, у різні часи, в різних місцях і незалежно від традицій. Культурні перешкоди не можуть скасувати влади цього Слова.
6
Практичні засоби вивчення Біблії
Будь-якому робітникові для роботи потрібні добрі інструменти. Студенти коледжів та пересічні люди часто питають, де взяти такі інструменти для вивчення Біблії. Яким перекладом краще користуватись? Які конкорданси існують? Ці запитання вказують на те, що люди дуже серйозно ставляться до належного вивчення Біблії. Багато хто вважає корисним і зовсім не складним для себе завдання вивчити грецьку або гебрейську мову, щоб мати змогу користуватися надзвичайно цінними науковими інструментами інтерпретації. Далі подано кілька рекомендацій, які можуть стати у пригоді тим, хто прагне глибше пізнати й зрозуміти Святе Письмо.
Переклади Біблії
Мені часто доводиться чути запитання: "Якими перекладами Біблії краще скористатися для її приватного вивчення?" Відповісти на нього нелегко. Існує так багато чудових видань, що вибирати з-поміж них дуже важко. Деякі з них відрізняються від інших лише стилем та форматом і, отже, вибір того чи іншого видання залежить від уподобань читача.
Однак існують деякі фундаментальні й помітні відмінності між перекладами, на які варто звернути увагу. Ці відмінності обумовлені різними процедурами й методами підготовки перекладу. З-поміж цих різних методологій вирізняються три основні:
1. Метод дослівної точності. Перший метод передбачає максимальне наближення до грецького (або гебрейського) тексту за принципом "слово у слово". У цьому випадку, точність відтворення давньої мови підкреслюється у вербальний спосіб. Перевага такого методу очевидно полягає в його словесній точності. Його слабкістю є неминуча громіздкість тексту та незграбність літературного стилю. Перекладання в такий спосіб будь-якого документа з однієї мови на іншу створює істотні труднощі з його прочитанням. Прикладом застосування подібного методу перекладу є "Нове американське стандартне видання Біблії". Подібні переклади дуже корисні для потреб дослідження, але надто незграбні для звичайного прочитання.
2. Метод забезпечення понятійної точності. Цей метод є найпоширенішим при виконанні сучасних перекладів; він передбачає забезпечення максимальної легкості для прочитання за умови мінімального викривлення слів. Оскільки слова, взяті разом, утворюють думки або поняття, метою такого перекладу є точне відтворення думок або понять Святого Письма. Прикладами перекладів подібного типу є "Переглянуте стандартне видання Біблії" та "Нова англійська Біблія".
3. Переказ. Метод переказу - це розширення методу забезпечення понятійної точності. При його застосуванні поняття розширюється та доопрацьовується з метою забезпечення кращої комунікації. Існують різні види переказів. Класичною формою переказу є "переклади" Дж.Б.Філіпса. Цікаво, що сам Філіпс не вважав свою роботу переказом і його страшенно дратувало, коли її так називали. Але, хай там що, його переклади були саме переказами. Серед недавніх видань вирізняються "модернізовані" перекази такі, як "Жива Біблія" або "Блага вість для сучасної людини". За такого підходу, основну увагу приділяють легкості прочитання та відповідності сучасним способам мислення. Радикальним експериментом у сфері подібного модернізованого переказу є "Бавовняна латка" Кларенса Джордона (C. Jordon, Cotton Patch). Це цікава спроба переповісти біблійні історії з погляду сучасної культури.
Що більше переклад зміщується в напрямі переказу, то виразнішою є небезпека викривлення. Хоча чимало переказів Біблії можуть бути корисними засобами для ознайомлення з її змістом, їх не рекомендують для серйозного вивчення. На мій погляд, найслабшим виданням, перекладеним подібним методом, є "Жива Біблія".
Анотовані видання Біблії
Примітки на полях та підсторінкові примітки зустрічаються в багатьох виданнях Біблії. У більшості випадків ці примітки дуже корисні. Подані на полях означення архаїчних слів, пояснення традицій або статей можуть стати читачеві у пригоді в процесі опанування словника Біблії. Використання курсиву для виділення слів, доданих до тексту перекладачем, також допомагає зорієнтуватися у змісті. Примітки на полях, що вказують на наявні варіанти тексту також бувають дуже корисними; варіанти тексту вказують на розходження в давніх текстах, які можуть призвести до іншого прочитання. Згідно з принципами текстуальної критики, перекладач має ухвалити рішення стосовно того, яке з альтернативних прочитань буде використано в перекладі. Коли відкинуті альтернативні прочитання вказані у примітках, це допомагає читачеві зрозуміти прийняте рішення.
Спільною рисою багатьох видань Біблії є інструмент перехресних посилань. Це дає змогу відстежувати плин думки через усе Святе Письмо, не вдаючись по допомогу до конкордансу. Доступні також різні методи складання перехресних посилань.
Коментарі. У деяких виданнях Біблії подано не лише короткі примітки на полях, про які ми згадували вище, а й докладні коментарі. Найвідомішим прикладом Біблії такого типу є "Scofield Reference Bible", "New Scofield Reference Bible". Особисто я - проти таких видань. Причиною мого негативного ставлення є не стільки теологічний характер коментарів, скільки принцип застосування самого коментаря. Головним негативним чинником я вважаю слабкість людської пам'яті. Мені раз у раз доводилося стикатися із ситуацією, коли люди обурюються на слова проповідника, що критикує ідеї, висловлені у коментарях до таких видань Біблії: слухачі впевнені, що проповідник критикує саму Біблію. Проблема полягає в тому, що людина відкриває Біблію і читає друковану сторінку. Можливо, три чверті друкованого тексту становить текст Біблії, а решта - розширений коментар або примітки. Пересічні люди надто часто плутають (особливо згодом, коли згадують прочитане) текст самого Святого Письма й коментар до нього. Оскільки коментарі подаються на тій самій сторінці Святого Письма, люди часто схильні "охрещувати" ці коментарі і сприймати їх, як богодуховенний текст.
У деяких старих виданнях Старого Заповіту на першій сторінці зазначено: "Буття, Книга початків, 4004 рік до Різдва Христового".
Не дивно, що незліченна кількість читачів була готова до хрипоти обстоювати обчислену Ушером дату створення світу в 4004 році до н.е.; адже вони прочитали про неї прямо у своїй Біблії. Однак, хочу наголосити, що мої заперечення стосуються всіх коментованих видань Біблії, у принципі, а не конкретної розглянутої мною наукової школи.
Переклади та коментарі. У певному розумінні, кожний переклад - це коментар: кожний переклад включає процес ухвалення рішень стосовно слів та ідей. Тому ідеальний переклад неможливий. Навіть ті переклади, що виконані з використанням системи стримування та противаги силами цілої групи науковців, неминуче відбивають індивідуальні чи корпоративні упередження перекладачів. Часто такі упередження вдається звести до мінімуму і вони не викликають тривоги. Але читач повинен завжди усвідомлювати, що всі переклади виконують люди, і вони несуть на собі відбиток людської недосконалості.
Загалом, "Єрусалимська Біблія" (Jerusalem Bible) - це чудовий переклад, але при докладному вивченні неважко зрозуміти, що складали її римо-католики. Доопрацьоване стандартне видання (Revised Standard Version) заслуговує на масове використання й використовується саме так, але в ньому можна розрізнити елементи ліберальної теології. Натомість, переклад Нового американського стандартного видання (New American Standard) несе на собі відбиток консервативних поглядів. Огульно відкидати подібні видання немає причин, однак ставитись до них слід обережно, щоб не проминути згаданих тенденцій.
Біблія короля Якова
Упродовж тривалого часу одну з провідних позицій серед видань Біблії за рівнем визнання та масовістю використання займає Біблія короля Якова. Коли її позиціям щось починає загрожувати, лунають гучні вигуки протесту. Дехто стверджує, що замінити Біблію короля Якова - означає допомагати дияволові в його роботі! Інші діють так, ніби Біблія короля Якова - це словесно богодуховенний переклад.
У такій реакції немає нічого дивного. Через свою давність цей переклад Біблії відлунює у словах, які ми чуємо в літературі, поезії, гімнах та псалмах. У результаті, гімни в інших перекладах сприймаються, як чужі. Який ще переклад може зрівнятися за багатством і могутністю мови та стилю з Біблією короля Якова? Звучання цієї Біблії вголос відлунює в моїх вухах музикою. Ніхто не любить краси цього перекладу більше, ніж я.
Але стосовно Біблії короля Якова існує один факт, який неможливо проігнорувати: Біблія короля Якова - це просто менш точний переклад оригінальних текстів Святого Письма, ніж більшість сучасних перекладів. Для цього є важливі історичні причини. Грецький текст, з якого було перекладено Біблію короля Якова (Textus Receptus) явно програє за якістю сучасним реконструйованим грецьким текстам. Чимало текстових помилок, виявлених у Біблії короля Якова, в пізніших перекладах було усунуто. Знахідки давніх манускриптів після шістнадцятого століття значною мірою збагатили наші знання оригінальних текстів.
Розгляньмо для ілюстрації один приклад: у Біблії короля Якова у вірші (1 Ів. 5:7) читаємо:
"For there are three that bear record in heaven, the Father, the Word, and the Holy Ghost: and theese three are one."
В українському перекладі І. Огієнка це звучить так:
"Бо троє свідкують на небі: Отець, Слово й Святий Дух, і ці Троє Одно".
Ці слова містять чітке й виразне посилання на Святу Трійцю. Здавалося б, ці категоричні слова мають навіки покласти край заявам унітарної церкви про те, що в Біблії нічого не сказано про доктрину Святої Трійці. Я також переконаний у тому, що процитований вірш є істинним твердженням. Однак я впевнений, що Іван не писав цих рядків і що вони недоречні в тексті даного послання. Чому? Бо проти цього свідчать найкращі з наявних нині грецьких манускриптів. У найдавніших текстах цих слів немає. Якщо вас цікавлять приклади окремих пізніших вставок у біблійний текст - то це один з таких прикладів. Зазначені слова, знайдені в манускрипті четвертого століття і були додані до тексту Біблії Еразмом Ротердамським у процесі реконструкції грецького тексту в шістнадцятому столітті. Якщо нам потрібен якісний літературний переклад Біблії - кращого, ніж Біблія короля Якова, не знайти. Але якщо нас цікавить точність і чистота біблійного перекладу, від Біблії короля Якова доведеться відмовитись.
Коментарі
Коментарі - це незамінний інструмент для дослідників Біблії. За відсутності компетентних коментарів я можу зловживати принципом "приватного тлумачення" спираючись на власні і лише власні висновки для розуміння Святого Письма. Коментарі забезпечують систему стримування і противаги для моїх упереджень.
Слід відзначити, що для пересічного читача доступне широке розмаїття коментарів, починаючи з коментарів до всієї Біблії та закінчуючи технічно дуже скрупульозними працями, присвяченими окремим книгам Біблії. Коментарі можуть забезпечити, як просте пояснення, так і дуже критичну екзегезу тексту.
Спеціальні видання коментарів до всієї Біблії. Головною перевагою таких коментарів є економія. Великий том коментарів такого типу дозволяє істотно скоротити витрати на придбання цілого зібрання коментарів до окремих книг. Вадою є компактність і, як наслідок, лаконічність коментарів. Коментарі в таких виданнях, зазвичай, настільки короткі, що не можуть забезпечити глибокого аналізу тексту. Купляючи подібний том варто вибирати той, над яким працювала ціла група науковців, а не одна людина. Причина очевидна. Жодна людина у світі не може написати сама якісний коментар до всієї Біблії, щоб він не поступався тому, який пропонують фахівці з окремих книг Біблії. Серед коментарів до всієї Біблії я віддаю перевагу "The New Bible Commentary", виданому "Inter Varsity Press and Eerdmans".
Серії коментарів. Існує кілька серій коментарів, яким притаманний різний рівень наукової глибини. Найелементарніші коментарі подано в таких серіях, як "The Cambridge Bible Commentary series", "The Tyndale series" та "Barclay’s Commentaries of the New Testament". Серед них я не рекомендував би серію Барклея. Його коментарі дуже популярні серед пересічних людей. Вони легко читаються й доповнені чудовим ілюстративним матеріалом. Однак вони свідчать про слабке знання самого Святого Письма й мають тенденцію позбавляти надприродності особу та діяння Христа. Чудеса Нового Заповіту в цих коментарях часто "усуваються шляхом пояснення" і в результаті біблійне повідомлення виявляється розмитим.
Серед більш наукових серій можна відзначити "The New International Commentary series", "The Anchor Bible series", "The International Critical Commentary series" та "The Interpreters Bible". Серед них найконсервативнішою є "The New International Commentary series", а найліберальнішою - "The Interpreters Bible".
Індивідуальна підбірка. Кращою від будь-якої серії є індивідуальна підбірка коментарів, написаних окремими авторами. Певна річ, це найдорожчий метод придбання коментарів, але він забезпечує найкращі результати. У будь-якій серії ви зустрінете, як сильні, так і відверто слабкі томи. Вибираючи коментарі самостійно, ви можете зібрати найкращі. Доктор Девід Шолер (David Scholer) зібрав чудову бібліографію подібних коментарів: "A Basic Bibliographic Guide for New Testament Exegesis". Я настійно рекомендую цю працю, як посібник з формування індивідуальної підбірки коментарів.
Конкорданси, біблійні словники та атласи
"Набір інструментів" кожної людини, яка вивчає Біблію, має включати, як мінімум, один якісний конкорданс, один біблійний словник і один атлас. Найкращими з конкордансів я вважаю такі (з них перші три основані на Біблії короля Якова):
R. Young, "Analytical Concordance to the Bible";
J. Strong, "The Exhaustive Concordance to the Bible";
A. Cruden, "Complete Concordance to the Old and New Testaments";
M. C. Hazard, "A Complete Concordance to the American Standard Version of the Holy Bible";
J. W. Ellison, "Nelson’s Complete Concordance of the Revised Standard Version of the Bible";
Bruce M. and Isobel M. Metzger, "The Oxford Concise Concordance to the Revised Standard Version of the Holy Bible".
Серед біблійних словників найкращими є:
J. Hastings, "Dictionary of the Bible";
G. Buttrick, "The Interpreter’s Dictionary of the Bible";
F. C. Grant and H. H. Rowley, eds., "New Revised Hasting’s Dictionary";
J. D. Douglas, ed., "The New Bible Dictionary";
H. G. Gehman, ed., "The Westminster Dictionary of the Bible".
Серед доступних атласів варто відзначити:
G. E. Wright and F. V. Filson, "The Westminster Historical Atlas to the Bible";
L. H. Grollenberg (eds. Joyce Reid and H. H. Rowley), "Atlas of the Bible";
C. F. Pfeiffer, "Baker’s Bible Atlas";
H. G. May, ed., "Oxford Bible Atlas".
Переклади іншими мовами
Якщо ви знаєте одну або кілька іноземних мов, то можете використати ці знання для потреб вивчення Біблії. Читаючи переклади Біблії іншими мовами, ви можете вловити тонкі нюанси значення, які краще передані в іншій мові. Особливо корисними є переклади ідіом. Багато хто з американців принаймні на початковому рівні, знає латину. Багато людей навіть не уявляє, наскільки корисним може бути хоча б мінімальне знання латини для вивчення Біблії. Латинські переклади Біблії, зазвичай, дуже точні. У них можна побачити не лише зв'язок між грецьким та латинським текстами, а й латинські корені слів, які згодом перейшли в англійську мову.
Програма біблійних читань для початківців
На Різдво люди схильні приймати рішення про те, що обов'язково прочитають Біблію, але згодом їх порушують. Люди обіцяють собі прочитати Біблію від початку до кінця, не виконують своїх обіцянок і обіцяють знову. Фактично, переважна більшість вірних християн ніколи не читали всієї Біблії. Більшість читає Новий Заповіт і лише окремі ентузіасти здатні впоратися зі Старим Заповітом.
Чому християни такі необов'язкові, коли йдеться про вивчення Біблії? Що це: відсутність дисципліни або відданості? Частково причина в цьому. У результаті християни почуваються винними за те, що не виконали того, що мали виконати. Однак я гадаю, що причина не стільки в дисципліні, скільки в методі.
Ми починаємо читати Біблію, сповнені духом рішучості, й ретельно перечитуємо Книгу Буття. У Книзі Буття подано важливу інформацію про початки біблійної історії, а далі розповідь плавно переходить до історії патріархів. Досі все йде добре. Книга Виходу сповнена драми, в ній розповідається про покликання Мойсея та звільнення Ізраїлю від тиранії єгиптян. Сесіл ДеМіл та Карлтон Гестон дали змогу мільйонам людей докладно ознайомитися з цими подіями. Далі настає черга Книги Левит. Тут рівень зацікавленості читачів починає знижуватись. Багатьох із тих, хто зумів прочитати Книгу Левит, остаточно докінчує Книга Чисел. Лише поодинокі "міцні горішки" здатні подолати Повторення Закону, а до кінця Старого Заповіту дістаються лише одиниці.
Фактично, я з'ясував, що більшість людей, які прочитали перші п'ять книг Старого Заповіту, далі прочитують усю Біблію. Більшість людей не може подолати Старий Заповіт і зупиняються на Книгах Левит та Числа. Причини очевидні. У цих книгах докладно розглянуто питання організації Ізраїлю, включаючи довгий перелік прикладів прецедентного права. Цей матеріал настільки чужий для нас, що його просто важко читати.
Однак інформація, яка міститься в цих книгах, має важливе значення для розуміння сфери охоплення історії спасіння. Точне розуміння Нового Заповіту залежить від того, наскільки ми зрозуміли згадані книги Старого Заповіту. Фактично, як тільки людина набуває загального розуміння усіх масштабів Святого Письма, вона, зазвичай, з'ясовує, що Книги Левит та Числа захоплюючі й надзвичайно цікаві. Але за відсутності загального розуміння деталі часом видаються нам розрізненими і ніяк не пов'язаними одна з одною.
Щоб подолати ці проблеми, з якими зустрічається більшість людей, які вирішили прочитати Біблію, я пропоную інший шлях досягнення мети. Раджу читати біблійні книги в наступному порядку:
|
Буття |
Історія створення світу, гріхопадіння, укладання Заповіту, історія патріархів |
|
Вихід |
Історія звільнення Ізраїлю і формування, як народу Божого |
|
Книга Ісуса Навина (Єгошуа) |
Історія військового завоювання Землі Обітованої |
|
Книга Суддів |
Історія переходу від об'єднання племен, до монархії |
|
Перша Книга Самуїлова |
Історія виникнення монархії , царювання Самуїла, Саула та Давида |
|
Друга Книга Самуїлова |
Царювання Давида, Золота Доба Ізраїлю |
|
Перша Книга Царів |
Історія Соломона й поділ царства |
|
Друга Книга Царів |
Історія падіння Ізраїлю та початок діяльності пророків |
|
Книга Ездри |
Історія повернення з вигнання |
|
Книга Неемії |
Історія відновлення Єрусалима |
Далі читаємо:
|
Книги Амоса та Осії |
Приклади малих пророків |
|
Книга Єремії |
Приклад великого пророка |
|
Книга Еклезіаста та Пісня над піснями |
Приклади Книг Премудрості |
|
Псалми та приповісті |
Приклади єврейської поезії |
Цей перелік книг дає загальне уявлення про Старий Заповіт і забезпечує основи для його розуміння. Це скелет, до якого згодом, після того, як ви закінчите опрацювання скелету Нового Заповіту, можна додати "м'язи та шкіру" у вигляді інших книг. Далі подано перелік книг, які утворюють скелет Нового Заповіту
|
Євангеліє від Луки |
Життя та вчення Ісуса |
|
Дії святих апостолів |
Історія ранньої церкви |
|
Послання до ефесян |
Вступ до вчення Павла |
|
Перше послання до коринтян |
Вчення про життя церкви |
|
Перше послання апостола Петра |
Вступ до вчення Петра |
|
Перше послання до Тимофія |
Вступ до пастирських послань |
|
Послання до євреїв |
Теологія Христа |
|
Послання до римлян |
Теологія Павла |
Як і у випадку Старого Заповіту, цей перелік дає нам змогу отримати базові знання зі складових Нового Заповіту. Після завершення опрацювання скелету можна повернутися до Старого Заповіту й почати доповнювати скелет усім необхідним.
Важливо розуміти рушійні сили самодисципліни. Самодисципліну легко виробити, якщо починати опрацьовувати Біблію під наглядом когось іншого. Щоб успішно завершити пропонований вступний навчальний курс, доцільно попросити когось іншого контролювати вашу програму прочитання Біблії. Корисно було б також відвідувати навчальний клас при церкві.
Стосовно грецької та гебрейської мови
Американців часто лякають давні іноземні мови, зокрема, гебрейська та грецька. Одним із головних чинників страху є дивне письмо, що використовується в цих мовах. Оскільки, ми незнайомі з незвичними символами гебрейської та грецької мови, вони, на перший погляд, видаються нам "китайською грамотою". Однак отримати робоче знання цих мов, щоб збагатити наше вивчення Біблії, порівняно нескладно.
Розгляньмо коротко грецьку мову, як засіб поліпшення наших навичок вивчення Біблії. Слід враховувати, що для того, аби користуватися цією мовою для виконання конкретних завдань, не треба знати її повністю. Нас цікавить набуття спроможності для роботи з однією книгою. Ми не готуємося працювати з усім доробком грецької літератури. У цьому випадку, наше завдання істотно спрощується, до того ж існують численні інструменти, здатні зробити наше завдання ще простішим. Серед них слід відзначити:
1. Порівняльні переклади. Порівняльний переклад - це переклад, в якому грецький текст Нового Заповіту подано паралельно з англійським перекладом у паралельних колонках. Це дає змогу читачеві одразу побачити, як грецький текст перекладається англійською.
2. Перелік частоти згадувань Метцгера. Брюс Метцгер з Принстонської теологічної семінарії запропонував роботу любові для тих, хто вивчає грецьку мову Нового Заповіту. Напевно він любив усіх студентів семінарії, яким доводилося вивчати новозаповітну гречизну і хто зумів опанувати цей інструмент. Невелику брошуру Метцгера (Metzger, "Lexical Aids to New Testament Greek") можна придбати практично в усіх семінарських книжкових крамницях. У ній зібрано разом усі слова, що трапляються у Новому Заповіті десять разів і більше - всього близько тисячі слів. Таким чином, якщо студент сумлінно працюватиме буквально кілька тижнів, він зможе легко опанувати цей словник і отримати чудове робоче знання грецької мови Нового Заповіту. Даний інструмент істотно спрощує завдання вивчення словника і вартий витрачених зусиль.
3. Посібники із грецької граматики. Існує багато гарних посібників грецької граматики, які доступні і цілком придатні для пересічного читача. Найвідомішим з них є: J. G. Machen, "Introduction to the Greek New Testament". Можуть стати у пригоді також підручники Джеймса Волтера з Пітсбурзької теологічної семінарії та В. С. ЛаСора з Фулерівської теологічної семінарії.
4. Словники грецької мови. Словники грецької мови Нового Заповіту може використовувати кожний, хто знайомий із грецьким письмом та алфавітом. Їх опанування варте витрачених невеликих зусиль. Сам алфавіт людина із середніми розумовими здібностями здатна вивчити за кілька годин. Якщо ви знатимете алфавіт, увесь спектр словників грецької мови буде відкритим для вас. Найкращим із стандартних видань словників є Грецько-англійський словник Нового Заповіту та ранньої християнської літератури Арндта й Гінгріча (A Greek-English Lexicon of the New Testament and other Early Christian Literature, by W. F. Arndt and F. W. Gingrich). Трохи дешевшим, але значно коротшим є словник G. Abbott-Smith, "A Manual Greek Lexicon of the New Testament". Як ми уже відзначали раніше, найкориснішим інструментом для всіх, хто знає грецький алфавіт є теологічний словник Нового Заповіту Кітеля (Kittel, "Theological Dictionary of the New Testament").
5. Інші інструменти. Серед інших мовних інструментів слід відзначити аналітичні та тематичні конкорданси тексту грецького Нового Заповіту та Септуагінти.
Такі самі інструменти й посібники існують також для гебрейської мови. Серед гебрейських інструментів слід відзначити:
1. Перелік слів, що зустрічається найчастіше. Джон Ватс склав перелік найчастіше вживаних гебрейських слів (John D. W. Watts, "Lists of Words Occurring Frequently in the Hebrew Bible").
2. Посібники з гебрейської граматики. Серед посібників гебрейської граматики доступним є посібник Томаса Ламбдена (Thomas О. Lambdin, "Introduction to Biblical Hebrew").
3. Словники гебрейської мови. Серед словників гебрейської мови, доступних пересічному читачеві, слід відзначити Brown, Driver and Briggs, "Hebrew and English Lexicon of the Old Testament".
4. Гебрейський текст. Прикладом доступних гебрейських текстів є: "Biblia Hebraica" Рудольфа Кітеля (Rudolf Kittel).
Що краще ви опануєте ці інструменти, то глибшими будуть ваші знання. Те, що згадані інструменти придатні лише для науковців - звичайнісінький міф. Можливо, науковці зможуть краще й ефективніше їх використовувати, але для пересічної людини вони так само корисні. Для того, щоб навчитися користуватися молотком, не треба бути професійним теслею.
Висновки
Сучасні історики називають двадцяте століття постхристиянською епохою. У нашій культурі вплив церкви істотно зменшився. Це означає ослаблення впливу християн у суспільстві. Я переконаний, що вирішальним чинником відродження церкви є освіта дорослих. Я мрію про той час, коли мільйони рішучих і підготовлених християн знову користуватимуться впливом на нашій землі. Цю мрію неможливо реалізувати без знання та використання засобів розумного вивчення Біблії. Сподіваюсь, що дана книга стане ще одним інструментом, який допоможе у виконанні цього завдання.
Про автора
Р.Ч.Спрол, який нині працює штатним теологом у навчальному центрі в Лігоньє-Велі добре відомий, як викладач і автор книг. Він отримав ступінь бакалавра мистецтв у Вестмінстерському коледжі, бакалавра теології в Пітсбурзькій теологічній семінарії та ступінь доктора у Вільному університеті Амстердама. Доктор Спрол працював викладачем у Вестмінстерському коледжі, Гордонському коледжі, Теологічній семінарії Гордона-Конвела та Єпископальній семінарії Святої Трійці.
Серед опублікованих ним праць слід відзначити "Символ", "Психологію атеїзму", "Відкриття глибокого шлюбу" та "Відповіді на заперечення". Доктор Спрол є також автором численних есеїв та статей у періодичних виданнях і збірках таких як, наприклад, "Непогрішиме слово Боже". Пропонована увазі читача книга є спробою ознайомити зацікавлених пересічних людей із базовим підходом до науки тлумачення Біблії.
Навчальний центр Лінгоньє-Велі, який Р.Ч.Спрол заснував у 1971 році, розташований неподалік від Сталстауна, Пенсильванія й займається викладанням Слова Божого та теології для учнів коледжу й дорослих. Центр пропонує на аудіо- та відеокасетах записи лекцій з різних аспектів християнського життя та доктрини й видає власний бюлетень. Метою діяльності центру є надання християнам допомоги в поглибленні їхніх знань про Бога та зміцненні їхньої віри. Докладніше інформацію про автора та центр можна отримати за адресою: Ligonier Valley Study Center, Stahlstown, PA 15687.
Остання сторінка обкладинки
______________________________________________
"Якби я був дияволом, - пише Дж. Ай. Пекер, - однією з моїх перших цілей мало б стати позбавлення людей можливості вивчати Біблію... Я мав би зробити все можливе, щоб оточити її духовним еквівалентом вовчих ям, колючого дроту та пасток на людей... Але гадаю, мені дуже не сподобалася б ця книга, написана Р.Ч.Спролом".
_______________________________________________
Р.Ч.Спрол допомагає нам проаналізувати для самих себе значення Святого Письма. Він закладає основи, розповідаючи, чому ми повинні вивчати Біблію і як наше особисте вивчення цієї книги пов'язане з питаннями її тлумачення. Далі простими, зрозумілими словами він пояснює науку тлумачення Біблії й подає практичні рекомендації із застосування цієї науки.
Це - фундаментальна книга, як для тих, хто лише починає читати Біблію, так і для тих, хто займається цим впродовж тривалого часу.
"Що можна сказати про автора цієї книги? - запитує Дж. Ай. Пекер. - Притаманні йому ясність мислення, здоровий глузд, глибоке знання матеріалу та неабияка заповзятість сприяють його перетворенню із цікавого співрозмовника на викладача, якому немає рівних".
Доктор Р.Ч.Спрол є президентом організації "Ligonier Ministries" та професором систематичної теології й апологетики в Реформаторській теологічній семінарії. Він автор численних книг, у тому числі, "Святості Бога" та "Дієвої Молитви".