Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Як відомо західноукраїнські землі в першій половині 19 ст. належали Австрійській імперії. Перші ознаки зацікавлення культурними аспектами національної проблеми з'явилися на початку 19 ст. у місті Перемишлі - центрі греко-католицької єпархії. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто відігратиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогічну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків. Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могильницький - високопоставлений церковний ієрарх, який організував „Клерикальне товариство”, що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти українською мовою. І хоча зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та букварів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української інтелігенції організуватися і привернути увагу до мовного питання.
В 1830 - х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова, де М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький утворили гурток, згодом названий „Руська трійця”. У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила перед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковно слов'янських та чужомовних вишуканостей, до рівня літературної мови.
„Руська трійця” встановила контакт з такими українофілами російської України, як І. Срезневським, М. Максимовичем, Й. Бодянським. За допомогою чеського інтелігента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, „Трійця” вступила в активне листування з такими досвідченими „будителями народу” й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенець Б. Копі тар та чех Карел Гавлічек.
Для здійснення своїх задумів „Руська трійця” вирішила публікувати альманах „Русалка Дністровая”, що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місцевому діалекті. Місцевий цензор - греко-католицький священик Венедикт Левицький заборонив публікацію альманаху у Львові, тому в 1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у Будапешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Лише невелика частина потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою реакцією в молодому віці помирає М. Шашкевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький послідовно й невідступно продовжує працювати над здійсненням цілей „Руської трійці”.
Хоч видання „Русалки Дністрової” з самого початку зазнало краху, воно становило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства може вживатися як літературна. Під впливом „Русалки Дністрової” повільний, але невідворотний процес переорієнтації на українські народні маси посне нове покоління західноукраїнської інтелігенції. Отже як ми пересвідчилися, поширення ідей національного відродження було процесом тяжким і повільним. На середину 19 ст. воно не просунулося далі виникнення невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві складові української культурної самобутності. За винятком інтелігенції, в аграрному, традиціоналістському, провінційному суспільстві України не було соціальних верств, чутливих до нових ідей. До того ж твердження про те, що українці - це окремий народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед самих українців гострий скепсис і зневагу.
Якщо вести мову про революційні події 1848 р., то на західноукраїнських землях вони були наче спресовані в 277 днів. У цей переломний період українці вперше у своїй історії українці вперше дістали нагоду самовиразитися як нація. Проте цей самовияв мав неоднозначні наслідки. Поза всяким сумнівом, найбільшим досягненнями 1848 р. для українців стали скасування панщини та впровадження конституційного правління. Але ці здобутки не належали виключно українцям, оскільки завдяки тимчасовій слабкості Габсбурзького режиму аналогічних поступок домоглися й інші народи. Найвидатнішим серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної Руської Ради - першої української політичної організації, яка мала по всій Східній Галичині 50 місцевих і 13 регіональних її філій. Заснувавши установи, що систематично сприяли культурному розвиткові, Головна Руська Рада зробила перші кроки до перетворення Галичини на організаційну твердиню українства.
Але 1848 рік висвітлив і недоліки західних українців, найсерйозніший з яких полягав у відсутності дійового проводу. Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики Головної Руської Ради нав'язували українському суспільству позицію цілковитої й безумовної підтримки династії. Відтак через політичну і суспільну консервативність духовенства та через те, що анти австрійські сили ототожнювалися з ненависними панами, українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбурзької династії. Такий підхід мав розчаровуючі наслідки.
Проте в цілому 1848 р., без сумніву, знаменував переломний момент в історії західних українців. Він покінчив з їхньою віковою інертністю, бездіяльністю та ізоляцією й поклав початок довгій запеклій боротьбі за національне та соціальне визволення.
Культурно-просвітницькі «Громади». У другій половині XIX ст.російська імперська еліта починає втрачати ритм політичного життя. Якщо раніше вона продукувала нові ідеї та орієнтувала суспільствона виконання тих чи інших завдань, то опісля все змінилося не на користь царизму. Царська влада почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватись до обставин.
Цар Олександр II дав дозвіл на повернення із заслання членів Кирило-Мефодіївського братства. Тому українське громадське життя почало відроджуватись, спочатку у Санкт-Петербурзі, а потім і в Україні.
Звільнені із заслання М. Костомаров, В. Еілозерсь-кий, а згодом і Т. Шевченко з'їхалися до Санкт-Петербурга, де до них приєднався П. Куліш. Ці піонери українського руху згуртували навколо себе більше десятка молодих українців, утворивши в столиці імперії так звану «Громаду». Аналогічні «Громади* української інтелігенції до кінця XIX ст. будуть генерувати ідеї для українського громадського і політичного життя.
Першочерговим завданням цієї групи було покращення долі українців і особливо селянства. Усі, за винятком Т. Шевченка, зійшлися на тому, що у своїй діяльності «Громада» мас бути аполітичною і зосереджуватись на просвіті мас. М. Костомаров і П. Куліш уперто виступали за обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи всякого радикалізму, що викликав би гнів влади.
Громадівці розвинули культ козацтва й носили барвистий козацький одяг. Причому об'єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани і старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізувало природне прагнення українського народу - У II половині XIX ст. це романтичне і позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському стало відомим під назвою українофільства.
Українську «Громаду» очолював Володимир Антонович, який прийшов із шляхетського табору до українського. Своє рішення В. Антонович пояснює в «Сповіді»: «Доля хотіла, щоб я народився в Україні шляхтичем...
«Громада» спершу не мала ні точно визначених організаційних форм, ні усталеної програми. Діяльність колективу проявлялась у зборах і дискусіях, а поодинокі члени вели на свою руку освітню роботу: засновували школи, поширювали популярні видання, читали міщанам «Кобзаря*, деколи влаштовували лекції. Пізніше, коли посилився наступ на українство з боку російського і польського, «Громада» стала розробляти свою ідеологію, увійшла в близькі стосунки з петербурзьким центром при редакції «Основи». Тобто «Громада» почала виступати як представник українського громадянства.
Але навіть несмілива й поміркована діяльність українофілів (а тут ще й польське повстання 1863 р.) викликала гнів царського уряду. Своїм циркуляром міністр внутрішніх справ П. Валуев заборонив видання друком книг українською мовою.
Польське повстання в Україні 1863 р. Молодь, яка не увійшла до складу «Громад», у 1860 р. об'єднує свої гімназичні «Гміни» в провінційні організації. Було організовано п'ять «Гмін» — Подільська, Волинська, Українна, Литовська і Коронна. Різниця в діяльності «Гмін» і «Громад» полягала в тому, що «Гміни» мали чітку мету: визволитися з-під влади Російської імперії і федеративно об'єднатися з Литвою та Польщею в одну державу.
«Громада» ж не мала чіткої програми дій, вона ставила собі за мету просвіту народу, пристосовувала свою діяльність до вимог дня.
Діяльність «Просвіти». Заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові національної культури. Щоб обминути її обмеження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов та інші встановили контакти з українцями в Галичині — «народовцями» — і в їх пресі пропагували свої погляди, заборонені в Росії.
Провідну роль у громадському та політичному житті України мала «Просвіта», створена у Львові в 1868 р. Вона ставила собі за мету поширення освіти та розвиток національної свідомості українців. Фундатором і першим головою «Просвіти» був педагог і композитор Анатоль Вахнянин. Першим почесним членом товариства з Великої України був обраний О. Кониський.
Велику допомогу у матеріальному зміцненні товариства надав третій голова «Просвітив Володислав Федорович, «меценат української штуки», незалежний, багатий, освічений, людина високої культури, «жадний праці, почести і слави». Він перевів на рахунок «Просвіти» 12 тисяч гульденів, які стали на певний час матеріальною основою товариства.
«Просвіта» створювала хати-читальні в селах і повітах Західної України, видавала друком книги українською мовою для дітей і дорослих, відкривала недільні школи.
Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) — перша Академія Наук України. Перед «Просвітою» почали виникати проблеми, які треба було вирішувати більшими силами. Тому у 1873 р. в основному заходами громадівців — О. Кониського, Д. Пильчикова (колишнього члена Кирило-Мефодіївського братства і приятеля Т. Шевченка), М. Жученка, М. Драгоманова, Є. Ми л орадович-Скоропадської (на її внесок у 6 тис. крб. було придбано друкарню товариства) було створено Товариство ім. Т. Шевченка. На кошти проф. П. Пелеха та мліївського цукрозаводчика В. Симиренка з Черкаського повіту товариство придбало згодом дві кам'яниці у Львові.
У 1882 р. товариство було перейменовано на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) і стало, власне, першою Академією Наук України. За 66 років свого існування (1873—1939 pp.) НТЩ видало друком понад 1100 наукових та літературних праць.
Переслідування «Громади» з боку царизму. Через цю діяльність та через інші причини самодержавство знову посилило свої підозри щодо громадівців.
Владі стало зрозуміло, що громадівці ведуть антиро-сійську агітацію в Галичині. Більш того, вважалось, що весь їхній рух — не що інше, як австро-німецька змова, або австрійська чи польська інтрига. Царат закидав громадівцям замаскований соціалізм та сепаратизм, шукав їхніх зв'язків з закордонними революційними організаціями. Під впливом усіх цих обставин у травні 1876 р.
Олександр II підписав указ, яким було заборонено друкувати українською мовою всі оригінальні твори і переклади.
М. Драгоманов закликав до більшої рухливості і мінливості в громадському житті. Він радив використовувати будь-яку нагоду для розширення організації, здобувати вплив на народні маси, а особливо на населення міст. Так само М. Драгоманов радив берегти національні сили, не розпорошувати їх на чужі справи — російські чи польські, а боротися за автономію України. М. Драгоманов пробував поєднати, нєортовок-сальний соціалізм з національною справою. Він більше схилявся до європейського анархічного соціалізму, який відстоював свободу особистості. М. Драгоманов висловлював утопічні думки, навіяні французьким теоретиком анархізму П'єром Прудоном. Він уявляв собі, що автономні державні громади якимось чином зіллються в одну федерацію в складі Росії.
У 1900 р. у Харкові було створено Революційну Українську партію на чолі з Дмитром Антоновичем. Вона виставила гасло самостійної України і поширювала нелегальну літературу через друкарні в Галичині і Буковині. Виходячи з дих обставин, Загальна Українська організація також набрала політичного характеру і в 1904 р. стала називатись Українською демократичною партією (УДП).
З кінця 80-х років XIX ст. до 1905 р. в Україні діяла 31 партія. Але тільки 15 з них представляли національно-визвольний рух, і всього лише 7 партій були українськими.
Після реформи 1861 р. економіка України розвивалась стрімкими темпами, особливо значні успіхи були досягнуті в промисловості Майже 21% усієї промислової продукції Російської імперії вироблявся в Україні.
Економічний розвиток України на початку ХХ ст. мав ряд особливостей. По-перше, у цей період особливо інтенсивно відбувалася концентрація капіталу і виробництва. Ще наприкінці ХІХ ст. за ступенем концентрації промислового виробництва Україна вийшла на перше місце в імперії. В Україні формувалися численні, переважно великі акціонерні товариства, яким на початку ХХ ст. належала вся металургійна і гірничо-хімічна промисловість. Вони розпоряджалися і більшою частиною всіх капіталів.
На початку ХХ ст. в Україні вже не залишилося жодного металургійного заводу, який би не виробляв менше ніж 1 млн. пудів чавуну. А продукція тільки п'яти найбільших заводів-гигантів півдня України складала понад 25% виробництва чавуну всієї імперії. Значну частину вуглевидобутку Донбасу також забезпечували великі шахти, на кожній з яких видобувалося не менше 10 млн. пудів вугілля щорічно.
По-друге, в промисловості України розпочалося формування монополістичних об'єднань. Найпоширенішою формою монополій у початковий період їх існування стали синдикати (угоди самостійних виробників – власників підприємств про спільний продаж продукції через утворюваний ними об'єднаний орган по збуту). У 1902 р. було створено металургійний синдикат, котрий дістав скорочену назву «Продамет» (товариство для продажу виробів російських металургійних заводів). Основою синдикату були заводи України. Підприємства, що входили до «Продамету», являли собою великі комбінати, які об'єднували металургійні заводи з повним циклом виробництва, кам'яновугільні і залізорудні шахти. На їхню частку припадало більше половини усього виробництва різних видів чорних металів в країні.
У 1904 р. було створено синдикат «Продвугілля». До його складу увійшло 18 окремих акціонерних товариств, що добували близько 75% кам'яного вугілля в Донбасі.
Українські заводи входили також до загальноросійських синдикатів «Трубопродаж» (майже повністю монополізував збут труб), «Продвагон» (у 1905р. виконував понад 95% замовлень на рухомий склад залізниць). Продовжували діяти синдикат цукрозаводчиків, мостобудівних підприємств та ін.
По-трете, розвиток сільського господарства гальмувався поміщицьким землеволодінням, яке залишалося зосередженням відсталих і малоефективних форм виробництва, і селянським малоземеллям. В Україні на 1905 р. в руках 32,5 тис. дворян було майже 11 млн. десятин землі – у середньому по 334 десятини на маєток. У той же час 3 млн. селянських господарств мали 20 млн. десятин землі, тобто у середньому близько 7 десятин на одне господарство. Звичайно, створити на цій землі високоефективне фермерське господарство було неможливо.
По-четверте, розвиток капіталістичної промисловості сприяв інтенсивній спеціалізації сільського господарства України, а також окремих її регіонів. На початку ХХ ст. Україна вже була одним із головних районів капіталістичного землеробства в європейській Росії з чітко вираженою спеціалізацією на виробництві товарного зерна. Як зазначалося, в Україні вироблялося майже половина пшениці європейської частини Росії, а разом з ячменем вона давала зерна більше, ніж всі інші губернії європейської Росії разом узяті. В Степовій Україні господарства спеціалізувалися на вирощенні зернових, на Правобережжі – переважали технічні культури.
По-п'яте, відбувався процес капіталізації сільського господарства. Капіталізм, утягуючи, селянське господарство в товарно – грошові відносини, послідовно руйнував феодальні форми землеволодіння і насамперед, його станову обмеженність. Земля все більше входила в ринковий обіг, перетворюючись на товар і переходячи від дворян до представників інших станів (купців, заможних селян). Найбільш характерним це явище було на півдні України, де протягом 1877-1905 рр. дворяни розпродали понад 3,2 млн. десятин землі, або майже половину своїх володінь.
У розширені капіталістичного землеволодіння значну роль відігравала підприємницька аренда землі сільською буржуазією – куркульством. У руках куркулів зосереджувалося 40% орендного фонду землі.
В сільському господарстві поступово відбувалося витіснення залишків феодальної відробіткової системи новою капіталістичною системою вільного найму робочої сили. У великих господарствах стали активніше використовуватися удосконалені знаряддя праці і машини, упроваджувалися нові, більш прогресивні агротехнічні системи обробітку землі.
По-шосте, в економіку України як і інших регіонів імперії, широко проникав іноземний капітал. Особливо чітко це виявлялося у Донецько – Криворізькому регіоні, де переважна кількість шахт, рудників, заводів належала іноземцям. Загалом, в Україні іноземцям належало близько 90% акціонерних капіталів монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон.
78. Зародження та становлення в Україні політичних партій наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. Україна залишалася ареною діяльності загальноросійських політичних об'єднань. У 1898 р. була створена Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). У 1903 р. РСДРП розкололась на помірковану(меншовики) і ліворадикальну(більшовики) течії. Меншовики орієнтувалися на парламентську боротьбу, реформи, демократичні свободи. Більшовики закликали до соціалістичної революції і диктатури. І більшовики, і меншовики намагалися закріпитися в Україні.
Наприкінці 1901-на початку 1902 р. була створена партія російських соціалістів-революціонерів (есерів). Ця партія взяла багато з тактики народників. Зокрема, вона широко застосовувала революційний терор. Немало прихильників есерівської партії було в Україні.
Незадоволені самодержавним режимом представники російської буржуазії, поміщиків та інтелігенції мріяли про ліберальне реформування Росії, перетворення імперії на конституційну монархію. Ліберали прагнули знайти й знаходили прихильників в Україні. Але у 1905 р. своєї партії російські ліберали не мали.
Загальноросійські політичні партії особливу увагу зосереджували на питаннях перебудови політичної, економічної системи країни, виробничих відносин. Національному питанню приділялася незначна увага.
На початку ХХ ст. на арену політичного життя виступили євреї – третя за чисельністю після українців і росіян етнична група України. У 1897 р. на з'їзді у Вільно була створена єврейська політична організація – Загальний Єврейський робітничий союз, або Бунд (у перекладі – союз). Бунд прагнув увійти на правах автономії до РСДРП. Але російські соціал-демократи не визнавали в своїй партії автономії. У 1903 р. бундівці були виключені із складу РСДРП і почали діяти як самостійна політична партія.
Початок ХХ ст. ознаменувався посиленням також українського національного руху, поступовим переходом його від культурно-освітньої діяльності до політичної, створенням перших українських політичних партій в Наддніпрянській Україні.
Важливим кроком на шляху до появи політичних партій було створення у 1897 р. на з'їзді громад в Києві Всеукраїнської загальної організації. Її почесними членами стали діячи «старої громади» В.Антонович, Л.Житецький, М.Лисенко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 громад та чимало студентських груп. По суті це була остання спроба громадівського руху організаційно згуртувати патріотично настроєні національні сили. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини учасників національного руху.
Важливу роль у переорієнтації визвольного руху на політичну діяльність став також вихід з друку у 1900 р. брошури Миколи Міхновського (харківський адвокат, активний діяч Братства Тарасівців) під назвою «Самостійна Україна». Ця брошура вперше в Наддніпрянській Україні відкрито проголосила завдання боротьби за власну незалежну державу. З іменем Міхновського, його брошурою пов'язують зародження українського національного руху в Наддніпрянщині, учасники якого боролися за повну самостійність України (самостійники). Міхновський наголошував, що українська інтелігенція має стати на чолі боротьби за здійснення великого ідеалу: створення єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України.
Нові задачі вимагали й набагато вищого рівня організації учасників суспільно-політичного руху. Цей вищий рівень могли забезпечити політичні партії.
Історія виникнення українських політичних партій на східноукраїнських землях веде відлік від створення у 1900 р. на основі студентської громади Харкова Революційної української партії(РУП). Керівниками цієї першої політичної партії були Д.Антонович, Б.Камінський, Л.Мацієвич, М.Русов. Партія об'єднала своїх прихильників місцевих осередків, що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Лубнах та інших містах.
Першим програмним документом цієї організації стала брошура М.Міхновського «Самостійна Україна». Хоча цей твір не був повноцінною програмою політичної партії, оскільки не декларував її основні напрямки діяльності, соціальну базу тощо. Проте вона містила низку важливих орієнтирів: створення політично незалежної української держави; провідна роль інтелігенції, яка повинна служити своєму народові; досягнення поставленої мети передбачалося через рішучу боротьбу усіма засобами; закликала до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху.
Проте більшій частині рупівців не імпонувала категоричність, радикалізм, ставка на силові методи, якими були насичені сторінки «Самостійної України». Проте М.Міхновський та його прибічники твердо стояли на платформі цього документа. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення у 1902 р. міхновцями Української народної партії (УНП), невдовзі стався другий розкол – у 1903 р. Від РПУ відмежувалася група на чолі з Б.Ярошевським, яка утворилаУкраїнську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу в народних масах.
У 1904 р. РУП остаточно розпалася. Частина її членів на чолі з М.Меленевським заснували Українську соціал-демократичну спілку (УСДС), яка на правах революційної організації увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Друга частина (більшість РУПу) лідером якої був економіст М.Порш, а також Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра у грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Програма УСДРП передбачала ідею автономії України, конфіскації земельної власності (муніципалізації земель) і вважала можливим об’єднання з РСДРП на федеративних засадах, хоча і не поділяла революційного екстремізму цієї партії.
З ініціативи колишніх діячів Київської громади восени 1904 виникаєУкраїнська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими діячами О Лотоцьким, В.Чехівським і Є.Чикаленко, а такожУкраїнська радикальна партія (УРП), яку очолили Б.Грінченко, С.Єфремов і Ф.Матушевський. Обидві партії були нечисленими і стояли на позиціях буржуазного лібералізму (тобто на платформі, близький до кадетської). Виступали вони і за надання Україні автономних прав. Не маючи принципових розбіжностей, обидві партії у 1905 р. об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).
Отже на початку XX ст. помітно активізується діяльність українських політичних партій. З точки зору відношення щодо перспектив політичного розвитку України їх можна розподілити на дві групи: ті, що виступали за автономію України в федеративній Росії (автономісти) і ті, що виступали за самостійність України (самостійники).
Крім суто національних партій, на політичне життя України активно впливали загальноросійські партії: РСДРП (вважала, що капіталізм потрібно замінити соціалізмом за допомогою революції), есери ( головну силу бачили в селянстві), кадети (виступали за конституційну парламентську монархію), октябристи (наполягали на збереженні існуючого ладу, неподільної Росії), “Союз руського народа ” (чорносотенна організація).
Зволікання з вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали основу для стихійного вибуху невдоволення народних мас.
За своїм характером революція 1905-1907 рр. була буржуазно-демократичною, бо її безпосереднім завданням було повалення царизму, встановлення демократичної республіки, вирішення аграрного питання, покращення становища робітників.
Революція 1905-1907 рр. мала свої особливості. По-перше , це була перша революція ХХ ст., коли протиріччя капіталізму досягли апогею, і Російська імперія стала символом цих протиріч. По-друге, хоча революція була буржуазною за характером, буржуазія не могла в ній грати вирішальну роль, як це було у країнах Європи раніше, оскільки була недостатньо організованою і занадто прив’язаною до царизму. По-третє, у цій революції існували не два політичні табори (революційний і контрреволюційний (урядовий), як у Європі, а три, крім зазначених, ще й ліберально-буржуазний табір.
У своєму розвиткові революція пройшла кілька етапів, кожен з яких мав свої характерні риси та особливості.
Перший етап (січень-жовтень 1905 р.) характеризується наростанням масової боротьби, посиленням її політичного характеру, політизацією народних мас, створенням політичних партій і громадських організацій (рад, профспілок тощо), поширенням хвилі заворушень серед селян та армії.
Особливо бурхливо розгорталися революційні події в Одесі. 14 червня 1905 р. команда броненосців “Потьомкін” підняла повстання. Це був перший великий виступ на флоті й у збройних силах імперії в цілому. Очолили повстання Г.Вакуленчук і О.Матюшенко. Масовий робітничий рух у першій половині 1905 р. сприяв активізації боротьби селянства. Якщо на початку 1905 р. виступи селян проходили в окремих селах, то у травні – червні вони поширилися на цілі регіони. Усього протягом першої половини 1905 р. селянські виступи мали місце у половині повітів.
Другий етап (жовтень – грудень 1905 р.) – це період радикалізації революційного руху. Найбільш характерними рисами цього періоду були: різке загострення соціально – політичного напруження; певне розмежування політичних сил в країні; активне формування політичних партій; активізація діяльності і посилення впливу на народні маси крайньо лівих партій – більшовиків та есерів.
Незважаючи на масові виступи, царизм відмовлявся йти на поступки. За цих умов соціально – політичне напруження наростало. Все це привело до загального російського політичного страйку, який почався у перші дні жовтня 1905 р. у Москві і Петербурзі. Вимогами страйкарів були: восьмигодинний робочий день, встановлення демократичних свобод, знищення самодержавства, негайне скликання Установчих зборів.
В Україні страйк підтримали робітники великих міст: Катеринослава, Одеси, Києва, Миколаєва та інших міст. Під тиском жовтневого страйку царизм був вимушений піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола II видав Маніфест, в якому “дарував” населенню громадянські свободи, особисту недоторканність, свободу слова, совісті, зібрань і спілок. Одночасно встановлювалася Державна дума як законодавчий орган Російської імперії. Був проголошений маніфест внаслідок насильства над царем і вимагали збереження самодержавства.
Царський Маніфест 17 жовтня створив умови для легальної політичної діяльності. Цим, передусім, скористалися російські ліберали, які створили Конституційно-демократичну партію (кадети) і “Союз 17 октября” (“октябристи”). Вони вважали, що революція закінчиться і головне – це парламентська боротьба в Державній думі.
Вплив українських партій на події 1905 р. був незначним. РУП наприкінці 1905 р. змінила назву і стала іменуватися Українськоюсоціал-демократичною робітничою партією (УСДПП). УДП і УРП об’єдналися в Українську демократично – радикальну партію (УДРП).
У час піднесення революції почали виникати масові позапартійні об’єднання громадян. Серед них виділялися ради робітничих депутатів. В Україні перша рада виникла в Катеринославі на початку жовтня 1905 р. Вони своїми рішеннями скорочували до 8 годин тривалість робочого дня, надавали допомогу безробітним тощо.
Виникали професійні спілки, які брали на себе функції захисту інтересів робітників перед підприємцями. (280 профспілок)
Третій етап (січень 1906 р. – червень 1907 р.). В цей час революційний рух пішов на спад. Посилилися репресії з боку царського уряду. Боротьба продовжувалася (страйки, селянські виступи), але помітно зменшилися масштаби та інтенсивність робітничих страйків та селянських виступів, які постійно затухали. Більшість політичних партій вимушені були перейти до нелегальної роботи. Серед радикально налаштованих революціонерів поширилися терористичні форми боротьби. За даними О.Д.Бойко, у 1906-1907 рр. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, зокрема на голову уряду П.Столипіна було здійснено 10 замахів. Менш радикальна опозиція робила спроби продовжити боротьбу парламентськими методами у Державній думі.
Столипінська аграрна реформа комплексно вирішувала цілу низку важливих завдань: підняти ефективність сільськогосподарського виробництва, підвищити товарність селянського господарства, утворити соціальну опорусамодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. У перспективі здійснення Столипінської програми обіцяло поліпшення ситуації у суспільстві. Однак вона значною мірою була зустрінута вороже. Проти неї виступили і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активностіселянства. В цілому селянство також дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей. Це було зумовлено природним консерватизмом селян, зрівняльною психологією і невірою у власні сили.
Реформи Столипіна найбільший успіх мали в Україні. Цю обставину слід пояснити особливостями українськоїментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Упродовж 1907-1915 рр. на Правобережжі вийшли з общини 48 % селян, на Півдні - 42 %, на Лівобережжі -16,5 %. На 1916 рік утворилося 440 тисяч хуторів, що становило 14% селянських господарств. Селяни купили майже 500 тис. десятин землі. Ці показники були значно вищі, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилося на хутори 10,3%. Аграрні перетворення прискорили розвиток товарних відносин у сільськогосподарському виробництві, сприяли розвитку кустарних промислів, артілей і кооперативних товариств. Україна стала житницею Російської імперії, вийшла на друге місце в світі за виробництвом сільськогосподарської продукції. Українська пшениця становила понад 40%, ячмінь близько 50% загальноросійського експорту цих культур.
Проте в результаті проведення Столипінської аграрної реформи так і не вдалося остаточно зруйнувати селянську общину. Не було ліквідувань і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський банк робилися владою досить активно. Аграрна реформа привела до соціального розшарування серед селянства, скорочення земельних наділів, і навіть до обезземелення селян. Уряд втілював програму переселення найбідніших селян на вільні землі Сибіру і Далекого Сходу. На нові землі протягом 190б-1912 рр. виїхало з України майже 1 млн. осіб. Через погану організацію процесу переселення, важкі умови життя третина переселенців померла, а четверта частина повернулася в Україну.
Отже, аграрні реформи на початку ХХ століття не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети через низку причин: протидію селян, політичних сил, недостатнє фінансування та погану організацію реформаційних заходів, відсутність соціальної бази, загибель Столипіна тощо. Однак, вони прискорили процес переходу українського села на рейки буржуазного розвитку.
Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і фактично в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.
Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з’явилися нові проблеми. Першочерговим було створення нової стабільної держави, визначеність у питанні про участь у війні, подолання негативних тенденцій в економіці, вирішення аграрного та національного питань.
Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які доміну. вали в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходилися в поглядах на розв´язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об´єднання, що утворилося 4 березня 1917 року. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у ц створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.
Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літературознавець, публіцист, політичний і державний діяч. 7 березня 1917 року обраний Головою Української Центральної Ради.
Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з´їзди, скликані в травні 1917 р.
Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; зміщення суспільних настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.
Світова війна загострила усі протиріччя, що існували у Російській імперії: між капіталістичним і феодальними укладами, буржуазією і робітниками, буржуазією і поміщиками-дворянами, царатом ісуспільством, імперією і національними окраїнами - внутрішніми колоніями тощо. Названі протиріччя зумовили повалення царизму, Лютневу демократичну революцію. Влада у Росії опинилася у Тимчасового уряду, який отримав мандат на владу від Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів на час до скликанняУстановчих Зборів.
В Україні процес формування влади мав свою специфіку. Якщо в Росії склалося двовладдя, то в Україні – тривладдя. Поруч зі структурами російського Тимчасового уряду і Радами постала Українська Центральна Рада (УЦР), що була утворена 4(17) березня 1917 р. представниками ряду політичнихпартій та політичних блоків: Товариства українських поступовців (ТУП), Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та ін. Головою УЦР був обраний професор-історик М. С. Грушевський.
6-8 квітня 1917 р. відбувся Український національний конгрес, в якому взяли участь делегати з багатьох губерній України, а також з Петрограду, Москви, Кубані, Криму, де було багато українців. Конгрес ухвалив утворення Центральної Ради, як вищої законодавчої влади. У червні 1917 р. утворено виконавчий орган Центральної Ради — Генеральний секретаріат (уряд), який очолив письменник В. К. Винниченко.
У своєму І Універсалі (10 червня 1917 р.) УЦР проголосила автономію України у складі оновленої Росії. Однак під тиском Тимчасового уряду УЦР змушена була прийняти II Універсал (3 липня 1917 р.), де відмовлялася від автономії до скликання Всеросійських Установчих Зборів.
Після повалення більшовиками Тимчасового уряду та утворення Раднаркому на чолі з В. І. Леніним (25—26 жовтня 1917 р.) Центральна Рада проголосила себе вищою владою в Україні, зайняла антибільшовицьку позицію і прийняла ІІІ Універсал (7 листопада 1917 р.). У цьому документі говорилося про: утворення Української Народної Республіки (УНР) у складі Російської Республіки; передачу землі селянам; введення 8-годинного робочого дня; державний контроль надвиробництвом; демократичні свободи тощо. Однак у здійсненні своїх рішень УЦР проявила повільність та непослідовність, що зменшило її авторитет і призвело до зростання більшовицького впливу в Україні.
З'їзд Рад розтанув такі питання:
1) про сучасний політичний момент;
2) про організацію влади в Україні;
3) про самовизначення України;
4) про вибори Центрального Виконавчого Комітету Рад України. Порядок денний був доповнений питанням "Про Донець¬ке-Криворізький басейн".
Всеукраїнський з'їзд Рад розпочав свою роботу 11 грудня 1917 p. і закінчив її увечері 12 грудня. У своїх постановах з'їзд вітав жовтневе збройне повстання і встановлення радянської влади та "диктатуру пролетаріату, підтриману найбіднішйм селянством". У резолюціях "Про організацію влади на Україні" і "Про самовизна¬чення України" з'їзд проголосив створення Української радянської республіки, про організацію влади та її відносини з Російською радянською республікою. 12 грудня з'їзд постановив, що "Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селя¬нських депутатів". Українську робітничо-селянську радянську республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її утворення іменували також Українською Народною Республікою.
Таким чином, в Україні фактично склалося двовладдя: більша частина України була підвладна Центральній Раді, а менша — радянському уряду.
Структуру органів влади 1 Всеукраїнський з'їзд Рад визначив, орієнтуючись на зразок, який склався в радянській Росії. Влада на місцях закріплювалася за повітовими, міськими, губернськими та обласними Радами. Здійснення влади у центрі покладалося на Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, обраний ними ЦВК й ті вищі органи виконавчої і розпо¬рядчої влади, які мав створити ЦВК. Із передбаченого 61 члена ЦВК з'їзд обрав лише 41, вказавши, що 20 його членів мають бути дообрані наступним з'їздом Рад селянських депутатів. У числі об¬раних було 35 більшовиків, 4 лівих есери, 1 лівий український соціал-демократ та 1 меншовик-інтернаціоналіст. Головою ЦВК був обраний лівий український соціал-демократ Ю.Медведев.
17 грудня було опубліковане повідомлення, що ЦВК Рад Ук¬раїни утворив радянський уряд — Народний Секретаріат.
Постанови І Всеукраїнського з'їзду Рад про створення Радян¬ської республіки, що стосувалися проблем України, були, на жаль, сформульовані в демагогічному дусі, навіяному перемогою проле-тарської диктатури.
Щодо відносин з радянською Росією, Всеукраїнський з'їзд Рад вирішив: "Встановити між Робітничо-Селянським Урядом Російсь¬кої Федерації, а також урядами інших частин Росії та Робітничо-Селянським Урядом України повну узгодженість в цілях та діях". З'їзд проголосив Українську республіку федеративною частиною Російської республіки з необмеженими федеративними зв'язками. ЦВК Рад України доручалося "негайно розповсюдити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду Федерації, які мають загальне для всієї Федерації значення", і в першу чергу ленінські декрети. Раднарком РРФСР призначив надзвичайним комісаром в Україні Г.Орджонікідзе, а український радянський уряд своїм представником в Раднаркомі затвердив В.Затонського.
Основним завданням більшовиків тепер стала боротьба проти Центральної Ради, повсюдне встановлення радянської влади на місцях. Це у підсумку мало привести до однопартійної більшовиць¬кої державної системи.
У 1918 р. головними претендентами на владу в Україні були Українська Центральна Рада та українські більшовики. Боротьба між ними в січні 1918 р. завершилася перемогою більшовиків. В умовах відкритої війни проти національних сил України з боку більшовиків Росії Центральна Рада вдалася до відчайдушного кроку пошуку союзника і звернула свій погляд до країн Троїстого союзу - Німеччини та Австро-Угорщини. Щоб укласти договір УНР слід було вийти зі складу Росії. 22 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила IV Універсал про незалежність УНР. 27 січня 1918 р. (9 лютого за новим стилем) Українська делегація підписала Брестський договір. За умовами договору УНР зобов’язувалася протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 пудів м’яса, велику кількість промислової сировини та матеріальних цінностей. На плечі народу України ліг і обов’язок утримувати окупаційну армію. За умовою війська повинні були дислокуватись на північних кордонах з Росією лише до ратифікації договору й стабілізації становища в УНР. 18 лютого 1918 р. німецькі війська перейшли в наступ. Розрізнені і слабо озброєні військові частини Червоної Армії та дружини добровольців не могли стримати наступ майже півмільйонної армії окупантів. До 5 березня німецько - австрійські війська захопили Правобережну Україну, 7 березня 1918 р. до Києва повернулася Центральна Рада. До кінця квітня 1918 р. була захоплена вся етнічна територія України. У дипломатичних документах проголошувалось, що метою союзників є відсіч більшовицькій агресії і відновлення в Україні законної влади Центральної Ради. Фактично ж встановлювався окупаційний режим.
Безсилля Центральної Ради створити міцну владу і налагодити адміністрацію на периферії мало наслідком те, що серед населення зникла довіра до неї. Безсиллям Центральної Ради виконати Брест-Литовський договір були незадоволені німці та австрійці.
85. Директорія УНР (1918–1920 рр.). В.Винниченко, С.Петлюра.
Директорія являла собою орган по керівництву антигетьманським повстанням. Функції її вичерпалися після того, як у грудні 1918 р. на Софійській площі у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги.
Проте В. Винниченко і С. Петлюра не бажали віддавати владу новому складу Центральної Ради. Було невідомо, чи зберегли б вони свій політичний вплив у такому представницькому органі. Надзвичайно тяжке міжнародне й внутрішнє становище України також, здавалося б, переконувало в необхідності організації верховної влади у формі диктатури, а не парламентської демократії. Такий аргумент члени Директорії використовували у відповідь на вимоги про її саморозпуск.
Однак влада у формі диктатури була виправданою лише на перший погляд. Насправді ж це призвело до кризи влади. По-перше, серед членів Директорії не було згоди щодо напряму найближчої політики. По-друге, її діяльність паралізувалася особистим суперництвом В. Винниченка і С. Петлюри.
Фіктивність Директорії як «колективного» органу була очевидною. У ній неухильно зростав вплив Петлюри. Та здатність самого головного отамана володіти ситуацією була обмеженою. Реальна влада належала військовим структурам, а точніше — виборним отаманам партизанських загонів, з яких складалися збройні сили УHP. Вони добре воювали тільки поблизу своїх домівок, а за несприятливих умов розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю. На час падіння гетьманського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 p., перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася до 21 тис. чоловік.
Директорія урядувала на більшій частині України близько півтора місяця. Чому ж вона так швидко втратила свій вплив?
Директорія і сам В. Винниченко проголошували відданість інтересам трудящих селян, але здійснювали надто помірковану політику. Поміщицькі маєтки повинні були підлягати експропріації, та строки й порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща добилася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв'язку з чим їх власність вважалася недоторканною.
Директорія декларувала відданість інтересам робітничого класу, зокрема необхідність встановлення робітничого контролю у промисловості. Фактично вона або її отамани придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки.
Страхітливих масштабів у цій атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, набули єврейські погроми. Десятки тисяч людей в маленьких єврейських містечках Правобережжя і Чернігівщини в результаті погромів залишилися без засобів до існування або загинули. Міністр у єврейських справах в уряді Директорії А. Ревуцький був безсилий припинити погроми. Винуватці, як правило, залишалися безкарними.
Треба відмітити, що УНР опинилася в важких зовнішньополітичних обставинах, Директорія не мала чіткого зовнішньополітичного курсу: частина уряду була орієнтована на Радянську владу, частина – на Антанту і Польщу. Відсутність єдності призвело до повтору ситуація, яка в історії України XVII ст.. отримала назву «Руїна». Одесу захопила Антанта, на заході активізувались поляки, на півночі-більшовики, на південному сході-Добровольча армія Денікіна, війська Директорії в грудні 1918 р. вступили до Києва. Продовжуючи політику Центральної Ради, Директорія не зуміла ліквідувати ні одного з ворожих фронтів, тому її армія змушена була воювати на всіх напрямках. Невдовзі війська С.Петлюри, уряд УНР залишили Київ, столицею з 20 червня 1919 р. став Кам'янець-Подільський.
Восени 1918 р. внаслідок глибоких соціально-економічних, політичних, національних протиріч, загострених до краю програшем у Першій світовій війні, Австро-Угорська імперія розпалася. На політичній карті Європи з'явилися нові суверенні держави: Австрійська республіка (12 листопада), Західно-українська Народна республіка (13 листопада), Чехословацька республіка (14 листопада), Угорська республіка (16 листопада), Королівство сербів, хорватів і словенців (1 грудня, з 1929 р. Югославія) та інші. Таким чином, ЗУНР стала одним з перших державних утворень, що виникли на уламках так званої «клаптикової» Австро-Угорської імперії. Цьому передували важливі подій, котрі потребують хоча б короткого аналізу.
18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники усіх політичних українських сил краю, так звана Українська Конституанта (Установчі збори). Реалізувавши право народу на самовизначення, Конституанта проголосила себе Українською Національною Радою з повноваженням парламенту. До неї увійшли 33 українських посли до австрійського парламенту, 34 депутати до Галицького та 16 – до Буковинського крайових сеймів і по 3 представники від національно -демократичної, християнсько-суспільної і соціал-демократичної партій та студентської молоді. Головою Національної Ради було обрано Є. Петрушевича.
19 жовтня було проголошено про створення з українських територій Австро-Угорської імперії Української держави, правда, у складі монархії, з якою галицькі політики старшої генерації не наважились порвати зв'язки.
Ранком 1 листопада Українська Національна Рада перебрала владу у свої руки. Було видано відозву «Український народе», де говорилося про утворення незалежної Української держави, у якій «віднині народ є… господарем своєї землі».
9 листопада на засіданні Української Національної Ради було визначено назву держави Західно-українська Народна Республіка (ЗУНР). Вона охоплювала близько 70 тис. км2 з 6 млн. населення (71% українців, 14% поляків, 13% євреїв та інші).ЗУНР охоплювала лише територію Східної Галичини.
У цей же день (9 листопада) було сформовано уряд – Державний секретаріат, який складався з 14 державних секретарств (міністерств). Головою (прем'єр-міністром) було обрано К. Левицького.
13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської імперії».
Владу виявилось легше завоювати, ніж втримати. Польські керівні кола не змирилися з утворенням ЗУНР. Уже з перших чисел листопада на вулицях Львова розгорілись збройні сутички між українськими і польськими загонами. Бої проходили з перемінним успіхом, та у ніч на 22 листопада українські підрозділи змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з січня 1919 р. до Станіслава. 22 січня 1919 р. у Києві на Софіївській площі було урочисто проголошено Акт про злуку ЗУНР і УНР. На жаль, справжнього об'єднання не відбулося, бо через кілька днів Директорія змушена була покинути Київ під ударами наступаючої з північного сходу Червоної армії. В той же час армія ЗУНР УГА вела бої з переважаючою у бойовій силі і техніці польською армією. 16-18 липня 1919 р. УГА перейшла р. Збруч, залишивши всю Східну Галичину під польською окупацією.
Отже, героїчна спроба українського народу здобути свободу, побудувати свою державу зазнала невдачі. Проте боротьба не була марною. За умов постійної воєнної розрухи урядові ЗУНР вдалося налагодити адміністрацію краю, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу, залізниці і прийняти цілу низку законів: «Про тимчасову адміністрацію і організацію судів», «Про державну мову» «Про земельну реформу» тощо.
Махновський рух — збройна боротьба українських повстанських селянсько-анархістських формувань у 1918–1921 роках під час Громадянської війни під керівництвом Нестора Махна.
Революційна повстанська армія України (махновців) (таку назву повстанська армія одержала 1 вересня 1919 року після переформування) вела збройну боротьбу проти австро-угорської та німецької окупаційних армій, Гетьманату, Директорії,білогвардійців, окупаційних військ Радянської Росії.
Махновський рух мав можливість стати конструктивним явищем у загальнонаціональному масштабі, за допомогою якого український народ міг здобути волю, державність та демократичний лад. Махновська потуга могла бути складовою ланкою загального національно-визвольного процесу як регіональний осередок з власною політичною специфікою. Але цей шанс, через ряд суб'єктивних та об'єктивних обставин, не був реалізований. Позбавлений загальнонаціональної підтримки, махновський рух опирався лише на власні сили, що обумовило його поразку і важливе місце в історії та популярність та шану у суспільній свідомості.
Встановлення радянської влади в 1919 р. На початку 1919 р. радянські війська здобули вирішальну перемогу в боротьбі з Директорією. 3 січня 1919 р. Червона армія зайняла Харків, куди переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 6 січня була проголошена Українська Соціалістична РадянськаРеспубліка (УСРР) (з 1936 р.- Українська Радянська Соціалістична Республіка - УРСР). До травня 1919 р. Червона армія встановила контроль майже над усією територію України, що входила до складу Російської імперії. III Всеукраїнський з'їзд Рад (6-10 березня 1919 р.) обрав радянську форму державності. В Українівдруге (вперше - 25 грудня 1917 р.) була встановлена радянська влада.
Перемога більшовицьких сил над білогвардійськими і польськими військами.
Після поразки Директорії України з 10 квітня 1919 по січень 1920 р. стала ареною бойових дій між силами Червоної Армії Денікіна. У квітні-серпні 1920 р. Червона Армія відбила агресію, а потім вигнала з території України польські війська. У серпні — листопаді 1920р. велася війна проти військ Врангеля, яким пощастило закріпитися в Криму після поразки Денікіна. В листопаді 1920 р. радянські війська вигнали білогвардійців з Криму. Одночасно війська Червоної Армії розгромили інші петлюрівських військ між річками Дністер і Південний Буг. Громадянська війна в Україні закінчилося в листопаді 1920 р.
В умовах громадянської війни на території, контролировалась. урядом РРФСР і УРСР, здійснювалася економічна політика «воєнного комунізму», її основні риси: мілітаризація всієї економічної життя, жорстка централізація управління і розподілу ресурсів — заборона приватної торгівлі, введення продрозверстки — карткова система забезпечення — націоналізація банків і промислових підприємств — введення загальної трудової повинності під гаслом: «Хто не працює, той не їсть!» На характер, хід і результати війни в Україні великий вплив мали коливання українського селянства, у розумінні якого вживалися комуністичні уявлення про справедливість, бажання вільно працювати на власній землі і самостійно користуватися результатами своєї праці. Все це виявилося в діяльності т. н. Революційно-повстанської армії, яку очолив Н. І. Махно Селянська армія, що налічувала в різні періоди громадянської війни від 5 до 80 тис. бійців, спочатку в союзі з Червоною Армією вела бої проти білогвардійців (Денікіна, Врангеля), а згодом проти більшовицьких сил, які проводили на Україні політику військового комунізму.
Загострення відносин Радянської держави з селянством припадає на першу половину 1921 р., коли повстанський рух поширилося майже на всю територію України. Селянське повстання було придушене тільки силами регулярній більшовицької армії.
Головними політичними наслідками громадянської війни в Україні стали усунення з політичної арени України українських національних сил, загибель УНР, встановлення Радянської влади, створення Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
Катастрофічне становище в економіці призвело на поч. 1920-х років до різкого зростання невдоволення політикою більшовиків. Прокотилася хвиля селянських повстань, робітничих страйків в Україні, у Росії. Найбільш драматичним був виступ донедавна палких прихильників більшовицької партії — моряків Кронштадта. Вони підняли прапор повстання проти "самодержавства комісарів" за владу рад без більшовиків, проти політики уряду щодо селян та робітників. Хоча Червона армія й спецслужби нещадно придушували ці повстання, В. Ленін та його партія були змушені визнати провал політики "воєнного комунізму".
У березні 1921 р. відбувся черговий X з'їзд РКП(б), на якому більшовицький вождь переконав однодумців у необхідності нової економічної політики. Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої конвертованої грошової одиниці; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; запровадження господарського розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій; відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозкладки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції та масових виступів населення.
Проте ленінська партія погоджувалася лише на тимчасовий компроміс із підприємництвом, не мала наміру відмовлятися від мрії створити "соціалістичну економіку". Саме тому уряд залишав за собою контроль за такими ''командними висотами" в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля.
У сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішою була заміна продрозкладки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був у два рази меншим, ніж розмір продрозкладки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися у кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.
У промисловості неп передбачав поверненні дрібних та середніх підприємств їх власникам, проведення децентралізації управління промисловістю. Підприємства могли об'єднуватися у трести. Була скасована обов'язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У промисловості також дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.
У торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки, У 1922—1924 рр. було введено в обіг нову грошову одиницю — червонець, який дорівнював 10 золотим рублям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому. Було запроваджено єдину систему податків, створювалися ощадні каси та Ощадний банк.
Політику непу неоднозначно сприйняли деякі діячі компартії України, які виступили проти заміни продрозкладки продподатком. Але, незважаючи на це, нові віяння поширилися й на українських землях.
Підсумки непу досить суперечливі. Завдяки йому було відновлено господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання, пожвавилася торгівля і товарообмін, була Знята соціальна напруженість.
Проте відставала більшість галузей важкої промисловості, що, як і транспорт, зв'язок, зовнішня торгівля, перебували під контролем держави. У державній власності залишались усі великі підприємства. Ставала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшовиків і практикою.