ТЕМА 2 Основи культури української мови ПЛАН 1
Работа добавлена на сайт samzan.net:
PAGE \* MERGEFORMAT 2
модуль 1
ТЕМА 2
Основи культури української мови
ПЛАН
1. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.
2. Комунікативні ознаки культури мовлення.
3. Комунікативна професіограма фахівця.
4. Словники у професійному мовленні. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури.
5. Мовний етикет.
1. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.
Мова – це показник загальної культури людини, її інтелекту, мовної культури. Мовна культура шліфується і вдосконалюється у процесі спілкування, зокрема під час виконання професійних обов’язків. Вона виявляється у володінні професійною мовою, вмінні висловлюватися правильно, точно, логічно, майстерно послуговуватися мовними засобами залежно від мети і ситуації спілкування.
Культура мови – галузь мовознавства, що займається утвердженням (кодифікацією) норм на всіх мовних рівнях. Культура мови має регулювальну функцію, адже пропагує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови, хоча водночас живить її, оновлює. Вона діє між літературною мовою і діалектами, між усною і писемною формами.
Правильність мовлення – це базова вимова культури мови, її основа.
Чи важливо знати норми української літературної мови особі, щоденною практикою якої є ділове спілкування? Так! Адже особа з низьким рівнем мовної культури, яка не вміє висловлювати свої думки, яка припускається помилок під час спілкування, приречена на комунікативні невдачі. Особливо важливо для всіх фахівців оволодіти нормами мови документів і усного ділового спілкування.
Висока культура мовлення означає досконале володіння літературною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними ознаками культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.
Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:
- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);
- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);
- етичність (мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання; тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему);
- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).
Отже, високу культуру мовлення фахівця визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності. Важливе значення для удосконалення культури мовлення має систематичне й цілеспрямоване практикування в мовленні – спілкування рідною мовою із співробітниками, колегами, знайомими, оскільки вміння і навички виробляються лише в процесі мовленнєвої діяльності.
2. Комунікативні ознаки культури мовлення.
Головними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, змістовність, логічність, багатство, точність, виразність, доречність і доцільність.
Правильність. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі. До них належать правильна вимова звуків, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, стилістична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм.
Про деяких людей кажуть, що вони мають чуття мови. «Чуття мови» означає наявність природних вроджених здібностей до мови, вміння відчувати правильність чи неправильність слова, вислову, граматичної форми. Це чуття можна виховати в собі тільки одним шляхом – вдосконалюючи власне мовлення.
Точність. Мовлення буде точним, якщо вжиті слова повністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лексичним значенням. Точність тісно пов’язана з граматичним (особливо синтаксичним) рівнем. Треба так побудувати речення, щоб воно було зрозумілим без напруження думки. Отже, точність – це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв’язків між членами речення.
Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, багатства його активного словникового запасу, ерудиції, володіння логікою думки. Точність визначається і етикою мовця. Саме повага до співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови.
Точність у різних стилях мови виявляється по-різному. У науковому – це одна з найперших вимог до тексту, до вживання термінів. Наприклад, українська мова має ефективні засоби щодо розмежувань явищ і процесів: явища позначають, використовуючи моделі іменників на ія, з нульовим суфіксом та ення (абсорбція, корозія, стиск); процеси – моделі іменників на ання (абсорбування, коронування, стискання). Точність в офіційно-діловому стилі виявляється на рівні слововживання і пов’язана з урахуванням таких мовних явищ як багатозначність, синонімія, омонімія, паронімія. Наприклад, обсяг виробництва, але об’єм циліндра; акціонерські збори, але акціонерне товариство; рекомендований лист (лист на замовлення) і рекомендаційний лист (що містить рекомендацію).
Для багатозначних слів та омонімів основним джерелом точної передачі значення слова є контекст. Омоніми (слова, які звучать однаково, але мають різне значення) принципово відрізняються від багатозначних слів, бо їх значення не пов'язані між собою, а між значеннями багатозначного слова існують зв'язки.
У словниках багатозначні слова й омоніми подаються по-різному. Омоніми подаються окремими статтями і позначаються вгорі арабськими цифрами, наприклад:
блок1 – вантажопідйомний пристрій;
блок2 – технічний термін; використовується на будівництві;
блок3 – об'єднання, угруповання.
Або:
захід1 – сторона світу;
захід2 – дія, сукупність дій, засобів для здійснення чого-небудь;
захід3 – про небесне світило.
Значення багатозначного слова виділяються в одній словниковій статті арабськими цифрами, як-от:
Акт – 1) дія, вчинок; 2) документ; 3) дія у театрі. Але є слова, які можуть бути водночас багатозначними й омонімами, приміром:
громада1 – 1) суспільство, спільність, угруповання; 2) релігійне об'єднання, община; 3) (історичне) збори селян; 4) назва політичного угруповання в Англії (Палата громад); громада2 – великий предмет, нагромадження чого-небудь.
Для ділового мовлення важливе явище синонімії, адже воно покликане якнайточніше відтворювати відтінки людської думки. Незнання синонімічних можливостей слова часто призводить до помилок. Уміле використання синонімів (слів, які мають близьке або тотожне значення, але відрізняються звучанням) робить мовлення багатшим, досконалішим. Добираючи слова з синонімічного ряду, треба враховувати відтінок у значенні, стильову належність:
документи – ділові папери, папери, джерела, першоджерела; думка – твердження, ідея, задум; застосовувати – використовувати, запроваджувати; реалізація – виконання, здійснення, втілення, проведення; період – етап, епоха, ера, час, пора, вік, проміжок часу; рішення – вирішення, розв'язання, розв'язок, ухвала, постанова, вирок, присуд.
Звичайно, багато слів-синонімів неважко розрізнити за значенням, як-от: робітник – працівник – співробітник.
Але, скажімо, замісник і заступник примусять замислитися щодо тотожності значень, бо замісник – це людина, яка тимчасово виконує чиїсь обов'язки, а заступник – офіційна назва постійної посади. Заступник працює водночас з керівником, а замісник – на місці відсутнього керівника.
Особливої точності й однозначності вимагають терміни (слова чи словосполучення, які називають явища, предмети спеціальних галузей людської діяльності). Значення термінів розкривається в тексті. Серед термінологічної лексики є низка слів, якими послуговуються представники різних галузей: аргумент, дослідження, теорія, визначення, фактор, справа, стимул. Але найчастіше терміни використовуються у певній сфері мовлення. Наприклад, в адміністративно-діловій: циркуляр, акт, ухвала, формуляр, бюджет, протокол тощо. У справочинстві небажані нестандартні терміни, оскільки вони утруднюють складання і розуміння ділових паперів.
Отже, до термінів ставляться такі вимоги:
- повинен мати форму, зафіксовану в словнику;
- має вживатися з одним значенням;
- утворюючи похідні форми, слід дотримуватися літературних норм і не робити цього на власний розсуд;
- якщо значення терміна викликає сумніви, слід звернутися до тлумачного словника.
Під час складання ділової документації певні труднощі викликають пароніми (спільнокореневі слова, схожі за вимовою і будовою, але різні за значенням). Незначна різниця у вимові ускладнює їх засвоєння, призводить до неправильного вживання слова. Тому, щоб уточнити значення та правопис потрібної лексеми, варто звертатися до відповідних словників. Так, скажімо, необізнаній людині важко розрізнити значення прикметників, що мають спільний корінь: споживний – споживчий – споживацький. Насправді ж кожна лексема має своє значення: споживний – той, що придатний для споживання, їстівний: поживні речовини; споживчий – який служить для задоволення потреб споживання: споживчий ринок; споживацький – властивий тому, хто прагне задовольнити власні потреби: споживацькі інтереси.
З точністю мовлення багато спільного має логічність, бо характеризує мовлення з огляду на його зміст, а також забезпечує смислову послідовність змісту
Логіка (від грец. – наука про умовивід) – прийоми, методи мислення, за допомогою яких формується істина. Логічність виявляється на рівні мислення, залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності. Пригадаймо безліч народних прислів’їв, які підтверджують цей органічний зв'язок: Яка головонька, така й розмовонька; Який розум, така й балачка; Хто ясно думає, той ясно говорить. Правильні, конструктивні думки і добре знання мови породжують логічно правильне мовлення.
Основою логічності мовлення є логічне мислення, що формується запасом знань і вмінням їх передати співбесідникові. Щоб мовлення було логічним, треба володіти знаннями мови і законами зв'язного мовлення. Логіку висловлювання людина удосконалює протягом усього життя. Умови логічності, як і точності, бувають різні. Найголовніші умови логічності такі:
1. Смислова єдність слів;
2. Правильний порядок слів і речень, тобто послідовне розташування "даного" і "нового" в тексті.
3. Позначення переходів від однієї думки до іншої (членування тексту на абзаци та розділи).
4. Логічно правильна синтаксична будова тексту (вживання службових, вставних слів як засобів зв'язку речень у тексті тощо).
Логічність підкреслюється логічним наголосом основних (ключових або домінантних) слів, інформативних стосовно даної теми. Логічний наголос — це виділення за смисловим значенням якогось слова чи словосполучення. Логічно наголошувати слово можна високим або низьким тоном, повільним або пришвидшеним темпом, більшою силою голосу, тривалішою паузою перед важливим словом.
У науковому стилі суворо дотримуються логіки викладу. Кожна теза (якщо це не аксіома) потребує доказів, підстав, тобто таких пояснень, які підтверджують, доводять істинність думки. Кожне наступне положення має органічно випливати з попереднього й бути підґрунтям для наступного. Проте крім положень з послідовним зв'язком можливі й положення з паралельними зв'язками, які оформляються структурами синтаксичного паралелізму. Докази підтверджуються демонструванням дослідів (якщо це можливо), явищ, викладом фактів, кількісних показників, ілюструванням схем, карт, прикладів. В офіційно-діловому стилі простежується логічно правильна будова тексту, послідовність, смислова погодженість частин ( наприклад, текст документа повинен складається з таких логічних елементів: вступу, доказу, закінчення).
Логічні помилки виявляють увесь спектр мисленнєво-смислових порушень. Наслідком неохайного ставлення до добору слів є тавтологія (невиправдане повторення спільнокореневих слів) та плеоназм (вживання зайвих слів), використані без певної стилістичної мети. У документах вони поширеніші, ніж можна було б сподіватися. Надмірне захоплення «зайвими словами» не створює враження чогось значного, глибокого, а лише підкреслює звичайний, буденний, іноді й убогий зміст: вільна вакансія; прейскурант цін; моя автобіографія; свій автопортрет; передовий авангард науки; власноручний підпис руки тощо.
Щоб запобігти цим недоречностям, слід знати, що причинами помилок у логіці викладу найчастіше бувають:
- поєднання логічно несумісних слів: жахливо вдалий день, страшно гарна людина ;
- використання зайвих слів: моя власна думка, заборонене табу, о 21 годині вечора;
- заміна особової форми дієслова активного стану зворотним дієсловом: вибачте мені – вибачаюся;
- неправильне чергування низки однорідних членів речення: акти і документи, аргументи й докази;
- неправильна координація присудка із складеним підметом: дехто з нас знали;
- порушення порядку слів (частин речення) у реченні: 1. Секретарка сиділа у приймальні, яку ми вперше бачили. 2. Успіх породжує старання.
- вживання дієприслівникових зворотів на місці підрядних речень: Повернувшись у село, випускнику внз обіцяли роботу за фахом;
- порушення смислового зв'язку між окремими висловлюваннями у тексті: На факультеті п'ять гуртків, які працюють при кафедрах, вони функціонують вже понад десять років;
- невміння поділити текст на абзаци.
Отже, логічність мовлення передбачає точність і правильність вживання слів, словосполучень, речень. Однак це можливо за умови логічного мислення. Тому треба вчитися чітко й послідовно мислити.
Змістовність. Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми і головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та підпорядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів’я та багатослів’я.
Доречність (комунікативна доцільність). Доречність мовлення – це врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень. Передусім це використання належних мовних засобів, досягнення стильової відповідності. Наприклад, стандартні типові вислови-кліше доречні у діловому мовленні, але зовсім недоречні в розмовному. У наукових текстах недоречною буде експресивна, емоційно-образна лексика, адже там панують терміни, мова формул, графіків, схем тощо. Доречність – це вміння вибрати форму спілкування (монолог, діалог, полілог), тон, інтонацію спілкування, намагання бути тактовним. Мовознавець М. Бабич пропонує розкривати поняття доречність з усвідомлення значення часто вживаної сполуки «до речі»: «Кожний історичний і кожний конкретний сучасний момент, кожен предмет мовлення і кожен співрозмовник вимагають нетотожних мовних засобів для свого вираження. Тому мовлення має бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним».
Доречним є текст, у якому мовні засоби відповідають меті, темі, логічному змістові, ситуації мовлення.
Доречність мовлення нерозривно пов'язана з його чистотою. Для чистоти мовлення важливим є вживання слів, що відповідають літературній нормі. Руйнують чистоту мовлення діалектні, просторічні слова, суржик, канцеляризми, професіоналізми, іншомовні слова. Надмірне використання їх засмічує мову, робить її громіздкою, важкою для сприйняття. Ці слова варто вживати лише в разі потреби. Щодо іншомовних слів, то слід використовувати ті, які стали міжнародно визнаними – фінансові терміни, терміни бухгалтерського обліку, поштово-телеграфних зв'язків, діловодства, зовнішньої торгівлі: віза, гриф, бланк, кредит, штраф тощо.
Бажано заміняти у тексті іншомовні слова українськими відповідниками; вживати слова іншомовного походження у тому значенні, яке зафіксоване у словниках; не слід в одному і тому самому документі використовувати іншомовне слово і власне українське, ліпше надати перевагу останньому. Щоб полегшити сприйняття й оформлення документів, слід пам'ятати, що завжди можна знайти відповідники:
адекватний – рівний, відповідний, однаковий;
апелювати – звертатися;
інцидент – випадок, пригода, непорозуміння, неприємна подія;
компенсація – відшкодування, оплата;
прерогатива – перевага, привілей;
пріоритет – перевага, першість, переважне право;
рентабельний – вигідний, доцільний, прибутковий тощо.
У діловому мовленні особливо актуальною є проблема штампів – готових зразків для висловлення думки: вищезазначені, що нижче підписалися, беручи до уваги, зупинитися на питанні, доводити до відома, взяти за основу. Недоречне їх, використання призводить до беззмістовної фрази, до неконкретного змісту. Не варто переносити в усне мовлення кліше писемного ділового мовлення, які в документі є логічними зв'язками між частинами. Канцеляризми – складні, громіздкі слова та фрази. За формою вони відповідають нормам літературної мови, що утруднює боротьбу з ними:
У справі підвищення кваліфікації на сьогоднішній день ми маємо...
Має місце наявність порушення техніки безпеки виробництва...
Виконати планове завдання по лінії усіх показників...
Належить розробити заходи щодо усунення наявних недоліків...
Вирішили акцентувати увагу на впровадженні нових форм організації праці...
Приступили до конкретної реалізації намічених планів...
Беззмістовною мову робить і надмірне вживання вставних слів, які нічого не виражають у тексті: значить, отже, взагалі, ну, так би мовити, розумієте, буквально та ін. Часте вживання «пустих слів» створює враження некомпетентності, нерішучості, низької мовної культури.
На рівні вимови чистота мовлення досягається дотриманням норм наголошення:
ви́падок
ви́писка
ви́клик
ви́робіток, але: вимо́ва
видавни́цтво
по́значка, по́свідка, проте: чита́ння, пита́ння, навча́ння, завда́ння;
вмі́ння, вче́ння, але: знання́, звання́, літо́пис, руко́пис, живо́пис, машино́пис, гурто́житок, однак: листопа́д, снігопа́д.
Проте є слова з подвійним наголосом:
залишко́вий – за́лишковий;
людськи́й – лю́дський;
доповісти́ – допові́сти;
розповісти́ – розпові́сти;
відповісти́ – відпові́сти;
заголо́вок – за́головок;
поми́лка – по́милка;
різнови́д – різно́вид;
розбі́р – ро́збір;
огляда́ч – огля́дач;
позива́ч – пози́вач тощо.
Щоб мовлення було переконливим, живим, необхідно використовувати фразеологізми, допустимі в офіційно-діловому, стилі. Цілком природно будуть вжиті стійкі сполуки такі, як: круглий стіл, докласти зусиль, внести лепту, увійти в ритм (у роль), держати курс, загострити питання.
Багатство. Показник багатства мовлення – великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій. Звичайна людина використовує близько трьох тисяч слів, добре освічена – 6-9 тисяч слів, хоча розуміє в десять разів більше. Порівняймо: словник мови Т. Шевченка – понад 20 тисяч слів. Багате мовлення – це естетично привабливе мовлення, що відображає вміння застосовувати тропи, образно-емоційну лексику, стійкі вислови, урізноманітнити мову синонімами, знання синтаксичних виражальних засобів. Мати «дар слова» означає вміти так організовувати своє мовлення, щоб воно вплинуло на людину не лише змістом, а й своєю формою, чуттєвим моментом, щоб принести задоволення тим, на кого це мовлення спрямоване.
Виразність означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мовлення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови. Це вміння застосовувати виражальні засоби звукового мовлення – логічний наголос, видозміни голосу, паузи, емоційну тональність, що передає настрій, оцінку, викликає потрібне сприйняття. Технічні чинники виразності – дихання, інтонація, темп, жест, міміка. Виразність мовлення – це «душа» мовлення, засіб самовираження.
Ставлення до мови, потреба розвивати культуру мовлення формується передусім в сім’ї. Батьки закладають найпевніші основи поваги й любові до рідного слова. Школа додає теоретичних знань і практики, а далі у рамках суспільних впливів, культурного оточення, навчання, засобів масової інформації приходить досвід користування словом, збагачується лексика, поліпшується чистота мовлення.
Володіння культурою мовлення – важлива умова успіху у навчанні, праці, складова психологія бізнесу.
3. Комунікативна професіограма фахівця.
Професіограма – це вичерпний опис особливостей певної професії, що розкриває зміст професійної праці, а також вимог, які вона ставить перед людиною.
Важливою складовою діяльності будь-якого фахівця є комунікативна компетенція, яка належить до ключових професійних характеристик. Вона містить три основні компоненти: робота з документами, вміння вести міжособистісний і соціальний діалог, виступати публічно.
З огляду на це можна виокремити низу характеристик ,які репрезентуватимуть професійний портрет фахівця:
- уміння формувати мету і завдання професійного спілкування;
- аналізувати предмет спілкування, організовувати обговорення;
- керувати спілкуванням;
- послуговуватися етикетними засобами для досягнення комунікативної мети;
- уміти проводити бесіду, співбесіду, дискусію, діалог, дебати, перемовини тощо;
- уміти аналізувати конфлікти, кризові ситуації, і вирішувати їх;
- уміти доводити, обґрунтовувати, спростовувати, відхиляти, оцінювати;
- уміти перефразовувати, тезово висловлюватися, володіти навичками вербалізації;
- уміти трансформувати усну інформацію в письмову і навпаки;
- володіти основними жанрами ділового спілкування (листи, контракт, ділова бесіда, нарада тощо);
- бути бездоганно грамотним як в усному, так і в писемному мовленні;
- володіти технікою спілкування;
- уміти використовувати слово для коректування поведінки співбесідника.
Отже, важливими атрибутами комунікативної професіограми є: здібність розмовляти так, щоб тебе розуміли інші, слухати і розуміти інших, уміти впливати на рішення співбесідника, ненав’язливо переконувати, створювати атмосферу довіри та взаєморозуміння.
4. Словники у професійному мовлені. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури.
Словник – це зібрання слів якоїсь мови в алфавітному чи тематичному порядку (з тлумаченням, перекладом на іншу мову тощо).
Французький письменник Анатоль Франс назвав словник «всесвітом, розташованим у алфавітному порядку». Словник потрібен, коли не знаєш, як пишеться те чи інше слово. Але це не головне. Словники – це не лише довідники, але й елемент національної культури: адже в слові втілено багато граней народного життя. Все багатство й різноманіття лексичних запасів мови зібрано в словниках. Створення словників – завдання особливої галузі лінгвістичної науки – лексикографії.
Термін лексикографія (від гр. lexikon – словник, grapho – пишу) називає: а) розділ мовознавства, що визначає теоретичні принципи укладання словників, вивчає типи словників; б) процес збирання слів певної мови, упорядкування їх опис словникового матеріалу; в) сукупність словників певної мови і наукових праць з цієї галузі.
Коротко зміст розділу «лексикографія» визначають кількома словами: це наука про словники, наукова методика та мистецтво складання словників.
Словникова справа, або лексикографія, має на Україні давні й славні традиції. Перший словник було створено ще наприкінці XVI ст. А виданий у Києві у 1627р. словник Памва Беринди, в якому слова старослов’янської мови перекладалися на тогочасну книжну українську мову, здобули загальне визнання не тільки на Україні і в Росії, але також у Польщі та Молдавії.
Першим словником сучасної української мови вважається словничок, доданий І.П. Котляревським до його поеми «Енеїда», І.П. Котляревський є, таким чином, зачинателем не тільки нової української літератури, а й нової української лексикографії. Протягом XIX і на початку XX ст. було видано немало словників, переважно українсько-російських та російсько-українських. Всі вони, звичайно, вже застаріли і тепер цікаві для нас переважно як історичні пам’ятки. Серед словників дореволюційної доби треба виділити, однак, «Словарь української мови», упорядкований Б.Д. Грінченком. Словник Бориса Грінченка в чотирьох томах був виданий у Києві в 1907 – 1909 рр., а потім не раз перевидавався (останнє видання – 1958 р.). Словник містить понад 70 тис. слів української літературної і народної мови XIX ст., перекладених або витлумачених російською мовою. Свого часу він був відзначений премією Російської Академії наук.
Справжній розквіт української лексикографії розпочався після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Було створено десятки словників різного типу. Практичне значення серед давнішніх словників і в наш час зберігають насамперед «Російсько-український словник» 1948 р. (останнє видання – 1961 р.) за редакцією М.Я. Калиновича і кілька останніх видань «Орфографічного словника» І.М. Кириченка.
Користування словниками різних типів не тільки підвищує грамотність і знання мови, а й розширює кругозір людини, підносить загальний рівень її культури. У них представлено знання, якими володіє людство у певну епоху, з різних галузей науки, техніки, мистецтва, Їх заслужено називають супутниками цивілізації.
Словники відіграють значну роль у нормалізації мови, поширенні мовних норм, у піднесенні мовної культури. Вони служать довідниками про те, як правильно вимовляти і писати слова, як тлумачити значення слів, як виникло це значення, якого походження слово.
Залежно від призначення і характеру пояснення словникового матеріалу словники поділяють на енциклопедичні та лінгвістичні.
В енциклопедичних словниках розкривається поняття – подається опис предметів, явищ, подій. У них міститься також інформація про видатних державних та політичних діячів, учених, діячів культури. Енциклопедичні словники бувають:
- загальні (або універсальні);
- галузеві (або спеціальні).
Прикладами загальних енциклопедій в українській мові є УРЕ (Українська Радянська Енциклопедія), яка вийшла двома виданнями: перше видання в 17-ти томах здійснено у 1959 – 1965 рр., друге – у 12-ти томах у 1977 – 1985 рр. українською та російською мовами; Український Радянський Енциклопедичний Словник у трьох томах виходив двома виданнями – 1966 – 1968 рр. та 1985 – 1987 рр.
З 1933 р. в Україні зусиллями Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові та Фонду Енциклопедії Українознавства почала виходити «Енциклопедія Українознавства. Словникова частина». Це репринтне видання 1955 – 1984 рр. (перевидання зі збереженням поліграфічного й художнього оформлення), укладене провідними українськими вченими, котрі вимушені були жити й працювати за кордоном. Головний редактор – професор доктор Володимир Кубійович.
Спеціальні енциклопедії є зібранням і систематизацією знань, що стосуються певної галузі науки, техніки. Такими є:
- медична енциклопедія;
- педагогічна енциклопедія;
- сільськогосподарська енциклопедія;
- хімічна енциклопедія;
- фізична енциклопедія;
- астрономічна енциклопедія та інші.
У лінгвістичних словниках об’єктом опису є слово, яке характеризується з найрізноманітніших боків (значення, наголошення, походження, переклад, спосіб творення, граматичні форми тощо).
Тлумачний словник – це словник, у якому засобами рідної мови розкривається значення слова, відзначають граматичні і стилістичні особливості його, наводяться зразки вживання слова у кожному з наведених значень. Таким в українській мові є одинадцятитомний «Словник української мови» (1970 – 1980 рр.), у якому вміщено понад 134 000 слів. Словник підготовлено працівниками Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні АН України й опубліковано у видавництві «Наукова думка». У 1983 р. Його було відзначено Державною премією СРСР. До 10-ї річниці проголошення незалежності України був створений Великий тлумачний словник сучасної української мови (2002), у якому вміщено близько 170 000 слів і словосполучень, у тому числі й тих, що увійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття. Новим для тлумачних словників є введення в деякі статті енциклопедичних довідок.
Етимологічні словники розкривають відомості про походження слів, первісне значення їх, подають найдавніші форми слова та відзначають звукові зміни, яких зазнавало слово у процесі свого життя. Таким в українській мові має бути семитомний «Етимологічний словник української мови», три томи якого вийшли у світ у 1982 (І), 1985 (ІІ), 1989 (ІІІ) роках.
Словники іншомовних слів фіксують слова, засвоєні рідною мовою з інших мов, відзначають, з якої мови і якого слова та його форми засвоєне кожне з них, розкривають його значення. Отже, ці словники поєднують особливості етимологічних і тлумачних словників. У 1974 році Головна редакція УРЕ АН УРСР випустила «Словник іншомовних слів» за редакцією члена-кореспондента АН УРСР О.С. Мельничука. У словнику зібрано й подано пояснення часто вживаних іншомовних слів і термінів із різних галузей науки, всього близько 24 000 слів. Словник призначений для широких кіл громадськості. До 1987 року його було тричі перевидано.
Орфографічні словники подають відомості про нормативне написання слів і їх граматичних форм. Українська лексикографія має орфографічні словники різного призначення:
- для початкової школи;
- для загальноосвітньої середньої школи;
- для широких кіл громадськості.
Найбільш повним із них є «Орфографічний словник української мови» – укладачі С.І. Головащук, М.М. Пещак, В.М. Русанівський, О.О. Тараненко. У цьому словнику зареєстровано близько 120 000 слів, він вийшов у видавництві «Довіра» в 1984 р.
Орфографічні словники водночас є довідниками з нормативного наголошення слів: наголос позначений у кожному реєстровому слові, у похідній граматичній формі.
Орфоепічні словники інформують про правильну літературну вимову й наголошення слів, їх форм. Слова та їх форми або частини, що мають вимовні особливості, подаються фонетичною транскрипцією.
Українська літературна мова у своєму розпорядженні має такі орфоепічні словники: «Українська літературна вимова і наголос: Словник – довідник» (К.:Наукова думка, 1973, близько 50 000 слів); М.І. Погрібний «Словник наголосів» (К.; Рад. Шк., 1959 (І вид.); 1964 (ІІ вид.) та «Орфоепічний словник» (К.: Рад. Шк., 1984).
Словотворчий словник допомагає з’ясувати, як утворено те чи інше похідне слово, за допомогою яких словотворчих засобів, на основі якого слова, у яке словотвірне гніздо воно входить. Слова у такому словнику розміщені словотвірними гніздами (тобто сукупністю однокореневих слів, спільних за значенням; першим розміщене непохідне слово, що виступає основою для творення інших слів; кожне попереднє слово є основою для утворення наступного слова, наступних слів). У кожному наступному слові виділені твірна основа й словотворчий засіб.
Сучасна українська мова не має словотворчого словника. Невеликий за обсягом такий словник міститься у праці В.О. Горпинича «Будова слова і словотвір» (К.: Рад. Шк., 1977. – С. 77 – 118).
Термінологічні словники – це словники, в яких зібрані, систематизовані терміни, вживані у певній галузі науки, розтлумачено значення їх, названо походження. Такі словники можуть бути:
- одномовними;
- двомовними (перекладними).
Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей науки:
мінералогії; біології; медицини; математики; тепломеханіки та газотехніки; літературознавства; мовознавства; спорту.
Новий російсько-український словник-довідник юридичної, банківської, фінансової, бухгалтерської та економічної сфери: Близько 85 тис. слів/Уклад.: С.Я. Єрмоленко та ін. – К., 1998.
Словник ділової людини/Уклад.: Р.І. Тринько, О.Р. Тринько. – Львів, 1992.
Російсько-український словник наукової термінології. Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос./ В.В. Гейченко, В.М. Завірюхіна, О.О. Зеленюк та ін. – К., 1998.
Фразеологічні словники – це словники, в яких зібрано й розкрито значення фразеологічних одиниць. Такі словники є:
- одномовні;
- двомовні.
В одномовних фразеологічних словниках, які є тлумачними, розкривається значення фразеологізмів, вживаних у рідній мові, наводяться варіанти їх, іноді подається стилістична й граматична характеристика. Наводять зразки вживання фразеологізму у різних стилях літературної мови. Такими словниками в українській літературній мові є «Фразеологічний словник» (Н.О. Батюк. К.: Рад. Шк., 1982) та «Словник українських ідіом» (К.: Рад. Письменник, 1968, понад 2 200 ідіом) Г.М. Удовиченка, «Крилаті вислови в українській літературній мові» А.П. Коваль та В.В. Коптілова (2-ге вид., перероб. І доп. – К.: Вид-во при Київ. держ. ун-ті, 1975), а також збірки «Українські народні прислів’я та приказки», що різним обсягом видавалися у різні роки. У 1993 році побачив світ двотомний «Фразеологічний словник української мови» (К.: Наук, думка), призначений для широкого кола читачів.
Двомовні фразеологічні словники – це перекладні словники. У них до наведених фразеологізмів однієї мови подаються фразеологічні відповідники іншої, як це зроблено в «Українсько-російському і російсько-українському фразеологічному словнику», укладеному І.С. Олійником та М.М. Сидоренко (К.: Рад. Шк., 1978), чи в праці «Англо-український фразеологічний словник» К.Т. Баранцева (1969). Наприклад: бить баклуши - бити байдики; на ночь глядя - просто ночі; превратности судьбы - злигодні долі.
Українська лексикографія має чимало перекладних словників, серед них – словники «Русско-украинский словарь» та «Українсько-російський словник».
«Русско-украинский словарь» вийшов кількома виданнями. Вперше – у 1948 р. одним томом. У ньому зареєстровано 80 000 слів російською мовою, українських відповідників більше. Головний редактор словника – акад. Калинович М.Я., редактори – академіки Л.А. Булаховський, М.Т. Рильський. Друге видання словника було здійснено в 1968 р. у трьох томах. Російська частина словника нараховує близько 120 000 слів. Головний редактор цього видання – акад. І.К. Білодід.
У 1975 р. у видавництві «Радянська школа» вийшов «Русско-украинский словарь» Д.І. Ганича та І.С. Олійника, призначений для учнів середніх шкіл. У словнику вміщено понад 30 000 слів різних стилістичних груп. Словник витримав кілька видань.
Цими самими авторами було підготовлено й видано у 1990 р. «Русско-украинский и украинско-русский словарь» (К.: Вища шк.). І російська, й українська частина у реєстрі містять по 12 000 слів з перекладом їх на іншу мову.
У 1992 р. з’явився «Русско-украинский и украинско-русский словарь. Отличающаяся лексика», підготовлений колективом авторів у складі Л.І. Мацько, О.І. Сидоренко, С.В. Шевчук (К.: Вища шк.); у ньому зібрано слова російської мови, що перекладаються власне українськими словами, у другій частині подано переклад власне українських слів російською мовою. У додатках уміщено сталі російські вислови, відповідні їм українські, а також слова і вирази зі значенням часу, слова українського народного календаря.
Значним досягненням української лексикографії є шеститомний «Українсько-російський словник», виданий у 1953 – 1963 рр. Інститутом мовознавства ім. О.О. Потебні АН УРСР. Українська частина словника нараховує понад 120 000 слів. Головний редактор словника – чл.-кор. АН УРСР М.Т. Рильський.
У 1976 р. було випущено третім виданням однотомник «Українсько-російського словника» (відповідальні редактори Л.С. Паламарчук, Л.Г. Скрипник. – К.: Наук. думка). У ньому вміщено в українській частині близько 65 000 слів. Словник складений на основі названого вище шеститомного словника, розрахований на широке коло читачів, призначений для довідок при перекладах, читанні українських текстів різних жанрів.
Крім названих широко використовуються й інші лінгвістичні словники, зокрема словник синонімів, словник антонімів, словник омонімів, словник рим, частотний словник, інверсійний словник, граматичний словник, словники мови творів окремих письменників, «Словник труднощів української мови».
Сучасна лексикографія розвивається за двома основними напрямами. Один – створення спеціалізованих словників, в яких би містилась інформація лише одного типу: наприклад, тільки про написання слова, тільки про його походження, тільки про способи його поєднання з іншими словами і т. ін. Інший напрям – створення комплексних словників, які б уміщували якомога більше відомостей про слово: не лише давали б тлумачення його значень, граматичні характеристики, правила вимови та написання, але й описували б його смислові зв'язки з іншими словами, особливості його використання в різних стилях, його словотворчі можливості.
Різноманітні типи словників розробляються залежно від того, для кого вони призначені. Так, наприклад, існують академічні словники, які містять найповнішу інформацію про слово, та навчальні, які мають на меті навчити людину, яка оволодіває мовою, правильно використовувати слово. Є словники, адресовані усім, розраховані на будь-якого читача (наприклад, «Тлумачний словник української мови»), та словники-довідники, призначені для людей певних професій (наприклад, «Словник наголосів для працівників радіо та телебачення»). Особливий тип складають словники для різних технічних, прикладних цілей: наприклад, для машинного перекладу і т. ін.
Складання словників – праця кропітка і тривала. Сучасна лексикографія є цілою індустрією, яка, задовольняючи потребу в найрізноманітніших видах інформації про слово, активно використовує можливості сучасної комп'ютерної техніки.
Таким чином, лексикографія надзвичайно важлива як для практики читання іноземної літератури, так й для пізнання своєї мови в минулому і в сучасності. М. Рильський говорив, що повний словник будь-якої мови – це ідеал, до якого можна лише прагнути і якого ніколи не можна досягти, бо кожен день і кожна година приносять людям нові поняття і нові для тих понять слова.
Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури
Введення в освітні стандарти технічних вищих навчальних закладів дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» є фактом закономірним і необхідним, оскільки було продиктоване вимогами часу. Позитивні перетворення в житті нашої країни привели до того, що у всіх сферах життєдіяльності виникла необхідність у висококваліфікованих фахівцях, що володіють не тільки технічними знаннями, але і гарними комунікативними якостями. Товариство прийшло до усвідомлення того, що володіння рідною мовою, вміння спілкуватися – важливі складові професійних умінь фахівця.
Досвід роботи дозволяє говорити про успішні методи та методики, що використовуються в даний час в технічних вузах. Однак будь-який метод передбачає знання літературних норм, вміння використовувати ці норми в процесі говоріння, а також необхідний словниковий запас для спілкування. У вирішенні цих завдань неоціненну допомогу надають словники. Засвоєння літературних норм і нових слів у процесі вивчення курсу «Українська мова за професійним спрямуванням» має носити постійний і інтенсивний характер, тобто практичні завдання для самостійного виконання повинні припускати, перш за все, звернення до авторитетних джерел – словників.
Значення словників у житті кожної людини важко переоцінити. Читання словників, постійне звернення до них підвищує культуру мовлення. Словники збагачують індивідуальний словниковий і фразеологічний запас, знайомлять з нормами української мови, застерігають від неправильного вживання слів, їх граматичних форм, вимови. Словники розширюють наше пізнання мови, поглиблюють розуміння слова, сприяють розвитку логічного мислення. У сучасному світі інформаційних технологій стало можливим користуватися електронними словниками, що останнім часом набуває популярності у студентській аудиторії. На наш погляд, необхідно відповідати вимогам часу: студент повинен однаково добре орієнтуватися і в друкованих, і в електронних виданнях.
Роль словників у засвоєнні навичок мовленнєвої культури студентами технічних внз неоціненна, оскільки отримання різнобічної освіти неможливе без звернення до словників не тільки мовної, а й професійної спрямованості. Словники виконують роль наставника, до якого можна звернутися з будь-яким питанням. Рівень загальної і мовної культури особистості багато в чому визначається тим, як ця особа може користуватися словниками.
Фахівець, що володіє не тільки відмінними технічними знаннями, але і гарними навичками культури мовлення, буде затребуваний і зможе повною мірою реалізувати себе в професії.
5. Мовний етикет.
Життя людини в суспільстві регламентоване системою різних правил, законів. Правила соціальної поведінки людини, які виробилися впродовж усієї культурної еволюції людства і враховують його соціально-історичний досвід, становить зміст поняття «етикет».
Етикет – (фр. «ярлик», «церемоніал», «форма поведінки») – сукупність норм і правил, покликаних регулювати зовнішні форми поведінки людини (поводження, одяг, манери, форми звертання, вітання…).
Правила етикету, як і будь-які інші правила, винили у зв’язку з необхідністю впорядковувати спілкування людей, зробити його більш організованим, приємним.
Найважливіша риса етикету – вміння володіти собою, гальмувати свої інстинкти та пристрасті. Ще одна – не менш важлива риса – шанобливе ставлення до гідності людини.
Нині узвичаєно виокремлювати за сферою використання діловий етикет – норми поведінки і спілкування різних соціальних груп. Визначальна ознака його співпраця і взаєморозуміння.
Основну частину етикету загалом становить мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет.
Основою людських взаємин є спілкування.
Спілкування – це діяльність людини, під час якої відбувається цілеспрямований процес інформаційного обміну. Отже, під час спілкування найперше враховуються особливості мовного етикету.
Мовний етикет – це система мовних засобів, в яких виявляються етикетні відносини.
Дотримання мовного етикету людьми має ще й виховне значення, сприяє підвищенню мовної і загальної культури суспільства.
Чинники, що визначають формування мовного етикету і його використання:
1) Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конференція, прийом відвідувачів тощо.
2) Мовний етикет залежить від соціального статусу суб’єкта і адресата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.
3) Мовний етикет має національну специфіку. Кожен народ створив свою систему правил мовного етикету.
Мовний етикет виконує такі функції:
- контактопідтримувальну – встановлення, збереження чи закріплення стосунків адресата й адресанта;
- ввічливості (конотативну) – прояв чемного поводження членів колективу один з одним;
- регулювальну – регулює взаємини між людьми у різних спілкувальних ситуаціях;
- впливу (імперативну, волюнтативну) – передбачає реакцію співбесідника – вербальну, невербальну чи діяльнісну;
- звертальну (апелятивну) – привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника;
- емоційно-експресивну (емотивну), яка є факультативною.
Мовленнєвий етикет – реалізація мовного етикету в конкретних аспектах спілкування, вибір мовних засобів вираження.
Мовленнєвий етикет поняття ширше ніж мовний етикет і має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність. Якщо ми під час розповіді надуживаємо термінами і нас не розуміють слухачі, то це порушення мовленнєвого етикету а не мовного. У мовленні бувають несвідомі і свідомі відхилення, помилки, порушення тощо. Мовець просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам'ять формули мовного етикету, він має можливість вираження своєї індивідуальності.
У постійних системних відношеннях зі словесними формулами ввічливості перебувають невербальні засоби вираження. Сукупність мовних і немовних засобів спілкування, якими послуговуються у різних комунікативних ситуаціях становить спілкувальний етикет. Йому властива національна своєрідність.
Ось найпростіший приклад мовного етикету. Існує правило: щоб бути ввічливим у нас – треба знати ім’я та по батькові того, з ким спілкуєшся. Застосування його: при вітанні – обов’язкове (не «Добрий день!», а «Добрий день, Іване Степановичу!»), в процесі розмови – повторювати при звертанні, питаннях, ваші реакції на сказане – обов’язково (обминання імені та по батькові в розмові – прояв неввічливості).
Наші імена – це та жива нитка, яка зв’язує нас із нашим родом і з нашим народом, з нашою землею, культурою, мовою. Іменем людина пов’язується з сьогоденням, у якому є всі можливості заслужити собі добре ім’я. Тому до свого імені, до імен інших людей, до імен взагалі слід ставитися з повагою, пам’ятаючи, що повага до імені є повагою до особистості, до людей, які вибрали це ім’я, до традицій свого народу та норм свого суспільства. В українській мові звертання має форму кличного відмінка: Олеже Сергійовичу, Лідіє Степанівно.
Отже, пам’ятати імена та по батькові своїх колег, друзів, знайомих, не перекручувати і не висміювати їх, називати на ім’я та по батькові, розмовляючи, вітаючись і прощаючись, – це необхідна для вихованої людини передумова контакту.
Ти – ви, я – ми. Шаноблива форма «Ви» у звертанні до однієї людини виникла ще в Римі, в Європі поширилася в 16 столітті й потрапила через поляків до нас. Хто й кого має називати на «Ви»:
- так слід називати кожну незнайому або малознайому людину;
- це форма звертання в офіційній обстановці;
- так виявляються стримані, підкреслено ввічливі, а то й холодні стосунки;
- так звертаються до старших осіб.
Золоте правило: вимовляйте слово «Ви» голосно, а слово «я» пошепки. Слово «я» вимовляють пошепки, а точніше – зовсім не вимовляють учені: в офіційному науковому спілкуванні відсутня форма авторового «я» (я відкрив закон, я довів теорему). Офіційно-ділові папери також не мають авторського я.
Часто розмова двох відбувається в присутності третього. Про цю людину не радять, згадуючи її або посилаючись на неї, говорити «він казав», «ось вона чула»; треба цю людину певним чином називати. Це може бути прізвище, ім’я та по батькові, посада, звання тощо. Про зовсім не знайому вам людину, присутню при розмові, можна сказати «наш співрозмовник». Сказати в цій ситуації «він, вона» – це те саме, що показати на людину пальцем.
Які жести й рухи є ознакою невихованості?
- Упиратися руками в боки; засувати руки в кишені, без потреби розмахувати руками під час розмови; закривати рота рукою при розмові.
- Плескати по плечу можна тільки дуже близьку людину в дружній розмові, інших – ні.
- Непристойно «прикипати» поглядом до когось, особливо якщо це незнайома вам людина.
- Непристойно вказувати на людей пальцями (показати можна словами або поглядом).
- Не слід сидіти зігнувшись або розвалившись в кріслі.
- Не слід дуже високо закладати ногу на ногу, хоч закладати їх у межах пристойності дозволяється навіть жінкам.
Оскільки правила поведінки, як і мовний етикет, дуже давні, тісно пов’язані з народними звичаями і відображають часом навіть незрозумілі сьогодні ритуали, то різняться вони від народу до народу досить помітно. Ось деякі з таких відмінностей.
Майже скрізь постукування пальцем по лобі означає: «Ну й дурень же!». А в Голландії так виявляють свій захват: «До чого ж розумно!»
У більшості європейських країн на прощання махають рукою. Але в Греції такий жест розуміють так: «Забирайтесь під три чорти!»
Французи й та частина швейцарців, які розмовляють по-французьки, щоб показати, що їм дуже нудно, потирають собі підборіддя. Для всіх інших європейців цей жест не означає нічого.
Існує чимало типових ситуацій, для яких характерна впорядкована парадигма мовних формул, вибір яких є дуже важливим в етикетному мовленні.
Парадигма мовних формул
Мовні формули – це результат уніфікації мовних засобів, що використовуються в однотипних повторюваних ситуаціях. Відбору етикетних мовних формул у кожному виді мовленнєвого етикету сприяють різні чинники:
- вік, стать, соціальний статус адресата;
- особисті якості співрозмовників;
- комунікативні умови (місце, час, тривалість спілкування);
- характер взаємин між співрозмовниками.
В офіційному спілкуванні мають особливе значення ті види мовленнєвого етикету, які представляють категорію ввічливості, а саме:
звертання, вітання, прощання, подяка, згода, вибачення, прохання.
Звертання – часто вживаний тип мовленнєвого етикету. Система етикетних звертань зазнала в своєму історичному розвитку найбільше змін, що пояснюється особливою залежністю від соціальної організації суспільства. Сьогодні реєстр слів-звертань офіційного вжитку складають пане (пані, панове), добродію (добродійко, добродії), друзі, товариство, колеги, громадо, громадянине (громадянко, громадяни), товаришу (товаришко, товариші), які супроводжують етикетні означення вельмишановний, вельмиповажний, глибокоповажний, високодостойний, шановний, напр.: шановні колеги, глибоко поважні пані та панове, дорогі (любі) друзі.
Форма звернення адресанта до адресата залежить від характеру взаємин між ними, наприклад: Вельмишановний пане!; Шановний добродію!; Дорогий друже!; Кохана! Присвійні займенники як означення до слів-звертань надають зверненню відтінку близькості, сердечності, наприклад: Високоповажний наш наставнику!; Кохана моя дружино!; Любий мій Іванку! Вживання імені та прізвища (Високоповажна пані Ларисо Кузьменко!) підкреслює повагу, позначену урочистістю, щирістю, вживання самого лише прізвища (Високоповажна пані Кузьменко!) звучить офіційно; ім’я без прізвища (Шановна пані Ларисо!) засвідчує близькість знайомства, приятельські стосунки.
Звертання громадянине (громадянко, громадяни) підкреслює рівність усіх членів суспільства перед законом як осіб, що користуються громадянськими правами і мають певні обов’язки.
Однією з форм звертання до незнайомих людей, яким наперед виказуємо «кредит довіри», є слово друзі.
У розмові з колегами, звертаючись до керівників установи, організації узвичаєною є форма звертання на ім’я та по батькові, наприклад: Сергію Петровичу, Юліє Степанівно.
Звертання товаришу з’явилося в українській мові на початку XX століття і використовувалося в інтелігентському середовищі в значеннях: людина, зв’язана з ким-небудь дружбою; людина, ідейно зв’язана з іншими людьми. У радянський час це слово витіснило всі інші звертання, ідеологізувалося і функціонувало для називання соратника по партії. Дискусія про те, щоб замінити звертання товаришу лейтенанте (полковнику) на традиційне для українського війська звертання пане ще тільки починається.
Вітання виконує важливу функцію в комунікативному акті – з нього починається спілкування. Перше враження про людину складається від того, наскільки щиро і привітно вона вітається. У вмінні вибрати доречну форму вітання виявляться мовна культура людини. Набір українських народних вітань надзвичайно різноманітний, напр.: Доброго ранку!(Добрий ранок!) Добрий день! (Доброго дня! Добридень!) Добрий вечір! (Добривечір!) Здрастуйте! Доброго здоров’я! Привіт! Вітаю! Дай, Боже!
Прощання. Це слова і вислови, які говорять, коли розлучаються. Вибір етикетних висловів прощання залежить від часу, на який розлучаються особи, тональності спілкування. Переважно це співвідносні формули: До побачення! Прощайте! Будьте (бувайте) здорові! На все добре! Щасливо! До скорої зустрічі! До завтра! На добраніч! Усього найкращого!
Діловий мовленнєвий етикет допускає формули прощання, які є закритими для варіантності, напр.:
До побачення! – вислів стилістично нейтральний, найбільш вживаний. Разом з висловами На все добре! До нових зустрічей! Обслуговує також ситуацію розлуки в межах нейтральної тональності.
Прощайте! – це прощальний вислів, пов'язаний з ритуалом просити пробачення перед розлукою за можливі провини.
Подяка означає висловити вдячність. не раз вислови подяки вживають як знак ввічливої згоди або відмови на будь-яку пропозицію.
Вибір репліки-відповіді на подяку залежить від того, за що дякують, наприклад: за їстівне кажуть: На здоров’я!; за річ, одяг: Носи на здоров’я! Універсальна, найбільш поширена відповідь на подяку це – Прошу! Будь ласка!
Посилюють вдячність слова щиро, сердечно, уклінно, дуже, глибоко, вельми. Дуже дякую! Щиро Вам вдячний!
В офіційних ситуаціях слова подяки часто вживаються зі словами дозвольте, прийміть, складаю, наприклад: Дозвольте висловити вам подяку! Прийміть мою найщирішу вдячність! Складаю щиру подяку!
Етикетні вислови подяки обмежено вживають у науковому мовленні в ситуаціях усного спілкування – після закінчення наукової доповіді чи лекції, практичного чи семінарського заняття, при захисті наукових робіт. Висловлюють вдячність за активну співпрацю, допомогу, корисні поради, наприклад: Дякую за співпрацю! Дякую за увагу! Дякую за запитання! Дякую керівникові за допомогу та цінні поради!
Згода – це позитивна відповідь на прохання, наказ, погодження з думкою, твердженням співрозмовника. Виражають переважно фразами Так! Звичайно! Безперечно! Добре! Будь ласка! Погоджуюсь! Саме так! Безумовно! Певна річ!
У системі наукового етикету єдність поглядів, наприклад, рецензента (опонента) й автора, виявляється через оцінку конкретних положень рецензованої праці, наприклад: Ми цілком погоджуємося з думкою автора; Як справедливо зазначає автор.
У разі незгоди етикет наукового спілкування передбачає виклад інформації у пом’якшеній формі. Доречно використовувати форми умовного способу дієслів, напр.: доцільно було б; хотілося б; або вставні слова, напр.: мабуть, напевно, можливо, очевидно, на мою думку.
Досконале спілкування спроможне стати ключем до успіху в суспільстві та на етапах досягнення професійної кар’єри, тоді як неправильність його є причиною багатьох конфліктів між людьми. Подолати перепони на шляху до взаєморозуміння та визнання допомагає ретельне дотримання правил лінгвоетикету.
Вибачення означає усвідомлення своєї провини і намагання її спокутувати за допомогою соціальних висловів. У ситуації невеликої провини використовують форми: Прошу вибачення! Перепрошую! Даруйте! Вибачте мені! Пробачте!
Прохання – спонукальна мовленнєва дія у ввічливій формі з метою домогтися чогось від адресата. Серед форм висловлення прохання в ситуаціях ділового спілкування використовують формули: Будь ласка! Будьте такі ласкаві! Якщо ваша ласка! З вашої ласки!
Отже, досконале спілкування спроможне стати ключем до успіху в суспільстві та на етапах досягнення професійної кар’єри, тоді як неправильність його є причиною багатьох конфліктів між людьми. Подолати перепони на шляху до взаєморозуміння та визнання допомагає ретельне дотримання правил мовного етикету.
2. Документы как вид доказательства
3. по теме Геометрические характеристики поперечных сечений Студента группы ИУ 332 Кондратова Никол
4. тема
5. Банк России - проводник денежно-кредитной политик
6. тема наиболее общих теоретических взглядов и представления человека о мирке и осознание им своего места в эт
7. Роман об управлении проектами Возможно встречаются еще менеджеры которые полагают что управление это
8. тема документообігу [2] 2
9. Особенности ценообразования в различных отраслях народного хозяйства
10. Август у 1592 р. шляхтичеві Михайлові МазепіКолєдинському зі славного роду Курчів
11. тематикаrdquo; розділ 3 Диференціальне численняrdquo; на тему- Теореми про диференціальні функціїrdquo;
12. фактически полную отмену свободы слова преследование представи телей
13. Тема Техническое оборудование применяемое при ТО и ремонте
14. 2 Конденсационный гигрометр3 Плотность влажного воздуха
15. ВВЕДЕНИЕ. АКТУАЛЬНОСТЬ ЭКОЛОГИЧЕСКОГО ОБРАЗОВАНИЯ СЕГОДНЯ
16. Основы маркетинга ГОС 2000 Для студентов всех форм обучения специальности 08011165 Маркетинг 061500
17. круглых столов публикаций в средствах массовой информации которые направлены на анализ инвестиционной д
18. а наличной иностранной валюты Инкассо иностранной валюты Выпуск и обслуживание пластиковых к
19. Юриспруденция группы 13131 13132 13133 Дисциплина Форма к.html
20. амплитуду колебаний; 2 циклическую частоту; 3 частоту колебаний; 4 период колебаний