Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Основними джерелами з історії Київської Русі були й залишаються літописи. На жаль, вони не дійшли до нас в першопочатковому вигляді, адже неодноразово редагувались, переписувались та перепрацьовувались. І кожен раз це робилось не довільно, по примсі автора, а більш в дусі політичних віянь того часу. Тому саме тлумачення тієї чи іншої події в творі далеко не завжди являється думкою сучасника. До того ж, часто існують труднощі з визначенням автора взагалі. Анонімність – одна з головних умов середньовічного канону написання творів, що ускладнює визначення періоду написання пам’ятки, яка, як правило, доходить в уже більш пізніх редакціях. Приблизний час укладання твору можна встановити, наприклад, на підставі вивчення матеріалу на якому він написаний – пергамент чи папір, на основі особливостей правопису, форма тогочасного письма.
«Повість минулих літ» не дійшла до нас в початковому вигляді й збереглась лиш у складі пізніших літописних зводів, в поєднанні з іншими літописами.
Існує 3 редакції «Повісті минулих літ» і 234 списки-копії цього твору, що відтворюють другу чи третю редакцію. Як уже було вище зазначено, при переписуванні тієї чи іншої пам’ятки переписувач часто змінював текст. Тож, якщо існують істотні зміни першопочаткового тексту, втручання в композицію, зміст – то це редакція. Списки в основному відтворюють вихідний твір. «Повість минулих літ» ввібрала в себе весь досвід історичних знань, нагромаджених на Русі в попередню епоху, зокрема «Києво-Печерський звід», який має особливе значення, адже свідчення, що ввійшли до нього, були з 1061 року написані очевидцями подій. Тож, опираючись на свідчення «Повісті минулих літ» ми маємо точну хронологію тогочасних подій.
У 1113 (1110) році було закінчено першу редакцію «Повісті минулих літ», укладену, як вважається, Нестором-літописцем. Це було зроблено виходячи з декількох епізодів літопису, наприклад, «Слова про перенесення мощів святого і преподобного отця нашого Феодосія» 1091 рік, оповідання про напад половців на Печерський монастир 1096 року, де Нестор засвідчує своє авторство , вказуючи, що являвся очевидцем даних подій. Редакція не збереглась. З іншого боку, дослідники звернули увагу на те, що Нестор виступає скоріше як письменник-агіограф, і розбіжності в інформації статей «Повісті…» які подані від першої особи (1051, 1065, 10741, 1091) і житійних сказань. Проте, такі аргументи можна було б розглядати, якщо ми б мали первозданну редакцію «Повісті минулих літ» аби дійсно мати змогу порівнювати стилістичні розбіжності між житіями та укладеними Нестором статтями літопису, та й до 90-их років текст літопису писався не ним, а його попередниками, тож подібні розбіжності можна пояснити з двох позицій.
У 1116 склалася друга редакція, написана ігуменом княжого Видубницького монастиря Сильвестром. 1118 третя редакція невідомого літописця.
Серед найдавніших літописних зводів: Лаврентіївський список, Радзивілівський (Кенігсберзький), Московсько-Академічний, Хлібниковський, Переяславський, Троїцький Іпатіївський список (на відміну від інших закінчується 1117, а не 1110).
З 1054 року літопис починає все сильніше відображати зростаючі протиріччя, кризу феодального господарства, розвиток якого в ІІ половині ХІ століття супроводжувався розділом єдиної держави на декілька напівсамостійних князівств.
В кінці ХІ століття формується соціальна група з племінної знаті, бояр, князівської дружини, що володіли великим територіями землі, на яких працювали вільні, напіввільні (закупи) та холопи. З поширенням боярського землеволодіння зменшується кількість вільних селян (що становили більшість населення), які мали у своєму володінні власну землю. Поступово все більше і більше селян, залишаючись вільними, працювали на землях феодала. Тобто, від збору податків землевласники переходять до більш зручної для них системи експлуатації трудового населення. Збільшення доходів дозволили феодалам значно збільшити кількість своїх служників та дружинників, яких утримували за рахунок селянства.
До того ж, в ХІ столітті почався процес утворення земель-областей, земель-княжінь, що по суті означало перехід до нових форм державного життя, з більш розвитим фінансовим та адміністративним апаратом, з новою системою організацією податей та суду. Виникнення таких відокремлених земель відбувалося по всій території держави, але найраніше воно розпочалось на тих територіях, де пізніше сформувалися Київські та Чернігівські землі. Основи такого поділу були закладені фінансово-адміністративною реформою княгині Ольги: встановлення «становищ» в землі древлян, визначення «уставів та уроків». Політичне виділення волостей завершилося зі смертю Ярослава, з виділенням трьох князівств – Київського, Чернігівського та Переяславського.
Ярослав, за прикладом свого батька Володимира розділив землі Київського князівства між своїми синами. Його смерть не була такою ж несподіваною як батька, але Ярослав лише віддав київський престол старшому сину Ізяславу та звелів синам жити у згоді та слухатися старшого. Так, зрештою, пише літописець і доволі важко сказати, чого більше в так званому «Заповіті Ярослава» - чи дійсно слів Ярослава, чи побажань тогочасного суспільства, виразником інтересів яких виступали монахи Києво-Печерського монастиря. В 1054 році Ярославовичі посідають позиції, визначені батьківським заповітом: Ізяслав отримує Київ, Святослав – Чернігів, Всеволод – Переяслав, Ігор – Володимир, Вячеслав – Смоленськ. Тобто, перечислюються головні міста волостей, які належали братам, але конкретно територія не вказується.
Особливо чіткої системи унаслідування влади по старшинству не було – вона повинна була переходити від батька до сина, чи від старшого брата до молодшого, а вже після молодшого брата до старшого племінника.
Тобто, підводячи певний висновок, Київська Русь визнавалась спільним родовим спадком, і кожному нащадку виділялася певна частка. Батьківський стіл – Київ – мав, по ідеї, переходити до старшого з-поміж братів, і до нього ж переходила гіпотетична «батьківська» влада над родом. Найстарший виступав як головний арбітр та розпорядник спадщини. Проте, як розпоряджатись Києвом після смерті останнього з синів Ярослава (в теорії - Вячеслава), вказано не було. І це враховуючи те, що між наймолодшим сином Вячеславом та третім Всеволодом була різниця лише в чотири роки. Після визначеного періоду це питання мало вирішитися «по правді». Враховуючи досвід Ярослава щодо братовбивчої війни, то такий ідеалістичний погляд більш підходить ідеальній формі співжиття, яким в теорії є монастир.
Отже, феодальна роздрібненість, яку затвердив Любецький з’їзд 1097 року, назрівала ще задовго до смерті Ярослава і зумовлювалась рядом причин. Навіть той же Ярослав не зміг об’єднати всіх земель свого батька, адже В Полоцьку трималась династія Ізяслава, а вже від Ярослава йшло п’ять княжих ліній, і навіть найуспішнішим його синам не вдалося об’єднати більше половини батьківських земель. А його внукам – і того менше. І чим далі, тим більше ставало князів, і тим більше дробились княжі волості.
Загалом, тріумвірат трьох старших братів (Ізяслава, Святослава і Всеволода) проіснував з 18 років. Якогось певного договору між братами не існувало, але так автор «Повісті минулих літ» підкреслює одностайність їх думок, рішень та дій. Плюс, волості князів розташовувалися в центрі Київської Русі і не так вже й далеко, що полегшувало спілкування між братами.
Єдність було порушено у 1073 році Святослав, очевидно за підтримки брата, виганяє Ізяслава з Києва. Зрештою тріумвірат міг бути лиш враженням сучасників та дослідників під впливом літопису. Вірогідно, що братів об’єднували певні спільні інтереси та небажання порушувати мир у державі. Проте вже з 1073 року молодші брати відверто демонструють ворожість до Ізяслава. Проте вже після смерті Святослава, Всеволод мирно домовляється зі своїм повернувшимся братом Ізяславом, без боротьби передаючи зайнятий київський престол. Зрештою, після нового перерозподілу земель він отримував майже всю частку Святослава, тож Всеволод нічого не втрачав віддаючи Київ братові.
Зі смертю Всеволода в 1093 році починається новий етап, апогеєм якого став Любецький з’їзд в 1097 році.
Перед знаменитим Любецьким з’їздом 1097 року був ряд цікавих подій: окрім описаних в літописі нападів половців, Олег (син Святослава Ярославовича) вбиває сина Володимира Мономаха –Ізяслава, оскільки той не підкорився вимозі повернути Муром – вотчину Олега. Старший брат Ізяслава (Мстислав) вигнає Олега з Ростова та Суздалі, змусивши тим самим його підписати мирну угоду в Любечі.
Любецький з’їзд впроваджував нове поняття княжого володіння – вотчину – і визначало три такі утворення – Київ, Чернігів та Переяслав, які мали належати Святополку, трьом Святославовичам та Володимиру Мономаху (якому, до речі, і належала ідея вотчини). Тобто, це володіння батьків, які закріплювались за певною гілкою княжого роду. Закріплювалося, як вважалось, назавжди. Вотчинами визнали лише володіння трьох старших Ярославовичів, при чому майже в тих же обсягах, в яких вони і були. Решта князів була позбавлена подібного привілейованого стану.
Визнавши Святополка володарем Києва, решта царів нібито погоджувалась на його верховну владу, хоча цього не було зазначено в літописі. Такий висновок можна зробити з традиційності верховенства Київського престолу.
Але ж залишалися князі, які не отримали волостей. Проте, на Любецькому з’їзді, наприклад, було затверджено право Давида на Володимир, який йому віддав ще Всеволод. Проте, Волинь колись була володінням його батька, Ігоря Ярославовича, тож при інших обставинах він міг би претендувати на вотчину. Але нащадки «тріумвірату» замовчали цей факт, підтвердивши статус земель, які роздав Всеслав, але не закріплюючи за ними статус вотчин.
До 1097 рок ні Святополк, ні Володимир вже не мали братів, а от Святославовичів було троє і вони мали якось ділити надану їм вотчину, що послаблювало кожного з братів.
Таким чином, роблячи акцент на братській любові, заповітах батьків, спільній обороні проти половців, Святополк з Мономахом доволі успішно позбавили можливості протестувати скривджених князів. Але ж залишався Давид, у якого були права на вотчину, і доволі швидко князь зрозумів, як спритно його потіснили у правах. Тож дещо знервований князь, наслухавшись пліток, які поназбирували для нього в Києві, заманює в Київ Василька, доволі енергійного молодого князя, ув’язнює його, а пізніше осліплює в Звенигорі. Трагічна розповідь про осліплення Василька була включена в Повість минулих літ під 1097 рік. Незважаючи на те, що Василька калічили люди Давида і Святополка, і все це відбувалося в київському місті, Святополк обвинувачує у всьому одного Давида.