Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Добрый вечер, ребята! Высылаю вам планы практических занятий. Полный текст лекций 1 -3. Образцы, как формулируется: мета, завдання, предмет, об’єкт, гіпотеза, тощо в науковому дослідженні у відповідності до теми. На следующей неделе вышлю лекц. 4-5, образцы составления аннотации и Форму 23 (с образцами – как правильно оформлять список литературы) в соответствии строгих требований ВАК.
Я пока на больничном, но уже скоро выйду на работу (в среду-четверг вероятно). У кого пары в понедельник 12 марта – будет замена. Я преподавателям, которые меня будут заменять, дала свою лекцию. Ребята, прошу не расслабляться. Времени у нас мало, а работы достаточно. Я попросила коллег, которые меня будут заменять, обязательно отметить отсутствующих. Поэтому, я вас очень прошу, прейдите на пару, невзирая на то, что я, временно на больничном, не ищите себе проблем на свою голову, ведь это все скажется на общем бале для выставления зачета.
Если что-то непонятно по материалам, которые я высылаю, можно мне позвонить (номер телефона 097 925 18 71) или задать вопросы, когда я выйду с больничного.
Павленко Елена Алексеевна. Позвоните или смс маякните, что получили.
Заняття 1. Науково-дослідницька робота як основа формування конкурентоспроможного фахівця (семінарське заняття) (Теми лекц. 1-2)
Теоретичні положення: наука як сфера людської діяльності та структура процесу пізнання; Наукознавство. Основні поняття науки (понятійний апарат). Наукове дослідження, його форми (фундаментальні та прикладні дослідження). Поняття про методологію досліджень, функції та види наукових досліджень; методи та техніка наукових досліджень; групи загальних методів наукового пізнання. Науково-дослідницька діяльність студентів.
Список рекомендованої літератури
1. Закон України «Про вищу освіту». — К.: Парламентське вид-во, 2006. - (Закони України).
2. Артюх С. Основи наукових досліджень: [підручник] /Артюх С. - Харків. : УІПА, 2006.
3. Афанасьєв А. Основи наукових досліджень: [навч. посібник] /Афанасьєв А. - Х. : ХНЕУ, 2005.
4. Білоусова Т. Основи наукових досліджень: [навч. посібник] /Білоусова Т. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський держ. ун-т. 2004.
5. Білуха М. Т. Основи наукових досліджень: [підручник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів] /Білуха М. Т. - К.: Вища школа, 1997.
6. Бурдин К. С. Как оформить научную работу / К. С. Бурдин, П. В. Веселов. - М.: Высшая школа, 1997.
7. Бурчин М. Н. Введение в современную точную методологию науки: структуры систем знаний /М. Н. Бурчин, В. И. Кузнецов. - М.: АО «Аспект-Пресс», 1994.
8. Готт В.С. Категории современной науки (становление и развитие) / Готт В. С., Семенюк Э. П., Урсулл Д. Д. - М.: Мысль, 1984.
9. Кузин Ф. А. Магистерская диссертация / Ф. А. Кузин. - М., 1997.
10. Кузнецов И. Н. Методика научного исследования / Кузнецов И. Н. - Минск, 1997.
11. Про наукову і науково-технічну діяльність [Електронний ресурс]. - Електрон. дан. - К.: Верховна Рада України. - Режим доступу: http:// zakon1. rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1977-12, вільний. Назва з екрану.
12. Про практичну підготовку студентів //http://www.mon.gov.ua/ newstmp/2009_1/09_02/1_9_93.doc
13. Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: [Підручник для студентів вищих навч. закладів] / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко. – К.: Знання, 2006.
Заняття 2. Визначення наукової проблеми та обґрунтування теми, гіпотези, об’єкту і предмету дослідження (семінарсько-практичне заняття) (лекц. 3)
Теоретичні положення: особливості навчальних та наукових проблем; взаємозв'язок теми наукового дослідження з науковою проблемою. Формулювання гіпотези; визначення об’єкту, предмету, мети та завдань дослідження
Практичні завдання: обрати тему наукового дослідження, сформулювати актуальність даної теми.
Модульний контроль до тем 1- 3.
Структура МК:
Надати письмову відповідь на одне теоретичне питання (у кожного студента окремий (індивідуальний варіант))
Тестове завдання.
Перелік теоретичних питань до МК (тема 1 – 3):
Поняття, мета, та предмет науки
Емпіричні і теоретичні знання
Наукові знання - відносні, абсолютні та апріорні
Сутність наукознавства та основні галузі науки
5. Суб'єкти наукової діяльності
5. Перелічити основні завдання на вирішення яких спрямована науково-дослідницька діяльність студентів
6. Форми науково-дослідницької діяльності студентів у межах навчального процесу
7. Зміст, характер на напрями НДДС
8. Поняття про методологію, методологію науки та функції методології науки
9. Види методології
10. Розкрити сутність характеристик системи науки
11. сутність системно-діяльнісного підходу
12. Сутність синергетичного підходу
13. Сутність інформаційного підходу
14. Сутність аксіологічного підходу
15. Візуальні, або графічні, експериментально-ігрові, математичні методи
16. Наукометрія, бібліометрія, інформетрія
17. Сутність методів: спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент
18. Сутність методів: опитування та тестування, метод експертних оцінок
19. Сутність методів: кореляційний аналіз, факторний аналіз, метод імплікаційних шкал, контент-аналіз
20. Сутність методів: абстрагування, аналіз та синтез (прямий, або емпіричний, аналіз і синтез, зворотний, або елементарно-теоретичний, аналіз і син тез, струк турно-генетичний аналіз і синтез)
21. Сутність методів: індукція та дедукція та варіантів установлення наслідкового зв'язку між методами наукової індукції
22. Сутність методів: метод сходження від абстрактного до конкретного, метод ідеалізації та формалізації, аксіоматичний метод
23. Визначення проблемної ситуації в навчанні та проблемної ситуації в науці
24. Класифікація наукових проблем: за масштабом, за гостротою, за типом тенденцій, за швидкістю розвитку
25. Теми дослідження: теоретичні, методологічні та організаційні
26. Яким критеріям повинна відповідати тема, обрана дослідником
27. Сутність гіпотези наукового дослідження та вимоги щодо формулювання гіпотези
28. Сутність та формулювання об’єкту та предмету дослідження
29. Визначення мети та завдань наукового дослідження
Надати визначення: закон, судження, умовивід
Надати визначення: аксіома, постулат, теза
Надати визначення: аргумент, демонстрація (ілюстрація), поняття
Надати визначення: зміст поняття, категорія
34. Надати визначення: наукова концепція, концептуальність, принцип в науковій теорії
35. Надати визначення: науковий факт, методологія наукового пізнання, метод дослідження
Заняття 3. Збір, обробка емпіричних та теоретичних даних дослідження. Оформлення курсової, дипломної роботи та форми написання наукових звітів (семінарсько-практичне заняття з використанням методу дискусії) (лекц. 4-5)
Теоретичні положення: емпіричний збір інформації; Якісні та кількісні методи; представлення даних в таблицях, графіках, діаграмах. Етапи написання, оформлення та структура курсової, дипломної роботи. Збір та оформлення основних наукових літературних джерел для дослідження.
Практичні завдання: 1 - підготувати доповідь для дискусійного обговорення (7-8 с., 1,5 інтервал, 14 шрифт). Принцип розподілу тем доповідей: номер теми відповідає порядковому номеру в академічному журналі групи. Якщо в групі більше чим 20 чоловік, то 21 номер (в академічному журналі групи) обирає першу тему, 22 номер – другу тему і т.д.
2 - індивідуальна робота №1 – 1 завдання. Надати список використаних джерел до теми курсової роботи, яка згідно навчальним планам виконується на першому курсу у відповідності до вимог оформлення: форма 23, наданих у Бюлетені ВАК України, №3, 2008 (Форма 23, С. 9-13). 2 завдання. Представити анотацію до визначеному викладачем розділу, підрозділу монографії, навчального посібника тощо (викладач заздалегідь, за 10 днів надає студентам монографію, навчальний посібник тощо, та визначає кожному студенту окремо підрозділ, розділ і. т.п.)
Перелік тем для доповідей:
1. Наука як рушійна сила розвитку суспільства.
2. Організація науки і наукових досліджень в Україні.
3. Підготовка та атестація наукових та науково-педагогічних кадрів в Україні.
4. Класифікація наукових досліджень.
5. Принципи організації наукової праці
6. Основні напрямки наукових економічних досліджень в сучасних умовах.
7. Розвиток юридичних наук на сучасному етапі.
8. Види і класифікація економічних наук.
9. Робочий день та робоче місце науковця.
10. Ділове спілкування, листування та ділова розмова по телефону.
11. Необхідність науково-дослідницької роботи студентів в умовах сучасного вузу.
12. Творчість в навчанні як необхідний чинник формування конкурентоспроможного майбутнього фахівця.
13. Самостійна робота студентів в умовах сучасного економічного вузу.
14. Інноваційні підходи в навчальному процесі вищого навчального закладу економічного спрямування (дану тему необхідно виконати у відповідності до своєї спеціальності).
15. Особливості застосування в навчальному процесі нових інформаційних технологій (дану тему необхідно виконати у відповідності до своєї спеціальності).
16. Курсова, дипломна робота: оформлення та захист.
17. Робота над рефератами і доповідями (повідомленнями).
18. Фактори, що впливають на рейтинг професій.
19. Вплив на вибір абітурієнтом форми навчання.
20. Читання у ролі основного способу саморозвитку.
Заняття 4. Заключне (ПМК)
Тестовий контроль до тем 4-5 (15 хвилин). Взаємоперевірка тестових завдань (15 хвилин). Виставлення диференційованого заліку (ПМК).
Лекція 1. Наука - продуктивна сила розвитку суспільства
канд. пед. наук, доцент
Павленко О. О.
План
1. Наука як сфера людської діяльності
2. Структура процесу пізнання. Наукознавство
3. Основні поняття науки (понятійний апарат)
4. Наукове дослідження, його форми (фундаментальні та прикладні дослідження)
5. Науково-дослідницька діяльність студентів
1 питання. Наука як сфера людської діяльності. Наука є складовою загальнолюдської культури, і тому кожна людина має знати, що таке наука, наукові дослід ження та як вони проводяться. Як показує статистика, 5 1 % випускників вищих навчальних закладів стають вченими, тобто наукова діяльність стає їх професійною роботою. З наукою вони безпосередньо стикаються, пра цюючи керівниками державних установ та підприємцями. В першому випадку вони сприяють прискоренню науко во-технічного прогресу, в другому - збільшенню особисто го прибутку, що є особливо важливим в умовах ринкової економіки. Будь-які інноваційні процеси - в стилях керівництва, в стилях прийняття рішення рядовими співробітниками, в застосуванні інноваційних технологій на виробництві, підприємстві тощо пов’язано з розвитком науки.
У Законі України «Про вищу освіту» передбачено, що наукова і науково-технічна діяльність у вищих навчальних закладах є невід'ємною складовою освітньої діяльності й здійснюється з метою інтеграції наукової, навчальної і виробничої діяльності в системі вищої освіти. Вона передба чає:
• розвиток різних форм наукової співпраці (в тому числі міжнародної), розв'язання складних наукових проблем, упровадження результатів наукових дослід жень і розробок;
• безпосередню участь учасників навчального процесу в науково-дослідних роботах, що проводяться у вищому навчальному закладі;
• планування проведення і виконання науково-педаго гічними працівниками наукових досліджень у межах ос новного робочого часу;
• організацію наукових, науково-практичних, науко во-методичних семінарів, конференцій, олімпіад, кон курсів, науково-дослідних курсових, дипломних та інших робіт учасників навчально-виховного процесу.
Успішне оволодіння навичками дослідження і творчої роботи бакалаврами, спеціалістами і магістрами допома гає їм порівняно легко включатися в професійну діяльність, переводити наукові знання в площину практич ного використання.
У зв'язку з цим до навчальних планів більшості спец іальностей вклю чено вивчення дисципліни «Основи наукових дослід жень» або «Основи науково-дослідної роботи», «Методологія науково-дослідної роботи» тощо. Метою вивчення дисципліни є надання студентам необхідного обсягу знань у галузі наукових досліджень, підготовка їх до самостійного виконання наукової роботи, ознайомлення з формами звітів, методикою підготовки по відомлень, доповідей, наукових статей, курсових та дип ломних робіт.
Виникнення науки, як сфери людської діяльності, тісно пов'язано зі зростанням інтелекту людей. Ф. Енгельс пи сав, що спочатку праця, а потім разом з нею і мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мо зок мавпи поступово перетворився в людський. Праця, як діяльність, викликана спочатку боротьбою за виживання, а потім - прагненням до комфорту. Це лише одна з рушій них сил прогресу. З іншого боку, коли задоволені перші потреби людини, прокидається друга рушійна сила - цікавість, цікавість до самого себе, співпрацівників, ото чуючого середовища, до природи.
Отже, виділяється дві сфери людського інтересу - ма теріальна (прагнення до комфорту) і духовна (прагнення задовольнити цікавість).
До трудової діяльності відноситься виробнича діяльність людини, яка спрямована на отримання матері ального продукту.
До духовної сфери діяльності відносить ся мистецтво, сфера послуг і наука. Вони забезпечують інте лектуальне (духовне) багатство суспільства. У Віктора Гюго є таке висловлювання: «Наука безперервно рухається впе ред, перекреслюючи саму себе... Шедевр мистецтва народ жується навіки. Данте не перекреслює Гомера», а О. Пушкін писав: «Століття може рухатись вперед, але поезія зали шається на одному місці... Між тим як поняття праці, відкриття великих представників астрономії, фізики, ме дицини... застаріли і щодня змінюються іншими - твори ж істинних поетів залишаються свіжими і вічно юними».
Наука - це сфера людської діяльності, спрямована на ви роблення нових знань про природу, суспільство і мислення.
Поняття «наука» включає в себе як діяльність, спрямова ну на здобуття нового знання, так і результат цієї діяль ності - суму здобутих наукових знань, що є основою науко вого розуміння світу. Науку ще розуміють, як одну з форм людської свідомості. Термін «наука» застосовується для на зви окремих галузей наукового знання. Необхідність наукового підходу до всіх видів людської діяльності змушує науку розвиватися швидшими темпами, ніж будь-яку іншу галузь діяльності.
Можна сказати, що наука склалася історично і являє собою струнку систему понять і категорій, пов'язаних між собою за допомогою суджень (міркувань) та умовиводів. Звісно, не всякі знання можна розглядати як наукові. Не є науковими ті знання, які людина отримує лише на основі простого спостереження. Вони важливі в житті людини, але не розкривають сутності явищ, взаємозв'язку між ними, які дозволили б пояснити принципи виникнення процесу, явища та їх подальший розвиток. Метою науки і є пізнання законів природи і суспільства, відповідний вплив на природу й отримання корисних суспільству ре зультатів.
Предметом науки є пов'язані між собою форми руху матерії або особливості їх відображення у свідомості лю дей. Саме матеріальні об'єкти природи визначають існуван ня багатьох галузей знань. Достовірність наукових знань визначається не лише логікою, а перш за все обов'язковою перевіркою їх на практиці, адже саме наука є основною формою пізнання та зведення в певну систему знань про навколишній світ і використання їх у практичній діяль ності людей.
Історично наука пройшла довгий і складний шлях роз витку від первинних, елементарних знань про природу до пізнання складних закономірностей природи, суспільного розвитку та людського мислення.
2. Структура процесу пізнання. Наукознавство. Наука виникла в момент усвідомлення незнання, що в свою чергу викликало об'єктивну необхідність здобуття знан ня. Знання - перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Це - ідеальне відтворення умовною формою узагальнених уявлень про закономірні зв'язки об'єктивної реальності.
Процес руху людської думки від незнання до знання на зивають пізнанням, в основі якого лежить відбиття і відтво рення у свідомості людини об'єктивної дійсності.
Відносно пізнання, давайте з вами пригадаємо історичний розвиток суспільства, так би мовити, у всесвітньому масштабі. Що мається на увазі: не було би пізнання – не розвивалось би людство. Прикладів можна навести безліч. Наприклад, добування вогню на ранніх етапах розвитку людства – і на сучасному (від тертя паличок – до сірників, до газу, нафти, п’єзо запальничок для газових плит і тому подібне) Необхідно виділити хімічний склад сірки, необхідно прийти до того, як з сірки зробити сірники, яке обладнання необхідно створити для вироблення сірників, які синтетичні сполуки потрібні для п’єзо запальнички, яке обладнання та яка сировина потрібна і так далі. Це, зрозуміло, я все говорю в спрощеному виді. Що треба, щоб було світло в наших домівках, газ, опалення? Що треба (яке устаткування, з чого виробити це устаткування тощо) щоб змолоти борошно, випікати хліб та булочки? Що треба щоб розробити та випускати комп’ютери, програмне забезпечення, мобільні телефони, смартфони, холодильники, праски пилососи? Що треба (машини, апаратура, засоби, ліки і т. п.) щоб врятувати життя людини під час пожежі, в лікарні? Яке устаткування, з чого його зробити, на якому устаткуванні виробляти дане устаткування, з якої сировини і т. д. виробдяти - космічні кораблі, морські кораблі і військові, і цивільні для круїзів, літаки військові і цивільні? Яка апаратура потрібна та з чого її зробити, на якому устаткуванні, щоб спостерігати як протікає вагітність і вчасно допомогти вагітній, і, щоб, якщо є ускладнення, допомогти народитися новому життю – новонародженій дитині, яка стане членом суспільства, людиною земної кулі? Які фарби і як їх виробити, щоб написати картину? Якби не було б відомих сім нот – не було б музики різних напрямків – класичної, поп музики, панк року, важкого року, джазу, хеві метал та ін.. Не було би знання і пізнання, не було б і науки, Людство не знало б імен Моне, Далі, Рафаеля, Пирогова, Бехтерєва, Нобеля. Ломоносова, Ньтона, Корольова, Пушкіна, Шекспіра, Чайковського, Моцарта, Шалімова, Туполєва і багато інших відомих особистостей в усіх галузях і сферах. Їх не можливо всіх назвати.
Діалектика процесу пізнання полягає в протиріччі обмеженістю наших знань і безмежною складністю об'єктивної дійсності. Пізнання - це взаємодія суб'єкту й об'єкту результатом якого є нове знання про світ. Процес пізнання має двоконтурну структуру: емпіричні і теоретичні знання, які існують в тісній взаємодії та взаємозумовленості. Емпіричний (гр. – досвід) - це такий рівень знання, зміст якого, в основному, одержано з досвіду (зі спостережень та експериментів), підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів; дає знання зовнішніх, видимих зв'язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо. Теоретичне пізнання (гр. - розгляд, дослідження) - це пояснення підстав відтворення. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, але й абстрактного мислення. Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного знання в тому, що воно дає знання сутності, загального, закону і може передбачити майбутнє.
Знання зводяться до відповідей на декілька запитань, які схематично можна зобразити таким чином: Що? Скільки? Чому? Яке? Як? - на ці запитання має даті відповідь наука.
Як зробити? - на це запитання дає відповідь методика. Що зробити? - це сфера практики. Відповіді на запитання зумовлюють безпосередні цілі науки - описування, пояснення і передбачення процесів та явищ об'єктивної дійсності, що становлять предмет її вивчення на основі законів, які вона відкриває, тобто у широкому значенні - теоретичне відтворення дійсності.
Вся наука, людські пізнання спрямовані на досягнен ня достовірних знань, що відображають дійсність. Тому, істинне наукове знання об'єктивне. Істинні знання існують як система принципів, закономірностей, законів, основних понять, наукових фактів теоретичних положень і висновків. Але разом з тим наукові знання можуть бути відносні, абсолютні та апріорні.
Відносні знання - відзначаються неповнотою відповід ності образу і об'єкту.
Абсолютні знання - це повне, вичерпне відтворення узагальнених уявлень про об'єкт, що забезпечує абсолют ну відповідність образу і об'єкту в певний період пізнання.
Апріорні знання - ті, що не ґрунтуються на досвіді, а передують йому і вказують шлях здобуття наукових знань.
Наукове пізнання - це дослідження, характерне свої ми особливими цілями й завданнями, методами отриман ня і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною силою пізнання є прак тика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого спог лядання до абстрактного мислення і від останнього - до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.
Наука, як специфічна діяльність, яка спрямована на отримання нових теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення, характеризується такими основними ознаками:
• наявністю систематизованого знання (наукових ідей, теорій, концепцій, законів, закономірностей, принципів, гіпо тез, основних понять, фактів);
• наявністю наукової проблеми, об'єкта і предмета дослі дження;
• практичною значущістю як явища (процесу), що ви вчається, так і знань про нього.
Закономірності функціонування та розвитку науки, струк тури і динаміки наукового знання та наукової діяльності, взаємодію науки з іншими соціальними інститутами і сфера ми матеріального й духовного життя суспільства вивчає спеці альна дисципліна - наукознавство.
Одним з основних завдань наукознавства є розробка класифікації наук, яка визначає місце кожної науки в загальній системі наукових знань, зв'язок усіх наук. Вищою атестаційною комісією (ВАК) України за погод женням з Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, Держав ним комітетом у справах науки і технологій України зат верджено певну класифікацію галузей наук.
Відповідно до цієї класифікації Основними галузями є:
• Фізико-математичні науки.
• Хімічні науки.
• Біологічні науки.
• Геологічні науки.
• Технічні науки.
• Сільськогосподарські науки.
• Історичні науки.
• Економічні науки.
• Філософські науки.
• Філологічні науки.
• Географічні науки.
• Юридичні науки.
• Педагогічні науки.
• Медичні науки.
• Фармацевтичні науки.
• Ветеринарні науки.
• Мистецтвознавство.
• Архітектура.
• Психологічні науки.
• Військові науки.
• Національна безпека.
• Соціологічні науки.
• Політичні науки.
• Фізичні - виховання і спорт.
• Державне управління.
3 питання. Основні поняття науки (понятійний апарат). Сукупність основних понять називають понятійним апаратом тієї чи іншої науки. Наукова ідея - інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної аргументації, без усвідомлення всієї сукуп ності зв'язків, на основі яких робиться висновок. Вона ба зується на наявних знаннях, але виявляє раніше не помічені закономірності. Наука передбачає два види ідей: конструк тивні й деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значу щості для науки і практики. Свою специфічну матеріаліза цію ідея знаходить у гіпотезі.
Гіпотеза - наукове припущення, висунуте для пояснен ня будь-яких явищ (процесів) або причин, які зумовлюють даний наслідок. Наукова теорія включає в себе гіпотезу, як вихідний момент пошуку істини, яка допомагає суттєво еко номити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати фак ти. Розрізняють нульову, описову (понятійно-термінологіч ну), пояснювальну, основну робочу і концептуальну гіпотези. Якщо гіпотеза узгоджується з науковими фактами, то в нау ці її називають теорією або законом.
Гіпотези (як і ідеї) мають імовірнісний характер і прохо дять у своєму розвитку три стадії:
• накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень;
• формулювання гіпотези і обґрунтування на основі при пущення прийнятної теорії;
• перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези.
Якщо отриманий практичний результат відповідає припущенням, то гіпотеза перетворюється на наукову те орію, тобто стає достовірним знанням. У практиці може формулюватись декілька гіпотез з одного і того самого невідомого явища, бо будь-яке явище багатогранне і пов'я зане з іншими. Наявність різних гіпотез забезпечує той різнобічний аналіз, без якого неможливе суворе наукове узагальнення.
Процедури, за допомогою яких установлюється істинність будь-якого твердження, називають доказами. Докази використовують як у науці, так і в практичній діяль ності людей. Доказами гіпотез у досліджуваних об'єктах можуть бути цитати, запозичені в інших авторів, оприлюд нені аксіоматизовані знання, сформовані теорії (наприклад: таблиця Менделєєва - у хімії, закон Бойля-Маріотта - у фізиці) тощо. У доказах застосовують два способи встановлення істини: безпосередній і опосередкований.
При безпосередньому способі істина встановлюється в процесі практичних дій - це може бути спостереження, демонстрація, вимірювання, розрахунок, облік тощо.
При опосередкованому способі, доказ є логічною проце дурою встановлення істинності будь-якого твердження за допомогою інших тверджень, істинність яких уже до ведена, у структурі доказів можуть бути такі елементи: теза, аргумент і демонстрація.
Закон - внутрішній суттєвий зв'язок явищ, що зумов лює їх закономірний розвиток. Закон, винайдений через здо гадку, необхідно потім логічно довести, лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону наука викори стовує судження.
Судження - думка, в якій за допомогою зв'язку понять стверджується або заперечується що-небудь. Судження про предмет або явище можна отримати або через безпосереднє спостереження будь-якого факту, або опосередковано - за допомогою умовиводу.
Умовивід - розумова операція, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов'язане з вихідним.
Аксіома - це положення, яке сприймається без доказів у зв'язку з їх очевидністю.
Постулат - це твердження, яке сприймається в ме жах певної наукової теорії, як істина, без доказовості і вис тупає в ролі аксіоми. Основою великих теоретичних уза гальнень є принципи.
Теза - це систематизований виклад основних поло жень, думок, спостережень, в ній відсутні деталі, пояснен ня, ілюстрації тощо.
Аргумент - це підстава, доказ, які використовуються для обґрунтування, підтвердження чогось.
Демонстрація (ілюстрація) - це форма зв'язку між ар гументами та тезою (макети, таблиці, схеми).
Поняття - є відображенням найбільш суттєвих і влас тивих предмету чи явищу ознак. Вони можуть бути загаль ними, частковими, збірними, абстрактними, конкретни ми, абсолютними і відносними.
Зміст поняття - це сукупність об'єднаних у ньому ознак та властивостей. Розкриття змісту поняття нази вається визначенням. Останнє має відповідати двом най важливішим вимогам:
• вказувати на найближче родове поняття;
• вказувати на те, чим дане поняття відрізняється від інших понять.
У процесі розвитку наукових знань визначення можуть уточнюватись, доповнюватись у змісті новими ознаками. Визначенням, як правило, завершуєть ся процес дослідження. Найбільш узагальнені й фундамен тальні поняття називаються категоріями. Це форми лог ічного мислення, в яких розкриваються внутрішні суттєві сторони і відносини досліджуваного предмету. Поняття, як правило, завершує процес наукового дослі дження, закріплює результати, отримані вченим особисто у своєму дослідженні.
Наука - це сукупність теорій. Теорія - вчення, систе ма ідей, поглядів, положень, тверджень, спрямованих на тлу мачення того чи іншого явища. Це не безпосереднє, а ідеалі зоване відображення дійсності. Теорію розглядають як сукупність узагальнюючих положень, що утворюють науку або підрозділ. Вона виступає як форма синтетичного знання, в межах якого окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи.
До нової теорії висуваються такі вимоги:
• адекватність наукової теорії описуваному об'єкту;
• можливість замінювати експериментальні досліджен ня теоретичними;
• повнота опису певного явища дійсності;
• можливість пояснення взаємозв'язків між різними ком понентами в межах даної теорії;
• внутрішня несуперечливість теорії та відповідність її дослідним даним.
Теорія являє собою систему наукових концепцій, принципів, положень, фактів.
Наукова концепція - система поглядів, теоретичних по ложень, основних думок щодо об'єкта дослідження, які об'єд нані певною головною ідеєю.
Концептуальність - це визначення змісту, суті, смислу того, про що йде мова.
Під принципом у науковій теорії розуміють найабстрактніше визначення ідеї. Принцип - це правило, що виникло в результаті об'єктивно осмисленого досвіду.
Науковий факт - подія чи явище, яке є основою для висновку або підтвердження. Він є елементом, який у сукуп ності з іншими становить основу наукового знання, відбиває об’єктивні властивості явищ та процесів. На основі науко вих фактів визначаються закономірності явищ, будуються теорії і виводяться закони.
Рух думки від незнання до знання керується методоло гією. Методологія наукового пізнання - вчення про прин ципи, форми і способи науково-дослідницької діяльності.
Метод дослідження - це спосіб застосування старого знан ня для здобуття нового знання. Він є засобом отримання на укових фактів.
4 питання. Наукове дослідження, його форми (фундаментальні та прикладні дослідження). Розглянемо, що означає наукова діяльність і в яких видах вона існує. Наукова діяльність - інтелектуальна творча діяльність, спрямована на здобуття і використання нових знань. Вона існує в різних видах:
науково-дослідницька діяльність;
науково-організаційна діяльність;
науково-інформаційна діяльність;
науково-педагогічна діяльність;
науково-допоміжна діяльність та ін.
Кожен із зазначених видів наукової діяльності має свої специфічні функції, завдання, результати роботи.
У межах науково-дослідницької діяльності здійснюються наукові дослідження. Наукове дослідження - цілеспрямо ване пізнання, результати якого виступають як система по нять, законів і теорій.
Розрізняють дві форми наукових досліджень: фундамен тальні та прикладні. Фундаментальні наукові досліджен ня - наукова теоретична та (або) експериментальна діяль ність, спрямована на здобуття нових знань про закономірності розвитку та взаємозв'язку природи, суспільства, людини.
Прикладні наукові дослідження - наукова і науково-технічна діяльність, спрямована на здобуття і використання знань для практичних цілей.
При проведенні наукових досліджень відрізняють по няття «об'єкт» і «предмет» пізнання і дослідження.
Об'єктом дослідження прийнято називати те, на що спрямована пізнавальна діяльність дослідника. Це процес або явище, яке породжує проблемну ситуацію і обране для дослідження.
Предметом дослідження є досліджувані з певною ме тою властивості, характерні для наукового пізнання, це визначення певного «ракурсу» дослідження як припущен ня про найсуттєвіші для вивчення обраної проблеми ха рактеристики об'єкта. Під предметом дослідження розуміється те, що знаходиться в межах об'єкта і завжди співпадає з темою дослідження.
Один і той же об'єкт може бути предметом різних досліджень і навіть наукових на прямів. Об'єкт і предмет дослідження, як категорії науко вого процесу, співвідносяться між собою як загальне і час ткове.
Залежно від ступеня складності є прості і складні об'єкти дослідження, відмінність між ними визначається кількістю елементів та видом зв'язку між ними. Наприк лад, простим об'єктом дослідження в педагогіці є рівень інформаційного забезпечення навчання, складним - ефек тивність процесу навчання. У першому випадку досліджується забезпечення на вчальною літературою, згідно переліку дисциплін навчаль ного плану, в другому - визначається вплив численних факторів на кінцевий результат навчання (якість викла дання, технології навчання, рівень навченості та навчальності студентів тощо).
Правильний вибір об'єкту вивчення навколишнього матеріального світу відповідно до мети дослідження сприяє обгрунтованості результатів дослідження.
Завдання дослідника полягає у визначенні факторів, які впливають на об'єкт дослідження, відборі і зосеред женні уваги на найсуттєвіших з них. Критеріями відбору є мета дослідження та кількісний рівень накопичених фактів у цьому напрямі. Відбір найсуттєвіших факторів, які впливають на об'єкт дослідження, має велике практич не значення, оскільки впливає на ступінь достовірності результатів дослідження. Якщо будь-який суттєвий фактор не враховано, то висновки, здобуті в результаті дослід ження, можуть бути помилковими, неповними або хибними. Виявлення суттєвих факторів простіше, якщо дослідження грунтуються на добре опрацьованій теорії.
Якщо теорія не дає відповіді на поставлені запитання, то використовують гіпотези, наукові ідеї, сформовані в про цесі попереднього вивчення об'єкта дослідження. Отже, чим повніше враховано вплив середовища на об'єкт дослідження, тим точнішими будуть результати наукового дослідження. Середовище - це те, що впливає на об'єкт дослідження.
Відібравши об'єкт, визначивши предмет і фактори, які впливають на причинно-наслідкові результати стану об 'єкта, визначають його параметри, тобто повноту вивчен ня відповідно до поставленої мети.
Наукове дослідження повинно розглядатись у неперер вному розвитку, грунтуватись на зв'язку теорії з практикою. Важливу роль у науковому дослідженні відіграють пізна вальні завдання емпіричного і теоретичного напряму. Емпіричні завдання вирішуються за допомогою спос тереження, експерименту, вимірювання, описування. Теоретичні завдання спрямовані на вивчення і вияв лення причин, зв'язків, залежностей, які дозволяють вста новити поведінку об'єкта, визначити і вивчити його струк туру, характеристику на основі розроблених у науці принципів і методів пізнання. Тут переважає використання аксіоматичних методів, системних, структурно-функціонального аналізу, матема тичного моделювання.
У результаті отриманих знань формулюють закони, розробляють теорію, перевіряють факти тощо. Теоретичні пізнавальні завдання формують таким чином, щоб можна було їх перевірити емпірично.
У вирішенні емпіричних і особливо теоретичних зав дань наукового дослідження важливе місце належить ло гічному методу пізнання, який дозволяє на основі умови водів пояснити явища і процеси, викликати різні пропозиції та ідеї, встановлювати шляхи їх вирішення. Він будується на отриманих фактах і результатах емпіричних досліджень.
Систематизовані наукові знання класифікують за різними ознаками:
а) за видом зв'язку з суспільним виробництвом (поліпшення організації праці, створення машин, конструкцій, теоретичні гуманітарні роботи тощо);
б) за ступенем важливості для народного господарства (роботи, що виконуються на замовлення міністерств, відомств);
в) за джерелами фінансування (держбюджетні, госп. договірні);
г) за терміном розробки (довготермінові, короткотермі нові).
Традиційна модель наукового пізнання передбачає рух по ланцюжку: встановлення емпіричних фактів - первин не емпіричне узагальнення - виявлення відхилень фактів від правил - винахід теоретичної гіпотези з новою аргу ментацією - логічний висновок (дедукція) з гіпотези всіх фактів спостереження, що є перевіркою на її істинність.
Отже, процес наукового дослідження достатньо трива лий і складний. Він починається з виникнення ідеї, а за вершується доведенням правильності гіпотези і суджень.
Головними етапами наукового дослідження є:
• виникнення ідеї, формулювання теми;
• формування мети та завдань дослідження;
• висунення гіпотези, теоретичні дослідження;
• проведення експерименту, узагальнення наукових фактів і результатів;
• аналіз та оформлення наукових досліджень;
• впровадження та визначення ефективності наукових досліджень;
Але в науці недостатньо встановити будь-який науко вий факт. Важливим є пояснення його з позиції науки, обгрунтування загально-пізнавального, теоретичного та практичного його значення. Накопичення наукових фактів у процесі досліджень є творчим процесом, в основі якого завжди лежить задум вченого, його ідея. Наукове пізнання - дуже трудомісткий і складний процес, який потребує постійної високої напруги, праці з натхненням. Воно прирівнюється до подвигу і потребує максимальної напруги енергії людини, мислення і дій, інакше воно перетворюється в ремісництво і ніколи на дасть нічого сут тєвого.
Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату. Науковий результат - нове знан ня, здобуте в процесі фундаментальних або прикладних нау кових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інфор мації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової до повіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо. На уково-прикладний результат - нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок, закінчене випробування, яке впроваджене або може бути впроваджене у суспільну практику. Науково-прикладний результат може мати форму звіту, ескізного проекту, конструкторської або технологічної документації на науково-технічну продукцію, натурного зразка тощо.
До основних результатів наукових досліджень належать:
• наукові реферати;
• наукові доповіді (повідомлення) на конференціях, на радах, семінарах, симпозіумах;
• курсові (дипломні, магістерські) роботи;
• звіти про науково-дослідну (дослідно-конструкторську; дослідно-технологічну) роботу;
наукові переклади;
дисертації (кандидатські або докторські);
автореферати дисертацій;
депоновані рукописи;
монографії;
наукові статті;
аналітичні огляди;
авторські свідоцтва, патенти;
алгоритми і програми;
звіти про наукові конференції;
репринти;
підручники, навчальні посібники;
бібліографічні покажчики та ін.
Суб'єктами наукової діяльності є: вчені, наукові праців ники, науково-педагогічні працівники, а також наукові уста нови, наукові організації, вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації, громадські організації у сфері наукової та нау ково-технічної діяльності.
Науково-дослідницькою діяльністю займається значне ко ло людей. Тих, хто робить це постійно, називають дослідни ками, науковцями (науковими працівниками), вченими.
Дослідником називають людину, яка здійснює наукові дослідження. Науковець - це той, хто має відношення до науки, виробляє нові знання, є спеціалістом у певній галузі науки. Вчений - фізична особа, яка провадить фундамен тальні та (або) прикладні наукові дослідження з метою здо буття наукових та (або) науково-технічних результатів. На уковий працівник - вчений, який за основним місцем ро боти та відповідно до трудового договору (контракту) професійно займається науковою, науково-технічною або науко во-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію, підтверджену результатами атестації.
Люди науки мають відповідну спеціальність і кваліфіка цію, працюють як самотужки, так і об'єднуючись у наукові колективи (постійні чи тимчасові), створюють наукові школи.
5 питання. Науково-дослідницька діяльність студентів. Розгляд даного питання ми вже порушували під час вивчення дисципліни «Університетська освіта», але, під час вивчення дисципліни «Університетська освіта», розгляд даного питання носило більш ознайомчий характер. В межах навчальної дисципліни «Основи науково-дослідної роботи» дане питання ми розглянемо більш ґрунтовніше. Науково-дослідницька діяльність студентів (НДДС) (інколи говорять науково-дослідницька робота студентів – НДРС) вищих навчальних закладів України є одним із основних чинників під готовки висококваліфікованих кадрів відповідного профілю.
Поняття «науково-дослідницька діяльність студентів» вклю чає в себе два взаємопов'язаних елементи:
• навчання студентів елементам дослідницької діяльності, організації та методики наукової творчості;
• наукові дослідження, що здійснюють студенти під керів ництвом професорів і викладачів.
Для НДДС вищих навчальних закладів характерним є єдність цілей і напрямів навчальної, наукової і виховної ро боти, тісна взаємодія всіх форм і методів наукової роботи студентів, що реалізуються в навчальному процесі та поза навчальний час. Це забезпечує їхню участь у науковій діяль ності протягом усього періоду навчання, тісно пов'язану як із науково-дослідницькою діяльністю, що проводиться підроз ділами ВНЗ, так і з громадською діяльністю.
Зміст і структура НДДС забезпечує послідовність її засобів і форм відповідно до логіки і послідовності навчального про цесу, що зумовлює спадкоємність її методів і форм від курсу до курсу, від кафедри до кафедри, від однієї дисципліни до іншої, від одних видів занять до інших, поступове зростання обсягу і складності набутих студентами знань, умінь, нави чок у процесі виконання ними наукової роботи.
Реалізована в комплексі науково-дослідницька діяльність студентів за безпечує вирішення таких основних завдань:
• формування наукового світогляду, оволодіння методо логією і методами наукового дослідження;
• надання допомоги студентам у прискореному оволодінні спеціальністю, досягненні високого професіоналізму;
• розвиток творчого мислення та індивідуальних здібно стей студентів у вирішенні практичних завдань;
• прищеплення студентам навичок самостійної науко во-дослідницької діяльності;
• розвиток ініціативи, здатності застосувати теоретичні знання у своїй практичній роботі, залучення найбільше здібних студентів до розв'язання наукових проблем, що мають суттє ве значення для науки і практики;
• необхідність постійного оновлення і вдосконалення своїх знань;
• розширення теоретичного кругозору і наукової ерудиції майбутнього фахівця;
• створення та розвиток наукових шкіл, творчих колек тивів, виховання у стінах вищого навчального закладу резер ву вчених, дослідників, викладачів.
Науково-дослідницька діяльність студентів - це систем не утворення, яке має свою структуру, зміст і форми.
У вищих навчальних закладах склалася певна структу ра НДДС: проректор з наукової роботи - рада НДДС інсти туту - рада студентського науково-творчого товариства, (СНТТ) факультету (факультетів), СНТТ кафедри (кафедр).
Наукове керівництво СНТТ здійснюється науковим керів ником, який обирається вченою радою вищого навчального закладу. Голова (з числа студентів) і члени ради СНТТ призна чаються і затверджуються наказом ректора по інституту. Рада СНТТ вузу:
• створює факультетські ради СНТТ і керує ними. Органі зовує разом з факультетськими СНТТ гуртки, творчі секції, бюро та ін.;
• інформує громадськість інституту про роботу СНТТ;
• щорічно організовує підсумкові студентські наукові конференції;
• організовує і проводить внутрішньо-вузівський конкурс сту дентських наукових робіт, контролює діяльність гуртків, студій на кафедрах;
• організовує виставки і презентації кращих наукових праць студентів;
• забезпечує участь студентів у регіональних та всеукраїн ських конкурсах, оглядах, конференціях, олімпіадах;
• сприяє широкому впровадженню результатів студент ських робіт у практику, публікуванню статей, тез доповідей у наукових збірках;
• організовує взаємодію СНТТ інституту з іншими ВНЗ, закладами освіти, культури та ін.
• морально та матеріально заохочує студентів, які ефек тивно здійснюють науково-дослідницьку діяльність.
Рада СНТТ інституту працює в тісному зв'язку з СНТТ факультетів і кафедр.
Постійно проводяться бесіди про науково-дослідницьку діяльність, де висвітлюють ся найзначніші досягнення студентів за минулі роки, подаєть ся докладна інформація щодо запланованої наукової тема тики інституту, факультетів, кафедр.
Зміст і форми НДДС відповідають основним напрямам науково-дослідницької діяльності вищого навчального за кладу, базою її організації і проведення є кафедри. У керів ництві НДДС беруть участь висококваліфіковані викладачі ВНЗ.
Зміст і характер НДДС визначаються:
а) проблематикою дослідницької і науково-методичної діяльності кафедр, факультетів, інституту;
б) тематикою досліджень, що здійснюються кафедрами у творчій співпраці з закладами культури, освіти, з усіма профільними для ВНЗ установами та організаціями;
в) умовами дослідницької роботи студентів, наявністю бази дослідження, можливістю отримання необхідних документів, наявністю комп'ютерної техніки, Internet та Intranet; забезпеченням НДДС науковим керівництвом та ін.
Науково-дослідницька діяльність студентів ВНЗ здійсню ється за трьома основними напрямами:
• науково-дослідницька робота, що є невід'ємним еле ментом навчального процесу і входить до календарно-тема тичних та навчальних планів, навчальних програм як обо в'язкова для всіх студентів;
• науково-дослідницька робота, що здійснюється поза навчальним процесом у межах СНТТ - у гуртках, проблем них групах (лабораторіях), перекладацьких та інформацій них студіях, фольклорних експедиціях та ін.;
• науково-організаційні заходи: конференції, конкурси та ін.
Науково-дослідницька робота студентів у межах на вчального процесу є обов'язковою для кожного студента і охоплює майже всі форми навчальної роботи:
• написання рефератів наукової літератури з конкретної теми в процесі вивчення дисциплін соціально-гуманітарного циклу, фундаментальних і професійно-орієнтованих, спеціаль них дисциплін, курсів спеціалізацій та за вибором;
• виконання лабораторних, практичних, семінарських та самостійних завдань, контрольних робіт, що містять елемен ти проблемного пошуку;
• виконання нетипових завдань дослідницького харак теру в період виробничої практики, на замовлення підпри ємств, установ, організацій, закладів культури тощо; розробка методичних матеріалів з використанням до слідницьких методів (глосаріїв, кросвордів, програм і мето дик соціологічних досліджень тощо);
• підготовка і захист курсових та дипломних робіт, по в'язаних з проблематикою наукових досліджень спеціальних кафедр.
Методика постановки і проведення НДДС у навчальному процесі визначається специфікою ВНЗ, його науковою і ма теріально-технічною базою, набутими традиціями.
Для проведення цієї роботи студенти отримують робоче місце в лабораторії кафедри, комп'ютерному класі, бібліотеці.
У деяких вищих навчальних закладах навчально-дослід ницькій роботі передує спеціальний курс з основ організації та методики проведення наукових досліджень, з організації бібліографічної та патентно-ліцензійної діяльності.
Чітка організація НДДС у навчальному процесі сприяє поглибленому засвоєнню студентами спеціальних навчаль них дисциплін, дозволяє найповніше виявити свою індивіду альність, сформувати власну думку щодо кожної дисциплі ни. При цьому особлива увага приділяється залученню сту дентів до збору, аналізу та узагальнення кращого практично го досвіду, проведення соціологічних та експериментальних досліджень, підготовки доповідей і повідомлень.
Науково-дослідницька робота студентів поза навчаль ним процесом є одним із найважливіших засобів формуван ня висококваліфікованих фахівців. Нею передбачається:
• участь студентів у роботі наукових гуртків, проблем них груп, творчих секцій, лабораторій та ін.;
• участь студентів у виконанні держбюджетних або госп розрахункових наукових робіт, проведенні досліджень у ме жах творчої співпраці кафедр, факультетів, комп'ютерного центру із закладами культури, освіти тощо;
• робота в студентських інформаційно-аналітичних та культурологічних центрах, перекладацьких бюро;
• рекламна, лекторська діяльність та ін.;
• написання статей, тез доповідей, інших публікацій;
• най поширенішою формою організації НДДС є наукові гуртки, секції, студії, бюро, центри. Кожний із них являє собою невеликий (10—15 осіб) творчий студентський колектив, який працює над однією або кількома суміжними науковими те мами, за планами, що складаються на семестр або навчаль ний рік. Науковим підрозділом керує викладач, помічником якого є студент.
НДДС диференціюється залежно від курсу навчання, спеці альності та спеціалізації. Якщо напрям дослідження має міжкафедральний характер, здійснюється спільне керівниц тво НДДС викладачами кількох кафедр.
Художньо-творча діяльність студентів здійснюється практично в усіх вищих навчальних закладах і особливо в музичних, театральних ВНЗ, на творчих факультетах інсти тутів культури в таких формах:
• робота у творчих секціях і студіях (літературній, ком позиції, режисури, живопису, скульптури та ін.);
• участь у концертах, конкурсах, виставках на рівні ВНЗ, регіональному, всеукраїнському та міжнародному рівнях;
• виступи на радіо, на телебаченні, в пресі;
• розробка сценаріїв, постановчих матеріалів, підготовка і показ спектаклів, шоу-програм, тематичних вечорів та ін.
Цей напрям НДДС забезпечує тісний зв'язок з творчими організаціями, самодіяльними колективами, закладами дозвіл ля, сприяє постійному вдосконаленню художньої майстерності і ефективному використанню творчого потенціалу студент ської молоді.
Студенти, які досягли значних успіхів у науково-дослід ницькій діяльності, можуть працювати за індивідуальним графіком виконання навчального плану в межах установле ного терміну навчання. Студенти-науковці, випускники ВНЗ за рішенням ДЕК та СНТТ інституту можуть бути рекомен довані до вступу в аспірантуру, на викладацьку роботу.
Список рекомендованої літератури
1. Закон України «Про вищу освіту». — К.: Парламентське вид-во, 2006. - (Закони України).
2. Артюх С. Основи наукових досліджень: [підручник] /Артюх С. - Харків. : УІПА, 2006.
3. Афанасьєв А. Основи наукових досліджень: [навч. посібник] /Афанасьєв А. - Х. : ХНЕУ, 2005.
4. Білоусова Т. Основи наукових досліджень: [навч. посібник] /Білоусова Т. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський держ. ун-т. 2004.
5. Білуха М. Т. Основи наукових досліджень: [підручник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів] /Білуха М. Т. - К.: Вища школа, 1997.
6. Бурдин К. С. Как оформить научную работу / К. С. Бурдин, П. В. Веселов. - М.: Высшая школа, 1997.
7. Бурчин М. Н. Введение в современную точную методологию науки: структуры систем знаний /М. Н. Бурчин, В. И. Кузнецов. - М.: АО «Аспект-Пресс», 1994.
8. Готт В.С. Категории современной науки (становление и развитие) / Готт В. С., Семенюк Э. П., Урсулл Д. Д. - М.: Мысль, 1984.
9. Кузин Ф. А. Магистерская диссертация / Ф. А. Кузин. - М., 1997.
10. Кузнецов И. Н. Методика научного исследования / Кузнецов И. Н. - Минск, 1997.
11. Про наукову і науково-технічну діяльність [Електронний ресурс]. - Електрон. дан. - К.: Верховна Рада України. - Режим доступу: http:// zakon1. rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1977-12, вільний. Назва з екрану.
12. Про практичну підготовку студентів //http://www.mon.gov.ua/ newstmp/2009_1/09_02/1_9_93.doc
13. Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: [Підручник для студентів вищих навч. закладів] / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко. – К.: Знання, 2006.
Лекція 2. Основи методології науково-дослідної роботи
канд. пед. наук, доцент
Павленко О. О.
План
1. Поняття про методологію досліджень, функції та види наукових досліджень
2. Методи та техніка наукових досліджень
3. Групи загальних методів наукового пізнання
1 питання. Поняття про методологію досліджень, види та функції наукових досліджень. Перш ніж приступити до реалізації наукового дослідження на будь-якому рівні, студенти та молоді вчені по винні ознайомитися з методологією та методами наукової роботи. Тут важливе все: методика вибору проблеми та теми дослідження, збір та систематизація фактів, історія розвитку проблеми, в основі якої лежить задум (ідея) дос лідника. У філософському визначенні ідея - це продукт людського мислення, форма відображення дійсності, в ній міститься усвідомлення мети пізнання, перспектив дослі дження та його практичне значення. Ідеї народжуються з практики спостереження навколишнього світу і потреб життя. Нова ідея — це якісний стрибок думки за межі сприйнятих почуттями даних.
Складність, багатогранність і міждисциплінарний ста тус будь-якої наукової проблеми приводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівнями методології науки.
Методологія – це сукупність прийомів дослідження, що застосовують ся в певній науці; вчення про методи пізнання та перетворення дійсності.
Методологія науки (rp.methodos - спосіб, метод і logos - наука, знання) - це система методологічних і методичних принципів і прийомів, операцій і форм побудови наукового знання. Філософський рівень методології функціонує у виг ляді загальної системи принципів діалектики. Вона формує світоглядну концепцію світової науки, тобто основні вихідні теоретичні положення, які затвердилися в науці і які, рівною мірою, треба знати. Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних нау кових шкіл не розмежовують методологію і методи дослі дження. У вітчизняній науковій традиції методологію розглядають як учення про методи пізнання або систему наукових принципів, на основі яких базується досліджен ня і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів. Найчастіше методологію тлумачать як сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці. Методику розуміють як сукупність прийомів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним матеріалом. Методологія виконує такі функції:
• визначає способи здобуття наукових знань, які відоб ражають динаміку процесів та явищ;
• передбачає особливий шлях, за допомогою якого може бути досягнута науково-дослідна мета;
• забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається;
• допомагає введенню нової інформації;
• забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;
• створює систему наукової інформації, яка базується на об'єктивних явищах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.
Ці ознаки поняття «методологія», що визначають її функції в науці, дають змогу зробити такий висновок: ме тодологія - це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання мак симально об'єктивної, точної, систематизованої інфор мації про процеси та явища.
Розрізняють три види мето дології:
1. Філософську або фундаментальну - систему діалек тичних методів, які є найзагальнішими і діють на всьому полі наукового пізнання, конкретизуючись і через загальнонаукову, і через часткову методологію. Філософська, або фундаментальна методологія є вищим рівнем методології науки, що визначає загальну стратегію принципів пізнання особливостей явищ, про цесів, сфер діяльності. Філософська методологія виконує дві функції. По-перше, вона виявляє сутність наукової діяльності та її взаємозв'язки з іншими сферами діяль ності, тобто розглядає науку відносно практики, суспіль ства, культури людини. По-друге, методологія вирішує завдання вдосконалення, оптимізації наукової діяльності, спирається на розроблені нею світоглядні й загальнометодологічні орієнтири та постулати.
2. Загальнонаукову, яка використовується в переважній більшості наук і базується на загальнонаукових принципах дослідження: історичному, логічному, системному, моделю вання тощо.
Сучасні дослідники в наукових розробках відда ють перевагу системно-діяльнісному підходу, тобто дослі дженню комплексної взаємодії суттєвих компонентів: умови, результат. Це забезпечує цілісність, комплексність, струк турність, взаємозв'язок з зовнішнім середовищем, цілесп рямованість і самоорганізацію дослідження, створює умо ви комплексного вивчення будь-якої сфери діяльності.
3. Частково-наукову - сукупність специфічних методів кожної конкретної науки, які є базою для вирішення дослідницької проблеми.
Усі досягнення минулого були опрацьовані у вигляді діалектичного методу пізнання реальної дійсності, в ос нову якого було покладено зв'язок теорії і практики, прин ципи пізнання реального світу, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного і суб'єктивного тощо. Пробле ми наукового пізнання стали предметом постійного про тистояння різних наукових поглядів на світ, на сутність науки та знання через антиномію в гносеології - антино мію раціоналізму - емпіризму. (Антимонія (от греч. antinomia - протиріччя в законі) розмірковування, яке доводить, що два висловлювання, які є суперечністю один одному, витікають один з другого. Характерним прикладом логічної Антимонії є антимонія "лжеца" парадокс. С. І. Ожигов дає наступне тлумачення - Антімонія - противоречие между двумя взаимоисключаемыми положениями, сущностями, явлениями, каждое из которых доказуемо логическим путём, существует в отдельности. А. учений о смерти и бессмертии. А. духа и материи. А. между свободой личности и государством.)
Оскільки, загальнонаукова методологія використовується в усіх в переважній більшості науках, то розглянемо більш розширено даний вид методології і її особливості.
До загальнонаукових принципів дослідження належать: історичний, термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний), моделювання та ін.
Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникнути у сутність явищ і процесів, що вивчаються. Це можливо за умови цілісного підходу до об'єкта вивчення, розгляду його виникненні та розвитку, тобто застосування історичного підходу до його вивчення. Перш ніж вивчати сучасний стан, необхідно вивчити генезис а розвиток певної науки або сфери практичної діяльності.
Відомо, що нові наукові і накопичені знання перебувають в діалектичній взаємодії. Найкраще і прогресивне зі старого переходить у нове і надає йому сили й дієвості. Інколи забуте старе знову відроджується на новій науковій основі і живе все життя в іншому, досконалішому вигляді. У цьому зв'язку особливого значення набувають вивчення історичного досвіду, аналіз та оцінювання історичних подій, фактів, попередніх теорій у контексті їх виникнення, станов лення та розвитку. Отже, історичний підхід дає змогу дослі дити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у гносеологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей.
У межах історичного підходу активно застосовується порівняльно-історичний метод - сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку.
За характером схожості порівняння поділяють на історико-генетичні та історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних са мим об'єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взає мовпливу явищ. На цій основі виділяють два види порівняль но-історичних методів: порівняльно-типологічний, що роз криває схожість генетично не пов'язаних об'єктів, і власне порівняльно-історичний, що фіксує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розходження між ними - як показник їхнього різного походження.
Будь-яке теоретичне дослідження потребує описування, аналізу та уточнення понятійного апарату конкретної га лузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають.
Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнен ня змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв'язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на основі якої базується дослідження. Вирішити це завдання допомагає метод, термінологічного аналізу і метод операціоналізації понять.
Визначення понять слід формулювати, базуючись на тлу мачних та професійних словниках. Визначення обсягу і змісту поняття дають через родову ознаку і найближчу видову відмінність. Як правило, спочатку називають родове поняття, до якого поняття, що визначається, входить як складова. Потім указують на ту ознаку поняття, яка відрізняє його від усіх подібних, причому ця ознака має бути найважливішою, найсуттєвішою.
До загальнонаукової методології слід віднести системний підхід, застосування якого потребує кожний об'єкт наукового дослідження. Сутність його полягає у комплексному досліджені великих і складних об'єктів (систем), дослідження їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин.
Згідно з системним підходом, система - це цілісність, яка становить єдність закономірно розташованих і взаємопов'язаних частин.
Кожну конкретну науку, діяльність, об'єкт можна розглядати як певну систему, що має множину взаємопов'язаних елементів, компонентів, підсистем, визначені функції, цілі склад, структуру. До загальних характеристик системи відносять: цілісність, структурність, функціональність, взаємозв'язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, цілеспрямованість, самоорганізацію.
Згідно з цим сформувалися відповідні методологічні принципи, які забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного пізнання об'єкта: принцип цілісності, за яким досліджуваний об'єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єдине ціле; принцип примату цілого над складовими частинами, який означає, що функції окремих компонентів і підсистем підпорядковані функції системи в цілому її меті; принцип ієрархічності, який постулює підпорядкованість компонентів і підсистем системі в цілому, а також супідрядність систем нижчого рівня системам більш високого рівня, внаслідок чого предметна галузь теорії набуває ознак ієрархічної метасистеми; принцип структурності, який означає спосіб закономірного зв'язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує єдність системи, зумовлює особливості її внутрішньої будови; принцип самоорганізації означає, що динамічна система іманентно (безпосередньо) (книжн. наречие к прил. имманентный; неотъемлемо, в силу внутренней природы чего-либо Непосредственно, имманентно нам дана только эта жизнь, и только в ней и через неё мы можем родиться к новой, лишь в ней её перерастая. С. Н. Булгаков, «Апокалиптика и социализм», 1910 р.) здатна самостійно підтримувати, відтворювати або удосконалювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціонування задля підвищення стійкості, збереження цілісності, забезпечення ефективних дій чи розвитку; принцип взаємозв'язку із зовнішнім середовищем, за яким жодна із систем не може бути самодостатньою, вона має динамічно змінюватись і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього середовища.
Системний принцип дає змогу визначити стратегію науко вого дослідження. В його межах розрізняють структурно-функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний та інші підходи.
Сутність структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об'єктах структурних елементів (ком понентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у си стемі. Елементи і зв'язки між ними створюють структуру системи. Кожний елемент виконує свої специфічні функції, які «працюють» на загальносистемні функції. Структура ха рактеризує систему в статиці, функції - у динаміці. Між ними є певна залежність.
У межах структурно-функціонального підходу досліджують сутнісно-функціональну, функціонально-генетичну та фун кціонально-логічну структуру системи.
Загальнонауковою методологією вивчення об'єкта дослідження є системно-діяльнісний підхід, який набув значного поширення в сучасних наукових розробках. Зазначений підхід указує на певний компонентний склад людської діяльності. Серед найсуттєвіших її компонентів: потреба - суб'єкт - об'єкт – процеси - умови - результат. Це створює можливість комплексно дослідити будь-яку сферу людської діяльності.
Діяльнісний підхід - це методологічний принцип, основою якого є категорія предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому). Діяльність - форма активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Діяльність людини може розглядатися в загальному значенні цього слова - як дина мічна система взаємодії людини із зовнішнім середовищем, а також у вузькому, конкретному - як специфічна профе сійна, наукова, навчальна тощо форма активності людини, у якій вона досягає свідомо поставлених цілей, що формуються внаслідок виникнення певних потреб.
У процесі діяльності людина виступає як суб'єкт діяль ності, а її дії спрямовані на зміни об'єкта діяльності у про цесі діяльності. Будь-яка діяльність здійснюється завдяки множині взаємопов'язаних дій - одиниць діяльності, що не розкладаються на простіші, внаслідок якої досягається кон кретна мета діяльності. Мета діяльності зумовлена певною потребою, задоволення якої потребує певних дій.
Зміст системно-генетичного підходу полягає в розкритті умов зародження, розвитку і перетворення системи.
Відносно новим фундаментальним методом пізнання є синергетичний підхід. Сутність синергетичного (синергійного) підходу поля гає в дослідженні процесів самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур. Він реалізується в дослі дженні систем різної природи: фізичних, біологічних, соціаль них, когнітивних, інформаційних, екологічних та ін. Предме том синергетики є механізми спонтанного формування і збереження складних систем, зокрема тих, які перебувають у стані стійкої нерівновагі із зовнішнім середовищем. У сфе ру його вивчення потрапляють нелінійні ефекти еволюції систем будь-якого типу, кризи і біфукації - нестійкої фази існування, які передбачають множинність сценаріїв подаль шого розвитку.
З позицій синергетичного підходу неможливо традицій ними детерміністськими методами вивчати розвиток складно організованих систем. Як відомо, нестійкість системи роз глядається як перешкода, що потребує обов'язкового подо лання. Жорсткі причинно-наслідкові зв'язки поступального розвитку мають лінійний характер. Сучасне визначається минулим, а майбутнє - сьогочасним. Синергетичний же підхід передбачає ймовірне бачення світу, базується на дослідженні нелінійних систем. Образ світу постає як сукупність не лінійних процесів. Ідея нелінійності включає багатоваріантність, альтернативність шляхів еволюції та її незворотність. За допомогою синергетичного підходу вивчають дисипативні (нестійкі, слабко організовані) складні системи. Суть теорії нестабільності (теорії дисипативних структур) полягає в тому, що стан нерівноваги систем спричинює порядок та безпорядок, які тісно поєднані між собою. Нерівноважні системи забезпечують можливість виникнення унікальних подій, по яву історії Універсуму. Час стає невід'ємною константою ево люції, оскільки в нелінійних системах у будь-який момент може виникнути новий тип рішення, який не зводиться до попереднього. Синергетичний підхід демонструє, яким чи ном і чому хаос може розглядатися як чинник творення, конструктивний механізм еволюції, як з хаосу власними силами може розвиватися нова організація.
Відносно новим загальнонауковим методом є інформа ційний підхід, суть якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об'єкту, процесу чи явища в природі чи суспільстві, перш за все, виявляються найхарактерніші для нього інфор маційні аспекти.
В основі інформаційного підходу лежить принцип інформаційності, згідно з яким:
• інформація є універсальною, фундаментальною категорією;
• практично всі процеси та явища мають інформаційну основу;
• інформація є носієм смислу (змісту) всіх процесів, що відбуваються в природі та суспільстві;
• всі існуючі в природі та суспільстві взаємозв'язки ма ють інформаційний характер;
Всесвіт - це широкий інформаційний простір, в якому функціонують і взаємодіють інформаційні системи різного рівня. Усвідомлення всеосяжності інформації в природі та су спільних явищах стало об'єктивним чинником виникнення нового фундаментального методу наукового пізнання - інформаційного підходу, який дає змогу дослідити об'єкти, процеси та явища з інформаційного погляду, виявити нові якості, важливі для розуміння їх сутності та можливих напрямів розвитку на основі знання загальних властивостей та зако номірностей інформаційних процесів.
Інформаційний підхід тісно пов'язаний із системним, що дає змогу уявити сучасний світ як складну глобальну бага торівневу інформаційну систему, яку утворюють три взає мопов'язані системи нижчого рівня: система «Природа», си стема «Людина» і система «Суспільство». Кожна з цих підси стем є, по суті, інформаційною. Інформаційна система «Лю дина» посідає центральне місце в інформаційній моделі су часного світу, оскільки саме через неї здійснюється взаємодія інформаційних систем «Природа» і «Суспільство». Це зумов лено двоїстою сутністю людини, яка одночасно є природним і соціальним організмом. Це створює методологічну базу для дослідження проблем людини і суспільства як цілісних ба гаторівневих, багатофункціональних інформаційних систем. Теорія енерго-інформаційного обміну в системі ноосфери відкриває нові можливості для наукового пізнання, нову інфор маційну картину світу, що якісно відрізняється від традиційної речово-енергетичної картини, яка до цього часу домі нувала у фундаментальній науці. Особливо плідним інформаційний підхід виявляється при дослідженні сучасної людини і суспільства.
Інформаційний підхід, як фундаментальна методологія, набуває все більшого поширення через об'єктивні чинники: «наскрізний» характер інформації, яка проникає практично в усі галузі та сфери людської діяльності і супроводжує їх, стає однією з найважливіших категорій соціального розвитку; зростання обсягів інформації, вирішення проблем її доступності ефективного використання; інформатизацію суспільства; розвиток інформаційної техніки і технології; становлення іформаційного суспільства, основним інтелектуальним продуктом якого є документи, інформація, знання. Останній чинн ик став імпульсом для обґрунтування документної, інформаційної та когнітивної парадигм дослідження.
Останнім часом зростає значення культурологічного підходу, який набуває статусу загальнонаукової методології. Культурологічний підхід, завдяки широкій палітрі поняття культура та пізнавальним можливостям культурології - науки, що вивчає культуру як цілісність, дає можливість до слідити безліч природних, соціальних, екологічних, економіч них, педагогічних, інформаційних та інших об'єктів та явищ, як культурологічного феномену.
Вихідним положенням культурологічного підходу є роз гляд сучасного світу як багаторівневої ієрархічної системи «Культура», яка складається з трьох основних відносно само стійних підсистем: системи «Природа», системи «Людина» і системи «Суспільство». Кожна з підсистем може бути дослі джена як культурний феномен. Особливе значення має до слідницько-пізнавальний потенціал культури для вивчення людини і суспільства.
Культурологічний підхід інтегрує дослідницький потенці ал, накопичений рядом наук, які вивчають культуру (філосо фією культури, теорією культури, мистецтвознавством, пси хологією культури, соціологією культури, історією культури та ін.), і реалізує прагнення до аналізу предмета дослідження як культурного феномену. У межах культурологічного підхо ду культура розглядається як система, що складається і фун кціонує у взаємодії: об'єктивної (будь-які культурні об'єкти) і суб'єктивної («зліпок» культури і свідомості) форм; раціо нальної й емоційно-чуттєвої її складової; культурно-інноваційних механізмів проникнення культури в усі галузі і сфери людської діяльності; процесів виробництва, розповсюдженню (трансляцій) і «присвоєння» культурних цінностей тощо.
Дослідницький потенціал культурологічного підходу полягає у наступному:
• обранні для досягнення мети і завдань дослідження найбільш адекватного визначення культури;
• розгляді процесів та явищ як феноменів культури;
• використанні найсуттєвіших ознак культури, її субстанціональних елементів, аксіологічних, функціональних, інструментальних та інших можливостей;
• знанні та використанні теоретичних досягнень культу рології та її основних складових: історичної культурології, фундаментальної культурології, антропології, прикладної культурології. Культурологічне пізнання і перетворення процесів та явищ зумовлене об'єктивним поділом культури на матеріальну і духовну, тісним зв'язком з нею особистості та суспільства. Людина не лише розвивається на основі осво єння нею культури, а й поповнює її новими елементами. У зв'язку з цим засвоєння культурних цінностей є розвитком самої людини і становленням її як творчої особистості.
Нині у межах культурологічного підходу активно розви вається соціокультурний підхід - теорія і методологія соціокультурного відтворення (репродукції), що акцентує увагу на єдності культури та соціальності, базується на наукових досягненнях культурології, педагогіки, етнографії, соціології, історичної і психологічної антропології, теорії соціальних комунікацій тощо. Соціокультурний підхід сконцентрований перш за все: на стратегічних соціальних цілях історично го відтворення суспільства з його національною культурною специфікою і системних характеристиках культурно-ціннісних комплексів (як традиційних, так і нових) соціаль ної адекватності і культурної компетентності нових членів цього суспільства. Його використання забезпечує багатофакторний підхід до вивчення соціокультурного сере довища (простору), механізмів зв'язку «соціальної» і «куль турної» систем.
Аксіологічний (ціннісний) підхід базується на понятті цінності і дає можливість з'ясувати якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби ок ремої особистості і певного суспільства, а також ідеї і спону кання у вигляді норми та ідеалу. Цінності - це перевага певних смислів і побудованих на цій основі способів поведінки. До цінностей суспільства належать лише ті позитивно значимі явища та їхні властивості, що пов'язані з соціаль ним прогресом. Фундаментальними є гуманістичні або за гальнолюдські цінності: життя, здоров'я, любов, освіта, пра ця, творчість, краса тощо. Системи цінностей є в кожній культурі, суспільстві, державі, професії, особистості. Аксіологічному осмисленню підлягають матеріальні і духовні цінності. Будь-який соціальний інститут, спираючись на цінності більш загального рівня, формує власні специфічні цінності: культурні, педагогічні, професійні та ін. Останні відтворюють смисли професії. Створюється система загаль них і спеціальних критеріїв і показників цінності.
Методологічною базою для багатьох наук є пізнавальний або когнітивний принцип пов'язаний із загально-філософською теорією пізнання і особливо ефективний у вивченні динаміки науки та її співвідношення з суспільством, в об ґрунтуванні провідного значення знання в поведінці індиві да. Слід мати на увазі, що для аналізу формування знання необхідне вивчення практичної і теоретичної діяльності людини у співвідношенні з її соціальним аспектом. У центрі досліджуваних проблем знаходиться людина як член соціуму, представник етносу, психологічний суб'єкт, мовна особа, комунікант.
Пізнавальний принцип у методології не має чітко окресле них меж, можливості його використання визначаються спе цифікою галузі. Особливе місце посідають дослідження рівня когнітивних структур соціальних груп та їхня вмотивованість при визначенні інформаційно-пізнавальних потреб.
2 питання. Методи та техніка наукових досліджень. Стратегічні методологічні положення і принципи знахо дять своє тактичне втілення в методах дослідження.
Метод (гр. methodos) – «спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя». Це також сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєн ня дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного завдання. Різниця між методом та теорією має функціональний характер: формуючись як теоретичний результат поперед нього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень.
У найбільш загальному розумінні метод - це шлях, спосіб досягнення поставленої мети і завдань дослідження. Він відповідає на запитання: як пізнавати?
Методика (гр. methodike) - сукупність методів, прийомів проведення будь-якої роботи. Методика дослідження - це система правил використання методів, прийомів та операцій.
У науковому дослідженні часто застосовують метод кри тичного аналізу наукової і методичної літератури, практич ного досвіду, як того потребує рівень методики і техніки до слідження, у подальшій роботі широко використовуються такі методи: спостереження, бесіда, анкетування, рейтинг, мо делювання, контент-аналіз, експеримент та ін..
Вибір конкретних методів дослідження диктується ха рактером фактичного матеріалу, умовами і метою конкрет ного дослідження. Методи є упорядкованою системою, в якій визначається їх місце відповідно до конкретного етапу дослі дження, використання технічних прийомів і проведення опе рацій з теоретичним і фактичним матеріалом у заданій послідовності.
В одній і тій же науковій галузі може бути кілька мето дик (комплексів методів), які постійно вдосконалюються під час наукової роботи. Найскладнішою є методика експеримен тальних досліджень, як лабораторних, так і польових. У різних наукових галузях використовуються методи, що збігаються за назвою, наприклад, анкетування, тестування, шкалювання, однак цілі і методика їх реалізації різні. Класифікація методів розроблена слабо. Досить поширеним є поділ основних типів методів за дво ма ознаками: мети і способу реалізації.
За першою ознакою виділяються так звані первинні ме тоди, що використовуються з метою збору інформації, ви вчення джерел, спостереження, опитування та ін. Вторинні методи використовуються з метою обробки та аналізу отри маних даних - кількісний та якісний аналіз даних, їх систематизація, шкалювання та ін. Третій тип представлений верифікаційними методами і прийомами, що дають змогу перевірити отримані результати. Вони зводяться також до кількісного та якісного аналізу даних на основі виміру спів віднесення постійних і змінних чинників.
За ознакою способу реалізації розрізняють логіко-аналітичні, візуальні та експериментально-ігрові методи. До логіко-аналітичних належать традиційні методи дедукції та індукції, що різняться вихідним етапом аналізу. Вони доповнюють один одного і можуть використовуватися з метою верифікації - перевірки істинності гіпотез і висновків.
Візуальні, або графічні, методи - графіки, схеми, діагра ми, картограми та ін. дають змогу отримати синтезоване уяв лення про досліджуваний об'єкт і водночас наочно показати його складові, їхню питому вагу, причинно-наслідкові зв'яз ки, інтенсивність розподілу компонентів у заданому об'ємі. Ці методи тісно пов'язані з комп'ютерними технологіями.
Експериментально-ігрові методи безпосередньо стосують ся реальних об'єктів, які функціонують у конкретній ситуації, і призначаються для прогнозування результатів. З ними по в'язаний цілий розділ математики - «теорія ігор»; з їх допо могою вивчаються ситуації в політичних, економічних, воєн них питаннях. Вони використовуються у психології («трансакційний аналіз»), соціології («управління враженнями», «соці альна інженерія»), в методиці нетрадиційного навчання.
У прикладних аспектах гуманітарних наук доцільно ви користовувати математичні методи. Математичний апа рат теорії ймовірностей дає можливість вивчати масові яви ща в соціології, лінгвістиці. Математичні методи відігра ють важливу роль при обробці статистичних даних, моделю ванні. Однак при цьому слід зважати на різницю в природі об'єктів і категорій гуманітарних, природничих і математич них наук. Проблема полягає у визначенні конкретної гума нітарної сфери, в якій застосування математичних методів дає результати.
Інколи методи поділяють на групи відповідно до їх функ ціональних можливостей: етапні, тобто пов'язані з певними етапами дослідження, й універсальні, які використовують на всіх етапах. До першої групи відносять спостереження, екс перимент, а до другої - абстрагування, узагальнення, дедук цію та індукцію та ін.
Розрізняють методи теоретичних та емпіричних дослі джень. Такий розподіл методів завжди умовний, оскільки з розвитком пізнання один науковий метод може переходити з однієї категорії в іншу.
Для вивчення внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкта дослідження суттєве значення має моделювання. За його допомогою вивчаються ті процеси і явища, що не піддаються безпосередньому вивченню. Метод моделювання зарекомендував себе як ефективний засіб виявлення суттєвих ознак явищ та процесів за допомогою моделі (концептуальної, вер бальної, математичної, графічної, фізичної тощо).
Під моделлю розуміють уявну або матеріальну систему, яка, відображаючи або відтворюючи об'єкт дослідження, може замінити його так, що її вивчення дає нову інформацію про цей об'єкт.
Метод моделювання має таку структуру:
а) постановка завдання;
б) створення або вибір моделі;
в) дослідження моделі;
г) переведення знань з моделі на оригінал.
Активно використовуються в наукових дослідженнях кількісно-якісні методи, які сьогодні поширені в різних га лузях науки. До них належать - наукометрія, бібліометрія, інформетрія.
Наукометрія є системою вивчення наукового, конструк тивного знання за допомогою кількісних методів. Тобто в наукометрії вимірюються тільки ті об'єктивні кількісні за кономірності, які справді визначають досягнутий наукою рівень її розвитку.
Бібліометрія - метод кількісного дослідження друко ваних документів у вигляді матеріальних об'єктів або бібліо графічних одиниць, а також замінників тих чи інших. Бібліометрія дає змогу простежити динаміку окремих об'єктів науки: публікації авторів, їх розподіл за країнами, рубриками наукових журналів, рівень цитування та ін.
Інформетрія вивчає математичні, статистичні методи і моделі та їхнє використання для кількісного аналізу струк тури і особливостей наукової інформації, закономірностей про цесів наукової комунікації, включаючи виявлення самих цих закономірностей. Характерною особливістю інформетрії є те, що її основна мета - здобуття наукового знання безпосе редньо з інформації.
3 питання. Групи загальних методів наукового пізнання. Успіх наукового дослідження значною мірою залежить від уміння науковця вибрати найрезультативніші методи дослі дження, оскільки саме вони дають можливість досягти по ставленої в дисертації мети.
Методи наукового пізнання поділяють на загальні й спеці альні.
Більшість соціальних проблем конкретних наук і навіть окремі етапи їх дослідження потребують застосування спеці альних методів вирішення. Вони мають специфічний характер і вивчаються, розробляються та вдосконалюються в конкрет них, спеціальних науках. Вони ніколи не бувають довільними, оскільки визначаються характером досліджуваного об'єкта.
Загальні методи наукового пізнання, на відміну від спеці альних, використовуються в дослідницькому процесі в різно манітних науках.
Загальні методи наукового пізнання умовно поділяють на три великі групи:
методи емпіричного дослідження (спостереження, по рівняння, вимірювання, експеримент);
методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання та ін.);
методи або методологія, що використовуються на теоре тичному рівні дослідження (сходження від абстрактного до конкретного, системний, структурно-діяльнісний підхід).
Методи емпіричного дослідження:
Спостереження - систематичне цілеспрямоване вивчення об'єкта. Це найелементарніший метод, який є, як правило, складовою інших емпіричних методів. Щоб стати основою наступних теоретичних і практичних дій, спостереження мусить відповідати таким вимогам:
• задуманості заздалегідь (спостереження проводиться для певного, чітко поставленого завдання);
• планомірності (виконується за планом, складеним відповідно до завдання спостереження);
• цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторо ни явища, котрі викликають інтерес при дослідженні);
• активності (спостерігач активно шукає потрібні об'єкти, риси явища);
• систематичності (спостереження ведеться безперервно або за певною системою).
Спостереження, як метод пізнання, дає змогу отримати первинну інформацію про об'єкт дослідження у вигляді сукупності емпіричних тверджень.
Порівняння - один із найпоширеніших методів пізнан ня. Це процес встановлення подібності або відмінності пред метів та явищ дійсності, а також знаходження загального, притаманного двом або кільком об'єктам.
Метод порівняння дасть результат, якщо відповідатиме таким основним вимогам:
можна порівнювати лише ті явища, між якими є певна об'єктивна спільність;
порівняння необхідно здійснювати за найсуттєвішими, найважливішими (в межах конкретного пізнавального зав дання) рисами.
Інформацію про об'єкт можна отримати двома шляхами:
безпосередній результат порівняння (первинна інфор мація);
результат обробки первинних даних (вторинна або по хідна інформація).
Найпоширенішим і найважливішим способом такої об робки є умовивід за аналогією. Об'єкти чи явища можуть порівнюватися безпосередньо або опосередковано через їх порівняння з будь-яким іншим об'єктом (еталоном). У пер шому випадку отримують якісні результати (більше-менше, вище-нижче). Порівняння ж об'єктів з еталоном надає мож ливість отримати кількісні характеристики. Такі порівнян ня називають вимірюванням.
Вимірювання - це процедура визначення числового зна чення певної величини за допомогою одиниці виміру. Цінність цієї процедури полягає в тому, що вона дає точні, кількісно визначені відомості про об'єкт. При вимірюванні необхідні такі основні елементи: об'єкт вимірювання, етало ни, вимірювальні прилади, методи вимірювання.
Експеримент - це такий метод вивчення об'єкта, який пов'язаний з активним і цілеспрямованим втручанням до слідника в природні умови існування предметів і явищ або створенням штучних умов, необхідних для виявлення його відповідної властивості.
Експериментальне вивчення об'єктів порівняно зі спосте реженням має такі переваги:
у процесі експерименту можна вивчати явища у «чис тому вигляді», звільнившись від побічних факторів, які заті нюють основний процес;
в експериментальних умовах можна дослідити власти вості об'єктів;
експеримент можна повторювати, тобто є можливість проводити дослід стільки разів, скільки це необхідно.
Дослідження об'єкта проводиться поетапно: на кожному етапі застосовуються найдоцільніші методи відповідно до конкретного завдання. На етапі збору фактичного матеріалу і його первинної систематизації використовують методи опи тування (анкетування, інтерв'ювання) і експертних оцінок, а також лабораторні експерименти (спостереження за документними джерелами інформації, тестування) і польові експерименти, такі як - відсторонене і приховане спостере ження, а також «включене» спостереження - співучасть у дослідженні.
Опитування дає змогу отримати як фактичну інформа цію, так і оцінні дані, проводиться в усній або письмовій формі. При створенні анкети або плану інтерв'ю важливо сформу лювати запитання так, щоб вони відповідали поставленій меті. Анкета може включати декілька блоків питань, пов'язаних не лише з рівнем періодичності використання тих чи інших засобів, а й оцінкою об'єкта дослідження.
Різновидом вибіркового опитування є тестування, яке проводиться з метою виявлення суттєвих ознак об'єкта, за собів його функціонування, використовується в лабораторних експериментах, коли масове опитування через анкетування неможливе. Тестування інколи проводять двічі - на початковому етапі дослідження, де воно виконує діагностичну функ цію, і при завершенні дослідження, де воно виконує верифікаційну функцію. Тести складають так, щоб однозначно вияви ти ті чи інші властивості опитуваних.
Розрізняють формальні і неформальні ситуації тесту вання, у ході перших передбачають отримати відповіді на стереотипні запитання, другі проводять у формі бесіди на тему. Головною умовою при цьому є створення атмосфери психологічного комфорту й довіри. Тестування, на відміну інших методів, дає змогу виявити індивідуальні характеристики об'єкта дослідження. Необхідно дотримуватися принципу репрезентативності - достатності фактичного матеріалу. Так, якщо ви вчаються характерні риси молоді, то вибірка має включати всі групи молоді - учнів і не учнів, міську і сільську молодь, яка проживає в різних регіонах країни. При недотриманні цих умов репрезентативність вибірки і мета дослідження не будуть досягнуті. Необхідно мати уявлення про генеральну і вибіркову сукупність.
Метод експертних оцінок використовується для отри мання змінних емпіричних даних. Проводиться опитування спеціальної групи експертів (5-7 осіб) з метою визначення певних змінних величин, які необхідні для оцінки досліджу ваного питання. Експерти підбираються за ознакою їх фор мального професійного статусу - посади, наукового ступе ня, стажу роботи та ін.
На другому етапі дослідження, методи, що використовують, мають інше цільове призначення - обробку отриманих да них, встановлення залежності кількісних та якісних показ ників аналізу, інтерпретацію їхнього змісту. Вибір і послідов ність методів визначаються послідовністю обробки даних.
На даному етапі широко використовуються методи стати стичного аналізу: кореляційний, факторний аналіз, метод імплікаційних шкал, контент-аналіз та ін.
Кореляційний аналіз - це процедура для вивчення співвідношення між незалежними змінними. Зв'язок між цими величинами виявляється у взаємній погодженості спо стережуваних змін. Обчислюється коефіцієнт кореляції. Чим вищим є коефіцієнт кореляції між двома змінними, тим точ ніше можна прогнозувати значення однієї з них за значен ням інших.
Факторний аналіз дає можливість встановити багатомірні зв'язки змінних величин за кількома ознаками. На основі парних кореляцій, отриманих у результаті кореляційного аналізу, одержують набір нових, укрупнених ознак - фак торів. У результаті послідовної процедури отримують фак тори другого, третього та інших рівнів. Факторний аналіз дає змогу подати отримані результати в узагальненому вигляді.
Метод імплікаційних шкал - це наочна форма виміру та оцінки отриманих даних, які градуюються за кількістю або інтенсивністю ознак. Шкали класифікуються за типами або рівнем виміру. Прості шкали дають однозначну оцінку тієї чи іншої ознаки. Серію шкал (так звану батарею) можна перетворити в єдину шкалу значень окремих ознак. Ця про цедура називається шкалюванням.
Контент-аналіз посідає особливе місце в системі методів другого етапу дослідження, оскільки він допомагає дати інтер претацію змісту інформації через кількісні показники. Остан нім часом контент-аналіз розуміють як якісно-кількісний аналіз змісту сукупності текстового масиву. Контент-аналіз на доповнення до традиційних методів логіко-аналітичного аналізу застосовують переважно до текстових масивів (опуб лікованих і неопублікованих), а не конкретних текстів.
Суть методу полягає в находженні і виділенні в тексті пев них смислових понять, одиниць аналізу, що являють інтерес для дослідника, а також визначенні частоти їх застосування в документі залежно від змісту. Ретельний підрахунок за кожною одиницею спостереження з обов'язковим урахуван ням частоти її вживаності у тексті дає змогу виявити зако номірності, об'єктивовані в документі, які традиційними ме тодами вивчити не можна.
Методи, що застосовуються на емпіричному
й теоретичному рівнях досліджень
До методів, що застосовують на емпіричному й теоретич ному рівнях досліджень, відносять, як правило, абстрагуван ня, аналіз і синтез, індукцію та дедукцію, моделювання та ін.
Абстрагування має в розумовій діяльності універсаль ний характер, оскільки кожний крок думки пов'язаний саме з цим процесом або з використанням його результатів. Зміст цього методу полягає в уявному відході від несуттєвих властивостей, зв'язків, відношень предметів і в одночасному виді ленні, фіксуванні однієї чи кількох найважливіших рис, які особливо цікавлять дослідника.
Розрізняють процес абстрагування і результат абстрагу вання, що називається абстракцією. Під результатом аб страгування розуміють знання про деякі сторони об'єктів. Процес абстрагування - це сукупність операцій, які при водять до отримання такого результату (абстракції). Прикла дом абстракції можуть служити численні поняття, якими оперує людина не лише в науці, а й у повсякденному житті: дерево, дім, дорога, книга та ін. Абстрагування дає змогу замі нити у пізнанні складне простим, але таким простим, яке відбиває основне в цьому складному.
Процес абстрагування в системі логічного мислення тісно пов'язаний з іншими методами дослідження і передусім з аналізом і синтезом.
Аналіз - це метод пізнання, який дає змогу поділити пред мет на частини. Синтез, навпаки, є наслідком з'єднання окре мих частин чи рис предмета в єдине ціле.
Аналіз та синтез взаємопов'язані, вони являють собою єдність протилежностей. Залежно від рівня пізнання об'єкта та глибини проникнення в його сутність застосовуються аналіз і синтез різного роду.
Прямий, або емпіричний, аналіз і синтез використову ються на стадії поверхового ознайомлення з об'єктом. При цьому здійснюється виділення окремих частин об'єкта, ви явлення його властивостей, проводяться найпростіші вимі рювання, фіксація безпосередніх даних, що лежать на по верхні. Цей вид аналізу і синтезу дає можливість пізнати явище, однак для проникнення в його сутність він недо статній.
Зворотний, або елементарно-теоретичний, аналіз і син тез широко використовуються для вивчення сутності дослі джуваного явища. Тут операції аналізу і синтезу базуються на деяких теоретичних міркуваннях, тобто припущеннях і причинно-наслідкових зв'язках різноманітних явищ.
Найглибше проникнути в сутність об'єкта дає змогу струк турно-генетичний аналіз і синтез. При цьому поглиблено вивчають причинно-наслідкові зв'язки. Цей тип аналізу і синтезу потребує виділення в складному явищі таких еле ментів, таких ланцюгів, які є центральними, головними, що вирішально впливають на всі інші сторони об'єкта.
Індукція та дедукція. Дедуктивною називають таку ро зумову конструкцію, в якій висновок щодо якогось елементу множини робиться на підставі знання загальних властивос тей всієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.
Під індукцією розуміють перехід від часткового до за гального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому. Дедукція та індукція – взаємопротилежні методи пізнання.
Є кілька варіантів установлення наслідкового зв'язку між методами наукової індукції:
метод єдиної подібності. Якщо два чи більше випадків досліджуваного явища мають лише одну загальну обставину, а всі інші обставини різні, то саме ця подібна обставина є причиною явища, яке розглядається;
метод єдиної розбіжності. Якщо випадок, у якому до сліджуване явище настає, і випадок, в якому воно не настає, в усьому подібні і відрізняються тільки однією обставиною, то саме ця обставина, наявна в одному випадку і якої немає в іншому, є причиною явища, котре досліджується;
об'єднаний метод подібності і розбіжності - комбіна ція двох перших методів;
метод супутніх змін: коли виникнення або зміна одно го явища викликає певну зміну іншого явища, то обидва вони перебувають у причинному зв'язку між собою;
метод решт: якщо складне явище викликане склад ною причиною, котра являє собою сукупність певних обста вин, і відомо, що деякі з них є причиною частини явища, то решта цього явища викликається обставинами, що залиши лися.
Методи теоретичних досліджень
Серед методів теоретичних досліджень слід, передусім, на звати історичний, термінологічний, функціональний, систем ний, когнітивний, моделювання та ін., зміст яких розкрито у попередній лекції.
До методів теоретичного дослідження слід віднести метод сходження від абстрактного до конкретного. Сходження від абстрактного до конкретного - це загальна форма руху наукового пізнання, закон відображення дійсності і мислення. Згідно з цим методом мислення бере свій початок від конкретного в дійсності до абстрактного в мисленні і від ньо го - до конкретного в мисленні.
Метод ідеалізації - конструювання подумки об'єктів, яких немає в дійсності або які практично нездійсненні. Мета ідеалізації: позбавити реальні об'єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (подумки) ці об'єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями. При цьому мета досягається завдяки:
• багатоступінчастому абстрагуванню;
• переходу думки до кінцевого випадку розвитку якоїсь властивості;
• простому абстрагуванню.
Формалізація - метод вивчення різноманітних об'єктів шляхом відображення їхньої структури в знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад мовою математики.
Переваги формалізації:
• вона забезпечує узагальненість підходу до вирішення проблем;
• символіка надає стислості та чіткості фіксації значень;
• однозначність символіки (уникаємо багатозначності звичайної мови);
• дає змогу формувати знакові моделі об'єктів і заміню вати вивчення реальних речей і процесів вивченням цих моделей.
Аксіоматичний метод - це засіб побудови наукової теорії, при якому без доведення приймаються деякі тверд ження (аксіоми), а потім використовуються для доведення інших тверджень (теорем) за логічними правилами.
Методологічна база наукового дослідження - це принци пова позиція дослідника. Важливо точно її визначити за та кою схемою: положення таке-то обґрунтоване тим-то, тоді-то. Такі посилання звільнять дослідника від додаткових доказів методологічних засад конкретного наукового дослідження.
Список рекомендованої літератури
1. Артюх С. Основи наукових досліджень: [підручник] /Артюх С. - Харків. : УІПА, 2006.
2. Афанасьєв А. Основи наукових досліджень: [навч. посібник] /Афанасьєв А. - Х. : ХНЕУ, 2005.
3. Білоусова Т. Основи наукових досліджень: [навч. посібник] /Білоусова Т. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський держ. ун-т. 2004.
4. Білуха М. Т. Основи наукових досліджень: [підручник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів] /Білуха М. Т. - К.: Вища школа, 1997.
5. Бурчин М. Н. Введение в современную точную методологию науки: структуры систем знаний /М. Н. Бурчин, В. И. Кузнецов. - М.: АО «Аспект-Пресс», 1994.
6. Готт В.С. Категории современной науки (становление и развитие) / Готт В. С., Семенюк Э. П., Урсулл Д. Д. - М.: Мысль, 1984.
7. Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: [Підручник для студентів вищих навч. закладів] / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко. – К.: Знання, 2006.
Лекція 3. Наукова проблема та обґрунтування теми, гіпотези,
об’єкту та предмету дослідження
канд. пед. наук, доцент
Павленко О. О.
План
1. Особливості навчальних та наукових проблем
2. Взаємозв'язок теми наукового дослідження з науковою проблемою. Формулювання гіпотези
3. Визначення об’єкту, предмету, мети та завдань дослідження
1 питання. Особливості навчальних та наукових проблем. Проблемне навчання - це така організація процесу навчання, сутність якої полягає в утворенні в навчальному процесі проблемних ситуацій, вирізненні та вирішенні студентами проблем.
Сучасна вища освіта вбачає головним своїм завданням «озброєння» майбутніх фахівців методологією творчого перетворення світу. Процес творчості охоплює насамперед відкриття нового: нових об'єктів, знань, проблем і методів розв'язання цих проблем. У зв'язку з цим проблемне навчання, як творчий процес, є процесом розв'язання нестандартних науково-навчальних завдань нестандартними методами.
В основі проблемного навчання лежить проблемна ситуація, яку необхідно вирішити студентам. Таким чином, стимулом до руху мислення є інтелектуальне утруднення, тобто такий психологічний стан суб’єкта, що вимагає виявлення нових, раніше йому невідомих знань чи способів діяльності. «Інакше кажучи, проблемна ситуація - це така ситуація, в якій суб’єкт хоче вирішити якісь важкі для себе задачі, але йому не вистачає даних і він повинен їх шукати». Щоб проблемна ситуація органічно ввійшла в навчальний процес, вона повинна прийняти форму пізнавальної задачі. Можливо, дати логічне завдання, що показує напрямок розвитку пізнавальної задачі.
Проблемна ситуація в навчанні - це пізнавальна трудність, для подолання якої студенти мають здобути нові знання або докласти інтелектуальних зусиль. Проблемна ситуація, що усвідомлюється та приймається студентами до розв'язання, перетворюється у проблему.
Проблема, в якій зазначено параметри та умови розв'язання, переходить у проблемну задачу чи проблемне завдання.
Проблемні завдання принципово відрізняються від тренувальних. Мета останніх - не пошук нового способу розв'язання, а закріплення відомого студентам методу. Тому, проблемним можна назвати навчання, коли відбувається розв'язання нестандартних завдань, у ході яких студенти засвоюють нові знання, здобувають нові уміння та навички.
Проблемна ситуація з одного і того ж питання може створюватися різними типами завдань:
• коли необхідно теоретично пояснити певні реальні факти, що демонструються впродовж лабораторної роботи або висвітлені в літературі чи розповідаються викладачем;
• коли неможливо виконати практичне завдання за допомогою дій відомих студентам і виникає потреба в здобутті нових знань та способів дій.
Якщо студенти, опинившись у проблемній ситуації, не змогли з неї вийти, викладач повинен сформулювати проблему, що виникла, вказати на причини, які привели до цього і пояснити навчальний матеріал, необхідний для розв'язання запропонованого завдання.
Характерним для проблемної ситуації є протиріччя між метою і засобами її досягнення. Основними етапами пізнавальної діяльності при вирішенні проблемної ситуації є наступні: усвідомлення проблеми, її вирішення у ході висунення гіпотез і перевірка рішення. На першому етапі студенти зустрічаються з проблемою в ході проблемної ситуації. Усвідомлення проблеми залежить від побудови проблемної ситуації, від уміння побачити розрив між відомим і невідомим, виділити протиріччя в інформації. Другий етап - центральний - включає збір і аналіз даних, висування на цій основі гіпотез, тобто прогнозованих результатів. Гіпотеза дозволяє зробити уявний перехід від того, що очевидно, до того, що варто знайти. Третій етап - перевірка рішення. Це завершальний етап у вирішенні проблеми. Він включає оцінку гіпотези, правильності виконаних дій, представляє апробацію гіпотетичного рішення, аналіз і оцінку вірогідності отриманих результатів, їх адекватність основним теоретичним положенням науки і практики.
У цілому технологія проблемного навчання включає наступні дії: 1. Зіткнення з проблемою, створення проблемної ситуації. 2. Збір і аналіз даних. Студенти проводять пошук достовірних даних про об’єкти і явища. 3. Висування гіпотез, установлення причинно-наслідкових зв’язків. 4. Перевірка припущень. 5. Побудова студентами пояснення. У процесі обговорення група виробляє пояснення, що відповідають вихідній ситуації. 6. Аналіз процесу дослідження.
В науці проблемна ситуація має місце тоді, коли новий емпіричний матеріал не вкладається в рамки існуючої теорії або коли випереджаючий розвиток теорії починає стримуватися недостачею дослідних даних. Наукову проблему розглядають як результат усвідомлення, що виникло в науці в результаті проблемної ситуації. Свідомість того, що саме є невідомим і що необхідно взнати, дозволяє сформувати проблему, визначає напрямок теоретичного і експериментального пошуку. В якості об’єкта дослідження вибирається не будь-який об’єкт, а тільки той, вивчення якого є реальним на даному етапі розвитку людського суспільства. Для постановлення наукової проблеми вимагається вияснити її актуальність (важливість), обгрунтувати можливість її розширення при існуючому рівні знань в даній галузі, а також встановити очікувану ефективність (корисну) за прийнятим критерієм (частіше всього економічну).
2. Взаємозв'язок теми наукового дослідження з науковою проблемою. Формулювання гіпотези. Обґрунтування проблеми дослідження. Будь-яка проблемна ситуація складається в реальному житті. Вона, як правило, містить найбільш гостре протиріччя між будь-якими елементами процесу.
Визначенню проблеми попереджує діагноз проблемної ситуації, кваліфікація її масштабів, гостроти, а також тенденції, яка стоїть за проблемою. Для визначення суті конкретних проблем в цілях їх наступного дослідження велике методологічне значення має класифікація проблем:
1. За масштабом: локальні, регіональні, національні.
2. За гостротою: неназрівші, актуальні, гострі.
3. За типом тенденцій: деструктивно-деградаційні, трансформаційні, інноваційні.
4. За швидкістю розвитку: тривалі, активні, суперактивні.
Отже, за масштабом, проблеми діляться на локальні, або мікросоціальні; регіональні, що охоплюють окремі регіони; національні, що мають загальнонаціональні масштаби і ті, що впливають на національну безпеку країни.
За гостротою проблеми класифікуються на неназрівші, які проявлять себе в майбутньому, а зараз потребують профілактики; актуальні, тобто назрівши, і гострі, що вимагають термінового вирішення.
За типом тенденцій розрізняють проблеми деструктивно-деградаційні, визначаючі негативні руйнівні процеси; трансформаційні, що фіксують трансформацію соціуму, його перехід із однієї якості в іншу; інноваційні, пов’язані з різними аспектами нововведень.
За швидкістю розвитку розрізняють проблеми тривалі, тобто ті, що розвиваються помалу, активні – відрізняються динамізмом, і суперактивні –наростають надзвичайно швидко.
Класифікація соціальних проблем суттєво впливає на визначення методології і інструментарію їх дослідження, а також на характер практичного використання отриманих результатів.
Вибір проблеми дослідження обґрунтовується насамперед її актуальністю, тобто наскільки обране дослідження сприятиме розвитку виконання програм економічного і соціального розвитку країни.
Окрім актуальності в науковому дослідженні категорія «проблема» виконує такі важливі функції: регуляції, як вихідний пункт дослідження вона суттєво впливає на розробку всіх розділів програми дослідження; прагматизації, полягає в тому, що коректне формулювання проблеми забезпечує практичний ефект всього дослідження, а також визначає зону впровадження висновків і практичних рекомендацій.
Проблема має бути чітко визначеною, послідовною і не суперечити науковим законам, що сприяє використанню її як істини для подальшого пізнання дійсності. Важливою умовою істинності проблеми є також властивість її доведення (доказовості). Ця властивість виражається у формальній логіці законом достатнього обґрунтування, суть якого полягає у тому, що у процесі дослідження достовірними вважають лише ті твердження, відносно істинності яких наведено обґрунтовані докази. Проблема, істинність якої не просто стверджується, а й указуються при цьому підстави її вирішення, вважається доведеною.
Оскільки наукова проблема являє собою сукупність складних теоретичних або практичних питань, то в процесі наукового дослідження або визначення їх параметрів, проблеми поділяють на складові компоненти - теми.
Тема (від грец. thema - основна думка, завдання, положення, яке необхідно розвинути) - частина наукової проблеми, яке охоплює одне або кілька питань дослідження.
Виходячи з мети дослідження, яка повинна передбачати розробку нових концепцій або напрямків розвитку певної науки, вдосконалення існуючої методології або розробку нових методик (рекомендацій) з окремих розділів науки, дослідник вибирає тему наукової роботи. Теми наукових досліджень формуються в межах проблем цілої науки та поділяються на теоретичні, методологічні та організаційні.
Теоретичні теми передбачають дослідження окремих концепцій теорії певної науки, що стосуються її наукових законів, розробки аксіоматичних знань.
Методологічні теми стосуються методів певної науки, що застосовуються в процесі вивчення її об´єктів.
Організаційні теми включають організацію досліджень з певної науки і застосування її результатів у практичній діяльності.
Для того, щоб забезпечити відповідну ефективність наукового дослідження, тема, обрана дослідником, повинна відповідати таким критеріям:
1) тема дисертації має бути тісно пов'язана з напрямами основних досліджень наукової установи або організації, де вона виконується (інститут, факультет, кафедра), а також з державними науковими планами та програмами;
2) актуальність, тобто необхідність і невідкладність її висвітлення в сучасних умовах. Наприклад, тема «Вдосконалення системи управління підприємством на основі розвитку адміністративно-командних принципів» - неактуальна. «Ринкові механізми регулювання діяльності підприємств споживчої кооперації» - актуальна тема;
3) припустима ефективність розробки передбачає, що дослідження даної теми повинно дати очікувані результати при визначених затратах. В залежності від ступеня актуальності теми результат дослідження буде більш чи менш ефективним;
4) новизна теми гарантує розгляд нових недосліджених об´єктів або дослідження відомих об´єктів нетрадиційними методами і з нетрадиційної точки зору;
5) перспективність теми передбачає можливість подальшої її розробки (дослідження вглиб і вшир). Такий процес можливий в тому випадку, коли тема має достатній ступінь глибини.
Вибір і побудова методології наукового дослідження відбувається через розробку гіпотези.
Гіпотеза (з грец. - передбачення розв´язку) - спрямовуюча наукова ідея, що потребує подальшої перевірки з точки зору якісних характеристик.
Необхідність розробки гіпотези полягає в тому, що, по-перше, неможливо здійснювати дослідження, не маючи певної цілі (ідеї) та методів її досягнення; по-друге, передбачення розв´язку (гіпотеза) дає уявлення про достатність матеріалу, що є в наявності у дослідника, чи його недостатність. Знання методики дослідження скеровує дослідника на необхідний масив інформації, що потрібно зібрати в процесі дослідження.
Гіпотеза - це наукове припущення, яке висувається для пояснення певних фактів, явищ чи процесів, і яке необхідно підтвердити чи заперечити. Гіпотезу можна вважати одним із головних методів розвитку наукового знання, зміст якого полягає у розробці припущення та наступній експериментальній, а іноді й теоретичній його перевірці, яка підтверджує гіпотезу (вона стає фактом, концепцією чи теорією), або заперечує її (висувається нова гіпотеза і т.д.).
Формулюючи гіпотезу, дослідник будує припущення про те, яким чином він має намір досягти поставленої мети. При цьому повинні бути чітко визначені положення, які потребують доведення і захисту (експериментальної перевірки). С. У. Гончаренко відзначає, що найбільш продуктивними є гіпотези, сформульовані у вигляді: «Якщо має місце А, то матиме місце й В при виконанні умови С».
З приводу формулювання гіпотези наукового дослідження слід додатково відмітити:
По-перше, якщо такі елементи програми дослідження як актуальність теми, суперечність, проблема, об’єкт, мета можуть бути, головним чином, сформульовані на початку дослідження, що не виключає їх неодноразового уточнення, то натомість гіпотеза може бути сформульована лише у найбільш загальних рисах, і в подальшому вимагатиме детального доопрацювання після теоретичного вивчення проблеми й аналізу літературних джерел.
По-друге, на початку формулюється загальна гіпотеза дослідження. У процесі роботи над проблемою дослідник, у руслі такої загальної гіпотези, вибудовує цілий ряд часткових припущень (гіпотез), які розгалужуються і, таким чином, виникає система, дерево гіпотез.
Зрозуміло, що ці часткові, робочі гіпотези викладаються лише в кінцевому тексті наукового звіту, статті чи монографії.
У процесі формулювання гіпотези слід дотримуватися таких вимог:
• гіпотеза повинна відповідати вихідним методологічним принципам програми дослідження;
• гіпотеза повинна розкривати механіку функціонування явища і передбачати перспективу його розвитку;
• наукове припущення повинно бути нестандартним (уникати тривіальних формулювань);
• гіпотеза формулюється так, щоб чітко проглядалися положення, які проглядалися положення, які потребують доведення;
• гіпотеза передбачає, який засіб розв’язання поставленого завдання є ефективним;
• у гіпотезі передбачають оптимальний варіант вирішення проблеми з декількох можливих;
• гіпотеза формулюється так, щоб її можна було експериментально перевірити. Необхідність перевірки випливає з самої суті гіпотези як припущення;
• гіпотеза повинна давати ймовірне знання про причину тих чи інших явищ (причинно-наслідкові зв’язки між досліджуваними процесами та явищами);
• формулюючи гіпотезу, автор тим самим визначає стратегію, головну ідею дослідження, ті положення, які потребують перевірки, підтвердження, аргументації;
• формулювання гіпотези повинно бути простим і доступним для розуміння.
Алгоритм побудови та розробки гіпотези включає в себе такі кроки:
1. Однозначно визначити основний рівень розвитку суперечностей дослідження як найменш розроблене питання проблеми дослідження.
2. Чітко визначитися в уявленнях про досліджуване явище, усвідомити його структуру, функції, зв’язки за відповідними припущеннями про їх призначення і функціонування.
3. Провести критичний аналіз взаємодії досліджуваних елементів в об’ємі досліджуваного явища (об’єкта) і узагальнити та синтезувати одержані знання в гіпотезу.
4. Чітко та лаконічно обґрунтувати основні моменти і методи теоретичної й емпіричної перевірки гіпотези в цілому, а також окремих припущень.
Гіпотеза у процесі дослідження неодноразово уточнюється, доповнюється чи змінюється.
3 питання. Визначення об’єкту, предмету, мети та завдань дослідження.
Формулювання проблеми беззаперечно тягне за собою визначення об’єкта та предмета дослідження. Об’єктом наукового дослідження виступає те, що досліджується. Тобто, визначити об’єкт, означає дати відповідь на запитання: що розглядається у дослідженні? Предметом – є те, що у цьому об’єкті набуває наукового пояснення.
Визначення об’єкта дослідження це – визначення частини реальності, яка містить в собі гносеологічну і пізнавальну проблему. При цьому в ході опису об’єкта дослідження необхідно вирішити наступні питання. По-перше, потрібно вияснити просторово-тимчасову визначеність об’єкта. Важливо визначитись також з часовими границями об’єкта. По-друге, необхідно давати розвернуту характеристику змісту об’єкта, який визначає визначення типу об’єкта (загальність, взаємодопомога, діяльність, інститут, професія і т. д.).
Предмет дослідження - це та сторона, аспект чи точка зору, з якої дослідник пізнає цілісний об’єкт, виділяючи при цьому головні, найбільш суттєві (з точки зору дослідника) його ознаки. Предмет включає в себе ті сторони та властивості об’єкта, які в максимальній мірі відтворюють проблему і підлягають вивченню, тобто фіксує певні аспекти, елементи, зв’язки та відношення об’єкта, що розкриваються в процесі пошукової роботи. В одному об’єкті, залежно від поставленої мети, можна виділити декілька предметів дослідження.
При формуванні предмета дослідження, створюються умови, необхідні для наукової експертизи даного дослідження, визначення ступеня його наукової новизни в порівнянні з подібними дослідженнями, які були проведені раніше іншими дослідниками.
Після обґрунтування проблеми, визначення об’єкта і предмета дослідження стає можливим сформулювати його мету і задачі. Ціль дослідження полягає в пізнанні проблеми. Але сама по собі проблема є не що інше, як протиріччя. Тому в дослідженні необхідно виділяти мінімум як три підцілі:
• передбачає вивчення однієї сторони протиріччя;
• передбачає вивчення другої сторони протиріччя;
• вияснення їх співвідношення.
Крім основних цілей можуть бути і неосновні, які носять допоміжний, або обслуговуючий характер. Обов’язковим атрибутом більшості досліджень є практичні цілі, через які реалізується практично-перетворююча функція дослідження.
Мета дослідження - це поставлена кінцева мета, кінцевий результат, на досягнення якого спрямоване дослідження. Вона повинна узгоджуватися з назвою дисертації і містити не тільки очікувані її результати, а й вказувати, на яких наукових передумовах вона базується, чим і як досягається (із залученням яких наукових гіпотез, ідей, явищ, законів та ін.). Небажано вживати такі формулювання мети дисертаційного дослідження, як: «обґрунтування і дослідження наукових основ, принципів створення нових технологій...» або «дослідження методів і засобів підвищення ефективності за рахунок вдосконалення...» та ін., без конкретизації наукових передумов, на яких базується досягнення поставленого завдання.
Між метою і кінцевим результатом дослідження має бути тісний зв'язок. Поставленої мети обов'язково треба досягти. І неодмінно перевірити, чи чітко визначене досягнення мети у висновках. Мета дисертації реалізується через конкретні завдання, які треба вирішити відповідно до цієї мети. Формулюючи мету, не слід вживати слова «дослідження...», «вивчення...», оскільки вони вказують на засіб досягнення мети, а не на саму мету.
Щоб полегшити досягнення мети її розбивають на прості складові – задачі дослідження, які є засобом вирішення основних питань всього дослідження. Задачі, як і цілі, підрозділяються на основні і допоміжні, теоретичні і практичні.
Завдання дослідження не повинні бути глобальними, такими, що претендують стати темами окремих дисертацій. Вони повинні «працювати» на мету дисертації. Не слід захоплюватись їх кількістю, це призводить до громіздкості роботи й неповного їх вирішення. Треба ставити як прикладні, так і теоретичні завдання: уведення до наукового обігу нових понять, розкриття їх сутності і змісту, розробка критеріїв і показників оцінки ефективності, принципів, умов і факторів, експериментальна перевірка, підготовка методичних рекомендацій для їх використання на практиці і та ін.
Завдання дослідження формулюються у формі переліку дій: «вивчити...», «проаналізувати...», «встановити..., вияснити..., обґрунтувати...» та ін. Формулювати завдання слід якомога ретельніше, оскільки опис їх вирішення становитиме зміст розділів і підрозділів дисертаційної роботи. Це важливо і тому, що назви таких розділів дисертації мають відповідати конкретним завданням і результатам дослідження. Мети і завдань дослідження, а також головного результату треба обов'язково досягнути.
Про досягнення мети слід зазначити у висновках дисертації, про вирішення конкретних завдань дисертації засвідчити висновками до відповідних розділів дослідження.
Якщо мета і завдання дослідження сформульовані неточно, це свідчить про недостатнє осмислення здобувачем головного наукового результату, до якого він прагне. Крім того, фахівці (опоненти) не зможуть оцінити рівень досягнення здобувачем мети дисертації.
Список рекомендованої літератури
1. Білуха М. Т. Основи наукових досліджень: [підручник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів] /Білуха М. Т. - К.: Вища школа, 1997.
2. Бурчин М. Н. Введение в современную точную методологию науки: структуры систем знаний /М. Н. Бурчин, В. И. Кузнецов. - М.: АО «Аспект-Пресс», 1994.
3. Кузин Ф. А. Магистерская диссертация / Ф. А. Кузин. - М., 1997.
4. Романчиков В. Основи наукових досліджень: [навч. посібник] / Романчиков В. - К.: Центр учбової літератури, 2007.
5. Сидоренко В. К. Основи наукових досліджень / В. К. Сидоренко. - К.: РНКЦ «ДІНІТ», 2000.
6. Соловьева К. Н. Основы подготовки к научной деятельности и оформление ее результатов / Соловьева К. Н. - М: Академия, 2005.
7. Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: [Підручник для студентів вищих навч. закладів] / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко. – К.: Знання, 2006.
8. Як підготувати і захистити дисертацію на здобуття наукового ступеня (методичні поради): [3-є вид., випр. і доп.] /[автор-упоряд. Л. А. Пономаренко]. - К.: Толока , 2007.
Зразки тем наукових досліджень з визначенням актуальності теми, мети, завдань, об’єкту, предмету, гіпотези і.т.п. (що повинно бути у вступі)
Розглянувши зразки, Ви будете мати уявлення як формулюються мета, завдання, об’єкт, предмет, гіпотеза тощо, відповідно до конкретної теми і Вам буде легше формулювати в своїй курсовій роботі.
Це теми кандидатських наукових досліджень, але до змісту вступу курсових та дипломних робіт майже такіж самі вимоги (в кандидатських наукових дослідженнях ще вказується: зв'язок з навчальними планими та науковими темами; апробація результатів дослідження, публікації здобувача, оскільки в курсових та дипломних роботах ці аспекти не висвітлюються, то я їх не надавала, а надала тільки те, що необхідно в курс. та дипл. роб.).
Зверніть увагу! Не у всіх темах фігурує сформульована гіпотеза дослідження. Але останні вимоги ВАК до захисту наукових досліджень вказують на те, що обов’язково повинна бути сформульована гіпотеза дослідження, а потім експериментальним шляхом підтвердженна. Тому, коли ВИ будете виконувати курсову або дипломну роботу, обов’язково зясуйте у свого наукового керівника вимоги, щодо формулювання гіпотези. А взагалі на кожній кафедрі повинні бути методичні рекомендації (методичка) до написання курсової та дипломної роботи, де вказані всі вимоги.
ТЕМА: БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК І КОНТРОЛЬ РУХУ СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ
Актуальність теми. Важливою умовою успішного функціонування сучасних організаційно-правових форм підприємницької діяльності є удосконалення теорії та методологічних принципів бухгалтерського обліку та контролю за формуванням та рухом статутного капіталу. Забезпечення повноти відображення операцій, пов’язаних з розмірами участі власників підприємства як у створенні статутних капіталів, так і в їх зміні під впливом причин (зміна власників, вилучення власних капіталів, реорганізація) можливе лише на основі використання науково обґрунтованих методик бухгалтерського обліку і контролю. Наукові дослідження у цій сфері повинні бути спрямовані на забезпечення стабільного фінансового стану суб’єктів господарювання, підвищення зацікавленості власників підприємств у справедливому розподілі доходів та прибутків, недопущення приховування виведених з обороту ресурсів та капіталізованих активів. Сучасна господарська практика показує, що вітчизняні підприємства приділяють недостатню увагу структурі власного капіталу. Станом на 30.09.10 р. структура власного капіталу підприємств України характеризується наявністю непокритих збитків (7,8 %), неоплаченого та вилученого капіталу (2,7 %)*, що, в свою чергу, знижує ефективність функціонування бізнесу.
Однією з якісних характеристик сучасного етапу економічних реформ є необхідність використання принципово нових підходів до управління механізмами формування та використання засобів, що акумулюються в рамках власного капіталу, до об’єктивного відображення всього комплексу можливих господарських операцій.
До вирішення складної та багатоаспектної проблеми бухгалтерського обліку капіталу та відображення відповідних показників у звітності звертались як зарубіжні вчені (Ф. Беста, М.Ф. Ван Бреда, Р.П. Коффі, Б. Нідлз, К. Маркс, Л. Пачолі, Ж. Рішар, Сісмонді, А. Сміт, Д. Чербоні, Ж. Фур’є, В.Ф. Фостер, Є.С. Хендриксен, І.Ф. Шер), так і відомі російські та українські економісти першої половини ХХ ст. (Н.С. Арінушкін, С.М. Барац, О.І. Бланк, Н.А. Блатов, Р.Я. Вейцман, А.М. Галаган, А.І. Гуляєв, Ф.Ю. Єзерський, Н.А. Кіпарісов, П.Ф. Степанов, М.Г. Чернишевський та ін.). Вагомий внесок у розвиток теорії обліку капіталу зробили такі вчені як В.Д. Новодворський, В.Ф. Палій, Л.В. Пашковська, В.Т. Слабінський, Я.В. Соколов, А.Н. Хорін, А.Д. Шеремет. Теоретико-методологічним та організаційно-методичним питанням обліку та контролю операцій зі статутним капіталом присвячені праці вітчизняних і зарубіжних вчених: А.Д. Бутка, Ф.Ф. Бутинця, М.Я. Дем’яненка, С.М. Деньги, С.Л. Коротаєва, О.І. Пилипенка, О.Ю. Редька, І.Й. Яремка, Л.М. Янчевої.
Дослідження окремих аспектів формування та руху статутного капіталу здійснено у докторських і кандидатських дисертаціях: Н.В. Ткачук (Росія, 1997 р.), О.О. Канцуров (Україна, 2000 р.), Ю.В. Мездріков (Росія, 2000 р.), С.Л. Коротаєв (Білорусь, 2001 р.), В.О. Негода (Росія, 2001 р.), В.Р. Захар’їн (Росія, 2002 р.),Е.А. Гуторова (Україна, 2004 р.), О.О. Разборська (Україна, 2004 р.), А.Г. Щербініна (Росія, 2004 р.), Н.А. Пономарьова (Україна, 2005 р.), К.Р. Абрамова (Росія, 2005 р.), О.В. Бондасов (Росія, 2006 р.), І.В. Капля (Україна, 2006 р.), І.Р. Поліщук (Україна, 2006 р.), Н.А. Байкалова (Росія, 2007 р.), М.С. Тяжкова (Росія, 2008 р.), С.Ю. Казанцева (Росія, 2008 р.), Ж.Л. Комкова (Росія, 2010 р.), О.І. Пилипенко (Україна, 2011 р.).
Проведені дослідження охопили широкий спектр питань, однак, невирішеними залишаються проблемні питання узгодження термінологічного апарату щодо співвідношення понять “статутний капітал” та “корпоративні права”, класифікації власного капіталу для цілей бухгалтерського обліку і контролю, удосконалення організаційно-методичних засад бухгалтерського обліку і внутрішнього контролю руху статутного капіталу. Наявність таких питань зумовлює необхідність розробки науково обґрунтованих теоретичних пропозицій щодо їх вирішення для застосування в практичній діяльності вітчизняних підприємств, визначає актуальність теми, її мету, завдання, предмет та основні напрями дослідження.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є наукове обґрунтування теоретичних положень та розробка практичних рекомендацій щодо удосконалення організаційно-методичних засадбухгалтерського обліку і контролю руху статутного капіталу в господарських товариствах.
Для досягнення поставленої мети в роботі сформульовано такі завдання:
– проаналізувати еволюцію поглядів щодо економіко-правової та облікової сутності статутного капіталу, а також їх чинники;
– визначити можливість і доцільність практичного застосування існуючої класифікації власного капіталу з метою приведення її у відповідність до цілей бухгалтерського обліку;
– встановити співвідношення між поняттями “статутний капітал” та “корпоративні права” для уточнення функцій статутного капіталу;
– виявити вплив нормативного регулювання на формування статутного капіталу господарських товариств для побудови відповідної методики бухгалтерського обліку;
– визначити напрями організації бухгалтерського обліку та порядок формування облікової політики щодо руху статутного капіталу в господарських товариствах;
– проаналізувати існуючі методики синтетичного і аналітичного обліку складових власного капіталу, розробити пропозиції щодо їх удосконалення;
– дослідити можливості якісного покращання змісту внутрішньої звітності в частині відображення інформації про рух статутного капіталу;
– окреслити повноваження суб’єктів внутрішнього контролю руху статутного капіталу для формування організаційних засад його здійснення;
– розвинути методичні засади внутрішнього контролю руху статутного капіталу для забезпечення дотримання майнових та немайнових (організаційних) корпоративних прав учасників.
Гіпотеза дослідженняполягає у припущенні, що організація системи бухгалтерського обліку та контролю руху статутного капіталу надасть можливість підвищити ефективність управління корпоративними правами власників.
Об’єктом дослідження є процеси формування та зміни статутного капіталу в господарських товариствах.
Предметом дослідження є сукупність теоретичних та організаційно-методичних засад бухгалтерського обліку і контролю операцій з руху
статутного капіталу.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є загальнонаукові та спеціальні методи пізнання. Для уточнення та поглиблення економіко-правової сутності статутного капіталу використано методи теоретичного узагальнення, групування і порівняння. Методи причинно-наслідкового зв’язку та абстрактно-логічний використовувались для удосконалення класифікації власного капіталу. За допомогою порівняльно-правового методу з’ясовано відмінності у формуванні статутного капіталу на підприємствах різних організаційно-правових форм. Методи конкретизації, діалектичний метод, аналіз, синтез, абстрагування та ідеалізація покладені в основу удосконалення організаційних та методичних засад бухгалтерського обліку та внутрішнього контролю руху статутного капіталу в господарських товариствах.
Інформаційною базою дослідження виступили наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених з проблем організації та методики бухгалтерського обліку, внутрішнього контролю, економічної теорії, господарського контролю, матеріали науково-практичних конференцій та семінарів в сфері бухгалтерського обліку, законодавчі та нормативні документи України, довідкові та інформаційні видання, Інтернет-ресурси.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні теоретичних положень та розробці практичних рекомендацій з удосконалення організації та методики бухгалтерського обліку і контролю руху статутного капіталу в господарських товариствах. У процесі дослідження отримано наукові результати:
вперше одержано:
– теоретичне обґрунтування порядку облікового відображення операцій з викупу та розміщення акцій власної емісії (отримали розвиток документування, рахунки та подвійний запис як елементи методу бухгалтерського обліку), що спрямовано на створення аналітично-інформаційного забезпечення вилученого капіталу;
удосконалено:
– елементи облікової політики щодо руху статутного капіталу в частині методичної складової, що сприяє розширенню обліково-аналітичного забезпечення управління структурою власного капіталу підприємства;
– організаційні засади внутрішнього контролю руху статутного капіталу в частині визначення стадій (організаційної, підготовчої, технологічної, результативної) на основі виділення його суб’єктів для забезпечення повноти й достовірності розрахунків з учасниками;
– методичне забезпечення внутрішнього контролю руху статутного капіталу через уточнення механізму здійснення контрольних дій (переліку методичних прийомів контролю та порядку їх застосування) для забезпечення інформаційної прозорості виконання майнових і немайнових корпоративних прав учасників;
– класифікацію власного капіталу на основі теоретичного обґрунтування його видів (за об’єктами інвестування, формою розміщення в активах, характером використання власниками корпоративних прав, стадіями кругообороту капіталу, стадіями життєвого циклу підприємства, рівнем оплати капіталу), що забезпечує об’єктивність та підвищує інформативність управління власним капіталом;
дістало подальший розвиток:
– порядок оцінки майна, що може бути внеском до статутного капіталу, на основі врахування відмінностей щодо формування статутного капіталу на підприємствах різних організаційно-правових форм, що сприяє раціональній організації бухгалтерського обліку;
– система внутрішньої звітності щодо операцій зі статутним капіталом, яка забезпечує користувачів достовірною і повною інформацією щодо реалізації майнових і немайнових (організаційних) корпоративних прав учасників та підвищує об’єктивність розподілу майна при виході учасника;
– трактування економічної сутності статутного капіталу на основі встановлення етапів розвитку бухгалтерського обліку, що дало можливість визначити напрями удосконалення облікового відображення руху статутного капіталу;
– уточнення та розмежування понять “статутний капітал” та “корпоративні права” шляхом інтеграції існуючих підходів цивільного та бухгалтерського законодавства, що дозволило обґрунтувати функції статутного капіталу (регулятивну, гарантійну, корпоративну) для цілей бухгалтерського обліку та контролю.
Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці рекомендацій з удосконалення організації та методики бухгалтерського обліку і контролю руху статутного капіталу. Основні теоретичні та прикладні розробки впроваджено в практичну діяльність вітчизняних підприємств та навчальний процес:
– пропозиції із застосування форм внутрішньої звітності щодо руху статутного капіталу на ТОВ “КФ “Укрфінком” (довідка № 6 від 18.01.2011 р.);
– порядок оцінки майна, що є внесками до статутного капіталу, який покладений в основу організації документообороту операцій з формування та руху статутного капіталу; методику внутрішнього контролю руху статутного капіталу в діяльність ПрАТ “Агрофірма “Троянда” (довідка № 15 від 20.01.2011 р.);
– методику відображення на рахунках бухгалтерського обліку операцій з викупу та розміщення акцій власної емісії на балансових та позабалансових рахунках на ВАТ “АК “Київводоканал”(довідка № 2955/37 від 03.12.2010 р.);
– рекомендації щодо покращання організації обліку статутного капіталу та елементи облікової політики за цими операціями, документальне забезпечення господарських операцій з обліку часток засновників у статутному капіталі у діяльність ПрАТ КЗБН “Росинка” (довідка № 27 від 09.12.2010 р.);
– уточнено класифікацію власного капіталу для цілей бухгалтерського обліку і контролю, визначено особливості облікового відображення і внутрішнього контролю руху статутного капіталу, що використано при розробці навчальних програм та навчально-методичного забезпечення дисциплін “Бухгалтерський (фінансовий) облік”, “Звітність підприємства”, “Основи бізнесу”, “Організація бухгалтерського обліку” (довідка Житомирського державного технологічного університету № 44 45/5 від 04.01.2011 р.).
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаним науковим дослідженням. Всі розробки та пропозиції, що містяться в роботі, належать особисто автору. Основні ідеї та положення дисертації, викладені у наукових працях, є результатом особистої роботи здобувача, що полягає у дослідженні комплексу теоретичних та організаційно-методичних питань, пов’язаних з удосконаленням теорії та методики бухгалтерського обліку і контролю руху статутного капіталу в господарських товариствах.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Основний зміст дисертації викладено на 187 сторінках друкованого тексту. Робота містить 21 таблицюна 12 сторінках, 39 рисунків на 19 сторінках і 23 додаткина 120 сторінках. Список використаних джерел налічує 279 найменувань і розміщений на 27 сторінках.
ТЕМА: УПРАВЛІННЯ КРЕДИТНИМ ПОРТФЕЛЕМ
КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ
Актуальність теми. У будь-який період розвитку суспільства банки активно впливали на суспільні відносини, оскільки є фінансовими інститутами, що накопичують і розповсюджують особливий товар – платіжні кошти. Банки здійснюють кредитні операції за різноманітними схемами, беруть участь у реалізації важливих загальнодержавних програм з фінансової підтримки розвитку пріоритетних сфер і галузей економіки, впроваджують у практику ефективні й гнучкі кредитні інструменти. Банки посіли провідне місце серед фінансових інститутів розвинутих країн і здійснюють вплив на соціально-економічні і політичні процеси, особливо в період глобалізації світової економіки та заполітизованості вітчизняної. Не є винятком і період перехідної економіки в Україні, коли не вистачає надійних інструментів для акумулювання і розподілу наявних фінансових ресурсів.
Банківська система у країнах, які змінюють суспільну орієнтацію, проходить певні етапи – створення, стабілізації та подальшого розвитку. Сьогодні можливо констатувати, що в Україні в цілому розпочався етап економічного зростання. У багатьох галузях досягнуто значного збільшення виробництва продукції і послуг, завдяки збільшенню заробітної плати і соціальних виплат зростає рівень матеріального добробуту населення, забезпечено стабільність національної грошової одиниці. На такому фоні в цілому можна відзначити, що етап становлення банківської системи закінчився, створено і постійно вдосконалюється правове поле діяльності банків. До позитивних тенденцій належить і зменшення частки коштів суб’єктів господарювання у складі зобов’язань банків при прискоренні оборотів цих коштів, що свідчить про пожвавлення економічної ситуації в країні.
Однак співвідношення капіталу комерційних банків до ВВП країни становить лише близько 5%. У складі банківського кредитного портфеля ще присутня висока частка прострочених і сумнівних кредитів, превалює короткострокове кредитування під поточні потреби позичальників, що є однією з причин низьких темпів оновлення виробничих фондів суб’єктів господарювання.
Тому дослідження проблем подальшого вдосконалення функціонування банківської системи, зокрема процесу управління кредитним портфелем банку, привертає увагу багатьох вітчизняних учених, серед яких потрібно відзначити праці М.Д. Алексєєнко, А.С. Гальчинського, О.В. Дзюблюка, Л.В. Конопатської, І.М. Лазепка, М.І. Мируна, А.М. Мороза, С.Я. Огородніка, С.С. Осадця, Т.П. Остапішиної, М.І. Савлука, М.І. Сивульського та ін. Значний внесок у дослідження цього питання зробили російські вчені, передусім О. Лаврушин, Ю. Масленченков, Г. Панова, В. Усоскін, О. Ширінська та ін. У працях цих та інших фахівців розглядаються проблеми формування і моніторингу кредитного портфеля, наводяться класифікаційні характеристики кредитів і пов’язаних з ними ризиків, висвітлюються інші актуальні аспекти кредитних операцій комерційних банків. Проте питання саме вдосконалення управління кредитним портфелем залишаються дискусійними і недостатньо опрацьованими. Тому дана тема дослідження досить актуальна, особливо враховуючи динамічний розвиток кредитування як одного з основних напрямів діяльності комерційних банків.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є аналіз теоретичних і науково-методологічних положень щодо управління кредитним портфелем банку, а також розробка на даній основі практичних рекомендацій з удосконалення цієї роботи.
Відповідно до поставленої мети визначено сукупність завдань теоретичного, методологічного і практичного характеру, до яких належать:
- дослідження важелів державного регулювання кредитної діяльності банків;
- уточнення принципів формування кредитного портфеля банку;
- подальше дослідження сутності кредитного портфеля банку з урахуванням його місця і ролі у суспільному відтворенні;
- обґрунтування ролі кредитної політики банку в управлінні кредитним портфелем;
- дослідження змісту кредитного ризику як важливої складової в управлінні кредитним портфелем;
- розробка методичних засад аналізу кредитного портфеля банку;
- визначення шляхів удосконалення кредитного ризик-менеджменту в банку;
- розробка пропозицій щодо використання ефективних інструментів зменшення втрат від кредитного ризику.
Об’єктом дослідження є кредитна діяльність банків України.
Предмет дослідження – кредитний портфель банків як елемент фінансово-економічних і правових відносин.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є системний підхід та основні положення управління діяльністю підприємств. Методична основа роботи — інструменти фінансового порівняльного аналізу, економіко-статистичні методи і програмні засоби ПЕОМ. Використовувалися також спостереження, групування, аналіз і синтез, класифікація та моделювання процесів і процедур, пов’язаних з формуванням і менеджментом кредитного портфеля банків.
Положення дисертаційного дослідження базуються: на законодавчих актах і нормативних документах щодо управління кредитним портфелем банків України, зокрема таких як Закон України “Про банки і банківську діяльність”, Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, Положення про кредитування, затверджених Національним банком України; на критичному синтезі класичних теорій та аналізі праць сучасних вітчизняних і зарубіжних авторів. Інформаційну базу дослідження становлять дані про результати діяльності банків України, а також матеріали з формування кредитного портфеля ВАТ “Державний ощадний банк України”.
Проведено спеціальний моніторинг діяльності ряду комерційних банків стосовно наявності і дії в них основних нормативних документів, що визначають процедуру управління кредитним портфелем. Для дослідження закордонного досвіду впровадження гнучких банківських інструментів та структурування активів з метою запобігання кредитного ризику використані праці провідних англійських, американських, австрійських, німецьких фахівців банківської справи, присвячені теоретичним аспектам цієї проблеми.
Наукову новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження визначають такі основні положення:
1. Розширено трактування категорії кредит, а саме на підставі узагальнення точок зору фахівців визначено, що кредит є економічною категорією, яка пов’язана з різними сферами суспільної діяльності — підприємницькою і фінансово-посередницькою. Отже, банківський кредит — це позика у грошовій формі, яка надається суб’єктам будь-якої форми власності, організаційно-правової форми і напрямів діяльності банківськими установами, котрі є частиною фінансово-кредитної системи країни.
2. Визначено нове поняття кредитного портфеля банку як важливого елемента економічної категорії кредит. На відміну від існуючого трактування обґрунтовано, що кредитний портфель є не лише технічною сукупністю окремих кредитних активів, а представляє собою сукупність відносин кредитора і позичальників, які виникають у процесі руху тимчасово вільних грошових коштів.
3. По-новому визначені складові кредитного портфеля банку відповідно до інституціональних та інших ознак, що дало можливість запропонувати класифікацію кредитного портфеля за принципами його формування у різних сферах діяльності, формами надання кредиту, визначити його місце і роль у впровадженні державної кредитної політики як одного з головних важелів управління кредитним портфелем на макроекономічному рівні і рівні окремого банку.
4. Уточнено поняття ризикового середовища, в якому розвиваються взаємовідносини банку і позичальника, а також партнерів позичальника, і на основі цього вперше сформульовано визначення кредитного ризику як синергетичного чинника, що впливає на якість кредитного портфеля банку. При цьому узагальнено ознаки кредитних ризиків, які класифіковані для застосування у кредитному ризик-менеджменті з урахуванням суб'єктної й об'єктної ризикових складових. Визначено етапи і методичний інструментарій кредитного ризик-менеджменту як напряму вдосконалення управління кредитним портфелем банку.
4. Розроблено методику оцінки з урахуванням фінансового або економічного стану підприємства позичальника у тому чи іншому секторі бізнесу, а також його галузевої і регіональної належності.
4. Удосконалено методику комплексного аналізу кредитного портфеля комерційного банку з використанням програмних засобів ПЕОМ, за допомогою якої визначено алгоритм оцінки кредитного портфеля. Теоретично обґрунтовано і розроблено змістовну складову діагностики ризиків у кредитному ризик-менеджменті, а також новий підхід до зниження цих ризиків шляхом страхування як ефективного способу зменшення втрат від настання ризикових подій і сформульовані практичні рекомендації.
5. Визначено основні напрями підвищення гнучкості банківських кредитних інструментів і структурування зобов'язань банку для зниження рівня ризикованості його кредитного портфеля на основі сек’юритизації банківських активів.
Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці практичних рекомендацій і відповідних методик щодо вдосконалення управління кредитним портфелем банку. Реалізація методичних положень і пропозицій сприятиме підвищенню ефективності управління кредитним портфелем як важливої складової забезпечення конкурентоспроможності банку на фінансовому ринку.
Основні складові Положення та рекомендації щодо здійснення кредитного ризик-менеджменту впроваджені у ВАТ “Державний експортно-імпортний банк України” (довідка від 23.04.03 №02-001/3617). У ВАТ “Державний Ощадний банк України” (довідка від 10.04.03 №04/1891) запропоновано та апробовано: методику комплексного аналізу динаміки і складових кредитного портфеля комерційного банку з використанням ПЕОМ; основні складові меморандуму кредитної політики банку; методику оцінки суб’єктного ризику за станом підприємства у тому чи іншому секторі бізнесу, а також з урахуванням його галузевої та регіональної належності. Крім того, у ВАТ “Державний Ощадний банк України” впроваджено методичний підхід до вдосконалення ціноутворення на кредитні послуги (довідка від 14.03.03 №02/1419). На базі ВАТ КБ “Хрещатик” розроблено методику оцінки якості і рівня ризику кредитного портфеля банку з використанням ПЕОМ (довідка від 24.04.03 №40/12-2349). Розроблено і прийнято до впровадження в роботу кредитних підрозділів АБ “Діамантбанк” (довідка від 24.02.03 №1131/02-02) методичні рекомендації щодо фінансування ризиків кредитного портфеля з використанням страхування як найефективнішого способу зменшення втрат від настання ризикових подій. Напрями підвищення гнучкості кредитних інструментів, а також сек’юритизації активів банку запропоновано до впровадження в АБ “IНГ Банк Україна” (довідка від 04.02.03 №00010039).
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних літературних джерел та додатків. Загальний обсяг роботи 177 сторінок, у тому числі 11 таблиць на 11 сторінках, 14 рисунків на 10 сторінках, 4 додатки. Список використаних джерел налічує 136 найменувань на 10 сторінках.
ТЕМА: Формування та розвиток фінансового ринку України в системі макроекономічної стабілізації
Актуальність теми. Останні два десятиліття ХХ ст. відзначаються помітним розширенням фінансових ринків у провідних країнах та країнах, що розвиваються. Фінансовий ринок є необхідним інструментом ринкового господарства, за допомогою якого вирішуються фінансові, інвестиційні і соціальні питання. Це пов'язано з тим, що для ефективного розвитку національної економіки необхідна мобілізація тимчасово вільних грошових коштів населення, суб'єктів господарювання і держави, їх розподіл і перерозподіл на основі попиту і пропозиції між різними галузями економіки.
У провідних країнах світу особливу увагу тенденціям розвитку світового фінансового простору приділяли такі вчені як Т. Бек, А. Гамільтон, Р. Голдсміт, А. Деміргуч-Кунт, Дж. Едамс, С. Зервос, Л. Зінгалез, Р. Кемерон, О. Кріспі, Р. Левін, Н. Лоайза, Р. Маккіннон, В. Максимович, М. Міллер, Я. Міркін, М.Обстфельд, В. Раджан, Дж. Робінсон, Б. Рубцов, А. Тейлор, П. Тіллі, Дж.Тобін, М. Фільдштейн, Ч. Харіок, У. Шарп, Е. Шоу, Й. Шумпетер.
В українській економічній літературі проблемам розвитку національного фінансового ринку та його інтеграції до світової фінансової системи присвячено роботи А. Амоші, О. Білоруса, В. Гейца, О. Герасименка, Г.Губерної, Б. Карпінського, В. Корнєєва, В. Клименка, Д. Лук’яненка, Ю.Макогона, О. Мендруля, О. Мозгового, В. Новицького, Ю. Пахомова, О.Поважного, Ф. Поклонського, В. Степаненка, О. Табали, А.Турила, О.Циганова, О.Чилікіна.
Разом з тим слід зазначити, що процес розвитку фінансових ринків є безперервним, з’являються нові інструменти та чинники, що впливають на його функціонування, а тому дослідження національних фінансових ринків країн, що розвиваються, та їх інтеграції у всесвітню фінансову систему є досить актуальними і в теперішній час.
Недостатнє висвітлення теоретичних і практичних проблем, пов’язаних із формуванням та розвитком фінансового ринку та його фондового сегменту, різними напрямами його функціонування, взаємозв’язками та взаємозалежностями, вимагає подальшого реформування нормативно-законодавчої бази та структури органів державного управління фінансовим сектором національної економіки. Необхідність подальшого вдосконалення механізму залучення фінансових ресурсів за допомогою фінансових інструментів в Україні обумовлено і тим, що саме зараз відчувається гострий дефіцит інвестиційних ресурсів для стабільного функціонування економіки країни. На підставі всебічного аналізу структурних перетворень в економіці України та їх наукового осмислення й узагальнення в дисертації розглянуто комплексні теоретико-методичні аспекти й механізми формування та розвитку фінансового сектору, визначено їхній вплив на стабілізацію економіки держави в умовах глибоких суспільних трансформацій.
Необхідність вирішення проблем, пов’язаних з удосконаленням механізмів залучення фінансових ресурсів за допомогою інструментів фінансового ринку у виробничу сферу з метою макроекономічної стабілізації, обумовила вибір теми, мети, завдань і структури дисертаційної роботи.
Мета і завдання дослідження. Метою роботи є розробка науково-методичних підходів та практичних рекомендацій щодо формування та розвитку фінансового ринку України на засадах удосконалення складових механізму залучення фінансових ресурсів.
Для реалізації зазначеної мети в дисертації були поставлені і вирішені наступні завдання, які розкривають напрями удосконалення зазначеного механізму:
- визначено фінансовий ринок як системне утворення та виявлено його роль і місце в системі макроекономічної стабілізації;
- узагальнено світовий досвід державного регулювання фінансового ринку та виявлено роль держави у формуванні та розвитку фінансового сектору вітчизняної економіки;
- визначено основні етапи та чинники формування світового фінансового ринку;
- проаналізовано внутрішні та зовнішні чинники становлення сучасної структури фінансового ринку України;
- розроблено науково-обґрунтований метод визначення ступеня взаємоінтегрованості фінансових ринків різних країн;
- запропоновано науково-методичний підхід щодо ефективної інтеграції вітчизняного фінансового ринку до світового фінансового простору;
- обґрунтовано впровадження рейтингової системи оцінки рівня корпоративного управління і ступеня інформаційної відкритості українських емітентів.
Об’єктом дисертаційного дослідження є процес формування та розвитку фінансового ринку України.
Предметом дослідження є теоретичні та практичні положення щодо формування та розвитку фінансового ринку України в системі макроекономічної стабілізації.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження складає логіко-діалектичний метод пізнання економічних явищ і процесів у сучасних світових і національних економіках, положення фундаментальних праць з економічної теорії та міжнародного права. Основні наукові результати дисертаційної роботи були отримані на основі використання таких методів: системний підхід – при виявленні економічного змісту поняття „фінансовий ринок”; історичний метод – при дослідженні передумов формування фінансового ринку в Україні та світі; методи аналізу і синтезу - при дослідженні механізму нормативно-правового, економічного та інституційного регулювання інвестиційної діяльності в Україні; метод порівняльного аналізу при з’ясуванні наслідків упровадження сучасних методів фінансування виробничої діяльності в Україні; економетричні методи - при визначенні ступеня взаємоінтегрованості фінансових ринків різних країн.
Інформаційною базою дослідження є наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених, закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти та статистичні матеріали Національного банку України та Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, фінансове законодавство країн Центральної та Східної Європи, США, Російської Федерації, статистичні матеріали та економічні дослідження Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Банку міжнародних розрахунків.
Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в обґрунтуванні і розробці системного науково-методичного підходу щодо формування та подальшого розвитку фінансового ринку України шляхом удосконалення складових механізму залучення фінансових ресурсів, що сприятиме стабілізації економіки держави. Зазначене забезпечило одержання нових положень і рекомендацій:
уперше:
- розроблено науково обґрунтований метод визначення ступеня взаємоінтегрованості фінансових ринків різних країн, який базується на економетричному аналізі показників фінансових ринків. Застосування цього методу дозволило довести відсутність довгострокової залежності між українським фінансовим ринком та світовими фінансовими центрами;
- обґрунтовано впровадження рейтингової системи оцінки рівня корпоративного управління і ступеня інформаційної відкритості українських емітентів на державному рівні. Система складається з чотирьох основних блоків, кожен з яких включає певні критерії оцінки. Її використання спрямовано на виявлення вузьких місць в системі управління компаній та створення сприятливих умов для ефективної мобілізації учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства;
удосконалено:
- сутність поняття „фінансовий ринок”, під яким пропонується розуміти системне утворення, сутністю якого є перерозподіл грошових накопичень між кредиторами і позичальниками, що дозволяє більш чітко визначити роль фінансового ринку як стабілізуючого чинника в економічній системі держави;
- існуючі моделі управління фінансовим ринком за допомогою включення додаткових чинників, урахування яких дозволяє підвищити ефективність регулювання фінансових відносин в ринкових умовах;
- структуру органів державного регулювання фінансового сектору України через підвищення централізації управлінських функцій, що сприятиме вдосконаленню державного регулювання фінансового ринку;
- складові механізму залучення фінансових ресурсів через вихід компаній на світовий фондовий ринок і розміщення акцій серед первинних інвесторів, що сприятиме поліпшенню інвестиційного клімату країни;
дістали подальшого розвитку:
- структура фінансового ринку України шляхом врахування чинників, що впливають на його функціонування, а саме: зовнішніх чинників - ступеня інтегрованості українського фінансового ринку у світову фінансову систему та внутрішніх чинників - структури органів державного управління фінансовим сектором, структури власності, особливостей функціонування ринку цінних паперів та банківської системи;
- підходи до формування етапів розвитку світового фінансового ринку через включення додаткових специфічних рис, чинників та інструментів, що сприятиме виявленню більш ефективних шляхів залучення до нього фінансового ринку України.
Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що наукові висновки й узагальнення дисертаційного дослідження доведено до рівня конкретних пропозицій, які є засадою для впровадження в практику державного управління фінансовим ринком з метою стабілізації економіки країни.
Основні наукові розробки можуть бути рекомендовані органам державної влади при вдосконаленні механізмів управління процесом залучення грошових коштів в економіку країни та підвищення конкурентоспроможності українського фінансового ринку серед інших ринків, які формуються.
Дисертаційне дослідження має практичну цінність для потенційних інвесторів та вітчизняних підприємств при прийнятті інвестиційних рішень, оскільки розкриває інвестиційний клімат країни, його позитивні та негативні риси. Розроблені рекомендації знайшли своє практичне застосування в діяльності головного управління промисловості та розвитку інфраструктури Донецької обласної державної адміністрації (довідка № 01-6/115 від 11.02.08 р.), ВАТ АКБ „Капітал” (довідка № 1/513 від 18.02.08 р.), філії „Головне управління Промінвестбанку в Донецькій області” (довідка № 10-14/81 від 19.02.08р.), ВАТ „Концерн „Стирол” (довідка № 5-2/13 від 03.02.08р.), Донецького територіального управління ДКЦПФР (довідка № 03-09/1559/08 від 21.02.08 р.) та при викладанні курсів „Фінанси”, „Фінансовий ринок”, „Цінні папери та фондовий ринок”, „Акціонерний капітал та підприємництво”, „Інвестування”, „Корпоративне управління” в Донецькому державному університеті управління (довідка № 01-12/145 від 21.02.08 р.)
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою. Висновки і результати, що характеризують наукову новизну, отримано і сформульовано автором особисто. У дисертації не використовувалися ідеї і розробки, що належать співавторам. Внесок автора у колективні наукові роботи конкретизовано у списку публікацій.
Структура та обсяг роботи. Дисертація складається з переліку умовних позначень, вступу, трьох розділів, висновків, викладених на 184 сторінках друкованого тексту, у тому числі 41 таблиця, 36 рисунків, які наведено на 40 сторінках. Список використаних джерел із 219 найменувань приведений на 17 сторінках і 18 додатків - на 31 сторінці.