.Державне управління як галузь професійної діяльності академічної підготовки наукових досліджень

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1.Державне управління як галузь професійної діяльності, академічної підготовки, наукових досліджень. Управління — це цілеспрямований вплив, необхідний для узгодженої спільної діяльності людей. Управління є необхідною функцією суспільного життя. Його мета полягає в організації спільної діяльності людей, їх окремих груп та організацій, забезпеченні координації і взаємодії між ними, а його суть – у здійсненні керуючого впливу на певні об'єкти.

Державне управління як галузь професійної діяльності має на меті організацію спільної діяльності людей, їх окремих груп та організацій, забезпеченні координації і взаємодії між ними, а його суть — у здійсненні керуючого впливу на певні об'єкти.

Державне управління — наукова дисципліна, що вивчає формування, організацію, функціонування, оцінку результативності та ефективності державного управління економічними та соціальними процесами в суспільстві. Цільова спрямованість державного управління зумовлює вивчення та аналіз політичних процесів формування і юридичного визнання мети розвитку суспільства та похідних від них цілей діяльності держави.

Важливу роль відграє ДУ як галузь академічно підготовки. Пріоритетним напрямом державної політики повинна бути модернізація системи професійного навчання та підготовки державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування . Стандартизація освіти в системі державного управління України – це процес вироблення і впровадження в життя освітніх стандартів – уніфікованих вимог до професійної підготовки державних службовців, які забезпечують набуття останніми професійної компетентності.

Формування змісту освіти в галузі державного управління повинно відповідати таким загальним вимогам: суспільно-значущим завданням, які висуває суспільство перед галуззю державного управління, тобто оновлення змістової частини навчання державних службовців залежно від потреб розвитку суспільства; поєднання ґрунтовної теоретичної підготовки з прикладною підготовкою, орієнтованою на здобуття умінь і навичок не лише у суто професійній сфері, але й у галузі управління та практики лідерства; оволодіння методами підготовки та реалізації управлінських рішень; стратегічного управління; високого рівня готовності фахівців до творчої високоінтелектуальної діяльності.

2.Основні теорії та школи управління.

Формування теорії управління як галузі науки, визначення відправних теоретичних засад його розвитку на сучасному етапі, передбачає вивчення теоретичних підходів, що сформувалися протягом тривалого періоду і знайшли підтвердження в рамках загальносистемних, теоретико-інформаційних, кібернетичних, економічних, правових, соціологічних досліджень.

М. Мескон виділяє чотири основні підходи в розвитку теорії та практики управління1: школи в управлінні; про-цесний підхід; системний підхід; ситуаційний підхід.

Треба зазначити, що перший напрям, який названий школою в управлінні, містить низку підходів, характерних для різних шкіл, а саме:

• підхід з погляду наукового управління — школа наукового управління (1885—1920);• адміністративний підхід — класична або адміністративна школа в управлінні (1920—1950);• підхід з погляду людських відносин — школа людських відносин (1930—1950);• підхід з погляду поведінки — біхевіористична школа (1950 — донині);• підхід з погляду кількісних методів — школа науки управління, або кількісний підхід (1950 — кінець 1960);• підхід з погляду «чутливої» («responsive») адміністрації, поліцентризму, «плоских» структур.

Школа наукового управління (Ф.У. Тейлор, Ф. Гілберт, Л. Гілберт, Г. Гантт) забезпечила використання наукового ' аналізу для визначення найкращих способів досягнення необхідних результатів, ввела поняття хронометражу у виконання роботи, аналіз операцій, що виконуються, враховувала людський фактор, акцентувала увагу на важливості підбору кадрів.

Теорія управління бере свій початок з індустріальної революції та принципів ліберальної економіки, поширюючи свій вплив аж до наших днів у більш-менш модифікованій формі.

Засновником американської науки управління прийнято вважати Фредеріка Тейлора. У межах цієї теорії Тейлор (1856—1915) може бути визнаним засновником руху, відомого під назвою «наукова організація праці».

Першим, хто звернув увагу на можливість і необхідність застосування досягнень нової науки в діяльності органів державного управління, був француз Анрі Файоль. Припускаючи, що основні принципи теорії управління однакові як для управління великим підприємством, так і для державного управління, він зробив спробу визначити принципи й основи правильної організації діяльності адміністративного апарату

Отже, можна зробити висновок, що класична теорія, прагнучи виробити універсальні принципи управління і визнаючи значення людського фактора, проте, не ставила своєю метою вирішення завдань ефективної мотивації праці.

Теорія бюрократії. Світове визнання здобула теорія «ідеальної бюрократії, або бюрократичної організації» М. Вебера (1864—1924), яка багато в чому подібна до класичної теорії. На думку М. Вебера, можна побудувати суспільство і забезпечити його ідеальне функціонування за допомогою спеціальних управлінських організацій — бюро із суворою ієрархічною підлеглістю, які розглядаються як форма влади демократичного управління й умовою ефективного функціонування яких є дотримання таких принципів: чіткий поділ праці на основі функціональної спеціалізації і відповідальності між співпідпорядкованими «бюро»; наявність чіткої ієрархії влади; система правил, що визначають поведінку кожного члена організації; система процедур, що визначають порядок дії у всіх ситуаціях, які трапляються у процесі функціонування організації; інтегрування особистих якос- ■ тей у взаємовідносинах між співробітниками організації; відбір і просування по службі працівників з урахуванням їх кваліфікації; дотримання «соціальної» дистанції між керівниками і виконавцями.

До теорій вдоволення належать: теорія ієрархії потреб Маслоу, теорія ЖВЗ Алдерфера, Герцбергова теорія двох чинників, теорія трьох потреб. Теорії вдоволення зосереджуються на визначенні людських потреб, щоб прогнозувати мотиви праці. Вважається, що в разі забезпечення цих потреб люди матимуть більше стимулів.

Теорія ЖВЗ Алдерфера. Найвідомішу модифікацію теорії Маслоу запропонував Клейтон Алдерфер, і називалася вона теорією ЖВЗ. Вона базується на трьох рівнях потреб: життєвих (фізіологічні потреби та потреби безпеки), потреби взаємин (потреба в міжособистісних стосунках), потреби зростання (потреби самореалізації та поваги).

Теорія трьох потреб. Ця теорія, розроблена Девідом Мак-Клеландом, розрізняє такі три людські потреби.1. Досягнення: бажання робити що-небудь краще чи ефективніше, вирішувати проблеми чи справлятися зі складними завданнями.2. Приєднання: бажання налагодити і підтримувати дружні стосунки з іншими.3. Влада: бажання контролювати інших і впливати на їхню поведінку чи брати на себе відповідальність.

Американська школа. Дещо інакший американський підхід до державного управління. В американському сприйнятті воно є комплексною сферою відносин, яка складається з багатьох галузей знань (економіки, організації, кібернетики, психології, соціології), сфокусованих на процесах і функціях управління.

3. Сутність управління як суспільного явища.

Потреба узгодження дій з метою одержання людиною бажаного результату діяльності зумовила появу управління. У цьому контексті управління — це цілеспрямований вплив, необхідний для узгодженої спільної діяльності людей. Управління є складним і універсальним суспільним феноменом. Розвиток суспільства, окремих його сфер не можливий без встановлення і реалізації певного набору законів, правил, норм, алгоритму його поведінки в цілому і його складових зокрема. Процес впливу на соціум є предметом вивчення науки управління.

Управління здійснюється в системах, в яких існує мережа причинно-наслідкових залежностей, здатних у межах даної основної якості переходити з одного стану в інший. Цей процес забезпечує стабілізацію і розвиток системи, збереження її якісної визначеності, підтримання динамічної взаємодії з середовищем. Оскільки такі системи функціонують в умовах безперервних змін внутрішнього і зовнішнього середовища, завдання управління полягає в тому, щоб якомога доцільніше і більш оперативно реагувати на ці зміни, що забезпечується своєчасною перебудовою функціональної та організаційної структур системи відповідно до притаманних їй закономірностей і тенденцій.

У науковій літературі здобуло визнання трактування управління як поняття, що характеризує впорядкування взаємодії певної множини елементів або складових природи, суспільства, самої людини. Тобто управління — це структура й функції з упорядкування, збереження і цілеспрямованого розвитку системи. Це унормовуючий процес, що підтримує систему в наперед заданому якісному й кількісному стані або переводить її в новий,

Наука розглядає суспільство як цілісну, складну, динамічну самокеровану систему, розвиток якої підпорядкований об'єктивно діючим законам. Як складна система суспільство, у свою чергу, складається із підсистем різного роду (класи і нації, професійні, вікові та інші соціальні групи і прошарки, трудові колективи, громадські організації тощо) і розвивається під впливом механізмів соціальної регуляції..

Управління зазвичай здійснюється в системах «людина — техніка», «людина — технологія», «людина — природа», «людина — техніка (технологія) — природа» та ін., але відбувається це саме тому, що в них первинною, «керуючою» складовою виступає людина, та й створені вони з метою обслуговування інтересів саме людини. Будь-яка система, будь-яке явище і речовина природи набувають для людини сенс тільки в разі співвідношення їх з потребами, інтересами і цілями життєдіяльності людини. Тому управління починається тоді, коли в яких-небудь взаємозв'язках, відносинах, явищах, процесах наявні свідомий початок, інтерес і знання, цілі й воля, енергія і дії людини. Отже, управління як суспільне явище — це свідома діяльність, свідоме регулювання (впорядкування) суспільних відносин.

Управління є необхідною функцією суспільного життя. Його мета полягає в організації спільної діяльності людей, їх окремих груп та організацій, забезпеченні координації і взаємодії між ними, а його суть — у здійсненні керуючого впливу на певні об'єкти. У кожний певний історичний момент управління відтворюється відповідним суспільством, існує для нього, за рівнем його розвитку характеризується та вдосконалюється. У глибоких і активних взаємозв'язках зі всією системою організації і функціонування суспільства, у підтримці її динаміки, раціональності, ефективності й віддзеркалюється «секрет» управління. Тому управління виступає однією з найскладніших, найвідповідальніших сфер практичної інтелектуальної діяльності людей. Це сфера, від стану якої в основному залежать добробут суспільства, доля кожної людини.

Відправними засадами в управлінні виступають цілі, інтереси, знання, думки, прагнення і сподівання людини. Для того, щоб стати реальністю, управлінський вплив обов'язково має містити в собі цілеспрямування, тобто телеологічний момент, а також організаційний момент — спрямовувати і практично забезпечувати взаємодію людей.

Управління як суспільне явище, що відпрацьоване і пристосоване людьми для вирішення життєвих проблем, має багатогранний характер, складається з різноманітних елементів і взаємозв'язків. Це зумовлено тим, що в управлінні як суб'єктом, так і об'єктом управлінського впливу виступає людина.

4.Державне управління як вид соціального управління.

Управління, що розуміється в соціальному змісті, багатоманітне. У самому широкому змісті воно може розумітися як механізм організації суспільних зв'язків. У подібному змісті можна говорити про те, що його завдання і функції практично виконують усі державні органи незалежно від їхнього конкретного призначення, а також суспільні об'єднання. Елементом системи соціального управління є також і місцеве самоврядування. Як об'єкт управління тут виступає все суспільство в цілому, усі варіанти суспільних зв'язків, що розвиваються в ньому.

Соціальне управління має і спеціальний зміст. У цьому варіанті його звичайно характеризують як державне управління, під яким розуміється специфічний вид державної діяльності, що відрізняє її від інших проявів (наприклад, законодавча, судова, прокурорська діяльність), а також від управлінської діяльності суспільних об'єднань і інших недержавних формувань (трудові колективи, комерційні структури і т.п.).

Прийнято поділяти соціальне управління на громадське та державне. Громадське – це управління, яке здійснюється органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, іншими недержавними організаціями. Державне – це специфічний вид державної діяльності, тобто виконавча діяльність, функціонування якої пов’язане з формуванням особливої правової галузі – адміністративного права. Державне управління є видом соціального управління. Державне управління – це самостійний вид державної діяльності, що має підзаконний, організовуючий, виконавчо – розпорядчий характер органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій та завдань держави в процесі регулювання економічною, соціально – культурною та адміністративно – політичною сферами.

6.Шляхи залучення молоді до державного управління в Україні.

Якісні характеристики функціонування системи державного управління значною мірою залежать

від її людського потенціалу. Останній визначається рівнем освіти, професійним досвідом, відповідними знаннями, вміннями і навичками осіб, задіяних в державно_управлінськизх процесах, їх здатністю застосовувати у своїй діяльності сучасні управлінські технології.

Внаслідок низки обставин цілеспрямоване, ефективне та стабільне здійнення державної влади в неза_лежній Україні потребує інтенсивного залучення на державну службу молодих людей (відповідно до ст. 1 Закону України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” в діючій редакції, „молодь, молоді громадяни – громадяни України віком від 14 до 35 років”) задля вико_

ристання їхніх знань, вмінь та навичок для вирішення складних завдань державотворення.

По_перше, старі управлінські кадри виявляють помітну неспроможність своєчасно і ефективно виконувати завдання державного управління внаслідок значної швидкості змін самого об’єкта управління. За цих умов потрібні нові знання, нове бачення,нові підходи щодо розвитку як держа_

ви в цілому, так і окремих державних інституцій та їх взаємовідносин з на_

вколишнім середовищем. Дуже важко очікувати цього від управлінських кадрів, чиє становлення відбувалося в умовах одержавлення практично всіх сторін суспільної життєдіяльності та

жорсткої централізації управління

8. Демократія і бюрократія в державному управлінні.

Ефективність функціонування державно-владного механізму прямо залежить від політичного режиму. Політичний режим є сукупністю способів, засобів і методів практичного здійснення правлячими колами, головним чином вищими посадовими особами, державної владної волі.

Політичний режим покликаний виступати каналом двостороннього зв'язку держави і суспільства, влади і людей. В одному напрямку держава має широко, достовірно і повно сприймати суспільні (людські) потреби, інтереси, цілі, у другому — так організовувати владу, управлінські процеси, щоб вони сприяли прогресивному суспільному розвитку. Це може забезпечити демократичний політичний режим.

Демократія трактується багатогранно, і зокрема як:

• тип політичної системи і соціальної організації суспільства, форма укладу будь-якої організації, яка ґрунтується на рівноправності її членів, періодичній виборності та звітності органів управління, прийнятті рішення за принципом більшості (партійна, профспілкова, виробнича демократія);

• один із політичних режимів;

• форма організації держави, політичної системи і влади, коли всі громадяни беруть участь в управлінні.

Розрізняють дві основні форми демократії: пряму (або ідентитарну) і опосередковану (або репрезентарну, представницьку) демократію.

Пряма демократія передбачає постійну участь всіх громадян в розробці рішень, відсутність відмінностей між державою і суспільством. На принципах прямої демократії концептуально базувалась модель рад.

Представницька демократія розглядається як найбільш оптимальна форма демократичної організації влади та суспільства, яка здатна дати максимальний простір для реалізації усієї багатоманітності соціальних інтересів. Для представницької демократії характерні: суверенітет народу, представництво, верховенство закону, розподіл влад, політичний, економічний та ідейний плюралізм, гласність.

Під час аналізу та оцінювання державного управління, як правило, зазначається наявність бюрократії. Бюрократія — система управління, в якій влада належить адміністрації чиновників.

Раціональна бюрократія є типом управління, який спирається на знання, застосування законів і органів влади. Для бюрократичної організації (М. Вебер) характерні: ефективність, яка досягається за рахунок чіткого розподілу обов'язків між членами організації, строга ієрархія влади, яка дає змогу посадовій особі вищого рівня контролювати виконання завдань співробітниками нижчого рівня; безособова адміністративна діяльність, у рамках якої кожен функціонер органу виступає не як індивід, а як носій соціальної влади. Завдяки цим характеристикам бюрократія відіграє виняткову роль як функція та орган управління.

9. Специфіка змісту поняття «управлінські послуги» в Україні на сучасному етапі.

У Концепції адміністративної реформи в Україні використовуються терміни «державні послуги» і «управлінські послуги». Останнім часом більш уживаним став термін «адміністративні послуги», оскільки справедливо вважається, що категорія «управлінських послуг» вже має своє змістове навантаження в економічній науці. адміністративна послуга – це спрямована на забезпечення (юридичне оформлення) умов для реалізації суб’єктивних прав фізичної або юридичної особи публічно-службова діяльність адміністративного органу, яка здійснюється за заявою цієї особи. Офіційний проект Адміністративно – процедурного кодексу України акцентував увагу на тому, що адміністративна послуга – це прийняття на підставі закону за зверненням конкретної фізичної або юридичної особи адміністративного акта, спрямованого на реалізацію та захист її прав і законних інтересів та/або на виконання особою визначених законом обов’язків (отримання дозволу (ліцензії), сертифікату, посвідчення, інших документів, проведення реєстрації тощо. Виокремлення адміністративних послуг необхідне для відмежування публічно-службової діяльності органів, що здійснюють розпорядчо-виконавчі функції, від господарських відносин та для покращення якості надання адміністративних послуг. Держава зобов’язана зосередити увагу на визначенні змісту послуг також для того, щоб припинити використання органами виконавчої влади цієї сфери для заробляння коштів на власні потреби.

За ознаками суб’єкта, що надає публічні послуги, необхідно розрізняти державні та муніципальні (комунальні) послуги.

Державні послуги – це послуги, що надаються органами державної влади (насамперед, виконавчої) та державними установами, організаціями, підприємствами.

Муніципальні (комунальні) послуги – послуги, що надаються органами місцевого самоврядування та комунальними установами, організаціями, підприємствами.

Ознаки, які характеризують адміністративні послуги:

1) адміністративна послуга надається за зверненням приватної фізичної або юридичної особи (далі – приватної особи);

2) надання адміністративних послуг пов’язане із забезпеченням умов для реалізації основних прав і свобод громадян;

3) адміністративні послуги надаються адміністративними органами шляхом реалізації владних повноважень;

4) право на отримання особою конкретної адміністративної послуги та відповідне повноваження адміністративного органу має визначатися лише законом;

5) результатом адміністративної послуги у процедурному значенні є адміністративний акт – рішення або дія адміністративного органу, яким задовольняється звернення особи.

10. Поняття державно-владного механізму.

Найважливіше призначення кожної держави полягає в тому, щоб керувати суспільними справами. Кожна держава, як організація політичної влади в суспільстві, як соціальний і політичний інститути, є досить абстрактним явищем і виявляє себе у «зовнішніх» стосунках саме через практичне здійснення цієї влади.

Сутність державної влади полягає в тому, що, відображаючи загальну волю громадян держави, вона справляє цілевизначальний, організуючий, регулюючий вплив на все суспільство1.

Втілення державної влади в діяльність органів державної влади через такі засоби її здійснення, як політика, адміністративні акти, правові норми, економічне стимулювання, ідеологічний вплив, способи примусу забезпечує функціонування державно-владного механізму.

Державне управління є одним із видів діяльності зі здійснення державної влади (поруч із законотворенням і правосуддям), яке полягає у практичній реалізації організаційних, виконавчо-розпорядчих функцій із втілення в життя вимог законодавства і здійснення на цій основі управлінського впливу щодо певних об'єктів. Є глибокий внутрішній зв'язок між моделлю організації державної влади і системою управління — вони мають відповідати одна одній. Ефективність функціонування державно-владного механізму прямо залежить від політичного режиму. Політичний режим є сукупністю способів, засобів і методів практичного здійснення правлячими колами, головним чином вищими посадовими особами, державної владної волі.У певному розумінні політичний режим близький до поняття «стиль державного управління», але якщо останній розкриває технологію управління з погляду її раціональності й ефективності, то політичний режим фіксує політичну сторону державного управління — реальну належність влади певним суб'єктам політичних дій, способи володіння й утримання її і, відповідно, механізми її впливу на людей.

Демократія трактується багатогранно, і зокрема як:• тип політичної системи і соціальної організації суспільства, форма укладу будь-якої організації, яка ґрунтується на рівноправності її членів, періодичній виборності та звітності органів управління, прийнятті рішення за принципом більшості (партійна, профспілкова, виробнича демократія);• один із політичних режимів;• форма організації держави, політичної системи і влади, коли всі громадяни беруть участь в управлінні.

Розрізняють два основних типи бюрократії: «імперську» («традиційну») бюрократію, яка виникла в азіатських імперіях і спирається на авторитет традиції, і раціонально-легальну бюрократію, яка виникла при переході до індустріального суспільства. Раціональна бюрократія є типом управління, який спирається на знання, застосування законів і органів влади. Для бюрократичної організації (М. Вебер) характерні: ефективність, яка досягається за рахунок чіткого розподілу обов'язків між членами організації, строга ієрархія влади, яка дає змогу посадовій особі вищого рівня контролювати виконання завдань співробітниками нижчого рівня; безособова адміністративна діяльність, у рамках якої кожен функціонер органу виступає не як індивід, а як носій соціальної влади. Завдяки цим характеристикам бюрократія відіграє виняткову роль як функція та орган управління.

12.Цілі державного управління.

Сутність управління вимагає налагодженого цілепокладання, а в ньому — логічного просування від більш абстрактного загального передбачення до конкретного прогнозування, від нього — до програмування з використанням сучасної математичної та іншої методології і методики, а далі й до планування — вибору належним чином дій та їх неухильного проведення в життя. «Планування — це прийняті наперед рішення про те, що робити, коли робити і хто буде робити. Планування проводить зв'язок між нашим сьогоднішнім станом і тим, чого ми хочемо досягти»1.

Велике соціологічне значення має ієрархія цілей державного управління. Головним для суспільства і тим самим для державного управління є створення, підтримання і поліпшення умов для вільної, спокійної, творчої життєдіяльності людей, налагодження раціональних взаємовідносин між особистістю, суспільством і державою. Звідси й ієрархія цілей державного управління, побудована за принципом пріоритету потреб та інтересів розвитку суспільства.

Цілі — це продукт свідомості, суб'єктивне відображення об'єктивного. Подібний дуалізм — об'єктивна основа й ідеальний вираз — веде до того, що в кожній цілі може бути зовсім різним співвідношення між дійсним й ідеальним2.

За джерелом виникнення й змістом, складною й логічною послідовністю основні види цілей державного управління утворюють таку структуру:

• суспільно-політичні, що охоплюють комплексний, цілісний, збалансований і якісний розвиток суспільства;• соціальні, які відображають вплив суспільно-політичних цілей на соціальну структуру суспільства, взаємовідносини її елементів, стан і рівень соціального життя людей;• економічні, які характеризують і утверджують економічні відносини, що забезпечують матеріальну основу реалізації суспільно-політичних та інших цілей;• духовні, пов'язані в одному аспекті зі сприйняттям духовних (культурних) цінностей, якими керується суспільство, а в другому — з підключенням духовного потенціалу суспільства в реалізацію суспільно-політичних і соціальних цілей.

Вони певним чином уточнюються конкретизованими цілями, які є нижчим рівнем цілей порівняно з основними, а саме:

• діяльнісно-праксеологічними, що передбачають розподіл і регулювання діяльності за конкретними структурами механізму держави та державного апарату;• організаційними, які спрямовані на вирішення організаційних проблем у суб'єктах і об'єктах державного управління — побудову відповідних функціональних і організаційних структур;• виробничими, що полягають у створенні й підтриманні активності тих керованих об'єктів, які відповідають за досягнення названих вище цілей і сприяють їх реалізації;• інформаційними, що забезпечують процеси цілевизна-чення, цілепокладання, цілереалізації та оцінювання ціледо-сягнення необхідною, достовірною, достатньою та адекватною інформацією;• роз'яснюючими, що вимагають відпрацювання знань, мотивів і стимулів, які сприяють практичному досягненню комплексу цілей державного управління.

Цілі державного управління також поділяють на: стратегічні, пов'язані з якістю суспільства, його збереженням і перетворенням; тактичні; оперативні.

Стратегічні цілі розгортаються в тактичні, що фіксують великі блоки дій щодо досягнення перших1, а тактичні — в оперативні, які визначають щоденні й конкретні дії з досягнення стратегічних і тактичних цілей.

1 Тактичні цілі, як правило, мають визначатися програмами діяльності уряду, центральних і місцевих органів виконавчої влади, цільовими програмами.

13.Поняття управлінського рішення.

Управління завжди здійснюється з метою досягнення певних цілей, а реалізація цілей будь-якого організаційного формування забезпечується шляхом прийняття і виконання численних рішень.

Вироблення управлінського рішення — творча, вольова дія суб'єкта управління на основі знання об'єктивних законів функціонування керованої системи й аналізу інформації про це, яка полягає у виборі цілі, програми і способів діяльності з її досягнення або у зміні цілі. У широкому значенні управлінське рішення розглядаєть-

Підготовка та прийняття рішень у державному управлінні ся як акт реалізації влади з вибором способу дій у конкретній ситуації, що становить основу процесу управління.

Потреба в прийнятті рішення виникає у зв'язку із зовнішніми обставинами (припис вищестоящого органу управління, координація і регулювання відносин з іншими органами управління) і внутрішніми (відхилення від заданих параметрів діяльності, виникнення резервів, порушення дисципліни, заохочення працівників тощо). Рішення є відповідною реакцією на внутрішні й зовнішні впливи. Вони спрямовані на розв'язання проблем і максимальне наближення до заданої цілі.

Для визначення загальних і конкретно-специфічних підходів до розробки, реалізації й оцінювання управлінських рішень, з метою підвищення їх результативності, ефективності, якості та послідовності, застосовують їх певну класифікацію.

Управлінські рішення можна класифікувати:

• за характером цілей;• за функціональним змістом, характером завдань, що вирішуються (сферою дій);• за рівнями ієрархії систем управління;• за характером організації розробки;• за причинами виникнення;• за вихідними методами розробки;• за організаційним оформленням.

За характером цілей рішення, які приймаються, можуть бути: стратегічні, тактичні, оперативні.

За функціональним змістом, тобто за відношенням до загальних функцій управління, управлінські рішення поділяються на: планові рішення, організаційні, технологічні, прогнозуючі.

За рівнями ієрархії систем управління розрізняють управлінські рішення: на рівні великих систем; на рівні підсистем; на рівні окремих елементів системи.

Залежно від характеру організації розробки рішень виділяють: одноособові, колегіальні, колективні.

За причинами виникнення управлінські рішення поділяють на:— ситуаційні, пов'язані з характером обставин, що виникають;— рішення, що виникають за приписом (розпорядженням) вищестоящих органів;— програмні, пов'язані із включенням даного об'єкта управління в певну структуру програмно-цільових відносин, заходів;— ініціативні, пов'язані з виявленням ініціативи системи, наприклад, у сфері виробництва товарів, послуг, посередницької діяльності;— епізодичні й періодичні, що випливають із періодичності відтворювальних процесів у системі.

Залежно від методів розробки управлінські рішення бувають:— графічні, з використанням графоаналітичних підходів (сіткових моделей і методів, стрічкових графіків, структурних схем);— математичні, які передбачають формалізацію уявлень, відносин, пропорцій, термінів, подій, ресурсів;— евристичні, пов'язані з широким використанням експертних оцінок, розробки сценаріїв, ситуаційних моделей.

За організаційним оформленням управлінські рішення поділяють на:— жорсткі, що однозначно задають подальший шлях їх втілення;— орієнтовні, що визначають напрямок розвитку системи;— гнучкі, що змінюються відповідно до умов функціонування і розвитку системи;— нормативні, що задають параметри протікання процесів у системі.

14.Загальна характеристика принципів державного управління.

Принцип (від латинського "ргіпсіріим" - основа) - важлива категорія науки державного управління, будучи однією з її основ. Принципи як поняття теорії відображають сутність і реальність процесів державного управління, підпорядковуючись певним законам. Принципи - це специфічне поняття, змістом якого є не стільки сама закономірність, відносини, взаємозв'язок, скільки наше знання про них. Принцип є результатом наукового пізнання, при цьому слід враховувати, що не всі закономірності, відносини і взаємозв'язки державного управління сьогодні досліджені та сформульовані у вигляді принципів

Принципи державного управління динамічні за змістом і формою. Вони формуються людьми у зв'язку з конкретними політичними, соціально-економічними і культурними умовами, відображаючи ступінь творчого використання закономірностей державного управління. Безпосередньо на практиці принципи управління набувають характеру норми, правила, якими керуються в управлінській діяльності. Гнучкість і динамізм принципів державного управління проявляється і в тому, що у кожній конкретній сфері діяльності формуються свої конкретні принципи виконання адміністративно-політичних, соціально-економічних,виробничо-господарських функцій.

Г.Атаманчук наголошує, що процес виявлення і обгрунтування принципів державного управління повинен відповідати таким вимогам:

а) відображати не будь-які, а лише найбільш суттєві, головні, об'єктивно-необхідні закономірності, відносини і взаємозв'язки державного управління;б) характеризувати лише сталі закономірності, відносини і взаємозв'язки в державному управлінні;в) охоплювати переважно такі закономірності, відносини і взаємозв'язки, які притаманні державному управлінню як цілісному соціальному явищу, тобто мають загальний, а не частковий характер;г) відображати специфіку державного управління, його відмінність від інших видів управління.45

Принципи державного управління - це фундаментальні істини, закономірності, керівні правила, основні положення, норми поведінки, виражені у вигляді певного наукового положення, закріпленого переважно у правовій формі, якого повинні дотримуватися органи державного управління та державні службовці у своїй діяльності.

15.Специфічні риси державного управління.

Специфічні риси державного управління:

1) загальнодержавний характер;2) підзаконний характер;3) юридично-владний, розпорядчий характер;4) організаційний зміст;5) цілеспрямованість, активний характер;6) постійна основа, безперервність.

16.Централізація і децентралізація (поняття, проблеми).

Формування демократичної моделі управління, становлення громадянського суспільства можливі лише за умови оптимального співвідношення централізації і децентралізації у сфері державного управління. Механізм взаємодії централізації і децентралізації виступає відправною передумовою ефективності й конструктивності управління.

Централізація в управлінні фактично підкреслює замкненість системи управління, коли воно будується з єдиного центру в напрямку «зверху вниз» з дотриманням строгих принципів єдності та чіткості розпорядництва. Характерними рисами централізації є збільшення кількості рівнів в управлінській ієрархії, зосередження прийняття більшості рішень на верхніх рівнях управління, обмеження участі органів управління нижчих рівнів у прийнятті рішень.

Децентралізація в управлінні, навпаки, підкреслює відкритість системи управління для рішень «знизу». Багато локальних рішень можуть прийматись на середніх і нижчих рівнях організаційної ієрархії без шкоди для інтересів системи, яка функціонує як єдине ціле. Система управління, в якій гармонійно враховані принципи централізації і децентралізації (досягнуто оптимальної пропорції між ними), є по суті відкрито-замкнутою.

Централізація в державному управлінні покликана внести організуючий момент у функціонування органів державної влади, спрямовувати їх діяльність у русло реалізації єдиної державної політики. Цьому присвячено розділи VI і XI Конституції України, де конкретизуються принципи державного управління, відповідно до яких воно має один вищий орган у системі органів виконавчої влади — Кабінет Міністрів України, який забезпечує загальне спрямування діяльності з організації виконання законодавчо-нормативних актів і якому підпорядковуються всі інші органи виконавчої влади.

Однак надмірна централізація, локалізуючи прийняття рішень на вершині державної піраміди, пригнічуючи ініціативу місцевих органів виконавчої влади у виробленні управлінських механізмів, слабо враховуючи інтереси окремих регіонів, територіальних громад, колективів, організацій не може забезпечувати ефективності та конструктивності управління. Ця ситуація спостерігається в Україні, що надає особливої актуальності проблемі децентралізації державного управління. Практика показує, що за умов посилення централізації законодавство часто не спрацьовує внаслідок відсутності належної взаємодії між органами виконавчої влади різних рівнів, а це зумовлює дезінтеграційні тенденції в різних сферах суспільної життєдіяльності.

Децентралізація є характерним явищем для сфери сучасного державного управління і зумовлена об'єктивними та суб'єктивними факторами. Проблема децентралізації в Україні стала актуальною внаслідок недосконалості розподілу управлінських функцій та повноважень між органами виконавчої влади різних організаційно-правових рівнів. Реальне здійснення державного управління постає як органічне переплетіння централізації і децентралізації. Роль децентралізації постійно зростає, що становить загальну закономірність раціонального, конструктивного й ефективного управління1. Однак перекоси в сторону децентралізації також є небезпечними, оскільки можуть зумовити деструктивність діяльності місцевих органів виконавчої влади.

Співвідношення централізації і децентралізації у сфері державного управління не просто сума двох складових, в яких збільшення одного елементу тягне за собою зменшення іншого. У цих відносинах має бути певний оптимум, а відповідно, перебудова державного механізму має включати рішення, які не зміцнювали б централізацію на шкоду децентралізації, а зміцнювали шляхом організаційно-правового забезпечення процес централізації і децентралізації в державному управлінні2.

Вирішити проблему оптимального і раціонального поєднання централізації і децентралізації покликана адміністративна реформа в Україні.

17.Молодіжна політика в Україні

Молодіжна політика — певна система ідей, теоретичних положень стосовно місця, ролі та перспектив молоді в суспільстві, закріплених у законодавчих, нормативних актах, інших документах, а також діяльністю суб'єктів молодіжної політики щодо втілення цих теоретичних положень у реальність. Молодіжна політика здійснюється в суспільстві у всіх сферах життєдіяльності молоді як в її інтересах, так і в інтересах суб'єктів молодіжної політики. Суб'єктами її провадження є всі суспільні інституції, що взаємодіють безпосередньо чи опосередковано з молоддю, а також сама молодь. Молодіжна політика — це комплексне явище, що є результатом практичної, науково-теоретичної, ідеологічної та іншої діяльності соціальних інституцій стосовно молоді.

Молодіжна політика охоплює всі сфери життєдіяльності молоді, включає в себе всі питання, пов'язані з формуванням і вихованням молоді, охоплює всі процеси соціалізації, всю сукупність ідей щодо місця і ролі молоді в суспільстві та їхню реалізацію. Молодіжна політика є сукупністю дій всіх державних і громадських інституцій, проте кожний її суб'єкт, соціальна інституція здійснює її диференційовано відповідно до своїх потреб і можливостей з урахуванням місцевих умов[1].

Суб'єктами молодіжної політики є держава, державні органи (що практично реалізують цю політику), політичні партії, громадські організації та об'єднання, профспілки, соціальні інститути (освіти, культури), окремі громадяни і, обов'язково, самі молоді люди[2].

Однією зі складових молодіжної політики є державна молодіжна політика.

18.Суть управлінського впливу

Що стосується поняття управлінського впливу, то його визначають у літературі як дію, котра викликає зміну стану (параметрів, якостей) управління. Соціальний управлінський вплив пов’язаний зі зміною змісту й реалізацією інтересів та потреб соціальних об’єктів (спільнот, соціальних груп, індивідів). Говорячи про соціальне управління, важливо мати на увазі, що внаслідок великої чисельності об’єктів існує декілька видів управління. До основних видів соціального управління відносяться:

Державне управління;
Громадське управління;
Церковне управління;
Сімейне управління та ін.

Кожен з цих видів управління має свій власний об’єкт управлінського впливу, специфічну правову базу, організаційний порядок функціонування, відповідальність тощо. В умовах існування держави, концентрації в її руках основних важелів управління найважливішою частиною соціального управління є державне управління. Особливістю управління суспільством є існування двох механізмів управлінського впливу на власний розвиток: стихійного і свідомого. Класичним прикладом стихійного управління є ринкові відносини, передусім на тому етапі розвитку суспільства, коли воно ще не завершило індустріалізацію. Свідоме управління пов’язане з цілеспрямованою діяльністю людей.

Тобто соціальне управління, в тому числі й державне як його частину, можна поділити в залежності від основи формування цілей програм на:

Традиційне управління, яке базується переважно на політичних традиціях і звичаях, включаючи релігійні вірування. В якості прикладу можна навести монархічне правління;
Емпіричне управління застосоване на використанні в основному поточного практичного досвіду і урахування повсякденних потреб та інтересів суспільства, а також обґрунтування управлінських рішень здоровим глуздом (поглядами, що складаються стихійно). Типова модель емпіричного управління – дія за методом спроб і помилок;
Наукове управління здійснюється згідно з пізнаними об‘єктивними соціально-економічними та політичними закономірностями. Воно є ідеалом сучасної практики управлінської діяльності.

Але, і традиційний, і емпіричний види управління корисні в певних межах і використовуються в різному співвідношенні в реальному житті поруч з науковим управлiнням. Одночасно слід підкреслити, що чим вищий рівень розвитку політичних та соціальних систем, тим більш значущим є місце наукового управління.

19. Вплив децентралізації та деконцентрації публічної влади на стабілізацію ДУ.

20.Формування «дерева цілей» у державному управлінні.

Перехід до справжньої демократії передбачає перш за все зміну механізмів цілепокладання в державному управлінні, надання даній підсистемі елементів об'єктивно зумовленого, обґрунтованого і раціонального характеру. Цілі становлять собою продукт діяльності політичної системи, певним чином суб'єктивний відбиток об'єктивного.

Об'єктивно цілі державного управління народжуються і мають народжуватись «знизу» — іти від потреб та інтересів людей, об'єднаних у державу. Зміст і цілі держави полягають у тому, щоб сприяти матеріальному і духовному розвиткові свого народу. Внутрішній стан суспільства і проблеми, що його турбують, є справжнім і актуальним джерелом формування цілей державного управління.

Необхідне вивчення об'єктивних умов, які створюються навколо суспільства і всередині нього, реальне визначення можливостей і сили суб'єктивного фактора, конкретне знання потреб та інтересів окремих об'єктів, на які спрямовуються керуючі впливи, достовірна оцінка потенціалу державного управління та здійснення інших дій, які здатні привести в сукупності й у підсумку до об'єктивної практичної цілеспрямованості державного управління. Цілепокладання в державному управлінні має рано чи пізно стати об'єктивним.

21.Протидія корупції як засіб захисту прав і свобод людини та громадянина.

Постановка проблеми. У Конституції України (стаття 3) продекларовано: "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави". Тобто Основний Закон України визначив, що головною функцією держави є захист прав і свобод людини. У наш час з’явилися нові фактори, які надають можливість корумпованим структурам вийти з підпілля, користуючись певною лібералізацією законодавства, різким переходом від планової економіки до ринкової. Те, що кілька років тому здавалося неможливим, нині є реальністю. У своєму соціальному розвитку Україна дійшла до стану, коли корупція стала певним атрибутом державного управління.

Корупція, як ми зазначили раніше, тісно пов’язана з організованою злочинністю і негативно впливає на функціонування державної влади – законодавчої, виконавчої, судової. Саме внаслідок цього корупція поступово перетворюється з ординарного злочину на соціальну хворобу, порушуючи при цьому законні права та інтереси громадян.

Таке негативне явище як корупція вражає дуже широке коло суспільних відносин, які існують у державі.

Передусім – це комплекс економічних відносин. Так, корупція призводить до розширення сфери тіньової економіки. Це насамперед спричиняє зменшення надходжень до бюджету держави у вигляді податків, зборів (обов’язкових платежів). Як наслідок – держава втрачає важелі управління економікою, загострюються соціальні проблеми через неможливість виконання зобов’язань щодо фінансування соціальної сфери. Загострюється бюджетна криза, знижується спроможність влади розв’язувати соціальні проблеми.

Проникнення корупції до органів виконавчої влади призводить до надання незаконних переваг та підтримки монопольного становища на ринку суб’єктів підприємницької діяльності. Таким чином порушується стаття 42 Конституції України, яка передбачає: "Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція".

Порушення ринкових механізмів спричиняє зниження ефективності ринку і дискредитацію ідеї ринкової конкуренції. Знижується довіра учасників ринку до спроможності влади встановлювати і дотримуватися чесних правил ринкової гри. Погіршується інвестиційний клімат, і проблеми подолання спаду виробництва, відновлення основних фондів не знаходять свого вирішення. Тому в економічній сфері необхідно сприяти конкуренції і позбавлятися монополії.

Надзвичайно негативний вплив має корупція на процеси приватизації у зв’язку з тим, що внаслідок її дії сповільнюється поява ефективних приватних власників. Нерідко буває так, що втягуючи у корупційну діяльність державних службовців, деякі ділки скуповують величезні підприємства, нерухомість за мізерні суми. Тому саме у сфері приватизації необхідні гласність, прозорість, контроль. Треба щоб процес приватизації був у центрі уваги всієї громадськості, був максимально прозорим, а його проведення широко висвітлювалося засобами масової інформації. Через неправомірну приватизацію різко збільшується майнова нерівність, що призводить до зубожіння значної частини населення, а це – до порушення статті 48 Конституції України, яка передбачає: "Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї".

У сфері політичного життя держави поширення корупції може призвести до зміщення цілей політики від загальнонаціонального розвитку до забезпечення володарювання олігархічних угрупувань. Важливо відзначити й те, що поширення корупції призводить до зниження політичної конкуренції в державі, а реальна політична конкуренція слугує противагою та обмежувачем для корупції в політичній сфері, з одного боку, і для політичного екстремізму – з другого. Внаслідок цього знижуються шанси політичної стабільності. При цьому, з урахуванням інших умов, здійснюється плавний перехід від напівлегітимного лобізму до відвертої корупції.

Висновки. Цілеспрямована боротьба з корупцією потребує тривалих соціально-економічних, політичних і правових перетворень. Ця діяльність має ґрунтуватися на поєднанні профілактичних і репресивних заходів, при цьому пріоритетна роль має надаватися профілактичним заходам загальносоціального і спеціально-кримінологічного характеру.

22.Труднощі і перспективи проведення адміністративної реформи в Україні.

У процесах реформування українського суспільства та його владної організації надзвичайно важливе місце належить реформі системи державного управління. Потреба в її проведенні та пришвидшенні стала вкрай актуальною після вступу України до Ради Європи (листопад 1995 року), з яким пов'язане взяття Україною на себе ряду зобов'язань, у тому числі в сфері демократизації суспільних і державних інститутів. Основою для реформування українського суспільства і держави стала прийнята 28 червня 1996 року Конституція України, яка на найвищому законодавчому рівні закріпила демократичні принципи функціонування суспільства і держави. Відповідно до ст.1 Конституції, Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

Однак закріплення в Конституції принципів та організації державної влади, зокрема виконавчої, зовсім не означає завершення процесу державотворення, а навпаки, передбачає розгортання процесу вдосконалення організації органів виконавчої влади з урахуванням практики їх діяльності.

Назріла необхідність реформування системи державного управління втілилася у створення Державної

Комісії з проведення адміністративної реформи, положення і склад якої були затверджені Указом Президента України № 1087/99 від 2 жовтня 1997 року. Ії очолив народний депутат України, колишній Президент України Л.М. Кравчук. Головна мета діяльності Комісії, як це було зазначено у п. 3 відповідного положення про неї, — вироблення напрямків реформування системи державного управління і напрацювання пакета відповідних документів щодо "розроблення Концепції адміністративної реформи, визначення організаційно-правових засад, стратегії і тактики її проведення; розроблення конкретних механізмів і термінів впровадження адміністративної

реформи; підготовка пропозицій щодо: структури органів виконавчої влади з поступовим переходом від галузевого до функціонального принципу побудови міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, що має привести до спрощення і підвищення ефективності управління, скорочення непотрібних ланок управління; запровадження дійової системи державного контролю; перебудови державної фінансової системи, структури, функцій і методів діяльності місцевих органів виконавчої влади; дерегуляції та спрощення системи управлінських послуг, які надаються на різних рівнях виконавчої влади фізичним та юридичним особам; удосконалення законодавчої бази адміністративних правовідносин, економічних засад діяльності органів державної влади,

впровадження дійових адміністративних процедур; запровадження в Україні раціонального адміністративно- територіального поділу; реформування системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів; експертна оцінка концепцій і проектів нормативно-правових актів, спрямованих на створення правової бази адміністративної реформи; аналіз діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо здійснення адміністративної реформи та надання допомоги в її проведенні; розгляд пропозицій і програм наукового, матеріально-технічного, кадрового та фінансового забезпечення адміністративної реформи"2.

В 1998 році Державна Комісія розробила проект Концепції3 адміністративної реформи в Україні4, до

підготовки якого були залучені провідні політики, народні депутати, науковці та керівники органів державної влади. Головною метою адміністративної реформи є найповніше забезпечення конституційних прав і свобод громадян, правових засад організації державної влади, принципу верховенства права, гуманістичних вимог щодо діяльності

держави. Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення потрібно вирішити ряд завдань, серед яких:

— формування високоефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому

рівнях управління;

— формування сучасної дієвої системи місцевого самоврядування;

— запровадження нової ідеології функціонування органів виконавчої влади місцевого самоврядування як

діяльності щодо забезпечення та реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських

послуг;

— організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

— створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;

— запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою.

Концепція адміністративної реформи передбачає, що вона буде здійснюватись у п'яти напрямках і пройде в три етапи. Ці напрямки мають включати:

— створення нової правової бази, що регламентуватиме організацію і здійснення державного управління в

Україні;

— формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління;

— кадрове забезпечення нової системи державного управління;

— зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління;

— наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів

наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.

До етапів адміністративної реформи будуть належати:

— розробка та офіційне схвалення Концепції адміністративної реформи та Програми здійснення

адміністративної реформи. На цьому етапі мають бути розв'язані першочергові питання, пов'язані з

поточним удосконаленням елементів існуючої системи державного управління;

— запровадження організаційно-правових засад реформування ключових елементів системи державного

управління;

— поглиблення трансформаційних процесів, формування нових інститутів, організаційних структур та

інструментів державного управління.

На всіх етапах реформи потрібно вживати заходів щодо її законодавчого, кадрового, наукового та

інформаційного забезпечення, зміцнення та оновлення нових фінансово-економічних основ державного

управління.

Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи визначила коло проблем, які є

головними при проведенні адміністративної реформи. До них належать такі:

— реформування системи органів виконавчої влади;

— розвиток державної служби;

— реформування органів місцевого самоврядування;

— розвиток адміністративної юстиції;

— реформування адміністративного права.

На основі проекту Концепції адміністративної реформи в Україні розроблені і вже затверджені деякі галузеві

концепції реформування окремих сфер і галузей життєдіяльності держави. Так, затверджено концепцію

реформування органів внутрішніх справ України5. Указом Президента України №1313/2000 від 7 грудня 2000 року

затверджено Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України, основні положення якої співзвучні з

проектом Концепції адміністративної реформи в Україні.

Одним із принципово важливих питань здійснення державного управління є адміністративно-територіальний

устрій держави. Конституція у ст.133 закріпила, що систему адміністративно-територіального устрою України

складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До складу України

входять Автономна Республіка Крим і 24 області, які в свою чергу поділяються на 490 районів6. Адміністративно-

територіальний устрій України неодноразово змінювався під впливом різноманітних, як правило, політичних

факторів. Досить згадати, що у складі колишньої УСРР було спочатку 5, потім 7, ще згодом 12 областей. Тому

кількість територіальних утворень в Україні може бути різною. З цього приводу в літературі були висловлені різні

думки. Так, на думку відомого вченого, доктора юридичних наук, професора, академіка АПН України

23Управління людськими ресурсами

Серед усіх допоміжних функцій ця є однією з найважливіших. Від способу її вирішення залежить діяльність органів державного управління та взаємини між співробітниками в організації. Найбільш досконалі та найсучасніші методики організації праці не дадуть очікуваних результатів, якщо персонал установи буде недоукомплектований, чи ще гірше укомплектований службовцями низької кваліфікації. Ось чому керівники надають велику увагу кадровому питанню, мається на увазі те, що по-англійському називається personnal management. До останнього часу сам термін "управління персоналом" у нашій управлінській практиці був відсутній на відміну від інших високорозвинутих країн світу, хоча система управління кожною організацією мала функціональну підсистему управління кадрами та соціальним розвитком колективу. Термін "персонал" був вперше вжитий в 1909 р. в офіційних документах уряду США

Отже, діяльність будь-якої організації залежить від конкретних людей. Людина трактується як основний ресурс і потенціал організації. Люди встановлюють обсяг функцій, обов'язкових до виконання, пристосовують під свої можливості структури організації. Завданням управління є раціональне використаня, об'єктивна оцінка, розвиток і мотиваційне стимулювання цього потенціалу.

Вироблена в організації система УЛР повинна базуватися на таких передумовах:

- орієнтованості на місію організації;- відповідності стану зовнішнього середовища;- відповідності організаційній культурі;- участі керівництва організації;- існуванні кваліфікованих спеціалістів.

Основною метою УЛР є поєднання ефективного навчання персоналу, підвищення кваліфікації та трудової мотивації для розвитку здібностей працівників і стимулювання їх до виконання функцій більш високого рівня.

24Стратегічне планування

Ефективне державне управління в умовах динамічного сьогодення немислиме без принципово нового, демократичного і «прозорого» для громадськості механізму планування діяльності органів виконавчої влади на всіх рівнях. Звідси постає необхідність вироблення нових підходів до проблеми стратегічного мислення у керівників державних органів.

Наукова цінність планування полягає в тому, що воно дає можливість заздалегідь збалансувати вплив суспільства на соціально-економічну систему, що знаходить своє відображення в державному управлінні. Планування дає можливість взаємопов'язувати всі елементи управління як цілеспрямовану систему [149].

На жаль, сьогодні діяльність багатьох органів виконавчої влади «в'язне» у поточних справах, випускаючи з поля зору стратегічні завдання і цілі, зводиться лише до оперативного реагування на проблеми, що виникають, до своєрідного «латання дірок», за яким не проглядається довгострокова мета діяльності організації. Такий підхід призводить до неефективності управління, перешкоджаючи органам влади в досягненні головних цілей. А тому ефективне управління неможливе без планування, що визначає мету, уточнює завдання і розподіляє ресурси. Як зазначає В. Бакуменко, одним з найважливіших завдань управлінської діяльності є планування цілей розвитку, що передбачає пошук оптимального набору траєкторій руху системи, що управляється, зорієнтованих на досягнення нових довгострокових цілей в умовах реальних ресурсних обмежень [24, с 11].

Планування - стрижнева частина всіх систем управління, процес, за допомогою якого система пристосовує свої ресурси до зміни зовнішніх і внутрішніх умов. Тому державне управління й планування перебувають в органічному взаємозв'язку. Планування - найперша загальна функція управління, яка передує всім іншим, визначаючи їх природу. Планування залежить від ефективного аналізу зовнішнього середовища, об'єктивної оцінки власних ресурсів, вимагає спільних зусиль і участі всіх складових частин організації [247, с 158]. Особливо важливою є ця функція для органів виконавчої влади, коли під впливом зовнішніх чинників перед ними ставляться невизначені до кінця завдання, а подекуди - нездійсненні цілі. Тому планування в державному управлінні здійснюється не тільки щодо зовнішньої діяльності адміністративних органів, але і щодо їх внутрішнього функціонування та організаційної структури. Будь-який орган виконавчої влади здійснює свою роботу на планових засадах.

Стратегічне планування - це систематичний процес, за допомогою якого органи виконавчої влади прогнозують і планують свою діяльність на майбутнє.

Отже, стратегічне планування слід розуміти як процес і результат. Процес охоплює систематичне вивчення організації та її середовища з метою успішної діяльності на перспективу. Результат - це документ, у якому детально викладені заходи, необхідні для досягнення майбутніх цілей, визначених на основі отриманої під час процесу планування інформації.Стратегічне планування є важливою загальною функцією державного управління, яка потребує цілеспрямованих та зосереджених зусиль для її ефективного здійснення. Планування дає можливість сконцентрувати зусилля всієї організації на забезпеченні реалізації її місії та досягненні її цілей За допомогою стратегічного плану можна оцінити важливі рішення і визначити відповідність обраного напряму діяльності бажаному стану організації в майбутньому.Процес стратегічного планування складається з багатьох етапів, процедур та деталізації того, що необхідно здійснити. Перед безпосередньою розробкою стратегічного плану слід усвідомити його необхідність, уточнити організаційні повноваження і забезпечити підтримку процесу стратегічного планування. Для цього слід:

визначити суб'єкти, як будуть підтримувати зусилля, маючи прямий інтерес до того, чим займається організація;
створити зворотний зв'язок для залучення людей;
забезпечити доступ нових ідей;
створити середовище консенсусу навколо цілей, що збільшує вірогідність досягнення поставлених цілей.

25.Функція прийняття управлінських рішень, її характеристика.

У науковій літературі зустрічається як розширене, так і вузьке розуміння процесу прийняття рішень в управлінні.

У розширеному розумінні прийняття рішень ототожнюється з усім процесом управління. Розширене розуміння охоплює не тільки процес прийняття рішень, але і його виконання та контроль результатів його реалізації. Але це не відповідає уявленню, що кінцевим результатом прийняття рішення є саме рішення.

У вузькому розумінні прийняття рішень розглядається лише як вибір кращого рішення з чисельних альтернатив. У процесі аналізу вузького розуміння необхідно враховувати, що альтернативні варіанти не виникають самі собою. Процес прийняття рішень складається не тільки з вибору кращого варіанту, але й з пошуку альтернатив, встановлення критеріїв оцінки, вибору способу оцінки альтернатив тощо.

Зважаючи на це можна запропонувати таке визначення категорії “прийняття управлінського рішення”: прийняття рішення – це процес, який починається з констатації виникнення проблемної ситуації та завершується вибором рішення, тобто вибором дії, яка спрямована на усунення проблемної ситуації.

На процес прийняття управлінських рішень впливає безліч різноманітних факторів. До найважливіших зпоміж них належать такі:

1) Ступінь ризику – розуміється, що завжди існує імовірність прийняття неправильного рішення, яке може несприятливо впливати на організацію. Ризик – фактор, який менеджери враховують свідомо, або підсвідомо, при прийнятті рішення, оскільки він пов’язаний із зростанням відповідальності.

2) Час, який відводиться менеджерові для прийняття рішення. На практиці більшість керівників не мають можливості проаналізувати усі можливі альтернативи, відчуваючи дефіцит часу.

3) Ступінь підтримки менеджера колективом – цей фактор враховує те, що нових менеджерів сприймають не відразу. Якщо порозуміння і підтримки інших менеджерів і підлеглих не вистачає, то проблему слід усувати за рахунок своїх особистих рис, які повинні сприяти виконанню прийнятих рішень.

4) Особисті якості менеджера – один з найбільш важливих факторів. Незалежно від того, як менеджери приймають рішення і відповідають за них, вони повинні мати здібності до того, щоб приймати вірні рішення.

5) Політика організації – у даному випадку враховується суб’єктивний фактор при прийнятті рішення. Статус, влада, престиж, легкість виконання – усе це може вплинути на прийняття того, чи іншого рішення.

Кінцевим результатом прийняття рішення є саме управлінське рішення, яке постає, як первісний, базовий елемент процесу управління, що забезпечує функціонування господарської організації за рахунок взаємозв’язку формальних та неформальних, інтелектуальних та організаційно-практичних аспектів менеджменту.

Управлінське рішення є інструментом впливу на об’єкт управління та окремі його підсистеми, важливою ланкою формування та реалізації відношень управління в організації; складає основу реалізації кожної функції менеджменту.

В теорії управління виділяють три основні моделі прийняття рішень:

1) класична модель; 2) поведінкова модель;3) ірраціональна модель.

26Судово-правова функція ДУ

Головною метою судово-правової реформи і формування незалежної судової влади є перебудова судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення форм судочинства. Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання: шляхом ефективного розмежування повноважень гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади; реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою і наукою; створити систему законодавства про судоустрій, яке б забезпечило незалежність судової влади; поступово здійснити спеціалізацію судів; максимально наблизити суди до населення; чітко визначити компетенцію різних ланок судової системи; гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом. Основними принципами судово-правової реформи є: створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинності; відповідність нормативних актів з питань діяльності судів і органів юстиції вимогам міжнародних угод, ратифікованих Україною; судових рішень в апеляційному і касаційному порядку та за нововиявленими обставинами. Судово-правова реформа була запланована у три етапи:

На першому етапі пропонувалося, зокрема, внести зміни до Закону "Про судоустрій України", Кримінально-процесуального та Цивільно - процесуального кодексів України, прийняти закони про Конституційний Суд України, адвокатуру, про судоустрій і статус суддів, про нотаріат України, про акти громадянського стану, про судову експертизу, провести інтенсивну роботу по підготовці Кримінально-процесуального кодексу та деяких інших кодексів України. Не виконано такі завдання першого етапу реформи: не розроблені нормативні акти з питань оптимального навантаження суддів слідчих та інших працівників правоохоронних органів, їх матеріально-технічне забезпечення і розміщення тощо. На другому етапі передбачалось: запровадити організаційні структури зі спеціалізації здійснення правосуддя в Україні, створити адміністративні суди, суди, які розглядають сімейні справи, завершити створення Інституту законодавства і правової реформи. Третій етап передбачав вивчення і узагальнення ефективності судово-правової реформи, внесення змін до чинного законодавства з питань удосконалення діяльності судової влади, органів досудового слідства, прокуратури, юстиції, адвокатури, проведення подальшої роботи по спеціалізації судів, реалізацію наукових програм з удосконалення судово-правової реформи. Частково пройдено і цей етап, оскільки прийнято новий Закон "Про судоустрій", внесено істотні зміни до Закону про прокуратуру, чітко визначено повноваження Міністерства юстиції України та ін. В Україні 1996 року було прийнято Основний Закон нашої держави − Конституцію України. на конституційному рівні закріплено положення про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Причому органи законодавчої, виконавчої та судової влади є незалежними і здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

За період від схвалення Концепції до прийняття нової Конституції (28 червня 1996 року) була налагоджена робота господарських судів, на законодавчому рівні визначено статус суддів, систему і повноваження кваліфікаційних комісій суддів, запроваджено суддівське самоврядування, врегульовано порядок оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності адміністративних органів, порядок відшкодування шкоди, заподіяної органами розслідування, прокуратурою і судом.В Основному Законі вперше в історії конституційного законодавства наголошується на тому, що норми Конституції є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції — гарантуєтьсяКонституція України започатковує законодавчу регламентацію правосуддя в нашій державі. Суди як органи судової влади повинні на рівних із законодавчою та виконавчою владою здійснювати свої повноваження (ст. 6). Інші органи державної влади і посадові особи не вправі брати на себе функцію і повноваження, які є компетенцією органів правосуддя. Специфіка діяльності судів полягає в тому, що сама їх діяльність по застосуванню законів при розгляді конкретних справ (судочинство) відбувається у певних процесуальних формах, визначених законом.

29 Значення ЗМІ в ДУ та напрямки роботи з ними.

ЗМІ (media) вимагають особливого ставлення. По-перше, через те, що саме ЗМІ – це інструмент зв’язків з конкретною цільовою групою громадськості. І, по-друге, – видавці, продюсери, редактори та журналісти повністю контролюють те, що конкретна цільова група бачить, чує або читає. Тому з ними необхідно підтримувати постійний зв’язок, давати їм цікаві теми для обговорення.

Найбільш характерною моделлю зв’язків влади з пресою може бути:

- Маніпуляція, пропаганда, пабліситі (більшою мірою характерні для тоталітарних та авторитарних режимів, проте деякі їх елементи широко використовуються і в демократичних країнах).

Характерні особливості:

- для привернення уваги громадськості використовуються всі доступні засоби, в т.ч. і прямий тиск;

- споживач сприймається як жертва, що не має вибору;

- правдивість та об’єктивність інформації не обов’язкові умови, іноді ігнорується етичні аспекти;

- головний провідник – засоби масової інформації, які знаходяться у прямому або опосередкованому підпорядкуванні державі. Відсутні альтернативні джерела інформації.

Взаємодія з засобами масової інформації настільки важлива під час здійснення PR – проектів та роботи з широкими верствами громадськості, що в уявленні багатьох спеціалістів з паблік рилейшенз є аналогом всіє сфери PR. Це особливо характерно для ринка PR – послуг, що складається в галузі державного управління України. Наприклад, російський фахівець в сфері PR І. Крилов стверджує, що в області PR – комунікацій і попит, і пропозиція «повністю концентруються навколо одного виду послуг – взаємодії із ЗМІ» [7, c. 57].

Проте систематичні та успішні зв’язки із ЗМІ потребують достатньо розгорнутих знань специфіки масових комунікацій.

Масова комунікація – це систематичне розповсюдження повідомлень (через друк, радіо, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис та інші канали передачі інформації) серед кількісно великих аудиторій з метою інформування і здійснення ідеологічного, політичного, економічного, психологічного або організаційного впливу на оцінки, судження та поведінку людей

Інформування громадськості, громадська обізнаність. Ця модель може бути прирівняна до специфічних форм журналістики, основне завдання яких – створення та публікація іміджевих матеріалів.

Характерні особливості:

- регулярна робота із ЗМІ з метою розповсюдження інформації;

- інформація зазвичай правдива, проте увага громадськості акцентується на позитивній стороні (негативні факти та події замовчуються);

- технологія «journalists-in-residence» (журналіст у фірмі), коли матеріали створює та розміщує спеціальний штатний журналіст організації.

30.Основні засади побудови та функціонування органів виконавчої влади в Україні.

Численні та різноманітні органи виконавчої влади утворюють відповідну систему, ефективність діяльності якої залежить від ступеня впорядкованості, організованості, злагодженості в усіх ланках1. У єдину систему їх об'єднує зміст діяльності —виконавчо-розпорядчий і спільна основа заснування (утворення) — державна власність. Кожний орган виконавчої влади — від центрального до місцевого — виступає суб'єктом права державної власності, наділяється статусом юридичної особи й водночас розв'язує різні питання оперативного управління та охорони цієї власності.

Отже, органи виконавчої влади — не просто спільність однорідних одиниць, а цілісна система, тобто така сукупність, у якій усі складові частини (окремі органи та їх структурні підрозділи) є взаємопов'язаними й водночас складають самостійні підсистеми з своїми особливостями структури, функцій, компетенції.

Побудова цієї системи ґрунтується на засадах єдності й цілісності державної території, поєднання принципів централізації та децентралізації, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів залежно від адміністративно-територіального устрою країни. Система органів виконавчої влади утворюється з урахуванням забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики в сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування, а також здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку України.

Побудова та удосконалення системи й підсистем органів виконавчої влади відбуваються з урахуванням необхідності єдиного центру керівництва економічними та соціальними справами на підставі планування, ринкових відносин, рівності всіх форм власності, поєднання галузевого й територіального принципів управління, їх централізації з відповідною самостійністю регіонів і окремих адміністративно-територіальних одиниць, господарською самостійністю підприємств, об'єднань та інших суб'єктів.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і в спосіб, передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України). Організація й діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби визначаються законами України.

Важливою особливістю побудови та функціонування органів виконавчої влади є організаційні зв'язки структурних одиниць системи, що виявляються в розпорядництві, підпорядкованості, підконтрольності, підзвітності та координації.

Як уже було зазначено, система органів виконавчої влади має свої підсистеми, ланки та окремі органи, які відрізняються між собою за певними критеріями. Найважливішими з них є обсяг компетенції та територіальний масштаб діяльності. Згідно з цими критеріями до системи органів виконавчої влади входять такі ланки:Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади;міністерства, державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади;органи виконавчої влади АРК;обласні державні адміністрації, управління, відділи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади;Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, управління, відділи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади в містах;районні державні адміністрації, відділи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Система та підсистеми органів виконавчої влади мають відповідні організаційні структури, які відображують взаємозв'язки між окремими ланками системи й підсистем, субординацію по вертикалі та горизонталі, стосунки з вищими органами, підпорядкованими й підконтрольними об'єктами. Опти-мальність організаційних структур цієї системи є одним із чинників підвищення ефективності виконавчої влади.

31Система органів виконавчої влади в Україні: складові, права, компетенції, функції.

Суб'єктами виконавчої влади в Україні, які здійснюють перелічені функції, є: органи загальної компетенції — вищі органи у системі органів виконавчої влади; органи спеціальної компетенції — центральні органи державної виконавчої влади; місцеві органи державної виконавчої влади. У своїй сукупності суб'єкти виконавчої влади утворюють єдину систему органів. Виконавчій владі та системі її органів присвячено розділ VI Конституції "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади". Очолює систему Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади. Середньою ланкою цієї системи є міністерства, державні комітети та центральні органи державної виконавчої влади, зі спеціальним статусом, підпорядковані Кабінету Міністрів України. Органами виконавчої влади України місцевого або територіального рівня є, по-перше, органи виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні адміністрації в областях і районах, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. По-друге, до цього рівня належать також органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і відповідним місцевим органам виконавчої влади.

Виконавчу владу в Україні здійснює згідно зі ст. 113 Конституції Кабінет Міністрів України. Він е вищим органом у системі органів виконавчої влади, яку становлять Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Як вищий колегіальний орган у системі органів виконавчої влади Кабінет Міністрів здійснює виконавчу владу безпосередньо та через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Міністерство чи інший центральний орган державної виконавчої влади очолює міністр або керівник, якого призначає за поданням Прем'єр-міністра України Президент України.

Спрямовує і координує роботу міністерств, інших центральних органів виконавчої влади Прем'єр-міністр (ч. 10 ст. 106, ч. 5 ст. 114 та ч. 9 ст. 116 Конституції).

Конституція України окремо не закріплює правовий статус вищеперелічених посадових осіб центральних органів виконавчої влади. Г це цілком закономірно, оскільки їх діяльність нерозривно пов'язана з роботою Кабінету Міністрів.

Керівників центральних органів виконавчої влади у встановленому порядку призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Повноваження керівників центральних органів виконавчої влади на цих посадах припиняє Президент України. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розробку і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря міністерства.

Керівники центральних органів виконавчої влади, які входять до складу Кабінету Міністрів України: Міністр аграрної політики України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр екології та природних ресурсів України, Міністр економіки України, Міністр палива і енергетики України, Міністр закордонних справ України, Міністр культури і мистецтва України, Міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністр оборони України, Міністр освіти і науки України, Міністр охорони здоров'я України, Міністр праці та соціальної політики України, Міністр транспорту України, Міністр фінансів України, Міністр юстиції України.

Центральні органи виконавчої влади узагальнюють практику застосування законодавства з питань, що належать до їхньої компетенції, розробляють пропозиції про вдосконалення законодавства та у встановленому порядку вносять їх на розгляд Президентові України, Кабінетові Міністрів України.

Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади на підставі загального Положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України в межах своїх повноважень та на виконання актів законодавства видають накази, організовують і контролюють їх виконання.

Міністерство, інший центральний орган держаної виконавчої влади у разі потреби видають разом з іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами спільні акти.

Місцеві державні адміністрації — це державні органи виконавчої влади в регіонах, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Вони працюють за принципом субординації, відповідальності перед Президентом України, Кабінетом Міністрів України, підзвітності та підконтрольності органам виконавчої влади вищого рівня, а також районним і обласним радам у межах, передбачених Законами України "Про місцеві державні адміністрації" і "Про місцеве самоврядування в Україні".

Саме місцеві державні адміністрації реалізують принцип поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, покладений в основу побудови територіального устрою України (ст. 132 Конституції).

Основною функцією місцевої державної адміністрації є виконавча функція, оскільки цей орган, його діяльність безпосередньо пов'язані з практичною реалізацією виконавчої влади. Саме в областях і районах зосереджена переважна більшість різного роду об'єктів власності різних форм, на їх території мешкає більшість населення України, якраз у них створюються всі ті матеріальні та інші цінності, від наявності яких безпосередньо залежить доля виконання усіх без винятку державних програм, зокрема Програми діяльності Уряду.

Звідси випливає і конкретне визначення у Законі України "Про місцеві державні адміністрації" об'єктів управління місцевих державних адміністрацій. В управлінні відповідних місцевих адміністрацій перебувають об'єкти державної власності. До них входять і заклади освіти, культури, охорони здоров'я, масової інформації, інвестиційні фонди, засновниками яких є відповідні місцеві державні адміністрації, об'єкти, які забезпечують діяльність державних організацій, установ та служб, що перебувають на відповідному обласному чи районному бюджеті, інші об'єкти відповідно до чинного законодавства.

Для управління цими об'єктами місцеві державні адміністрації наділяються певними повноваженнями, які складаються з двох видів: це права та обов'язки, зміст яких безпосередньо випливає з належності цих органів до системи саме виконавчої влади, і повноваження, якими наділяються місцеві організації іншими органами. Додаткові повноваження органів виконавчої влади вищого рівня можуть передаватися місцевим державним адміністраціям Кабінетом Міністрів України за погодженням з Президентом України в межах, визначених Конституцією та законами України. При цьому передача місцевим державним адміністраціям повноважень інших органів повинна супроводжуватися передачею їм відповідних фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень.

Водночас місцевим державним адміністраціям забороняється використовувати об'єкти державної власності, власності територіальних громад, що перебувають в їх управлінні, як заставу чи інші види забезпечення, а також здійснювати операції поступки вимоги, переведення боргу, прийняття, дарування, пожертвування.

33Оптимізація системи органів ВВ в Україні

Із внесенням змін до Конституції оптимального перерозподілу не досягнуто. Запроваджена модель виявила свою недосконалість переважно в інституційно-правовому аспекті, а саме:

- Зміни до Конституції не містять чіткого механізму формування ефективної виконавчої влади в Україні.

Не ліквідоване паралельне існування кількох виконавчих вертикалей: парламент формує уряд, проте голів державних адміністрацій і надалі призначає Президент.

Наявність в уряді «квоти Президента» – силових міністрів може поставити під сумнів діяльність Кабінету Міністрів як єдиної команди у періоди так званого «розділеного правління». У більшості країн саме ці посади є вагомим «призом» для партнерів при створення коаліційного уряду.

Невідомо яким чином вирішувати проблему, коли Президент України, отримавши від коаліції депутатських фракцій пропозиції щодо внесення до парламенту подання про призначення Прем’єр-міністра України, не виконує свого обов’язку і не вносить у визначений строк цієї кандидатури до парламенту.

Відсутня дієва процедура формування уряду та дій основних суб’єктів у разі його відставки.

Також для підвищення рівня законотворчої співпраці між українським урядом та парламентом доцільним є закріпити у Регламенті Верховної Ради різні форми попереднього узгодження позицій між ними.

34.Охарактеризуйте роль Президента України у здійсненні виконавчої влади.

Отже, впровадження парламентсько-президентської форми державного правління в Україні зумовило появу нових інституціональних викликів, які повинні бути вирішені найближчим часом для збереження політичної і, як наслідок, соціально-економічної стабільності держави. Одним з основних завдань політичного, адміністративного та наукового істеблішменту є створення оптимізаційної моделі взаємодії ключових субєктів державної влади: Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України.

Організація виконавчої влади за Конституцією України 1996 року є доволі суперечливою, а дискусії щодо її положень не вщухають до останнього часу. Передусім мова йде про існування двох центрів цієї гілки влади, зумовлене положеннями Основного Закону. З одного боку, у статті 113 визначено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. З іншого боку, з аналізу закріпленої у статті 106 компетенції Президента України випливає, що саме глава держави має найбільші важелі управлінського впливу на систему цих органів. Таке конституційно-правове регулювання в українській практиці зумовило наявність двох центрів виконавчої влади - в уряді та апараті Президента. До цього можна додати, що від моменту вступу на посаду нового глави держави і аж до останнього часу, коли відбулись кардинальні кадрові зміни на вищих щаблях державної влади, існував ще й третій фактичний центр у цій сфері - Рада національної безпеки й оборони. Ця ситуація була зумовлена відсутністю чіткого законодавчого розмежування повноважень між зазначеними структурами (в Україні до цього часу, наприклад, не схвалено базового закону „Про Кабінет Міністрів”), а також субєктивним фактором, на якому не будемо зупинятись.

Окреслений стан суперечить елементарному принципу теорії організації про необхідність існування єдиного центру для ефективного функціонування системи органів виконавчої влади, побудованої ієрархічно.

Навіть висловленого, цілком достатньо для попереднього висновку про доцільність зміни Конституції в частині організації та функціонування виконавчої влади. На жаль, конституційну реформу в Україні було розпочато і здійснено у звязку з іншими чинниками, передусім політичного характеру. Саме політичні фактори, а не названий та інші недоліки Основного Закону значною мірою обумовили зміст закону від 8 грудня 2004 року „Про внесення змін до Конституції України”. Цей закон, що набуває чинності з 1 січня 2006 року, стосується фактично усіх гілок влади.

Завершуючи зазначимо, що окреслені недоліки значною мірою є наслідком прийняття змін до Основного Закону в надзвичайних умовах, під великим впливом політичного протистояння, що навряд чи є виправданим з огляду на важливість запроваджуваних конституційно-правових новацій для суспільства і держави. З іншого боку, аналізовані зміни до Конституції України набувають чинності і їх слід сприймати як дійсність, яку треба буде реалізовувати в практиці державного будівництва.

35.Роль та місце Секретаріату Президента України в системі державної влади.

Секретаріат Президента України є постійно діючим органом і утворений Президентом для здійснення його повноважень. Загальне керівництво Секретаріатом здійснює Глава Секретаріату, який призначається та звільняється з посади Президентом України. Основними завданнями Секретаріату є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента України.

До виконання окремих завдань Секретаріату можуть залучатися вчені й фахівці (у тому числі на договірній основі), працівники центральних та місцевих органів виконавчої влади. Секретаріат має право за дорученням Президента порушувати перед керівниками різних рівнів питання про усунення виявлених недоліків та упущень, а про факти порушення Конституції та законів України, указів і розпоряджень Президента України інформувати правоохоронні органи. Секретаріат має право запитувати і одержувати інформацію від державних органів та органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ, організацій, посадових осіб.

У процесі виконання покладених завдань Секретаріат відстоює позиції Президента України у взаємодії з Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Конституційним Судом України, правоохоронними, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями.

До складу Секретаріату входять: перший заступник Глави Секретаріату Президента України, заступник Глави Секретаріату; Прес-секретар Президента України; Групи радників та наукових консультантів Президента України; Постійний представник Президента України у Верховній Раді України, Постійний представник Президента України у Кабінеті Міністрів України, Постійний представник Президента України у Конституційному Суді України, інші постійні представники Президента України; головні служби, служби та інші структурні підрозділи.

Секретаріат є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.

36.Роль і місце Конституційного Суду України у системі стримувань і противаг.

Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд і Верховний Суд.

Конституці́йний Суд Украї́ни — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, завданням якого є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. Конституційний Суд України розпочав діяльність 18 жовтня 1996 року. Своє перше Рішення прийняв 13 травня 1997 року. Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Організація, повноваження та порядок діяльності Конституційного Суду України визначаються Конституцією України та Законом України “Про Конституційний Суд України”.

Діяльність Конституційного Суду України грунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повноти і всебічності розгляду справ та обгрунтованості прийнятих ним рішень.

Друкованим органом Конституційного Суду України є “Вісник Конституційного Суду України”.

37.Основні повноваження Кабінету Міністрів України.

• у сфері економіки, фінансів, науки і технологій:

- здійснює прогнозування і антимонопольне регулювання економіки України, сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності та забезпечення соціальної спрямованості економіки, організовує управління об'єктами права державної власності, розробку і реалізацію загальнодержавних програм;

- вживає заходів щодо підтримки національного товаровиробництва, структурної перебудови економіки та пришвидшеного розвитку її пріоритетних галузей, проведення земельної реформи, залучення інвестицій в економіку України, утворює і використовує державні резервні фонди, визначає порядок формування та розміщення замовлень щ^ виробництво продукції для державних потреб;

- організовує розробку і виконання Державного бюджету України контролює обслуговування державного боргу України, дотримання! порядку державного ціноутворення, організовує державне страхування, випуск державних внутрішніх позик, проведення грошово-речових, лотерей, сприяє забезпеченню стабільності грошової одиниці України;

- вживає заходів для стимулювання інноваційної діяльності товаровиробників, обґрунтовує пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки, розробляє пропозиції щодо обсягів бюджетного фінансування науково-технічної сфери, створює, реорганізовує та ліквідовує державні наукові установи, які повністю або частково фінансуються з коштів Державного бюджету України; Я

• у сфері соціального розвитку, освіти і культури:

- вживає заходів для підвищення реального рівня життя населення, забезпечення його зайнятості, пріоритетності соціального розвитку села, професійної орієнтації, підготовки та перепідготовки працівників, соціального захисту непрацездатних і малозабезпечених верств населення, охорони сім'ї, материнства і дитинства, регулює міграційні процеси;

- створює матеріально-технічну базу та інші умови, необхідні для розвитку галузей охорони здоров'я, освіти, культури, спорту і туризму, забезпечує доступність для громадян усіх форм державних медичних, освітніх, культурних, фізкультурно-спортивних і рекреаційних послуг; забезпечує духовно-культурний розвиток української нації, всього І українського народу, збереження і охорону історико-культурних пам'яток, гармонійне функціонування міжнаціональних відносин, сприяє задоволенню національно-культурних потреб українців, які проживають за межами України;

•у сфері гарантування прав і свобод людини, законності та громадського порядку, національної безпеки і обороноздатності:

- організовує і контролює дотримання органами виконавчої влади законодавства, що визначає права та свободи людини і громадянина, гарантії їх реалізації та захисту;

- забезпечує охорону приватної та інших форм власності, зміцнення громадського порядку, активну боротьбу зі злочинністю, виконання судових рішень, вживає заходів щодо соціального захисту працівників (та членів їх сімей) правоохоронних і судових органів;

- забезпечує дотримання вимог законності у діяльності органів виконавчої влади та їх апарату і посадових осіб, вживає заходів для подолання бюрократичних та інших зловживань при здійсненні їх

повноважень;

- вживає заходів для зміцнення національної безпеки та обороноздатності України, охорони й захисту її державного кордону і території, керівництва цивільною обороною України;

- визначає в межах бюджетних асигнувань на оборону чисельність громадян, які підлягають призову на строкову військову службу і навчальні збори, забезпечує реалізацію прав та гарантій військовослужбовців і осіб, звільнених з військової служби (та членів їх сімей);

• у сфері охорони природи, екологічної, безпеки та природокористування:

- організовує управління охороною та раціональним використанням природних ресурсів, розробляє і забезпечує виконання державних і міжурядових екологічних програм, вживає заходів для вдосконалення економічного механізму природокористування;

- забезпечує виконання програми ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, вживає заходів для ліквідації шкідливих наслідків інших значних аварій і катастроф, стихійного лиха, вирішує питання про обмеження, тимчасову заборону або припинення діяльності підприємств, установ і організацій на випадок порушення ними законодавства про охорону навколишнього середовища;

• у сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності:

- бере участь у забезпеченні виконання міжнародних договорів України, приймає рішення і проводить переговори та підписує міжнародні договори України, укладені від імені Кабінету Міністрів України;

- організовує управління зовнішньоекономічною діяльністю держави, митною справою, складання платіжного балансу України, забезпечує раціональне використання державних валютних коштів.

Кабінет Міністрів може здійснювати й інші функції та повноваження, що можуть бути визначені Конституцією і законами України та указами Президента;

• стосовно повноважень уряду у відносинах з іншими державними органами. Кабінет Міністрів спрямовує, координує і контролює діяльність міністерств України, державних комітетів, інших центральних органів ! виконавчої влади, які безпосередньо підвідомчі урядові.

Кабінету Міністрів підзвітні та підконтрольні обласні й районні державні адміністрації, а також державні адміністрації міст Києва і Севастополя, голови яких при здійсненні повноважень також відповідальні перед ним;

• специфіка відносин уряду України з Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, яка не є безпосередньо підпорядкованим йому органом виконавчої влади. Він спрямовує, координує і контролює її діяльність та виконання нею вимог Конституції, законів України, указів Президента, актів Кабінету Міністрів України.

Для здійснення постійних зв'язків Кабінету Міністрів України з Радою Міністрів Автономної Республіки Крим у столиці України - місті Києві - діє постійне представництво уряду Автономної Республіки Крим;

• повноваження Кабінету Міністрів України щодо органів місцевого самоврядування спрямовані на максимальне сприяння їх діяльності і розвитку без будь-якого втручання у їхню безпосередню діяльність.

Разом з цим, органи місцевого самоврядування в частині делегованих їм законом повноважень органів виконавчої влади підконтрольні та підзвітні Кабінету Міністрів України.

38.Обласні та районні державні адміністрації, їх статус та повноваження.

В цілому, можна сказати, що обласна державна адміністрація є складовою частиною ієрархії державного апарату, який “представляє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються основні функції, досягаються цілі та завдання, що стоять перед державою на різних етапах її розвитку”[3].

За допомогою обласних і районних адміністрацій, діючих за територіальним принципом, вищі за державною ієрархією органи виконавчої влади України (Президент, Уряд (КМУ), “міністерства та інші центральні органи виконавчої влади”[i]) можуть здійснювати свої функції у сфері державного управління на місцях. Обласній, Київській та Севастопольській міській державній адміністрації підпорядковуються відповідно районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації.

Так за змістом Статті 118 Конституції України випливає, що “виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України, або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь.

Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації”. [2, Розділ VI]

Стаття 119 Конституції дає визначення основним функціям або призначенню місцевих державних адміністрацій, до яких також входять і обласні:

“Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; 2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян; 3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин ѕ також програм їх національно-культурного розвитку; 4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень

39.Структура місцевих державних адміністрацій та порядок їх формування.

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента України. Порядок розгляду питань, пов’язаних з призначенням на посади та звільненням з посад голів місцевих державних адміністрацій затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 732 (із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України №2095 від 30.12.1998 р. і №2081 від 13.11.1999 р.). Питання про призначення на відповідні посади та звільнення з посад розглядається за оформленим в установленому порядку поданням, документами особової справи та результатами співбесід.

Кандидатури на посади голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій за дорученням Прем’єр-міністра України пропонують Департамент кадрового забезпечення та персоналу і Управління експертизи та аналізу розвитку територій Департаменту внутрішньої політики Секретаріату Кабінету Міністрів України. Кандидатури на посади голів районних державних адміністрацій пропонують голови відповідних обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а голів районних державних адміністрацій Автономної Республіки Крим – Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим. На кожну посаду вноситься тільки одна кандидатура.

Кандидатури на посади голів обласних державних адміністрацій на розгляд Кабінету Міністрів України вносить Прем’єр-міністр України. Кандидатури на посади голів районних державних адміністрацій на розгляд Кабінету Міністрів України вносять голови відповідних обласних державних адміністрацій. Пропозиції щодо призначення на посаду або звільнення з посади голови районної державної адміністрації в Автономній Республіці Крим вносить на розгляд Кабінету Міністрів України голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим. На кожну посаду вноситься одна кандидатура.

У разі відхилення Президентом України поданої кандидатури відповідно Прем’єр-міністр України чи голова обласної державної адміністрації вносять на розгляд Кабінету Міністрів України нову кандидатуру.

На підставі акта Президента України про призначення на посаду, звільнення з посади за місцем роботи видається наказ (розпорядження) із зазначенням дати фактичного вступу на посаду чи звільнення з посади.

Подання на погодження для призначення на посаду та звільнення з посади першого заступника і заступника голови, обласної, Севастопольської міської держадміністрації, а також першого заступника, заступника голови Київської міської держадміністрації, повноваження яких стосуються сфери виконавчої влади, з висновком Кабінету Міністрів України за підписом Прем’єр-міністра України, надсилається до Адміністрації Президента України.

Висновок Кабінету Міністрів України про погодження для призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату обласної, Київської і Севастопольської міської держадміністрації надсилається голові відповідної держадміністрації, Київському міському голові за підписом Державного секретаря Кабінету Міністрів України, або особи, яка його заміщає.

У разі відхилення подання на погодження для призначення на відповідну посаду голова обласної, Севастопольської міської держадміністрації, Київський міський голова повинен подати у двотижневий термін подання щодо призначення на цю посаду іншої особи, а у випадку отримання в установленому порядку позитивного висновку – видає розпорядження про призначення на посаду або звільнення з посади першого заступника, заступника голови, керівника апарату відповідної держадміністрації.

Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду та звільняються з посади головами відповідних державних адміністрацій за погодженням з органами виконавчої влади вищого рівня в порядку, що визначається Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 1374.

Питання про призначення на посаду або звільнення з посади керівника управління, відділу, іншого структурного підрозділу місцевої державної адміністрації порушується головою відповідної місцевої державної адміністрації за наявності вакансії або обґрунтованих підстав для звільнення з посади.

Висновки щодо призначення на посаду або звільнення з посади керівника управління, відділу, іншого структурного підрозділу місцевої державної адміністрації не пізніше десяти днів з дня порушення даного питання надсилаються голові відповідної місцевої державної адміністрації і додаються до особової справи державного службовця за місцем роботи.

Голова місцевої державної адміністрації у триденний термін з дня отримання висновку відповідного міністерства, іншого центрального або місцевого органу виконавчої влади видає в установленому порядку розпорядження про призначення на посаду або звільнення з посади керівника управління, відділу, іншого структурного підрозділу місцевої державної адміністрації. Копії цих розпоряджень надсилаються до відповідного міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

На посади в місцеві державні адміністрації призначаються громадяни України. Голови місцевих державних адміністрацій, їх заступники, керівники управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій не можуть бути народними депутатами України або мати інший представницький мандат, суміщати свою службову діяльність з іншою, в тому числі на громадських засадах, крім викладацької, наукової та творчої діяльності у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства чи іншої організації, що має на меті одержання прибутку. Однак згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2001 р. зазначені посадові особи місцевих державних адміністрацій можуть мати представницький мандат депутата місцевої ради.

Не можуть бути призначені на посади в місцеві державні адміністрації особи, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку.

Склад і структура Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. У межах бюджетних асигнувань, виділених на утримання відповідних місцевих державних адміністрацій, їх голови визначають структуру місцевих державних адміністрацій.

Рекомендаційні переліки управлінь, відділів і інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, а також типові положення про них затверджуються Кабінетом Міністрів України.

40.Розподіл функцій і повноважень місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування.

1. Першоосновою розмежування функцій і повноважень двох гілок місцевої влади є Конституція, яка служить основним засобом їх нормативно-правового закріплення, отже Конституція і визначає принципові межі функцій і повноважень як місцевих державних адміністрацій, так і органів місцевого самоврядування з метою попередження їх змішування чи незаконного здійснення. Тільки поправки до самої Конституції у частині функцій і повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування можуть призвести до зміни існуючого конституційного розмежування цих функцій і повноважень. Порушення конституційних меж розподілу функцій і повноважень між двома гілками місцевої влади породжує юридичні наслідки, визначені Конституцією і законами

2. Другим основним видом нормативно-правового розмежування функцій і повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування в Україні є закони. Відомо, що законодавець після прийняття Закону про місцеві державні адміністрації від 2 квітня 1997 р. вирішив не передавати його на підпис Президенту, а погодити із законом про місцеве самоврядування в Україні, насамперед в частині функцій і повноважень двох гілок місцевої влади. Це було зроблено.

Функції і повноваження місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування базуються на принципах галузевої компетенції, що за певних умов може стати на перешкоді переходу виконавчої влади до функціональних засад управління. Галузеву компетенцію можна поділити на три види:

а) виключну компетенцію місцевих державних адміністрацій (наприклад, державний контроль);

б) суміжну компетенцію, коли місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування наділяються повноваженнями в одній галузі суспільного життя, але мають різні предмети відання. Це більшість повноважень обох гілок місцевої влади, які конче потребують розмежування як на законодавчому рівні, так і в процесі правореалізації;

в) виключну компетенцію органів місцевого самоврядування (рад, частково їх виконавчих органів наприклад, управління комунальною власністю).

Фактично законодавець, розмежовуючи функції і повноваження двох гілок місцевої влади, мав на увазі забезпечити умови для роздільного їх функціонування. Але наявність широкої суміжної компетенції робить цей задум законодавця малоефективним. Накладки та дублювання, а відповідно і втручання одних органів у справи інших все ж, на жаль, залишаються. Законодавець недостатньо використав при розробці законів про місцеві державні адміністрації та місцеве самоврядування досвід зарубіжних країн щодо чіткого розмежування об'єктів управління. Можливо це пов'язано з тим, що в Україні не завершено процес роздержавлення власності.

3. Очевидно, що акти Президента і Кабінету Міністрів будуть доповнювати окремі положення Закону про місцеві державні адміністрації, пристосовуючи структури місцевих органів виконавчої влади до нових потреб державного управління. Ці акти можуть знімати частину питань, внесуть певний порядок у розмежування функцій і повноважень між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Але вони можуть, як це показує досвід 1992-1996 рр., породжувати і нові питання у цій сфері.

У цілому нормативно-правові методи розмежування функцій і повноважень між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування є ефективними, коли мова йде про масовидні, тобто типові явища.

У той же час, коли потрібно вирішити якийсь конкретний казус, який винник у відносинах двох органів влади на місцях, необхідно вдаватися до інших методів розмежування їх функцій і повноважень: судових, договірних тощо

4. Найдосконаліше законодавство не виключає компетенційних суперечок (спорів) між органами. Тому компетенційні суперечки між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування у певній частині є об'єктивними і до них слід ставитися як до природних явищ: їх треба розуміти і використовувати для суспільного блага. Компетенційні спори не можна розглядати як зло, якого слід уникати. Вони можуть бути важливим стимулом прогресу в правовому регулюванні суспільних відносин. Якщо суперечка не пов'язана з амбіціями чи іншими суб'єктивними факторами у діяльності, наприклад, чиновників, то вона свідчить щодо виникнення якоїсь нової суспільної реальності, яка потребує урегулювання з урахуванням чинного законодавства, його принципів тощо.

Найефективнішим засобом вирішення компетенційних спорів між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування є судовий розгляд справ з даного приводу. Конституція і законодавство передбачають можливість звернення до суду цих органів з вимогою скасувати незаконні акти один одного.

На жаль, судова практика компетенційних суперечок між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування ще не узагальнена і належним чином не вивчена. Ця практика робить тільки перші кроки та свідчить про те, що й в умовах України судово-правові методи розмежування функцій і повноважень органів влади на місцях можливі, а їх розширення є перспективним.

5. Конституційний Суд має право тлумачити Конституцію та закони України, а з часом може стати важливим джерелом розмежування функцій й повноважень між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Він також здійснює контроль за відповідністю Конституції, актів державної влади: Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, в тому числі щодо конституційного розмежування функцій і повноважень влади на місцях. Самі місцеві адміністрації чи органи місцевого самоврядування не можуть звертатися до Конституційного Суду з приводу їх компетенційних спорів, але вони можуть до нього направляти свої подання щодо тлумачення компетенційних норм Конституції у разі порушення їх конституційних функцій і повноважень. Конституційний Суд зобов'язаний розглянути ці подання і прийняти відповідний акт тлумачення стосовно конфліктної ситуації.

На практиці існують також інші способи розмежування функцій і повноважень між органами влади на місцях. Перспективним слід визнати спосіб укладання договорів та угод щодо спільної діяльності у відповідних галузях суспільного життя. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування мають право укладати такі договори, які можуть конкретизувати відповідно до закону їх взаємні права та обов'язки. Договорами та угодами можна також вирішувати компетенційні спори (суперечки) між цими органами. Практика таких договорів тільки починає складатися в Україні. Але враховуючи, що договір має глибоку традицію в українській історії, можна очікувати, що він знайде належне місце у розмежуванні функцій і повноважень органів влади на місцях

Компетенційні суперечки можна також погоджувати на різних нарадах, в спеціально створюваних комісіях, шляхом особистих контактів представників місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Такі позаправові методи вирішення компетенційних суперечок є часом більш ефективні, аніж правові.

Але одне другому не суперечить, якщо мова щодо вирішення таких питань йтиме в межах Конституції і законів України. Якщо ж таке вирішення компетенційних суперечок виходить за межі законодавства, то це може бути підставою для притягнення до юридичної відповідальності винних у порушенні законності.

41.Соціальна природа і сутність функцій органів місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування, забезпечуючи відповідно до Конституції України дотримання законів, охорону державного і громадського порядку, прав громадян, координують на своїй території роботу всіх державних і громадських органів з запобігання адміністративним правопорушенням, керують діяльністю адміністративних комісій та інших підзвітних їм органів, що ведуть боротьбу з

адміністративними правопорушеннями

Отже, функції не є тотожним поняттям стосовно повноважень як елементів компетенції органу місцевого самоврядування, хоча й виражаються у ній шляхом правового закріплення (регламентації) останніх. Із цьогодоходимо висновку що організаційні функції місцевого самоврядування у сфері профілактики правопорушень, як і їхні повноваження, можна розмежувати на: 1) самоврядні (власні) та функції органів виконавчої влади (делеговані); 2) виконавчі (органи самоврядування безпосередньо виконують нормативні приписи та інші акти законодавчої влади) та розпорядчі (ці органи від свого імені видають управлінські акти і дають відповідні розпорядження)

[10, с. 33] та ін.

Загальна класифікація може передбачати існування ще й таких видів функцій: 1) загальні (основні), що побудовані на підставі внутрішньої технології діяльності: (прогнозування, планування, організація, регулювання__________, координація, облік, контроль); 2) спеціальні (спеціалізовані) (найчисленніша група), розмежування яких здійснюється за сферами управління, за рівнями та типами основних завдань різних рівнів та ланок місцевого самоврядування влади (наприклад, функції

сільської, селищної, міської ради, виконавчого комітету відповідних рад та ін.); 3) допоміжні (обслуговуючі) функції, класифікують за такими групами:

цілеспрямовуючій організації – прогнозування, стратегічне та поточне планування;

у необхідних ресурсах – фінансування, матеріально-технічне постачання,

транспортне обслуговування, стимулювання, трудові ресурси, кадрове

забезпечення; у впорядкованості, погодженості в діях – керування, координація,

організація, контроль та ін.; у постійному вдосконаленні самої системи управління

– організація, діагностування, проектування, організаційний розвиток тощо

Серед функцій місцевого самоврядування науковці виділяють ще об’єктні та

технологічні. Під об’єктними розуміють предмет (сферу) впливу місцевого

самоврядування на питання, які належать до його компетенції: політика, економіка,

культура тощо. Технологічні функції – це способи, засоби, методи, за допомогою

яких суб’єкти (територіальні громади, органи місцевого самоврядування)

впливають на об’єкти (питання місцевого значення) [11, с. 68]. Об’єктними

функціями місцевого самоврядування є: політична, економічна, соціально-

культурна, екологічна. До технологічних функцій належать: інформаційна,

планувальна та програмувальна, нормотворча, бюджетно-фінансова, матеріально-

технічна, соціального контролю.

Але така класифікація об’єктних функцій буде не зовсім повною, оскільки

залежить від спрямованості муніципальної діяльності (сфери реалізації

функцій), де ці функції поділяються як на внутрішні, так і на зовнішні.

Внутрішні та зовнішні об’єктні функції опосередковують собою різні сфери

діяльності представницьких органів місцевого самоврядування, зокрема

зовнішні функції розкривають роль цих органів у здійсненні регіональної та

зовнішньодержавної політики. За своїм змістом технологічні функції є

сукупністю окремих муніципальних дій (процедур), які служать процесом

здійснення інших, зокрема об’єктних функцій [12, с. 20]. При плануванні та

здійсненні органами місцевого самоврядування профілактичної діяльності на

відповідній території їх технологічні функції за своєю природою і є

організаційними, оскільки в процесі реалізації цих функцій органами місцевого

самоврядування реалізуються завдання місцевого самоврядування щодо

забезпечення законності та правопорядку (об’єктна функція).

До організаційних (технологічних) функцій органів місцевого

самоврядування належать такі: бюджетно-фінансова, матеріально-технічна,

інформаційна, планування і прогнозування, нормотворча, функція соціального

43.Актуальні питання розвитку місцевого самоврядування в Україні.

Частиною історичної реальності, яка склалася в Україні за роки

незалежності, є місцеве самоврядування. Воно стало могутнім рушієм

економічних та соціальних перетворень, виявом ініціативи мас.

В Україні підготовлено значну кількість нормативних актів, які сприяють

розв'язанню широкого кола проблем. Але подальший розвиток місцевого

самоврядування зумовлює необхідність прийняття низки принципово нових

законодавчих актів, спрямованих на створення економічних, фінансових та

інших передумов для реального впровадження принципів місцевого

самоврядування.

Нині невідкладною справою є внесення змін і доповнень до Закону України

"Про місцеве самоврядування в Україні". Загалом цей закон відповідає

принципам місцевого самоврядування, проголошеним в Європейській

Хартії про місцеве самоврядування. Однак, діюча модель компетенції

органів місцевого самоврядування не узгоджується з окремими вимогами

Конституції України. Це породжує непорозуміння у взаємовідносинах

представницьких та виконавчих органів місцевого самоврядування.

Необхідною умовою успішного проведення муніципальної реформи є розробка

нових законів, у тому числі й стосовно проблем

адміністративно-територіального устрою.

Без удосконалення територіальної організації державної влади та

місцевого самоврядування, вирішення проблем випереджаючого розвитку,

подолання втрат економіки та соціальної сфери неможливе.

Центральним питанням для місцевого самоврядування є реалізація

конституційних положень про територіальні громади. Базовий закон про

місцеве самоврядування досить уривчасто торкається проблем природи

територіальної громади, що ускладнює їх подальший розвиток.

Саме розробкою проекту закону про територіальні громади займаються зараз

експерти Товариства науковців по сприянню муніципальній реформі,

Асоціації міст України, Спілки лідерів місцевих та регіональних влад

України за підтримки Світового Банку. Нині здійснюється процес

порівняння різних експертних позицій, проводиться ґрунтовний аналіз

пропозицій до проекту Закону "Про територіальну громаду".

еформи є бюджетна реформа. Бюджетна політика України, особливо в другій

половині 90-х років, увійшла в глибоку суперечність з Конституцією

держави, законодавством про місцеве самоврядування та іншими законами.

Основою для поступового зміцнення місцевих фінансів є децентралізований

варіант міжбюджетних відносин. Модель, побудована на централізованому

розподілі ресурсів серед регіонів сьогодні вже застаріла і неефективна.

Проте центральна, регіональна і місцева влади не мають єдиного

узгодженого підходу до того, яким чином має здійснюватися бюджетна

реформа.

Вже зрозуміло, що бюджетна реформа буде складною і тривалою. Прикладом

для нас може стати досвід Польщі, де згідно концепції адміністративної

реформи повна бюджетна автономія органів місцевого самоврядування буде

введена лише у 2002 році.

Попередньо необхідно врегулювати правовий статус центральних і місцевих

органів виконавчої влади, а також статус і функції органів місцевого

-----> Page:

0 [1] в виконавчої влади, а також статус і функції органів місцевого

самоврядування як на рівні територіальних громад, так і на регіональному

рівні.

Експерти говорять про необхідність розробити та прийняти закон “Про

делеговані повноваження", в якому було б визначено перелік цих

повноважень, основні принципи їх фінансування та відповідальності за їх

виконання. Актуальність розробки та прийняття цього закону зумовлена

відсутністю правового регулювання застосування в практичній

нормотворчій та правозастосовчій діяльності органів виконавчої влади та

органів місцевого самоврядування реалізації делегованих повноважень.

Така ситуація заважає ефективно виконувати місцевими органами влади свої

функції, стримує проведення адміністративної реформи, в тому числі в

частині децентралізації послуг населенню. Окрім цього відсутність

системи контролю за використанням делегованих повноважень створює

підґрунтя для зловживання місцевими державними та муніципальними

чиновниками своїм службовим становищем.

Таким чином через прийняття необхідних законодавчих актів здійсниться

поступове, поетапне реформування міжбюджетних взаємовідносин.

Надання органам місцевої влади більшої бюджетної самостійності стане

істотним чинником підвищення ефективності функціонування державної

влади, державного управління в цілому та місцевого самоврядування. Це

позитивно позначитися на культурі управління та психології

управлінських кадрів.

44.Проблеми вдосконалення адміністративно-територіального устрою України.

Успадкований незалежною Україною від СРСР і залишений без змін адміністративно-територіальний устрій не просто нераціональний, він архаїчний і не може бути редукований до сучасних європейських стандартів і вимог. Варто замислитися бодай над такими недоладностями: в ньому не витримані принципи пропорційності й компактності; поза переліком адміністративно-територіальних одиниць у нормах Конституції опинилися селища міського типу, міські, сільські та селищні ради. На серйозну проблему перетворилася надмірна подрібненість адміністративно-територіальних одиниць на низовому рівні й відсутність чітких меж територіальних громад. Навіть у радянському законодавстві було поняття «територія юрисдикції місцевої ради», у нас же низова територіальна громада не має уявлення про «свою» територію. Чимало населених пунктів перебувають у межах адміністративних кордонів інших населених пунктів, унаслідок чого на одній і тій самій території діють кілька органів виконавчої влади різних типів. Абсолютним нонсенсом є наявність численних територіальних анклавів, таких, як Славутич Київської області на території Чернігівської області. Те, що згідно з Конституцією місцеве самоврядування передбачене лише для низового територіального рівня, а вище — на рівні району та області — фактично діє принцип прямого державного управління, входить у пряму суперечність із принципами, закріпленими у Європейській хартії місцевого самоврядування.
Перелічувати аналогічні ознаки хаотичності можна довго, але й без того ясно: за великим рахунком, держава Україна має сьогодні доволі приблизне уявлення про точні межі сільських рад, районів, областей і відповідно про площі адміністративно-територіальних одиниць. З урахуванням доволі безсистемної роботи з масового розпаювання земель на проблему перетворюється будівництво доріг, шляхопроводів, навіть відведення земель під кладовища. Всю систему територіальної організації треба докорінно модернізувати, і кожний втрачений рік віддаляє нас не лише від омріяних європейських стандартів, але й від можливості реалізувати вже намічені параметри реорганізації системи послуг і комунікацій. А проте навіть на елітному рівні не усвідомлюються належним чином ані причини, що призвели до закріплення ненормального стану, ані шляхи виходу із ситуації, яка дедалі більше стає критичною.
Було б несправедливо твердити, що вітчизняна наука не звертала увагу влади на диспропорції і прорахунки в системі управління по лінії «центр — регіон». Той сплеск суспільного інтересу, який спостерігався до проблем адміністративно-територіального реформування у 2005 році, істотно просунув уперед наукове осмислення проблеми в її історичному, політико-правовому, соціокультурному аспектах. Але навіть фінансове забезпечення видання уже підготовлених робіт в умовах кризи державі виявилося не під силу, внаслідок чого вони існують у кращому випадку в форматі, що відповідає украй обмеженим можливостям «академічної поліграфії». Що ж до з’ясування сутності більш широких проблем — особливостей вітчизняної політико-територіальної системи і шляхів її модернізації, впливу економічних і соціально-політичних факторів на процеси регіоналізації, оптимальних напрямів прогнозного моделювання територіальної структури, то за останні роки тут намітився відчутний спад.
Щоб почати серйозну розмову про оптимізацію нашого територіального устрою, ми повинні мати як мінімум науково вивірений тезаурус територіальної структури (з визначенням понять простору, території, регіону, регіоналізації, адміністративно-територіальної одиниці тощо), чітку систематизацію одиниць територіального поділу у часовому вимірі (з характеристикою статусу кожної адміністративно-територіальної одиниці, їхньої ієрархії, даними про територію й населення), ґрунтовний огляд еволюції адміністративно-територіального устрою, здійснюваних у різний час і планованих реформ. Не менш важливо мати не тільки налагоджену систему моніторингу суспільних настроїв щодо напрямів і темпів реформування, але й відповідні прогнозні моделі. Не можна допустити, щоб сигнал «згори» про початок реформи застав суспільство зненацька і змусив розпочати цю роботу «з нуля».Особливо велику увагу на підготовчій стадії доведеться приділити осмисленню нової ролі міст у процесі реалізації адміністративно-територіальної реформи. Поява у проекті нового закону України про адміністративно-територіальний устрій понять «місто-район», «місто-регіон» була недостатньо обґрунтована і сприйнята в суспільстві неоднозначно. Якоюсь мірою це віддзеркалило незадовільний стан вітчизняної урбаністики, яка вочевидь не встигає осмислювати й пояснювати нові явища, пов’язані із роллю міст в умовах глобалізації й комунікаційних революцій. Щоб вивести цю досить-таки занедбану галузь соціогуманітарних досліджень на сучасний науковий рівень, потрібно скоординувати розпорошені по кількох відомствах зусилля містознавців і виробити нову модель типологізації й категоризації міст, без якої приступити до практичної реалізації адміністративно-територіальної реформи буде проблематично.

45.Особливості реформування публічної адміністрації в Україні.

Реформування публічної адміністрації є виконанням суспільного замовлення на ефективні, відповідальні та відкриті інститути виконавчої влади і територіального самоврядування, а відтак і на належне врядування.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення повинна впроваджуватись ідеологія “служіння суспільству” як принципу функціонування публічної адміністрації та мають бути вирішені завдання щодо:

1) формування стабільної та ефективної організації і діяльності виконавчої влади;

2) організації професійної, політично нейтральної та відкритої публічної цивільної служби (служби в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування);

3) створення системи спроможного місцевого самоврядування;

4) зміцнення статусу громадянина у відносинах з органами публічної адміністрації;

5) гарантування підконтрольності публічної адміністрації політичній владі та суспільству.

Зазначені завдання повинні вирішуватися шляхом:1) законодавчого розмежування на основі Конституції України повноважень між Урядом та главою держави; раціонального інституційного розмежування політичних та адміністративних функцій в системі виконавчої влади; удосконалення процедур діяльності органів публічної адміністрації; 2) відмежування політичних посад від сфери публічної цивільної служби та встановлення правових механізмів захисту цивільних службовців від незаконних політичних впливів; запровадження відкритого конкурсного прийняття на цивільну службу та службового просування; удосконалення системи управління державною цивільною службою; 3) децентралізації публічних функцій та ресурсів; створення економічно самодостатніх суб’єктів місцевого самоврядування шляхом укрупнення сільських і селищних громад; запровадження повноцінного місцевого самоврядування на рівні району як додаткового (субсидіарного) рівня місцевого самоврядування; 4) справедливого правового регулювання адміністративної процедури (процедур); спрямування діяльності публічних інституцій, насамперед, на надання публічних послуг; впровадження нових організаційних форм та стандартів якості послуг; удосконалення механізмів правового захисту громадян у відносинах з органами публічної адміністрації; 5) посилення контрольних функцій парламенту, місцевих рад, а також державного фінансового контролю; розвитку системи адміністративного судочинства; залучення громадськості до участі в управлінні публічними справами та контролю за функціонуванням публічної адміністрації. В основу реформи публічної адміністрації має бути покладено засади організації та діяльності публічної адміністрації правових демократичних країн, зокрема, принципи:

- верховенства права як пріоритету прав та свобод людини і громадянина, гуманізму та справедливості в діяльності публічної адміністрації;- законності як діяльності публічної адміністрації відповідно до повноважень і в порядку, визначених законом;- відкритості як оприлюднення та доступності для громадян інформації про діяльність та рішення публічної адміністрації, а також надання публічної інформації на вимогу громадян;- пропорційності як вимоги щодо обмеження рішень публічної адміністрації метою, якої необхідно досягти, умовами її досягнення, а також обов’язку публічної адміністрації зважати на наслідки своїх рішень, дій та бездіяльності; - ефективності як обов’язку публічної адміністрації забезпечувати досягнення необхідних результатів у вирішенні покладених на неї завдань при оптимальному використанні публічних ресурсів;- підконтрольності як обов’язкового внутрішнього та зовнішнього контролю за діяльністю публічної адміністрації, в тому числі судового;- відповідальності як обов’язку публічної адміністрації нести юридичну відповідальність за прийняті рішення, дії та бездіяльність.При проведенні реформи публічної адміністрації важливо наголосити на обов’язковості дотримання принципу законності, який має особливе методологічне значення. Досвід реформування органів виконавчої влади України впродовж 1999-2004 років переконує, що недотримання вимог легітимності призводить до спотворень, непослідовності та регресних процесів. Тому необхідно неухильно дотримуватись вимог Конституції України щодо врегулювання виключно законом повноважень, організації та порядку діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Лише закон може делегувати врегулювання певних питань у сфері виконавчої влади Кабінетові Міністрів та у сфері місцевого самоврядування – місцевим радам.

47.Основні підходи до формування оцінки ефективності державного управління.

Проблема ефективності управління є складною і суперечливою. Вона стосується усіх сфер суспільного життя, зокрема, галузі державного управління. Створення ефективної системи державного управління стало однією з головних передумов успішного впровадження адміністративної реформи в Україні, яка спрямована на формування принципово нової моделі публічної влади.

Водночас, важливими стають питання оцінки ефективності органів державного управління. Обсяг завдань, які покладаються на органи виконавчої влади, особливо на районному рівні, зумовлює використання широкого спектру критеріїв при оцінці їхньої управлінської діяльності. Тому необхідна розробка комплексної науково-обгрунтованої методики оцінки ефективності роботи районних державних адміністрацій (далі – РДА), результати якої сприятимуть забезпеченню неупередженою інформацією усіх зацікавлених сторін, встановленню чітко окреслених цілей та розробки дієвих пропозицій з метою підвищення ефективності управління.

48.Проблеми подолання дуалізму виконавчої влади на місцевому рівні.

Відновлення дієздатності владних інститутів неможливе без подолання фактичного двовладдя у системі виконавчої влади. Очевидно, що місцеві державні адміністрації до моменту їх трансформації у виконавчі органи місцевого самоврядування мають формуватися як складова частина виконавчої влади, включно із системою призначень Кабінетом міністрів.

Не секрет, що є різні підходи до змісту Закону про Кабінет міністрів. Ми завжди демонстрували готовність до кроків, спрямованих на реалізацію компромісної моделі, і лише провокування політичної кризи зірвало цей процес. Потрібно погодити всі суперечності, що виникли після прийняття нового Закону про Кабінет міністрів.

За умови реформування інституту депутатської недоторканності, доцільно передбачити можливість збереження за міністрами депутатського мандату. Це дозволить також забезпечити повноцінне виконання Закону про держслужбу, який не стосуватиметься діяльності членів Кабінету міністрів, оскільки міністр — політичний діяч, а не держслужбовець.

Зміни до Конституції, що забезпечили перехід України до парламентсько-президентської республіки, передбачають прийняття законодавства, яке покликане забезпечити ефективну реалізацію президентом України конституційних обов’язків — гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина. Мають бути чітко визначені і збалансовані відносини президента з трьома гілками влади — законодавчою, виконавчою та судовою — задля збереження балансу повноважень і відповідальності, недопущення підміни цих повноважень.

найактуальніші проблеми, що потребують врегулювання.По-перше, це подвійна структура Кабінету міністрів України, коли два міністри пропонує до уряду президент України. Фактично президент виконує роль позапарламентського учасника коаліції, що руйнує цілісність Уряду як органу колективної відповідальності.По-друге, неврегульованість статусу і функціональних повноважень допоміжних і консультативних (дорадчих) органів президента України (зокрема Секретаріату президента України), з допомогою яких він здійснює свої конституційні повноваження.

По-третє, недостатня врегульованість відносин президента з вищими державними інституціями країни (Верховна Рада України, Кабінет міністрів, Конституційний суд, Верховний суд України) та з центральними і регіональними органами виконавчої влади.

49.Організаційно-правові засади надання управлінських послуг населенню органами виконавчої влади України.

На сучасному етапі функціонування системи державного управління України актуальність та доцільність створення оптимального організаційно-правового забезпечення надання управлінських послуг населенню є очевидною. Це обумовлено насамперед тим, що ефективна модель надання управлінських послуг безпосередньо становить основу державно-управлінської діяльності, відповідно до чого реформування державно-управлінської системи сьогодні актуалізує розробку дійового пакета послуг та процедури їх надання разом із забезпеченням маркетинговими, фінансовими і людськими ресурсами.

Уже протягом певного часу в Україні вирішується низка завдань, що прямо або опосередковано стосуються надання послуг з боку держави; насамперед, це відображається у нормативно-правових актах, спрямованих на розв’язання вказаних проблем. Так, відповідно до Концептуальних засад стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 рр., головною метою формування ефективної системи виконавчої влади як на центральному, такі і на місцевому рівнях є утвердження таких механізмів, які б забезпечували результативність управлінських рішень, розмежування і збалансування повноважень та відповідальності різних рівнів влади й місцевого самоврядування у сфері надання державних і громадських послуг. При цьому поставлені завдання свідчать про наявність проблеми, що потребує вирішення, зокрема впорядкування ряду питань, спрямованих на детінізацію економіки, недопущення штучного нав’язування управлінських послуг, перегляду послуг, що надаються органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, визначення критеріїв ефективності їх надання.

Необхідність наукової розробки питань розвитку сфери послуг, її актуальність обумовлюється й суто зовнішніми факторами, адже сучасний етап державного будівництва в Україні тісно пов’язаний з творчим освоєнням зарубіжного досвіду державного управління. Обравши шлях докорінних перетворень суспільної системи, завжди корисно реально оцінити свій власний досвід і водночас звернутися до напрацювань, які є у сфері державного управління за кордоном. Це тим більш важливо, що в багатьох країнах проходить процес модернізації державного управління до умов постіндустріального розвитку, висування низки ідей щодо подолання усталених підходів в організації суспільного життя.

50. Шляхи формування громадської довіри до діяльності працівників, наділених владними повноваженнями.

Передумовою успішного функціонування політичної системи будь-якого суспільства є політична довіра громадян до обраних ними органів публічної влади - один із вкрай важливих для існування демократії факторів. Довіра пов'язує пересічних громадян із політичними інститутами, підвищуючи як легітимність цих інститутів, так і їх ефективність.

Поняття "довіра" у публічному управлінні завжди передбачає наявність щонайменше двох сторін у здійсненні взаємодії влади з громадськістю. Під політичною довірою ми розуміємо такий формат двостороннього взаємозумовленого зв'язку двох або більше рівноправних суб'єктів, який характеризується відповідністю цілей діяльності об'єкта і суб'єкта політики, визнання можливостей суб'єкта задовольнити потреби об'єкта [3, с. 165]. Довіра, яка спочатку формується в міру міжособистісної взаємодії й співпраці в рамках формальних і неформальних інститутів громадянського суспільства, згодом стає основою для створення не тільки загальнонаціональної мережі інститутів громадянського суспільства, але й сприяє посиленню довіри до політичних інститутів, які діють, що сприяє формуванню громадянської культури.

Демократичне суспільство має піклуватися про те, щоб дії та поведінка осіб уповноважених на виконання функцій держави були бездоганні. Важко не погодитись з тезою О.Ю.Оболенського що "…влада повинна завжди відчувати, що її контролюють, – головний принцип діяльності чиновників. На особу, яка виконує функції держави, покладається величезна суспільна довіра, тому що його службова діяльність дає широкі можливості для зловживань. Приходячи на державну службу, працівник робить свідомий вибір і погоджується на суворе обмеження як у публічній, так і у приватній діяльності. Чим вище посада, тим більше обмежень"7.

Зрілість громадянського суспільства визначається ставленням до найвищих моральних цінностей. Цікавими є результати одного із останніх опитувань, проведених Українським центром економічних і політичних досліджень щодо визначення характерних ознак ідеальної влади, так 98,1% опитаних вважають, що влада повинна бути відповідальною, 97,6% – чесною, 96,7% – компетентною, 83,9% – демократичною, 82% – передбачуваною8. Такі соціальні очікування означають, що крім різносторонніх спеціальних знань, умінь і навичок, професійно-необхідних особистих рис і якостей, що відповідають особливому характеру державної служби, державний службовець як представник влади має володіти системою морально-етичних цінностей: чесність, гуманність, відданість суспільним інтересам, відповідальність, добропорядність, толерантність, чесність тощо. Відповідальність, чесність і компетентність отримали майже однакову кількість голосів респондентів, що підтверджує єдність професіоналізму та морально-етичних якостей.

Теоретично (в ідеалі), державна кадрова політика має будуватися на основі принципу праксеологізму – до управління залучаються виключно професіонали, оцінюються, в першу чергу, їх професійні якості, а не ідеолого-політичні переконання. Основними вимогами до управлінців мають стати: професіоналізм, патріотизм, прогресивність, порядність, політична зрілість.

Не випадково, одним із приоритетних завдань реформування державної служби в Україні є підвищення рівня професіоналізму державних службовців. Особливо це актуально для службовців, працюючих на регіональному рівні, на яких покладається реалізація державної політики у різних сферах суспільного життя безпосередньо в області, районі, місті.

Соціально-професійний статус державного службовця має відповідати етичним нормам суспільної моралі. У даному контексті, природно, виникає питання про співвідношення професіоналізму і моралі.

53. Організаційно-правові засади інформаційної діяльності місцевих державних адміністрацій.

"Організаційно-правові засади інформаційної діяльності місцевих державних адміністрацій",що складається з трьох підрозділів, обґрунтовано принципи, визначено та проаналізовано функції інформаційної діяльності місцевих державних адміністрацій як складових організаційного механізму державного управління та розкрито нормативно-правове забезпечення інформаційної діяльності місцевих державних адміністрацій.

Становлення сучасних принципів інформаційної діяльності, які впливають на стабільність державно-службових відносин та ефективність функціонування місцевих державних адміністрацій, – вимога часу

Сучасний стан розроблення проблеми нормативно-правового забезпечення інформаційної діяльності місцевих державних адміністрацій залишається малодослідженим. Значна кількість законодавчих актів ухвалюється з метою вирішення глобальних стратегічних завдань без урахування реальних регіональних умов, не сформульована система інформаційного законодавства, не визначені його структура і склад, межі правового регулювання. Відкритими залишаються питання адаптації вітчизняного інформаційного законодавства до норм міжнародного права та необхідність уніфікації загальної концепції формування інформаційного законодавства тощо. Проблеми з роками накопичуються, а реальних практичних напрямків їх вирішення ще не знайдено.

На сьогоднішній день в Україні існує значний масив нормативних актів, які прямо чи опосередковано регулюють інформаційну діяльність в суспільстві - це 257 законів, 290 постанов Верховної Ради, 368 указів Президента, 87 розпоряджень Президента, 1149 постанов Кабінету Міністрів, 206 розпоряджень Кабінету Міністрів, 1095 нормативних актів міністерств і Центральних органів виконавчої влади. Усього майже 3550 документів.

Базовим законом, на якому ґрунтується інформаційна діяльність МДА, є Закон України "Про інформацію".

Визначено основні сфери правового регулювання інформаційної діяльності місцевими державними адміністраціями: визначення та правове закріплення напрямків державної інформаційної політики на шляху України до інформаційного суспільства; забезпечення прозорості та відкритості функціонування органів виконавчої влади; створення і розвиток регіональних інформаційно-аналітичних служб (центрів); забезпечення взаємодії в єдиному інформаційному просторі України; захист суспільної моралі та культурної ідентичності; реалізація конституційних прав громадян на доступ до інформації; сприяння формуванню ринку інформаційних послуг, технологій; залучення інвестицій; розробка і реалізація проектів національної програми інформатизації та регіональних програм інформатизації; забезпечення правового режиму формування і використання національних та регіональних інформаційних ресурсів; збір, обробка, накопичення, зберігання, пошук, поширення, захист та надання споживачам інформації; правове регулювання використання нових інформаційних технологій; неприпустимість цензури. Дисертантом обґрунтовано необхідність введення принципів забезпечення правотворчої діяльності щодо формування інформаційного законодавства, а саме - балансу інтересів особи, суспільства і держави; забезпечення об’єктивності та доступності інформації.

Встановлено, що вдосконалення організаційно-правового механізму інформаційної діяльності місцевих державних адміністрацій, подальша розбудова демократичного, правового, інформаційного суспільства можлива за умови формування в державі єдиного інформаційно-правового простору, який забезпечує інформованість усіх структур суспільства і кожного громадянина окремо, дозволяє раціонально й ефективно вирішувати проблеми інформаційної взаємодії місцевих державних адміністрацій, забезпечує оперативність, обґрунтованість і коректність управлінських рішень, гарантує не тільки право на інформацію та правову обізнаність кожного громадянина, а й стабільний політичний, соціально-культурний розвиток, формує патріотизм, національну свідомість і гордість.

52.Взаємодія органів державної влади і молодіжних організацій. Форми і методи співпраці.

У третьому підрозділі “Взаємодія органів державної влади і молодіжних організацій. Форми і методи співпраці” розглядається роль молоді в державній молодіжній політиці як її суб’єкта. Наголошується на важливому значенні молодіжних громадських організацій. За даними Держкоммолодьспорттуризму України у 2000 р. діяло понад 3 тис. місцевих молодіжних об’єднань, причому більша їх концентрація в західних областях. Вони за оцінками експертів гуртують від 2-х до 8 % молоді. На сьогодні добре себе зарекомендували форми співпраці, які надають можливості більшого використання організаційного потенціалу молодіжних організацій, зокрема такі як: сприяння створенню різних координаційних і дорадчих структур з метою узгодження молодіжного руху, концентрації зусиль на необхідних напрямах роботи; методична підтримка молодіжних організацій; сприяння підготовці лідерів і активістів молодіжного руху; зустрічі керівників регіонів з представниками молодіжних організацій; виступи молодіжних лідерів, активістів у засобах масової інформації; участь керівників областей, районів, міст у заходах, що проводяться молодіжними організаціями.

Проте, незважаючи на зусилля по консолідації молодіжного руху, на грунті складного соціального становища та повільного реформування суспільства, в умовах багатопартійності, коли в діяльності більше ста політичних партій, в т.ч. трьох молодіжних, проявляється чітка регіональна залежність, активна частина молоді виявилася розколотою, орієнтуючись на різні політичні сили, що не сприяє конструктивній участі молодого покоління в розбудові держави. Молодіжні громадські організації сьогодні неадекватно відображають інтереси різних груп молоді і здебільшого не здатні організувати її життя у відповідній сфері на засадах самоорганізації. Частіше вони утворюються “під лідерів”, які зростають не на грунті взаємодії з органами влади по вирішенню молодіжних проблем, а конфронтуючи за ними, спираючись на політичні партії. Це вказує як на слабкість органів влади у здатності вирішувати проблеми молоді, так і на важливість заохочення молоді до співпраці, виховання молодіжних лідерів, формування місцевої і національної еліт.

1. Античность и Возрождение в культуре Западной Европы
2. Лекция 2 Функции торговой марки и этапы ее создания Вопрос 1
3. Курсовая работа- Модернизация привода главного движения станка модели 6С12
4. Конкуренци
5. Клиническое течение 1 периода родов
6. Теоретическое обоснование проблемы развития физических качеств дошкольников во взаимодействии ДОУ с семье
7. 15 Настройка статических маршрутов Цель Настройка статических маршрутов для всех маршрутизатор
8. Курсовая работа- Ландшафтное районирование (на Волгоградской области)
9. Варіант 2 Таблиця 2
10. Курсовая работа- Экология
11. прямоугольник с соотношением сторон 1 к 2
12. Торговый город 1
13. Реферат- Политика внешней торговли России- тенденции и закономерность
14. на тему Структура и функции общественного мнения Выполнила-
15. Частный сектор экономики
16. 70 з-о 09 января ~ 29 января Время Предмет Преподав
17. Intermedite Progress Test 4 Grmmr 1 comprtive djectives Write complete sentences using the prompts
18. О внесении изменений и дополнений в Федеральный закон
19. . Препараты действующие на центральные мхолинорецепторы 2.
20. Федеральная служба безопасности Российской Федерации

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе