Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Глава 1. 2
Основні етапи розвитку психології
Історичні етапи розвитку психологічної науки
В історії психології, психологічній науці, яка займається дослідженням процесу становлення психологічних знань і уявлень, можна знайти три основних підходи до визначення рамок та етапів розвитку психології:
Відповідно до першого підходу, психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини ХІХ століття (Г. Еббінгауз).
Представники другого підходу (М. С. Роговін та ін.) вважають, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи:
1-й етап – донаукової (міфологічної) психології – коли панували анімістичні уявлення про душу;
2-й етап – філософської психології – коли психологія становила собою частину філософії, об'єднана з нею спільним методом (цей період протягся від античності до ХІХ ст.);
3-й етап – власне наукової психології. Цей період звичайно датують другою половиною XIX ст. (тобто саме тим часом, коли за Еббінгаузом, починалась вся історія психології) і пов'язують із застосуванням у психології об'єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дозволив їй відділитися від філософії. Цей підхід на сьогодні є найбільш поширеним. Його недоліком є те, що наукова психологія протиставляється усій попередній.
Згідно з третім підходом (культурологічним), розвиток психологічної науки повинен розглядатися у контексті розвитку людської культури взагалі. До цього підходу належить вчинкова концепція в історії психології, розроблена українським вченим В. А. Роменцем. Згідно останнього підходу, етапи розвитку психології виокремлюються за історичними епохами – отож, можна казати про психологію Міфологічного періоду, психологію античності, психологію середньовіччя, психологію Відродження, психологію епохи бароко, психологію Просвітництва, психологію Сцієнтизму (останньої епохи, що бере початок у ХІХ ст., у якій, до речі, живемо й ми – її назва походить від латинського “scientia” – наука, і відбиває ту рушійну силу, яку має наука у сучасній культурі).
Запропонований останнім підходом поділ історії психології має сенс, бо психологія кожної історичної епохи мала суттєві відмінності, робила цілком певні акценти на тих чи інших психічних явищах. Так, психологічна думка від міфологічного періоду по епоху середньовіччя робила наголос на ситуативних феноменах, від епохи Відродження по епоху Просвітництва – на мотиваційних, а у ХІХ-ХХ ст. – на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психології.
Найперші з відомих нам уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період) і можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов'язували її з матерією. Такою душею, подібною до повітря, згідно з анімістичними уявленнями, були наділені не тільки люди та тварини, але й рослини та навіть камені. Міфологічне уявлення про душу, було цілком підкорене уявленню про фатум, невідворотність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Магія, яка нібито протистояла фатуму, насправді вважалася також фатально запрограмованим способом практичного діяння. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації. Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм – первісне злиття людини із світом та суспільним оточенням.
Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей час у зв’язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформувалася у філософську. Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідженнях суто філософських методичних засобів. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як і всі речі, складається з атомів – але її неможливо помацати, бо дуже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відпадає від духу, занурюючись у матеріальний світ, проте вона пам'ятає свою істинну – ідеальну – природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.
Теоцентрично орієнтована філософська психологія епохи середньовіччя вбачала в людині образ і подобу Вищої істоти – Бога. Тільки спираючись на зв'язок з божественним світом людська душа отримує силу. Античність і середньовіччя, розглядаючи ситуацію (сукупність умов) людського життя, вже одержують феномен протистояння людини долі (конфлікт між зовнішнім і внутрішнім аспектами ситуації). Загострення цього конфлікту спричинило звернення психології Відродження до внутрішнього світу людини, до тих мотивів, якими визначаються її діяння. Людина Відродження вважала себе центром світу і свою мотивацію – непереможною силою. Антропоцентрична переорієнтація епохи Відродження перенесла наголос у твердженні про подібність людини до Бога на належність їй божественних якостей. Подальші епохи скоректували це самовпевнене уявлення.
Розвиток механіки й механічного світосприйняття епохи бароко (XVII століття) сприяв децентрації, співвідношенню мотивів з об'єктивною даністю світу. Саме тоді був винайдений принцип рефлексу (Р. Декартом). За Декартом, у світі існують дві субстанції (тобто сутні, причини яких лежать в них самих) – простягнута і мисляча. До мислячої субстанції можна віднести людську душу, до простягнутої – людське тіло. Наше тіло є автоматом, що функціонує згідно механічним законам, а душа – здатністю мислення, котра була б незалежною від тіла, коли б не пов'язувалась із ним через залозу в центрі мозку. Зв'язок із тілом обумовлює впливи, яких душа зазнає з боку простягнутої субстанції. Тому стани душі – це не лише свідомі дії, але й "страсті", страждання.
З часів Декарта аж до XX сторіччя душа людини ототожнювалася з її свідомістю. Але насправді вона ширше свідомості, бо усвідомити ми можемо лише малу кількість душевних явищ. У філософії проблему несвідомого було піднято Г.Лейбніцем, А.Шопенгауером та Е.Гартманом, серед психологів першим звернувся до цієї проблеми 3.Фрейд. Він започаткував не лише класичний психоаналіз, але й традицію глибинної психології взагалі. Дослідження ірраціональної сторони психіки повернуло мисленню його справжню роль у житті души. Мислення – це лише один з пізнавальних процесів, одна з важливих психічних функцій, яка не може сама по собі визначати субстанційність людської психіки.
Субстанційність душі – важлива її властивість. Душу не можна розглядати як світ, окремий від навколишнього, якщо не вважати її субстанційно самостійною. Психологічні вчення, які позбавляють душу субстанційності, перекреслюють її здатність до самоспричинення. Тоді людина опиняється повністю визначеною природою та соціумом, а її власна сутність втрачає можливість впливати на хід життєвих подій.
Дуалізм залежності й самодостатності людини, яким визначалася психологічна думка Просвітництва, призвів до переакцентування психології на дослідження людської дії із її діалектичними сторонами – цілями і засобами, яке відбулось вже в епоху Сцієнтизму. Психологи XIX ст. розглядали психіку або як засіб (а саме засіб адаптації), або як мету (як самоцінне утворення), або як характер дії, в якому засіб взаємодіє з метою.
Провідні напрями в психології XX століття
Найбільш поширеним у психології кінця XIX ст. був суб'єктивний метод (або інтроспекція). Головним його апологетом виступив В. Вундт (1832-1920). Психологія, за Вундтом, є наукою про безпосередній досвід, який людина може осягнути шляхом наукового самоспостереження. Науковість самоспостереженню додають контроль і порядок, які забезпечуються певними процедурами фізіологічного експерименту. Вундтом засновано у Лейпцигу першу в світі експериментально-психологічну лабораторію, на базі якої створено психологічний інститут, у якому відбулося становлення багатьох корифеїв психологічної думки, у тому числі вітчизняних (Г.І. Челпанов, 1862-1936).
Структуралізм. Засновником структурної школи в психології є Е.Тітченер (1867-1927). Сам Тітченер був послідовником В. Вундта, і структуралізм як напрям у психології є прямим втіленням вундтівських ідей. Головним завданням психології структуралісти вважають експериментальне дослідження структури свідомості. Дослідження свідомості як структури потребує знайдення вихідних елементів свідомості та зв'язків між ними. Зусилля школи Тітченера були спрямовані передусім на пошуки елементів психіки (яка ототожнювалась із свідомістю).
Головні питання, які намагався висвітлити Тітченер, такі:
Третє питання Тітченер висвітлював через пояснення психічних процесів у термінах паралельних їм фізіологічних процесів. Свідомість Тітченер визначив як загальний підсумок досвіду особистості, який існує в певний час. За Тітченером, психологія є наукою про досвід, який залежить від суб'єкта, котрий цей досвід отримує. Цей досвід людина отримує шляхом інтроспекції (самоспоглядання), у якій вона для цього повинна тренуватись. Тренування необхідно для того, щоб самий психічний процес, який підлягає вивченню, не змішувався із зовнішніми об'єктами, на які свідомість звично спрямована. Тітченер відрізняв три категорії елементів свідомості: відчуття, образ і почуття. Усе інше, згідно його структурній школі, до свідомості не належить (наприклад, абстрактне мислення). Спроба поєднання методу інтроспекції з експериментом у структуралізмі не була досить вдалою.
Функціоналізм. Функціоналізм набув світового визнання як американська течія у психології (хоча були європейські попередники). Лідерами цієї течії стали У. Джемс (1842-1910), Дж. Дьюї (1859-1952), Р. Вудвортс (1869-1962). Програма функціонального напряму полягає у 1) з'ясуванні, яким чином індивід пристосовується до зовнішнього середовища через застосування психічних функцій, 2) пошуку засобів найбільш ефективного пристосування. Функціоналізм підкреслював життєву значущість свідомості для суб'єкта. За Джемсом, психічні явища не можна вивчати незалежно від фізичних умов світу, бо світ і розум людини розвивались одночасно і пристосовувались одне до одного. Телеологічний принцип (принцип доцільності) у функціоналізмі стає головним у поясненні розвитку душевного життя. Різні види відчуттів і способи мислення досягли сучасного стану саме завдяки своїй корисності для регулювання впливів людини на зовнішній світ. Джемс визнає, що всі психічні процеси супроводжуються певними тілесними явищами і стверджує, що вони є функцією мозкової діяльності. Структуру психічного життя Джемс пов'язує з функціонуванням нервової системи. Дьюї вимагає визнання предметом психології цілісний організм у його адаптивній по відношенню до середовища активності. Адаптивний характер свідомості, який підкреслює функціоналізм, вимагає розгляду відношення психічних явищ як до умов середовища, так і до потреб організму.
Гештальтпсихологія. Гештальтпсихологія як науковий напрям, датою виникнення якого вважається 1910р.- час зустрічі М. Вертгеймера (1880-1943), В. Келера (1887-1967) і К. Коффки (1886-1941) – виникла як спроба теоретичного обґрунтування деяких феноменів зорового сприйняття. Замість пошуку елементів свідомості цей напрям зробив наголос на її цілісності. Гештальтпсихологи вказували на те, що первинними даними психології є саме цілісні структури (гештальти), які в принципі неможливо побудувати з якихось елементів. Гештальти мають свої характеристики і закони. Єдиною психічною реальністю стверджуються факти свідомості.
Гештальтисти застосували в своїх дослідженнях феноменологічний метод – варіант інтроспективного методу, який не вимагає від людини розщеплювати свій досвід на елементи, а навпаки, заохочує до проникнення в реальність душевного життя у всій можливій повноті (тут має допомогти позиція «наївного» спостерігача, не обтяженого попередніми уявленнями про те, якою ця реальність має бути).
Гештальтпсихологія знайшла продовження у сучасному напрямі психотерапії (гештальттерапія), автор якого Ф. Перлз застосував феномени цілісності, досліджені гештальтпсихологами на матеріалі сприймання, до людської особистості (і розробив засоби поновлення цілісності особистості, яка перебуває у внутрішньому конфлікті).
Психоаналіз. 1895 р. – рік, коли 3. Фрейд і Й. Брейер почали застосовувати метод катарсису для лікування істерії – вважають датою народження класичного психоаналізу. Це найбільш відомий за межами психології напрям психологічної науки і практики, який отримав широкий світовий резонанс, справив вплив на різні шари культурного життя людства. Засновником психоаналізу є 3. Фрейд (1856-1939). Вперше загальні положення психоаналізу були їм викладені в 1900 р. – у «Тлумаченні сновидінь». На відміну від напрямів психології, презентованих вище, психоаналіз – теоретичне вчення, яке було обумовлене потребами клінічної практики.
Згідно із Фрейдом, психіка аж ніяк не співпадає із свідомістю. Свідомість становить лише тонкий шар на поверхні несвідомого. Якщо не досліджувати несвідоме, ніяк не можна збагнути природу психіки. Вчення психоаналізу має три рівня:
Ключовими термінами психоаналізу є несвідоме – уявлення про те, що існує психічна діяльність, яка суб'єктом не усвідомлюється, опір – ідея про те, що свідомість опирається проникненню в неї несвідомих тенденцій (і робить це шляхом психічного захисту), трансфер – поняття про те, що на відношення людини до об'єкту впливає її відношення до минулих об'єктів (перш за все тих, що оточували її в дитинстві). Важливим також є поняття лібідо – психічної енергії, джерело якої знаходиться у несвідомому.
Біхевіоризм. Біхевіоризм є передусім американським науковим явищем – він визначив обриси американської психології XX століття. Англійське слово «behavior» перекладається як поведінка. Отож, предметом психології за біхевіористами опинилась поведінка, а не свідомість, як було в інтроспективній психології. Свідомість вивчалась за допомогою суб'єктивних методів, поведінка цілком була у сфері дії методу об'єктивного. Теоретичним лідером біхевіоризму став Дж. Б. Уотсон (1878-1958). Предметом психології він обрав поведінку, яка цілком побудована з секреторних та м'язових реакцій, що повністю визначаються зовнішніми стимулами. Він мріяв перетворити психологію на науку, здатну контролювати і передбачати поведінку – і це б вдалося, коли б людська поведінка дійсно залежала тільки від зовнішніх факторів.
Загалом біхевіористи тяжіли до експериментального підтвердження своїх гіпотез відносно людської поведінки саме на тваринах, та й серед останніх обирали навіть не мавп, а голубів та пацюків – що й дозволяло обминати певні ускладнення, пов'язані із запереченням внутрішнього світу людини. Формула “стимул-реакція”, яку біхевіористи пропагували як пояснювальний принцип поведінки, передбачала, що з людини можна виліпити що завгодно, якщо давати їй певні, точно відповідні стимули, позитивно підкріплювати певні реакції. Російським варіантом біхевіоризму можна вважати рефлексологію В.М. Бєхтєрєва (1857-1927).
Когнітивна психологія (когнітивізм). З біхевіоризму, а саме з пізньої його моделі, яка між стимулом і реакцію вже дозволяла існування певних суб'єктивних факторів, бере виток напрям когнітивної психології. Загальні уявлення когнітивної психології про психіку зводяться до того, що вона є властивою живим організмам системою отримання, переробки та фіксації інформації. Тобто представників когнітивізму в психології цікавлять передусім інформаційні процеси, які уявляються по аналогії з функціонуванням обчислювальних пристроїв. Першим завданням цього напряму було вивчення перетворень сенсорної інформації від моменту зустрічі стимулу із рецептором до одержання відповіді (реакції). Більш загальні завдання цей напрям почав ставити перед собою, коли можливості вивчення окремих психічних процесів почали вичерпуватися. Когнітивна психологія – напрям, який намагається довести вирішальну роль знання в організації поведінки суб'єкта. До когнітивної психології можна віднести теорію когнітивного дисонансу Л. Фестінгера, відомими представниками когнітивізму є також Дж. Брунер, Р. Аткінсон.
Гуманістична психологія. Цей напрям в психології пов'язаний з іменами А. Маслоу (1908-1970), К. Роджерса (1902-1987), Г. Олпорта (1897-1967), він є вкоріненим у психотерапевтичній практиці. Головним предметом психології він визнає особистість як унікальну цілісну систему, яка являє собою не щось нерухоме, а живу можливість самоактуалізації – неповторного прояву в реальному житті індивідуального потенціалу людського буття, властивого кожній людині. Людина повинна вивчатися у цілісності й унікальності. Людина відкрита до світу. Переживання світу в собі та себе в світі є головною психологічною реальністю. Людина – істота вільна, здатна вирішувати, обирати шлях власного розвитку. Вона активна, творча істота. Віра в людину гуманістичної психології збігається з певними аспектами філософії Ж.-Ж. Руссо, який ще за часів Просвітництва вважав, що цивілізація стає на перешкоді людському щастю, бо спотворює первинно добру людську природу. Людина народжується, щоб бути доброю й прекрасною, але суспільство, оточення не дає цьому потенціалу ствердитись у реальному житті, нищить його. Це винищення відбувається шляхом прищеплення людині певних цінностей, стандартів і цілей, які не є справжніми її цінностями, цілями. Поведінка людини стає вигідною її оточенню, але безглуздою з точки зору її власного розвитку. Щоб бути щасливою, людині потрібно прислухатися до себе.
Запитання для повторення й самоперевірки
Л і т е р а т у р а