Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ІНСТИТУТ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
ВСТУП ____________________________________________________________________3
РОЗДІЛ 1. Загальнотеоретична характеристика інституту адміністративної відповідальності _______________________________6
1.1. Визначення поняття і змісту інституту адміністративної відповідальності________6
1.2. Адміністративна відповідальність в системі юридичної відповідальності_______13
1.3. Засади (принципи) адміністративної відповідальності________________________24
РОЗДІЛ 2. Нормативні підстави та ПОРЯДОК пРИТЯГНЕННЯ ДО АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ адміністративної відповідальності____________________________________________________30
2.1. Особливості підстав адміністративної відповідальності ______________________30
2.2. Адміністративні стягнення та інші адміністративні санкції ___________________39
2.3. Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення та порядок притягнення до адміністративної відповідальності_______________________52
РОЗДІЛ 3. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД В СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО АДМІНІСТРАТИВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ_________________________________________62
3.1. Проблеми сучасного етапу систематизації законодавства про адміністративну відповідальність__________________________________________________________62
3.2. Зарубіжний досвід систематизації законодавства про
адміністративну відповідальність ___________________________________________68
ВИСНОВКИ ____________________________________________________________76
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ____________________________________78
ВСТУП
На сучасному етапі розвитку державності України суттєво зростають роль і значення адміністративної відповідальності, направлені на забезпечення законності і правопорядку у сфері адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, що склалися у державі.
Очевидним є те, що адміністративна відповідальність як важливий інструмент реагування на адміністративні правопорушення не виконує в повному обсязі покладені на неї завдання.
Українськими науковцями, вченими інших держав зроблена спроба проаналізувати та зрозуміти практичну і теоретичну важливість інституту адміністративної відповідальності. Протягом тривалого часу науковцями проведена робота з розробки проблеми адміністративної відповідальності і підготовки відповідної теоретичної бази для формування законодавства про адміністративні правопорушення та проекту Кодексу України про адміністративні проступки. У законодавстві про адміністративні правопорушення, яке склалося сьогодні, відсутня систематизація норм у рамках одного закону, що призводить до конкуренції норм, не відповідності їх вимогам, які ставляться до правової форми, часто норми мають двозначне тлумачення змісту диспозиції статті.
В юридичній літературі відносно проблеми і визначення адміністративної відповідальності існують різні підходи.
Адміністративна відповідальність – один із основних інститутів адміністративного права, що охоплює велику кількість адміністративно-правових норм, які характеризують і регулюють даний вид відповідальності.
Проте ні основи законодавства СРСР 1980 року про адміністративні правопорушення, ні відповідні кодекси, зокрема Кодекс України про адміністративні правопорушення, не закріпили розуміння адміністративної відповідальності у вигляді визначення (дефініції), хоча використовують це поняття. Відсутність визначення адміністративної відповідальності в КпАП збіднює його зміст, позбавляє стержневої направленості правових норм, що дозволяє іноді в практичній діяльності суб’єктам, які застосовують законодавство, тлумачити норми Кодексу довільно, при бажанні у відповідності зі своїм баченням.
У КпАП України закріплено “каральний” підхід до визначення поняття адміністративної відповідальності. Тому в такому розрізі це поняття, розкриваючи дану категорію, в повному обсязі не називає всі її структурні елементи, а замикається на одному елементі, фактично ототожнюючи поняття “відповідальність” і “покарання”.
Будь-яка відповідальність і є певним покаранням, яке являє собою лише юридичну форму його вираження і виявлення . Методологічно дане положення неправильне, тому що обмежує зміст відповідальності одним елементом. Воно ототожнює відповідальність і покарання, чим позбавляє категорію відповідальності змісту існування.
Категорії “покарання” і “відповідальність” історично розвивались, рухались кожна своїм шляхом і лише на певному етапі пройшло їх злиття, точніше входження “відповідальності” в юриспруденцію. Покарання – винятково юридична категорія, яка виникла в первіснообщинному суспільстві і з розвитком державності була поставлена на правову основу, пройшовши довгий шлях – від кровної помсти до санкцій, що встановлювались і застосовувались державними органами.
Категорія “відповідальності” є філософсько-релігійною, вона наповнена моральним змістом, є культурним здобутком, що виник у лоні платонівсько-стоїчної філософії, що завершив інституційний розвиток у творах “батьків церкви” та в практичній діяльності християнської церкви.
Адміністративна відповідальність – особливий вид юридичної відповідальності. Їй властиві всі ознаки останньої. Адміністративна відповідальність є складовою частиною адміністративного примусу і наділена всіма його ознаками. У науковій адміністративно-правовій літературі зміст адміністративної відповідальності трактується по-різному. Проте у поняттях і визначеннях, даних ученими у наукових працях, спостерігається єдиний погляд на ознаки, які визначають зміст адміністративної відповідальності.
Зокрема, адміністративна відповідальність характеризується двома видами ознак: перша група – ознаки, властиві юридичній відповідальності в цілому, а друга – ознаки, що відмежовують адміністративну відповідальність від інших видів юридичної відповідальності.
Окремі положення даної дипломної роботи спираються на погляди спеціалістів у галузі адміністративного права.
Нормативно-правову основу дослідження склали акти конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, законодавства.
Об’єктом дослідження цієї дипломної роботи є система юридичної відповідальності, у межах якої функціонує адміністративна відповідальність як сфера суспільних відносин, врегульованих адміністративно-деліктними нормами.
Предметом дослідження даної дипломної роботи є сутність і зміст інституту адміністративної відповідальності, його нормативна основа та практика реалізації відповідних правових норм.
Структура та обсяг дипломної роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів в яких об’єднано вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (72 найменування). Загальний обсяг дипломної становить 84 сторінки.
РОЗДІЛ 1. Загальнотеоретична характеристика інституту адміністративної відповідальності
1.1. Визначення поняття і змісту
інституту адміністративної відповідальності
Дослідження юридичної відповідальності завжди були одним із найбільш важливих напрямків досліджень у сучасній правовій науці. При цьому варто зауважити, що увагу відповідним проблемам приділяють як представники теорії права, так і представники галузевих юридичних наук, оскільки особливістю цього інституту є те, що він має прояви в усіх без винятку галузях права.
Адміністративна відповідальність є важливим інструментом державного управління, і майже неможливо виділити сферу, де б вона не застосовувалася.
Розвиток суспільства невід’ємно пов’язаний із системою засобів впливу на суб’єктів суспільних відносин з метою забезпечення стабільності розвитку суспільства та справедливості у взаємовідносинах між громадянами. Поява та функціонування будь-якої держави та права безпосередньо пов’язані з трансформацією соціальних засобів примусу, у тому числі й різновидів соціальної відповідальності, що виявляється в появі юридичної відповідальності, яка є особливою формою державно-владного примусового впливу на розвиток суспільства. Одним із ключових засобів реалізації державно-владного управління та правового регулювання є різновиди юридичної відповідальності. Проблематика юридичної відповідальності традиційно є однією з ключових у правовій науці, що не втрачає своєї актуальності і на сьогодні. Варто зазначити, що в сучасних умовах розвитку державності до питань юридичної відповідальності значно зростає інтерес як серед науковців, так і серед юристів-практиків, що пояснюється особливостями сучасної соціально-економічної ситуації в Україні, яка характеризується всебічними змінами в суспільному житті в цілому та у правовій сфері особливо [31, с. 44].
Важливим чинником забезпечення законності і право порядку у тій чи іншій сфері суспільних відносин є вста новлення юридичної відповідальності за вчинювані право порушення – реакції держави у вигляді їх засудження та покладення на винну особу обов’язку зазнати певних не сприятливих наслідків.
Серед видів юридичної відповідальності виділяють: цивільно-правову, дисциплінарну, матеріальну, криміналь ну та адміністративну.
В п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України адміністративну відповідальність визначено одним з основних видів юридичної відповідальності в Україні. Вона виступає наслідком невиконання чи неналежного виконання особою норм адміністративного законодавства, що тягне невідворотність реагування держави на адміністративні правопорушення (проступки) та встановлюється виключно її законами.
Адміністративна відповідальність настає за вчинення дрібних суспільно шкідливих право порушень та полягає у застосуванні до винних осіб перед бачених законом адміністративних стягнень за рішенням уповноваженого органу чи його посадової особи.
Потреба у вивченні інституту адміністра тивної відповідальності обумовлена насамперед необ хідністю реального забезпечення прав і свобод людини і громадянина, зміцнення правопорядку в країні. Це, крім іншого, вимагає подолання недооцінки суспільної шкоди адміністративних проступків та значення інститу ту адміністративної відповідальності у боротьбі з ними, яка існує у суспільній свідомості та практиці державо творення, створення обстановки нетерпимості до за значеного виду правопорушень з одночасним забезпе ченням безумовного дотримання прав осіб, які притя гаються до відповідальності [62, с. 101].
Законодавчо та науково-теоретично адміністратив на відповідальність як самостійний вид юридичної відповідальності в нашій країні оформилась протягом XX ст. Вже на початку минулого століття на території Російської імперії відбувалися події, які свідчили про реальне застосування адміністративної відповідаль ності. Тому відомі вчені-адміністративісти дореволю ційної епохи, такі як А.І. Єлістратов, А.М. Кулішер, В.О. Дерюжинський та ін., у своїх працях вказували на “юрисдикційну функцію адміністративних установ, які при виконанні своїх поліцейських повноважень ма ють можливість призначати стягнення в порядку охо рони, тобто у позасудовому порядку, та наявність теорії про каральну санкцію адміністративних актів і дослі дження особливостей так званих адміністративних делік тів, які порушують адміністративні розпорядження”. Але ні вони, ні відомі теоретики, такі як Г.Ф. Шершеневич — автор семитомної «Загальної теорії права» ще не визнавали такого виду юридичної відпо відальності, як адміністративна, оскільки вважали ці події винятковими, такими, що не заслуговували на значну наукову увагу.
Тож можна стверджувати, що до революції 1917 р. у Росії не набула великого поширення практика засто сування адміністративних стягнень і правова наука стримано ставилась до такого виду юридичної відпо відальності, як адміністративна.
Протягом 20—30-х років XX ст., незважаючи на широку практику застосування стягнень у адміністра тивному (позасудовому) порядку за різноманітні пра вопорушення, внаслідок багатьох об’єктивних та суб’єк тивних причин адміністративну відповідальність не було визначено й оформлено ні в законодавстві, ні в адмі ністративно-правовій науці. Як відомо, на початку 30-х років галузь адміністративного права фактично перестала існувати, тобто обсяг досліджень адмініст ративно-правових проблем, у тому числі проблем адмі ністративної відповідальності, значно скоротився. Це пояснювалось тим, що державне управління в умовах того часу здійснювалось шляхом організаційного впли ву, а правові форми і методи, на думку керівної вер хівки, були зайвими наслідками буржуазної епохи.
Після відновлення у 1938 р. адміністративного пра ва почала розвиватись і галузь адміністративно-право вої науки.
Дослідження багатьох науковців, публікації прак тиків дали можливість обґрунтувати значну кількість питань адміністративної відповідальності, однак невирішених проблем залишається достатньо як у науці, так і в законотворчості та правозастосовній діяльності.
Створення незалежної держави, прийняття Консти туції України, затвердження концепцій адміністратив ної реформи та реформи адміністративного права акту алізують дослідження питань адміністративної відпо відальності, потребують подальшого удосконалення зако нодавчого оформлення цього інституту[45, с. 21-22].
Адміністративній відповідальності, як різновиду юридичної відповідаль-ності, притаманні такі ознаки:
1) має зовнішній характер;
2) застосовується лише за вчинення правопорушен ня;
3) пов’язана з державним примусом у формах каральних і право віднов-лювальних заходів;
4) визначена у нормах права;
5) притягнення правопорушника до відповідальності здій снюється в певно-му процесуальному порядку;
6) притягнення до відповідальності здійснюється уповноваженими держав-ними органами та посадовими особами;
7) винна у вчиненні право порушення особа несе певні втрати матеріаль-ного та побутового характеру, які передбачені законом.
Адміністративна відповідальність становить регламентовані нормами адміністративного права відносини між порушником адміністративно-правової норми та уповноваженим державним органом щодо скоєного адміністративного правопорушення. Хоча сутність цих відносин і зводиться до обов’язку поруш ника терпіти обмеження, позбавлення або інші несприятливі наслідки, що визначені санкцією порушеної статті закону, але поняття "адміністративна відповідальність" не слід зводити до поняття "адміністративне стягнення", оскільки адміністративна відповідальність включає такі елементи, як державний осуд діяння і особи, яка його скоїла, та застосування до порушника заходів, визначених санкцією порушеної статті закону, тобто адміністративного стягнення.
Адміністративна відповідальність наступає за скоєння адміністративного проступку. До неї при тягують уповноважені органи виконавчо-розпорядчої влади (контролери, інспектори, начальники та інші), в окремих ви падках — суди. Її суб’єктами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи [10, с. 153].
Одне із завдань даного питання цієї дипломної роботи є визначення по-няття «Адміністративна відповідальність». Чинне законодавство не дає визначення поняття адміністративної відповідальності і тому в теорії адмі-ністративного права існує численна кількість точок зору стосовно цього соціально-правового явища. У навчальній та науковій літературі здійснює-ться чимало спроб дати поняття «Адміністративна відповідальність».
Адміністративна відповідальність – вид юридичної відповідальності громадян і службових осіб за вчинені ними адміністративні правопорушення [69, с. 45]
Професор Голосніченко І.П. зазначає, що адміністративна відповідаль-ність – це різновид юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням уповноваженими органами (посадовими особами)до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій – адміністративних стягнень [13, c. 430–432].
Адміністративна відповідальність – вид юридичної відповідальності, що полягає в застосуванні до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, певного заходу – адміністративного стягнення [70, с. 99].
Адміністративна відповідальність – накладення на порушників адміністративно-правових норм, передбачених законом стягнень, що мають для винних осіб обтяжливі наслідки матеріального чи морального характеру. Адміністративна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності і разом з тим це – складова адміністративного примусу [9, с. 120].
І.О. Галаган вважає − ”Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування у встановленому порядку уповноваженими на це органами і службовими особами адміністративних стягнень, сформульованих у санкціях адміністративно-правових норм, до винних у вчиненні адміністративних проступків, що містять державний і громадський осуд, засудження їх особи і протиправного діяння, що виявляється у негативних для них наслідках, які вони зобов’язані виконати, і переслідують цілі їх покарання, виправлення і перевиховання, а також охорони суспільних відносин у сфері радянського державного управління” [2, c. 41].
Г. П. Бондаренко вважає, що «адміністра тивна відповідальність — це форма реагування держави на правопо рушення, яке виявляється в застосуванні повноважними державни ми органами, службовими особами, громадськістю до винної особи адміністративних санкцій у межах і порядку, встановлених законо давством; це обов'язок правопорушника звітувати за свою проти правну поведінку і зазнавати за неї несприятливих наслідків, перед бачених санкцією правової норми» [25, с. 84].
Відповідно до думки Є.В. Додіна, адміністративна відповідальність – це визначення повноважними державними органами через застосування адміністративно-примусових заходів обмежень майнових, а також особистих благ і інтересів за здійснення адміністративних правопорушень [28, c. 265–274]
С.Т. Гончарук зазначає, що: “адміністративна відповідальність, як різновид правової відповідальності, − це специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів (передусім адміністративних проступків), згідно з якою особи, що скоїли ці правопорушення, повинні дати відповідь перед повноважними державними органами за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установленому законом порядку” [27, c. 19].
В.К. Колпаков, вважає, що адміністративна відповідальність – це примусове, з додержанням встановленої процедури застосування правомочним суб’єктом передбачених законодавством за вчинення адміністративного проступку заходів впливу, які виконані правопорушником [41, c. 290].
Ю.П. Битяк зазначає, що під адміністра тивною відповідальністю слід розуміти накладення на правопорушників адміністративних стягнень, що тяг нуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки матері ального або морального характеру, внаслідок невико нання загальнообов’язкових правил, які діють у дер жавному управлінні [20, с. 7].
І. Гриценко зазначає, що «адміністративна відповідальність як різновид правової відповідальності – це специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів (передусім адміністративних проступків), згідно з якою особи, які скоїли правопорушення, повинні дати відповідь перед повноважними державними органами за свої неправомірні дії та понести за це адміністративні стягнення у встановленому законом порядку»[36, с. 45–50].
Вважається, що більшість вчених-адміністративістів дійшла висновку, що адміністративна відповідальність – це реалізація тільки адміністративних стягнень [45, с. 27].
Соціальна роль адміністративної відповідальності є надзви чайно важли-вою насамперед тому, що вона виникає як правовий наслідок неналежної реалізації громадянами та юридичними особами своїх прав та обов’язків в суспільстві. Вона включає не тільки ретроспективну відповідальність, як наслідок право порушення, але й позитивний аспект, тобто певний внутріш ній стан особи, її ставлення до дорученої справи, суспільства, своєї поведінки.
Таким чином, на мою суб’єктивну думку адміністративна відповідальність – це різновид юридич ної відповідальності або державно-правовий примус уповноважених органів держави в межах своєї компетенції щодо застосу-вання адміністративно-правових санкцій, передбачених адміністративно-деліктними нормами відносно фізичних та посадових осіб, юридичних осіб винних у порушенні адміністративного законодавства.
1.2. Адміністративна відповідальність
в системі юридичної відповідальності
Розкриваючи дане питання, необхідно розпочати з огляду поняття «юридична відповідальність», хоч це є предметом розгляду теорії права, але адміністративна відповідальність це частина юридичної відповідаль-ності.
Необхідно зазначити, що хоча юридична відповідальність, перш за все, існує з метою охорони суспільного та державного ладу, це жодним чином не вичерпує її високого призначення. Адже вона також має непересічний виховальний вплив, кожне покарання за правопорушення передусім відкладається у свідомості особи.
Юридична відповідальність є важливим елементом правового регулю-вання суспільних відносин, сутність якого полягає в цілеспрямованому впливі на поведінку індивідів за допомогою юридичних засобів. Завдяки цьому комплексному впливу стає можливим гідне впорядкування суспіль-них відносин, надання їм певної системності та стабільності, уникнення різких загострень соціальних конфліктів, максимально можливе втілення принципів соціальної справедливості. Існування права як регулятора суспільних відносин в усі часи обумовлене саме необхідністю підтриму-вати правопорядок у неоднорідному, сповненому внутрішніх протиріч суспільстві задля запобігання будь-яким небажаним відхиленням від встановлених правил поведінки.
Юридична відповідальність — це передбачені нормами права і здійснювані в правових відносинах у процесуальному порядку уповноваженими державою суб’єктами засоби державного примусу до особи, яка вчинила правопорушення, що тягне для неї обов’язок зазнавати несприятливих наслідків особистого, майнового або організаційного характеру, вид і міра яких передбачені санкціями правових норм.
Юридична відповідальність є особливим різновидом соціальної, тобто соціальна відповідальність є родовим поняттям (загальне) відносно усіх її різновидів (особливе). Особливості соціальної відповідальності та її різновидів досліджують у філософії, соціології, етиці, політології, релігії тощо, розуміючи, що будь-яка відповідальність — це завжди певний обов’язок особи здійснити власний вибір поведінки відповідно до тих норм, що існують у будь-якій сфері суспільства і відображають його інтереси, і сприйняти при цьому необхідний обов’язок звітувати перед суспільством за свій вибір і зазнати покарання у разі недодержання вимог соціальної норми.
Специфіка юридичної відповідальності полягає в тому, що вона перш за все завжди оцінює минуле, тобто це відповідальність за дію, яка вже була вчинена. Тим самим юридична відповідальність може відрізнятися від організаційної, політичної, моральної та інших видів відповідальності, які спрямовані у майбутнє (наприклад, член політичної партії «відповідає» за проведення певного запланованого заходу, мітингу). Вона встановлюється за порушення юридичних вимог, а не за їх виконання (тому в законах мають фіксуватися, наприклад, міри відповідальності за невиконання договірних обов’язків, а не за їх виконання). Така відповідальність може встановлюватися і здійснюватися за відповідними юридичними (публічними) процедурами лише державою з притаманною їй можливістю використовувати заходи державно-владного примусу (на відміну від інших видів соціальної відповідальності).
Юридична відповідальність відрізняється від інших видів соціальної відповідальності формальною визначеністю, обов’язковим дотриманням правових норм, державним контролем за їх виконанням, застосуванням до правопорушника державного примусу, запобіганням правопорушенням та охороною правопорядку. Таким чином, вона забезпечує охорону особистих, соціальних благ та гарантує застосування інших охоронних правових інститутів[54, с. 23].
Заслуговує на увагу визначення поняття «юридична відповідальність» Лук’янця Д.М., що «юридична відповідальність − це регламентована право-вими нормами реакція з боку уповноважених суб’єктів на діяння фізичних або юридичних осіб (колективних суб’єктів), що можуть мати вираз у недотриманні встановлених законом заборон, невиконанні встановлених законом обов’язків, порушенні цивільно-правових зобов’язань, нанесенні шкоди або завданні збитків і виражена у застосуванні до осіб, що вчинили такі діяння, засобів впливу, які тягнуть за собою позбавлення особистого, майнового або організаційного характеру [44, с.45].
За галузевою ознакою виділяють такі види юридичної відповідальності, як конституційна, кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-пра-вова, матеріальна. Розглянемо коротко кожен з цих видів.
Адміністративно-правова відповідальність і конституційно-правова від-повідальність мають певні відмінності.
Суб’єктами адміністративно-правової відповідальності є фізичні особи, юридичні особи, посадові особи, інші особи, що володіють адміністративно-правовим статусом.
Наприклад, відповідно до статей 211-2, 212-2, 166-4 Кодексу про адмініст-ративні правопорушення України до адміністративної відповідальності можуть притягуватися органи місцевого самоврядування, а відповідно до статей 55, 59, 96-1, 1852 – посадові особи органів місцевого самоврядну-вання.
Таким чином, до кола суб’єктів адміністративно-правової відповідальності включаються органи і посадові особи місцевого самоврядування. Інстанцією притягнення до адміністративно-правової відповідальності, на відміну від конституційно-правової відповідальності, виступає держава.
Підставою адміністративно-правової відповідальності є здійснення адміністративного правопорушення. Відповідно до ст. 14 КУпАП посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, пов’язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків.
До заходів адміністративно-правової відповідальності належить ряд стягнень, які визначені ст. 24 КУпАП і які докорінно відрізняються від конституційно-правових санкцій. Серед адміністративно-правових стягнень передбачено попередження. Вважаємо, що цілком доречним є застосування такої санкції і як заходу конституційно-правової відповідальності до депутатів місцевих рад, посадових осіб місцевого самоврядування.
Згідно зі ст. 26 КУпАП попередження як захід адміністративного стягнення виноситься в письмовій формі. При цьому попередження тягне певні правові наслідки. Так, у разі здійснення особою, що підлягає стягненню, протягом року повторного правопорушення, до неї застосовуються більш тяжчі заходи адміністративного стягнення.
Винесення попередження органу, посадовій особі місцевого самовряду-вання населенням територіальної громади як захід конституційно-правової відповідальності не передбачено нормативно-правовими актами. Для вдоскналення правового регулювання даного заходу конституційно-правової відповідальності варто звернутися до правового регулювання порядку вине-сення попередження як заходу адміністративно-правової відповідальності.
Зокрема, на законодавчому рівні та в статутах територіальних громад необхідно передбачати письмову форму винесення попередження органам і посадовим особам місцевого самоврядування населенням територіальної громади, а також правові наслідки у формі можливості застосування більш тяжкого заходу конституційно-правової відповідальності у разі здійснення повторного конституційного правопорушення [58, с. 122-124].
Найсуворішим видом галузевої юридичної відповідальності виступає кримінальна відповідальність.
Адміністративна відповідальності відрізняється від кримінальної.
Частина 2 ст. 11 КК вказує на найбільш загальний критерій відмежування злочинів від інших діянь, що формально містять ознаки злочину. Таким критерієм він називає малозначність діянь.
Їх аналіз дозволяє вказати на ознаки, за якими розмежовують злочини й адмiнiстративнi проступки.
Перша ознака. Це включення складу правопорушення або в Кримінальний кодекс України, або в нормативні акти, що становлять законодавство про адмiнiстративнi правопорушення (КУпАП, МК, інші закони). Таким чином, якщо склад діяння міститься в законодавстві про адміністративні правопорушення, то це — адміністративний проступок. Якщо склад діяння міститься у КК України, таке діяння є злочином.
Друга ознака. Склад будь-якого злочину може бути встановлений лише законом. Склади адміністративних проступків — як законами, так i підзаконними актами.
Ця особливість складу адміністративних проступків встановлена ст. 5 КУпАП «Повноваження місцевих рад щодо прийняття рішень, за порушення яких передбачається адміністративна відповідальність».
У ній зафіксовано, що сільські, селищні, міські, обласні ради мають право приймати рішення, порушення яких тягне за собою адміністративну відповідальність.
Це рішення:
− з питань боротьби зі стихійним лихом і епідеміями;
− з питань боротьби з епізоотіями (відповідальність передбачена ст. 107 КУпАП).
Крім цього, сільські, селищні, міські ради можуть встановлювати:
− правила благоустрою (відповідальність за їх порушення передбачена ст. 152 КУпАП);
− правила торгівлі на ринках (відповідальність за їх порушення передбачена ст. 159 КУпАП);
− правила щодо тиші в громадських місцях (відповідальність за їх порушення передбачена ст. 182 КУпАП).
Аналогічні норми містяться також у пунктах 44 і 45 ст. 26 «Виключна компетенція сільських, селищних, міських рад» Закону України від 21.05.1997 р. «Про місцеве самоврядування вУкраїні».
Третя ознака. Джерело кримінальної відповідальності єдине — Кримінальний кодекс України. Джерел адміністративної відповідальності багато. Це КУпАП, МК, інші закони.
Четверта ознака. За вчинення злочинів передбаченi покарання. Їх вичерпний перелік міститься у ст. 51 КК (штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскацію майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі).
За вчинення адміністративних правопорушень передбачені адмiнiстративнi стягнення. Стаття 24 КУпАП до них відносить: 1) попередження; 2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом правопорушення; 4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання); 6) виправні роботи; 7) адміністративний арешт; 8) видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України.
П’ята ознака. Згідно зі ст. 23 КУпАП адмiнiстративне стягнення є мірою вiдповiдальностi i застосовується з метою виховання правопорушника i попередження правопорушень.
За ст. 50 КК покарання — насамперед кара за вчинення злочину. Кара виступає засобом досягнення виправних і превентивних цілей кримінальної відповідальності. Встановлення покарання автоматично переводить засуджену особу у специфічний правовий стан, який отримав назву «судимість» (розділ ХIII КК).
Шоста ознака. Кримінальні справи розглядають тільки суди. Лише суд визначає i призначає те чи інше покарання за злочин.
Справи про адміністративні правопорушення відповідно до ст. 211 КУпАП розглядаються:
1) адміністративними комісіями при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;
2) виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад;
3) судами (суддями);
4) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те КУпАП.
Як бачимо, серед суб’єктів розгляду справ про адміністративні правопорушення є не тільки органи держави, а й структури місцевого самоврядування. Всього ж налічується понад 40 суб’єктів, які мають право розглядати справи про адміністративні проступки.
Сьома ознака полягає в пріоритеті кримінальної вiдповiдальностi. Його встановлює ч. 2 ст. 9 КУпАП. Відповідно до неї адміністративна відповідальність настає, якщо вчинене діяння не тягне за собою кримінальної відповідальності.
Такий підхід законодавця зумовлений наявністю випадків, коли відмежування злочину від адміністративного проступку ускладнено.
Є правопорушення, що завжди кваліфікувалися і кваліфікуватимуться як адміністративні проступки. Наприклад, знищення межових знаків, торгівля у невстановлених місцях, недбале зберігання паспорта, що спричинило його втрату. У таких ситуаціях перед правозастосувачем навіть не виникає питання про розмежування проступку і злочину.
Разом із тим, відомо чимало діянь, які залежно від низки обставин можуть розглядатися або як адміністративний проступок, або як злочин. Для прикладу порівняємо декілька статей
Кримінального кодексу зі статтями КУпАП.
Перше порівняння: ст. 248 КК України «Незаконне полювання» і ст. 85 КУпАП «Порушення правил використання об’єктів тваринного світу».
Відповідно до ст. 248 КК України злочином буде:
− порушення правил полювання, якщо воно заподіяло істотну шкоду;
− незаконне полювання у заповідниках;
− полювання на тварин, що занесені до Червоної книги України.
Відповідно до ст. 85 КУпАП проступком визнається:
− полювання без належного на те дозволу;
− полювання в заборонених місцях;
− полювання у заборонений час;
− полювання забороненими знаряддями чи способами.
Друге порівняння: ст. 247 КК «Порушення законодавства про захист рослин» і ст. 105 КУпАП «Порушення правил щодо боротьби з карантинними шкідниками і хворобами рослин та бур’янами».
Відповідно до ст. 247 КК України злочином буде:
− порушення правил боротьби зі шкідниками і хворобами рослин, що спричинило тяжкі наслідки.
Відповідно до ст. 105 КУпАП проступком визнається:
− порушення правил боротьби з карантинними шкідниками і хворобами рослин та бур’янами.
Кримінальне каране порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту (ст. 286 КК України) відрізняється від адміністративно караного (статті 123, 124, 125, 128 КУпАП) такою ознакою, як заподіяння потерпілому легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.
Таким чином, знання особливостей розмежування адміністративних проступків і злочинів має важливе практичне значення [40, с. 32-35].
В основу відмежування адміністративної відповідальності від цивільно-правової можна покласти усі вказані ознаки, за виключенням тієї, яка дає характеристику кола суб’єктів відповідальності − в адміністративній та цивільній відповідальності вони співпадають.
Зокрема:
− за органами, які її застосовують. Адміністративна відповідальність відноситься до компетенції органів управління та їх посадових осіб, а цивільно-правова − до компетенції судів.
− за правовими наслідками їх застосування. Заходами цивільної відповідальності суспільні відносини, як правило, захищаються, за рахунок майна винного з метою поновити попередній майновий стан потерпілої сторони. Заходи адміністративної відповідальності, як і кримінальної, направлені проти особи порушника.
− за нормативними та фактичними підставами. Нормативні підстави адміністративної та цивільно-правової відповідальності регулюються різним законодавством − адміністративним та цивільним. Відмінності за фактичними підставами полягають у специфіці конкретних складів адміністративного та цивільного проступку − об’єкта протиправного посягання, правових наслідків їх вчинення.
Об’єктом цивільних протиправних дій є майнові відносини, які захищаються у позовному порядку через суд. Об’єкт адміністративних протиправних дій інший − суспільні відносини в сфері державного управління, які захищаються у позасудовому, адміністративному порядку владою відповідних органів та посадових осіб.
Адміністративна відповідальність відрізняється від цивільної і наслідками протиправного діяння. Якщо для адміністративних правопорушень такий елемент, як протиправний наслідок (матеріальна шкода) не є обов’язковим, то склад цивільного правопорушення, як правило, передбачає його.
− За процедурою застосування і здійснення. Адміністративна відпо-відальність наступає у позасудовому порядку у короткі терміни або навіть на місці вчинення проступку, коли цивільна не може мати місця без відповід-ного звернення зацікавленої сторони до суду з позовом. Строки притягнення до цивільної відповідальності, на відміну від адміністративної − до трьох років, можуть перериватися, подовжуватися, поновлюватися тощо [15, с. 85-86].
Сутність дисциплінарної відповідальності є зміцнення законності, дисципліни, профілактика дисциплінарних проступків, виховання працівників у дусі розуміння свого обов’язку працювати з дотриманням внутрішнього розпорядку підприємства, установи, організації.
У дисертаційній роботі Кириленка В.Є. зазначено, що перелік випадків трудового та адміністративного регулювання дисциплінарної відповідальності спостерігається у Т. О. Гуржій, яка, провівши детальне дослідження даної проблеми, дійшла таких висновків: 1. Дисциплінарні провадження, пов’язані з порушенням трудових відносин, мають бути віднесені до предмета трудового права. 2. Дисциплінарні провадження в тих справах, які виникають в адміністративно-правових відносинах, повинні розглядатися у межах адміністративного процесу; коли в останньому з випадків можна виділити кілька наступних груп дисциплінарних проваджень: 2.1.Дисциплінарне провадження у справах про адміністративні делікти, вчинені особами, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів або спеціальних положень про дисципліну. 2. Дисциплінарне провадження у справах про порушення правил попереднього ув’язнення, умов і порядку відбуття кримінального покарання. 3. Дисциплінарне провадження у справах про порушення правил внутрішнього розпорядку приймальників-розподільників для неповнолітніх [23, с.76].
В. В. Зуй спочатку разом з Ю. П. Битяк вважають, що адміністративна відповідальність відрізняється від дисциплінарної тим, що суб’єкт першого з проступків не знаходиться у службовій залежності від органу чи посадової особи, які притягають його до даної відповідальності, а дисциплінарний проступок може проявлятися у порушенні службової, в т. ч. трудової, дисципліни, хоча окремі діяння працівників транспорту та ін., що входять до кола службових обов’язків, можуть нести адміністративну відповідальність [20, с. 123-124].
Нормами адміністративного права встановлюються дисциплінарна відповідальність і порядок її реалізації, коло суб’єктів і повноваження органів управління (посадових осіб), що наділені «дисциплінарною» владою, категорії службовців, відповідальність яких регулюється адміністративним правом. Стосовно більшості працівників дисциплінарну відповідальність передбачено нормами трудового і адміністративного права, а щодо деяких категорій осіб (військовослужбовців строкової служби, працівників органів внутрішніх справ, Служби безпеки України та ін.) — повністю нормами адміністративного права, що пояснюється необхідністю поряд із загальними правилами дисциплінарної відповідальності враховувати особливі вимоги дисципліни до них, встановлення специфіки їх дисциплінарної відповідальності [12, с. 193-194].
Таким чином дисциплінарна відповідальність в адміністративному праві є різновидом спеціальної та полягає у обов’язку посадової особи – суб'єкта публічної адміністрації – відповісти (понести дисциплінарне стягнення) за вчинене ним діяння (бездіяння), що привело внаслідок неналежного виконання посадових обов’язків до порушників прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. [11, с. 101 ]
1.3. Засади (принципи) адміністративної відповідальності
Положення статті 15 Конституції України щодо політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя в Україні дають змогу розглядати загальні принципи адміністративного права як загальнолюдські надбання. Адже основні ознаки, притаманні адміністративному праву України загалом та інституту адміністративної відповідальності зокрема, пов’язані з його принципами, на підставі яких здійснюється правове регулювання адміністративно-правових відносин.
Ще з античних часів говорили, що знання принципів замінює незнання деяких фактів [52, с. 264].
У загальному розумінні принципи, будучи засобами вираження сутності та об’єктивних процесів у здійсненні правових явищ, набувають значущості в механізмі правового регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі встановлення заходів юридичної відповідальності уповноваженими державними органами, визна чення порядку їх реалізації, а також у процесі безпосереднього правозастосування, при визначенні компетенції, форм і методів діяльності суб’єктів адміністративної діяльності. Принципи впливають на вдосконалення й розвиток юридичних гарантій. У найбільш загальній формі ними визначаються межі належної, об’єктивно необхідної й законної поведінки в праві, тобто окреслюються межі дії прав, обов’язків і відповідальності. У цьому розумінні принципи, по суті, виконують функцію правового “плацдарму”, на якому розгортається дія правових гарантій [35, с. 92]
Для того, щоб принцип відповідальності був реалізовуваним, необхідно забезпечити, щоб причини на яких він побудований, мали характер повних причин. Повна причина – це сукупність обставин, факторів, при яких даний наслідок наступає з необхідністю і відповідно до теорії детермінізму, до складу повної причини входять: специфікуюча причина, кондиціональні причини, реалізаторна (пускова) причина. Специфікуюча причина – це такий генетичний фактор, який викликає і визначає якісну своєрідність, специфічність того чи іншого наслідку. Кондиціональні причини (або “умови”) – це зовнішні і внутрішні фактори, що сприяють переведенню специфікуючої причини в активний стан, перетворюючи можливість явища в реальну дійсність. Реалізаторна причина (інакше –“привід”) – це той зовнішній або внутрішній фактор, який визначає момент, час виникнення наслідку під впливом певної сукупності умов [14, c. 403].
Інститут адміністративної відповідальності ґрунтується на демократичних засадах впливу на осіб, які вчинили протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на державний чи громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, – адміністративні правопорушення (проступки), за які законодавством встановлена адміністративна відповідальність[50, с. 56].
Принципи адміністративної відповідальності − це основні положення, закріплені в Конституції та інших законах України, на яких базується порядок притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності. До принципів адміністративної відповідальності належать такі: верховенство права, законності, доцільності, обґрунтованості, невідворотності, своє час-ності, справедливості, гуманізму, індивідуалізації покарання, відповідності провини та покарання тощо [63, c.103].
Всі види юридичної відповідальності повинні мати спільну концептуальну основу, тобто систему принципів, яка покладена в основу їх правового регулювання. Виявлення такої концептуальної основи представляє собою певні труднощі, перш за все методологічного характеру і відповідно до цього визначення істинності отриманих результатів наукового пошуку[44, с. 125].
Будучи самостійним видом юридичної відповідальності, адміністративна відповідальність ґрунтується на загальних принципах юридичної відповідальності, які складають єдиний комплекс взаємопов’язаних та взаємообумовлених положень. Дотримання одного принципу сприяє реалізації інших, і навпаки, порушення будь-якого принципу негативно впливає на реалізацію інших. Лише у взаємодії принципи в змозі виконати свої функції і призначення, адекватно відображати інституту відповідальності.
До основних засад адміністративної відповідальності слід віднести принципи: верховенства права, законності, невідворотності, справедливості, гуманізму, своєчасності, індивідуалізації [65, c. 284].
Аналогічно дане питання розглядає І.І. Огороднікова, але конкретно у сфері податкових відносин, так вона визначає, що принципи адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері оподаткування, а саме: законності, справедливості, юридичної доцільності, відповідальність лише за вчинення протиправного діяння (дія або бездіяльність), невідворотності та індивідуалізації відповідальності, а також принцип презумпції невинуватості[53, с.11].
Принцип верховенства права, будучи принципом природного права, є, по суті, сукупністю ідеальних, духовних і справедливих понять про право. Визнання адміністративним принципом верховенства права означає, що закони держави, як і їх застосування, повинні відповідати праву як мірі загальної та рівної для всіх свободи та справедливості. Крім того, у законах має обмежуватись свавілля як фізичних, юридичних осіб, так і держави для загального добра.
Принцип верховенства права означає, що свобода громадян має бути забезпечена таким правовим порядком, коли ніхто не змушений робити чогось, не передбаченого законом, а людина, її права і свободи визнаються найвищою цінністю. Принцип верховенства права означає також, що не держава утворює право, а право є основою життєдіяльності й існування держави в особі її органів, посадових осіб та інших організацій.
Цей принцип полягає в тому, що адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до адміністративної відповідальності ґрунтуються на конституційних принципах і правових презумпціях, які зумовлені виконанням та дією саме принципу верховенства права в Україні. Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч. 2 ст. 8 Конституції України) [63, c. 104].
Як принцип публічного управління, законність передбачає, що держава здійснює свої функції правовими засобами і в правових формах. Це зумовлено, насамперед, значенням діяльності та впливу органів публічної адміністрації на всі сфери суспільних відносин, їх правом приймати на основі законів та відповідно до них нормативні та індивідуальні акти, розглядати і вирішувати справи про застосування заходів адміністративної та дисциплінарної відповідальності, тобто здійснювати так звану адміністративну юрисдикцію, з огляду на це правомірність діяльності органів публічної адміністрації є стрижнем режиму законності в державі [61, c. 348].
Гарантії законності притягнення громадян до адміністративної відповідальності, як інструмент реалізації визначених законом правоустановлень, дозволів та заборон, які закріплюються нормами права. Важливе значення мають гарантії законності, які закріплені матеріально-адміністративними нормами. Матеріально-адміністративні гарантії законності притягнення громадян України до адміністративної відповідальності – це сукупність гарантій, які закріплені матеріально-адміністративними нормами, тобто нормами, які забезпечують правомірне притягнення громадян до адміністративної відповідальності [68, с. 430].
Виходячи зі змісту ст. 7 КУпАП, принцип законності адміністративної відповідальності полягає, по-перше, у тому, що адміністративна відповідальність настає лише за ті діяння, які передбачені законом; по-друге, притягати до адміністративної відповідальності мають право тільки передбачені законом компетентні органи; по-третє, органи публічної адміністрації при вирішенні питання про притягнення винної особи до адміністративної відповідальності повинні керуватися законом і здійснювати свої повноваження в рамках передбаченої законодавством компетенції.
Однією з основних матеріально-адміністративних гарантій законності адміністративної відповідальності є закріплення змісту та системи адміністративних стягнень. Згідно зі ст. 23 КпАП адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. Ці стягнення повинні застосовуватися у тих випадках, коли відповідні державні органи вже позбавлені можливості іншим чином впливати на правопорушників[68, с. 434].
Принцип невідворотності покарання означає, що жодне правопорушення не повинно залишитись нерозкритим, не потрапивши у поле зору держави та суспільства, не отримавши осуду з їх боку. Для юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства реалізація принципу невідворотності надзвичайно важлива, оскільки виборча деліктність має високі показники латентності[34, с.47].
Вчинення будь-якого адміністративного правопорушення навіть якщо воно не становило особливої суспільної небезпеки або не завдало суттєвої шкоди суспільним правовідносинам тягне за собою застосування до правопорушника адміністративного стягнення визначеного санкцією відповідної статті Кодексу України про адміністративні правопорушення. Це є своєрідним вираженням принципу невідворотності адміністративної відповідальності при вчиненні адміністративного правопорушення. Виключення становлять так звані малозначні правопорушення. Зокрема при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням (ст. 22 КУпАП). [22, с. 460].
Справедливість покарання означає встановлення його точної міри, що адекватна міра правопорушенню.
Принцип справедливості, що забезпечує відповідність права в цілому та передбачених у ньому санкцій рівню соціальної справедливості суспільства. Справедливість відповідальності пов’язана із: відсутністю зворотної сили закону, що встановлює чи посилює відповідальність; необхідністю поновлення прав та інте ресів, що порушені в результаті скоєння правопорушення; врахуванням усіх обставин, що обтяжують та пом’якшують відповідальність; можливістю в окремих, передбачених законом випадках, звільнити особу від несення відповідальності[55, с. 37].
Необхідність гуманізації адміністративного законодавства потребує закріплення можливості застосування, з метою пом’якшення відповідальності, адміністративного стягнення, не передбаченого санкцією відповідної статті КпАП, а також зменшення мінімального розміру штрафу чи іншого стягнення, встановленого за даний проступок. Це обумовлено тим, що в наш час санкції багатьох статей КпАП дуже високі, не відповідають реальному рівню життя населення, тому і застосовувати їх слід дуже зважено. Тому потрібна гнучкість в законодавчому регулюванні санкцій [7, c. 8].
Практична реалізація загальноправового принципу гуманізму надає правозастосовчим органам, за пев них умов, можливість звільнити від адміністративної відповідальності особу, що вчинила адміністративний проступок, в тому числі шляхом передачі матеріа лів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації або трудового коллективу. Зазначена підстава звільнення від адміністративної відповідальності є унікальною в адміністративно му законодавстві пострадянських країн та дозволяє уповноваженим органам і посадовим особам не за стосовувати юридичної репресії до осіб, виховання та виправлення яких можливе без застосування ад міністративного стягнення.[57, с. 34].
РОЗДІЛ 2. Нормативні підстави та ПОРЯДОК пРИТЯГНЕННЯ ДО АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
2.1. Особливості підстав адміністративної відповідальності
Однією з основних матеріально-адміністративних гарантій законності притягнення громадян України до адміністративної відповідальності є визначення підстав адміністративної відповідальності.
Якщо розглядати адміністративну відповідальність як специфічні правовідносини, не можна обійти увагою підстави виникнення цих правовідносин, але насамперед слід уяснити, що розуміється під поняттям «підстава адміністративної відповідальності» [44, c. 52].
Взагалі під «підставою» розуміють явище, що виступає як необхідна умова, переду мова існування якого-небудь іншого явища і яке слугує поясненням останнього [37, с. 349].
Проблема підстав адміністративної відповідальності безпосередньо пов’язана зі встановленням обсягу застосування заходів адміністративного стягнення, забезпеченням законності при притягненні до відповідальності, дотриманням прав і свобод громадян. Важливість їхнього визначення зумовлена нагальними потребами правозастосовної практики, ефективність якої прямо залежить від того, наскільки правильно і доцільно застосовується кожна адміністративно-деліктна норма[5, с. 123].
Для практичної реалізації необхідні під стави застосування, що розкривають умови й момент виникнення адміністративної відпові дальності конкретної особи. Аналіз ознак адміністративної відповідальності дозволяє виділити три її підстави:
1) нормативну, тобто систему норм, що опи сують опи сують протиправне діяння й адміністративні стягнення, які встановлюються за його вчинення;
2) фактичну, тобто діяння конкретного суб’єкта, що порушують правові приписи, які охороняються адміністративно-правовими санк ціями (адміністративні проступки);
3) процесуальну, тобто процедуру накла дення конкретного стягнення за конкретне адміністративне правопорушення [24, с. 84].
Нормативна підстава — це система норм, що закріплюють склади адміністративних проступків, систему адміністративних стягнень; коло суб’єктів, наділених правом застосовувати адміністративні стягнення і процедуру притягнення до адміністративної відповідальності. Основним нормативним актом про адміністративну відповідальність є КУпАП.
В адміністративно-правовій науці вчення про склад правопорушен ня (адміністративного делікту) посідає одне з центральних місць та має велике практичне значення. По-перше, воно сприяє виявленню найістот ніших ознак антигромадських діянь, їх розмежуванню і встановленню справедливих санкцій; по-друге, допомагає правовим органам правильно кваліфікувати правопорушення та вживати адекватних їм заходів впли ву; по-третє, дає можливість зрозуміти закон, допомагає навчанню юристів і правовому вихованню громадян.
Під складом адмініст ративного правопорушення розуміють абстрактний опис діяння, що являє собою фіксацію в законі найтиповіших характерних ознак проступку. Дослідивши деякі склади адміністративних правопорушень, можна зазна чити, що для висновку про те, є чи ні якесь діяння проступком, його слід сполучити, порівняти з цією абстракцією. Під складом адміністративного правопорушення деякі вчені розуміють встановлену в адміністративно-правових нормах відповідних статей особливої частини КУпАП сукупність ознак, які визначають суспільну небезпеку, винність та протиправність діяння, що тягне застосування адміністративно-правових санкцій і відрізня ють це діяння від інших видів правопорушення[42, с. 168-169].
Загальновідомо, що структуру складу адміністративного правопору шення становлять: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сто рона. Об'єктом визнаються суспільні відносини, врегульовані правови ми нормами, що охороняються адміністративними санкціями. Велике тео ретичне і практичне значення має класифікація об'єктів проступків, яка допомогає визначити об'єкт кожного діяння, його місце в загальній сис темі відносин, що охороняються адміністративними санкціями. Так, за лежно від ступеня узагальнення, рівня абстрагування розрізняють загаль ний, родовий, видовий і безпосередній об'єкти проступків.
Під загальним розрізняють суспільні відносини, що мають дві озна ки: по-перше, вони регулюються різними галузями права; по-друге, охо роняються адміністративними санкціями.
Родовий об'єкт — це однорідна група суспільних відносин, що є не від'ємною і самостійною частиною загального об'єкта, тобто самостійною частиною якогось цілого. Залежно від різних критерій, родовий об'єкт можна поділити на частини. Так, залежно від суспільних відносин, що охороняються адміністративними санкціями, родовий об'єкт можна по ділити на частини залежно від того, якою нормою права вони регулюють ся: адміністративні, трудові, земельні, сімейні, цивільні та ін. За структу рою соціально-господарського комплексу можна виділити такі родові об'єкти, як відносини в сільському господарстві, промисловості, охоро ни природи тощо. І, нарешті, за змістом суспільних відносин, що охоро няються, розрізняють такі родові об'єкти, як власність, громадська без пека, порядок управління та інше.
Різновидом родового об'єкта є видовий, який утворює спільні для ряду проступків суспільні відносини. Наприклад, якщо взяти родовий об'єкт — власність, то різновидом до нього будуть приватна, колективна, державна.
Безпосереднім об'єктом є конкретні суспільні відносини, що охоро няються адміністративним правом. Наприклад, при незаконному посіві та вирощуванні снотворного маку — це громадська безпека[42, с. 169].
Об’єктивну сторону адміністративного правопорушення характеризують ознаки самого акту зовнішньої поведінки правопорушника. Це суспільно шкідливі та протиправні діяння щодо посягання на охоронювані адміністративним правом суспільні відносини. До них віднесено передбачені законом діяння (дія чи бездіяльність), їх шкідливі наслідки, причинний зв’язок між першим і другим, а також місце, час, обстановку, спосіб, знаряддя та засоби вчинення правопорушення. Всі вони у комплексі й складають об’єктивну сторону правопорушення [71, с. 440].
Об’єктивна сторона включає в себе передусім такі ознаки, як:
− саме протиправне діяння – дія чи бездіяльність (значна більшість порушення чинного законодавства вчиняється шляхом протиправних дій, наприклад, дрібне викрадення чужого майна (ст. 51 КУпАП), виробництво, зберігання, транспортування або реалізація продуктів харчування чи продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами та іншими біологічними агентами понад гранично допустимі рівні (ст. 42-3 КУпАП), псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст. 52 КУпАП), решта – у формі бездіяльності, коли особа для того, щоб не допустити протиправної поведінки, повинна вчинити позитивні дії, але вона з якихось причин їх не вчиняє: наприклад, неявка громадянина на виклик до військового комісаріату без поважних причин (ст. 211-1 КУпАП)[63, 139-140].
Третім елементом юридичного складу адміністративного правопорушення є суб’єкт вчиненого делікту. Цей елемент має важливе місце і принципове значення в системі елементів складу правопорушення. У спеціальній літературі саме цьому елементу присвячені праці вчених-адміністративістів, що підтверджує його процесуально-правове значення.
За чинним законодавством України суб’єктами адміністративного правопорушення визнаються фізичні й юридичні особи, що мають здатність і фактичну можливість нести юридичну відповідальність за вчинене протиправне діяння. Існує певна система суб’єктів адміністративних правопорушень. До суб’єктів адміністративних правопорушень належать фізичні і юридичні особи, незалежно від організаційно-правових форм і форм власності. «Їх об’єднує те, що всі вони володіють особливою юридичною якістю – адміністративною правоздатністю, тобто здатністю отримувати відповідний комплекс юридичних прав і обов’язків адміністративно-правового характеру й нести відповідальність за їх реалізацію. Для того, щоб суб’єкт адміністративного права став учасником адміністративно-правових відносин, він повинен мати адміністративну деліктоздатність, тобто практичну здатність реалізовувати свою адміністративну правоздатність у рамках конкретних адміністративно-правових відносин» [51, с. 23].
Суб’єктивна сторона – це ознаки, які характеризують психічне ставлення особи, яка скоїла правопорушення до скоєного ним діяння та його шкідливих наслідків.
До таких ознак відносяться: 1. Обов’язкові – вина. 2. Необов’язкові (факультативні) – мета та мотив діяння. Вина є обов’язковою ознакою адміністративного правопорушення і являє собою не тільки фізичну дію людини, а й продукт її внутрішнього світу, волі, свідомості. Форма, ступінь вини може впливати на обсяг адміністративної відповідальності, а не на невідворотність самої відповідальності. Треба зазначити, що відсутність її у діянні означає відсутність у ньому суб’єктивної сторони і складу правопорушення взагалі і тому громадянин не буде притягатися до адміністративної відповідальності. Необов’язкові рідко виступають конструктивними ознаками, але якщо законодавець прямо зазначив їх, як кваліфікуючи ознаки, то відсутність зазначених законодавством мети або мотивів протиправної поведінки громадян позбавляє можливості притягнення до адміністративної відповідальності [68, с. 434].
Суб’єктивна сторона правопорушення має умисну форму вини (ст. 10 КУпАП) та необережну (ст. 11 КУпАП).
Фактичною підставою адміністративної відповідальності, що дозволяє притягнути особу до неї, є вчинення адміністративного правопорушення (проступку). Частина 1, ст. 9 КпАП України визначає адміністративне правопорушення (проступок) як протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за який законом передбачено адміністративну відповідальність[3].
Необхідно звернути увагу, що в наведеному визначенні одночасно вживаються й ототожнюються два терміни і, тим самим, два поняття: «адміністративне правопорушення» і «адміністративний проступок».
З. Гладун розуміє під фактичною відповідальністю наявність у діянні особи складу адміністративного проступку, передбаченого Кодексом України про адміністративні правопорушення [26, с.123].
Науковці виділяють декілька загальнообов’язкових ознак, притаманних адміністративному проступку як діянню (дії чи бездіяльності):
1) суспільна шкідливість;
2) протиправність, полягає у здійсненні діяння, що порушує норми права. Ці норми можуть належати як адміністративному, так і іншим галузям права. Основним є те, що вони забезпечуються інститутом адміністративної відповідальності шляхом застосування адміністративних стягнень;
3) за вчинення цього діяння (дії чи бездіяльності) передбачене застосування адміністративної санкції;
4) винність, тобто є діянням, яке умисно або з необережності вчинене особою, що досягла 16 років і може усвідомлювати свої дії та керувати ними.
Причому науковцями наголошується, що вина є обов’язковою ознакою правопорушення.
Тож відсутність вини виключає визнання діяння адміністративним проступком навіть при його формальній протиправності [64, с. 6].
Фактичної підстави не завжди достатньо для того, щоб провадження у справі розпочалося. Для цього необхід на ще й формальна, процесуальна підстава, тобто інформація про правопорушення. Ін шими словами, крім підстави для порушення справи про адміністративне правопорушен ня має бути ще й привід[33, с. 25 ].
Процесуальною підставою адміністративної відповідальності є акт компетентного органу про накладення конкретного адміністративного стягнення за конкретний адміністративний проступок на конкретну винну особу[18, с. 281].
Приводом для порушення адміністративної справи посадовою особою органу ви конавчої влади може бути: заява (письмова або усна) свідків, потерпілих та інших гро мадян; повідомлення посадових осіб, адміністрації підприємств, установ, організацій, судово-слідчих органів; повідомлення преси та інших засобів масової інформації; пові домлення громадських організацій, товариських судів або безпосереднє виявлення пра вопорушення.
Протокол є єдиною формалізованою підставою для подальшого провадження у справі про адміністративне правопорушення. Від того, наскільки грамотно він складений, залежить правильність розгляду справи по суті та обґрунтованість застосування стягнен ня. У ст. 256 Кодексу України про адміністративні правопорушення наводяться приблиз ний перелік таких відомостей і правила їх внесення в протокол.
Завершується стадія порушення справи про адміністративний проступок та попереднє з’ясування її обставин передачею протоколу та інших матеріалів справи (пояснень по рушника, потерпілого, свідків, актів перевірок, протоколів огляду, вилучення речей та до кументів тощо) органові чи посадовій особі, уповноваженій її розглядати, якщо посадова особа не має права самостійно вирішити цю справу.
Другою стадією провадження у справі про адміністративне правопорушення є роз гляд справи і винесення постанови. Завдання цієї стадії полягають у встановленні винних і забезпеченні правильного застосування законодавства з тим, щоб до кожного правопо рушника було застосовано справедливі заходи адміністративного впливу.
Зазначена стадія згідно з відповідними положеннями Кодексу України про адміні стративні правопорушення включає три етапи: підготовку справи до розгляду; розгляд справи; прийняття щодо неї постанови.
З метою правильного і своєчасного вирішення кожної справи посадова особа зобов’язана ретельно підготуватися до її розгляду. У ст. 278 Кодексу України про адмі ністративні правопорушення визначено питання, які необхідно вирішити під час підготов ки: чи належить до компетенції органу виконавчої влади розгляд цієї справи; чи правильно складено протокол та інші матеріали справи; чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду; чи затребувані необхідні додаткові матеріали; чи підля гають задоволенню клопотання особи, яка притягається до адміністративної відповідаль ності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.
У разі встановлення неповноти матеріалів, які надійшли з інших органів, поданих до розгляду посадовою особою, мають бути затребувані додаткові відомості та матеріали, або справу повернуто за місцем складання протоколу чи інших матеріалів для усунення недо ліків.
У Кодексі України про адміністративні правопорушення закріплено детальну проце дуру розгляду справ. Відповідно до ст. 279 розгляд розпочинається з представлення поса дової особи, яка вирішує справу. Після цього посадова особа, що розглядає справу, оголо шує, яка справа підлягає розгляду та хто притягується до адміністративної відповідальності. Усім учасникам провадження роз’яснюють їхні права та обов’язки. Далі оголошується про токол про адміністративне правопорушення, зміст якого, як зазначалося, певною мірою на гадує обвинувальний акт. Загальний строк розгляду справ про адміністративне правопору шення – 1, 3, 5, 7 та 15 діб.
Розгляд справи закінчується винесенням постанови. Постанова остаточно оцінює по ведінку особи, яка притягується до відповідальності, встановлює її винність або, навпаки, невинуватість, визначає захід адміністративного впливу.
Третьою (факультативною) стадією провадження у справі про адміністративне право порушення є оскарження (опротестування) постанови і перегляд справи.
Право на оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення є од нією з гарантій захисту прав особи, забезпечення законності притягнення до адміністра тивної відповідальності. Відповідно до ст. 287 Кодексу України про адміністративні пра вопорушення постанову може бути оскаржено особою щодо якої її винесено, а також по терпілим. Крім цих осіб, від їхнього імені скаргу можуть подати законні представники або адвокат. Скарги від осіб, які не мають права на оскарження, мають бути повернені скарж никові.
Порядок оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення вста новлено ст. 288 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Четвертою, заключною, стадією провадження у справі про адміністративне правопо рушення є виконання постанови про накладення адміністративного стягнення. Від того, на скільки своєчасно і повно виконується постанова, значною мірою залежить ефективність зазначеного провадження, усього інституту адміністративної відповідальності.
Для того, щоб постанова була обов’язковою для виконання, вона повинна набра ти чинності. На жаль, у Кодексі України про адміністративні правопорушення момент набрання постановою чинності не визначено. За загальним правилом, встановленим ст. 299, постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з мо менту її винесення. У разі оскарження або опротестування постанови вона набирає чин ності після залишення скарги чи протесту без задоволення, тобто з дня прийняття відпо відного рішення.
Постанова про накладення адміністративного стягнення звертається до виконання посадовою особою. Право відстрочити виконання постанови має лише посадова особа, яка її винесла. За змістом ст. 301 Кодексу України про адміністративні правопорушення, відстрочка виконання постанови – це право, а не обов’язок посадової особи, вона засто совується на її розсуд тільки у виняткових випадках. До таких випадків належать, наприклад, хвороба особи, підданої адміністративному стягненню, складні сімейні обставини або інші поважні причини, які перешкоджають негайному виконанню постанови. Коло осіб, які мають право клопотати про відстрочку виконання постанови, законодавством не визначено; найчастіше, це – самі правопорушники, хоча клопотання можуть подати і їхні рідні, трудові колективи, об’єднання громадян, ініціатором може бути також сама посадова особа, яка винесла постанову. Строк, на який допускається відстрочення вико нання постанови про накладення адміністративного стягнення, обмежений одним міся цем [33, с.25-26].
2.2. Адміністративні стягнення та інші адміністративні санкції
Адміністративне стягнення є правовим наслідком вчиненого особою адміністративного правопорушення, мірою державного примусу, своєрідним вторгненням у сферу правових благ і майнових інтересів винної особи. Міра державного примусу в даному випадку є адекватною абстрактній оцінці цього діяння законодавцем, а також конкретній оцінці за правилами провадження по справам про адміністративні правопорушення органами або посадовими особами, уповноваженими розглядати такі справи. Оцінка протиправного діяння законодавцем виражається у встановленні виду і меж розміру адміністративного стягнення у статті Особливої частини КпАП або, наприклад, у відповідних статтях Митного Кодексу України (далі – МК). У свою чергу конкретна оцінка протиправного діяння виражається у визначенні реального адміністративного стягнення (його виду і розміру), що накладається за вчинення конкретного адміністративного правопорушення на конкретну особу з урахуванням всіх обставин справи, особистості правопорушника тощо. Елемент примусовості в адміністративному стягненні проявляється в тому, що вони застосовуються незалежно від волі або проти волі тих осіб, правових інтересів яких вони так чи інакше торкаються [44, с. 192].
В юридичній літературі прийнято всі стягнення, які накладаються в адміністративно-правовому порядку, залежно від характеру впливу поділяти на особисті, майнові та змішані — особисто-майнові, а також на ті, що мають тільки виправно-виховний вплив, і ті, що поряд з виховним впливом виключають можливість вчинення подібних правопорушень в майбутньо му цією особою. Ті стягнення, які спрямовано безпосередньо на особу пра вопорушника, прийнято називати особистими, це попередження та адміні стративний арешт. Майновими вважаються штраф, виправні роботи, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, а також конфіскація предме та, грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопору шення. Особисто-майновим стягненням можна вважати позбавлення спеці ального права, адже через позбавлення права (наприклад, права керування транспортними засобами) держава впливає на особу, позбавляючи її як об'єктивного права, наданого раніше, так і матеріальних благ, які вона мог ла б отримати (влаштуватися на роботу, пов'язану Із керуванням транспорт ним засобом, або керувати транспортним засобом, що належить особі на праві приватної власності тощо). До адміністративних стягнень, що мають виправно-виховний вплив, відносяться попередження, штраф, виправні роботи, адміністративний арешт. Оплатне вилучення предмета, конфіскація та позбавлення спеціаль ного права відносяться до адміністративних стягнень, які створюють умови виключення можливостей вчинення певною особою відповідного виду пра вопорушень. Наприклад, після конфіскації зброї і бойових припасів особа не в змозі вчинити адміністративне правопорушення, передбачене статтею 174 КпАП, а саме стрільбу з вогнепальної, метальної чи пневматичної зброї в населених пунктах і не відведених для цього місцях або з порушенням установленого порядку[8, c. 18].
Кодексом України про адміністративні правопорушення визначаються наступні виді стягнень:
− попередження (ст. 26 КУпАП);
− штраф (ст. 27 КУпАП);
− оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст. 28 КУпАП);
− конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст. 29 КУпАП);
− позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (ст. 30 КУпАП);
− громадські роботи (ст. 30-1 КУПАП);
− виправні роботи (ст. 31 КУпАП):
− адміністративний арешт (ст. 32 КУпАП).
Попередження. Цей вид адміністративного стягнення має достатньо специфічний характер, завдяки морально-психологічній, особистісно-виховній, превентивній його складовим, спрощеності процедури накладення, мінімізації витрат відповідної процедури воно максимально наближене до моменту вчинення проступку, відповідно психологічний, виховний, превентивний, а також і каральний вплив на особу правопорушника істотно зростають, що сприяє максимальному досягненню мети адміністративного стягнення.
Попередження фактично поєднує у собі офіційний осуд протиправної поведінки особи (адміністративного правопорушення із незначним ступенем суспільної шкідливості, в тому числі малозначного) й інформування особи про не припустимість такої поведінки у майбутньому. Беручи до уваги специфіку юридико-фактичних підстав накладання попередження, можна стверджувати, що саме така реакція держави є оптимальною, адекватною. Як правило, такі проступки вчиняються особою, яка в цілому має позитивні характеристики, наявні обставини, що пом’якшують адміністративну відповідальність, отже, є потреба не стільки «максимально покарати особу», яка вже все усвідомила, а проінформувати та попередити про не припусти-мість протиправних діянь у майбутньому.
Саме тому у вітчизняній адміністративно-правовій науці цей вид адміністративного стягнення розглядається як такий, що зорієнтований переважно на виховний ефект, пов’язаний із виховно-трудовим впливом, захід морально-виховного, переконуючого впливу, стягнення громадсько-морального впливу, стягнення особистісне, стягнення особистісного характе-ру із безпосереднім психологічним впливом на особу правопорушника тощо.
Попередження достатньо активно накладається всіма уповноваженими суб’єктами, про що свідчать статистичні дані щодо правозастосовної діяльності [66, с. 110-111].
Штраф. Серед видів адміністративних стягнень штраф як вид майнового стягнення має найбільше превентивне, виховне та стримуюче значення, однак у кожному конкретному випадку його застосування особливого значення набуває його розмір, який у кінцевому результаті виражає принцип ефективності санкції як засобу забезпечення законності. Не є секретом, що від того, який розмір стягнення покладено на правопорушника за вчинен ня правопорушення (на сьогодні в рамках цього поняття йде мова також про протиправні дії юридичних осіб) чи делікту (відповідно ця категорія охоплює фізичних осіб), в кінцевому результаті залежить вплив на свідомість порушника правового примусу (міри впливу).
В рамках перегляду основних положень про види адміністративних стягнень Загаль ної частини Кодексу про адміністративні проступки (в аспекті практики їх застосуван ня) актуальності набуває питання про вдосконалення найбільш дієвого їх виду, − «май нового стягнення, що має на меті вплив на порушника матеріально» − штрафу.
Важливим моментом у реалізації штрафу як виду адміністративного стягнення та міри відповідальності, вста новленої нормами матеріального права є дотримання правової процедури, яка встанов люється нормами процесуального права. Це дозволяє вести мову про правовий примус в повному сенсі, про застосування правових заходів впливу, нормованих, інституціоналізованих, законних у вигляді саме юридичної і саме відповіда-льності (оскільки в інших випадках − без збереження процедури ведеться мова не про вид юридичної відповідальності), яка надає особі, котра притягується до неї, можливості захисту, зма гальності, що робить примус та відповідну діяльність органів держави правовим [6, с. 115-117].
Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета[3].
Оплатне вилучення предмета призначається і як основне, і як додаткове стягнення за такі адміністративні правопорушення:
− повторне протягом року керування транспортним засобом без номерного знака, не зареєстрованим чи перереєстрованим, з номерним знаком, який не належить даному транспортному засобу, знаходиться в неправильному місці, перевернутий чи забруднений (такий, який не можна визначити на відстані 20 метрів) − ч.7 ст. 121 КУпАП; факультативне стягнення (тобто може призначатись, а може і не призначатись)
− повторне протягом року керування транспортним засобом в стані алкогольного чи іншого сп'яніння, під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, відмова від проходження огляду на стан сп'яніння чи вживання таких лікарських препаратів — ч.2 ст. 130 КУпАП; факультативне стягнення;
− керування транспортним засобом в стані сп'яніння, відмова від проходження огляду на стан сп'яніння чи вживання лікарських препаратів, які знижують увагу та швидкість реакції, вчинені особою, яка двічі протягом року притягувалась до адміністративній відповідальності за вчинення зазначених дій − ч.3 ст. 130 КУпАП; обов'язкове стягнення;
− порушення правил перевезень небезпечних речовин або предметів на повітряному транспорті − ч.3 ст. 133 КУпАП; факультативне стягнення;
порушення правил зберігання, носіння, перевезення вогнепальної мисливської чи холодної зброї, пневматичної зброї (у якої калібр — понад 4,5 мм, швидкість польоту кулі — понад 100 м/с) і бойових припасів громадянами, які мають дозвіл на зберігання такої зброї − ч.1 ст. 191 КУпАП; факультативне стягнення;
− ухилення від реалізації мисливської, холодної, пневматичної зброї, бойових припасів громадянами, у яких анульовано дозвіл на їх зберігання і носіння — ст. 193 КУпАП; обов'язкове стягнення.
Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України [3].
Відповідно до ч. 5 ст. 41 Конституції України конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. У зв’язку з цим справи про адміністративні правопорушення, за вчинення яких законом передбачено конфіскацію приватного майна особи, повинні розглядатися тільки судами.
Конфіскація означає примусову безоплатну передачу майна у власність держави. Адміністративне законодавство допускає конфіскацію лише конкретного майна: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, і грошей, одержаних у результаті вчинення такого правопорушення.
Адміністративно-правова конфіскація завжди є спеціальною (має спеціальний характер). Це означає, що конфіскується не все майно і не будь-які предмети. Конфіскація провадиться тільки щодо речей, безпосередньо пов’язаних із адміністративним правопорушенням і прямо зазначених у законі (рушниць та інших знарядь полювання, предметів спекуляції тощо). Конфіскація предметів застосовується досить часто (предметів дрібної спекуляції, контрабанди, вогнепальної зброї тощо). Конфісковано може бути, як правило, предмет, який є в особистій власності порушника. Предмети контрабанди конфіскуються незалежно від того, встановлено їх власника чи ні. Не може застосовуватися конфіскація вогнепальної зброї, бойових припасів, інших знарядь полювання до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування. Конфіскація грошей допускається, наприклад, у разі вчинення правопорушень у сфері підприємницької діяльності (дрібна спекуляція, незаконна торговельна діяльність), азартних іграх тощо. Конфіскації в зазначених випадках підлягають одержаний незаконно прибуток або ставки у грі [39, с. 55].
Позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові. Позбавлення наданого даному громадянинові права полювання застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом.
Позбавлення наданого даному громадянинові права керування транспортними засобами застосовується на строк до трьох років за грубе або повторне порушення порядку користування цим правом або на строк до десяти років за систематичне порушення порядку користування цим правом.
Законодавство України містить норми про адміністративні правопорушення, що мають судову юрисдикцію та за які передбачено стягнення кримінально-правового змісту (короткостроковий арешт, конфіскація майна, позбавлення спеціального права тощо). Особи, які притягуються до відповідальності за такі правопорушення, не отримують належних процесуальних гарантій, зокрема щодо права на правову допомогу, права на оскарження судових рішень тощо, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, в сучасних умовах реформування соціально-політичної системи України питання юридичної відповідальності за діяння, що не становлять значної суспільної небезпеки, потребують іншого підходу[67].
Дане стягнення передбачено за ряд порушень Правил дорожнього руху, а також за ряд інших правопорушень, пов'язаних з керуванням транспортними засобами. В Кодексі України про адміністративні правопорушення стягнення може бути накладено за такі правопорушення (громадянин позбавляється права керування відповідними транспортними засобами; стягнення, як правило, зазначається як альтернативне):
− грубе порушення механізаторами правил технічної експлуатації сільськогосподарських машин і техніки безпеки (ст. 108) − до одного місяця;
ряд порушень правил охорону порядку і безпеки руху на маломірних суднах і річковому транспорті (ч.2, 3 ст. 116) − до одного року;
− повторно вчинене порушення водієм правил керування транспортним засобом, правил користування ременями безпеки або мотошоломами (ч.4 ст. 121) − від трьох до шести місяців;
− порушення ряду правил дорожнього руху, що призвели до створення аварійної обстановки (ч.4 ст. 122), − від півроку до одного року;
− невиконання вимог про зупинку (ст. 122-2) − від трьох до шести місяців.
Позбавлення права на полювання застосовується в разі порушення правил ведення мисливського господарства і мисливства (за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом) на строк до трьох років. Не може застосовуватися до осіб, для яких полювання − єдине джерело існування. В Кодексі України про адміністративні правопорушення дане стягнення може бути накладено лише за повторне порушення правил полювання (ч.2 ст. 85 КУпАП).
Громадські роботи полягають у виконанні особою, яка вчинила адміністративне правопорушення, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.
Громадські роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею) на строк від двадцяти до шістдесяти годин і відбуваються не більш як чотири години на день.
Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, жінкам, старше 55 років та чоловікам, старше 60 років[3].
З метою підвищення ефективності організації виконання громадських робіт як адміністративного стягнення виникає необхідність у класифікації їх видів.
В залежності від сфери суспільного життя та за профілем громадських робіт:
− соціальна робота (догляд за особами похилого віку та інвалідами, допоміжні роботи у дитячих будинках та домах для людей похилого віку, соціальна робота з особами без визначеного місця проживання тощо);
− робота в медичних установах (догляд за хворими в закладах охорони здоров’я, прибирання територій лікарень та поліклінік; актуальним є, зокрема, направлення правопорушників, на яких накладено адміністративне стягнення у вигляді громадських робіт за порушення правил дорожнього руху, до травматологічних відділень лікарень, в яких проходять лікування постраждалі внаслідок дорожньо-транспортних пригод особи);
− суспільно-корисні господарські роботи на підприємствах комунального господарства (благоустрій та озеленення територій населених пунктів, кладовищ, зон відпочинку і туризму, придорожніх смуг; впорядкування територій населених пунктів з метою ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій; впорядкування територій державних органів виконавчої влади, органів міського самоврядування та закладів освіти);
− суспільно-корисні роботи пов’язані з будівництвом та ремонтами (підсобні роботи на будівництві або ремонті об’єктів соціальної сфери (дитячих дошкільних закладів, спортивних майданчиків, закладів культури і охорони здоров’я, будинків для осіб похилого віку та інвалідів, ремонтні роботи в дитячих оздоровчих таборах, інших об’єктах соціальної сфери));
− сільськогосподарські роботи для обслуговування закладів соціальної сфери (дитячі будинки та школи-інтернати, будинки для осіб похилого віку, заклади охорони здоров’я тощо);
− роботи пов’язані з підвищенням рівня культурного життя суспільства (впорядкування місць меморіального поховання, які мають офіційний статус; підсобні роботи з відновлення пам’яток архітектури, історії та культури).
В залежності від форми власності підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів:
− громадські роботи на державних та комунальних підприємствах, установах, організаціях;
− громадські роботи на приватних підприємствах чи в громадських організаціях, які здійснюють суспільно-корисні роботи (з благоустрою населених пунктів, організації соціальної роботи тощо, наприклад, здійснюють приготування харчування в будинках для осіб похилого віку та інвалідів, організовують волонтерську роботу).
До виконання адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт доцільно в перспективі залучити і викладачів професійно-навчальних закладів освіти, які б змогли на договірних засадах здійснювати професійне навчання осіб, на яких накладено адміністративне стягнення у вигляді громадських робіт. Таким чином, колишній правопорушник окрім виконання суспільно-корисних робіт зможе освоїти і нову професію (маляра, штукатура, робітника садового господарства тощо) із перспективою подальшого працевлаштування[38, с. 3-4].
Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до двадцяти процентів її заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею)[3].
Виправні роботи застосовуються до осіб, які вчинили правопорушення, які порушують охоронювані законом права та інтереси, та становлять істотну небезпеку цим правам та інтересам[46, с. 87].
Виправні роботи – це вид адміністративного стягнення, що застосовується виключно судом до правопорушника, полягає у покладені на нього обов’язку протягом певного строку бути залученим до праці з відрахуванням певної частини його заробітної плати на користь держави, та спрямоване на перевиховання правопорушника в умовах трудового колективу за місцем його постійної роботи, профілактику вчинення правопорушень та покарання винної особи. Це стягнення – триваючий захід (за дією у часі); відбувається тільки за місцем постійної роботи порушника (за порядком застосування); може застосовуватися лише в судовому порядку (за суб’єктом застосування); основне (за характером та змістом); передбачає перевиховання правопорушника та профілактику правопорушень за допомогою праці в умовах трудового колективу (за методом досягнення мети)[46, с. 81].
Адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб. Адміністративний арешт призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею).
Адміністративний арешт не може застосовуватись до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп.
Під час відбування адміністративного арешту їх можуть залучати до виконання фізичних робіт, при цьому заробітну плату їм не виплачують. Застосовується адміністративний арешт лише районним (міським) судом (суддею) і лише в тих випадках, коли за обставинами справи і з врахуванням особи порушника засто сування інших заходів буде визнано недостатнім, тобто, якщо суддя прийде до висновку, що інші види стяг нення будуть неефективними.
У зв’язку з цим, в адміністративно-правових санкціях за жоден адміністративний проступок арешт не встановлено як єдиний захід стягнення. Тобто, арешт як вид стягнення притаманний лише альтернативним санкціям правової норми, і, завжди є можливість застосувати або штраф, або виправні роботи тощо[47, с.171].
На підставі ч.1 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» − іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення[2].
Стаття 461 Митного Кодексу України визначає види адміністративних стягнень за порушення митних правил, за як можуть бути накладені такі адміністративні стягнення:
1) попередження;
2) штраф;
3) конфіскація товарів, транспортних засобів комерційного призначення - безпосередніх предметів порушення митних правил, товарів, транспортних засобів із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що використовувалися для приховування товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю (крім транспортних засобів комерційного призначення, які використовуються виключно для перевезення пасажирів і товарів через митний кордон України за визначеними маршрутами та рейсами, що здійснюються відповідно до розкладу руху на підставі міжнародних договорів, укладених відповідно до закону), а також транспортних засобів, що використовувалися для переміщення товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил через митний кордон України поза місцем розташування митного органу[4].
Адміністративно-господарські санкції за своїми матеріальними і процесуальними властивостями мають загальні риси з адміністративною відповідальністю. Логічна структура норм адміністративно-господарських санкцій допускає наявність гіпотези, диспозиції і санкції, які за змістом тотожні адміністративно-деліктним нормам з їх імперативним, державно-владним характером.
Одним із моментів, який дає змогу стверджувати, що адміністративно-господарські санкції є одним із різновидів адміністративних санкцій, це те, що Господарський кодекс України розмежовує адміністративно-господарські та інші види господарських санкцій за критерієм суб’єкта застосування даних санкцій.
Відповідно до ст. 217 ГКУ господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції – за ініціативою уповноважених органів державної влади або місцевого самоврядування.
Можна виділити наступні основні ознаки:
− адміністративно-господарські санкції застосовуються до суб’єктів господарювання;
− адміністративно-господарські санкції за змістом є заходами організаційно-правового характеру або майнового;
− метою застосування адміністративно!господарських санкцій є припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідація його наслідків;
− адміністративно-господарські санкції застосовуються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування;
− підставою застосування адміністративно-господарських санкцій є порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності[29, с. 105].
Стаття 239 ГКУ встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб’єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції:
− вилучення прибутку (доходу);
− адміністративно−господарський штраф;
− стягнення зборів (обов’язкових платежів);
− застосування антидемпінгових заходів;
− припинення експортно!імпортних операцій;
− застосування індивідуального режиму ліцензування;
− зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання
− певних видів господарської діяльності;
− анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;
− обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання;
− скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання;
− інші адміністративно-господарські санкції, встановлені ГКУ та іншими законами.
Таким чином, адміністративне стягнення − це міра відповідальності, передбачена адміністративно-деліктними нормами і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
Адміністративно-господарські санкції це заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, у результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.
2.3. Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення та порядок притягнення до адміністративної відповідальності
Відповідно до ст. 213 КУпАП − справи про адміністративні правопорушення розглядаються:
1) адміністративними комісіями при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;
2) виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад;
4) районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними
судами (суддями), а у випадках, передбачених КУпАП, місцевими адміністративними та господарськими судами, апеляційними судами, вищими спеціалізованими судами та Верховним Судом України;
5) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те КУпАП .
Правильне вирішення питань підвідомчості - не обхідна умова кваліфікованого, оперативного розгляду справ про адміністративні правопорушення. Для наукової ор ганізації досліджуваної юрисдикційної діяльності має велике зна чення чітке визначення того, який суб'єкт влади якими справами відає, хто які справи оформляє, розглядає, вирішує.
Відповідно до статті 217 КУпАП, посадові особи, уповнова жені розглядати справи про адміністративні правопорушення, мо жуть накладати адміністративні стягнення в межах наданих їм по вноважень і лише під час виконання ними службових обов'язків. У статті 213 КУпАП визначений перелік органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопо рушення, проте він не є вичерпним і може доповнюватися вказів ками інших нормативно-правових актів, про що свідчить й історія розвитку адміністративного права. Така ситуація звісно не свід чить про детальну регламентацію даного явища, а тому виникає потреба більш змістовної уніфікації норм, що регулюють питання підвідомчості справ про адміністративні правопорушення. Немає в юридичній літературі і єдиної точки зору щодо обмеження пе реліку органів (посадових осіб), яким підвідомчі справи про адмі ністративні правопорушення [17, с. 10].
Підвідомчість слід також розглядати як правовий засіб регламентації розподілу повноважень розгляду справ про адміністративні правопорушення між окремими органами (посадовими особами), адже нормативне закріплення даного інституту дає змо гу уникнути "дублювання" у діяльності різних органів (посадових осіб) при розгляді, у нашому випадку, справ про адміністративні правопорушення. Негативним наслідком такого явища може бути "конкуренція" між окремими органами чи посадовими особами, коли відповідні суб'єкти будуть одночасно реагувати на один і той же факт правопорушення або, навпаки, не реагувати, вказуючи на повноваження один одного у розгляді справ про адміністративні правопорушення.
Як приклад можна привести підвідомчість адміністративним комісіям справ про адміністративні правопорушення, що передба чені статтею 111 КУпАП "Порушення правил безпеки польотів" або статтею 99 КУпАП "Порушення Правил охорони електричних мереж", які б доцільно було б віднести до виключної компетенції спеціалізованих органів виконавчої влади, оскільки розгляд таких справ потребує не лише оперативності та об'єктивності розгляду, але й фаховості осіб, які здійснюють їх розгляд.
З цією метою необхідно законодавчо регламентувати критерії визначення та розмежування підвідомчості розгляду справ про адміністративні правопорушення. Так, на нашу думку, головни ми критеріями при визначенні підвідомчості справ про адмі ністративні правопорушення повинні бути: об'єкт адміністратив ного правопорушення; суб'єкт адміністративного правопорушен ня; територія вчинення правопорушення; суспільна небезпека та шкода від вчиненого адміністративного правопорушення; санкція, яка передбачена нормою за вчинення певного правопо рушення.
Вірне визначення підвідомчості розгляду справ про адміні стративні правопорушення залежить, перш за все, від визначен ня об'єкта адміністративного правопорушення (як загального, так і безпосереднього), проте специфіка правовідносин, на які здійснюється посягання, не завжди дає змогу визначити підвідомчість справи, бо можливе дублювання повноважень різних органів. Наприклад, справи про адміністративні правопо рушення передбачені статтею 120 КУпАП "Порушення правил пожежної безпеки на залізничному, морському, річковому і повітряному транспорті", розгляд яких можуть здійснювати як спеціалізовані державні органи − органи пожежного нагляду, а також органи залізничного, морського і річкового, повітряного транспорту (статті 223-228 КУпАП).
Суб'єкт вчинення адміністративного правопорушення є важли вим критерієм визначення правопорушення у випадках вчинення правопорушення неповнолітньою особою (стаття 221 КУпАП), іноземним громадянином чи особою без громадянства (стаття 16 КУпАП).
Територіальний критерій підвідомчості визначає територіальну приналежність справ про адміністративні правопорушення, адже за загальним правилом, справи про адміністративні правопору шення розглядаються за місцем їх вчинення чи місцем проживання правопорушника.
В окремих випадках, входячи зі суспільної значимості, склад ності справи, законодавець повинен визначати так звану "ієрар хічну" підвідомчість, тобто випадки, коли справу слід передавати на розгляд вищесточому органу або надавати йому право брати до свого провадження справи у нижчестоящих органів. В системі ор ганів внутрішніх справ така підвідомчість має часткову регламен тацію (стаття 222 КпАП України).
В провадженні у справах про адміністративні порушення дуже часто одні органи (посадові особи) вправі розслідувати справи, інші - розглядати їх і приймати постанови, треті − розглядати скарги на постанови. Тому в процесі розгляду справ про адміністративні правопорушення актуальним є питання про постадійну підвідомчість справ, а також підвідомчість при здійсненні окремих дій (хто надає відстрочку виконання постано ви, складає протокол і т.д.).
Визначення підвідомчості справ про адміністративні право порушення повинне віддзеркалювати співвідношення між кон кретними справами про адміністративні правопорушення та виз наченим у законодавстві органом (посадовою особою), який уповноважений, відповідно до своїх повноважень, здійснювати розгляд та вирішення справи, а для цього важлива чітка регла ментація критеріїв підвідомчості [43, с.88].
На сьогодні існує потреба у правовому закріпленні критеріїв підвідомчості справ про адміністративні правопорушення та послідовності визначення підвідомчості справ про адміністра тивні правопорушення що унеможливило б "дублювання" у діяльності різних органів (посадових осіб) при розгляді справ.
Адміністративне провадження поділяється на два види: загальний і спеціальний, які, залежно від обсягу та складності процесуальної діяльності, можливо поділити на спрощене та звичайне. Спрощене провадження застосовується щодо неве ликої кількості проступків, прямо передбачених ст. 258 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що характеризується мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю. У таких випадках протокол про адмі ністративний проступок не складається, посадова осо ба, яка виявила проступок, приймає і виконує рішення про накладення стягнення (штрафу або попередження). Проте, якщо порушник заперечує щодо правомірності накладеного стягнення, то складається протокол про ад міністративний проступок і провадження здійснюється у звичайному порядку [59, с. 161-162].
Звичайне провадження здійснюється у більшості справ і детально регламентовано чинним законодавством. Воно передбачає складання протоколу, визначає зміст, за побіжні заходи і порядок їх застосування, права й обов’яз ки учасників провадження, порядок розгляду справ, фак ти, обставини, що є доказами.
У структурі кожного з адміністративних проваджень є можливість відокремити відносно самостійні елементи: стадії, етапи та процесуальні дії.
Провадження у справах про адміністративні про ступки мають такі ста дії: 1) порушення справи про адміністративний просту пок; 2) розгляд справи про адміністративний проступок; 3) прийняття рішення по справі; 4) оскарження та опротестування прийнятого рішення; 5) виконання постанови.
Стадія порушення справи про адміністративний про ступок являє собою цілий комплекс процесуальних дій, спрямованих на встановлення самої події правопорушен ня, обставин правопорушення, їх фіксацію та кваліфіка цію. На цій стадії створюються умови для об’єктивного та швидкого розгляду справи, застосування до винного передбачених законодавством заходів впливу.
Підставою для порушення адміністративної справи та попереднього з’ясування її обставин є вчинення особою діяння, яке містить ознаки адміністративного правопо рушення (фактична підстава). Проте фактичної підстави не завжди достатньо для того, щоб провадження у справі розпочалося. Для цього необхідна ще й формальна, про цесуальна, підстава, тобто інформація про правопорушен ня. Іншими словами, крім підстави для порушення справи про адміністративне правопорушення має бути ще й при від.
Приводом для порушення адміністративної справи може бути: заява (письмова або усна) свідків, потерпілих та інших громадян; повідомлення посадових осіб, адмі ністрації підприємств, установ, організацій, судово-слід чих органів; повідомлення преси та інших засобів масової інформації; повідомлення громадських організацій, това риських судів; безпосереднє виявлення порушення упов новаженою особою.
Процесуальним документом, який фіксує закінчення стадії порушення адміністративної справи, є протокол. Так, відповідно до ст. 255 Кодексу України про адміні стративні правопорушення за порушення, наприклад, в галузі тварин ного світу протоколи складають:
− уповноважені на те посадові особи органів держав ної санітарно-епідеміологічної служби та центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері ветеринарної медицини, уповноважених підрозді лів ветеринарної міліції за порушення правил щодо ка рантину тварин та інших ветеринарно-санітарних вимог;
− уповноважені на те посадові особи органів Держав ної прикордонної служби України за порушення правил використання об’єктів тваринного світу (ч.ч. 2,4, 5 ст. 85 КУпАП);
− уповноважені на те посадові особи органів рибо охорони - за порушення правил використання об’єктів тваринного світу (ч.ч. 4, 5 ст. 85 КУпАП), виготовлення чи збут заборонених знарядь добування об’єктів тварин ного або рослинного світу (ст. 85-1 КУпАП), порушення порядку придбання чи збуту об’єктів тваринного або рос линного світу, правил утримання диких тварин у неволі або в напіввільних умовах (ст. 88-1 КУпАП), порушення вимог щодо охорони видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України (ст. 90 КУпАП);
− уповноважені на те посадові особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства (ч.ч. 2, 5 ст. 85, ст.ст. 85-1, 88-1,90КУпАП);
− уповноважені на те посадові особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політи ку із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціо нального використання, відтворення і охорони природних ресурсів (ч.ч. 2, 4, 5 ст. 85, ст.ст. 85-1, 88, 88-1, 88-2, 90 КУпАП).
Водночас вичерпний перелік обставин, коли про вадження у справі про адміністративний проступок не може бути розпочато, а вже розпочате підлягає закриттю, міститься у ст. 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а у статтях 251-252 цього Кодексу вста новлено порядок збирання, одержання та оцінки доказів.
Друга стадія − розгляд справи про адміністративний проступок, що складається з таких процесуальних етапів: − підготування справи до розгляду; − слухання справи.
Загальний порядок розгляду справ про адміністра тивні проступки визначається статтями 276-282 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Місце і строки розгляду справ про адміністративні проступки рег ламентуються статтями 276-277 КУпАП.
Так, наприклад, справи про адміністративні правопо рушення розглядаються посадовими особами органів ри боохорони згідно із ст. 240 КУпАП. Особа, яка розглядає справу про адміністративне правопорушення, перевіряє правильність оформлення матеріалів про адміністративне правопорушення у відповідності до ст. 278 КУпАП.
Справа про адміністративне правопорушення розгля дається за місцем його вчинення. Строки розгляду справ про адміністративні проступки є короткими та становлять, як правило, 15 днів із дня одержання органом (посадовою особою), правомочним розглядати справу, протоколу про адміністративний проступок та інших матеріалів справи.
Проте при розгляді справ про адміністративні про ступки слід враховувати вимоги ст. 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення, у якій передбачено, що в разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи, але при наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення ад міністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць із дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття.
Третя стадія − прийняття рішення у справі. Розгля нувши справу про адміністративний проступок, орган або компетентна посадова особа, відповідно до статей 283-284 Кодексу України про адміністративні правопо рушення, виносить одну з постанов у справі, а саме: про накладення адміністративного стягнення; про застосуван ня заходів впливу щодо неповнолітніх або про закриття справи. Водночас вимоги до протоколу засідання колегі ального органу у справі про адміністративний проступок містяться у ст. 281 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Постанова по справі про адміністративне правопору шення винесена органом рибоохорони повинна містити: повну назву органу, який її виніс; дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; ви кладення обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відпові дальність за даний адміністративний проступок; прийня те за справою рішення, а також вказівку про порядок і строк її оскарження Постанова за справою оголошується негайно після закінчення розгляду справи, а копія протягом трьох днів вручається або надсилається особі, щодо якої її винесено, а також потерпілому на його прохання. У разі, якщо копія постанови надсилається, про це робиться відповідна від мітка у справі.
Четверта стадія − оскарження чи опротестування постанови у справі про адміністративний проступок не є обов’язковою, що складається з таких процесуальних етапів: − оскарження постанови; − опротестування поста нови.
Скаргу на постанову у справі про адміністративний проступок може бути подано протягом 10 днів від дня ви несення постанови. Скарга і протест на постанову у справі про адміністративний проступок розглядається правочинними органами (посадовими особами) в 10-денний строк від дня їх надходження, якщо інше не встановлено закона ми України. Порядок та строк оскарження постанови про адміністративні проступки передбачений у ст.ст. 288, 289 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Повернення необгрунтовано стягнутих сум штрафів на підставі рішення посадової особи про скасування по станови про накладення штрафу здійснюється протягом 30 днів. У разі відхилення заяви про оскарження поста нови про накладення штрафу ліцензіат повинен сплатити штраф протягом 10 днів після прийняття цього рішення.
Скаргу на постанову за справою про адміністративний проступок може бути подано протягом 10 днів із дня вине сення постанови. Постанову за справою про адміністра тивний проступок може бути опротестовано прокурором. Подання у встановлений строк скарги зупиняє виконання постанови про накладення адміністративного стягнення до розгляду скарги.
Орган (посадова особа) у розгляді справи або протес ту на постанову у справі про адміністративний проступок приймає одне з таких рішень, а саме: залишає постанову без зміни, а скаргу чи протест без задоволення; скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд; скасовує постанову і закриває справу; змінює захід стягнення в ме жах, передбачених нормативним актом про відповідаль ність за адміністративний проступок, з тим, однак, щоби стягнення не було посилено.
Порядок оскарження в суді рішень суб’єктів юрисдик ції регулюється нормами Кодексу адміністративного судо чинства України від 6 липня 2005 р.
П’ята стадія − виконання постанови про накладення адміністративного стягнення.
Постанова про накладення адміністративного стягнен ня, є обов’язко вою для виконання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами й громадянами та підлягає виконанню з моменту її винесення, якщо інше не встановлено законом, органом, що виніс таку постанову. Не підлягає виконанню постанова про накладення ад міністративного стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців від дня винесення.
Постанова про накладання адміністративного стяг нення у вигляді попередження обов’язково виноситься в письмовій формі і виконується органом (посадовою осо бою), який виніс постанову шляхом оголошення постано ви порушнику [72, с.164-165].
РОЗДІЛ 3. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД В СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО АДМІНІСТРАТИВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
3.1. Проблеми сучасного етапу систематизації законодавства
про адміністративну відповідальність
Підвищення наукового інтересу до проблем систематизації та уніфікації українського законодавства пояснюється неоднозначною якістю деяких нормативно-правових актів та як наслідок – пошуком шляхів щодо виправлення створеного становища у юридично-нормативному полі[61, с. 82].
Кодифікація означає впорядковане об’єднання на основі загального предмета правового регулювання знову прийнятих (і чинних раніше) норм у єдиний нормативно-правовий акт.
В основу правового регулювання інституту адміністративної відповідальності покладені Конституція України, відповідні законодавчі та підзаконні акти. У зв’язку з цим питання щодо вирішення проблем його вдосконалення повинно розглядатися через призму особливостей відповідних законів та інших нормативно-правових актів України.
Специфіка впливу зазначеного інституту на правові відносини проявляється через характер правових норм, суб’єктів відповідальності та сфер його застосування.
Існують напрями вдосконалення правового регулювання адміністративної відповідальності:
− удосконалення матеріальних та процесуальних норм права (залежно від характеру правових норм, дія яких спрямована на регламентування адміністративної відповідальності);
− удосконалення адміністративної відповідальності фізичних та юридичних осіб (залежно від суб'єкта відповідальності);
− удосконалення інституту адміністративної відповідальності в окремих сферах управлінської діяльності (залежно від сфер застосування адміністративної відповідальності).
Аналізуючи розвиток правового регулювання інституту адміністративної відповідальності в Україні, слід відмітити, що він характеризується постійним розширенням кола суспільних відносин, які підлягають захисту адміністративними санкціями. Роль адміністративної відповідальності у боротьбі з правопорушеннями постійно зростає, збільшується кількість складів адміністративних проступків. Зокрема, перша редакція Кодексу України про адміністративні правопорушення включала понад 170 проступки, за вчинення яких була встановлена адміністративна відповідальність. З моменту його прийняття (7 грудня 1984 року) до Кодексу більше ста шістдесяти разів вносилися відповідні зміни і доповнення, згідно з якими на сьогоднішній день його норми містять понад 300 складів адміністративних проступків (Особлива частина розділу 2).
Така ситуація, в свою чергу, призводить до великої кількості законодавчих та інших нормативно-правових актів, що встановлюють адміністративну відповідальність за вчинення адміністративних проступків. Тому одним із засобів вирішення зазначеної проблеми, упорядкування та систематизації відповідних правових норм є процес кодифікації адміністративного законодавства.
У теперішній Україні трансформація суспільних відносин, що відбувається в потребує належної систематизації адміністративного законодавства та прийняття нового Кодексу, оскільки діюче законодавство, що встановлює адміністративну відповідальність, характеризується розпорошеністю значної кількості нормативно-правового матеріалу та не повною відповідністю потребам сьогодення.
Зокрема, посилання на адміністративну відповідальність за вчинення правопорушень, передбачених КпАП України, містяться у 101 законі та 15 підзаконних актах. Паралельно з КпАП діють норми, що встановлюють адміністративну відповідальність, але вони містяться у законодавчих міжгалузевих актах (Повітряний, Митний кодекси, закони України «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про засади запобігання і протидії корупції», «Про державний кордон України» та ін.).
До складу нормативних актів, що містять норми про адміністративну відповідальність, належать закони, норми яких не включені до чинного Кодексу.
Питання адміністративної відповідальності регулюються також указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України.
Акти з адміністративними санкціями можуть видавати місцеві ради з питань боротьби зі стихійним лихом, епідеміями та епізоотіями. Обласні, Київська та Севастопольська міські ради мають право встановлювати також правила благоустрою міст та інших населених пунктів, правила торгівлі на колгоспних ринках, правила додержання тиші у громадських місцях, які в Кодексі не визначені, але у ньому за їх порушення передбачена адміністративна відповідальність.
Тому вони фактично також є нормативною основою адміністративної відповідальності.
В той же час необхідно підкреслити, що відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються діяння, які є адміністративними правопорушеннями, та відповідальність за них.
Наявність інших нормативно-правових актів, які містять вказані норми, практично означає формування поряд з Кодексом України про адміністративні правопорушення самостійної правової бази адміністративної відповідальності. У КпАП України, передбачається існування такої бази лише у вигляді тимчасово діючих нормативно-правових актів до моменту внесення змін і доповнень до Кодексу. Наприклад, тільки за період дії чинного КпАП було прийнято близько 170 законів, що внесли відповідні зміни та доповнення до нього, не говорячи про зміни інших законодавчих актів з цих питань, які на практиці законодавець та інші суб’єкти нормотворчості вже прийняли і продовжують приймати. Прийняття нормативно-правових актів, які містять норми про адміністративну відповідальність за конкретні правопорушення, по суті знецінює статус КпАП України як єдиного кодифікованого нормативно-правового акту у даній сфері, ставить під сумнів необхідність його існування у сучасному вигляді.
Подібна практика є зайвою процедурою, яка ускладнює процес нормотворчості і призводить до невиправданого збільшення системи правового регулювання адміністративної відповідальності. В такій ситуації було б доцільно вносити відповідні зміни і доповнення безпосередньо до Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Окрім того, необхідно зважати на той факт, що відповідно до Закону України ще від 7 лютого 2002 року «Про судоустрій України», потім після прийняття Кодексу України про адміністративне судочинство − запроваджено нову систему реалізації судової влади, однією з ланок якої є адміністративні суди як різновид спеціалізованих судів загальної юрисдикції.
Існуюча назва — Кодекс України про адміністративні правопорушення — потребує відповідної зміни. Деякі вчені, наприклад, пропонують назвати його Кодексом про адміністративну відповідальність. Вважається, що це питання тісно пов’язане з підставами адміністративної відповідальності. Як вже зазначалося, фактичною підставою адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення, визначення якому дано у ст. 9 чинного КпАП України. При цьому, розкриваючи суть цього поняття, законодавець ототожнив терміни «адміністративне правопорушення» та «адміністративний проступок». Можливо ці поняття не є тотожними, оскільки за загальним правилом теорії права термін «правопорушення» більш широкий, ніж «проступок», який поряд із злочином є різновидом правопорушення, до того ж адміністративне правопорушення означає порушення будь-якої адміністративно-правової норми, незалежно від того, чи передбачена за це відповідальність (наприклад, порушення строків адміністративного затримання, розгляду справ про адміністративні правопорушення тощо).
Тому адміністративний проступок необхідно розглядати як вид адміністративного правопорушення, за вчинення якого встановлено адміністративну відповідальність.
Зазначене цілком підтримується багатьма науковцями, які вважають, що підставою адміністративної відповідальності є адміністративний проступок, а це в свою чергу дає підстави включити такий термін до назви відповідного кодексу і визначити його як Кодекс України про адміністративні проступки (КпАПр України) [49, с. 207-210].
Значення систематизації законодавства про адміністративну відповідальність підкреслюється і у дисертаційній роботі Жильцова О.Л., а саме: «Дослідивши сучасний стан законодавчого регулювання адміністративної відповідальності юридичних осіб, автор зазначає, що в Україні відсутній систематизований нормативний акт, що регламентував би цю відповідальність. На сьогоднішній день вона регулюється великою кількістю нормативних актів, що спричиняє певні труднощі в правозастосовчій діяльності органів адміністративної юрисдикції. Загальні положення і принципи щодо адміністративної відповідальності юридичних осіб в нормативних актах майже повністю відсутні, належним чином не врегульовано механізм притягнення юридичних осіб до відповідальності» [30, с. 10].
Оскільки здійснити кодифікацію норм адміністративного законодавства одноча сно і в одному акті об’єктивно неможливо, до цільно здійснити поетапну кодифікацію за окремими сферами та інститутами адміністра тивно-правового регулювання. Кожний етап цього процесу має завершуватися підготовкою окремих частин майбутнього узагальнюючого Адміністративного кодексу України у вигляді відповідних томів (або книг), що повинні мати кодифікований характер і можуть називатися відповідними кодексами.
Орієнтовна структура (з урахуванням чер говості прийняття) Адміністративного кодексу, відповідно до Концепції адміністративної ре форми в Україні, повинна включати:
− Кодекс про адміністративні проступки;
− Адміністративно-процесуальний кодекс;
− Адміністративно-процедурний (процедуральний) кодекс;
− Кодекс загальних правил поведінки дер жавних службовців, а також деякі інші кодифі ковані акти.
Доцільно визначити основні критерії, які повинні бути враховані під час проведення кодифікації адміністративно-де ліктного законодавства:
− предметом кодифікаційної роботи мають стати найважливіші адміністративно-деліктні правові норми;
− необхідно чітко розмежувати Загальну та Особливу частини адміністративно-деліктного закону. При цьому в Загальній частині повинні бути відображені матеріальні норми, що визна чатимуть загальні засади притягнення до адмі ністративної відповідальності, а в Особливій частині - норми, які б закріплювали види адмі ністративних проступків залежно від об’єкта проступку, за скоєння якого передбачено адмі ністративну відповідальність;
− норми особливої частини адміністративно-деліктного закону, які мають проступку, що відповідатиме призначенню нового кодексу як єдиного кодифікованого законо давчого акта, що встановлює адміністративну відповідальність за скоєння адміністративних проступків;
− необхідно дотримуватися роздільної ко дифікації матеріальних та процесуальних норм адміністративно-деліктного права. При цьому кодифікація матеріальних та процесуальних норм адміністративно-деліктного законодавст ва має відбуватися паралельно, адже саме про цесуальні норми дають можливість ефективно та повною мірою застосовувати матеріальне законодавство;
− необхідно підвищити роль загальних по ложень адміністративно-деліктного законодав ства як основних фундаментальних начал, на яких повинна будуватись та функціонувати вся система адміністративної відповідальності;
− під час кодифікації слід виходити з прин ципу максимального охоплення суспільних відносин, які підлягатимуть адміністративно-деліктному регулюванню[32, с . 76].
Кодифікація є найбільш придатною для си стематизації адміністративно-деліктного зако нодавства в Україні як у державі, де головною цінністю визнається людина, її права та свобо ди. Саме завдяки кодифікації законодавства можна забезпечити єдиний підхід до врегулю вання суспільних відносин в адміністративно-деліктній сфері, а також забезпечити єдність у розумінні законодавчих принципів як осново положних начал нормотворчої діяльності. Разом із тим, процес кодифікації адміністративно-деліктного законодавства повинен базуватись на її загальних принципах з урахуванням прого лошених Конституцією України пріоритетів, а також відповідати сучасним вимогам правової, соціальної, демократичної держави.
3.2. Зарубіжний досвід систематизації законодавства
про адміністративну відповідальність
Поряд з необхідністю удосконалення процедури притягнення до адміністративної відповідальності потребує нового системного підходу дослідження та процесуальне закріплення повноважень суб’єктів адміністративно-деліктної юрисдикції, система яких занадто розпорошена, адже нині існує понад 40 органів, що мають право притягувати до адміністративної відповідальності за правопорушення в різних сферах.
Ефективність їх діяльності досить низька, що зумовлено: системними порушеннями підзаконної нормотворчості (відомчі інструкції, що регулюють особливості притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення в окремій сфері, їх кількість 35, часто виписані з порушенням законодавства, не відповідають нормам КпАП, постійно змінюються та доповнюються, що ускладнює контроль за їх законністю, який стає можливим лише на завершальній стадії розгляду справи); низьким рівнем довіри громадян до органів, що застосовують адміністративні санкції, в результаті низького рівня їх професійності (слабким знанням законодавства, неупередженістю своїх дій, схильністю до корупції, гонитві за показниками виявлених порушень, а не тих порушень, учиненню яких удалось запобігти, браком практичних навичок тощо); ускладненою процедурою застосування адміністративних санкцій за незначні порушення, обслуговування якої потребує значних фінансових витрат бюджетних коштів[60, с. 69].
Потребує впровадження в національне адміністративно-деліктне законодавство позитивний досвід Франції, зокрема, щодо наділення органів місцевого самоврядування (сільських голів, мерів, та спеціально створених колегіальних органів на їх основі) повноваженнями застосування адміністративних санкцій за порушення норм, правил благоустрою територій та нормальної життєдіяльності громади, а також надання таких повноважень органам професійного самоврядування (об’єднанням фармацевтів, адвокатів, медичних працівників, директорам приватних освітніх закладів тощо) за порушення норм, правил благоустрою територій та нормальної життєдіяльності громади; колегіальним органам – професійним об’єднанням громадян за порушення у сфері порушення порядку їх професійної самореалізації. Це, з одного боку, розвантажить суди та інші органи адміністративно-деліктної юрисдикції щодо розгляду даних категорії справ, з іншого – надасть більше важелів впливу органам місцевого самоврядування на регулювання, в тому числі засобами адміністративного примусу, муніципальних відносин, а об’єднанням громадян, створеним на основі професійного самоврядування, дасть можливість захищати свої інтереси від посягання.
Прийняті цими органами рішення можуть бути оскаржені в позасудовому порядку у дві інстанції: рішення органу влади – до вищестоящого органу; рішення органу місцевого самоврядування – до спеціальної апеляційної колегії, яка створюється на основі цього органу. Рішення ж останніх може бути оскаржено до адміністративного суду в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (за прикладом Польщі).
Підвищенню професійної складової системи органів адміністративно-деліктної юрисдикції в Україні сприятиме запровадження досвіду Словенії, відповідно до якого на рівні закону визначено освітні вимоги до посадових осіб, що уповноважені на ведення провадження і прийняття рішення у справі.
Так, з огляду на це, та виходячи з власних наукових переконань і практичної доцільності, вважаємо, що спрощене провадження на місці вчинення правопорушення мають право здійснювати лише посадовці, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень «бакалавр»; розглядати справу в загальному проваджені та виносити рішення щодо них – особи, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень «спеціаліст», «магістр». Крім цього, потребують вироблення та затвердження єдині кваліфікаційні вимоги до посадових осіб органів адміністративно-деліктної юрисдикції, які уповноважені розглядати та вирішувати справи про адміністративні правопорушення.
Вивчення позитивного досвіду практики діяльності інституту мирових судів в Російській Федерації щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення вказує на можливість запровадження аналогічного інституту в Україні, наприклад у формі муніципальних (громадських) судів, наділивши їх повноваженнями щодо розгляду більшості справ, які нині підсудні судам загальної юрисдикції. Це дасть можливість, по-перше, розвантажити місцеві (районні) суди даною категорією справ; по-друге, визначити їх як альтернативну юрисдикційну інстанцію до якої направляються для розгляду справи, порушені іншими органами адміністративно-деліктної юрисдикції, у випадку вибору такої інстанції особою, яка притягується до відповідальності (за прикладом Республіки Казахстан); по-третє, розширити компетенцію судів щодо розгляду складних справ про адміністративні правопорушення, передусім тих, за вчинення яких передбачено видворення за межі України, адміністративний арешт, позбавлення ліцензії, або значні суми штрафних санкції, що перевищують п’ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (за прикладом Німеччини).
Основним напрямком розвитку системи органів адміністративно-деліктної юрисдикції є необхідність зосередження позасудової адміністративно-деліктної юрисдикції в руках державних органів, які наділені, з одного боку, матеріальними ресурсами щодо припинення правопорушення, доставляння порушника для розгляду справи, проведення в повному обсязі розслідування справи, з іншого – кадровим потенціалом для здійснення такої діяльності, наприклад, міліції (поліції), що властиво для Іспанії, Італії, Росії. Це ймовірно за раціональної організації роботи підрозділів міліції, для налагодження якої щодо цього напрямку діяльності необхідно: по-перше, повернутися до практики запровадження посади інспектора (старшого інспектора) відділу профілактики та адміністративної практики, основними повноваженнями якого мають стати підготовка матеріалів справ про адміністративні правопорушення та подання їх на розгляд керівнику міськрайліноргану для прийняття рішення та представлення інтересів відповідача у разі перегляду рішень керівника у справі про адміністративне правопорушення в адміністративному суді; по-друге, розробити чіткі кваліфікаційні характеристики посади такого інспектора, основною з яких має бути наявність вищої юридичної освіти та фахові знання в сфері адміністративно-деліктної юрисдикції. Слід передбачити можливість виділення такої посади в інших органах, які відповідно до законодавства наділені значними адміністративно-юрисдикційними повноваженнями щодо притягнення осіб до адміністративної відповідальності, наприклад, у сфері надра користування, охорони навколишнього середовища, дотримання податкового, митного, екологічного законодавства тощо.
Розширення таких адміністративно-юрисдикційних повноважень інших, крім суду, органів буде цілком виправдано з огляду на загальноєвропейську адміністративно-деліктну практику, відповідно до якої у 2/3 з усіх виявлених у країні правопорушень застосування заходів адміністративної відповідальності здійснюється саме адміністративними органами, в основу чого покладено їх галузевий та фаховий рівень, за судами в переважній більшості країн закріплено повноваження щодо перегляду рішень таких органів у зв’язку з їх оскарженням.
Потребує обмеження права застосовування органами адміністративно-деліктної юрисдикції заходів забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення, правова природа яких має кримінально-процесуальний характер, зокрема: адміністративного арешту, вилучення майна, транспортних засобів, застосування яких може здійснюватись у виняткових випадках за рішенням суду (властиво для країн відокремленого адміністративно-деліктного права, таких як: Австрія, Нідерланди, Іспанія, Польща, Чехія, Словаччина).
Позитивним та таким, що потребує впровадження в національне адміністративно-деліктне законодавство, є відхід у більшості європейських країн від принципу чіткого розподілу повноважень між посадовими особами одного органу щодо складення протоколу про адміністративне правопорушення (процесуальної фіксації його вчинення) та розгляду справи про адміністративне правопорушення, яке підвідомче даному органу. Неможливо в законі прописати весь перелік посадових осіб більше як 40 органів адміністративно-деліктної юрисдикції, які наділені вищезазначеними повноваженнями, тим більше, коли КУпАП постійно доповнюється новими складами правопорушень, до того ж досить частим явищем як для нашої, так і для інших країн є постійний перерозподіл повноважень у системі органів виконавчої влади викликаний розвитком суспільних відносин. Адже процесуальна частина КУпАП занадто перевантажена нормами щодо розподілу як адміністративно-юрисдикційних повноважень між різними державними органами, так і в межах одного державного органу, виходячи з ієрархії посад у його структурі, що ускладнює розуміння даних норм не тільки пересічними громадянами, які прагнуть захистити свої права самостійно, але й правниками, до яких звертаються останні для отримання правової допомоги.
Такі норми ускладнюють процедуру застосування адміністративної відповідальності, тому теорія адміністративно-деліктного процесу має нагальне завдання – винайдення найраціональніших критеріїв визначення підвідомчості справ про адміністративні правопорушення, окремі шляхи вирішення якого ми запропонуємо та систематизуємо нижче.
До того ж, як свідчить досвід ФРН, відсутність чіткої ієрархічної побудови системи органів адміністративно-деліктної юрисдикції не впливає на результати адміністративно-деліктної практики, адже не важливо, який орган застосовуватиме заходи адміністративної відповідальності до особи, а важливо те, щоб особа була притягнута до відповідальності (понесла покарання) в найбільш простий та оперативний спосіб, вигідний для обох сторін, тобто для держави, оскільки витрачаються найменші адміністративні ресурси для порушника, оскільки він має змогу оперативно відшкодувати завдану суспільству шкоду у разі визнання такого порушення, або в іншому випадку – оскаржити рішення органу адміністративно-деліктної юрисдикції до суду. Проблема в цьому для України, вбачаємо, з одного боку, в низькому рівні довіри громадян до органів виконавчої влади в цілому та органів, які застосовують адміністративні санкції, й викликана низьким рівнем їх професійності (слабким знанням законодавства, неупередженістю своїх дій, схильністю до корупції, гонитві за показниками виявлених порушень, а не тих порушень, учиненню яких удалось запобігти, відсутністю практичних навиків та ін.); з іншого – в низькому рівні правосвідомості громадян (усвідомлення того, що вчинене правопорушення є таким лише у випадку його виявлення, а латентне протиправне діяння – це норма до того часу, коли воно не буде спрямовано на порушення прав самого порушника, нездатності визнати свою провину та добровільно виконати стягнення, винайдення незаконних способів ухилення від сплати штрафу при усвідомлені своєї вини навіть у тих випадках, коли вартісна оцінка цих способів перевищує суму штрафу тощо)[60, с. 71-73].
Також з урахуванням міжнародного досвіду нормативно-правового регулювання та практики застосування порядку перегляду справ про адміністративні правопорушення, вважаємо за доцільне узгодити порядок перегляду справ про адміністративні правопорушення у вітчизняному адміністратив-ноделіктному законодавстві таким чином:
1) передбачити можливість запровадження крім апеляційного і касаційний порядок перегляду справ, які підпадають під юрисдикцію суду, тобто справ за статтями, перелік яких визначено в ст. 221 КУпАП, що, по-перше, буде відповідати п. 8 ст. 129 Конституції України, відповідно до якого одним із основних засад судочинства є забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду; по-друге, буде забезпечувати процедуру захисту прав громадян від упередженого судочинства нарівні з процедурою розгляду справ про кримінальні проступки; 2) залишити процедуру перегляду судами загальної юрисдикції постанов про накладення адміністративного стягнення прийнятих суб’єктами адміністративно-деліктної юрисдикції, що не буде суперечити нормі п.3 ч.2 ст. 17 КАСУ в якій зазначено, що компетенція адміністративного суду не поширюється на публічно-правові справи щодо накладення адміністративних стягнень (у нашому випадку, справи про притягнення до адміністративної відповідальності фізичних та юридичних осіб, що здійснюються уповноваженими суб’єктами владних повноважень та закінчуються винесенням постанови про накладення адміністративного стягнення); 3) визначити юрисдикцію адміністративного суду виключного щодо розгляду спорів, які виникають між фізичними та юридичними особами та суб’єктом владних повноважень щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності в процесі порушення, розгляду та вирішення останніми справи про адміністративне правопорушення; 4) позбавити адміністративні суди від виконання невластивих їм функцій – перегляду справ про накладення адміністративних стягнень, адже адміністративний суд не повинен оцінювати законність, доцільність застосування адміністративного стягнення уповноваженою посадовою особою, а лише давати оцінку законності конкретних форм діяльності такої особи в процесі застосування заходів адміністративної відповідальності (наприклад, оцінки законності адміністративного затримання особи, огляду та вилучення речей та документів, тимчасового затримання транспортних засобів та ін.), що значно розвантажить діяльність адміністративних судів та пришвидшить процес формування спеціалізованих судів (колегій суддів) по розгляду окрім кримінальних та цивільних справ і справ про адміністративні правопорушення, що задекларовано Концепцією реформування судівництва в Україні [56, с. 63-64].
ВИСНОВКИ
У тих випадках, коли в процесі контролю виявляється невідповідність поведінки об’єкта управління вимогам нормативно-правових актів, керівний вплив може проявлятися у вигляді притягнення винної особи до юридичної відповідальності, і найчастіше, до адміністративної відповідальності.
В державному управлінні в ході реалізації функції нормативного регулювання використовується переважно імперативний метод правового регулювання, і його використання вимагає певного забезпечення дотримання об’єктом управління вимог, що містяться у відповідних нормативно-правових актах. Актуальність цього завдання підсилюється тим, що в багатьох сферах, особливо там, де необхідним є використання обмежень економічного характеру, інтереси держави розходяться з інтересами інших суб’єктів ринкових відносин. Відповідно, з боку держави необхідний постійний контроль за дотриманням всіма об’єктами управління відповідних правових норм, а у випадку їх порушення - оперативне реагування на такі порушення. Найбільш ефективним засобом такого реагування є саме адміністративна відповідальність.
З боку держави необхідний постійний контроль за дотриманням всіма об’єктами управління відповідних правових норм, а у випадку їх порушення - оперативне реагування на такі порушення. Найбільш ефективним засобом такого реагування є саме адміністративна відповідальність.
Адміністративна відповідальність як правовий інститут виступає, з одного боку, необхідною ознакою механізму державного управління, а з іншого – засобом охорони всіх суспільних відносин, які потрапляють у сферу державного управління. При цьому притягнення до адміністративної відповідальності завершує собою процес реалізації відповідним органом державного управління такої іманентної функції державного управління, як контроль .
Адміністративна відповідальність представляє собою механізм реалізації в адміністративному порядку санкції правової норми, яка має форму стягнення. Інститут адміністративної відповідальності – це сукупність норм, які визначають структуру, принципи і правила функціонування механізму реалізації в адміністративному порядку санкцій правових норм, які мають форму стягнень.
Адміністративна відповідальність як відносини, існує в межах більш широкого кола відносин, а саме адміністративно-деліктних. При цьому виділяються відносини об’єктивної адміністративної відповідальності та суб’єктивної адміністративної відповідальності. Змістом відносин об’єктивної адміністративної відповідальності є формування обов’язку зазнавати обмеження передбачені адміністративним стягненням для правопорушника, а змістом відносин суб’єктивної адміністративної відповідальності − практична реалізація цього обов’язку правопорушником.
У структурі системи права інститут адміністративної відповідальності є функціональним інститутом адміністративного права, а сама адміністративна відповідальність може вважатись однією із форм реалізації виконавчої влади.
Систематизація законодавства про адміністративну відповідальність в Україні може здійснюватися двома основними способами, які умовно можна назвати «суцільна кодифікація» та «концептуальна кодифікація».
Багатоманітність проваджень щодо притягнення до адміністративної відповідальності осіб значною мірою ускладнює систематизацію відповідного законодавства з огляду на неможливість встановлення єдиної уніфікованої процедури порушення, розгляду і вирішення справ про притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб і ця проблема має бути врахована в процесі систематизації.
СПИСОК
ВИКОРИСАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141.
2. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011, № 3773-VI //Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2012, № 19-20, ст.179.
3. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР (ВВР) 1984, додаток до № 51, ст.1122.
4. Митний кодекс України від 13.03.2012, № 4495-VI // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2012, № 44-45, № 46-47, № 48, ст. 552.
5. А.В. Гуржій. Теоретико-правові засади визначення підстав адміністративної відповідальності // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. − № 3, 2001.
6. А.Г. Баришніков. Адміністративний штраф: концептуальний підхід до оновлення змісту // Часопис Київського університету права. − № 2009/3. – с. 115-117.
7. Адміністративна відповідальність в Україні: навч. посіб. / за заг. ред. доц. А. Т. Комзюка. – 2-е вид., перероб. і доп. – Х.: Ун-т внутр. справ, 2000. – 99 с.
8. Адміністративна відповідальність (загальні положення та правопорушен ня у сфері обігу наркотиків): Навчальний посібник / За заг. ред. доктора юри дичних наук, професора І.П. Голосніченка. — К.: КІВС, 2003. —112 с .
9. Адміністративне право України: Навчальний посібник / Д.О. Беззубов, В.Д. Гвоздецький, О.В. Дудник, В.О. Заросило, А.Й. Міллер, А.М. Подоляка.− К.: «МП Леся, 2014. – 320 с.
10. Адміністративне право України: Підручник / За аг. ред. Т.О. Коломоєць. – К.: Істина, 2010. – 480 с.
11. Адміністративне право в сучасних умовах (виклики початку ХХІ століття): Монографія / [В.В. Галунько, В.І. Олефір, М.П. Піхтін, О.О. Онищук, Ю.В. Грідасов, В.В. Новіков, У.О. Палієнко, І.А. Дьомін, О.М. Єщук]; за заг. ред. В.В. Галунька. – Херсон: ВАТ «Херсонська міська друкарня», 2010. – 376 с.
12. Адміністративне право : підручник / Ю. П. Битяк (кер. авт. кол.), В. М. Гаращук, В. В. Богуцький та ін.; за заг. ред. Ю. П. Битяка, В. М. Гаращука, В. В. Зуй. — Х. : Право, 2010. — 624 с.
13. Адміністративне право України. Академічний курс: підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова). – К.: „Юридична думка”, 2004. – 584 c.
14. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник для Вузов. – М.: ТЕИС, 1996. – 504 с.
15. Алфьоров С. М., Ващенко С. В., Долгополова М. М., Купін А. П. Адміністративне право. Загальна частина. Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 216 с.
16. Андрійко О.Ф. Контроль у системі засобів забезпечення законності у державному управлінні / О.Ф. Андрійко // Адміністративне право України. Академічний курс: підручник: у двох томах: Том 1. Загальна частина / ред. колегія: В. Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.: «Юридична думка», 2007. – 592 с.
17. Анохіна Л. С. Суб'єкти адміністративної юрисдикції в Ук раїни: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. на ук: спец. 12.00.07 "Адміністративне право і процес;фінансове пра во; інформаційне право" / Л. С. Анохіна - Харків, 2001, − 21с.
18. Бахрах Д. Н. Административное право : учебник для вузов / Д. Н. Бахрах. – М.: Издательство Бек, 1999. – 368 с.
19. Битяк Ю. П. Административное право Украины. Общая часть: учеб. пособие / Ю. П. Битяк, В. В. Зуй. – Харьков : Одиссей, 1999. – 224 с.
20. Битяк Ю.П., Зуй В.В., Комзюк А.Т. Переконання і примус у державному управлінні: Адміністративна відповідальність: Конспект лекцій. − Х.: Нац. юрид. акад., 1994. – 120 с.
21. Бондаренко Г.П. Адміністративна відповідальність в СРСР. – Львів: Вища школа, 1975. – с. 84.− 176 с.
22. В.В. Петренко. Загальна характеристика адміністративних стягнень за порушення правил рибальство і охорони рибних запасів // Форум права. − № 2013-3. − с. 460-466.
23. В.Є. Кириленко. Можливості удосконалення адміністративного права // Дис. на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – Миколаїв, 2012.
24. В.Ю. Докучаєва. Фактичні підстави для адміністративної відповідальності у сфері охорони історичних та культурних цінностей // Право і безпека. − № 5, 2009.
25. Галаган И.А. Административная ответственность в СССР. – Воронеж: ВГУ, 1970. – 267 c.
26. Гладун З. С. Адміністративне право України: навч. посіб. / З. С. Гладун. – Тернопіль, 2004. – 579 с.
27. Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України. Навчальний посібник. – К., 1995. – 78 c.
28. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Юринком Інтер, 1998. – 432 c.
29. Добрянська Н.В. Правова природа адміністративно-господарських санкцій // Юридична наука. − № 3, 2011. – с. 105
30. Жильцов О.Л. Адміністративна відповідальність юридичних осіб: процесуально-правовий аспект // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – Харків, 2007.
31. І.Б. Аземша. Особливості формування інституту юридичної відповідальності в Україні // Часопис Київського університету права, 2012/2 .
32. І.В. Логачов. Деякі аспекти кодифікації адміністративно-деліктного законодавства України //Право і безпека. − № 1(48), 2013. – с. 74-77.
33. І.Б. Пробко. Адміністративно-юрисдикційна діяльність органів виконавчої влади // Вісник Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля. Серія «Юридичні науки». 2013. № 1(4). – с.23-27.
34. І.В. Тимошенко. Принцип юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства України//Правовий вісник Української академії банківської справи. – 2011. – № 1 (4) – С. 45–48.
35. І.В. Шамрай. Зміст і значення принципу гуманізму а дміністративній діяльності міліції України // Наука і правоохорона. − № 2(20), 2013. – с. 90-95.
36. І. Гриценко. Формування наукових поглядів щодо інституту адміністративної відповідальності / І. Гриценко // Вісник Національної академії прокуратури України: Наукове фахове видання. – 2008. – № 1.
37. Касяненко // [Юридична енциклопедія: В 6 т. / редкол., Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К: Українська енциклопедія, 1998. – Т. 5. – 2003. – 733 с.
38. К. Алімов. Громадські роботи як вид адміністративного стягнення: перспективи удосконалення // Збірник наукових праць студентів, аспірантів і молодих вчених «Молода наука-2011» : у 5 т. / Запорізький національний університет. − Запоріжжя : Просвіта, 2011. - Т. 2. - 360 с.
39. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Науково-практичний коментар / Р.А. Калюжний, А.Т. Комзюк, О.О. Погребний та ін. ; − К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 781 с.
40. Колпаков В.К. Адміністративна відповідальність (адміністративно-деліктне право): Навч. посіб. / Юрінком Інтер. – К., 2008. – 256 с.
41. Колпаков В.К. Адміністративно-деліктний правовий феномен: Монографія. – К.: Юринком Інтер, 2004. – 528 с
42. Курило В.І. Адміністративні правочини у сільському господарстві України: сучасна парадигма: Монографія / За заг. ред. В.К.Шкарупи. — К.: Магістр -XXI сторіччя, 2007. - 312с. с. 168-169 .
43. Личенко І. О. Адміністративна відповідальність посадо вих осіб органів місцевого самоврядування: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / І. О. Личенко. - Львів : Львівський державний університет внутрішніх справ, 2012. - 160 с.
44. Лук’янець Д.М. Розвиток інституту адміністративної відповідальності: концептуальні засади та проблеми право реалізації / Дисертація на здобуття вченого ступеня доктора юридичних наук. – К., 2007. – с.45
45. Матіос А.В. Адміністративна відповідальність посадових осіб. – К.: Знання, 2007. – 223с.
46. М.А. Самбор. Виправні роботи як адміністративне стягнення та кримінальне покарання // Юридична наука. − № 4, 2014. – с. 87.
47. М.В. Шкіль. Адміністративні стягнення за вчинення правопорушень проти правосуддя в Україні // Часопис Київського університету права. − 2010/2.
48. Мосьондзь М.О. Особливості індивідуалізації адміністративної відповідальності в Україні // Порівняльно-аналітичне право. − № 1, 2014. – с. 181-182
49. Н.В. Гришина. Шляхи вдосконалення інституту адміністративної відповідальності // Державне будівництво та місцеве самоврядування. – Випуск 12, 2006. – с. 207-215.
50. Недбайло О. Законодавство про адміністративні проступки як складова частина адміністративного законодавства / О. Недбайло // Право України. – 2000. №3. – С. 56–62. – с. 56 .
51. О.В. Бєлікова. Юридичний склад адміністративного правопорушення // Держава і право: серія «Право». − № 3(41), 2013.
52. О.Д. Новак. Щодо розуміння принципів дисциплінарної відповідальності державних службовців // Право і безпека. – 3, 2012. – с. 264-268.
53. Огороднікова І.І. Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері оподаткування // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Спеціальність 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – с.11
54. О.І. Іванова. Юридична відповідальність як різновид соціальної відповідальності // Вісник Академії адвокатури України. – 3(25), 2012.
55. О.М. Болсунова. Інтегративні засади юридичної відповідальності // Часопис Київського університету права. – № 2011/1. − с. 35-39.
56. Орєхов О.І. Іноземний досвід перегляду справ про адміністративні правопорушення та можливості його впровадження у вітчизняне адміністративне деліктне законодавство // Європейські перспективи № 4 ч.1, 2012. – с. 60-64. – с. 63-64.
57. Панькевич В.М. Звільнення від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації або трудового колективу // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки», − Випуск 6, том 2, 2013. – с. 33-36.
58. П.Б. Пилипишин. Співвідношення конституційно-правової відповідальності органівта посадових осіб місцевого самоврядування з іншими видами юридичної відповідальності // Вісник Вищої ради юстиції. − № 1(9), 2012. – с. 122-124
59. Подлінєв С. Д. Адміністративна відповідальність в Україні : [курс лекцій] / Подлінєв С. Д. - Одеса: Юрид. л-ра, 2008. - 648 с.
60. Приймаченко Д.В., Миронюк Р.В. Окремі напрями узагальнення іноземного досвіду функціонування та діяльності органів адміністративно-деліктної юрисдикції та шляхи його впровадження в Україні // Право і суспільство. − № 5, 2013. – с. 69-75. – с. 69.
61. Селезньова О.М. Проект Банківського кодексу України: актуалізація проблеми та деякі пропозиції стосовно структури // Право України. – 2008. - №5. – с. 82 – 87.
62. C. Мандрик. Забезпечення прав людини як першочергове завдання реформування інституту адміністративної відповідальності/Вісник Київського національного інституту ім. Тараса Шевченка. Юридичні науки 77-78/2007.
63. Стрельченко О. Г. Принципи адміністративної відповідальності / О. Г. Стрельченко // Право та державне управління. – 2012. – № 3. – С. 103–106. – c.103 .
64. С.С. Єсімов. Правові підстави застосування адміністративних стягнень // Вісник Дніпропетровського університету імені Альфреда. Серія «Юридичні науки». 2013. № 1 (4). – с. 6 І.Б. Пробко. Адміністративно-юрисдикційна діяльність органів виконавчої влади // Вісник Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля. Серія «Юридичні науки». 2013. № 1(4). – с.23-27.
65. Тарахонич Т. І. Принципи юридичної відповідальності в системі принципів права / Т. І. Тарахонич // Альманах права. – 2012. – № 3. – С. 284–287.
66. Т. Коломоєць, Ю. Куразов. Попередження як вид адміністративного стягнення. Діяльність його збереження та вдосконалення засад використання ресурсу в умовах реформаційний новотворчих процесів в Україні // Слово національної школи суддів. − № 1(2), 2013. – с. 110-111.
67. Указ Президента України № 311/2008 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів».
68. Щуковська Г.В. Щодо визначення адміністративно-матеріальних гарантій законності притягнення громадян до адміністративної відповідальності // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского Серия «Юридические науки». Том 22 (61). № 2. 2009 г. С. 430-437.
69. Юридична енциклопедія: В 6 т./Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998.−Т.1: А-Г. 672 с.:іл.– с. 45
70. Юридичний словник. За ред. Б.М. Бабія, Ф.Г. Бурчака, В.М. Корецького, В.В. Цвєткова. Головна редакція Української радянської енциклопедії. – К, 1983. – 872 с.
71. Ю.С. Коллер. Об’єктивна сторона проступків у сфері дорожнього руху // Форум права. – № 2011-2. – с. 440 Стрельченко О.Г. Специфіка проступку як складової частини адміністративного делікту // Право і суспільство. − № 3/2012. – 139-140 .
72. Ящук К.В. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення в галузі тваринного світу // Науковий вісник міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2013 № 6-2, том 1.с.164-165.
PAGE \* MERGEFORMAT 2