Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Структура і форми культури. Смислові підходи до вивчення культури.
В залежності від форм культуротворчої діяльності людини, розрізняють матеріальну та духовну культури.. Відповідно до цього традиційно розрізняють матеріальну і духовну культуру, а в сучасних джерелах, в силу недодстатності такого поділу розглядають також соціальну і фізичну культури.
Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення.
До духовної культури відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура — це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.
Соціальна культура - це відношення людей один до одного, системи статусів і соціальних інститутів. Соціальна поведінка і артефакти (соціальна і матеріальна культура) трактуються як об'єктивовані продукти ідеальних нормативних систем і систем знань різного роду, що складають духовну культуру. Виділення соц.культури дозволяє з'єднати матеріальну і духовну культури, ввести артефакти в контекст досліджень у соціальних науках.
Фізична культура — перетворення біологічного початку в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла.
Згідно із соціологічним підходом, культура - це все те, що виникає в результаті свідомої, осмисленої і цілеспрямованої діяльності людини, а отже, культура, соціальність є подібними поняттями.Культура є соціальним продуктом.
Смислові підходи до вивчення культури.
Семіотичний підхід. Семіотика - наукова дисципліна, що вивчає знаки й знакові системи. Семіотика базується на тому, що культура будує свою структуру через функцію свідомості. Ця функція реалізується в мові і може бути сама досліджена як мова. Різним формам культури властиві власні мови. Є мова політики, моди, навіть кулінарії.
Культура - це текст, у якому взаємодіють різні семантичні системи як результат зближення або протиставлення.
Інституціонально-функціональний підхід
Згідно з цим підходом, культура і її явища пояснюються на основі структурно-функціональних уявлень. Інакше кажучи, культура - це сукупність її, систем, структур і їх функцій.
Феноменологічний підхід
Для культурології феноменологічний напрям цікавий тим, що розкриває буття певних явищ культури. Феноменологія осягає сутність явища в ейдосі (грец. - образ), виявляє інтерес до форми як творчого начала реальності. Феномен, за Гуссерлем, - це ідеальна сутність, яка має безпосередню достовірність, і пізнати її можливо тільки інтуїтивно.Сутність культури при цьому - знаходження, опис і типологізація символів.
Теологічнийпідхід
Згідно з теологічним підходом, релігійний культ є вихідною точкою культури. Культ–це першоакт життя, який визначає й спрямовує сукупність як практичних, так і теоретичних дій людини. Ця єдність закладена в літургійній діяльності, де відбувається становлення сакральних цінностей, функцією яких є безпосереднє єднання ідей (ноуменів) і речей (феноменів). Генезис культури, згідно з теологічним підходом, такий: культ - міф - світська філософія, наука й література.
2.Діалектика матеріального та духовного в культурі
Духовна і матеріальна культура — це дві частини одного цілого. Вивчення однієї області практично неможливо без дослідження іншої. Культура матеріальна має на увазі під собою які-небудь речові досягнення людства. Наприклад, технічні винаходи, архітектура, предмети побуту. Предмети матеріальної культури дуже помогають в роботі археологам. За речовинним знахідкам вони можуть реконструювати життя наших предків, їх побут. Матеріальна культура — це найважливіша частина життя, яка змінюється і вдосконалює-ться з кожним роком, у відповідності з розвитком людства.
Духовна культура — це також основний показник цивілізованості людей. У це визначення входить все те, що було досягнуто силою людської думки і таланту.
Матеріальна культура нерозривно пов’язана з духовним аспектом. Перш ніж побудувати якесь будівлю або створити інший фізичний об’єкт, були витрачені інтелектуальні сили людей, їх фантазія. У той же час об’єкти, що відносяться до духовної культури, також виражаються через матеріальні предмети. Приміром, людина створив філософську працю і познайомив з ним своїх читачів за допомогою книги.
Матеріальна культура, як і духовна, за всю історію людства безліч разів переживала і злети і падіння. Також мінялися пріориети.Тобто одна культура ставала важливішою,ніж інша.
Культура матеріальна наочно показує, наскільки людина змогла адаптуватися в природних умовах. Без цього аспекту існування держави, і навіть людини, практично неможливо. Однак і духовна культура дуже важлива для всього суспільства. Без неї людина б так і залишився варваром. Духовна культура задає певні стандарти поведінки, формує ідеали, розвиває почуття прекрасного. Гармонія матеріальних об’єктів і досягнень людського інтелекту допомагає досягти високого рівня існування, як цілої держави, так і окремо взятої людини.
3. Сутність понять «світова», «національна», «етнічна» культура.
Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги.
Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з емпірично наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності. Світ, у якому ми перебуваємо, складний і багатоманітний у культурному відношенні. Мудрість нашого часу полягає у визнанні за кожною національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур, що заперечує не тільки будь-який культуроцентризм (наприклад, європоцентризм), а й взагалі претензію на культурне лідерство окремої національної культури. Світова культура за природою не моністична, вона плюралістична — такий переважаючий умонастрій нашого часу.
В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність. На шкалі цінностей культура починає потісняти силу, і кожен намагається відшукати у своєму родоводі не тільки уславлених перемогами воїнів, а й діячів культури.
Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури, зупинимось на ньому докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості.
Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства.
Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні.
4. Форми культури (масова, елітна, народна). Функції культури
Культура, як і будь-який інший соціальний феномен, виконує певні функції у суспільному житті, функції культури не є чимось сталим і догматичним. Вони весь час змінюються, збагачуються, одні функції втрачають свою значимість, інші набувають, з’являються все нові і нові функції. Найбільш дослідженими у соціології є такі функції культури:
– пізнавальна – завдяки дослідженню культури ми можемо адекватно судити як про суспільства у цілому, так і про його складові;
– освітньо-виховна – завдяки пізнанню культури суспільства кожен індивід отримує ту чи іншу освіту, таке або інше виховання, від цього багато в чому залежить життєдіяльність суспільства;
– комунікативна – завдяки якій забезпечується злагоджене спілкування, а отже і взаємодія членів суспільства;
–регулятивна – завдяки якій регулюються взаємовідносини між членами суспільства та їх групами. Ці відносини регулюю-ться за допомогою таких категорій суспільного життя, як мораль, право, громадська думка, норми поведінки тощо;
– інтегративна і дезінтегративна (або диференцююча) – з одного боку, культура поєднує людей у певні спільності, забезпечуючи їх цілісність (так, національна культура сприяє єдності конкретної нації), а з другого, завдяки їй же певна спільнота виокремлює себе з ряду інших подібних спільнот (та ж національна культура порівняно з іншими національними культурами);
- функція соціальної пам’яті або передання соціальної спадщини – саме культура зберігає майбутнім поколінням життєвий досвід, набутий їх попередниками;
- інноваційна – будучи засобом соціального впливу, культура забезпечує опанування і перетворення світу, з’явлення нового у суспільстві й отже його певний прогресивний розвиток.
Крім того, виділяють ще дві форми культури: високу (елітну) та народну (фольклорну). Цей поділ не означає, що мається на увазі культура вищого та нижчого сорту. Між цими двома формами майже не можна провести лінію поділу, бо вони тісно пов’язані одна з одною: народна культура знаходить своє продовження в елітній, а елітна тією чи іншою мірою відображається в народній. Та й, взагалі, елітну культуру можна уявити вищим виразом народної культури, бо вона саме з неї виростає.
Останнім часом багато говорять про так звану масову культуру, за якою закріпилась негативна оцінка. Але так вважати не зовсім правильно. Масова культура – це форма культури, твори якої стандартизуються і поширюються серед широкої публіки, вона розрахована на масове споживання. Але це не означає, що вся вона є негативним явищем, масовими можуть бути і твори високого рівня. Оцінка масової культури залежить від того, що саме уніфікується, стандартизується і поширюється. Якщо це твори низького рівня, то вона має негативний характер, а якщо високого, то навпаки.
5. «Масова культура» та її основні жанри.
Розвиток засобів масової комунікації — преси, радіо, телеба-чення, кіно, звуко- і відеозапису, книговидання, їхня прибут-ковість і здатність впливати на суспільну думку та уподобання стимулювали небачений розвиток масової культури. її головна мета — отримання максимального прибутку, а головні якості — доступність і розважальність. Масова культура породила специфічні жанри - шоу, триллер, бойовик, шлягер, комікс, загальною ознакою яких є пропаганда індивідуалізму, фізичної сили і насильства, а нерідко — ідеологічна і шовіні-стична спрямованість. Визначальною рисою масової культури є культ "зірки" — нерідко штучне створення популярності письменників, художників, співаків, акторів, спортсменів, а також "приручення" різноманітними способами талановітих людей з метою їх комерційної та ідеологічної експлуатації.
У соціалістичних країнах, де масову культуру монополізувала держава, її комерційний характер було замінено організацією пропаганди офіційного політичного курсу, формуванням культу вождів. Розважальність проявлялась в організації різних ідеологічних шоу, романтизації класової боротьби і революції, подвигів розвідувальних і правоохоронних органів.
В образотворчому мистецтві проявом масової культури став поп-арт (популярне мистецтво), який прийшов на зміну незрозумілому більшості абстракціонізму. Твори поп-арту будуються на поєднанні фотографії, муляжів, репродукцій із консервними банками, деталями машин і т. д. Бездуховність і популяризацію дурного смаку представники поп-арту намагаються компенсувати доступністю своїх творів будь-якому глядачеві.
Театральний і телевізійний різновид поп-арту — хеппенінг — грунтується на влаштованих режисером екстремальних ситуаціях. Потрапляючи в них, глядачі стають активними учасниками подій.
"Масова література" покликана розважати читача. Серед основних її тем — пригоди, опис жахів, злочинність тощо. Деякі герої "масової літератури", як, наприклад, "агент 007" Джеймс Бонд, стали всесвітньо відомими персонажами. Типовий герой цієї літератури — супермен, благородний юнак, який виходить на бій зі злом, покладаючись на мужність і фізичну силу.
У своїх проявах масова культура існує як засіб для розваг. Орієнтуючись на специфічні потреби і смаки, іноді вона народжує справжні таланти. Створений нею надприбуток частково вкладається у розвиток інших видів культури.
6. Вплив культури на розвиток особистості.
Культура пронизує всі напрямки людської життєдіяльності - від основ матеріального виробництва й елементарних людсь-ких потреб до найвеличніших виявів людської творчості. Вона впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяль-ності - працю, побут, дозвілля, мислення, практичну діяль-ність, етику, етикет.
Культура набуває соціального впливу передусім як необхід-ний аспект діяльності суспільної людини. Вона ґрунтується на соціальних засадах і передбачає організацію спільної діяльно-сті людей, а отже, регулювання цієї діяльності певними прави-лами, нормами, акумульованими в традиціях, знакових і символічних системах тощо. Зміст культури впливає не лише на темпи діяльності, прискорюючи чи уповільнюючи їх, але й визначає її змістовне цілеспрямування. Думки, погляди, рішення, які зумовлюють різні сфери суспільної практики, підтримуються логікою культури.
Роль і місце культури в діяльності людини можна зрозуміти лише на основі уявлень про те, що діяльність виконує функцію відтворення. Існують простий, інтенсивний і деструктивний типи відтворення суспільства. Для першого характерні інертність та байдужість суб'єкта відтворення до якісних і кількісних змін, потреба локалізувати потік інновацій, передусім у сфері умов діяльності та новітніх засобів їх реалізації, у сфері вироблення нових цілей та їх досягнення.
Такий тип відтворення характеризується консерватизмом, прагненням суб'єкта відтворення не стільки підвищувати ефективність результатів своєї діяльності, скільки зберігати незмінною успадковану систему відношень. Цьому типові відтворення не чужий і розвиток, виникнення більш досконалого відтворення. Однак його зародки підпорядковані застою і виступають його побічним продуктом.
7. Роль освіти в сучасній культурі.
Осві́та — цілеспрямована пізнавальна діяльність людей з отримання знань, умінь, або щодо їх вдосконалення.
Освіта відіграє важливу роль в сучасній культурі.
Освіта призначена, щоб дати новому поколінню початкові знання культури, формуючи поведінку у дорослому житті і допомагаючи у виборі можливої ролі в суспільстві. У широкому сенсі слова, освіта — процес або продукт "…формування розуму, характеру або фізичних здібностей особистості… У технічному сенсі утворення — це процес, за допомогою якого суспільство через школи, коледжі, університети та інші інститути цілеспрямовано передає свою культурну спадщину — накопичене знання, цінності та навички — від одного покоління іншому «між поколіннями».
У повсякденному розумінні освіта крім усього іншого передбачає і, в основному, обмежена навчанням учнів учителем. Вона може полягати в навчанні читання, письма, математики, історії та інших наук. Викладачі з вузьких сфер, таких як астрофізика, право, географія або зоологія, можуть навчати тільки даному предмету, звичайно в університетах та інших вишах. Існує також викладання фахових навичок, наприклад, водіння. Крім освіти в спеціальних установах існує також самоосвіта, наприклад, через Інтернет, читання, відвідування музеїв або особистий досвід.
Освіта в цілому охоплює всі можливі види культури, тому-що вона є найголовнішим компонентом культури. Без освіти не можливо мати гарні знання та знання у цілому, які є істотно необхідними для розвитку різних сфер культури.
8. Історія культури українського народу як один із ланцюгів історії світової культури.
У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Справжніми творцями і носіями культури були низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.
Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.
Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.
9. Виникнення культури людства. Етани розвитку людського суспільства.
Виникнення культури нерозривно пов'язане з походженням людини, її першими кроками у своєму розвитку. Найраннішим і першим в історії людства був кам'яний вік. Саме у цей період під впливом суттєвих змін у природі (різка зміна клімату), відбулося виокремлення людини з тваринного світу, сформу-валася перша примітивна суспільна організація, виникли пер-шооснови таких форм людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво, були виготовлені перші знаряддя праці, почалося використання вогню і одягу, споруджені перші житла.
Середній кам'яний вік — мезоліт (X—VI тисячоліття до н. е.) є яскравим доказом сильного впливу природного середовища на життя і еволюцію людства. Закінчився льодовиковий період, потеплішав клімат, оновилися флора і фауна. До того часу належить важливий технічний винахід — лук і стріли. Після танення льодовиків з'явилися великі водні простори, поширилося рибальство. Змінився характер збиральництва — його основою став збір диких злаків. Як матеріал для виготов-лення знарядь широко використовувалася кістка. Почалося приручення тварин, першим прирученим був собака.
Загальний характер образотворчого мистецтва порівняно з попереднім етапом зберігся, проте, на відміну від палеоліту, в мезолітичних розписах провідне місце належить людині, її діям. З'являються сюжетні композиції: полювання, танок тощо. Художник уже прагне передати внутрішній зміст, динаміку того, що відбувається. Це свідчить про нові завдання, які вирішувало мистецтво.
Останній етап кам'яного віку — неоліт (новий кам'яний вік) — охоплює орієнтовно VI — IV тисячоліття до н. е. Відбулося докорінне перетворення життя людства, пов'язане з переходом від привласнюючих форм господарювання (мисливства, рибальства і збиральництва) до відтворюючих (землеробства і скотарства). Цей процес в науці отримав назву неолітична революція.
Для неоліту характерна поява багатьох технічних і технологічних новинок: свердлування, пиляння і шліфування каменю, ткацький верстат, гончарство і гончарний круг, спорудження човнів, зародження монументальної архітектури. Новими рисами позначено суспільне життя — материнську змінила батьківська родова община, виникла парна сім'я.
Приблизно в IV—III тисячоліттях до н. е. люди почали використовувати для виготовлення прикрас і знарядь перший метал — мідь. Спочатку кували чисту мідь холодною, а згодом навчилися вилучати мідь з руди шляхом плавлення. Появі плавильної печі, ймовірно, передувало будівництво гончарних печей. Але мідь поступається каменю в міцності і тому витіснити його не могла. Виділяють перехідний період — енеоліт (мідно-кам'яний вік). За формами життя, типом господарства він схожий на неоліт. Енеолітичною є дуже яскрава трипільська археологічна культура на території сучасної України.
10 . Особливості культури стародавніх слов'ян. Міфологія східних слов’ян.
Предки українців проживали на досить обширній території, яка має давню історію. Стародавні слов'яни мали тісні зв'язки з різними народами стародавнього світу та їх культурами. Сучасна наука розрізняє такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов'ян: мізинський, трипільський і черняхівський.
У період мезоліту (близько 15 тис. років до н. е.) тодішня людина здатна була вдосконалювати знаряддя праці, появились кам'яні сокири, молоти, долота, ножі, було виготовлено лук і стріли, приручено собаку. Розвивається рибальство, житлові споруди з'являються на берегах річок і озер. У ті часи вдосконалюються форми організації первісної племінної спільноти людей, формується матріархат, який стає основою суспільного розвитку. Виникають більш досконалі релігійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи.
Для доби неоліту (близько 7 тис. років до н. е.) був характерним перехід людини від збирання і полювання до хліборобства та скотарства, вдосконалюються знаряддя праці, розвиваються гончарне мистецтво і ткацтво, появляється елементарна культура обробітку землі і сіяння зерна. Все це істотно полегшувало життя тодішніх людей. У цю епоху значно розвинулось орнаментальне шнурове мистецтво, коли керамічні вироби прикрашалися прямими лініями у вигляді шнурів, розмальованих білим, чорним і червоним кольорами. Столовий посуд прикрашався жолобковими рисунками і пишно розмальовувався.
В Україні вищого рівня розвитку в добу неоліту набула трипільська культура (V—III тисячоліття до н. е.). Її назва походить від села Трипілля біля Києва, де київський археолог В. Хвойка провів свої знамениті розкопки. Розвиток цієї культури тривав понад дві тисячі років і охоплював не лише новокам'яну, але й бронзову та залізну епохи.
Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов'ян була так звана черняхівська культура, яку археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризу-ється вченими як культура антів. Вперше на історичній арені анти з'явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів (375 p.), анти заволоділи Україною і розселилися по всій її етнографічній території в нинішніх кордонах. Анти займалися хлібороб-ством. Вони жили окремими родами, які утворювали "город" для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами.
Міфологія східних слов’ян
Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань- іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).
11. Язичництво та причини його виникнення
Язичництво — загальна назва для усіх релігій, міфологічних та світоглядних систем, витворюваних у межах того чи іншого народу або групи споріднених народів.
У Біблії язичниками названо, поміж іншими, давніх греків та римлян, що мали пантеони богів, яким вони поклонялися.
Язичництво дуже часто трактується як християнство.
У середині І ст. н.е. Римська імперія переживала глибоку політичну кризу, що знайшла відображення у низці повстань в провінціях та громадянській війні 68 - 69 рр. н.ери. Особливо гостро вона відобразилася на становищі в Іудеї та інших східних провінціях. Тут вибухнуло повстання проти римського панування, яке в 66 р. н. ер. охопило практично всю країну. Повстанці вигнали та винищили римські загони в Єрусалимі й інших місцевостях Палестини. Вони звернулися за допомогою до іудеїв діаспори, серед котрих були дуже поширені пророцькі твори про близький кінець світу та про прихід месії, який знищить панування злих правителів й встановить тисячолітнє царство Бога в Єрусалимі. Найбільш яскравим твором такого змісту є «Апокаліпсис Іоанна».
Після жорстокої боротьби римським легіонам все ж вдалося зламати спротив іудейських повстанців. Єрусалим було взято штурмом та спалено (70 р. н ер.), а повстання - придушено. Поступово згасли осередки спротиву в інших провінціях Римської імперії. Наслідком цього стало те, що багато тисяч іудейських полонених, в тому числі й чисельних сектантів, було продано в рабство. Тисячі інших втікали з Іудеї, рятуючись від переслідувань (73 р.н. ер.). Більшість біженців оселилося в багатих торгових домах Малої Азії, а також у Греції, Македонії, Італії і навіть самому Римі.
Поразка повстання спричинила серед широких мас населення глибоке розчарування, вони побачили марність надій на появу месії. Збройна боротьба стихла і люди намагались знайти втіху у вірі. Таким чином, було створено сприятливу обстановку для проповідей релігійних вчень.
У цей час у західних провінціях Малої Азії, а також в сусідній з ними Македонії і в Александрії Єгипетській стали виникати серед міського плебсу общини людей, які вірили, що обіцяний Яхве Месія - божий помазаник, грецькою Христос - приходив на землю, але він з'явився не у вигляді переможного вождя, про що мріяли сектанти, а як скромний проповідник, котрий приніс людям духове звільнення. Він закликав до миру, милосердя та всепрощення.
Згідно канонічної версії, що прийнята та дотримується до нашого часу, засновником християнської релігії є Ієгошуа (Ієшуа) (грецька форма імені Ісус), прозваний своїми послідовниками Христом (грецька форма слова «месія») та Спасителем. Народився він в стародавньому, священному для іудеїв місті Віфлеємі наприкінці 30 року принципату Августа (на думку ряду дослідників, насправді цю дату слід віднести до 4 р. до н.е. - Т.К.). За свої проповіді, які закликали до покаяння перед наближенням кінця світу, та різкий осуд саддукеїв й фарисеїв його схопили, судили Синедріоном та розіп'яли за присудом римського намісника Понтія Пілата, у часи правління імператора Тиберія, приблизно, в 30 р. н.е.
З Євангеліями пов'язані «Діяння апостолів» та «Послання». Головним їх автором є апостол Павло, котрий вважається найбільш ревним прихильником та проповідником нової віри.
Канонічна версія історії раннього християнства подає розвиток перших християнських общин як єдиної релігійної течії, від якої відокремлювались окремі групи тих, хто починав неправильно трактувати вчення Христа та його апостолів - єретиків. Вперше таке висвітлення найдавнішої історії християнських общин було подано в «Церковній історії», яку написав Євсевій Кесарійський в IV ст. Насправді ж ця історія, яку можна відновити за свідченнями античних авторів, не відповідає офіційній версії.
12. Первісне мистецтво та його особливості
Первісне (або, інакше, примітивне) мистецтво територіально охоплює всі континенти, окрім Антарктиди, а за часом - всю епоху існування людини, зберігшись у деяких народностей, що живуть у віддалених куточках планети, до наших днів. Звернення первісних людей до нового для них виду діяльності - мистецтву - одне з найбільших подій в історії людства. Первісне мистецтво відобразило перші уявлення людини про навколишній світ, завдяки йому зберігалися і передавалися знання і навички, відбувалося спілкування людей один з одним. У духовній культурі первісного світу мистецтво стало грати таку ж універсальну роль, яку загострений камінь виконував в трудовій діяльності.
Особливості первісного мистецтва
Перехід людини до нового способу життя та іншим, ніж раніше, відносин з навколишньою природою відбувався одночасно з формуванням іншого сприйняття світу. Звичайно, і в пору нового кам'яного віку, як і колись, не було науки, вчених, філософів, які присвячують себе дослідженню природи і людського суспільства. Усвідомлення світу відбувалося стихійно, і в ньому брали участь всі члени суспільства. У цей час сприйняття навколишнього залишалося конкретним, образним. Абстрактні поняття ще не відокремилися від їхніх реальних проявів. Сліди цього збереглися в древніх мовах, коли говорили на них люди вже володіли писемністю. Наприклад, у мові шумерів поняття «відкрити» буквально означало «двері штовхнути», а «убити» - «голову палицею вдарити». За кожним поняттям переховувався образ, живу дію. У цьому відношенні стародавні землероби і скотарі мало відрізнялися від своїх предків. Проте в їх сприйнятті світу постала і щось нове.
Люди стародавнього кам'яного століття не знали орнаменту. На зображеннях тварин і людей з кістки іноді видно ритмічно повторювані штрихи або зигзаги, нібито схожі на орнамент. Але, придивившись, бачиш, що це - умовне позначення вовни, пташиних пір'я або волосся. Як зображення тварини «продовжує» скельний фон, так і ці схожі на орнамент мотиви ще не стали самостійними, відокремленими від речі умовними фігурками, які можна наносити на будь-яку поверхню.
Мотиви орнаменту часто в умовній формі передавали зображення людей, тварин, птахів. Але багато хто з них були геометричними, причому з часом таких орнаментів стає все більше. Геометричні контури надавали і прикрасам, і печаток-штампів, які використовували для нанесення зображень на пластичні матеріали (глину, тісто). Фігурки людей, які ліпили з глини, за своїми контурами наближалися до геометричних форм. Все це показує, що на світ стали дивитися інакше, ніж раніше: адже в природі не так багато предметів та істот, схожих на строгі геометричні фігури. Орнаменти показують, що у людей нового кам'яного віку сильніше виявляється здатність відволікатися від конкретної реальності, вловлюючи в розмаїтті світу загальні риси.
13. Історичні передумови виникнення української культури.
Складні та багатогранні процеси походження народів та їхніх культур постійно привертають до себе увагу. За свою багатовікову історію український народ створив велику культуру, зробив значний внесок у культуру світову. Українська культура пройшла складний шлях. Вона увібрала в себе кращі надбання минулого, збагатилась культурами інших народів. На цьому шляху було багато досягнень та втрат.
В умовах незалежної Української держави вивчення її культури – важливе питання. Адже це питання про те, хто такі українці і звідки пішов український народ, питання його прабатьківщини, часу його виникнення, місця серед інших жителів планети. Люди хочуть знати себе, своє коріння, своє походження.
Витоки української культури сягають часу первісного суспільства Це одна з найдревніших європейських культур. На нинішній українській землі люди з’явилися близько 300 тис. років тому. Вся територія сучасної України вже була заселена у пізньому палеоліті (35– 40 тис. років тому). Близько 8 тис. років тому почався новий кам’яний вік – неоліт. Він тривав на території України до III тис. до н.е. В цей період людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2–3 млн. років. Люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Тоді відбувся перехід первісних людей від збиральної форми господарської діяльності до відтворюючих, більш продуктивніших форм господарської діяльності – мотижного землеробства і скотарства.
14. Трипільська культура та її особливості
Найбільш ранніми землеробськими племенами на території України, першими хліборобами на українській землі вважаються племена трипільської культури. Ця культура склалась на Правобережній Україні і розвивалась протягом IV–III тисячоліть до н.е. (1500–2000).
Місцем перших знахідок стало село Трипілля на Київщині. Воно знаходиться на відстані 50 км від Києва вниз по Дніпру. Назва села дала назву всій культурі, яку ще за типом кераміки називають культурою мальованої кераміки. Лише на території України виявлено понад 1000 поселень цієї культури. За підрахунками мінімальна кількість населення на всій території трипільської культури становила більше як 1 млн. чоловік.
Землю трипільські племена обробляли переважно за допомогою кам’яних та кістяних мотиг. Пізніше знайшло застосування первісне рало. Це дало можливість перейти до перелогової системи землекористування, а також до впровадження ярих та озимих посівів. Трипільські племена вирощували пшеницю, ячмінь та просо. Є всі підстави гадати, що трипільці вирощували також бобові та льон. Збирали урожай вони кістяними та дерев’яними сернами з кремінними пластинами – вкладишами. Зерно зберігали у великих глиняних по-судинах та спеціальних зернових ямах. Розмелювали зерно на кам’яних зернотерках. Трипільці вирощували абрикоси, сливи й аличу, тобто ті культури, які дійшли до нашого часу. Внаслідок виснаження землі люди мусили кожні 50–100 років переселятися на нові місця.
Поряд із землеробством у племен розвивалося й скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, свиней. Трипільці приручили коня, знали колесо до воза. Значне місце у господарстві займало збиральництво, мисливство та рибальство.
Трипільці були вмілими ремісниками. Вони першими на території України для виготовлення одягу, поряд із шкірою та хутром тварин, стали використовувати тканини, зокрема полотно, яке виготовляли з пряжі. Про це свідчать знахідки пряслиць, грузил для примітивного ткацького верстата й відбитків тканини на днищах деяких глиняних посудин.
Високої досконалості досягли трипільські племена у виготов-ленні глиняного посуду. Посуд ліпився вручну (трипільські гончарі не знали гончарного круга) і випалювався у спеціальних печах – горнах. Вишукані орнаменти, оригінальна дрібна пластика, незвичайні керамічні форми свідчать про високу духовність трипільського населення.
15. Черняхівська культура та її особливості
Найяскравішою культурою не лише України, а й усієї Східної Європи римського часу є черняхівська. Вона охоплює величезну територію, що включає більшу частину сучасної України (за винятком північних районів у лісовій зоні та степових областей Лівобережжя), Молдову, а також східну Румунію і західні частини Курської та Бєлгородської областей Росії
III-IV ст. н.е. на значній територіі України проживали племена черняхівської культури (дістала назву від с. Черняхів на Київщині, де вперше в 1899 р. було обстежено могильник). Два поселення того часу виявлено і в нас – біля сіл Кручик і Лозова. Спосіб життя носіїв цієї культури досить добре вивчено. Відомо, наприклад, що вони селились на схилах берегів невеликих річок. Житла їх у вигляді обмазаних напівземлянок складали одну або декілька вулиць. Люди займались землеробством. Основним знаряддям оранки було дерев’яне рало з залізним наконечником (наральником). Існував уже і примитивний плуг. Висівали пшеницю, ячмінь, просо, гречку. Вирощували також жито, овес, горох, коноплю. Збирали урожай серпами. Борошно діставали від розмелювання зерна на жорнах. Тримали худобу, займались полюванням, рибальством, збирали мед диких бджіл.
Черняхівці володіли основними прийомами кування заліза, знали кілька способів одержання й обробки сталі. Високого рівня досягло гончарство. Саме в цей час появились спеціальні пристрої – гончарний круг, горна для випалювання виробів з глини. Посуд – здебільшого сірого кольору, добре виглажений. Саме такі уламки горщиків, мисок, кухлів знайдено на східному березі Лозівського ставка.
У черняхівців уже був своєрідний наочний календар. Це широка посудина (чаша), край якої поділено на 12 секцій, кожна з яких відповідає певному місяцю року. В кожній секції зображено (видавлено тонкою паличкою по сирій глині ще до випалу) характерні для цього місяця явища природи (дощ, сніг тощо) або сільськогосподарські роботи (весняня й осіння оранка, колосіння хлібів, жнива та ін.). На деяких з таких глиняних “календарів” відмічено язичеські свята, а квадратами – дні циклу землеробських робіт. Як бачимо, людський розум уже намагався осягнути закономірності природи і використати знання на практиці.
16. Культура міст - держав Північного Причорномор’я
Побут і культура античних держав Пн. Причорномор'я мали багато спільного зі способом життя та культурою всього анти-чного світу. Під впливом давньогрецької культури поширила-ся грамотність. Значна увага приділялася фізичній підготовці юних громадян. Для занять спортом споруджували спеціальні будинки-гімнасії. Популярними були спортивні змагання з п'я-тиборства, бігу, стрільби з лука тощо. Про поширення медич-них знань свідчать знахідки бронзових і кістяних медичних інструментів. В Ольвії діяла аптека.
Певного розвитку набули історія, географія, філософія. Істо-рію Херсонесу написав історик Сіріск(ІІІст.до.н.е.). З геогра-фів варто згадати Діонісія Ольвіанського (Іст.до.н.е.).Важливе місце у суспільному і культурному житті посідав театр.Театри діяли в Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї. Мистецтво античних держав Пн. Причорномор'я являє собою складне переплетення еллінської традиційної культури і надбань місцевих племен. Для мистецтва VI-І ст. до н. е. характерне переважання еллін-ських художніх традицій. У I-VI ст. н. е. значно поширилися "варварські" елементи, водночас відчувся вплив провінційної римської традиції. Набув поширення живопис, розвивалося мистецтво мозаїки, вазопис, скульптура, коропластика-вироб-ництво теракотових статуеток (теракоти зображають персона-жів античної міфології, птахів, тварин).
Релігія була політеїстичною. Були два етапи у розвитку релі-гії причорноморських міст. Перший (VI-I ст до н. е.) характе-ризується існуванням давньогрецького пантеону божеств, дру-гий (I-IV ст. н. е.) - появою в релігії полісів культів негрецько-го походження, запровадження культу римських імператорів і формування монотеїстичної релігії - християнства. У кінці ІІІ ст.н.е.на Боспорі з'явилися перші ознаки християнства, а про-тягом перших десятиліть IV ст. н. е. тут сформувалася христи-янська громада на чолі з єпископом. У списках Нікейського собору 325 р. згадується ім'я боспорського єпископа Кадма.
17. Східні слов’яни і антична культура
Східнослов'янські племена — група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічними дослідженнями простежується зв'язок від населення празької культури V—VII ст. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райквецької культури, в різних напрямках започаткувало в VI—IX століттях південну, західну та східну гілки слов'ян.
Згадки про слов´ян зустрічаються у письмових джерелах лише з початку І тис. н.е., коли вони виступали на історичній арені Європи як уже сформована політична сила. їх характеризують візантійські автори Йордан, Маврикій, Стратег та багато інших під назвою венедів, антів та склавінів, як численний народ. Про венедів згадували уже в І ст. н.е. Пліній Старший (23-79 pp.), Тацит (55-120 pp.), Птолемей (100-176 pp.) та ін. Вони відзначали, що слов´яни — венеди жили на схід від Вісли.
Найдавнішою археологічною культурою, яка пов´язується зі східнослов’янськими племенами, є зарубинецька, що належить до І ст. до н.е. У формуванні слов´янських племен брало також участь населення черняхівської культури — III-V ст. н.е. Вона сформувалася на основі місцевих культур: ранньослов´янської, гето-дакійської, скіфо-сарматської культури готів. Тут мав місце і великий вплив провінційно-римської культури, В етногенетичних процесах частково брали участь носії східних груп пшеворської культури.
У III ст. н.е. слов´яни беруть участь у готських війнах проти Римської імперії. Готи, слов´яни та інші племена воювали проти Риму разом, єдиною коаліцією (238-269 pp. н.е.). Тимчасове воєнно-політичне об’єднання під керівництвом готів у візантійських авторів дістало назву держави Гєрманаріха. Але чітких відомостей про державний, соціально-політичний лад цієї держави немає.
У 373-375 pp. орди гунів пройшли жорстоким смерчем степами Східної Європи, ослабивши і відкинувши на південь готів. Однак навала проминула лісостепові райони, де продовжували розвиватися і зміцнюватися слов´янські племена. Тепер слов´яни починають війни проти готів, щоб здобути незалежність, і створюють своє військово-політичне об´єднання.
Антична культура — це культура держав, що сформувалися з 3 тисячоліття до н. е. по 5 століття нашої ери на теренах Середземноморського регіону періоду архаїчної Греції, класичної Греції, доби еллінізму та доби Римської республіки.
Умовно античну культуру можна поділити на два етапи:
- Культура Стародавньої Греції
- Культура Стародавнього Риму
В античності порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості — складається гуманістична традиція. Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури.
При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають свої особливості. На політичне й релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в культурі, особливо — християнська релігія.
18. Середньовіччя як культурна епоха в історії Європи та України
Середньові́ччя — період європейської історії від 5 століття (падіння Римської імперії і Велике переселення народів) до епохи Відродження та Реформації (кінець 15 століття — початок 16 століття). За усталеною періодизацією раннє середньовіччя швидше відбулося у Західній Європі, аніж у Східній (близько 9-11 ст.).
Епоха середньовіччя принесла багато змін в Україні та інших країн Європи.
Київська Русь стала державою саме в добу Середньовіччя. Щоправда, на відміну від роздробленої Західної Європи, після падіння Риму (476 р.) на наших нинішніх теренах і на півдні Європи ще тисячу років панувала потужна Візантійська імперія зі столицею Константинополем. Наші пращури називали це місто Царгородом, бо там правили царі, яких слов'яни тоді ще не знали. Однак середньовіччя і в Східній Європі було колискою державності. Саме про цей славний період у житті наших предків і столиці України писав поет Євген Маланюк:«...Дзвенить вода. Це він, це він синіє - балада хвиль - Дніпро. І на горі спить Київ - степова Олександрія - під злотом царгородськи хмозаїк». Ці унікальні «царгородські мозаїки» (тобто мозаїки, привезені з Царгорода або зроблені на зразок царгородських) і нині прикрашають стіни Софії Київської, а Богородиця-Оранта оберігає українців від усякого лиха... Саме з Візантії разом зі святими Кирилом і Мефодієм до нас прийшли і релігія, і писемність, і перекладна (у т. ч. антична) література. А головне — глибока повага до книги й Художнього Слова. Тепер у це важко повірити, але були часи, коли добре освічені київські князівни вчили грамоти неписьменних західноєвропейських королів.
Переселення величезних людських мас відбувалося не лише в Європі. З Аравійського півострова в VII—VIII ст. ринула хвиля арабів-мусульман, які захопили ледь не півсвіту: і Єгипет, і Сирію, й Ірак, і навіть частину території сучасної Іспанії (війна франків-християн проти маврів-мусульман описана у французькій «Пісні про Роланда»). Неспокійно було й на Далекому Сході, де виявляв активність буддійський Китай, одна з найдавніших цивілізацій світу, який саме тоді переживав період свого найвищого розквіту: правління династії Тан — золота доба китайської держави та культури — тривало із 618 до 907 р. Так, Китай сильно вплинув на формування культури Японії, у якій державність виникає теж на початку Середньовіччя (VI-VII ст).
А у XII—XIII ст. багато культур, релігій і навіть цивілізацій (у т. ч. і Київська Русь) було, на превеликий жаль, зметено смертоносним цунамі монголо-татарської навали під проводом Чингісхана і Батия. Та й кінець Середньовіччя пов'язують не лише з великими географічними відкриттями, а й із черговою хвилею переселення народів, завоюванням турками-сельджуками Візантії та падінням Константинополя (1453). Тож Середньовіччя — колиска державності й самобутньої культури багатьох народів світу.
19. Культура Київської Русі
Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації.
З глибокої давнини бере початок усна народна творчість - казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х-XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них.
Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи - зводи записів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності.
Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ», створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.
Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX-XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.
Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.
Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.
Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі - Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку - Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.
Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.
В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.
Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами обробки коштовних металів - зерню, сканню, перегородчастою емаллю.
Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний розвій її культури.
20. Вплив культури Візантії на культуру Київської Русі
Вплив Візантії на культуру Київської, а потім і Московської держави виявлявся в багатьох напрямах.
Ще в ІХ ст. поширюються активні контакти Київської Русі з Візантією по знаменитому шляху “з варягів у греки”.
Наступним кроком стає похід князя Аскольда на Царгород у 860 р., який фактично започаткував хрещення Русі. Потім, у середині Х ст., - поїздка княгині Ольги до імператора Константина Багрянородного, і як наслідок - посилення торговельно-економічних зв’язків між двома державами та поширення християнства на Русі.
А шлюб сестри візантійського імператора Василія ІІ - Анни - з київським князем Володимиром завершує перетворення християнства на державну релігію Київської Русі, хрещення якої відбулося, як відомо, в 988 р.
Київська Русь сприйняла не тільки церковну доктрину, але і християнську концепцію богообраності імператорської влади. Церква в Київській Русі також була залучена до коронації київських князів, символізуючи, як і у Візантії, божественне освячення їх влади.
Саме з Візантії у великій кількості прибували богослужебні книги і предмети християнського культу, там же був запозичений церковний спів.
Не менш відомим був вплив Візантії на мистецтво Київської Русі:
- тринадцятикупольна Софія Київська була створена візантійськими зодчими;
- мозаїка і фрески Софії Київської відобразили й участь у їх створенні візантійських митців, і продовження візантійської традиції давньоруськими майстрами;
- у Володимирі під час розпису Дмитріївського собору місцеві майстри працювали над фресками вже на рівних з художниками, запрошеними з Константинополя.
Після падіння Константинополя (1453 р.) Московська держава сприймалася у світі як пряма спадкоємниця Візантійської імперії. Це відобразилося у відомій державно-політичній формулі: “Москва - третій Рим”, що означала: “Два Рима впало, третій (Москва) - стоїть, а четвертому - не бувати!” Московська держава запозичила й герб Візантії-орел з двома головами, а її князі перейняли титул царів (цесарів).
Російський іконопис розвивався за візантійськими канонами і в створенні школи російського іконопису визначну роль відіграв виходець з Візантії Феофан Грек, у якого навчався і з яким полемізував славнозвісний Андрій Рубльов.
Візантійські традиції відчуваються і в архітектурі (хрестово-купольний храм), і в книжковому видавництві, і в літературі, і в політичних концепціях аж до ХVІІ ст.
На українських братських школах ХVІ - ХVІІ ст., на діяльності Острозької та Києво-Могилянської академій, на самій системі навчання позначився вплив візантійської культури та богослов’я.
21. Розвиток писемності та освіти в Київській Русі.
Літературні та археологічні джерела засвідчують існування у східних слов’ян писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у праці «О письменах» говорить про два види письма – примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.
Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність.
Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є графіті ХІ – ХІV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт.
Розвиток освіти у Київській Русі грунтується на власних національних традиціях та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони були потрібні не тільки для впровадження нового християнського культу, але й для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священників та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.
У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської Русі «Руська Правда», створено «Ізборник» Святослава» 1076 р., написано у 1056–1057 рр. відоме «Остромирове євангеліє». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.
22. Літературні пам’ятки Київської Русі.
Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.
Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсеєве, Буття.
Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин.
Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Він автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності — церковно-богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви.
У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.
Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є "Повість временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. Вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою.
Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку XII ст. Князь Володимир Мономах — одна з найвидатніших постатей княжих часів, син високоосвіченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов.
Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури — житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печорського.
На початку XIII ст. склався "Києво-Печерський патерик" — збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм.
Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім", створене невідомим автором близько 1187 р. За художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах.
23. Софія Київська як світоглядна ідея і художній шедевр
Софійський собор у місті Києві, був закладений в 1037 р. Ярославом Мудрим. Собор замислювався, будувався і прикра-шався як головний храм держави,осередок її духовного життя. Поняття"Софія"на той час сприймалося як символ світла хрис-тиянського вчення і як прилучення до мудрості цього вчення.
Візантійське духовенство схильне було розглядати впрова-дження християнської релігії серед "варварів" як справу своїх рук, а Софійський собор трактується як головне вогнище про-паганди нової релігії. Для Київської Русі цей ранній собор став яскравим художнім втіленням значно ширших ідей — не лише релігійних, а й державних.
Софія Київська стала не лише пам'ятником перемоги христи-янства на Русі, а й водночас монументом слави, бо була поста-влена на тому місці, де Ярослав отримав перемогу над печені-гами. Печеніги були найстрашнішим степовим напасником. Їх розгром надовго убезпечував кордони давньоруської держави.
Зведений на кошти великого князя київського, храм св. Софії мав уславити самого Ярослава як одного з могутніх володарів Європи й утвердити у свідомості народу непорушність тієї феодальної ієрархії, яка очолювалась князем, що сидів на київському престолі. На бокових стінах і на західній стіні центрального нефа розміщувались портрети Ярослава.
Весь образ грандіозного п'ятинефного собору, увінчаного тринадцятьма главами, мав наочно втілити ідею прилученості Русі до світової християнської цивілізації, до розумно впорядкованого світу.
Композиція храму з його центральним внутрішнім простором і пірамідально зовнішніми обсягами втілює універсальний принцип об'єднання множини різновеликих частин в єдине ціле. Ця строга ієрархічна система є своєрідною моделлю Божественного Космосу, очищеного від усього випадкового, тлінного. У сприйманні тогочасних людей храм виглядав зримим образом неба не землі.
24. Особливості та роль культури в Галицько-Волинському князівстві.
Культура Галицько-Волинської Русі — одна з найяскравіших сторінок в історії української культури. Впродовж кількох століть вона, за словами М.Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та культури, виробленої київською добою.
Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я . Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.
Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом який складається із двох частин галицької та волинської, Галицьким та Бучацьким євангелієм
Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів. До сьогодні у Свято-Юрському соборі у Львові зберігається дзвін з 1341 р., якого відлив Яків Скора.
З розширенням міст будувалися міські укріплення, різні цивільні і культові споруди: князівські і боярські палаци, церкви тощо. Лише в Галичі археологи виявили залишки близько 30 кам’яних переважно культових будівель кінця ХІІ-ХІІІ століть.
Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.
25. Освіта і наука в Галицько-Волинському князівстві.
Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Історичні дані засвідчують, що справами освіти займалися перш за все князі, заможні бояри, а також купці. Нерідко діти заможних громадян мобілізовувались князями для обов´язкового навчання грамоті. Перші школи створювались при церквах і монастирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними були школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Приходські школи давали початкову освіту, їх основною метою було навчити дітей писати, читати і рахувати. Вищу освіту могли здобути лише діти багатих, перш за все ті, хто відзначався певною обдарованістю. Вища освіта вимагала не лише досконалого знання старослов´янської мови, але й грецької.
На галицько-волинських землях набуло великого поширення вивчення латинської мови, особливо серед осіб, які займали більш-менш помітне громадське становище або державну посаду. Враховувалось і те, що в країнах Західної Європи в ті часи латина була державною мовою, її знання дозволяло розвивати міжнародні контакти. Для основної ж маси людей не існувало потреби у знанні грецької та латинської мови. Вони обмежувались рідною мовою, тобто старослов´янською, що була одночасно й церковною мовою. Через цю мову переважна маса населення засвоювала освіту й культуру.
В часи лихоліття і різних воєн князі не займалися організацією освіти. Шкільна справа перейшла в руки церкви, яка усвідомлювала, що в умовах іноземної окупації культуру і релігію можна врятувати лише через освіту. У православних парафіях створювались школи для здобуття початкової освіти дітьми місцевого населення. В початкових школах священики і дяки, навчаючи дітей читати і писати, використовували церковну літературу.
Освіта в Галицько-Волинському князівстві продовжувала традиції шкільництва Київської Русі. Ці традиції зв´язували освіту з діяльністю церкви, що відповідало тодішнім умовам економічного й культурного життя.
Після закінчення початкової школи випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно. Україна до XVI століття не мала власних вищих навчальних закладів, тому діти різних вельмож отримували вищу освіту за кордоном (зокрема, в Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах).
Заможні люди наймали вчителів для навчання дітей у домашніх умовах.
26. Епоха Відродження в Європі і Україні. Вплив Ренесансу на культуру України.
Епоха Відродження — важливий етап у культурному розвитку Європи.
Рубежем між середньовіччям і Новим часом у вітчизняній історіографії вважається перша буржуазна революція загальноєвропейського значення — Англійська революція 1640—1660 pp., а також закінчення першої загальноєвропейської Тридцятирічної війни (1648).
Епоха Відродження (Ренесанс) в культурі України мала велике значення.
У мистецтві Ренесанс — назва стилю, що прийшов на зміну готиці. В Україні на початку 16 — пол. 17 ст., за доби розвитку міст і зростання міщанського стану. Пам'ятки Ренесансу характеристичні насамперед для західної області України, зокрема для Львова, до якого приїздили кваліфіковані майстри з мистецьких центрів Італії (Кастіліо Петро, Італьчик Петро, Красовський Петро, Римлянин Павло й ін.) і Німеччини (Пфістер Йоганн, Горст Гайнріх, Шольц Гануш та ін.). Елементи Ренесансу помітні в перебудові (у Кам'янці-Подільському, Меджибожі - 1545) і будові замків (Синявських у Бережанах - 1534 - 55, С. Конецпольського у Підгірцях та ін.).
У скульптурі Ренесанс дав спроби реалізму у лежачих або напівлежачих постатях на саркофагах (К. Рамультової у Дрогобичі, О. Ванька-Лагодовського в Уневі (1573), князя К. Острозького у Києві (1579), дітей Даниловичів у Жиравці (1580) та ін.. В іконах Ренесанс відбився тільки спорадично, але його сліди ще помітні на початку 18 ст. (Богородчанський іконостас 1705). Зате Ренесанс спричинився до емансипації портрета (К. Корнякта, В. Лянґиш), а ще більше помітний у графіці й мініатюрі (Пересопницьке євангеліє — 1550 — 61), а також у друкарстві.
У літературі й науці, поруч з тенденцією відродити культуру античності (так, як її тоді розуміли), йшли намагання культивувати людську індивідуальність, що мусить бути звільнена від авторитетів традиції, переживати й думати незалежно від них. При сильних ще традиціях середньовіччя в 16 ст., знання латинської мови, яка в навчанні стала поруч із грецькою, спричинилося до знайомства з новою латинською літературою, яка головно завдяки діяльності гуманістів-чужинців (Конрад Цельтес, Каллімах та ін.) почала розповсюджуватися в Польщі й Литві та на західноукраїнських землях, у Львові, де якийсь час перебував Каллімах, прибулий з Константинополя. У Польщі видатними представниками Ренесансу 15 — 16 ст. були учені і письменники українського роду: Лука із Русі, автор виданого у Кракові 1522 року підручника епістолографії, Павло Русин із Кросна (кін. 15 — поч. 16 ст), Станислав Оріховський (Оріховій Роксолян) з Оріхович близ Перемишля (1513 — 66), Шимон Шимонович зі Львова (1557 — 1629) та ін.
27. Україна в культурно-політичній системі Польсько-Литовської держави
Втрата державності, розвал україно-руських земель на слабо пов’язані територіальні комплекси, підпорядкування їх різним державам — такі ознаки багатовікового сумного періоду української культурно-політичної історії.
Проте неможливо було б зрозуміти, як Україна зібрала сили для культурно-політичного піднесення XVI — XVII ст., якби ми не взяли до уваги характер владних і економічних відносин тієї пори.
Шлюб литовського Великого князя Яґайла з дванадцятирічною польською королевою Ядвіґою — Кревська унія 1385 р. — не перетворили Польщу і Литву на одну державу: тільки особиста унія монархів об’єднувала обидва утворення з їх різними політичними, юридичними, соціальними та релігійними умовами існування. Після Люблінської унії 1569 р., коли було створено польсько-литовську конфедерацію, українські землі увійшли до складу Польщі, але зберегли ті правові підстави свого життя, які було закладено в час перебування їх у складі Литви.
Влада Великого князя Литовського встановлювалася почасти внаслідок завоювань, почасти шляхом укладання угод з місцевою руською знаттю, часто через шлюбні союзи. В усіх випадках передача влади здійснювалась за принципом «старовини не рухаємо», тобто на підставі збереження відносин, що склалися в прадавні часи. Перехід влади від Рюриковичів до Гедиміновичів нерідко полягав у простому вкоріненні литовського куніґайштіса в князівську родину, відтак не тільки діти, а й сам зять ставали за культурно-побутовими рисами справжніми русинами. Литовська адміністрація користувалась «руською мовою», аристократія формально була католицькою, а по суті — напівязичницькою, і на землях Русі литовські князівські роди швидко стали частиною русинського правлячого класу.
Адміністративну систему Литва будувала за польським зразком, а реальні владні відносини на Русі мусили пристосовуватись до тієї «старовини», яку литовці обіцяли «не рухати». За актами про дарування, купівлю, позичання тощо, за словами про владу над людьми стоять реалії, які не так просто відновити. Коли, наприклад, король Влодислав (польське ім’я великого князя Яґайла) дарує братові Скирґайлу місто Мінськ «весь і со всіми людми і с землею і с всякою пошлиною і с доходом і князи служебниє тим усім володіти», то це може сприйматися як дарунок людей в буквальному розумінні; але коли якась пані /137/ Хонка Васкова продає протодияконові Іванові Губці монастир, церкву святої Богородиці «ізо всім об’їздом, і со всіми границами, і землею, і сіножатьми, і з гаїми, і з дубровами, і з бортьми, і з болоти, і с ріками, і со млином, і сичем, і с колодязем, і с ловищи, і со всіми ужитки, яко із віка вічного слушало к тому монастиреві» * — у цьому випадку, щоб зрозуміти текст, потрібно знати, що ж означало «моє» і «чуже» в побутовій і юридичній свідомості тих часів.
А в Україні в цей час відбувається розшарування між військовою челяддю і «шевальє», рицарською верхівкою. Боярин відрізнявся від бояра: на Україні «боярин» — це «людина, що належить бояру». Слуги панцерні — «боярини» становили на Київщині майже третину сільського населення, вони були під особливим захистом закону, але залишались челяддю. Вільні «шевальє» одержують назву «шляхта». В литовсько-руському середовищі слово «пан» означало спочатку членів великокнязівської ради і тих шляхтичів, які виступали у військовий похід із власними корогвами, а не в загальному ополченні; пізніше воно поширилось на всю шляхту і служило формою звертання.
28. Культурне значення полемічної літератури ХVI – поч. ХVII ст.
Полемічна літекратура мала велике культурне значення.В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ. його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православними і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.
Письменники-полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенськнй, Василь Суразький, анонімні автори «Перестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересам українського народу. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді.
Першим визначним полемістом був вихованець, а згодом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький (перша половина XVI ст.—1594 р.), автор книги «Ключ царства небесного», Б якій гостро критикував твір П. Скарги «Про єдність Церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його культури.
Брестська унія 1596 р. ще більше поглибила релігійні суперечки між українськими православними і католиками. Тодішніх греко-католиків підтримував П. Скарга («На захист Берестейської унії», 1597 р.). У відповідь православні видали збірку документальних матеріалів польською мовою, в якій стверджувалась думка про неправосильність рішень уніатської частини Брестського собору. Найсильнішого удару по творцях і оборонцях унії завдав твір острозького шляхтича М. Броневського «Апокрисис», який писав під псевдонімом Христофор Філалет. У цьому полемічному творі викривалося підступництво греко-католицьких єпископів, підтверджувалася законність проведеного у Бресті собору православної церкви. Автор цього твору викриває і засуджує політику польського уряду, яка була спрямована проти українського народу, і вимагає демократичних прав для українців.
Твори письменників-полемістів сприяли піднесенню рівнів національної свідомості українців, розуміння ними свого місця в навколишньому світі. Разом з тим культурна конфронтація з поляками дорого обійшлася українцям. Величезна більшість української шляхти прийняла католицизм і згодом полонізувалась. Внаслідок того українці втратили свою еліту — шляхту.
29. Козаччина як культурне явище
Як зазначає М.Грушевський, період існування Запорізької Січі - це найбільш яскравий і найбільш цікавий період української історії. Козацький рух стає найяскравішою сторінкою літопису боротьби українського народу за свою незалежність. Козацтво стало єдиним і могутнім форпостом, що пильно стояв на сторожі свободи, гідності і честі України як незалежної суверенної держави.
Під впливом козацтва та православної церкви у кінці ХVІ ст. народжується українське бороко у стилі традицій народного мистецтва, що відбулося в архітектурі, живописі, музиці, літературі. Слід відзначити архітектуру Духовної академії в Києві, церкву Юра у Львові, Ковнірський корпус Києво-Печерської лаври, іконописну церквах, літературні твори М.Смотрицького, Ф.Прокоповича, Г.Сковороди, І.Величковського та ін. Визначними пам'ятниками архітектури стали світські та церковні будівлі козацької столиці - Чигирина та родинного маєтку Хмельницьких - хутора Суботова. Велику цінність має запорізький Троїцький собор, побудований майстром Я.Погрібняком без жодного цвяха (Дніпропетровська область). Активізують творчі процеси соціальні потрясіння. В умовах зовнішніх впливів, зокрема стильових особливостей класицизму, у живописі розгорнули свою діяльність талановиті художники Д.Левицький та В. Боровиковський.
В умовах боротьби з національними та релігійними утисками справжньою перлиною поетичної творчості стали невільницькі думи і пісні, у яких звучить туга за батьківщиною, мрії про волю, жадоба до боротьби з поневолювачами.
Багатовіковий визвольний козацький рух покликав до життя унікальне явище не лише східнослов'янської, а й світової культури - козацьку педагогіку, яка була тісно пов'язана з гуманістичними традиціями, ідеями самоврядування і виборності, будівництва самостійної української держави. Тільки країна з великим історичним досвідом розвитку освіти і виховання, захисту прав і свобод особистості, всього народу могла породити таке незвичайне явище, як Конституція Пилипа Орлика (1710) - унікальний феномен європейської і світової політичної, державної і правозахисної думки.
Отже, запорожці створили досить ефективні умови і засоби для самопізнання, саморозвитку, фізичного, психічного і морального удосконалення воїна і громадянина. На думку багатьох учених ця система була однією з найкращих у світі.
30. Культура Козацько-Гетьманської держави
На межі XVI і XVII століть у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все те, що торувало собі дорогу у XVI столітті, проросло і задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо в ці віки, формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов'язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак до політичної і культурної творчості. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'язок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.
І все ж козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.
Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень.
У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа, були й інші особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю, обдарованістю.
З огляду на історію і культуру XVII—XVIII століть є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов'язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього українського народу.
31. Братські школи як осередки української культури.
Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли поширилася цехова організація, братства запозичили дещо з цехового устрою. У цей період особливо важливими стають економічні завдання братств. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі, засновували бібліотеки, поширювали церковну літературу.
Спочатку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовенство. Братства існували в містах Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині, Дубно та ін. Це були релігійно-національні об'єднання, які очолили боротьбу проти політики національного і релігійного тиску, що здійснювала Польща в Україні. Мета братства: "... православні християни, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків, хочуть від них відлучитись і не мати нічого спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом вписують і браттями називаються...".
Внутрішня структура братств була нескладна. Всі дійсні члени сплачували членські внески і вступне. Членів братства мали небагато: у Львівськім Успенськім братстві їх бувало не більше як 20-30, а в Луцьку доходило до 15. Луцьке братство було засноване в 1617 р. і мало більшість членів із шляхти, а київське, засноване в 1615 р., переважно складалося з духовенства. Для того щоб підтримати діяльність Київського братства, до нього вступив сам гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорозьким і так узяв цей культурний центр під свій протекторат.
У XVII ст. братства стають загальнонаціональними установами, і цей бік своєї діяльності вони підкреслювали свідомо: наприклад, у статуті Львівського братства зазначено, що членом може бути "чи міщанин, чи шляхтич, чи передмі-щанин, чи хто з посполитих людей всякого стану". Виразна всенародність братської організації - особливо помітна риса.
Братства стояли у тісних взаємозв'язках, вели жваве листування; братчики посилали одні до одних своїх посланців, повідомляли про свої плани, радились у різних справах. У кінці XVI ст. серед братств виділяється Львівське, яке в цей період поширило свою діяльність на різні сторони життя суспільства і якому в 1586р. антиохійський патріарх Йоаким доручив нагляд над іншими братствами.
Львівське братство дало тоді ініціативу до заснування братств по всіх містах і містечках. А Віденське братство випустило друком зразок статуту, і братська організація набула всюди однакових форм. Саме в цей час (1583 р.) Львівське братство купує друкарню Івана Федорова і організовує середню школу. За прикладом Львова інші братства теж почали засновувати свої школи. Це була перша мережа освітніх товариств в Україні.Школи були засновані на Галичині, Холмщині, Підляшші, Волині, Поліссі,Поділлі та ін. Дещо пізніше активізувалася Наддніпрянщина. Цей буйний розвиток шкільництва становить досить характерне явище для життя України на зламі 16-17ст.Братські друкарні видавали книги, які поширювалися не тільки в Україні, але й в Білорусії, Московщині та на Балканах.
Вихованці братських шкіл, шукаючи собі хліба, мандрували по містах та селах, всюди розносили нові знання і гасла боро-тьби. Це нове, освічене покоління, що пізнало і власні тради-ції, і чуже знання, виховане в атмосфері боротьби, визначало-ся сміливістю й активністю, їхні впливи можна побачити в за-взятій національній боротьбі. Наставала епоха національного відродження.
32. Києво-Могилянська академія як осередок духовної культури.
Рівень духовної культури будь-якого народу визначається насамперед станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій половині XVII—кінці XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.
Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія, яка мала величезний вплив не лише на українську, але й на культуру слов'янських народів. Поряд з тим існувала широка мережа початкових шкіл, народних учи-лищ, гімназій та середніх спеціальних навчальних закладів.
Києво - Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу.
Повний курс навчаня в Києво - Могилянській академії тривав 12 років. Але зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового обмеження. Всього в академії було 8 так званих ординарних класів, але кількість предметів сягала до 30 і більше. В перших чотирьох класах Академії - фарі, інфимі, граматиці й синтаксимі, що були по суті підготовчими, вивчались мови: церковно - слов'янська, грецька. , руська (українська), латинь і польська, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехизис. В Києво - Могилянській - Академії викладались латинською мовою.
Згодом в Академії зростає інтерес до європейських мов. З 1738 р. до навчального курсу вводиться німецька, а з 1753р. – французька.З середини 18ст. вивчається російська,а також староєврейська. З 1784р. - суворо забороняється читати лекції "сільським діалектом" (тобто українською мовою), а лише російською і обов'язково
Вивчалися в Академії поетика - мистецтво складати вірші, а також риторика - цариця мистецтв, вміння красиво і вірно висловлювати думку. Поетика й риторика були найулюбленішими предметами студентів.
В Києво - Могилянській академії зародився і став профе-сійним театр. В народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія.
Києво - Могилянська академія була центром філософської думки в Україні. особливе місце серед філософів в Києво - Могилянській академії належало професору І. Гізелю, Й. Конановичу - Горбацькому, С. Яворському, Ф. Прокоповичу. А Феофан Прокопович започаткував в Академії (і в усій тодішній Російській імперії), вищу математику.
В другій половині 18ст. були відкриті спеціальні класи чистої математики, де викладались алгебра і геометрія, змішана математика, механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрогорафія, математична хронологія, цивільна й військова архітектура.
В Академії започатковуються природничі науки-астрономія, буологія, мінералогія, зоологія та інші, які поступово відділяються від філософії.
Лише в 1802р. був вперше відкритий медичний класс.
В Академії студентів навчали різним прийомам малювання, графіки й живопису. Саме тут складається одна з найбільших художніх та граверних шкіл в Україні. Визначними граверами України, які навчались в Академії, були І. Митура,І. Щирський, Л. Тарасевич, Г. Левицький, широковідомі малюнки братів Івана та Василя Григоровичів - Барських.
Києво - Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом і довгий час єдиним для всієї східної Православної Європи.
За розпорядженням уряду, указом Синоду від 14. 08. 1817р. Академію було закрито.
33. Культурна діяльність першого друкаря Івана Федорова в Україні.
У зв'язку з розвитком культури зростав попит на книги. Як і раніше, в монастирях, зокрема в Києво-Печерській лаврі, переписувалися книги і збиралися рукописи. Цінні зібрання рукописних книг були при Перемишльській єпископській кафедрі, в монастирях Лівобережжя, Волині, Галичини, Закарпаття, Буковини. У другій половині XVI — на початку XVII ст. щораз частіше переписуванням книг займалися також світські люди, зокрема вчителі, студенти. Однак розмножування книг переписуванням уже не могло задовольнити потреб суспільства. Це й зумовило поширення друкарства — однієї з найважливіших передумов прискорення дальшого культурно-наукового і технічного розвитку.
Виникнення друкарства на Україні — яскравий приклад російсько-українських культурних зв'язків. У середині XVI ст. в Москві було засновано друкарню, яку тепер називають анонімною, оскільки ні на одному з кількох її видань не вказано місце й час видання. Першою російською точно датованою друкованою книгою став «Апостол», виготовлений Іваном Федоровим і його помічником білорусом Петром Мстиславцем у Москві (1564).
Невдовзі після видання «Апостола» Іван Федоров і Петро Мстиславець були змушені виїхати з Москви. У 1569—1570 pp. вони видали дві книжки («Учительноє євангеліє» і «Псалтир з часословцем») у білоруському містечку Заблудові на кошти православного магната Григорія Ходкевича. Звідти Федоров переїхав до Львова.
Як згадував сам І. Федоров, у Львові він отримав допомогу від людей вбогих, «неславних в мирі». Серед тих, хто підтримав першодрукаря, були ремісник-сідляр Сенько Каленикович, маляр Лаврентій Пилипович Пухала, а також ігумен Онуфріївського монастиря Леонтій. Долаючи численні труднощі, І. Федоров організував у Львові друкарню, в якій протягом року (25 лютого 1573 — 15 лютого 1574) видрукував книгу «Апостол» — первісток друкарства на Україні. Книжка вийшла церковнослов'янською мовою, яка залишалася засобом міжслов'янських культурних взаємин. Львівський «Апостол» за текстом повторює московське видання. У післямові до книги Федоров підкреслює свою відданість друкарству як служінню народові «мистецтвом рук своїх». На останній сторінці вміщено видавничу марку — особистий знак І. Федорова і герб міста Львова в оточенні пишного ренесансного орнаменту.
У 1574 р. І. Федоров видав ще одну книжку — перший у східнослов'янських народів друкований буквар. Зміст цього букваря подекуди виходить за межі початкового навчання грамоти; що ж до орнаментального оформлення, то в ньому відчувається певний вплив українського декоративного мистецтва.
Із Львова І. Федоров переїхав до Острога, де 1578 р. в друкарні К. К. Острозького видрукував буквар із короткою хрестоматією церковнослов'янських і грецьких текстів, застосувавши поряд із шрифтами старого зразка новий кириличний напівкурсивний шрифт, що має спільні риси з тогочасним українським скорописом. Зробив цей шрифт, ймовірно, учень І. Федорова Гринь Іванович. Повністю новим шрифтом було надруковано 1580 р. книгу Нового завіту з предметно-тематичним покажчиком, який склав приятель першодрукаря український вчений Тимофій Михайлович. Це видання вважається первістком вітчизняної бібліографії та інформатики.
І. Федоров видав не церковнослов'янською, а тогочасною українсько-білоруською літературною мовою «Хронологію» білоруського поета-кальвініста Андрія Римші, яка за формою нагадує віршований твір, а за змістом — хронологічний перелік найважливіших, на погляд автора, подій біблійної історії.
Вінцем друкарської майстерності І. Федорова стала Острозька біблія (1581) — перше у східнослов'янських і південнослов'янських народів видання повного церковнослов'янського тексту біблійних книг. Для нього було відредаговано і звірено з грецькою біблією церковнослов'янський текст, підготований у Новгороді в кінці XV ст. під керівництвом єпископа Геннадія. Острозька біблія мала стати зброєю у боротьбі проти наступу католицизму. Це видання довго вважалося зразковим не лише на Україні, а й далеко за її межами. Іван Федоров був не лише друкарем, але й визначним культурно-освітнім діячем. Він вніс значний вклад у розвиток друкарства і зміцнення культурних зв'язків України з Росією та Білорусією.
34. Українська література та мистецтво ХVII-XVIII ст.
У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, що став цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види і жанри мистецтва.
У його рамках розвивались ідейно-стильові тенденції: офіці-йне аристократичне бароко "високе", "середнє" та "низове". Останнє тісно пов'язане із фольклором. Мистецтво бароко від-значається динамізмом, схильністю до алегоричного відобра-ження дійсності, пишністю та театралізацією, що підсилювало емоційний вплив на глядача.
У кам'яному культовому будівництві виокремлюються два напрямки. Самобутній прийом композиції храму — тридільна триверха (рідко одноверха) споруда та хрестовидні п'яти-, семи-, дев'ятидільні споруди з 5, 7, 9 банями. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696—1698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696—1701), Воскресенська — у Сумах (1703), Катерининська — у Чернігові (1710) та ін. Другий напрямок — поєднання трансформованого давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінського монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кінець 1689—1709) та ін.
Дивовижне розмаїття архітектурних форм "українського" бароко зумовило їх багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями народної дерев'яної архітектури.Живопис також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами — Львовом, Києвом — сформувалися нові художні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Визначними майстрами живопису були І. Бродлакович, Й. Кондзелевич та І. Руткович. Доба бароко залишила велику кількість пам'яток різьбярства, дерев'яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно.
Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюс-ка, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як "київський розспів" він набув поширення в Москві та інших містах Росії. живописі, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи — волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському та Троіце-Іллінському монастирях та ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими мотивами, впливом народного світогляду.
В іконописі почали широко використовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.
На живопис дедалі більшою мірою впливає світський жанр. Визвольна війна потребувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний живопис, портретний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Так, згідно зі статутом Львівського цеху живописців кандидат у майстри повинен був вільно володіти як іконописним, так і світським жанром. Від нього вимагалося вміння малювати вершника або розп'яття, портрет на весь зріст особи, яку йому вкажуть. Це завдання він повинен був зробити без "куншту", із фантазією, не користуючись зразками.
Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани("Козак Мамай", "Козак-бандурист").
Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору в Києві зображено 85 видатних діячів — від князів Київської Русі до Петра І. Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу (розпис іконостасу П'ятницької церкви в с. Жовква) та Й. Кондзелевичу (Богородчанський іконостас у Манявському скиті), І. Бродлаковичу у Галичині.
Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовського, Л. Барановича та ін.
Активно розвивалося графічне мистецтво. Найвідомішими були школи графіки Києво-Могилянської академії, Києво-Печерської лаври, Чернігівська та Львівська\
35. Мистецтва українського бароко.
Бароко — важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI—XVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості.
Українське бароко можна розділити на дві архітектурні школи: західну і східну. Західна школа бароко включає в себе західне римо-католицьке бароко (на землях України) і західне українське бароко (в якому поєднались традиції західноєвропейського католицького бароко і національні традиції). Східна школа бароко включає в себе чотири регіональні школи: правобережно-наддніпрянську (так звану “київську”), чернігівську, полтавську і слобожанську.
Яскравою, хоча і своєрідною була українська барокова культура, час розквіту якої припав на кінець XVI — першу половину XVIII ст. Українське бароко характеризувалося поєднанням світських мотивів і релігійних образів, тяжіло до контрастів і гіпербол, складних метафор, алегоризму і метафоричності, прагнуло вразити уяву глядача, читача, слухача, вдаючись до пишних барвистих форм. Водночас у ньому проглядається світоглядний песимізм і метафізична тривога.
Українське бароко XVII ст. часто називають "козацьким", оскільки в культурі потужно виявилися козацький дух, козацький характер, козацькі смаки. Крім того, чимало шедеврів архітектури і живопису були створені на замовлення козацької старшини. Героями літературних і живописних творів ставали вже не ченці, а політичні і культурні діячі —- гетьмани, козацькі вожді, братчики, герої походів, меценати. Козацькими в той час були такі жанри мистецтва, як історичні пісні і думи, козацькі літописи, плачі й панегірики, лицарська поезія, козацький портрету козацький собор, козацький гопак.
Провідним жанром у музиці став хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Творцями барокової церковної музики були А. Ведель, М. Березовський, М. Ділецький, Д. Бортнянський — композитори, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їхніми іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики — концертів, кантат, ораторій.
Стиль бароко в Україні він мав демократичну орієнтацію, що виявилася у властивих українському бароко любові до прикрас, декоративності, потягу до святковості, поетичності В усіх сферах життя. Це відобразилося на оформленні української книжки XVII—XVIII ст., декоративна пишність якої не має аналогів ні в Європі, ні е Росії. Кожна сторінка лаврського стародруку є ніби вишуканим мереживом з друкарського шрифту, орнаменту і гравюр. Наприклад, титул київського "Псалтиря" 1728 р., виконаного А. Козачковським, і титул почаївського "Служебника" 1744 р., зробленого Ф. Гочемським. Осередком граверства став Київ, де працювали видатні гравери Л. Тарасевич, І. Щирський, І. Мигура, І. Стрельбицький.
Український живопис епохи бароко поки що недостатньо вивчений, про його професійних творців відомо небагато, зазначимо лише деякі імена: один із перших майстрів нового стилю у Львові М. Петрахнович, представники львівської школи — І. Руткович та Й. Кодзелевич. Вони розписували церковні іконостаси. У східній Україні окреме місце належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області.Це був також період розвитку репрезентативного портрета ("парсуни") різних типів: шляхетського (магнатського), ктиторсько-епітафіального (посмертне зображення козацької старшини), портрета церковних ієрархів, міщанського. В добу бароко також набув широкого розповсюдження портрет[5]. Світський портрет на українських землях виник у кінці ХVІ ст. в трьох композиційних варіантах – погрудному, поясному та на повний зріст, які і в наступні століття утримувалися як усталені і незмінні опорні елементи портретного живопису. Портрети на повний зріст були найбільш репрезентативні, особливо ті з них, що відзначалися багатою аранжировкою, поясні і погрудні позначені простотою і суворістю художньої мови. Найраніше світський портрет в Україні поширився у середовищі магнатів, переважна більшість з яких були нащадками давньоруських православних княжих родів – як знамениті Острозькі, захисники православ’я, некороновані королі. Саме на початку ХVІІ ст. князівський прошарок досяг найбільшої чисельності, в цей же час почався і швидкий процес його згасання. В цілому портрет цього часу був явищем більш елі тарним, ніж у наступні періоди.
У бароковій архітектурі втілено найвищі мистецькі досягнення доби. Згадаємо передусім дерев'яні церкви, представлені різними школами — волинською, галицькою, буковинською, закарпатською, придніпровською та ін. Пам'ятками козацького бароко стали кам'яні церкви — архітекторів вабили декоративні можливості стилю, єдність споруди з довкіллям. Саме про хрещаті п'ятибанні храми Києва, Чернігова, Ніжина, Ізюма, Новгорода-Сіверського можна сказати так: "Зречення зрозумілого... Потреба в тому, що викликає захоплення... Об'єкт ніби зникає з поля зору глядача...". Так передавалося враження і від барокового твору в Європі. Бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Його переваги у Придніпров'ї та східних областях України потужно виявилися саме в унікальних архітектурно-ландшафтних ансамблях. Але були створені і нові ансамблі, центрами яких стали відновлені у ХVII ст. на кошти козацької старшини давньоруські святині: Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, Кирилівська церква — у Києві, Спаський собор і собор Єлецького монастиря — у Чернігові й особливо Успенський собор, що здавна був найпопулярнішою будовою на Русі.
Значним досягненням козацької доби стало створення першої вищої школи й визначного культурно-освітнього центру в Україні — Києво-Могилянської академії. Створена у 1632 р. унаслідок об'єднання школи Києво-Печерської лаври з Київською братською школою, вона спершу називалася Києво-Могилянською колегією. У 1701 р. вона отримала титул і права академії. В ній навчалися діти козацької старшини, шляхти, духівництва і заможних міщан. Дві третини з них здобували світську освіту. В академії викладали три стародавні мови: давньогрецьку, латинську і староєврейську, а також слов'яно-руську, церковнослов'янську, польську, німецьку та французьку, історію, географію, математику, астрономію, катехізис, піїтику, риторику і діалектику, філософію і богослов'я. Пізніше викладали також природознавство і медицину.
Києво-Могилянська академія підготувала багато освічених фахівців для України а також для інших країн. Тут навчалися такі видатні діячі української культури, як, С. Славинецький, І. Галятовський, С. Яворський, Ф. Прокопович, II. Сковорода, М. Бантиш-Каменський та ін. Києво-Могилянська академія значною мірою сприяла створенню у 1687 р. Слов'яно-греко-латинської академії в Москві. Важливим центром книгодрукування в Україні XVII—XVIII ст. була Печерська друкарня у Києві.
36. Культура епохи Просвітництва в Європі та Україні.
Зародження і становлення буржуазних економічних відносин призвели до глибоких змін у соціально-політичному й духовному житті Європи. Найбільш значимими прикметами часу були секуляризація суспільної свідомості, розповсюдження ідеалів протестантизму, бурхливий розвиток природознавства, зростання інтересу до наукового й філософського знання. Культура і мистецтво висували нове розуміння основних домінант людського буття, відношення до Бога, суспільства, держави, нове розуміння самої Людини і відносин між людьми, що завершилося буржуазними революціями у найбільш розвинутих європейських країнах. Таким чином Європа, яка дала людству цінності, побудовані на засадах розуму, як сучасна наука і демократична держава.
Внаслідок соціально-економічного та політичного розвитку європейських держав, тенденції нового капіталістичного розвитку освічена частина людства стала усвідомлювати як риси єдиного загальноєвропейського процесу. Рух до компромісу з реальністю буржуазного господарювання, а від нього - до утвердження капіталістичного способу виробництва - приносив реальні результати. Промислово-торговельна діяльність із простого засобу експлуатації трудящих поступово перетворювалася на гонитву за багатством задля одержання політичної влади і навпаки. У нових соціальних умовах, створених завдяки руйнуванню традиційних патріархальних форм господарювання, розширенню товарно-грошових відносин, розхитування системи сеньйоральності сепаратистськими настроями, нові прокапіталістичні прошарки населення тільки спочатку відчували своє непевне становище, але з усвідомленням суспільством сили і значення влади грошей, зажадали свого місця у владних структурах. Постало питання про відповідність соціального устрою країн новим реальностям життя, в яких капіталістичний спосіб виробництва вийшов на передові позиції,
У той час, коли прагматизм і меркантильність дедалі більше охоплювали всі сфери життя, сягаючи найвищих щаблів соціальної ієрархії, виникла ідея нової форми державного правління - абсолютної монархії, за якої сюзерену надавалася необмежена верховна влада. Особа монарха та властиві йому якості набували великого значення у подальшій долі своєї країни. Таким чином, Просвітництво - це політична ідеологія, філософія та культура, прогресивна ідейна течія епохи краху феодалізму та утвердження капіталістичного ладу, що охоплювала кінець XVII-XVIII ст. Гегель за свого часу характеризував Просвітництво як раціоналістичний рух XVIII ст. у сфері культурного та духовного життя, що ґрунтується на запереченні існуючого способу правління, державного устрою, політичної ідеології, судочинства, релігії, мистецтва, моралі.
В той же час "Століття розуму" знало істотні перепади емоцій, звертання до містики й марновірства. Реалістичній ясності й тверезості в певним чином,
протистояло стремління до фантастичного, незвичайного, пов'язане, передусім, із кризою ортодоксальної релігії. Ознакою часу стає політичне масонство (франкмасонство, фр. Franc-maзonnerie, англ. Freemasonry) - морально-етичний релігійний рух, що виник в XVIII ст. у вигляді таємної організації з ритуалами й символікою частково запозиченої з Каббали. У XVIII ст. масонські ідеї поширюються і серед окремих представників малоросійського дворянства. Однак спроби створити свою потужну ложу в Україні вдаються лише наприкінці XVIII ст. У цей же час з'являється проект "Україна". Згідно однієї з версій, "Україною" спочатку називалася одна з лож на Лівобережжя, що незабаром стала пропагувати цю назву замість історичної назви "Малоросія". Претендуючи на провідну роль і вплив на суспільство, масони зосередили увагу на розвитку засобів масової інформації, збільшення газетно-журнальної продукції національними мовами. В результаті такої діяльності посилюється значення публіцистики, виникає популярна пропагандистська література, художня література наповнюється авторськими відступами, соціально-політичними узагальненнями, документально точними характерами. Популярним стає жанр есеїстки, здатної швидко реагувати на будь-які суспільні події, розвивається памфлетна література. В живописі цю лінію продовжують політична карикатура, злободенний лубок. Провідниками Просвітництва на Україні були Г. С. Сковорода, Я. П. Козельський, Г. С. Винський, І. П. Котляревський, В. В. Капніст, О. О. Паліцин, В. Н. Каразін, П. Д. Лодій та інші, що в тій чи іншій мірі вони виступали з критикою існуючого ладу та ідеями побудови нового суспільства.
37. Українське Просвітництво та його особливості.
В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких просвітників — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро. Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 Василь Каразін. В. Капніст — відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі «Філософські речення». Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті — прагнення досконалості. С. Десницький, який працював професором Московського університету, розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1 - полювання, живлення плодами землі; 2 — пастуший стан; 3 — хліборобський стан; 4 — комерційний стан. До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті StudiumRuthenum. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна філософія».
Просвітництво XVIII ст.— це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології Просвітництва:
1. Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Вони виступали за вдосконалення розуму як запоруки історичного поступу людства. Це — науково-освітній напрям.
2. Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Григорій Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї Просвітництва становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.
38. Творчість Котляревського І.П. як засновника нової української літератури.
Літературний доробок І.П.Котляревського складається з поем “Енеїда”, “Пісні на Новий 1805 год князю Куракіну”, а також п'єс “Наталка Полтавка” та “Москаль-чарівник” і перекладу росій¬ською мовою “Оди Сафо” - твору давньогрецької поетеси Сапфо.
Вихід у світ “Енеїди” став епохальним явищем в історії української культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та есте¬тичних проблем. В основу її І.П.Котляревський поклав сюжет класичної поеми “Енеїда” римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір.
Поема “Енеїда” в своїй суті твір реалістичний, побудований на життєвій основі. Автор її раз у раз говорить про потребу стати ближче до реального життя, про те, що, власне, в цьому - завдання і смисл поезії.
Новаторство поетичної творчості І.П.Котляревського виступає в поемі досить виразно. Письменник протиставляє свою музу традиційним“старим”музам,відхилим літературним канонам. Поетова муза сповнена життя. Щедрою рукою майстра розкидано в поемі влучні афоризми, кмітливі спостереження, барвисті деталі. В текст широко вводяться лірич¬ні репліки, схвильовані вигуки, колоритні діалоги й монологи. Усе тут комічне, гротескне і водночас психологічно виправда¬не, внутрішньо умотивоване. Народне слово в устах поета від¬свічує всіма відтінками здорового сміху - від доброзичливого гу¬мору аж до караючої сатири.
Плідно використовуючи в ”Енеїді” мовно-стилістичні засоби на¬родної творчості, Котляревський досягав значного ефекту. Він полюбляє, зокрема, соковиті епітети. Його Дідона “розумна пані і моторна”, “трудяща, дуже працьовита, весела, гарна, сановита”; Ентелл “був тяжко смілий, дужий, мужик плечистий і невклюжий”. Порівняння І.П.Котляревського несподівані, влучні, колючі. Якщо у Вергілія морський бог Нептун велично проноситься в колісниці, то в українського поета він “миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась”, “Еней з Дідоною возились, як з оселедцем сірий кіт” і т. п.
Комізм образів і ситуацій в “Енеїді” посилюється комізмом чисто мовним, як, наприклад, неймовірним нагромадженням ряду слів однієї граматичної категорії, часто синонімічних або семантично близьких.
І.П.Котляревський написав свою поему короткими, динаміч¬ними рядками, легким, прозорим ямбом, всіляко дбаючи про те, щоб жартівливий зміст одягти в дзвінку, “бадьору” форму. Віршова структура “Енеїди” - новаторська, вона утверджувала силаботонічну систему віршування. При безсумнівній орієнтації на рит¬мічні норми російського чотиристопного ямба І.П.Котляревський талановито модифікує його, надав йому виняткової виразності, акцентовності. Ямби його звучать природно і иевимушено, відті-няючи комізм ситуацій і колізій.
“Енеїда” писалася, як відомо, протягом усього творчого життя поета: розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Звідси - нерівний загальний колорит твору, невитриманість у змалюванні окремих образів, характерів; колоритні деталі іноді суперечать цілості всього образу. Тон розповіді з часом міняється, стає подекуди риторичним. Не можна не відзначити певної ідейно-естетичної еволюції самого Котляревського за період написання “Енеїди”. Це позначилося й на поемі: від буфонади до громадян¬ської сатири; від грубуватого шаржу-бурлеску до героїчних обра¬зів і картин, до своєрідних романтичних барв.
“Енеїда” І.П.Котляревського сильна наявним у ній прогресив¬ним просвітительським ідеалом. Оспівування любові до батьків¬щини, звеличення героїчного минулого, показ самовідданних і мужніх воїнів, нарешті, могутній образ самого Енея - все це утверджувало високі моральні якості національного характеру українського народу. Отже, смисл поеми І.П.Котляревського - в утвердженні духов¬них сил народу, в уславленні життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей. З глибокою повагою і любов'ю, з надзви¬чайною теплотою зобразив письменник їх у поемі, наповнивши її ароматом степних вітрів, духом нестримної волі, невгамовною си¬лою життя.
39. Культурний процес в Україні в ХІХ ст.
Кращі представники Україні на початку XIX ст. вели активну боротьбу за утвердження національного та народного в літературному та мистецькому процесах. Вони збагачували демократичну культуру українського народу, активно викривали узурпаторську політику колоніального гноблення, яку проводив царський уряд.
У зв'язку з капіталізацією суспільства, а отже, потребою в кадрах, царський уряд був змушений надати можливість здобувати освіту майже всім соціальним верствам, не тільки дворянству, чиновникам та духовенству, а й міщанам та селянам.
Майже загальна неписьменність гальмувала розвиток капіталістичних відносин. Аналіз кількості шкіл і дітей, що в них навчалися, був невтішний.
Так, у 1856 р. навчалися лише 67 тис. чоловік, налічувалося лише 10 гімназій; проміжну ланку між середньою школою та університетом становили ліцеї, їх було лише два — Одеський і Ніжинський.
Києво-Могилянська академія була перетворена на духовну. Щоправда, тут поряд із богословськими дисциплінами читалися курси математики, природознавства, фізики, географії, історії, астрономії, давніх і нових мов, це давало можливість частині випускників продовжувати освіту в університетах та інших вищих навчальних закладах. Але з 1814 р. з програм духовних академій були вилучені світські науки, що негативно позначилося на підготовці слухачів, а також істотно зменшилась їхня кількість.
Вимоги часу диктували і вимоги до підготовки кадрів, а потреба в них щоденно зростала. В Україні в 1805 р. завдяки клопотанням відомого вченого, освітнього і громадського діяча В. Каразіна відкривається перший університет у Харкові. У період з 1805 по 1851 р. його закінчили близько 3 тис. чоловік, з яких близько 500 пішли на викладацьку роботу, а 66 одержали професорське звання, зокрема лікар Ф. Іноземцев, математик М. Остроградський, філолог О. Потебня та ін.
У 1834 р. відкривається Київський університет св. Володимира. При ньому працювали музей старожитностей, фізичний, мінералогічний, зоологічний кабінети, було створено ботанічний сад, збудовано університетську обсерваторію та анатомічний театр. Було закладено підвалини української історичної школи, школи фольклористики та мовознавства.
У першій половині XIX ст. відбувається становлення нової української літератури, яка формувалася на розумінні національних особливостей українського народу, на реалістичних засадах і народності.
Започатковану Г. Сковородою традицію використання живої української мови в літературному процесі закріпив І. Котляревський, який у своїх творах вивів її на рівень літературної норми. Почесне місце посідають поет-байкар П. Гулак-Артемовський та прозаїк Г. Квітка-Основ'яненко, які писали як українською, так і російською мовами. Останній одним із перших увів у свої твори сатиру, щоправда, дещо із сентиментальним присмаком; його повісті "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик", "Конотопська відьма", "Пан Халявський" певною мірою заідеалізовані, але досить виразно передають життя і характер українського села. Вони стали популярними серед українського народу.
Талановитий байкар Є. Гребінка критично висвітлював негативні сторони кріпосницького ладу. Він поділяв прогресивні погляди інтелігенції свого часу, допомагав талановитим митцям, вихідцям із народу, зокрема, він узяв участь у викупі Т. Шевченка з кріпацтва та сприяв у виданні "Кобзаря" 1840 р.
Т. Шевченко став основоположником революційно-демократичного напрямку та критичного реалізму в новій українській літературі. Його внесок в українську літературу визначив її провідне місце в літературах слов'янських народів.
Постала потреба в інформації, що зумовило створення періодичних видань. Виходили газети і журнали "Украинский вестник" (1816— 1819), "Харьковский Демокрит" (1816), "Харьковские известия" (1817— 1924) та ін. У Києві виходив журнал "Киевлянин" (1840—1841 і з 1850). У ньому крім літературних творів публікувалися статті з історії України та інші історичні розвідки. Побачили світ альманахи "Молодик" (1843-1844), "Ластівка" (1841), "Сніп" (1841), "Южный русский сборник" (1848). Ці та інші літературні альманахи і збірники активізували літературне життя в Україні.
О. Павловський укладає граматику української мови і видає її в 1818 р. у Петербурзі; вона стала поштовхом до наукових студій в українському мовознавстві. Найбільший внесок у його розвиток зробили М. Максимович та І. Срезневський.
Театральне мистецтво завжди було популярним у народі. Традиція театралізації свят і обрядів простежується здавна, але це були або любительські, або шкільні театри, а з кінця XVIII ст. в Україні починають формуватися перші професійні трупи, а при великих маєтках — кріпосні театри. Найвідомішими з них були трупи Т. Широя, М. Рєпніна, Д. Трощинського. Професійну російську трупу започатковано в 1805 р. у Києві. У Полтаві в 1810 р. починає працювати перша українська трупа, душею якої був І. Котляревський. Г. Квітка-Основ'яненко у 1812 р. формує українську трупу в Харкові. Великий внесок у розвиток театрального мистецтва України зробив М. І_Цепкін. Популярними у глядачів були п'єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя, О. Грибоедова.
Видатним художником став Т. Шевченко, який одержав ґрунтовну фахову підготовку в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв, у майстерні К. Брюллова. Він заклав підвалини професійного реалістичного мистецтва, виконав велику кількість мистецьких творів у живописі та графіці, став першим українським художником, якого Академія мистецтв вшанувала званням академіка.
Наукові студії пробудили наукову думку, завдяки чому було сформовано громадські товариства, які об'єднали навколо себе цвіт української інтелігенції — Кирило-Мефодіївське братство, яке виробило першу політичну українську програму — федерацію слов'янських народів, громади Києва, Одеси, Полтави, Чернігова.
Наприкінці XIX ст. відбувається могутній рух за об'єднання українців Заходу і Сходу. Цьому активно сприяють митці Центральної України та Галичини.
Нове покоління українців об'єднується в гуртки, братства і громади, які пропагували українську ідею і несли її в маси через "Просвіти", недільні школи, мистецькі гуртки. Поряд із цим наприкінці XIX ст. середнє покоління і молодь виходять на рівень політичної свідомості — рівень створення партійних організацій. В Україні працювали партії всіх напрямків: крайні ліві, крайні праві, центристи з об'єднаними програмами. У більшості з них провідним гаслом було зробити Україну самостійною, соборною і незалежною державою.
Таким чином, незважаючи на великі втрати, яких зазнала Україна, вона змогла і зуміла при таких обмеженнях і мінімальних можливостях сформувати свідому частину суспільства, яка стала каталізатором і провідником революційних ідей, ідей боротьби за свободу і незалежність України.
42. Романтизм в літературі та живописі ХІХ ст.
В Україні того часу працювало чимало іноземних малярів. Наприклад, поляк О. Станкевич («Сімейний портрет»), угорець Й. Ромбауер («У парку»). Виконаний пензлем живописця Грота краєвид «Будівництво Микільського спуску до Дніпра в Києві» також має не лише мистецьку, а й чималу історичну цінність.
Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму, був В. Штернберг. Літні вакації 1826—1838 pp., він, студент Академії, проводив у Качанівці, у маєтку відомого мецената Г. Тарновського. Сюди, пізніше, В. Штернберг привіз свого друга Т. Шевченка. Написана за законами академічного живопису картина «Садиба Г. Тарновського в Качанівці» органічно поєднала забарвлену романтичною таємничістю природу з реаліями життя пересічної людини, до якої художник завжди виявляв «чувства добрые» та повагу.
Портретні твори Г. Васька, Г. Шлейфера, А. Гороновича, М. Брянського, О. Рокачевського характеризують розвиток цього жанру в Україні і відповідають усім ознакам живопису середини XIX ст. — правдивістю зображення зовнішнього вигляду людини, певною романтизацією образів, ретельністю проробки деталей та матеріальної фактури предметного світу.
Романтичного настрою сповнений і «Портрет дружини» А. Мокрицького. В образі замріяної жінки художник втілив ідеали часу, що увібрали в себе поняття духовності, гармонії почуттів, єдності людини з природою. А. Мокрицький входив до кола представників передової української та російської інтелігенції і був товаришем Т. Шевченка. Він відіграв значну роль у долі Великого Кобзаря — сприяв його викупу з кріпацтва.
Близькими до Великого Кобзаря були й художники І. Сошенко та М. Сажин, чиї твори репрезентують романтичну лінію пейзажного живопису. Ці майстри прокладали шляхи для безпосереднього, правдивого відтворення дійсності.
Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко-художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії «Живописна Україна», виконані після приїзду Т. Шевченка на батьківщину в 1843—1844 pp. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.
Музичне мистецтво. Основи класичної музики почали формуватися і розвиватися в Україні, починаючи з другої половини XVIII ст. і в XIX ст., тобто в період розкладу феодально-кріпосницьких відносин і визрівання капіталістичних. У XIX ст. на цій базі розгортається національно-визвольний рух. Цей рух зумовив піднесення громадсько-політичного життя, розвиток національної демократичної культури та мистецтва, що зміцнювалися і гартувалися в Україні в боротьбі проти антинародної політики царського уряду. Демократична інтелігенція завжди відстоювала культурні і національні інтереси українського народу, стверджуючи його права на рідну мову, літературу і мистецтво.
Опера. С. С Гулак-Артемовський. Одним із перших видатних майстрів оперного жанру в українській музиці є Семен Степанович Гулак-Артемовський. Найвідоміший твір цього митця — опера «Запорожець за Дунаєм». Опера заснована на українській народній пісенності.
«Запорожець за Дунаєм» належить до поширеного у XVIII і на початку XIX ст. жанру лірико-комічної опери. Відповідно до особливостей цього жанру вона складається з невеликих музичних і танцювальних номерів, які чергуються з розмовною мовою. Склад дійових осіб також відповідає традиціям комічної опери: молоді закохані (ліричні персонажі) і старше подружжя, що свариться між собою (комічні персонажі). Реалістичне втілення українських народних образів, перетворення в опері багатств української народної пісні і танцю, невдаваний гумор, легкість і доступність форм — усі ці особливості зробили оперу Гулака-Артемовського одним із найулюбленіших творів оперного жанру.
П. І. Ніщинський. У 1875 р. Петро Іванович Ніщинський написав «Вечорниці» — музику до другого акту п´єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Цей твір (зокрема хор «Закувала та сива зозуля») набув широкої популярності в народі і став основоположним у жанрі української класичної театральної музики.
Симфонічна музика. М. М. Калачевський. У 1876 р. композитор Михайло Миколайович Калачевський створив «Українську симфонію». В основі її тематичного матеріалу — мелодії популярних пісень. Форма цього твору чітка, відповідає класичним зразкам. Розвиток тем, гармонія, поліфонічна фактура і оркестровка позначені високим професіональним рівнем.
43. Українська культура довоєнного періоду.
Українська культура довоєнного періоду "У другій половині 30-х років українське радянське мистецтво служило утвердженню марксистсько-ленінського світогляду радянських людей. Твори художників, скульпторів, графіків,присвячувалися героїчній боротьбі трудящих України за перемогу Радянської влади і побудову соціалістичного суспільства, видатним діячам культури, трудівникам села, воїнам Червоної Армії.
Серед кращих художніх полотен можна назвати:» Т.І.Котовський ліквідує банду Матюхіна» Ф.Ф.Кличка, «М.Щорс в бою під Черніговом» М.С.Самокиша, «Червонофлотець в гостях у колгоспників» М.Я.Козика,»У червоноармійських таборах» С.О.Григор’єва та ін.
Нових успіхів здобули українська радянська музика і театральне мистецтво. З симфонічних творів, створених у передвоєнні роки, знайшли визнання симфонічні поеми П.О. Козицького «Партизанська донька», Г.І. Майбороди «Лілея» і «Каменярі», К.Ф. Данькевича «Тарас Шевченко», Друга симфонія Л.М. Ревуцького та багато інших.
Велике творче піднесення переживали театри Радянської України. Виросла сценічна майстерність колективів Київського академічного театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка, Київського драматичного театру ім. І. Франка, Харківського державного драматичного українського театру ім. Лесі Українки та ін. Їх репертуар збагатився класичними і радянськими п’єсами.
Музика (1942-1943)
Музичними засобами радянські композитори відтворювали найяскравіші картини героїчного минулого радянського народу. У 1942-1943 рр. одночасно з музичними творами малих форм з’являються великі музичні твори. Визначним явищем музичної культури була патріотична контатасимфонія «Україно моя», написана в 1943 році А.Я. Штогаренком на слова А.С. Малишка і М.Т. Рильського.
Значними творами цього періоду була опера «Наймичка» та вокальносимфонічна поема «Чернець» на тексти Т.Г. Шевченка, кантата «Гнів слов’ян» М.І. Веріківського, присвячена братерському єднанню слов’янських народів у їх боротьбі проти спільного ворога.
Образотворче мистецтво (1942-1944)
Цінними здобутками характеризувалась діяльність художників УРСР, які працювали в евакуації. Цикл портретів знатних людей країни-воїнів, колгоспників, робітників, письменників, учених-створив відомий живописець О.О. Шовкуненко. У творах К.Д. Трохименка відображено суворе життя країни в напружені воєнні роки. Темою трудового героїзму робітничого класу країни пройнята творчість М.Г. Дерегуса, який, пербуваючи на Уралі, створив серію офортів і малюнків «Тагільський завод». Жвавий відгук громадськості дістали твори М.П.Глущенка, присвячені обороні Москви, та картини «По слідах ворога», «Здобуття Клина», «Смерть генерала Доватора».
Театральне мистецтво (1942 - 1943)
Могутньою ідеологічною зброєю у боротьбі проти фашизму, дійовим засобом мобілізації духовних сил народу на самовіддану відсіч ворогові, буле театральне мистецтво. Евакуація театрів і розгортання їх діяльності на нових місцях набагато ускладнювались тим, що ряд сценічних колективів напередодні війни перебував на гастролях у різних місцях Радянського Союзу. Долаючи труднощі і нестатки воєнного часу, актори працювали з величезним натхненням і запалом, наближали мистецтво до життя, доносили його до гущі трудящих мас. Особлива увага приділялась виступам у військових частинах, госпіталях, на призовних пунктах, вокзалах, агітпунктах, заводах, фабриках, колгоспах.
44. Становлення українського професійного театру.
Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне і громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам все те, що придбали життя, наука і знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в даний час жило. Український народ, як, зрештою, всі інші народи, мав придбати зароди драми у своїх обрядах і звичаях, про що згадують найдавніші літописи і проти чого так гостро виступали наші давні проповідники й моралісти.
З Візантії перейняли ми ще дещо, що за корисних умов могло дати почин до розвитку драматичного мистецтва. Адже стара Візантія вже в V і VІ вв. Після Христа мала початки релігійної літургійної драми.
Пізніше, під кінець ХVІ в., доходить до нас західноєвропейська релігійна драма, в якій у недовгому часі перевагу над латинською взяла народна мова.
Початки нового театру. Нову епоху в історії українського театру — епоху мистецької української драми — почав Іван Котляревський своєю ”Наталкою Полтавкою” та ”Москалем-чарівником”.
Перший український репертуар був дуже нечисленний і обмежувався творами Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гоголя (батька), Ващенка-Захарченка, пізніше дещо Шевченка, Кухаренка, Стороженка, Костомарова й ін. Тим-то довший час не бачимо в Україні організованої постійної театральної дружини. Твори ті ставились любителями театрального мистецтва або приватними трупами багатих поміщиків (таких як Трощинський, Ширай), або мандрівними польсько-українськими трупами (Рикановського, Молотковського, Журавського і Щепкіна).
Новий театр, за європейськими зразками, Україна бачила вже при кінці ХУІІІ в., та він був неукраїнський. У Харкові відбувалися вистави російські, а в Кам’янці-Подільському — польські. В Харкові давав перші вистави балетмейстер Іваніцький. У 1789 р. З почину губернатора Кішенського побудували постійний театр, у котрім дирекцію в 1812 р. Обійняв наш письменник Гр. Квітка-Основ’яненко, який у тім часі виставляв теж виключно російські твори. В Харкові на бенефіс Щепкіна за спеціальним дозволом генерал-губернатора Репніна уперше було виставлено ”Наталку Полтавку” Котляревського (яка вже мала дозвіл для Полтави).
Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Основ’яненко, основоположник художньої прози у новій українській літературі, один із засновників Харківського професійного театру (1812 — його директор). Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ’яненка ”Сватання на Гончарівці” (1835) і ”Шельменко-денщик” (1838). Комедія ”Сватання на Гончарівці” написана українською мовою, відзначається багатством жанрових сцен, народним гумором, тут вперше в українській літературі виведено образ кріпака-робітника. ”Шельменко-денщик” — комедія інтриги і характерів (написана російською мовою, центральний персонаж Шельменко говорить українською мовою), викриває типові явища кріпацької дійсності, зокрема самовдоволене невігластво панства.
З новою українською драматургією і театром пов’язані творчі здобутки акторів М. Щепкіна (1788-1863) і К. Соленика (1811-1851).
Від М. Щепкіна і К. Соленика бере початок в історії вітчизняного сценічного мистецтва реальне відтворення образу простої української людини (селянина).
Український театр першої половини ХІХ ст. був переважно побутовим, грунтувався на драматургії І. Котляревського й Г. Квітки-Основ’яненка.
В українському театрі 70—80-х років домінують тенденції побутовізму, романтизму, сентименталізму. Реалістично (з нахилом до етнографізму) зображувалися явища народного життя, переважно пореформеного села. Вартісний внесок в оновлення театрального репертуару зробили М. Кропивницький, М. Старицький, І Карпенко-Карий, драматургія яких здебільшого визначала репертуар кінця ХІХ— початку ХХ ст.
Український театральний процес кінця ХІХ— початку ХХ ст. ( у новій українській історіографії — модерністичний період національного відродження, 1890—1914) засвідчує спільність з провідними європейськими тенденціями. Київський часопис ”Українська хата” розгорнув широку дискусію з проблем реформування театру, передусім нового репертуару, модерної режисури, нового актора.
Перші спроби підготовки професійних акторів пов’язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. У Києві при музичній школі М. Лисенка де викладалася теорія і практика сценічного мистецтва.
Таким чином, створилися передумови розвитку українського модерного театру, основи якого заклала драматургія Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся. Їх творчість, за визначенням Л. Старицької-Черняхївської, зумовила три течії театру: театр настрою, театр соціальний і театр символічний.
Новим етапом у розвитку українського театру став 1918 р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і ”Молодий театр”. Державний драматичний театр очолювали О. Загаров і В. Кривецький. Виховані на традиціях К. Станіславського і В. Немировича-Данченка у Московському художньому театрі, вони вхилялися до реалістично-психологічної школи. У репертуарі театру переважали п’єси В. Винниченка, Г. Ібсена, Г. Гауптмана. У березні 1919 р. Театр націоналізовано й перейменовано в Перший Український театр Радянської Республіки ім. Т.Г. Шевченка.
На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років помітно позначився процес українізації, що трагічно закінчився ”розстріляним відродженням”. Духовними провідниками українського ренесансу ХХ ст. Стали письменники М. Зеров (керівник київської групи неокласиків) і М. Хвильовий. М. Зеров і М. Хвильовий відстоювали розвиток української культури у її зв’язку з європейською і світовою. Їх погляди поділяв Лесь Курбас (1887-1937), видатний режисер-реформатор українського театру.
Утворення у Києві двох театрів — Державного драматичного і ”Молодого театру” стало своєрідним завершенням трьохсотлітнього існування українського театру. З їх появою в Україні намітилися дві основні тенденції розвитку театрального мистецтва — театру реального і мистецтва театральності. В основі своїй ці дві антитези властиві розвиткові театру в усіх країнах.
Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру ХХ ст. Його традиції нслідували учні, режисери 40—60-х років — В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно, Д. Козачківський, В. Скліренко та ін. Справою життя Гната Юри (1887—1966) став Київський драматичний театр ім. Франка. Він очолював театр у 1926—1961 рр., з 1954 р. — разом з М. Крушельницьким. Г. Юра був природженим імпровізатором в акторській і режисерській діяльності, постійно спрямовував репертуар театру до світової класики.
Серед режисерів 70-х років відомі А. Скибенко і С. Сміян. У 80-ті роки впевнено заявила про себе нова генерація режисерів — В. Афанасьєв, О. Бєляцький, В. Загорутко, В. Козьменко-Делінде, О. Король, І. Равицький, М. Щейко. Розвиток національного театру 90-х років пов’язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсєєв, В. Петров та ін. До режисерських здобутків С. Данченка належать вистави ”Тев’є-Тевель” за Шолом-Алейхом (1989) і ”Біла ворона” Ю. Рибчинського та Г. Татарченка (1991), поставлені на сцені Київського театру ім. І. Франка.
Світовим визнанням користується творчість Р. Віктюка, який розпочинав свою діяльність у Львові з згодом організував театр у Москві. Як режисер-новатор він по суті визначає театральну естетику ХХ ст. (спектаклі ”М.Батерфляй” за п’єсою американського драматурга Хуанга; ”Лоліта” за класичним романом В. Набокова та ін).
До розвитку національного театру прилучаються українські культурні діячі на еміграції. В Австралії у Мельбурні існує театр ім.. Леся Курбаса, заснований 1950 р. Драматичні гуртки діють у Мельбурні, Сан тайні (штат Вікторія) та Петрі, (західна Австралія). У 1953 р. Аматорський Український театр ім.. Т.Г. Шевченка поставив у Буенос-Айресі ”Наталку Полтавку” І. Котляревського, ”Тараса Бульбу” і ”Сорочинський ярмарок” М. Гоголя. На початку ХХ ст. у Нью-Йорку розпочав діяльність Український робітничий театр, який поставив низку спектаклів з української класичної спадщини. Сучасна американська письменниця і режисер Вірляна Ткач (за походженням українка) поставила 1990 р. У Нью-Йорку власну композицію ”Світло зі сходу” про Леся Курбаса, де використала його щоденники. З цією виставою гастролювала 1991 р. У Києві, Харкові, Львові. Їй належать театрознавчі праці ”Народження режисера Леся Курбаса і його перший сезон у ”Молодому театрі” (1987), ”Лесь Курбас і актори мистецького об’єднання ”Березіль” в Києві” (1988). Вона також співзасновник Міжнародного товариства Леся Курбаса.
Процеси національно-культурного відродження, що відбуваються в Україні, позначилися на розвитку сучасного театру. Активізувалися міжнародні творчі зв’язки між театральними колективами України та Англії, Італії, Німеччини, Польщі, інших країн. В Україні показали своє мистецтво авангардні театри Франції, Японії (1993). Соціальні перетворення в Українській державі зумовлюють істотні зміни у відносинах влади і театру. Відбувається якісне оновлення національного театру на шляху поєднання кращих вітчизняних і світових традицій.
45.Культура України в роки війни та у повоєнний час.
Постійного контролю зазнавали діячі літератури і мистецтва. З ініціативи партії в Україні було проведено кампанії, спрямовані проти творчої інтелігенції. Лише протягом 1946—1948 pp. ЦК КП(б)У прийняв низку постанов: «Про спотворення та помилки у висвітленні історії літератури в книзі "Нариси історії української літератури"», «Про журнал сатири і гумору "Перець"», «Про журнал "Вітчизна"», "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення", "Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР", «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград"», "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про оперу "Большая дружба" Вано Мураделі» та ін.
У названих документах спотворювалося культурне життя в Україні, зокрема література, мистецтво, стан історичної науки, близько сотні українських діячів науки, культури і мистецтва було звинувачено в українському буржуазному націоналізмі. Особливу завзятість у цій боротьбі проявляв Л. Каганович, який у 1947 р. був першим секретарем ЦК КП(б)У. Він постійно провокував союзне керівництво, органи державної безпеки на політичні репресії щодо національно-патріотичних сил в Україні.
Великої втрати зазнала українська культура в результаті вилучення з бібліотек у 1954 р. 111 назв книг, які вийшли у 1925—1953 pp. Під заборону потрапили книги багатьох політичних діячів і письменників (М. Скрипника, П. Любченка, С. Єфремова, О. Олеся, В. Еллана-Блакитного, М. Зерова, Л. Квітки, І. Микитенка, Д. Гофштейна та ін.).
Обходячи політичні утиски, українські літератори доносили до читача високі ідеї гуманізму, почуття патріотизму, любові до своєї Батьківщини.
Так, у ці роки прийшли до широкого загалу поеми А. Малишка "Прометей", О. Гончара "Прапороносці". М. Рильський створює "Ленінградські нариси", М. Бажан — "В дні війни", П. Воронько — "Весняний грім", М. Стельмах — "Шляхи світання", В. Некрасов — "В окопах Сталінграда", Ю. Яновський — роман "Жива вода", П. Панч — роман "Гомоніла Україна", в якому змалював події з української історії 1639—1648 pp., та ін. Плідно працювали О. Довженко, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський, П. Тичина, М. Рильський, О. Копи-ленко, М. Стельмах. Боротьбі з пережитками присвятили свої твори сатирики і гумористи Остап Вишня та С. Олійник.
Театр
Після визволення України повертаються з евакуації і відновлюють роботу театри, створюються нові колективи, зокрема 18 у західних областях. На кінець 40-х років в Україні діяло 96 театрів.
Стало помітним підвищення художнього рівня театрального мистецтва, особливо в постановці спектаклів "Милана" Г. Майбороди в Київському академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка, "Дума про Британку" Ю. Яновського в Київському драматичному театрі ім. І. Франка, "Даруйте коханим тюльпани" О. Сандлера в Одеському музично-драматичному театрі.
Значною подією в мистецькому житті республіки стало проведення в березні—травні 1958 р. фестивалю "Перша українська театральна весна", участь в якому взяли майже всі театри, активно включившись у творче змагання за право показу глядачам кращого доробку. Високу оцінку дістали спектаклі "Веселка" М. Зарудного Вінницького обласного музично-драматичного театру ім. М. Садовського, "Мій друг" М. Погодіна Харківського академічного театру ім. Т. Шевченка, опера "Лісова пісня" В. Кирейка Львівського театру опери та балету ім. І. Франка. Ці спектаклі одержали дипломи лауреатів фестивалю.
Музика
У повоєнний час композитори звернулись до великої музичної форми, що характеризується розширенням тематики і жанрів, поглибленням образної сфери, підвищенням майстерності. На початку 60-х років Б. Лятошинський закінчив Третю симфонію, поему "Гражина" за повістю А. Міцкевича. Тепло зустріли слухачі Другу симфонію і сюїту "Король Лір" Г. Майбороди, ораторію "Жовтень" К. Данькевича, сюїту "Пам'яті Лесі Українки" та "Партизанські картини" А. Штогаренка, "Прикарпатську симфонію" С. Людкевича та ін. В оперному мистецтві слід відзначити опери "Богдан Хмельницький" К. Данькевича (лібрето О. Корнійчука і В. Василевської), "Милана" Г. Майбороди (лібрето А. Турчинської), "Украдене щастя"
Ю. Мейтуса, "Довбуш" С. Людкевича, оперу-інтерпретацію драми-феєрії Лесі Українки "Лісова пісня" В. Кирейка. Виходять на сцену балети "Маруся Богуславка" А. Свєчникова, "Ростислава" Г. Жуковського, "Хустка Довбуша" А. Кос-Анатольського та ін.
Музику до оперет пишуть О. Рябов, В. Рождественський, О. Сан-длер, Я. Цегляр, А. Кос-Анатольський, С. Жданов, В. Лукашов.
Розвивається пісенна творчість. Популярними стають пісні П. Май-бороди, А. Філіпенка, А. Кос-Анатольського, Л. Ревуцького, П. Ко-зицького, М. Дремлюги, А. Штогаренка, І. Шамо.
Доробок українських композиторів сприяв подальшому розвитку всіх музичних жанрів.
46. Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минулого необхідно замінити новим, пролетарським, мистецтвом.
Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь народні маси. Ототожнений із культурою російського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літературних організацій.
У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.
Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників.
У період українізації особливо виділяється київська літературна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і посещу світової та європейської літератури.
Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літературі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.
У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.
Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.
У розпал цих подій з'являються літературні твори високого гатунку — П.Тичини та М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.
Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини і суспільства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Григорій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони людей.
Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п'єси — "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" — викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.
У цей період сталися показові зміни у відносинах між українським Заходом і Сходом. Якщо на межі століть галицькі видання відкривали свої шпальти для письменників з Наддніпрянщини, то в 20—30-ті роки східноукраїнська преса широко публікує галицьких та буковинських авторів. А в Харкові створюється письменницька спілка "Західна Україна" з однойменним журналом, яку після повернення з Америки очолює Мирослав Ірчан. Імена Ярослава Гала-на, Степана Тудора, Петра Козланкжа, Ярослава Кондри, Олександра Гаврилюка, Василя Бобринського, Катерини Гриневичевої, Мирослави Сопілки розмаїто репрезентують літературно-мистецькі пошуки західноукраїнських авторів.
Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття збірки “три перстені”, “Книга Лева”, “Зелена Євангелія”, “Ротації”. Творчість Б.І.Антонича співзвучна з поезією П.Тичини.
46. На розвитку театрального мистецтва 20— 30-х років також позначився процес українізації, що трагічно закінчився "розстріляним відродженням".
Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і "Молодий театр". Державний драматичний театр очолювали Олександр Загаров і В.Кривецький, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка.
Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з побутової, історичної й класичної тематики.
У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр "Березіль", що існував до 1926р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру.
Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модерну до класичного західноєвропейського й українського репертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого об'єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал.
Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), психологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпресіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у творчості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка.
У 1926— 1933 pp. театр "Березіль" працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О.Добровольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модернізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу.
У1934 р. театр "Березіль" переіменовано в театр ім.Т.Г.Шевченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася трагічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 р. у Соловецькому таборі особливого призначення.
Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст.
У цей період значного розвитку набуває український кінематограф. Величезний вклад у розвиток кінематографу здійснив Олександр Довженко такими фільмами, як "Звенигора", "Арсенал", "Земля".
47. Авангардне мистецтво 20-30 рр. ХХ ст..
Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні 1917 р. в Києві, були Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут — митці різних шкіл.
Авангардне мистецтво представляли Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич та ін. О. Богомазов — художник-кубофутурист, автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав бачення авангардного мистецтва. К. Малевич — один із основоположників супрематизму, його мистецтво грунтується на фольклорних джерелах. Цікаво, що свій "Чорний квадрат" він характеризував як "живописний реалізм селянки у двох вимірах", зближаючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм з народним мистецтвом.
Новаторські пошуки властиві творчості Петра Холодного, який послідовно розробляв принципи сучасного українського стилю в монументальному мистецтві, вбачаючи цей стиль у новому переосмисленні традицій давноруського іконопису.
Новий напрям монументального мистецтва XX ст. започаткував М. Бойчук, Цей напрям — так званий неовізантизм, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольського періоду). В його творах присутня іконописна традиція ("Плач Ярославни"). Пізніше, коли його стали таврувати в пресі за "ухили", дорікати за "живопис на фанері", М.Бойчук на сторінках "Вечірнього Києва" (1929 р.) нагадував: "Я ніколи не приховував своєї праці і демонстрував її в тих мистецьких творах, які виконувалися саме для мас…”
48. Культура України в умовах кризи радянської системи
Великих змін досягла культура в Україні у період кризи радянської системи.
ОСВІТА. Реформування суспільства, що відбулося після XX з'їзду КПРС, позначилося й на стані освіти. Цю сферу, яку партія розглядала як частину своєї ідеологічної системи, періодично намагалися реформувати. Наприкінці 1958 р. було опубліковано закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР", який був продубльований Верховною Радою України у квітні 1959 р. Згідно із цим законом семи- і десятирічні школи було перетворено на восьмирічні (обов'язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи.
У 1965/66 навчальному році в республіці налічувалось 34,6 тис. загальноосвітніх шкіл. Понад 80 шкіл здійснювали навчання українською мовою. Проте цей закон дав можливість обирати мову навчання дітей батькам, що фактично було використано для русифікації української школи.
З 1966 р. до 1976 року тривало впровадження загальнообов'язкової середньої освіти.
Відповідно до постанови Верховної Ради СРСР 1984 р. усі професійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип навчального закладу — середні професійно-технічні училища.
ВИЩА ОСВІТА. Особлива увага протягом 60—80-х років приділялася підготовці фахівців з нової техніки, зокрема інженерів з автоматизації виробничих процесів, хімічного машинобудування, технології пластмас, штучного волокна. Було розпочато підготовку інженерів з таких спеціальностей, як електронні прилади, промислова електроніка, обчислювальна техніка, електроакустика, механізація обліку й обчислювальних робіт та ін.
НАУКА. У 60—80-ті роки українська наука істотно реформувалась. Так, на середину 60-х років Україна мала розгалужену мережу науково-дослідних установ, кількість яких постійно збільшувалась. Лише протягом 1959—1965 pp. у республіці було створено 73 наукові установи. Усього в цей період діяло понад 830 наукових установ, у яких працювало 95 тис. чол., з них близько 2 тис. мали ступені доктора і майже 20 тис. — кандидата наук.
Базовим центром наукових досліджень була республіканська Академія наук. До її складу в 1965 р. входило понад 50 науково-дослідних установ, у яких працювало 21 тис. чол., у тому числі 6800 наукових співробітників.
ЛІТЕРАТУРА. У 60—80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури ДОСЯГАЙ українські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по V з'їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 p., було відкрито відділення Спілки письменників у Луганську і Житомирі.
Лише протягом 60-х років письменники України написали чимало прозаїчних творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі. За цей час вийшли романи "Вир" Г. Тютюнника, "Правда і кривда" М. Стельмаха, "Сестри Річинські" І. Вільде, "Дикий мед" Л. Первомайського, "День для прийдешнього" П. Загребельного.
Також значного розвитку досягли такі сфери культури як кіно, музика, архітектура, пресса.
49. Шляхи розвитку української культури в ХХ ст.
Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р. українською революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за незалежну українську державу, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного життя суспільства, його інтенсифікації, відкритості, дали могутній поштовх національно-культурному відродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних заборон, що тяжіли над Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом.
Попри всі негаразди, зв'язані із зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвиватись. Широкого розмаху набуло створення нових громадських культурно-творчих організацій та об'єднань, що згуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. В період Української Народної Республіки були спроби створити власну систему освіти, яка базувалася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна нація, яка жила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою.
Відмітною ознакою 20-х років ХХ ст. стало відкриття українських шкіл. Вивчення української мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада. В період національно-визвольних змагань виникали музичні, хорові колективи. Перепоною на шляху українізації була нерозробленість українського загального правопису.
20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність великої кількості різноманітних течій, організацій та груп. 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження.
В 30-і роки почався процес згортання українізації. Наступала чорна ніч терору, почала працювати кровожерлива машина сталінських репресій. Почалися систематичні утиски української культури. Гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Із бібліотек було вилучено видатні твори української науки і літератури.
В повоєнні роки українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозварювання. Зусиллями талановитих митців України розвиваються театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно.
Також у повоєнні роки діячами літератури і мистецтва було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. Плідно працювати в цей час Олександр Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Петро Панч, Натан Рибак, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Андрій Малишко.
У 60-80-хх роках вченими-суспільствознавцями було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва.
50. Українська культура: історія і сучасність.
Сучасна українська культура за своєї історичною долею стоїть дещо перед іншими проблемами, ніж культури багатьох європейських країн, але є у них і дещо спільне: вона зараз також перебуває в такому ж становищі, яке можна визначити як відчайдушні пошуки справжності.
Проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила “Основи законодавства про культуру”, якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма “Українська освіта в ХХІ ст.”, а Верховною Радою прийнято “Закон про освіту”. В цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських комплексів, мережі ліцеїв.
У 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської Академії – навчального закладу нового типу, де викладання і навчання ведеться українською і англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають більш автономними. У системі Національної академії наук України створено декілька нових наукових інститутів:
- Інститут української археографії,
- Інститут української мови,
- Інститут народознавства.
Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” (за І. Франком), телесеріал “Роксолана” та ін.
Неоднозначним є розвиток літературного процесу. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної.
Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а саме:
- поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення;
- створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, - релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості;
- врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення землі як спільного дому усього людства;
- всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілості культури.
51. Особливості національно-культурного відродження в 80-90х рр. ХХ ст.
У часи перебудови до читача повернулися сотні імен репресованих раніше митців, чия творчість була заборонена і забута. В Україні стає відомою творчість представників діаспори Є. Маланюка («Стилет і стилос», «Земна Мадонна»), І. Багряного («Сад Гетсиманський»), В. Барки («Апостоли», «Білий світ»), У. Самчука («Волинь», «Марія»). Перебудовчим процесам в Україні сприяла діяльність Спілки письменників України та громадської організації «Народний рух України за перебудову», очолюваної поетом І. Драчем. Значним демократичним завоюванням цього часу було прийняття закону «Про мови в Українській РСР» (1989), що проголошував українську мову державною і був спрямований на забезпечення її всебічного розвитку. Тоді ж до Конституції УРСР було внесено зміну про надання українській мові статусу державної. На початку 90-х pp. в Україні утвердилося усвідомлення необхідності демократичних соціокультурних змін.
Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова самостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини.
Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувалася кількість закладів культури (перш за все в сільській місцевості), а багато талановитих митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімаються, а технічні потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок реклами та відеокліпів. Не кращі часи переживає книговидавництво — більшість видань на полицях книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.
Ще одна проблема української сучасної культурної сфери — переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори тощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі.
Незважаючи на певні кризові явища, все ж у розвиткові культури намічаються певні зрушення. Так, велику увагу держава приділяє розвиткові освіти. Ухвалено національну програму «Освіта України в XXI ст.», Закон України «Про освіту», що передбачають демократизацію та гуманітаризацію освіти.
52. Культура в часи перебудови та становлення незалежності України.
У першій половині 80-х років керівництво СРСР постало перед вибором: розпочати реформи застарілої системи чи залишити все, як є. В результаті боротьби прихильників цих двох тенденцій до влади прийшов представник молодшого покоління партійної номенклатури М. Горбачев. Було розпочато реформи в економіці та політиці, соціальному і духовному житті. Новий курс партії передбачав радикальні економічні перетворення, демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Планувалося побудувати "гуманний, демократичний соціалізм", в якому поєднати ринок з централізованим плануванням, політичну толерантність з керівною роллю КПРС, суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави.
Однак практика перебудови радянського суспільства показала, що ця система важко піддається реформуванню, перебудова, що здійснювалася керівництвом країни зверху, не досягла поставленої мети. Проте вона зумовила революційний процес знизу, який і призвів до розвалу держави. "Нове мислення", проголошене М. Горбачовим, мало визначити перевагу загальнолюдських цінностей над класовими. Цьому сприяла низка радикальних заходів: припинилося глушіння зарубіжних радіостанцій, було підписано перші договори про роззброєння та скорочення стратегічних озброєнь, виведено радянські війська з Афганістану та країн Східної Європи, завдяки цьому впали комуністичні режими та
"Берлінська стіна", що роз'єднувала німецький народ. Розпочався розпад блоку країн — учасниць Варшавського договору і РЕВ. Світова соціалістична система перестала існувати.
Складовою перебудовчого процесу стало національне-державне відродження в республіках СРСР, зокрема в Україні. І_Цоправда, коли гласність завойовувала позиції в Москві та інших регіонах Союзу, Україна внаслідок консервативності мислення першого секретаря ЦК КПУ В. І_Цербицького залишалася заповідником застою. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції розбурхала інтелігенцію, яка була невдоволена повільними темпами змін. Почали створюватися "неформальні" об'єднання і групи. У 1989 р. утвердилася перша масова політична організація, опозиційна до КПУ, — Народний рух України за перебудову. Почала оприлюднюватися інформація про маловідомі сторінки української історії XX ст. — про Українську Народну Республіку, Центральну Раду, голодомор 1933 p., сталінські репресії, ОУН-УПА. Розгорнулася дискусія щодо правомірності національної символіки. Почався масовий вихід з КПРС.
Важливим випробуванням для демократії стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р. Вперше за роки радянської влади на одне місце претендувало кілька кандидатів. Так, на 175 мандатів народних депутатів СРСР від республіки було висунуто 650 кандидатур. Незважаючи на перешкоди, народними депутатами СРСР було обрано багатьох прихильників радикальних реформ, серед них письменники Д. Павличко, В. Яворівський, Ю. Щербак, Р. Братунь. У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, де з 442 обраних депутатів 111 було обрано від демократичного блоку. Вибори засвідчили, що монополія компартії на владу похитнулася, а Україна одержала демократично обраний парламент.
Демократизація суспільства активізувалася завдяки появі політичних партій, опозиційних до КПРС. У 1990—1991 pp. на грунті різних "неформальних" об'єднань, організацій, груп виникло близько 20 партій, серед яких найвпливовішими були Українська республіканська партія, Демократична партія України, Українська селянська демократична партія, Партія демократичного відродження України, Партія зелених України та ін. Більшість із них були нечисленні, слабкі організаційно і матеріально. Безперечно, вони не могли конкурувати з КПРС, яка ще контролювала реальні важелі влади. Але їх кількість та конструктивна позиція завдали відчутного удару по монополії КПРС в утриманні владних структур.
Під натиском опозиції 16 липня 1990 р. Верховною Радою була прийнята Декларація про державний суверенітет України, а 2 серпня — Закон "Про економічну самостійність Української РСР". Такі самі процеси відбувалися в усіх союзних республіках. Консерватори із союзного керівництва 19 серпня 1991 р. зчинили заколот і запровадили надзвичайний стан у країні. Дії гекачепістів остаточно дискредитували компартію. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України, Верховна Рада 24 серпня 1991 р. прийняла "Акт незалежності України", який був підтверджений на всенародному референдумі 1 грудня того ж року. Водночас було прийнято рішення про деполітизацію армії та правоохоронних органів, з ЗО серпня Президія Верховної Ради заборонила діяльність Компартії України. Частина колишніх комуністів у жовтні створила Соціалістичну партію України. 7—8 грудня 1991 р. президенти України Л. Кравчук та Росії Б. Єльцин і голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі оголосили про припинення існування СРСР. Кожна республіка ставала суверенною державою, а замість СРСР було заявлено про створення Співдружності незалежних держав.Таким чином, Україна мирним шляхом здобула незалежність і суверенітет, почався процес утвердження державності. Цьому значною мірою сприяло визнання України світовим співтовариством. Лише за грудень 1991 р. Україну визнали 62 держави, а впродовж 1992 р. ще 64. У день прийняття Акта незалежності України парламент подбав про оборону держави, прийнявши постанову "Про військові формування в Україні", якою всі війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній Раді, було створено Міністерство оборони України. 4 листопада 1991 р. було прийнято закони "Про державний кордон України", "Про Збройні сили України", "Про Національну гвардію України". Восени цього ж року було утворено Службу безпеки України, прийнято важливі закони "Про прокуратуру", "Про громадянство України" та ін.
На початку 1992 р. було затверджено національну символіку держави: Гімн на музику М. Вербицького "Ще не вмерла Україна", малий Герб — тризуб князя Володимира та Прапор — синьо-жовте знамено. Одночасно йшла реорганізація органів влади, створювалася дипломатична служба України.
Найважливішою подією в закріпленні суверенітету і незалежності Української держави стало прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України. Цей день святкується як національне свято. Відтепер українці остаточно визначилися як окремий, великий повноцінний етнос, що має власну історію, культуру, державу. Згідно з Конституцією України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.
53.Проблеми духовності сучасного українського суспільства
Актуальність теми. Тенденції глобалізації та стрімкий розвиток ринкових відносин призводять до дисбалансу співвідношення матеріального та духовного в житті суспільства та людини. Сучасний світ характеризується високими досягненнями в сфері науки та техніки, але він переживає глибоку кризу, яка перш за все відображена в його духовно-моральному стані. Загострюється проблема реалізації істинних потреб людини, а не нав'язаних образів споживацької культури, що в своїй суті руйнують відчуття духовної цінності особистості. В Україні означені проблеми ускладнені специфікою соціально-економічних та культурно-історичних процесів, що склалися в результаті історичного розвитку.
На думку переважної більшості вітчизняних і зарубіжних науковців, криза українського суспільства, що перш за все проявляється у втраті ціннісних основ життя, має своєю причиною порушення спадкоємності в культурі – певному розриві, що утворився між постсучасною та традиційною національною культурою наших предків, яка з давніх часів будувалась на основі релігійних, духовних і культурних цінностей. У сучасній вітчизняній науці все більше уваги приділяється дослідженням духовності української нації. При цьому духовність розуміється як невід'ємна, найважливіша частина життя людини й суспільства.
Метою даної статті є дослідження проблем духовності сучасного українського суспільства, чинників, які формують національну ідентифікацію та соціокультурну автентичность, що окреслеслює здатність давати відповіді на новопосталі глобальні економічні та соціокультурні виклики для духовної цілісності українського суспільства.
Значну увагу проблемі формуванню культури та духовності особистості приділяють вітчизняні вчені А. Вишняк, А. Гавриленко, Є. Головаха, С. Макєєв, В. Піча, О. Семашко, І. Пустельник, С. Толстоухова, Т. Старченко, Н. Цимбалюк, Н. Черниш, М. Чурилов та інші.
Людина, яка не здатна вибудовувати свою життєву перспективу, мотивувати себе щодо осмислених норм, правил поведінки, переосмислити притаманні їй мотивації та створювати нові мотиваційні ідеали, духовні орієнтири та цінності втрачає сенс життя, втрачає позитивні мотивації власного розвитку. Така ситуація в житті людини називається духовною кризою.
В ситуації духовної кризи нація зазвичай деградує, впадає в стагнацію, може загалом зникнути з історичної мапи світу.
Саме в духовній сфері формуються ціннісні підвалини народу, виробляються і задовольняються духовні потреби людини, нації завдяки функціонуванню соціокультурних інститутів (релігії, науки, освіти, мистецтва). Внаслідок цього формується духовний потенціал суспільства, культурна самоідентичність, як відповідь на глобалізаційні виклики. Духовні цінності формують сталість і цільність людини, моральне здоров'я суспільства. Девальвація духовних цінностей супроводжується втратою життєвих орієнтирів, руйнується духовний, морально-вольовий стрижень особистості, настає духовна криза соціуму.
Проблеми, пов'язані із людськими духовними цінностями, відносяться до числа найважливіших для кожної з наук, котрі займаються людиною, суспільством, культурою. У наявності цілісної системи духовних цінностей полягає важлива умова внутрішньої соціальної толерантності і миру у міжнародних стосунках. Руйнація ціннісної духовної основи неминуче призводить до кризи , і це стосується як особи, так і суспільства в цілому.
У сучасних умовах розвитку українського суспільства, за наявності економічної та політичної кризи в державі, в сім'ї, в свідомості, з відчутним впливом процесів глобалізації та євроінтеграції, актуалізується проблема збереження духовно-релігійної, культурної та громадянської самоідентифікації українського народу. Ця самоідентифікація є неможливою без універсальної ціннісної системи, що спирається на вищі духовні та моральні засади.
Держава повинна забезпечити громадянам право і надати можливість задовольняти духовні потреби на умовах рівності для всіх соціальних, національних, конфесійних груп населення. Без цього неможливий розвиток духовності, як соціокультурного потенціалу українського народу. Нагальність цієї проблеми викликана важливими чинниками, які характеризують сучасний стан українського суспільства.
Це криза основ світогляду, зумовлена руйнацією старих та не сформованістю нових пріоритетів в умовах пострадянської дійсності, на котрі накладаються глобалізаційні та трансформаційні зрушення в умовах світової економічної кризи. Це сприяє розмиванню національних і традиційних цінностей українського народу та уможливлює маніпуляцію свідомістю громадян в інтересах окремих політичних груп або нео-релігійних псевдо-духовних організацій.
Така ситуація спричиняє духовну маргіналізацію населення країни, призводить до духовно-релігійної, культурної, громадянської, історичної самоідентифікації, що дає простір для нав'язування масовій свідомості невластивих нашому народові цінностей, а саме – примітивних утилітарних смислів споживання і репродуктивного існування як наслідків глобалізаційного процесу. Для можливості маніпуляцій масовою свідомістю з'явились потужні інформаційні технології.
Проблема духовності нації належить до проблеми соціального характеру, оскільки пов'язана з формуванням особистості. У наш час дуже часто можна почути заклики про формування національної ідеї, підняття національної свідомості людини, та виховання справжнього громадянина. А поштовхом і основою для цього є виховання духовної особистості.
Наше суспільство переживає період стрімких трансформацій: технологічний прогрес, розвиток комунікацій, світову конкуренцію, глобалізаційні процеси. Тому духовність нації – дуже важливий елемент, ми спостерігаємо як світ втрачає духовний стрижень. Сучасні батьки не мають уявлення про основи формування духовності, вся турбота про дітей зводиться до матеріальних накопичень, а звідси духовна деградація молоді. Головне для більшості молодих людей – розваги, гроші, утилітарні цінності, вони не живуть за моральними законами, не прагнуть духовних цілей. І тому виховання людини, здатної протистояти духовній деградації, моральному виснаженню мають на себе взяти науково-просвітницькі заклади.
Наше життя переповнене насиллям, загалом людина до нього звикає і сприймає як звичне явище. Головна причина торжества насилля та жорстокості в тому що відбувається, це деградація духовності. Коли руйнуються та пустують храми, духовна культура перебуває в занепаді. Але від того, що храми відбудовуються і в них людно на релігійні свята, ще не свідчить про зростання духовності. Коли вічні книги та духовні осередки під забороною, це свідчить про те, що духовна культура ще жевріє на рівні виживання. Але якщо вони доступні, і не користуються попитом, це свідчить про духовний занепад і моральну деградацію суспільства.
Залишається відкритим питання про те, як сучасне суспільство в період трансформаційних змін і глобалізаційних процесів, здійснять відхід від старих посткомуністичних цінностей і сформує нові стилі та пріоритети духовного життя України.
Значну роль в руйнації традиційних духовних та культурних цінностей відіграла глобалізація, котра являючись перемогою неолібералізму у світовому масштабі принесла на наші терени ідею економічної людини. Неолібералізм переконав Захід, а тепер це робить в Україні, що сутність і мета кожної людини – устремління до максимального накопичення при мінімальних затратах. При цьому такі цінності, як моральність, совість, залишились непотрібним багажем. Зростання інтеграційних процесів в сучасному світі і на регіональному рівні, і у всесвітньому масштабі пов'язані з життєвою необхідністю вирішення глобальних світових проблем.
Сучасне людство демонструє зовнішню розкіш, забуваючи, що всі скарби, всі соціальні та суб'єктивні цінності знаходяться в душі людини. Це - джерело світової справедливості та духовної рівноваги.
Стратегії розвитку сучасного людства можуть бути різними і поміж ними повинен відбуватись діалог для вироблення оптимальних рішень.
Можна скільки завгодно говорити про значення духовного відродження української національної культури, про порятунок історичної пам'яті нації, про значення культу¬рології для прогнозування майбутніх культурних процесів, про значення філософії, етики та естетики для глибинного розуміння сенсу людського буття та сутностей загальнолюдських цінностей, але без прийняття зважених економічних, соціальних і політичних заходів у сфері національної самобутності не можна вести мову про перспективи духовного існування української нації.
54. Історичні етапи розвитку української культури
Українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони. Для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах і, прижившись на її національному грунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку. Підхід до періодизації враховує підйоми і спади культурного процесу в Україні і забезпечує, у свою чергу, цілісний підхід до української культури як до єдиного цілого духовного світу нашого народу. Отже, перший період розвиткуукраїнської культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією.. Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва — "матері міст руських"; об'єднання східнослов'янських племен і утворення держави — Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами; і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високорозвинутими народами та культурами Європи і світу. Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами. Украй негативно на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII—XIV ст., а пізніше — створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби. Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. Відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя. Насаджувався насильницькими методами католицизм . За таких умов виник і почав міцніти так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним (щоправда, тимчасовим) переважанням католицизму над православ'ям. Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть. Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні. І все ж, розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Цей період ще називають періодом тривалої "неволі і переслідувань" української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного прогресу. Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові. Перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX — поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу. Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років. Культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв'язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків). Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями.
55.Кризові явища сучасного суспільства і культури.
Незважаючи на певні кризові явища, все ж у розвиткові культури намічаються певні зрушення. Після здобуття незалежності в Україні формуються риси нової культурної реальності, коли національна культура стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, розбудови незалежної держави, формування національної ідентичності. Тільки розвиток культури може долучити нашу державу до загальноєвропейської спільноти, сприятиме демократизації суспільства, всебічному розвиткові особистості.
Так, велику увагу держава приділяє розвиткові освіти. Ухвалено національну програму "Освіта України в XXI ст." (1993), Закон України "Про освіту", що передбачають демократизацію, гуманітаризацію освіти, індивідуалізацію навчально-виховного процесу, безперервність освіти, варіативність навчальних програм і планів, поєднання вітчизняного і світового педагогічного досвіду, приведення освіти у відповідність до вимог сучасного інформаційного суспільства, розширення існуючої мережі навчальних закладів. Крім традиційних шкіл з'явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи) різних форм власності. У 2000 р. було запроваджено 12-річну тривалість навчання в середній школі, 12-бальну систему оцінювання знань, велика увага приділяється посиленню практичного спрямування освіти, використанню новітніх технологій, зокрема комп'ютерних, вивченню іноземних мов, вихованню громадянина-патріота. Мова викладання в навчальних закладах була приведена у відповідність до етнічного складу населення. За роки незалежності більшість навчальних закладів України переведена на рідну мову викладання (у 2001 р. українською мовою навчалося 67,4 % учнів).
У нормативно-правових документах щодо вищої освіти вказується на актуальність постійного оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Передбачається створення умов для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина, інтеграції України в європейський та світовий простір як конкурентоспроможної держави. Стратегія співробітництва нашої держави з Європейським Союзом передбачає поступову інтеграцію національної системи вищої освіти в європейський освітній простір, завдяки чому можна досягти вагомих успіхів і в інших євроінтеграційних процесах. Інтеграція у сфері освіти і науки полягає у впровадженні європейських норм і стандартів в освіті. Щороку тисячі студентів, аспірантів, викладачів і науковців з України продовжують своє навчання та наукову діяльність за кордоном - це результат міждержавних угод про співпрацю в галузі освіти і науки. З багатьма країнами наша держава має угоди про визнання документів про освіту та вчені звання.
Нині реалізується проблема входження України до єдиного європейського та світового освітнього простору в рамках Болонського процесу (з 2005 р.). Визначальними критеріями в галузі освіти в рамках Болонського процесу є якість підготовки фахівців, зміцнення довіри між суб'єктами освіти, відповідність наших молодих фахівців європейському ринку праці, сумісність кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки, посилення конкурентоспроможності європейської системи освіти.
У вищих навчальних закладах здійснюється підготовка спеціалістів за чотирма освітньо-кваліфікаційними рівнями.
Проте в освітній сфері існує багато проблем, пов'язаних, перш за все, з недостатнім фінансуванням цієї галузі. У зв'язку з цим матеріальна база закладів освіти не відповідає сучасним вимогам, школи і ВНЗ не забезпечені у достатній мірі підручниками та технічними засобами навчання, через низьку заробітну плату падає престиж педагогічної діяльності і постає проблема учительських кадрів, особливо на селі.
Головним науковим центром України є Академія наук, яка нині має статус національної (з 1994 р.). У 2008 р. НАН України відзначила 90-річчя від часу свого заснування. Академічні підрозділи ведуть наукові дослідження в усіх галузях сучасної науки, активно співробітничають із зарубіжними колегами. Наукові установи НАН
України не тільки активно вивчають сучасне і минуле нашої культури, а і намагаються осмислити подальші перспективи її розвитку (Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики, Інститут літератури, Інститут української мови, Інститут історії, Інститут археології та ін.). Нині завершується академічне видання "Історія української культури" у 5-ти томах.
Проте Національній Академії наук України доводиться долати значні труднощі, оскільки через недостатнє фінансування вона втрачає кращих спеціалістів, які переходять працювати у комерційні структури або виїжджають за кордон. Не вистачає коштів на фундаментальні дослідження, переважають розробки, що мають прикладний характер і можуть обійтися без державного фінансування.
В останні десятиріччя зростає інтерес до національної історії, усної народної творчості, етнографії. Зростає кількість наукових досліджень у цих галузях, а професійні та аматорські художні колективи роблять акцент на виконанні фольклорних творів.
У нашу культуру повертаються забуті імена - величезна культурна спадщина митців та вчених, які були репресовані в різний час або емігрували і працювали за кордоном. Сьогодні читач може познайомитися з творчістю П.Куліша, М.Костомарова, М. Драгома-нова, М.Грушевського, В.Антоновича, І.Огієнка, Д.Чижевського, В.Винниченка, Є.Маланюка, У.Самчука, І.Багряного, М.Куліша, М.Хвильового, В.Підмогильного та багатьох інших, чия наукова та творча спадщина на тривалий час була вилучена з культурного обігу. Опубліковані також твори І.Дзюби, О.Гончара, Є.Сверстюка, В.Сосюри, В.Стуса та ін, що раніше були заборонені і не друкувалися.
56. Реалістичний український живопис та його жанрова різноманітність.
Уперше перехіду до реалізму було ініціювано учнем Боровиковського, українецем грецького кореню з Ніжина Олекса Венеціанов (1779 — 1847). Він зібрав у своїй майстерні у Петербурзької академії мистецтв досить значну групу учнів. Але коли в тридцятих роках знову заблисло запізненим блиском класичне малярство в творчості Карла Брюллова, то учні Венеціанова перейшли до цього модного професора.
В числі учнів Брюллова були й останні українські майстри класичного малярства — Іван Сошенко, Тарас Шевченко, Дмитро Безперчий та ін. Тарас Шевченко, геній українського слова, був з фаху майстром малярства й мав дуже великий малярський талант. Його творчість яскраво виявилася в різних галузях малярства: портретовій, жанровій, пейзажевій, релігійній.
Як представник останної доби класичності (часи Бідермайєр), Шевченко уникав великих академічних полотен, а його творчість найкраще виявлялася у невеликих інтимних речах. Правда, він не уникав і більших образів олійними фарбами (як відомий його образ «Катерина»), але особливу малярську славу йому здобули портрети — як елегантні жіночі, так і повні індивідуальності чоловічі. У романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка» та інших уже помітний відхід від чистого академізму. Різнобічний талант митця досяг висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо). 1860 року Тарасові Шевченку надали звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. Нажаль, заслання та заборона малювати перешкодили розкритися в повній мірі його живописному таланту.
Інший представник класицізму, російський художник Василь Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він багато років жив і працював на Поділлі і присвятив українській темі чимало портретів: «Дівчина з Поділля»", «Хлопчик із сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина».
Тісно пов'язаною з Україною була доля художника-мариніста Івана Айвазовського, який значну частину життя провів у рідній Феодосії і заповів цьому місту свою картинну галерею. Українська тема звучить у його роботах «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки» та унікальній для художника жанровій картині «Весілля на Україні».
Новаторською для пейзажу стала творчість Архипа Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — стала сенсацією в Петербурзі. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні гру світла і повітря.
Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини 19 століття — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів Товариства пересувних художніх виставок. Найзнаменитіший живописний портрет Тараса Шевченка написано ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників українцем с з Острогорського на Слобожанщині Іваном Крамським. Багато видатних художників-передвижників були також родом з України: Олександр Литовченко (з Кременчука), Микола Ярошенко (з Полтави), а Микола Ге довгі роки жив на хуторi поблизу Харкова.
Родом з-під Чугуєва був художник-реаліст Ілля Рєпін. Даже після того, як він дев'ятнадцяти років уїхав до Росії, повертання до батьківщини були частими. Він не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Взагалі, в його творчісті та житті Україна посідала дуже значне місце.
Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж, заснував у Києві художню школу.
«Шукачем сонця» називали Володимира Орловського, одного з основоположників нового українського реалістичного пейзажу. Найкращим українським портретистом кінця 19 — початку 20 століть вважається Олександр Мурашко — учень Іллі Рєпіна.
Поєднання мистецтва з усвідомленням національної ідеї вперше відбувається в творчості Сергія Васильківського. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Тараса Шевченка). Одночасно вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва.
1900 року Васильківський спільно з художником-баталістом Миколою Самокишем створює альбом «З української старовини», коментарі до акварелей Васильківського пише історик Дмитро Яворницький[9, c. 109-112].\
57.Гуманістичні традиції європейської культури та їх роль в духовному відродженні в Україні.
Поняття гуманізм (від лат. Нитапиз — людський, людяний) вживається у вузькому й широкому розумінні. У вузькому розумінні гуманізм — це, як уже зазначалося, ідеологія епохи Відродження, світське вільнодумство тієї доби. Започаткований у середині XIV століття прогресивними мислителями Італії, гуманізм швидко поширюється по всій Європі й стає головною течією в тогочасному духовному житті.
Гуманізм спирався на ідею антропоцентризму, розглядаючи людину як головний предмет і мету науки. Він проголошує людину найвищою цінністю, утверджує її здатність до пізнання й творчої діяльності. Отже, у широкому тлумаченні — гуманізм — це прогресивний напрям у суспільній думці, ознакою якого є захист гідності людини, її свободи й права на всебічний, гармонійний розвиток.
На противагу релігійно-аскетичному світосприйманню Середньовіччя з характерним для нього твердженням про гріховність життя, гуманісти проголошують право людини на задоволення звичайних земних потреб, на свободу, на справедливе суспільство. Насолода життям розглядається як спонукальна сила, що змушує людину бути дійовою, активною. Сприймання людини як частини природи відродило інтерес до філософсько-етичної концепції Епікура, а епікуризм як стиль повсякденного життя підтримується багатьма сучасниками доби Відродження.
У різній формі і з різними відтінками ці ідеї розвивали перші європейські гуманісти, зокрема Франческо Петрарка (1304—1374 рр.), який заклав підвалини нового світобачення, створив нову систему культурних цінностей, вершиною якої є людина. В наш час Ф. Петрарка більше відомий як великий поет, хоча він також є автором численних трактатів, у котрих вперше сформульовані ідеї та принципи гуманізму. Один з них — примирення християнства з античністю.
Гуманістичне світобачення, обґрунтоване Франческо Петраркою, започаткувало гуманістичний рух, пов'язаний з діяльністю видатних представників художньої культури Європи. В цьому русі брали участь і збагатили зміст поняття "гуманізм" митці, які репрезентували різні види мистецтва й художньо-естетичні національні засади культури. Проте всіх їх об'єднувала віра в людину, в її творчі можливості, її здатність збагнути власну внутрішню складність і зовнішню досконалість. Цими рисами позначена творчість італійця Джованні Боккаччо (1313—1375 рр.), француза Франсуа Рабле (1494—1553 рр.), німця Альбрехта Дюрера (1471—1528 рр.), англійця Вільяма Шекспіра (1564—1616 рр.), іспанця Міґеля Сервантеса (1547—1616 рр.).
Паралельно зі становленням гуманізму в межах художньої культури Європи він трансформувався й у сферу філософську, соціально-політичну. На жаль, в історії європейської культури ці два своєрідні рухи не перетнулися. Тому і в умовах кінця XX століття історія й теорія гуманізму залишаються об'єктом теоретичного інтересу гуманітарних наук.
Важливу роль у становленні гуманізму відіграв Леонардо Бруиі (1374—1444 рр.) — засновник "громадянського" напряму в італійському гуманізмі, який власні політичні й етичні концепції розробляв, спираючись на теоретичну спадщину Платона, Цицерона, на принципи громадянської етики Арістотеля, на його політичні теорії. Що ж стосується власної позиції Л. Бруні, то він відстоював республіканський устрій, боровся проти тиранії, засуджував релігійний фанатизм.
Слід підкреслити ще один важливий аспект діяльності Бруні, який відіграв принципову роль у подальшому розвитку європейської культури, а саме — перекладацька діяльність. Л. Бруні переклав латиною "Нікомахову етику" й "Політику" Арістотеля, діалоги "Федой", "Федр", "Горгія" Платона, книги Плутарха, промови Демосфена. Він також уперше прокоментував теоретичні погляди Теофраста, окремі богословські концепції.
Свій трактат "Про достовірний переклад" він був змушений написати у зв'язку з гострою полемікою, яка точилася навколо "Нікомахової етики" (1417 р.) Арістотеля. Відповідаючи своїм опонентам, Бруні писав, що його обов'язок — "лише перекласти з однієї мови на іншу" те, що писав автор, а не вводити в текст те, що автор "повинен був говорити".
Вражає широта інтересів Л. Бруні. В його доробку — дослідження "Історія Флоренції" (т. 1—12, 1439 р.), "Життя Данте", "Життя Петрарки", а "Вступ до науки про мораль" сприйматиметься сучасниками як "наука життя" — нова світська етика, що спирається на ідею права людини на земне щастя.
Навряд чи можна наприкінці XX століття об'єктивно оцінити процес становлення гуманістичного світосприймання поза творчою спадщиною Лоренцо Вами (1407— 1457рр.). Теолог, філософ, філолог "Валла першим у свій час застосував методи філологічної критики Біблії, що відкрило шляхи для історичного підходу до неї". Крім того, роботи Валли оцінюються фахівцями як підґрунтя "джерелознавчого аналізу", "історичної критики", за допомогою яких була доведена підробленість "Константинового дару" — грамоти, яка засвідчувала права пап на світську владу. Згідно з "Константиновим даром", у IV столітті римський імператор Константан І передав папі Сильвестру І верховну владу над західною частиною Римської імперії, у тому числі й над Італією.
Широта теоретичних інтересів Лоренцо Валли зумовила появу таких різнопланових робіт, як "Про насолоду", "Про свободу волі", "Захист філософських тез", "Протиотрута проти Фаціо", "Перекування діалектики" та інших.
У 1431 — 1433 роках Валла викладав риторику в Павійсь-кому університеті й саме в цей період він почав розробляти філологічний метод аналізу, вважаючи слово "могутнім знаряддям допомоги наукам віднайти їхню справжню цінність", та поступово формуються його анти-схоластичні переконання. Будучи прихильником Епікура, Лоренцо Валла різко критикує схоластику Арістотеля. Адже в добу Відродження, завдяки працям Фоми Аквінського, спадщина Арістотеля трактувалася саме як взірець схоластичного мислення.
Досить драматичним був неапольський період життя і творчості Валли. Праця "Зіставлення Нового Заповіту" (1442 р.), яка торкалася проблем канонічного права, ортодоксальних проблем теології, викликала протести діячів церкви й проти теоретика був розпочатий інквізиційний процес. Валлу звинуватили в єресі й у нетрадиційній інтерпретації арістотелівської діалектики. Тільки втручання Альфонса — короля Неаполя — врятувало Лоренцо Валлу. Після обрання на римський престол нового папи Миколая V, який вважався знавцем античної культури і прихильником італійських гуманістів, Валла зміг працювати в Римі, продовжуючи теоретичні дослідження й багато уваги приділяючи перекладам і коментарям до класичних робіт.
Теоретична спадщина Лоренцо Валли високо оцінювалася в наступні періоди, зокрема Еразмом Ротгердамським та Готфрідом Вільгельмом Лейбніцом.
Прогресивні традиції перших італійських гуманістів Франческо Петрарки, Леонардо Бруні, Поджо Браччоліні, Джаноццо Манетті, Леона Батіста Альберті знайшли своє плідне продовження в інших країнах Європи. Спадковість гуманістичного світобачення яскраво виявляється в діяльності Еразма Роттердамського (1469 —1536 рр.) — видатного голландського мислителя. У християнській Європі його знали передусім як богослова, перекладача Нового Заповіту. Проте серед освічених кіл він був популярним як письменник-сатирик, автор іронічних книг "Похвала глупоті" (1509 р.) та "Скарга миру" (1518 р.).
58.Загальноєвропейські цінності культури та їх значення для розвитку культури Україні.
"Vita еst via"… Так, дійсно, життя – це дорога. Вона дуже рідко буває гладенькою і рівною, найчастіше – життєва дорога звивиста і повна різноманітних розгалужень. Яку дорогу обрати в майбутньому? Як зробити правильний вибір? Адже перспектив так багато! В сучасному тісному, глобалізованому світі, де час спресувався настільки, що кожна секунда відкриває нові можливості, як не помилитись і вибрати найкраще? Якими цінностями керуватись в подальшому житті? Кожна молода людина опиняється перед складним вибором. Цінності, в яких вона виховувалась в дитинстві, тепер ґрунтовно аналізуються та переосмислюються. Молода людина приходить до нового розуміння соціальних, моральних і психолого-вольових аспектів свого життя.
Якими цінностями керуватись у своєму житті, яку політичну модель вважати зразковою і чи потрібно шукати цей шлях це взагалі?
Шукаючи відповідь на ці питання, я намагалась підійти до нього максимально неупереджено й виважено. Нині в моїй державі триває дискусія щодо зовнішньополітичної орієнтації України, вектора цивілізаційного розвитку. Кожного дня в засобах масової інформації я чую словосполучення «європейська модель», «європейські стандарти», «європейські цінності»…
Перш за все, необхідно взяти до уваги, що європейська модель розвитку спрямована на побудову світу справедливості, заснованого на принципі цілісності людської гідності. Бурхливий і суперечливий розвиток Європи, її поліетнічність сприяли тому, що європейські цінності сформувались як продукт кількох великих релігійних і філософських традицій. Ідеї греків і римлян, християнства, іудаїзму, гуманізму й епохи Просвітництва та активний діалог з ісламською й арабською культурою сприяли створенню потужної системи загальнолюдських цінностей. Жорстокі війни й катаклізми викристалізували гуманістичний підхід до людини, людського життя й здоров'я. Найважливішою цінністю європейського суспільства стала людська гідність, людина як особистість й індивідуум.
Відповідно до європейських стандартів, максимально наближеним до ідеального є таке суспільство, в якому створені належні умови, що мають забезпечити усім громадянам рівні стартові можливості для розвитку й застосування їхніх потенційних здібностей, досягнення суб'єктивно привабливих і водночас соціально значущих цілей як умови реалізації найголовнішої соціально-психологічної потреби особистості - потреби в самовизначенні та самоствердженні. Політична, моральна та суспільна безпека й свобода кожної людини – важливий елемент європейських цінностей.
Безумовно, гарантом дотримання гуманістичних цінностей і стандартів є демократія, що забезпечує рівність, мир, соціальну справедливість, безпеку громадян, відкритість, відповідальність. Її важливими складовими є плюралізм, толерантність, повага до чужої точки зору, визнання свободи совісті, гарантованого права на власність інших осіб. Однак демократія немислима без відповідної громадянської відповідальності людини, що передбачає не тільки невідступне дотримання законів, але й активну протидію правовому нігілізму та пасивності. Важливими умовами демократичного суспільства є громадянська освіченість, компетентність, виховання поваги до прав людини, вміння знаходити компроміс. Люди повинні знати свої права та обов'язки, мислити критично й незалежно. Характерно, що сучасні демократичні тенденції вимагають від громадянина не лише політичної активності, а й усвідомлення власної ролі і значення в житті суспільства, а також дії у відповідності до власних переконань.
Однак, попри всю важливість демократії, її не можна ідеалізувати чи вважати панацеєю. Вона не створює гарантії щасливого й безтурботного життя, не є достатньою передумовою безконфліктного розвитку, а лише дає шанс на те, щоб вижити в співпраці з іншими народами світу, щоб ефективно протистояти глобалізаційним викликам. Демократія – це не універсальна модель суспільного устрою, це, перш за все, багатоманітність національно-культурних форм життя, які базуються на багатовіковому історичному досвіді, особливостях менталітету народів.
Однак саме цей аспект несе певні загрози. Як відомо, потужним носієм сучасних європейських цінностей є Європейський Союз – фінансово-економічна й політична структура, що передбачає певний рівень єдності її членів. Противники європейської моделі розвитку вважають, що за таких умов стираються національні особливості держав-членів ЄС, відбувається повна уніфікація суспільно-політичного, економічного й національного життя. Я вважаю, що ці побоювання мають раціональне зерно, адже вільний рух робочої сили, товарів та фінансів сприяє міжетнічному діалогу, нівелює відмінності між різними націями. Однак в Європі здійснюються заходи, що повинні зашкодити негативному процесу уніфікації. Освітня система кожної окремої держави складається з двох важливих складових: загальноєвропейської та національної. Поряд з вихованням толерантності, поваги до іншої нації чи етнічної групи, вміння вести діалог та знаходити компроміс, важливим є також виховання національної самосвідомості, що вбирає в себе віру в духовні сили своєї нації, її майбутнє; вміння осмислювати моральні та культурні надбання своєї нації, історію, звичаї, обряди, символіку; систему вчинків, що мотивуються любов'ю, вірою, волею, осмисленням відповідальності перед нею. Ідеалом є патріотизм, однак патріотизм не суто національний, а й загальноєвропейський.
Хотілось би також відмітити, що однією з важливих європейських цінностей є переконаність в тому, що мова будь-яких етносів – незалежно від чисельності її носіїв – є однією з найкоштовніших вартостей людства як цивілізованої спільноти. Подібний підхід сприяє розвитку культури кожної окремої держави, а як наслідок – усієї Європи і світу.
Значних успіхів досягнуто на шляху забезпечення гендерної рівності. Цей аспект суспільного життя не можна недооцінювати, адже саме рівність усіх людей, незалежно від їх статі, може наочно довести життєздатність ціннісних орієнтирів Європи.
Також характерною рисою європейської моделі є увага до навколишнього середовища. Хоча Європа не єдиний регіон, який зіткнувся з екологічними проблемами, вона є єдиною політичною зоною, де ці проблеми на сьогодні були взяті до уваги. Повага до навколишнього середовища, бережливе ставлення до природи проявляється як на побутовому, так і на глобальному рівнях.
Європейські цінності неможливі без так званого «європейського типу громадянина», який є безпосереднім їх носієм.
Для нього характерна здатність приймати необхідні рішення та відповідати за них, жити й діяти в певному соціумі, зберігаючи власне самовизначення, зважаючи на власну громадянську позицію; вміння орієнтуватись у політичному, економічному, культурному та правовому контекстах. Він готовий до сприйняття нового; здатний пристосовуватись до ситуації, змінювати напрямки діяльності, володіти декількома європейськими мовами, спілкуватись та взаємодіяти з іншими, поважаючи їх права, культуру, самобутність; вміє коректно розв'язувати конфлікти.
Саме відкритість до всякого роду нововведень, суспільна мобільність є провідною рисою європейської цивілізації і європейського способу життя.
Європейською цінністю є також ідеал вільного ринку, який дозволяє максимально забезпечити високий рівень життя населення. Ця модель, яку часто описують як соціально-ринкову економіку, пропонує чесний компроміс між свободою та соціальною справедливістю, між виробництвом та перерозподілом, між ринком та державою.
Однак, попри значні здобутки, європейські цінності мають ряд недоліків. З історії відомо, що іноді демократія перетворюється на вседозволеність, що тягне за собою спочатку кризу морально-етичних, релігійних ідеалів, а згодом веде до розчарування, появи ідеї «сильної руки»…
На фоні демократичності й толерантності в європейському суспільстві процвітає гомосексуалізм, формується терпиме ставлення до «легких» (і не дуже) наркотиків…
Попри все, я вважаю, що європейські цінності – це важливий здобуток не лише Європи, а й усього людства. Тому орієнтація на європейські стандарти при високій національній самосвідомості сприятиме істотному цивілізаційному успіху нашого суспільства. Адже європейські цінності – унікальне явище, найбільш досконале на сьогодні вираження філософського, релігійного й морального розвитку різних епох і народів, засноване на загальнолюдських ідеалах та прагненнях.
59. Український авангард.
Поняття «український авангард» введено у вжиток паризьким мистецтвознавцем А. Наковим (фр. Andréi Nakov) для виставки «Tatlin's dream», улаштованої в Лондоні 1973 року. ТодіЗахід уперше побачив праці світового рівня безвісних авангардистів України Василя Єрмилова і Олександра Богомазова. І це змусило згадати про відомих у всьому світі майстрів, за походженням, вихованням, самосвідомістю і національними традиціями пов'язаних з Києвом, Харковом, Львовом, Одесою, таких як «найвірніший син України» Давид Бурлюк; поляк, котрий мав себе за українця, Казимир Малевич; професор Київського худінституту бандурист Володимир Татлін; засновниця української школи конструктивістської сценографіїОлександра Екстер. Нарешті, феномен Олександра Архипенка, просиленого враженнями рідної землі: магією трипільської культури, архаїкою половецьких статуй, співучою лінійністю мозаїк Софії Київської і рельєфів Михайлівського Золотоверхого собору, кольорами селянської кераміки.
На такому тлі поява Єрмилова і Богомазова не здавалася випадковістю. Уважний погляд на українську історію мистецтв без труднощів помічає низку пріоритетів. Перший абстрактний твір з'явився тут — малюнок Василя Кандинського на обкладинці каталогу «Салон Іздебського 2» (1910); перша широка міжнародна авангардна виставка у Російській імперії (той-таки Салон Іздебського) відбулася в Одесі і Києві, а вже потім у Петербурзі і Ризі. У всіх новаторських художніх об'єднаннях Росії, від «Бубнового валета» до «Мішені» і «Ослячого хвоста», українці (футуристи, неопримітивісти, бойчукісти) — найактивніші учасники і заводії. Та й виставлені там картини рясніли назвами: «Київ», «Плавні на Дніпрі», «Кобза», «Вулиця Фундуклеївська». Чорний квадрат на білому тлі з'явився уперше влітку 1914-го (раніш за Малевича!) у написаному під Києвом трактаті Богомазова «як найбільш викінчена форма», за словами автора.
60.Постмодерністська модель світу в українській і світовій інтерпретаціях
Провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм (з 1970-х років). Поворот від модернізму до постмодернізму пов'язується з епохальною заміною європоцентричності глобальною поліцентричністю, появою постколоніального світу. Критика з боку І.Пригожіна та його брюссельської школи класичної наукової картини як царини тотального детермінізму й каузуальності, а також квантово-релятивістського некласичного природознавства сприяє формуванню уявлень про постнекласичну науку як про вірогіднісну систему з низьким коефіцієнтом вірогідності, що відповідає сучасному образові світу як сукупності нелінійних процесів. Термодинаміка нерівноважних процесів, синергетична теорія диссипативних структур, якою обґрунтовується концепція виникнення порядку з динамічного хаосу як із потенціальної надскладної впорядкованості, вплинула на утвердження холістичного, цілісного мислення. Точки росту нового знання виникають лише на стиках наук. Поступово формується ідея цінності екологічної індустрії, людської якості науки.
У постіндустріальному, постколоніальному суспільстві зазнають деконструкції традиційні цінності — влада, гроші, виробництво, а найважливішим товаром стає інформація. Розвиток кібернетики і системних досліджень приводить до зміни еталона порядку з "механізму" на "організм", здатного до динаміки та ускладнення, до продовження внутрішніх процесів після припинення зовнішніх впливів. Мірою його впорядкованості виступає інформація, яка забезпечує на певний час сталість рухомої системи. Синергетична картина світу формується в добу персональних комп'ютерів, масового телебачення і відео, Інтернету, транснаціональних корпорацій і державних об'єднань, єдиних грошових одиниць. Постмодернізм позначає перехід від антропоцентризму до універсалізму з релігійним, культурним, екологічним екуменізмом.
Характерними рисами постмодернізму є деканонізація традиційних цінностей, деконструкція естетичного суб'єкта, стильовий синкретизм, інтертекстуальність, цитатність як метод художньої творчості, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм, естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів інформаційних технологій. У культурі постмодернізму поєднуються толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природою й особистістю і водночас — втрата ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість, естетична вторинність.
Реакцією постмодернізму на модерністську концепцію світу як хаосу стає освоєння цього хаосу, перетворення його на середовище існування людини. Якщо фундамент класичної традиції становили образність, ієрархія цінностей, суб'єктність, то постмодернізм спирається на зовнішню "зробленість", конструювання, антиієрархічність, об'єктність. Якщо ідеалом модернізму була свобода самовираження митця, то постмодерніст, упевнений у хаотичності навколишнього інформаційного світу, надає перевагу маніпуляції вже відомими чужими кодами. У постмодернізмі авангардистській установці на новизну протистоїть бажання опанувати досвід світової культури шляхом її іронічного цитування. Постмодернізм відверто стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову реальність (дійсність не виявляється, існують лише тексти). Сприйняття світу як грандіозного звалища накопичених людством артефактів, традицій, образів, стилів за умови того, що немає системи координат, принципової ієрархії цінностей, перетворює художній текст на випадковий бріколаж, який постулює хаос як спосіб організації.
Дослідники зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації суспільства. Його простором перетворень стають передусім відроджені змісти національної традиції, зокрема барокової, класицистичної, романтичної, авангардної. Для діяльності літературних гуртів Бу-Ба-Бу, Лу-Го-Сад, "Нова дегенерація", "Пропала грамота" характерне карнавальне блазнювання, в якому іронічній трансформації піддаються усталені цінності. Герої романів Ю.Андруховича "Рекреації", "Московіада", "Перверзія", книг О.Забужко профанують світ скоріше від неспроможності порозумітися одне з одним, їхнє плетиво словес — радше спосіб приховати порожність буденності їхнього буття. Однак та ж сама іронія породжує життєстверджуючу стихію народного карнавалу, як у спектаклі "Енеїда" в театрі ім. І.Франка в Києві.
У постмодернізмі посилюється відчуття того, що "майбутнє було вчора": з глибини минулого спливають образи й форми, які перекомпоновують сучасні митці. Інтерпретації витісняють новації. Час як одночасність множинності часів стає філософським підґрунтям циклічності людської історії. Уявлення про час як оборотний континуум, в якому минуле й майбутнє існують одночасно, відродило інтерес до старих споруд в історичних центрах міст, уповільнило процес руйнування їх.
Постмодернізм розмиває кордони між літературою і філософією, історією і кіно, театром і музикою, здійснює ерозію жанрів і стилів, що зумовило посилення інтелектуальності в творчості й водночас привело до виникнення принципової "радісності тексту", прагнення до задоволення, атрактивності. Починається процес синтезування елітарної і масової культур. Невибагливий глядач фільму К.Тарантіно "Бульварне чтиво" буде в захопленні від погонь, стрілянини й комізму, елітарний буде смакувати інтертексти і гіпертексти. Нова галерея в Штутгарті (архітектор Дж.Стерлінг) є воднораз захоплюючим атракціоном для обивателя і складною кроскультурною цитатою для знавця (парафрази палацу в Кноссі, класицистських споруд, романської архітектури).
Перенесення акценту з творчості автора на творчість глядача потребує принципової здатності другого до інтерпретації, до розуміння множинності смислів тексту, тобто відповідного інтелектуального, естетичного, духовного досвіду. Зміст постмодерністського твору виникає лише в акті його безпосереднього сприймання, а творчість автора потребує визнання "сьогодні і зараз", відповідної реклами. Симулякр, імідж посідає те місце, яке традиційно належало образу. "Look" як те, чим хочемо здаватися, що можна міняти залежно від ситуації, заміняє собою "style" як те, якими ми є насправді. Симулякри перекомбіновують традиційні естетичні коди за принципами реклами, конструюють об'єкти творчості як новомодні новинки, провокують дизайнізацію мистецтва, акцентуючи на творенні споживацького середовища речей, що привертає загальну увагу до творення візуального простору і, відповідно, домінантними стають візуальні мистецтва.
Становлення нової культурної парадигми є спробою пошуків виходу з новітньої кризи цінностей. Постмодернізм пов'язує майбутнє з визнанням альтернативності, мінливості, поліфонічності розвитку універсуму й відкритості людини як його унікальної і невід'ємної частини до постійних трансформацій. У XX ст. мільйонне тиражування творів мистецтва, виникнення "віртуальних музеїв" на інтернетівських сайтах, розвиток міжнародної виставкової діяльності, просвітницького туризму, присутність елітарних текстів у побутовій рекламі й дизайні залучають до світу культури масового споживача, що перетворює наш світ на "музей без стін" (за висловом А.Мальро). Це, з одного боку, безперечно релятивізує звичні культурні орієнтири, породжує персоналістську розгубленість, однак, з другого боку, стимулює зростання індивідуального культурного потенціалу кожного шляхом прилучення до багатобарвного світу множинності людських цінностей. Культурологічна освіта в цьому контексті може сприйматись як механізм опанування цілісності світу й
цілісності людини в ньому.
1. Структура і форми культури. Смислові підходи до вивчення культури.
2. Діалектика матеріального та духовного в культурі.
3. Сутність понять «світова», «національна», «етнічна» культура.
4. Форми культури (масова, елітна, народна). Функції культури.
5. «Масова культура» та її основні жанри.
6. Вплив культури на розвиток особистості.
7. Роль освіти в сучасній культурі.
8. Історія культури українського народу як один із ланцюгів історії світової культури.
9. Виникнення культури людства. Етани розвитку людського суспільства.
10. Особливості культури стародавніх слов'ян. Міфологія східних слов’ян.
11. Язичництво та причини його виникнення.
12. Первісне мистецтво та його особливості.
13. Витоки та історичні умови формування історичної культури.
14. Трипільська культура та її особливості.
15. Черняхівська культура та її особливості
16. Культура міст - держав Північного Причорномор’я.
17. Східні слов’яни і антична культура.
18. Середньовіччя як культурна епоха в історії Європи та України.
19. Культура Київської Русі.
20. Вплив культури Візантії на культуру Київської Русі.
21. Розвиток писемності та освіти в Київській Русі.
22. Літературні пам’ятки Київської Русі.
23. Софія Київська як світоглядна ідея і художній шедевр.
24. Особливості та роль культури в Галицько-Волинському князівстві.
25. Освіта і наука в Галицько-Волинському князівстві.
26. Епоха Відродження в Європі і Україні. Вплив Ренесансу на культуру України.
27. Україна в культурно-політичній системі Польсько-Литовської держави.
28. Культурне значення полемічної літератури ХVI – поч. ХVII ст.
29. Козаччина як культурне явище.
30. Культура Козацько-Гетьманської держави
31. Братські школи як осередки української культури.
32. Києво-Могилянська академія як осередок духовної культури.
33. Культурна діяльність першого друкаря Івана Федорова в Україні.
34. Українська література та мистецтво ХVII-XVIII ст.
35. Мистецтва українського бароко.
36. Культура епохи Просвітництва в Європі та Україні.
37. Українське Просвітництво та його особливості.
38. Творчість Котляревського І.П. як засновника нової української літератури.
39. Культурний процес в Україні в ХІХ ст.
40. Просвітницька діяльність громадсько-культурних об’єднань і товариств на території України В ХІХ ст.
41. Література та мистецтво ХІХ ст. Творчість Т.Г. Шевченка.
42. Романтизм в літературі та живописі ХІХ ст.
43. Українська культура довоєнного періоду.
44. Становлення українського професійного театру.
45. Культура України в роки війни та у повоєнний час.
46. Розвиток української культури 20-30 рр. ХХ ст.
47. Авангардне мистецтво 20-30 рр. ХХ ст..
48. Культура України в умовах кризи радянської системи.
49. Шляхи розвитку української культури в ХХ ст.
50. Українська культура: історія і сучасність.
51. Особливості національно-культурного відродження в 80-90х рр. ХХ ст.
52. Культура в часи перебудови та становлення незалежності України.
53. Проблеми духовного відродження в Україні.
54. Історичні етапи розвитку української культури.
55. Кризові явища сучасного суспільства і культури.
56. Реалістичний український живопис та його жанрова різноманітність.
57. Гуманістичні традиції європейської культури та їх роль в духовному відродженні в Україні.
58. Загальноєвропейські цінності культури та їх значення для розвитку культури Україні.
59. Авангардне мистецтво на зламі століть. Український авангард.
60. Постмодерністська модель світу в українській та світовій інтерпретаціях.