Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
60. Характер політичної влади російського уряду. Суспільно-політичні рухи Наддніпрянської України: їх прояви і значення.
У Наддніпрянщині характерною ознакою першої половини XIX ст. було пожвавлення суспільно-політичних настроїв, які знайшли свій вияв у декабристському русі.
Причинами декабристського руху стали:
– вплив прогресивних європейських ідей, народовладдя, свободи, прав людини, які поширювалися після Великої Французької революції серед інтелігенції та дворянства;
– усвідомлення значною частиною дворянського офіцерства, що побувало на Заході під час наполеонівських війн, разючого відставання Російської імперії від розвинутих європейських держав.
Центром таємної організації декабристів в Україні став Тульчин, де знаходився штаб армії. Тут у березні 1821 р. виникло “Південне товариство”, яке нараховувало 100 членів. П.І.Пестель, один із керівників товариства, написав програму – “Руську правду”, яка передбачала: повалення самодержавства й установлення республіки; скасування кріпацтва й наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, введення політичних свобод і рівності усіх громадян; повну свободу торгівлі. Майбутня держава мала бути унітарною (неподільною), Україна мала входити до неї, як окрема область. Отже, не передбачалось справедливого вирішення українського національного питання. Товариство свою програму збиралося здійснити шляхом військового перевороту, без участі народу.
На початку 40-х рр. центром національно-визвольного руху стає Київ.
У 1846-1847 рр. тут діяла перша суто українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (12 чоловік, Шевченко, Костомаров, Куліш, Білозерський).
У кінці 50-х рр. почали організовуватись напівлегальні гуртки – Громади. Перша громада виникла в Києві у 1859 р. на базі таємного гуртка “хлопоманів”. Очолив її історик, пізніше професор Київського університету Володимир Антонович. Громадівський рух, прозваний “українофільством”, набув значного поширення. Громади виникли і діяли в багатьох містах.
Діяльність громад мала в основному культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, етнографії, історії). Громадівці розвинули культ козацтва й носили барвистий козацький одяг.
61. Національне віддродження Наддніпрянської України. Діяльність перших політичних організацій. Кирило-Мефодіївське братство.
У Наддніпрянщині характерною ознакою першої половини XIX ст. було пожвавлення суспільно-політичних настроїв, які знайшли свій вияв у декабристському русі.
Причинами декабристського руху стали:
– вплив прогресивних європейських ідей, народовладдя, свободи, прав людини, які поширювалися після Великої Французької революції серед інтелігенції та дворянства;
– усвідомлення значною частиною дворянського офіцерства, що побувало на Заході під час наполеонівських війн, разючого відставання Російської імперії від розвинутих європейських держав.
Центром таємної організації декабристів в Україні став Тульчин, де знаходився штаб армії. Тут у березні 1821 р. виникло “Південне товариство”, яке нараховувало 100 членів. П.І.Пестель, один із керівників товариства, написав програму – “Руську правду”, яка передбачала: повалення самодержавства й установлення республіки; скасування кріпацтва й наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, введення політичних свобод і рівності усіх громадян; повну свободу торгівлі. Майбутня держава мала бути унітарною (неподільною), Україна мала входити до неї, як окрема область.
Тісні стосунки у “Південного товариства” були також із “Товариством об’єднаних слов’ян”, яке виникло у 1823р. у Звягелі (суч. Новоград-Волинський) і нараховувало 60 членів.
Кирило-Мефодіївське братство. У 1846р. у Києві виникла таємна організація української інтелігенції. Засновниками братства були історик М.Костомаров, канцелярист М.Гулак і студент В.Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до ноього входив геній українського народу – Тарас Шевченко.
Програма братства передбачала визволення слов’ян від самодержавного гніту та об'єднання їх в одну рівноправну федеративну державу – Річ Посполиту. Україна, Київ бачились братчикам як центр слов'янського світу. У тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко – шлях революції й повалення царизму.
У 1847р. братство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Шевченка, зокрема, віддано у солдати на 10 років.
Значення братства:
Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.
Братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху.
62. Административно-територільний устрій та регіональний поділ українських земель у складі Австрійської імперії в першій половині ХІХ ст. Населення західноукраїнських земель. Національне та соціальне становище українців.
Не було адміністративної єдності і в українських землях, які знаходились у складі Австро-Угорської імперії. Східна Галичина була частиною “королівства Галіції і Лодомерії” із центром у Львові. “Королівство” поділялось на 12 округів (дистриктів). Буковина виступила окремим округом з центром у місті Чернівцях. Закарпаття адміністративно підпорядковувалось Угорському королівству. Його територія поділялась на чотири адміністративні одиниці – “Жупи”. Керівникам – жупанам – належала вся повнота влади. На селі землевласники, управителі (посесори) та наглядачі (мандатори) забезпечували поліцейсько-судову владу. Політика Габсбургів була спрямована на поневолення українців, їх асиміляцію.
Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель характеризувався посиленням національно-кріпосницького гніту. Австрійська монархія надавала широкі привілеї місцевій панівній верхівці – польській шляхті, румунським та угорським поміщикам.
У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі були економічно нерозвинутим регіоном. Сільське господарство було основою економіки. Йшов процес обезземелення селян.
Економічна відсталість західноукраїнських земель позначалася на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. На початку 40-х років XIX ст. понад 10 тис. чол. мали, крім Львова (61 тис. чол. у 1850 p.), лише 8 міст — Броди (18 тис.), Тернопіль (18 тис.), Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия і Перемишль (по 10—12 тис.). Найбільші міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве, Марамош, Сигет — налічували наприкінці 40-х років по 6—7 тис. чол.
63. Національно-визвольний рух на західноукраїнськиї землях в першій половині ХІХ ст. Вплив революції 1848-1849 р. на соціально-економічне і політичне становище українців.
У першій половині XIX ст. зароджується активний український рух у Галичині. Його ініціатором виступає уніатське духовенство. У 1816р. у Перемишлі виникає “Товариство галицьких греко-католицьких священників для поширення письма, просвіти й культури серед вірних на основі християнської релігії”, що ставило за мету поширення серед селян релігійної літератури українською мовою. Під тиском польського духовенства воно змушене було розпуститися. Розгортається друкування книжок українською мовою (граматика, катехізис та ін.) греко-католицькими священиками на Закарпатті.
Важливу роль відіграє гурток “Руська трійця” (1830-1837 рр.), заснований М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем у Львові. Члени гуртка ставлять собі за мету перетворення української народної мови на мову літературну. Видаючи альманах “Русалка Дністровая”, гуртківці досягли того, що західноукраїнська інтелігенція стала переорієнтовуватись на народ.
Гуртківці довели, що українська мова може бути літературною.
У листопаді 1848 р. вибухнуло збройне повстання у Львові, де висувались вимоги введення автономії у Східній Галичині. Повстання зазнало поразки. У Північній Буковині у 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплю вали поміщицькі володіння. Повстання очолив депутат австрійського рейхстагу Лук'ян Кобилиця. Владі вдалося придушити повстання лише через 1,5 року.
Значення революції у тому, що вона привела до ліквідації кріпосного права і піднесення національно-визвольного руху.
64. Національно-політичний рух українців у Галичині і Буковині під час революції революції 1848-1849 р.
Під впливом революції 1848р. галицька інтелігенція для обстоювання своїх прав створила політичну організацію – Головну Руську Раду, яка нараховувала 30 осіб. Очолив раду єпископ Г.Яхимович. Головним завданням Рада вважала поділ Галичини на українську й польську частини та виборення автономного устрою. Організовувались загони української національної гвардії, використовувалась трибуна австрійського парламенту, де галичани здобули 39 депутатських місць. Рада була ліквідована у 1851р. реставрованою австрійською монархією.
Революційні зворушення поширились і на Північну Буковину.
Селяни намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики.
Депутат австрійського рейхсрату Лук'ян Кобилиця, виступаючи 16 листопада 1848 р. у Вижниці на зборах 2600 селян, закликав присутніх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Вижницької і Сторожинецької округ. Повстанці створили збройні загони, які контролювали гірські дороги.
65. Розвиток української культури наприкінці ХVIIIст. у першій половині ХІХ ст.
Рубіж ХVІІІ-ХІХ ст. ознаменувався початком відродження укр..культури на тлі загального націон.відродження.
Національне відродження – це усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії.
Це перш за все:
Відродження народних звичаїв і традицій;
Розширення сфери вжитку української мови;
Створення національної школи, театру, мистецтва, літератури.
Національне відродження є культурно-політичним процесом, бо його кінцева мета – завоювання національної незалежності, утворення самостійної держави.
Етапи національного відродження XIX ст.:
АКАДЕМІЧНИЙ. Звернення, збирання, дослідження народних звичаїв, пісень і легенд, вірувань, побуту, врешті історії та історичних документів і видання досліджень, але мовою іншого народу (російською). Сум, ностальгія за минулим;
КУЛЬТУРНИЙ. Боротьба за введення народної (української) мови в освіту, літературу, побут, науку, громадське життя. Рух за відродження мови, пробудження національної свідомості, створення культурно-освітніх груп та гуртків;
ПОЛІТИЧНИЙ. Нація, об’єднана спільною мовою, висуває вже політичні вимоги, виявляє потяг до самостійності. Створення політичних груп та гуртків, постановка питання про завоювання українцями політичних прав та свобод.
Періодизація національного відродження XIX століття.
- У Східній Україні відродження почалося раніше – з останньої чверті XVIII ст. (“Енеїда” Котляревського) – так як Гетьманщина мала певну політичну і культурну автономію, і саме тут відроджувалася національна література та поезія;
- Однак, шляхта і дворянство XVIII ст. ще недооцінювали народну мову;
- Наприкінці XVIII - початку XIX ст. з’являються праці в галузі української історії, філології, етнографії, літератури. “Батьківщина “ як поняття вже охоплює всі українські землі;
- Паралелізм в процесі відродження свідчить про внутрішню єдність українців Східної України і Галичини;
- І. Лисяк-Рудницький: 130 років відродження – від кінця козацької держави до Першої світової війни (шляхетський період – 1780 – 1840, народницький – 1840 – 1880, модерністський – 1890 - 1914).
66. Ліберальні реформи 1860-70-х рр. в Росії та специфіка їх реалізації в Україні. Соціально-економічний і політичний розвиток під російської України на етапі становлення капіталізму.
19 лютого 1861 р. Олександр ІІ підписаі «Положення про селян». Два найголовніших питання: особистої залежності селян від поміщика та поземельні відносини.
Законодавчі акти реформи вирішували такі ритання:
-скасування кріпосного права;
- визначення правового статусу селян;
- організація селянського самоврядування;
- наділення землян землею;
- викуп землі селянами;
Створення інститути мирових посередників.
Упродовж 1860-1880 р. у Наддніпрянській Україні завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактурного виробництва до заводського та фабричного.
- особливо швидкими темпами розвивалися вугільна, залізорудна і металургійна промисловість (65% вугілля імперії, 50% чавуну, біля 50% заліза і сталі);
- розвивалося виробництво сільськогосподарських машин (біля половини вироблених в імперії);
- бурхливе будівництво залізниць (1/5 імперської протяжності, перша – Одеса/Балта);
йшов процес урбанізації (Одеса, Київ, Харків, Катеринослав).
Зростає обсяг торгівлі, особливо через азово-чорноморські порти. Так, експорт цукру – 80% загальноімперського, вовни – 70%.
67. Соціально-економічнийі політичний статус укр. земель у складі імперії Гасбургів. Конституційні реформи 1860-х р., їх вплив на укр. суспільність.
ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ
Реформи Йосифа II: 1781 р. – звільнення селян від кріпацтва, зменшення і чітке визначення розмірів панщини (до 30 днів на рік). Заборона у Галичині збільшення поміщицького землеволодіння за рахунок селянського. Суд здійснював вже не поміщик, а чиновник.
1848-1849 рр. – буржуазно-демократична революція в Австрійській імперії. Низка реформ.
1860-ті рр. – прийняття конституції, закріплення федеративного устрою, рівність регіонів, внутрішня автономія та сейм Галичині й Буковині, загальне виборче право, місця українцям у парламенті.
На початку 70-х рр. XIX ст. у Австро-Угорщині закінчився промисловий переворот. Промисловість українських земель мала переважно дрібний, кустарний характер, була слабо механізована. Розвивались нафтодобувна, тютюнова, солеварна галузі.
У 60-80-ті рр. почалося будівництво залізниць.
Після конституційних реформ 1860 рр. в Австро-Угорщині пожвавився громадсько-політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті визначились два напрямки: москвофіли й народовці. Москвофіли вважали Російську імперію своїм рятівником від поляків, вони прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами, видавали газету “Слово”.
Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження національної свідомості. У 1868р. вони засновують громадське товариство “Просвіта”, створюють у Львові клуб “Руська бесіда”.
68. Передумови та тенденції формування укр. націїї у складі Російської та Австро-Угорської імперії.
Національне відродження – це усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії.
Це перш за все:
Відродження народних звичаїв і традицій;
Розширення сфери вжитку української мови;
Створення національної школи, театру, мистецтва, літератури.
Національне відродження є культурно-політичним процесом, бо його кінцева мета – завоювання національної незалежності, утворення самостійної держави.
Етапи національного відродження XIX ст.:
АКАДЕМІЧНИЙ. Звернення, збирання, дослідження народних звичаїв, пісень і легенд, вірувань, побуту, врешті історії та історичних документів і видання досліджень, але мовою іншого народу (російською). Сум, ностальгія за минулим;
КУЛЬТУРНИЙ. Боротьба за введення народної (української) мови в освіту, літературу, побут, науку, громадське життя. Рух за відродження мови, пробудження національної свідомості, створення культурно-освітніх груп та гуртків;
ПОЛІТИЧНИЙ. Нація, об’єднана спільною мовою, висуває вже політичні вимоги, виявляє потяг до самостійності. Створення політичних груп та гуртків, постановка питання про завоювання українцями політичних прав та свобод.
Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступила ініціатором і організатором цього руху. Центрами стали міста, в яких діяли університети: Львів (1661 р.), Харків (1805 р.), Київ (1834 р.), Одеса (1865 р.). В Західній Україні значну роль у відродженні відігравало греко-католицьке духовенство.
Консолідації української нації сприяв і загальний інтерес народу до свого історичного минулого. Позитивно впливала на культурно-національне життя українська журналістика другої половини XIX ст. У Східній Україні виходили часописи "Основа", "Киевская старина", а в Західній Україні — "Молот", "Друг", "Життя і слово". Широкі кола освіченої громадськості вивчали й популяризували усну народну творчість. Виходили у світ збірники записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.
69. Формування політичної свідомості українців в суспільно-політичній системі Росії і Авсиро-Угорщини (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)
Консолідація суспільних течій і рухів привела до виникнення політичних партій, як найвищих форм політичного руху.
Перша українська політична партія Наддніпрянщини виникає у 1900р. у Харкові – Революційна українська партія (РУП). Майже одночасно виникло ще кілька невеликих за чисельністю, слабких організаційно українських партій: Народна українська партія (1902р.), Українська соціал-демократична спілка (1904р.),Українська демократична партія (1904р.) та інші. Незважаючи на розбіжності, різні спрямування (радикалізм, поміркованість, консерватизм), практично всі українські партії відстоювали у 1905-1907 рр. ідею автономії України у складі Росії, намагались активно використовувати трибуну Державної думи.
Після поразки революції 1905-1907 рр. і наступу реакції майже усі українські політичні партії припинили свою діяльність включно до 1917р. Лише радикально-демократичним діячам вдається у 1908 р. заснувати Товариство українських поступовців (ТУП), котре стало єдиною діяльною організацією на Наддніпрянщині у цей період.
Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження національної свідомості. У 1868р. вони засновують громадське товариство “Просвіта”, створюють у Львові клуб “Руська бесіда”. З 1880р. починають видавати газету “Діло”, а у 1885р. створюють політичну організацію – Народну Раду. Основними гаслами народовців були: народність, лібералізм, демократія, федералізм. Нарешті, прихильники й послідовники ідей М.Драгоманова у Галичині, І.Франко, М.Павлик, С.Данилевич та ін., у 1890р. створюють першу політичну організацію європейського зразка – Русько-Українську радикальну партію (РУРП). В основу її програми було покладено соціальні ідеї, соборність і незалежність України, видавалися газети “Народ”, “Хлібороб”.
Наприкінці XIX- на початку XX ст. в Галичині виникають нові політичні партії. Найвпливовішою була Національно-демократична партія, заснована у 1899р., яка переважно захищала інтереси селянства.
На Буковині діяли Руське товариство (1869р.), що опікувалося питаннями культури та Руська Рада, що представляла українців на виборах. З 1880-х років у цих організаціях набувають ваги українофіли.
70. Передумови та специфіка укр..національного руху в Російській імперії на етапі становлення індустріального суспільства. Хлопомани. Громадівський рух.
У цей період з’явились нові риси, характерні для українського національно-визвольного руху, а саме:
-- виникнення громадівського руху;
посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-просвітніх заходів, що набирали характеру опозиційних виступів;
створення українських національних партій.
На Наддніпрянщині, незважаючи на різні заборони (Валуєвський 1863р., Емський 1876р. укази про русифікацію), у 1860-1870-х рр. поширився громадівський рух української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перша громада виникла у Києві. Члени її демократично-ліберального крила (В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський) виступили за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти широкою просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила (В.Синьогуб, В.Пилипенко та ін.) стояли за народне повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли майже в усіх великих містах. У 1897р. громади об’єднались у загальноукраїнську організацію, щоб спрямувати національний рух і надалі в культурно-освітньому напрямку.
Із наступом реакції у 80-тих роках громадівський рух занепадає, а центр визвольної боротьби з Наддніпрянщини переміщується на західноукраїнські землі.
Активно розвивати в Наддніпрянській Україні національну свідомість мас взялися студенти Київського університету. Наприкінці 6О-х років вони утворили таємний гурток «Хлопоманів».
ХЛОПОМАНИ — кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху другої половини XIX ст. Хлопоманство зароджувалось як рух за розвиток української мови. Сам термін означав бажання зблизитися з простим людом — хлопами (так називали феодально залежних селян у Київській Русі, а згодом у Польщі та на українських та білоруських землях, що входили до її складу). Xлопомани розмовляли виключно українською мовою, носили національний одяг, улаштовували маніфестації на честь Т.Шевченка, мріяли про об'єднання України з Польщею, не обмежуючи своїх претензій Дніпром. Та частина українських діячів, яка більше займалася питаннями національної культури, на відміну від них не ставила питання про відокремлення України від Росії.
71. Розвиток культурно-освітнього і національно-політичного руху у західноукраїнськиї землях (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)
Розвиток національного рух У Західній Україні:
1)тут активізувалися діяльність полі тичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організацій ної діяльності партій Наддніпрянської Укра їни. Так, у Львові знаходилася партійна дру карня Революційної української партії, було видано роботу М. Махновського "Само стійна Україна;
2)діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. У 1914 р. товариство "Просвіта" мало 78 філій, 2944 чи/палень, курси для неписьменних. Кращі твори украї нської літератури друкувалися па сто рінках редагованого М.Грушевським та ].Франком журналу "Літературно-науковий вісник". Упродовж 1899-1917рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову, так і українську літературу;
3)зростала кількість українських пред ставників у центральному парламенті та в крайових сеймах;
4)розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації "Сокіл", "Січ", які роз тали в української молоді почуття патрі отизму, схильність до дисципліни, знань;
5)широкого розмаху набув кооператив ний рух, спрямований па економічне відро дження селянства, на виховання його націо нальної самосвідомості. Розвитку коопе ративного руху сприяли "Просвіта" та уніатська церква.
72. Суспільно-політична та національна проблематика в програмах українських та загальноросійських політичних партій на зламі ХІХ-ХХ ст.
В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух (масонські ложі, декабристський рух, революційні демократи 60-х рр.).
На 70-80-ті рр. припадає діяльність, так званих, революційних народників. Програма їх організації “Народна воля”, створеної у 1876 р. передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, народну власність на землю і фабрики. Основою нового суспільства повинна була стати селянська община.
Народники розгорнули широку пропаганду серед селянства (“ходіння в народ” 1874 р.), але народ не відгукнувся.
В Україні: гурток “Чайківців” (1872-1874 рр., Київ), “Київська комуна” (1873-1874 рр.), гуртки в Одесі, Чернігові та Полтаві.
У 80-ті рр. відбулася радикалізація народницького руху. Розкол у 1879 р.:
поміркована течія (“Чорний переділ”, мирне вростання Росії в соціалізм);
радикальна течія (“Народна воля”, зосереджується на політичному терорі. 1 березня 1881 р. народовольці вбивають імператора Олександра II)
У відповідь уряд посилив репресії і розгромив народницькі групи та гуртки, стративши їх керівників та активістів (Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов).
Соціал-демократичний рух базувався на марксистській ідеології. Саме марксизм в Росії користувався більшою популярністю, ніж на Заході. Перші українські пропагандисти – М. Зібер, С. Подолинський.
У 80-90-х рр. в Україні марксистські гуртки діяли в Одесі, Києві, Харкові. В основному їх діяльність зводилась до пропаганди та агітації.
На I з'їзді РСДРП у Мінську в 1898 р. із 9 делегатів 4 представляли соціал-демократів України.
На рубежі 70-80-х рр. на основі земської ліберальної опозиції сформувався ліберальний рух. Ліберали відстоювали ідею конституційної монархії та побудови економіки за законами вільного ринку, виступали проти революційних форм і методів боротьби, за пошук компромісу з царизмом. Опорою лібералів були земства. Ліберали видавали опозиційні газети, проводили з'їзди земських службовців, подавали петиції.
Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. З одного боку їх єднала антисамодержавна направленість. Але, з другого, загальноросійські революційні організації відштовхували учасників українського визвольного руху нехтуванням інтересами українського народу.
73. Політизація укр.національного руху Наддніпрянської України на прикінці ХІХ-ХХ ст. Студентський рух. Братство тарасівців.
Наприкінці XIX ст. починають формуватися українські політичні партії.
Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, створена у Львові у 1890 р. І. Франком та М. Павликом.
У 1899 р. народовці на чолі з К. Левицьким утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєднались М. Грушевський та І. Франко.
У цьому ж році створюється Українська соціал-демократична партія, яка стояла на позиціях марксизму.
Таким чином, XIX ст. стало періодом справжнього національного відродження: зросла національна свідомість українців, значних успіхів досягла українська освіта і культура. Національно-визвольний рух як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, висунувши гасло політичної самостійності України.
90-ті рр. ХІХ ст. – період піднесення молоді, яка організовувалася в гуртки. Ця радикально налаштована молодь дістала назву «Молода Україна». Під такою назвою з 1896 р. в Києві існувала таємна громада з більш як сотнею учасників, що сповідувала ідеї соціалізму і національної окремішності українців. За даними поліції, подібних громад було 22, причому найважливіші з них – у Києві, Чернігові, Лубнах та Одесі. Складали їх переважно студенти.
Через рік українські студенти провели другий з’їзд, на якому заснували свою Центральну спілку. Основні пункти програми спілки були такими:
«1. Спинити шкідливе й згубне для нашої нації винародовлення студентської молодіжи на Україні російській і повернути всіх студентів-українців до служіння інтересам українського народу.
2. Довести до відомості як народної маси, так і інтелігентних верств суспільства, що лихий, безвідрадний соціально-економічний і взагалі культурний стан нашого народу залежить від його національно-політичного рабства як безпосереднього наслідка російського абсолютизму».
Тарасівці, Братство (Братерство) Тарасівців — таємна організація «свідомих українців», речників українського національного активізму з самостійницькими тенденціями (на відміну від несвідомого малоросійства й аполітичного «українофільства»). Засноване влітку 1891 року (дехто подає 1892) під час відвідин могили Тараса Шевченка біля Канева.
1891 року була закладена програма Братства тарасівців. Серед основних положень були такі:
- самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби
- федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини
- на чолі держави гетьман як президент і сейм
- мета держави — передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа
- свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія
- боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками
- Україна для українців, себто, що визнають себе українцями
- культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля,
Книга стр.133
74. Революція 1905-1907 рр. І Україна. Українські громади у І та ІІ російських Думах.
У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну ре волюцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь.
На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійських і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революцій ним рухом.
Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р. – в період ро звитку революції по висхідній лінії:
жовтень - загальний політичний страйк, який змусив царя Миколу II піти на поступки і видати Маніфест 17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи;
червень- збройне повстання на броненосці "Потьомкін";
листопад - повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П.Шмідтом; виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським;
грудень - збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не перерос ли в загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.
В Україні революція носила і національ но-визвольний характер, оскільки націо нальне питання було на передньому плані боротьби.
Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. І хоча практична ефективність думської діяльності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з найвищої державної трибуни національних і соціальних вимог та інтересів українського народу (наприклад, селянин с. Кошелівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії В. Хвіст заявив 1906 р. у стінах Думи, що Україна нагально потребує земельної реформи та політичної автономії).
75. Українські землі напередодні Першої світової війни: економічна та суспільно-політична ситуація.
Перша та друга Думи були розпущені ца рем, оскільки виявилися занадто "лівими".
Маніфест про розпуск другої Думи 3 черв ня 1907 р, прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний за кон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків на ціонального руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національно го гноблення українського народу.
У багатьох українських губерніях було введено “воєнний" або ж "особливий" стан: заборонялися будь-які збори, наради, навіть не дозволялося збиратися декільком особам у приватних кварти рах, різко зросла кількість арештів, масових
за слань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони де мократичних видань, панували воєнні суди зі спрощеною формою судочинства,.
Досить відчутним був наступ реакції у культурній сфері - заборонялося студентам брати участь у будь-яких зібраннях, лікві дувалася автономія вищих навчальних закладів.
Посилення національного гніту - Уряд заборонив викладання українською мовою у школах, не доз волялося у школах співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.
З 1907 по 1910рр. тривав період реакції - жорстокого переслідування опозиційно го та українського руху. Головним при хильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом - голова уря ду Росії П. СтолипІн.
У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна рефор ма, яка передбачала:
знищення общинного землекористуван ня і перетворення селян на індивідуальних власників землі - фермерів;
ліквідація аграрної перенаселеності євро пейської частини країни шляхом пере селення селян у східні райони Росії.
В її основі лежали головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну "власність (хутір чи відруб)," переселення селян у малозаселені ра йони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рів ності у бідності.
У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх (з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала найбільшу кількість пере селенців до Сибіру (біля І млн.).
Зросли посівні площі, валовий збір зер нових, товарність сільського господарства.
76. Перша світова війна і Україна. Відношення до війни соціальних і національних прошарків та політичних організацій укр.суспільства.
Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український рух,
У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції.
Партії Західної України активно під тримували уряд Австро-Угорщини і Німеч чини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці до поможуть українцям створити само стійну де рукаву.
Уже в перший день війни - 1 серпня 1914р. вони об'єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили укра їнців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. з добровольців - молодих вихованців організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт " - був сформований легіон Україн ських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.
Партії Наддніпрянської України поста вилися до війни неоднозначно;
- більшість українських партій, в т. ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, ке рівництво ТУП підтримали Росію у війні;
- частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету;
- частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну і виступила за поразку Росії;
- найбільш вороже настроєні щодо Росії соціалісти (УСДРП, "Спілка") емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцое, М. Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосила утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.
77. Політика урядів Австро-Угорщини і Російської імперії в українському та польськомупитинні у роки Першої світової війни.
Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мили агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні Інтереси, пригнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з націо нально-визвольним рухом українців.
Плани сторін щодо України:
Політика сторін щодо України
Росія, окупувавши в 1914 -1915 рр. Захід ну Україну, утворила тут нове генерал-гу бернаторство на чолі з реакціонером Г. Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих пересліду вань зазнала греко-католицька церква, її митрополита А. Шептицького було депор товано до Суздаля.
Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.
Уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.
78. Політична ситуація в Україні після Лютневої (1917 р.) буржуазно-демократичної революції. Суспільно-політичні сили та інститути влади в Україні на етапі 1917- початку 1918 р.
На початку 1917 р. Російська імперія знаходилась на грані краху.
23 лютого (8 березня) через перебої у постачанні хліба почалися заворушення у Петрограді.
27 лютого 1917р. в Росії перемогла революція. В цей день в Петрограді було утворено два нових реальних органи влади:
Тимчасовий комітет IV Думи (згодом - Тимчасовий уряд) на чолі з князем Львовим;
Петроградська рада робітничих, сол датських депутатів на чолі з меншовиком Чхеїдзе.
В ніч з 2 на 3 березня Микола ІI зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уря ду, який проголосив політичні свободи і початок виборів до Установчих зборів - вони повинні були вирішити долю Росії, прийняти її конституцію.
Реальна влада в Росії зосереджувалася в руках Тимчасового уряду.
Влада перейшла до рук Тимчасового уряду й Рад робітничих і солдатських депутатів. Активними в петроградських подіях були і українці – солдати Волинського полку. Згодом у Петрограді на початку березня 1917р. утворився Тимчасовий український революційний комітет.
Повідомлення з північної столиці в Україні сприймалося по-різному. Позбувшись шоку, поступово починають включатися в політичне життя різні групи й партії, які формують нові революційні органи. Серед перших була Рада об’єднаних громадських організацій (голова М.Страдомський).
На периферії створюються губернські і повітові комісаріати. Обираються Ради робітничих та селянських депутатів на чолі з меншовиками й есерами.
Не залишились осторонь і представники українських політичних партій. Вони, за ініціативою Товариства українських поступовців, створюють у Києві Центральну Раду.
79. Українська Центральна Рада Та Генеральний секретаріат – перші державні структури відродження України. Склад, політична програма, універсали УЦР.
Формування Центральної Ради. Цей політичний орган був започаткований 4 березня 1917р. До Ради ввійшли представники багатьох українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських і військових організацій. Головою було обрано М.Грушевського (у цей час він знаходився в Москві). Заступниками голови стали: Ф.Крижанівський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Провідна роль у Центральній Раді належала українським партіям соціалістичної орієнтації – соціалістам-революціонерам (есерам), соціал-демократам та іншим.
20 березня 1917р. Центральна Рада надсилає привітання голові Тимчасового уряду князю Львову, а вже 22 березня вперше у своїй діяльності видає відозву до українців, закликаючи їх творити нове вільне життя, домагатися всіх прав, зробивши наголос на впровадженні української мови в усі сфери суспільного життя.
Основні напрями політичної програми:
- боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 укр.губерній та етнічних земель;
- Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв»язання питання про автономію у складі Російської республіки;
- Співпраця з тимчасовим урядом;
- Надання нац.мешинам рівних політичних. прав.
Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат — виконавчий орган, уряд, сформований Українською Центральною Радою.
Перший склад Генерального секретаріату складався з 8 генеральних секретарів та генерального писаря.
Універса́ли Украї́нської Центра́льної Ра́ди — грамоти-прокламації, що їх видавав український парламент для широкого загалу, як гетьмани козацької доби. Українська Центральна Рада (УЦР) видала 4 Універсали, які визначили етапи української держави — від автономної до самостійної.
Умови І Універсалу
Проголошення автономії України в складі Росії;
Джерелом влади в Україні є український народ;
Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);
Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;
Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.
І Універсал оголошено на Всеукраїнському Військовому З'їзді;
Умови ІІ Універсалу
Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;
Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;
Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;
Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.
II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради. АДЗИПАРКОМ
III Універсал 7 листопада(20 - за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.
IV Універсал 9 січня (23 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.
80. Українська держава гетьманської доби: зовнішня і внутрішня політика П.Скоропадського.
Німці та австрійці, які, опираючись на Українську народну громаду (великі землевласники, російська бюрократія), та на військових на чолі з П.Скоропадським, здійснили 29 квітня 1918р., в день, коли Центральна Рада прийняла проект Конституції УНР, державний переворот.
В ніч на 30 квітня 1918р. під контроль Скоропадського перейшли всі найважливіші урядові інституції. Тоді ж П.Скоропадський підписав “Грамоту до всього українського народу”, в якій проголошувалась його ідеологічна платформа. Нею ліквідовувалася Центральна Рада, її уряд, земельні комітети. Українська Народна Республіка перейменовувалася на “Українську державу”, що ґрунтується на засадах приватної власності і зуміє забезпечити національне відродження. Державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішувати український Сейм. А на початках законодавча й виконавча влада мала належати гетьманові. Прерогативи його влади були розписані в “Законі про тимчасовий державний устрій України”. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником. Він мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Це свідчило, що на зміну демократичній формі управління приходить авторитарна.
Внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського. В Україні була відроджена російська схема територіально – адміністративного устрою, посади губернаторів замінено на губернських і повітових старостів, міську і повітову міліцію замінено на державну варту, перевибори до органів місцевого самоврядування проводились на підставі майнового цензу. Було переформовано військові частини. Найбоєздатнішими були окрема Запорізька і Сердюцька дивізії, переформований полк Січових Стрільців, дивізія Сірожупанників, йшов подальший процес організації козацтва. У липні 1918р. міністерство морських справ ухвалило закони про уніформу і військові прапори українського флоту. Так було сформовано 60-тисячну регулярну армію.
Павло Скоропадський запровадив гривню, заснував низку українських банків. За доби гетьманату посилено дисципліну на виробництві, скасовано 8-годинний робочий день. Певних успіхів було досягнуто в культурі та освіті: функціонувало понад 150 українських шкіл; створено державні університети у Києві і Кам’янець-Подільському (ректор І.Огієнко); відкрито Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, театр драми й опери та ін.
14 листопада відбулася урочиста церемонія відкриття Української академії наук, президентом якої став В.Вернадський. Було також проголошено закон про Українську автокефальну православну церкву.
Уряд Павла Скоропадського розширив міжнародні контакти з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, скандинавськими країнами, Францією, Англією, Росією.
Водночас розпочався наступ на революційну демократію, була проведена консервативна аграрна реформа, зорієнтована на великих землевласників і буржуазію. Це відштовхнуло від влади селян, національну інтелігенцію, робітників, які розпочали активну боротьбу як проти німців, так і проти П.Скоропадського.
Чаша терпіння опозиції переповнилась після 14 листопада 1918р., коли гетьман опублікував грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією. Для виконання цього завдання було створено уряд проросійської орієнтації. Подібні дії ще більше загострили ситуацію в Україні і привели до краху Гетьманщини в грудні 1918р.
81. Політичні обставини утворення ЗУНР. Зовнішня і внутрішня політика ЗУНР, історичне значення.
Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) виникла внаслідок революційних подій у Галичині у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р.
13 листопада 1918 р. Українська Народна Рада прийняла тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорщини, було визначено склад Державного секретаріату ( уряду) – голова К.Левицький, герб країни – золотий лев на синьому тлі, державним прапором став блакитно-жовтий прапор. Президентом ЗУНР став Є.Петрушевич.
Уже з перших днів свого існування ЗУНР пройшла через низку серйозних випробувань, одним з яких була війна з поляками.
Не маючи змоги довго утримувати Львів, українці залишили його і відступили аж до Станіслава ( теперішній Івано-Франківськ). Розпочинаються переговори з наддніпрянцями, які закінчилися об’єднанням українських земель обох регіонів. ЗУНР тимчасово передала законодавчу і виконавчу владу Директорії, ставши Західною областю Української Народної Республіки.
Але, на жаль, ця історична подія мала символічний характер і до справжнього об’єднання не дійшло, хоча це зближення дало певні практичні наслідки.
82. Утворення Директорії УНР, її реформи і зовнішньополітичні орієнтації.
Восени 1918р. в умовах загострення кризи, активізували свою діяльність українські політичні партії. Ще в серпні 1918р. вони організували Український національний союз (УНС), головою якого став В.Винниченко. На базі УНС для боротьби з гетьманом 14 листопада у Києві була утворена Директорія (В.Винниченко – голова, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський). Вона і розпочала підготовку до повстання, звернувшись до населення із відозвою підніматися на боротьбу проти П.Скоропадського. На бік повстанців переходили війська гетьмана, їх армія поповнювалась селянськими загонами. Розгортанню наступу сприяло невтручання німецьких військ. Після підписання 17 листопада 1918р. угоди між Директорією та німцями, останні дотримувалися нейтралітету. Залучившись підтримкою у Білій Церкві корпусу Січових Стрільців, який очолював Євген Коновалець, війська Директорії 18 листопада 1918р. в бою під Мотовилівкою ( за 30 км від Києва) завдали поразки гетьманським частинам. Після перемоги сили повстанців швидко зростали і просувались до столиці. 14 грудня 1918 р. вони вступили до Києва, а П. Скоропадський разом з німцями назавжди залишив Україну. Згодом переможці на Софіївському майдані провели військовий парад.
26 грудня 1918 р. Директорія прийняла Декларацію, в якій проголосила себе тимчасовою революційною верховною владою. Відновлюється республіканська форма правління, призначається Рада Народних Міністрів на чолі з соціал-демократом В.Чехівським
В країні запроваджується право на страйки і маніфестації, на укладання колективних трудових договорів, встановлюється 8-годинний робочий день, проводиться аграрна реформа, було відновлено національно-персональну автономію.
В основу розбудови країни покладено так званий трудовий принцип, згідно з яким влада на місцях мала належати трудовим радам робітників та інтелігенції без участі багатих. В.Винниченко на “Державній нараді” 16 січня 1919 р. визначив курс на шлях державного будівництва , серед основних його напрямків були:
Питання диктатури викликало суперечки між багатьма політичними і військовими діячами УНР. С.Петлюра висловився і проти диктатур, і проти рад. Більшість підтримала створення Трудового конгресу.
83. Причини поразки та історичні уроки української національно-демократичної революції 1917-1920 р.
Основними причинами були:
- порівняно низька національна свідомість народних мас, на яких негативно позначилась більше, ніж двохсотлітня московська неволя;
- недостатня відданість ідеї державності з боку революційних лідерів, їх соціалістична і переважно проросійська орієнтація;
- відсутність сильної української національно-демократичної партії, яка б з’єднала окремі політичні потоки в єдине державне річище;
- слабкість соціальної бази Української Народної Республіки, переважна опора на селянство і на нечисленну інтелігенцію, недостатня підтримка української революції з боку міського пролетаріату і великих землевласників;
- відсутність добре організованої, матеріально-забезпеченої, регулярної армії і належного контролю за нею;
- надмірна молодість, як керівників, так і всього українського руху, відсутність певного досвіду в питаннях державницьких справ, зовнішньої політики, фінансів, армії та й навіть взаємовідносин між собою;
- важливим залишається зовнішній фактор. Українській Народній Республіці так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені, отримати реальну матеріальну й моральну допомогу інших країн. Зрештою, Україна зазнала прямої агресії з боку сусідів, у першу чергу – більшовицької Росії.
84. Брест-Литовська конференція та українське питання.
Невдачі на фронті змусили Центральну Раду активізувати пошуки мирних взаємовідносин із державами Четверного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). В середині грудня 1917р. ці країни погодилися на участь у мирних переговорах делегації УНР і до Брест-Литовська від’їхали дипломати на чолі з В.Голубовичем. Над УНР нависла загроза бути окупованою військами більшовицької Росії, які, долаючи опір, підійшли до Києва. Складність переговорного процесу в Бресті, обстріл столиці солдатами Муравйова, більшовицький заколот на “Арсеналі” змусили Центральну Раду і Генеральний секретаріат зробити рішучі кроки і проголосити на засіданні Малої Ради 9 (22) січня 1918р. IV Універсал. 27 січня або 9 лютого 1918р. за новим стилем був підписаний мирний договір між УНР та Центральними державами. Сторони обумовили кордони України, встановлення дипломатичних відносин, а також економічних зв'язків. УНР звернулася до Німеччини й Австро-Угорщини з проханням надати їй допомогу в боротьбі з більшовицькими військами, що в цей час зайняли Київ і почали наводити свої порядки.
Держави німецького блоку давали згоду на передачу УНР більшої частини Холмщини і Підляшшя, а також на виділення західноукраїнських земель в окремий коронний край. Також сільськогосподарські машини, вугілля, сіль та ін. товари. За першу половину 1918 УНР зобов’язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса.
85. Встановлення радянської влади в Україні: передумови, причини, наслідки.
Радянська історіографія веде історію УРСР з 25 грудня 1917 року, коли більшовики скликали в Харкові свій Всеукраїнський з'їзд рад, на якому створили уряд, альтернативний до Генерального Секретаріату УНР.
І Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв резолюції «Про організацію влади на Україні» та «Про самовизначення України». З'їзд проголосив, що «Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів». Українську робітничо-селянську радянську республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її утворення називали також «Українською Народною Республікою».
У 1917—1920 pp. відбулися три спроби встановлення більшовицької влади в Україні, супроводжувані військовою інтервенцією радянської Росії.
28 листопада 1918 року у Курську було створено «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України» та його «збройними формуваннями», після чого більшовики розгорнули наступ на Україну. Частини Червоної армії 3 січня 1919 р. окупували Харків. А 6 січня 1919 року «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України» вперше була затверджена назва «Українська Соціалістична Радянська Республіка». УСРР (до січня 1919 р. використовувала назву «Українська Народна Республіка») була формально проголошена як «окрема держава» на III Всеукраїнському з'їзді рад 6-10 березня 1919 р., коли ухвалено першу конституцію УСРР. Остаточно Конституція УСРР була затверджена Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року.
86. Економічна та суспільно-політична криза радянського суспільства на початку 20-х років: пошуки виходу. Нова економічна політика, її суть та особоивості впровадження в Україні.
Під час військових дій особливо постраждали Донбас, було зруйновано багато шахт і копальні. Із-за браку палива і сировини зупинялися заводи. Робітники були вимушені покидати міста і виїжджати в село. Загальний обсяг промислового виробництва скоротився в 5 разів . Устаткування давно не оновлювалося. Обсяг сільськогосподарського виробництва скоротився на 40% у зв'язку із знеціненням грошей і дефіцитом промислових товарів.
Суспільство деградувало, його інтелектуальний потенціал значно ослаб. Велика частина інтелігенції була знищена або покинула країну.
Таким чином, головне завдання внутрішньої політики РКП(б) і Радянської держави полягало у відновленні зруйнованого господарства, створенні матеріально-технічної і соціально-культурної основи для побудови соціалізму, обіцяного більшовиками народові.
Політичний та економічний крах змусив Леніна у 1921р. перейти до “нової економічної політики”, що означало часткове повернення до капіталізму, але військова промисловість, транспорт, банки, зовнішня торгівля залишались у руках держави.
Суть НЕПу: запровадження ринкової системи та допущення елементів держкапіталізму; розвиток усіх форм кооперації; госпрозрахунок; денаціоналізація; матеріальна зацікавленість; заміна продрозверстки (насильне відбирання продовольства) продподатком, плановість народного господарства та ін.
НЕП дозволила швидко відбудувати зруйноване господарство, значно збільшивши виробництво промислової та сільськогосподарської продукції. У 1927р. оброблялося уже на 10% землі більше, ніж у 1913р.
Водночас закріплюється централізоване правління радянськими республіками.
87. Кооперативний рух в Україні на етапі 1920-р.: особливості в УСРР і на західноукраїнських територіях.
Нова економічна політика почала запроваджуватися і в Україні. Для забезпечення селян посівним матеріалом, робочою худобою, реманентом у 1922 p. було створено акціонерне товариство "Село-допомога", а 6 лютого 1923 p. утворено Всеукраїнську спілку сільськогосподарських кооперативів "Сільський господар", яка здійснювала всі позиково-продовольчі операції на селі.
НЕП сприяв розвитку кооперації. Вона почала відроджуватися як розгалужена система самодіяльних господарських організацій. Поширився добровільний кооперативний рух, розгорталася діяльність промислової, споживчої, сільськогосподарської, кредитної кооперації.
В Україні формувалась єдина система кооперації, яка об'єднувала всі споживчі товариства в містах і селах. Великих успіхів досягла кооперація в справі заготівлі та збуту продукції.
У жовтні 1921 p. з єдиної системи споживчої кооперації відокремилася сільськогосподарська кооперація, в якій було створено машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні та інші товариства.
Після ліквідації непу діяльність кооперації була різко обмежена. Споживчій кооперації була відведена роль організатора торгівлі, громадського харчування на селі, а діяльність її повністю контролювалася партійно-державним апаратом.
Успішно йшла й розбу дова страхової кооперації. Влітку 1919 року розпочав роботу новий всеукраїнський кооперативний центр - Український кооперативний страховий союз (“Страхсоюз”). Помітні успіхи були досягнуті і в освоєнні зовнішньоекономічної діяльності. “Дніпросоюз”, “Централ” та “Українбанк” у період 1919-1920 років змогли налагодити зв’язки з торгово-фінансовими і промисловими колами багатьох країн світу, зокрема, Англії, Німеччини, Австрії, Італії, Голландії та інших.
Важливою віхою в подальшій розбудові національної кооперативної системи стало створення її вищої організаційно-господарської ланки. У квітні 1920 року розпочала роботу Всеукраїнська кооперативна спілка (“Центроспілка”), яка об’єднала у своєму складі всі загальнонаціо нальні центри кооперації: ЦУКК, “Дніпросоюз”, “Централ”, “Українбанк”, “Книгоспілку”, “Страхсоюз” і таким чином довершила управлін ську структуру кооперативної системи країни.
Держава в особі Головного кооперативного комітету при РНК УСРР видавала постанови, декрети, інструкції, реєструвала статути
і визначала соціально-економічний статус кооперації, її права та обов’язки, що було
грубим порушенням кооперативних принципів.
Визначальну роль в економічному житті Західної України відігравала кооперація. Вона була майже повністю знищена за роки першої світової та національно-визвольної воєн. Відновлення діяльності кооперативних установ розпочалося відразу після припинення бойових дій. Уже в другій половині 1920 p. відновлюють свою діяльність довоєнні низові сільські та міські кооперативи, створюються нові спілки. 29 жовтня 1920 p. на першій сесії польського сейму було прийнято кооперативний закон, який сприяв розвитку кооперації, гарантував основні демократичні принципи. При міністерстві фінансів виникла державна кооперативна рада із представників національних і регіональних кооперативних союзів. Все це створювало умови для відродження й розвитку українського кооперативного руху . в Польщі, перетворення його на національно-господарський рух, на засіб самозахисту народу перед економічним, соціальним і національним гнобленням.
Група передових людей, керівники провідних економічних, кооперативних, культурних та просвітніх установ регіону розробили програму відбудови кооперації. Вони створили Крайовий комітет організації кооперативів (ККОК). Подібні комітети виникали у повітах, вони відновлювали діяльність довоєнних спілок, створювали нові, об'єднували їх у повітові та галузеві союзи. Ревізію кооперативів здійснював Крайовий ревізійний союз. Товариство "Сільський господар" передало ККОК свій друкований орган "Господарський часопис" з 1921 по 1939 p.
88 Політика українізації в УСРР. Її зміст і результати.
30 грудня 1922р. утворюється СРСР, який згодом переростає у більшовицьку імперію. У 1923р. РКП(б) приймає програму коренізації. Більшовики шукають опори серед національних меншин. Формуються віддані кадри будівників соціалізму. В УСРР ця політика отримала назву “українізації”.
“Українізація” у 1920-х рр. допомогла зробити значний крок вперед в освіті, культурі, науці. Переводиться на українську мову діловодство. Виходять книжки (50%), газети (90%) українською мовою. 80% загальноосвітніх шкіл стають україномовними. З 24% до 57% зростає рівень писемності за 10 років. Діють 1,5 тис. польських, німецьких, єврейських та інших шкіл. Створюється “Вільна академія пролетарської літератури” (1925р.), функціонує Українська Академія Наук, відроджується Українська автокефальна православна церква (1921р.). Повертається значна частина емігрантів (М.Грушевський).
Політика “українізації” посилює позиції прихильників національного комунізму (М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв). Москва кваліфікує їх, як ворожі “ухили”, починає боротьбу з метою їх “нейтралізації”. У 1929 році ОДПУ заарештовує 45 членів вигаданої “Спілки визволення України” і репресує їх у 1930р. Розпочинається згортання “українізації” (зменшення кількості українських шкіл, періодичних видань, закриття українських театрів та введення у 1938 р. обов’язкового вивчення російської мови в усіх школах).
89. Формування та діяльність інституцій радянськой влади в Україні. Радянська Україна в Конституціях СРСР (1924 і 1936р.) й в УСРР 1925,1929,1937 рр.
Найвищими органами влади визнавалися Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет і Президія ВЦЦВК. Розпорядчим і виконавчим органом ВЦЦВК був Раднарком УСРР.
Ці органи мали виняткове право видавати декрети і постанови як акти найвищої юридичної сили, через які здійснювалась воля правлячої, а з часом і єдиної політичної партії, що фактично, забезпечувало диктатуру партії більшовиків.
Органом виконавчої державної влади і найвищим представницьким органом в Україні був Всеукраїнський з'їзд Рад (ст. 22 Конституції 1929 року), який відбувався один раз на два роки згідно з Конституцією 1929 р.
26 січня 1924 р. відкрився II з'їзд Рад СРСР. Він остаточно затвердив першу Конституцію СРСР.
IX Всеукраїнський з'їзд Рад у травні 1925 р. затвердив новий текст Конституції УСРР. У ній законодавчо закріплювалося входження України до складу Союзу PCP, визначалися компетенція і функції республіканських органів державної влади і державного управління, а також відносини між вищими органами державної влади і державного управління СРСР і УСРР. Конституція зафіксувала також зміни, що випливали з фактів утворення в 1924 р.
Конституція УСРР 1929 року встановила на основі Конституції СРСР 1924 року суверенні права Української СРР: добровільність входження Української СРР до складу Союзу РСР, її рівноправність з іншими союзними республіками в складі СРСР, право вільного виходу із складу Союзу, закріплене в Конституції СРСР 1924 року, являють собою важливі, хоч і не єдині, правові гарантії суверенітету Української СРР.
Конституція Української СРР 1929 року мала й сумні наслідки. Надання великої влади місцевим органам призвело до перекручувань державної політики, а це виявилось в бездушне адміністрування (виселення і знищення найбільш працездатної частини селянства і інтелігенції). Конституція дала поштовх до занепаду сільськогосподарського виробництва в Україні, що призвело до голодомору 1932—1933 років (всі кошти направлялись тільки на індустріалізацію, безжально вилучалось із сільськогосподарського виробництва). Ця Конституція закріпила диктатуру пролетаріату, що в подальшому зробило неможливим розвиток приватної власності і відкинуло Україну від магістралі світового розвитку.
У зв'язку з прийняттям у грудні 1936 року нової Конституції СРСР в 1937 році приймається Конституція Української РСР. Яка повністю повторює основні положення Конституції СРСР, максимально зменшує повноваження республіканських органів та зводить до мінімуму кількості республіканських наркоманів.
Невід'ємною складовою історії українських конституцій є акти конституційного характеру Карпатської України — Тимчасова Конституція Карпатської України 1939 року та документи Української Головної Визвольної Ради (УГВР) 1940—1950 років. "Тимчасовий устрій УГВР 1944 року.
У зв'язку з прийняттям у 1977 році нової Конституція СРСР в 1978 році приймається нова Конституція УРСР. Нова Конституція не спричинила принципових змін у державному і суспільному житті республіки, але сприяла появи загальної тенденції до демократизації суспільного життя, зростання політичної активності народу.
90. Міжнаціональні відносини і релігійне життя в УСРР у 1920-1930 рр.
В Укр. на поч. 30-х рр. існувало 25 нац. районів, включно з російськими, німецькими, єврейськими тощо. Діяло понад 1000 нац. селищних і сільських рад. Вільного розвитку набули нац. мови. Ними користувалися у сферах управління законодавства, освіти, літ. і мистецтва. Але із зміцненням адміністративно-тоталітарної системи з'являються спотворення у сфері нац. політики. Класовий принцип почав переважати над національним, і від його жорстокого дотику найбільше постраждала сфера нац. відносин. Ігнорувалися специфіка екон., соц.-культ. розвитку цілих нац. регіонів. Проводилися репресії багатьох нац. кадрів. Не можна погодитися, що з приходом радянської влади в нац. розвитку і в міжнац. відносинах не сталося суттєвих змін. За радан. влади УРСР стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адмін. центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали те ритор.-адмін. Рамки, що відображали їхню нац. самобутність, тобто те чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини. В районах Укр., населених нац. меншинами у 20-ті рр. активно здійснювалась політика коренізаціі. Відкривалися школи з нім., болгарською, єврейською, пол.. та іншими мовами навчання. Створена у 1918 р Всеукр. Церковна рада наполягала на утвердженні в Укр. авто кафедральної церкви. Підтримка автокефалії радян. владою пояснювалася бажанням розколоти і послабити російську православну церкву. Так з жовтня 1921 р було покладено початок УАПЦ. Але уже з 1926 р на укр. церкву почався наступ , а у січні 1930 р вона була ліквідована. Наслідком антицерковної політики в Укр. стали глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.
91. Партійно-політична система Радянської України в 1920-х роках, передумови та шляхи її трансформації у командно-адміністративний апарат. Сталінські репресивні заходи таїх наслідки для укр.суспільства.
Розвиток правової системи в 30-ті роки, як і державного апарату в цілому, був також спрямований на зміцнення командно-адміністративної системи управління, подальшої її централізації. Характерною рисою правової системи стає пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським. З одного боку, поширюється пряма дія союзних нормативних актів, а з іншого — відроджується існуюча в 20-ті роки тенденція запозичення республіканським законодавством якщо не всього змісту загальносоюзних законодавчих актів, то хоча б їх ідеї. Передумовою виникнення командно-адміністративної системи управління стала монополія більшовицької партії на владу. Знищення опозиції прискорило формування тоталітарного режиму. Відбулося повне зрощення партійної влади з владою державного апарату. В 1939 році Сталін зазначав: "Кадри партії — це командний склад партії, а оскільки наша партія стоїть при владі — вони є також командним складом керівних державних органів". Керівники партії одночасно займали керівні державні посади. В командно-адміністративній системі, що склалася, державні і господарські органи діяли під жорстким контролем партійних органів і в рамках централізованого управління відомчого апарату. Сформований привілейований прошарок бюрократії займав керівні місця в партійних, радянських, військових, господарських, репресивних органах. Боротьба в керівництві партії привела до зміцнення єдиновладдя. Режим особистої влади Генерального секретаря партії, який також прибрав функції глави держави, стає характерною ознакою радянської політико-державної системи майже до середини 50-х років.
Ста́лінські репре́сії — масові репресії, що здійснювалися в СРСР в 1930-і — 1950-і роки. До цього явища можна віднести чистки в рядах правлячої ВКП (б) (після 1952 р. КПРС), розкуркулення, депортації цілих етнічних груп і гоніння за підозрілими особами, всюдисущий контроль за «саботажниками», масові ув'язнення і розстріли «ворогів народу». Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності, не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація.
НАСЛІДКИ РЕПРЕСІЙ
92. Центри укр..еміграції в Польші, Чехословиччини й Румунії. Діяльність укр.політичної й віськової еміграції.
Головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя українську діаспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехо-Словаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехо-Словаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя).
В Східній Європі українська діаспора поділена так:
у Польщі: 200—300 тисяч українців
у Чехо-Словаччині: 120—150 тисяч українців
у Румунії: 100—150 тисяч українців
у Югославії: 45—50 тисяч українців
У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині і напівурядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні — найширші в Югославії. Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі, що складалася з українців: які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі — вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено (їх кількість невелика);
яких поляки переселили на західні й північні землі Польщі, котрі до 1945 р. належали Німеччині. Українці в Чехо-Словаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території — і користувалися досить широкими правами; також вони жили і в Чехії на понімечених землях. Українці в Румунії жили як на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина), так і в розпорошенні.
Українська міжвоєнна еміграція – це еміграція військова та політична, яка є результатом поразки національно-визвольної боротьби на Україні 1917-1920-х рр. Українці емігрували разом з установами уряду та військами її армії. Центрами скупчення міжвоєнної української еміграції стали Франція, Німеччина, Італія, Англія. Однак, вважаючи своє становище емігрантів тимчасовим, яке неодмінно мусить змінитись їхнім поверненням на незалежну батьківщину, головні еміграційні хвилі з Центральної та Східної України, Галичини та Буковини були спрямовані у найближчі сусідні європейські країни, зокрема Польщу, Чехословаччину, Румунію. Розпорошившись по багатьох європейських країнах, українські емігранти, проте, не перетворились на безлику людську масу, а виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації і не припинили політичної діяльності, спрямованої на відродження української державності. В еміграції продовжили діяльність екзильні уряди УНР та ЗУНР, старі та новоутворені політичні партії, а великим досягненням українців було створення в основних емігрантських центрах численних громадських, культурно-освітніх та наукових установ, організацій, гуртків тощо. Окрім угруповань Армії УНР, на територію Румунії потрапила незначна кількість вояків-галичан, рештки українських партизанських загонів А.Гулого-Гуленка, Н.Махна та інших партизанських з'єднань, а також певна кількість військовиків Руської армії, серед яких були й українці за походженням, які були інтерновані у кількох таборах. Кількість українського вояцтва у румунських таборах була значно меншою (близько 2 тис. чоловік), ніж у Польщі та Чехословаччині.
93. Суспільно-політичне життя на західноукраїнськиї територіях у 1920-ті роки. Політика пацифікації Ю.Пілсудського в Східній Галиччині.
Пацифікацією були названі масові репресії восени 1930 щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який тоді очолював Пілсудський. Приводом для пацифікації послужили численні протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. Рішення про проведення пацифікації затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський, який з 24 серпня 1930 року очолив уряд Польщі. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального успіху урядовому таборові на виборах до сейму у листопаді 1930 року. Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад п'ять тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських організацій та установ, здійснювалось побиття і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками (сім осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів. Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті -- чотири. Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого посилення боротьби ОУН.
94. Суперечливість соціально-економічного розвитку українського суспільства в умовах сталінізму. Економічні перетворення у промисловості: індустріалізація, її передумови, хід здійснення, наслідки.
У 1929р. ВКП(б) відходить від НЕПу, розпочинаючи будівництво соціалізму, керуючись ленінським планом, розробленим смертельно хворим вождем. Ленінський план, як гласять офіційні документи того часу, містив: індустріалізацію, колективізацію, культурну революцію.
Індустріалізація передбачала створення економічної основи соціалізму, його матеріально-технічної бази. В СРСР в роки першої (1928-1933 рр.) та другої (1932-1937 рр.) п’ятирічок до ладу стало 6 тис. об’єктів, в тому числі в Україні – 600. Промислове виробництво республіки зросло у 7 разів порівняно з 1913р.; вона перетворилась з аграрної в індустріально-аграрну. Промисловість України розвивалась переважно на Лівобережжі. Правобережжя ці процеси захопили значно менше.. Пріоритет належав виробництву сировини, а не готової продукції, що негативно позначалося на життєвому рівні населення. Урбанізація міст (чисельність їх зросла у 2 рази) ускладнила житлову, продовольчу, та інші проблеми. Формувалась залякана репресіями особистість, яка пристосовувалася до умов насильницького тоталітарного режиму.
95. Колективізація: мотиви, хід здійснення, результати. Економічні та соціальні наслідки колективізації в Україні.
Колективізація передбачала переведення селянства від індивідуального господарства до колективного виробництва. Колгоспи були необхідні для проведення індустріалізації, як зручна форма експлуатації та викачування коштів, що досягалось шляхом пограбування села.
Курс на “суцільну колективізацію та ліквідацію куркульства як класу” поклав листопадовий (1929р.) пленум ЦК ВКП(б). Колективні господарства створювались насильно, під загрозою репресій, широко використовувався досвід “воєнного комунізму”, набутий більшовиками у роки громадянської війни. Було розкуркулено 200 тис. селянських господарств.
Наприкінці 1932р. в УРСР налічувалось 70% селянських колективних господарств, що становили понад 80% посівних площ. Продуктивність праці “колективних” селян була низькою, оскільки майже весь урожай вилучався державою для хлібозаготівель. У 1932-1933 рр. більшовицька партія організувала терор голодом, для того, щоб зламати волю українського народу, колонізувати його. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, становлять бл. 10 млн. осіб. Традиційне українське село зі своїми звичаями, устроєм перестало існувати, селяни втратили власність, опинились у становищі кріпаків. Лише напередодні війни сільське господарство почало виходити на рівень продуктивності, що існував до початку проведення суцільної колективізації.
96. «Культурна революція», її зміст та шляхи реалізації в Україні.
Під Культурною революцiєю розумiлося "швидке подолання культурної вiдсталостi, пiднесення культурного рiвня трудящих, створення й розквiт нової за змiстом i формами соцiалiстичної культури" [5].
Поза офiцiйно прокламованими, "культурна революцiя" в СРСР мала й суто практичнi цiлi - пiдготовку iз селянської молодi "кадрiв iндустрiалiзацiї", створення розгалуженої системи масової iдеологiчної обробки населення. "Подолання культурної вiдсталостi" практично означало примiтивне "цивiлiзування" народних мас, передусiм - сiльських. За твердженням УРЕ, "одним з найважливiших завоювань культурної революцiї було здiйснення в СРСР загального початкового обов'язкового навчання, в осн. за роки першої п'ятирiчки (1928-32)... В ходi К.р. усувався розрив мiж культурою мiста й села, мiж культурним рiвнем працiвникiв розумової й фiзичної працi..."
Натомiсть створення "нової культури" здiйснювалося передусiм шляхом нищення культури старої - як елiтарної, так i традицiйної народної, тiсно пов'язаної з християнством. Нацiональна культурна тяглiсть та самобутнiсть в цих умовах ставала зайвою, навiть шкiдливою для справи соцiалiзму й мусiла зникнути, а в кiнцевому рахунку приреченими оголошувалися нацiональнi культури взагалi.
Репресiї охопили практично всi сфери української культури - науку, мистецтво, освiту, релiгiйне життя, сiльську кооперацiю. Втiм, як зауважував Ю.Шевельов, "згубнi наслiдки полiтики Постишева виявилися не в заборонi української мови чи формальному припиненнi українiзацiї, а в майже тотальному розгромi українських кадрiв. У погодженнi з гаслом про культуру, нацiональну тiльки формою, кожного, хто плекав традицiї українського минулого, змушували замовкнути або знищували."
Нищилася владою i традицiйна народна культура. Оскiльки ця культура значною мiрою спиралася на християнськi традицiї та моральнi цiнностi, протягом 30-х рокiв було майже тотально придушено релiгiйнi органiзацiї.
97. Діяльність українських політичних партій і рухів на західноукраїнських територіях у 1930-х роках. Комуністичний рух. Особливості функціонування націоналістичних організацій.
Територія західноукраїнських земель, яку населяли 7 млн. українців, входила до різних держав. Східна Галичина і Західна Волинь перебувала під владою Польщі, Північна Буковина і придунайські землі – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини. Іноземна адміністрація на всіх землях , окрім Закарпаття, здійснювала колонізаторську й асиміляторську політику. Землі роздавали поневолювачам, переслідувалась українська мова, культура. Під тиском дискримінації, у пошуках кращої долі частина українців емігрувала до Америки і навіть далекої Австралії.
Українське населення піднімалось на боротьбу проти гнобителів, яку очолювали політичні партії та громадські організації.
Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Заснована як Компартія Східної Галичини у лютому 1919р. 3 червня 1921р. увійшла до складу Компартії Польщі. У жовтні 1923р. перейменована в КПЗУ. У 1938р. виконком Комінтерну прийняв рішення про розпуск КПЗУ як “фашистських агентів”. Усі її члени репресовані.
Українська військова організація (УВО). Заснована в 1920р. колишніми членами української галицької армії. Діяла нелегально, головний метод боротьби – терор. Вчинила низку замахів на польських діячів. Після виникнення у 1929р. ОУН, приєдналась до неї. Лідер – Є. Коновалець.
Українська соціал-демократична партія (УСДП). УСДП у 1923р. заявила про перехід на радянську платформу, тобто підтримала Радянську Україну, що призвело до ліквідації партії. Наприкінці 1928р. УСДП відновила свою діяльність. До голодомору 1932-1933 рр. залишалась на старих позиціях. Лідери – М.Ганкевич, В.Старосольський.
Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Заснована у липні 1925р. у Львові. Лідер Д.Левицький. В партії було чимало прихильників СРСР у зв’язку з процесом “українізації” у Радянській Україні. Деякі члени УНДО заснували Українську партію праці з виразнішою орієнтацією на СРСР. Лідер – В.Будзиновський. Після голодомору 1932-1933 рр. в Україні радянофільські настрої згасли.
Українська соціалістична радикальна партія (УСРП). Українська радикальна партія. Лідери – Л.Бачинський, І.Макух. У 1926р. об’єдналися з організацією українських соціалістів-революціонерів на Волині, змінивши назву на УСРП. Виступили проти орієнтації як на СРСР, так і на еміграцію на чолі з Є.Петрушевичем.
Організація українських націоналістів (ОУН). ОУН виникла наприкінці січня 1929р. на з’їзді у Відні. Ідеологами ОУН стали Д.Донцов та В.Липинський. Головним засобом досягнення самостійної України ОУН вважала збройну боротьбу на засадах “революційного націоналізму”. Значною мірою спиралася на студентство, діяла нелегально. Здійснила ряд терористичних замахів на польських урядовців. У 1929-1938 рр. ОУН очолював Є. Коновалець.
Українська католицька партія (УКП). Частина греко-католицького духовенства, яка підримувала УНДО, протягом кількох років називалася “Українською християнською організацією” (УХО) та “Українською католицькою організацією” (УКО). У 1923р. була утворена УКП. Проводила угодовський курс щодо Польщі, підтримувала П. Скоропадського як кандидата на українську владу. У 1936р. була розпущена. Лідери – О.Назарук та Г.Хомишин.
Активізація національно-визвольного руху на Закарпатті призвела до того, що 11 жовтня 1938 р. Закарпаття від Чехословаччини отримало автономію. Виникло територіальне державне утворення під назвою Карпатська Україна.
98. Карпатська Україна як спроба створення Української держави у 1938-1939 рр.
Активізація національно-визвольного руху на Закарпатті призвела до того, що 11 жовтня 1938 р. Закарпаття від Чехословаччини отримало автономію. Виникло територіальне державне утворення під назвою Карпатська Україна.
Уряд, очолюваний Августином Волошиним, розпочав активну розбудову держави. Проводиться українізація освітньої системи, видавничої справи та адміністрації, налагоджується робота промисловості, транспорту, торгівлі. За активної допомоги ОУН формуються збройні сили молодої держави – Організація оборони “Карпатська Січ”, ака нараховувала 5 тис. бійців. Провідні оунівці Михайло Колодзінський, Роман Шухевич ( майбутній командир УПА), Зенон Коссак та ін. увійшли до Генерального штабу Карпатської Січі. Це занепокоїло Угорщину, яка претендувала на ці території, та Польщу, що боялася посилення українського національно-визвольного руху в безпосередній близькості від своїх кордонів. З метою послаблення українських впливів поляки проводили диверсійні акції на території Карпатської України.
У зовнішній політиці уряд А.Волошина орієнтувався на підтримку і допомогу Німеччини. Однак, А.Гітлер після Мюнхенської змови 1938 р. вирішив передати Закарпаття Угорщині, щоб залучити її до своїх агресивних планів.
Агресія розпочалась у ніч з 14 на 15 березня 1939 р. Німецькі війська вдерлись на територію Чехословаччини, а угорські – Закарпаття.
У такій критичній ситуації 15.03.1939р. сейм у Хусті проголосив повну державну самостійність Карпатської України, прийняв Конституцію, де визначалась назва держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державна мова (українська). Державними було визнано герб (ведмідь на лівому червоному півполі й чотири сині та три жовті смуги у правому півполі й тризуб із хрестом на середньому зубі), жовто-блакитний стяг і національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив прим’єр міністром нового уряду Ю.Ревая і звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську Україну під свій протекторат. Німецький уряд дав негативну відповідь і рекомендував не чинити опору угорським військам, а бійцям Карпатської Січі негайно капітулювати. Угорські війська 16.03.1939 р. захопили Хуст – столицю, а з 18.03.1939 р. більшу частину території Карпатської України. У гірських районах Карпатської України загони “Карпатської Січі” продовжували вести нерівну боротьбу з ворогом ще до кінця травня 1939р. Президент республіки А.Волошин разом з урядом емігрував за кордон і поселився у Празі.
За волю і державність у боях полягло близько 5000 закарпатців, кілька сотень галичан і волиняків, які прийшли їм на допомогу.
Коротке існування Карпатської України та її героїчна оборона були однією з найяскравіших сторінок в історії боротьби українців за відродження своєї державності.
99. Українське питання в політиці держав Європи напередодні Другої світової війни.
Перед ІІ Світовою війною визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їхньою основною метою було втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група – Великобританія, Франція, які своїм втручанням у вирішення українського питання, або певними дипломатичними заходами задовольняли свої геополітичні інтереси.
Третя група – Німеччина, яка хотіла захопити нові землі та претендувала на світове панування та Угорщина, яка домагалась повернення Закарпатської України.
За великим рахунком Україна опинилася між двома ворожими імперськими державами – Німеччиною і СРСР.
100. Українські землі у військово-політичних планах Німеччини та СРСР. Наслідки реалізації німецько-радянських домовленостей стосовно України.
Протягом весни – літа 1939 року, відбувалися переговори між Німеччиною та СРСР, які завершились підписанням 23 серпня 1939р. договору про ненапад терміном на 10 років. Крім цього було підписано таємний протокол, який містив положення, що стосувались українських земель. Зокрема, у протоколі йшлося про поділ території Польської держави та регіону загалом на сфери впливу Німеччини та СРСР. Межа цих сфер впливу мала проходити по лінії рік Нарев, Вісла та Сян. Таким чином, Галичина і Волинь, а також Західна Білорусія, Прибалтика, Буковина та Бессарабія відходили до Радянського Союзу. Цей пакт отримав назву Молотова—Ріббентропа за прізвищами міністрів закордонних справ СРСР та Німеччини, які підписали документ.
101. Радянізація західноукраїнських земель (1939-1941 р.).
Після захоплення Польщі, 28 вересня 1939р. було підписано радянсько-німецький договір про дружбу й кордон. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по “лінії Керзона”. Переважна більшість території Західної України увійшла до складу СРСР. Крім того, у 1940р. за згоди Німеччини і під тиском Сталіна, до складу СРСР було передано Бессарабію та Північну Буковину, що належали раніше Румунії. Тоді ж Радянський Союз окупував Литву, Латвію та Естонію і з великими зусиллями відвоював у Фінляндії частину її території у Карелії.
Приєднання Західної України до СРСР було процесом складним і неоднозначним. З одного боку, переважна більшість українських етнічних земель були дійсно возз’єднані, але в межах Радянського Союзу – тоталітарної держави, в якій нищилися будь-які прояви громадянської свободи чи національної самобутності. Не дивлячись на деякі позитивні моменти, пов’язані з українізацією освіти, експропріацією маєтків польських землевласників, вкладанням коштів в розвиток промисловості , входження західних українців у новий для них світ радянських реалій призвело до великої особистої трагедії мільйонів громадян та втрати політичних і культурних здобутків попередніх десятиліть. Перестали існувати всі колишні українські партії, громадські і культурні установи, освіта поволі ставала українською за формою, але радянською за змістом, відбувалася насильницька колективізація, почалися репресії та масові депортації. Проводилося гоніння на Церкву.
Результатом політики радянізації стало, з одного боку покращення рівня життя найбідніших прошарків населення, розвиток економіки краю, а з іншого — зростання незадоволення репресивними методами влади, підтримка серед населення ідеї створення самостійної Укр. держави, вступ до загонів оунівців.
102. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Причини поразок Червоної Армії у перші місяці війни. Оборонні бої в Україні 1941-1942 р.
22 червня 1941 р війська фашистської Нім-ни та її союзників здійснили напад на СРСР. За детально розробленим планом ( Барбаросса) Нім-на та її союзники зосередили 190 дивізій чисельністю 5,5 млн. чол.. Їм протистояло угрупування радян. військ, яке налічувало 170 дивізій ї дві бригади ( 2,9 млн. чол..).Німец план був розрахований на закінчення війни проти СРСР у дуже короткий термін .На Укр. було спрямовано наступ групи армій «Південь» .У перший тиждень війни головні сили гітлерівців мали оволодіти Києвом.Але події розгорталися інакше.З 23 по 29 червня 1941р в районі Луцьк — Броди — Рівне відбулась найбільша танкова битва початкового періоду війни. Це дозволило затримати просування гітлерівців на тиждень. З 11 липня по 22 вересня 1941 р — Київська оборонна операція, яка в результаті некомпетентності керівництва Сталіна та його оточення закінчилася катастрофою для Пд.-Зх фронту. Не дозволивши вчасно відвести війська з Київського виступу й зайняти більш вдалу позицію для оборони, ставка Верховного Головнокомандування прирекла на загибель і полон понад 600 тис чол., які опинилися в оточенні. 19 вересня 1941 р гітлерівці зайняли Київ. Оборона Києва надовго затримала німців і дала змогу провести евакуацію на схід людей і великих підприємств лівобережжя.. 5 серпня —16 жовтня 1941 р. — оборона Одеси. Протягом 73 днів захисники міста відтягували на себе 300-тисячну ворожу армію, завдаючи їй великих втрат; за наказом Ставки для посилення оборони Криму радянські війська організовано й непомітно для ворога евакуювались з-під Одеси. ЗО жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 р. — героїчна оборона Севастополя, яка тривала 250 днів.22 липня 1942 р. — остаточна окупація території України німец-фашист військами після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської обл , але ціною величезних жертв, героїчного опору народу німецький план «блискавичної війни» був зірваний.
Причини невдач Червоної Армії на початку війни Тоталітарний характер влади, що поставив у залежність від волі одної людини та її найближчого оточення життя мільйонів людей.; прорахунки керівництва країни на чолі з Й. Сталіним: ігнорування даних розвідки про дату наступу німецьких військ; заборона приводити війська в прикордонних районах до бойової готовності; зволікання з переоснащенням армії та побудовою оборонних споруд; відсутність чіткого плану на випадок масштабних військових дій (перемогти ворога збирались «малою кров'ю» на його території).;перевага німец сил на напрямках основних ударів.;репресії командного складу, досвідчених воєначальників напередодні війни.; жорстка, централізація, атмосфера страху в країні вбивали ініціативу, гальмували вирішення нагальних проблем.; міжнародна ізоляція СРСР;авіація бала скупчена на основних аеродромах, а не розосереджена по польових, що призвело до величезних втрат техніки на початку війни. . Тільки мужність, патріотизм і напруження всіх сил народу стримували німецькі війська, давали час керівництву отямитися й організувати оборону країни.
103. Всенародна боротьба проти німецько-фашистських окупантів на території України. Партизанський і підпільний рух. Внесок укр..народу у становлення радянського тилу в роки ВОВ.
На початковому етапі війни перші виступи в тилу були нечисельними і неорганізованими. Партизанські загони і підпільні групи були недостатньо організовані і підготовлені до роботи в тилу. 30 травня 1942р було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць — укр. штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкарем. Наприкінці 1942р німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні і керовані з Центру рейкові з’єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М .Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 р: цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської активності. Підпільний рух (діяльність в Укр. в роки війни 23 обкомів КПБУ та 9 підпільних обкомів комсомолу, усього діяло понад 3,5 тис підпільних орг-й і груп.)
Основним гаслом працівників тилу було «Все для фронту! Все для перемоги!». —Організація роботи евакуйованих підприємств у тилу.;— Збільшення випуску воєнної продукції; — Організація соціалістичних змагань (боротьба бригад за звання фронтових тощо); — Самовіддана праця жінок, підлітків, старих людей.; — Героїчна праця трудівників села, які забезпечували Червону армію продовольством.
«Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської активності. Підпільний рух (діяльність в Укр. в роки війни 23 обкомів КПБУ та 9 підпільних обкомів комсомолу, усього діяло понад 3,5 тис підпільних орг-й і груп.) У результаті партизанський і підпільний рух перетворилися на важливий чинник перемоги над ворогом
104. Створення та діяльність в роки Другої світової війни ОУН-УПА.
З початком війни в ОУН виникли гострі суперечності. (ОУН була створена 1929р, лідери: Є. Коновалець і С. Бандера) В результаті цих суперечностей виникли дві орг-ї : ОУН(М) і ОУН(Б). Після нападу німців на СРСР укр. націоналісти припустилися помилки, вважаючи, що німці допоможуть їм сформувати незалежну укр. державу. Німці ж хотіли використати нац рух у власних цілях для підриву могутності СРСР. В результаті співпраці між ОУН та німцями було створено два батальйони «Нахтігаль» і «Роланд».30 червня 1941 р ОУН(Б) проголосили у Львові становлення укр. держави. Проте через кілька днів С.Бандеру та його прибічників німці заарештували. 14 жовтня 1942 р створено УПА, яка вела боротьбу як проти німців , так і проти радянськ влади. З листопада 1943 р головнокомандувачем УПА був член ОУН(б) Р. Шухевич. Форми боротьби:— створення органів місцевого самоврядування;—- участь у створенні й діяльності української преси, культурно-освітніх закладів, через які поширювалися самостійницькі настрої;— створення підпільних, партизанських і регулярних військових структур. У результаті національна течія зберегла ідею незалежності України й зробила свій внесок у розгром німецько-фашистських загарбників.
105. України в дипломатії країн-учасниць антигітлерівської коаліції.
На Кримській конференції в лютому 1945 р. США та Англія зобов'язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже, боротьба за голоси (а значить і вплив) в ООН -- одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, а в 1948-- 1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН -- Ради Безпеки. Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище в цьому регіоні недунайських держав -- США, Англії та Франції.
Вихід Укр. наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови укр. державності.
106. Визволення України від фашистських загарбників. Формування кордонів УРСР під час та по закінченні Другої світової війни.
Встановлення кордону з Польщею:9 вересня 1944 р. -- укладення між урядом УРСР і Польським комітетом нац. визволення Люблінської угоди, згідно з якою частина укр. земель (Холмщина, Лемківщина, Надсяння, частина Підляшшя) з населенням майже 800 тис. українців передавалася Польщі. 18 серпня 1945 р. -- укладення договору про радянсько-польський кордон, який встановлювався по «лінії Керзона» з відхиленням на схід на 6-8 км, а в окремих районах навіть на 17-30 км. 1951 р. -- завершення процесу україно-польських територіальних домовленостей, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками (до Львівської області відійшли землі в районі м. Кристинополя, а до Польщі відійшла територія довкола м. Нижні Устрйки Дрогобицького р-ну). Встановлення кордону з Чехословаччиною: 26 листопада 1944 р.-- схвалення з'їздом Народних комітетів Закарпаття в м. Мукачево Маніфесту про возз'єднання Закарпатської Укр з Радянською Україною. 29 червня 1945 р. -- договір між ЧСР і СРСР, який юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачево. 22 січня 1946 р. -- указ Президії Верховної ради СРСР про утворення у складі УРСР Закарпатської обл. Встановлення кордону з Румунією:10 лютого 1947 р. -- підписання радянсько-румунського договору, за яким до УРСР відходили Північна Буковина, Хотинщина, Ізмаїльщина (тобто закріплювалися кордони, встановлені у 1940 р.).
107. Депортація населення з території України та Криму (1944 р.).
В травні 1944 р за звинуваченням у зраді з півострова Крим було депортовано у віддалені райони СРСР 191 тис татар, 15 тис греків, 12.4 тис болгар, 10 тис вірмен. В кінці 1943 — на початку 1944 р. приймались рішення про висилку за межі України "пособників німецьким окупантам». В березні 1944 р. Державний Комітет Оборони (ДКО) прийняв постанову про виселення із західних областей УРСР родин активних учасників ОУН, УПА, УНРА на північ і схід .8 вересня 1944 р. було підписано угоду між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення з території Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Українців змушували терором до виїзду з Польщі. Близько 5 тис їх загинуло. На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення «репатріації», на територію України було переселено понад 480 тис осіб.
108. Внесок укр..народу в перемогу над нацистською Німеччиною.
На осінь 1941 р. в Україні було створено 23 підпільних обкоми, низку підпільних організацій. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 800 партизанських загонів, однак активно діючими були лише кілька десятків. Їх діями керував Український штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкарем. Виникли великі партизанські з'єднання Ковпака, Сабурова, Федорова, Вершигори.
Форми партизанської боротьби:
Загальна чисельність партизан і підпільників складала за різними джерелами від 500 до 180-220 тис. чоловік. Німецьке командування володіло даними про наявність лише до 50 тис. бІйців.
Радянський партизанський рух став важливим фактором війни, майже “другим фронтом”. За підрахунками німецького командування, 10% сил вермахту на Східному фронті було кинуто на боротьбу з партизанами.
Бійці УПА (через лави якої пройшло близько 500 тис. чол.) теж боролись за незалежність своєї Батьківщини і не хотіли миритися з пануванням на її території тоталітарних режимів.Перемогу над гітлерівською Німеччиною українці наближали також своєю героїчною працею в радянському тилу: на заводах, копальнях, в колгоспах, лабораторіях, навчальних закладах тощо.
109. Повоєнна відбудова та соціально-політичний розвиток України (1945-1952 р.)
У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла четвертий п'ятирічний план (1946-1950) відбудови народного господарства, що передбачав перевищення його довоєнного рівня.
ОСОБЛИВОСТІ ВІДБУДОВИ ПРОМИСЛОВОСТІ
- Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. При цьому уряд ке рувався політичними мотивами: створити та кий воєнно-промисловий комплекс, який би служив гарантом оборони країни і базою перемоги світового соціалізму над капіталізмом.
- В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес і великі теплові електростанції, металургійні заводи. У 1948 р. машинобудівних заводів працю вало більше, ніж до війни.
- Розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського госпо дарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Так, інвестиції в легку промисловість складали 15% усіх промислових капіталовкладень
- Посилилися диспропорції в ростку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу.
- Важливим джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. 90% працюючих були охоплені різними формами соціа лістичного змагання.
ОСОБЛИВОСТІ ВІДБУДОВИ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
- Відбудова сільського господарства проходила у надзвичайно складних умовах:
скоротилися посівні площі, не вистачало робочих рук, техніки, коней;
- важким було становище селян: мізерна оплата праці, високі податки на підсоб не господарство, селяни не мали паспортів, па них не розповсюджувалося пенсійне забезпечення, виплати по тимчасовій непрацездатності;
- ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку 1946-1947 рр. під якого в Україні померло більше 800 тис. чоловік. Головною причиною голоду стала посуха, а позиція держави і комуністичної партії: непомірна високі плани хлібозаготівлі не були зменшені, зерно і продукти тваринництва великими обсягами вивозилися за кордон.
- Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми, вони складали не більше 7% загального обсягу асигнувань.
Здійснювалася політика "ножиць цін" стосовно сільського господарства. Державні заготівельні ціни залишилися на рівні 1928 р., хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів.
У результаті: на кінець 1950 р. сільське господарство не досягла довоаиіого рівня, про що свідчать такі дані: валове виробництво зерни становило 77%, врожай ність зернових - 82% від рівня 1940р.
ФІНАНСИ
З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної під час війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, її проводили конфіскаційними методами. Старі гроші, що перебували в обігу, обмінювалися на нові у співвідношенні 1:10. Вклади до 3000 крб. переоцінювалися карбованець за карбованець, від 3 до 10 000 - з розрахунку 3:2, а понад 10 000 крб. - зменшувалися наполовину.
Результати відбудовчого періоду неоднозначні. З одного боку, було загоєно рани війни, відбудовано промисловість України в 1946-1950 pp. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Проте обсяг виробництва легкої промисловості у 1950 р. складав лише 80% довоєнного. З іншого боку, ціна відбудови була дуже високою. Зниження реального рівня життя, тяжкі житлові і побутові умови були характерними для більшості населення.
110. «Ждановщина» в Україні:ідеологічний наступ тоталітарного режиму на суспільство і культуру.
З 1946-1947 рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКП(б) Жданова почалася ідеологічна кампанія по "наведенню порядку" в галузі науки, культури, літератури і мистецтва.
Розгорнулася нищівна критика інсти тутів історії України та історії української літератури Академії Наук, творчих спілок, редакцій ряду газет і журналів. Здійснювалися кампанії проти видатних діячів української культури - письмен ників М.Рильського, В.Сосюри, Ю.Яновського, композитора В.Данькевича, кінорежисера О.Довженка та інших, яких звинувачували в "ідеологічних помилках" і "українському буржуазному націоналізмі".
Українцям ще раз нагадували, що вони живуть у державі, не зацікавленій у розвит ку їхньої національної культури.
111. Радянизація західних областей України у повоєнний період. Ліквідація повстанського руху.
У Західній Україні продовжувалася політика “радянізації”, перервана війною.
Основними напрямками перетворень були:
- насадження тоталітарного режиму
- монополізація влади Комуністичною партією. Чисельність комуністів зростала в основному за рахунок вихідців із Росії та Східної України (західні українці не виявляли особливого інтересу до вступу в Комуністичну партію, радянська влада не довіряла місцевому населенню). Не тільки партійні органи, а і всі галузі народного господарства освіта, наука, радянські, комсомольські правоохоронні органи були насичені спеціалістами із Східної України та інших республік СРСР. Внаслідок цього в Західній Україні складалось враження, що території знаходиться під чужоземним пануванням
- утвердження комуністичної ідеології, боротьба проти, так званого, українського буржуазного націоналізму, приватновласницької психології. Проти жителів Західної України розгорталися масові репресії, "ворожі еле менти" депортувалися в східні райони СРСР
- здійснення форсованої і насильницької колективізації. 1950 рік став роком суцільної колективізації. Оскільки в Західній Україні переважало селянство, опір радянській владі набув всенародного характеру.
Позитивне значення мали такі перетворення:
- індустріалізація краю і модернізації економіки. До 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло на 230 від рівня 1945р. і складало 10% промислового виробництва республіки;
заходи в галузі освіти: забезпечене обов'язкову початкову освіту, відкрито нові вузи. Але при цьому здійснювалася політика русифікації, викладання у вузах російською мовою.
Таким чином, за декілька років Західна Україна пройшла шлях Східної, повторивши всі соціалістичні реформи.
Мабуть, найсерйознішим «головним болем» для сталінського режиму в Західній Україні залишалася Українська повстанська армія. Головним джерелом поповнення її рядів була ОУН. Після закінчення Великої Вітчизняної війни сталінське керівництво одержало можливість перекинути в Західну Україну додаткові загони військ НКВС і підсилити тиск на ОУН'УПА. У 1945—1946 рр. радянські війська за підтримкою міліцейських формувань і добровольців з числа місцевих жителів організували блокаду і прочісування лісових районів Волині, Галичини й Прикарпаття. Усіх, хто підозрювався у зв’язках з партизанами, заарештовували та депортували до Сибіру. З 1946 р. по 1949 р. до Сибіру й на крайню Північ було депортовано близько 500 тис. жителів Західної України. Зі свого боку, Служба безпеки (СБ) ОУН і партизани з УПА нещадно розправлялися з прихильниками радянського режиму. За офіційними радянськими даними, українські
націоналісти здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, в яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних і правоохоронних органів, лікарів, учителів й інших. Таким чином, цивільне населення стало заручником сформованої ситуації; люди боялися терору і з боку військ НКВС, і з боку повстанців.
УПА діяла як на території УРСР, так і в сусідніх країнах. На території Польщі нараховувалося до 2 тис. партизанів і 3 тис. членів підпілля ОУН. У березні 1947 р. повстанці вбили відомого польського генерала, заступника міністра оборони К. Сверчевського. Ця акція була використана польським урядом для проведення великомасштабної операції під кодовою назвою «Вісла». У квітні того ж року польські війська чисельністю до 30 тис. чоловік, підтримані численними
чехословацькими й радянськими армійськими підрозділами, ото
чили та знищили велику частину загонів УПА.
112. УРСР в період десталінізації (1953-1964 рр.): напрями формування.
ПЕРІОД ХРУЩОВСЬКОЇ “ВІДЛИГИ”
(1953-1964 рр.)
Смерть Сталі на 5 березня 1953 р. вне сла в життя СРСР істотні зміни, потреба в яких давно на зріла.
Ці зміни були пов'язані з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова.
Він поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. Були здійснені пошуки нових підходів до розв'язання проблем суспільно-політичного життя.
Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації сус пільно-політичного життя:
- люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки;
відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з'їздів і пленумів, критика і самокритика в партії і т.п.);
- зросла роль Рад, як в центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними;
- викрито злочинну діяльність Л. Берії та його посіпак в Україні (П. Мешика та ін.), розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте ця робота не була завершена. А з 1962 р. комісії по реабілітації поступово припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії, вно силися зміни до законодавства, які збільшу вали можливості влади у їх проведенні. Так, 25 грудня 1958р. Верховна Рада СРСР прийняла закон ''Про кримінальну відповідаль ність за державні злочини". У кримінальний кодекс було введено статтю "антирадянська агітація та пропаганда". Протягом 1954-1959 рр. в Україні за антирадянську діяльність репресували 3,5 тис. чоловік;
було засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М.Хрущов на XX з'їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді "Про культ особи і його наслідки". З'їзд засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію сус пільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті при чини культу особи і репресій - їх пояснюва ли рядом помилок Сталіна та керівників МВС і КДБ - Єжова і Берії, багато фактів замовчувалося. Згодом склався культ осо би самого Хрущова.
Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкатись основ тоталітарного режиму, залишилася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму. Повної демократизації життя суспільства не відбулося.
113. Розширення повноважень УРСР у складі СРСР в період десталінізації.
Хрущов здійснив ряд заходів щодо роз ширення прав республік, у т.ч. й України:
українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено О. Кириченка - першого українця на цій посаді ( 1953-1957 рр.). Відтоді першими секретарями КПУ призначалися тільки українці: М.Підгорний, (1957-1962 рр.), П. Шелест (1962-1972 рр.), В.Щербицький (1972-1989 рр.);
розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ;
активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то у 1955 р. - 29;
внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. під контроль України перейшло 97% заводів республіки проти 34% в 1953 р. Питома вага республіканської промисловості зросла з 36% у 1953 р. до 76% у 1956р.
Але всі ці заходи здійснювалися під суворим контролем центру, до якого згодом знову повернулися його командні функції.
114. Культурне життя в Україні (1954-1964 р.). «Шістидесятники», причини виникнення, діяльність.
Хрущовська "відлига" сприяла націо нально-духовному пробудженню і культурному розвитку України.
Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання україномовних книжок.
Вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці - "Українська Радянська Енциклопедія , "Історія української літератури". Видаються фахові журнали українською мовою
Відтворюється історія українського народу: з 1957 р. почав видаватися "Україн ський історичний журнал", почалася підготовка багатотомної "Історії міст і сіл України".
Було реабілітовано багатьох діячів української культури. Серед них - О.Олесь, А.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан, О.Досвітній, О.Ковінька, та багато інших. У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про повернуті українській культурі імена. Видавалися кращі твори реабілітованих письменників, з 'явилися літературознавчі праці про них.
Видатним явищем духовного жит тя стала поява нового покоління інтелігенції - шістдесятників (цей термін вживався вже на поч. 60-х рр.).
Провідними постатями серед них були письменники і поети І.Драч, Л.Костенко, М.ВінграНовський, В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, І.Калинець, художники А.Горська, П.Заливаха, В.Кушнір, літературні критики І. Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, діячі кінемато графу С.Параджанов, Л.Осика, Ю.Іллєнко багато інших.
Виховане в умовах ідеологічної лібера лізації, нове покоління інтелігенції викривало перекоси і лицемірство офіційної куль тури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу. Воно вимагало гарантій вільного розвитку україн ського народу, його культури і мови.
115. Посилення сисемної кризи тоталітарного ладу (сере.60-х- початок 80-хр.).
З 1965 р. почалося здійснення економічної реформи з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвит ку народного господарства СРСР.
Реформа в сільському господарстві передбачала:
- підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;
- встановлення твердих планів закупівлі сільськогосподарської продукції. За здану продукцію понад план встановлювалася надбавка 50% закупівельної ціни;
- перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства;
заходи, що сприятимуть розвитку соціальної сфери села.
Проте, істотних змін в аграрній політиці не відбулося - реформа лише дещо "обновила" колгоспну систему.
Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економіч них методів управління:
- переведення підприємств на госпрозрахунок:
Але, з іншого боку, здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні та союзне-республіканські міністерства. 95% підприємств України знову були підпорядковані Москві.
Причини провалу економічної реформи сер. 60-х рр.:
З поч. 70-х років темпи економічного зростання уповільнюються.
Економіка продовжувала розвиватись екстенсивним шляхом, намітилося постійне відставання в науково-технічному і технологічному процесі від розвинених країн Заходу.
Таким чином, у 70-80-і рр. народне господарство вступило у смугу кризи.
В Україні все помітніше виявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30% потужностей україн ської промисловості (тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 50-60% більше).
Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. На території нашої держави було збудовано та будувалося вісім АЕС. Україна, яка складала 2,6% території СРСР одержувала більше чверті всіх забруднень
116. Етносоціальні процеси в УРСР у період загострення кризи радянської системи 1960-1980-х р.
Період другої половини 60-х — початку 80-х років був часом суттєвих соціальних, етнічних, демографічних змін у суспільстві. На початок 60-х років вдалося подолати жахливі для України демографічні наслідки Другої світової війни, сталінських репресій та голодоморів. У 1960 р. загальна чисельність населення республіки становила 42,4 млн. чол., з яких 22,6 млн., або 53% були сільськими жителями. На початку 80-х років чи сельність населення республіки перевищила 50-мільйонну позначку, досягнувши у 1989 р. (за результатами перепису населення) 51,7 млн. чол.
Характерною рисою демографічних процесів були високі темпи росту чисельності мешканців міст. У 1964 р. міське населення у кількісному відношенні перевищило сільське, а на середину 80-х років воно становило вже більше 2/3 населення республіки.
Різке скорочення чисельності селян було викликане як загальносвітовою тенденцією до урбанізації (збільшення кількості міст), так і побутовою невлаштованістю та складністю з працевлаштуванням на селі.
У 1979 р., вперше за тривалий період української історії, смертність сільських жителів перевищила народжуваність — розпочалася депопуляція. На початку 90-х років вона стала явищем, характерним для всієї республіки.
Національний склад населення Української РСР зазнав суттєвих змін. Протягом 60—80-х років відбувалося скорочення чисельності титульного етносу — українців. Це було пов'язане зі зниженням народжуваності, постарінням українців, а особливо — високими масштабами в'їзду до України представників інших національностей.
За ЗО років - з 1959 по 1989 - частка українців у загальній кількості населення республіки скоротилась із 76,7 до 72,1%, в той час як відсоток росіян збільшився з 16 до 22%. При цьому варто врахувати, що вплив російської ментальності, мови, культури був значно вищим кількості етнічних росіян. Фактично повністю зрусифікованими були українські міста, за винятком західних областей. Все рідше звучала українська мова і в селах Сходу України та Криму.
117. Політична опозиція другої половини 60 – серед. 80-х р. в Україні: програмні та організаційні засади.
Рух опору в Україні – це дії, спрямовані на здійснення державних законів і статей Конституції, які визначають громадянські та національні права УРСР в СРСР. Головною опозицією 2 пол. 60 – 80 рр. виступали дисиденти. Їхньою формою вияву руху опору були протести, адресовані до влади, демонстрації та так звана самвидав на література. Одним із перших збірних виявів руху опору можна вважати конференцію у справах культури мови в Київському Університеті у лютому 1963, під час якої висунуто серед інших вимогу увести в УРСР українську мову як урядову та повернути права національної меншости українцям в РСФСР. У 1962–1963 були поширені не дозволені до друку поезії і щоденник В. Симоненка, а у 1964 — анонімна листівка-протест проти підпалу Бібліотеки АН УРСР у Києві. 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в Києві І. Дзюба і В. Чорновіл виступили з протестом проти проведених тоді арештів української інтелігенції. Восени того ж року в обороні заарештованих виступили з петиціями і протестами до влади видатні діячі культури і науки, серед яких були: М. Стельмах, А. Малишко, Г. і П. Майбороди, О. Антонов, С. Параджанов, В. Кирейко, Л. Костенко, І. Драч, Л. Серпілін. У грудні 1965 І. Дзюба вислав на адресу першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького протестного листа проти репресій та додав до нього есе під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?
На початку 1966 в Києві, Львові, Івано-Франківському, Луцьку та інших містах України відбулися з грубими порушеннями радянських законів політичні процеси. Того ж року В. Чорновіл зладив збірку біографій та творів 20 засуджених під назвою «Лихо з розуму» і вислав на 55 сторінкове звернення до прокурора УРСР Ф. Глуха та інших, в якому з'ясував порушення громадянських прав заарештованих.
Рух опору виступав також в обороні національних меншостей України, що виявилося зокрема у виступі І. Дзюби і В. Некрасова у Бабиному Яру у вересні 1969, у заявах діячів руху опору на оборону кримських татар тощо.
Політичним позиціям руху опору притаманні ідеї гуманізму, політичної та соціальної демократії, особистої та національної свободи. У центрі мислення учасників руху опору є людина, її гідність, її право вільно розвиватися. Метою руху опору є українська демократична самостійна держава.
118. Політика русифікації України 60 – серед. 80-х р. Наслідки цього процесу для укр..нації.
Політика русифікації здійснювалася Кремлем під прикриттям «соціалістичного інтернаціоналізму». Пропаганда нібито безнаціонального інтернаціоналізму була насправді зручним засобом російщення національних культур.
Головну роль в русифікації відігравала загальноосвітня школа. Наступ російської школи в національних республіках відбувався навіть без «інтернаціонального» прикриття. 31 червня 1978 р. була опублікована постанова ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Заходи по її реалізації обговорювалися у травні наступного року на науково-практичній конференції в Ташкенті. Заохочувався перехід на російську мову викладання в старших класах. 28 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР ухвалили ще одну постанову «Про загальні заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».
Витіснення укр. мови було продуманим і комплексним. У столиці УРСР в середині 80-их років у класах з укр. мовою навчання лишилося близько 22 відсотки учнів. У Київському університеті ім.. Т. Шевченка національною мовою викладалося менше половини суспільних та гуманітарних наук. З 11 театрів міста лише один був українським.
За 1981-1985 рр. в Україні було надруковано понад 40 тис. назв нових кних і брошур, з них укр.. мовою – лише до 10 тис. У кінопрокаті налічувалося 17 тис. копій художніх фільмів російською і менше 2 тис. – українською мовою.
119. Концепція і шляхи «перебудови» в СРСР і Україні.
У березні 1985 р. новим генеральним секре тарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова, з ініціативи якого в СРСР почалася пере будова суспільства.
ПЕРІОДИЗАЦІЯ ПЕРЕБУДОВИ
© 1985-1988 рр. - період розробки кон цепції перебудови І здійснення перших еко номічних реформ. Визрівання політичного курсу перебудови.
© 1988-1991 рр. - період активних полі тичних перетворень під лозунгом побудови демократичного, гуманного соціалізму.
Головними елементами цього курсу було визначено:
ПРОВЕДЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ
Етапи:
Квітень 1985 р. - програма приско рення соціально-економічного розвитку країни, яка передбачала:
- до 2000 року створити виробничий потенціал, що дорівнював би вже створено му за 70 років радянської влади;
- вирішити традиційні соціальні пробле ми - продовольчу, житлову, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку.
Червень 1987 р. - реформа М. Рижкова - Л. Абалкіна.
Сутність реформи виражена в трьох "С" - самостійність, самоокупність, самофінан сування.
Були прийняті:
"Закон про державне підприємство (об'єднання)"
"Закон про кооперацію" та інші, які передбачали:
переведення підприємств на госпроз рахунок;
утворення кооперативного сектора;
тісний зв'язок заробітної плати з ре зультатами господарської діяльності;
сприяння запровадженню досягнень науково-технічного прогресу.
У результаті:
реформа була непослідов ною, половинчатою, проводилася невпев нено і зазнала провалу.
у 1990 р. вперше за багато років почалося скорочення об сягів суспільного виробництва. Національ ний дохід України скоротився на 1,5%.
непродумана фінансова політика при звела до сплеску інфляції в країні.
стало зрозуміло, що тільки перехід до ринкової економіки зможе вивести країну з глибокої економічної кризи.
Червень 1990 р. - Верховна Рада СРСР прийняла програму переходу до ре гульованої ринкової економіки, яка з са мого початку виявилася нежиттєздатною.
Інфляція, розбалансованість економіки, дефіцит бюджету зростали.
Безсистемна перебудова вела до розвалу народного гос подарства.
РЕФОРМА ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
XIX партійна конференція (червень 1988р.) прийняла рішення про кардинальне рефор мування політичної системи, закріпила курс на гласність.
Проведення реформи політичної системи сприяло демократизації суспільства, полі тика гласності прискорила процеси десталінізації, реабілітацію жертв репресій.
Ліквідація ст. 6 Конституції свідчила про відмову від керівної ролі КПРС. Підрива лися основи тоталітарного режиму.
Процеси перебудови сприяли росту політичної активності, відродженню національної свідомості українського народу.
120. Стан укр. економіки у другій половині 1980-х років та назрівання економічної кризи.
Друга половина 80-х років ознаменувалася стрімким наростанням кризи радянської системи, закономірним наслідком якої став розпад СРСР і відродження в 1991 році незалежності України.
Соціально-економічна криза вимагала корінних змін у всіх сферах житті суспільства. Від соціально-економічних змін залежало життя радянської системи та існування СРСР як єдиної централізованої держави.
Тривожні тенденції склалися в галузях, що визначали соціально-економічний розвиток республіки. Неефективність “соціалістичних методів господарювання” виразно виявилась у таких важливих галузях промисловості, як металургія, металообробна і машинобудування. Виробництво товарів народного споживання і надання платних послуг в Україні були значно нижчими від потреб населення і забезпечення умов для збалансованого розвитку народного господарства. Не розвивалися такі важливі галузі промисловості, як електронна, електротехнічна, точне машинобудування. Розвиток промисловості характеризувався зростанням важких галузей, при цьому перевага надавалася виробництву засобів виробництва. Важка промисловість не забезпечувала легку й харчову промисловість та сільське господарство новітнім обладнанням і машинами. У процесі ствердження України як окремої держави особливо гострою постала проблема незавершеності виробничих циклів та недостатня наявність власних енергетичних ресурсів. В 1987–1990 рр. було проведено масштабну акцію переведення всіх науково-технічних організацій на повний госпрозрахунок і самофінансування. Результатом було погіршення і без того скрутного становища галузей науки. Не було важливих наукових інновацій в цивільну економіку. Однак в економіці України поряд з технічно відсталими виробництвами, було чимало підприємств, які за науково-технічним рівнем не поступалися світовим.
Низька рентабельність виробництва і збитковість господарств в аграрному секторі були пов’язані з різким підвищенням цін на засоби виробництва і матеріальні ресурси, із зростанням оплати праці, скороченням обсягів реалізації продукції рослинництва і тваринництва. У другій половині 1980-х років потреби колгоспів і радгоспів України в техніці й мінеральних добривах задовільнялися лише на третину, а інколи й менше. Досить негативною виявилася ситуація в тваринництві. У 1989–1992 рр. відбувся значний спад аграрного виробництва. Потенціал аграрної сфери характеризувався як один з найнижчих у народному господарстві.
Низька рентабельність виробництва і збитковість господарств в аграрному секторі були пов’язані з різким підвищенням цін на засоби виробництва і матеріальні ресурси, із зростанням оплати праці, скороченням обсягів реалізації продукції рослинництва і тваринництва. У другій половині 1980-х років потреби колгоспів і радгоспів України в техніці й мінеральних добривах задовільнялися лише на третину, а інколи й менше. Досить негативною виявилася ситуація в тваринництві. У 1989–1992 рр. відбувся значний спад аграрного виробництва. Потенціал аграрної сфери характеризувався як один з найнижчих у народному господарстві.
До того ж народ України не міг вибачити владі екологічну
катастрофу в республіці, якою стала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25
на 26 квітня 1986 р.
В 1982 році тут завершено спорудження четвертого енергоблоку. В переддень аварії в 30-км зоні навколо АЕС проживало 110 тис. чоловік, з яких ½ - в містах атомних енергетиків, 13 тис. – в районному центрі Чорнобиля.
Катастрофа призвела:
- до забруднення навколишнього середовища;
- до радіоактивного опромінення тисяч людей;
- до появи 30- кілометрової зони;
- до масового переселення жителів із забрудненої зони.
Керівники компартій зайняли таку позицію: інформація про аварію замовчувалася і приховувалася.
121. Суспільно-політичні процеси в Україні в період «перебудови». Розгортання руху за національне відродження. Формування передумов незалежності України.
Суспільно-політичний рух, що від бувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національна-визвольний характер.
ПРОБУДЖЕННЯ ТА АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНИХ СИЛ
3 1985 по 1988 рр. суспільно-політич ний рух проявлявся, в основному, в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури:
Із забуття почали повертатися твори М.Грушевського, М.Костомарова, В.Винниченка та інших,
здійснювалися спроби заповнити "білі плями історії" (голодомор 1933 р., сталінські репресії, ОУН-УПА, Центральна Рада...).
відбувалася реабілі тація жертв сталінських репресій.
Неформальні організації, що почали ви никати в Україні (Товариство Лева, Україн ський культурологічний клуб та інші), ви магали оновлення соціалізму, гарантуван ня прав людини, суверенітету України на основі нового союзного договору.
У 1988 р. населення України перехо дить від критики до активних політичних дій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху.
ПОЯВА МАСОВИХ РУХІВ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ
Упродовж 1988-1989 рр. масово виника ють неформальні організації, які очолюють демократичний, національно-визвольний рух:
Українська Гельсінська спілка (сфор мувалася па базі Української Гельсінської Групи),
Товариство україн ської мови ім. Т.Г.Шевченка,
екологічна організація "Зелений світ",
анти сталінське товариство "Меморіал",
студентське об'єднання "Громада" та інші.
РАДИКАЛІЗАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИЛ
У вересні 1989р. з ініціативи Спілки пись менників України та інституту літератури АН УРСР була створена масова суспільно-політична організація "Народний рух Укра їни за перебудову" (Рух) на чолі з І. Драчем.
Важли вими чин никами суспільно-політичного життя стали страйки, демонстрації, мітинги, збори, політич ні диску сії.
Розгортався національний церковний рух за відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та легаліза цію Української греко-католицької церкви (УГКЦ).
Значними завоюваннями національно-демократичних сил стало прийняття у жовтні 1989 р. закону "Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) Україн ської СРСР" (йшлося, зокрема, про демо кратизацію виборчої системи, про зміни щодо розмежування повноважень між пред ставницькими, виконавчими та судовими органами, про зміни у статусі Верховної Ради), а також закону "Про мови в УРСР", який проголосив державний статус української мови.
Формування передумов незалежностi України: 1985-1991 рр.
Політичні передумови суверенізації:
1. Вибори до Верховної Ради України (1990 р.).
2. Початок роботи Верховної Ради УРСР нового скликання (травень 1990 р.).
3. Ухвалення Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.).
Проголошено:
1. Право укр. нації на самовизначення і створення нац. держави в існуючих кордонах.
2. Принцип народовладдя, що здійснюється на конституційних засадах.
3. Самостійність у вирішенні державних питань. Поділ держ. влади на законодавчу, виконавчу і судову.
4. Збереження громадянства СРСР, гарантування прав і свобод громадянам УРСР. Територія України в існуючих кордонах є недоторканою.
УРСР – самостійна держава, яка створює свою банківську, цінову, фінансову, податкову систему, формує бюджет, запроваджує свою грошову одиницю. УРСР самостійно здійснює охорону природи, захист усіх фор власності. УРСР самостійно вирішує питання розвитку науки, культури, освіти і духовного розвитку громадян, забезпечує національно-культурне відродження. УРСР має право на власні Збройні Сили, внутрішні війська й органи державної безпеки. УРСР самостійно налагоджує міжнародні відносини. УРСР визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права загальнолюдських цінностей.
122. Студентський і молодіжний рух в Україні в умовах перебудови.
Розвиток молодіжного руху в Україні характеризується в основному зародженням молодіжних груп і невеликих організацій, поширенням молодіжних дискусійних гуртків і клубів, які сприяли підготовці юнаків та дівчат до необхідності по-новому
сприймати уроки історії, розуміти сучасну ситуацію, яка склалася в країні і республіці, готувати себе до активної боротьби, праці в період переходу суспільства в якісно новий етап соціально-політичного розвитку. Разом з тим в цей період молодь прагнула реалізувати свої потреби через активну політичну діяльність, протистояти деяким чином тим соціальним інститутам, які були не в змозі по-новому організувати роботу, відкинути старі догми і політичні орієнтири, глибше розуміти цілі, завдання і перспективи суспільно-політичного руху в республіці.
Восени 1987 р. у Львові виникло «Товариство Лева»- молодіжна організація, що об»єднувала людей різних політичних поглядів і культури. У 1988р. – студентська організація Громада» в Київському університеті, «Товариство укр..мови ім.Т.Шевченка у Львові, а також «Спадщина», Союз незалежної укр..молоді, Демократчний союз студентів, Студентське братерство.
123. Виникнення Народного Руху України за перебудову. Роль цієї організації у розвиткові політичних подій в республіці протягом 1989-1991 р.
У вересні 1989р. з ініціативи Спілки пись менників України та інституту літератури АН УРСР була створена масова суспільно-політична організація "Народний рух Укра їни за перебудову" (Рух) на чолі з І. Драчем.
Рух швидко еволюціонував від поміркова ної організації, яка прагнула співпрацюва ти з владою з метою встановлення справжньої демократії, в антикомуністичну органі зацію. Із назви Руху було вилучено слова "за перебудову", а головною метою оголошено вихід України з СРСР, відновлення україн ської державності, усунення комуністичної партії від влади. Рух відіграв надзвичайно велику роль у процесах перебудови в Укра їні: сприяв активізації національно-визвольного руху, визначенню його цілей, консолідації демократичних, національно свідомих сил.
124. Становлення багатопартийної системи в україні на етапі перебудови. Класифікація політичних партій. Характер багатопартійності.
У 1990 р., після ліквідації статті 6 Кон ституції СРСР та прийняття Верховною Ра дою України постанови "Про порядок реє страції громадських об'єднань" починаєть ся формування багатопартійної системи.
Першою була створена Українська респуб ліканська партія - УРП (на базі Українсь кої Гельсінської Спілки).
Втрата КПРС та Компартією України монополії на владу прискорила їхню кризу. На той час буди такі партії: УРП – дана партія прагнула побудови Української незалежної держави, засудження комуністичної ідеології; СДПУ – прагнула не залежності України, відмови від ідей оновити соціалізм, проведення ринкових реформ; СДПУ (о) – бачили Україну в складі конфедерації радянських республік, федеративний устрій, багатофункціональну економіку; ПЗУ – прагла створення «солідарного суспільства», в якому інтереси громадян поєднувалися б з біосферними законами природи, не сприймала ні комуністичної ідеї, ні капіталізму, шукала третього типу розвитку суспільства. Програмними цілями ПДВУ були: Україна – член конфедерації радянських республік, відмова від комуністичної ідеології, проведення ринкових реформ. УНП прагнула відновлення УНР, проголошеної в січні 1918 р., у її етнографічних кордонах. Програмними цілями ДСУ були: членів ОУН і УПА визнати героями визвольної боротьби за волю України, КПУ – злочинною організацією. УПА прагнула створення альтернативних державних структур і комітетів громадян на місцях і Національного конгресу як верховного органу влади.
На 1 січня 1998 р. в Україні була 51 політична партія.
Зрозуміло, що нові партії були слабкі організаційно та матеріально, не мали чітко визначеної ідеології та соціальної бази. Та все ж таки, їх поява і діяльність, безумовно, прискорювали політизацію суспільної свідо мості, створювали передумови для завою вання суверенітету і незалежності України.
125. Спроби державного заколоту в Москві в серпні 1991 р. Проголошення державної незалежності в Україні.
16 липня 1990 р. Верховна Рада прий няла Декларацію про державний суверені тет України. Декларація проголосила не від'ємне право українського народу на са мовизначення, верховенство, самостій ність, повноту і неподільність влади респуб ліки в межах її території.
Історичне значення декларації поляга ло в тому, що вона поклала початок мир ному процесу відродження незалежності України.
ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
Спроби кремлівської верхівки врятувати радянську Імперію.
Демократизація суспільного життя, на міри реформувати Радянський Союз (йшла робота над розробкою нового союзного до говору) викликали опір консервативних сил владних структур, які 19-21 серпня 1991 р. здійснили спробу державного перевороту. Був утворений Державний комітет з надзви чайного стану на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим. Своєю головною метою зако лотники проголосили "врятування єдиної держави".
Із усіх політичних сил України лише ке рівництво КПУ стало на бік заколотників. Вже 19 серпня ЦК КПУ розіслав на місця директиву про необхідність активної підтримки заколоту.
Провал перевороту обернувся поразкою сил реакції, які прагнули зберегти імпер ський характер СРСР і тоталітарний полі тичний режим у ньому.
У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичним до кумент - "Акт проголошення незалежності України". Таким чином припинилося існування УРСР і з'явилася незалежна держава - Україна. ЗО серпня Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена.
126. Декларація про державний суверенітет України та Акт проголошення незалежності України, їх основні положення та сучасні оцінки.
16 липня 1990 р. Верховна Рада прий няла Декларацію про державний суверені тет України. Декларація проголосила не від'ємне право українського народу на са мовизначення, верховенство, самостій ність, повноту і неподільність влади респуб ліки в межах її території.
Історичне значення декларації поляга ло в тому, що вона поклала початок мир ному процесу відродження незалежності України.
Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичним до кумент - "Акт проголошення незалежності України". Таким чином припинилося існування УРСР і з'явилася незалежна держава - Україна. ЗО серпня Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена.
127. Об»активні та суб»активні причини руйнації господарського механізму після проголошення незалежності України.
Україна робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення певної правової бази, прийняття відповідних законів. Такими законами є Закон України ,, Про зовнішньоекономічну діяльність” (квітень 1991р.),Закон ,,Про створення експортно-імпортного банку “ (січень 1992р.), Закон ,, Про іноземні інвестиції ” (березень 1992р.) та інші, декрети Кабінету Міністрів тощо.
Об’єктивно причиною, що заважає нині входженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції насвітових ринках. Із промислових товарів на ринках дальнього зарубіжжя може конкурувати не більше 1% товарів. Які ж причини призводять до цього? По-перше, розрив господарських зв’язків з країнами колишнього СРСР. Внаслідок цього Україна втратила чимало своїх ринків збуту, зупинилося багато підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, Росія значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні приладів, машин, а також до виплавненого металу тощо через значне зростання енергомісткості, а отже, і вартості та ціни продукції. Тому навіть ті вироби, в яких зацікавлена Росія, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30-50%. По-друге, переваження в експорті України паливносировинноїї групи. По-третє, в експорті низька частка машин, обладнання, об’єктів інтелектуальної власності.
128. Тенденції трансформаційних змін економіки України в умовах незалежності: від здобутків до прорахунків.
Проголошення незалежності України поклало початок тривалим і дуже складним трансформаційним процесам.
Головний його підсумок: незалежна Україна відбулася остаточно і безповоротно. Вона існує не тільки у зовнішній атрибутиці, а повноцінно і повнокровно, в усіх властивих суверенним державам вимірах та параметрах. У центрі Європи постала й утвердилася країна з 50-мільйонним населенням і найбільша за територією. У цій об'єктивній і необоротній даності - вінець та довершення всіх попередніх спроб вибудови української державності. У ній торжество історичної справедливості, здійснення одвічної і найбільшої мрії усіх поколінь українського народу.
Але більшість мешканців України сподівались, що з проголошенням незалежності буде забезпечено високий рівень матеріального добробуту. Але ці надії не справдилися. Рівень життя продовжував падати. В економіці склалось надзвичайно важке становище.
Спад виробництва й рівень життя у 1991-1992 рр. набув загрозливих масштабів. Так, національний доход в 1991 р. знизився на 10 %, а наступного року на 14 %. Валова продукція промисловості за 2 згаданих роки зменшилася на 13,4 %, а сільського господарства – на 18 %. У листопаді 1992 р. інфляція перейшла рубіж 50 %. Значною мірою це зумовлювалось тим, що Росія розпочала ринкові реформи з лібералізації цін, що привело до значного зростання цін в Україні на газ та нафту (відповідно в 100 та 300 разів). Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. За 1992 р. гроші знецінились в 21 раз, а за 1993 р. – у 103 рази. Таких масштабів інфляції не спостерігалось в цей час у жодній країні світу. Зросла заборгованість іншим державам.
Загалом за роки економічної кризи (1991-1999 рр.) валовий внутрішній продукт України скоротився в 2,5 рази, обсяги промислової продукції – майже у 1,9, сільського господарства – у 2,1 разів.
Руйнувався науково-технічний потенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюджеті скоротилася у 1990-1994 рр. вчетверо, а чисельність науковців – утричі. Сотні спеціалістів вищої кваліфікації виїхали за кордон на тимчасову або постійну роботу.
Історичні факти та політичний аналіз періоду правління Л. Кучми показує, що він проявив себе як добрий тактик і поганий стратег. У період правління Л.Кучми було досягнуто і певних позитивних результатів: стабілізація економіки, грошова реформа, не було серйозних етнічних і локальних конфліктів. Разом з тим, затвердилася авторитарна влада з явно вираженим кланово-сімейним змістом. Україна стала класичною корупційною країною. Відсутність обґрунтованої і зрозумілої суспільству стратегічної орієнтації негативно позначилася на зовнішній політиці.
129. Формування інститутів державної влади України після проголошення незалежності. Прийняття Коституції України, її значення.
Стрижневою проблемою періоду становлення незалежної молодої держави є формування державних інститутів влади, заміна партійно-радянської системи на президентськ- парламентську.
Основними державотворчими процесами є:
- зміна назви УРСР на Україна (з-н від 17.09.1991р.);
- визначення правового статусу населення з-ном від 08.10.1991р. «Про громадянство України»;
- прийняття з-ну «Про державний кордон України»;
- прийняття ВР «Декларації прав національностей України» (01.11.1991р.)
-формування Збройних сил на осові з-ну «Про збройні сили України (6.12.1991р.) і воєнної доктрини України (19.10.1993 р.)
- створення служби безпеки (СБУ)
- затвердження ВР державної символіки Держ.Герб (Тризуб), Держ.Прапор (синьо-жовтий), Держ.Гімн
- створення Нац. Банку України, Укр.фондової біржі, посольств, консульств, експортно-імпортних орг.-цій,
- формування трьох гілок влади- законодавчої, виконавчої, судової, відповідних вкладних інститутів
- формування багатопартійної системи
- розробка й прийняття Конституції України.
Дві спроби зрушити з місця конституційний процес — винесення на всенародне та громадське обговорення в 1992—1993 pp. двох варіантів проекту Конституції України — закінчилися невдачею: Верховна Рада не затвердила жоден із них.
Рада національної безпеки при Президентові України та Рада регіонів рекомендували Л. Кучмі оголосити всеукраїнський референдум з питання затвердження Конституції. Відповідно до рекомендацій Кучма видав указ, який загострив відносини між виконавчою і законодавчою гілками влади, знову розпочалися пошуки компромісу. Робота п´яти узгоджувальних комісій з найбільш спірних питань (статусу республіки Крим, державної мови, державної символіки, приватної власності, розподілу владних повноважень) дала свої наслідки. 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України.
У дійчій Коституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава, З формою правління є республікою, держ.устрою- улітарною, тобто єдиною,соборною державою.
130. Особливості конституційного процесу в Україні 1996-2004 років Причини та шляхи подолання системного протистояння державно-владних гілок.
Історію розробки, прийняття, реалізації Конституції та внесення до неї змін умовно можна поділити на три основних періоди: перший період (1991-1996 pp.) ознаменувався здобуттям незалежності України, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Конституції України 1996 p.; другий період (1996-2004 pp.) став періодом реалізації Конституції України 1996 p.; третій період (2004 р. -- донині) позначився початком процесу внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційної реформи). Кожному із зазначених періодів властиві свої особливості, специфіка [ 13, с. 58].
Перший період історії Конституції України 1996 р. (1991-1996 pp.) був започаткований розпадом колишнього СРСР та становленням України як незалежної самостійної суверенної держави. Цей період є найбільш складним і суперечливим. Його умовно можна поділити на декілька підперіодів:
1) від прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. до підготовки Концепції Конституції України 1992 p.;
2) від прийняття Концепції Конституції України 1992 р. -- до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня -- 1 грудня 1992 p.);
3) від завершення обговорення першого проекту Конституції України в грудні 1992 р. -- до підготовки та затвердження Верховною Радою України другого проекту Конституції України у травні 1993 p.;
4) травень -- листопад 1993 р. -- доопрацювання другого проекту Конституції України;
5) листопад 1993 р. -- 1995 р. -- конституційна криза в Україні;
6) підготовка та прийняття Конституційного Договору України 1995 р.;
7) від прийняття Конституційного Договору в 1995 р. -- до прийняття Конституції України 1996 р.
Характерною ознакою другого періоду історії Конституції України 1996 р. стала реалізація її положень через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів державної влади та місцевого самоврядування, передбачену Конституцією України. Тобто протягом 1996-2006 pp. було в цілому сформовано нормативно- та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України 1996 р.
Посиленням соціально-економічної кризи та суперечностей між Верховною Радою України та Президентом України позначився в Україні 2000 р. Кризові явища загострилися у зв'язку з неспроможністю парламенту вчасно прийняти Державний бюджет України на 2000 p., поданий Кабінетом Міністрів України. До того ж, сам парламент розколовся на так звану «більшість» та «меншість». У суспільстві набула поширення ідея проведення конституційного референдуму, почали створюватися ініціативні групи з питання проведення відповідного всеукраїнського референдуму.
Подальші спроби внести зміни до Конституції України виявилися невдалими. Віру народу України у власні сили пробудили події, пов'язані з виборами Президента України в 2004 році, що отримали в політичній теорії та практиці назву Помаранчевої революції.
Ці події ознаменували третій період історії Конституції України (2004 р. -- донині), пов'язаний із вдосконаленням Конституції України шляхом проведення конституційної реформи.
Правовим здобутком Помаранчевої революції став Закон України про внесення змін до Конституції України. 8 грудня 2004 р. на позачерговому пленарному засіданні Верховної ради України було вирішено питання про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет документів -- Закон ”Про внесення змін до Конституції України”, закон “Про особливості застосування закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 p”., та “Про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місцевого самоврядування”.
Основні положення прийнятих законодавчих актів зводяться до такого:
Строк повноважень Верховної Ради України, обраної у 2002 році, -- чотири роки, а строк повноважень парламенту, обраного в 2006 році, -- п'ять років. Конституційний склад парламенту в кількості 450 народних депутатів обирається у 2006 році на основі засад пропорційної виборчої системи з обранням народних депутатів України в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій відповідно до закону.
131. Політичні партії незалежної України. Проблема взаємодії суспільства і влади. Особливості та перспективи поглиблення суспільної демократії в Україні.
Політична партія - це організація, що об’єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп.
В сучасній Україні ідеї політичного плюралізму і багатопартійна політична система дістала своє закріплення на конституційному рівні, який виражається в признанні права громадян на об’єднання в політичні партії і громадські організації, організації суспільного життя на принципах політичного, економічного і ідеологічного блага. Політичні партії в Україні намагаються сприяти формуванню і вираженню політичної свободи громадян, приймають участь у виборах. Крім Конституції статус політичних партій в Україні закріплено в Законі України “Про об’єднання громадян”, а також у виборчому законодавстві.
Згідно з інформацією Міністерства юстиції України на травень 2010 року в Україні офіційно зареєстровані 180 політичних партій. В останніх виборах до Верховної Ради брали участь 107 політичних партій, 16 з яких стали парламентськими. Основними є: Українська республіканська партія «Собор» (заснована 5 листопада 1990) Комуністична партія України (5 жовтня 1993); Партія захисників вітчизни (7 липня 1997); Партія регіонів (6 листопада 1997); Українська соціал-демократична партія (12 грудня 1998); Народний союз «Наша Україна» (22 березня 2005); Громадянська партія «ПОРА» (23 березня 2005). Партії об’єднуються у блоки: Блок Юлії Тимошенко (Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина», Українська соціал-демократична партія, Партія «Реформи і порядок»); «Наша Україна — Народна самооборона» (Народний союз «Наша Україна», Народний рух України, Українська республіканська партія «Собор», Партія «Християнсько-демократичний союз», Партія захисників вітчизни, Політична партія «Вперед, Україно!», Українська народна партія, Громадянська партія «ПОРА», Політична партія «Європейська партія України»); Блок Литвина (Народна партія, Трудова партія України).
Питання взаємин інститутів влади і громадянського суспільства – це одне з корінних питань соціуму, від якого залежить його політична облаштованість і стабільність. Це пов'язано з тим, що громадянське суспільство визначає зміст інститутів влади, а характер інститутів влади, у свою чергу, впливає на розвиток громадянського суспільства. Не існує єдиної й універсальної моделі взаємодії громадянського суспільства і інститутів влади, проте в основі лежить роль демократичної держави, як уособлення влади і представника громадянського суспільства. Взаємодія між інститутами влади і громадянським суспільством є важливим у визначенні умов економічної, професійної, політичної та соціальної діяльності громадян. Хоча основною функцією громадянського суспільства є захист індивідів від надмірного втручання держави в їхні справи, його власний розвиток та сприятливі умови великою мірою залежать від основних характеристик держави.
Таким чином, громадянське суспільство й держава в її владно-інституціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові частини однієї структури — сучасного соціуму, які в реальності не можуть існувати одне без одної
132. Етнонаціональний склад населення України. Міжнаціональні відносини. Проблема громадянськиї і політичних прав національних меншин.
Під етнографічною групою розуміють певну групу людей, що належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає історико-культурну спільність. Традиційно-побутові особливості етнографічних груп виявляються в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-прикладному мистецтві.
Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями розвитку окремих територіальних груп конкретної народності чи нації, їх соціальним і політичним становищем, географічними умовами, заняттями, що позначається на культурі і побуті цих груп. Часто такі групи мають самоназву і виступають етнографічними групами (субетносами) конкретного етносу.
Етнографічні групи українського етносу зараз найкраще збереглися в межах Українських Карпат та Закарпаття. Найкраще зберегли свої особливості етнографічні групи горян Українських Карпат - бойки, гуцули, лемки.
Згідно з переписом населення 2001 року національний склад населення України (загальною чисельністю 47,7 млн. чол. станом на 2004 р.) характеризується значною перевагою основної нації — українців. Вони становлять 77,8 % усіх жителів України. Поряд з українцями на території держави проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу діаспору мають росіяни — 17,3 % всього населення країни. В Україні проживає також значна чисельність націй прилеглих держав. Це, перш за все, білоруси, чисельність яких сягає 400 тис. чоловік, молдавани (300 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.), болгари (250 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни (100 тис. чол.). Найбільшою нацією України, що не має власної держави, є кримці — 250 тис., які головно мешкають на батьківщині — в Криму. Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.
Міжнаціональні стосунки мають власну специфіку і особливості в залежності від певної сфери суспільного життя, можуть виявлятися у вигляді економічних, політичних, мовних, культурних, екологічних і інших стосунків між націями.
Важливу роль у житті і розвитку кожної нації грають міжнаціональні стосунки у сфері їх духовного життя. Вони направлені на взаємне збагачення народів в області духовної культури і в той же час на збереження і розвиток їхньої національної самобутності.
На сучасному етапі особливого значення набуває проблема забезпечення прав національних меншин як обов'язкова передумова досягнення міжнаціональної злагоди та стабільного демократичного розвитку українського суспільства.
133. Міжконфесійні відносини незалежної України.
Міжконфесійні контакти та структури, що почали утворюватися в Україні після набуття нею незалежності, як розширення співпраці між суб’єктами релігійного життя, у першу чергу, є ознакою його нормалізації, зменшення внутрішньої напруги у релігійному середовищі та його конфліктогенного впливу на інші суспільні процеси. Серед таких міжконфесійних об'єднань слід назвати, наприклад, Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій, утворену 1998 р. Ця організація активно співпрацює з державою, насамперед, через Держкомнацрелігій. Зокрема, 2 грудня 2008 року відбулася міжвідомча нарада, учасники якої заслухали доповідь заступника Голови комітету Миколи Новиченка про стан підготовки законопроекту під назвою «Концепція державно-конфесійних відносин в Україні», обговорили проблемні питання цього документу, а також визначили подальші механізми та порядок доопрацювання цього законопроекту. Міжконфесійні об’єднання здатні відіграти позитивну роль у подальшому розвитку релігійного середовища України, зокрема, у площині консолідації зусиль релігійних організацій заради реалізації ними масштабних соціальних проектів, роботи з мінімізації наслідків міжконфесійних конфліктів, налагодженню стосунків між релігійними організаціями та державою.
Отже, після набуття Україною незалежного статусу відбувається постійний процес лібералізації державно-церковних відносин, а також процес налагодження стосунків між релігійними організаціями як рівними учасниками діалогу. Після періоду кризи, що пов’язана була з різким переходом до легальної та плюралістичної моделі існування релігійних організацій та їхніх відносин, починається спад конфліктогенної активності окремих учасників державно-церковних відносин, налагодження засад взаємоповаги та толерантності. З часом постала можливість не тільки проведення спільних заходів соціальної направленості, а й співпраця релігійних організацій у межах окремих міжрелігійних та міжконфесійних утворень, серед яких Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій та інші. Ці спільні інституції дозволяють також полегшити відносини з державою, оскільки враховують позиції не кожної окремої традиції, а спільну позицію багатьох учасників діалогу. Можна зазначити, що співпраця в межах таких спільних інституцій приносить плідні результати у розбудові державно-церковних відносин.
134. Концептуальні основи і пріоритети зовнішньої політики України.
Україна проводить виважену, послідовну та цілеспрямовану зовнішньополітичну діяльність, відповідно, основні напрямки її зовнішньої політики в цілому залишаються незмінними з часу проголошення незалежності у 1991 році. Україна послiдовно й неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямках зовнішньої полiтики України" - концептуальним документом, на засадах якого базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть України.
Визначається три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:
1. розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;
2. європейська iнтеграцiя;
3. багатостороння дипломатiя.
У двостороннiх вiдносинах прiоритетними для України є вiдносини з
сусiднiми країнами та стосунки зі стратегiчно важливими партнерами і
впливовими державами свiту. Європейська iнтеграцiя для України - це подальше політичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети iнтеграцiї до Європейського Союзу; адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент; поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки.
В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi:
1. забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних
органiзацiй;
налагодження ефективного регiонального та субрегіонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях;
2. активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих та миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах.
Головними пріоритетними функціями зовнішньої політики України
відповідно до її найважливіших загальнонаціональних інтересів та
завдань є:
1. Забезпечення національної безпеки.
2. Створення умов, необхідних для нормального функціонування
національної економіки.
3.. Сприяння науково-технічному прогресу в Україні та розвитку
її національної культури і освіти.
4. Участь у вирішенні глобальних проблем сучасності.
5. Контакти з українською діаспорою.
6. Інформаційна функція.
135. Сучасні євроатлантичні інтеграційні орієнтири України: дилема оцінок та шляхів реалізації.
У сучасному глобалізованому світі економічні, політичні й військові проблеми багато країн світу не можуть вирішувати самостійно, а лише спільними зусиллями з іншими державами. Україна також зіткнулася з низкою проблем, які вона змогла б вирішити у процесі інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. Протягом останніх років в українському суспільстві відбуваються політичні суперечки та дискусія щодо набуття членства в Організації Північноатлантичного договору (НАТО).
Для більшості європейських та євроатлантичних країн безпека нині вимірюється не військовими термінами, а загрози безпеці становлять нелегітимні уряди, корупція, організована злочинність, незахищеність кордонів, незаконна торгівля (зброєю, наркотиками, людьми), контрабанда, нелегальна міграція, етнічні та релігійні конфлікти, виробництво зброї масового знищення, нестача природних ресурсів, екологічні та техногенні катастрофи, і, звичайно, тероризм.
Нинішній розвиток політичного діалогу між Україною та ЄС базується на впровадженні Україною Стратегії інтеграції до ЄС, виконанні сторонами УПС та опрацюванні Плану дій в рамках Європейської політики сусідства. Україна виходить з того, що реалізація зазначеного документа має сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС в умовах розширення, створити необхідні умови для переходу в майбутньому до якісно нового рівня відносин з ЄС.
Підсумовуючи зазначимо, що Україна вже в черговий раз стоїть перед доленосним вибором. Бажання будувати стратегічне партнерство як із Заходом, так із Росією, яке випробовували на практиці всі попередні уряди України, зрозуміле, але неприйнятне за нинішніх умов. Яку б модель безпеки не прийняла Україна, в будь-якому варіанті забезпечення національної безпеки і пошук відповідей на нові виклики і загрози повинні здійснюватись в межах коопераційної моделі, власне у системі колективної безпеки з найбільш могутніми в економічному та військовому плані державами світу. Визначення зовнішньополітичного курсу, який би цілком відповідав національним інтересам України, водночас гарантуючи безпеку і спираючись на підтримку населення, – доленосне завдання, що стоїть перед нашою державою.
136. Українсько-російські відносини, їх стан та тенденції розвитку.
Відносини з Росією були і залишаються одним із пріоритетів української політики. На сьогодні від цих відносин залежить і економічна, і політична, і соціальна сфери, в кожній з яких склалися свої проблеми. На сьогодні це дуже актуальна тема, тому що саме в останні роки обидві держави стали розуміти важливість цих стосунків
Російська Федерація — держава-сусід України, кордон із якою проходить на північному сході та сході країни. Відносини із нею мають стратегічне значення для України і значною мірою визначають її зовнішню, а часом і внутрішню політику. З часу розпаду Радянського Союзу відносини між двома країнами часто були складними і наразі перебувають у напруженні. Відносини двох держав за президентства Леоніда Кучми були найбільш сприятливими і певною мірою добросусідськими. Певний час урядам двох країн вдавалося домовлятися із деяких важливих питань двосторонніх відносин: зокрема був розділений Чорноморський флот, означений державний кордон і укладений Великий договір 1997 р., за яким Росія відмовилася від територіальних претензій і визнала існуючі кордони України.
Найгострішим із суперечливих питань останнього часу стало протистояння в районі півострова Тузла (Крим). Також від часу демократичних виборів Україна занепокоєна[Джерело?] висловлюваннями і діями деяких російських політиків з питань Криму, російської мови в Україні, визнання Голодомору. Значне погіршення російсько-українських відносин відбулося під час і особливо після Помаранчевої революції 2004 р. Офіційна Москва не тільки втручалася в президентські перегони восени 2004 р.[3], але й розцінила перемогу демократичних сил, як виклик її впливу на терени України. Це знайшло своє продовження у відвертій пропагандистській війні особливо під час газової кризи 2005 р. З того часу за різних урядів України, стосунки між двома державами залишалися напруженими, зокрема стосовно постачання російських енергоносіїв через територію України та, визнання Голодомору 33-го року геноцидом, можливого вступу України до НАТО та статусу російської мови в Україні. Основним невдоволенням української сторони залишається дуже часте втручання Росії у внутрішні справи України.
Незважаючи на складні міждержавні відносини, на неформальному рівні стосунки між українцями і росіянами залишаються здебільшого позитивними та добросусідськими.
У наш час розпочався новий етап в українсько-російських відносинах. Вони стали більш прагматичними, базуються на спробах пошуку спільних інтересів та взаємовигідному вирішенні існуючих проблем. Саме ці зміни і визначають, як сучасний стан українсько-російських відносин, так і перспективи їх подальшого розвитку. Сучасний етап українсько-російських відносин має стати базисом для їх подальшого розвитку та визначення перспектив. Саме тому вивчення сучасного стану українсько-російських відносин є досить актуальним, має надати можливість для визначення перспектив українсько-російських відносин, спираючись на історичний досвід.
137. Прийняття України до ВТО (2008р.) Перспектива та проблематичність даного чинника для економіки України.
5 лютого 2008 р. на засіданні Генеральної Ради Світової організації торгівлі прийнято рішення про приєднання України до Марракеської угоди про заснування СОТ. Того ж дня Президент України Віктор Ющенко та керівники СОТ підписали угоду про вступ України до організації.
Україна офіційно стала членом СОТ у травні 2008 року. Відповідно до Протоколу про приєднання Україна зобов’язалася прийняти десять законодавчих актів, що стосуються СОТ, з яких упродовж звітного періоду було прийнято шість.
До основних позитивних наслідків приєднання України до СОТ можна
віднести зростання обсягів експорту та пожвавлення виробництва у певних
галузях економіки. Таке зростання буде наслідком зменшення тарифних i
нетарифних обмежень для українських товарів на світових ринках і витрат на
транспортування товарів національного походження, враховуючи свободу
транзиту товарів територією країн-членів СОТ. При цьому буде забезпечено
кращі умови захисту українських виробників шляхом справедливого вирішення
торговельних спорів i відповідного скорочення дискримінаційних заходів, що
застосовуються до українських експортерів.
Зі вступом України до СОТ пов’язані також негативні наслідки. Так,
приєднуючись до СОТ, Україна повинна зменшити тарифні й нетарифні
обмеження, які застосовуються для захисту внутрішнього ринку, з одночасним
скороченням державної підтримки для окремих галузей національної економіки
(сільське господарство, машинобудування). Внаслідок цього вітчизняні
підприємства в багатьох випадках вимушені будуть діяти в умовах жорсткої
конкуренції, що може спричинити скорочення внутрішнього виробництва. Крім
того, лібералізація торговельного режиму України збільшить залежність
національної економіки від стану світової економіки. Серед негативних
наслідків вступу України до СОТ можна також відзначити порушення
експортно-імпортного балансу, тиск на національну валюту, ускладнення
відносин між країнами-партнерами та країнами-сусідами через перерозподіл
часток ринку, остаточну втрату неконкурентоспроможних галузей економіки,
експансію імпортної продукції.
138. Президентські і парламентські вибори 2004-2010 р.: аналіз політичних подій.
31 жовтня 2004 року відбулися вибори Президента України. 10 листопада були оголошені результати голосування: за Ющенка було віддано 39,87% голосів, за Януковича – 39,32% голосів. 21 листопада проводився другий тур виборів. Відрив між кандидатами на користь Януковича складав по Україні 812 тис. голосів, а явка на вибори в Донбасі зросла на 843 тис. громадян порівняно з першим туром. Тобто підсумки другого туру голосування були визначені голосуванням у Донбасі. Це дало підставу говорити про фальсифікацію виборів.
25 листопада Верховний Суд призупинив процес передачі влади новообраному президенту.
26 грудня відбулося пере голосування другого туру. Підсумки: за Ющенка – 51,99% від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні; за Януковича – 44,2%.
Головний підсумок парламентських дострокових виборів 2007 року для учасників виборчих кампаній зі стажем полягає у тому, що через ряд об'єктивних і суб'єктивних чинників удвічі скоротилося число їх учасників у порівнянні із попередньою кампанією півторарічної давності.
Юлія Тимошенко за підсумками дострокових виборів опинилася в найсприятливішій ситуації. Якщо «помаранчева» коаліція не створюється, Президент втрачає свій електорат, його перебирає Юлія Тимошенко. Опинившись в опозиції, вона поширює свій вплив, одержує весь «помаранчевий» сегмент.
Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року.
Підсумок Президентських виборів в Україні 2010, перший тур 17 січня:
Янукович В. Ф. – 35,32%, Тимошенко – 25,05%, Тігіпко С. Л. – 13,06%, Яценюк А.П. – 6,96%, Ющенко В. А. – 5, 45%, інші кандидати набрали менше 5% голосів. Другий тур виборів відбувся 7 лютого. За результатами обробки 100% протоколів перемагає лідер опозиції Віктор Янукович – 48,95%, Юлія Тимошенко – 45,47%. Проти обох кандидатів проголосувало 4,36% громадян.
25 лютого 2010 р. відбулася інавгурація нового Президента України – В. Ф. Януковича
139. Світова економічна криза 2008-2010 р. та її вплив на соціально-економічні і політичні процеси в Україні.
Про виникнення глобальної економічної кризи в 2008 році свідчило падіння показників ряду економічних індикаторів по всьому світу. Зокрема, про виникнення кризи свідчили високі ціни на нафту, що викликали як підвищення цін на продукти харчування (через залежність виробництва харчових продуктів від цін на паливо-мастильні матеріали, та використання продуктів рослинництва, етанолу та біодизеля для виготовлення альтернативного палива) та глобальну інфляцію; іпотечна криза в США що призвела до банкрутства великих інвестиційних та комерційних банків з гарною репутацією в різних країнах світу; поширення безробіття; та ймовірність глобальної рецесії. Виникнення фінансової та економічної кризи в Україні стало очевидним восени 2008 року після погіршення ряду економічних показників та повідомлень про фінансові проблеми ряду провідних комерційних банків країни. Так, ЗМІ повідомляли про істотне скорочення попиту на залізо та сталь, що призвело до зменшення обсягів експорту та надходження валюти до Української економіки. Восени та на початку зими ціни на нерухомість впали на 25 %, було призупинено понад 80 % будівельних проектів.[2] За оцінкою МВФ, обчислений у доларах США ВВП України за 2009 рік скоротився на 35.6% (179.6 млрд. дол. 2008 проти 115.7 млрд. дол. 2009-го). В першій половині червня 2009 урядом було націоналізовано три «проблемні» банки: «Укргазбанк», «Родовід Банк» та «Київ». Відповідно до загальної тенденції ціни на землю також впали. Зниження відбулося в середньому на 50 %, подекуди і більше. І землі, котрі були яблуком чвар забудовників котеджних містечок, залишилися нікому непотрібними.
140. Політичні і соціально-економічні процеси в Україні після президентських вборів 2010р.
1)Розширення президентських повноважень Віктора Януковича
Поновлення Конституційним Судом України 1 жовтня 2010 року президентських повноважень, передбачених Конституцією 1996 року.
2) Місцеві вибори. В перегонах не дозволили брати участь блокам, що змусило опозицію оперативно проводити ребрендінг, а партії-новачки допустили до змагань за кілька днів до початку кампанії, тож вони вибудовували свою виборчу стратегію на марші. Змішана система виборів та повний контроль над виборчим процесом, починаючи з реєстрації кандидатів і завершуючи оголошенням результатів, забезпечили владі пристойний результат – в 22 регіонах сформована провладна більшість, встояли лише 3 області, де перемогу здобула «Свобода».
3) Опозиціонери не стали реальною силою спротиву діям нової влади. Їх лави танули на очах, а лідери так і не змогли знайти спільну мову. Намагання об’єднатися розбилися через амбіції вождів, що змагались за лідерство в опозиційному таборі. Організовані протестні акції не знайшли підтримки серед населення.
4) Найбільш помітні зрушення відбулися в рамках судової реформи – Верховний Суд втратив свою вагу, а повноваження та впливовість Вищої ради юстиції зросли. Конституційний суд після переформатування його складу став остаточно передбачуваним і його рішення політики озвучують раніше, ніж відбувається офіційне оприлюднення. Відтепер говорити про незалежність суддівської влади можна з дуже великою натяжкою. 5)Податкова реформа звелась до зростання повноважень податківців та збільшення податкового тиску на малий та середній бізнес. Широкомасштабні протестні акції довели здатність суспільства відстоювати власні права. Щоправда, підприємці демонстративно відмовились від політичних гасел, вимагаючи лише заветувати Податковий кодекс.
PAGE \* MERGEFORMAT 1