Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
21.Філософія кінця XIX - початку XX ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Історичне значення класичної буржуазної філософії полягає в тому, що вона обгрунтувала підвалини нової духовної культури, котрі випливали із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму" в ньому. Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму - з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів. Проте вже в момент найвищого розквіту класичної буржуазної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення. У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля - сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспіль-но-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя", а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій. Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста Конта (1798-1857). Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо. Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806-1873) та Герберта Спенсера (1820-1903). Погляди останніх стали тією початковою формою позитивістської філософії, яку назвали "першим позитивізмом". В кінці XIX ст. ідеї позитивізму Конта, Мілля, Спенсера розвивали представники емпіріокритицизму - Ернст Мах (1838-1916) та Ріхард Авенаріус (1843-1896), а в XX ст. виникає неопозитивізм та постпозитивізм. Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму Сьорена К'єркегора (1813-1855), філософські погляди якого склалися під впливом німецького романтизму, з одного боку, і були антираціоналістичною реакцією на філософію Гегеля, - з іншого. Об'єктивній діалектиці Гегеля К'єркегор намагався протиставити "екзистенціальну діалектику", яка мала б стати засобом збереження спрямованості особистості до Бога, органічного духовного єднання людини з Богом. На шляху до Бога, вважає К'єркегор, людина проходить три якісно відмінні стадії: естетичну, етичну і релігійну, вищою серед яких є остання. Лише на релігійній стадії особистість досягає найглибшого самоосягнення і саморозуміння. Без Бога особистість не зможе витримати суперечностей та страждань - цих невід'ємних характеристик життя. Лише християнство, за К'єркегором, дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істинну реальність. Але це дається обраному колу людей, тим, хто здатний реалізувати свою свободу. Існування особистості є абсолютно ірраціональним процесом і не може бути осягнуте розумом та раціональним пізнанням. Істина недосяжна для розуму і пізнання, вона є способом життєдіяльності людини. На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного "безособового" тлумачення істини К'єркегор висуває концепцію "екзистенціальної" (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних "життєвих позицій". Такий підхід, на відміну від традиційно раціоналістичного, однозначно "усередненого" розуміння істини, дає можливість, на думку К'єркегора, побачити "поліфонію" істини, реконструювати особистісно неповторні риси її багатозначної структури. Філософія К'єркегора не була сприйнята сучасниками. Лише в XX ст. до його вчення звертаються протестантська теологія, російська релігійно-ідеалістична філософія, екзистенціалізм. Ці три розглянуті вище тенденції знайшли пряме продовження як у некласичній філософії кінця XIX - початку XX ст., так і в сучасній західній філософії. Після виникнення філософського вчення марксизму, подальшого розвитку К.Марксом та Ф.Енгельсом загальної раціоналістичної орієнтації класичної філософії, її впевненості в силі науки, прогресі, філософська думка прямує двома протилежними шляхами. З одного боку, відбувається розширення сфери впливу марксизму, яке супроводжувалось подальшим розвитком його основних ідей та принципів; з іншого - триває еволюція різноманітних філософських концепцій, виникають та поширюються новітні немарксистські вчення про світ, людину, суспільство. Між цими напрямками велась постійна ідеологічна боротьба. Втім, хотіли вони цього, чи ні, відбувалась вона на фоні їх органічної взаємодії та взаємовпливу. Крім того, розвиток філософської думки відбувався у взаємозв'язку та взаємодії з різними формами суспільного, наукового та культурного життя і набував при цьому багатогранного та багатозначного характеру. У передбаченні соціально-історичних потрясінь, що неминуче наближалися, філософська свідомість набуває кризового стану, повстає проти раціоналістичних філософських систем, заперечує їхню основу - розум. Філософією опановує розчарування в ідеї прогресу як прогресу розуму. Заперечуються як непотрібні для людини, як не значущі для смислу її життя існуючі засоби та методи пізнання і будь-яка теорія пізнання взагалі, відбувається своєрідний "бунт проти розуму". В історії філософії настає етап переосмислення її основних принципів, нового некласичного типу філософствування, ставиться під сумнів правомірність будь-якої гармонійної раціоналістичної системи. Як критерій філософствування висувається принцип тісного зв'язку з індивідом, його відчуттями, настроями,переживаннями, з безутішною і безвихідною трагічністю його існування. Місце проблем пізнання, які були провідними на етапі становлення та класичного розвитку буржуазної філософії, заступає проблема людського існування. Увага концентрується на сферах історії та культури, навколо проблем смислу та долі людського буття. Настає епоха антираціоналістичного умонастрою. Виникають форми своєрідного "ірраціоналістичного гуманізму", які апелюють до підсвідомості. Якщо до цього істину шукали в розумі, то тепер її вбачають у протилежному - в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії, тому що суттєві сторони цих процесів для них закриті. Цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії: "філософію мислення" замінює "філософія життя ". "Філософія життя " як філософський напрямок склалась у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Виникаючи як опозиція класичному раціоналізму, вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу.
Отже, некласична буржуазна філософія має важливе історичне значення: вона є ланкою зв'язку між класичною філософією і сучасною, теоретичною базою підготовки філософських вчень XX ст.
22. Артур Шопенгауер (1788–1860) – німецький філософ-ірраціоналіст. Народився в м. Данциг (сьогодні Гданськ), дрібний рантьє, який прожив усе життя на проценти з успадкованого капіталу.
Шопенгауер після закінчення університету прийшов влаштовуватися на роботу до самого Гегеля, який прийняв його на посаду викладача. Шопенгауер призначив свої лекції на той самий час, коли перед студентами виступав Гегель – ректор університету, філософ у зеніті своєї слави. Шопенгауер, звичайно, провалився – студенти пішли слухати Гегеля. Допрацювавши, з горем пополам, до кінця семестру, Шопенгауер більше ніколи викладацькою діяльністю не займався, через що, правда, особливо не горював. Показовим, однак, був сам факт безпосереднього зіткнення двох людей, що представляли дві абсолютно різні епохи у філософії.
У 1819 р. Шопенгауер закінчив головний твір свого життя, книгу "Світ як воля і уявлення", яка набагато випередила свій час, але сучасниками не була помічена, її не зрозуміли і майже увесь тираж книги автор змушений був забрати з видавництва і десятиріччя зберігати у себе вдома.
"Світ як воля і уявлення" (1818) – головна філософська праця Шопенгауера. У цій праці А. Шопенгауер висуває таку концепцію: на певному ступені розвитку виникають два різних світи. Один – не існує об'єктивно, а лише в нашій уяві. Те, що ми називаємо дійсністю (природа, суспільство, культура, історія і наше життя), є лише видимістю, грою уяви, тим, що в індуїстській традиції називається "майя" (тобто обман, спокуса, привид).
Другий, істинний, світ – це світ потайної, невидимої сутності, волі, це кантівська "річ у собі".
Воля – абсолютне начало всього буття, корінь всього сущого, якась космічна сила (в певному значенні біологічна за своєю природою), яка створює світ і людину.
З'являються суб'єкт і об'єкт, простір і час, багатоманітність окремих речей та причинний зв'язок між ними. Все це "існує" тому, що так влаштована людська свідомість з її апріорними формами чуттєвості та розсудку.
Людина в цьому світі є рабом волі, остання створила її інтелект, щоб вона пізнавала закони світу, краще виживала і пристосовувалася до цього світу. Людина завжди і скрізь служить не собі, не своїм інтересам, а волі. Воля змушує її жити, яким би безглуздим та жалюгідним не було людське існування.
Воля є потойбічним ядром оболонки життя, а уявлення – це об'єктивація волі, її прояв. До волі не можна застосувати поняття, вироблені нами в нашому ілюзорному світі: час, простір, число, причинність тощо.
У волі немає ні минулого, ні майбутнього, ні множинності, а значить – вона дана вся і зразу як єдина світова воля.
Воля – це "хотіння", "прагнення", але оскільки у світі сутності крім волі немає нічого іншого, то в неї немає і об'єкта прагнення, хотіння. Оскільки воля не має ніякої мети поза собою, вона з необхідністю спрямована на себе, вона лише "хоче хотіти" і нічого більш.
"Світ як уявлення" і "світ як воля" – дві сторони розколотого світу, який у цілому може бути описаний як страждання.
А. Шопенгауер доводив, що будь-яке страждання – "позитивне", а задоволеність – "негативна". При цьому він відштовхувався від очевидного психологічного факту: всі потреби і всі бажання ми відчуваємо лише тоді, коли вони незадоволені, а стан незадоволеності – це і є страждання. Навіть задоволене бажання лише тимчасово припиняє страждання. Життя кожного, таким чином, є ланцюгом змінюваних страждань, які постійно виникають.
Для А. Шопенгауера добро взагалі не існує – добром люди за традицією називають тимчасову відсутність страждань. Люди прагнуть покінчити страждання, реалізуючи свої прагнення й отримуючи задоволення. Ті, у кого є відповідні засоби (кошти) і можливості або мають обмежене коло бажань, на якийсь час можуть навіть задовольнити їх всі. Але тоді ними оволодіває нудьга, яка спричинює нове страждання.
Припинити страждання можна лише відмовившись від будь-яких бажань, припинивши існування, перетворившись в ніщо, досягнувши стану "нірвани".
Чорними фарбами А. Шопенгауер змальовує світ. Світ в усіх відношеннях поганий: естетично – він схожий на карикатуру, інтелектуально – на божевільний дім, з морального погляду – на шахрайське кубло, а в цілому – на в'язницю. Такому світові і такій людині краще, за Шопенгауером, було б зовсім не існувати.
Автор терміна "песимізм" (від лат. pessimyc – найгірший). У гіршому з можливих світів живе людина. Вона жалюгідна і страждаюча. Егоїзм людини надзвичайно сильний. Більшість бід людини кореняться в ній і нею пояснюються. Багато людей віддали б перевагу загибелі світу над збереженням власного життя.
23. Витоки філософії життя знаходять у багатьох досократиків (особливо у Емпедокла (V ст. до н. е.) та стоїків (ІІІ до н. е. – І ст. н. е.)). Не менш значущі праці німецьких натурфілософів (Парацельс (1493-1541), Ван-Гельмонт-Старший (XVI ст.)), німецьких ідеалістів (особливо Шеллінг), представників романтизму та біологізму. На межі ХІХ та ХХ століть життя розуміється як абсолютний нескінченний порив світу, який, на відміну від матерії та свідомості, активний та різноманітний, вічно рухається. Не можна зрозуміти життя ані почуттями, ані розумом, а тільки інтуїтивно. На цих основних уявленнях і формується філософія життя як напрямок, у рамках якого філософи, спираючись на безпосередні переживання, досліджують питання сенсу, мети, цінностей життя. “Зрозуміти життя з нього самого” – ось девіз представників філософії життя. Тому геть від інтелекту – пізнаємо життя на основі почуттів та інстинктів! Відмовитись від всілякого раціоналізму – тільки ірраціоналізм та містика допоможуть адекватному баченню життя “з нього самого”. Тому замість понять та “механіцизму” про життя до його бачення та “творчому”!
У філософській еволюції Ніцше розрізняють три основні періоди: 1) вплив метафізики Артура Шопенгауера (1788-1860); 2) захоплення позитивізмом; 3) переоцінка всіх цінностей та проповідь “надлюдини”.
Основні філософські проблеми, над якими працював Ніцше: 1) проблема істини; 2) проблема культури; 3) проблема вивільнення особистості від стискаючих її пут; 4) проблема світової волі; 5) проблема песимізму – оптимізму.
У праці “Так казав Заратустра” (1990) Ніцше стверджує – істини немає, а філософія є не пізнання істини, але вільна творчість вищих наук. Мета культурного розвитку не у добробуті мас та окремих особистостей, а у появі сильних геніальних натур, для вироблення яких маси представляють лише необхідний матеріал. Презирливе відношення до мас складає характерну особливість його світогляду.
Основні ідеї: а) “Бог помер” – критика християнства; б) нігілізм, звідси переоцінка цінностей; в) життя – воля до влади; г) ідея надлюдини; д) міф вічного повернення.
А.Бергсон вважає, що сутність світу створює життя, а життя є ірраціональним та таким же ірраціональним повинно бути і його осягнення. Воно досягається не інтелектом, а інтуїцією. Матерія розуміється як сукупність кісткових тіл, які володіють лише просторовими визначеннями, сферою повторності та однотипності. Життя – цілісність, “творча еволюція”, “життєвий порив”, “творчий акт”. Тут світ з’являється як результат “творчої еволюції”, в ході якої “життєвий порив створює якісно нові форми”.
24. Сере́н К'є́ркегор — данський філософ і теолог, основоположник екзистенціалізму. Він писав на теми організованої релігії, християнства, моралі, етики, психології та філософії релігії мовою, сповненою метафор, іронії й гіпербол. Більшість із його філософських робіт присвячені розгляду питання про те, як людина живе як «одиничний індивід», зосереджуючи увагу більше на конкретній реальності людського життя, ніж на абстрактному мисленні й підкреслюючи важливість особистого вибору й відданості.
На противагу німецькій класичній філософії, яка прагнула до об'єктивності, К'єркегора цікавило суб'єктивне ставлення особистості до Ісуса Христа[3], яке приходить із вірою. Значна частина його праць присвячена християнській любові. Водночас він надзвичайно критично ставився до організованої державної релігії, передусім до Данської Церкви.
На початку творчості К'єркегор публікувався під псевдонімами, викладаючи різні погляди на одну й ту ж тему й влаштовуючи діалог із самим собою[6]. Його праці були написані данською і за життя були мало відомі за межами Скандинавії. До початку XX ст. з'явилися переклади різними європейськими мовами, і до середини століття його твори вже мали значний вплив на європейську філософію.
Велике місце у філософії К'єркегора займає проблема пізнання стосовно людини. Для нього будь-яке наукове пізнання є зло, навіть якщо воно базується на природознавстві. Наука - це шкідлива цікавість. Але найбільш згубним є коли об'єктивне наукове пізнання вривається в духовну сферу. Людина для К'єркегора не тільки не може бути об'єктом наукового пізнання, вона не може розглядатися і як суб'єкт-об'єкт, яким її виставляють Фейербах та різні психофізичні школи. “Той, хто існує не може бути також зразу в двох місцях, не може бути суб'єкт-об'єкт”. Проблема душі і тіла не викликає у К'єркегора труднощів: душа первинна, тіло вторинне. “Людина є синтез душі і тіла, що керуються духом. В кінцевому рахунку людина є дух”. Для К'сркегора буття не є мислення, так як дух не є мислення, яке не тільки допускає, а і потребує логічного виміру.
Якщо б замість буття мова йшла про існування. а замість мислення - про дух, то принцип тотожності духа і існування адекватно формулював би основоположення екзистенціалізму як к'єркегоріанської схеми суб'єктивного ідеалізму.
Вся філософія К'єркегора звернена в себе. “Буття витісняється екзистенцією”, “існуванням”, яке означає “моє”, людське існування, самовідданість, внутрішній світ. “Існування” в такому розумінні для К'єркегора - єдина “дійсність”, яка обмежує поняття “буття” і протиставляється мисленню. Чи є дійсність зовнішній світ? - запитує він і відповідає негативно. Дійсність е внутрішній світ.
Хоча за думкою К'єркегора, тільки те знання, яке знаходиться в суттєвому відношенні до існування, є суттєвим знанням, самосвідомість не є для нього самопізнання об'єктивуюча суб'єктивність. Внутршній світ, не будучи об'єктом, не може бути і об'єктом пізнання, тим більше, наукового. “Я” не доступне відображенню ні при посередництві чуттєвих органів, ні прі посередництві понять. Характерним для К'єркегора є те, що існування він визнає єдиною не пізнаною річчю в собі, з якою міслення немає нічого спільного.
Оскільки існування для нього - єдиний достойний предмет філософії, він нічого спільного з мисленням не має.
В багатьох творах К'єркегора є твердження про алогічність існування. Для того, щоб співвідноситись з екзистенціальною дійсністю як такою, до неї слід відноситись не подумки, а парадоксально. А так як існування не являє собою дещо, що не є як дане, а не припинно проходить становлення, воно тим самим з точки зору екзистенціальної діалектики не досяжне для логічного розуміння.
Існування для К'єркегора - синонім духовної одиничності, особистих переживань. Друга особливість його “існування” - це його емоційно-вольовий характер. Рушійна сила існування - пристрасть. Егоцентрична рефлексія екзистенціалізму не споглядальна, а патетична.
Отже, для К'єркегора людина не може бути визначена як мисляча субстанція чи як природна істота, чи взагалі, як деякого роду об'єкт. По суті, людина взагалі не може бути визначеною. Суб'єкивно-ідеалістичне трактування “існування” - це трамплін для стрибка від ідеалізму до релігії.
25. Основна риса розвитку філософії XX століття - плюралізм шкіл, напрямків; поява нових, нестандартних (некласичних) ідей і концепцій. Причина цьому, можливо, демократизація громадського життя, ріст ступеня свободи особи. Воля є каталізатором творчості, а творчість - це завжди розмаїтість. І все-таки серед самих різних по типу філософствування і методології теорій можна виділити два основних напрямки, які протилежним чином реагують на нашу епоху - епоху науково-технічної революції (НТР), епоху технічної цивілізації.
Основні напрямки філософії XX століття
Сцієнтизм - світогляд, який позитивно оцінює соціальні наслідки НТР, вважає головним завданням філософії - обслуговування бурхливого розвитку науки. Найбільш відомі в цьому напрямку різні школи позитивізму неопозитивізму
Ірраціоналізм
Негативна світоглядна реакція на НТР, усвідомлення нерівномірності технічного і духовного прогресу; констатація духовної кризи, песимістичні прогнози майбутнього.
В центрі філософії - людина - загублена і "занедбана" в сучасному технічному світі.
Основні школи: Психоаналіз Неофрейдизм Філософія життя Екзистенціалізм
Не займають таких крайніх позицій і не укладаються в цю схему:
феноменологія прагматизм теїстичні концепції
а) неотомізм
б) персоналізм
Далі докладніше охарактеризуємо неопозитивізм і екзистенціалізм, як дві яскраві крайні крапки і нитки духовних філософських шукань ХХ-го століття; а в цьому розділі - коротко розповімо про названі вище концепції і школи.
Філософія життя - ірраціоналістнчна філософська школа, в центрі якої поняття "життя", як цілісна реальність, не тотожна ні духу, ні матерії. Світ розглядається як єдина духовна істота. Це трактування протистоїть раціоналізму і механізму в поясненні сутності буття. Головним завданням філософії вважається приречення точки зору розуму, (розум може пізнати лише статичному, нерухоме, просте). Головний метод осягнення життя - інтуїція - вид інтелектуальної симпатії, шляхом якого приносять усередину предмета, щоб злитися з тим, що є в ньому єдиного, і, отже, Невимовного. Так визначає інтуїцію Анрі Бергсон і називає дві умови інтуїтивного пізнання:
(1) відмова від усякого інтересу, від відношення до корисної дії;
(2) величезна напруга волі, необхідна для того, щоб злитися з "життєвим поривом".
Представники цієї школи:
Фрідріх Ніцше (1844-1900) - німецький філософ, поет, основні роботи: "По той бік добра і зла", "Так говорив Заратустра*.
Анрі Бергсон (1859-1941) - французький філософ, лауреат Нобелівської премії; праці: "Творча еволюція", "Сприйняття мінливості".
Вільгельм Дільтей (1833-1911) - німецький філософ, історик культури. Життя трактує як спосіб буття людини, культурно-історичної реальності.
Георг Зіммель (1858-1918) - німецький філософ, соціолог. Життя розумів як процес творчого становлення, невичерпний раціональними засобами, який осягається тільки у внутрішньому переживанні.
Ортега-і-гассет Хосе (1883-1958) - іспанський філософ-публіцист, суспільний діяч. Головним методом обрання називав процес "вслухування" у життя за допомогою "життєвого розуму". Свою філософію називав "раціовіталізмом".
Психоаналіз (фрейдизм, неофрейдизм) - психологічна і філософська концепція, яка вважає основою буття людини поле несвідомого. Засновник цього напрямку - австрійський психіатр, психолог Зигмунд Фрейд (1856-1939) запропонував оригінальне трактування сутності, структури свідомості і причини вивчення людини (антропологічні принципи) і людської культури. Рушійним фактором психіки, а значить людини і суспільства в цілому, Фрейд уважав енергію несвідомих пси-хосексуальних потягів. У структурі свідомості 3. Фрейд виділяє три підструктури. Найбільш архаїчна безособова, цілком несвідома частина - "ВОНО" (Id) - резервуар психологічної енергії, "киплячий казан" потягів, які прагнуть негайного задоволення. Ця частина психіки позбавлена контактів із зовнішнім миром і не знає різниці між зовнішньою реальністю і суб'єктивною сферою. Друга психічна структура - "Я" - (Ego) -посередник між зовнішнім світом і "Воно", потягом і задоволенням. "Я" керується не принципом задоволення, а вимогою реальності, стримує ірраціональні принципи "Воно" за допомогою різних захисних механізмів. Третя психічна структура "Понад - Я" (Super - Ego) виступає як джерело моральних установок індивіда, функціонує здебільшого несвідомо, проявляючись у свідомості як совість (почуття страху, провини, депресії, неповноцінності і т.п.).
Наприкінці 30-х років виник неофрейдизм, представники якого (Е. Фромм, К. Хорні, Г. Саллівані) спробували відійти від біологізму і "пансексуалізму" Фрейда і створити соціологічну і культурологічну доктрину. Еріх Фромм, наприклад, розробляв цілісну концепцію особистості, вивчав механізми взаємодії психологічних і соціальних факторів її формування; запропонував проект перебудови суспільства за допомогою методів "соціальної терапії", зокрема, проект "перевиховання" американської нації.
Феноменологія як особливий напрямок у філософії пов'язана з ім'ям Едмунда Гуссерля (1856-1938), який вважає предметом філософії царство чистих істин, апріорних змістів. Пізнання розглядається як потік свідомості, внутрішньо організований і цілісний, однак відносно незалежний від суб'єкта пізнання і його діяльності. Вихідним пунктом феноменології було вивчення позадослідних, позаісторичних структур свідомості, які забезпечували його реальне функціонування і збігались з ідеальними значеннями, вираженими у мові і психологічних переживаннях. Феномени - ідеальні сутності, зміст. Феноменологія - метод безпосереднього, інтуїтивного розгляду цих сутностей. У феноменах Гуссерль виділяє різні шари: язикові оболонки; різноманітні психічні переживання; предмет, мислимий у свідомості; смисл - інваріантну структуру і зміст мовних висловлень. Для феноменології характерний гостра критика позитивізму, усвідомлення духовної кризи сучасності.
Прагматизм - американська філософія "дії". Засновники прагматизму Чарльз Пірс (1839-1914), Вільям Джеймс (1842-1910). Джон Дьюї (1859-1952), звинувативши всю попередню філософію в абстрактності і споглядальності, висунули програму "реконструкції філософії". Філософія, на їх думку, повинна бути не міркуванням над першоосновами буття і пізнання, а загальним методом вирішення практичних проблем, які встають перед людиною в безупинно мінливому світі. Головна категорія - "досвід" трактується не як реальність, а як потік свідомості. Знання - не як відбиття реальності, а спосіб усунення перешкод для діяльності. Істина характеризується корисністю. Джеймс стверджував, що гіпотеза про бога - істина, якщо вона служить задовільно цілям людини. Практична доцільність є не тільки критерієм істинності, але і критерієм моральності. Особливий варіант прагматизму - інструменталізм Дьюї. Пізнання - по Дьюї - знаряддя, інструмент пристосування людини до навколишнього середовища. Наука - це ящик з інструментами. Людина дістає ці інструменти, коли попадає в скрутні ситуації. Для прагматизму характерна абсолютизація суб'єкта в пізнанні і практичній діяльності і так само моральний нігілізм (або релятивізм).
Неотомізм - сучасний етап у розвитку томізму - вчення Фоми Аквінського. З 1879 року одержав офіційне визнання Ватикану (енциклика папи Лева XIII). Найбільш відомі представники: Жильсон, Марітен, Сертийанж (Франція), В. Брут-тер, А. Демпф, І. Лоц, М. Грабман (Німеччина). Д. Мерсье, А. Дондейн, Л. Де Реймекер, Ф. Ван Спінберген (Бельгія) У. По-довані, Ф. Ольджаті, К. Фабро (Італія).
Неотомізм різко протистоїть як матеріалізму, так і суб'єктивному ідеалізму. Він претендує на універсалізм, об'єднання в цілісному синтезі віри і розуму, умогляди і емпірії, споглядальності і практицизму, індивідуалізму і соборності. Це об'єднання здійснюється на догматичній основі, обумовлено незаперечністю і загальнообов'язковістю для філософії божественного одкровення. Основне завдання філософії вбачається в раціональному розкритті і виправданні істин теології. Відповідно до цього світ представляється як створений богом. Особистість у неотомізмі трактується як непорушна і самодіяльна духовна субстанція. Атрибути особистості - воля, самосвідомість, здатність прояву в духовному акті, творчі можливості -одержують своє ціннісне підтвердження лише в співвіднесенні з богом.
Персоналізм (від лат. persona - особистість) - теїстичний напрямок у сучасній філософії, який визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а увесь світ проявом творчої активності верховної особистості -бога. Представники: Н .А. Бердяев, Л. Шестов, Б. Боун, У. Хо-кинг, Е. Брайтмен, P. Т. Флюеллінг, П . Ландсберг, М. Недон-сель, П. Рікер, Е. Муньє, Ж. Лакруа. В основі світогляду -плюралізм - визнання множинності існувань, свідомостей, волі, особистостей. Особистість розглядається як основний прояв буття, у якому вольова активність, діяльність сполучається з безперервністю існування. Джерела особистості все ж коріняться в єдиному початку - богу. Е. Муньє вважає християнське вчення про особистість основою революційного перевороту в житті людства, який дозволяє створити "суспільство особистостей", подібне до християнської громади. Оскільки особистість, відповідно до персоналізму, перебуває у ворожих відносинах з дійсністю, життя особистості починається з того, що вона ламає контакт із середовищем; вона повинна піти в себе, "зосередитися". Внутрішні властивості особистості: "покликання", інтимність, повинні охоронити особистість і суспільство, як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, об'єднати особистостей між собою. Головним способом самоствердження особистості виступає внутрішнє самовдосконалення.
26. Екзистенціалізм (лат.- існування), філософія існування - напрям у філософії XX століття, що розглядає людину як унікальна духовна істота, здатна до вибору власної долі. Экзистенция трактується як протилежність есенції (суті). Якщо доля речей і тварин зумовлена, то якщо вони мають суть раніше існування, то людина набуває своєї суті в процесі свого існування. Основним проявом экзистенции є свобода, яка має на увазі відповідальність за результат свого вибору. Філософія екзистенціалізму - ірраціональна реакція на раціоналізм Освіти і німецької класичної філософії. По затвердженнях філософів-екзистенціалістів, основна вада раціонального мислення полягає в тому, що воно виходить з принципу протилежності суб'єкта і об'єкту, тобто розділяє світ на дві сфери - об'єктивні і суб'єктивні. Справжня філософія, з точки зору екзистенціалізму, повинна виходити з єдності об'єкту і суб'єкта. Ця єдність втілена в "экзистенции", тобто деякій ірраціональній реальності.
Згідно філософії екзистенціалізму, щоб усвідомити себе як "экзистенцию", людина повинна опинитися в "пограничній ситуації" - наприклад, перед лицем смерті. В результаті світ стає для людини "інтимно близьким". Істинним способом пізнання, способом проникнення у світ "экзистенции" оголошується інтуїція ("екзистенціальний досвід" у Марселя, "розуміння" у Хайдеггера, "екзистенціальне осяяння" у Ясперса), яка являє собою иррационалистически представлений феноменологічний метод Гуссерля. Ідеальна свобода людини - це свобода особи від суспільства.
Фрейдизм .
Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функці¬онування людської психіки також і закономірності суспільного розвит¬ку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосо-вуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та со¬ціальних феноменів.
Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояс¬нюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспек¬ти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Роз¬глянемо зміст першого та другого аспектів психоаналізу.
Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрій¬ський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856—1939). Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класич¬ного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкри¬ти таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характе¬ристик.
Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослі¬дження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішньо¬го світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та й психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості, оскільки, аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведін¬ки людини, які неможливо було пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої себе.
Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філо¬софське осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи свою концеп¬цію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом досліджен¬ня класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, пи¬сав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має роз¬глядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей.
Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанція¬ми: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідо¬мості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять, мис¬лення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйман¬ням зовнішнього світу.
Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несві¬домого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим же це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. (Цензура, за Фрейдом, це образне уявлення тих сил, які прагнуть не пропустити до свідомості несвідомі думки та бажання.) Пізніше З.Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого — принципу реальності.
Створивши теоретичну систему психіки, З.Фрейд мав довести її правомірність. З цією метою він виділяв певні приклади психічної діяльності, а саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне на¬віювання, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо). Теорія З.Фрейда про свідоме та не¬свідоме і стала основою психоаналітичної системи.
Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Спираючись на дані природничих наук і дотриму¬ючись біологічного стилю мислення, З.Фрейд головним рушієм поведін¬ки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуаль¬ного збудження.Вчення про лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується З.Фрейдом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим ( переведення психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у несвідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією.
Філософська антропологія.
Антропологічна філософія виникла в XIX ст., стала перспективною у XX ст., сприяла формуванню ряду філософських напрямків. Найвпливовішим у 30 — 60-ті роки XX ст. став екзистенціалізм, що прагнув замінити класичну «філософію суттєвостей» філософією людського існування. Філософська антропологія — це вчення про природу і суть людини. Історично, найвидатнішими представниками антропологічної філософії виступали Гельвецій, Фейербах, Чернишевський. Саме Людвіг Фейербах ввів у науковий обіг і прагнув обґрунтувати антропологічний принцип як матеріалістичну антитезу об'єктивно-ідеалістичному розумінню «ідеї», «духу». Всебічне обґрунтування філософської антропології здійснено Максом Шеллером. Ідеї філософської антропології розробляли також Арнольд Гелен, Хельмут Плеснер, Ернст Ратхакер, Олександр Больнов. Відмінності філософів — антропологів лише в тому, які аспекти (біологічні, психологічні, соціально-культурні тощо) буття та «виміри» людини розглядаються.
Ідейними джерелами філософської антропології стала філософія німецького романтизму та філософія життя. Представники філософської антропології широко застосовували принципи трансценденталізму Іммануїла Канта та неокантіанства. Трансценденталізм феноменології Едмунда Гуссерля та Мартіна Хайдеггера застосовувався для методологічного обґрунтування і безпосереднього аналізу різноманітних проявів суті людини, її діяльності та життя. Арнольд Гелен розробляє біопсихічну концепцію людини. Макс Шеллер, виділяючи ряд ступенів буття людини, першою серед яких є «життєвий порив», підкреслює відмінність людини від тварини, а також той факт, що «дух», духовність підіймає людину над зовнішньо-вітальною характеристикою життя. Проте «чистої» філософської антропології не було ні у Макса Шеллера, ні у Фрідріха Ніцше. Разом з тим в обох звучать виразно мотиви «філософії життя», що є однією з теоретичних джерел філософії екзистенціалізму. Дехто з філософів об'єднує концепції філософської антропології і філософії екзистенціалізму в понятті «антрополого-екзистенціальної лінії у філософії», підкреслюючи їх спорідненість з філософією персоналізму. Характеризуючи погляди Еріха Фромма, який досліджував філософські проблеми фрейдизму і неофрейдизму, Павло Гурєвич слушно зазначає, що дослідникам, надовго відлученим віл антропологічного екзистенціалізму у філософії, не завжди очевидна складність і неоднорідність її. Поряд з екзистенціалізмом розвивається філософська антропологія — наука про людину, що ділиться на фізичну і культурну. Антропологічна філософія виступила проти класичного раціоналізму, саєнтистських напрямків у західній філософії, спробувала протиставити абсолютизації претензій розуму на вирішення філософських проблем нераціональні детермінанти самовизначення людини. Результатом став ірраціоналізм (від. лат. irrationalis — нерозумний), який так або інакше характерний для антропологічної філософії.
Ірраціоналізм, обстоюючи в одних випадках заперечення розуму як суттєвої якості людини, а в інших — заперечуючи розум як істотний компонент процесу осягнення людиною світу і самої себе, не тотожний визнанню реальності нераціональних особливостей людини. Ці особливості існують. Тому говорити про глобальний ірраціоналізм антропологічних напрямків безпідставно. Питання це вирішується конкретно, на основі врахування особливостей кожної філософської школи. Ірраціоналістична абсолютизація найяскравіше виявилася у філософії життя. У Німеччині її представляли Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, у Франції — Анрі Бергсон.
У понятті життя, на думку Фрідріха Ніцше, виражається воля до акумуляції сили, Вільгельма Дільтея — факти волі, спонукань та почуттів людини, Анрі Бергсона — космічна сила — життєвий порив. Представники філософської антропології пояснюють філософію антропології як науку про метафізичність походження людини, про її фізичні, психічні, духовні початки, джерела у світі, про ті сили і тенденції, які рухають нею і які приводяться нею в рух. Спеціальні науки про людину, навіть у їх єдності, на думку Макса Шеллера, не дають чіткого уявлення про суть людини, не прояснюють її. Філософська антропологія має чітко показати, розкрити процес формування з основної структури буття людини специфічної монополії, звершення і діяльності людини: мова, совість, зброя, ідеї справедливого й несправедливого, держава, керівництво, мистецтво, міф, релігія, наука, історичність та ін. Різноманітні сторони і сфери буття людини філософська антропологія має об'єднати в конкретно-наукове, предметне їх вивчення з філософією, їх осягнення, тобто об'єктивно осмислити, відновити цілісний філософський образ людини. Отже, людина, її суть, її буття, її життя і стоять у центрі філософської антропології, розкривають сенс життя.
Один з основоположників філософської антропології Хельмут Плеснер на основі наукової філософії життя дає феноменологічне формулювання «ступенів органічного». Живе відрізняється від неживого тим, що саме визначає свою мету, переступаючи через себе ззовні, і визначає себе всередині тієї межі, йдучи в середину до себе як такого, тобто передбачає саме себе. Звідси основна характеристика живого — позиціональність. Традиційно Хельмут Плеснер характеризує рослинну, тваринну і людську організацію позиційно, причому принцип більш низької організації, проведеної до крайніх меж. Тварина, на відміну від рослини, опосередковано включена в навколишнє середовище. У тварини є органи для контакту з нею і сугубо внутрішні органи. Для їх взаємного опосередкування потрібен центр. Позиційність тварини — центрична. Центр ніби дистанційований від живого тіла, яке сприймається центром як плоть. Ця ексцентрична позиційність — головна характеристика людини. Отже, людське укорінено поза світом, поза наявного буття. Але буття поставлено не на божественну першооснову, як у Шеллера, а на ніщо. Людина неминуче перебуває у боротьбі за своєю рефлексією і іманентністю всіх своїх визначень, у боротьбі, що відновлює з тією ж необхідністю, з якою кожна спроба терпить про вал. Це показує установлені нею основні антропологічні закони. Закон природної штучності означає, що людини змушена урівноважити свою поставленість на ніщо результатами своєї діяльності.
27. У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеїстичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука—це могутня, проте - не всемогутня сила, що с багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Частково інтерес до релігійної філософії у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: стало зрозумілим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.
Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим.
Визнаними представниками, можна сказати — корифеями неотомізму є французькі філософи Ж. Маритен (1882- 1973), Е. Жільсон (1884 - 1978) та американський філософ Ю. Бохенський (1902 - 1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати.
У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність.
28. У ХХ ст. наука досить швидко та впевнено перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. Впливаючи перш за все на виробництво, вона поступово почала втручатися і в усі інші сфери суспільного життя: в медицину, мистецтво, побут, комунікацію. Заперечувати, не помічати цей вплив було просто безглуздо. Навпаки, ціла низка напрямів філософії вважала за необхідне включитися у цей переможний та всеохоплюючий рух, розглядаючи себе необхідним доповненням до розгортання конкретно-наукових студій. У своїй більшості ці напрями всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони отримали назву “сцієнтизму” (з англ. – “sciens” – наука) або, точніше, сцієнтистських напрямів. На початку ХХ ст. більшість таких напрямів в цілому поділяла ще новоєвропейські переконання, підкріплені у ХІХ ст. міркуваннями О.Конта, у тому, що справжнє знання може бути тільки науковим; відповідно, і філософія справді може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане науковою, тобто органічно ввійде у сукупність наук. Але для того, щоб це здійснилося, необхідно змінити як предмет, так і методи філософії. Її предметом повинно бути науковчення, тобто вчення, яке чітко визначить особливості та сутність науки, буде свідомо розробляти методологію наукового пізнання, а за методами філософія не повинна суттєво відрізнятися від інших наук; принаймні, вони повинні бути точними, такими, що можуть бути широко використаними та піддаються перевірці (це переконання на початку ХХ ст. поділяли Е.Гуссерль, Л.Вітгенштейн, Б.Рассел та ін.). Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії ХХ ст. намагалися виконати представники так званого “логічного позитивізму” або неопозитивізму. У ХХ ст. утворилося три основні осередки логічного позитивізму: 1) у Відні діяв “віденський гурток”, очолюваний М.Шліком (1882-1936); 2) в Англії неопозитивізм був представлений іменами Л.Вітгенштейна (1889-1951) та Б.Рассела (1872-1970); 3) нарешті, в першу декаду ХХ ст. у Львові був організований філософський семінар, який поклав початок функціонуванню Львівсько-Варшавської філософської школи. Засновником її був випускник Віденського університету К.Твардовський (1866-1938). Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітгенштейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А.Тарський). М.Шлік сформулював засади процедури під назвою “верифікація” – перевірка на істинність. Суть її була в цілому простою і зрозумілою: щоби зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом співставлення із фактами. Проте, спіставленню треба було піддати провідні, а не другорядні положення певної теорії, і зробити це необхідно із дотриманням суворих вимог апарату математичної логіки. Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних “атомарних суджень”; виділення у реальності таких само “атомарних фактів”; співставлення “атомарних суджень” із “атомарними фактами” та обгрунтування отриманих результатів. Передбачалося, що встановлення відповідності суджень фактам засвідчить істинність відповідних положень, суперечність – хибність, а неможливість співставлення постане основою для оцінки певних положень як безглуздих. На початку 20-х років був виданий твір Л.Вітгенштейна “Логіко-філософський трактат”, який був сприйнятий Б.Расселом в якості концептуально-теоретичної засади для всієї сцієнтистської філософії. В “Трактаті” стверджувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності. Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності використання мови. Точна мова – це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки. Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово почала викреслюватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей: або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або – конвенціональності. Ідея фальсифікації пропанувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому у певному конкретному виявленні воно може бути піддане певному спростуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (К.Поппер). Конвенціалісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згідна прийняти переважна більшість науковців (“конвенція” – угода). На перший погляд, загальний результат діяльності непозитивізма виявився негативним, проте це не зовсім так. По-перше, його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки. По-друге, під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку: стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які неможна співставити із фактами; це, наприклад, ідеалізовані об’єкти (ідеальний газ та ін.), певні принципи (наприклад, принцип простоти), певні, нарешті, положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності. Тобто, сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по-сьогодні; на початку 70-х років ХХ ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом (“після позитивізму” або “пізній позитивізм”). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М.Полені, П.Фейєрабенд та ін.). До сцієнтистських напрямів у філософії ХХ ст. належить також Марбурзька школа неокантіанства, найбільш авторитетними представниками якої були Г.Коген (1842-1918) та Е.Кассірер (1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: теоретичну (наука), практичну (етика), естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е.Кассірер переконливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній. Теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові. Тоді виникне потреба усунути ці суперечності шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, але це, врешті, приведе до інакшого бачення і теорії, і реальності. В подальшому ситуацію буде повторюватися, але її результатом буде суттєве збагачення того предметно змісту, який ми будемо бачити в дійсності. Врешті Е.Кассірер дійшов до висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і назвав людину “Homo simbolicus” (Людина символізуюча). Варто згадати також представників “радикальної епістемології” (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.), які вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а у її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає антомо-фізіологічна будова людини, її потреба у оптимальному функціонуванні. Проте в такому підході вже зникає різке розмежування наукового та ненаукового знання. Слід сказати, що і в межах неопозитивізму в другій половині ХХ ст. це розмежування було послаблене. Так, Л.Вітгенштейн врешті почав аналізувати буденну мову, стверджуючи, що філософія є ніщо інше, як критика мови. З позиції традицій нашої культури (східноєвропейського типу) може видатися надмірним таке акцентування мовного аспекту людської інтелектуальної діяльності. Проте воно реально підводило до сучасних інформаційних технологій. А, з іншого боку, воно виправдовувалося прагненням зайняти у вивченні пізнання суто об’єктивістську позицію: бо реально наука є знаковою діяльністю, і, значить, її об’єктивне вивчення передбачає певну, точно фіксовану процедуру співставлення однієї спостережуваної реальності (реальності фактів) із іншою, також спостережуваною реальністю (реальність текстів та знакових структур).
Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтезуючий і прогностичний потенціал.У філософії позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний ( релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Оґюстом Контом в 30-х роках ХІХ століття. У своїй основній праці "Курс позитивної філософії" (1842 рік) О. Конт запропонував концепцію, згідно з якої істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпритацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними.
29. За свідченням античних авторів (Диоген Лаэртский), слово "філософія" трапляється уперше у Піфагора, а в якості назви особливої сфери знання, термін "філософія" уперше вживався Платоном. Зародження філософії історично співпадає з виникненням зачатків наукового знання, з появою громадської потреби в цілісному переконанні на світ і людину, у вивченні загальних принципів буття і пізнання. Перші філософи античного світу (Древня Греція) прагнули головним чином відкрити єдине джерело різноманітних природних явищ. Тому природа (по греч. фюсис; фізика) стала першим загальним об'єктом, до якого звернулася філософії, і у зв'язку з цим сформувалося перше філософське вчення - натурфілософія (філософія природи), яка стала першою історичною формою філософського мислення, першою філософською дисципліною в структурі філософії (першими фізіологами були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Гераклит).
У міру накопичення науково-філософських знань (природних, особових і громадських) і вироблення спеціальних прийомів дослідження (аналітичних - логічних, математичних) почався процес спеціалізації нерозчленованого знання, виділення математики, астрономії, медицини. Спочатку ці науки входили до складу філософського знання. Але поступово починається і обмеження круга проблем, якими займається філософія, відбувається розвиток, поглиблення, збагачення власне філософських представлень, виникають різні філософські теорії і течії. В ході предметного самовизначення філософії і її внутрішньої диференціації (спеціалізації) сформувалися наступні філософські дисципліни:
онтологія (від греч. онтос - буття, суще) - вчення про буття (чи про першооснови усього сущого) : проблема буття розуміється тут в універсальному (всеосяжному) сенсі ("чому є щось, а не ніщо" - одне з перших філософських питань), аналізуються буття (сам принцип існування), небуття (чи можливе неіснування, ніщо), буття матеріальне (природа) і ідеальне (ідея, думка, дух). Часто онтологія в історії філософії ототожнювалася з метафізикою (букв. те, що йде після фізики), оскільки буття розглядалося не як те, що існує, а як те, що дозволять усьому існувати, само цим існуючим не будучи;
гносеологія, эпистемология (від греч. гносис, эпистеме - знання) - теорія пізнання, аналіз найбільш загальних питань пізнання : пізнаваний або непізнанний (агностицизм) світ, які можливості, методи і цілі пізнання; у чому суть пізнання і що є істина; хто суб'єкт і що є об'єктом пізнання;
логіка (від греч. логос - думка і слово одночасно) - наука про форми правильного (тобто зв'язного, послідовного, доказового) мислення; формами такого правильного (тобто відповідно до правил логіки, що відбиває реальні процеси дійсності) були поняття, судження, висновки;
етика (від греч. эйкос - що відноситься до устоїв, характеру, поведінки) - наука про моральність, моралі як формам суспільної свідомості, про належне і правильну поведінку людини серед собі подібних; проблеми етики пов'язані з проблемами свободи волі, природи моральної поведінки і його принципів, справедливості, доброчесності, вищого блага, користі і щастя як наслідків людської поведінки;
естетика (від греч. аестетикос - що відчуває, чуттєвий) - наука про художнє і ціннісне освоєння світу : вивчає принципи і умови творчого перетворення і зображення світу в таких категоріях, як краса, прекрасне, піднесене, потворне, естетичне сприйняття, смак, трагічне і комічне.
філософія історії (освоєння закономірностей історичного процесу).
Структуру філософії в цілому можна зв'язати з такими трьома освоюваними нею явищами, як істина, добро і краса (і у зв'язку з цим виділяти в ній філософські дисципліни).
Починаючи з епохи Відродження (14-16 віків) процес розмежування між філософією і приватними науками протікає усе більш прискореними темпами.
Виникає уявлення про природну позитивну науку, що обмежується переважно фактичними, досвідченими (емпіричними) дослідженнями. Специфіку ж філософії тепер бачать передусім в її абстрагованості (спекулятивности, відірваності від досвіду), абстрактності, умоглядності, теоретичній, яка дуже часто вступає в протиріччя з фактами і реаліями дійсності. В цей час філософія ще продовжує займатися загальнотеоретичними питаннями природних наук. Але т.к філософське дослідження теоретичних проблем приватних наук не спиралося на достатній для цієї мети емпіричний матеріал, то воно носило умоглядний характер, і його результати часто вступали в протиріччя з фактами. На цьому грунті виникло протиставлення філософії приватним наукам. У 17-19 вв. створювалися системи, в яких природознавству протиставлялася філософія природи (що протиставлялася фізиці), філософія історії - історії як науці, філософія права - правознавству. Вважалося, що філософія здатна виходити за межі досвіду, давати "наддослідне" знання. Але такого роду ілюзії спростовувалися подальшим розвитком приватних наук.
У сучасному світі наука є розгалуженою системою знання. Усі відомі явища світу опинилися в "приватному" володінні тієї або іншої спеціальної науки (фізики, біології, географії). Проте в цій ситуації філософія зовсім не втрачає свого значення (всупереч позитивізму, що вважав, що з розвитком природних наук потреба у філософії як окремій від наук діяльності відпадає). Навпаки, відмова від претензії на всезнание дозволила філософії чіткіше самовизначитися. Кожна наука досліджує специфічно певну систему закономірностей, але жодна приватна наука не вивчає закономірності, загальні для явищі природи, розвитку суспільства і людського пізнання. Ці закономірності і є предметом філософії, визначаючи її специфіку.
Вже в 20 столітті усередині філософії сформувалися різні нові спеціальні дисципліни, пов'язані з характерним для філософії узагальненим і абстрактним способом розгляду явищ дійсності, : філософія мови (проблеми співвідношення мови і дійсності, мови і думки, виразимої думок в мові), філософія науки (проблеми наукового знання, розвитку науки, методів науки), філософська антропологія (дослідження найбільш загальних і істотних питань людини, його природи і еволюції).