Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міжнародні відносини та зовнішня політика
Тема. 1. Проблеми мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі
8 травня 45 року закінчується Друга світова відбувається Потсдамська конференція. Всі питання мирного врегулювання будуть вирішуватися колегіальним органом – Радою міністрів закордонних справ. Перша зустріч 11 вересня 45 року до 2 жовтня в Європі і вже влітку Лондоні. В ній брали участь МЗС СРСР Молотов, держсекретар США Бірнс, МЗС Великобританії Бері, МЗС Франції Віто, МЗА Китаю Ван ши дзе. Ще в Потсдамі було вирішено порядок вирішення основних післявоєнних проблем. Проблема з Японією, Німеччиною. Відносини з колишніми союзниками Німеччинами (Румунія, Болгарія, Угорщина, Італія і Фінляндія. Існувала ще одна країна яка не була в повному обсязі союзником Німеччини – Іспанія. Вона не була у стані війні із жодною з країн. Але займала пронімецьку позицію. І тому їй було запропоновано територію яку вона окупувала ще в 40 році (зона Танжеру – Марокко). Іспанія була повинна вивести свої війська з зони Танжеру. На території Марокко створювався тимчасовий уряд і марокканський султан відновлювався в правах.
Складніше було з повноцінними союзниками Німеччини. Перша проблема – хто буде підписувати договори з союзниками Німеччини. Фінляндія 39 – 40 рік війна в Фінляндії. США і Великобританія підтримали Фінляндію. Ні США ні Англія не об’являли війну Фінляндії. СРСР наголошували, що підписувати мають ті країни, які були у стані війни. На першій сесії в Лондоні було вирішено, що країни які входять в Раду міністрів закордонних справ готують проекти договорів, які потім виносяться на міжнародну конференцію, вона їх затверджує, після чого договори підписуються усіма країнам. На першій сесії СРСР не погодився з цим. Тоді США і Великобританія знаходять привід шантажувати СРСР. Західні країни заявляють, що вони не будуть розглядати проблему мирного врегулювання і підписувати договори з Румунією і Болгарією. В цих країнах вже чітко панував прорадянський режим. Західні країни заявили, що доки в цих країнах не будуть сформовані коаліційні уряди, то це питання обговорюватися не буде. На цьому Лондонська сесія безрезультатно закінчилася. Але проблема повинна була вирішуватися. Бірнс пропонує провести робочу зустріч міністрів закордонних справ трьох країн в Москві – СРСР, США, Великобританія. Восени 45 року зібрались в Москві і почали знаходити компроміс. Першим на компроміс пішов Сталін. Він запропонував включити до складу румунського і болгарського уряду по одному члену від опозиційних партій. Для Заходу важливий був сам факт погодження. Питання було знято.
Весною 46 року друга сесія Ради міністрів закордонних справ в Парижі. Мова йде про зміст цих договорів. Перша проблема – економічні проблеми (проблеми репарацій). Радянський Союз, як країна яка втратила більше і вона була на чолі цього розподілення погодилася, що дійсно якусь частку треба віддати країнам, які брали участь у антигітлерівській коаліції. Була ще проблема націоналізованої власті. Румунія приймала інвестиції західних країн. Союз погодився відшкодувати частину втраченого майна під час націоналізації. Друге питання – яким чином відшкодовувати. Західні країни – запропонували в доларах США або фунтах. СРСР запропонував взяти товаром (чи продукцією, чи заводами) тому що після Другої світової війни СРСР поставив свідомо завдання політичне вище завдання економічного.
Окрім економічних на Паризькій сесії розглядались територіальні проблеми. Одна проблема – спільна територія між Югославією та Італією (район Трієсту – порт). Його оточує район –Юлійська Крайна. Там проживало багато словенців. Югославія, яка зіграла значну роль у визначенні своєї країни і Європи наполягала на тому, щоб це було компенсовано. Західні країни зайняли проіталійську позицію і тому це питання не було вирішено. Вирішили всі спірні питання винести на міжнародну конференцію, яка пройшла з липня по жовтень 46 року в Парижі. В ній брали участь 21 держава. З самого початку було вирішено, що ця конференція має дорадчий характер. Остаточне рішення тільки за Радою міністрів закордонних справ (РМЗС). Не було вирішено проблему Трієсту. Радянський союз передбачав – вільна територія Трієст буде нейтральна і демілітаризована. Іноземні війська будуть виведені з території протягом місяця. Всі держави будуть мати рівні трава в порту Трієст а для Югославії і Італії цей порт буде вільною зоною. Командувати територією буде губернатор. Законодавча влада буде здійснюватись народними зборами, які обираються прямим тайним загальним голосуванням. З усім цим погодилося. Територію Юлійської Крайни буде поділено між Югославією та Італією. Проблема в тому, ким буде призначатися губернатор. РСРС пропонував, щоб це робила РМЗС, але в кінці було вирішено, що РБ ООН.
Греція безумовно приймала серйозну участь але не вирішальну. Представник Греції запропонував передати Греції десяту частину Болгарії, третину Албанії. Коли ця пропозиція не пройшла, представник Греції запропонував представнику Югославії поділити Албанію між собою, але це пройшло. Тобто територіальні проблеми не було вирішено і на Паризькій конференції.
Залишалась ще одна проблема – проблема Дунаю. СРСР запропонував що вирішення цієї проблеми буде іти тільки придунайськими країнами. Було вирішено компромісно, що для вирішення цієї проблеми буде скликано спеціальну конференцію і вона буде окремим додатком.
В листопаді – грудні 46 року – третя сесія РМЗС у Нью-Йорку, на якій остаточно було вирішено всі проблеми мирного врегулювання. В результаті 10 лютого 47 року було підписано мирні договори з колишніми союзниками Німеччини в Європі. Всі вони були підготовлені за однією схемою і складалися з так званих блоків (розділів). Першими розділами з усіма країнами були територіальні постанови. Відбулися такі територіальні зміни: Італія передавала досить незначну частину Франції. Йшло вирівнювання територій в районі Альп. Італія передала Югославії півострів Істрія, острів Пелагоза, Східну частину Юлійської Крайни. Греції передали Додеканезькі острови. Італія втрачала всі свої права на колонії в Африці. Мова йшла про Лівію, Еретрею і південно-східну частину Сомалі.
Угорщина передавала СРСР Закарпатську Україну і Румунії Північну Трансільванію, невеличкі зміни на користь Чехословаччині в районі Братиславі. Румунія погоджувалася з передачею Радянському Союзу Північної Буковини і Бессарабії, яка відбулася ще раніше. Фінляндія повертала СРСР область Печенга і СРСР анексував територію Фінляндії на самій півночі – район Петсамо. РСРС отримував таким чином кордон з Норвегією.
Для Болгарії кордони залишалися незмінними.
Наступним розділом були політичні постанови. Вони були схожі для всіх країн. Мова йшла про необхідність демократичних перетворень, заборону фашистських організацій і заборону фашистської ідеології.
Військові постанови – мова йшла про те, що для кожної країни встановлювалися рамки існування збройних сил, не більше якоїсь кількості (кількість кораблів, танків, сухопутних військових, повітряних). І тут же був пункт про евакуацію військ, які окупували території на протязі трьох місяців.
Наступним блоком – були економічні постанови (репараційні постанови). Для всіх країн антигітлерівської коаліції було встановлено принцип рівних можливостей. Нема ніяких заборон на термін півтора років. Інші питання встановлювалися шляхом товарних репарацій. Італія повинна була заплатити СРСР на суму 100 млн. доларів, Албанії – 5 мільйонів, Ефіопії – 25 мільйонів, Греції – 105 мільйонів, Югославії – 124. Фінляндія – 300 мільйонів Радянському Союзу. Болгарія Греції повинна була заплатити 45 мільйонів (Греція попросила 985 мільйонів), Югославії 25 мільйонів.
Залишалась ще проблема Дунаю. В липні-серпні 47 року в Белграді проходить Дунайська конференція. В ній брали участь придунайські країни (СРСР, Україна (окрема делегація), Румунія, Болгарія, Югославія, Угорщина, Чехословаччина. Окрім цього представники РМЗС, США, Великобританії і Франції). Західні країни – залишити так як воно є. Радянський Союз перерахувавши склад делегацій запропонував принцип свободи судноплавства, але невійськовим судам, а військові суда недунайських країн – заборонено. дунайські країни можуть використовувати територію з боку заінтересованих країн (якщо війна між двома придунайськими країнами). Конвенція, проект – були запропоновані РСРС і Західні країни захвилювались (що ми тут взагалі робимо?). Вони покинули Придунайську конференцію. СРСР приймає свій варіант. Конвенція підписана і в травні 49 року вступає в силу. В 60 році до неї приєдналась Австрія, як придунайська країна.
Всі проблеми в Європі фактично були врегульовані. Залишалось дві проблеми. Німецька проблема і проблема Австрії. Напередодні Другої світової війни Гітлер анексував Австрію. Вона стала не союзником Німеччини а частиною Німеччини. В листопаді 43 роцку, коли зустрілись МЗС СРСР, США і Великобританії в Москві (листопадова зустріч напередодні Тегеранської конференції), один із пунктів – пункт про Австрію. В цій декларації 43 було записано, що анексія Австрії розглядається як незаконною і недійсною. Австрію будуть розглядати як жертву агресії і вона потребує допомоги.
В квітні 45 року на території Австрії створюється тимчасовий уряд Австрійської республіки і вводиться в дію Австрійська конституція (20 рік), яка існувала на момент анексії. За згодою РМЗС на території Австрії залишались окупаційні війська чотирьох держав, як і в Німеччині, але Відень не було поділено (він входив в зону окупації СРСР). Вже на Паризькій сесії постає питання про вирішення Австрійської проблеми. В 47 році (після підписання договорів з колишніми союзниками Німеччини) розпочинається робота над проектом мирної угоди з Австрією. І основна проблема з якою зіткнулись – це німецька власність на території Австрії (як ділити, компенсувати?). Ця проблема не була вирішена до 49 року. Окрім цього проблема територіальних зазіхань Югославії. Вона намагалась за рахунок не отриманого Трієсту, на який дуже розраховувала, намагалася відтяпати частину Австрії і СРСР не підтримав ці зазіхання і це теж загальмувало процес вирішення проблеми. В 52 році зрозумівши, що далі вже нема куди тягнути, пропонується скорочений варіант Австрійського договору. Він ішов за ініціативою уряду Австрії. Федеральний уряд Австрії запропонував: ми будемо нейтральною країною. Але Радянський Союз, який зробив левову долю щоб звільнити Австрію категорично відмовився. Він ще надіявся, що Австрія буде прорадянською. У березні 53 року Сталін помер і одразу ж у Швейцарії відбувається секретна зустріч МЗС Австрії з прем’єр-міністром Індії Неру. Мова йшла про посередництво. Радянський Союз на той час мав плани щодо країн що звільнялися, а Індія була передовою з цих країн. Урт Вархтайн (генеральний секретар ООН) писав (ми хотіли зробити спробу підказати СРСР про військовий нейтралітет Австрії). Якщо пропозицію зробить нейтральна країна – то можливий успіх. Молотов (міністр закордонних справ СРСР) розуміє, що це буде розумний компроміс, оскільки було зрозуміло, що Австрія не буде прорадянською. Було вирішено, частина майна буде відшкодована мануфактурою. Але в цей час Німеччина вступає в НАТО. Австрія повинна була не вступати з Німеччиною в ніякі відносини. В березні 55 року федеральний уряд передає свій варіант договору в Москву, де всі гарантії нейтралітету і неприєднання було сформульовано. СРСР погоджується. 15 квітня 1955 року публікується Московський Меморандум. СРСР висловлює готовність підписати договір і вивести свої війська до кінця 55 року але за 10 млн. тон нафти і 2 млн. доларів готівкою. Австрія погодилася. І ще 150 млн. за німецьку власність. Радянський Союз на моделі Австрії – те ж саме з Німеччиною.
2 травня 55 року у Відні проходить нарада послів чотирьох окупаційних держав, остаточно вносяться зміни в формулювання договору і 15 травня 55 року в Царському палаці Бельведер канцлер проголошує незалежність суверенної демократичної нейтральної Австрії. І на основі державного договору 26 жовтня 55 року Австрійська державна рада приймає закон про постійний нейтралітет, який був швейцарського типу.
Проблема мирного врегулювання з Японією після другої світової війни.
Під час другої світової війни союзниками були Фінляндія, Румунія, Болгарія, Угорщина. На далекому сході – була Японія. І саме з Японією підписавши капітуляцію 2 вересня 1945 року закінчується Друга світова війна. Перед основним органом, що вирішував проблему регулювання РМЗС стає проблема і тут. Ініціативу з початку взяли США – країна, яка більше всіх воювала з Японією. В грудні 45 року проходить Московська нарада міністрів закордонних справ. Там вперше фактично колективно згадується проблема післявоєнного регулювання. Але ще 23 вересня 1945 року США приймають документ, де формулюються свою позицію до Японії. Він мав назву “основні принципи політики США по відношенню до Японії у початковий період окупації”. Його основна думка – проведення такої окупаційної політики, що призведе до створення самостійної японської влади, яка буде підтримувати цілі США. Без усіляких розмірковувань США довели свою ціль до СРСР. Тим більше окупація Японія провадилась більшістю військ США. США запропонували СРСР, який брав участь у розгромі Японії, брати участь у окупації але під командуванням американського генерала Макартура. Для того, щоб обговорювати проблеми далекосхідного регулювання в жовтні 45 року створюється ДКК – далекосхідна консультативна комісія. До неї входили представники США, Радянського Союзу, Великобританії, Китаю, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Канади, Нідерландів. З самого початку було сформульовано що основне завдання комісії – це надання рекомендації головнокомандуючому окупаційними військами (тобто Макартуру). На Московській нараді в грудні 1945р. ДКК перетворилась в ДК (далекосхідна комісія)(представники СРСР, США, Англії, Китаю, Франції, Голландії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Індії та Філіппін). Трошки змінились функції. Мова йшла не про рекомендації, а про формування політичної лінії, принципів післявоєнного регулювання. Для цього в рамках ДК було прийнято правило вето для СРСР, США, Великобританії і Китаю, якщо мова йде про політичні питання. Окрім далекосхідної комісії створюється так звана Союзна Рада для Японії. До неї входили СРСР, США, Китай, Великобританія. Їй було призначено консультативні функції. Але безумовно досить необмежена виконавча влада (всі організаційні питання вирішував одноосібно генерал Макартур). Досить довго до 47 року проходили засідання цих двох органів без особливих рішень. У червні 47 року приймається рішення союзної ради під назвою “Основна політика по відношенню до Японії після капітуляції”. Основне завдання всіх союзних держав – це створення в Японії умов для демілітаризації і демократизації. Окрім зовнішнього врегулювання дуже серйозним досягненням цих комісій була підготовка проекту конституції Японії. Третього травня 47 року вона вступила в силу. У цьому принципова відміна вирішення Японської проблеми і європейських. В Японії залишався японський уряд, якого не було, наприклад, в Німеччині. Іще до підписання мирної угоди на території Японії вже діяла нова конституція. Два принципових моменти нових було в конституції: ліквідація абсолютної монархії. Інститут монархії залишався, але країна ставала парламентарною (обмеженою). Монарх в основному був символом держави, але вся влада переходила до парламенту. Другим принциповим моментом була 9 стаття, яка проголошувала відмову Японії від створення власних Збройних Сил. Японія відмовлялася від війни як від знаряддя національної політики. Окрім рішення Союзної Ради, Далекосхідна комісія підготувала декілька проектів, де мова йшла про покарання японських військових злочинців, про реституцію награбованої власності, про скорочення військового потенціалу Японії.
Після врегулювання в Європі, де Радянський Союз потратив значні зусилля, СРСР пробує зайняти домінуючі позиції і у питаннях далекого сходу. В березні 48 року СРСР виступає фактично з першими своїми пропозиціями про заборону військової промисловості і саме в цей час з’являються перші проекти мирних угод. І ось тут головний біль починається у США. Був такий Джон Кенон він керував зовнішньополітичним відділом планування. Його відділ проаналізувавши ситуацію, зробив висновок, що після підписання мирної угоди, американські війська повинні будуть вийти з території Японії. І зважаючи на те, що економічна ситуація в Японії була досить не простою і це створює серйозні переваги для участі СРСР в подальшій участі у вирішенні проблеми. США вирішили взяти подвійний курс: мирний договір з одного боку; створення на території Японії військової присутності США (військової бази). В цей час очевидна стала різниця між підходами США і СРСР до японського врегулювання. Далекосхідна комісія, яка працювала в Вашингтоні могла тільки давати поради, але вся влада була у Макартура. І він діяв досить самостійно. Тим не менш і США і СРСР продовжили роботу над текстом мирного договору але мета для двох країн була різна. Для США – це система військового співробітництва з умовою створення військової присутності; а для радянського Союзу – територіальні цілі. Першим кроком для підготовки США зробили підписавши договір Анзюс – договір про створення військово-політичної організації (вересень 51 року). Згідно цього договору збройний напад на одну із країн в зоні Тихого океану представляв би небезпеку для кожної країни. І хоча Японія не згадувався, чітко простежувався прояпонський характер. На початку вересня планувалося зібрати мирну конференцію для підписання мірної угоди. До цього США, пам’ятаючи про Дунайську конференцію, розіслало свій варіант договору, запросила всі зацікавлені країни, але натякнула, що приїжджати на конференцію треба лише для підписання але не для обговорення. СРСР взяв до 28 поправок до договору і поїхав до Сан-Франциско (Сан-Франциська мирна конференція 4-8 серпня 1951 р). Він побачив що серед списку запрошених не було Китайської республіки, КНР, В’єтнаму, Монгольської республіки. (коли мова йшла про закінчення Другої світової війни, Рузвельт захвилювався. Він розумів що перемогти Маньчжурію буде досить складно. На ялтинській конференції він запропонував Сталіну приєднатися до війни з Японією. Сталін пам’ятав, що існує договір про нейтралітет і треба щось видумати, щоб його порушити. Сталін розумів також що воювати після такої кровопролитної війни в Японії – це досить серйозний крок і треба було пояснювати що отримає СРСР при вступі у війну з Японією. Він також пам’ятав, що під час війни з Японією ще в 1904 р. ще Росії деякі території перейшли до Японії в результаті Корсунського договору. Сталін запропонував, що він вступить у війну але треба повернути Сахалін і Курильські острови. Сталін отримав цю згоду, вступив у війну з Японією, перемагає Маньчжурію. І першим чином окупував бажані території). І в 51 році постає вимога закріпити юридично ці території. Але президентом вже був Трумен. Не добившись підтримки з боку США, СРСР приїжджає до Сан-Франциско з цією ж метою. США зробили вигляд, що нічого не знають, але знайшли компроміс: вони готують свій проект договору, в якому написано, що Японія відмовляється від Курильських островів але не написано кому ці острови переходять. І цей договір підписується. СРСР договір не підписав. Договір вступає в силу з таким змістом: припиняється стан війни, усі країни визнають суверенітет Японії; Японія визнає незалежність Кореї, Японія визнає, що відмовляється від груп островів в Тихому океані і визнає опіку над цими островами США. Між Японією і США був підписаний двосторонній договір безпеки в цей же день після Сан-Франциської конференції. В січні 52 року США підписується японсько-американська адміністративна угода, в якій регулювались умови про обслуговування 600 американських об’єктів.
Одночасно з підписанням Сан-Франциської угоди припиняють свою роботу Союзна Рада і Далекосхідна Комісія. Починаючи з 51 року практично всі відносини між СРСР і Японією були відсутні. І СРСР і Японія розуміли, що дві великі держави не можуть просто співіснувати. Тільки в 55 року після смерті Сталіна відновляються переговори. 15 червня СРСР – свій проект договору: припинення стану війни, відновлення дипломатичних відносин; розвиток дружніх зв’язків, готовий був відмовитись від репарацій. І десь в кінці - визнання суверенітету СРСР над Курильськими островами. Японія погодилась на усе, але ми залишаємо свої територіальні претензії, залишок військових баз, і вільна ловля риби в районі Курильських островів. 9 серпня 55 року СРСР по дипломатичних каналах дає згоду передати Японії тільки 2 з чотирьох островів (найближчих до Японії – Хабомаї і Шакотан). Інші два острови називались Кунашир і Ітуруп. 19 жовтня 56 року була опублікована сумісна радянсько-японська декларація, яка припиняє стан війни, яка відновлює дипломатичні і консульські відносини і саме в цій декларації СРСР підтверджує свою позицію про повернення двох островів за умови підписання мирного договору. У Японії питань нема. Договір готували 4 роки. Поступово виникло питання: за що віддавати два острови. В 60 році підписується черговий японо-американський договір про взаємне співробітництво і безпеку. Японія дозволяла атомним американським кораблям заходити до деяких портів Японії. 27 січня з’являється “пам’ятна записка радянського уряду”. Нова військова угода несумісна зі зміцненням незалежності Японії. Після цього знов наступає охолодження і тут виникають проблеми Японії з США. Японія досить довго терпіла присутність баз США. На початку 60 років, розуміючи що ця проблема може бути дуже дратуючою, спроба розпочати переговори. В березні 69 року прем’єр міністр Японії Сато заявив що буде наполягати на виведенні ядерної зброї з цього регіону. В 69 році США приймають рішення про те, що ядерна зброя повинна бути тільки на території США. Це співпало з точкою зору Японії. В 72 році США передали права на Окінаву (острів, де була військова база Японії).
Проблема північних території залишалась невирішеною до 73 року. Прем’єр міністр Танака прибуває в Москву. Японський уряд готовий до більш серйозного розширення економічного співробітництва. Фактично Японія пропонує викупити ті два острови за колосальні інвестиції. В цей час трапився інцидент з Радянським літаком. 76 рік. Радянський льотчик Белєнко вирішує “вибрати свободу” шляхом передачі Японії сучасного винищувача Міг-25. Такого літака у НАТО не було. Він перелітає на військово-повітряну базу Японії і здається командуванню. СРСР просить політичний притулок. Літак був повністю споряджений. США повертали літак 4 дня. За цей час спеціалісти повністю розібрали, зібрали, сфотографували і повернули СРСР. СРСР образився і до кінця 80 років це питання не поставало більше. Японці в кінці 80 років пропонують, що якщо буде передача 4 островів, то Японія будує під ключ багатомільйонні міста. Історично так сталося, що курильські острови розвідали Росіяни а Сахалін - Японці. Потім вирішили помінятися (ще до війни російсько-японської). Потім під час війни японці додали до курильських островів Сахалін. Під час Другої світової війни СРСР окупує і те і те. Щодо Сахаліну питань нема, але Курильські острови. Якщо не було б статті у Сан-Франциському договорі, що Японія відмовляється від цих островів. Тому проблема північної території досить не вирішена.
Німецька проблема міжнародних відносин.
З самого початку було вирішено що німецька проблема розпочне своєї регулювання після союзників. СРСР сформулював свою позицію в документі “про долю Німеччини і про мирний договір з нею”. Після другої світової війни Німеччина була поділена спочатку на 3 потім на 4 сектори. І таким же чином і Берлін. СРСР наполягав на створення центрального німецького уряду, який би контролював всю територію не дивлячись на зони окупації. Але це не влаштовувало Західні країни. І тому в кожній зоні окупації було створено свою адміністрацію. Проблема: Яка сила (СРСР чи Захід) зможуть залишити свій вплив для того щоб об’єднати Німеччину під своїм контролем. І лише тоді, коли стало зрозуміла що ні одна із сторін не буде віддавати своїх позицій, розпочинаються сепаратні підходи до врегулювання проблеми. В грудні 46 року перший крок до створення двох німецьких сепаратних держав (об’єднання англоамериканської зони – “бізонія”). Мова йшла про так зване економічне об’єднання. бо на той час вплив з його плановою економікою в своїй окупаційній зоні був вищий. Щоб протистояти такій позиції і було створено дві зони. В березні 47 року на Московській сесії ради міністрів закордонних справ була обнародувана доповідь Гувера, де вперше прозвучала пропозиція про створення сепаратної західнонімецької держави. На протязі перших післявоєнних років ні про який німецький уряд мова не йшла.
В травні 47 року було підписано англо-американську угоду про реорганізацію двохзональних економічних органів. Через декілька місяців було зроблено ще один крок: розповсюдження плану Маршала на території Західної Німеччини. З цього періоду проходить швидкий зріст рівня життя на заході. Окрім цього на території західних окупаційних зону було створено економічну раду. Але фактично вона була наділена парламентськими функціями. Окрім неї було створено виконавчий комітет з урядовими функціями, тобто виконавчий орган. І також 6 директоратів з функціями галузевих міністерств. Тобто розпочинається створення структури майбутньої сепаратної держави.
В листопаді – грудні 47 року – п’ята Лондонська сесія Ради МЗС. СРСР робить спробу проконтролювати цей процес і виступає з пропозицією створення загального уряду, підписати з цим урядом мирний договір, проект договору обговорити на мирній конференції держав антигітлерівської коаліції. Але рішення з боку Західних держав було незворотнє – рух на створення сепаратних держав. Розширюється повноваження економічної ради. Вона фактично отримала форму нижньої палати. Створюється верхня палата, так звана Рада Земель. Було створено фактичний уряд під назвою адміністративна рада. Створюється адміністративний суд і Центральний банк Земель. На цей час Франція погодилась включити свою зону окупації до майбутньої держави. Все було готове для проголошення сепаратної держави. В лютому 48 року проходить сепаратна Лондонська Нарада. В ній брали участь США, Великобританія, Франція, країни Бенілюксу. На цій нараді було принципово проголошення рішення про створення держав. Було рішення проголосити державу, створити конституцію але залишити окупаційний стан. Було прийнято остаточне рішення приєднати Саарський рудний басейн до Франції. Треба було провести таку акцію, яка б наочно продемонструвала план західних країн і перевірила реакцію СРСР.
В червні 48 року проходить сепаратна грошова реформа. На території Західної Німеччини вводиться нова західнонімецька марка. СРСР нічого зробити проти обігу нової марки не міг. Пізніше в червні німецька марка розповсюджується на західні сектори Берліну. СРСР дізнався про це за тиждень і друкує свої східні марки. Але це не вплинуло на хід подій. СРСР вводить блокаду західної частини. Були блоковані автошляхи, залізниці. Поставки починаються робити літаками (деякі дні 10 тис. Тон щоденно). Спочатку СРСР був певен, що треба протриматись до осені. Але не пощастило і умови польоту були чудовими. Не було туманів. СРСР запропонував зняти західну марку, а СРСР зніме блокаду. Західні країни не погодилися. Тобто фактично блокада Берліну продовжувалась до 49 року. Більш того, західні німці були настільки перелякані, що після того, як припинили блокаду, то вони створили недоторканий запас. Фактично весною 48 року блокада була знята але демонстративно повітряний міст існував до жовтня 49 року. В червні 49 року США, Франція і Англія приймають рішення про створення централізованої окупаційної адміністрації, як перший крок до створення централізованої західнонімецької держави. Проходять вибори в Бундестаг. Вересень 49 року проголошується Федеративна Республіка Німеччини. (Книжка – “Припинення блокади збіглося в часі зі схваленням військовими губернаторами Основного закону Західної Німеччини, урочисто оприлюдненого 23 травня 1949 р. Ця дата вважається днем створення ФРН). СРСР нічого не залишалось як проголосити Німецьку Демократичну Республіку. СРСР передав НДР функції управління, залишивши тільки контрольну комісію. Всі внутрішні функції виконувалися НДР. 7 жовтня проголошено НДР, 15 жовтня між нею і СРСР встановлено дипломатичні відносини.
Розпочинається новий період в історії німецьких держав. Перш за все мова йшла про розпочату економічну інтеграцію. В травні 50-го року з’являється план Шумана – міністра закордонних справ Франції. Мова йшла про об’єднання зусиль провідних європейських країн у видобутку вугілля і сталі. 17 квітня було створено Європейське об’єднання вугілля і стали куди ввійшли Франція, Німеччина, Італія, країни Бенілюксу.
Отримавши суверенітет ФРН намагається розширити свої повноваження. Направляє США, Англії меморандум про нові принципи взаємовідносин між ФРН і окупаційними державами. Тобто пропозиція ФРН про нові умови відносин. Мирної угоди ще не було. Формально стан війни ще продовжувався. Окупаційні війська залишались на території ФРН але їх мета захист ФРН ззовні. Було прийнято пропозицію ФРН і зроблено крок до її економічної реабілітації. В 50 році розпочинається війна в Кореї. Це був перший збройний конфлікт, який реально міг привести до третьої світової війни. І тому США звернулись до НАТО (створено в 49 рік) з тим, щоб розширити повноваження ФРН, щоб дати їй більше повноважень. План Плевіна – згідно цьому плану Німеччина не має власної армії, але створює незначні збройні сили, які входять до складу об’єднаної збройної армії. Цей план досить широко обговорювався але реально реалізований не був. Було створено наступний крок – підписання в травні 52 року “загального договору” (Боннський договір). Це був міжнародно-правовий документ, в якому відмінявся окупаційний статус Німеччині. ФРН надавалася повна самостійність у внутрішній і зовнішній політиці, окрім питань пов’язаних з майбутнім об’єднанням і питань пов’язаних з західним Берліном. Передбачалось, що для європейської армії в рамках плану Плевіна Німеччина виставить 12 девізій. Наступного дня в Парижі (27 травня 1952р.) було обговорено і підписано договір про створення європейської оборонної спільноти. Це було розширення військових прав Західної Німеччини і фактичне створення армії. Пізніше Національні збори не ратифікували Паризький договір. План створення європейської армії провалився.
В жовтні 54 року на Паризькій нараді проголошується створення європейської оборонної спільноти під назвою “Західний європейський союз”. Але для нас рішення Паризької наради цікаве протоколом, який передбачав приєднання ФРН до НАТО. Це був безпрецедентний крок західних країн. СРСР миттєво відреагував. В травні 55 року було створено Організацію Варшавського договору. Коли Німеччина отримала такий статус її активність значно підвищилася. В 55 році (вересень) відбувається візит західнонімецької делегації на чолі з Аденауером в Москву. Було вирішено про встановлення дипломатичних відносин між ФРН і СРСР. В грудні 55 року ( в книжці – 22 вересня 1955 р.) приймається доктрина Хальштейна. Будь-яка країна, яка встановить дипломатичні відносини з НДР, розглядалась як та, що зробить недружній акт щодо ФРН. Виняток було зроблено тільки для Радянського Союзу. Три країни відчули на собі дію цієї доктрини: Куба, Югославія, Занзібару. ФРН намагається прискорити процес об’єднання Німеччини під своїм контролем.
Ці дії конкретно почали дратувати Хрущова. В листопаді 58 року виступає він з промовою, де пропонує припинити для всього Берліну 4-х сторонній статус і передати контроль над всім Берліном Східнонімецькій адміністрації. Наступного дня ця промова була названа “ультиматумом Хрущова”. Більш того 27 листопада 1958р. уряд СРСР звертається з офіційною нотою до США, Великобританії і Франції з пропозицією скасувати угоду 4-х держав про Берлін. І створити вільну демілітаризовану зону. Якщо 6 місяців ця пропозиція не буде прийнята то СРСР передасть контроль над своєю зоною НДР. В січні 59 року, щоб підкреслити що це не балачки Хрущов передає трьом мирним державам проект мирного договору, де встановлюється статус Берліна, новий статус Німеччини з Берліном. Люди почали тікати на територію західного Берліну. В серпні 61 року було збудовано Берлінську стіну. Західні країни фактично ніяк не відреагували. Таким чином будівництво стіни законсервувало проблему. Але так чи інакше вирішувати її треба. Тільки в кінці 60 років на виборах в західнонімецький бундестаг отримує соціал-демократична партія Німеччини на чолі з Вілі Брантом (69 рік). Міністром ЗС стає Вальтер Шей. З цими двома людьми пов’язується нова східна політика ФРН.
В кінці 60 років стало зрозуміло що об’єднання Німеччини досить далека перспектива. Німцям потрібно навчитися жити в умовах розділеної Німеччини. Мова йшла про реальні економічні інтереси. Розпочинається процес розрядки. Формулюються основні принципи своєї політики. Першим кроком була відмова в лютому 70 року від доктрини Хальштейна. В серпні 70 року підписується московський договір між СРСР і ФРН. Це був перший крок системи нової східної політики. Обидві країни підтвердили, що вони погоджуються з економічними, політичними і територіальними реаліями, які склалися після другої світової війни. Договір між ФРН і Польщею. В грудні 72 року було підписано “німецько-німецький договір” – між ФРН і НДР. В цьому договорі було підкреслено що суверенна влада обмежується контрольованою територією. В вересні 73 року обидві німецькі держави стали членами ООН. В грудні 73 року було зроблено наступний крок в реалізації нової східної політики – підписання договору між ФРН і Чехословаччиною. Визнання фактичних кордонів фактично вирішувало територіальну проблему щодо Німеччини.
Ще в 70 році розпочинаються договори по Західному Берліну. 3 вересня 71 року відбувається підписання чотирьохсторонньої угоди. Її підписали США, СРСР, Великобританія і Франція. В цій угоді було підкреслено, що західні сектори Берліну не є складовою частиною ФРН. Це є самостійна адміністративна одиниця. Було вирішено, що ФРН здійснює консульське обслуговування і представляє інтереси Західного Берліну у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях. Це був розумний компроміс. Підписання 4-х сторонньої угоди було вирішено всі питання контактів між ФРН і західною частиною Берліну. Були виділені спеціальні автотраси, чітко встановлено кордони між ФРН і НДР. Таким чином вдало провівши нову східну політику уряд Віллі Бранта вбив двох зайців: з одного боку це вирішення політичної проблеми (в Європі був мир); з іншого боку – ФРН на досить довгий період стала партнером №1 в економічних стосунках між ФРН і соціалістичними країнами, особливо з Радянським Союзом. Підводячи підсумок цього періоду з точки німецької проблеми саме з середини 70 років вирішення німецької проблеми підштовхнуло політику міжнародної розрядки. Це була перша поступка холодної війни. Перша спроба побудувати відносини на принципах мирного співіснування.
Холодна війна та структурне закріплення біполярності в Європі.
Закінчується друга світова війна, в якій і СРСР і США і Великобританія, Франція воювали на одному боці. Але якщо об’єднуючим фактором була боротьба з більш серйозним ворогом. На момент закінчення другої світової війни СРСР як і західні країни змінюють свою зовнішньополітичну орієнтацію. На перше місце для СРСР виступає доктрина, яка була створена ще в період становлення радянської влади автором якої був Ленін. Основні положення марксистської теорії заключалися: наріжним каменем в міжнародних відносинах була ідея зміни політико-економічних формацій, тобто заміна капіталізму соціалізмом була неминучою. Тобто СРСР повинен зробити все, щоб підштовхнути “не дуже розумні народи” Західної Європи до щасливого майбуття. Другим положенням була методологія класового підходу до міжнародних відносин. Тобто класова боротьба в самих країнах західного світу, підтримана Радянським Союзом. Саме соціалістична Росія мала бути авангардом у розвитку нових міжнародних відносин. Останнім положенням марксистсько-ленінської теорії в цьому питанні була неминучість війн доки існує імперіалізм. СРСР керуючись ідеєю неминучості повинен був проводити таку зовнішню політику, яка в відповідала цій ідеї, тобто готуватись до війни.
Саме ці положення і обґрунтували подальшу поведінку СРСР. Зараз існує тенденція особливо в засобах масової інформації і в працях істориків, що в усьому був винний Радянський Союз. Але якщо проаналізувати поведінку протилежної сторони, то вони були зорієнтовані таким же чином. Тобто знешкодити СРСР, зробити його капіталістичною країною теж шляхом насильства. І проблема співвідношення доктринальних проголошень і реальної практики була як для СРСР так і у Західних країнах.
Основне завдання СРСР після другої світової війни, в якій СРСР був переможцем і це дало Сталіну сформулювати ідею розширення впливу СРСР, а потім розширення соціалізму. Всі країни, окрім США були дуже серйозно трансформовані в економічному сенсі другою світовою війною. Заробили тільки США. В тодішньому біполярному світі була ослаблена країна СРСР, а з іншого боку сильний в економічному і військовому плані противник США. Тому протистояння йшло саме по цій вісі – СРСР – США. В залежності від того як будуть проводити свою політику СРСР і США залежало хто переможе у цьому змаганні, хто більше перетягне на свій бік союзників.
Якщо в перший післявоєнний рік великої конфронтації не було. Була ейфорія перемоги. Відкрита конфронтація розпочинається в 46 році. Існує дуже багато думок, з яких же подій розпочинається протистояння, чи є конкретна дата. В радянській літературі такою датою є Фултонська промова Черчилля. Але якщо проаналізувати документи СРСР і США можна зробити висновок що це трапилося раніше. В лютому 46 року з’являється “довга телеграма” Кеннана (тимчасово повірений США у радянському союзі), який сформулював основні реалії і перспективи зовнішньої політики СРСР. Наступного 47 року ця телеграма була опублікована під назвою “джерела радянського поводження”. Кенан писав “ми маємо справу з політичною силою, фанатичною думкою що з США не може бути досягнуто домовленості, що є бажаним руйнувати наш спосіб життя, щоб забезпечити свою безпеку”. На думку Кеннана СРСР тільки спить і бачить, щоб зруйнувати “імперіалістичного монстра”. Ця стаття вийшла першою. У довгих змаганнях, хто зуміє вплинути на ідеологію тієї чи іншої сторони, ініціатива була з боку США. Багато вчених вважають, що цей документ був концептуальний щоб створити першу післявоєнну доктрину – доктрину стримування комунізму.
СРСР не довго чекав і в вересні 46 року з’являється своя довга телеграма. Приблизно теж саме але по відношенню до США. Тобто фактично було проголошено на доктринальному рівні, що головний ворог СРСР – це США. Старт був даний. Розпочинається боротьба за сфери впливу. Розуміючи, що воювати в 46 році недоречно, розпочинається боротьба за сфери впливу в Європі. Першими країнами, які розглядались були Туреччина і Греція. Тому що, скажімо країни майбутнього соціалістичного табору були колишніми союзниками Німеччини. Вони не були в грі. А Туреччина і Греція були самостійними державами. Перша спроба СРСР встановити контроль над Туреччиною переглянути статус проток Босфор і Дарданелл. Але досить відмовившись від прямого впливу над Туреччиною, СРСР перекинув сої зусилля на Грецію. Розуміючи, що безпосередньо вводити свої війська в Грецію нереально, СРСР намагався використати традиційний шлях підтримання комуністичної партії. Робив це СРСР через сусідів Югославію, Болгарію, Албанію.
Схема: начебто в Греції виникає невдоволення режимом. Створюються групи які піднімають повстання і намагаються розповсюдити ідею громадянської війни на всю територію Греції. США були дуже стурбовані таким перебігом подій. Бо одна справа проголосити телеграму, а інша реалізувати це. США займають жорстку позицію в цьому питанні. Восени 46 року Англія і США домовляються про спільні дії проти Грецьких повстанців. СРСР переводить стрілки, каже, що ми тут не при чому. Югославія взагалі не знає де ця Греція знаходиться. Паралельно СРСР робить політичний крок. В 47 році Югославія і Болгарія укладають договір про дружбу і розглядають це як перший крок у створенні так званої Балканської федерації. Сталін виступив з критикою цього договору. В вересні 47 року – пленум ЦК Компартії Греції але на території Югославії. Була схвалена ідея створення вільної Греції зі столицею в Салоніках. Урядові війська Греції підтримані Великобританією дуже серйозно тіснили повстанців і тому практична реалізація цього плану була дуже важкою. СРСР зрозумів, що Греція теж вислизає з груп лідера соціалістичних країн. Тому в грудні 47 року СРСР виводить свої війська з Болгарії. Болгарія, Югославія вважаючи це за слабкість СРСР делікатно задало питання Сталіну, який заявляє, що в греків немає ніяких шансів на успіх.
В цей період вже було проголошено Фултонську промову Черчилля, була проголошена знаменита промова Сталіна. Зрозуміло, що розпочинається відкрита конфронтація. США приймають так звану доктрину Трумена (початок 1947 р. доктрина проголошувала необхідність переходу від стримування до відкидання комунізму) ще в період повстання в Греції. В лютому 47 року Великобританія, яке почувала себе не дуже впевнено після другої світової війни, передає право допомагати Туреччині і Греції США. В 47 році Конгрес виділяє 400 млн. доларів на боротьбу з поширенням впливу СРСР згідно доктрини Трумена.
Наступник кроком США у затвердженні свого впливу в Європі був так званий план Маршала. Розуміючи, що те, що не може зробити зброя, може зробити долар. План Маршала – це план допомоги США Західній Європі. І сьогодні цей план вважається з одним із найблискучіших проектів реалізованих в Європі коли вбивалося два зайці. 5 червня 47 року Держсекретар Маршал проголосив цей план. США для того, щоб захистити Європу від післявоєнного хаосу інвестує в економіку всіх країн Європи гроші для того щоб налагодити економіку. Тобто з одного боку США пропонують дуже гуманну ідею підтримання і відновлення економіки, з іншого зрозуміло, що вони намагаються прив’язати економіку Західної Європи до своїх цілей. Ця схема розпочинає працювати. Перша проблема виникла з СРСР та його країнами-сателітами. СРСР спочатку погодився обговорювати цей план. Було створено спеціальну організацію, яка обговорила це, але паралельно Сталін дає вказівку видатним вченим проаналізувати можливості впливу, наслідки цього плану для економіки СРСР. Економісти підрахували, що це дуже серйозна допомога СРСР, але мова може йти про прив’язку до США, бо однією з умов плану Маршала була повна інформація про економічний стан країни. На це Сталін піти не міг. Формально прийнявши участь у перших нарадах, після цього була дана вказівка “своїм країнам” що це дурниці, і що допомога СРСР буде кращою. Не всі країни повірили. Перш за все це стосувалося уряду Чехословаччини. Всі країни дали згоду поїхати в Париж для остаточного обговорення цього питання.
Сталін терміново викликає уряд Чехословаччини до Москви. Були підготовлені компрометуючі матеріали на представника Чехословаччини, якщо б він відмовився. Делегація Чехословаччина була відкликана з Парижу. Всі інші Західні країни погодилися. В липні 47 року в Парижі проходить конференція. Країни погоджуються надати інформацію про стан економіки, відкрити ринки для США. Тут виявляється що США вбивають третього зайця. Вони вийшли з положення коли загрожувала криза перевиробництва. За перший рік тільки плану Маршала отримала більше 2,5 млрд. доларів, Англія – приблизно 1,5 млрд., Італія – 700 млн. Для СРСР неучасть у плані Маршала була помилкою з точки зору економічної, але політична точка зору взяла верх. План Маршала створивши дуже гарні умови для відновлення економіки в Західній Європі одночасно створив економічно базу для майбутньої військової інтеграції. На перших етапах мова йшла про загрозу з боку Німеччини а не СРСР. 4 березня 47 року в Дюнкерку підписується угода між Великобританією і Францією, фактично направлена на запобігання агресії з боку Німеччини. 17 березня 48 року підписується так званий Брюссельський пакт військово-політичний західний союз. До нього ввійшли Англія і Франція і країни Бенілюксу (Бельгія, Голландія, Люксембург). Військова взаємодопомога передбачалась, якщо виникають будь-які загрози інтересам країн. Постійно діючими органами була консультативна рада, військовий комітет, військовий штаб. На чолі штабу стояв англійський фельдмаршал Монгомерік.
Тут захвилювались США, розуміючи що створення західноєвропейської інтеграції може вийти з під їх контролю. В березні 48 року було опубліковано проект атлантичного пакту. Для того, щоб прийняти участь у майбутній військово-політичній інтеграції США пішли на резолюцію Ванденберга. Ця резолюція звільняла США від обов’язку не вступати у воєнні та політичні інтеграції за межами континенту. 4 квітня 49 року міністри закордонних справ Бельгії, Ісландії, Данії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Італії, Великобританії, Франції, США збираються в Вашингтоні і підписують договір про створення НАТО. Зразу ж США підписують договір про допомогу західноєвропейським країнам у створенні військово-політичної структури у розмірі 1,5 млрд. доларів. Штаб-квартира НАТО в перші роки була в Парижі. Весь цей час діяла доктрина стримування комунізму. Але після того, як СРСР в 49 році випробував свою ядерну зброю, після того як було створено НАТО, в 53 доктрина стримування була замінена доктриною масованої відплати. Вона базувалася на перевазі США в ядерній зброї і тому передбачала можливість першого ядерного удару з боку США. Створивши систему союзників США зрозуміли, що ареною конфронтації стане весь світ. І тому поступово проходить політика розширення шляхом створення військово-політичних організацій в інших регіонах світу. В травні 54 договір між США і Пакистаном про взаємну безпеку. Для того щоб не відштовхнути перспективних членів майбутньої організації США і Англія погодились, що участь у цій організації не буде означати автоматичність участі у війні. Країна сама вирішує чи надати допомогу чи ні.
У вересні 54 року було підписано договір про створення СЕАТО, до якої ввійшли США, Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Філіппіни, Таїланд і Пакистан.
Паралельно йшов процес створення подібної військово-політичної організації на Близькому сході. В квітні 54 року договір про Турецько-Пакистанський воєнний союз. В лютому 55 Турецько-Іракський. В квітні 55 до них приєдналась Великобританія. Це означало створення нової організації – Багдадський пакт. В березні 59 року революція в Іраку, який вийшов з цієї організації. Назву змінили на Централ (Центральна Азія).
Аналізуючи схему з точки біполярності, можна прослідити тенденції: від обміну політичними, конфронтаційними доктринами і СРСР і США перейшли до конкретних дій. Розпочинається повноцінна холодна війна. Ці країни витрачають колосальні кошти щоб створити мілітаристський потенціал, як в своїй так і в інших країнах різних регіонів світу. саме цей період кінця 40-х початку 50-х років це не тільки період нарощення військового потенціалу це і перші спроби його використання. В цей час (50 рік) Корейська війна. За Північною і Південною Кореєю стояли могутніші сили, які випробовували свої сили. йде створення морських сил, підводного флоту і середина-кінець 50 років створення нових носіїв зброї, в тому числі і ядерних. В 57 році запуск радянського супутника. На початку 60-х років нове випробовування – Карибська криза. Все це період, який не має аналогів в історії. Чому ж холодна війна, яка досить серйозно розділила світ на дві частини не закінчилася справжньою війною? Парадоксальну роль зіграла саме ядерна зброя. Всі розуміли, що якщо розпочнеться війна, якщо держава приймає рішення, в якому керується гаслом “згоріла хата, згори й сарай”, то це може призвести до знищення всього живого. Саме генерал Макартур після того, як китайці виступили на боці Північної Кореї запропонував ядерне бомбардування Китаю і у Трумена хватило розуму відправити Макартура на пенсію.
Криза колоніалізму після другої світової війни, вихід країн, що визволилися на міжнародну арену.
Однією з характерних рис післявоєнного періоду є криза колоніальної системи. Весь світ окрім Європи і США було практично поділено між декількома метрополіями. Після другої світової війни внаслідок Ялтинсько-потсдамської системи проходить послаблення колоніалізму. За того, що країни метрополії дійсно втратили вплив як на міжнародній арені так і в колоніях вони змушені були змінювати свою систему впливу. Найбільш вдало це зробила Великобританія. Вона відмовляється від традиційних форм колоніального панування (за допомогою сили) і переходить до так званої системи непрямого керування (встановлює місцеву адміністрацію).
На відміну від Великобританії Франція спробувала залишити свою владну політику. Але як пізніше продемонструють дві колоніальні війни (в Індокитаї і Алжирі), обидві закінчилися поразкою французьких колонізаторів і це призвело до знищення французької колоніальної системи.
Дві країни близького Сходу Сирія та Ліван. Згідно мандату Ліги Націй Франція керувала цими країнами до і вході другої світової війни. Після того як Франція була окупована колабораціоністський режим Віші направив свою адміністрацію в ці дві країни. Досить швидко цей режим було замінено режимом Вільної Франції і в цих країнах висадилися англійські війська. Представник режиму вільної Франції пообіцяв після другої світової війни надати цим країнам незалежність. В 44 році практично всі функції уряду залишилися за урядом Лівану і Сирії. Але були окуповані французькими військами. В квітні 46 року Англія і Франція змушені були вивести війська і ці країни отримали незалежність.
У липні 46 року США надали незалежність Філіппінам, якими керували за мандатом Ліги Націй. Але користуючись схемою Великої Британії США нав’язали Філіппінам цілий ряд договорів, які забезпечували привілеї Америці з точки зору безпеки, економіки, торгівлі. В 47 році було підписано договір про взаємну оборону і США отримали право розміщення військових баз.
Найбільш впливовою подією цього процесу було завоювання незалежності Індією. Не маючи достатніх сил для прямого контролю в лютому 47 року Великобританії прем’єр-міністр Еклі заявив, що влада буде передана не пізніше 48 року. готуючись до передання влади уряд Індії зіткнувся з дуже серйозною проблемою: країна об’єднувала як індуійське населення, так і мусульманське і тому розпочинається громадянська війна на релігійній основі. В червні 47 року з’являється план Маунтбеттена, згідно якому Індія поділялася на два домініони: Індійський Союз, де більшість були індуси, і мусульманський Пакистан (серпень 1947 р.). В жовтні 48 (книжка: 4 січня 1948 р. проголосила незалежність Бірма) року фактично була надана незалежність з боку Великобританії для Бірми (зараз М’яма). Бірма була практично єдиною, яка після отримання незалежності вийшла спочатку зі складу Британської імперії, а потім з Британської співдружності націй.
В серпні 45 року було проголошено незалежність Індонезії, яка була колонією Голландії. Розпочався національно-визвольний рух і в 49 року Нідерланди погодились з повним суверенітетом Індонезії. Компромісом виглядало створення Голландсько-Індонезійського союзу.
Тобто перший етап (45-49рр) – досить мирний етап врегулювання колоніальної проблеми. Але в кінці 40-х на початку 50-х років ті країни, які залишалися колоніями (і Азійські і Африканські) поступово розпочинають національно-визвольний рух. Серйозним поштовхом до цього була так звана Суецька криза 56 року, коли Англія і Франція фактично отримавши поразку від Єгипту, продемонстрували свою слабкість і саме ця поразка підштовхнула спочатку Африканські а потім Азійські країни до боротьби за незалежність.
1960-й рік 17 країн Африки отримали незалежність. І США і СРСР розуміли, що через деякий час ці країни будуть дуже серйозним фактором у конфронтації двох систем. І тому кожна з цих держав намагалася перетягнути ці країни на свій бік. З іншого боку самі країни, розуміючи що можуть стати картою в грі, намагалися залишити за собою право вирішення своїх проблем. Для цього їм потрібно було створити міжнародні організації, структури. І перша спроба створити організацію, яка б об’єднувала ці країни відноситься до березня-квітня 47 року – Перша всеазіатська конференція в Делі. Ініціатором виступила Індія. Всього в конференції взяло участь 28 азійських країн. Основна проблема, яка була для першого кроку – що буде головним, на чому зосередиться подібна міжнародна організація? Чи це буде обговорення так званих культурних питань чи все ж таки головним напрямком будуть політичні проблеми. Пріоритет було віддано політичним питанням. Було створено постійний інститут Організація Міжазіатських відносин. Фактично ця перша конференція почала процес солідарності народів Азії, Африки а пізніше і Латинської Америки.
Якщо перша конференція була на рівні громадських діячів, то наступна конференція 49 проходила на рівні урядів. В рамках ООН в 49 році була створена група Афро-азіатських країн. В 54 році група представників країни Азії і Африки висловлюють думку про скликання широкомасштабної конференції за участю всіх країн, що звільнилися для обговорення стратегічних питань подальшого розвитку. В свій час в переговорах було сформульовано 5 основних принципів відносин між країнами, що звільнилися. Вони отримали назву принципів “панча шила”. Саме на цих принципах планувалося збудувати відносини і закріпити їх на майбутній конференції в місті Бандунг.
Ось ці 5 принципів:
Основне завдання конференції лідери країн Азії вважали знайти своє місце в системі міжнародних відносин, заявити свою позицію як окремого вектора сил у системі біполярних відносин того часу. Конференція проходила в квітні 55 року. В Бандунзі (Індонезія) в ній взяли участь представники 29 держав. З одного боку Китай – соціалістична країна, з іншого – Японія – капіталістична країна. Індонезія, Бірма – впливі країни, але вони не визначилися ще зі своїм станом. Заключне комюніке Бандунзької конференції рішуче виступило проти колоніалізму. Рішуче було підтримано принцип самовизначення, учасники виступили проти расової сегрегації і дискримінації. Завдяки розумному підходу керівників робота Бандунзької конференції була зосереджена на тих питаннях, які цікавили всіх представників. Було прийнято декларацію щодо сприяння загальному миру і співробітництву, в основу якої покладено 5 принципів.
В грудні 60 року ГА ООН приймає декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Від міжнародних відносин в рамках одного регіону проблема колоніалізму виходить на ООН. Це була одна з небагатьох декларацій, яка отримала 100% підтримку. Отримавши таку підтримку в світі, країни що звільнилися пробують зробити наступний крок: не просто виступити силою проти колоніалізму а й забезпечити місце в біполярних стосунках шляхом неприєднання. Мова йде про початок створення руху неприєднання. Засновниками цього руху стали лідери Югославії ( Й. Броз Тіто), Індії (Джавахарлал Неру), Єгипту (Гамаль Абдель Насер). Саме ці три лідери декілька разів зустрічались і обговорили питання щодо створення організації держав, що не приєдналися.
Перша конференція цих держав проходила в вересні 61 року в Белграді (25 глав урядів). Основне завдання – прийняття двох наріжних принципів майбутньої організації: 1) відмовлення від участі у військових блоках; 2) відмова від розміщення іноземних військових баз на своїй території. В Белграді були представники 25 держав. 12 – з Азії, 11 – з Африки, 1 Європейська країна – Югославія і Куба. Саме на цій конференції було прийнято основоположні принципи руху неприєднання і було сформульовано що рух неприєднання повинен стати гарантом, арбітром для того, щоб залишитися в системі МВ в умовах біполярного світу. Поступово кількість країн, що підтримала цей рух більшає.
У другій конференції 64 році в Каїрі їх було вже 57; а в 73 році – 84 країни. Але поступово в ході існування руху неприєднання проходить невеликий відхід від тих двох принципів. Маючи таку кількість країн була велика спокуса для вирішення інших проблем. На форумах руху неприєднання створюється ідея створення нового міжнародного економічного порядку. Саме рух неприєднання був ініціатором створення групи 77 – країни, що звільнилися, головна ціль яких – створення нового економічного порядку. Підводячи підсумок чітко можна зробити висновок, що вплив країн, що звільнилися до середини 70-х років, був позитивним, стабілізуючим в міжнародних відносинах.
Проблема контролю над озброєнням та роззброєнням.
Після другої світової війни ядерна зброя стала вирішальним фактором в міжнародних відносинах. США отримали ядерну зброю в 45, СРСР – 49, Великобританія – 52, Франція – 60, Китай – 64 роки.
З 45-49 рік США були фактично монополістом. Для того щоб спробувати залишити за собою цей стан в 46 році США в рамках ООН пропонують так званий план Баруха (керівник агентства по контролю над ядерним озброєнням в ООН). Він пропонував передати всі джерела ядерної енергії, всі запаси ядерної зброї міжнародному органу. Але умови міжнародного контролю які сформулював Барух не давали підстави для оптимізму. Мова йшла про те, що міжнародний орган, який отримає цю зброю має всі повноваження контролювати місцеву промисловість в країнах, що вони не могли зробити ядерну зброю. Тому СРСР не погодився з цим, тим більше що вже робота кипіла над тим, щоб зробити власну зброю. СРСР пропонує контрпропозицію: давайте ми знищимо всю ядерну зброю. Але тут вже не погодилося США. СРСР робить крок назад, він погодився з принципами міжнародного контролю але запропонував умови для існування цього міжнародного органу. Він не заперечував, щоб рішення приймалося більшістю голосів щодо використання цієї зброї, але коли мова йшла про застосування зброї проти будь-якої країни, СРСР наполягав на праві вето. США, які розраховували (ми віддаємо зброю під контроль, ніхто не може використовувати зброю, а ми контролюємо міжнародний орган). Тому нічого з плану Баруха не вийшло.
Яким чином створювалася система ядерного озброєння. Перший атомний вибух: США – 45, СРСР – 49;
Створення важких бомбардувальників які могли нести ядерну зброю: США –48, СРСР – 55рік;
Перший вибух термоядерного пристою (бомба – це те що, можна нести, а пристрій – стаціонарні річ) – США –52, СРСР – 53;
Перший іспит міжконтинентальної балістичної ракети: СРСР – 57, США – 58;
В 57 році США зробили підводні човни з ракетами (спочатку це були крилаті ракети), а в СРСР – в 61 році.
Початок розгортання міжконтинентальних балістичних ракет (встановлення на озброєння) – США –59 рік, СРСР – 60 рік.
Підводі човни з балістичними ракетами – США – 60 рік; СРСР – 67рік.
В 68 році США – балістична ракета з роздільними бойовими частинами, СРСР – 73 рік;
Розгортання крилатих ракет “повітря-земля” – США – 80рік, СРСР – 84. (ці ракети запускались з літаків, летіли низкьо над землею і майже не могли бути виявлені радарами);
В 82 році США розгортають крилаті ракети морського базування – “море-земля”; СРСР – 84 рік.
І в 83 році США придумали крилаті ракети наземного базування “томагавк” (запускались з землі і падали на землю). Ми обійшлися ракетами середньої дальності, які розмістили Чехословаччині і в НДР теж десь близько 83 року.
Після провалу плану Баруха реальних дій до обмеження озброєння не було аж до 58 року. Саме тоді в Женеві проходили переговори про припинення ядерних випробовувань. Мова йшла про екологічні проблеми. Розуміння того, що цю проблему треба вирішувати призвело до того, що в липні 63 року в Москві представники урядів СРСР, США і Великобританії склали договір про припинення ядерних випробовувань в атмосфері, космічному просторі і під водою. Підписано було 5 серпня. Залишалась тільки можливість підземних ядерних вибухів. В січні 67 року було підписано договір про мирне використання космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла. Було заборонено запускати в космос ядерні пристрої і ядерну зброю. Ще однією проблемою була проблема нерозповсюдження ядерної зброї. В 68 році було відкрито договір про нерозповсюдження ядерної зброї ДНЯЗ (набрав чинності 5 березня 1970 року). Держави, що підписали зобов’язувалися не передавати кому б не було ядерної зброї і пристроїв. До нього приєдналися близько 120 неядерних держав.
Паралельно з вирішенням проблеми нерозповсюдження розпочинається процес створення так званих без’ядерних зон. В 59 році було підписано договір про Антарктиду, де не можна було розміщувати ядерну зброю. В 67 році договір Тлателолко про створення без’ядерної зони в Латинській Америці. І останній договір Раратонга 85 рік – весь регіон Австралії, Нової Зеландії і Океанії також було об’явлено без’ядерною зоною. Франція приєдналася тільки в 1996 році.
Включення країн східної Європи в зону впливу Радянського Союзу.
Після закінчення другої світової війни радянське керівництво сподівалося використати свою перемогу і створити систему держав, які підтримають СРСР. Тобто створення буфера, системи, організації соціалістичних держав. Але для того, щоб створити систему першим кроком повинно було стати створення самих держав. На кінець війни Червона Армія знаходилася на території Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Східної Німеччини і Східної Австрії. СРСР допомагав звільненню але не утримував своїх війська на території Югославії і Албанії. Треба відмітити що на цих територіях до другої світової війни не було розгалужених систем демократії. Тому для СРСР створення своєї моделі було більш зрозумілим саме в цих країнах. Перехід від однієї моделі авторитаризму до іншої був не дуже різким. Перші кроки СРСР по утворенню цієї системи викликали негативну реакцію на заході. І боротьба за Східну Європу була однією з причин холодної війни.
Але перемога СРСР і неможливість впливу заходу силовими методами полегшило завдання СРСР. Перші кроки за допомогою Червоною Армією і органу наркомату внутрішніх справ. Це були світові методи. Потім поступово проходила ілюзія виборів. Треба було зробити радянські уряди легітимні, тобто спочатку створювався необхідний клімат для цього, потім відбивалися всі невдоволені, після цього провадилися вибори а потім проходило нормальне радянське життя. Останньою країною з цього перечня була Чехословаччина де процеси встановлення радянської влади закінчилися в 48 році.
Основне завдання для СРСР створення єдиної політичної прорадянської моделі. Основні ознаки цієї моделі: культ особи; авторитарна влада; використання методів терору і підпорядкування всіх сторін життя інтересам держави (навіть приватне життя). Фактично за межами цієї системи з проряданських країн залишилася тільки Югославія. Що стосується міждержавних відносин СРСР не розглядав ці країни як рівноправні партнери. Навіть формально розрізнялися відносини СРСР з іншими країнами. Існували відділи, які керували усіма сторонами життя держави. Там був міжнародний відділ і відділ міжнародної інформації (контролював відносини з країнами Східної Європи). В усіх структурах влади існували радянські радники. У міністра фінансів в Болгарії був радянський радник. Це стосувалося всіх ведучих посад. Існувало 3 основні принципи відносин СРСР з Східними країнами:
- соціалістичного інтернаціоналізму. Сталін казав “інтернаціоналістом є той хто неухильно сприяє посиленню радянської держави”, тобто вся діяльність присвячена інтересам СРСР;
- принцип демократичного централізму. Мав на увазі пірамідальна структура влади, тобто є центральний комітет на чолі з Політбюро (Президія) на чолі з генеральним (першим) секретарем, після цього Пленум ЦК КПРС, потім республіканські комітети партії, обласні, районні.
- керівна роль комуністичної партії. За 30-40 років після 17 року СРСР зумів відповідаючи своїм інтересам створити систему, яка б плідно працювала. Існувала паралельна партійна бюрократія. Є проблема освіти – є міністерство освіти. Є міністр освіти але паралельно з ним є завідувач відділом освіти в центральному комітеті ЦК КПРС і рішення, яке приймається з того чи іншого приводу треба узгодити з завідувачем відділу. І так всі державні структури. Партія контролювала будь-який процес в країні. Система номенклатури – пірамідальний характер давав можливість контролювати кадрове питання. призначення на будь-яку посаду ішло тільки за узгодженням з партійним комітетом.
СРСР заключив двосторонні договори з усіма країнами соціалістичного табору. Вони були однотипні – розвивати дружбу, зміцнювати безпеку, вдосконалювати економічні, культурні відносини. Тобто після створення системи двосторонніх відносин СРСР поступово переходить до створення багатосторонньої соціалістичної дипломатії. Першим кроком повинно було стати створення міжнародної комуністичної організації. І після того як в 43 році за вказівкою Сталіна було розпущено комуністичний інтернаціонал комінтерн постало питання, що створити замість цього. В вересні 47 року нарад представників комуністичних партій (9 чоловік) в Польщі (Шклярська Поремба – містечко). Було створено першу післявоєнну організацію яка об’єднувала комуністичні партії Східної Європи – Комінформ. Штаб-квартира повинна була бути в Белграді, повинні були видавати єдину газету “за міцний мир за народну демократію”. Але насправді Комінформ використовувався як система контролю. Якщо виникло питання Угорщини до Румунії то вони вирішували це питання через Комінформ.
Наступним кроком був крок спровокований планом Маршала. СРСР заборонив соціалістичним прийняти участь. В 49 (книжка – 5-8 січень) році створюється Рада Економічної Взаємодопомоги. Учасниками спочатку були Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР, Чехословаччина. Потім приєднувалися країни соціалістичного табору, соціалістичної орієнтації (Лаос, Куба, Ангола). Але з одного боку це не було конкурентом плану Маршала, але за умов соціалістичного контролю і виробництва РЕВ мала позитивну роль. Механізм, який вона запропонувала (зниження цін, відсутність митних кордонів) дав змогу використовувати невеликий потенціал. Тобто на протязі 40-х років СРСР вдалося створити механізм який здавалося міг працювати десятиліття. (Коли виникла проблема міністра оборони в Польщі, СРСР запропонував свою допомогу – призначити Маршала Ракасовського, який за походженням був поляк). Але вже на кінці 40-х років виникає головна біль у Сталіна і вона мала назву Югославія, яка з самого початку займала особливу позицію. І вона мала для себе всі підстави. Югославію звільнили самі югослави під керівництвом союзу комуністів Югославії. Спочатку проблем не було, але на якомусь етапі, коли на керівника Югославії почали давити це почало його дратувати. Вони йшли одним комуністичним шляхом, але Югославія сама хотіла вирішувати свої питання. Сталін на це піти не міг, почали давити на Югославію.
48 рік в Албанії виникають внутрішні проблеми, які могли б спровокувати теоретичну втручання Великобританії з території Греції і Туреччини. Тіто направляє керівнику Албанії (Інвері Ходжі) пропозицію: давайте ми тихенько введемо війська в Албанію. Інвер Хаджа наябіднічав Сталіну. Він розумів що рішення розумне, але воно прийнято без поради зі Сталіним. Починається відхід від апріорної лінії Кремля. Ми теж щось вміємо робити. Наступним кроком була незгода Югославського уряду видачі на прохання даних в тому числі і секретних про Югославську економіку. З’являється телеграма Молотова – це недовір’я до радянських працівників і вияв недружелюбності. Одразу ж після телеграми СРСР відкликає частину радників і військових і цивільних. З’являється записка відділу зовнішньої політики. Югославія претендує на роль лідера на Балканах, не радиться, займається антимарксистською політикою. Представники югославської компартії запрошуються зустрітися, побалакати і підкоритися. Запропонували зустрітися в Києві. Йосип Тіто не погодився, а полетів до Бухаресту, точніше не він, а його делегація. Взнала про що мова і додому. Фактично всі відносини з Югославією були перервані. Згортається торгівля, відкликаються радники. Тобто ізоляція з боку соціалістичного блоку. В листопаді 49 року Комінформ приймає резолюцію “Югославська компартія під керівництвом вбивць і шпигунів”. Сталін не мав жодного сумніву, що існування югославського керівництва якщо не на години а на дні, він не зможе довго утримати владу. Але авторитет Тіто був великий, що країна об’єдналася навколо свого лідера і встояла.
Після смерті Сталіна в 55 році Хрущов на чолі зі своєю допомогою поїхав вибачитися. Югославія була мостом між соціалізмом і капіталізмом. Вона зайняла вигідну для себе позицію. За рівнем життя були близько до капіталістичних країн.
Після того, як було налагоджено відносини з Югославією, після смерті Сталіна, коли було прийнято рішення про вступ Західної Німеччини до НАТО, 14 травня 55 року було підписано договір в Варшаві про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу. Його підписали Албанія, Болгарія, Угорщина, Німецька Демократична Республіка, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина. Тобто це було фактично створення військово-політичного блоку у відповідь на розширення НАТО. Було домовлено в рамках Варшавського договору створити об’єднане командування, тобто кожна країна виділяла якийсь військовий контингент і було створення командування на чолі з цим контингентом. Першим керівником був Маршал Конін. Головним договором був Політичний Консультативний Комітет. В нього входили представники на дуже високому рівні, а інколи він скликався з представників держав. Варшавський договір був укладений на 20 років з автоматичним продовження на 10 років. В 66 році з нього вийшла Албанія.
На середину 50 років СРСР мав досить потужну, впливову міжнародну систему.
В червні 56 року в місті Познань трапилися заворушення робочих – проблеми економічного характеру (дрібна платня). Це була фактично перша спроба підйому робочого руху, яка була роздавлена військами. Одночасно це спровокувало кризу в Компартії Польщі. 56 рік після смерті Сталіна проходять спроби реформувати відносини в самих Компартіях і тому Польщі було запропоновано, щоб партію очолив Гомулка – авторитетна людина, що постраждала від Сталінських репресій. Але це викликало застережену реакцію з боку керівництва СРСР. І тому на пленум, який був обрати керівника Польської компартії приїжджає сам Хрущов. Були проведені дуже серйозні консультації і Хрущов погодився для того, щоб зберегти вплив, щоб Гомулка став лідером. І перша спроба яка могла б спровокувати конфлікт була розумно розв’язана. Хрущов пішов на компроміс.
Але в Угорщині ситуація була більш складною. Командував тоді Ракоші – кращий учень Сталіна. Разом Ракоші прем’єр-міністр був Імре Надь. Погляди цих двох людей не збігалися. Ракоші був консервативним сталінським послідовником. Імре Надь спробував змінити політику абсолютної залежності політики залежності від СРСР. Ракоші зняв з поста прем’єр міністра Імра Надя. СРСР знімає Ракоші і на його місце стає Гере.
В жовтні 56 року в Будапешті починаються заворушення (студентська демонстрація). Спочатку вимоги студентів носили реформаторський характер. Через день повсталі захоплюють радіо, телеграф, телефон. ЦК Компартії Угорщини вирішує поновити Імра Надя на посту прем’єр-міністра, але паралельно Гере оголошу події контрреволюційними, пропонує розійтися. Одночасно звертається з пропозицією СРСР ввести війська в Будапешт. Туди прибувають Мікоян і Суслов щоб вивчити обстановку. Починається фактично громадянська війна. Працівників органів держбезпеки страчували на вулиці. СРСР приймає рішення ввести війська в Будапешт. Тим більше Імра Надь називає ці події демократичним рухом. Проголошує розпуск військ, проголошує амністію і починає формувати нові збройні сили. Тому реакція СРСР була адекватною. СРСР водить свої війська, обирається перший секретар. Імра Надь вибрав невдалий момент, бо в США в цей час проходили вибори і їх не стосувалося що робиться в світі. 23 (в книжці – 24 жовтня) жовтня операція “вихор” 9 дивізій входять в Угорщину а потім ідуть на Будапешт. В ході цієї операції загинуло 4000 угорців і 760 солдат-офіцерів СРСР. Імра Надь сховався в Югославському посольстві. Але йому пообіцяли залишити життя, він вийшов, його схопили, відвезли в Румунію і після суду стратили.
Втручання СРСР зупинило громадянську війну. Наслідку були б більш складними, якщо СРСР не втрутився.
Ситуація була принципово іншою в Чехословаччині 68 року. коли Чехословаччина спробувала абсолютно мирним шляхом провести мирні реформи під назвою соціалізм з людським обличчям. Був нормальний процес, який не відходив від соціалізму. Але це було питання ідеології і тому СРСР безпідставно вводить війська Варшавського договору в Чехословаччину. Чехословацький народ фактично не спричинив опору, до нього звернулися керівники (президент), (студент Ян Палах здійснив самоспалах в якості протесту). Якщо 56 рік Західні країни проковтнули, після 68 року і було зрозуміло що СРСР не зупиниться на використанні сили.
З’являється доктрина Брежнєва. Два блоки цієї сторони. Це доктрина обмеженого суверенітету для східних країн. З іншого боку це фактичний поділ країн Європи на сфери впливу. Західні країни погодилися: ми не втручаємося в ваші відносини, а ви не втручайтеся в наші.
Міжнародні відносини на близькому сході після ІІ світової війни.
Територія Палестини до першої світової війни знаходилася під контролем Туреччини. В липні 17 року коли стало зрозумілим що Туреччина у складі Союзників Німеччини у першій світовій війни для неї неминуча поразка Каїн Вейцман звертається до кабінету міністрів Англії з проханням визнання Палестини як національного культурного осередку єврейського народу. 2 листопада 17 року з’являється Декларація Бальфура. Лорд Бальфур направляє Рочшельду (євреєм за походженням) документ, в якому повідомляє що англійський уряд погоджується на створення такого осередку. Це був перший крок. В 18 році Британські війська розбивають Турок і Великобританія отримує мандат від Ліги Націй на управління Палестиною. І між першою і другою світовою війнами починається імміграція євреїв. Перед другою світовою війною англійці намагалися обмежити еміграцію. Після катастрофи під час другої світової війни коли загинуло дуже багато євреїв зупинити цей процес було неможливо. Араби, які проживали на території Палестини були не дуже задоволені з цього приводу. Це була міна заповільненої дії.
Після другої світової війни з’являються Збройна організація ЕЦЛ і організація ЕХИ – борці за волю Ізраїлю. Ці організації розпочинають військову боротьбу проти Великобританії. Виникають серйозні сутички у євреїв з арабами. Великобританія приймає рішення піти з того регіону. Вона про це повідомляє (під час доктрини Трумена) і приймає рішення передати цю проблему в руки ООН. Найбільш послідовними прихильниками ідеї створення держави Ізраїль виступив СРСР. Сталін вже інформований про те, що на Близькому Сході існують значні запаси нафти, намагався використати всі фактори на користь СРСР. Це йому вдалося. США зайняли половинчасту позицію. З одного блоку впливове єврейське лобе з іншого боку небажання сваритися з арабами. США пообіцяли євреям державу, а арабам сказали що ніякої держави не буде. І так напротязі півроку. І в результаті всіх цих переговорів ООН приймає рішення 24 (книжка 29) листопада 47 року ГА ООН – Резолюція про розподіл Палестини на дві держави – єврейську і арабську. Поділ ішов в основному за місцями розселення. Єврейська держава – 56 % території, 42 % - араби, 2% місто Єрусалим – під контролем ООН. Ще після того як у травні 48 року закінчується мандат створюються дві держави і місто Єрусалим.
Існує легенда неофіційна, що Сталін, коли взнав про це рішення, сказав, що в цьому регіоні миру більше не буде. 14 травня 48 року за день до закінчення Британського мандату проголошується декларація незалежності – тобто створюється держава Ізраїль (на чолі з Бен-Гуріоном). 15 травня повинна була проголосити про свою незалежність держава Палестина. Арабські країни (на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уряди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену оголосили війну Ізраїлю) 15 травня нападають на Ізраїль. Ізраїль ретельно підготувався до такого перебігу подій і тому проблем у нього не виникло. Ізраїль використовуючи підтримку і США і СРСР зумів отримати перемогу. Біля Криму базувалася повітрянодесантна девізія яка складалася з євреїв, якою командував Робінович. Вони могли вилетіти до Близького Сходу щоб допомогти браттям по крові. 20 липня 49 року Ізраїль отримує перемогу, населення якого було 650 тисяч чоловік всього.
Арабські країни кожен анексують частину Палестини (Західний сектор – Йорданія; Сектор газу – Єгипет). Формально було заключено перемир’я. В липні 49 року розпочинаються переговори між Ізраїлем і Арабськими країнами на грецькому острові Ротос. Звідси ротоська форма переговорів (одна держава в одній кімнаті, інша в другій, а між ними – ООН). Ні про що принципово не домовилися. Війна закінчилася. Виникла проблема: 900 тис. Палестинців які жили на підмандатній території опинилися у положенні біженців. Проблема була заморожена. Деякий час саме Палестинська проблема відійшла в бік, бо з’являється інша проблема.
Ізраїль нарощує військово-економічний потенціал. 50-ті роки Єгипет найбільший за територією і населенням виходить на перший план, тому що в 52 році в Єгипті проходить військовий заколот на чолі з організацією “вільні офіцери” на чолі з Г.А. Насером. Він розумів, що потрібно отримати серйозного союзника. Зондування до кого приєднатися до США чи до СРСР. В цей час помер Сталін, США надає допомогу Ізраїлю. Єгипет вирішує дуже серйозний економічний і промисловий крок – побудувати Асуанську греблю. Вона потребувала дуже значних коштів. Єгипет звертається до міжнародного банку реконструкції і розвитку про надання кредиту. Банк погодився за умови повного контролю над економікою країни і Єгипет повинен розірвати відносини з соціалістичними країнами. Це було занадто. На території Єгипту знаходиться Суецький канал через який проходить дуже багато суден і 85% отримує франко-англійська компанія. 26 липня 56 року Президент Насер проголошує націоналізацію Суецького каналу. Англія і Франція, збентежені, скликають у Лондоні конференцію по Суецькому каналу (серпень 1956 р.). Приїжджають США. З’являється план Далакса (Даллеса). Він пропонує створити міжнародне правління суецьким каналом за участю Єгипту. Єгипет отримує право на справедливий прибуток, з цих грошей Єгипет повинен виплатити компенсацію франко-англійській компанії. Повинна була також створитися арбітражна комісія. Це була розумна позиція але це не співпадало з планами Г.А. Насера, тим більше, що гроші вже пішли і за спиною Хрущов. Англія і Франція звертаються зі скаргою до Ради Безпеки. Ніякої реакції. Після цього вони готують операцію “мушкетер”. Вони хотіли залучити США, але там готувалися до президентських виборів.
В цей час іде загострення ситуації в Угорщині. Тому багато союзників не вдалося привернути. Тільки Ізраїль. Починається підготовка троїстої агресії проти Єгипту. 30 жовтня 56 року починається наступ Ізраїлю на Синайському півострові. 31 жовтні англо-французькі війська висаджуються в районі Суецького каналу. Розпочинається війна. 1 листопада було скликане Засідання ООН але ні до чого не призвело. Було зрозуміло, що Єгипет не встоїть. Але тут втручається Микита Сергійович Хрущов. 5 листопада 56 року з’являється телеграма МЗС СРСР Шепілова. Зміст: СРСР готовий послати у Єгипет військово-повітряні і військово-морські сили а також застосувати ракети, чого на той час нічого у СРСР не було. Це був відкритий блеф. Англія і Франція насторожилися. Загальмувався процес. 15 листопада знову повторюються наступи і тут з’являється друга заява Радянського уряду. Послів Англії, Франції і Ізраїлю викликають вночі в Міністерство ЗС. “відповідні органи СРСР не будуть перешкоджати виїзду громадян-добровольців, які захочуть допомогти Єгипту у боротьбі”. На другий день війна закінчилася. Єгипет би програв цю війну з військової точки зору, але він отримав серйозну політичну перемогу.
СРСР вважав суецьку кризу розквітом Радянської дипломатії. Хрущов вважав що Близький Схід вже наш. США вже обрали Ейзенхауера на повторний термін. Англія і Франція пішли з цього регіону. З’являється вакуум сили. з’являється доктрина Ейзенхауера-Далеса: США заповнюють вакуум сили і з допомогою грошей заповнюють всю цю територію собою.
З одного боку іде політична підготовка в Єгипті. В 58 році (лютий) створюється ОАР – об’єднана арабська республіка, яка об’єднала Єгипет і Сирію, потім Ємен. Окрім цього дуже серйозна допомога йде з боку СРСР.
На момент 67 року Насер вважає, що все готове і 22 травня 67 року Єгипет закриває Тиранську протоку (Порт Хайфа) – блокує морський порт Ізраїлю. Блокада порту – це агресія. Але формально війна не проголошувалася з боку Єгипту. Ізраїль не дуже зрадівши і розуміючи, що це чітко спровокована агресія розпочинає війну, яка ввійшла в історію під назвою 6-денна війна. СРСР заявив – ми на боці арабів. Результатом 6-денної війни була окупація палестинських (арабських) земель. Ізраїль окупував Сектор Газа, Синайський півострів, Східну частину Єрусалиму, Західний берег річки Йордан, Голландські висоти і Сірійське місце Ельунейтра. Ніхто такого не чекав. Для СРСР був шок. Насер хотів піти у відставку. Група підтримки (300 тис. Людей – зібралася щоб не ішов) і де Насер залишився. В 67 році СРСР розриває дипломатичні відносини з Ізраїлем, переходить повністю на бік арабів і розпочинає підготовку до війни. В Єгипті було розгорнуто 18 батарей, перекинуто 18 МІГів.
На межі 60-70х років ситуація змінилася. Помер Насер. Президентом стає прем’єр-міністр А.Садат. Він хотів двох союзників. З одного боку – СРСР, з іншого боку є ще і США. Поступово відносини з СРСР погіршуються. В січні 73 року підготовка до нової війни вступає на нову стадію. Робиться загальне командування всіх ведучих арабських країн в регіоні. СРСР натякав недвомовно, що араби неготові до війни. У євреїв окрім субот є абсолютно один святий день на рік – Судний день (Йом кіпур). В 73 році він був 6 жовтня. Амаль Садат чув, що в цей день взагалі нічого робити не можна. Іудейська релігія тільки дві речі які можна робити – врятовувати людське життя і захищати батьківщину. Цього Садат не знав. За 3 години країна була мобілізована. Провідну роль зіграли США, вважали що це не по-людські. Перекинули велику кількість зброї до Ізраїля через Португалію (там була дозаправка літаків).
Перемога знову була на боку Ізраїлю. Проблема законсервувалася. Садат вирішує зробити іншим шляхом – пропонує мирний шлях врегулювання. В вересні 78 року Садат зустрічається з прем’єр міністром Ізраїлю і вони підписують два документи: Рамки мирного врегулювання. Зміст – земля в обмін на мир. Ізраїль – ви нас не чіпаєте, ми повертаємо всі окуповані землі і залишаємося в рамках створеної ООН держави. З іншого боку існувала проблема Палестини. Біженці не погоджувалися на існування Ізраїлю. Організація Визволення Палестини на чолі вже тоді з Ясіром Арафатом виступала проти. Ізраїль, підкреслюючи що його плани серйозні передає Синайський півострів Єгипту через рік.
Садат був застрелений під час параду в Каїрі згодом … в підручнику.
Міжнародні відносини в Індокитаї.
Територія Індокитаю під час другої світової війни знаходилися під контролем Японії. 2 вересня 45 року ДР В’єтнам проголошує свою незалежність. Одразу ж після нього проголосили також Лаос і Камбоджа. Скориставшись виходом Японії з цього регіону про свої старі колоніальні території згадує Франція і 23 вересня 45 року окупує північну частину В’єтнаму. Приблизно одночасно на північ В’єтнаму під приводом прийняття і контролем над капітуляцією вводяться війська Китаю і розпочинається протистояння. З одного боку В’єтнам з іншого – французька колоніальна адміністрація. Тривало до березня 46 року, коли президент ДРВ Хо Ші Мін і представники Франції уклали компромісу угоду. Французи не чіпають В’єтнам але він входить у французький союз і стане членом індокитайської конфедерації. Угоду було підписано але ні В’єтнам ні Франція не збиралися йти на реальні поступки і тому протистояння продовжувалося і в травні 46 року не без підказки Великобританії Франція визнає частину В’єтнаму незалежною територією. Ця територія мала назву Кохінхіни (південний В’єтнам) і Аннама (середній В’єтнам). Франція намагалася розділити В’єтнам і поступово встановити контроль над всією територією. Уряд В’єтнаму погоджується на створення єдиної митної системи і введення валютної системи (франку). Франція приймає цей компроміс.
Склалося враження що війни не буде. Але були дуже різні інтереси сторін. В грудні 46 року розпочинається колоніальна війна Франції проти В’єтнаму. Півроку тривали збройні сутички. В квітні 47 року уряд ДРВ пропонує перемир’я але Франція висуває абсолютно нереальні умови (В’єтнамська армія повністю роззброюється, а Французька армія має право пересуватися по всій території і контролювати). На це Хо Ші Мін піти не зміг. Знову продовжуються збройні сутички. І Франція планує розчленити територію В’єтнаму на дві держави і шукає для півдня загального національного лідера (колишній імператор Бао Дай). В 48 році іде фактичне закріплення розділу держави на дві держави. І вже війна йде між ДРВ на півночі і Південним В’єтнамом підтримуваним Францією.
Для перебігу подій була важлива розстановка сил. Перші післявоєнні роки були присвячені вирішенню проблем в Європі. Вже на початку 50х років СРСР визнає ДРВ і надає політичну і матеріальну допомогу. Війна продовжується (млява, реальних зіткнень небагато). На початку 50-х років на індокитайській арені з’являються США. Вони домовляються з Францією для того щоб не втратити контроль в цьому регіоні на реальну військову допомогу з боку США. Якщо в 51 році США перекривали 15% військових витрат Франції то в 52 вже 35%. США не були присутні війська але чітко зайняли позицію підтримування Франції. Маючи таку підтримку Франція розпочинає підготовку широкомасштабного наступу. З’являється план Наварра (“Одним ударом дати в’єтнамцям”).
В Женеві розпочинають переговори між МЗС СРСР, КНР (Китай), Великобританії, США, Франції. В травні 54 року трапилася подія яка змінила розстановку сил і змушена була змінити позицію Франція. Французькі війська в районі фортеці Дьєнб’єнфу розгром Франції і вона змушена змінити свою позицію, розуміючи що вона не США, в неї є дуже багато проблем і вона вирішує навіщо взагалі нам цей Індокитай. Вона виводить війська з Індокитаю. Головна біль з’являється в США, бо саме в 54 році з’являється теорія Доміно Ейзенхауера. Якщо впаде В’єтнам то він завалить всі інші країни. Вони розуміли що далі піде втрата Камбоджі, Лаосу і так далі. Тому вони приймають рішення замінити собою Францію. За результатами переговорів в Женеві В’єтнам залишався поділеним на дві країни.
США розглядали Женевські угоди як катастрофу для себе. Женевські угоди передбачали створення трьох держав: В’єтнам, який був поділений, Лаос і Камбоджа. На півночі територія В’єтнаму контролювалася прокомуністичним режимом Хо Ші Міна. На півдні американці ставлять Нго Дінь Зьєм. США планують використовувати цей режим в боротьбі проти Північного В’єтнаму. У В’єтнамі працювало біля 1,5 американських цивільних радників і близько 1000 військових. Після перемоги на виборах Джона Кеннеді він каже Південний В’єтнам це наше дитя і ми не можемо його кинути.
В першій половині 60 років склалася ситуація коли США навіть якби не були зацікавлені у В’єтнамі змушені були підтримувати своє реноме. США змушені були напрягати ситуацію в цьому регіоні. І саме на початку 60 років не дуже складалися відносини між СРСР і Китаєм. США вирішують, що склалася дуже вдала ситуація коли граючи на протиріччі між СРСР і Китаєм можна силою перевести ситуацію на користь США, що вони і спробували зробити. Тим часом Північні В’єтнамці окрім того, що встановили досить жорсткий режим на півночі, створили підпільні організації на території півдня. Створюється національний фронт звільнення південного В’єтнаму в 60-му році і починається збройна боротьба вже на території Південного В’єтнаму. Тобто на початку 60 років і північний В’єтнам проголошує свою ціль – створення єдиної республіки. США в першій половині 60-х років намагалися вирівняти ситуацію за допомогою самих в’єтнамців. Плани були такі. Спочатку завдати поразку національному фронту, потім звільнити країну від влади демократичної республіки і зробити в’єтнамців щасливими. Але ініціатива була чітко в руках Хо Ші Міна.
В той же час внутрішня ситуація в США теж змінювалася. Після карибської призи “яструби” шикають Кеннеді а потім Джонсона, чого ми чикаємося з цими вузькоокими. Тейлор був призначений послом у південному В’єтнамі. Він виступав за пряме збройне втручання США у В’єтнамі. Залишалося чекати нагоди, коли почати ці збройні сутички. Влітку 64 року розвідувальний корабель “Меддокс” було обстріляно нібито північно-в’єтнамськими катерами в Тонкінській затоці – початок серпня. Через дві дні Командиру Меддокса здалося що його збираються атакувати з боку Північного В’єтнаму і ці події ввійшли в історію під назвою Тонкінський інцидент. 7 серпня Джонсон виступає в конгресі і з’являється Тонкінська резолюція. За конституцією президент не має права оголошувати війну але за цією резолюцією конгрес дав право президенту оголошувати і вести війну.
Розпочинається агресія США проти В’єтнаму. Активні бойові дії (бомбардування) розпочинаються в лютому 65 року. США чи спеціально чи ні розпочинають бомбардування саме тоді коли у В’єтнамі була делегація СРСР на чолі з Косигіним. Для того щоб робити бомбардування досить ефективним і регулярним потрібно було мати сухопутні війська для захисту повітряних баз. Розпочинається введення американського контингенту на територію В’єтнаму. Спочатку їх було 3,5 тис. Людей. Через 3 роки було вже 550 тис. США намагаються зробити цю експедиційну війну міжнародною і тому запрошують усе прогресивне людство прийняти участь. Були ще контингенти з Південної Кореї (50 тис), Австралії (чоловік 50), Нової Зеландії (чоловік 150) але це в основному була оборона, обслуга. Вважалося що скільки там того В’єтнаму, низький рівень озброєння. Як могли не справитися з цією країною? Воювали в’єтнамці не в’єтнамською зброєю а радянською і китайською. В середині 60 років виявилися протиріччя між Китаєм і СРСР. Розумні В’єтнамці користуючись цими протиріччями отримували допомогу і від тих і від тих. Ішла конкуренція, хто більше дасть і хто матиме більше контролю. Ситуація зайшла настільки далеко, що зворотного шляху не було і основна скрипка належала СРСР. І тоді Китай заборонив перевозити радянську зброю через територію Китаю.
Кожен день була пропаганда у СРСР. По дуже близьким даним один день війни у В’єтнамі в найбільш напружений період обходився СРСР в 1 млн. карбованців. За даними СРСР 65% військової допомоги В’єтнаму були радянськими. А взагалі 80% (продукти, збіжжя, топливно-мастильні матеріали). Війна йде, американці гинуть і зрозуміло що це не дуже влаштовує американську суспільну думку. Тим більше, що в кінці 60-х років зіткнулися з проблемою що союзників у них в Європі в цьому питанні вже немає. І навіть Франція президентом якої був Де Голь і заявив що потрібно встановити якнайшвидше мир. Італія підтримала Де Гоя, ФРН теж. В Америці розпочинаються демонстрації. В 68 році опитування показувало що 55% виступало проти. Президент Джонсон повинен був з цим рахуватися. В 68 році Джонсон заявляє про те що він припиняє бомбардування території В’єтнаму і розпочинає переговори. В 68 році в Парижі чотиристоронні переговори (США, ДРВ, Уряд південного В’єтнаму і фронт національного визволення Південного В’єтнаму). ДРВ і Фронт забажали вивести всі американські війська спочатку а потім будемо розмовляти. В цей період перевибір президента США. Джонсон навіть не виставляє свою кандидатуру. Обрано президентом Ричарда Ніксона, який обіцяв, що після його обрання він закінчить війну за півроку.
Перше що зробив Ніксон в червні 69 року – Гуамська доктрина (острів в Тихому океані) або доктрина Ніксона. Її зміст у тому, що Ніксон підтвердив, що вони не збираються змінювати своїх союзників (Південний В’єтнам), ми виконаємо всі свої обов’язки перед Південним В’єтнамом але ми будемо надавати допомогу країні, що виявилася під загрозою, яка візьме на себе основну відповідальність по забезпеченню живої сили. Тобто живу силу буде забезпечувати В’єтнам. з’являється новий термін “В’єтнамізація”. В 68 році солдати визволення національного фронту обнагліли до того, що зайняли сайгон, деякий час утримували адміністративні будівлі в тому числі й американське посольство. США буде допомагати але хай воюють самі в’єтнамці. Починається відведення американських військ і намагаються зміцнити армію південного В’єтнаму. Збройні сили південного В’єтнаму були збільшені (1млн. 50 тис). На початку 70 років стало зрозуміло, що якщо американці не змогли цього зробити то як би вони не допомагали, шансів майже не було.
Паралельно йдуть переговори і США намагаються щось для себе виграти. 27 січня 73 року в Парижі були парафовані угоди про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі Представники ДРВ, Республіки Південний В’єтнам, США та сайгонського режиму). Вони передбачали повне припинення військових дій, американці за 2 місяці повинні вивести війська, демонтувати свої бази; контроль здійснювався силами північного й південного В’єтнаму на той момент, якими територіями вони командували (по 17 паралелі) і створювалася національна рада примирення. Обидві сторони чекали коли американські виведуть свої війська. Абсолютно було зрозуміло хто сильніший. В 75 році після виводу американських військ національний фронт визволення південного В’єтнаму (восставший народ смел ненависний проимпереалистический режим). Возз’єднання В’єтнаму було на порядку денного і в липні 76 року було проголошено єдину Соціалістичну Республіку В’єтнам. Місто Сайгон було перейменовано в місто Хошимін.
Безумовно участь США була однією з найганебніших сторінок. На сьогоднішній день існують цифри від 52 до 56 тис, що загинули у В’єтнамі. В Вашингтоні є меморіал з вибитими іменами.
Окрім В’єтнаму було ще декілька країн, які завдали біль міжнародний відносинам. В’єтнам прорядянський. В 75 році (2 грудня) створюється Лаоська демократична республіка.
В Камбоджі в кінці 70 років до влади приходить фашистський (диктаторський) режим з лідером Пол Пота - Ієнг Сарі. Перше, що вони зробили – 2 млн. камбоджійців замордували. Розпочинається справжній геноцид. Партії “Червоних хмерів” намагаються створити чіткий диктаторський режим. Лідери розпочинають провокації на тему територіальних претензій до В’єтнаму. Вони домовилися про підтримку з боку Пекіну, який зайняв антирадянську позицію. Китай постачає озброєння, ДРКампучія в 77 році проголошує розрив дипломатичних відносин з В’єтнамом із-за територіальних претензій. Ситуація була вибрана класично. В кінці 70х років виникає проблема яка має назву проблема Хуацяо (вихідці із Китаю, які живуть не на території Китаю). В нашому випадку це китайці, які жили на території В’єтнаму. В’єтнам проголосивши соціалістичну орієнтацію, націоналізував економіку, завдав шкоди трьом секторам економіки, які контролювали китайці. Проблема була в банківській сфері, торгівлі, промисловість. Китайці залишились не у справ, переселяються до Китаю і штучно створюється проблема. Розпочинається передвоєнна ситуація.
В’єтнам звертається за допомогою до Радянського Союзу. В листопаді 78 року підписується договір про дружбу і співпрацю. В’єтнам вирішив зіграти на випередженні. В грудні 78 році направляють 100 тис. експедиційний корпус до Кампучії. Китай такої наглості не чекав (наплювали в душу). Він розпочинає підготовки до війни з В’єтнамом. І 17 лютого 79 року розпочинається війна Китаю з В’єтнамом. Іде повноцінна війна. СРСР поміг В’єтнаму і вже 5 березня 79 року уряд КНР заявляє що ми виконали уставлене завдання і збираємося додому. Він не був готовий до широкомасштабної війни. Але В’єтнам не вивів війська з Кампучії.
23 жовтня 91 року підписали угоду про врегулювання. В’єтнамці вивели свої війська і Кампучія (зараз Камбоджа) будує своє світле майбутнє.
Міжнародні відносини на Далекому Сході.
1.Перемога революції в Китаї і її міжнародні наслідки.
2. Корейська війна.
3. Китайсько-американські відносини.
Якщо господарем Далекого Сходу між першою і світовою війною була Японія, яка мала і вплив і колонії, то після другої світової війни ситуація змінилася. Найбільш реальною і перспективною країною цього регіону стає Китай. На той час в Китаї сформувалось дві основні реальні впливові політичні сили. Правляча партія Гоміндану на чолі з Чан Кай Ші і так звані націоналістичні сили, а потім перетворились в Комуністичну партію Китаю на чолі з Мао Цзедуном. В період японської окупації комуністична партія Китаю контролювала так званий “особливий район Китаю”. Всі сили напротязі другої світової війни і зразу після неї підтримувалися СРСР. І вступ СРСР в війну за умовами Ялтинської домовленості підсилював вплив китайської компартії.
Перед СРСР проблема вибору. З одного боку він ішов на виконання ялтинських домовленостей. З іншого боку як і в Європі СРСР намагався встановити контроль над Китаєм. Але в перші післявоєнні роки китайська компартія не була прорадянською. І тому СРСР займав доволі виважену позицію. Більш того в серпні 45 року Китай підписує договір з Радянським Союзом про дружбу і союз. Після закінчення Другої світової війни Китай – фактично розпочинається громадянська війна. І ось тут в умовах війни проти якої виступали і США і СРСР. І Мао Цзе Дун змушений був переглянути свої відносини з СРСР. До сьогодні вказівки Мао Цзе Дуна по веденню партизанської війни і сьогодні на озброєнні в деяких країнах Латинської Америки. Компартія Мао Цзе Дуна була впливовою не тільки в політичному а й в військовому плані. В 45, 46 роках не було багато техніки щоб перекидати війська. Національна визвольна армія Китаю Мао Цзе Дуна проходила втричі більшу відстань, ніж гомінданівська армія. Вони рухалися на ношах. Двоє людей несуть третього який спить і фактично без відпочинку.
В 49 році війська НВАК зайняли фактично більшу територію Китаю. США які не були готові до такого перебігу подій і вважали що урядова армія гоміндану була підготовлена. 1 жовтня 49 року в Пекіні проголошується створення Китайської Народної Республіки. Залишки гомінданівської армії змушені були тікати на острів Тайвань. Перемога китайської революції принциповим чином змінила ситуація. СРСР отримав гігантського союзника, бо навіть кількість людей була вражаючою.
Перше що робить Мао Цзе Дун якому серйозно допомогли, їде в Москву з грудня 49 по лютий 50 року. Домовилися що 14 лютого 50 року було підписано договір про дружбу, союз і взаємну допомогу між СРСР і КНР. Цей договір був дуже широкомасштабний. Існують версії, що навіть було принципове рішення зняти агентуру в обох країнах (шпигунів). При чому направленість була проголошена антияпонська. СРСР абсолютно чітко формулював свою позицію на те, що він Китай в обіду не дасть і з іншого боку може розраховувати на допомогу Китаю в Далекосхідному регіоні. Радянський Союз пообіцяв передати Китаю КВЖД (китайську східну залізницю), погодився вивести свої війська з порту Артур і 300 млн. доларів кредит під 1% річних. Тобто реально в кінці 40 поч. 50 років у США був дуже серйозний привід хвилюватися. США реально не знали як реагувати на це. Вони очікували подальші кроки.
Ситуація досить швидко продемонструвала наскільки серйозним кроком було проголошення КНР. Поряд з Китаєм була ще одна країна поділена – Корея. По 45 рік Корея була японською колонією. Під час війни з Японією Корею звільняли з двох боків з півночі і півдня і по 38 паралелі вона була розділена на момент закінчення другої світової війни. Але на той час нічого не передвіщало біди. Виникало питання під чиїм контролем буде єдиний уряд. В цей час і одна і інша сторона розпочинають базування своєї ідеології. На півночі було вибрано національний рух під керівництвом Кім Ір Сена. Всі зусилля були направлені щоб створити прорядянську адміністрацію на території Кореї. Більшість уряду були етнічні корейці з радянського союзу. Створюється армія, в якій дуже багато було радників з СРСР. Паралельно зважаючи на поведінку СРСР, США укріплюють адміністрацію на півдні. При чому було запропоновано Штатами провести єдині вибори. Північна Корея начеб то погодилася але під час проведення виборів під контролем ООН, ПКорея не допустила наглядачів на свою територію. І в 48 році на півдні було проголошено створено Республіки Корея а пізніше Корейської народно-демократичної республіки. Лі Син Ман став на чолі південної Кореї (США)
Створилося дві держави. Кі Мер Сен розпочинає формувати армію, яка повинна була бути готова на вторгнення південної Кореї. Після 49 року проголошення Китайської НР, Кім Ір Сен їде до Радянського Союзу, але Сталін в цей період не дає згоди на агресію. Але все таки Кім Ір Сен вмовив СРСР, але з тим, що основна допомога буде йти від Китаю. Кім Ір Сен отримує підтримку від Мао Цзедуна і 25 червня 50 року розпочинається операція проти Південної Кореї. Через півтора-2 тижні війська вийшли на столицю. Сен скликає Раду Безпеки ООН і пропонує резолюцію по визнанню Північної Кореї агресором. В цей час СРСР провадив геніальну політику по ігноруванню Ради Безпеки. Представником Китаю в Раді Безпеки залишався представник Чан Кай Ші. І СРСР в знак протесту не ходили на засідання Ради Безпеки. США цим скористалося і Рада Безпеки визнала Північну Корею агресором. Було вирішено направити війська ООН. 14 держав прийняли участь у військах ООН. До вересня фактично вся територія Південної Кореї знаходилася під контролем Північної але 15 вересня американці висаджують десант в районі Інчхоана. Армія Північної Кореї змушена відступити і розпочинається віддзеркалювання. З півдня на північ іде армія. І вже 19 жовтня було взято Тхенян. І вже реальна загроза існуванню Північної Кореї.
Кімер Сен звертається до Сталіна, який не бажаючи прямого втручання відсилає його до Мао Цзедуна. В кінці жовтня Мао Цзедун приймає рішення і група китайських добровольців переходить кордон з Кореєю. США розгубились. Досить швидко дійшли до 38 паралелі. З точки зору МП є агресія однієї країни проти іншої, є рішення Ради Безпеки, тобто США проводили свою операцію легально. Не дуже легально це робили Китайці. Генерал Макартур, який командував військами Південною Кореї пропонує кинути бомбу на Китай, розглядаючи це як втручання у внутрішні справи. Але вже був договір між Китаєм і СРСР і тому на всякий випадок Макартура відправили у відставку. І війна в Кореї стала війною позиційною. 38 паралель з одного боку ті, з іншого ці і 2 роки це тривало. Там загинув син Мао Цзедуна. Влітку 55 року помер Сталін і вирішили домовитися хоча б про припинення вогню. Було проведено демаркаційну лінію. Результати корейської війни були жахливі. Втрати: Південна Корея до 400 000 військовослужбовців; США – 142 000; КНДР І КНР до 2 000 000. Близько 300 радянських спеціалістів загинуло.
Війна закінчилася без переможців. Але результати зіграли на розстановку сил. Китай почав претендувати на більшу вагу в міжнародних відносинах. Поступово змінювалася ситуація після смерті Сталіна. З Хрущовим у Мао Цзедуна не склалося. Тим більше, що КНР не був молодшим братом СРСР, він мав свою вільність, свою армію. Після 56 року Китай розуміє що розраховувати може тільки на себе. І тому в 58 році Китай вводить політику великого стрибка. Одним з основних показників економічної міці країни є виплавка заліза, сталі, чавуну. Це оборона, металургія. Китай відставав у цій сфері. Мао Цзедун вирішує, що Китай всіх перегонить. Він наказує у кожному дворі поставити маленьку пічечку на якій виплавляти сталь. І весь китайський народ починає виплавляти цю сталь. Потім нова кампанія. Проблеми з їжею. Хто винен? – горобці. За кожного горобця давали десь 20 грам рису. Це не спасло китайський народ. Починається так звана культурна революція. Це не боротьба з неписьменністю, а боротьба за чистоту рядів. Створюються спеціальні органі, які повинні були розпаленим залізом вижигати ідеологію. Кун Вей Біни вкладали в голови людей ідеї Мао Цзедуна.
Китаєм зацікавилися США. На той час розуміючи, що СРСР як би там не було поступово стає наддержавою. Ціною дуже серйозних втрат але військовий і економічний потенціал не давав шансів США щоб вони задавили СРСР. І тому для США важливо було “розіграти китайську карту”. Тобто залучити на свій бік дуже впливового союзника. Що роблять США. Було очевидно що СРСР з Китаєм у найближчі часи не домовляться. Були дуже серйозні протиріччя. І в 60 роках СРСР розглядав Китай як вірогідного супротивника. США розуміючи, що друзями вони не стануть розпочинає поступово проникати до Китаю. У США існувала інша проблема – Тайваню. США не хотіли образити своїх класичних союзників. В лютому 71 року президент Ніксон озвучує бажання і готовність США встановити діалог. США сказали, що дві великі держави повинні знайти загальну мову. І поступово. “Пінг понгова дипломатія”. Перші американці, які ступили на територію Китаю були командою з пінг-понгу, які грали з китайцями в цю гру.
У липні 71? року радник президента з питань національної безпеки Кісенджер таємно приїжджає до Пекіну і зустрічається з Мао Цзедуном. США розуміли, що Китаї розглядав саме СРСР головним своїм ворогом і тому треба було для Китаю отримати заяву, що СРСР не буде блокуватися з США проти Китаю. Тобто мова йшла про збереження рівноваги. Існує три сили: США, СРСР, Китай. Блокування будь-яких забезпечує перемогу над третьою. В лютому 73 ? року Ніксон їде до Китаю. Але не в Пекін а в Шан Хаї, де підписується комюніке. Там було затверджено прогрес в напрямі нормалізації відносин між КНР і США служить інтересам всіх країн. Ось тут важливий пункт. Жодна країна не претендує на гегемонію в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Результат Комюніке: ми вас не чіпаємо і ви нас не чіпайте. Були отримані гарантії для кожної з країни. Для США це те, що Китай не буде мати справи з СРСР. Наступного року 73? знову підписується нове спільне комюніке: “Обидві країни будуть спільно протидіяти спробам будь-якої держави встановити світове панування”. В 71 році представник КНР зайняв місце в ООН (Рада Безпеки). На кінець 60 початок 70 років структура трохи змінюється. Отримавши таку підтримку Китай розпочинає самостійну гру. З’являється теорія трьох світів. Мається на увазі що весь світ поділяється на дві наддержави США і СРСР – це перший світ. Другий світ – це розвинені європейські капіталістичні і соціалістичні країни. І третій світ – країн, що звільнилися і ось лідером цих країн претендував бути Китай. І в рамках цієї концепції і США і СРСР були на одному щабелі для Китаю. Основне завдання Китай бачив створення ситуації для керування третім світом.
В середині 70 років Китай стає реальним центром сили, з яким змушені були рахуватися і СРСР і США не без допомоги і тієї і іншої країни. Намагалися розіграти власну карту, а Китай розіграв всіх.
Міжнародні відносини в південній Азії.
В результаті антиколоніальної боротьбі на карті світу з’являється Індія. І зразу після утворення двох держав Індії і Пакистану виникає проблема Кашміру. Це одне з князівств, яке саме повинно було вирішувати свою долю, чи приєднатись до когось чи залишитись самостійними. Населення там в більшості було мусульманське і спочатку в 47 році магараджа Кашміру проголосив незалежність. В жовтні Пакистан розпочинає війну про приєднання. Магараджа звертається до Індії за умови що Кашмір приєднається до Індії. Розпочинається перша індо-пакистанська війна яка тривала до 1 січня 49 роки, коли були поділено Кашмір.
Ще одна проблема для Індії – проблема португальських мореплавців, які застолбили територію Індії.
Було три території: Гууа, Діу, Даман. В 55 році Португалія оголосила ці території провінціями Португалії. Індія розриває відносини з Португалією і заручившись підтримкою місцевого населення вводить сюди свої війська. Португалія поскаржилася в Раду Безпеки. Але отримавши підтримку інших країн Індія отримала ці території в подарунок.
Загострюються відносини між Індією і Китаєм в кінці 50 років. Виникає територіальна проблема. Колись не дуже чітко були прописані кордони і до 50 років цієї проблеми не було. Але Китай розпочинає будувати стратегічна каракорумське шосе і як вважала Індія, воно проходило по індійській території.
Країни Африки в міжнародних відносинах.
В Африці 2 країни не були колоніями (Ліберія, Ефіопія). Зараз в Африці 57 країн. В 51 році незалежність отримує Лівія скидуючи мандат; 56 рік – Судан, Марокко, Туніс, 57 – Дана, 58 рік – Гвінея. 60 рік – рік Африки, незалежність отримали 17 країн. Безумовно кінець 50-початок 60 років – значний період холодної війни і Африка теж стала регіоном де зіткались інтереси наддержав. Але на той час СРСР робив тільки перші кроки в Африці. В СРСР не вистачало коштів. Підтримка національно-визвольних рухів це дуже недешева справа. І тому майже всі процеси ішли під контролем Заходу. Краще дати самому незалежність ніж потім отримати головну біль, коли африканці самі захочуть взяти владу в свої руки. Тому спочатку цей процес ішов досить спокійно.
Але африканські країни, які в основному не в боротьбі отримали цю незалежність зразу ж після того як стали незалежними починають для себе вирішувати значну проблему – проблема інтеграції Африки. Намагання створити якщо не єдину африканську країни, то хоча б міжафриканську організацію. Перші спроби – 58 рік – в Акрі перша всеафриканська конференція – 8 країн. В 60 році друга конференція в Адісабебі. Основні завдання цих конференцій – це ліквідація колоніалізму і забезпечення миру. Вирішальна роль в інтеграційних процесах – найбільш впливовим Квамен Трума (лідер Гани). Як завжди зразу ж виникли проблеми хто головніше. Чия програма краще. І в 60 році, коли вже 17 країн стали незалежними відбуваються сепаратні процесі (одна група країн збирається в одному місці і проголошує свою програму, інша – в іншому). В жовтні 60 року в Абіджані збираються наступні країни: Дагомея (зараз Пінін), Габон, Верхня Уольта, Камерун, Конго зі столицею в бразивілі, Нігер, Сенегал і Центральна Африканська Республіка. Офіційна мета – це проблема Алжиру але розпочинається вирішення інтеграційного формування. Пізніше конференція переїхала до Бразивілю і отримала назвою Бразивільської. Тут було узгоджено принципи співпраці: неприєднання ні до якого блоку великих держав; узгоджена позиція африканських країн в міжнародних організаціях; тісна співпраця.
Інша група збирається в Касабланці: Марокко, Нана, Гвінея, Малі, Об’єднана арабська республіка + Алжирська Республіка яка не була ще незалежною але мала тимчасовий уряд і Лівія. Ці країни приймають Касабланську Хартію. Все приблизно те ж саме. 2 роки проіснувавши окремо і нічого не добившись лідери країни Африки зрозуміли, що таким чином, якщо розрізнити всі африканські країни, то протистояти заходу не буде можливості.
Зібравшись спочатку неофіційно а потім в травні 63 році на 3-й всеафриканській конференції країни створюють першу організацію (Організація Африканської Єдності), яка об’єднала всі незалежні держави. День підписання Хартії ОАЄ 25 травня відмічається зараз як день Африки. Формально лідера не обирали. Але самою впливовою фігурою був Квамен Трума (лідер Гани), який запропонував створити ефективний союз, який поступово стане федерацією, який повинен проводити єдину зовнішню політику, єдину оборонну політику, єдине громадянство, єдину валюту. Але це буля ілюзія. Було дуже багато країн між самими країнами. І вирішили трошки змінити ситуацію. В Хартії ОАЄ було проголошення координування співпраці африканських держав; захист суверенітету, територіальної цілісності і незалежності, знищення всіх видів колоніалізму в Африці і розвиток міжнародної співпраці. На цих принципах ОАЄ досить плідно працювала багато років.
В основному всі країни отримували незалежність. Але були країни, які вибороли свою незалежність. Однією з цих країни був Алжир. У другій половині 50-х років Алжир являв собою колонію Франції, на території якого жила досить значна кількість французів, які відігравали неоднозначну позицію. Вони з одного боку були зацікавлені в тому щоб країна була колонією а з іншого, щоб менше залежала від Франції. Фронт визволення Алжиру у другій половині 50х років розпочинає спочатку політичну а потім і озброєну боротьбу. В травні 58 року останній прем’єр-міністр Четвертої французької республіки із-за неуспіхів у цій війні з Алжиром змушений був піти у відставку. Саме тоді виникає криза у Франції, результатом якої стало створення 5-ї республіки і до влади приходить Генерал Де Голь з досить широкими повноваженнями, бо Франція стала президентською республікою.
Генерал де Голь наголоджує відносини з сусідами Алжиру (Мароко, Туніс) і виводить свої війська з цих країн натякаючи на те що з францією можна домовлятися. В вересні 59 році фронт національного виозволення Алжиру створює тимчасовий уряд. Цей уряд звертається за допомогою до Москви і Пекіну. Це безумовно підштовхнуло Де Голя до більш рішучої позиції. В 59 році зразу ж після створення уряду він пропонує цьому уряду досить цікавий вибір. Що ви хочете? Чи незалежність, чи інтеграцію (союз) з Францію, чи асоціацію з Францію (щось приблизне до федераці). Він запропонував: сьогодні ми припиняємо військові дії, напротязі 4 років ви вирішуєте. Тут насторожилась біла община Алжиру бо їх було менше. В січні 60 року французьке населенне Алжиру організує заколот але Де Голю досить швидко вдалося придушити цей заколот. В грудні 60 року в рамках ООН було прийнято спеціальну резолюцію по Алжиру, бо збройна боротьба продовжувалася – Право на самовизначення і незалежність. Знову ж таки біла община не погоджується і новий заколот в 61 році. Спроба організувати замах на самого Де Голя.
Де Голь розуміє, що треба щось вирішувати і в травні 61 року в місті Евіан (на кордоні між Швейцарією і Францією) розпочинається конференція з Алжирського питання. спочатку були такі обміни думками. Замах був після першої частини цієї конференції. І друга частина відбулася в березні 61 року. 18 березня було підписано евіанські угоди. Було підписано угоду про припинення вогню. Було домовлено, що в Алжирі пройде референдум. Після того, якщо населення проголосує за незалежність напротязі трьох років Франція виводить свої війська і залишає на 5 років аеродроми в тренду і на 15 років бере полігон для випробовування атомної зброї. З цим Алжир погодився. І 3 липня 62 року Алжир став незалежною країною.
Ще з однією країною пов’язані кризові події – з Конго зі столицею в Кіншаса. З 1908 року ця територія була бельгійською колонією. Це була і залишається дуже багата країна (алмази, уран, мідна руда). Народу там було близько 13 млн аборигенів і близько 100 000 бельгійців. в кінці 50-х років з’являється національно-визвольний рух і в бельгійському Конго. Виникає питання хто головніше. Існує дві течії: Конголеський національний рух на чолі з Патрісом Лумумбую і Асоціація народів Баконго (на чолі з Жозефом Касавуб). Після того, як ці рухи оформились і на якийсь період об’єднались Бельгія зрозуміла що краще відступити. В 60 році в Брюселі проходить конференція щодо розвитку подій після отримання незалежності Конго. В травні 60 року проводяться вибори. Президентом сатє Касавуду, прем’єр-міністром – Лумумба. Основне питання було – відсутність єдності між племенами, людьми, економічними станами. На другий день після оголошення незалежності солдати Конголезької національної армії розпочали бійку за воєнні звання. Країна не була підготовлена до незалежності. 90% кваліфікованих кадрів були бельгійці і коли вони поїхали країна стала паралізованою. Розпочинається безладдя. Бельгійці приблизно прорахувавши цей розвиток подій кидають своїх парашутистів на Леопольд Вілль і Елізабет Віль, щоб уникнути громадянської війни, але формально це було збройне втручання.
Був такий Моріс Чомбе знайшов багату провінцію Катанга і проголосив її незалежною. Багата країна в центрі Африки – як же західним країнам не скористатися. І поступово і Захід і СРСР. СРСР вирішив підтримати Патріса Лумумбу. Розпочинається економічна допомога, радянські радники. Невелика допомога але це був президент. Пекін засуєтився. США як розумна країна, розуміючи що щось там трапилось і йти війною на бельгію недоречно, Ейзенхауер звертається до ООН і Рада Безпеки приймає резолюцію про направлення в Конго військ ООН. Ситуація знаходилася на порозі громадянської войни. І ці сили (“блакитні шоломи”) висаджуються Конго (20 тис. Людей). Бельгійські парашутисти повинні були вийти з країни за цією резолюцією. Але в Мандат цих сил ООН не входила боротьба з сепаратистами в Катанзі. Розуміючи що наявність 20 тис людей з мандатом ООН, що Патрісу Лумумбі ловити немає чого, він звертається з прямим проханням про допомогу до СРСР. Прохання: перекинути війська в провінцію Катанга, щоб приборкати сепаратистів а потім видно буде. СРСР перекидає 20 транспортних літаків, 100 грузовиків.
Тут наполітичну арену виходить ще одна постать Мобуту – начальник Конголезької армії. І Мобуту підтримує Касавуду, тобто президента.
І Лумумба розуміє, що 20 літаків це добре але ситуація не на його користь. Досить швидко його арештували і пізніше його було розстріляно. Прихильники Лумумби продовжували боротьбу. Трошки пізніше в 61 році трапилася ще одна подія, яка ще більше заплутала ситуацію. Під час інспекційної поїздки загинув ГенСекретар ООН Ган Хамершельд. Ситуація: є країна, яка знаходиться під загрозою громадянської війни; є війська ООН, які підтримують одну з сторін. В цей час до влади приходить в США Джон Кенеді. Він приймає рішення втрутитися в Конголезькі справи, щоб вирішити проблему сепаратизму. За підтримки США проходить дві наступальні операції військ ООН і проблема в Конго була вирішена. Країна уникнула громадянської війни. Леопольдвіль – столиця було переіменовано в Кіншасу. Але для того, щоб зробити на домовленості між племенами Касавуду запрошує до уряду Чомбе. По 65 рік Чомбе очолював уряд Конго але є ще Момуду. Він чекав свого часу. В 65 році Момуду було обрано президентом Конго. Закінчує всі проблеми з сепаратизмом, з загрозою громадянської війни. Переіменовю країну в Заїр. І хазяйнує років 20. Тобто Конголезька криза була дуже показовою, що це модель типового розвитку постколоніального в Африці, це зіткнення Заходу і СРСР і третій результат – це не повна готовність війська ООН вирішувати проблему захисту миру. Це був перший фактичний крок і він був не досить вдалий. Але на помилках навчаються.
Ще одна країна де не все було гараз (найбільша, найвпливовіша) – Нігерія. І схема абсолютно та ж сама. Було знайдено нафту, з’явилися гроші, але до народу вони не доходили. Лідер сіхдної провінції Біафра звали його Оджукву заявив, що він президент окремої країни Біафра. Все було б нічого але 90% нафти були саме в Біафрі. Спочатку спробували провести переговори. Оджукву відмовився. Він напряму почав продавати нафту. Західним країнам без особливих претензій хто там буде, нафта йде собі. Центральний уряд розпочинає військові дії. США підтримують сепаратистів, бо трішки нафту дешевше продавали. Великобританія займали позицію і там і там. Але більшість африканських країн підтримали федеральний уряд і це стало вирішальним фактором. В вересні 67 року проходить асамблея глав держав і урядів ОАЄ і одностайно було прийнято резолюцію по боротьбі з сепаратизмом. Ні США ні Великобританія не ризикнули виступити проти. Розпочинається наступ на війська Оджуку і в 70 році сама Біафра як окрема країна перестає існувати.
Тобто 50-60 роки поступово Африка стає як самостійним суб’єктом міжнародних відносин. З іншого боку розпочинається процес поділення Африки на сферу інтересів. Розпочинається втручання, спроби впливати на процеси в цих країнах. І Африка поступово стає аргументом в холодній війні.
Міжнародні відносини в Латинській Америці.
Після другої світової війни Латинська Америка була чи не єдиним регіоном де США почували себе абсолютним господарем. В листопаді 45 року доктрина Ларетта (уругвайський міністр ЗС). Згідно неї, якщо на будь-яку країну америки буде здійснено напад, то всі латиноамериканські країни єдиним фронтом дадуть відсіч. Мова йшла не тільки про агресі, а якщо будуть порушені права людини і принципи демократії.
Наступним кроком по утворенню вже юридичного контролю був законопроект Трумена 46 року про стандартизацію озброєння, уніфікацію навчання і організацію армії. Тільки США експортують свою зброю, навчають людей, постачають боєприпаси. Це абсолютна прив’язка до єдиної країни.
Наступний крок 47 рік – проходить міжамериканська конференція по забезпеченню миру і безпеки на американському континенті. Проходило це в Ріо-де-Жанейро. В результаті роботи конференції було створено пакт Ріо-де-Жанейро – військово-політичний союз. Зміст: якщо хоча б на одну країну Америки буде здійснено акт агресії, то всі країни повинні йти їй на допомогу. Всі країни, окрім двох погодилися з усіма пунктами. Мексика і Аргентина відхилили вимогу про автоматичне застосування збройних сил, тобто уряди вирішують чи треба це робити чи ні. В 48 році проходить дев’ята міжамериканська конференція в Боготі, де було створено Організацію Американських Держав. Це суто політична організація. В рамках ОАД (штаб-квартира в Вашингтоні) було створено Консультативний комітет оборони. США здавалося це не досить для повного контролю і тому після підписання США підписують двосторонні акти з більшістю латиноамериканських країн (пакти про взаємну військову допомогу).
На початку 50-х років у США з’явилася можливість перевірити як працює цей механізм. В Гватемалі трапився переворот. Уряд Гватемали націоналізує землі компанії Юнайтед Фрут. США щоб не своїми руками використовують так звану дочерню організацію – Організацію центрально-американьских держав (ОЦАД). З території Нікарагуа, на літаках фірми Юнайтед Фрут висаджуються війська на територію Гватемали. Все було чітко. Збирається конференція, приймається резолюція проти проникнення комуністичної загрози. Операція пройшла досить успішно. В 54 році президент Артенс іде у відставку. Механізм запрацював.
Карибська криза. Вважається що карибська криза 62 р. традиційно вважається найбільш загрозливою в історії післявоєнних відносин. До 62 року на Кубі при владі був проамериканський диктаторський режим Батисти. На початку січня 59 року група людей на чолі з Фіделем Кастро готують переворот і приходять до влади. Розуміючи, що найбільш серйозна проблема режиму Батисти – була проамериканський режим. Кубу називали зоною відпочинку американців. Спочатку всі ці дії режиму Кастро носили такий косметичний характер. Але поступово проходить соціальні реформи, націоналізація і проходить головна аграрна реформа. Зважаючи на це режим США (президент Ейзенхауер) вирішив не користуючись військовими засобами застосувати економічні засоби для того, щоб привести до тями режим Фіделя Кастро. Але це не призвело до реальних результатів. Тоді Ейзенхауер вибрав шлях підтримки кубінських емігрантів для того щоб скинути Фіделя Кастро. Тоді Фідель Кастро приходить до принципового рішення. Він проголошує курс свого уряду соціалістичним і звертається за допомогою до СРСР
Першим документом була угода з приводу цукрової тростини – основний продукт експорту Куби. СРСР взяв зобов’язання закупити 5 млн. тонн. В кінці 60 р. окрім економічної СРСР робить допомогу військову. На острів перекидається зброя, була вже радянські радники.
В США прийшов Кенеді. Він вирішив що прийшов час військового втручання за допомогою емігрантів. 17 квітня 61 року після бомбардування Куби на острів висаджуються загони кубинський емігрантів (висадка на плайа херон). Всі вважали що населення не підтримує Фіделя Кастро. Була думка – ми висадимося, населення нас підтримує, буде невдоволення. Але вийшло навпаки. Кубинське населення згуртувалося навколо Фіделя і дало відсіч. Це було дуже серйозним ударом по престижу США. І тоді Кенеді розгортає наступ на всьому фронті. В 60 році Вашингтон добивається виключення Куби з ОАГ. Латиноамериканські союзники вводять ембарго на торгівлю з кубою.
Куба, розуміючи що сама не вистоїть ще більше повертається до СРСР. Він нарощує політичну, економічну, військову допомогу. Поступово відносини навколо острову виходять за рамки регіону. Джон Кенеді не відмовився від військової операції. СРСР маючи розвід дані про це готувались до цих дій. Тим більше що в квітні 62 року СРСР отримав інформацію, що країни НАТО розгортають ракети середньої дальності в Туреччині. І це було поштовхом до розміщення радянських ракет на території Куби. Це була військова таємниця №1. Було вирішено розмістити радянські ракети на Кубі. На той час США мали 294 ракети наземного базування. СРСР – 75 штук. У травні 62 року було прийнято на Президії ЦК КПСС про розміщення групи радянських військ на Кубі. Перекинути групу туди і встановити ракети середньої дальності. Операція мала назву “Анадер”. Було вирішено що на Кубі буде розміщення 3 полки ракет Р12(1700 км. Дальності) і два полки Р14 (1800км.). Всього приблизно 40 ракет. Окрім цього 4 мотострілецькі полки, 2 зенітні девізії, і полк знищувальної авіації. На кубу повинні були перекинути 60 тис. Радянських солдат. Основна ідея Хрущова зробити цю операцію абсолютно таємно “Сховати ракети під пальмами”. В липні 62 року ця операція почалася. З порту Мурманськ відправляли кораблі з військовослужбовцями, то вони пливли з лижами. Можна було виходити наверх, 15 хвилин подихати вночі. Але досить успішно ця операція пройшла. Людей і зброю перекинули і почали розгортати ці ракети.
Але вже 27 серпня 62 року (були супутники) інформація пішла на стіл Кенеді (щось там не те). США у відповідь прискорюють підготовку до військової операції проти Куби. Не встигли бо 4 жовтня вже перша Радянська ракета була приготовлена в стан боєготовності, 20 жовтня вже 20 ракет. 14 жовтня 62 року Американський літак розвідник зробив повітряну зйомку і виявив ракети. Негайно створюється кризовий штаб при президенті Кенеді. Світ абсолютно чітко наблизився до небезпечної межі. Найближче оточення Кенеді поділилися на 2 частини. Були так звані яструби і реалісти. Яструби – полетіли, зараз ми їх розбомбимо і таке інше. Реалісти казали давайте домовимося без зброї, політичним шляхом. І Кенеді не дуже любив СРСР, але любив США і в нього вистачило розуму. Він розпочинає шлях на спробу політично вирішити ці проблеми. Що він робить? Він оголошує карантин – військово-морську блокаду. Одночасно по каналах міністерства закордонних справ, посольств є звернення до СРСР про підтвердження чи є ракети на Кубі. Посол Добринін не знав чи є там ракети. Потім іде зверення до міністра закордонних справ, який ні чого не сказав про це, а Кенеді напряму не запитав.
22 жовтня всі озброєні сили США були приведені в стан бойової готовності. 24 жовтня починається карантин. Одночасно йде послання Хрущову, що йде біда, давайте щось думати. Хрущов забув прорахувати що буде якщо дізнаються. І коли до нього звернувся Кенеді, він розгубився. Декілька днів СРСР не знав що робити. З іншого боку треба було відповідати і в першому посланні Хрущова – було що карантин, це акт агресії. Якщо були яструби і реалісти в США, то такі ж були і в США. Хрущов загнав себе в такий кут, напружена психологічна ситуація. Світ завмер.
В СРСР були відмінені відпустки, в повітрні знаходяться бомбардувальники з атомною зброєю.
Карантин – будь-яке судно, яке наближається до зони карантину фіксується
Єдине розумне рішення прийшло одночасно і до Кенеді і до Хрущова. Перевести переговори на неофіційний рівень. Хрущов призначає Добриніна а Кенеді свого брата, щоб вони зустрілися і знайшли вихід з цієї ситуації. Одночасно ГСектретар ООН Ут Тан запропонував свій план врегулювання кризи (США відмовляється від карантину, США – від постачання зброї). 25 жовтня перший радянський корабель “Бухарест” перетинає лінію карантину – пробний шаг. Якщо на його борт висадяться американці була команда екіпажу відкривати вогонь і цей корабель пройшов без огляду. 27 жовтня вважається піком Карибської кризи. Бо до всіх проблем які були у відносинах наддержав, протиповітряні сили Куби збили американський літак-розвідник.
В той же час Добринін керуючись ідеями Хрущова, а Роберт Кенеді ідеями свого брата почали неофіційно зустрічатися і знайшли точку компромісу. СРСР зрозумів, що погарячився. Треба виходити з цієї ситуації при чому зберегти обличчя. Для США теж важливо було закінчити цю ситуацію, піти на поступки, але щоб прибрати ці ракети. І тому не відомо, хто перший за це зачепився, але компромісним пунктом було убрати ракети з Туреччини. 27 жовтня після того як шарахнули по американському літаку йде нове послання Кенеді, що СРСР повинен прибрати з Куби прийняти всі види наступальної зброї, не постачати зброю в подальшому. США погоджувалися зняти карантин, дати обіцянку не вторгатися на Кубу. Ввечері того ж дня же більш продвинуті були переговори, що США погодилися убрати ракети з Туреччині. Але ці ракети належали НАТО, тому треба було декілька днів, щоб погодити цю ситуацію в рамках НАТО.
28 жовтня Президія ЦК КПРС приймає умови США причому 27 числа послання Кенеді закінчувалося ультиматумом. Якщо ви не погоджуєтеся то наші дії будуть адекватними. ЦК КПРС не встигали зашиврувати і відкритим текстом по радіо передали рішення, що СРСР погоджується на всі умови.
СРСР дає команду щоб вивозити ракети а Фідель Кастро каже ні і віддає наказ стріляти якщо буде спроба демонтажу ракет. Хрущов для того, що влагодити всі деталі (Карибської кризи – назва в СРСР, в Америці – називають або ракетна кризна або кубинська). Посилається радянська делегація на Кубу, яку очолював Анастас Микаян. Микаян прилетів туди зі своїм сином. Під час переговорів Микояну повідомили що померла його дружина і він не полетів на похорони. Син полетів а він ні, настільки були серйозні переговори. Врешті-решт домовилися з Кастро і виводяться ракети. Але ще один прорахунок Хрущова з точки зору виходу з кризи з людським обличчям. Ніде не було сказано, що США виводять свої ракети з Туреччини, це стало відомим набагато пізніше.
Розгар холодної війни. Спочатку була логіка Берлінського муру, повинні були перевірити на міць один одного. Якщо СРСР мав серйозні плани щодо Куби як форпост, то для США вихід з Карибської кризи це була демонстрація міці в своєму регіону. Тобто закінченя цієї карибскьої кризи продемонструвало, що навіть країни з протилежними системами перед лицем абсолютно чітко загрози залишаються розумними людьми. Після цього США виконали свої обіцянки, вивели свої війська і Хрущов офіційно заявляє що буде виступати по телебаченню і скаже, що ніколи США не нападуть на Кубу. Кенеді дав письмову обіцянку.
Тести.
Що таке план Маунбетенна, коли війна йонкі пур, хто ініціатор неприєднання, скільки країн в Сан-Франциській конференії, країни СЕАТО, відносно якого регіону теорія доміно, коли конституція японії набула чинності, які країни створили брюсельский пакт, хто очолив перший уряд Ізраїлю, Коли були підписані угоди по Індокитаю. Коли НДР і ФРН стали членами.
Питання на екзамен.