Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
41. . Друге гетьманування Юрія Хмельницького в 1676-1681 рр. Чигиринські походи
На жаль, після зречення П.Дорошенка від гетьманства українські землі так і не об'єдналися під булавою І.Самойловича. Цього не допустила Туреччина, яка проголосила гетьманом Правобережжя Юрія Хмельницького (1677—1681). Після звільнення з польської в'язниці Юрій брав участь у поході на татар, був взятий у полон і відвезений до Константинополя, де шість років відсидів у тюрмі. Несподівано турки звільнили його, дали до рук гетьманську булаву і присвоїли помпезний титул «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорізького».
У 1677—1678 pp. разом з турками Ю.Хмельницький двічі організовував походи на Чигирин. У 1677 р. відбувся перший чигиринський похід 60-90-тисячного турецько-татарсько-ногайського війська. Свій загарбницький похід проти України Туреччина виправдовувала прагненням повернути землю та булаву Юрію Хмельницькому. Турецький уряд намагався використати популярність імені Богдана Хмельницького, аби прихилити на свій бік українську людність і нейтралізувати козацтво. Перший удар турки вирішили завдати саме Чигирину, бо місто мало важливе стратегічне значення: було гетьманською резиденцією та найміцнішою фортецею на перехресті важливих шляхів у глиб України, Польщі та Московії. У Чигирині стояла численна козацько-московська залога. Власне, вона захищала фортецю протягом кількатижневої облоги. Коли ж до міста підійшли головні об'єднані українсько-московські сили на чолі з Ромодановським і Самойловичем, турки були змушені відступити.
Невдале завершення походу 1677 р. не змінило намірів турецького султана оволодіти Чигирином та всією Правобережною Україною. Це добре розуміли Самойлович і московські воєначальники.*Проте, якщо для українців оборона Чигирина була справою честі, то в Москві до неї поставилися байдуже. Як доведено сучасними істориками, московський уряд за спиною України розпочав таємні переговори з турками про припинення війни. Саме тому головнокомандувач московського війська боярин Ромодановський, вирушаючи в Україну, отримав таємну інструкцію: в разі неможливості втримати Чигирин — зруйнувати його укріплення та вивести військові сили з фортеці.
8 липня 1678 р. 200-тисячна турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи обложила Чигирин. Загарбники вели неперервний гарматний обстріл, вдавалися до численних штурмів. Більше місяця, відчайдушно захищаючись, чигиринська залога чекала на прихід сил Ромодановського, одначе той до козацької столиці не квапився. Врешті московські війська підійшли до Чигирина. Проте, так і не надавши його захисникам потрібної допомоги, почали готуватися до відступу. Начальникові чигиринської залоги наказал* підпалити порохові склади і прориватися з оточення. Тож, коли турецькі війська вдерлися до міста, пролунав вибух — Чигирин перетворився на руйновище. Відбиваючи шалений натиск турків і татар, об'єднане московсько-українське військо відійшло до Дніпра.
Втрата Чигирина унеможливлювала для Самойловича утримання Правобережжя. Щоб уникнути загрози нападу турків на Лівобережну Україну й перешкодити Юрію Хмельницькому збільшувати лави його прибічників за рахунок правобережних мешканців, Самойлович віддав наказ силоміць перегнати (звідси й «згін») населення, що залишилося, на лівий берег. Знелюднена Середня й Південна Київщина фактично перетворилася на пустку.
Отже, влада Хмельниченка поширювалася лише на сплюндроване Поділля. Там він панував, але невдало. Проте успіху не добився, а змушений був задовольнитися лише невеликою, відведеною йому турками частиною Поділля, де за столицю обрав містечко Немирів. Він встановив деспотичне управління, обклав населення важкими податками, через що не мав підтримки, втрачав навіть близьких порадників і співробітників. Врешті турки у 1681 р. покарали його самого, стративши у Кам'янці-Подільському.
42. „Вічний мир” 1686 р. та доля українських земель.
Остаточний поділ України був затверджений 16 травня 1686 р у Москві. «Вічним миром», який підтверджував Андрусівське перемир'я 1667 р. між Московською держаною і Річчю Посполитою. В переговорах, які тривали сім тижнів, з польської сторони брали участь посли Кшиштоф Гжимултовський і Марціан Огінський, з московської — канцлер і начальник Посольського приказу князь Василій Голіцин. Текст договору складався з преамбули і 33 статей[1]. Умови договору:
Хоча умови Вічного миру набували чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710. Вічний мир остаточно затвердив насильницький поділ українських земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні.
43. Іва́н Самойло́вич (початок 1630-х рр. — 1690) — військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1672–1687)
16-17 червня 1672 р. в Козацькій Діброві між Конотопом і Путивлем відбулася Генеральна
військова рада. На раді за згодою московського князя Григорія Ромодановського гетьманом було обрано генерального суддю Івана Самойловича. Крім того, в Козацькій Діброві провели переговори гетьманський та московський уряди, уклавши угоду, відому під назвою Конотопських статей 1672р.
10 пунктів нової угоди доповнювали Глухівські статті й порівняно з ними ще більше обмежували владу гетьмана. За Конотопськими статтями гетьманові заборонялося без царського указу та Старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати відносини з Дорошенком. Нова угода не дозволяла гетьманові позбавляти старшину посад, карати без згоди Старшинської ради або вироку військового суду. Козацькі посли не мали права брати участі в переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах, дотичних до України.
Характерною рисою 15-літнього гетьманування Івана Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. Шлях до здійснення своєї мети він убачав в обмеженні права козацьких низів втручатися в державні справи. Саме тому Самойлович припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні справи вирішував зі Старшинською радою. Формуванню аристократії сприяло започатковане Самойловичем бунчукове товариство. То була особлива привілейована група козацької еліти, до складу якої входили сини старшини. Бунчукові товариші, перебуваючи в гетьманському оточенні, з юнацьких років готувалися обійняти керівні військові та адміністративні посади. Самойлович обстоював старшинські інтереси, сприяв зростанню старшинського землеволодіння. Усупереч намаганням старшини й Конотопським статтям, для забезпечення порядку в Гетьманщині він утримував наймане (компанійське та сердюцьке) військо, а з часом сформував іще кілька охочих полків. Як і деякі його попередники, прагнув закріпити спадковість гетьманської влади. Тут гетьман дбав про своїх синів, яким надавав найвпливовіші посади в гетьманському уряді та великі маєтності. Самойлович рішуче протидіяв спробам запорожців здобути політичну окремішність, намагався прилучити під свою булаву Правобережну Україну, не випускав з уваги й західноукраїнські землі.
У зовнішній політиці Самойлович орієнтувався на Москву та вороже ставився до Польщі й Туреччини, був противником московсько-польської згоди на основі поділу України. Водночас прагнув порозуміння Московської держави й Гетьманщини з Туреччиною та Кримом.
Підпорядкування Української Православної Церкви Московському патріархатові. Після смерті 1675 р. митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського через втручання Москви тривалий час зволікали з виборами на митрополичу кафедру. Царський уряд прагнув використати ситуацію для досягнення своєї мети: вивести Київську митрополію з-під підпорядкування Константинопольському (Вселенському) патріархові, встановивши над нею зверхність патріарха московського.
Справу підпорядкування Української Православної Церкви Московському патріархатові можна було б уладнати швидше, якби до неї прихильно ставився київський митрополит. Ось чому на митрополичу кафедру шукали претендента, вигідного Москві. Нарешті такого знайшли, ним виявився родич Самойловича, луцький єпископ Гедеон Четвертинський, який у своєму житті зазнав тяжких поневірянь від Польщі, після чого з особливою ревністю став служити Москві. 29 червня 1684 р. зібрався церковний собор. За сприяння Москви єпископа Гедеона було обрано митрополитом. У жовтні того самого року новообраний митрополит поїхав до Москви, де патріарх Йоаким 8 грудня 1685 р. в Успенському соборі урочисто висвятив його. Тим часом московська дипломатія шукала засобів впливу на константинопольського патріарха, аби той дав згоду на перехід Української Православної Церкви в підпорядкування Московському патріархатові. У травні 1686 р. константинопольський патріарх під тиском турецького уряду і до того ж за гроші з Москви погодився на відокремлення Української Православної Церкви від константинопольського престолу. Так, попри церковні канони, Київську митрополію було підпорядковано московському патріархові.
Підпорядкування Української Православної Церкви Московському патріархатові стало тяжкою поразкою визвольних змагань українців, адже від 1686 р. Церква більше не надавала ідеологічної підтримки в боротьбі за державну незалежність України, а навпаки, поступово ставала слухняним знаряддям загарбницької політики царату, перетворювалася на засіб русифікації українців, позбавлення їх національної державницької ідеї. До того ж московська патріархія буквально в перші ж роки стала грубо порушувати ту широку автономію УПЦ, яку їй обіцяла під час переговорів 1685-1686 pp. і врешті звела її нанівець. Київська митрополія була значно скорочена, обмежена в правах і перетворилася у рядову єпархію РПЦ, навіть певний час було заборонено вживати титул митрополита керівнику Київської митрополії.
44. КРИМСЬКІ ПОХОДИ 1687 і 1689
— спільні походи рос. армії та укр. козац. війська на Кримський ханат. Уклавши «Вічний мир» 1686 з Річчю Посполитою, Росія вступила в «Священну лігу» — антиосман. коаліцію Австрії, Венеції та Польщі й розпочала боротьбу за землі Пн. Причорномор’я. У трав. 1687 100-тис. рос. армія під командуванням кн. В.Голіцина вирушила в похід. Між річками Оріль і Самара (притоки Дніпра) до неї приєдналося 50-тис. укр. козац. військо під проводом гетьмана І.Самойловича. Переправившись через річки Самара й Кінські Води (нині р. Кінська), об’єднані війська дійшли до Великого Лугу неподалік Хортиці. Подальше просування ускладнювалося степовою пожежею (татари підпалили висушену пекучим сонцем траву), нестачею продовольства, води, фуражу. Подолавши шлях до р. Карачокрак (прит. Дніпра), армія змушена була припинити похід. Відправивши на пониззя Дніпра корпус із українського та російського війська, головні об’єднані сили почали відхід на Полтавщину, куди й прибули на початку липня. Вину за невдалий похід рос. воєводи та козацька старшина звалили на І.Самойловича, закинувши йому таємні зв’язки з татарами. 22 липня 1687 в таборі над р. Коломак (прит. Ворскли, бас. Дніпра) І.Самойловича арештували, відправили до Москви, а потім заслали до Сибіру. Скликана 25 лип. вузька рада старшини обрала гетьманом генерального осавула І.Мазепу, вибір якого підтримав кн. В.Голіцин.
Успіхи Австрії та Венеції в боротьбі проти Туреччини спонукали царський уряд готуватися до другого походу на Крим. 112-тис. російська армія, до складу якої входили слобідські козацькі полки, під командуванням кн. В.Голіцина виступила в берез. 1689 в похід. Наприкінці квітня до неї приєдналися гетьманські війська під проводом І.Мазепи. Цього разу об’єднані сили дійшли до Перекопа, де в той час уже діяв загін запорозьких козаків на чолі з отаманом Лугівським, але подолати опір татар і здобути місто не змогли. Велика спека, нестача води, масовий падіж коней, значна відстань від баз постачання та нездатність великих військових з’єднань, зокрема російських, вести бойові дії у незвичних для них степових умовах змусили кн. В.Голіцина відмовитися від облоги і штурму Перекопа. Армія почала відступати і за два тижні була вже на берегах р. Самара.
Обидва Крим. походи не принесли бажаних результатів для Росії, але, відволікаючи сили Крим. ханату, сприяли союзним військам у здобуванні низки перемог над турец. силами в Угорщині, Далмації та Мореї (нині п-ів Пелопоннес, Греція).
45. Військ.адміністратив. устрій на Лівобережжі в 2 половині 17ст. 1.Державний устрій.
Соціально-економічний розвиток багато в чому залежав від державного устрою. На різних українських землях він був різним. Лівобережна Україна (Гетьманщина) майже в незмінному вигляді зберігала ті атрибути національної держави, що склалися в роки національно-визвольної війни. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом. Він обирався козацькою радою з числа осіб, яких раніше визначила старшина. Дорадчі права при гетьмані мала Рада генеральної старшини. Вона ж складала найближче оточення гетьмана. Генеральний обозний командував артилерією козацького війська, суддя очолював суд, писар вів діловодство і займався зовнішніми зв'язками, п і дс к а р б і й наглядав за фінансовою і податковою системами, бунчужний відав військовими справами, виконував окремі гетьманські доручення й відповідав за охорону гетьманського бунчука, осавул і хорунжий формували військові частини, забезпечували їх усім необхідним, навчали військової справи, організовували сторожову службу тощо.
Військово-адміністративний устрій стабілізувався. Територія Лівобережної України поділялася на 10 п о л к і в: Гадяцький (з 60-х років). Київський, Кропивнянський, Лубенський (з 1658 р. замість Кропивнянського), Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Прилуцький, Стародубський (з 1663 р.) і Чернігівський. Полковник обирався козаками або призначався гетьманом на власний розсуд. До складу полкової старшини входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Полки ділилися на сотні, кількість яких інколи досягала 20. На чолі сотні стояли сотник, писар, осавул і хорунжий. Сотні складалися з куренів, до складу яких уходило населення кількох невеликих сіл чи хуторів. Справами козаків у них займався отаман, а селян —староста.
Аналогічний полково-сотенний адміністративний устрій склався й на Слобідській Україні. Його перенесли на Слобожанщину переселенці з Правобережної та Лівобережної України. Не існувало тільки гетьмана і генеральної старшини. Вища військова влада належала бєлгородському воєводі. Одночасно Слобожанщина підпорядковувалась Розрядному, а з 1688 р. і Посольському приказам. Територія краю поділялася на п'ять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський (з 1685 р.) і Острогозький.
На об'єднаних з Росією українських землях зберігалася власна судова система. Вона найповніше відповідала потребам часу й внутрішнього устрою кожного з регіонів. Вища судова влада на Лівобережжі належала гетьману, який уособлював останню апеляційну інстанцію для всіх судів. Водночас вищою судовою установою був Генеральний військовий суд. Він розглядав апеляції на рішення нижчих судів, цивільні та кримінальні справи генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося, як правило, родичам генеральної старшини). До компетенції полкових судів входив розгляд справ полкової старшини, сотників і значкових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося представникам заможних старшинських родів. Підпорядковувалися безпосередньо полковникам). Під час походів полковий суд виконував функції військово-польового. На території сотні суд вершив сотник з участю отамана, війта чи бурмистра.
Судовими справами селян і міщан займалися відповідно ратушні та магістратські суди, що складалися з вищих посадових Осіб та народних засідателів. Поступово відновлювали роботу домініальні суди, ліквідовані в ході революції 1648 р. Юрисдикцію над залежними селянами встановлювали монастирі й козацька старшина. Судова система зазнавала дедалі більшого впливу з боку козацької старшини. Чимало міських судів злилися з полковими і сотенними. Тільки найбільші магістратські міста — Київ, Ніжин, Переяслав, Погар, Чернігів і Стародуб — зберігали право на самостійний суд. Судочинство велось за нормами Литовських статутів, особливо Третього, інших законодавчих актів, а також звичаєвих прав, що витримали перевірку часом.
Лівобережжя, Слобожанщина й Запоріжжя зберігали власні збройні с и л и. На Лівобережжі вони складалися спочатку з 60 тис. реєстрових козаків, потім їх кількість скоротилася до 30 тис. У 70-х роках з'явилось охотницьке військо з добровольців компанійських (кінних) і сердюцьких (піхотних) полків. Слобідське військо формувалося з місцевих козацьких полків, а запорізьке — з добровольців. Слобідське козацьке військо не мало стратегічної самостійності й підпорядковувалось бєлгородському воєводі.
На державно-адміністративний устрій Лівобережної України та Слобожанщини щодалі більше впливала російська адміністрація. Для цього російський уряд у грудні 1662 р. перетворив спеціальну канцелярію Посольського приказу в окремий Малоросійський п р и к а з. У своїй діяльності щодо українських земель він діяв заодно з Посольським, Розрядним, Стрілецьким, Іноземним, Сибірським та іншими приказами. Малоросійський приказ проводив політику, спрямовану на координацію зусиль Росії та України у боротьбі проти іноземної агресії, зміцнення російської присутності на українських землях і послідовне звуження компетенції місцевих органів влади. Малоросійський приказ став головним знаряддям уряду для наступу на автономію України. Від імені царя він давав дозвіл на проведення виборів гетьмана. Царський уряд через Малоросійський приказ вже в Переяславських статтях 1659 р. поставив перед гетьманом умову коритися царським указам, йому заборонялось без царського дозволу призначати генеральну старшину і полковників, а тим — самовільно обирати гетьмана. Ці заборони й обмеження повторювались у різних варіантах і в усіх наступних договірних статтях старшинської адміністрації з російським урядом. У 90-х роках лівобережні полковники вже звільнялися за прямою вказівкою з Москви.
Через Малоросійський приказ послідовно обмежувалися дипломатичні зв'язки гетьманського уряду із зарубіжним світом. Приказне чиновництво перебрало на себе й вищу судову владу. Вже в 1672 р. приказ дав дозвіл Івану Самойловичу судити прибічників опального гетьмана Дем'яна Многогрішного. Попереднє дізнання у державних справах вів Генеральний військовий суд, він же ухвалював і відповідний вирок. Але остаточне рішення приймав Малоросійський приказ. До його функцій входив також розгляд справ про зловживання царських воєвод в українських містах, матеріальні претензії до них місцевих жителів тощо.
Представниками російського уряду на Гетьманщині були в о є в о д и. За життя Богдана Хмельницького вони призначалися лише у Києві й мали досить обмежені функції — захист міста від ворогів і дотичні до цього обов'язки. Але після смерті творця нової Української держави Богдана Хмельницького царський уряд, використовуючи нечіткість Березневих статей 1654 p., послідовно вводив свої гарнізони в найбільші міста Лівобережної й частково Правобережної України та розширював їхні функції. У різний час вони з'явились у Переяславі, Ніжині, Умані, Брацлаві, Лубнах, Миргороді, Полтаві, Чернігові, Погарі, Новгороді-Сіверському, Стародубі та інших містах. Таке стало можливим лише за відсутності єдності суспільства та внаслідок пошуків частиною міщанства, духовенства, старшини та представниками інших верств населення захисту своїх інтересів у московського царя. Посилаючись на прохання окремих осіб та груп населення, царський уряд зміцнював свою присутність в Гетьманщині й крок за кроком обмежував її права. За таких умов потрібні були героїчні зусилля патріотично настроєної громадськості, щоб зберегти автономні права України.
46. Загальна характеристика розвитку української культури.
Ліквідація внаслідок визвольної війни 1648—1654 pp. польсько-шляхетського режиму сприяла розвиткові української культури. Водночас польсько-шляхетська й турецько-татарська агресія, численні війни, спустошливі напади чужинців, що тривали протягом другої половини XVII ст., вели до знищення культурних цінностей, гальмували як економічний, так і культурний розвиток. Оскільки на територіях, що перебували у складі Росії — Лівобережжі, Слобожанщині, Запоріжжі — польсько-шляхетського гноблення не існувало і вони були краще захищені від нападів, тут склалися більш сприятливі умови для розвитку культури, вона розвивалася інтенсивніше, ніж на Правобережжі і на західноукраїнських землях.
Освіта і друкарство.
Після визвольної війни 1648—1654 pp. на Україні у багатьох селах існували початкові (дяківські), школи, в яких навчалися діти козаків, селян, духівництва. Учителями здебільшого були дяки.
У містах продовжували існувати школи, утримувані братствами. В них учні вивчали мови — слов'яно-руську, латинську, грецьку, польську, діалектику (мистецтво вести полеміку), граматику, риторику, піїтику, а у вищих класах — математику, астрономію і музику.
Головним осередком освітнього, наукового, літературного і всього культурного життя України і в другій половині XVII ст. залишався Київ. Визначну роль відіграла Київська (Києво-Могилянська) колегія. У ній навчалося щороку близько 1 тис. учнів як з України — діти козацької старшини, духівництва, рядових козаків, міщан, так і з Росії, Білорусі, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн. У Київській колегії навчалися, а потім викладали визначні вчені й письменники — Лазар Баранович) Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель та ін.
Немало вихованців Київської колегії, які стали видатними діячами освіти й культури, такі як Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький та ін., переселилися до Росії і відіграли визначну роль у розвитку російської культури. Вони організовували в Росії навчальні заклади, зокрема духовні училища, працювали в галузі літератури, науки, книгодрукування, музики та ін. Слов'яно-греко-латинську академію в Москві в 1687 р. заснував вихованець Київської колегії білорус Симеон Полоцький. Серед перших її викладачів було багато українців, вихідців з Київської колегії.
На українських землях, підвладних Польщі, — у Східній Галичині й на Правобережжі — продовжували існувати єзуїтські, протестантські та уніатські школи. Відкритий у Львові в 1661 р. університет польсько-шляхетські кола також використовували для полонізації й окатоличення українського населення.
Багато українців, передусім дітей козацьких старшин, шляхтичів, духівництва навчалося в закордонних університетах — у Лейпцігу, Гейдельберзі, Лейдені, Геттінгені, Страсбурзі, Падуї, Лондоні, Парижі, Празі та ін. Так, за кордоном навчалися письменники М. Смотрицький, Сильвестр Косів, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович та ін. Україна взагалі не відгороджувалася від Європи, від західної культури.
Сучасники відзначали високий рівень письменності і культурності українського населення в XVII ст. Павло Алепський, що в 1654 р. з своїм батьком антіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною, у своєму щоденнику писав, що, починаючи з міста Рашкова, «по всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях». «Дітей у них,— пише далі Алепський, — більше, ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти».
Велике значення для розвитку й поширення культури на Україні мали друкарні, які існували в другій половині •XVII ст. у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Львові і в деяких інших містах (всього одинадцять). На першому місці стояла друкарня Києво-Печерської лаври, що протягом другої половини XVII ст. випустила в світ 117 видань, які розходилися не тільки по Україні, а знаходили свого читача і в Росії, Білорусі, Молдові, Болгарії, Сербії. Книги, що вийшли з друкарні Києво-Печерської лаври, мали гарне поліграфічне оформлення (чіткий шрифт, красивий орнамент, гравюри тощо).
Взагалі в Україні шанувалася книга, в Київській Колегії, в школах, у старшин було немало книг, вони. Мали гарні бібліотеки.
Розвиток літератури. Усна народна на творчість.
В Україні продовжувала розвиватися література, яка ґрунтувалася на традиціях попередніх часів. У центрі літературного процесу стояли викладачі Київської колегії, київські церковні діячі, письменники і вчені.
Як і раніше, писались полемічні твори, авторами їх переважно виступали представники вищої православної ієрархії (Галятовський, Баранович, Гізель та ін.).
Розвивалася ораторсько-проповідницька проза, житійна й паломницька література. Серед проповідників, які здебільшого відображали ідеологію панівного класу, визначне місце займали випускники і викладачі Київської колегії, зокрема ректор цієї колегії Іоаникїй Галятовський, проповіді якого зібрані в збірнику «Ключ розуміння» (1659), та ігумен Пустинно-Миколаївського монастиря Антоній Радивиловський, проповіді якого видані в двох книгах— «Огородок Марии богородицы» (1676) і «Венец Христов з проповідей невольных» (1688).
Визвольна війна 1648—1654 pp., приєднання України до Росії, тривала й напружена боротьба проти іноземних загарбників посилили інтерес до історичного минулого. На цьому ґрунті з'явилася історично-мемуарна проза. Найбільш значними історичними творами були «Синопсис», авторство якого приписується архімандритові Києво-Печерської лаври Інокентію Гізелю, і «Хроніка з літописців стародавніх» ігумена Києво-Михайлівського монастиря Феодосія Сафоновича. Важливим жанром історичних творів стали козацько-старшинські літописи, в яких найбільш широко описувалася героїчна боротьба українського народу в період визвольної війни і автори яких відбивали ідеологію козацької старшини, що поступово перетворювалась у феодалів. На першому місці серед цих творів стоїть літопис Самовидця, опис подій у якому доведений до 1702 р.
Широкого розмаху набула поезія. Автори, серед яких у цей час стало більше представників нижчого духівництва, мандрівних дяків, канцеляристів, писали поряд з віршами на релігійну тематику і вірші світського характеру, в яких відображалися життя людей, їхні настрої, почуття (світська лірика), вірші гумористичні, панегіричні та ш. Але особливо велике значення мали близькі до народних дум і пісень історичні вірші. У них автори оспівували переважно героїку визвольної війни 1648—1664 pp., звеличували Богдана Хмельницького, оповідали про перемоги народу над польсько-шляхетськими загарбниками, картали зрадників-старшин та ін. «Висипався хміль із міха», «Дума козацька о Берестецькім звиченстві тощо).
У другій половині XVII ст. значно ширше, ніж раніше, розвинулася шкільна драма. П'єси писалися викладачами Київської колегії, а виконавцями були школярі. Від 1673 до 1095 р. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.
Основний зміст шкільної драми становили релігійні, біблійні, міфологічні або історичні сюжети (прославлення святих, всяких доброчесних понять — надії, любові, віри, розуму та ін.). У перервах між діями ставилися інтермедії — сценки з народного життя. Велику популярність у народі мав вертеп — ляльковий театр, в якому зображувалося життя й дії простих людей, показувались їх розум, дотепність, кмітливість.
Події визвольної війни 1648—1654 pp., подальша боротьба проти іноземних загарбників викликали піднесення усної народної творчості. У час війни і в перші роки після її закінчення виникло багато народних дум, історичних пісень і переказів, у яких на першому плані стояла народно-визвольна боротьба проти польських магнатів і шляхтичів, проти шляхетської Польщі, оспівувалися славні перемоги народу, прославлялися Богдан Хмельницький, Нечай, Богун, Кривоніс (Перебийніс), Морозенко, Іван Сірко та інші ватажки, подавався епічний образ героїчного народу. Велику популярність серед широких мас мали Дума про Хмельницького й Барабаша, пісні про перемогу під Жовтими Водами, про Корсунську битву, про похід козацьких військ у Молдову, про смерть Хмельницького та ін.
Музичне мистецтво.
На тексти народних дум створювалася невідомими композиторами музика. Народні співаки — козаки-бандуристи — часто самі створювали тексти й музику і розносили їх по всій Україні. Починається також музична обробка народних пісень. У цей час були оброблені такі пісні, як «Та нема гірш нікому» і «Ой під вишнею, під черешнею». Продовжує розвиватися багатоголосий, партеений спів. Гарний хор і оркестр мала Київська колегія. У розвитку музичного мистецтва в Україні у другій половині XVII ст. визначне місце належало композиторові і теоретикові музики М. П. Ділецькому, який написав трактат «Граматика пенія мусікійського», підручник «Ідеа граматики мусікійської», розвивав нотну систему запису музики (замість крючкової) і партесний спів, гаряче підтримував ідею використання народних мелодій у процесі музичної творчості.
Архітектура і образотворче мистецтво.
Архітектура й будівництво в другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій самобутній народній основі. Водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийо ми стилю барокко (від італійського barocco — вигадливий, химерний), для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість.
На селі і значною мірою в містах як будівельний матеріал використовувалось переважно дерево. Саме з дерева будували хати селян, міщан, козаків, часто й будинки козацької старшини, сільські церкви. У містах частіше споруджували будівлі з цегли й каменю — гетьманські палаци, будинки старшини, магістратів, споруди монастирів,
церков. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивалися, то міста Лівобережжя й Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Новогород-Сіверський, Батурин (у ньому з 1669 по 1708 р. перебувала гетьманська резиденція), Харків, Суми, Стародуб та ін,, інтенсивно розбудовувалися. Наприкінці XVII ст. в Києві російський .зодчий Йосип Старцев збудував кам'яні собори Микільського (1690—1696) і Братського (1690—1693) монастирів, архітектор Йоганн Баптіст — Троїцький собор у Чернігові (1679—1695). Він же з Мартином Томашевським спорудив Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684—1692), Покровський собор у Харкові (1689) та ін. До визначних пам'яток кам'яної архітектури цих часів належать також Іллінська церква в Суботові, збудована при Богдані Хмельницькому, і Троїцька церква Густинського монастиря біля Прилук (80-ті роки XVII ст.).
Загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва в Україні в другій половині XVII ст. був дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Під впливом стилю барокко багато творів живопису відзначалися пишністю, декоративністю, яскравим колоритом, грою кольорів. Найважливішими пам'ятками монументального живопису є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669—1676), Богородчанський іконостас, створений для скиту Манявського майстром Іовом Кондзелевичем з Волині, іконостаси, виготовлені в 1667—1700 рр. Іваном Рутковичем із Жовкви, та ін.
Будинки прикрашалися різьбою по дереву, різноманітним орнаментом, картинами, зокрема популярними малюнками на теми «Козак Мамай» і «Чайки».
Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, іншої старшини. Високого рівня досягла гравюра, особливо на міді.
Розцвітали різні галузі народного мистецтва: килимарство, вишивання, гаптування, художнє ковальство, литво, кахельне, гончарне виробництва та ін.
Українська культура розвивалася у тісних зв'язках з російською і білоруською культурами. При цьому уже в XVII ст., зокрема в його другій половині, українська культура справляла особливо великий вплив на культуру російську. Про це відомий фахівець з історії української культури професор І. І. Огієнко в своїй книзі «Українська культура» писав так: «...І український вплив широкою річкою покотився на Москву і дедалі він ширшав все більше та більше. Українці принесли з собою всю свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті. Він одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України; до Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапошники, каретники, шевці, масловари, шевці рукавиць, селітровари, злотники, кахлярі і т. п...».
Великий вплив української культури на російську у XVII ст. визнавали і російські вчені. Так, професор А. С. Архангельський у своїй праці «Из лекций по истории русской литературы» (Казань, 1913) писав: «Киевляне, при всем предубеждении против них Москвы, уже со второй половины XVII ст. в Московской Руси — хозяева положения, лучшие наиболее выдающиеся здесь деятели» (с. 118). Отже, в розвитку освіти, літератури, науки, церкви в Росії багато сил доклали українці. Не припинялися зв'язки української культури і з культурами Молдови, Валахії, Польщі, Італії, Сербії, Греції та інших країн.
Наявність єдиної цілісної території, спільної загальнонародної мови, що була рідною для населення різних територій, становлення національної культури і зростання національної самосвідомості, певний рівень економічного розвитку і економічних зв'язків свідчили про те, що на кінець XVI — початок XVII ст. українська народність повністю сформувалася.
У той же час у XVII ст. в Україні зростали міста, ремесла, розширювався товарний обмін між окремими місцевостями, що означало початок злиття невеликих місцевих ринків у один загальнонаціональний ринок. Почалося складення національних зв'язків. А це, в свою чергу, було важливим чинником, який визначав початок перетворення української народності в націю.
Іноземне панування в Україні, гніт іноземних феодалів, варварська експлуатація ними природних багатств, небачене гноблення й визиск народних мас гальмували розвиток економіки, поширення товарно-грошових відносин, зростання національних зв'язків, а отже, й становлення української нації.
Проте іноземне поневолення й гноблення, намагання польсько-шляхетських правлячих кіл денаціоналізувати український народ, а також пряма загроза його винищення турецько-татарськими нападниками викликали більш інтенсивну консолідацію населення різних місцевостей в єдине ціле, прискорювали визрівання й піднесення національної самосвідомості і розвиток процесу перетворення української народності в націю. Так, уже в творчості письменників-полемістів чітко проводилася думка, що український народ — це народ, окремий від польського народу, що він має свої мову, культуру, свою православну церкву, свою історію, сповнену звитяжних подвигів, і що він, отже, має право на свою національну незалежність.
47. Економ. Розв. Лівобережної ( тут є і про запоріжжя і про слобожанщину)
Національно-визвольна революція 1648 р. й наступні воєнні дії підірвали економічну основу суспільного ладу. Була знищена земельна власність польських магнатів, а також значної кількості як польської, так і полонізованої української шляхти. На території Української держави земля стала власністю Війська Запорізького. Одночасно завоювали право власності на землю селяни, козаки та міщани. З'явилася розщеплена земельна власність держави і безпосередніх виробників. Кількість землі у козацтва, селянства й міщанства значно збільшилася за рахунок привласнення звільнених угідь, освоєння пустищ на правах вільної займанщини. Існувало також общинне й сябринне землеволодіння. Община мала право перерозподіляти різні угіддя, продавати й використовувати їх. Під впливом різних обставин общинне землеволодіння зазнавало значних змін. У власності общин залишилися переважно різні угіддя, а орні землі перейшли у приватне володіння. На общинні землі претендували всі, хто міг їх зайняти, внаслідок чого общинне землеволодіння зменшувалося. Поряд з общинним існувало сябринне (від литовського «себрас» — співучасник) землеволодіння. Але на відміну від першого члени сябринних союзів вважалися власниками не земель, а земельних паїв. На їхній основі вони діставали наділи й володіли ними. Чимало сябрів розорялося й мусило продавати свої паї заможним людям або монастирям. Внаслідок продажу і дроблення наділів під час сімейних поділів сябринне землеволодіння поволі зникало, поступаючись місцем подвірному.
Відроджувалася й зростала земельна власність православних монастирів. Київські монастирі мали в Київському полку 88 сіл і кілька населених пунктів у інших полках. Печерський монастир володів тільки на Стародубщині трьома волостями з 5 селами і 11 слободами. Всього на початку XVIII ст. монастирям належало в Гетьманщині майже 300 сіл і хуторів. Чітких форм набрала земельна власність козацької старшини. Вона існувала у вигляді рангових і приватних володінь. Перші формувалися з гетьманських і царських пожалувань старшині на час зайняття посад «на ранг», «на уряд», другі — з пожалувань на «вспартя дому», «на підпору дому» тощо. Зі зміцненням позицій старшини чітко простежувалася тенденція до перетворення тимчасових (рангових) пожалувань на довічні. Власниками латифундій стали лівобережні гетьмани й полковники. Івану Мазепі належало 120 тис. українських і російських селян, Дмитрашці Райчі — 40 тис. десятин землі з містечком Березань і 11 селами. Не дуже відставали від нього своїм багатством Михайло Міклашевський, Ілля Новицький, Леонтій Свічка та інші полковники. Так само розвивалася земельна власність і слобідської козацької старшини. Охтирському полковнику Івану Перехресту в той час належало до 40 тис. десятин землі. Великі маєтності мали родини Шідловських, Донців, Кондратьєвих, Ковалевських та ін. На Запоріжжі землі належали власникам зимівників. їхні розміри залежали від спроможності господаря обробити зайняту ділянку. Забезпеченість різних груп населення землею створила сприятливу економічну базу для швидкого економічного розвитку Української козацької держави, частково Слобожанщини й Запоріжжя.
Економічною основою розвитку України традиційно залишалося сільське господарство, а його провідною галуззю — зернове землеробство. Прискореними темпами розвивалося сільське господарство Гетьманщини, Слобожанщини й Запоріжжя. Причому в старшинських і монастирських маєтностях воно базувалося на використанні переважно найманої робочої сили, а не кріпаків, як це було до війни. Високопродуктивна праця наймитів, досконала техніка й технологія обробітку грунтів вивели панські господарства на досить високий рівень сільськогосподарського виробництва. Багато зерна вирощувалося в господарствах гетьманів, полковників, шляхти й монастирів. Більшість його у чистому або переробленому вигляді надходила на внутрішній і зовнішній ринки. Київський полковник Василь Дворецький у 1659 р. продав казні 96,6 т хліба, а наступного року ще більше. Генеральний підскарбій Роман Ракушка-Романовський щорічно засипав до своїх комор не менше 400 осьмачок (приблизно 104 т за лубенськими мірами) збіжжя. Охтирський полковник Іван Перехрест у 1684 р. захопив серед іншого майна свого попередника 2 тис. кіп жита, які були зібрані з 125 десятин посівів. Менші обсяги зерна одержували рядові козаки й селяни. Наприклад, у селян Обтівки Ніжинського полку на початку XVIII ст. на кожен двір припадало від 0,4 до 18 десятин. Поряд з тим існували великі козацькі та селянські господарства на 50—80 десятин землі. Переважала трипільна система землеробства. Врожаї зернових досягали в середньому «сам» — 4.
Розширювалися посіви під технічні культури. Коноплі вирощувалися в усіх полках, але найбільше у Чернігівському, Стародубському й Сумському. Започатковувалася спеціалізація у вирощуванні цієї культури, яка дала поштовх розвиткові капіталістичних ма¬нуфактур в текстильному виробництві. Значні зміни спостерігались у садівництві та городництві. Вони поступово набирали рис товарного характеру.
Важливе місце у господарстві різних груп населення займало тваринництво. Тисячні отари овець, багато великої рогатої худоби й коней мали Іван Забіла, Василь Кочубей, Іван Мазепа та інша старшина. Велася селекційна робота, виводилися нові породи худоби. На кінному заводі полковника Федора Шідловського на Харківщині розводили коней української, польської, молдавської, перської та «рибинської» порід. Меншою кількістю живності володіли рядові козаки й селяни. Але досить часто зустрічалися господарства з 20, 30, а то й більше волами, кількома коровами й кіньми. Полтавські козаки Микола Коваленко і Назар Деркаченко мали відповідно по 20 і 26, Роман Сахно з Деркачів — 100, а Григорій Семенов з с Лозової на Слобожанщині — 300 овець. Великі тваринницькі господарства виходили за меж звичного феодального виробництва, оскільки базувалися на використанні переважно найманої робочої сили. Розвинуте тваринництво України відіграло важливу роль у становленні суконних мануфактур і накопиченні багатства в руках підприємливих старшини, шляхти, заможних козаків і селян.
Запоріжжя спеціалізувалося на веденні скотарства. У численних зимівниках козаки розводили овець, коней, корів, волів, свиней та іншу худобу й багато птиці. Зерно для січового товариства доставлялося переважно з Гетьманщини й Правобережної України. Не поривали з традиційними заняттями також українці, що проживали у Північному Причорномор'ї та Криму.
Національно-визвольна війна справила значний вплив і на розвиток української промисловості. Склалися сприятливі умови для розвитку міст тих українських земель, що були визволені від польсько-шляхетського володарювання. На великі промислово-торговельні центри перетворювалися Київ, Ніжин, Переяслав, Прилуки, Лубни, Миргород, Чернігів, Полтава, Стародуб, Новгород-Сіверський. Всього на Лівобережній Україні налічувалося 38 міст, ремісники й торгівці в яких становили від 29 до 73 % усіх міщан. Найбільші міста розвивалися за магдебурзьким правом. Воно гарантувало незалежність міст від старшинських органів влади й закріплювало особливі права купецтва та міщанства. З посиленням влади козацької старшини Гоголів, Лубни, Миргород та інші міста втратили магдебурзьке право і перейшли до розряду ратушних. Останні мали обмежене право на самоуправління. На них щодалі сильніше впливала козацька старшина. Кількість міст на Слобожанщині протягом другої половини XVII ст. зросла утроє. З'явилися Суми і Зміїв (початок 50-х років), Лебедин (1652), Харків (1654— 1656), Мерефа (1658) та інші міські поселення. На Запоріжжі міст не було.
Ремесло на Лівобережжі та Слобожанщині розвивалося в межах цехової системи з її суворою регламентацією виробничих процесів. Але національно-визвольна війна послабила, а то й скасувала різні, в тому числі й цехові, заборони та обмеження. Нехтуючи ними, окремі ткачі, чоботарі й інші майстри дедалі частіше послуговувалися в своїх майстернях працею вільних наймитів. Вони застосовували нові прийоми та інструменти в своїй роботі. Ремесло перетворювалося на дрібнотоварне виробництво. Таким було чоботарювання (шевство) в Києві, Полтаві, Острі, виробництво посуду в Чернігові, Печенігах, Чугуєві, Новому Осколі, виготовлення продуктів харчування в Києві, Ніжині, Стародубі тощо. Але на шляху цього об'єктивного процесу стояли корпоративні інтереси цехових об'єднань, на захист яких виступали й правлячі кола. Полковники Полтавського полку в 1667 і 1709 pp. спеціальними універсалами закріплювали право цеху шевців м. Кобеляк на пошиття чобіт і обмежували збут виробів позацеховими майстрами. Полковник Стародубського полку в 1689 р. заборонив позацеховим ткачам вільну торгівлю своїми товарами. Захищав застарілі цехові порядки й російський уряд. Незважаючи на це, ремесло поступово переростало у свою вищу форму — дрібнотоварне виробництво.
Швидкими темпами розвивались промисли. У текстильному виробництві створювалися розсіяні (децентралізовані) мануфактури. Цим видом підприємництва займалися козак П. Гончаренко з с Сокілки Полтавського полку, старшина К. Фрідрикевич Ніжинського полку, довірені особи гетьмана Івана Самойловича. У сукнярстві широко застосовувався гідравлічний двигун у вигляді водяного колеса. Він надавав промислу виробничої стійкості та здатності до подальшого розвитку. Виробництво базувалося на використанні переважно вільнонайманої робочої сили й поділу праці. Розсіяні мануфактури другої половини XVII ст. підготували грунт для виникнення централізованих полотняних і суконних мануфактур на початку XVIII ст. Мануфактурний характер мав завод полковника Шидловського з пошиття кожухів під Чугуєвом. Він складався з кількох амбарів, 40 чанів для квасіння шкір, двох поварень, приміщення для розгладжування шкір, сараю для товчіння деревної кори. Влітку цю роботу виконував млин з чотирма товкачами. На заводі працювало кілька десятків чоловік.
На великих селітроварнях, гутах, руднях і винокурнях також широко застосовувалися водяне колесо, вільнонаймана робоча сила й поділ праці. Висока прибутковість таких підприємств призвела до того, що дедалі більше їх переходило від багатих майстрів до рук козацької старшини й монастирів. Нові власники намагалися поставити в залежність вільних працівників або замінювали їх залежними селянами з відповідними професійними навичками. Загалом промисли зберігали риси капіталістичної мануфактури, основи індустріального суспільства.
Розвивалися ремесла й промисли також на Запоріжжі. На Січі та в зимівниках працювали різні майстри, в тому числі з виробництва холодної зброї, куль, ядер. У середині 70-х років тільки на Січі перебувало не менш як 100 ковалів, котрі виробляли різні залізні речі. Запоріжжя славилося своїми майстрами кораблебудування. На Дніпрі існували корабельні верфі, де запорожці будували річковий і морський флоти. Хоч за розмірами суден Чорноморський козацький флот поступався турецькому, але створював йому найсильнішу конкуренцію на Чорному морі. Запорізьких майстрів неодноразово запрошував царський уряд до Росії для використання їхнього досвіду в кораблебудуванні. Ремісники-українці жили й в Північному Причорномор'ї та Криму.
У неоднакових умовах перебували ремесла й промисли Правобережної і Західної України. Безперервні воєнні дії та панування інонаціональних феодалів серйозно перешкоджали розвиткові національної промисловості. Це напряму позначилось на становищі міст. Нападники неодноразово руйнували й спалювали дощенту Білу Церкву, Брацлав, Корсунь, Немирів, Умань та інші міста і містечка, Чимало ремісників загинуло, потрапило в полон або переселилося на Лівобережжя й Слобожанщину. Ремісничо-торговельне життя занепало. Навіть наприкінці XVII ст. так зване Нове місто Вінниці залишалося пустим, а Старе — нічим не відрізнялось від навколишніх сіл. Але творча енергія народу відроджувала сплюндровані міста, вдихала в них нове життя, робила їх більшими й розвинутішими. Жителі Студеників відбудовували містечко після турецького погрому 1663 p., польського — 1664 і 1672 pp. Навіть жахлива чума 1669 р. хоч і завдала містечку страшного лиха, але не зупинила його життя.
На відміну від Лівобережної та Слобідської України багато правобережних і західноукраїнських міст перебувало у власності окремих магнатів і шляхти. У Брацлавському воєводстві вони, наприклад, становили 94 % усіх міських поселень. Кращі умови для розвитку мали міста, наділені магдебурзьким правом. Найбільшими ремісничими центрами залишалися Львів і Кам'янець-Подільський. У Львові діяло 30 цехів з виробництва різних товарів. Велося навчання ремісничим професіям вихідців з різних українських земель. Дедалі більше цехів об'єднували майстрів різних спеціальностей — бондарів, гребінників, сідлярів, столярів, стельмахів тощо. В цеху з обробки дерева їх кількість перевищувала 70 чол. Цехові майстри всупереч цеховим правилам послуговувалися найманою робочою силою, не дотримувалися статутних вимог щодо розмірів і форм виготовлюваної продукції. Частина ремісників тікала з цехів і поповнювала ряди позацехових майстрів (партачів). Окремі ремесла занепали. У Львові, наприклад, скорочувалось виробництво сукна, посуду, золотих прикрас, сідел тощо.
У промислах провідні позиції продовжували займати польські пани. Лише один С. Конєцпольський мав на р. Тетереві 18 рудень. Те ж саме спостерігалося у виробництві скла, поташу, горілки тощо. Тільки незначною кількістю промислових підприємств володіли власники значних капіталів з числа українського православного духовенства, козацтва й міщанства. Частина заможних українців виступала в ролі орендарів і суборендарів промислів, які належали польським магнатам і шляхті. Але така участь у підприємництві гальмувала накопичення капіталів у руках українських підприємців. У млинарстві, винокурінні, гутництві та інших промислах спорадично використовувалася наймана робоча сила. Аналогічні процеси відбувалися й у промисловості Північної Буковини.
48. Політ. Та економ розв Запорож. Січі
Самобутнім устроєм відзначалося Запоріжжя, його адміністративним центром була Запорізька Січ у гирлі р. Чортомлик. Вищим органом влади виступала козацька рада. Вона вирішувала найголовніші питання — вибори кошового отамана та січової старшини, ведення воєнних дій, межування земель, рибних та інших угідь. Справи вершили кошовий отаман, а також січова старшина — військовий суддя, писар, осавул. Неабиякий вплив мали також старі, заслужені козаки та власники багатих зимівників. Січове козацтво поділялося на курені, очолювані курінними отаманами. Почав запроваджуватися поділ запорізьких земель на п а л а н к и. Формально за умовами Переяславської угоди 1654 р. Запоріжжя разом з Гетьманщиною об'єднувалося з Росією. Але при всьому цьому на відміну від Лівобережжя запорізький край завжди залишався незалежним від царських властей. За умовами Андрусівського перемир'я (1667) Запоріжжя підпорядковувалося ще й Речі Посполитій. Але ніякої реальної влади на Запоріжжі Річ Посполита не
мала.
На Запоріжжі судові справи входили до компетенції курінних отаманів, військового судді, кошового отамана і ради. Судочинство будувалося на звичаєвих нормах, які мали силу законів.
Економічне життя Запорозької Січі. Основою господарського життя Запорозької Січі, як і перше, був зимівник. У другій половині XVII ст. господарська діяльність козаків пожвавилася. Щоправда, розвиток рільництва гальмувався постійною загрозою спустошливих набігів татарських і ногайських орд, кочовища яких знаходилися в безпосередній близькості до Січі. Не сприяла розвиткові хліборобства, яке потребувало великої кількості робочих рук, незначна заселеність запорозьких земель. Отож, панівною галуззю господарства було скотарство, яким козаки переймалися здавна. Особливого поширення у другій половині XVII ст. набуло конярство.
Розвивалися також промисли, зокрема рибальство, мисливство та бджільництво. Крім запорожців, промислами на Запорожжі влітку переймалися козаки Лівобережжя і Правобережжя, а також селяни й міщани з усіх українських земель.
Значного рівня досягло на Січі й ремісниче виробництво. З-поміж козаків було чимало вправних ковалів, корабелів, зброярів тощо.
Запорозькі козаки зазвичай самі себе забезпечували боєприпасами. Отож, на Січі розвивалися ремесла, пов'язані з виробництвом пороху, залізних і свинцевих ядер для гармат.
Надзвичайно важливе місце в господарському житті Чортомлицької Січі посідала торгівля. Найголовнішим і найдорожчим товаром для січовиків був хліб. Крім продовольчих товарів, запорожці купували зброю, боєприпаси, сукно, папір тощо. Продавали ж мед, шкури, хутро, рибу, віск, велику рогату худобу та коней. Головними торговельними партнерами Запорозької Січі були Лівобережна Україна, московські міста. Торговельні відносини січовики підтримували також з Польщею, Кримом і Туреччиною. Розвиткові торгівлі на Запорозькій Січі сприяло й те, що її територією пролягали важливі торговельні шляхи. Запорожці збирали з купців мито на перевозах і поромах, стягували всілякі збори й подарунки за надання провідників, охорони тощо.
Розвиток сільського господарства. Хліборобство було основою господарського життя Лівобережної Гетьманщини й Слобідської України. Крім зернового хліборобства, значної ваги набуло вирощування городини й технічних культур, зокрема конопель. Посиленому розвиткові хліборобства сприяли нові форми землеволодіння, запроваджені завдяки Національно-визвольній війні. Вільні хлібороби — козаки й селяни — дбайливо ставилися до своєї землі, плекали її та берегли як найбільше багатство. Збільшення хліборобської продукції досягалося також за рахунок освоєння пусток, лук, заболочених місць.
У великих старшинських і монастирських маєтках використовувалася наймана праця, що також давало змогу збирати гарні врожаї.
В останній чверті XVII ст. більшої ваги набуло тваринництво. У господарствах козацької старшини тримали тисячні отари овець, гурти великої рогатої худоби, табуни коней. З-поміж селянських і козацьких господарств часто траплялися такі, в яких налічувалося кілька десятків волів, кілька корів і коней. Висока продуктивність тваринницьких господарств зумовлювалася працею найманих робітників.
Розвиток ремесел і промислів. У господарському житті України важливу роль відігравало ремісниче виробництво. Під час Національно-визвольної війни українські ремісники завоювали право вступати до будь-якого цеху. Із ремесел найпоширенішими були кравецтво, шевство, ткацтво, сукнарство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство тощо. У майстернях дедалі частіше використовувалася наймана праця, отож ремесло поступово перетворювалося на дрібнотоварне виробництво. Швидкими темпами розвивались і промисли, найпоширенішими з-поміж яких були бджільництво, винокуріння, млинарство, дігтярство, селітроваріння.
Розвиток торгівлі. В останній чверті XVII ст. пожвавилася торгівля. Її центрами залишалися міста. Особливо жвавою була торгівля між Лівобережною Україною, Слобожанщиною і Запорожжям. Для цього активно використовувалися водні шляхи — Дніпро, Дністро та інші річки. З утвердженням Української держави зросла міжнародна торгівля. Гетьманські універсали заохочували вивіз товарів з України, проте обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри. Також заборонялося продавати хліб до Польщі. Активно велася торгівля з Білоруссю, Молдавією, Туреччиною, Кримом; постійні торговельні зв'язки встановилися з Московською державою. Війна проти Речі Посполитої тимчасово послабила торгівлю із Західною Європою. Вона відновилася після Національно-визвольної війни. З України вивозили продукцію сільського господарства і промислів; завозили ж сукно, оксамит, шовки, фарфор, косметику, прикраси, зброю, медикаменти. З Криму й Туреччини до України потрапляли також папір, кава, прянощі, вина, волоські горіхи.
49. Політика та економіка Слобідської України
У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі.
Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, в якій визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від податків на землю тощо. Вибраних у полках полковників погоджував бєлгородський воєвода, а потім пропонував цареві як кандидатів на цю посаду. Кількісний склад козацьких полків не був постійним. Загальний склад — реєстр усіх слобідських полків — містив перелік козаків, які мали відбувати військову службу.
Полковник обирався на Лівобережжі козаками або призначався гетьманом на власний розсуд. До складу полкової старшини входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Полки ділилися на сотні, кількість яких інколи досягала 20. На чолі сотні стояли сотник, писар, осавул і хорунжий. Сотні складалися з куренів, до складу яких уходило населення кількох невеликих сіл чи хуторів. Справами козаків у них займався отаман, а селян —староста.
Аналогічний полково-сотенний адміністративний устрій склався й на Слобідській Україні. Його перенесли на Слобожанщину переселенці з Правобережної та Лівобережної України. Не існувало тільки гетьмана і генеральної старшини. Вища військова влада належала бєлгородському воєводі. Одночасно Слобожанщина підпорядковувалась Розрядному, а з 1688 р. і Посольському приказам. Територія краю поділялася на п'ять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський (з 1685 р.) і Острогозький.
Головними заняттями слобожан були хліборобство і скотарство. Розвивалися також ремесла і промисли: винокуріння, пивоваріння, млинарство, у місцевостях, багатих на ліс, — виробництво смоли й дьогтю. Видобували також сіль, особливо в районі Тора (у районі нинішнього Слов’янська) й Бахмута.
На території Слобідської України козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували у своїх руках дедалі більше земельних володінь і ставили у залежність від себе й експлуатували населення.
Посилювався також і гніт царизму. Майже в усі значні міста призначалися царські воєводи, які утискували місцеве населення, установлювали повинності й обмежували права козаків.
Народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони брали участь у повстанні 1668 р., що розгорнулося на Лівобережжі, а також підняли велике повстання в 1670 р. під впливом селянської війни на чолі зі Степаном Разіним.
На Слобожанщині судова система будувалася на зразок лівобережної.
Економ розв в 47 питанні.
50. Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного[4].
У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.
Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царствастатус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року[5]. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа,Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилосьлатиною[6].
Випускники та професори старої Києво-Могилянської академії відіграли важливу роль в освітньому та професійному житті України. Багато хто з козацької старшини та гетьманів Запорізького козацтва навчалися тут. До випускників зокрема належали Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович. Канцлер Російської імперії Олександр Безбородько походив з України та здобував освіту в КМА. Університет довгий час був також важливою релігійною школою, звідси вийшли такі відомі християнські діячі як Степан Яворський, Феофан Прокопович і Дмитро Ростовський.
51. Державотворча політика Мазепи
Після арешту Самойловича гетьманом був обраний 25 липня 1687 р. на Коломацькій раді генеральний осавул Іван Степанович Мазепа. Своє гетьманування Іван Мазепа розпочав із підписання Коломацьких статей. Угоду між гетьманом і старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром Олексійовичами та царівною Софією — з іншого, було укладено 25 липня 1687 р. Коломацька угода писалася на основі Глухівських статей Многогрішного (17 з 22 статей) з додатками, зробленими за гетьмана Самойловича. Деякі зміни, якими Коломацька угода відрізнялася від попередніх гетьманських статей, зокрема статті 18-22, передбачали посилення в Гетьманщині влади царату і ще більше обмеження прав гетьмана та гетьманського уряду. За Коломацькими статтями гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина, своєю чергою, — скидати гетьмана. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському урядові заборонялося підтримувати дипломатичні зносини з іншими державами. Передбачалося розміщення в гетьманській столиці м. Батурині полку московських стрільців. Окрім того, гетьман мав удаватися до особливих заходів, аби «...Малоросію не називали землею Гетьманською, а лише визнавали землею, яка знаходиться в царській самодержавній владі». Пункт 19 Коломацьких статей навіть заохочував до шлюбів між представниками українського та російського етносу з метою швидшої асиміляції українців.
Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя для здійснення в Україні московської політики, спрямованої на цілковиту ліквідацію Української держави, на ще більшу «прозорість» кордонів України з Московською державою, а також на поступове, але неухильне «розчинення» українців серед московського населення.
Внутрішня політика. Ставши гетьманом, Мазепа домагався стабілізації українського політичного та економічного життя. Визначальною рисою його внутрішньої політики було прагнення об'єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній Україні, яка уявлялася новообраному гетьманові як держава західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. Саме тому Мазепа докладав чимало зусиль, аби піднести роль українського гетьмана, всіляко підтримував козацьку старшину, причому не тільки заохочував її даруванням земель, а й прагнув чітко розмежувати козацтво й селянство.
Мазепа продовжував розвивати започаткований Самойловичем напрямок на створення козацької еліти запровадженням посад бунчукових товаришів. Крім бунчукових товаришів, в оточенні Мазепи з'явилися ще й значкові та значні військові товариші. За цими посадами гетьман закріплював особливі привілеї. Надзвичайно вимогливо ставився гетьман до освіти майбутніх державних діячів, тому заохочував навчання молоді зі свого оточення в Києво-Могилянській академії та за кордоном.
Культурно-освітній напрям внутрішньої політики. Одним із найважливіших напрямів загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці та власні, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна зможе зрівнятися з європейськими державами. Щедрі пожертви гетьмана Мазепи змінили архітектурні обриси багатьох міст, зокрема Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Лубен, Батурина, Бахмача та ін. Дослідники й досі сперечаються про кількість церков, споруджених коштом Івана Мазепи. Адже багато з них не збереглися. Проте численні тогочасні свідчення переконують, що Мазепа фундував більше десятка нових храмів, сприяв відбудові багатьох церков княжої доби. Так, у Києві коштом Мазепи було збудовано новий мурований Богоявленський собор Братського монастиря, величний Військово-Микільський собор з мурованою дзвіницею і трапезною палатою в Пустинно-Микільському монастирі, церкву Всіх святих у Києво-Печерській лаврі. Розбудові Києво-Печерської лаври — головного осередку православ'я в Україні — Мазепа приділяв особливу увагу. Протягом 1698-1702 pp. коштом гетьмана було збудовано кам'яні фортечні мури з кам'яними вежами. За Мазепи було відбудовано лаврський Успенський собор, Троїцьку надбрамну церкву. Гетьман подарував лаврі великий дзвін і дав кошти на побудову мурованої дзвіниці. Крім лаври, Мазепа опікувався й іншими православними святинями. Зокрема, його турботами було відбудовано Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори із дзвіницями. Інша царина культурницької діяльності Мазепи — друкарська справа. Видання мазепинської доби належать до найкращих українських книгодруків. Сам гетьман, маючи одну з найбагатших в Україні книгозбірень, обдаровував книжками з неї монастирі, церкви, окремих осіб.
Не менше, ніж церквами й монастирями, опікувався гетьман Мазепа Києво-Могилянською академією: заклав підвалини під новий будинок академії (так званий Старсакадемічний корпус, де нині наукова бібліотека НУКМА та Благовіщенська церква), домігся підтвердження статусу академії, надавав у володіння села й землі, матеріально підтримував студентів. Академію стали навіть називати Могилянсько-Мазепинською. Дбав Мазепа і про створення нових осередків культури, одним із яких став Чернігівський колегіум.
Цілеспрямована і всеосяжна культурницька діяльність Івана Мазепи дає підстави говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику.
2
Про напрями зовнішньополітичної діяльності Мазепи певною мірою свідчать Коломацькі статті. На початку гетьманування він уважав, що зможе втілити свої задуми щодо України тільки в спілці з Москвою, відносини з якою, на його переконання, мали будуватися на засадах українсько-московського договору 1654 р. За підтримки Москви Мазепа сподівався поширити територію Гетьманщини на відвойовану від Польщі Правобережну Україну, а також на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів, якою володіли Крим і Туреччина. Питання вибору іншого союзника на той час не визріло, оскільки Мазепа не довіряв Польщі та негативно ставився до союзу з Кримом і Туреччиною.
Прагнучи об'єднати всі українські землі під однією булавою, Мазепа ніколи не випускав з уваги Правобережну Україну. Наприкінці XVII ст. більшість земель Правобережжя лежала пусткою. Це непокоїло польський уряд, бо спустошені внаслідок кривавих воєн та масової втечі населення землі, до яких безперешкодно вторгалися турецько-татарські орди, становили загрозу для поновлених східних воєводств. Єдиним надійним способом зменшення цієї загрози було заселення сплюндрованого краю. У зв'язку з цим польський король Ян Собеський знову звернувся до козацтва. Заохочуючи заселення пусток, польський уряд рішенням 1685 р. надав козацтву «прадавні привілеї та вільності». Семен Палій, а також полковники Самійло Іванович (Самусь), Андрій Абазин та Захар Іскра отримали привілеї, що узаконювали певні військово-адміністративні права козацької старшини на території Київщини та Брацлавщини.
Отож, згідно з ухвалою польського уряду козаки заселяли спустошені землі, створювали там власний полково-сотенний устрій. Так відродилися чотири полки: Богуславський, Корсунський, Брацлавський, Фастівський (Білоцерківський). Відновлені полки були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Кожен із полковників заохочував заселення пусток, сприяв створенню в містах і селах органів козацького самоврядування, зокрема й козацьких судів.
52 Участь українських полків у Північній війні.
Інтереси Московії у війні проти Швеції за здобуття виходу через Балтійське море до Західної Європи не мали жодного стосунку до України. Козаки змушені були, обстоюючи інтереси царя, воювати на теренах Московії, Прибалтики, Речі Посполитої. Ці походи були важким тягарем для козацтва. Адже уже перші бої принесли численні втрати. До того ж козаки за свою службу не отримували жодної винагороди, потерпали від утисків та образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби спричиняли скарги й нарікання, а часом навіть самовільне повернення додому. До невдоволення спонукало й те, що дуже часто козаків використовували як дешеву робочу силу для канальних і землерийних робіт, на будівництві нових доріг, фортець та інших укріплень.
Справжнім лихом стала Північна війна і для інших верств українського населення, бо саме його коштом споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ.
Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Серед козацької старшини ширилися чутки про ще істотніші зміни: ліквідацію козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська до Московії тощо.
Непевність майбутнього примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина чинила тиск на Мазепу, який, звісна річ, і сам розумів згубність відносин України з Московією.
Українсько-шведський союз
Пошуки нових союзників. Плекаючи мрію вивести Гетьманщину з-під влади царя, Іван Мазепа в 1704-1705 pp. удався до таємної дипломатії з противниками Москви. Так, зокрема, восени 1705 р. він налагодив зв'язки з польським королем Станіславом Лещинським, якого було обрано 1704 р. тими угрупованнями, що підтримували шведського короля. Через Лещинського український гетьман сподівався встановити стосунки з Карлом XII. У 1706 р. Мазепа й справді завдяки посередництву польського короля розпочав таємні зносини зі шведським королем Карлом XII.
Похід Карла XII в Україну. У 1708 р. Карл XII почав здійснювати свій давній задум про похід на Московію. Похід мав відбутися в напрямку на Смоленськ і на Москву через територію Литви та Білорусі. Початок походу був удалим. Але після кількох невдач у серпні-вересні Карл XII відмовився від попереднього плану. Він вирішив повернути на Україну, споді каючись забезпечити тут свою армію провіантом, зміцнити її потугу козацькими полками та військом Лещинського. Шведський король покладав також надії на допомогу від кримського хана й турецького султана.
Зміна планів Карла XII виявилася несподіванкою для Мазепи. Такий розвиток подій гетьман уважав передчасним, бо перебування шведської армії па території України означало, що саме тут розгорнуться воєнні операції російсько-шведської війни. З огляду на це, домогтися визволення України з-під влади царя ставало важче. Велика небезпека таїлася також у тому, що в плани Мазепи була втаємничена лише найбільш віддана генеральна старшина, а рядове козацтво, нічого не відаючи про задуми гетьмана, готувалося до війни проти шведів. Помилкою Карла XII було те, що він рушив через Стародубський полк, де були сильними промосковські настрої.
Антиколоніальне повстання гетьмана Івана Мазепи проти Московії. Похід шведського короля на Москву через Україну спонукав українського гетьмана до рішучих дій задля визволення Гетьманщини. Мазепа вирішив об'єднатися зі шведами для війни проти Московії. 24 жовтня 1708 р. Іван Мазепа виїхав на зустріч із Карлом XII. З ним вирушили чотиритисячне військо, генеральна старшина та 7 із 12 полковників.
1 надвечір 28 жовтня гетьман прибув до шведського табору. Наступного дня відбулася зустріч Мазепи з Карлом XII. 29-30 жовтня 1708 р. між українцями та Карлом XII було укладено договір. Стислий виклад (із 6 пунктів) цієї угоди містить «Вивід прав України» — політичний документ, з яким 1712 р. Пилип Орлик (генеральний писар за урядування Мазепи, гетьман у вигнанні), обстоюючи права України, звернувся до європейських монархів. Угода передбачала таке: Україна має бути незалежною і вільною; всі загарбані Московією землі, що колись належали «руському» народові, мають бути повернені Українському князівству; шведський король зобов'язаний захищати країну від усіх ворогів і посилати допомогу, коли про це попросять гетьман і «стани»; Мазепа має бути довічним князем України; шведський король не має права претендувати на титул князя чи командувача збройних сил князівства; для стратегічних потреб шведське військо може займати п'ять українських міст (Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч).
53. Повстання під проводом Палія
Під проводом фастівського полковника Семена Палія значна частина Правобережної України в останні десятиліття XVII — на початку XVIII ст. фактично звільнилася з-під польської влади. Палій став господарем Київщини, Брацлавщини, Східної Волині й Центрального Поділля — т. зв. Паліївщини. А втім, фастівський полковник намірявся відірвати від Польщі всю Правобережну Україну, а затим об'єднати її з Лівобережною.
Національно-визвольне повстання 1702-1704 pp. У 1699 р. Польща уклала мирну угоду з Туреччиною. Турецька загроза ослабла, тож відпала й потреба в козацтві. Сейм ухвалив ліквідувати правобережне козацтво, а відтак коронний гетьман наказав полковникам розпустити їхні полки. Після захоплення польськими військами взимку 1702 р. кількох козацьких міст на Правобережній Україні у відповідь почалося повстання. Цей визвольний рух мав на меті визволення Правобережної України від польського панування та об'єднання з Лівобережною Гетьманщиною.
У липні 1702 р. рух охопив Київщину, а на початку 1703 р. повстанці вже контролювали значну частину Правобережної України. Повстання поширилося на Волинь і Поділля, дійшло до Галичини. 15-тисячне військо, кинуте на його придушення, спинити визвольний рух не змогло.
Повстанці Палія об'єктивно ставали союзниками шведів, які на той час були в стані війни з поляками, адже 1700 р. розпочалася шведсько-московська (Північна) війна. Це занепокоїло Москву, яка одразу відгукнулася на прохання Августа II надати допомогу, але використала для цього війська Мазепи. Навесні 1704 р. війська гетьмана Мазепи перейшли Дніпро та зайняли Київщину і Волинь. Семена Палія заарештували та ув'язнили (через рік його було відправлено до Москви, а потім заслано до Сибіру). Польща, значну частину якої окупували шведські війська, не могла реально претендувати на Правобережну Україну. За таких обставин Правобережжя опинилося під владою Мазепи.
Об'єднання Правобережної та Лівобережної України за Мазепи тривало від 1704 р. до подій 1708-1709 pp.
54.Зруйнування царизмом Запорозької Січі
Щоб якось поліпшити ситуацію, Іван Мазепа прагнув схилити на свій бік Запорізьку Січ, яка тоді ще не пристала до жодної зі сторін. Запорізьке 10-тисячнє військо мало славу запеклих вояків, користувалося довірою та пошаною народу й могло стати тією силою, яка допомогла б шведам вийти зі скрути. Це добре розумів і Петро І, який протягом зими 1708 р. — весни 1709 р. наполегливо переконував запорожців не підтримувати Мазепу.
Січова рада вирішила підтримати Мазепу й перейти на бік шведського короля. 26 березня 8-тисячний загін запорожців на чолі з Костем Гордієнком, розбивши дорогою підрозділи московської армії, прибув до Диканьки, неподалік Полтави. З Диканьки кошовий разом із Мазепою рушив до Великих Будищ, де 8 квітня відбулася їхня зустріч із Карлом XII.
Відповіддю Петра І на приєднання запорожців до Мазепи й Карла було зруйнування Січі. Прямуючи на Січ, війська московського полковника Яковлєва нищили козацькі містечка й села. Було спустошено й містечко Переволочну, де Ворскла зливається з Дніпром. Козацьку залогу, що стояла там, московські вояки вирізали, а флотилію козацьких човнів спалили. 7 травня розпочалася облога Січі. Проте перша спроба захопити і зруйнувати Січ виявилася невдалою, московіти зазнали чималих втрат. Та незабаром на допомогу Яковлеву прийшов загін компанійського полковника Гната Ґалаґана. Він добре знав Січ та її околиці та облудно обіцяв січовикам недоторканність. Це й вирішило справу. 14 травня 1709 р. Січ без бою була захоплена. Виконуючи царський наказ, московський полковник стратив усіх полонених, а потім зруйнував січову фортецю, спалив ку¬рені й військові будівлі. Гармати, скарб і прапори було вивезено. Зруйнування Січі та жорстока розправа над запорожцями, як і спалення Батурина, мали ту саму мету — поставити українців на коліна.
55. Полтавська катастрофа та її наслідки для України
Навесні 1709 р. Карл XII відновив воєнні дії. Він вирішив розпочати наступ на Москву. Шлях шведів мав пролягати через Харків і Курськ. Щоб просуватися згідно з планом операції, шведському пінську необхідно було знешкодити добре укріплену Полтаву. Шведська армія підійшла до Полтави наприкінці квітня. Карл XII сподівався взяти місто штурмом або внаслідок переговорів, одначе того не сталося. Тому 1 травня шведське військо змушене було розпочати облогу.
Тим часом до міста прибув Петро І з головними силами. 8 липня стався генеральний бій. Він розпочався о 5-й годині ранку атакою шведської піхоти на московські редути (земляні укріплення). Близько 11-ї години битва закінчилася цілковитою поразкою шведів.
Полтавська битва змінила політичну карту Європи. Перемога Петра І висунула Росію на одне з провідних місць тогочасної європейської політики. Міць Швеції та Польщі фактично було підірвано назавжди. Для України ж наслідки Полтавської битви виявилися вкрай несприятливими: російський уряд, що здобув перемогу, став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини.
Вцілілі шведські війська й козаки відступали берегами Ворскли до козацької фортеці Переволочної, сподіваючись скористатися для переправи через Дніпро козацькою флотилією, що розташовувалася там. Одначе, після нападу військ Яковлева від флотилії лишилося кілька човнів. Вони й були використані для переправи на правий берег Дніпра Карла XII з кількома генералами і 3-тисячним загоном, а також Мазепи, Костя Гордієнка й кількох сотень козаків. ЗО червня біля Переволочної з'явився Меншиков із 10-тисячним загоном. Він примусив капітулювати решту шведської армії, що налічувала понад 13 тис. Про козаків в умовах капітуляції взагалі не йшлося, бо Меншиков не вважав їх за рівноправних противників. Карл XII і Мазепа прямували до турецького кордону. 7 липня вони переправилися на правий берег Бугу, перетнули турецький кордон біля Очакова й рушили до Бендер. І серпня поранений Карл XII і хворий Мазепа зупинилися в передмісті Бендер. Тут, у Варниці, Іван Мазепа вже не вставав з ліжка, доживаючи останні дні. Помер він у ніч проти 3 жовтня.
Мазепу поховали у Варниці; у березні 1710 р. його труну вивезли до православної землі Молдавії — м. Галаца (нині Румунія) і там перепоховали в головній церкві монастиря св. Юрія.
Нині його могила втрачена, і всі спроби відшукати прах гетьмана поки що були безрезультатними.
56.Протиукр. Політика Петра 1
Наслідки поразки Карла XII та Івана Мазепи у Полтавській битві з точки зору загальноукраїнських політичних інтересів були дуже тяжкими: втрата українського півдня на користь татар і турків, перехід на довгі роки Правобережної України до рук Польщі, знищення Запорожжя, цього послідовного і могутнього захисника українських мас від іноземних загарбників і внутрішніх гнобителів. Запорожці на довгі роки були відрізані від рідного краю, знаходилися під протекторатом кримського хана, жили з ласки своїх віковічних ворогів. Січ була тепер розташована в гирлі Дніпра (так звана Алешківська Січ, недалеко від сучасного Херсона). Вона не мала права спілкуватися і торгувати з Україною. Поряд з цим одним із найтяжчих наслідків Полтавської битви була поступова ліквідація Гетьманської держави. Цар зрозумів, що ідея української державності, боротьба за неї може повернутися проти Російської імперії. Послідовно й систематично Петро І громив усі ознаки української державності, ослаблював Україну, фізично винищуючи її населення, руйнуючи його матеріальний добробут, виснажуючи його сили, підриваючи тим самим генофонд нації.
Новий гетьман Лівобережжя, обраний (по суті призначений) після переходу до шведів Мазепи, Іван Скоропадський намагався врятувати, відстояти «вольності» козацтва і всього українського народу. Після обрання гетьмана, за традицією, належало скласти і затвердити «етапі», але цар відклав це з огляду на військову ситуацію. Зразу ж після Полтавської битви Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права й вольності Гетьманщини. Поряд з цим він висловив ряд пропозицій і «прохань»: щоб козаки в походах залишалися під командою своїх старшин, а не московських офіцерів, які знущалися з них; щоб московські воєводи не втручалися у справи управління Україною; щоб звільнити українське населення від обов´язку утримувати російські війська та ін.
На ці «прохання» та пропозиції прийшла відповідь за підписом канцлера Головніна: цар у загальних фразах підтверджував «права і вольності», обіцяв дати згодом «статті». На більшість інших пропозицій і прохань були дані негативні відповіді. Гетьманові було вказано, що йому не слід звертатися «за козацькими вольностями», бо український народ з ласки царя має стільки вольностей, як ні один народ у світі.
Одночасно було призначено міністром Російської імперії при гетьмані чиновника Ізмайлова, який отримав відкриту і таємну інструкції. У відкритій вказувалося на необхідність контролю і спільної діяльності з гетьманом: разом приймати іноземних послів, слідкувати, щоб в Україні не було зради, щоб гетьман без дозволу царя не міняв старшин. Резиденція гетьмана мала бути в Глухові, що знаходився на кордоні з Московською державою.
У таємній інструкції Ізмайлову доручалося стежити за гетьманом і старшиною, не допускати контактів з турками, татарами, шведами, поляками та прибічниками Мазепи, вивчати старшин і козаків, хто про що говорить, їх ставлення до царського уряду та ін. Це свідчило про недовіру до гетьмана і намагання тримати його під контролем.
Цар все більше втручався у справи Гетьманської держави, порушував її вольності. Він почав сам призначати полковників, і не з українців, а з росіян та іноземців. Полковником Гадяцького полку був призначений серб Милорадович. Серби і волохи призначалися й на інші посади. Петро І також роздав великі земельні маєтності, конфісковані у прихильників Мазепи, багатьом генералам, офіцерам російської армії, у тому числі німцям. Усі вони поводилися як завойовники, дозволяли собі насильства над населенням, ігнорували гетьмана і місцеву українську владу. До того ж вони намагалися якнайшвидше збагачуватися і жорстоко визискували українських селян, вводячи московське кріпосництво.
Деякі царські вельможі, не обмежуючись дарованими царем землями, самовільно захоплювали величезні маєтності. Так, О. Мекшиков до подарованих йому на Північній Чернігівщині маєтків самовільно приєднав дві великі округи (сотні), а козаків, які там мешкали, перетворив на своїх кріпаків і примушував відбувати панщину. Цар це не забороняв. Не відрізнялася від них і частина українців, які були неперебірливі в методах досягнення кар´єри. Всі, хто якось потрапив до числа вірних цареві людей, вимагали від російської влади нагород за «заслуги», і вони щедро сипались. Полковників і сотників, поставлених на посади за різні послуги царю в часи Мазепиної «зради», було багато, і всі вони були користолюбними, нагромадивши в своїх руках великі багатства, жорстокими у відносинах з населенням.
Як уже відзначалося, одним із методів антиукраїнської політики Петра і було ослаблення і винищення живої сили Гетьманщини — її населення. З цією метою десятки тисяч українських козаків виганялися на далеку північ на тяжкі примусові роботи: копати канали навколо Ладозького озера, будувати на фінських болотах Петербург, зводити лінію укріплень понад Каспійським морем на Кавказі. У 1716 р. 10 тис. козаків було вислано копати канал між Волгою і Доном. Стільки ж козацтва послали у 1718 р. на той же канал, у 1721 — на риття каналу навколо Ладозького озера, у 1722 — ще -- 12 тис. чоловік. Праця на каналах та на інших об´єктах велася до 1725 р. На цих роботах гинуло 50-70 відсотків козаків, і багато поверталися обмороженими, тяжко хворими та скаліченими. Тисячі козаків гинули в болотах від епідемій, на будівництві — від морозів, від спекотного вологого клімату на Каспійському узбережжі — від голоду. Українців змушували воювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії, Фінляндії за чужі інтереси.
Наприкінці XVII — у першій чверті XVIII ст. царизм почав вводити значні обмеження в сфері економіки України, щоб зруйнувати її як самостійний економічний організм; все частіше купцям і торговим людям заборонялося торгувати за кордоном, вводилася державна монополія на багато товарів. Широко практикувалося обов´язкове перекуповування різноманітних товарів у російських купців, з чого вони мали значні прибутки.
Українську економіку серйозно підривало постійне перебування тут великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чол.), які утримувалися коштом місцевого населення, а також швидке зростання податків. Зокрема, з Лівобережжя у царську скарбницю у 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб., у 1723 — 85,9 тис, у 1724 — 241,3 тис. крб. І це в той час, коли велика кількість козаків була довгий час відсутня дома, їх господарства занепадали. Поряд з цим з України для потреб російської армії реквізували багато волів, коней та збіжжя. Продовжували посилати козаків у походи, на фортифікаційні та будівельні роботи і при спадкоємцях Петра І.
Внаслідок ворожої політики царизму Гетьманщина за два десятиліття після переходу Мазепи до шведів дуже збідніла.
Політика Петра І враховувала загострення соціальних суперечностей між рядовими козаками, селянами, міщанами і старшиною, що швидко збагачувалась, експлуатуючи їх. Не маючи справедливого розв´язання своїх проблем у місцевих судах, що були в руках старшини, трудящі писали скарги в Москву. Петро і скористався з цього і в своїх документах, які оголошувалися публічно, звинувачував українську адміністрацію і суд у нехтуванні інтересами народних мас, демагогічно виставляючи себе оборонцем українських трудящих від правлячої верхівки суспільства.
У квітні 1722 р. цар створює нову керівну установу — Малоросійську колегію, що фактично позбавляла гетьмана влади. Заснування Колегії було мотивоване тим, що на генеральний суд і старшину надходять скарги за здирства й хабарі, а також непорядки в генеральній канцелярії (гетьманській канцелярії). До складу Колегії входили шість російських офіцерів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Гетьман Скоропадський протестував проти цього заходу, доводив, що це суперечить статтям Богдана Хмельницького і обіцянкам самого Петра І шанувати українські права і вольності. Однак цар її затвердив і дав Вельямінову інструкцію, як контролювати гетьманський уряд. Старий гетьман не виніс цього удару і в липні 1722 р. помер. А Колегія вже з перших кроків своєї діяльності наклала податки на старшину, церкву, монастирі, що посилювало їх невдоволення.
Антиукраїнській політиці Петра І фактично постійно протистояла опозиція представників різних суспільних кіл, що дратувало його. Після смерті Скоропадського цар не дав дозволу обирати гетьмана, а призначив наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Подуботка. Це був енергійний, сміливий, рішучий оборонець автономних прав Гетьманщини, який користувався авторитетом серед старшин і частини козацтва. Він був досить суперечливою фігурою.
Зокрема, свої власні величезні багатства здобув, не. перебираючи у засобах збагачення, дозволяв собі різні утиски козаків, селян та міщан. Вів активну закордонну торгівлю і завдяки цьому став одним із найзаможніших людей у Гетьманській державі. Він не примирився з функціонуванням Малоросійської колегії, протестуючи проти того, що скарги та прохання приймала вона, а не гетьманська канцелярій, а також проти наказів, які нею надсилалися до гетьмана і його «апарату як до підвладної установи. Петро І підтримав Малоросійську колегію. Все це посилювало наростання невдоволення старшини.
Полуботок не лише не примирився з позицією царя, а й безперервно нагадував йому про необхідність обрання гетьмана. У відповідь Петро І написав, що всі попередні гетьмани — зрадники і тому слід зачекати, поки знайдеться вірна і надійна людина. Він також заборонив Полуботкові «докучати в цьому ділі». Щоб вибити із рук Петра І і його Колегії такий аргумент, як хабарництво і тяганину провінційних судів, Полуботок реформував їх, зробивши колегіальними, і суворими наказами вимагав, Щоб там не було хабарництва і волокти. Поряд з ним погрожував суворим и карами старшині за зловживання і утиски населення. Таким чином він доводив, що Малоросійська колегія, яка начебто захищала населення від старшини, виявилася непотрібною. Обурений Петро І викликав Полуботка і частину генеральної старшини до Петербурга.
Павло Полуботок і тут подав цареві петицію, щоб Україні були повернуті її права. З України почали надходити аналогічні прохання від старшини і козаків. Роздратований цар наказав заарештувати Полуботка і старшин, що з ним прибули, і посадити до Петропавлівської фортеці. А його однодумців полковника Данила Апостола та багатьох інших старшин в Україні також було арештованої привезеного до Петербурга, у Петропавлівську фортецю. Полуботок 18 грудня 1724 р. помер у фортеці, а 28 січня 1725 р. помер і Петро І. У зв´язку з цим старшин-в´язнів випустили з фортеці, але вони ще довго перебували у Петербурзі фактично під домашнім арештом.
Це був останній погром царизмом української старшини за її спроби мирним шляхом відстояти автономію Української гетьманської держави. Тепер усе замовкло і принишкло. Краєм управляла Малоросійська колегія із послушною старшиною. Вельямінов вводив все нові й нові податки, сам керував їх стягуванням і відправляв до Москви. Натуральні податки передавалися інтендантській службі російської армії.
57. Скоропадський
Іва́н Скоропа́дський (1646 — 14 липня 1722) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1708—1722). Представник козацького родуСкоропадських. Старший син Іллі Скоропадського. Генеральний бунчужний (1698 — 1699), генеральний осавул (1701 —1706), стародубський полковник (1706 — 1708). Після переходу Мазепи на бік шведів, призначений головоюГетьманщини з волі російського царя Петра І. Безуспішно намагався протистояти російським планам ліквідації козацької автономії.
Скоропадський належав до тієї групи вищої старшини, що цілком підтримувала Гетьмана Івана Мазепу, з яким він був пов'язаний і особистою приязню. 1706Гетьман Мазепа призначив Скоропадського на уряд полковника Стародубського, особливо важливий в обставинах Північної війни й союзу України зі Швецією; було відомо, що він готував Скоропадського на свого наступника. 1708 Мазепа, вже зі шведського табору, писав Скоропадському, щоб він старався «московське військо зіСтародуба іскоренити». Цей лист був перехоплений росіянами, й Скоропадський фактично був заарештований у московському таборі. Не мавши іншого кандидата (Данило Апостол, хоч і ворог Мазепи, пішов з ним до шведів, а Павло Полуботок не користався довір'ям Петра І), Петро Романов погодився на кандидатуру Скоропадського, який і був формально обраний на гетьмана у Глухові 6 листопада 1708. Але Петро І ніколи цілком не довіряв Скоропадському, приховував від нього військові плани, відмовився затвердити пропоновані Скоропадським пункти нової угоди України з Москвою (Решетилівські статті 1709) й затримав (до 1710), видачу йому інсталяційної грамоти на гетьманський уряд.
Полтавська перемога Росії розв'язала руки Петрові І щодо України. Країна, спустошена війною, епідемією чуми, стала територією російської військової окупації. Росія не тільки тримала тут постійно своє військо (10 драгунських полків), коштом місцевого населення, але щораз більше втручалася у внутрішні справи України, які перед тим належали до компетенції гетьманського уряду. Козацьке військо було передане під командування російських генералів, а гетьманська артилерія, насамперед із Коропа, була вивезена до Росії. У Глухові, куди була перенесена столиця Гетьманщини (1709), московський резидент (спершу А. Ізмайлов, а потім Вініус і Ф. Протасьев) наглядав за діяльністю гетьмана, який мусив радитися з ним у всіх справах. Романов не тільки залишив за собою виключне право призначати генеральську старшину й полковників (а іноді навіть і сотників), але й наставляв на ці уряди іноземців та навіть іновірців: росіян, молдаван, сербів, поляків.
Терор супроти мазепинців та їхніх родин, депортованих у Сибір, конфіскація їх маєтків і нахабна роздача награбованого російським вельможам, створення в Україні величезних латифундій Олександра Меншикова, чужих достойників й обмеження права земельних надань гетьмана, численні й чимраз більші мобілізації козаків і посполитих на важкі будови військових укріплень, каналів (Ладога, Волга-Дін) і нової російської столиці Петербургу — все це буквально паралізувало діяльність українського уряду.
Нарешті, 1722 Петро І утворив Малоросійську колеґію, яка значно обмежувала владу гетьмана й права українського уряду. Економічна політика Росії в Україні по1709 набирає виразно колоніального характеру: обмежуються або й забороняються торгові відносини Гетьманщини з Західною Європою, чорноморськими країнами й Запоріжжям, гальмується розвиток української промисловості (зокрема гутницької й салітряної); економічне і фінансове життя Гетьманщини піддається під монопольний контроль російського уряду й купецтва. Чималих утисків зазнає також культурне і церковне життя (зокрема заборона українського друку 1720). Все це погіршувало політичну й моральну атмосферу країни, тероризувало українську людність, сприяло численним доносам на гетьмана та його уряд, кінець-кінцем дезорганізувало українське національне й громадське життя.
У важких умовах свого часу Скоропадський робив усе, що міг, аби боронити права української держави та інтереси її населення. Скоропадський коректно ставився до свого попередника і навіть у своїх універсалах уникав офіційної російської термінології щодо «изменника» Мазепи (вважав її блюзнірською). Натомість називав його звичайним «бувшим гетьманом» або «нашим антецесором». Скоропадський протестував проти російських утисків, загарбань і здирств (навіть всесильного Меншикова), був проти утворення Малоросійської колеґії. Звичайно, всі ці заходи Скоропадського не могли вплинути на Петра І, який, всупереч своїм урочистим обіцянкам зберігати автономні права України, у критичний момент переходу Мазепи на бік Швеції вирішив ліквідувати гетьманський устрій.
У колах української мазепинської еміграції ім'я і пам'ять Скоропадського завжди залишалися чистими (екзильний гетьман Пилип Орлик згадував у своєму «Діяріюші» його як свого «великого й любого приятеля»). Іван Скоропадський помер 3. (14) 7. 1722 і був похований у Гамаліївському монастирі м.Глухова.
Гетьман Іван Скоропадський, як і його попередник Іван Мазепа, відзначився благодійництвом. Так, зокрема він започаткував спорудження Гамаліївського монастиря, а в Стародубі на кошти Івана Ілліча зведена церква Предтечі. Турбувався гетьман і про розвиток Чернігівського Єлецького монастиря. Був також і великим шанувальником мистецтва. Так, після великої пожежі 1718 року дуже постраждала Києво-Печерська лавра. Іван Скоропадський опікується створення нових розписів Успенського собору. У чернігівській друкарні (вона знаходилась в Троїцько-Іллінському монастирі) на початку XVIII ст. були видані книги Іоанна Максимовича, зокрема «Молитва Отче Наш на седьм богомыслий расположения» та «Краткое поучение о 7 сакраментах или тайнах церкви». Унікальні книги мали родовий герб Скоропадського і робилися на його замовлення.
58. П.Орлик
О́рлик Пили́п Степанович (* 11 (21) жовтня 1672[1], Косута, Ошмянський повіт, Віленське воєводство, теперВілейський район, Мінська область, Білорусь — † 24 травня 1742, Ясси, Молдавське князівство, нині Румунія) —український політичний, державний і військовий діяч, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710–1742), поет, публіцист. Представник шляхетського роду Орликів (чеського походження). Один із упорядників «Договорів і постанов» — конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фактично — козацькогосуспільного договору.
За І.Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обирають 5 квітня 1710 р. (через півроку по смерті І.Мазепи) П.Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва а також турецького султана і шведського короля.
Крім Орлика кандидатами на гетьманську булаву були Андрій Войнаровський (близький родич Мазепи) та Дмитро Горленко (прилуцький полковник). Але цих людей на козацькій раді майже ніхто не підтримав. Сам Карл ХІІ спочатку прихильніше ставився до родича Мазепи Андрія Войнаровського, але потім підтримав Пилипа Орлика.
«Перша українська Конституція»
Намагаючись завоювати собі підтримку, в 1710 р. П. Орлик складає (за деяким джерелами — схвалює) «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» («Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis»), укладає зі старшиною та запорожцями угоду — документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика — так звана «Бендерська конституція», яку інколи вважають першою українською Конституцією а також однією із перших конституцій у Європі. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде владу в Україні.
Створення цих документів вважається значною заслугою Пилипа Орлика в історії України.
Визвольні змагання
За підтримки Карла XII Орлик вступає в союз із кримськими татарами та Оттоманською Портою, і 8 листопада 1710 року остання, підтримуючи гетьмана Орлика, оголошує війну Московії.
На початку 1711 р. Орлик розпочинає спільний похід запорожців, буджацьких татар, шведів і поляків (прихильників Станіслава I Лещинського) проти росіян в Україні. Шведський король брав на себе зобов'язання вести війну доти, поки Україна не буде визволена від московського панування, а турки і татари обіцяли свою допомогу у цій боротьбі. Пилип Орлик дуже добре підготувався до походу. Він розсилав листи-універсали в яких закликав до повстання народу проти влади російського царя. Народ же підтримав Орлика і один за одним міста Правобережжя переходили під владу гетьмана. П.Орлик також надіслав листа із закликом до боротьби гетьману Лівобережжя Івану Скоропадському, що дуже налякало російський уряд і Петра І.
Проти полків Пилипа Орлика виступило військо під командуванням генерального осавула Григорія Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. Гетьмана підтримав повсталий український народ.
У березні 1711 року об'єднані війська під командуванням П.Орлика підійшли до добре укріпленої Білої Церкви, де перебував російський гарнізон. Розпочалася облога міста, але жоден із штурмів не був успішним, бо гарнізон мав достатню кількість боєприпасів і сильну артилерію. Частина татарських загонів під проводом хана здійснили похід на Слобідську Україну. Такі дії союзників підривали авторитет П.Орлика серед українського населення.
У квітні Росія уклала союз з молдавським господарем Д. Кантеміром. У травні 1711 року розпочався наступ московських військ під проводом Бориса Шереметьєва. За таких обставин поляки відступили, а татари і турки, налякані звісткою про те, що йде велике російське військо, почали тікати, беручи дорогою великий ясир. Українські козаки довідавшись про звірства турків і татар кинулись рятувати свої родини. Таким чином із 16 тис. українського війська у Пилипа Орлика залишилося лише 3 тис., з якими гетьман відійшов до Бендер.
Протягом наступних років Орлик із невеликою групою прибічників шукав підтримки своєї справи у різних європейських володарів.
У 1709–1714 році перебував у Бендерах, потім із частиною старшини скористався запрошенням Карла ХІІ і жив до 1720 року уШвеції. Після підписання шведсько-російського миру виїхав із Швеції й вимушено змінив по черзі Німеччину, Австрію, Польщу.1722 року, прямуючи до запорозьких козаків в Олешківську Січ, був затриманий турецькою владою в Хотині й до 1738 року інтернований у Салоніках.
Проте він не припиняв пошуки підтримки у різних європейських державах (Франції, Англії, Польщі, Ватикану, Саксонії, Прусії та інших), неодноразово порушував питання про допомогу в справі відновлення української державності, продовжував бомбардувати французьких, польських, шведських і турецьких політичних діячів маніфестами про недолю України та разом із сином Григором (Григорієм) планувати кроки, спрямовані на звільнення вітчизни від московського ярма.
Надалі жив у Хотині, Серезі, по тому — в Чернівцях, Каушанах і Бухаресті. Згодом переїхав до Ясс, де помер 24 травня 1742 року.
59.
60. Соц-економ.
Головною галуззю економіки України залишалось сільське господарство, яке дедалі більше набувало товарного вигляду.
Значно поширилося велике землеволодіння, в основному за рахунок царських та гетьманських пожалувань, причому не тільки місцевій старшині, а й російським дворянам. У промисловості зароджувалися капіталістичні відносини. Дедалі більше орієнтувалися на ринок ремісничі цехи. Новим явищем стала організація промислових компаній, серед них Опошнянської у 1730-х рр., що займалась видобутком селітри. На промислових підприємствах поширювались технічні нововведення: водяні двигуни, нові верстати та ін., які підвищували ефективність праці. З'явилось мануфактурне виробництво.
Подальшого розвитку набувала торгівля, здебільшого з російськими містами: Москвою, Петербургом, Тулою, Архангельськом. Розвиткові торгівлі сприяв чумацький, промисел. Чумаки займалися перевезенням товарів. Українські купці підтримували зв'язки з Польщею, Німеччиною, Англією, Молдовою та іншими країнами.
Одночасно тривав наступ нових панів (козацької старшини і шляхти) на права селян і рядових козаків, що супроводжувався їх обезземеленням і експлуатацією. Крім того, селянська і козацька біднота мала нести державні повинності з перевезення вантажів, ремонту доріг, будівництва мостів і переправ та фортець, у тому числі й у різних частинах Росії.