Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 16: Міжнародні фінанси
1. Міжнародна фінансова діяльність
2. Еволюція світової фінансово-валютної системи
3. Світовий фінансовий ринок
3.1. Валютний ринок і валютні операції
3.2. Ринок міжнародних інвестицій (капіталів)
3.3. Міжнародна банківська справа
4. Міжнародні фінансові організації
5. Зовнішньоекономічна діяльність країни. Платіжний баланс
6. Фінансова діяльність України як складова міжнародної фінансової діяльності
1. Міжнародна фінансова діяльність
Існування міжнародних фінансів тісно пов’язане із діяльністю міжнародної економіки, яку формують ті складові національних економік держав, що зумовлені міжнародними економічними зв’язками. Серед найбільш важливих сфер міжнародної економіки є: міжнародна торгівля, міжнародна інвестиційна діяльність, діяльність іміграційних людських ресурсів, міждержавний обмін сучасними технологіями тощо. Всі ці сфери економічної діяльності будуть життєздатними за умови, що буде налагоджено відповідне їх фінансове забезпечення, тобто будуть функціонувати міжнародні фінанси. Навіть найпростіша операція експорту товарів із одної країни в іншу може бути здійснена після ланцюжка трансакцій – обміну валюти країни-імпортера на валюту країни-експортера, переведення коштів на рахунок підприємства у країні-експортері, сплати відповідних митних та податкових платежів у обох країнах тощо. Більш широко зв'язок національної економіки з міжнародною забезпечуються через потоки платежів за імпортовані з інших країн товари, послуги та ресурси; потоки виручки від експорту в інші країни вітчизняних товарів, ресурсів і послуг; потоки позикових ресурсів у вигляді кредитів від вітчизняних економічних суб’єктів, що надаються через міжнародні фінансові ринки; потоки позикових ресурсів у вигляді кредитів від іноземних економічних суб’єктів, що надаються через вітчизняний фінансовий ринок тощо. Зрозуміло, що здійснення всіх цих процесів повинно регламентуватись певними цивілізованими правилами, що погоджені з світовим співтовариством: повинні бути встановлено певні співвідношення валютних курсів, митних ставок, тарифів, визначено податкові процедури і багато інших складових, що забезпечують безперешкодне протікання коштів при здійсненні міжнародної економічної діяльності. Все зазначене і формує сферу діяльності міжнародних фінансів.
Вище зазначалося, що функціонування ринкової економіки на рівні національної держави можна представити у вигляді кругопотоку матеріальних ресурсів, товарів і послуг між двома полюсами: домогосподарствами і фірмами. Цей кругопотік дзеркально пов’язаний із протилежно направленим рухом коштів. Останній підтримується і регулюється діяльністю фінансової системи, яка здійснює багато функцій, зокрема забезпечує неперервне переливання коштів від тих суб’єктів господарювання, які їх мають у надлишку до інших, які відчувають їх дефіцит. В моделі такого кругообороту передбачена складова зовнішньоекономічної діяльності, пов’язана із наявністю експортно-імпортних потоків товарів і ресурсів та відповідних їм потоків коштів.
Подібна модель може бути представлена і для сфери міжнародних фінансів, які забезпечують рух товарів і послуг, що створюються міжнародною економікою.
Зобразимо модель (рис.16.1) у вигляді кругопотоку, у якому взаємодіють частина домогосподарств кожної з національних економік (постачальники на міжнародні ринки ресурсів – таких, як земля, капітал, інтелектуальні ресурси, робоча сила тощо; споживачі імпортних товарів та послуг) і підприємства, фірми, які у своїй діяльності мають справу з експортом та імпортом товарів, послуг, сировини.
Домогосподарства пропонують на міжнародний ресурсний ринок свої матеріальні та інтелектуальні ресурси, а за продані ресурси отримують доходи у вигляді валютних надходжень. Ці кошти надходять від підприємств, які здійснюють міжнародну економічну діяльність, мають імпортні та експортні операції. Підприємства роблять видатки для закупівлі необхідних для виробництва ресурсів, а вироблену продукцію постачають на міжнародний ринок товарів і послуг, після її реалізації отримують валютний виторг. Валюта підприємствам надходить від домогосподарств, які на ринку товарів і послуг здійснюють споживчі видатки на придбання імпортних товарів і послуг. Отже, у схемі кругопотоку – два кола: одне (зовнішнє) відображає рух економічних ресурсів, товарів, послуг, інше (внутрішнє) відображає протилежно направлений потік валютних коштів: виторгу та ресурсних витрат підприємств, доходів та споживчих видатків домогосподарств. Регулюючим центром сфери міжнародних фінансів є міжнародні фінансові організації спільно з державами світу. Кожна з держав здійснює таке регулювання на регіональному (у світовому масштабі) рівні.
Для забезпечення неперервності фінансових потоків у міжнародній економіці функціонує відповідна інфраструктура світової фінансово-валютної системи, яка забезпечує переливання валютних коштів від фірм, підприємств, домогосподарств, що мають надлишок коштів (на схемі позначено Н), через систему міжнародних фінансових посередників (міжнародні банки, міжнародні страхові компанії, міжнародні фонди тощо) і через світовий фінансовий ринок (торгівля валютою, цінними паперами, борговими зобов’язаннями тощо) до фірм, підприємств, домогосподарств, що мають дефіцит коштів (на схемі позначено Д). Міжнародний фінансовий ринок та міжнародні фінансові посередники постійно взаємодіють як між собою так і з міжнародними фірмами, підприємствами, домогосподарствами, які потребують фінансових послуг.
Рис. 16.1. Кругопотік валютних коштів (тонкі темні стрілки), кругопотік матеріальних ресурсів товарів, послуг (широкі світлі стрілки) та шляхи переливу надлишкових коштів у моделі функціонування сфери міжнародних фінансів.
Узагальнивши наведене вище, можна сформулювати наступне визначення міжнародних фінансів: міжнародні фінанси - це регульовані у міжнародному правовому полі за допомогою спеціальних методів, прийомів та інструментарію потоки коштів, які циркулюють у глобальній економіці через створювану систему фондів валютних ресурсів і забезпечують здійснення процесів формування, розподілу, перерозподілу тієї частини світового ВВП, яка пов’язана із функціонуванням міжнародної економіки, та супроводжуються виникненням міжнародних економічних відносин між всіма учасниками цих процесів.
Міжнародні фінанси з інституційного погляду — це сукупність міжнародних банків, валютних та фондових бірж, міжнародних фінансових інститутів, регіональних фінансово-кредитних установ, міжнародних та регіональних економічних організацій і об’єднань, через які здійснюється рух міжнародних фінансових потоків.
Всі суб’єкти міжнародної фінансової діяльності умовно поділяються на публічні та приватні.
Публічне формування міжнародної фінансової діяльності здійснюють такі суб’єкти:
1. Національні держави в особі центральних державних органів влади (уряд і його міністерства - міністерство закордонних справ, міністерство фінансів тощо) та офіційних посадових осіб (президент, прем’єр-міністр, глава верховного законодавчого органу) мають право здійснювати такі види діяльності: брати участь у міжнародних економічних та фінансових конференціях, у діяльності міжнародних організацій, у клірингових, платіжних і валютних угодах; укладати міждержавні договори щодо експорту-імпорту товарів та послуг, міждержавні угоди оренди рухомого та нерухомого майна, іпотеки, кредитування, позик, інвестування, фінансування; здійснювати операції з золотом та дорогоцінними металами; емітувати державні казначейські зобов’язання, цінні папери; забезпечувати фінансовими та іншими гарантіями операції різних юридичних та інших осіб; надавати безоплатну фінансову допомогу;
2. Центральні банки держав, які виконують в міжнародних фінансових відносинах функції, спрямовані на розвиток і зміцнення фінансово-кредитної системи національної держави, забезпечення ефективного й безперебійного функціонування системи розрахунків, регулювання, контроль та нагляд за діяльністю національних і іноземних фінансово-кредитних інститутів.
3. Міжнародні фінансові організації, які регулюють міжнародні валютно-кредитні відносини та діяльність світового фінансового ринку, регламентують статус суб’єктів світового та регіональних фінансових ринків тощо.
В свою чергу, приватними суб’єктами міжнародних фінансових відносин є:
1. Національні та іноземні юридичні особи – фінансово-кредитні інститути, комерційні банки, транснаціональні корпорації, фондові біржі, які забезпечують діяльність міжнародної економіки, виконують операції з фінансовими активами на світовому фінансовому ринку.
2. Домогосподарства, окремі фізичні особи – індивідуальні учасники, що беруть участь в міжнародних фінансових операціях від імені своєї країни.
Зміст міжнародних фінансів формується множиною фінансових відносин, що виникають між суб’єктами міжнародної фінансової діяльності з приводу валютних платежів за товари та послуги; надання та погашення кредитних зобов’язань; відкриття та обслуговування валютних рахунків; надання гарантій; страхування ризиків; виконання договорів страхування; оплати праці; здійснення міжнародних банківських, поштових і готівкових грошових переказів; сплати податків та виконання певних зобов’язань, котрі випливають з правил державного регулювання міжнародних фінансових відносин; сплати (отримання) контрибуцій та репарацій; сплати грошових внесків у міжнародні організації; отримання субсидій тощо.
2. Еволюція світової фінансово-валютної системи.
Для забезпечення діяльності сфери міжнародних фінансів завдяки активності держав світу сформована світова фінансово-валютна система - організована сукупність взаємодіючих між собою у міжнародному правовому полі публічних і приватних міжнародних фінансових інститутів, світового фінансового ринку, міжнародних фінансових інструментів і технологій, що сукупно забезпечують реалізацію всіх фінансових функцій, необхідних для міжнародної економічної діяльності національних держав та світового співтовариства.
Узагальнення завдань, покладених на світову фінансово-валютну систему, дає можливість виділити такі її основні функції:
На сьогодні світова фінансово-валютна система пройшла тривалий шлях свого формування і вдосконалення, але і тепер вона не є ідеальною, це підтверджує факт частого повторення світових фінансово-економічних криз. Розвиток міжнародних фінансово-валютних відносин здійснювався у тісному зв’язку із процесом створення і розвитку світової ринкової економіки, розвитком економічних зв’язків між різними державами, поглибленням міжнаціонального поділу праці.
Елементи світової фінансово-валютної системи з’явилися ще в часи Стародавньої Греції, де зародилися та почали розвиватися первісні форми вексельної і міняльної справи. Наступним етапом розвитку фінансово-валютних відносин стали середньовічні «вексельні ярмарки», які проводилися в найвідоміших торговельних центрах Західної Європи, таких як Ліон, Антверпен та ін. У цей час також з’являються перші автоматичні клірингові палати в Німеччині, Великобританії і Нідерландах.
Повноцінна світова фінансово-валютна система виникла в XIX ст. як результат промислової революції і розширення обсягів міжнародної торгівлі. На той час вона була представлена системою золотомонетного стандарту, і породжена необхідністю забезпечити торговельні розрахунки між великими промислово розвинутими країнами того часу в Європі й у Північній Америці. Юридично запровадження золотомонетного стандарту було оформлено міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., яка визнала золото єдиною формою, єдиним стандартом світових грошей.
Основою системи золотомонетного стандарту були такі домовленості:
- світовими грішми визнавалось золото;
- національні валюти безпосередньо конвертувались у золото;
- в кожній із національних валют фіксувався золотий вміст, на основі цього вмісту здійснювалось їх порівняння;
- валютних курс національних валют був фіксований.
У період дії золотомонетного стандарту оборот золота здійснювався у вигляді карбованих монет не лише на зовнішньому, а й поряд із розмінними паперовими грішми на внутрішньому ринку. Конвертованість кожної валюти в золото забезпечувалася як усередині, так і за межами національних кордонів. Емісійні інституції (центральні банки) були зобов’язані обмінювати банківські грошові знаки на золоті монети, золоті зливки перетворювали в монети. У цих умовах емісійний інститут не міг дозволити собі випускати зливки без врахування обсягу свого золотого запасу.
Зливки вільно обмінювалися на монети; золото вільно імпортувалося й експортувалося на широких міжнародних ринках. Таким чином, ринки золота і валютні ринки були взаємозалежними.
Країни, що дотримувалися золотого стандарту, повинні були забезпечувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота й кількістю грошей, що перебувала в обігу для забезпечення в кожній із національних валют фіксованого вмісту золота, а також вільну міграцію золота — його експорт та імпорт. Завдяки такій міграції золота відбувалося покриття пасивного сальдо платіжних балансів, чим забезпечувалася відповідна стабільність світової фінансово-валютної системи. Будь-який зовнішній дефіцит викликав зростання внутрішніх банківських кредитних ставок, що уповільнювало економічну діяльність (ефект дефляції), але водночас стимулював ввезення золота. Таким чином платіжний баланс країни приводився до нового стану рівноваги.
Світова фінансово-валютна система у вигляді золотомонетного стандарту відіграла важливу роль у процесі розвитку міжнародних торговельних відносин та інтернаціоналізації виробництва. Вона забезпечила загальність та уніфікацію світових грошей, їх повну конвертованість, стійкість купівельної спроможності валюти та валютних курсів, а також автоматичне (унаслідок міграції золота) урівноваження платіжних балансів окремих держав, стабільність світових цін. Ця система одночасно створила умови для стабільності валютних ставок і платіжного балансу.
Однак, незважаючи на всі свої переваги, на початку XX ст., у період завершення епохи вільної конкуренції та виникнення великих монополістичних об'єднань, але головним чином внаслідок першої світової війни і зміни світових економічних реалій, форма світової фінансово-валютної системи у вигляді золотомонетного стандарту перестала відповідати потребам міжнародної економіки. Це сталося перш за все із-за суттєвого збільшення масштабів економічних зв'язків. Бурхливий розвиток економіки, швидке зростання товарообігу наштовхнулися на обмежену кількість золота як грошового матеріалу. Міжнародні розрахунки за торгові операції вимагали додаткових фінансових інструментів для свого здійснення, вони почали здійснюватись в обхід залучення золота, головним чином, з використанням тратт (переказних векселів), виписаних переважно в фунтах стерлінгів. Крім того, система золотомонетного стандарту була занадто жорсткою, недостатньо еластичною та найголовніше - дорогою, адже золото, як світові гроші, були одночасно і носієм номіналу певної валюти і водночас носієм її вартості. Світовий рівень видобування золота вже не справлявся із рівнем зростання обсягу операцій міжнародної економіки і перетворювався у її гальмо. Ще одним аспектом та аргументом щодо зміни світової фінансово-валютної системи було те, що вищезазначені умови функціонування золотомонетного стандарту повністю виключали можливість проведення окремими державами власної валютно-фінансової політики.
Тому після Першої світової війни золотомонетний стандарт був замінений на золотозливковий і золотодевізний стандарт (обмежений золотий стандарт), що було підтверджено міждержавною угодою, укладеною в 1922 р. на Генуезькій конференції. В умовах золотозливкового стандарту, який існував у цей період у Великобританії і Франції, золоті монети в обіг не випускалися, а центральні банки обмінювали за фіксованою державною ціною паперові банкноти тільки на золоті зливки стандартної ваги (близько 12,5 кг). Обіг золотих монет у той час незначною мірою зберігався лише в США. За домовленістю, яку уклали країни, при золотодевізному стандарті паперові гроші багатьох країн безпосередньо не розмінювалися на золото. При виникненні такої необхідності центральні банки цих країн обмінювали свої національні банкноти на вибраний світовим співтовариством вид іноземної валюти (девіз), яка і тільки яка могла безпосередньо розмінюватись на золото. Для забезпечення такої системи центральні банки створювали значні резерви девізної іноземної валюти. Основними девізними валютами у цей період були англійський фунт стерлінгів, американський долар та французький франк. У 1922—1928 роках була досягнута відносна валютна світова стабілізація, але оскільки процес впровадження золотодевізного стандарту розтягнувся на кілька років, це створило умови для валютних війн. Методи валютної стабілізації визначили її хиткість, оскільки здійснювались за рахунок іноземних кредитів США, Великобританії та Франції - тих країн, валюта яких мала переваги. Звичайно ці країни використовували важкий валютно-економічний стан багатьох інших країн для нав’язування їм обтяжливих умов міжурядових позик своєї валюти. Світова економічна криза 1929-1933 рр. нанесла нищівний удар існуючій системі обмеженого золотого стандарту. В усіх країнах, відповідно, були здійснені вимушені заходи щодо переходу до нерозмінних на золото паперових грошових одиниць.
Друга світова війна ще раз дуже серйозно перекроїла міжнародне фінан сово-економічне співвідношення між країнами та зумовила необхідність подальшої модифікації системи золотого стандарту. Співвідношення сил між економікою США з одного боку, яка уникнула війни на її території і розвинулася на хвилі виробництва та пос тачання товарів для багатьох країн, та європейськими країнами з іншого боку, спустошеними й виснаженими війною, докорінно змінилося. В цей період на базі валютних блоків було створено валютні зони, що стали вищою формою регіональних валютних об’єднань (британського фунта стерлінгів, долара США, французького франка, португальського ескудо, іспанської песети, голландського гульдена). Криза світової валютної системи викликала необхідність розробки нових схем і методів побудови міжнародних фінансово-валютних відносин.
Розроблення проекту післявоєнної світової валютної системи почалося ще в роки другої світової війни (у квітні 1943 р.). У результаті довгих дискусій щодо конкуруючих планів Г. Д. Уайта (США) і Дж. М. Кейнса (Великобританія) формально переміг американський проект, хоча окремі кейнсіанські ідеї міждержавного валютного регулювання також було покладено в основу Бреттон-вудського міжнародного договору про післявоєнні принципи функціонування світової фінансово-валютної системи. Загальні засади обох проектів були близькими: вільна торгівля та рух капіталів, рівновага платіжних балансів, стабільні валютні курси та світова фінансово-валютна система загалом, золотовалютний стандарт, створення міжнародних фінансових організацій для спостереження за функціонуванням світової фінансово-валютної системи, міжнародного співробітництва щодо покриття дефіциту платіжного балансу та в інших напрямах. На конференції було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ), який мав сприяти стабілізації курсів валют країн-учасниць шляхом надання коштів для вирівнювання їхніх платіжних балансів. Крім того, було засновано Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) з метою надання допомоги країнам-членам у реконструкції та розвитку їхніх національних економік шляхом сприяння міжнародним інвестиціям та вкладенням капіталу.
Основою нової світової фінансово-валютної системи були такі домовленості, досягнуті в Бреттон Вуді:
Бреттон-Вудська модель світової фінансово-валютної системи функціонувала до середини 1970-х років і відіграла істотну роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку міжнародних економічних зв’язків.
На початку 70-х років ХХ століття ситуація на світовій арені суттєво змінилася, в першу чергу у через ситуацію у США. Ця країна значною мірою втратили свої конкурентні переваги, виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. США, чия грошова одиниця використовувалась як світові гроші, практично повністю втратили свою спроможність здійснювати обмін долара на золото за фіксованою ціною і, отже, підтримувати функцію долара як міжнародної резерв ної валюти. Відповідно, цей час у світі, почалась масова погоня за золотом як найбільш стійким грошовим активом та відмова від долара. Утворюється подвійна ціна на золото: офіційна та ринкова, що в кілька разів перевищувала офіційну.
Внаслідок цих процесів, США приймають рішення про припинення конвертованості долара в золото. Відхід від одного із визначальних принципів Бреттон-Вудської системи означав її фактичний крах та відповідну зміну сил у світовій економіці.
В пошуках виходу з фінансово-валютної МВФ підготував у 1972-1974 рр. проект реформи світової фінансово-валютної системи. На нараді представників країн - членів МВФ, що відбулася в місті Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р. було покладено початок новим принципам світової фінансово- валютної системи, яку отримала назву Ямайської.
Ямайською угодою було проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Було відмінено офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному використанні. МВФ припинив публікацію даних про золотий вміст окремих валют. Унаслідок цих дій золото перетворилося у звичайний товар, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначається на ринку залежно від попиту та пропозиції. Пізніше у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота.
Крім того, Ямайською угодою було вирішено надати, утвореній МВФ ще в 1969 році колективній міжнародній одиниці, названій «спеціальні права запозичення» (СПЗ), права головного резервного активу та засобу міжнародних розрахунків і платежів. Обсяги СПЗ, які надавались країнам –учасникам, контролювались МВФ.
Особливо важливим принципом Ямайських домовленостей було запровадження «плаваючих» валютних курсів національних грошових одиниць. Слід ураховувати два протилежні аспекти функціонування такої системи. З одного боку, вона надає гнучкості валютним відносинам, створює можливість ефективної реакції на зміни у співвідношенні вартості національних валют, що постійно відбуваються. Завдяки цьому валютна система точніше відображає внутрішній стан економіки окремих країн, зокрема їх платіжного балансу. З іншого боку, значні коливання валютних курсів можуть порушити стабільність торговельних зв’язків та породжувати спекулятивні операцї, у зв’язку з чим було вирішено застосовувати не просто систему плаваючих, а регульовано-плаваючих валютних курсів.
З часом Ямайська фінансово-валютна система також зазнала впливу світових кризових явищ, що виразились у втраті доларом своєї монопольної ролі, відсутності достатньої гнучкості валютних курсів та проблем багатовалютного стандарту. Тому, згодом було посилено регулювальну роль МВФ щодо країн-членів, розширено обсяги взаємного кредитування через МВФ для покриття дефіцитів платіжних балансів країн, посилено координацію діяльності міжнародних фінансових організацій.
Водночас, реакцією на невідповідність економічним реаліям кінця ХХ століття принципів Ямайської фінансово-валютної системи, стало створення країнами Європейського Співтовариства власної міжнародної (регіональної) фінансово-валютної системи для стимулювання процесу економічної інтеграції. Основною метою її було забезпечення загальноєвропейської економічної і фінансової інтеграції. У рамках цієї системи була запроваджена міжнародна кредитно-розрахункова одиниця екю (European Currency Unit), курс якої визначався через стандартний кошик валют країн ЄС. Екю відігравала центральну роль у системі, і включала набір валют держав-членів, які розподілялися пропорційно економічному стану певної країни. Точна цінність кожної валюти розраховувалася щодня Європейською Комісією, а курси видавалися в Офіційному журналі Європейського Співтовариства. У приватних операціях екю була захистом як громадян, так і бізнес-сектору від коливань обмінних курсів. У банківській системі екю працювала як Євровалюта, що використовувалася для приватних заощаджень та для заощаджень підприємств.
Створення Європейського фінансово-валютного союзу розпочалося виконанням плану Комісії Європейських спільнот під керівництвом Жака Делора (червень 1989 р.) щодо переходу до єдиної фінансово-валютної політики країн-членів Європейського Союзу, основною метою було формування Європейської фінансово-валютної системи. Рішення про перехід до фінансово-валютного союзу відображало політичне намагання країн ЄС зміцнити багатосторонні зв’язки для досягнення більшої економічної, фінансової та валютної стабільності. Цей перехід передбачав три етапи.
Перший етап (1 липня 1990 р. — 31 грудня 1993 р.) - становлення економічного й фінансово-валютного союзу ЄС (ЄВС).
Другий етап (1 січня 1994 р. — 31 грудня 1998 р.) — підготовка країн-членів до введення ЄВРО.
Третій етап переходу (1999—2002 рр.): ЄВРО стає загальною грошовою одиницею, національна валюта зберігається як паралельна грошова одиниця.
Вже з 1 липня 2002 року в країнах-членах Європейського Союзу відбулось вилучення з обігу національних валют та повний перехід економіки країн на ЄВРО.
На сьогодні членами Європейського Союзу є 27 країн. Новітня тенденція розширення цієї інтеграційної організації характеризується завершенням формування фінансово-валютного об’єднання країн-членів. Це розширює, та водночас ускладнює політичні та процедурно-правові аспекти фінансово-валютної взаємодії як країн-членів, так і країн-сусідів.
Слід зазначити, що в останні десятиріччя спостерігається зменшення числа національних валют. Якщо в 1996 році Міжнародною Організацією Стандартизації нараховувалось 174 грошові одиниці, коли за даними ООН на політичній карті світу було 191 країна, то в 2008 році валют стало 157, кількість держав зросла до 194. Це пов’язано з уніфікацією європейських грошових одиниць внаслідок запровадження євро, а також тим, що Сальвадор, Еквадор, Тимор-Лешти, Палау, Мікронезія та Маршалові острови – відмовились від своїх валют на користь долара США. В 1991 році більше 50-ти держав Африки домовились створити спільну для континента грошову одиницю до 2028 року. Шість країн Персидської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Бахрейн и Об’єднані Арабські Емірати) запланували у 2010 році також ввести єдину валюту.
3. Світовий фінансовий ринок
Світовий фінансовий ринок – це складова частина інфраструктури світової фінансово-валютної системи, яка забезпечує територіальне (місце, віртуальне місце), часове і функціональне здійснення трансакцій суб’єктів міжнародної економіки, встановлення рівноважної ціни за відповідних обсягів купівлі-продажу фінансових активів, інструментів, технологій, а також надання фінансових послуг, необхідних для здійснення міжнародної господарської та фінансової діяльності.
Світовий фінансовий ринок з інституційного погляду є сукупністю банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ, фондових бірж, через які здійснюється рух світових фінансових потоків та які є посередниками перерозподілу фінансових активів між кредиторами і позичальниками, їх продавцями та покупцями.
Об’єктивною основою розвитку світового фінансового ринку є закономірності кругообігу функціонуючого капіталу. У деяких місцях виникає надмірна пропозиція тимчасово вільних капіталів, в інших постійно виникає попит на них. Бездіяльність капіталу суперечить його природі та законам ринкової економіки. Світовий фінансовий ринок вирішуює цю суперечність на рівні глобальної економіки.
Світовий фінансовий ринок на сучасному етапі має такі особливості:
В структурі світового фінансового ринку можна виділити такі найважливіші сегменти:
3.1. Валютний ринок і валютні операції
Неодмінною складовою світового фінансового ринку є світовий валютний ринок. Міжнародні валютні ринки, які є складовими світового валютного ринку, у сучасному розумінні сформувалися в ХІХ столітті. На сьогодні система валютних ринків працює цілодобово та постійно розширюється територіально. Наприкінці 90-х років минулого століття щоденний обіг валютних ринків становив близько 3 трлн доларів США.
Інфрастукутру міжнародних валютних ринків формують сукупність офіційних центрів, де здійснюється купівля-продаж одних іноземних валют за інші за курсом, що складається на базі попиту та пропозиції, а також розгалужена мережа сучасних телекомунікаційних комп’ютерних засобів зв’язку, що об’єднують національні та іноземні банки й брокерські фірми в світовому масштабі.
Характерними особливостями світового валютного ринку на сучасному етапі є:
На сьогодні через фінансові інструменти валютних ринків здійснюються міжнародні розрахунки, страхування валютних ризиків, диверсифікація валютних резервів, регулювання валютних курсів, спекулятивні операції та державне регулювання економіки.
На рівні світової фінансово-валютної системи валютні ринки виконують три основні функції:
Основними учасниками валютного ринку є банки-дилери й інші банки, експортери, імпортери, транснаціональні компанії, фінансові установи, інвестори й урядові агентства. Ці суб’єкти при здійсненні операцій керуються різними інтересами, наприклад щодо хеджування відкритих позицій на валютному ринку, інвестування коштів у різні райони світу тощо. Основні фінансові суб’єкти працюють, загалом, у провідних фінансових центрах (Лондон, Нью-Йорк, Токіо, Франкфурт-на-Майні, Сінгапур, Гонконг). Забезпечення функціонування світового валютного ринку реалізується через обмін інформацією між валютними брокерами по всьому світу за допомогою телекомунікаційних комп’ютерних систем зв’язку, телефонних ліній, інших засобів комунікацій. Індивідуальні суб’єкти фінансових центрів, де вже почалися валютні торги доповідають брокерам, які лише очікують початку торгів, про тенденції розвитку, досягнення і події у сфері валютних операцій. Згодом відбувається доповнення цієї інформації технічним аналізом, економічними даними та інформацією про політичні умови. На основі цього брокери формують тактику своєї діяльності з метою кращої оцінки ситуації на ринку.
Для забезпечення міжнародних господарських процесів здійснюються валютні операції – такий вид фінансових операцій, які пов’язані з переходом права власності на валюту певної країни; використанням її як засобу платежу в міжнародному обороті, увезення, вивезення, переказу і пересилання на територію потрібної країни. Ринок валютних операцій поділяється на ринок поточних операцій «спот» (spot) і ринок строкових операцій.
Купівля-продаж валюти на умовах «спот» здійснюється на умовах її негайної поставки банками-контрагентами не пізніше другого робочого дня з дня укладення угоди за курсом, зафіксованим на момент укладання угоди. Механізмом забезпечення укладання таких угод є засоби електронного зв’язку (торговий термінал Рейтер-дилінг, телефон, факс, електронна пошта, ІНТЕРНЕТ), а розрахунків за ними - банківські телеграфні перекази та електронні системи розрахунків (наприклад СВІФТ). Менше 5 % операцій цього ринку пов’язані з угодами, які обслуговують реальний рух товарів і капіталів; основна ж їх частина являє собою суто спекулятивний обіг грошових коштів.
До строкових операцій належать угоди з купівлі-продажу валюти на організованому (біржі) або неорганізованому (позабіржові організації) валютному ринку з терміном оплати більше двох банківських днів. До основних видів строкових угод належать: форвардні, ф’ючерсні, своп- та опціонні операції.
Форвардні операції (forward) здійснюються на банківському ринку у вигляді міжбанківських угод терміном до 1 року з фік сованими майбутніми датами виконання через один, два, три, шість і 12 місяців. Форвардні операції є угодами з обміну валют за узгодженим і зафіксованим в угоді валютним курсом, які укладені сьогодні, але дату поставки відкладено на певний термін у майбутньому. Результатом їх виконання, як правило, є реальна поставка активів, які були предметом угоди.
Операції такого типу здійснюються за форвардним курсом, який відрізняється від валютного курсу, що існує у поточних операціях на величину форвардної маржі. Остання може бути у вигляді премії (курс «форвард» вищий за курс «спот») або дисконту (курс «форвард» нижчий за курс «спот»). Курси валют за строковими операціями, виз начені методом премії чи дисконту, мають назву «курси аутрайт». Форварди використовуються, в основному, великими зовнішньо-торговельними фірмами для хеджування валютних ризиків. Їм значно зручніше укласти індивідуальну угоду з банком щодо майбутньої конверсії однієї валюти в іншу, аніж виходити на біржу для купівлі ф’ючерсних угод, оскільки форвардна угода дає можливість вибору необхідного терміну обміну валют. В той же час, вадою таких угод порівняно з ф’ючерсами є те, що гарантією виконання форварду є тільки банк, тоді як за ф’ючерсом гарантом є біржа.
Ф’ючерсні операції реалізуються на товарних і фондових біржах з метою отримання різниці в цінах (курсах) активів на момент закінчення угоди. Алгоритм укладання таких угод є аналогічним до форвардів, проте характеризується деякими відмінностями.
Всі розрахунки за ф’ючерсними контрактами здійснюються через клірингову (розрахункову) палату, яка є посередником між продавцем і покупцем і гарантом виконання зобов’язань. До початку операції у клірингову палату вноситься певна заставна сума, яка і є гарантією виконання угоди. Більшість ф’ючерсних операцій не закінчуються поставкою фінансового активу, який був об’єктом угоди. Головною метою таких контрактів є отримання спекулятивного прибутку від зміни цін.
Контракти «своп» укладаються у вигляді одночасної купівлі та продажу (обміну) іноземної валюти на приблизно однакові суми при умові розрахунків за отриману валюту в різні дати. Якщо з якихось причин валюта не може бути викуплена або продана, вона може бути отримана або надана у кредит на період «своп».
Існують такі основні види «свопів» — відсоткові «свопи», за якими передбачається обмін фіксованої ставки кредиту на плаваючу ставку або обмін тільки плаваючими ставками між суб’єктами угоди та валютні «свопи», за якими передбачається обмін постійного обмінного курсу валюти на змінний.
Валютні опціони визначаються як угоди, за якими інвестор має право (а не обов’язок) здійснити обмін валют. Продавець позбавляється права відмовитися від виконання угоди, тому він стягує з покупця опціону високу надбавку (опціонну премію), різницю між ринковою ціною опціону та його внутрішньою вартістю.
Опціонні контракти є вигідними за курсових коливань, що перевищують розмір премії. Власник (покупець) опціону може скористатися правом купити / продати валюту за умовою опціону лише при сприятливому коливанні цін. Якщо ж такі коливання є несприятливими, він відмовляється від виконання контракту, втрачаючи при цьому премію, сплачену за придбання опціону. Особливістю таких угод також є те, що укладатися вони можуть як на біржовому, так і на позабіржовому (міжбанківському) ринку з метою як отримання суб’єктами спекулятивного прибутку так і хеджування своїх ризиків.
3.2. Ринок міжнародних інвестицій (капіталів)
Ринок міжнародних капіталів – це ринок, на якому власники фінансових ресурсів пропонують їх на термін користування більше одного року. Класичними операціями ринку міжнародних капіталів є операції з акціями, середньо- та довгостроковими облігаціями; довгостроковими депозитами, позиками комерційних банків, операції з фінансовими активами спеціалізованих інвестиційних компаній тощо.
В сучасних умовах розвитку світового господарства переміщення інвестиційних ресурсів між країнами відбувається відповідно до принципу економічної доцільності. Концентрація таких інвестицій, в основному, відбувається у регіонах, де можна досягти найвищої економічної ефективності. Приплив іноземних інвестицій сьогодні є одним із ключових критеріїв статусу країни, успішності її включення у світове господарство.
Іноземні інвестиції – це сукупність усіх видів фінансових ресурсів, що вкладаються в об’єкти інвестування іноземними інвесторами з метою отримання прибутку. До іноземних інвестицій належать валюта у готівковому вигляді, цільові банківські депозити, цінні папери, майнові права тощо.
Іноземні інвестиції здійснюються як з боку приватних фізичних та юридичних осіб так і держав, але частка державних інвестицій в загальній структурі вкладень є дуже низькою.
За статистикою Міжнародного валютного фонду іноземні інвестиції поділяють на:
Прямі інвестиції – це тривале вкладення фінансових ресурсів з метою набуття довгострокового економічного інтересу та отримання підприємницького прибутку (доходу), причому інвестор, як правило, вкладає достатньо коштів, щоб забезпечити собі контроль над об’єктом інвестування.
Портфельні інвестиції – це диверсифіковане вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходу, у цьому разі завдання отримання реального контролю над об’єктами інвестування не ставиться.
До складу інших інвестицій входять торговельні кредити, банківські позики, лізинг, придбання валюти та розміщення цих коштів на депозитах тощо.
На ринку іноземних інвестицій виділяються такі структурні сегменти:
Міжнародний ринок акцій включає два основні сегменти: ринок євроакцій та ринки акцій країн «третього світу».
На ринку євроакцій представлені цінні папери, які продаються за межами країни розміщення компанії, яка їх випустила. Такі акції розміщуються на євроринку і котируються у якому-небудь міжнародному фінансовому центрі або офшорі (переважно у Лондоні, меншою мірою — у Люксембурзі та Сінгапурі). Реалізація таких цінних паперів відбувається міжнародними банківськими синдикатами, переважно за євровалюту.
Ринки акцій країн, що розвиваються, є ринками обігу довгострокових позичкових коштів, на цих ринках наявні вищий ризик та досить велика кількість перешкод для іноземних портфельних інвестицій, що пов’язано з існуванням специфічних державних умов (політична та економічна нестабільність, несприятлива грошово-кредитна та фінансово-бюджетна політика, максимальний рівень процентних ставок за позиками та банківськими депозитами, недоліки інституціональної інфраструктури ринку та ін.). Результатом є те, що курс цінних паперів на цих ринках не завжди відображає економічні реалії. Але, поряд з тим, результатом операцій на цих ринках може стати отримання учасниками значно вищого за середній рівень прибутку.
Міжнародний ринок облігацій характеризується наявністю двох видів цінних паперів: іноземних облігацій та єврооблігацій. Перший вид облігацій випускається нерезидентами у національних фінансових центрах у національній валюті, з обов’язковою умовою обігу на біржовому ринку. Єврооблігації, в свою чергу, є борговими зобов’язаннями, що випускаються в іноземній валюті позичальником для отримання довгострокової позики на євроринку, і розміщуються одночасно на фінансових ринках декількох країн.
Міжнародний ринок векселів представлений обігом єврокомерційних паперів (векселів) - короткострокових зобов’язань промислових і торговельних компаній, що розміщуються на євроринку за допомогою інвестиційних банків. Єврокомерційні векселі не мають стандартних термінів обігу - зазвичай вони розміщуються на період від 3 до 6 місяців. Інвестиційні банки, як правило, не несуть відповідальності за цими цінними паперами, а виконують суто технічну роль, здійснюючи негарантоване їх розміщення. Гарантом єврокомерційних векселів та засобом залучення покупців виступає тільки авторитет (рейтинг) компанії, що їх виписала. Основними перевагами випуску таких цінних паперів є розвиненість їх вторинного ринку, а також відносно низький обсяг витрат на розміщення.
Розширення сфери міжнародного інвестування невід’ємне від інтернаціоналізації діяльності підприємств, збільшення кількості транснаціональних корпорацій, зміцнення економічної потужності кожної з них. Сьогодні в багатьох галузях народного господарства жодна велика промислова група не може навіть уявити розвиток своєї діяльності у суто національних межах. Стратегія розвитку багатонаціональних фірм у частині їх закордонних підрозділів досить швидко стає незалежною від національних умов у їх рідних країнах.
Найвищим рівнем інтернаціоналізації компанії є транснаціональний. Відповідно до цього, виділяють три головні критерії належності тієї чи іншої корпорації до транснаціональної:
1) структурний критерій;
2) критерій результативності;
3) критерій поведінки.
За структурним критерієм транснаціональна корпораціація (ТНК) — це фірма, що має власні філії у двох і більше країнах, або компанія, власники чи вищий управлінський персонал якої є громадяна ми різних країн (при цьому діяльність ТНК контролюється штаб-квартирою, що міститься в одній країні.).
За критерієм результативності фірма визначається як ТНК на основі абсолютних або відносних показників: ринкової вартості капіталу, обсягу продаж, прибутку, активів. Характерним для транснаціональних корпорацій є те, що значна частина їх загального прибутку отримана від зарубіжних операцій. Загальні зарубіжні активи американських промислових ТНК на початок 21 століття складали понад 1500 млрд доларів, валова балансова вартість фондів їхніх філій за кордоном – понад 500 млрд дол.
Згідно з критерієм поведінки фірма може бути названа транснаціональною, якщо її вищий менеджмент «мислить інтернаціонально». Оскільки транснаціональна корпорація діє більш ніж в одній країні, то її керівництво має розглядати весь світ як сферу своїх потенційних інтересів.
Існує декілька визначень суті ТНК. Згідно з визначенням Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), транснаціональ на корпорація — це група компаній приватної, державної або змішаної форм власності, що розташовані в різних країнах, при цьому одна чи більше з цих компаній може суттєво впливати на діяльність інших, особливо у сфері обміну знаннями і ресурсами.
За визначенням, що схвалене ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі та розвитку), транснаціональна корпорація — це підприємство, що об’єднує юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності у двох і більше країнах, провадить координуючу політику і втілює в життя загальну стратегію через один або більше центрів прийняття рішень.
На сучасному етапі особливо помітним стає процес глобалізації діяльності не лише виробничих ТНК, а й фінансових ТНК.
Для підготовки зарубіжних ринків до своєї продукції ТНК використовують таку схему своїх дій:
Мотиви здійснення прямих зарубіжних інвестицій ТНК можна пояснити декількома основними причинами:
Використання інтернаціоналізованими компаніями прямих зарубіжних інвестицій обумовлюється їх виробничо-економічними, маркетинговими, пропагандистськими, персональними та екологічними мотивами.
3.3. Міжнародна банківська справа
Важливою складовою подальшого розвитку міжнародних фінансів є виникнення новітніх фінансових інструментів, які, пов’язані із сферою банківської діяльності.
Транснаціональні та інші інтернаціоналізовані компанії не змогли б розширювати свою діяльність без швидкої передачі грошей, інших фінансових ресурсів через міжнародні банки. Банківські установи на сьогодні є високотехнологічними підприємствами, вони суттєво полегшують і забезпечують рух валютних підприємницьких потоків, сприяють кредитному фінансуванню реального сектора міжнародної економіки через регіональні та міжнародні ринки.
Міжнародна банківська справа - це система методів та підходів до організації й управління банківськими операціями, що здійснюються у міжнародному економічному та правовому середовищі.
Основними суб’єктами міжнародної банківської справи виступають транснаціональні банки (ТНБ) – головна організаційна форма транснаціонального банківського капіталу.
Транснаціональний банківський капітал є національним за походженням але міжнародним за сферою своєї діяльності. Він виступає одночасно і складовою національної економіки і важливим елементом функціонування міжнародної економіки. Коли банківський капітал переходить за національні межі, він зберігає національні особливості функціонування і водночас набуває рис банківського капіталу тієї держави, на території якої він починає діяти. Ці особливості виявляються в інструментах та засобах дії, сферах діяльності, переважанні тих чи інших банківських послуг, специфіці організаційних структур.
Основними функціями транснаціональних банків є:
Загалом левову частку в обсязі всіх операцій транснаціональних банків займає міжнародне кредитування. На міжнародному ринку банківських кредитів здійснюється рух позикових коштів між різними країнами на умовах повернення, терміновості, гарантованості та платності, а також формується попит і пропозиція.
Іноземні кредити – це коротко-, середньо- та довгострокові позики, що характеризуються спільністю місця надання та видом валюти.
Єврокредити – це середньо- та довгострокові синдиковані міжнародні позики, що надаються великими комерційними банками за рахунок ресурсів євровалютного ринку. Позичальниками за таких умов виступають транснаціональні корпорації та великі національні монополії, які спрямовують отримані ресурси на фінансування масштабних проектів і заходів. Суми єврокредитів сягають до декількох млрд. доларів США.
Основними суб’єктами дії на міжнародному ринку банківських кредитів є: Світовий банк та його організаційні структури, держави, корпоративні позичальники, банки і фінансові інституції, фізичні особи.
У світовій економіці міжнародне кредитування покликане виконувати такі функції:
У міжнародній економіці міжнародний банківський кредит загалом сприяє розвитку продуктивних сил та розширенню масштабів торгівлі. Водночас він може призводити і до негативних наслідків, викликаючи диспропорції в економіці національних країн банків-кредиторів. Надмірне залучення міжнародних банківських кредитів та їх неефективне використання підриває платоспроможність позичальників внаслідок сплати економічно невідтворюваних відсотків за кредит. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною призупинення їх економічного зростання.
4. Міжнародні фінансові організації
Міжнародні фінансові інституції поділяються на дві групи: всесвітні та регіональні. До всесвітніх належить Міжнародний валютний фонд (МВФ), група Світового банку та Банк міжнародних розрахунків. Регіональні створюються за континентальною ознакою: Європейський банк реконструкції та розвитку; Азіатський банк розвитку; Африканський банк розвитку; Міжамериканський банк розвитку та ін.
Міжнародний валютний фонд є провідною світовою фінансовою інституцією, яка має статус спеціалізованої установи ООН.
Він був заснований на міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р., а фінансові операції почав здійснювати з 1947 р. Основними цілями діяльності МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у сфері валютного регулювання та надання кредитів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн – членів Фонду.
Капітал МВФ утворений за рахунок внесків країн – членів фонду. Станом на 1 січня 2000 р. членами МВФ була 181 країна, у тому числі з вересня 1992 р. – Україна. Розмір внеску кожної країни залежить від двох чинників: загального обсягу емітованого SDR та частки (позиції) даної країни у Фонді. Частка кожної країни залежить від рівня її економічного розвитку та її місця у світовій торгівлі. Після першого перегляду квот у 1999 році загальний обсяг квот становив 209,6 млрд. SDR. Частка України складала 0,65%, а її квота – 1372 млн. SDR. Порівняно з початковим періодом членства України в МВФ її квота зросла (спочатку становила 997,3 млн. SDR), а частка знизилась з 0,686 до 0,65%. Чверть внеску проводиться у вільноконвертованій валюті, решта – в національній.
Кількість голосів кожної країни у Фонді визначається у такий спосіб: 250 голосів незалежно від розмірів квоти плюс один голос на кожні 100 тис. квоти. При цьому Статут МВФ передбачає періодичний (не менше одного разу на п’ять років) загальний перегляд квот. Це пов’язано з тим, що змінюється як рівень розвитку окремих країн, так і їх місце у міжнародній економіці.
За необхідності, крім власного капіталу, МВФ може використовувати позичкові кошти. За статутом він може отримувати кошти в будь-якій валюті як від офіційних органів, так і на ринку капіталів. Досі позики отримувались від казначейств та центральних банків країн — членів Фонду, а також від Швейцарії та Банку міжнародних розрахунків. З фінансового ринку кошти не залучались.
Міжнародний валютний фонд є координуючою всесвітньою фінансовою інституцією. Його діяльність сприяє стабільності національних та світової валютних систем і забезпеченню на цій основі сталого економічного розвитку та надійності міжнародних економічних відносин.
Кредитування здійснюється з різними цілями у різних формах та на різних умовах. Воно включає кредитування для потреб вирівнювання платіжного балансу, компенсаційне фінансування та допомогу найбіднішим країнам.
Основну роль у фінансовій діяльності МВФ відіграють кредити на вирівнювання платіжного балансу. Використання окремих механізмів фінансування обумовлюється характером проблем з платіжним балансом. Виділення кредитів залежить від трьох основних чинників: потреби в ресурсах для вирівнювання платіжного балансу, квоти країни та виконання вимог Фонду. Механізм кредитування полягає в тому, що МВФ продає необхідну країні валюту за її національну валюту. Кошти надходять до центрального банку країни-позичальника і використовуються на формування валютних резервів.
Загалом система кредитування, що використовується МВФ, включає чотири форми: безпосереднє, поетапне, пільгове та спеціальне фінансування.
Безпосереднє фінансування прямо пов’язане із квотою кожної країни і здійснюється в межах її резервної і кредитної часток. Резервна частка становить (з певними корективами) 25% квоти даної країни, тобто ту частину, що внесена в іноземній валюті. У межах цієї частки кредити — резервні транші, видаються на першу вимогу країни без сплати процентів і комісійних. Кредитна частка становить повну величину квоти даної країни. Ця сума ділиться на чотири рівні частини, які становлять окремі кредитні транші. Надання кредитів обумовлюється виконанням країною певних політичних та економічних вимог з метою ліквідації негативного сальдо платіжного балансу.
Система поетапного фінансування використовується при більш суттєвих і триваліших проблемах з платіжним балансом у країни-позичальника і є наступним етапом її взаємовідносин з МВФ після безпосереднього фінансування. Поетапне фінансування здійснюється в межах граничних кредитних часток тієї чи іншої країни і включає механізми резервних кредитів (stand-by) та розширеного фінансування. Кредити «stand-by» були започатковані в 1952 р. і обумовлюються проблемами з платіжним балансом, що мають тимчасовий або циклічний характер. Вони видаються траншами на термін від 1,5 до 3 років під реалізацію програм макроекономічної стабілізації. Це основний механізм кредитування, що використовується в МВФ. Механізм розширеного фінансування, що почав діяти з 1974 p., пов’язаний із серйозними порушеннями рівноваги платіжного балансу, викликаними економічною кризою. Вони видаються, як правило, на термін до трьох років (в окремих випадках до чотирьох років) і супроводжуються більш жорсткими вимогами і контролем з боку МВФ до позичальника.
Механізми пільгового фінансування пов’язані з наданням на пільгових умовах кредитів країнам, що розвиваються, та найбіднішим країнам за умов хронічної кризи платіжного балансу. Вони включають фонд структурної перебудови та розширений фонд структурної перебудови. Позики з цих фондів надаються на дуже вигідних умовах — під 0,5% річних на термін до 10 років.
Система спеціального фінансування використовується в особливих умовах і включає компенсаційне фінансування і фінансування у разі непередбачуваних обставин, фінансування буферних (резервних) запасів, фінансування зі скорочення і обслуговування зовнішнього боргу та фінансування системних трансформацій.
Механізм компенсаційного та непередбаченого кредитування повинен вирівнювати відхилення в платіжному балансі, що виникають із незалежних від даної країни причин. Сюди належать кредити на компенсацію втрат від скорочення виручки від експорту внаслідок падіння цін на світовому ринку та від збільшення вартості імпорту, від непередбачених втрат, пов’язаних зі стихійними лихами, промисловими спадами, введенням протекціоністських обмежень у країнах-імпортерах, поява товарів-замінників тощо. Фонд кредитування буферних запасів використовується для надання допомоги країнам, які беруть участь у створенні відповідних резервів, якщо це погіршує стан їх платіжного балансу. Фонд фінансової підтримки операції щодо скорочення і обслуговування зовнішнього боргу використовується для врегулювання боргової кризи у країн, що розвиваються.
Новим механізмом у системі спеціального фінансування є фонд підтримки структурних перетворень, створений для країн, що здійснюють перехід від планової до ринкової економіки. Надання системних трансформаційних позик обумовлюється різким падінням надходжень від експорту та значним і стійким збільшенням вартості імпорту у зв’язку з переходом до світових цін, насамперед, на енергоносії.
Другим основним напрямом діяльності МВФ є регулювання валютних взаємовідносин. У сучасних умовах, коли курси валют є плаваючими, а не фіксованими, роль Фонду полягає в узгодженні валютної політики країн — членів Фонду. Насамперед кожна країна повинна, відповідно до статуту МВФ, співробітничати з Фондом та з іншими країнами для забезпечення і підтримання стабільних валютних курсів. її економічна та фінансова політика має спрямовуватись на забезпечення економічного зростання при розумній стабільності цін. Неприпустимими є валютні маніпулювання з метою отримання певних переваг у міжнародній торгівлі. При цьому МВФ установлює певні валютні обмеження. Так, країни — члени Фонду не можуть без його згоди вводити обмеження за платежами і переказами з поточних міжнародних операцій, використовувати дискримінаційні валютні засоби, застосовувати систему кількох видів валютних курсів.
Будучи провідною міжнародною фінансовою інституцією, МВФ здійснює постійний нагляд і спостереження за глобальною економікою. Він готує значний масив інформації як в цілому по світовій економіці, так і стосовно окремих країн. Щомісячний збірник фінансової статистики, що видається МВФ, охоплює дані про динаміку економічного зростання і цін, грошовий обіг, експорт та імпорт, стан платіжного балансу, величину офіційного золотого запасу, рівень валютних резервів, розміри зарубіжних інвестицій, динаміку валютних курсів та ін. Країни — члени Фонду зобов’язані без перешкод надавати всю необхідну інформацію.
Нагляд за макроекономічною та валютною політикою країн здійснюється насамперед з допомогою консультування. МВФ детально аналізує податкову, грошово-кредитну і валютну політику та стан платіжних балансів країн. На основі аналізу готується доповідь, у якій формулюються певні рекомендації країні щодо ви роблення та коригування економічної, фінансової та валютної політики. Важливою формою нагляду є також публікація та всебічне обговорення доповіді «Світовий економічний огляд». На підставі аналізу наявної інформації розробляються середньострокові економічні прогнози, які дають можливість координувати макроекономічні політики країн — членів Фонду.
Група Світового банку, є другою за значенням інституцією у системі міжнародних фінансів. Вона включає до свого складу чотири міжнародні фінансові інституції: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародну асоціацію розвитку (МАР); Міжнародну фінансову корпорацію (МФК) та Багатосто роннє агентство гарантування інвестицій (БАЛ) і спеціалізовану структуру — Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних конфліктів (МЦУІК).
Серцевиною групи є МБРР, який був заснований разом з МВФ у 1945 р. і почав функціонувати в 1946 р. Учасниками банку можуть бути лише країни — члени МВФ. Основною метою діяльності банку є сприяння розвитку економіки країн — членів МБРР шляхом надання довгострокових кредитів та гарантування приватних інвестицій. Спочатку ця діяльність була спрямована на країни, що зазнали втрат унаслідок Другої світової війни. Нині головним напрямом діяльності є країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою.
Джерелами ресурсів банку є:
Статутний капітал сформовано за рахунок внесків країн-членів. Внески здійснюються шляхом підписки на акції в межах установлених квот. Квоти кожної країни визначаються відповідно до її економічного потенціалу, виходячи з її квоти в МВФ. Резервний фонд утворюється за рахунок банку.
Напрями діяльності МБРР визначаються його завданнями саме як банку реконструкції та розвитку. Кредитування здійснюється у двох формах — системні позики та інвестиційні кредити.
Системні позики надаються урядам окремих країн під програми макроекономічної стабілізації та інституційні зміни. Кошти не мають цільового призначення, вони надходять до бюджету і можуть використовуватись урядом на власний розсуд, у тому числі і на фінансування дефіциту бюджету. Отримання позик обумовлюється виконанням певних вимог. При їх невиконанні надання кредитів може бути призупинено.
Інвестиційні кредити видаються під конкретні інвестиційні проекти. Основними напрямами інвестиційного кредитування є галузі інфраструктури (енергетика, транспорт, зв’язок), а також сільське господарство, охорона здоров’я та освіта. Кредити видаються на термін до 20 років під гарантії урядів. МБРР може бути також гарантом за аналогічними довгостроковими кредитами комерційних банків. Для виділення кредитів МБРР вимагає від країни, що позичає кошти, інформацію про її фінансовий стан та про об’єкти кредитування. Кредити надаються на основі пайової участі банку у фінансуванні певних об’єктів — до 30% їх вартості.
Інші організації, що входять до групи Світового банку, спеціалізуються на певних напрямах діяльності. Так, МАР (заснована в 1960 р.) надає безпроцентні кредити найбіднішим країнам світу на термін до 50 років. Кошти МАР формуються за рахунок внесків економічно розвинених країн, тобто це інституція фактично прямого перерозподілу ресурсів на рівні світової економіки. Кредити спрямовуються на реалізацію проектів розвитку і програм перебудови економіки.
МФК надає кредити високорентабельним підприємствам країн, що розвиваються, причому, на відміну від МБРР, без гарантій урядів відповідних країн. Позики надаються на ринкових умовах, але більш пільгових, ніж, наприклад, комерційними банками. Кредитування здійснюється на засадах спільного фінансування — частка кредитів МФК не може перевищувати 20% вартості проекту. Крім того, МФК може здійснювати прямі інвестиції шляхом придбання пакету акцій, але не більше 35%. Однак вона ніколи не стає володарем найбільшого пакету акцій та не бере участі в управлінні акціонерним товариством. Ресурси МФК формуються за рахунок запозичень на міжнародних фінансових ринках (до 80%) та від МБРР.
БАТІ було засновано в 1988 р. з метою сприяння країнам, що розвиваються, у залученні іноземних інвестицій на основі страхування інвесторів від таких специфічних ризиків, як війни і заворушення, націоналізація, зриви контрактів тощо. Тим самим воно сприяє діяльності як інституцій Світового банку, так і приватних інвесторів.
МЦУІК, що був заснований у 1966 p., виконує функції з урегулювання спорів між урядами окремих країн та їх інвесторами. Сама наявність такої структури створює сприятливу основу для взаємодії групи Світового банку з його позичальниками.
Банк міжнародних розрахунків є першою в історії міжнародною фінансовою інституцією. Він був створений у 1930 р. Основне завдання банку полягає у налагодженні співробітництва між центральними банками провідних країн світу та здійсненням розрахунків між ними. Він виконує депозитно-кредитні функції, здійснює валютні операції та операції на фондовому ринку.
Загалом всесвітні міжнародні фінансові інституції відіграють, як видно з їх функцій, важливу роль у світовій економіці, забезпечуючи концентрацію і перерозподіл фінансових ресурсів. Тим самим вони сприяють надійному функціонуванню національних фінансових систем. Крім того, їх кредити є важливим джерелом фінансування країн, що розвиваються, та з перехідною економікою.
У Європі в межах ЄС функціонують Європейський центральний банк, Європейський інвестиційний банк і Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).
Європейський центральний банк створений у зв’язку із впровадженням у 1999 р. єдиної європейської валюти — євро. Його завдання і функції загалом ідентичні функціям центральних банків. Насамперед, він є емісійним центром євро. Банк сформовано на базі Європейського банку валютного співробітництва, який був створений у 1973 р. у межах європейської валютної системи і виконував функції, аналогічні МВФ — надавав кредити країнам — членам ЄС на покриття дефіциту платіжного балансу.
Завданням Європейського інвестиційного банку, який був створений у 1958 p., є фінансування проектів, що мають регіональне, галузеве та загальноєвропейське значення. Кредити надаються терміном від 20 до 25 років. Пріоритетними є такі галузі інфраструктури, як енергетика, транспорт, телекомунікації, а також проекти, що пов’язані з охороною навколишнього природного середовища. Кредити банку видаються на ринкових умовах. Пільги встановлюються лише тоді, коли передбачається їх відшкодування — боніфікація за рахунок бюджету ЄС.
ЄБРР, який був створений у 1990 р. і відкритий у 1991 p., здійснює діяльність у країнах Східної і Центральної Європи, які проводять ринкові реформи. Засновниками банку є країни Європи та провідні країни світу. Україна є членом ЄБРР з 1992 р. Не менше 60% кредитів ЄБРР має спрямовуватись у приватний сектор економіки і не більше 40% — у державну інфраструктуру.
Кредитно-інвестиційна діяльність ЄБРР здійснюється у формах надання кредитів на розвиток виробництва, у тому числі спільне з іншими кредиторами та інвесторами фінансування, та на основі інвестицій в акціонерний капітал діючих акціонерних товариств. Крім того, банк сприяє доступу підприємств приватного і державного секторів на внутрішній і міжнародний ринок капіталів шляхом надання гарантій та фінансових консультацій.
Кредитні ресурси ЄБРР поділяються на звичайні і кошти спеціальних фондів. За рахунок звичайних ресурсів надаються кредити під ефективні і надійні проекти розвитку. Спеціальні фонди призначені для пільгового кредитування низькорентабельних галузей соціальної інфраструктури та для надання технічної допомоги.
Виникнення і розвиток міжнародних фінансів зумовлено широким розвитком процесів міжнародної економічної інтеграції, що супроводжується глобалізацією економічних зв’язків, широкомасштабним переміщенням капіталів, об'єднанням фінансових ресурсів у світовому масштабі.
Міжнародні фінанси – це сукупність обмінно-перерозподільних відносин, що виникають у зв’язку з рухом вартості між окремими країнами та у процесі формування та використання на світовому та регіональних рівнях централізованих грошових фондів.
В основі фінансового механізму зовнішньоекономічної діяльності лежать законодавчі акти уряду України і міжнародні акти.
5. Зовнішньоекономічна діяльність країни. Платіжний баланс
В основі фінансового механізму міжнародної економічної діяльності лежать міжнародні і національні законодавчі акти, що регулюють порядок здійснення:
- зовнішньої торгівлі;
- ціноутворення;
- валютного регулювання;
- валютних платежів;
- функціонування ринку цінних паперів;
- кредитно-розрахункових операцій;
- оподаткування іноземних юридичних осіб.
Обов’язковою умовою успішного здійснення міжнародної економічної діяльності є постійний аналіз зміни курсу основних іноземних валют ( $, €, ¥) та балансу платежів країн, із якими передбачається здійснення угод.
Ефективність зовнішньоторговельних операцій залежить від структури зовнішньоторговельного обороту і застосовуваних цін.
Платіжний баланс – це балансований рахунок міжнародних операцій як вартісне вираження всього комплексу міжнародних економічних зв’язків країни у формі співвідношення надходжень та платежів. За економічним змістом розрізняють платіжний баланс на певну дату і на певний період. Іншими словами, платіжний баланс – це агреговане віддзеркалення економічних відносин країни з рештою світу протягом певного періоду часу, кількісне і якісне вартісне відображення масштабів, структури і характеру міжнародних економічних операцій країни, її участі у глобальній економіці.
У платіжному балансі відбиваються валютно-фінансові потоки між даною та іншими країнами, тобто вартісні обсяги реальних і фінансових потоків. Реальні потоки – це рух товарів, послуг та інших нефінансових активів; фінансові потоки – це за своїм змістом рух вимог та зобов’язань, які виникають у зв’язку з рухом реальних цінностей або автономно від нього.
За економічним змістом розрізняють платіжний баланс на певну дату і на певний період.
Платіжний баланс на певну дату існує у вигляді співвідношення платежів і надходжень, які з дня на день постійно змінюються.
Платіжний баланс за певний період (місяць, квартал, рік) складається на основі статистичних показників про здійснені за цей період зовнішньоекономічні дії і дає змогу аналізувати зміни в міжнародних економічних зв’язках країни, масштабах і характер її участі у світовому господарстві.
З бухгалтерського погляду, платіжний баланс завжди знаходиться в рівновазі. Проте за підсумками його основних розділів може мати місце або активне сальдо, якщо надходження перевищують платежі, або пасивне, коли платежі перевищують надходження.
В платіжному балансі використовується принцип подвійного запису, кожна операція має дві сторони – дебет і кредит. У відповідності з цією обліковою системою загальна сума на дебеті повинна завжди бути рівною загальній сумі на кредиті.
Кредит – це відплив за кордон вартостей, за які мають надійти платежі у певну країну (збільшення пасивів, зменшення активів) (приносять іноземну валюту).
Дебет - це приплив вартостей із-за кордону до даної країни, за які її резиденти мають платити за кордон (збільшення активів, зменшення зобов’язань) (пов’язані з витратами іноземної валюти).
Таблиця16.1.
|
Прибуткові статті (+) (Джерела грошових коштів) |
Витратні статті (-) (Способи використання грошових коштів) |
|
Експорт товарів та послуг |
Імпорт товарів та послуг |
|
Приток капіталу |
Вивіз капіталу |
|
¨ Приватні та державні дари із-за кордону |
¨ Дари за кордон |
|
¨ Транспортні послуги, що надані нерезидентам |
¨ Використання транспорту інших держав |
|
¨ Витрати іноземних туристів в даній країні |
¨ Витрати на туризм за рубежем |
|
¨ Військові витрати інших держав |
¨ Військові витрати за кордоном |
|
¨ Проценти та дивіденди, отримані із-за кордону |
¨ Проценти та дивіденди, що виплачуються нерезидентам |
|
¨ Продаж активів даної країни нерезидентам |
¨ Придбання іноземних активів (наприклад, акцій, облігації та нерухомості) |
|
¨ Депозити нерезидентів в депозитних установах даної країни |
¨ Депозити в іноземних депозитних установах |
|
¨ Продаж золота нерезидентам |
¨ Придбання золота за кордоном |
|
¨ Продаж національної валюти нерезидентам |
¨ Купівля іноземної валюти |
Способи використання інформації платіжного балансу:
По-перше, за допомогою записів результатів обміну між країнами легше зробити висновок про стабільність системи плаваючих курсів, оскільки платіжний баланс допомагає виявити акумулювання валют у руках тих людей, які більше зацікавлені в цьому (резиденти) і тих, які намагаються позбутися цих валют (нерезиденти).
По-друге, платіжний баланс незамінний і в умовах фіксованих валютних курсів, оскільки допомагає визначити розміри нагромадження даної валюти в руках іноземців і дає змогу вирішити питання про доцільність підтримування фіксованого курсу валюти, якщо їй загрожує криза.
По-третє, рахунки платіжного балансу надають інформацію про накопичення заборгованості, виплату процентів і платежів з основної суми боргу і можливості країни заробити валюту для майбутніх платежів. Ця інформація необхідна для того, щоб зрозуміти, наскільки країні-боржнику стало важче (або дорожче) погасити борги іноземним кредиторам.
Платіжний баланс складається з таких розділів:
Торговельний баланс – це співвідношення вартості експорту і імпорту. Економічний зміст активу чи дефіциту торговельного балансу щодо конкретної країни залежить від її положення в світовому господарстві, характеру її зв’язків із партнерами та загальної економічної політики.
Баланс послуг та некомерційних платежів включає:
Три перелічені вище групи операцій – послуги, надходження від інвестицій, односторонні перекази – називають невидимими операціями на противагу експорту та імпорту реальних цінностей (товарів).
Баланс руху капіталів і кредитів виражає співвідношення вивозу і ввозу державних і приватних капіталів, наданих і одержаних міжнародних кредитів.
За економічним змістом ці операції поділяються на дві категорії:
·міжнародний рух підприємницького капіталу;
·міжнародний рух позикового капіталу.
Міжнародний рух підприємницького капіталу включає:
Вивіз капіталу: прямі інвестиції за рубіж, проведені національними фірмами;
придбання національними інвесторами зарубіжних акцій та облігацій;
придбання національними резидентами банківських депозитів в зарубіжних банках.
Приток капіталу :прямі інвестиції в економіку країни, що здійснюються зарубіжними фірмами; придбання зарубіжними інвесторами акцій та облігацій іншої країни; придбання нерезидентами депозитів банків країни.
Міжнародний рух позикового капіталу включає:
· Довго- і середньострокові операції – це державні та приватні запозичення і кредити, які надаються на термін понад один рік.
· Короткострокові операції - включають міжнародні кредити терміном до одного року; поточні рахунки національних банків у закордонних банках (авуари); переміщення грошового капіталу між банками.
Помилки і пропуски. Незважаючи на постійне вдосконалення методики обробки статистичних показників платіжного балансу, похибки все ж залишаються досить значними. Саме тому виділяється спеціальна стаття «Помилки і пропуски», до якої включаються дані як статистичних похибок, так і неврахованих операцій.
Операції з ліквідними валютними активами – заключна стаття платіжного балансу, відображає операції з ліквідними валютними активами, в яких беруть участь державні валютні органи й у результаті яких відбуваються зміни як величини, так і складу центральних офіційних золотовалютних резервів.
Сучасна класифікація статей платіжного балансу за методикою МВФ
А.Поточні операції
Товари
Послуги
Доходи від інвестицій
Інші послуги і доходи
Приватні односторонні перекази
Офіційні односторонні перекази
Підсумок: А. Баланс поточних операцій
В. Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал
Прямі інвестиції
Портфельні інвестиції
Інший довгостроковий капітал
Підсумок: А + В (відповідає концепції базисного балансу США)
С. Короткостроковий капітал
D. Помилки і пропуски
Підсумок: А + В + С + D (відповідає концепції ліквідності в США)
Е. Компенсуючи статті
Переоцінка золотовалютних резервів, розподіл і використання СПЗ.
F. Надзвичайне фінансування
G. Зобов’язання, що складають валютні резерви іноземних офіційних органів
Підсумок: А + В + С + D + E + F + G (відповідає концепції офіційних розрахунків у США).
Н. Підсумкова зміна резервів
СПЗ
Резервна позиція в МВФ
Інші вимоги
Кредити МВФ
Прийнята МВФ система класифікації статей платіжного балансу використовується країнами-членами Фонду як основа національних методів класифікації. Однак платіжні баланси промислово розвинутих країн і країн, що розвиваються, суттєво відрізняється як за методикою складання, так і за змістом. Схеми платіжних балансів, прийнятих сьогодні, так і за змістом. Схеми платіжних балансів, прийнятих сьогодні МВФ і ОЕСР, враховують спільні риси, притаманні всім розвинутим країнам, і водночас надають можливість кожній країні вносити свої, властиві їй, корективи. Як правило, такі особливості пов’язані з методами виміру сальдо платіжного балансу та його покриття.
Фактори, що впливають на стан платіжного балансу.
- Нерівномірність економічного і політичного розвитку країн, міжнародна конкуренція.
- Циклічні коливання економіки.
- Зростання закордонних державних витрат, пов’язаних із мілітаризацією економіки і військовими витратами.
- Посилення міжнародної фінансової взаємозалежності.
- Зміни в міжнародній торгівлі.
- Вплив валютно-фінансових факторів.
- Негативний вплив інфляції.
- Торгівельно-політична дискримінація певних країн.
- Надзвичайні обставини – неврожай, стихійні лиха, катастрофи.
Економічні фактори, що впливають на платіжний баланс держави
Таблиця16.2.
Характеристика економічних факторів
|
Економічні фактори |
Спосіб впливу |
|
Темп інфляції |
В результаті надмірного підвищення цін товари та послуги, що виробляються в середині в країні, стають надмірно дорогими для покупців – нерезидентів. В силу цього підвищення скорочується рівень експорту. Одночасно із-за підвищення внутрішнього рівня цін імпортні товари стають все більш принадливими для покупців порівняно з товарами, що виробляються в країні. Це сприяє збільшенню обсягу імпортних операцій. |
|
Реальний ріст ВВП |
Високі темпи росту ВВП ведуть до збільшення обсягів імпорту товарів та послуг. Ця тенденція пояснюється тим, що високі темпи росту ВВП означають, що підвищується рівень прибутків в середині країни, частина яких може бути використана на імпорт. Низькі темпи росту ВВП, навпаки, приведуть до зниження рівня імпорту товарів та послуг. |
|
Процентні ставки |
Рівні процентних ставок впливають на потоки валютних коштів, що вливаються в і використовуються для продажі на грошовий ринку і ринку капіталів. Якщо в країні підвищуються процентні ставки, то можна чекати збільшення притоку коштів. І навпаки, якщо процентні ставки знижуються, то можна чекати відтоку коштів, тому що фінансові центри інших країн стають більш принадливими для інвесторів. |
|
Валютний курс “спот” |
Валютний курс “спот” впливає на : · Відносну вартість імпортних товарів порівняно з вартістю товарів, що вироблені в середині в країні. · На відносну вартість експортованих товарів в країнах – імпортерах порівняно з товарами інших країн. Посилення іноземної валюти щодо національної валюти певної країни перешкоджає проведенню в цій країні імпортних операцій та сприяє проведенню експортних операцій. І навпаки, послаблення іноземної валюти створює сприятливі умови для імпорту та перешкоджає експорту. |
6. Фінансова діяльність України як складова міжнародної фінансової діяльності.
Однією з основних складових фінансової стратегії України є поглиблення її інтеграції в міжнародний фінансовий простір. Необхідність цього визначається:
- по-перше, об’єктивними потребами в фінансових ресурсах. Внутрішні фінансові ресурси обмежені. Без виходу на міжнародні фінансові ринки, без залучення прямих іноземних інвестицій (а це можливо лише за умови підтримки ринкових реформ в Україні міжнародними фінансовими організаціями) забезпечити стабільну динаміку економічного зростання надзвичайно складно.
- по-друге, об’єктивними закономірностями розвитку сучасної економіки. В умовах її глобалізації подальший розвиток фінансової системи України можливий тільки на основі інтеграційних процесів. Сучасний світ характеризується широким використанням зарубіжних інвестицій та зовнішніх боргових запозичень поряд з внутрішніми джерелами фінансування. Фактично не залишилось країн, які б спирались виключно на власні фінансові можливості. Фінансова відкритість своїм обов’язковим аспектом повинна мати здатність країни брати участь в міжнародних кредитно-фінансових відносинах без негативних наслідків для макроекономічної стабільності держави.
Інтеграція України в міжнародний фінансовий простір безпосередньо пов’язана з реструктуризацією її національної фінансової системи у цілому і державних фінансів, зокрема. Адже, з одного боку, інтеграційні процеси можливі за умови, якщо фінансові системи окремих країн побудовані на однакових засадах і функціонують на єдиних принципах. Без проведеної в Україні фінансової реструктуризації процес її інтеграції у світовий фінансовий простір є неможливий. З іншого боку, одним із найважливіших завдань фінансової реструктуризації є вибір швидкості поступового інтегрування у світову фінансову систему.
Проблема інтеграції України у світовий фінансовий простір є багатоплановою і передбачає вирішення кількох завдань. По-перше, це трансформація національної фінансової системи, всі складові якої мають реально функціонувати на ринкових засадах. Фінанси підприємств, податкова та бюджетна системи, банки та небанківські фінансові інституції мають бути у цілому уніфікованими з міжнародними вимогами. Національні особливості країн при цьому не повинні суперечити функціонуванню міжнародної фінансової системи і не стримувати інтеграційних процесів. Одним із ключових завдань у цьому напрямі є оптимізація податкової системи як за складом податків та співвідношенням між їх окремими групами і видами, так і за механізмами оподаткування.
По-друге, це гармонізація українського фінансового законодавства з міжнародними критеріями і вимогами. У цьому плані дуже важливою є підготовка України до вступу в ЄС. Так, у «Концептуальних засадах стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки» в частині практичних дій у сфері європейської інтеграції передбачається приведення законодавства України у відповідність до вимог законодавства ЄС у пріоритетних сферах.
По-третє, важливим напрямом інтеграційних процесів є вихід на світові фінансові ринки, який має забезпечити вільний рух капіталів. Тут важливі як інституційне забезпечення (розвинені банківська система, інституції фондового ринку, страхові компанії, з якими могли б і мали б бажання співпрацювати іноземні партнери), так і відповідний інвестиційний клімат у країні. Вагомим кроком у цьому напрямі було спільне підприємництво, яке дало можливість накопичити необхідний досвід.
По-четверте, процес інтеграції у світовий фінансовий простір передбачає забезпечення міжнародних грошових потоків через систему міжнародних розрахунків.
По-п’яте, вкрай необхідним є організаційне забезпечення, яке полягає у відповідній взаємодії з міжнародними фінансовими інституціями, що є головними ідеологами функціонування міжнародної фінансової системи. Членство в цих інституціях і співпраця з ними – це важливий чинник визнання тієї чи іншої країни міжнародною фінансовою спільнотою.
Отже, інтеграція України в міжнародний фінансовий простір передбачає вирішення як внутрішніх завдань трансформації її фінансової системи, так і завдань налагодження механізмів міжнародного фінансового співробітництва. За роки незалежності у сфері інтеграції України в міжнародну фінансову систему багато зроблено. З 1992 р. Україна стала членом головних міжнародних фінансових організацій – Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР), а також Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР). На сьогодні Україна цілком інтегрувалася в міжнародну платіжну систему, забезпечуючи надійне і своєчасне проходження платежів. Крім того, створено дієву систему валютного регулювання з використанням ринкових механізмів курсоутворення; встановлено внутрішню конвертованість національної грошової оди ниці; з багатьма країнами укладені договори про усунення подвійного оподаткування. Все це дає можливість стверджувати, що загалом процес входження України в міжнародну фінансову систему переходить до стадії відпрацьовування механізмів співробітництва.
Ключовим напрямом інтеграції України в міжнародну фінансову систему є розвиток її відносин із головними міжнародними фінансовими інституціями — МВФ і Світовим банком. Вони відіграють дедалі зростаючу роль у світі, сприя ючи економічному розвитку окремих країн, забезпечуючи надходження в національні економіки значної частки кредитних та інвестиційних ресурсів. Особливо важливою є їхня діяльність для країн із перехідною економікою, що поступово стають повноправними членами світового співтовариства і готові використовувати як управлінський досвід цих організацій, так і додаткові фінансові можливості. Саме від результатів співробітництва України з цими організаціями залежить характер і ефективність її інтеграції в міжнародну фінансову систему.
Характер взаємовідносин України, як і будь-якої іншої країни, з міжнародними фінансовими організаціями залежить від двох принципово важливих моментів. По-перше, існує дилема фінансової залежності від їхніх кредитів у середньо-, а тим більше довгостроковій перспективі розвитку. Вона полягає в двох протилежних, але однаково можливих наслідках: зовнішні запозичення можуть стати як чинником економічного зростання, так і перетворитися в загрозу національної економічної безпеки. По-друге, стратегія міжнародних фінансових організацій визначається багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, що не завжди збігаються з національними інтересами конкретної країни. Тому в основі взаємовідносин із ними має бути узгодженість цілей і завдань, пріоритетів і напрямів розвитку.
Розробляючи механізми взаємовідносин України з міжнародними фінансовими організаціями, слід враховувати, що вони, кредитуючи країни-реципієнти, на відміну від приватних інвесторів не ставлять перед собою мети одержання найбільшого прибутку. Головне їхнє завдання – одержання від використання кредитів позитивного для економіки даної країни результату на основі виробництва конкурентоспроможних на внутрішньому і світових ринках товарів і послуг. Кредити виділяються під конкретні програми перебудови економіки, стимулюючи розроблення чітких і конкретних програм економічних перетворень.
Розроблено напрями і форми взаємовідносин України з міжнародними фінансовими організаціями.
Взаємовідносини з МВФ розвивалися на основі використання таких механізмів кредитування, як системна трансформаційна позика (STF), кредити стенд бай (Stand-by) і система розширеного фінансування (EFF). За період з 1994 по 1998 роки Україна реалізувала чотири кредитні угоди з МВФ, фактично отримавши: за позикою STF (1994 р.) - близько 720 млн. доларів США за річною ставкою 5,75% на строк 10 років з відстрочкою сплати основної суми боргу на 4,5 роки); за позиками Stand-by: у 1995 році - близько 780 млн. доларів США, у 1996 році - близько 860 млн. доларів США, у 1997-1998 роках - близько 247 млн. доларів США. Позики Stand-by надавалися за річною ставкою 6,29% на строк 5 років з відстрочкою сплати основної суми боргу на 3,25 роки. Практика реалізації Україною програм Фонду системних трансформацій та Stand-by надали змогу Уряду України розпочати обговорення можливості започаткування нової середньострокової програми, спрямованої на забезпечення економічного зростання реального сектору економіки. В вересні 1998 року Радою Директорів МВФ було затверджено програму "Механізм розширеного фінансування" для України загальним обсягом близько 2 млрд. 266 млн. доларів США. Загальна сума, отриманих від МВФ траншів за програмою EFF складає близько 990 млн. доларів США, із них: у 1998 році отримано близько 342 млн. доларів США у 1999 році отримано близько 648 млн. доларів США. На 2000 рік було заплановано отримати від МВФ 936 млн. доларів США, але ці кошти не надійшли від МВФ в зв"язку з затримкою виконання Україною ряду умов Програми. Урядом України було здійснено рішучі кроки для виконання умов Програми та прискорення запровадження реформ в Україні. Виконання попередніх заходів стало вирішальним та надало можливість прийняття Радою Директорів МВФ 19 грудня 2000 року позитивного рішення щодо відновлення фінансування для України та продовження дії Програми в рамках кредиту "Механізм розширеного фінансування".
В 2008 році Міжнародний валютний фонд виділив Україні кредит на суму понад 16 мільярдів доларів на подолання наслідків економічної кризи. Перший транш по даному кредиту у розмірі 4,5 мільярда доларів надійшов у листопаді. На сьогодні розмір квоти України в МВФ складає 1372 млн. СДР.
Основою співробітництва України зі Світовим банком є його стратегія допомоги нашій державі, в якій визначено основні напрями, зокрема, розвиток приватного сектора та муніципальної інфраструктури, розвиток енергетичної галузі, заходи по енергозбереженню та інші.
На поточний момент портфель проектів зі Світовим банком спрямовано на підтримку ключових напрямів економічних реформ, а саме: розвиток підприємництва та приватного сектора, структурну перебудову базових галузей економіки, реформування фінансового та банківського секторів, програми соціального захисту, охорону навколишнього середовища. Крім цього, кошти Світового банку направляються на фінансування інвестиційних проектів в електро- та теплоенергетиці, житловому та комунальному господарстві, соціальному секторі.
Програмна системна позика (ПСП) становить основу фінансової допомоги Світового банку для підтримання конкретних досягнень у реалізації програми структурних реформ уряду України у різних секторах і спрямована на вдосконалення структурної та інституційної бази, а передусім - на завершення і прискорення процесу формування інституційної законодавчої бази та на удосконалення управління в державному і приватному секторах.
Проект ПСП - приклад комплексного підходу до рішення проблем вітчизняної економіки і суспільства і передбачає здійснення заходів щодо 5 ключових напрямків: посилення фінансової дисципліни; поліпшення підприємницького середовища шляхом удосконалення державної регуляторної політики; удосконалювання правової бази прав власності; підвищення ефективності державного сектора і забезпечення його підзвітності; зм'якшення соціальних і екологічних ризиків перехідного етапу економіки.
Проект складається з трьох гнучких системних кредитних операцій по 250 млн. дол. США на загальну суму 750 млн. дол. США.
На сьогодні в Україні здійснюється підготовка 8 проектів, які підтримуються коштами Світового банку. Загальна сума позик Банку в рамках проектів, які знаходяться на стадії підготовки становить 714,8 млн. дол. США.
Крім того, на стадії ініціювання знаходиться 4 проекти, які підтримуються коштами ЄБРР (сума позик складає 4,5 млн. дол. США та 41,79 млн. євро) і на стадії підготовки – 7 проектів на загальну суму 345,5 млн. дол. США та 234,6 млн. євро, в тому числі сума позик – 182 млн. дол. США та 161,4 млн. євро.
На цей час в Україні здійснюється реалізація 11 проектів, які підтримуються коштами Міжнародного банку реконструкції та розвитку на загальну суму 1804,89 млн. дол. США, у тому числі сума позик за якими складає 923,02 млн. дол. США. Крім того, реалізується один гарантійний проект на суму 100 млн. дол. США та два грантові проекти на суму 30,1 млн. дол. США.
За рахунок коштів ЄБРР впроваджуються 7 проектів на загальну суму 285,826 млн. дол. США та 254,728 млн. євро, у тому числі сума позик за якими складає 213,536 млн. дол. США та 178,102 млн. євро.
Завдання для практичних занять та самостійної роботи студента
Тематика наукових робіт:
1. Ямайська валютна конференція: здобутки для міжнародних фінансових відносин.
2. Види та особливості використання міжнародних платіжних засобів у ХХІ сторіччі.
3. Причини виникнення та наслідки фінансово-валютної кризи США 70-х років ХХ ст.
4. Економічні передумови утворення Європейського Союзу.
5. Роль міжнародних інвестиційних інструментів на світовому фінансовому ринку.
6. Організаційні механізми здійснення біржової діяльності на міжнародному валютному ринку.
7. Економіко-правові засади функціонування транснаціональних банків.
8. Проблеми та перспективи співробітництва України з Міжнародним валютним фондом.
9. Роль регіональних банків та валютно-кредитних організацій Європейського Союзу на світовому фінансовому ринку.
І. Дайте відповіді на запропоновані запитання:
1. Дайте визначення категорії «міжнародні фінанси».
2. Назвіть основних суб’єктів міжнародної фінансової діяльності.
3. Які інструменти світової фінансово-валютної системи використовувалися в Стародавній Греції?
4. Назвіть та охарактеризуйте основні види світових фінансово-валютних систем.
5. Визначте основні структурні сегменти світового фінансового ринку.
6. Охарактеризуйте механізм проведення операцій на валютних ринках світових фінансових центрів.
7. Визначте різницю між форвардними та ф’ючерсними валютними операціями.
8. Назвіть основні сфери здійснення міжнародних фінансових інвестицій.
9. Які кредитні механізми використовує міжнародний валютний фонд?
10. Охарактеризуйте сучасний стан співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями.
ІІ. Кожному з наведених нижче положень, позначених цифрами, знайдіть відповідний термін чи поняття.
а) міжнародні фінанси;
б) світова фінансово-валютна система;
в) розширені кредити;
г) кредити стенд-бай;
д) резервна частка;
ж) спеціальні права запозичення;
з) форвард;
к) ф’ючерс;
л) іноземні інвестиції;
м) єврокредити.
1. Операція, що здійснюється на банківському ринку у вигляді міжбанківських угод терміном до 1 року з фік сованими датами виконання в один, два, три, шість і 12 місяців.
2. Середньо- та довгострокові синдиковані міжнародні позики, що надаються великими комерційними банками за рахунок ресурсів євровалютного ринку.
3. Відкриття кредитної лінії для країни-члена МВФ.
4. Форма організації фінансово-валютних відносин, які обслуговують міжнародний рух капіталу і факторів виробництва або які функціонують самостійно, що закріплено в міжнародних угодах.
5. Головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу Міжнародного валютного фонду.
6. Кредити що, надаються Міжнародним валютним фондом на три роки визначеними порціями для забезпечення рівноваги платіжного балансу країн.
7. Відносини у грошовій формі, що виникають у процесі перерозподілу національних продуктів під час руху товарів, послуг і капіталів на світовому ринку.
8. Перевищення величини квоти держави-члена МВФ над сумою в національній валюті даної країни, яка знаходиться на рахунку Фонду.
9. Сукупність усіх видів майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти інвестування іноземними інвесторами з метою отримання прибутку.
10. Операція, що реалізується на товарній чи фондовій біржі з метою отримання різниці в цінах (курсах) активів на момент закінчення угоди.
ІІІ. Знайдіть правильні відповіді на тестові завдання:
Тест №1.
Не є суб’єктами міжнародної фінансової діяльності:
а) держава;
б) міжнародні фінансові організації;
в) фізичні особи;
г) вірна відповідь відсутня.
Тест №2.
Функція міжнародних фінансів, пов’язана з відображенням руху суспільного продукту в грошовій (універсальній) формі має назву:
а) розподільної;
б) контрольної;
в) регулюючої;
г) грошової.
Тест №3.
До сфер міжнародних фіннасів не належить:
а) світовий фінансовий ринок;
б) іноземні інвестиції;
в) міжнародний рух робочої сили;
г) міжнародна банківська справа.
Тест №4.
Первинні елементи світової фінансово-валютної системи з’явилися:
а) у Стародавній Греції;
б) в Північній Америці;
в) в Стародавній Індії ;
г) в Європі.
Тест №5.
Здобутком Генуезької конференції стало запровадження:
а) золотомонетного стандарту;
б) золотозливкового стандарту;
в) доларового стандарту;
г) стандарту СПЗ.
Тест №6.
Початковою міжнародною кредитно-розрахунковою одиницею Європейського Співтовариства стало:
а) євро;
б) екю;
в) СПЗ;
г) золото.
Тест №7.
Контракти, що укладаються у вигляді одночасної купівлі та продажу іноземної валюти на приблизно однакові суми за умови розрахунків по них в різні дати мають назву:
а) спот;
б) ф’ючерс;
в) опціон;
г) своп.
Тест №8
Вкладення капіталу з метою набуття довгострокового економічного інтересу та отримання підприємницького прибутку (доходу), що забезпечує контроль інвестора над об’єктом інвестування має назву:
а) іноземні інвестиції;
б) прямі інвестиції;
в) портфельні інвестиції;
г) реальні інвестиції.
Тест №9.
Боргові зобов’язаннями, що випускаються в іноземній валюті позичальником для отримання довгострокової позики на євроринку, і розміщуються одночасно на фінансових ринках декількох країн називаються:
а) євровекселями;
б) євроакціями;
в) єврооблігаціями;
г) єврокомерційними паперами.
Тест №10.
Група компаній приватної, державної або змішаної форм власності, що розташовані в різних країнах, одна з яких може суттєво впливати на діяльність інших, особливо у сфері обміну знаннями і ресурсами називається:
а) міжнародною фінансовою організацією;
б) транснаціональною корпорацією;
в) транснаціональним банком;
г) міжнародною фондовою біржею.
IV. Визначте правильні чи неправильні такі твердження:
1. «Міжнародні фінанси» і «міжнародні економічні відносини» є тотожними поняттями.
2. Національні держави у сфері міжнародних фінансів виступають в особі державних органів та відповідних центральних банків.
3. Первинні елементи світової фінансово-валютної системи з’явилися і розвивалися у формі вексельної і міняльної справи.
4. Система золотомонетного стандарту характеризувалась наявністю плаваючих валютних курсів.
5. В основу Бреттонвудської фінансово-валютної системи покладено проект Г. Д. Уайта.
6. Основними учасниками валютного ринку є банки-дилери.
7. Франкфурт-на-Майні є провідним світовим фінансовим центром.
8. Ринки акцій країн, що розвиваються є низькодохідними.
9. Фінансування іпотек належить до функцій транснаціональних банків?
10. Єврокредити надаються на фінансування масштабних проектів і заходів.