Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
СУМСЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. А. С. МАКАРЕНКА
Інститут філології
Кафедра української літератури
МАТЕРІАЛИ ФОЛЬКЛОРНОЇ ПРАКТИКИ
Студентки І курсу 212 групи Куліш О.О.,
яка проходила практику в м.Червонозаводському Лохвицького району Полтавської області
Керівник практики
Кириленко Н. І
Суми 2013
Переяслав-Хмельницький: місто-музей
Свого часу Тарас Шевченко назвав Переяслав-Хмельницький одним із центрів української історії, а сучасники — містом музеїв: у відносно невеликому населеному пункті їх понад двадцять.
Славна земля, де кожен камінь, кожна могила немало могли б розповісти про героїчне минуле України! Цей край — наймальовничіший куточок Київщини. Того, хто вперше побуває у цьому прекрасному місці, так як і мене, вразять незаймані луки, і таємничий плюскіт лісових річок, і черідки диких кіз, що біжать, нібито не торкаючись землі. А ось і саме місто. Поруч з сучасними спорудами, з молодими парками і скверами височіють пам'ятники.
Ми відвідали чимало визначних пам’яток та музеїв у Переяслав-Хмельницькому.
Музей під відкритим небом є цінною пам'яткою, він є частиною Національного історико -етнографічного заповідника " Переяслав". У музеї зібрані побутові та архітектурні пам'ятки наших предків.
Територія музею дуже велика, тут можна побачити житлові, культові та господарські споруди, реконструйовані споруди більш ранніх епох.
На території розташовані 13 музеїв (музей-пошта, музей " рушника", Української Православної Церкви, хліба, історії бджільництва...). Під час екскурсії була можливість ознайомитися з побутом різних верств населення, побачити як жили бідні і багаті.
Відвідавши музей ви зможете перенестися в минуле, дізнатися більше про український народ, його культуру, духовності, менталітеті.
Звичайно, за один день, який ми провели в цьому містечку усіхмузеїв оглянути просто неможливо, хоча дуже хотілрся б! А наступним музеєм, який ми відвідали, став музей Григорія Сковороди.
На початку 18 століття, на кошти Івана Мазепи був споруджений в місті потужний монастир - Вознесенський. На його території в 1738 році був відкритий колегіум - шестирічне навчальний заклад, за прикладом Києво-Могилянської Академії, де учні отримували богословську і загальну освіту. В кінці 18 століття колегіум перетворили на духовну семінарію, а в 1862 році - перевели в Полтаву.
У 1753 році тут викладав піїтику Григорій Сковорода, по-цьому логічно, що в цій будівлі і організували чудовий музей, присвячений йому.
Музей не залишає байдужим, думаю, що це і буде для нього найкращою характеристикою. У цьому величезна заслуга, в першу чергу, людей - там працюють, і, звичайно, зібраних там експонатів.
Музей дуже багатий. Працюють там фанати своєї .Красиво оформлені зали - бібліотека, клас, кімнати, кабінети - всі експонати чудово представлені, в хорошому стані. Величезна кількість унікальних, справжніх книг, біблій, ікон.
Останнім ми відвідали музей Заповіту. Музей Заповіту Т. Г. Шевченка було відкрито 18 квітня 2008 року в колишньому будинку щирого друга поета, переяславського лікаря А. О. Козачковського. Саме в цьому будинку в ніч на 25 грудня 1845 року Т. Г. Шевченком був написаний безсмертний «Заповіт».
Експозиція музею в хронологічній послідовності розкриває історію нашого краю козацького періоду через призму її розуміння Т. Шевченком, розповідає про перебування поета на Переяславщині.
Перші чотири зали, об’єднані темою «Переяслав історичний», знайомлять відвідувачів з добою звитяжних лицарів, сміливих козацьких походів, боротьби з запеклими зовнішніми та внутрішніми ворогами. В експозиції знаходиться колекція української, польської, російської зброї ХVІІ – XVІІІ ст.; козацькі люльки, порохівниці, народна картина «Козак Мамай» ХVІІ ст., унікальний портрет Богдана Хмельницького роботи невідомого художника ХVІІ ст., козацькі клейноди ХVІІ ст. та ін.
Наступні чотири зали експозиції – меморіальні кімнати: вітальня, кімната для гостей, в котрій жив Т. Г. Шевченко, бібліотека та кабінет лікаря А. О. Козачковського – відтворюють інтер’єри кімнат 1 пол. ХІХ ст., що допомагає передати дух тієї епохи, наблизитися до обстановки, в якій жив і творив поет у 1845 та 1859 рр.
Три літературно-художні зали розповідають про навчання Тараса в петербурзькій Академії мистецтв, ранню творчість поета, а також знайомство Т. Г. Шевченка з багатьма переяславцями та особисто з господарем будинку, про «Переяславську осінь Кобзаря» – період справжнього творчого злету митця.
Виконуючи завдання Київської Археографічної комісії, Т. Шевченко у 1845 р. замалював архітектурні пам’ятки Переяслава. Збереглися його малюнки: «Вознесенський монастир», «Михайлівська церква», «Покровський собор», «Андруші» (два малюнки під цією назвою), «У В`юнищі», «Кам’яний хрест св. Бориса».
Легенди мого краю
У кожного з нас є наймиліша, найрідніша батьківщина, де народився, зростав. Моя Батьківщина - це невеличке місто над Сулою - Червонозаводське.
Наше місто не сягає своїм корінням у далеку сиву давнину. Всього кілька десятків літ відділять нас від дати його заснування. Це - наймолодше місто в Полтавській області. Не дивно, що в одного з поетів міста народилися такі рядки:
Тебе не оспівали у піснях
І не згадали в повістях,романах,
Тебе не прославляли у віршах
І не вітали на телеекранах.
М.М. Сова
Та хочеться заперечити авторові цих рядків. Місто молоде, але таке багатогранне у своєму розквіті і звичайно має свої легенди. Ці легенди та перекази я вам і хочу розповісти.
Сопунка
«Казала мені моя мамця, а їй казала її, шо була колись давно у нашому городі знахарка. Звали її Сопою, а жила вона на горі біля гаю. Казали, шо до неї можна обратиця в будь-яку минуту, говорили, творила вона чудеса: ставила на ноги тих, шо зовсім плохими були. ЇЇ шанували і всяк раз ото проходять мимо її хати та й кланяюця їй люде, а якшо кусок хліба є лишній, то несуть їй. Ото так… Та не понятно від чого вмерла Сопа, люди захтіли віддячить їй і назвали в її честь гору тамочки Сопонкою. То моя мамця говорила мені про Сопонку, їй її мамця, а я тепере тобі кажу.»
Безодня
Поблизу нашого міста є галявина, яку називають Безоднею. Щодо назви цієї галявини є легенда.
Колись, дуже давно, ще за незнаних нам часів, жив у селі простий чоловік на ім’я Прокіп. Добру душу мав він та велике, щире серце. Завжди людям допомагав, не залишав їх у біді, гарну порадоньку часто давав. За це і незлюбив Прокопа пан.
Одного разу, розлютившись, вигнав бідолаху із села. Засмучений чоловік, закинувши торбу на плечі, вийшов за село та й присів на узліссі. Довго так сидів Прокіп, а сонце пекло немилосердно. Захотілося йому пити. Та й вирішив сердега викопати криницю.
— Будуть люди йти, питимуть воду, може, потім і мене згадуватимуть! — міркував собі чоловік.
Так і вчинив. Потім пішов світ за очі, більше ніхто ніколи його не бачив. Незабаром поверталися додому косарі та й вгледіли криницю. Підійшли чоловіки до неї та давай воду пити. А вона така прозора, як сльоза, а що прохолодна та смачна, то пив би її цілий вік.
Пішли по селу чутки, ніби вода в криниці цілюща. Дізнався про це і пан та й приїхав до Прокопової криниці води напитися. Заглянув у неї, аж там води і близько немає. Розлютився пан, наказав людей скликати. Позбігалися селяни, заглядають у криниченьку, а води в ній стільки, що ніби зараз через край поллється. Отак і повелося: добра людина підійде до криниці — вона повнісінька, а зла — неначе води в ній ніколи і не було.
Довго думав пан, а згодом наказав засипати криниченьку камінням. Але де там. Говорили, що вона не мала дна.
Минуло багато часу відтоді. Уже не знати, де поділася криниця, але й досі галявину називають Безоднею.
Спогади остарбайтерів
Рік і місце народження.
Анастасія Рак. Народилась 8 квітня 1927 року в селі Годунівці Яготинського району Київської області, тоді була (Полтавської).
Місце проживання до вивезення в Німеччину.
До вивезення в Німеччину проживала в селі Годунівці.
Як Ви пам’ятаєте прихід німецьких військ у Ваше село?
Прихід німецьких військ у наше село був у вересні місяці 1941 р. У нашому селі був на полі аеродром, ми там пасли корови, бо наші війська вже відступили. За 3 км від нашого села була МТС, туди ходили механізатори на роботу і була протоптана полем стежка. Ми почули якось гул і побачили – мотоциклісти рухались до села. Ми швидко пригнали додому корови, бо жили на степу, і мотоциклісти заїхали до нас у двір. Батька спитали дорогу і поїхали на село. Батько мій не був на війні, бо був хворий на ноги. Німці жили у нашому селі довго. У одній хаті був штаб, а решта військових були розселені по хатах, коні стояли у клубі, клуб був старенький, типу сараю. Були і наші військовополонені розселені по хатах. Був у нас один з Сибіру, звали Дмитро Галдон. Німці поводились спокійно, нікого не чіпали, ходили до кого у хату, пили молоко яйки, коржі з маком їли. А от свої поліцаї не добре поводились з людьми, нашого батька зарахували у заложники. Заложників налічувалось 20 чоловік, якщо хто уб'є німця, то будуть розстрілювати заложників і їх сім‘ї. У нас провіряли кожен день, щось шукали, батько ногами зовсім не ходив, а вони думали, що він зв‘язаний з
партизанами. Партизанам у нашій місцевості ніде було розташуватися,
рівнина кругом. Коли німці чи вже відступали, чи мабуть ішли далі, то
забрали військовополонених із собою, а населення гонили зимою 1942
р. чистити дорогу для проїзду військ. Ходила і я, бо до нас на квартиру
поселили прихвосня німецького, щоб слідив за батьком, чи має зв‘язок
з партизанами.
Час і обставини вивезення до Німеччини.
Хлопців і дівчат забирали в Німеччину і в 1941, і в 1942 р., а мене забрали 1943р. десь на початку березня, пам‘ятаю, розтавало, був ще сніжок. 1927 р. не брали до Німеччини, а мене забрали як заложницю, я була ростомвисоченна, а худенька, раз тікала, другий раз забрали.
Умови та тривалість транспортування, харчування в дорозі.
Які ж умови? Так і везли у товарняках, харчування щось я зовсім і не пам‘ятаю, якщо десь становилися на два-три дні, то давали якісь супи з кониною, капусту, брукву. У кого був із дому хліб, так усе пройшло дезинфекцію. Ставлення конвою та місцевих жителів до завербованих в
Україні та за її межами. Ставлення конвою було строге, скрізь строєм, строєм, ще бувало й палки як кому попадало. Місцеві жителі до завербованих відносились нормально.
Чи були випадки втечі із вашого транспорту?
Я вже писала, що втечі не було, а одну дівчину було вбито. Кінцевий пункт транспортування. Кінцевий пункт транспортування був у Австрії, місто Клейжорф. Це ніби районний центр, тут було й розприділення. Завели у велику залу, розмістили нас на полу, переночували і на другий день був розподіл.
Як і де проходив розподіл на роботи?
Приходили баури, і їм роздавали завербованих. Мене вибрала хазяйка й заховала за двері, видно був у неї блат там, бо вибирати не давали, а бери кого дадуть. Коли дійшла її очередь, вона мене вивела, потім повела мене. І ще одна дівчина попала у те село, де і я, в чайну. Купили вони нам їсти, одвар з кісток і покришена булочка і все. Після голодухи я мигом усе виїла, та дівчина довше сьорбала. Я з’їла бистро - значить і робитиму бистро.
Ваше місце чи місця роботи.
Місце роботи. Пішли з хазяйкою до автобуса і приїхали в місто Пішельздорф. Тут у хазяйки дівчина з Кам’янець-Подільщини працювала вже 11 місяців. Коли їхала хазяйка брати наймичку, то дівчина по імені Женя сказала: "Як привезеш погану дівчину, я працювати в тебе не буду". Хазяйку було звати Юля, прізвище Штраметц, чоловік Карл, був на війні в Італії, і хлопець Калій, було йому 7-8 років.
Умови проживання, харчування.
Я порала свині, Женя доїла корови, було 4 корови і теличка, свиней було п‘ятеро. Коли попораєм худобу, на 8 сніданок. Помили посуд, їсти варила хазяйка, їли разом, і йдем по роботах на поле чи по двору. Їжа була така – вранці кофе і кукурудзяна каша в тарілочці, ну промили кишки, о 10-й годині скибка хліба чимось помазана (повидло, смалець, сир з цибулею), обід – якийсь суп без хліба, у 5 год. Скибка хліба, чимось помазана, вечеря – кофе, каша. Ну бувало, що ми і не наїдалися.
Перший рік я не косила худобі, а на другий рік я косила, бо хазяйка купила два воли, і стало вже п‘ять корів. Я рано встаю, пораю свині і йду косити клевер. Женя подоїть корови, запряга волів і їде до мене, нагрузимо гарбу клевером і їдемо додому, поснідаємо і на поле.
Робили все: пололи, косили й орали.
Чи була у Вас можливість добути додаткове харчування і яка?
Додаткове харчування. Яке ж? Варила велику картоплю свиням, як голодна, то наїмся, можна було і курочку підслідити і яйце схватить, молока можна було напиться, ну якось ми і не пили, привикли до кофе. Ми не голодували, як коли, то і нам і м‘яса давала [хазяйка] чи булку спече, то трохи дасть, можна було щось найти, щоб наїстися.
Ваш вільний час.
Наш вільний час був у неділю, як попораємось, то вже ми вільні, до обід і після обід, ну на Новий рік, на Паску, а так працювали після порання. Субота для мене була літом з 5 год. вечора: повичищати у свиней, позамітати у дворі, почистити одяг, взуття, помити підлогу на кухні і коридорі.
Методи покарання і за які провини?
Методи покарання були у нас. О! Як багато описувать. Сиділи ми у комендатурі двоє суток і били нас. Ми посварилися з хазяйкою і думали втікати у Клейждорф – це був Арбайцамп. Там переводили до других хазяїнів, але ми не встигли втекти, і нас забрав поліцай у місцеву комендатуру, там, де ми працювали. І так ми посиділи двоє суток у страшних умовах, а потім хазяйка прийшла і забрала нас, бо треба було косити пшеницю. Ой багато можна чого написати, а от якби зустрітися, то скільки спогадів можна розказати.
Чи мали Ви можливість листуватися ( і з ким) ?
Листуватися можна було додому один раз у місяць, а в їх тоже можна було листуватися. Моя двоюрідна сестра працювала у Данцігу на заводі, тяжко і голодно, то я писала їй листи і дві посилочки вислала. Наточила з дерті кукурудзяних крупів і трохи муки, яку хазяйка сховала на сараї в ящики від комісії, бо ходили, щоб здавали в державу хліб, а я акуратно взяла тай послала. Пошта була у нас у домі, ну ніхто хазяйці не сказав, що я вислала дві посилки. Ох якби узнала, то не знаю щоб було б, може й у концлагер відправила б.
Чи були випадки втечі з Вашого табору, (місця роботи, від господаря)?
Чи були втечі? Та ми самі від хазяйки таки втекли і вже до неї не повернулись, працювала у другої хазяйки. Дочка цієї хазяйки пішла на моє місце, а я прийшла до її мами. Добра була хазяйка, я поробила у неїз 1 січня до 9 травня 1945 р. Порала 3 корови, землі у неї було 5 йохів, хазяїн пропав безвісти, було у неї 4 хлопці, самому меншому було 3 роки, старшому – 16 років, був ледар, робити не хотів, як вона з ним не сварилась. Мене хазяйка поважала за мою роботу, бо я робила чисто і бистро. І коли я виїжджала, хазяйка дуже плакала, тужила на весь двір.
Ставлення до Вас місцевого начальства, охоронців, господарів та місцевих жителів.
Місцеве населення до нас ставилось непогано, охоронці бувало перевіряли нас уночі, чи ніхто з нами не спілкується, збиратися купами не дозволяли.
Стосунки між “остарбайтерами” та робітниками з інших країн.
Стосунки між остарбайтерами були: удень сходились десь, можна було зайти в кафе, випити сітро чи пиво. Спілкувалися ми з поляками, бо більше поляків було у нашому місті, працювали і французи, ну ми їх не розуміли, а поляків розуміли.
Стосунки “остарбайтерів” між собою. Чи були у вас подруги, друзі?
Між собою ми дружили. Женя, я і ще була українка Наталка з Київщини працювала на взуттєвій фабриці недалеко від нашого дому, а у Жені було з їхнього села 13 дівчат, то приходили до нас у гості.
Умови звільнення. Як ви повернулися додому?
Умови звільнення. Звільнили нас радянські війська 9 травня, десь о 3-й годині дня, їхали на танках солдати і чуть було, що руські. 12 травня ми організовано підводами приїхали до Вени, там погрузили у вагони і привезли у Венгрію. Там ми стояли довго, розмістили нас по сараях, годували общою кухнею. Годували слабо – суха картопля, сухарі, те, що брали в дорогу перевелося, бо було тепло.
Потім перевезли нас у Румунію. Скільки ми тут були не пам‘ятаю. Розмістили теж по сараях. Проходили медогляд, харчі видавали: сухарі, трохи сахару, їсти було мало, ходили і на кухню, щось там варили. Тут погрузили нас у вагони-товарняки і вже їхали на сію. Лякали нас дуже границею: що нібито налітали моряки і вирізали наших, забирали одяг. Ну все обійшлося спокійно, ніхто нас не чіпав. Доїхали до Києва, з Києва в Яготин, з Яготина у Полтаву, бо тоді ми були "полтавські галушки", так нас звали. Ніхто нічого в Полтаві нас не перевіряв, а направили нас на Яготин. Як повернулися у Яготин, то тут зустріли своїх односельчан, вони здавали зерно на елеватор і заїжджали на станцію, бо ж чутки проходили, що повертаються з Германії.
Якраз була машина і забрала нас трьох з нашого села. Повернулася додому 17 серпня 1945 р., ото скільки були в дорозі.
Як склалося Ваше особисте життя після війни (освіта, родина, робота)?
З січня 1949 року мене забрали діловодом до сільської ради. 20 листопада 1949 р. я вийшла заміж за Кобзистого Петра Дмитровича і працювала до липня 1950 року, потім пішла в декрет, родила сина, але він помер у дві неділі. Я народила ще троє дітей – Надю, Васю і Анатолія. У 1966 році у березні місяці мене обрали секретарем Годунівської сільської ради і так працювала до липня 1972 року, а потім працевлаштували мене завідуючою Годунівським сільським клубом. Коли вийшов закон з‘єднувати села і сільські ради, і за стажем роботи мені треба було уходить. А так я працювала зав. клубом 17 років. Робота йшла у мене добре, бо я любила свою роботу, люди до мене тягнулись, клуб виборював перші місця, скільки одержали подяк, грамот; були у мене і хор, і ансамблі. Діти росли, вчилися, чоловік Петро був комбайнером, потім захворів, попав в аварію і вже не працював. У 1972 р. він помер, мені тоді було 50 років. Я працювала і хазяйство держала, старалася чимось дітям допомогти. Надя вивчилась на учителя української мови, Вася при міліції шофером працював у Києві, Анатолій – тракторист, працює і зараз. Надя і Толя живуть у Яготині. А Вася живе в Києві, вийшов і на пенсію, був більше у селі біля мене. Думалося усе добре, буду і я доглянута до старості, та не так сталося як думалося, смерть підкралась і
1 січня 2002 року не стало нашого Васі, пішов за межу життя. 25 років
без хазяїна, а тут і сина нема, і сама вже підтопталася, у дітей свої клопоти й турботи. У Наді внуки – треба стрічать і провожать, та й живуть у Яготині, за 25 км від мене, приїдуть, коли щось допоможуть, а роботи на кожен день хватає. Маю у господарстві козу, порося, 11 курей. Як пішла на пенсію, то організувала поминальну півчу і так оспівували померлих. Потім появився Батюшка, править у другому селі, а купив хату у нас у селі, почув нас і давай учити півчу, як похоронні молитви співати, і так я і ходжу по похоронах, оспівую, дякувати Богу наділив мене сильним дискантом. Я навиступалася і наспівалася, а скільки гумору читала, скільки у виставах виступала. Отак я і живу.