Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Державний вищий навчальний заклад
„Запорізький національний університет”
МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ, молоді та спорту україни
Кафедра українознавства
Культура України у контексті міжцивілізаційних відносин за концепцією А.Тойнбі
Індивідуальна робота
студентки 1 курсу
біологічного ф-ту, гр. 4161-1
Камєнової О.П.
Запоріжжя
2012
План
І. Вступ
ІІ. Культура України у контексті міжцивілізаційних відносин за концепцією
А.Тойнбі
1. Концепція Тойнбі як нове розуміння культурно-історичного процесу
2. Тойнбіанська інтерпретація вітчизняної культури
ІІІ. Висновки
ІV. Список використаної літератури
І. Вступ
Сучасне розуміння соціокультурного руху людства ґрунтується на засадах полілінійності, стадійності та цивілізаційної унікальності розвитку окремих народів. Формаційна концепція, обґрунтована у свій час К.Марксом та Ф.Енгельсом і прийнята радянською історіографією як єдина ідейно правильна теорія , неспроможна на сьогодні дати об’єктивний та ґрунтовний аналіз сутності історичного розвитку людства. Проте філософи та історики зуміли вдало поєднати стадійний та полілінійний підходи, фіксуючи і пояснюючи глобальні явища всесвітньої історії та історії світової культури в їхніх основних типізованих формах.
Проблема цивілізації посідає важливе місце у філософії історії та соціальній філософії. Цьому сприяють розвиток науково-технічної революції у сучасному світі, швидке формування автоматизованого, інформаційного, технологічного способів виробництва в усіх країнах світу. У зв’язку з переосмисленням історії розвитку суспільства відродилися суперечки про дві основні цивілізації — Західну і Східну. Ця проблема є наріжним каменем і для України, оскільки її географічне положення ускладнює питання про належність нашої держави до східного чи західного типу розвитку. Українська історія, без сумніву, тяжіє до цивілізаційного підходу, оскільки не вписується у п’ятичленну формаційну схему, прийняту за радянської доби. Отже, усі питання, пов’язані із проблемою цивілізації, вимагають глибокого та ґрунтовного філософського аналізу.
Класичним представником цивілізаційного напряму у світовій філософії історії є А.Тойнбі. Його праці, такі як «Дослідження історії», «Цивілізація перед судом історії», показують множину, поліваріантність суспільного розвитку. Отже, цивілізаційний підхід розкриває сутність історичного шляху людства, який постає не як однолінійний та неухильно поступальний рух єдиного суб’єкта — людського суспільства загалом, а як сукупність самобутніх історичних організмів.
1. Концепція Тойнбі як нове розуміння культурно-історичного процесу
Концепція Тойнбі дає ключ до розуміння творчої природи і можливої альтернативності культурно-історичного процесу. Розвиток культури здійснюється як серія Відповідей, що даються творчим людським духом на ті Виклики, що кидає йому природа, суспільство і внутрішня нескінченність самої людини.
Тойнбі (Toynbee) Арнольд Джозеф (1889-1975) – видатний англійський історик та соціолог. Народився в Лондоні в сім’ї літератора. Вчився в Оксфорді і Британській археологічній школі. Приймав участь в археологічних експедиціях У Греції. Працював у Британському Міністерстві іноземних справ і кореспондентом газети.
Був професором міжнародної історії в Лондонській економічній школі. Тойнбі відрізняла велика працездатність і творча активність. Головна його праця створила нову епоху в англійській соціології - 12-томне «Постижение истории» («A Study of History», 1934-1961). Це цикл творів з найважливіших проблем розвитку культур, релігій і суспільних формацій.
Саме як автор "A Study of Hіstory", фундаментальної праці, присвяченої генезисові, ростові і розпаду культур і цивілізацій, Тойнбі і залишиться в історії гуманітарного знання. Тойнбі ставив перед собою задачу збагнення діючих сил світової історії - тих сил, що здатні як породити цивілізацію, так і знищити її. А в тому, що цивілізації смертні, сумніватися на початку XX століття вже не приходилося. Перша світова війна з її хімічною зброєю, підводною і повітряною війною, кулеметами і танками сьогодні - після Хіросіми й Освенцима - здається нам чимось старомодним, і ми забуваємо, що число жертв тієї війни обчислювалося мільйонами, і що вона мала для сучасників воістину апокаліпсичний масштаб. Питання про генезис, розвиток і смерть культур знаходив нову актуальність і особливу гостроту.
Тойнбі починає своє дослідження зі спроб визначення збагненного предметного поля історичного дослідження, і приходить до висновку, що в такій якості не можуть бути сприйняті національні держави. Розглядаючи історичний шлях Англії, Тойнбі відзначає, що більшість подій національної історії країни, виявляється осягаються не у відриві від історії країн, з якими Англія була зв'язана тисячею соціокультурних ниток, а це означає, що елементарною одиницею аналізу для історика повинна бути сутність більш високого порядку спільності, у яку й Англія, і країни, її навколишні, могли б бути включені як структурні одиниці цілого. Таку сутність Тойнбі визначає як "цивілізацію", а конкретно - як "цивілізацію християнського Заходу", або просто "західну цивілізацію".
Однак очевидно, що західна цивілізація - ні єдина у світовій історії, ні перша в ланцюзі своїх сестер. Посуваючи розглядові усю світову історію Тойнбі дійшов висновку, що число цивілізацій, що існували на всьому її протязі, не таке вже і велике. Він нараховує їх, всього 21 (а включаючи цивілізації-супутники і застиглі цивілізації - 37), і саме їх розглядає як основний структурний елемент світової історії, термінологічну і методологічну основу для подальших міркувань.
Цивілізації існують як цілісні в соціокультурному відношенні й обмежені в просторі і часі людські суспільства. Вони знаходяться між собою в досить складних відносинах. Але що саме створює Цивілізацію? Як і чому вона виникає?
Для того, щоб зрозуміти Тойнбі, важливо пам’ятати, що він – релігійний мислитель. А для релігійної, християнської свідомості, джерелом істини може буди як Розум, так і Одкровення, найкращим є сполучення цих двох першооснов Істини. Саме тому у творчості Тойнбі вигадливим образом переплелися методи строгого наукового пізнання й елементи раціоналістичного інтуїтивізму. Історія є справою рук Творця, здійснена через існування людини і людства, і в цьому змісті вона є вінцем божественного Одкровення. Присутність Одкровення в історії вселяє християнському мислителю деякий оптимізм: історія не позбавлена змісту, і людина повинна тільки осягти його.
Тойнбі прагне до «постижения истории» – всієї історії в цілому, і тільки для цього починає спробу дослідження її окремих частин, подібно лікареві, що досліджує окремі органи хворого. Метою дослідження є спроба збагнення механізму соціогенезу, механізму, що був би у високому ступені універсальний для всіх і кожної окремо цивілізацій – а значить, і для всієї історії в цілому. При цьому Тойнбі не претендує на те, що він зможе виявити універсальні сили соціогенезу. Він хоче усього лише осягти механізм соціальної реалізації цих сил.
Трьома ключовими компонентами генезису цивілізацій, по Тойнбі, є універсальна держава, всесвітня церква і рух племен. Наявність цих компонентів дозволяє говорити про існування цивілізації. Однак цивілізації не виникають самі по собі; необхідна особлива історична ситуація для того, щоб відбувся її розвиток. Подібну ситуацію Тойнбі позначає як ситуацію "Вызова-и-Ответа". І якщо в наявності маються навіть усі три базові компоненти генезису цивілізацій, але відсутній Виклик, то не буде і Виклику тобто, розвитку цивілізації.
Елементарною "клітинкою" історії Т. вважає зіткнення Виклику, що ставить під погрозу існування суспільства, і творчої Відповіді, що дається людьми. Виклик, у метафізичному плані означаючий Божественний іспит людини, що дозволяє реалізувати його волю, у своїх емпіричних проявах різноманітний: це може бути погіршення природних умов, зовнішнє завоювання, поява в надрах суспільства сторонніх соціальних сил, тиск "варварів" та ін. Відповідно, людський вибір, у метафізичному змісті - вибір, що є між добром і злом, в емпіричному плані є творче зусилля, покликане дозволити конкретну проблемну ситуацію.
Якщо в принциповому плані човниковий рух Виклику-і-Відповіді трансісторично й утворить історію, то в конкретних умовах місця і часу удала Відповідь народжує "локальну цивілізацію", що володіє неповторною своєрідністю. Автором Відповіді, по Тойнбі, є не суспільство в цілому, а творча меншість, що за допомогою мімесису (наслідування) прилучає інертну масу до нових соціальних цінностей.
Локальні цивілізації порівнюються одна з одною, що дозволяє за допомогою порівняльного аналізу вивести емпірично обґрунтовані закономірності історії. За генезисом цивілізації випливає фаза росту поступального руху, можливого завдяки повторюваному чергуванню успішних Відповідей і всіх нових Викликів, народжуваних зміною суспільства. Критеріями росту цивілізації Тойнбі вважає процеси самовизначення (переорієнтації Викликів ззовні усередину суспільства, знаходження їм неповторного вигляду) і диференціації (посилення внутрішньої розмаїтості).
Для початку Тойнбі виходив з вчень німецького філософа Освальда Шпенглера (1880-1936), який розглядав культури як ізольовані організми, що проходять 4 стадії – від розквіту до занепаду. Тойнбі вніс в концепції Шпенглера ряд важливих корегувань. Так, шпенглерівському поняттю про «сліпу долю», що царює в історії, Тойнбі протипоставив релігійно-історичне поняття «Вызов-и-Ответ». Згідно Тойнбі, Вища Божественна Реальність ставить перед культурами задачі само здійснення (Виклик) через кризи, географічні фактори і т.д. Якщо культура дає правильну Відповідь, її місія реалізується; в гіршому випадку вона приречена на занепад чи завмирає. Тойнбі не вважав культури абсолютно ізольованими і бачив в релігії сполучний елемент.
Однак, на відміну від Шпенглера, Тойнбі не розглядає кожну культуру як відособлений і замкнутий у собі організм. Навпаки, кожна локальна культура виступає в нього як одна з безлічі ступіней на шляху реалізації людиною свого божественного призначення. Але історичний шлях людини не є щось споконвічно визначене йому ззовні, і Тойнбі прагне розкрити можливість альтернатив у розвитку культури.
Однак, полемізуючи зі шпенглерівским фаталізмом соціального старіння і смерті, Тойнбі підкреслює, що цивілізація не є організм із жорстко заданим життєвим циклом. Хід історії визначається творчим зусиллям людини, і поки еліта зберігає духовний потенціал, цивілізація життєздатна.Заслуга Тойнбі полягає в тому, що він розкрив діалогічну сутність розвитку культури у своїй концепції "Виклику і Відповіді" (Див.: Тойнбі А. Дж. Постижение истории: Збірник. М., 1991. С. 106-142).
Тойнбі починає з того, що відмовляється розглядати історію як реалізацію одного фактора, що детермінує: «… Причина генезиса цивилизаций кроется не в единственном факторе, а в комбинации нескольких; это не единственная сущность, а отношение» (Там же. С. 107). Отже, історію творить відношення, але яке? Тойнбі бачить в історії реалізацію божественного початку, що прагне до досконалості свого культурно-історичного втілення, але зіштовхується при цьому з зовнішніми перешкодами, з конфронтуючою зовнішньою необхідністю. Однак ці перешкоди перетворюються для творця в умову прогресу. «… Функция «внешнего фактора» заключается в том, чтобы превратить «внутренний творческий импульс» в постоянный стимул, способствующий реализации потенциально возможных творческих вариаций» (Там же. С. 108). Перешкода сприймається творчим початком як Виклик, Відповіддю на який є новий акт культурно-історичного творення.
Тойнбі не дає цьому творчому початкові "наукового" імені, але фактично мова йде про вільний дух, що здійснює себе в історії. Спосіб цього здійснення викладається Тойнбі в термінах притчі про боротьбу Бога і Диявола. Диявол кидає Богові "Виклик", але своїми підривними діями він лише виявляє слабкі сторони божественного утвору, тим самим спонукуючи Бога до "Відповіді", тобто до нової творчості. «Дьявол обречен на проигрыш (…) Зная, что Господь не отвергнет-, предложенного пари, Дьявол не ведает, что Бог молчаливо и терпеливо ждет, что предложение будет сделано. Получив возможность уничтожить одного из избранников Бога, Дьявол в своем ликовании не замечает, что он тем самым дает Богу возможность совершить акт нового творения. И таким образом божественная цель достигается с помощью Дьявола, но без его ведома».
Однак яка ж роль самої людини, що є предметом суперечки Бога і Диявола? Відповідаючи на це питання, Тойнбі схиляється до того, що людина і є та сама істота, що несе в собі і "божественний " творчий початок, і "диявольське" прагнення до руйнування.
Виклик - це така ситуація, при якій існування даного суспільства виявляється під якоюсь загрозою. Виклик може бути всіляким. У ситуації Виклику виявилися давньогрецькі міста - держави, що зштовхнулися з недостачею продуктів харчування в зв'язку з ростом населення і скороченням родючих земель внаслідок ерозії.
Поліси відповіли на цей Виклик по-різному: одні (Коринф, Халкіда) почали колонізацію варварських узбереж Середземномор'я; інші (Спарта) мілітаризували своє життя і скорили сусідні (теж еллінські) землі; треті (Афіни) переорієнтували споживання сільгоспродуктів на імпорт і приступили до форсованого розвитку ремесел. Таким чином, на один Виклик було дано щонайменше три різних Відповіді, що означали початок формування трьох принципово різних суспільств і культур.
Аналогічно, підвищенню Австрії, на думку Тойнбі, сприяло її протистояння з Туреччиною, що робила її форпостом Європи. Розвиток цивілізацій Межиріччя в Єгипті було Відповіддю на Виклик природи - періодичні і могутні розливи рік. Наявність Виклику абсолютно обов'язкове для початку генезису нової цивілізації, і без нього спонтанного розвитку цивілізації не відбувається.
Відзначимо, що цілком можлива ситуація, коли Виклик, запропонований природою і/або людьми, залишиться без Відповіді. Це означає, що дане суспільство або припиняє своє автономне існування, стаючи частиною іншого цілого, або гине зовсім, не залишаючи про себе історичного сліду. Ми знаємо про цивілізації, наприклад Межиріччя, багато чого - але хто знає, скільки народів кануло в Лету в цьому регіоні, так і не зумівши дати свою Відповідь на постійний Виклик природи?
Який же механізм вироблення Відповіді? Завдяки яким стимулам нове рішуче опановує старим, підкоряючи його собі і перетворюючи його? Тойнбі думав, що в цьому контексті ключова роль належить творчій меншості, що створює Відповідь, а також мімесису, соціальному наслідуванню, завдяки якому Відповідь стає надбанням нетворчої більшості.
Причини мімесису можуть бути різними, але Відповідь неодмінно адекватна ситуації Виклику. І якщо Виклик настільки значимий, що відчувається всім суспільством, тобто, і його нетворчою більшістю, то стає очевидним, що творча меншість, що знайшла Відповідь, краще адаптована до нової ситуації. Отже, цивілізації живуть і ростуть доти, поки:
а) творча меншість здатна давати адекватні Відповіді на нові Виклики;
б) нетворча більшість має волю до продовження мімесису.
Отже, Виклик і Відповідь знаходяться у джерел цивілізацій. Немає ніякої вихідної для всіх цивілізацій батьківської культури; усі цивілізації повинні були пройти всі етапи історичного шляху культурогенезу. Розходження полягає лише в тім, наскільки адекватна Відповідь була знайдена кожною культурою на пред'явлений їй Виклик. Одні цивілізації змогли знайти в собі досить творчих сил - і сама ця сила, у підсумку, виявляється новим імпульсом до культурного росту, що означає народження нового суспільства, культури, цивілізації.
Отже, хід історії визначається співвідношенням Виклику і Відповіді, вічним коливанням між Сциллою загибелі і Харибдою застою. «Вызов и Ответ» пронизують історію всіх культур, вічно міняючи один одного. Тойнбі не прагне до пошуку Універсального Ключа культурогенезу - він лише описує механізм цього генезису, механізм, що кожна культура наповняє власним змістом.
Якщо відвернутися від образного стилю викладу, то концепція Тойнбі дає ключ до розуміння творчої природи і можливої альтернативності культурно-історичного процесу. Розвиток культури здійснюється як серія Відповідей, що даються творчим людським духом на ті Виклики, що кидає йому природа, суспільство і внутрішня нескінченність самої людини. При цьому завжди можливі різні варіанти розвитку, тому що можливі різні Відповіді на той самий Виклик. В усвідомленні цієї фундаментальної обставини і складається неминуще значення концепції Тойнбі.
Концепція Тойнбі, що уражала як грандіозністю задуму, так і непослідовністю його виконання досить неоднозначно сприймалася як на Заході, так і в нашій країні. У нас Тойнбі було прийнято лаяти як "представника буржуазної історії соціології, що прагне переосмислити весь суспільно-історичний розвиток людства в дусі лжетеорії круговороту локальних цивілізацій, спростованої марксистським навчанням". Західні історики не могли пробачити Тойнбі недостатню строгість викладу, настільки властиву його праці, а також мниму претензію на універсальність. Однак без вдумливого аналізу "Постижение истории" Тойнбі духовна картина XX століття не може бути зрозуміла. Його філософія історії не є бездоганною і - тим більше - пророчою: Тойнбі усього лише показав, що історія відкрита для збагнення і що людство здатне дати гідну Відповідь на Виклик світобудови».
2. Тойнбіанська інтерпретація вітчизняної культури
Слід підкреслити, що в своїх працях А.Тойнбі торкався й окремих проблем історії України, розглядаючи їх у контексті між цивілізаційних взаємин між Сходом і Заходом. Розгорнуте визначення терміна «Україна» ми знаходимо в 7-му розділі книги А.Тойнбі «Нова Європа. Кілька нарисів про відбудову» (1915 р.). «Україна», -пише він, - означає просто прикордонна земля між Північчю і Півднем, лісом і степом, і вона простягається із заходу на схід величезним поясом від Карпат до Волги – поясом, який відомий як своїм грунтом, так і своєю історією, бо це знаменита країна «чорнозему». У цьому визначенні привертають увагу принаймні дві особливості. По-перше, А.Тойнбі розглядає Україну не як окраїну Росії, а як територію на межі величезних природно-географічних регіонів, натякаючи на природно-географічну детермінованість посередницької ролі України в історії. І, по-друге, вчений вказує на давню історію української землі, ототожнюючи її з відомою ще в античні часи «країною чорнозему». Пізніше, в «Дослідженні історії» А.Тойнбі був схильний розглядати українців уже не стільки як самодостатній соціокультурний феномен, скільки як невід’ємну частину руського відгалуження православної цивілізації. У цьому можна переконатися вже с перших томів «Дослідження історії». І лише в 12-му томі цієї книги, де переглядаються й уточнюються попередні погляди й міркування історика, він називає українців «однією з трьох підгруп у межах самої «руської» спільноти».
Слід наголосити на тому, що А.Тойнбі вказав на інтерцивілізаційну специфіку українців, що зумовила їхню особливу комунікативну роль не лише у взаємодії між західною та православною цивілізаціями, а й перенесенні надбань більш розвинутої частини православного світу – України – в замкнену й ізольовану Московщину. Так, у 8-му томі «Дослідження історії» він писав, що «військова й політична перемога, яку Росія здобула над заходом у ХVІІ ст.. на континентальному європейському фронті, була компенсована в культурному плані наступним поширенням нових західних впливів з цих напіввестернізованих просторів споконвічної руської землі на Московщину. Найбільш важливою окремою подією в цьому довготривалому процесі було придбання Москвою у 1667 році Києва, українського міста, яке було політичною й культурною столицею до московської Русі і яке, під московським правлінням, згодом стало могутньою передатною станцією західних культурних впливів».
У вищеназваному контексті культурного наступу західної цивілізації А.Тойнбі розглядає активну участь українців у проведенні петровських реформ. Так, у 7-му томі «Дослідження історії» він зазначає, що «Петро також вселив домішку західного духу в московську церкву, заповнивши ключові посади російської православної ієрархії, досі зайняті московітами, українськими церковнослужителями з Києва та українських територій на схід від Дніпра». Подібну оцінку ролі українців у процесі петровських реформ вчений висловлює й у 8-му томі, зазначаючи, що після переходу Києв з-під польського до московського суверенітету Петро Великий знайшов серед київських православних священників податливе знаряддя для проведення заходів, за допомогою яких він змусив менш поступливу московську православну церкву погодитися з його власною вестернізаторською політикою».
Головною одиницею історичного буття, монадою, яка становить основу суспільного розвитку, А.Тойнбі вважав не національну державу, не період, а «локальну цивілізацію». «...Політичні союзи (національні держави, міста-держави і т.д.) не лише вужчі у своїй просторовій протяжності, але і коротші у часовій тривалості від суспільств, до складу яких вони входять, як частина входить до цілого; вони є власним вираженням конкретних соціальних спільнот. Суспільство, а не держава є тим соціальним «атомом», на якому варто фокусувати свою увагу історику», — зазначає філософ. При цьому під цивілізацією він розуміє стійку спільноту людей, об’єднаних перш за все духовними традиціями, а також географічними межами. На ранніх етапах розвитку духовній спільноті відповідає також економічна і політична, а на пізніх, у процесі розвитку економічних і політичних міжнародних зв’язків, — чіткий розподіл на локальні, замкнуті цивілізації зберігається лише у духовній сфері. Цивілізація, за А.Тойнбі, це особливий вид суспільства, який відрізняється від примітивного суспільства доісторичної епохи і від нового, сучасного всесвітнього суспільства, що є перспективою людства. Порівнюючи цивілізацію із примітивним суспільством, філософ зазначає наступне: «Примітивні суспільства мають порівняно коротке життя, вони обмежені територіально і мало чисельні. Життя цивілізацій, список яких ледь досягає двозначного числа, навпаки, більш тривале, вони займають обширні території, а кількість людей, охоплених цивілізацією, як правило, велика. Вони мають тенденцію до поширення шляхом підкорення та асиміляції інших суспільств — іноді суспільств власного виду, але частіше за все примітивних суспільств. Життя примітивних суспільств нерідко закінчується насильницькою смертю, що є особливо неминучим при зустрічі із цивілізацією».
Проблема цивілізації у А.Тойнбі тісно пов’язана з вихідними ідеалістичними принципами його філософії і обґрунтовується за допомогою останніх. Філософ вважає що у світі, де усі події тісно переплітаються, жодне конкретне явище не можна розглядати окремо від інших. Так само і людина не в змозі осягнути за допомогою свого обмеженого розуму всю сукупність суспільних явищ — це підвладне лише Богові. Тому предметом історичного дослідження, за А.Тойнбі, може бути лише обмежена і тому досяжна для людського розуму сукупність взаємопов’язаних суспільних явищ, яку він і називає цивілізацією.
Варто також наголосити на тому, що цивілізаційна концепція А.Тойнбі не оминула і Україну. Нашу країну філософ відносить до православної цивілізації і розглядає як арену протидії і взаємодії двох великих цивілізацій — західної і східнохристиянської. У праці «Дослідження історії» А.Тойнбі не говорить конкретно про українські землі, а згадує про російські території, які потрапили під вплив західноєвропейської культури. Проте цілком зрозуміло, про що йде мова, коли говориться про західну окраїну Росії. «У ході боротьби Росії удалося повернути під свій суверенітет землі, які довгі роки знаходилися під західним правлінням. Однак військові і політичні перемоги ще не гарантували повернення цих територій у лоно колишньої культури». Україна згадується також у зв’язку із розгромом шведів армією Петра І у 1709 році.
Український історик В.Скоблик вважав, що англійський філософ приділив достатньо уваги історії нашої країни, «Заслуга А.Тойнбі і в тому, — пише він, — що, «підштовхуючи» нас до вивчення історії України як поліцивілізаційного (чи принаймні біцивілізаційного) феномена, він змушує нас замислитися над проблемою тісного взаємозв’язку між саморозвитком українців та їхніми ціннісними орієнтаціями. Українці повинні прагнути до тісніших зв’язків із західною цивілізацією не для того, щоб «втекти» від православних народів-сусідів. Навпаки, українці мають повернути собі ту провідну роль у східнохристиянському світі, яка їм раніше (в окремі періоди історії і в окремих сферах, зокрема у духовно- культурній) належала. Історичне минуле, актуалізоване у працях А.Тойнбі, повинно спонукати сучасних політичних лідерів України усвідомити це надзавдання для українців ХХІ століття».
Дослідження А.Тойнбі починається з характеристики історичного мислення, яке було притаманне західному суспільству ХХ століття. Після Першої світової війни характерною особливістю стало таке явище, як взаємозалежність невеликих держав. Усі країни поступово починають усвідомлювати, що не можуть самостійно вижити економічно, і звертаються за допомогою до міжнародних організацій, які були створені навколо секретаріату Ліги Націй і Міжнародного бюро праці у Женеві. Головним у свідомості суспільства стало осмислення себе як частини широкого універсума, тоді як особливістю суспільної свідомості ХІХ століття було прагнення відмежуватись, зачинитись у рамках національної держави.
З огляду на все вище сказане, А.Тойнбі зазначає, що поле історичного дослідження являє собою суспільство, яке є ширше у просторі і часі, ніж національні держави. У ході класифікації таких суспільств філософ розподіляє їх на примітивні і цивілізовані, а вже потім звертається до проблеми генезису цивілізацій. Значний вплив на формування поглядів А.Тойнбі здійснила філософія А.Бергсона. Так, виникнення і зростання цивілізацій англійський дослідник пов’язує з енергією «життєвого пориву» — однією із провідних категорій бергсонівської філософії життя.
А.Тойнбі у першу чергу намагається проаналізувати процес виникнення цивілізацій, виокремивши основні шляхи їх формування. З точки зору генезису, або зародження, цивілізації поділяються на дві групи, більшість із них є спорідненими, похідними від попередніх цивілізацій, а меншість виникла у результаті мутації примітивних суспільств. До останніх А.Тойнбі відносить шість цивілізацій, єгипетську, шумерську, мінойську, китайську, майя і андську. Саме вони є прикладом стрибка із доцивілізованих примітивних суспільств у цивілізований стан, що характеризується динамічністю на відміну від статичності, яка притаманна примітивній спільноті.
Філософ відкидає расу і географічне середовище в якості позитивних факторів цивілізаційного процесу. «Уявлення про спільне середовище, до якого включається як природний, так і людський елементи, — пише він, — виявляється неадекватним у якості позитивного для пояснення генезису кожної з цивілізацій. Зрозуміло, що різні поєднання цих двох елементів можуть сприяти зародженню цивілізації в одному випадку і не сприяти в іншому».
Проблему генезису цивілізації А.Тойнбі розв’язує за допомогою власної концепції «Виклику-і-Відповіді», «творчої меншості» і «мімезису». Цивілізації, таким чином, виникають із примітивних суспільств як результат «відповіді» на «виклик», зумовлений складною ситуацією, яка породжена природним середовищем або ж людським оточенням. А.Тойнбі формулює закон «золотої середини», згідно з яким виклик має бути не слабким, щоб послідувала відповідь, а також не занадто сильним, щоб не знищити цивілізацію у зародку.
У філософській концепції А.Тойнбі велика увага приділяється особистості — надлюдині, генію, видатній особі, покликання якої полягає у тому, щоб порушити соціальну рівновагу продуктом своєї творчості. Останній передає внутрішній порив митця, сприймаючи який, всі члени суспільства включаються у процес перетворень. А.Тойнбі вважає, що саме творчі особистості сприяють зростанню цивілізації. «Сам факт, що ріст цивілізацій — справа рук творчих особистостей або творчої меншості, — пише філософ, — передбачає, що нетворча більшість буде знаходитись позаду, поки першовідкривачі не підтягнуть ар’єргарди до свого власного рівня. Зазначимо, що цивілізації, які перебувають на стадії зростання, відрізняються від примітивних суспільств поступовим рухом за рахунок творчої меншості. Варто додати, що творчі особистості за будь-яких умов становлять у суспільстві меншість, проте саме ця меншість і надихає соціальну систему новим життям». Нетворча більшість здатна «наздогнати» творчих піонерів за допомогою вільного мімезису — особливої властивості людської природи, яка є результатом колективного досвіду. «Для того щоб спонукати інертну більшість слідувати за активною меншістю, недостатньо лише сили духу творчої особистості. Засвоєння високих духовно-моральних цінностей передбачає здатність сприймати «культурну радіацію», вільний мімезис як наслідування духовно-морального пориву обраних носіїв нового».
Варто зазначити, що цивілізаційна концепція А.Тойнбі по-різному сприймалася філософами, проте найбільш відчутною є критика з боку радянських дослідників. Це пояснюється діаметрально протилежними поглядами на суспільний розвиток людства, що призводить до протистояння між цивілізаційною і формаційною моделями історичного руху. Аналізуючи філософську спадщину А.Тойнбі, радянський дослідник Ю.Семенов писав: «Явно недооцінюється (у концепції А.Тойнбі. — В.В.), а у деяких випадках просто ігнорується, роль матеріальних факторів зародження та існування цивілізацій, перш за все продуктивних сил і виробничих відносин, соціально-класової структури суспільства». Критиці було піддано також закон «Виклику-і- Відповіді» через те, що уявлення про вирішальну роль творчих особистостей і мімезису у генезисі цивілізації не підкріплене фактичною аргументацією, а також, на думку Ю.Семенова, «страждає апріоризмом і містицизмом». Як вважали радянські вчені, цивілізаційна теорія не відповідає матеріалістичному розумінню історії, а тому сумнівними є її науковість і взагалі право на існування. Досліджуючи проблему цивілізації у філософії А.Тойнбі, радянський учений Г.Чесноков зазначав наступне: «Концепція «локальних цивілізацій», яка, на думку самого автора «Дослідження історії», повинна була подолати обмеженість як абстрактних філософських концепцій ХІХ століття, так і вузькість емпіризму сучасної буржуазної соціології, не принесла бажаних результатів. Близька за своїм характером до інших буржуазних соціологічних теорій, концепція А.Тойнбі не дозволяє зрозуміти ні загальних закономірностей історичного розвитку, ні тих специфічних особливостей, які властиві будь-якій національній культурі».
На сьогодні цивілізаційна теорія має багато прибічників серед вітчизняних і зарубіжних філософів. Вона вдало поєднується із стадійним і полілінійним підходами, а тому більш актуальною є полі концептуальна модель періодизації суспільного розвитку. З боку українських філософів та істориків спостерігається прихильне ставлення до цивілізаційної концепції А.Тойнбі. Особливо потрібно відзначити те, що вітчизняні вчені не займалися поверховим коментуванням і дріб’язковою критикою окремих концептуальних положень (а тим більше фактологічних неточностей) філософа, а здійснили ряд цікавих спроб творчого поєднання ідей британського мислителя зі своїми власними. С.Грабовський називає А.Тойнбі оптимістом, який вірить у здатність людей приймати вільні рішення, усвідомлювати помилки минулого і відповідати за свої вчинки. Історик В.Скоблик вважає А.Тойнбі одним із найвидатніших західних вчених-мислителів ХХ століття.
ІІІ. Висновки
Варто зробити висновки, що цивілізаційна концепція А.Тойнбі здійснює вагомий вплив на формування сучасних підходів до визначення закономірностей соціокультурного розвитку людства. Філософія англійського мислителя визначає цивілізацію як достатньо абстрактну для того, щоб усвідомлюватися як окрема дискретна одиниця (єдність, цілісність) у вимірі всесвітньо-історичного процесу як такого, і водночас достатньо конкретну, щоб співвідноситися з емпіричними реаліями історії, такими як держава, народ, подія чи навіть окрема видатна особа. Це й дає підстави вважати, що центральною категорією філософії історії має бути саме цивілізація, а філософія історії може бути конкретизованою у вигляді теорії цивілізаційного процесу.
Ознайомлення з тойнбіанською інтерпретацією деяких ключових проблем вітчизняної історії дає підставу для постановки кардинальних питань сучасності. По-перше, яка цивілізаційна орієнтація є оптимальною з точки зору забезпечення повнокровного розвитку українського соціуму чи принаймні збереження його від подальшої асиміляції? По-друге, за яких умов посередництво українців у між цивілізаційних контактах працюватиме не на чужинців, а на самих посередників? І, по-третє, якщо українці в минулому були «відкритими» для зовнішніх впливів західноєвропейського суспільства, то чи не пора тепер нам рішуче й настійливо розвивати цю «відкритість» хоча б заради депровінціалізації і реєвропеїзації нашого суспільства.
Період незалежності в Україні пов'язаний з прагненням усвідомити своє місце і роль в світових процесах і міжнародній політиці. У цьому може допомогти цивілізаційний підхід до історії нашої держави. Без визначення місця країни у системі цивілізації неможлива розробка обгрунтованих стратегічних напрямів державної політики. Саме тому актуальності набуває сьогодні поглиблене дослідження всіх аспектів проблеми цивілізаційної ідентичності України.
ІV. Список використаної літератури
1. Бердяев Н.А. Духовное состояние современного мира//Новый мир. - 1990. - № 1.
2. Библер В. Цивилизация и культура: Размышления о конце ХХ века. – М., 1999.
3. Бокань В. Культурологія: Навчальний посібник. К., 2000.
4. Гантінгтон Семюел П. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку. – Л.,
2006.
5. Скоблик В.П. Історія Русі-України ХІ – ХVІІІ ст. у контексті між цивілізаційних
відносин (особливості тойнбіанської інтерпретації)//Український історичний
журнал. – 1998. – № 5.
6. Тойнби А. Постижение истории: Сборник. – М., 1991.
7. Тойнби А. Цивилизация перед судом истории. – СПб., 1995.
8. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник / За ред. М.М.Заковича. –
К., 2000.