Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
#1. Суб’єкти господарювання: поняття та види. Громадяни як суб’єкти господарювання: особливості правового статусу.
Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Коментована стаття дає визначення суб'єктів господарювання як учасників господарських відносин, які характеризуються сукупністю таких ознак, як:
1) здійснення господарської діяльності;
2) реалізація господарської компетенції;
3) відокремленість майна;
4) здатність нести відповідальність за своїми зобов'язаннями.
Визначення господарської діяльності дано у ст. 3 ГК України (див. коментар до ст. 3 ГК).
Відокремленість майна означає, що суб'єкт господарювання має у своєму розпорядженні певне майно, яке належить виключно йому: воно відокремлене від майна засновників такого суб'єкта, а також від майна інших учасників господарських відносин. Правові форми, в яких виражається майнова відокремленість суб'єкта господарювання прямо вказані у частині 3 даної норми. До них відносяться право власності, право господарського відання, право оперативного управління. Ці речові права становлять основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність. Визначення та тлумачення цих категорій дається у подальших нормах ГК України. Так, щодо права власності див. коментар до ст. 134 ГК України, права господарського відання - коментар до ст. 136 ГК України, права оперативного управління - коментар до ст. 137 ГК України.
Здатність суб'єкта господарювання відповідати за своїми зобов'язаннями полягає у можливості застосування до нього санкцій, тобто таких заходів впливу у сфері господарювання, внаслідок яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Такими санкціями можуть бути відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські та адміністративно-господарські санкції. Поняття, підстави та порядок застосування перелічених санкцій врегульовані главами 25, 26 та 27 ГК України.
У частині 1 коментованої норми міститься загальне правило щодо відповідальності суб'єктів господарювання, яке полягає в тому, що суб'єкти несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах лише належного їм на праві власності чи на іншому речовому праві майна. Це означає, що засновники суб'єкта господарювання не відповідають за зобов'язаннями цього суб'єкта, крім випадків, передбачених законодавством або установчими документами про створення даного суб'єкта. Випадками, які становлять виключення з загального правила, що прямо передбачені у законодавстві, є, наприклад, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство та командитне товариство; їх статус та особливості відповідальності передбачені ЦК України та Законом України "Про господарські товариства". ГК України також містить приклади таких суб'єктів господарювання. Так, за частиною 7 ст. 77 ГК України в разі недостатності коштів, що перебувають у розпорядженні казенного підприємства, держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства. Члени виробничого кооперативу несуть за зобов'язаннями кооперативу субсидіарну відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового внеску (ст. 108 ГК України).
Суб'єктами господарювання є:
1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Відповідно до частини 2 коментованої статті суб'єкти господарювання розмежовуються на господарські організації та на фізичних осіб - підприємців за умови здійснення ними господарської діяльності та державної реєстрації.
Господарськими організаціями є юридичні особи, створені в порядку та на умовах, передбачених ЦК України, підприємства, в тому числі державні та комунальні, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.
Загальні положення створення, діяльності та функціонування юридичних осіб регулюються підрозділом 2 розділу II Книги першої ЦК України. Так, відповідно до ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку. Організаційно-правовими формами юридичних осіб є товариства, установи та інші форми, встановлені законом.
Поряд із загальною категорією "юридичні особи" окремий наголос робиться на тому, що господарськими організаціями є підприємства, створені відповідно до ГК України, у тому числі державні та комунальні. Оскільки статус та порядок створення підприємств врегульовані окремими нормами ГК України.
До інших юридичних осіб, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку, відносяться, наприклад, ті, що здійснюють неприбуткову господарську діяльність, як то: кредитні спілки (ст. 130 ГК України) та благодійні організації (ст. 131 ГК України). Організаційні, правові засади створення та діяльності таких суб'єктів визначаються Законом України "Про кредитні спілки" та Законом України "Про благодійництво та благодійні організації" відповідно.
Згідно з коментованою статтею фізична особа (громадянин України, іноземець, особа без громадянства) набуває статусу суб'єкта господарювання за наявності двох умов: здійснення господарської діяльності та державна реєстрація її як підприємця. Водночас норма ст. 128 ГК України, яка визначає статус громадянина у сфері господарювання, яка є спеціальною по відношенню до коментованої норми, звужує тлумачення цих категорій як умов набуття фізичною особою статусу суб'єкта господарювання. Так, громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи. Оскільки підприємницька діяльність є одним із видів господарської діяльності, лише її здійснення дозволяє фізичній особі стати суб'єктом господарювання. Здійснення фізичними особами некомерційної господарської діяльність не призводить до набуття ними статусу суб'єкта господарювання.
Щодо державної реєстрації суб'єктів господарювання див. коментар до ст. 58 ГК України.
Реалізація господарської компетенції полягає у здійсненні суб'єктами господарювання своїх прав та обов'язків і розкривається через поняття дієздатності таких суб'єктів. Відповідно до ст. 92 ЦК України здатність юридичної особи набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону, називається цивільною дієздатністю юридичної особи. В окремих випадках, визначених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Характерною особливістю є те, що правоздатність та дієздатність юридичних осіб виникає одночасно з моменту реєстрації юридичної особи.
Відповідно до ст. 50 ЦК України право на здійснення підприємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю, яка за загальним правилом виникає у неї автоматично з досягненням повноліття (вісімнадцяти років). Проте, за частиною 3 ст. 35 ЦК України, неповнолітній фізичній особі, яка бажає займатися підприємницькою діяльністю, повна цивільна дієздатність може бути надана, якщо їй виповнилося шістнадцять років. Для цього необхідна письмова згода батьків, піклувальника або органу опіки і піклування, яка надається при реєстрації неповнолітньої особи як підприємця. У такому випадку фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця і з цього ж моменту набуває статусу суб'єкта господарювання.
Обсяг прав та обов'язків суб'єктів господарювання визначається законодавством та установчими документами і в деяких випадках залежить від форми власності, на якій заснований суб'єкт господарювання. Так, наприклад, найбільший обсяг прав належить приватним підприємствам, а найменший - державним, зокрема казенним підприємствам.
Громадяни як суб’єкти господарювання: особливості правового статусу
Індивідуальні підприємці як суб'єкти господарського права з'явилися в Україні з проведенням економічної реформи. У загальному виді право особи на здійснення підприємницької діяльності зафіксовано в ст. 42 Конституції України, яка визначає, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Це найпростіша форма підприємництва, що здійснюється від свого імені і на свій ризик громадянами. На відміну від інших форм підприємництва, ця форма підприємництва не передбачає створення юридичної особи, об'єднання майна і внесків осіб і ґрунтується на приватному господарюванні.
Главою 4 ГКУ визначається, що підприємцями можуть бути громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності.
Особливістю правового статусу індивідуального підприємця є те, що цей статус набувається в результаті (з моменту) державної реєстрації фізичної особи як індивідуального підприємця. В результаті саме державної реєстрації вони набувають статусу суб'єктів підприємництва. Порядок реєстрації індивідуальних підприємців визначений ст. 58 Господарського кодексу України та Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" від 15.05.2003 р. Якщо громадянин не пройшов державну реєстрацію як суб'єкт підприємництва, хоча фактично займається підприємницькою діяльністю, то він не набуває статусу підприємця. Тобто закон пов'язує виникнення статусу підприємця не з фактичним заняттям підприємницькою діяльністю, а з державною реєстрацією як суб'єкта підприємництва. Навіть більше, якщо фізична особа займається підприємницькою діяльністю без державної реєстрації, вона вважається такою, що порушує діюче законодавство України, і до неї можливе застосування правових санкцій.
Не можуть бути зареєстровані як індивідуальні підприємці особи, яким заборонено заняття підприємницькою діяльністю: військовослужбовці, службові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, господарського суду, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Додатково Декретом Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" від 31.12.92 р. заборонено безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого самоврядування. Не можуть бути суб'єктами підприємницької діяльності й особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, а також особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю.
Другою особливістю правового статусу громадянина-підприємця є те, що він відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення. На відміну від фізичних осіб, які не є підприємцями, майнові спори між індивідуальними підприємцями або між ними і юридичними особами підвідомчі господарським судам. Але це стосується тільки спорів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності. Інші спори за участю фізичної особи, яка навіть і має статус індивідуального підприємця підвідомчі судам загальної юрисдикції.
Законодавством передбачено право громадянина здійснювати підприємницьку діяльність:
- безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, яке ним створюється;
- із залученням найманої праці;
- самостійно або спільно з іншими особами.
На виконання положень попередньої норми, частиною 4 коментованої статті встановлюється право громадянина в разі заснування приватного підприємства здійснювати управління ним самостійно або через керівника, який наймається за контрактом. У такому випадку на відносини підприємця із найманим керівником поширюються норми трудового законодавства України. У разі ж здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин наділяється правами та обов'язками, які мають засновники та/або учасники господарських товариств, члени кооперативу тощо, або правами і обов'язками, визначеними укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.
Так, наприклад, у разі коли громадянин-підприємець є учасником повного товариства, він додаткового наділяється правами та обов'язками, що передбачені ст. 88 Господарського кодексу, а також ст. 10, 11 та гл. 4 Закону України "Про господарські товариства", а також засновницьким договором повного товариства.
В Україні проголошений принцип свобод підприємництва, який знайшов своє закріплення в ст. 44 цього Кодексу. Вказаною статтею визначаються й інші принципи підприємницької діяльності, відповідно до яких здійснюють свою діяльність суб'єкти підприємницької діяльності, в тому числі й громадяни-підприємці. Проте в деяких випадках підприємницька діяльність громадян-підприємців може бути обмежена законодавством, наприклад у разі наявності державної монополії на здійснення певних видів підприємницької діяльності. Державна монополія на виконання окремих видів підприємницької діяльності - це можливість, допустимість здійснення цих видів діяльності тільки державними підприємствами. Перелік видів діяльності, що становлять державну монополію визначений ст. 4 Закону України "Про підприємництво" (дана стаття залишається чинною). Крім того, обмеження у здійснення підприємницької діяльності стосується також деяких категорій громадян, яким законодавством заборонено здійснювати певний вид діяльності (див. коментар до ст. 44 ГК).
Індивідуальний підприємець може здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не суперечить діючому законодавству. Однак законодавством встановлені певні зобов'язання, яких повинен дотримуватися громадянин-підприємець, а саме:
- для здійснення окремих видів діяльності необхідно отримати спеціальний дозвіл компетентного органу (види діяльності, які підлягають ліцензуванню). Це види діяльності, які становлять загрозу для людей, навколишнього середовища, суспільства тощо. При видачі ліцензії орган ліцензування перевіряє наявність безпечних умов для здійснення такої діяльності. Перелік видів діяльності, які підлягають ліцензуванню, та порядок видачі ліцензій визначені Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р.;
- необхідність повідомлення органів державної реєстрації про зміну даних, що відображаються в реєстраційних документах, а саме: адреси, предмета діяльності, інших умов здійснення підприємницької діяльності. Така вимога передбачена також Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".
- обов'язковість додержання прав та законних інтересів споживачів відповідно до вимог цивільного законодавства та Закону України "Про захист прав споживачів". Також якість товарів (робіт, послуг), що виготовляються громадянином-підприємцем, повинна відповідати вимогам державних стандартів, технічних вимог та іншим нормативним документам, що їх визначають. Крім того, для певних видів продукції (робіт, послуг), наприклад алкогольних напоїв або тютюнових виробів, законодавством вставлені вимоги щодо їх обов'язкової сертифікації, що також повинні бути дотримані підприємцем;
- відповідно до Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" недобросовісною конкуренцію є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Отже, громадянин-підприємець у своїй діяльності не повинен допускати недобросовісної конкуренції або інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;
- обов'язковість ведення обліку результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства, перш за все бухгалтерського. Так, щодо громадян-підприємців в Україні запроваджений спрощений облік доходів і витрат;
- необхідність своєчасної сплати податків, інших обов'язкових платежів, подання податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів.
На громадян-підприємців поширюються загальні вимоги законодавства України щодо здійснення підприємницької діяльності, в тому числі й ті, що передбачені ст. 46 та ст. 49 цього Кодексу (див. коментар до ст. ст. 46, 49).
Громадянин-підприємець, який не в змозі задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням ним підприємницької діяльності, може бути визнаний за рішенням господарського суду банкрутом. Підстави та порядок визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом визначені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
#2. Поняття, ознаки та організаційні форми підприємств.
Домінуюче місце серед суб’єктів господарювання належить підприємствам. Це зумовлено особливими економічними і соці альними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потре би у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства як суб’єкта господарювання є центральною час тиною системи господарського права України, його правовою основою.
Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та пра вового становища підприємства.
Поняття «підприємство» є узагальнюючим, або збірним. Во но, по-перше, визначає підприємства як суб’єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організа ційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загаль- ногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, за води, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, тор говельні та інші підприємства.
Підприємство як соціально-економічний і правовий інсти тут має певну сукупність економічних, організаційних і юридич них ознак, за якими кваліфікується як суб’єкт господарювання і суб’єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ч. 1 ст. 62 ГК, уніфіковано визначається правове становище підпри ємств усіх форм власності і галузей народного господарства.
Згідно з ч. 1 ст. 62 ГК підприємство — це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими су б’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шля хом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, перед баченому ГК та іншими законами.
Отже, по-перше, підприємство є самостійним суб’єктом. Са мостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основ них і необхідних умов діяльності підприємства як товаровироб ника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України.
По-друге, закон визначає, що підприємство — це суб’єкт гос подарювання. Суть визначення «суб’єкт господарювання» по лягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовий колектив якого на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарю ючий суб’єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослід- ну торговельну та іншу господарську діяльність. Як правило, підприємства належать до комерційних, спрямованих на при буток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій — релігійних, об’єднань громадян тощо), хоч можуть створювати ся і для некомерційної діяльності (ч. 2 ст. 62 ГК).
Підприємство — це статутний суб’єкт господарювання. Ста тут підприємства як локальний акт господарського законодав ства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого під приємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздат ності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливі ших правових актів підприємства.
Підприємство має необхідне для суб’єкта господарювання майно — основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, господарського відання чи оператив ного управління). Це майно юридично відмежоване, як прави ло, від майна власника підприємства і закріплене за підприємс твом як суб’єктом права. Основні і оборотні кошти знаходяться на самостійному балансі, гроші — на поточному рахунку підпри ємства в банку.
Підприємство має печатку із своїм найменуванням та іден тифікаційним кодом.
Підприємство є самостійним суб’єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов’язки) як суб’єк та господарювання, з другого — зазначає, що підприємство є юри дичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ч. 4, 5 ст. 62 ГК) Цим підприємство суттєво відрізняєть ся від об’єднань підприємств, до складу яких входять юридичні особи.
У господарському законодавстві (ст. 64 ГК) вперше закріп лено організаційну структуру підприємства.
Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бю ро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних під розділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).
Функції, права та обов’язки структурних підрозділів підпри ємства визначаються положеннями про них, які затверджують ся в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами.
Підприємство самостійно визначає свою організаційну струк туру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.
Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питан ня про розміщення таких підрозділів підприємства з відповід ними органами місцевого самоврядування в установленому за конодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Вони можуть відкривати рахун ки в установах банків відповідно до закону.
Діяльність розташованих на території України відокремле них підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, регу люється цим Кодексом та іншими законами.
Згідно з ст. 65 ГК управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу.
Власник здійснює свої права щодо управління підприєм ством безпосередньо або через уповноважені ним органи відпо відно до статуту підприємства чи інших установчих документів.
Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства, з яким укладається договір (контракт).
Керівник підприємства без доручення діє від імені підпри ємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у від носинах з юридичними особами та громадянами, формує адмі ністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підпри ємства в межах та порядку, визначених установчими докумен тами.
Керівника підприємства може бути звільнено з посади до строково на підставах, передбачених договором (контрактом) відповідно до закону.
На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим ко лективом або уповноваженим ним органом повинен укладати ся колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією під приємства. Вимоги до змісту і порядок укладення колективних договорів визначаються законодавством про колективні догово ри (Закон України від 1 липня 1993 р. «Про колективні догово ри і угоди»),
Трудовий колектив підприємства становлять усі громадя ни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що ре гулюють трудові відносини працівника з підприємством. Пов новаження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установ чими документами відповідно до вимог цього Кодексу, законо давства про окремі види підприємств, закону про трудові ко лективи.
Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його ор ганами управління за участі трудового колективу і уповноваже них ним органів.
Особливості управління підприємствами окремих видів (ор ганізаційних форм підприємств) встановлюються ГК та закона ми про такі підприємства.
#3. Види підприємств. Малі підприємства та суб’єкти малого підприємництва.
Законодавство України про підприємства оперує такими по няттями, як види, організаційні форми і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за пев ними ознаками.
Вид передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України та Господарським кодексом, і від способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цієї класифікації полягає в урахуванні в законодавстві (в першу чер гу, в ГК і в спеціальних законах) особливостей правового стано вища підприємств окремих видів.
Загалом вид і організаційна форма визначають суб’єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприєм ства.
Залежно від форм власності ч. 1 ст. 63 ГК виділяє такі види підприємств:
У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна ін вестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнаєть ся підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто від сотків, вважається іноземним підприємством. Ця назва є умов ною, оскільки таке підприємство створюється і діє на території України відповідно до її законодавства.
Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємств законодавства в Україні були створені і діють до цього часу й інші види підприємств: індивідуальні, сі мейні, спільні (в тому числі з іноземними інвестиціями) під приємства .
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду ч. З ст. 63 ГК поділяє підприємства на унітар ні і корпоративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питан ня реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є під приємства державні, комунальні, підприємства, засновані на влас ності об’єднання громадян, релігійної організації або на приват ній власності засновника (ч. 4 ст. 63 ГК).
Корпоративне під?іриємство утворюється, як правило, дво ма або більше засновниками за їх спільним рішенням (догово ром), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управ ління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб (ч. 5 ст. 63 ГК).
Залежно від кількості працюючих та обсягу валового дохо ду від реалізації продукції за рік підприємства можуть бути від несені до категорії малих підприємств, середніх або великих під приємств (ч. 7 ст. 63 ГК).
Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік визначаються малі підприємств, середні або великі підприємства. Ця класифікація провадиться незалежно від форм власності.
Малими визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500000 євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Великими визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1000 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Усі інші підприємства ГК відносить до середніх.
ГК не встановлює особливості правового статусу цих видів підприємств, однак держава здійснює підтримку малих та середніх підприємств. Зокрема, КМУ затверджено розпорядження від 22.02.2008 р. N 319-р "Про затвердження плану заходів з виконання у 2008 році Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні". Усі інші підприємства визнаються середніми.
У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених ст. 126 Г'К, підприємство визнається дочірнім (ч. 8 ст. 63 ГК).
Юридичне значення виділення видів і організаційних форм підприємств полягає в тому, що для них законом можуть вста новлюватися особливості господарювання.
#4. Особливості створення та діяльності:
#4.1. державних унітарних підприємств;
Одним із видів підприємств є державне унітарне підприєм ство, яке утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини держав ної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.
Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство (міністерства, державні комітети, інші підпоряд ковані Кабінету Міністрів України центральні органи виконав чої влади), є представником власника і виконує його функції у межах, визначених ГК та іншими законодавчими актами.
Майно державного унітарного підприємства перебуває у дер жавній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управлін ня (поняття і зміст категорій «право господарського відання» і «право оперативного управління» ми розглянемо у відповідній темі).
Найменування державного унітарного підприємства повин но містити слова «державне підприємство».
Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов’язаннями власника і органу влади, до сфери управлін ня якого воно входить.
Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.
Законом можуть бути визначені особливості статусу керів ника державного унітарного підприємства, в тому числі встано влено підвищену відповідальність керівника за результати ро боти підприємства.
Державні унітарні підприємства діють як державні комер ційні підприємства або казенні підприємства (ч. 8 ст. 73 ГК).
Розглянемо їх правовий статус детальніше, і почнемо з дер жавного комерційного підприємства.
Як встановлено ч. 1 ст. 74 ГК, державне комерційне підпри ємство є суб’єктом підприємницької діяльності. Цей суб’єкт діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї ді яльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з ГК та іншими законами, прийнятими відповід но до нього.
Отже, майно державного комерційного підприємства закріп люється за ним, як за суб’єктом права, на праві господарсько го відання. Саме ж державне підприємство як майновий комп лекс є об’єктом права державної власності, і може бути об’єк том купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів (ч. 4 ст. 190 ЦК)..
Частина 3 ст. 74 ГК вперше встановила, що в унітарному підприємстві утворюється статутний фонд. До прийняття цієї норми статутний фонд утворювався лише в деяких видах гос подарських товариств. Статутний фонд державного комерційно го підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації цього підприєм ства як суб’єкта господарювання. Мінімальний розмір статут ного фонду державного комерційного підприємства встановлю ється законом (на сьогодні цей розмір не встановлено).
У разі якщо вартість активів державного комерційного під приємства за результатами його діяльності виявиться меншою, ніж розмір статутного фонду, передбачений статутом підприєм ства, орган, до сфери управління якого входить дане підприєм ство, зобов’язаний провести в установленому законодавством порядку зменшення його статутного фонду, але не нижче вста новленого мінімального розміру статутного фонду.
Держава та орган, до сфери управління якого входить дер жавне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов’язаннями, крім випадків, передбачених ГК та інши ми законами.
Збитки, завдані державному комерційному підприємству вна слідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконститу ційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначени ми органами добровільно або за рішенням суду.
Державне унітарне комерційне підприємство може бути пе ретворено у випадках та порядку, передбачених законом, у кор- поратизоване підприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визна чаються ГК та іншими законами.
Особливості господарської діяльності державних комерцій них підприємств визначені ст. 75 ГК.
Перша з них полягає у тому, що державне комерційне під приємство зобов’язане приймати та виконувати доведені до ньо го в установленому законодавством порядку державні замовлен ня і державні завдання, враховувати їх при формуванні вироб ничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів. Для закупівель ма теріально-технічних ресурсів державне комерційне підприєм ство застосовує процедури закупівель, визначені Законом Украї ни «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», з урахуванням особливостей та в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.
Друга особливість діяльності державного комерційного під приємства полягає в тому, що таке підприємство зобов’язане складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік.
Фінансовий план підлягає затвердженню до 1 вересня року, що передує плановому:
підприємств, що є суб’єктами природних монополій, та під приємств, плановий розрахунковий обсяг чистого прибутку яких перевищує 50 мільйонів гривень, — Кабінетом Міністрів України;
інших підприємств — органами, до сфери управління яких вони входять.
Органи, до сфери управління яких входять державні комер ційні підприємства, надають центральному органу виконавчої влади з питань економіки до 1 серпня року, що передує плано ваному, зведені показники фінансових планів та фінансові пла ни у розрізі окремих державних комерційних підприємств, які входять до сфери їх управління.
Форма та методичні рекомендації по розробці фінансового плану затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань економіки.
Третя особливість: державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбаче них законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об’єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні май нові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою зго дою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як пра вило, на конкурентних засадах.
Четвертпа особливість: кошти, одержані від продажу майно вих об’єктів, що належать до основних фондів державного ко мерційного підприємства, використовуються відповідно до за твердженого фінансового плану.
П’ята особливість: списання з балансу не повністю амор тизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства мо жуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.
Шоста особливість — це встановлення в імперативному по рядку переліку фондів, утворення яких є обов’язковим для дер жавних комерційних підприємств. Вони утворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для по криття витрат, пов’язаних з їх діяльністю: амортизаційний фонд; фонд розвитку виробництва; фонд споживання (оплати праці); резервний фонд; інші фонди, передбачені статутом підприємства.
Порядок використання цих фондів визначається відповідно до затвердженого фінансового плану.
Сьома особливість полягає в тому, що розподіл прибутку (до ходу) державних комерційних підприємств здійснюється відпо відно до затвердженого фінансового плану з урахуванням вимог цього Кодексу та інших законів. У фінансовому плані затвер джуються суми коштів, які направляються державі як власни ку і зараховуються до Державного бюджету України. Органи, до сфери управління яких відносяться державні комерційні під приємства, до 15 липня року, що передує плановому, надають Кабінету Міністрів України інформацію про обсяги перераху вання прибутку державних комерційних підприємств для їх вра хування при формуванні державного бюджету.
Восьма особливість — це обов’язкове проведення ревізії фі нансово-господарської діяльності підприємства в порядку, пе редбаченому законом, у разі зміни керівника державного комер ційного підприємства.
Законом визначаються і інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційних підприємств.
Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство.
Згідно з ч. 1 ст. 76 ГК казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:
законом дозволено здійснення господарської діяльності ли ше державним підприємствам;
основним (понад п’ятдесят відсотків) споживачем продук ції (робіт, послуг) виступає держава;
за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;
переважаючим (понад п’ятдесят відсотків) є виробництво су спільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умо вами і характером потреб, що ним задовольняються, як прави ло, не може бути рентабельним;
приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.
На відміну від державних комерційних підприємств, які утво рюються органами державної влади, підпорядкованими Кабіне ту Міністрів, казенні підприємства створюються за рішенням Кабінету Міністрів. У рішенні про створення казенного підпри ємства визначаються обсяг і характер основної діяльності під приємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казен ного підприємства проводяться відповідно до вимог ГК за рі шенням органу, до компетенції якого належить створення дано го підприємства.
Майно казенного підприємства закріплюється за ним на пра ві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті під приємства.
Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм най менуванням.
Орган, до сфери управління якого входить казенне підпри ємство, затверджує статут підприємства, призначає його керів ника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством госпо дарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.
Важливе значення для правового регулювання діяльності ка зенних підприємств мають постанови Кабінету Міністрів Украї ни від ЗО червня 1998 р. № 987 «Про перетворення державних підприємств у казенні», якою визначено перелік державних під приємств, що мають бути перетворені в казенні; від 16 червня 1998 р. № 914 «Про типовий статут казенного підприємства», якою затверджено Типовий статут казенного підприємства, та від 22 липня 1998 р. № 1129 «Про деякі питання управління ка зенними підприємствами», якою, зокрема, затверджено Поло ження про складання плану розвитку казенного підприємства та Положення про складання фінансового плану казенного під приємства.
Особливості господарської діяльності казенних підприємств встановлені ст. 77 ГК.
Казенне підприємство здійснює господарську діяльність від повідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.
Казенне підприємство самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом.
Для закупівель матеріально-технічних ресурсів казенне ко мерційне підприємство застосовує процедури закупівель, визна чені Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти».
Орган, до сфери управління якого входить казенне підпри ємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казен ного підприємства майно, яке не використовується або викори стовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.
Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що на лежить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.
Джерелами формування майна казенного підприємства є: державне майно, передане підприємству відповідно до рі шення про його створення;
кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (ро біт, послуг) підприємства;
цільові кошти, виділені з Державного бюджету України; кредити банків;
частина доходів підприємства, одержаних ним за результа тами господарської діяльності, передбачена статутом; інші джерела, не заборонені законом.
Казенне підприємство одержує кредити для виконання ста тутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого входить підприємство.
Казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі не достатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіар- ну відповідальність за зобов’язаннями казенного підприємства.
Порядок розподілу та використання прибутку (доходу) ка зенного підприємства визначається фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому ст. 75 ГК для держав них комерційних підприємств.
Інші особливості господарської та соціальної діяльності ка зенних підприємств визначаються ГК, законом про державні під приємства та іншими законодавчими актами.
# 4.2. комунальних унітарних підприємств;
Правовому статусу комунального унітарного підприємства присвячено ст. 78 ГК, згідно з якою комунальне унітарне під приємство утворюється компетентним органом місцевого са моврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управ- ліиия.
Відповідно до ТІ. ЗО ст. 26 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» питання про створен ня, ліквідацію, реорганізацію та переирофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної і ери- торіальної громади вирішується виключно на пленарних засі даннях сільської, селищної, міської ради.
Орган, до сфери управління якого входить комунальне уні тарне підприємство, є представником власника — відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визна чених ГК та іншими законодавчими актами.
Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне під приємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).
Статутний фонд комунального унітарного підприємства утво рюється органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб’єкта господарювання. Мінімальний роз мір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.
Найменування комунального унітарного підприємства по винно містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого вхо дить дане підприємство.
Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов’язаннями власника та органу місцевого самоврядуван ня, до сфери управління якого воно входить.
Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підпри ємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.
Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню за значеними органами добровільно або за рішенням суду.
Особливості господарської діяльності комунальних унітар них підприємств визначаються відповідно до вимог, встановле них ГК щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.
# 4.3. підприємств об’єднань громадян, релігійних організацій та споживчої кооперації;
Поняття підприємства колективної власності вміщене в ч. 1 ст. 93 ГК, згідно з якою підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).
Ч. 2 зазначеної статті відносить до підприємств колективної власності:
а) Одним з найпоширеніших видів підприємств колективної власності є виробничий кооператив.
Виробничий кооператив є одним з типів кооперативів (ін шими типами кооперативів є обслуговуючі та споживчі коопе ративи). Його правове становище визначається положеннями Цивільного кодексу (§ 2 Глави 8 ЦК - статті 163-166), стат ті 94—110 ГК, а також Законом України від 10 липня 2003 р. «Про кооперацію»1.
Згідно з ч. 1 ст. 95 ГК виробничим кооперативом визнається добровільне об’єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що ба зується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподі лі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.
Аналогічне визначення містить і ч. 1 ст. 163 ЦК. Обидва ці визначення називають серед ознак виробничого кооперативу таку ознаку як особиста трудова участь громадян-членів коопера тиву. Тому не можна погодитися з визначенням поняття вироб ничого кооперативу, що наведене в Законі «Про кооперацію» (ст. 2, 6 Закону), за яким кооператив - це юридична особа, утво рена фізичними та/або юридичними особами. Знехтувавши та кою ознакою як особиста трудова участь членів кооперативу і передбачивши участь у кооперативі юридичних осіб, законо давець, по суті, ототожнив виробничий кооператив з господар ським товариством.
Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, пе реробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь- яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ч. 2 ст. 95 ГК).
Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність за такими принципами, закріпленими в ст. 96 ГК: добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього;
особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності під приємства;
відкритість і доступність членства для тих, хто визнає ста тут кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умо вах, встановлених статутом кооперативу;
демократичний характер управління кооперативом, рівні пра ва членів кооперативу при прийнятті рішень;
розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;
контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, ви значеному статутом.
б) інші підприємства колективної власності
Виходячи з цього, ч. 7 ст. 111 ГК встановлює, що спожив чі товариства, їх спілки (об’єднання) можуть утворювати для здійснення своїх статутних цілей підприємства, установи та ін ші суб’єкти господарювання відповідно до вимог ГК та інших законів.
Що ж це за підприємства?
Згідно з ч. 2 ст. 93 ГК та ч. 8 ст. 111 ГК вони називають ся підприємствами споживчої кооперації. Ними визнаються уні тарні або корпоративні підприємства, утворені споживчим то вариством (товариствами) або спілкою (об’єднанням) спожив чих товариств відповідно до вимог ГК та інших законодавчих актів з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об’єднань);
Право власності об’єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління в порядку, передбаченому законом та статутними документами. Право власності релігійних ор ганізацій реалізується їх органами управління відповідно до закону.
Засновником підприємства об’єднання громадян є відповідне об’єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також об’єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. Політич ним партіям та юридичним особам, що ними створюються, за бороняється засновувати підприємства, за винятком засобів ма сової інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспіль но-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власного символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.
Релігійні організації мають право засновувати видавничі, по ліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогоспо дарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення діяль ності цих організацій.
Підприємство об’єднання громадян, релігійної організації діє на основі статуту і є юридичною особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управління або господарсько го відання відповідно до вимог ГК.
Обмеження щодо створення та діяльності окремих видів під приємств об’єднання громадян, релігійної організації встанов люються законами.
# 4.4. приватних підприємств.
Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.
Частина 1 коментованої статті містить визначення приватного підприємства: ним визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, або на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.
З наведеного визначення слідує, що особливістю приватного підприємства, заснованого фізичною особою (фізичними особами), є можливість використання його власником (засновником) на свій розсуд як своєї, так і найманої праці, а тому іноді деякі автори ототожнюють приватне підприємство з фізичною особою - підприємцем, його засновником, який одночасно здійснює повноваження власності й управління підприємством. Поряд з цим власник приватного підприємства і засноване ним підприємство є самостійними і відмінними один від одного суб'єктами права власності і учасниками господарських правовідносин. Приватне підприємство як юридична особа є власником майна, переданого йому у власність засновником, тоді як власник приватного підприємства відповідно до ст. 167 ГК України володіє лише корпоративними правами щодо заснованого ним підприємства.
Спеціального закону, яким регулюється діяльність приватних підприємств, немає. Тобто всі питання організації та діяльності приватних підприємств слід вирішувати виходячи з загальних норм Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, інших законів.
Відповідно до ч. 3 ст. 62 ГК України підприємство, якщо інше не встановлено законом, діє на підставі статуту. Отже, зважаючи на відсутність в законі спеціальної вказівки щодо приватних підприємств, можна зробити висновок, що єдиним і обов'язковим для даного виду підприємств установчим документом є статут, який за своїм змістом повинен відповідати загальним вимогам, передбаченим в ст. 57 ГК України
Як і інші підприємства, приватне підприємство має право від свого імені вчиняти правочини (угоди), мати та набувати майнові і особисті немайнові права й обов'язки, вступати в зобов'язання, бути власником рухомого та нерухомого майна, а також виступати позивачем і відповідачем у суді, господарському та третейському суді.
Приватне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним йому майном, на яке згідно з законом може бути накладено стягнення. Власник не відповідає своїм майном за зобов'язаннями заснованого ним приватного підприємства, а підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника. Держава також не несе відповідальності за зобов'язанням приватного підприємства, а приватне підприємство не несе відповідальності за зобов'язанням держави.
Приватне підприємство має право в установленому чинним законодавством порядку: випускати цінні папери; засновувати інші юридичні особи, господарські об'єднання та брати участь в об'єднаннях з іншими суб'єктами підприємницької діяльності, в тому числі іноземними; створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законом порядку; вчиняти інші дії, що не суперечать чинному законодавству. Приватне підприємство має право на самостійне ведення експортних, імпортних та інших зовнішньоекономічних операцій, необхідних для його господарської діяльності.
Щодо наявності та розміру статутного фонду приватного підприємства і порядку його утворення листом Держкомпідприємництва N 1858 від 26.03.2004 р. було роз'яснено, що виходячи з вимоги ч. 4 ст. 57 ГК України, яка передбачає наявність у змісті статуту суб'єкта господарювання відомостей про розмір і порядок утворення статутного фонду, та з визначення унітарного та корпоративного підприємства, яким передбачено формування засновником (засновниками) статутного фонду, можна дійти висновку про правомірність вимог органів державної реєстрації в частині включення до статуту приватного підприємства відомостей про обов'язкове формування засновником (засновниками) статутного фонду. Розмір статутного фонду, порядок його формування та склад визначають засновники приватного підприємства.
Зважаючи на відсутність в законі будь-яких спеціальних вказівок щодо управління приватним підприємством, воно здійснюється в порядку і на умовах визначених статутом, у тому числі на основі поєднання прав власника (власників) приватного підприємства щодо використання належного йому (їм) майна та принципів самоврядування трудового колективу, що відображається в колективному договорі, яким регулюються виробничі, трудові, економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку колективу, здоров'я його членів.
Вищим органом управління приватного підприємства є його власник (власники, збори власників). До виключної компетенції власника (зборів власників) приватного підприємства зазвичай відноситься: визначення основних напрямів діяльності підприємства, затвердження планів та звітів по їх виконанню; внесення змін і доповнень до статуту підприємства; затвердження звітів про фінансово-господарську діяльність підприємства; створення, реорганізація та ліквідація філій, представництв, відділень та інших відокремлених підрозділів; прийняття рішення про ліквідацію, реорганізацію приватного підприємства.
Власник підприємства може також виконувати свої права по управлінню приватним підприємством безпосередньо, будучи одночасно і його директором, або він може призначити на цю посаду найманого директора на контрактній основі. Директор приватного підприємства як його керівник має право представляти інтереси підприємства без довіреності у взаємовідносинах з юридичними і фізичними особами; укладати договори, у тому числі трудові; відкривати і закривати в установах банків поточні та інші рахунки; видавати довіреності, давати вказівки, обов'язкові для всіх працівників підприємства; підписувати документи підприємства; видавати в межах своєї компетенції накази тощо.
Директор приватного підприємства несе персональну відповідальність перед його власником чи уповноваженим ним органом за виконання умов чинного законодавства України.
Свої особливості має управління приватним підприємством його власниками в тому випадку, коли кількість засновників більше одного. У цьому разі, на думку автора, порядок скликання зборів власників, регламент діяльності, компетенція та порядок прийняття рішень вищим органом управління приватним підприємством (зборами власників) може здійснюватися за аналогією з загальними зборами учасників товариства з обмеженою відповідальністю або в іншому порядку, прописаному у статуті приватного підприємства.
#5. Виробничі кооперативи: поняття, види, особливості створення та діяльності.
Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.
Визначення виробничого кооперативу, подане в ч. 1 коментованої статті, в цілому співпадає з відповідним визначенням, наведеним у ст. 2 Закону України "Про кооперацію" (див. коментар до ст. 94 ГК України).
Поряд з цим у Законі України "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17.07.97 р. окремо дається визначення сільськогосподарського виробничого кооперативу (одного з видів сільськогосподарських і виробничих кооперативів). Так, сільськогосподарським виробничим кооперативом є юридична особа, утворена шляхом об'єднання фізичних осіб, які є сільськогосподарськими товаровиробниками, для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на засадах обов'язкової трудової участі у процесі виробництва.
Решта сільськогосподарських кооперативів, які не є виробничими, названий Закон відносить до обслуговуючих, серед яких розрізняють переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та інші.
Однією з характерних ознак виробничого кооперативу є безпосереднє здійснення виробничої, переробної, заготівельно-збутової, постачальницької, сервісної і будь-якої іншої підприємницької діяльності, не забороненої законом. Вказана діяльність може включати, зокрема, виробництво, заготівлю, переробку і реалізацію продукції, виробів виробничо-технічного призначення, виготовлення товарів народного споживання, збирання і переробку вторинної сировини і відходів виробництва, ремонт і обслуговування техніки, виробниче, шляхове і житлове будівництво, роздрібну торгівлю і громадське харчування, побутове обслуговування, організацію культурного дозвілля, медичну допомогу, надання правових, транспортно-експедиційних, науково-дослідних, проектних, конструкторських, впроваджувальних, спортивно-оздоровчих та інших послуг, а також у сферах рибальства, рибництва і виробництва рибної продукції, заготівлю деревини, видобуток корисних копалин, інших природних ресурсів та в інших галузях господарської діяльності тощо. Перелік вказаних видів діяльності не є вичерпним, але неодмінною умовою їх здійснення виробничим кооперативом є дотримання закріпленого в ст. 3 ЦК України, ст. 5 ГК України принципу свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, що становить конституційну основу правового господарського порядку в Україні.
Частина 3 коментованої статті закріплює за виробничим кооперативом статус юридичної особи, який набувається ним з моменту державної реєстрації кооперативу, що здійснюється в загальному для всіх суб'єктів підприємницької діяльності порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" від 15.05.2003 р.
Діяльність виробничого кооперативу здійснюється лише на підставі статуту як єдиного обов'язкового установчого документа кооперативного підприємства. Відповідно до ст. 8 Закону України "Про кооперацію", ч. 2 ст. 164 ЦК України статут виробничого кооперативу має містити такі відомості: найменування кооперативу, його тип та місцезнаходження; мета створення кооперативу і вичерпний перелік видів його діяльності; склад його засновників; умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього; права і обов'язки членів та асоційованих членів кооперативу; порядок внесення змін до статуту кооперативу; порядок встановлення розмірів і сплати внесків та паїв членами кооперативу та відповідальність за порушення зобов'язань щодо їх сплати; форми участі членів кооперативу в його діяльності; порядок формування, склад і компетенція органів управління та органів контролю кооперативу, а також порядок прийняття ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймається одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів членів кооперативу, які беруть участь у загальних зборах; порядок формування, використання та розпорядження майном кооперативу; порядок розподілу його доходу та покриття збитків; порядок обліку і звітності у кооперативі; порядок реорганізації і ліквідації кооперативу та вирішення пов'язаних з цим майнових питань; порядок скликання загальних зборів; умови і порядок повернення паю. Статут може містити й інші пов'язані з особливостями діяльності кооперативу положення, що не суперечать законодавству.
Додаткові вимоги закон висуває до змісту статуту сільськогосподарського виробничого кооперативу, де додатково також повинні визначати: форми трудової участі та оплати праці членів кооперативу; співвідношення між кооперативними виплатами і виплатами на паї, а також інші положення, пов'язані зі специфікою діяльності кооперативу, якщо вони не суперечать чинному законодавству.
Відсутність у статуті будь-яких з обов'язкових відомостей тягне за собою відмову в державній реєстрації з підстав невідповідності установчих документів вимогам, передбаченим законом.
Закон вимагає, щоб кожна юридична особа мала найменування, яке індивідуалізує її від інших юридичних осіб. Відповідно до ст. 90 ЦК України найменування юридичної особи обов'язково повинно містити інформацію про її організаційно-правову форму: вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи. Спеціальною вимогою до найменування виробничого кооперативу, що міститься в коментованій статті, є неодмінна наявність у ньому слів "виробничий кооператив" або "кооперативне підприємство", що свідчать про його організаційно-правову форму.
Відповідно до ч. 1 статті 97 ГК України та ст. 10 Закону України "Про кооперацію" від 10.07.2003 р. членами (засновниками) виробничого кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених статутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користуються правом ухвального голосу.
Виробничі кооперативи є корпоративними підприємствами. Про корпоративний устрій виробничого кооперативу свідчить встановлена в коментованій статті та в ст. 7 Закону України "Про кооперацію" мінімальна кількість засновників (членів) виробничого кооперативу, яка не може бути меншою ніж три особи.
Відповідно до ч. 2 коментованої статті та ст. 7 Закону України "Про кооперацію" рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами і оформляється протоколом, який підписують головуючий та секретар зборів. У протоколі зазначаються фізичні особи, які брали участь в установчих зборах, зокрема: - прізвище, ім'я та по батькові, паспортні дані (для осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, - дані документа, який його замінює). Дані про фізичну особу засвідчуються її особистим підписом.
Набуття виробничим кооперативом статусу юридичної особи як самостійного суб'єкта права, наділеного цивільною та господарською правоздатністю і дієздатністю, безпосередньо пов'язане з моментом його державної реєстрації, яка, як уже відзначалося, здійснюється на загальних підставах відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" від 15.05.2003 р. Державна реєстрація виробничого кооперативу полягає в засвідченні факту його створення як юридичної особи шляхом перевірки комплектності установчих та інших документів, які подаються державному реєстратору, повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці; перевірки документів, які подаються державному реєстратору, на відповідність закону та відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації. Завершальним у процедурі державної реєстрації є внесення відомостей про виробничий кооператив до Єдиного державного реєстру юридичних осіб; оформлення і видача свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру. Статтями 26 та 43 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" передбачена також передача державним реєстратором відомостей про державну реєстрацію юридичної особи до органів статистики, Державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування, що є підставою для взяття виробничого кооперативу на облік цими органами.
Стаття 96 ГК України містить принципи діяльності виробничого кооперативу, які в цілому відповідають принципам кооперації, закріпленим у ст. 4 Закону України "Про кооперацію" від 10.07.2003 р. (див. коментар до ст. 94 ГК України).
Сутність цих принципів, зокрема, полягає в наступному:
- добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього - це принцип, який включає як право громадян добровільно об'єднуватися у виробничі кооперативи, так і право члена виробничого кооперативу на вільний вихід із кооперативу з виплатою йому вартості паю або одержанням його в натурі шляхом видачі майна, пропорційного розміру паю, а також право члена виробничого кооперативу передати свій пай чи його частину іншому членові кооперативу, якщо інше не встановлено статутом кооперативу чи законом;
- принцип особистої трудової участі членів кооперативу у діяльності підприємства є неодмінною умовою членства у виробничому кооперативі і полягає у безпосередній участі члена кооперативу в його виробничо-господарській діяльності (за винятком асоційованих членів, які можуть існувати у сільськогосподарських виробничих кооперативах); припинення трудової участі в діяльності виробничого кооперативу є підставою для припинення членства в кооперативі;
- відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу, - це принцип, який полягає не тільки в можливості реалізації права громадян на створення виробничого кооперативу, але й їх права на вступ до існуючого виробничого кооперативу на підставі письмової заяви громадянина і рішення правління (голови) кооперативу про прийняття у члени кооперативу, яке підлягає затвердженню загальними зборами, та за умови здійснення особою вступного та пайового внесків в порядку, визначеному статутом виробничого кооперативу;
- демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при прийнятті рішень - як принцип діяльності виробничого кооперативу забезпечуються завдяки здійсненню управління ним на основі самоврядування, гласності та участі членів кооперативу у вирішенні питань його діяльності, а також завдяки наявності розгалуженої системи представницьких органів управління виробничого кооперативу, кожен з яких, за винятком виконавчого директора (який є найманим працівником), складається з членів кооперативу. Вищим органом управління виробничого кооперативу є загальні збори членів кооперативу. До органів управління кооперативу належать правління (голова) кооперативу та ревізійна комісія (ревізор) кооперативу, а в передбачених законом та/або статутом випадках ще й спостережна рада кооперативу;
- розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу - це принцип, який закріплює право членів кооперативного підприємства на так звані кооперативні виплати та виплати на паї, тобто на частину чистого прибутку (після сплати податків та формування передбачених законом і статутом фондів) виробничого кооперативу, що розподіляється між його членами з урахуванням їх трудової та іншої участі в діяльності кооперативу і за рішенням загальних зборів членів кооперативу виплачується у грошовій формі, товарами, цінними паперами тощо;
- контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом, полягає як у підзвітності решти органів управління кооперативом вищому органу - загальним зборам членів кооперативу, так і в самостійному здійсненні окремими органами (зокрема, ревізійною комісією) контрольних функцій за фінансово-господарською діяльністю кооперативу.
Виробничий кооператив відповідно до свого статуту самостійно визначає основні напрями господарської діяльності, здійснює її планування. Кооперативи самостійно розробляють програми і плани економічного та соціального розвитку, розглядають і затверджують їх на загальних зборах членів кооперативу. Кооперативи мають право провадити будь-яку господарську діяльність, передбачену статутом і не заборонену законом (див. коментар до ч. 2 ст. 95 ГК України).
Кооператив має право відкривати свої філії, відділення, представництва без створення юридичної особи.
Виробничі кооперативи провадять господарську діяльність з метою одержання прибутку. Оподаткування, облік і звітність в виробничому кооперативі здійснюються у порядку, передбаченому законодавством.
Виробничий кооператив реалізує свою продукцію, надає послуги за цінами і тарифами, які встановлюються ним самостійно або на договірній основі (вільні ціни), а у випадках, передбачених законодавством, - за державними цінами і тарифами.
Відповідно до Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 03.12.90 р. вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів. Відповідно до Закону державне регулювання цін і тарифів може здійснюватися шляхом встановлення: державних фіксованих цін (тарифів); граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів (див. додатково коментар до ст. 189, 190, 191, 192 ГК України).
Частина 3 коментованої статті встановлює договірну основу виникнення відносин виробничого кооперативу з іншими підприємствами, установами, організаціями та громадянами в усіх сферах господарської діяльності. В силу принципу свободи договору майнові права та майнові обов'язки виробничих кооперативів, як і решти суб'єктів господарювання, можуть виникати як з угод, прямо передбачених законом, так і з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать, з урахуванням вимог Цивільного та Господарського кодексів України, інших актів цивільного та господарського законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Доход виробничого кооперативу формується з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці найманих працівників. Доход спрямовується на сплату податків та інших обов'язкових платежів, на погашення кредитів, покриття збитків, проведення відрахувань у фонди кооперативу, на кооперативні виплати, виплату часток доходу на паї тощо.
Кооперативні виплати - частина доходу виробничого кооперативу, що розподіляється між членами кооперативу з урахуванням їх трудової та іншої участі в діяльності кооперативу. Нарахування і виплата часток доходу на паї здійснюються за підсумками фінансового року з доходу, що залишається у розпорядженні кооперативу з урахуванням необхідності формування його фондів. Фінансовий рік виробничого кооперативу співпадає з календарним роком.
За рішенням загальних зборів членів кооперативу, виплата часток доходу на паї може здійснюватися у грошовій формі, товарами, цінними паперами тощо. Відповідно до ст. 26 Закону України "Про кооперацію" встановлено обмеження виплат на паї, загальна сума яких не може перевищувати 20 відсотків доходу, визначеного до розподілу. Тією ж статтею визначено, що кооперативні виплати та виплати на паї не належать до оплати праці.
Порядок використання доходу виробничого кооперативу визначається статутом кооперативу відповідно до закону.
Виробничий кооператив самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України, іншими прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами, зокрема в загальному для підприємств порядку, визначеному ст. 68 та розд. VII ГК України.
Порядок використання коштів виробничого кооперативу в іноземній валюті встановлюється валютним законодавством та статутом кооперативу.
Майнові відносини члена виробничого кооперативу з кооперативом у разі припинення членства в ньому та щодо переходу паю регулюються цивільним законодавством, зокрема ст. 166 ЦК України. Вказаною статтею також передбачений порядок звернення стягнення на пай члена виробничого кооперативу за його власними зобов'язаннями, який допускається лише в разі недостатності у нього іншого майна і визначається статутом кооперативу і законом.
У разі звернення заставодержателем стягнення на пай члена виробничого кооперативу, що переданий у заставу, застосовуються положення ч. 3 ст. 166 ЦК України щодо переважного права інших членів кооперативу на купівлю такого паю (його частини).
#6. Фермерське господарство: поняття та його місце серед інших суб’єктів підприємництва.
Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.
Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону.
Фермерське господарство має своє найменування, печатку і штамп.
Фермерське господарство діє на основі Статуту. У Статуті зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України.
Відносини, пов'язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, Законом «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України.
Право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.
Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб. У разі державної реєстрації фермерського господарства крім документів, які передбачені частиною першою статті 24 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», додатково подається копія Державного акта на право приватної власності засновника на землю або копія Державного акта на право постійного користування землею засновником, або нотаріально посвідчена копія договору про право користування землею засновником, зокрема на умовах оренди.
Фермерське господарство діє на умовах самоокупності. Всі витрати господарство покриває за рахунок власних доходів та інших джерел, не заборонених законодавством.
Фермерське господарство самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик підбирає партнерів з економічних зв'язків у всіх сферах діяльності, у тому числі іноземних.
Фермерське господарство має право вступати в договірні відносини з будь-якими юридичними або фізичними особами, органами державної влади та органами місцевого самоврядування.
Спори, що виникають під час виконання договорів, укладених фермерським господарством, вирішуються відповідно до закону.
Фермерське господарство веде бухгалтерський облік результатів своєї роботи і подає відповідним органам фінансову звітність, статистичну інформацію та інші дані, встановлені законодавством України.
Фермерське господарство має право відкривати на свій вибір у будь-якій установі банку поточні та вкладні (депозитні) рахунки, розпоряджатися власними коштами.
Фермерське господарство самостійно визначає розмір ліміту залишку готівки, що постійно знаходиться в його касі, на поточні витрати.
Фермерське господарство має право одержувати у фінансово-кредитних установах довгострокові та короткострокові кредити на підставі укладеного договору.
Оподаткування фермерського господарства провадиться у порядку, встановленому законом.
#7. Іноземні підприємства та підприємства з іноземною інвестицією: поняття, організаційно-правові форми, особливості створення та діяльності.
За критерієм участі іноземного інвестора та його частки у статутному капіталі (складеному майні підприємства) законодавець виділяє дві категорії підприємств, яким притаманна певна специфіка: підприємства з іноземними інвестиціями та іноземні підприємства.
Особливості правового становища підприємств з іноземними інвестиціями визначаються статтями 116, 390-400 ГК, Законом України від 19.03.1996 р "Про режим іноземного інвестування" (ст. 1 - щодо визначення понять "іноземні інвестори", "іноземні інвестиції", "підприємство з іноземними інвестиціями", ст. 2
"Види іноземних інвестицій", ст. 4 "Об'єкти іноземного інвестування", ст. 7 "Правовий режим інвестиційної діяльності", ст. 13 "Державна реєстрація іноземних інвестицій", ст. 16 "Організаційно-правові форми підприємств з іноземними інвестиціями"), а також низкою підзаконних нормативно-правових актів, зокрема:
Положенням про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій", затв. постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996 p.;
постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996р. "Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього манна";
постановою Кабінету Міністрів України від 05.09.1996 р. "Про затвердження Порядку визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями";
постановою Кабінету Міністрів України від 12.12.2002 р. № 1855 "Про допущення товарів до переміщення через митний кордон України в режимі тимчасового ввезений (вивезення)";
Правилами здійснення переказів іноземної валюти за межі України за дорученням фізичних осіб та одержання фізичними особами в Україні переказаної їм із-за кордону іноземної валюти та про внесення змін до нормативно-правових актів Національного банку України: Затв. постановою Правління 1ІБУ від 17.01.2001 р. № 18таіи.
Характерними ознаками підприємства з іноземними інвестиціями є:
підприємство корпоративного типу за участю вітчизняних суб'єктів господарювання (резидентів) та іноземних інвесторів (ними можуть бути: іноземні громадяни, особи без громадянства, що не мають постійного місця проживання в Україні, юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої держави, міжнародні організації, інші держави);
наявність у статутному фонді підприємства іноземної інвестиції у визначених законом формах (види та форми таких інвестицій визначаються ст. 2, 16 Закону "Про режим іноземного інвестування",ст. 391,392 ГК)та розмірі (не менше 10% розміру цього фонду):
створення такого підприємства може відбуватися шляхом заснування (при цьому принаймні одним із засновників має бути іноземний інвестор), а також у разі внесення іноземним інвестором іноземної інвестиції у вже створене підприємство і набуття в результаті цього корпоративних прав у такому підприємстві; набуття підприємством статусу ПП пов'язується не з моментом його державної реєстрації, а з дня зарахування іноземної інвестиції та його баланс;
до установчих документів підприємства з іноземними інвестиціями ставляться спеціальні вимоги: крім відомостей, передбачених законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, вони також мають містити відомості про державну належність засновників підприємства з іноземними інвестиціями, відомості про розмір іноземної інвестиції, оціненої в іноземній валюті та національній валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України за курсом НБУ;
Підприємство з іноземними інвестиціями (ПІІ) - це такс підприємство корпоративного типу, засновником (засновниками) та/або учасником (учасниками) якого (крім, резидентів) є іноземний інвестор (інвестори), а частка іноземних інвестицій у статутному фонді (складає і йому майні) підприємства становить, не менше ніж 10%.
Характерні ознаки
Спеціальне нормативно-правове регулювання: статті 116, 390-400 ГК, Закон України від 19.03.1996 р. "Про режим іноземного інвестування": Положення про порядок державної реє страції іноземних інвестицій", затв. постановою КМУ "від 07.08.1996 р. Х" 928; постанова КМУ від 07.08.1996 р. № 937 "Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестицій ну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна"; постанова КМУ віл 05.09.1996 р. Хе 1061 "Про затвердження Порядку визначення продукції власного виробни цтва підприємств з іноземними інвестиціями"; постанова КМУ від 12.12.2002 р. № 1855" Про допущення товарів до переміщення через митний кордон України в режимі тимчасового вве зення (вивезення)" та ін.
Підприємство корпоративного типу за участю вітчизняних суб'єктів господарювання чи грома дян (резидентів) та іноземного інвестора/інвесторів (ними можуть бути: іноземні громадяни, особи без громадянства, що не мають постійного місце проживання в Україні, юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої держави, міжнародні організації, інші держави)
Наявність в статутному фонді підприємства іноземної інвестиції у визначених законом формах (види та форми таких інвестицій визначаються ст. 2. 16 Закону "Про режим іноземного інвестування", ст. 391,392 ГК) та розмірі (не менше 10% розміру цього фонду)
Створення такого підприємства може відбуватися шляхом заснування (при цьому принаймні одним із засновників має бути іноземний інвестор), а також у разі внесення його учасником - іноземним інвестором іноземної інвестиції у вже створене підприємство; набуття підприєм ством статусу ПІІ пов'язується не з моментом його державної реєстрації, а з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс
Спеціальні вимоги до установчих документів підприємства з іноземними інвестиціями; крім відомостей, передбачених законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, вони також повинні містити відомості про державну належність засновни ків підприємства з іноземними інвестиціями, відомості про розмір іноземної інвестиції, оціне ної в іноземній валюті та національній валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України за курсом НБУ
Майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підпри ємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного споживання),
- звільняється від обкладення митом. Порядок пропуску такого майна на територію України ви значається ст. 18 Закону України "Про режим іноземного інвестування" та постановою КМУ від 07.08.96 р. №937
- Продукція ПІІ не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови їх сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України
3 метою залучення іноземних інвестицій держава закріплює гарантії захисту прав іноземних інвесторів (ст. 397 ГК, статті 8-12 Закону "Про режим іноземного інвестування")
З метою захисту інтересів національної економіки законом можуть встановлюватися обмеження щодо здійснення певних видів господарської діяльності підприємствами з іноземними інвестиціями.
Іноземне підприємство фактично є різновидом підприємства з іноземними інвестиціями, визначальною ознакою якого є особливі вимоги до його учасників (ними можуть бути лише іноземні інвестори) та майна (в іноземному підприємстві іноземна інвестиція має становити 100%). За організаційно-правовою формою таке підприємство може бути унітарним чи корпоративним. Виникнення такого підприємства пов'язується із заснуванням іноземними інвесторами (інвестором) нового підприємства чи набуття такими особами у власність майнового комплексу діючого унітарного підприємства або 100% акцій (часток) підприємства корпоративного типу 3 метою захисту інтересів національної економіки та національної безпеки законом можуть визначатися галузі, в яких створення іноземних підприємств забороняється.
Особливості правового статусу іноземних підприємств визначаються ст. 117 ГК України.
#8. Господарська діяльність відокремлених структурних підрозділів підприємств.
Відповідно до частини 5 статті 55 ГК України господарські організації наділені правом створювати свої філії, представництва та інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.
Визначення загального поняття "відокремлений підрозділ" міститься у ст. 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Відповідно до цієї норми відокремлений підрозділ юридичної особи - це філія, інший підрозділ юридичної особи, що знаходиться поза її місцезнаходженням та виробляє продукцію, виконує роботи або операції, надає послуги від імені юридичної особи, або представництво, що здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.
Правовий статус філій та представництв врегульований ст. 95 ЦК України. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі її функції або частину. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Не маючи статусу юридичної особи, філії та представництва наділяються її майном і діють на підставі положення, яке затверджується юридичною особою. Слід зазначити, що за положеннями ст. 64 ГК України питання про розміщення відокремлених підрозділів юридичної особи повинно погоджуватися з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Відповідно до ст. 58 ГК України та ст. 4, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" відокремлений підрозділ юридичної особи не підлягає державній реєстрації, але відомості про нього включаються до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
ЦК передбачає можливість створення відокремлених підрозділів юридичної особи у вигляді філій та представництв. Відомості про них обов'язково вносяться до єдиною державного реєстру. Різниця між філією і представництвом полягає в обсязі й характері функцій цих підрозділів. Якщо філія здійснює всі або частину функцій юридичної особи, то представництво лише здійснює представництво та захист її інтересів.
Юридичні особи передають філіям і представництвам певне майно та затверджують положення про них, що визначають зміст і порядок їхньої діяльності. Однак юридично власником цього майна залишається юридична особа, тому що філії та представництва не мають правосуб'єктності. Філії та представництва виступають лише як відокремлені частини юридичної особи, що їх створила.
Для здійснення функцій від імені юридичної особи остання видає довіреність призначеному нею керівникові філії або представництва, за якою вони мають право укладати договори та інші правочини від імені юридичної особи, що їх створила, у межах наданих повноважень. Керівник на підставі цієї довіреності діє від імені та в інтересах юридичної особи, а не від імені філії або представництва.
PAGE \* MERGEFORMAT1