і. Значення національної ідеї як способу організації національного життя випливає з принципової риси людськ

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Національна ідея

Другою, після національної ідентичності, культурною проекцією національного характеру єнаціональна ідея. Якщо ідентифікація відображає процес ототожнення індивідами себе з етнічною спільнотою, то національна ідея містить визначення сенсу історичного буття та змальовує певний обшир, перспективу його історичної долі. Значення національної ідеї як способу організації національного життя випливає з принципової риси людського буття взагалі, а саме з проективностіцього буття. Специфіка людини полягає в тому, що вона існує не тільки і не стільки в наявному, скільки у можливому для себе. Сам процес людського буття є постійним виходом за межі наявного, подоланням того, що воно безпосередньо містить, задля досягнення того, що бажане і є жаданим для людини.

Принципове значення національної ідеї якраз і полягає в опануванні історичних можливостей і перспектив існування конкретного народу. Історичним витоком національної ідеї є юдейське месіанство. Саме в юдаїзмі вперше з'являється чітко окреслена ідея обраного народу, котрому Бог дав особливий заповіт. Власне, цей заповіт і містив юдейську національну ідею, слугував її основою та обґрунтуванням. І в перших державах архаїчної доби – єгипетській, вавилонській, хетській – існував феномен визначеннябогообраності народу. Але основою цієї обраності слугувало те, що, наприклад, єгиптяни знаходяться під безпосереднім управлінням Бога – втіленого в особі фараона, котрий і є живим Богом. Саме у цьому полягала перевага єгиптян перед іншими народами. В юдаїзмі ситуація інша. Тут уперше богообраність утілюється не в особі правителя, а в особливій місії, котру Бог заповідав усьому народові і яку було закарбовано в Заповіті. Новизна цієї ситуації полягає в тому, що заповіт – це форма укладання взаємної угоди, в котрій обидві сторони мають свої зобов'язання: Бог так само, як і юдеї. Завдяки цьому вперше з'явилася справді всенародна ідея – покликання від Бога для всього народу, і, по-друге, вперше ця ідея вийшла за межі сваволі всевладного володаря і дістала об'єктивне відображення у культурному тексті.

У цьому виявляється важлива прикмета національної ідеї – її інтерсуб'єктивність. Загальна ідея, котра змальовує сенс та історичну перспективу буття народу, покликана згуртувати етнічну спільноту, зосередити її навколо спільної цілеспрямованої справи. Вона є одним із найважливіших чинників етнічної консолідації та солідарності. До того ж національна ідея пробуджує енергію та активність історичної дії. Завдяки їй відбувається мобілізація вітальних, соціальних, інтелектуальних сил етносу на досягнення окресленої національною ідеєю мети.

З початком християнської епохи месіанство, локалізоване у долі окремого народу, перетворюється на всесвітньо-історичну місію християнського людства, тобто церкви. Протягом середньовіччя конфесійний універсалізм відіграє вирішальну роль у житті народів. Становище змінюється від початку становлення новітніх націй. Цей процес дістає своє логічне завершення у буржуазних революціях і властивих їм ідеологіях.

Відповідно до нових історичних умов, формою побутування національної ідеї стають націоналізми та національні програми розвитку, котрі містяться у них. Особливістю новітніх націоналізмів європейського ґатунку є те, що в них виокремлюється покликання певної нації в обширі всесвітньої історії. Місія нації змальовується не як партикулярна, а як всесвітньо значуща.

У розкритті змісту національного характеру національна ідея найрепрезентативніша для інтенцій і прагнень, характерних для людей відповідного етносу. Зміст характеру визначається не лише тими якостями, котрі людині безпосередньо властиві, але й тим, що для неї є можливим. Саме проекцією психологічно можливого для етнічних індивідів і є національна ідея, що створює можливості її використання для реконструкції особливостей національного характеру.

Проблема обґрунтування національної ідеї загострюється на етапах становлення незалежних держав та у кризові періоди їх розвитку. Саме такий час переживає й Україна.

Вирішення цієї проблеми залежить, в першу чергу, від наявності в суспільстві спільної позиції у тлумаченні сутності поняття “національна ідея”.

У суспільній думці в наш час не існує загальноприйнятої точки зору на сутність цього поняття. Наведемо та проаналізуємо найбільш цікаві з існуючих підходів. Так, існує думка, що національна ідея – це чітко сформульований спільний інтерес абсолютної більшості громадян, який об’єднує їх на шляху до спільної мети. Інші вважають, що національна ідея – це фундаментальна ідея, за допомогою якої досягається єдність дій різних соціальних груп. Поширеною є точка зору на національну ідею як інтегративний чинник суспільного життя країни.

 Інтелектуально окресленими, свідомо й чітко сформульованими духовними основами буття етносу – його автентичності, цінності, історичної спрямованості, сенсу життя та місця поміж народами.

Взагалі віднедавна спостерігається безсумнівне пожвавлення інтересу до кола тем, пов'язаних з поняттям національної ідеї (зокрема української національної ідеї). Національну ідею напружено розробляють в багатьох країнах – від Австралії до США, включно з усим пострадянським простором. На цьому тлі активізуються процеси поступової легалізації національно-патріотичної риторики. Ці своєрідні симуляції національно орієнтованого мислення певні політики намагаються видавати за національні проекти.

Так, в Росії під національним проектом деякі ідеологи розуміють спосіб досягнення універсальних (ліберальних) цілей специфічними (національними) засобами. Національні особливості та інтереси тут сприймаються як ресурси, які можна використовувати для побудови ліберального суспільства. Національний проект – це спосіб утилізації національних властивостей і національного інтересу. Національна ідея тут вбачається способом мобілізації нації для здійснення (того або іншого) національного проекту. В російському розумінні “національний інтерес” передбачає зверхність саме російської національної ідеї, об’єднання цивілізованого світу під орудою Москви. Зараз ми є свідками того, як вже укотре ця національна ідея експлуатується через гегемонію Росії на пострадянському просторі.

Попри те, що розмова про національну ідею сьогодні вийшла на ґлобальний рівень, сутність її не стала більш зрозумілою та прозорою, хоча за неї чи в боротьбі з нею за весь час від доби передромантизму полягли десятки мільйонів людей. Очевидним є те, що національна ідея – це реінтерпретовані й використовувані з певною політичною метою тексти.

Національна ідея в Україні сьогодні – це ретрансльована ідеологія запізнілих романтиків, котрі свої роздуми спирали на ідеалістичні роздуми про те, якою могла б стати держава за тих чи інших політичних комбінацій в історії.

Націоналізм

Націоналізм - ідеологія і напрямок політики, базовим принципом якої є вища цінність нації та її основа в процесі державотворення. У націоналізмі є безліч течій, деякі з них суперечать один одному. Як політичний рух, націоналізм прагне до захисту інтересів національної спільності у відносинах з державною владою.

У своїй основі націоналізм проголошує вірність та відданість своїй нації, політичну незалежність від інших націй і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичної захисту умов життя нації, її території мешкання, економічних ресурсів і духовних цінностей. Ніціоналізм спирається на національне почуття, яке схоже з патріотизмом. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, не дивлячись на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатної забезпечити мобілізацію населення ради загальних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки.

В силу того, що багато сучасних радикальні руху підкреслюють свою націоналістичних окраску, национализм часто асоціюється з етнічної, культурної та релігійної нетерпимості. Така нетерпимість засуджується прихильниками помірних течій в націоналізмі.

Доктрина

Націоналізм - це насамперед ідеологія, яка включає наступні елементи:.

1.  Існування націй. Націоналізм стверджує, що людство законами природи поділено на фундаментальні одиниці - автономні та самодостатні нації, які відрізняються набором певних якостей.
2.  Суверенне право нації на самовизначення. Національні проекти можуть здійснюватися тільки у власній державі. Нація має право сформувати свою державу, яка має включати в себе всіх членів нації. Для кожної безперервного територіально-адміністративної одиниці політичні кордони повинні збігатися з культурно-етнічними. Таким чином, нація має вищої (суверенної) владою над чітко обмеженою територією, в межах якої проживає досить однорідне населення.
3.  Первинність нації в государствообразующем процесі. Нація є джерелом всієї політичної влади. Єдиним легітимним типом уряду є національне самоврядування. Кожен член нації має право безпосередньо брати участь у політичному процесі. Тим самим націоналізм символічно прирівнює народ до еліти.
4.  Національна самоідентифікація. Необхідною умовою є спільність мови та культури для всього населення в межах єдиної адміністративно-територіальної одиниці. Люди ототожнюють себе з нацією ради свобод і самореалізації. З іншого боку, нація гарантує членство і самоідентифікацію навіть тим, хто не відчуває себе частиною жодної іншої групи.
5.  Солідарність. Однаковість досягається за рахунок об'єднання людей на грунті любові та братерства, а не шляхом нав'язування певної культури. Важливо, щоб члени нації відчували узи солідарності і діяли не однаково, а в унісон, соизмерять свої зусилля з прагненнями інших.
6.  Нація як вища цінність. Відданість індивіда національному державі понад індивідуальних чи інших групових інтересів. Завдання громадян - підтримувати легітимність своєї держави. Зміцнення національної держави є головною умовою для загальної свободи і гармонії.
7.  Загальне освіту. Люди, що складають націю, повинні мати доступ до освіти, яка необхідна для участі в житті сучасного суспільства.

Націоналізм підкреслює відмінності, колорит і індивідуальність націй. Ці відмінні риси носять культурно-етнічний характер. Національну самосвідомість сприяє ідентифікації існуючих іноземних вкраплень в культуру і раціональному аналізу перспектив подальшого запозичення з інших культур на благо своєї нації.

Крім того, націоналізм розглядає націю як еквівалент індивідуума, як соціологічний організм. Рівність людей перед законом незалежно від їхнього соціального статусу чи походження аналогічно рівності націй, незалежно від їхнього розміру або сили з точки зору міжнародного права. У представленні націоналістів, нації можуть володіти талантами або відчувати себе жертвами. Нація також об'єднує сучасне покоління з минулими і майбутніми, що мотивує людей до високої самовіддачі, аж до того, що вони готові задля її порятунку пожертвувати своїм життям.

Пов'язаними з цією концепцією є такі поняття, як «національні цінності», «національні інтереси», «національна безпека», «національна незалежність», «національна самосвідомість» та ін

Хоча сказане вище відноситься до націоналізму в цілому, його різновиди можуть висувати також і інші ідеологічні вимоги: формування нації навколо певного етносу (національності), загальний рівний правовий статус та ін. 

Історія націоналізму

Детальніше: Історія націоналізму

Окремі прояви національних почуттів і національних рухів зустрічаються у стародавні, античні та середні віки (почуття відмінності стародавніх євреїв від невірних, античних греків від варварів, французько-англійський конфлікт під час Столітньої війни 1337—1453 і т. д. Але як масове й загальнопоширене явище націоналізм характерний в основному для новітніх часів. Більшість політичних і культурних явищ раніше цього часу мали універсальний, а не національний характер: найпоширенішою формою державних утворень були імперії, а не національні держави; релігії мали світовий характер і т. д. Як правило, більшість населення не була свідома своєї національної відокремленості. Націю, як політичне (але не етнічне) утворення уособлював т.зв, репрезентативний клас (дворянство у Росії та Франції, шляхта у Польщі чи козацтво в Україні). Нерідко верхівка цього класу за своєю етнічною приналежністю відрізнялась від основної маси населення (як династія норманів у середньовічній Англії та династія Рюриковичів у Київській Русі).

В Європі до розвитку націоналізму люди, як правило, були лояльними до міста або конкретного лідера, а не до своєї нації. Британська енциклопедія визначає початок націоналістичного руху з кінця XVIII століття - Американської і Французької революцій. Інші історики вказують спеціально на ультра-націоналістичні партії у Франції під час Французької революції.[3][4]

17-18 сторіччя

Початок утвердження націоналізму як універсального явища поклали англійська (17 ст.) і французька (18 ст.) революції, які скасували королівську владу і проголосили націю об'єднанням вільних громадян й джерелом державної суверенності. Дух націоналізму в Європі поширився завдяки війнам Наполеона І Бонапарта, який, з одного боку, підтримав національні рухи Італії і Польщі, а з другого боку викликав вибух патріотичних почуттів серед поневолених народів — німців, іспанців, італійців, росіян. Після поразки Пруссії у війні з Наполеоном (1806) німецький філософ Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814) у «Промовах до німецької нації» (1808) закликав німців до національного відродження та встановлення свого культурного лідерства у світі. У 1810 у Берліні була організована перша гімнастична організація, яка ставила собі за мету військове виховання молоді у дусі національних ідеалів. У 1815 у Йєнському університеті було створене перше націоналістично-студентське товариство «Burschenschaft». Діяльність цих молодіжних організацій була підпорядкована меті національного об'єднання і здобуття національної незалежності; вони послужили зразком для пізніших національно-парамілітарних та студентських організацій серед слов'янських народів (чеських, польських, українських «Соколів», студентських громад тощо). Теоретичне обґрунтування Н. знайшов в ідеях романтизму, який стверджував особливу мистецьку вартість народних традицій, народної мови. Теоретики романтизму — передусім німецький філософ Йоганн Готфрид Гердер(1744—1803) — особливу увагу приділяли слов'янським народам, які ніби-то зберегли свої традиції у незіпсованому і первісному вигляді, і тому передбачали велике майбутнє для слов'янських народів. (Гердер окремо відзначав особливу роль українців). Німецька класична філософія, у першу чергу у працях Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831), хоча й відкидала романтичну традицію, обґрунтувала ідею національної держави не лише як об'єднання всіх громадян заради ідеалів свободи, безпеки і щастя, але як органічної особи, як втілення божественної ідеї на землі та уособлення найвищої стадії у суспільному розвитку.

Перша половина 19-го сторіччя

Віденський конгрес 1815 лише частково визнав ідею національної держави у післявоєнному врегулюванні кордонів Європи, дозволивши утворення конфедерації малих німецьких держав (т. зв. Bund) та погодившись на виділення польської території Російської імперії в окреме автономне Варшавське королівство.

Однак Віденський конгрес не поставив під сумнів сам факт доцільності існування імперій, а навпаки - прагнув зберегти status quo з переддня Французької революції і наполеонівських воєн. Революції 1830-31 поклали край системі, утвореній Віденським конгресом, і послужили поштовхом для національних повстань у Бельгії (яка у 1831 була визнана незалежною державою), поляків (1830-31 і 1848) та італійців (1831). Поразка польського та італійського повстання привела до утворення в еміграційних національно-революційних організацій — «Молодої Італії» (1831), «Молодої Польщі» (1834), які в наступні десятиліття послужили прообразом подібних організацій серед інших народів — «Молодої Ірландії» (1840), «Молодої Туреччини», «Молодого Китаю» та ін. Лідер «Молодої Італії» Джузеппе Мацзіні (1805—1872) сформулював принцип: «Кожній нації — держава».

На початку 19 століття націоналізм перестав бути західноєвропейським явищем, поширившись на нові історичні регіони. У Південній Америці розгорнулися національно-визвольні рухи проти іспанської влади на чолі з венесуельцем Сімоном Боліваром (1783—1830) й аргентинцем Хосе де Сан Мартіном (1778—1850). У результаті повстанських рухів іспанську владу над південноамериканськими колоніями було ліквідовано і проголошено незалежність Парагваю (1811), Аргентини (1816), Чілі (1818), Венесуели,Мексики, Перу (1821), Бразилії (1822), Болівії (1825), Уругваю (1828).

Надзвичайно багатим на національні рухи був регіон Центрально-Східної Європи, яка перебувала під владою трьох імперій — Австрійської, Османської і Російської. Початок національному відродженню серед народів цього регіону поклали учені, дослідники історії, мови, фольклору — словак Я. Коллар (1794—1852), чех Ф. Палацький (1798—1876) та К. Гавлічек (1821—1854), південні слов'яни Л. Гай (1809—1872) і В. Караджич (1787—1864), обидва — засновники т.зв. іллірійського руху, який ставив собі за мету об'єднання південних слов'ян у єдину державу (Югославію), румуни С.Клайн (1745—1806) та Г. Лазар (1779—1823).

Наполеонівські війни та польське визвольне повстання 1830—1831 прискорили кристалізацію національних рухів у Російській імперії. Формування російської національної свідомості одержало сильний поштовх у результаті Уварівських реформ, які проголосили «народність» (національність) разом з «самодержавством» і «православ'ям» основоположними принципами Російської імперії. Реформи Уварова поклали початок посиленій русифікації державного апарату та інших, неросійських народів, які проживали на території Російської імперії. Відповіддю на них була активізація національних рухів поневолених народів. Це стосувалося, зокрема, українського національного відродження, яке бере свої початки від перших спроб утворення нової літературної мови («Енеїда» І. Котляревського, 1798) та боротьби нащадків козацької старшини, які стали російськими дворянами, за збереження автономних прав України в Російській імперії. Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського Братства (1846—1847), провідні діячі якого — Т. Шевченко (1814—1861), П. Куліш (1819—1897), М. Костомаров (1817—1885) — відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму.

У Австрійській імперії українське національне відродження було пов'язане у першу чергу з діяльністю «Руської Трійці» (1830-і рр.) та Головної Руської Ради, інших українських організацій під час революції 1848 р.

Революція 1848 послужила сильним поштовхом для розвитку національних рухів і формування їхніх політичних програм. Разом з тим, вона вперше засвідчила, що національні рухи поневолених народів можуть перебувати у конфлікті між собою (як польський та український, угорський і словацький та ін. національні рухи). На загострення такого конфлікту вплинула поява нових інтелектуальних течій — гегельянства, марксизму та ін., які проголосили, що національні рухи т. зв. недержавних (неісторичних або малих) народів (такі як чеський, словацький, український, єврейський та ін. рухи) суперечать історичному прогресу, оскільки призначенням цих народів є ніби-то асиміляція і поступове розчинення у тілі державних (російського, німецького, польського, угорського та ін.) народів. Іншим новим явищем у розвитку націоналізму після революції 1848 було поєднання національних вимог з вимогами проведення реформ і модернізації економіки. Ідеологом цієї течії був німецький економіст Фрідріх Ліст (1783—1846), який вимагав введення високих митних тарифів для захисту внутрішнього національного ринку і прискорення індустріалізації, будівництва залізниць для економічного об'єднання розрізнених національних територій, розвитку національної освіти тощо

Друга половина 19-го сторіччя

У другій половині 19 ст. успішно завершилося об'єднання італійської та німецької нації. У результаті дипломатичних успіхів прем'єр міністра Сардінії графа К. Кавура (1810—1961) та військових походів повстанців на чолі з Дж. Гарібальді більшість території Італії було об'єднано (1859—1861) під владою короля Віктора Емануїла І, а Рим приєднаний (1870) да Італійської держави. Приклад Італії стимулював відродження руху за об'єднання Німеччини. У німецькому русі виділялися дві концепції вирішення німецького питання: великонімецька передбачала утворення Великої Німеччини, яка включала б й Австрійську імперію; малонімецька виключала Австрію зі складу майбутньої німецької держави і виступала за об'єднання всіх німецьких земель навколо Прусcії. У 1860-х рр. перемогла малонімецька концепція. В результаті перемоги у австро-пруcській війні (1866) Пруcсія під проводом прем'єр-міністра О.фон Бісмарка (1815—1898) об'єднала німецькі землі, а після перемоги у франко-пруcській війні було проголошено нову Німецьку імперію (1870). Поразка Австрії привела до внутрішньої реорганізації Австрійської імперії. Оскільки вона більше не претендувала на роль німецької держави, було зроблено певні поступки на користь ненімецьких народів — угорців, поляків, чехів. Було виділене в окрему державно-адміністративну одиницю Угорське королівство, й імперію було перетворено у дуалістичну Австро-Угорську монархію (1867). Широкі автономні права було надано полякам у Галичині, що, у свою чергу, привело до загострення польсько-українського конфлікту.

Лібералізація політичного режиму у Російській імперії у 1860-70-х рр. спричинилася до активізації національних рухів неросійських народів — фінів, литовців, українців та ін. Однак польське повстання 1863, а згодом посилення політичної реакції після вбивства Олександра II (1881) посилили репресивні заходи проти неросійських національних культур (аж до їх фактичної заборони, як у випадку з українським національним рухом після Валуевського указу 1863 та Емського акту 1876). Нова короткочасна хвиля лібералізації національної політики і піднесення національних рухів відбулася під час та в перші роки після революції 1905-07, однак їй було покладено край політикою столипінської реакції. В умовах постійних переслідувань деякі національні рухи (як український і польський) змушені були перенести центр своєї діяльності в Австрійську імперію, інші (як литовський) — розвинути сітку нелегальних шкіл, видавництв тощо

Іншим фактором посилення національних рухів у Європі, особливо у її південній і східній частині, стала боротьба навколо спадщини Османської імперії, яка в другий половині 19 ст. переживала занепад. У результаті Кримської 1853-56, російсько-турецької війни 1877—1878 та повстання південнослов'янських народів Румунію, Сербію і Чорногоріюбуло визнано на Берлінському конгресі 1878 самостійними державами, а Болгарію — як автономне князівство під турецьким протекторатом (у 1908 її проголошено самостійною державою). Зворотньою стороною військових поразок Османської імперії було зародження руху «молодотурків» (1860—1876), які ставили завдання модернізувати свою країну за зразком європейських національних держав. Однак під час їхнього правління (1908—1918) молодотуркам не вдалося розв'язати суперечності між багатонаціональною імперією, яку вони хотіли зберегти, і національною державою, яку вони хотіли збудувати. Більш успішним були, однак, аналогічні спроби у Японії, де під час правління імператора Мейджі (1867—1912) було утворено національну державу за прусським зразком.

Особливістю національних рухів наприкінці 19 — на поч. 20 ст. було те, що вони набрали масового і чітко політичного характеру. У Західній Європі активізувалось фламандське відродження у Бельгії, каталонське і баскське — в Іспанії. Політичними вимогами двох останніх було перетворення Іспанії у федеративну державу; частково їх було реалізовано у часи Іспанської республіки (1931—1939), однак утвердження диктатури Франко супроводжувалося відновленням централізму. Деякі із національних конфліктів у Західній Європі знайшли мирне розв'язання. Норвегія, яка у 1814 перебувала у складі Швеції, від'єдналася у 1905; Ісландія, що з 1830 входила у склад Данії, у 1918 стала незалежною республікою. Більш гострих форм набрала боротьба за визволення Ірландії з-під влади Англії, яка увінчалась проголошенням Ірландської республіки у 1921. Та національні конфлікти на Балканському п-ві: дві балканські війни (1912 і 1913) та вбивство австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда у Сараєво (28.6.1914) послужили поштовхом до Першої світової війни.

Початок 20-сторіччя, розпад імперій

Перша світова війна 1914-1918 привела до розпаду Австро-Угорської, Турецької та Російської імперій.

Новий післявоєнний політичний порядок, який проголосив американський президент Вудро Вільсон у «14 пунктах» (1918), одним із основоположних принципів визнавав право нації на самовизначення. Його було частково втілено у Версальській системі, яка визнала утворення й незалежність нових національних держав — Литви, Латвії, Естонії,Фінляндії, Польщі, Чехословаччини, Югославії. Однак цей принцип було запроваджено вибірково. Він не стосувався тих національних рухів, які у часи війни перебували у ворожому до Антанти таборі Центральних держав (у тому числі — до українців). Повоєнне влаштування державних кордонів було проведено так, що деякі формально національні держави (Польща, Румунія) були за суттю міні-імперіями, у яких національні меншості становили 20-30% населення; інші ж, утворені як добровільні об'єднання декількох націй, забезпечували домінатні позиції лише одній (чехам у Чехословаччині, сербам у Югославії). Інші народи (як українці) опинилися зразу у складі декількох держав.

Окрім того, обмеження територій держав, які зазнали поразки, до їхнього етнічного ядра (Німеччина, Угорщина) породжували серед їхнього населення сильні реваншистські настрої. Суперечність між правом націй на самовизначення, яке проголосили ліберальні держави (США, Англія, Франція), та конкретним його втіленням у Версальській системі створювало сприятливий ґрунт для виникнення агресивного, шовіністичного і ксенофобного націоналізму. Його ідеологічним обґрунтуванням стали расистські теорії А. де Гобіно (1818—1882) та ідеологія інтегрального націоналізму — націоналізму, який відкидає ліберальні цінності як застарілі ради торжества національних інтересів і проповідує рішучі і беззастережні дії,— яку сформулювали французи Шарль Моррас (1868—1952) та Моріс Баррес (1862—1923).

В українському національному русі утвердження інтегрального націоналізму було пов'язане з ідеологією Д. Донцова (1883—1973) та діяльністю Організації Українських Націоналістів у 1930-х рр.

Передвоєнні роки та Друга світова війна

Утвердження тоталітарних режимів у Радянському Союзі, Німеччині, Японії та ін. країнах у 1930—1940 привело до посилення нового типу національних рухів — панславістського, пангерманського і паназіатського. Панславізм первісно виник серед слов'ян Австрійської імперії, що прагнули її перетворення у федерацію рівноправних народів, серед яких слов'янські народи становили б більшість. Протягом 19 ст. існувало декілька різновидів панславістської ідеології (зокрема, лідери Кирило-Мефодіївського Братства прагнули встановлення федеративної слов'янської республіки з центром у Києві). Однак після краху планів перетворення Австрійської імперії у федерацію (у зв'язку з проголошенням австро-угорського компромісу 1867) більшість лідерів й ідеологів панславістського руху приписували особливу роль Росії, яку, як справжню християнську державу, ніби-то покликав Бог для спасіння людства, поширення ідеалів миру і справедливості у світі. Після перемоги більшовиків у революції і громадянській війні в Росії 1917-20 ідеологію панславізму було поєднано з комуністичними гаслами. Росіян було проголошено справжнім соціалістичним народом, покликаним ширити ідеали комунізму серед інших націй. Під цими гаслами у 1917-20 було здобуто перемогу над національно-визвольними рухами неросійських народів — українцями, вірменами, грузинами та ін., що прагнули відокремитися від Російської імперії та утворити свої національні держави. Після перемоги СРСР у Другій світовій війні 1939—45 Й. Сталін зреалізував найсміливіші плани російських панславістів, об'єднавши всі слов'янські народи під російським керівництвом і поширивши впливи на Центральну і Південну Європу. Радянське керівництво завдало смертельного удару пангерманському рухові, який прагнув до об'єднання Німеччини, Австрії, Швейцарії, Данії і скандінавських країн в єдиний союз «нордичної раси». З кінця 19 ст. пангерманська ідеологія користувалася все більшими впливами серед громадської думки і урядової політики Німеччини; найбільшого розквіту вона досягла після приходу в 1933 до влади А. Гітлера (1889—1945). У 1941 у результаті перемог німецької армії у Європі, пангерманський план був близьким до свого найповнішого завершення. Разом з пангерманським рухом поразки у Другій світовій війні зазнав і паназіатський рух, головною метою якого було утвердження влади Японії над Китаєм, Індією та іншими азіатськими територіями від східного узбережжя Африки аж до західного узбережжя Тихого океану.

Утворення агресивних, шовіністичних і тоталітарних тенденцій у багатьох національних рухах наприкінці 19-у першій половині 20 ст. було пов'язано з поширенням хвиліантисемітизму (справа Дрейфуса у Франції (1894), творчість німецького історика Г. фон Трейчке (1834—1896), філософа Є. Дюрінга (1833—1921), композитора Р. Ваґнера (1813—1883), масове винищення євреїв у гітлерівській Німеччині та окупованій нею території (Голокост), хвиля антиєврейських погромів у Російській імперії (1881,1905-1907,1917-1920)та антисемітська пропаганда в останні роки правління Й. Сталіна, антиєврейська спрямованість національної політики міжвоєнної Польщі, Румунії тощо. Реакцією на поширення антисемітизму стало викристалізування ідеології та практики модерного єврейського Н. — сіонізму. Австрійський журналіст єврейського походження Т. Герцль (1860—1904) у брошурі «Єврейська держава» (1896) сформулював як кінцеву мету сіонізму еміграцію євреїв у Палестину й утворення там єврейської національної держави. Єврейська еміграція у Палестину після Першої світової війни особливо посилилася після приходу до влади А. Гітлера у Німеччині. Сіоністський рух зустрів опір арабського населення Палестини; перемога єврейських поселенців над арабами привела до проголошення у 1948 держави Ізраїль.

Повоєнні роки, крах колоніальної системи

Після Другої світової війни 1939—45 основний принцип, який вимагає визнання за націями право на власну державу, став універсальним і загальноприйнятим. Це відобразилося, зокрема, у розпаді останніх імперій. Розпад англійської імперії розпочався ще у міжвоєнну добу, коли Англія визнала незалежність Іраку (1932) та Єгипту (1936). Серед національних рухів в англійських колоніях найсильніше виявився індійський, особливо, коли його очолив Мохандас Карамчанд Ганді (1869—1948). У 1947 Англія визнала незалежність Індії. Індійські мусульмани не приєдналися до індійського національного руху й добилися утворення окремої національної держави — Пакистану (1947). У1948 проголошено незалежність інших англійських колоній — Цейлону (з 1971 — Шрі Ланка) і Бірми. На відміну від розпаду англійської імперії, який відбувався порівняно мирно, здобуття незалежності французькими колоніями у Північній Африці й Індо-Китаї супроводжувалося війнами і масовими насильствами в Алжирі (1954—1962), В'єтнамі,Лаосі, Кампучії (1945—1954). З 1960-х рр. процес деколонізації охопив Африку. Як і в Азії, приклад дала Англія, проголосивши у 1957 незалежність Гани. Протягом декількох років незалежність здобули більш ніж 20 африканських колоній. Останніми відмовилися від своїх колоній у Африці Португалія (1974), Родезія (1980), Південна Африка (1990).

Проголошення незалежності у країнах Азії й Африки у багатьох випадках відкрило шлях до нових воєн, у яких націоналістичні лозунги тісно перепліталися з соціалістичними і комуністичними. З другого боку, комуністичні режими самі активно експлуатували національну ідеологію і провадили шовіністичну політику стосовно окремих народів. УРадянському Союзі домінантні позиції займала російська нація. Це викликало опір серед неросійських народів, який набирав нових форм — від збройної боротьби у Західній Україні, балтійських країнах у перші післявоєнні роки до дисидентських рухів з чітким національним забарвленням у 1960—80-х рр. серед українців, литовців, латвійців, естонців, грузинів, вірмен та ін. Хоча радянська влада проводила репресії проти неросійських народів, разом з тим вона, зміцнюючи свої власні позиції, об'єднала розрізнені національні території у складі єдиних республік (наприклад, приєднання Західної України до Української РСР), сприяла формуванню національних партійно-державних еліт — тобто об'єктивно вела до зміцнення неросійських народів. Тому з падінням радянського режиму у 1991 розпад СРСР — останньої імперії — був неминучим.

З тих пір націоналізм став однією з найзначніших політичних і громадських сил в історії, можливо, перш за все в якості основного впливу або постулату Першої світової і особливо Другої світової війни.

Сучасність

У сучасному світі націоналізм залишається універсальним явищем. Він охоплює не лише країни третього світу, але і країни з достатньо високим рівнем господарського ікультурного розвитку (наприклад, рух французькомовного населення Квебеку у Канаді, конфлікти між фламандським і французькомовним населенням у Бельгії та ін.).

Все це спростовує передбачення марксистських і ліберальних теоретиків, що націоналізм є явищем минулого і що у міру модернізації суспільного життя він відімре. Ймовірно, що націоналізм залишиться поширеним явищем у світовому історичному розвитку протягом принаймні ще кількох десятиліть. Зважаючи на останні події у світі, зокрема расові та релігійні війни, твердження багатьох вчених про той факт, що такі речі, як націоналізм є природніми інстинктами кожної психічно та фізично здорової людини, пропаганди серед свідомого та високоосвіченого населення Землі ідеї космополітичної нації, зростання свідомості й освіченості представників останніх поколінь Європейських та Східних держав, внаслідок чого останніми роками у світі невпинно та доволі великими темпами зростає так званий «протестний електорат», націоналізм, ймовірно, буде невід'ємною частиною суспільно-політичного життя людства ще не одну сотню, а то й тисячу років.

Органічний націоналізм\

Доповнює він Кона поділом націоналізму на “волюнтаристський” та “органічний“.

У “волюнтаристському” понятті нації особи мають деяку свободу; хоча вони й мусять належати до якоїсь нації “світу націй” і національних держав, вони, в принципі, можуть обрати націю, до якої бажають належати. В “органічному” понятті такий вибір неможливий. Особи народжуються в межах нації й куди б вони не мігрували, залишаються невіддільною частиною своєї рідної нації.25

Типологія націоналізму

Англійський науковець Ентоні Сміт, в цілому погоджуючись із теорією про можливість розподілу націоналізму на громадянський і етнічний, разом з тим відзначає, що це лише два ідеальних типи і, що "кожен націоналізм містить громадянські та етнічні елементи у різній пропорції і різній формі". Відповідно він виділяє такі типи націоналізмів:

Антиколоніальний — націоналізм етносів перед здобуттям незалежності, які прагнуть прогнати чужоземних володарів і на місці колишньої колоніальної території створити нову державну націю.

Інтеграційний — рух етносів після здобуття незалежності

від колоніального поневолення, які намагаються об'єднати та інтегрувати у національну спільноту етнічно строкате населення і витворити нову націю з колишньої колоніальної держави.

Сепаратистський — рух перед здобуттям незалежності, спрямований на те, щоб відколотися від більшої політичної одиниці і заснувати на своїй території нову політичну націю.

Ірредентистський або пан-націоналістичний — рух, який намагається поширитися за межі теперішніх кордонів етнічної нації і включити до її складу тих членів етносу, які проживають за її межами або формуючи набагато більшу етнонаціональну державу, через союз етнічно і культурно близьких етнонаціональних держав.

Російські вчені Л. Дробижева, А. Аклаєв, В. Коротєєва, Г. Солдатова,, які також поділяють теорію про розподіл націоналізму на громадянський і етнічний, вважаючи, що вміст того чи іншого компонента визначає обличчя конкретного націоналізму, ґрунтуючись на вивченні декларацій, інституційних рішень і практичної поведінки етнічних та етнотериторіальних суб'єктів Російської Федерації, виділили такі типи націоналізмів, які характерні для своєї країни:

Націоналізм класичний, що полягає у прагненні до повної незалежності (варіант Чеченської Республіки — Ічкерії).

Націоналізм паритетний з яскраво вираженим прагненням до якомога повнішого суверенітету, який в силу зовнішніх і внутрішніх умов обмежений за рахунок передачі частини повноважень федеральному Центрові (в Татарстані, Башкортостані, Туві).

Економічний націоналізм, при якому домінуючою у деклараціях і діях є самостійність в економічній сфері, і ця самостійність розглядається елітою як шлях до якнайповнішого суверенітету (в Саха (Якутії) і — на окремих етапах — в Татарстані).

4. Захисний націоналізм, при якому домінуючими є ідеї захисту культури, мови, території, демографічного відтворення тощо (осетинський, інгушський, етнокультурний націона лізм в Карели, Комі).

Етапи націотворення В Україні

М. Чмиховим. У ній вирізняються такі основні етапи формування українського етносу: «археологічний»; «скіфо-сарматський»; «слов'янський»; «києворуський» (давньоруський) – друга половина X – перша половина XIV ст.; «іноземно-колонізаційний» – друга половина

XIV ст. – XIX ст.; «етнодемографічний» – XX ст.

У V–VІ ст. розпочинаються процеси великого розселення слов'ян. На корінних слов'янських територіях − між Дніпром, Дністром і Південним Бугом − з'являються два основні великі об'єднання  склавинів та антів,  що включають до себе вже 13 різних племінних груп. Згодом вони утворили  великі союзи-князівства, добре відомі за літописом, – це дуліби, бужани-волиняни, деревляни,  хорвати, сіверяни, поляни, уличі та тиверці. Саме ці племена складали ту частину східнослов'янського населення, яке в подальшому своєму розвитку приводить до створення передумов для виникнення в ІX ст. східнослов'янської держави – Київської Русі, а в умовах розпаду імперії Рюриковичів – до завершення процесів формування української народу [1, с. 212-214]; [24, с. 32]; [31, с. 52-87].

Таким чином, стародавнє населення  України не було етнічно та культурно однорідним упродовж тисячоліть. Автохтонне населення постійно змішувалося із прибулими, міграції не були рідкісним явищем, але вони ніколи не призводили до повної зміни населення, значна його частина продовжувала жити на своїх предвічних місцях. Отже, можемо говорити про безперервність етнокультурних процесів на землях України, починаючи з V тисячоліття до н. е. і закінчуючи останніми століттями І тисячоліття до н.е. Тільки визнання безперервного етнічного розвитку на території України з успадкуванням наступними поколіннями людей культури попередників дає можливість зрозуміти, чому в середині І тисячоліття н. е. ми бачимо на українських землях етнічну спільність із тисячолітніми традиціями, віруваннями, досить високим розвитком матеріальної культури.

Сформувавшись у VIII–IX ст., український етнос уже в X ст. виявився здатним до самоорганізації на державному рівні. Результатом його державотворчих зусиль стає поліетнічна Руська земля.

Київська Русь (умовна назва першої Давньоукраїнської держави з центром у Києві) в IX–XIII ст. об'єднувала фактично усіх східних слов'ян і була однією з найбільших держав середньовічної Європи. Тема етногенезу українців, білорусів та росіян вимагає очищення  від ідеологічно-кон'юнктурних спекуляцій, спрощення і профанації. І найперше треба піддати беземоційному науковому аналізу багаторічну аксіому про „спільне коріння братських слов'янських народів” [14, с. 22].

Внаслідок занепаду Києва у другій половині XII ст. серед українських князівств зростало значення Галича. Галицько-Волинська держава на ціле століття продовжила традицію української державності, ставши визнаним центром України-Русі. Важливо відзначити, що вона об'єднувала лише українські етнографічні землі, тому була більш монолітним в етнічному відношенні утворенням, аніж Київська Русь. У цьому проявляються наступність, послідовність і безперервність україногенезу.

Процеси формування українського етносу в другій половині XIV– першій половині XVII ст. значною мірою зумовлювалися чотирма зовнішніми «іноетнічними» факторами – литовським, польським, татарським, московським (російським). Зовнішні фактори значною мірою зумовили такі полярні й суперечливі тенденції розвитку українських земель у XV–XVI ст., як внутрішня дезінтеграція та консолідація, поглиблення етнічної окремішності русинів-українців тощо.

Незважаючи на це, український народ у своїй основі ніколи не втрачав власної етнічності. Саме вона стала основою для українського національного відродження кінця XVIII – початку

XX ст. У ньому умовно вирізняють три етапи.

            1. Сутність першого – фольклорно-етнографічного полягала у ствердженні самобутності українського народу шляхом збирання історичних, етнографічних та фольклорних пам'яток.

            2.  На другому – культурницькому (літературному) етапі національного відродження, спираючись передусім на етнолінґвістичну базу, вчена еліта головні зусилля спрямовувала на відстоювання прав української мови та розширення сфери її вжитку.

            3.  На третьому – політичному етапі українського націо-нального відродження розпочалося вироблення етно-політичних доктрин, які б забезпечували вільний самобутній розвиток не лише українського, але й інших слов'янських народів.

Етнодемографічний розвиток України в XX ст. Протягом

XX ст. українці пережили складні й трагічні процеси етно-демографічного розвитку. Їхні характер і спрямованість, як і раніше, значною мірою визначалися політикою іноземних державно-політичних систем, у межах яких перебував український етнос, а також подіями загальноєвропейського масштабу, передусім, світовими війнами. Ці та інші фактори спричиняли масові переселення, еміграції, терор та різні випробування, що випали на долю українців.

В етнодемографічному розвитку українців у XX ст. можна умовно вирізнити такі основні етапи:

1) початок XX ст. (до 1914 p.), коли українські етнічні землі перебували у складі Російської та Австро-Угорської імперій;

2) 1914–1925 роки, коли український етнос зазнав відчутних людських втрат та етнотериторіальних змін, спричинених Першою світовою війною, революціями та національно-визвольним рухом;

3) 1926–1939 pp., коли почалася чергова стабілізація життєдіяльності українського етносу в межах чужих держав;

4) 1939 р. – перша половина 50-х років, коли його розвиток був перерваний Другою світовою війною і трагічними повоєнними подіями;

5) друга половина 1950-х – 80-ті роки, коли більшість українців опинилася в межах СРСР;

6)  1990-ті роки, коли з відновленням Української держави розпочалися глибокі зрушення в етнічній свідомості українства.

1. ки пропорции 23 структура; 13 24 32 41 не прав Азиат.
2. Вивчення референтних груп сучасного суспільства
3.  Вращая кристалл Т1 вокруг направления луча никаких изменений интенсивности прошедшего через турмалин св
4. Восточная Европа.html
5. Курсовая работа- Сотрудничество семьи и дошкольного учреждения в воспитании детей
6. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук з фізичного виховання та спорту
7. Добро пожаловать знакомство с лагерем 2 день Маршстарт знакомство с работой кружков и
8. а- завтрак в отеле
9. а и источника загорания импульса Укажите набор веществ каждое из которых может служить окислителем не
10. Типы словарей
11. 14- ; ;. 1.html
12. Экономика транспорта ЭКОНОМИКОГЕОГРАФИЧЕСКАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА АСТРАХАНСКОЙ ОБЛАСТИ район тягот
13. другому иначе смотреть на устоявшиеся методические взгляды и подходы переосмысливать задачи и содержание
14. Обращение языческого мышления
15. Політично-правові вчення в Німеччині в кінці XVIII поч
16. Новый город и далее по прежнему маршруту
17.  З~ясування загальних закономірностей адаптації організму людини до різних умов середовища Вплив низьк
18. БЕНЗКУМАРИНУ5УРАЦИЛУ НА ОКСИДАНТНОАНТИОКСИДАНТНИЙ ГОМЕОСТАЗ ОРГАНІЗМУ ЩУРІВ ЗА УМОВ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОГО
19. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата біологічних наук КИЇВ 1999 Ди
20. правового образования

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе