Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
7. Глобальні процеси розвитку сучасної цивілізації.
Глобальні проблеми сучасності – це проблеми, які є загальносвітовими, такими, що зачіпають інтереси усіх держав і націй, класів, соціальних груп, політичних партій, кожної людини зокрема. Фактично, це сукупність суперечливих процесів, які становлять зміст сучасної кризи світової цивілізації. Ці проблеми створюють загрозу розвиткові і навіть існуванню всіх країн світу і потребують для відвернення цих катастрофічних наслідків спільних зусиль. Глобалізація сприяє взаємозв'язку і взаємозалежності всіх країн, об’єднує світ у єдине ціле.
Вчені виділяють два основні джерела виникнення глобальних проблем сучасності:
1) поглиблення суперечностей між людиною та природою, які ведуть до виникнення екологічних, продовольчих, енергетичних, природно-сировинних проблем;
2) розширення зони суперечностей між народами, людьми взагалі, що має наслідком виникнення проблем війни та миру, захисту і розвитку духовного середовища, демографічного розвитку, боротьби із злочинністю, міжнародним тероризмом, поширення небезпечних хвороб тощо. Набуття цими суперечностями характеру глобальних зумовлене безпрецедентним загостренням протиріч людської діяльності, зростанням масштабів її неконтрольованого впливу на природне та суспільне середовище, реальною загрозою перетворення наслідків цих процесів на невідворотні
Одним із перших, ще у 20-і роки XX століття, вказав на загрозу глобальних проблем сучасності український вчений Володимир Вернадський. У другій половині XX століття серед глобальних проблем людства предметом розгляду стала теорія глобалістики – система наукових знань про походження і сучасний стан глобальних проблем.
Слід зауважити, що проблеми, які ми називаємо глобальними, виникли дуже давно. Поява людини на Землі призвела до масштабної кризи в тодішній екосистемі: зникла половина видів тварин, що були для пралюдини конкурентами або можливою здобиччю.
Глобальні політичні відносини формуються на міжнародній арені без єдиного центру політичної влади і є рівнодійною взаємозв'язків усіх суверенних держав, що розвиваються в умовах боротьби та співробітництва, незгод і компромісів, скептицизму й довіри, негативізму й конструктивізму, напруження й розрядки. Традиційне спрямування економіко-технологічного розвитку цивілізації призвело до глобальної екологічної кризи.
Традиційною є класифікація, запропонована польським політологом Артуром Воднаром, який виділяє:
1) ядерну загрозу знищення цивілізації;
2) проблему вичерпання природних ресурсів, зокрема енергетичних;
3) екологічні проблеми;
4) продовольчу проблему, тобто проблему забезпечення продовольством населення Землі, яке постійно зростає;
5) демографічну проблему, тобто проблему відтворення та міграції населення,формування його освітнього потенціалу, працевлаштування;
6) проблему охорони здоров'я;
7) проблему використання космосу в мирних цілях.
Цілком очевидним є факт, що вирішення глобальних проблем сучасності полягає у міждисциплінарному підході до цієї проблеми. Першим такий шлях запропонував Володимир Вернадський, котрий створив вчення про ноосферу – середовище, в якому живе людина. Суть цього підходу полягає у поєднанні філософських, політичних, природничих та техніко-економічних знань до відповідних сфер людської діяльності. Вчений вважав, що людина у сучасному світі повинна мислити планетарно; в основі цього нового мислення є теза щодо рівності людей. Однак для досягнення такого стану необхідно, щоб всі країни змінили підхід до ведення зовнішньої політики, тобто відмовилися від політики конфліктності та конфронтації і перейшли до глобального співробітництва на засадах визнання пріоритетності загально цивілізаційних цінностей.
20. Політична еліта, її якісна характеристика та типологія.
Політична еліта – вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере участь у державній владі або впливає на неї.
Підходи до обґрунтування необхідності еліт: біологічний (його представники мотивують необхідність поділу суспільства на еліту і масу, спираючись на твердження, що відмінність між ними є генетичною: люди, які належать до еліти володіють ціннішим фізичним і розумовим потенціалом), психологічний (еліта і маса наділені особливими, лише їм властивими психологічними якостями), ціннісний (еліта – найцінніший елемент суспільства), плюралізм (автори цієї концепції заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи).
Типологія політичних еліт:
Функції політичної еліти переплітаються з тими, які виконують політична система суспільства в цілому, її підсистеми та окремі інститути. Головними функціями політичної системи є політичне цілепокладання, владно-політична інтеграція суспільства і регулювання режиму соціально-політичної діяльності і саме ці функції виконує політична еліта на персоналізованому рівні.
В політичному житті України результативність діяльності політичних еліт у формуванні демократичності визначається рядом факторів. Передумовою є повна гласність діяльності політичних еліт. А це означає, що українському суспільству регулярно дається звіт про діяльність всіх органів державної влади, критичний і різнобічний аналіз результатів їхнього управління економічною, соціальною і духовною сферами громадського життя; недопущення перетворення правлячої еліти в тоталітарну еліту. Розв'язання цієї задачі в першу чергу пов'язано зі свободою засобів масової інформації. Джерелами української еліти можуть бути вихідці-партійці, інакомисляча частина людей, нові громадські діячі та олігархи.
33. Формування політичної думки в Україні. Політичні ідеї мислителів княжої доби (ІХ –XIV ст.).
Українська політична думка зародилась і розвивалась у контексті європейської політичної думки, яка справляла на неї визначальний вплив. Одним із важливих чинників розвитку української політичної думки були об'єктивні соціально-політичні процеси, що відбувалися в самій Україні.
У ІХ-X ст. відбувся процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка.
Найважливіші пам'ятки політичної думки Київської держави це:
У Х-ХІІ ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів.
Вихідною проблемою "Слова про закон і благодать"митрополита Іларіона є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). Під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий.
"Повчання" Володимира Мономаха великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. Воно написане у формі заповіту - звернення Володимира Мономаха до своїх синів.
Між княжою і козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В цей час політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, яка простежувалася в працях Юрія Дрогобича та Станіслава Оріховського.
Ю. Дрогобич – доктор філософії та медицини Болонського університету, займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище імператора Священної римської імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові. С. Оріховський замолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу – (шляхетний стан), розум – (король). Мета держави – збереження набожності, добробуту і свободи громадян. С. Оріховський-Роксолан розглядає питання організації державної влади у праці "Напучення польському королю Сигизмунду Августу" (1543). Працю написано у формі звернення підданого до правителя, складається вона з двох книг.
Іван Вишенський – визначний український письменник-полеміст – висунув концепцію колективної соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед богом. Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між церквами.
46. Правова соціальна держава.
Правова держава — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою мірою відповідальні перед законом. Сутність сучасної демократичної держави відповідає не тільки правова, але й соціальна форма, якщо сутнісним змістом правової держави є захист свобод людини від обмежень з боку держави, то соціальна держава, навпаки, передбачає активну політику з метою забезпечення права, яке можна визначити як право на достойне існування.
Соціальна держава - це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину достойних умов існування, прав на соціальний захист, на участь в управлінні виробництвом
Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, має низку специфічних ознак :
Було б помилковим вважати, що правова держава і соціальна держава добре поєднуються і в змозі цілком злитися в один тип держави. Принцип соціальної безпеки населення і вимога не лише юридичної, а й матеріальної рівності суперечать ідеї свободи особи, взаємної відповідальності держави і громадянина. Однак було б неслушним протиставляти правову державу і соціальну державу, їх зближення - найсприятливіший результат для громадянського суспільства, оптимальний варіант його розвитку без класове ворожих конфліктів і соціальних потрясінь. Соціальна і правова держави сумісні між собою доти, доки функціонування державної влади буде обмежуватися, врівноважуватися, контролюватися і поширюватися в межах додержання основних прав людини.
60. Провідні концепції християнської політичної думки.
З падінням західної Римської імперії завершився період історії Стародавнього світу і започаткувалась історія середніх віків – доба феодалізму. В цей період політико-правова думка розвивалась у відповідності до становлення феодального суспільства. Значний вплив на формування державно-правових доктрин справили християнство і римсько- католицька церква. Більшість християнських вчень того часу зводились до думки, що спасіння людини винятково залежить від церкви і що саме вона відпускає гріхи, утримує громадян від злочинних дій. Християнство підпадає під опіку і контроль з боку верховної влади Римської імперії. Теологія поступово утверджувала свою перевагу в сфері інтелектуальної діяльності, перетворюючи науки на своїх служниць. Ось чому основні положення політико-правової думки набули релігійного оформлення. Догмати церкви стали водночас політичними аксіомами, а біблейні тексти у світських та церковних судах мали силу закону.
Представником ранніх християнських ідей був християнський теолог Аврелій Августин (Блаженний). Основні політичні і правові погляди теолога викладені в книгах “Сповіді” та “Про град Божий”. Погляди А. Августина спрямували суспільну свідомість на сприйняття держави як організації нижчого порядку, другорядної відносно до церкви.Слід підкреслити, що церковну і світську влади Августин не розглядав як інституційно протилежні. Він зазначав, що існувало єдине християнське суспільство, яке мислитель не протиставляв державі і церкві.
Основним у вченні Августина було прагнення обгрунтувати ідею моральної зверхності церкви над державою і право (обов’язок) держави на підтримку церкви, особливо у її боротьбі проти єретиків. Августин критикує погляди Цицерона і зауважує, що з часу виникнення християнства жодна держава не може бути справедливою, якщо вона не християнська, і жоден правитель, якщо він перебуває поза церквою, не спроможний правити справедливо. На думку Августина Блаженного, втіленням божественної справедливості є право. Основним принципом права є непорушний, вічний, санкціонований Богом закон, що регулює людські відносини.
Значне місце в історії політико-правової думки займає Тома Аквінський. В своїх творах “Сума теологій”, “Про правління можновладців” та ін. він виклав ідеологію католицької церкви і спробував розвинути християнську доктрину держави на основі роботи Аристотеля “Політика”.
Він здійснив класифікацію форм держав на основі критерія морального правління і поділяє правління на справедливе і несправедливе. За цим же критерієм розподіляє владу політичну і владу деспотичну. При цьому стверджує, що політична влада – це система влади, де дотримуються законів. Деспотична влада – це ніким і нічим не обмежене правління за принципом “правитель – раб”. Тома Аквінський визнавав опір тиранові не лише правом, а й обов’язком підданих. Найкращою формою правління вчений називав монархію. Тома Аквінський досліджує причини влади і її завдання. На його думку, влада об’єднує суспільство і допомагає людям удосконалюватися морально, приводить до дії закони в державі. Він дає визначення закону – це специфічні настанови (приписи), які не порушують божественного порядку. Аквінський розробив класифікацію законів: вічний закон; природний закон; Божественний закон; людський закон.
73. Політичне лідерство, його типологія, роль і значення.
Лідер (з англ. - провідний, ведучий) - авторитетний член політичної, суспільної організації, об'єднання або малої групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль в соціальних процесах, ситуаціях. Лідерство - один з факторів спільної діяльності, коли індивід або частина соціальної спільності, верстви, групи реалізує роль лідера, тобто об'єднує, спрямовує дії об'єднання. Політичне лідерство – процес міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні особи здійснюють легітимний вплив на суспільства.
Ознаки політичного лідерства:
Політичне лідерство притаманне різноманітним формам соціально-політичної організації. Виникає питання: чому одні люди стають лідерами, а інші задовольняються роллю виконавців волі лідера і його прихильників? Існує декілька теорій лідерства, що докладно з'ясовують суть соціального явища політичне лідерство. Насамперед, теорія рис, що сформувалася на основі виявлення якостей, притаманних ідеальним лідерам-героям. Суть її полягає в поясненні політичного лідерства видатними якостями особи.
Ідею залежності лідерства від певних соціальних умов розвиває і обґрунтовує концепція ситуацій. Концепція ситуацій виходить із відносності множинності явища лідерства. Так, ситуація в Україні неминуче заперечує політикам, які виступають за повільність економічних реформ, за слабкість і неефективність заходів виходу з кризи. З точки зору ситуації, лідерські якості відносні: поведінка лідера, його позиції придатні в одній ситуації, але не придатні в інших. Але обмеженість теорії полягає в тому, що в ній недостатньо розкрита активність лідера, його спроможність переломити ситуацію, раніше інших захистити прогресивні тенденції і використати їх.
Загальновизнаною і зберігаючою свою актуальність є типологія лідерства М.Вебера. Він виділив три типи лідерства:
Лідер наділяється особливими, інколи необмеженими повноваженнями. Але з нього, як правило, і особливий попит. Якщо лідер не виправдовує покладених на нього надій, то він може не тільки втратити своє лідерство, але понести більш суворе покарання.
Функції політичного лідера різноманітні. Вони залежать від суспільства і держави, в якій йому доводиться управляти, від конкретних задач, що стоять перед країною, від розстановки політичних сил. Найважливішими з цих функцій є:
З перерахованих функцій видно, наскільки велика роль лідера в суспільстві і в будь-якій соціальній структурі. Тому у ряді країн відбір і підготовка політичних лідерів починається ще в ранньому дитячому і підлітковому віці.
86. Міжнародна політика і міжнародні відносини.
Міжнародна політика — це комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військових, культурних, науково-технічних відносин між державами; історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форми взаємодії між його суб'єктами.
У структурі міжнародної політики вирізняють власне міждержавні відносини та діяльність недержавних суб'єктів (міжнародних організацій і рухів). Міжнародні відносини охоплюють як поведінки держав у їх зовнішніх стосунках, так і всі форми взаємодії між членами різних суспільств незалежно від того, визначаються вони державою чи ні. Суб'єктами світової політики виступають держави, міжнародні об'єднання, політичні партія і рухи і т.п. На світовій арені, крім держав, з'явилося багато нових неурядових суспільних і гуманітарних організацій, угрупувань, союзів, діють суспільно-політичні рухи.
У науці про міжнародні відносини існують такі напрями: політичний ідеалізм, політичний реалізм, модернізм, транс націоналізм, неомарксизм та неореалізм.
Вихідним пунктом політичного ідеалізму є переконання у необхідності й можливості покінчити зі світовими війнами та збройними конфліктами між державами шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин, поширення на них норм моралі і справедливості. За представником політичного реалізму Р. Ароном, міжнародні відносини є відносинами між націями як політичними утвореннями (державами). У їх центрі — міждержавні відносини, які призводять до зіткнення між політичними утвореннями як такими.
Модернізм, критикуючи традиційні методи дослідження, які використовує політичний реалізм, акцентує увагу на використанні методів точних наук у вивченні феномену міжнародних відносин.
Головним положенням транс націоналізму є положення про те, що держава — не єдиний міжнародний актор. Крім неї, такими акторами виступають індивіди, установи, організації, недержавні об'єднання.
Основна ідея неомарксизму — цілісність світового співтовариства, що конкретизується в думці про несиметричність взаємозалежності сучасного світу та реальну залежність економічно слаборозвинутих країн від індивідуальних держав.
Неореалізм виражає прагнення до збереження переваг класичної традиції й, одночасно, — до збагачення її з урахуванням нових міжнародних реалій та досягнень інших теоретичних течій.
Міжнародні відносини - це система економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації. Особливістю сучасних міжнародних відносин є їхня перехідність, плинність, що відображаються в тенденції становлення нового світового співтовариства на основі взаємних відносин співробітництва і водночас у вдосконаленні засобів насильства. Ці процеси іноді врівноважують, а іноді пересилюють один одного — залежно від того, збігаються чи не збігаються інтереси різних держав.
Міжнародні відносини мають системний характер, який зумовлений не взаємодією акторів, не властивими їм особливостями, а якостями структури міжнародної структури. Міжнародна система визначається Р. Ароном як сукупність політичних утворень, які підтримують між собою регулярні дипломатичні взаємини і які всі, в принципі, можуть бути затягнуті у загальну велику війну.
Види міжнародних відносин:
Міжнародні відносини здійснюються на таких рівнях, як глобальний (загально планетарний), регіональний (африканський, азіатський та ін.). З точки зору ступеня напруженості міжнародних відносин можна говорити про їхні стани - стабільності, суперництва, ворожнечі, довіри, співробітництва, війни та ін.
Зараз існують дві парадигми розвитку міжнародних відносин, а саме: геополітична і геоекономічна. Перша передбачає захист національних інтересів шляхом недопущення іноземного втручання у внутрішні справи країни, забезпечення недоторканості національних кордонів та відстоювання певних ідеологічних позицій. Друга — шляхом забезпечення високих темпів економічного зростання через інтернаціоналізацію господарських зв'язків та поступового розмивання національних кордонів. Нині існують дві парадигми розвитку міжнародних відносин, а саме: геополіт-чна і геоекономічна. Перша передбачає захист національних інтересів шляхом недопущення іноземного втручання у внутрішні справи країни, забезпечення недоторканості національних кордонів та відстоювання певних ідеологічних позицій. Друга — шляхом забезпечення високих темпів економічного зростання через інтернаціоналізацію господарських зв'язків та поступового розмивання національних кордонів.
Отже, глобалізація міжнародних процесів сприяє зростанню кількості суб'єктів міжнародних відносин, що беруть у них безпосередню участь або суттєво впливають на них. Серед суб'єктів міжнародних відносин є національні держави та міждержавні інститути (організації), і відносно нові учасники — неурядові організації, транснаціональні корпорації, різноманітні асоціації, стійкі групи, окремі регіони і міста, видатні люди. У сукупності всі вони суттєво змінюють характер і стан міжнародних відносин, виходячи з потреб та інтересів своєї діяльності.