Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Проблема функціонування фінансової системи України на сучасному етапі історичного розвитку.
Сьогодні в Україні однією з головних проблем економічного розвитку є нерозвиненість та недосконалість фінансової системи. Оскільки сьогодні фінансово-економічна ситуація в Україні є складною і неоднозначною, проблема пошуку шляхів її стабілізації залишається досить актуальною.
У найбільш загальному вигляді фінансова система являє собою сукупність різноманітних фондів фінансових ресурсів, які створюються і використовуються в місцях їх акумулювання з певними намірами економічного і соціального розвитку.
Фактично вся фінансова система представляє собою сукупність усіх сфер і ланок, де є неминучим потік фінансових ресурсів. Тобто це і фінанси суб’єктів господарювання, і державні фінанси, міжнародні фінансові відносини, страхування, фінансовий ринок тощо. Від ступеня розвитку і збалансованості кожної з цієї галузі зокрема, залежить рівень розвитку і збалансованості фінансової системи України в цілому. Фінансові системи допомагають мобілізувати заощадження, розподіляють інвестиційні ресурси, забезпечують страхування, розподіл та диверсифікацію ризиків, сприяють посиленню корпоративного контролю в країні.
На сучасному етапі розбудови українська фінансова система має ряд проблем, що перешкоджають та гальмують її розвиток. Сьогодні низький ступінь капіталізації є основною проблемою фінансового ринку України. Недостатній рівень капіталізації банків України свідчить про їхню низьку конкурентноздатність з іноземними банками, число яких на українському фінансовому ринку поступово збільшується.
Найскладніші проблеми України пов'язані із розвитком фінансового ринку. Українська фондова біржа має досить обмежені обороти. Нині більш-менш активно проводяться операції з державними цінними паперами.
Для України, як i для інших трансформацiйннх економік, особливе значення має обґрунтування фiнансової політики держави, бо остання визначає ефективність функціонування i впливу на соцiально-економiчнi процеси фiнансової системи держави. Суб’єктивiзм i невизначеність цiлей фiнансової полiтики для таких країн зумовлюється необхiднiстю вирiшення тактичних завдань, а також процесом перерозподiлу економiчного потенцiалу країни в процесi його приватизацiї. Фiнансова полiтика i фiнансова система держави реалізує інтереси не суспільства, а окремих кланів, що перебувають при владi. Подiбна ситуацiя породжує проблеми корупцiї i функцiонування тiньового сектору економiки.
Розв’язанню цих проблем сприятиме передусім прийняття вiдповiдних законів, створення дієвого механізму їхньої реалiзацiї i закінчення приватизаційних процесів у країні.
В умовах ринкової економiки найвищою прерогативою є право приватної власностi, а наявнiсть державної фiнансової системи не лише не утискає цього права, а навпаки — сприяє його реалiзацiї. Новітня практика господарювання визначає необхiднiсть теоретичного обґрунтування сутностi ролi й місця державних фiнансiв у системi ринкових вiдносин. Саме собою функнiонування фiнансової системи держави визначає елемент державного (адмiнiстративного) втручання у ринкові механізми господарювання. Тому постає питання про нове функціональне призначення державннх фiнансiв у ринковiй системi. Сучасна державна фiнансова система має змогу впливати на нацiональний фiнансово-кредитний ринок i його суб’єктiв. Намагаючись замiнити ринковий механiзм саморегулювання, держава у ринковiй економiцi, маючи значнi фiнансовi ресурси, може впливати, а вiдповiдно й коригувати поведiнку, потреби й iнтереси окремих суб’єктiв фінансової системи.
Потрібно зазначити, що не економiчнi, а саме технологічні процеси визначають розвиток фінансової системи, активізують роль окремих інструментів, продуктів та послуг фінансового ринку. Саме розвиток новiтнiх iнформацiйних технологій зумовлює появу на фінансовому ринку нових iнститутiв посередників, якісно нових видів послуг. Тобто визначальною тенденцією розвитку сучасної фінансової системи є її технологічна, а не економічна зумовленість[1].
У ході останніх подій в Україні спостерігається економічна криза, яка характеризується насамперед хронічною незбалансованістю бюджетних доходів і видатків, активним зростанням державної заборгованості, нераціональною структурою бюджетних витрат, неоптимальним рівнем податкових вилучень для формування бюджетів усіх рівнів. Основними напрямками подолання фінансової кризи може бути зокрема: запровадження жорсткого режиму економії щодо витрачання бюджетних коштів; визначення доцільності фінансування деяких соціальних витрат; зменшення обсягів фінансових запозичень для покриття дефіциту державного бюджету; вдосконалення інструментів залучення до інвестиційної сфери особистих накопичень населення; оптимізація рівня податкових вилучень до бюджету.
Для підвищення дієвості фінансової системи необхідно терміново впроваджувати елементи фінансової і стабілізаційної політики, пріоритетними напрямками якої мають бути: оптимізація ефективності фінансування завдань, які належать до сфери компетенції держави та місцевої влади; розвиток страхових механізмів пенсійного забезпечення, медичного обслуговування, страхових принципів фінансування отримання вищої та спеціальної освіти тощо; заохочення комерційного кредитування суб’єктів господарської діяльності; заохочення розвитку механізмів випуску корпоративних облігацій, розрахованих як на внутрішній, так і на зовнішній ринки; цілеспрямований розвиток інститутів та інструментів фондового ринку. Функціонування кожної зі складових фінансової системи держави можливе лише за умов чіткого законодавчого урегулювання їхньої взаємодії та якщо вони доповнюють одна одну.
Фінансова система України знаходиться на етапі становлення і вдосконалення. Найважливішими проблемами її розвитку є: зміцнення фінансів суб'єктів господарювання з метою посилення мотивацій до ефективної роботи, інвестиційної діяльності; відлагодження фінансового механізму діяльності бюджетних установ, пошук нових джерел фінансових ресурсів в умовах дефіциту бюджетних коштів; реформа бюджетної системи,економне витрачання бюджетних коштів, посилення контролю за їх цільовим використанням.
2. Суть фінансів як історичної та економічної категорії.
Фінанси - історична категорія
Висхідним положенням для розкриття сутності фінансів є розуміння того, що фінанси - це одна з конкретних історичних форм економічних відносин, функціонування яких пов'язано з об'єктивною необхідністю розподілу і перерозподілу вартості суспільного продукту. В процесі розподілу формуються та використовуються грошові фонди, призначені для задоволення суспільних та особистих потреб.
Історичний характер фінансів як об'єктивної економічної категорії підтверджує той факт, що її сутнісні характеристики не можуть кардинально змінюватись при зміні суспільно-економічної формації. Будучи історичною наукою, фінанси незалежно від суспільної формації завжди направлені на розробку ефективної системи формування і використання фондів і доходів, які забезпечували б виконання державою своїх функцій. Разом з тим, незважаючи на спільність сутністних характеристик в кожній з формацій , фінанси мають свої відмінності: по соціальній направленості, ролі в суспільному виробництві, конкретних формах фінансових відносин і т.д.
Фінанси як економічна категорія
Як економічна категорія фінанси характеризуються рядом ознак, які дозволяють вичленити фінансові відносини із загальної сукупності грошових відносин.
Важливою ознакою фінансів є їх грошовий характер. В повсякденному житті ми часто вживаємо слово "фінанси", маючи на увазі гроші. Дійсно, фінанси завжди мають грошову форму вираження.
Гроші є обов'язковою умовою існування фінансів.
В цьому зв'язку неправомірно відносити до фінансів натуральні відносини, які мали місце в епоху рабовласництва і феодалізму. Наявність фінансових відносин завжди супроводжується реальним рухом грошових коштів. Немає грошей - не може бути і фінансів. Але це не дає приводу для ототожнення категорій "фінанси" і "гроші". За своїм місцем у товарному виробництві й обігу гроші - це специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом. На відміну від грошей фінанси не можна реально сприймати і відчувати на дотик.
Фінанси - це економічні відносини або між людьми в суспільстві, або між державою і суспільством, що виражаються через рух грошових потоків (готівкових або безготівкових). Отже, у суті фінансів відображається не вся сукупність економічних відносин, а лише такі операції, які можна оцінити у вартісних вимірниках.
Сферою виникнення фінансових відносин є процеси первинного розподілу вартості суспільного продукту, тобто коли ця вартість розподіляється на зарплату, прибуток і т. і. та відбувається формування грошових доходів. Виділення у складі виручки від реалізації продукції прибутку, відрахувань на соціальне страхування, амортизаційних відрахувань відбувається за допомогою фінансів і відображає процес розподілу вартості у відповідності з цільовим призначенням кожної її частини.
Подальший перерозподіл вартості між суб'єктами господарювання (вилучення частини прибутку на користь держави, сплата податків громадянами і т.і.) і конкретизація цільового її використання (направлення прибутку на фінансування капітальних вкладень, формування фондів економічного стимулювання, виплату дивідендів і ін.) теж відбувається на основі фінансів.
Таким чином, однією з ознак фінансів як економічної категорії є розподільний характер фінансових відносин. Учасниками таких відносин у межах національної держави є : держава, підприємства, установи, організації, громадяни. Фінансові операції також можуть відбуватися між державами, національною державою та міжнародними фінансовими інститутами, між вітчизняними підприємствами та інофірмами.
Розподіл і перерозподіл вартості за допомогою фінансів обов'язково супроводжується рухом грошових коштів, які приймають специфічну форму фінансових ресурсів; вони формуються у суб'єктів господарювання і держави за рахунок різних грошових доходів, відрахувань і надходжень, а використовуються на розширене відтворення виробництва, матеріальне стимулювання працюючих, задоволення соціальних і інших потреб суспільства. При цьому слід розрізняти поняття "кошти" і "ресурси".
Грошово- кредитні кошти є ширшим і місткішим поняттям, ніж фінансові ресурси, які виражають фінансовий результат відтворювального процесу.
3. Суспільне призначення фінансів та їх об’єктивна необхідність в умовах товарного виробництва.
Основними економічними категоріями товарного виробництва, які мають вартісну форму, є гроші, ціна, заробітна плата, прибуток, кредит, фінанси. Ці категорії діють у системі економічних відносин, пов'язаних з рухом грошей.
Фінанси є однією з найважливіших економічних категорій, яка відображає економічні відносини в процесі створення та використання грошових фондів.
Умовою функціонування фінансів є наявність грошей, а причиною появи фінансів служить потреба суб'єктів господарювання і держави в ресурсах, що забезпечують їх діяльність.
Фінанси суттєво відрізняються від інших економічних категорій своїм призначенням, характером виникнення, становлення і розвитку. Фінанси - невід'ємна частина грошових відносин, тому їх роль та значення залежать від того, яке місце грошові відносини займають в економічних відносинах. Проте не будь-які грошові відносини виражають фінансові. Фінанси відрізняються від грошей як за змістом, так і за функціями, які виконуються.
Якщо гроші - це особливий товар, в якому виражається вартість усіх інших товарів, то фінанси — це певні економічні відносини, що здійснюються за допомогою грошей. Фінанси виступають як економічний інструмент розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту та національного доходу, як знаряддя контролю за утворенням та використанням фондів грошових коштів. Головне їх призначення в тому, щоб шляхом утворення грошових фондів забезпечити не тільки потреби держави та підприємств у грошових коштах, але й контроль за використанням фінансових ресурсів.
Фінанси - історична категорія. Вони з'явилися одночасно з виникненням держави та її інститутів, а також у зв'язку з розвитком товарно-грошових відносин.
З теоретичної точки зору фінанси визначаються як особливі економічні відносини, за допомогою яких у грошовій формі шляхом формування та використання централізованих та децентралізованих фондів у суспільстві здійснюються процеси розподілу та перерозподілу ВВП і національного доходу з метою досягнення соціально-економічного ефекту.
У практичному плані фінанси виступають сукупністю форм і методів формування централізованих і децентралізованих грошових фондів, їх розподілу і використання з метою досягнення завдань соціально-економічного розвитку. Таким чином сучасна наука про фінанси, незалежно від аспектів визначення цієї категорії підкреслює важливе суспільне призначення фінансів, їх роль у реалізації економічних і соціальних програм.
Фінансові відносини охоплюють усі фази процесу відтворення, тобто виробництво, розподіл, обмін, споживання.
Фінанси дозволяють пристосувати потреби в-ва до потреб споживання. Без фінансів неможливо забезпечити індивідуальний і суспільний кругообіг виробничих фондівна розширеній основі регулювати галузеву і теріторіальну структуру економіки, стимулювати підвищення ефективності в-ва задовільнити інші потреби суспільства.
4. Специфічні ознаки фінансів. Стадії розподілу ВВП як механізм дії розподільчої функції фінансів.
Основні ознаки фінансів полягають у такому:
1.Грошова форма вираження - пов'язана з рухом грошових потоків від одного суб'єкта до іншого.
2. Розподільний характер. У сфері розподілу та перерозподілу доходів і накопичень сукупність грошових відносин належить до фінансів.
3.Формування доходів та здійснення видатків. Доходи та видатки є вихідними фінансовими категоріями. Доходи одного з суб'єктів завжди є видатками іншого.
Головним об'єктом фінансових відносин виступають ВВП та національний доход. Іноді об'єктом фінансових відносин виступає національне багатство.
У фінансових відносинах беруть участь такі суб'єкти: держава, регіон, суб'єкт господарювання та громадянин. У зв'яжу з цим розрізняють:загальнодержавні фінанси;місцеві фінанси;фінанси суб'єктів господарювання; фінанси громадян (населення).
Розподільна функція фінансів реалізується в процесі первинного розподілу і перерозподілу вартості ВВП.
Первинний розподіл — це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів суб’єктів, які беруть участь у створенні ВВП. Первинними доходами на цій стадії є: у фізичних осіб — заробітна плата, у юридичних осіб — прибуток, у держави — прибуток державного сектору, що централізується в бюджеті, надходження від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки.
Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За рівнем централізації вони поділяються на загальнодержавні, регіональні, відомчі й корпоративні. Загальнодержавні включають державний бюджет і фонди цільового призначення, регіональні — місцеві бюджети і позабюджетні фонди органів місцевого самоврядування. Відомчі — це фонди, що створюють міністерства і відомства. Корпоративні фонди передбачають централізацію частини доходів структурних підрозділів у корпоративних об’єднань.
Провідну роль у перерозподільному процесі відіграє держава. У процесі перерозподілу на загальнодержавному рівні можна виділити окремі стадії перерозподілу. Спочатку відбувається мобілізація і формування загальнодержавних фондів (державного бюджету і цільових загальнодержавних позабюджетних фондів), потім стадія використання цих фондів — направлення коштів на розвиток пріоритетних галузей народного господарства, соціально-культурні заходи, управління, оборону, виплату пенсій тощо. Звідси виникають відносини вторинного перерозподілу.
Кінцевим результатом перерозподільного циклу є те, що одна частина перерозподілених грошових ресурсів через механізм бюджетного фінансування знову переходить у сферу матеріального виробництва, щоб почати новий цикл первинного розподілу з наступним перерозподілом, інша частина перерозподілених грошових ресурсів переходить у сферу споживання (освіта, охорона здоров’я, культура, оборона, держуправління тощо).
5. Функції фінансів як відображення їх суті.
На думку більшості вітчизняних вчених, фінанси виконують дві функції:
1) розподільчу; 2) контрольну.
Розподільча функція є головною i проявляється у процесі розподілу валового національного продукту у вигляді утворення фондів грошових коштів та використання їх за цільовим призначенням.
В процесі дії розподільчої функції найважливішими об'єктами розподілу виступають: валовий національний продукт та національне багатство.
ВНП представляє собою вартість вироблених у суспільстві благ за рік.
Національне багатство — це сукупність створених та нагромаджених матеріальних благ, якими володіє суспільство, а також природних ресурсів, що враховані та включені в економічний оборот.
Нац. багатство країни залучається у розподільчі процеси і стає об'єктом розподілу за допомогою фінансів лише у виняткових випадках, таких як війни, катастрофи, стихійні лиха тощо.
Суб'єктами розподілу виступають: держава, юридичні i фізичні особи.
При чому, слід розрізняти первинний i вторинний розподіл (або перерозподіл). Первинний розподіл починається разом із розподілом виручки, яку отримує підприємство за продаж, роботу, послуги. Кошти направляються на покриття матеріальних затрат, оплату праці, утворення амортизаційного фонду. Після цього підприємство розраховується з державою у вигляді сплати податкiв в бюджет, внескiв в державні цiльовi фонди соціального страхування, соціального забезпечення та iн призначення. Разом iз формуванням бюджету та iнших централiзованих фондiв починається процес перерозподiлу
Необхiднiсть перерозподiлу пов'язується із:
— утриманням невиробничої сфери суспiльства;
— забезпеченням держави грошовими коштами для виконання нею своїх функцiй
Види перерозподілу:
1) мiжгалузевий, який здiйснюється через бюджет та iншi фонди для утримання невиробничої сфери, проведення структурних зрушень у матерiальному виробництвi;
2) мiжтериторiальний — через бюджети, державнi фонди i в деякiй мiрi галузевi фонди для перерозподiлу коштiв мiж окремими регiонами країни;
3) внутрiгалузевий — через галузевi фонди, а також фонди об'єднань, пiдприємств для вирiвнювання їхнього розвитку;
4) внутрiгосподарський — через утворення децентралiзованих фондiв органiзацiй i установ; перерозподiл коштiв мiж структурними пiдроздiлами, цехами, вiддiлами та iн.
Контрольна функцiя фiнансiв породжена їх розподільчою природою, здатнiстю кiлькiсно вiдображати економічні процеси, якi виникають при розподiлi i перерозподілі ВНП.
Контрольна функцiя реалiзується у дiяльностi людей, які проводять фiнансовий контроль.
У кожній країні функціонує ціла система органів, які здійснюють фінансовий контроль. В Україні до них належить Міністерство фінансів, Рахункова палата, Державне Казначейство, Контрольно-ревізійна служба, Державна податкова служба та деякі інші.
Дiя контрольної функцiї базується на iнформації, джерелом якої є фінансова звітність, тобто така бухгалтерська звітність, що містить дані про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів суб'єктів господарювання. Фінансова звітність включає: баланс, звіт про фінансові результати, звіт про рух грошових коштів, звіт про власний капітал та примітки до звітів.
Ефект здійснення фінансовими органами контролю за діяльністю підприємства безпосередньо визначається тим, яка інформація знаходиться у їх розпорядженні. І тому до фінансової інформації ставляться наступні вимоги:
— вона повинна бути повною; — достовiрною; — своєчасною.
Важливе мiсце у фiнансовiй iнформацiї вiдводиться фiнансовим показникам, характерною рисою яких є синтетичний характер, тобто залежнiсть їхнього розмiру вiд дiї багатьох факторiв. Це такi показники як прибуток, рентабельнiсть, фондовiддача, фондоємкість, оборотнiсть оборотних коштiв та iн.
6. Фінансові ресурси: суть, види та значення.
В процесi розподiлу валового нацiонального продукту у пiдприємств, органiзацiй, держави формуються доходи i грошовi нагромадження, якi називаються фiнансовими ресурсами. В залежності вiд рiвня, на якому проходить формування i використання фiнансових ресурсiв, їх подiляють на: централізовані (утворюються на рівні держави, окремих адміністративно-територіальних одиниць) і децентралізм (створюються окремими суб’єктами господарювання). Обсяг фiнансових ресурсiв залежить вiд ступеня розвитку економіки країни, методiв господарювання. Головним джерелом фiнансових ресурсiв є нацiональний дохід, тобто заново створена в суспiльствi вартiсть.
Фінансові ресурси — це кошти, що знаходяться у розпорядженні підприємств і призначаються для виконання ними певних фінансових зобов’язань.
Формуються за рахунок створення підприємств, власних та прирівняних до них коштів, мобілізуються на фінансовому ринку, надходять у порядку розподілу грошових надходжень.
Класифікаційні ознаки фінансових ресурсів:
За джерелами: власні фінансові ресурси (внутрішні і зовнішні), залучені (кредити)
За етапами формування: початкові, набуті
За використанням: матеріалізовані, грошові
За формою реалізації: матеріальні, нематеріальні, фінансові
Джерелами формування фінансових ресурсів є амортизація, прибуток, відрахування до фонду соціального страхування і пенсійного фонду, ПДВ, акцизи, податки з населення, надходження від зовнішньоекономічних операцій та продажу населенню цінних паперів, приріст вкладів населення в банках.
Формування, розподіл і використання в процесі суспільного виробництва грошових фондів, необхідних для забезпечення функціонування економіки та її розвитку, утворюють фінансову систему суспільства. Фінансова система має такі складові: загальнодержавні фінанси, суб'єктів господарювання, громадських організацій і недержавних позабюджетних фондів
Обсяг фінансових ресурсiв залежить від ступеня розвитку економіки країни, методів господарювання.
Головним джерелом фінансових ресурсiв є нац. дохід, тобто заново створена в суспільстві вартість.
Різні напрямки використання фінансових ресурсів у кінцевому підсумку можна поділити на 3групи. Перша — це поповнення фонду відшкодування. До нього належать витрати на капітальний ремонт, дотації збитковим державним підприємствам та галузям господарства тощо. До другої належать витрати, пов'язані з формуванням фонду споживання. Це витрати на соціальні гарантії населення, на соціально-культурні заходи бюджетних установ та господарських структур, на науку, оборону, управління тощо. Третя — це сукупність витрат на формування фонду нагромадження. Це витрати на капітальні вкладення, придбання обладнання й інвентаря бюджетним установами, витрати на зовнішньоекономічну діяльність та створення резервних фондів.
7. Джерела та напрями використання централізованих фінансових ресурсів.
Централізовані грошові фонди концентруються у державі і являють собою загальнодержавні фінансові ресурси. Провідне місце в системі загальнодержавних фінансових ресурсів належить державному бюджету. Основним джерелом формування державного бюджету виступає створюваний в галузях матеріального виробництва чистий доход, що надходить до бюджету у вигляді платежів з прибутку, податку на додану вартість та інших податкових і неподаткових платежів. Певна частина доходів державною бюджету формується за рахунок податкових та інших платежів з населення. З бюджету фінансуються видатки на розвиток науки, культури, освіти, охорону здоров'я, управління, оборону, соціальний захист населення та інші загальнодержавні потреби.
До системи загальнодержавних фінансових ресурсів України належать Пенсійний фонд, Фонди державного соціального страхування, інші бюджетні та позабюджетні фонди спеціального призначення, державний кредит як специфічна ланка державних фінансів.
Напрями використання фiнансових ресурсiв держави:
— значна частина загальнодержавних коштів спрямовується на розвиток народного господарства, будівництво нових підприємств, структурну перебудова галузей, перш за все тих, які потребують оновлення виробничої бази;
— за рахунок централізованих фінансових ресурсів утримується розгалужена сітка соціальнокультурних установ: лікувальних, освітніх, культурних, спортивних і т.п. закладів.
— достатньо великі за обсягами державні кошти спрямовуються на соцiальний захист населення, т.б. виплату пенсій, допомог у випадках втрати працездатності, інвалідності, при догляді за хворою дитиною, при вагітності та пологах, допомог малозабезпеченим верствам населення, багатодітним сім'ям, дітям сиротам тощо
— фінансування міжнародної дiяльності передбачає утримання представництв, консульств за кордоном, участь в роботі міжнародних організацій, фондів, союзів тощо, здійснення міжнародного співробітництва, підтримка міжнародних культурних, наукових та інформаційних зв'язків;
— видатки держави по охороні навколишнього середовища включають затрати, пов'язані з раціональним використанням водних, лісових, земельних, мінеральних та інших видів ресурсів.
— створення матеріальних та фінансових резервiв, необхідних для забезпечення безперервного процесу суспільного відтворення;
— видатки пов'язані із управлінням країною, т.б. утримання загальнодержавних органів законодавчої, виконавчої і судової влади, апарату Президента України, фінансових, фіскальних, митних та інших органів;
— оборона країни, утримання Збройних сил, закупівля озброєння та військової техніки, мобілізаційна підготовка галузей народного господарства та iн.
Актуальним питанням вдосконалення фінансових відносин є питання про встановлення рацiонального спiввiдношення мiж централiзованими i децентралiзованими фiнансовими ресурсами. Високий рiвень податкiв та iнших обов'язкових внескiв приводить до зростання фiнансових ресурсiв держави i зменшення, вiдповiдно, фiнансових ресурсiв пiдприємств, що негативно вiдображається на результатах їхньої дiяльностi, пiдриває матерiальну зацiкавленiсть у досягненнi кращих показникiв, а також сприяє вiдтоку коштiв у тiньовий бiзнес.
В сучасних умовах дефiциту фiнансових ресурсiв як на державному рiвнi, так i на рiвнi пiдприємств важливим є пошук нових видiв доходiв (проведення прискореної амортизацiї, випуск цiнних паперiв, приватизацiя, здача майна в оренду та iн).
8. Джерела та напрями використання децентралізованих фінансових ресурсів.
Децентралізовані фінансові ресурси або фінансові ресурси суб'єктів господарювання являють собою грошові кошти, які вони мають у своєму розпорядженні. Ці кошти можуть бути спрямовані на розвиток виробництва, утримання І розвиток об'єктів невиробничої сфери, особисте споживання працівників та резерв.
Загальна сума фінансових ресурсів суб'єкта господарювання складається з таких елементів, як статутний фонд, резервний фонд, амортизаційний фонд, спеціальні та інші фонди. Основним джерелом формування фінансових ресурсів с валовий внутрішній продукт. Найзначніша їхня частка створюється за рахунок прибутку, відрахувань на соціальне страхування та інші соціальні потреби.
Напрями використання фiнансових ресурсiв пiдприємств, органiзацiй i установ:
— розширене вiдтворення i розвиток пiдприємств: придбання обладнання та інвентаря, капітальне будівництво, ремонт основних фондів, здійснення реконструкції, оновлення виробництва, автоматизація, механізація виробничих процесів тощо;
— вирiшення соцiальних проблем трудового колективу: утримання соціальнокультурних об'єктів (баз відпочинку, будинків культури, дитячих садків, профілакторіїв), будівництво житла;
— матерiальне стимулювання працюючих за досягнення кращих індивідуальних та колективних результатів: премії, персональні надбавки, компенсації;
— створення фiнансових резервiв, необхідних для забезпечення безперервного виробничого процесу на підприємствах;
— задоволення iнших потреб.
Актуальним питанням вдосконалення фінансових відносин є питання про встановлення рацiонального спiввiдношення мiж централiзованими i децентралiзованими фiнансовими ресурсами. Високий рiвень податкiв та iнших обов'язкових внескiв приводить до зростання фiнансових ресурсiв держави i зменшення, вiдповiдно, фiнансових ресурсiв пiдприємств, що негативно вiдображається на результатах їхньої дiяльностi, пiдриває матерiальну зацiкавленiсть у досягненнi кращих показникiв, а також сприяє вiдтоку коштiв у тiньовий бiзнес.
В сучасних умовах дефiциту фiнансових ресурсiв як на державному рiвнi, так i на рiвнi пiдприємств важливим є пошук нових видiв доходiв (проведення прискореної амортизацiї, випуск цiнних паперiв, приватизацiя, здача майна в оренду та iн).
9. Поняття про принципи побудови фінансової системи.
Бюджетна система України -це сукупність окремих її ланок, юридичне пов'язаних між собою, яка базується на загальноприйнятих принципах ,що відповідають міжнародним стандартам.
Бюджетна система України грунтується на принципах:
2. Принцип збалансованості означає ,що повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період.
3. Державний бюджет України, бюджет Автономної Республіки Крим, місцеві бюджети є самостійними.
4. Принцип повноти полягає у відображенні в бюджеті усіх доходів і видатків.
5. Принцип обгрунтованості означає, що бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету.
6. Принцип ефективності полягає в тому, що при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетногопроцесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів.
7.Принцип субсидіарності -це розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами, який грунтується на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача.
8.Принцип цільового використання бюджетних коштів полягає у використанні їх тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями.
9.Принцип справедливості забезпечує базування бюджетної системи України на засадах справедливого розподілу суспільного багатства в країні.
10. Принцип публічності та прозорості означає, що державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою АРК.
11.Принцип відповідальності учасників бюджетного процесу вимагає відповідальності їх за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.
Бюджетна система України складається з Державного бюджету та місцевих бюджетів. Місцевими бюджетами визнаються бюджет АР Крим, бюджети області, району, району в містах та бюджети місцевого самоврядування. До бюджетів місцевого самоврядування відносяться бюджети територіальних громад сіл , селищ, міст та їх об'єднань.
Сукупність показників усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України , є зведеним бюджетом України.Він використовується для аналізу І прогнозування економічного і соціального розвитку України.
10. Сфери та ланки фінансової системи України: їх характеристика та взаємозв’язок.
Центральною підсистемою фінансової системи країни є сфера державних фінансів (макроекономічний рівень). Вона характеризує фінансову діяльність держави і є системою грошових фондів, зосереджених у руках держави і призначених для виконання властивих їм функцій, а також сукупність форм і методів, за допомогою яких ці функції реалізуються. Основою державних фінансів є бюджет держави - державний та місцеві бюджети. До складу сфери державних фінансів входять фінанси державного сектора економіки, державні цільові фонди, державний кредит.
Сфера фінансів суб'єктів господарювання (мікроекономічний рівень) відображає рух грошових потоків окремих підприємств. Фінанси суб'єктів господарювання призначені для .забезпечення діяльності підприємств і виступають базовою основою всієї фінансової системи, оскільки тут створюється ВВП, який є об'єктом фінансових відносин.
Фінанси домогосподарств - це система економічних відносин, у результаті дії якої виникає можливість створення фондів грошових ресурсів в окремо взятому домогосподарстві. Основою створення таких фондів є кошти населення, які вони отримують в результаті господарської діяльності, а також спадку.
Основною метою фінансів цієї сфери є формування доходної частини бюджетів сім'ї та окремих громадян і використання цих доходів на цілі поточного споживання та накопичення.
Міжнародні фінанси відображають розподільні та перерозподільні відносини в процесі зовнішньоекономічної діяльності та пов'язані з формуванням та використанням фондів фінансових ресурсів на міжнародному рівні. Функціонуючи у міжнародній сфері, фінанси впливають на економічні інтереси учасників міжнародних зв'язків, сприяють задоволенню потреб міжнародного співробітництва, розвитку та поглибленню міжн-х інтеграційних процесів.
Світові фінансові потоки охоплюють обслуговування міжнародної торгівлі, іноземні інвестиції, операції з цінними паперами та різними фінансовими документами, валютні операції, внески держави до міжнародних організацій, рух позикових капіталів.
Міжнародні фінанси відображають діяльність міжнародних організацій і фінансових інститутів.
Фінансовий ринок - це узагальнююча назва ринків, де проявляється попит та пропозиція на різні фінансові послуги.
Фінансовий ринок - важлива сфера фінансової системи. За допомогою фінансового ринку мобілізуються і використовуються тимчасово вільні фінансові ресурси, здійснюється їх перерозподіл між галузями, регіонами, суб'єктами господарювання. Він має об'єктивний характер і визначається ефективністю використання капіталу.
Страхування - відокремлена ланка фінансової системи з приводу формування І використання колективних страхових фондів. У фінансовій системі воно займає проміжне місце між суб'єктами господарювання і державними фінансами. З одного боку, страхові компанії здійснюють свою діяльність як суб'єкти підприємництва, а з іншого - їх діяльність досить жорстко регламентується законодавчими та нормативними актами і підлягає контролю та управлінню з боку Міністерства фінансів України.
За внутрішньою будовою Фінансова система - сукупність відносно обособлених взаємозв'язаних фінансових відносин, які відображають специфічні форми та методи розподілу й перерозподілу ВВП. Внутрішня структура фінансової системи складається зі сфер і ланок. Сфера характеризує узагальнену за певною ознакою сукупність фінансових відносин. Ланка показує обособлену частину фінансових відносин. Виділення ланок проводиться за ознакою наявності або обособленого фонду фінансових ресурсів, або специфічних форм і методів фінансових відносин. Виділяють чотири сфери:
рівень мікроекономіки — фінанси суб'єктів господарювання
Ланки: 1. Фінанси підпр які займ комерц діяльністю 2. Фінансові організації та установи які функціонують на некомерційній основі (невиробнича сфера) 3. Фінанси громадянських органзацій, творчих спілок різних фондів 4. Фінанси населення рівень макроекономіки — державні фінанси характеризують фінансову діяльність держави, поділяється на такі ланки: бюджет держави, державний кредит, фонди цільового призначення, фінанси державного сектора.;
рівень світового господарства — міжнародні фінанси відображають перерозподільно-обмінні відносини та централізацію ресурсів на світовому рівні. Ланки: 1. міжнародні розрахунки характеризують рух вартості між окремими країнами 2. міжнародні організації можуть надавати фінансову допомогу окремим країнам 3. міжнар фін інститути характеризують зародження єдиної фінансової системи світового співробітництва.
забезпечуюча сфера — фінансовий ринок охоплює кругообіг фінансових ресурсів як специфічного товару. Ланки: 1. ринок грошей забезпечується кредитною системою це сукупність кредитних установ, які здійснюють концентрацію тимчасово вільних грошей та їх надання в кредит. 2. ринок капіталу – сфера торгівлі не тільки грішми, а й правом власності.
Обособленою ланкою фінансової системи виступає страхування: соціальне, страхування майна, особисте страхування, стрхув ризиків, відповідальності, перестрахування.
11. Фінансова політика як складова часина економічної та соціальної політики держави.
Виконуючи розподільчу і перерозподільчу функції у суспільстві і водночас формуючи систему економічних інтересів впливу на виробництво валового внутрішнього продукту, фінанси тісно пов’язані із соціально-еко номічним розвитком країни. При цьому фінансова політика, як правило, є одним із дієвих елементів макроекономічної політики держави для досягнення певного рівня розвитку економіки країни і рівня соціальної захищеності громадян.
Фінансова політика України початку XXI ст. спрямо вана на подолання наслідків сильної економічної кризи кінця 90-х років минулого століття, а також на стабі лізацію соціально-економічної ситуації в країні, яка не можлива без нормалізації фінансово-економічної ситу ації в ній.
Сучасна фінансова політика включає такі напрямки:
- бюджетну політику; - податкову політику; - грошово-кредитну політику;
- інвестиційну політику; - інвестиційне перетворення; - соціальну політику.
Для реалізації успішної фінансової політики на етапі економічного піднесення економіки, що має місце в Ук раїні необхідно досягти зниження соціальної напруженості в суспільстві, оздоровлення державних фінансів, повноцінного функціонування банківської системи, збалансування товарних і грошових потоків, роз ширення фінансово-економічної самостійності підпри ємств і регіонів, виходу економіки з «тіні».
Щодо задач бюджетної політики, то найважливішою з них слід вважати подолання бюджетної кризи, для чого передбачається:
1) реалізація програм економії державних видатків; 2) регіональне розмежування видатків бюджету між державними та місцевими бюджетами 3) реструктуризація державного боргу, поліпшення його обслуговування і цілеспрямоване його зменшення; 4) інвентаризація внутрішніх і зовнішніх запозичень; 5) зменшення прихованого дефіциту бюджету за рахунок упорядкування системи надання пільг та визначення джерел фінансування.
Податкова політика на цьому етапі розвитку має бути спрямована на максимальне узгодження інтересів держа ви і платників, яке передбачає забезпечення покращення фінансового положення в економіці країни і дієвості за хисту найбільш соціально вразливих верств населення. Напрями реформування податкової політики перед бачають:
Задача поліпшення грошово-кредитної політики по лягає в подоланні банківської кризи, відновленні довіри до банків і стимулюванні заощаджень населення. Напря ми здійснення грошово-кредитної політики:
Активізація інвестиційної політики має бути спрямо вана перш за все на прискорений розвиток економіки в цілому, а також окремих її галузей. Вона передбачає:
Інвестиційні перетворення пов’язані із задачами дер жави у сфері управління:
Фінансова політика, як правило, повинна мати со ціальну спрямованість і на сучасному етапі, при вході в ринок, має бути активною і дієвою. Вона передбачає:
12, Засади розробки фінансової політики та її значення в умовах розвитку ринкових відносин.
Фінансова політика має самостійне значення і в той же час є важливим засобом реалізації політики держави в любій сфері суспільної діяльності, будь то економіка, соціальна сфера, військова реформа чи міжнародні відносини.
Перш за все, фінансова політика повинна сприяти формуванню максимально можливого обсягу фінансових ресурсів, так як вони - матеріальна база будь-яких перебудов.
Не менш важливим є забезпечення раціонального розподілу коштів між галузями і сферами народного господарства, концентрація фінансових ресурсів на найважливіших напрямках економічного і соціального розвитку.
Реалізацію фінансової політики забезпечує сукупність заходів держави, направлених на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і перерозподіл для виконання державою її функцій і програм.
Фінансова політика повинна враховувати потреби суспільного розвитку, реальні економічні і фінансові можливості держави, тому вона залежить від конкретно - історичних умов і завдань, які стоять перед суспільством. Своєчасне внесення змін у фінансову політику на основі урахування особливостей поточного моменту дає можливість в більш короткі строки і з меншими втратами вирішувати завдання, які стоять перед державою.
Зміст фінансової політики, її основні напрями залежать від існуючих теоретичних концепцій, які визначають ступінь участі держави в управлінні економікою і використанні окремих інструментів реалізації фінансової політики, тобто конкретних форм організації фінансових відносин.
Оцінюючи фінансову політику, що проводилась в умовах адміністративно-командної системи управління слід відзначити, що сама по собі фінансова політика не може бути поганою або хорошою. Визначальним є те, наскільки вона відповідає інтересам суспільства і наскільки вона сприяє досягненню поставлених цілей і вирішенню конкретних завдань.
В сучасних умовах особливо гостро проявились недоліки фінансової політики нашої держави, до яких відносяться: догматичний (нетворчий) характер фінансової політики, її неспроможність швидко реагувати на зміни, що відбуваються в нашому суспільстві, знаходити необхідні способи для вирішення назрілих завдань; відсутність стратегічних концептуальних розробок; проведення часткових малоефективних і недостатньо обґрунтованих заходів, орієнтованих на сьогоденну вигоду; відрив фінансової політики від фактичного стану справ в народному господарстві; порушення основної вимоги ведення фінансового господарства - жити по своїх фінансових можливостях; залишковий підхід при визначенні фінансової бази задоволення соціальних потреб громадян.
Щоб краще уяснити зміст, завдання і вимоги до фінансової політики, виділяють як самостійні складові:
· податкову, · бюджетну, · грошово-кредитну, · міжнародну фінансову політику.
Податкова політика реалізує інтереси держави. Її головне призначення - вилучення частини ВВП на загальнодержавні потреби шляхом перерозподілу цих коштів через бюджет.
Під бюджетною політикою розуміють визначення державою:
· джерел формування доходів державного і місцевих бюджетів; · пріоритетних напрямів видатків бюджету;
· допустимих меж розбалансованості бюджету; · джерел фінансування бюджетного дефіциту;
· принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи.
В кредитно-грошовій політиці відносну самостійність набувають емісійна політика, цінова політика, валютна політика, кредитна політика - а в ній, в свою чергу, наприклад, відсоткова політика і інвестиційна політика.
Все більшого значення набуває міжнародна фінансова політика. В її основу покладено управління валютно-фінансовими і кредитними відносинами у сфері міжнародних відносин. Особливо великого значення в сучасних умовах набуває фінансова політика таких міжнародних фінансових організацій як МВФ, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку, Лондонський клуб кредиторів, Парижський клуб кредиторів і ін.
Держава захищає свої інтереси через митну і валютну політику. Відповідно до зацікавленості держави в розширенні або скороченні свого експорту чи імпорту застосовується система митних платежів або конкретний митний режим. Головним завданням митної і валютної політики є забезпечення і примноження золотовалютних резервів держави.
Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.До зовнішніх слід віднести залежність держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших видів ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції з світовими економічними системами тощо. Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, - це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту населення, інтелектуальний рівень його, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвитку форм кредитування тощо. На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. Водночас є загальні принципи фінансової політики для держав з ринковою економікою, розвиненими демократичними засадами суспільного життя. В цих умовах фінансова політика держави має спрямуватися на створення сприятливих фінансових умов для розвитку виробництва тих галузей, які мають вирішальне значення для задоволення потреб населення. Цього можна досягти завдяки як вишукуванню додаткових інвестицій в ці галузі, стимулюванню залучення додаткових коштів самих підприємницьких структур, так і створенню сприятливих фінансових можливостей для іноземних інвесторів.
13, Класифікація фінансової політики держави.
Політика економічного зростання застосовує систему фінансових заходів, які направлені на збільшення фактичних обсягів валового національного продукту і підвищення рівня зайнятості. Така стимулююча фінансова політика включає зростання державних видатків і зменшення податкового тягаря.
Якщо уряд використовує засоби фінансової політики (державних видатків і податків) для стримування обсягу випуску продукції на необхідному рівні і підтримки стабільності цін, то вважається, що державою проводиться політика стабілізації.
Політика обмеження ділової активності, навпаки направлена на зменшення реального обсягу валового національного продукту порівняно з його потенційним рівнем. Такий вид фінансової політики застосовується урядом в періоди підйому з метою уникнення кризи перевиробництва та інфляції, що виникає разом з надмірним попитом. Політика обмеження ділової активності (стримуюча політика) використовує наступні фінансові засоби:
- зменшення державних видатків;
- збільшення податків.
Слід підкреслити, що в чистому вигляді ні один вид фінансової політики на практиці не існує. Держава використовує фінансові засоби того чи іншого виду фінансової політики, поєднуючи їх. Вид фінансової політики визначається перевагою фінансових інструментів одного з видів фінансової політики.
Залежно від тривалості періоду і характеру завдань, що вирішуються, фінансова політика поділяється на фінансову стратегію і фінансову тактику.
Фінансова стратегія — довготривалий курс фінансової політики, розрахований на перспективу, який передбачає вирішення великомасштабних завдань, визначених економічною і соціальною стратегією.
У процесі її розроблення прогнозуються основні тенденції розвитку фінансів, формуються концепції їх використання, визначаються принципи організації фінансових відносин.
Фінансова тактика спрямована на розв’язання завдань конкретного етапу розвитку суспільства за допомогою перегрупування фінансових ресурсів і зміни способів організації фінансових зв’язків.
Щоб краще усвідомити зміст, завдання і вимоги до фінансової політики, виділяють як самостійні складові податкову, бюджетну, грошово-кредитну і міжнародну фінансову політику.
Податкова політика реалізує інтереси держави. Її головне призначення — вилучення частини ВВП на загальнодержавні потреби, перерозподіляючи ці кошти через бюджет.
Під бюджетною політикою розуміють визначення державою:
- джерел формування доходів державного і місцевих бюджетів; - пріоритетних напрямів видатків бюджету;
- допустимих меж розбалансованості бюджету; - джерел фінансування бюджетного дефіциту;
- принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи.
Оскільки податкова і бюджетна політика тісно пов’язані між собою, вживають поняття бюджетно-податкової політики. При цьому виділяють:
1) дискреційну фіскальну політику, коли парламент і уряд вносять зміни до податкової системи і видатків бюджету з метою впливу на ВВП, зайнятість, інфляцію. Ця політика може бути стимулюючою і стримуючою;
2) недискреційну,або політику «вмонтованих стабілізаторів», яка базується на теоретичному припущенні, що податкова система сама по собі має властивість автоматично впливати на економічний цикл, тобто має стабілізаційний ефект.
Під кредитно-грошовою політикою розуміють забезпечення стабільності грошового обігу через управління емісією, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці; забезпечення своєчасності розрахунків у народному господарстві і в різних ланках фінансової системи через регламентацію і регулювання діяльності банківської системи; управління діяльністю фінансового ринку через регламентацію емісії і розміщення державних і корпоративних цінних паперів і регулювання їх дохідності.
У кредитно-грошовій політиці відносну самостійність набувають емісійна політика, цінова політика, валютна політика, кредитна політика — а в ній, у свою чергу, наприклад, процентна політика й інвестиційна політика.
Дедалі більшого значення набуває міжнародна фінансова політика. В її основу покладено управління валютно-фінан совими і кредитними відносинами у сфері міжнародних відносин. Особливо великого значення в сучасних умовах набуває фінансова політика таких міжнародних фінансових організацій, як Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку, Лондонський клуб кредиторів, Паризький клуб кредиторів та ін.
Держава захищає свої інтереси через митну і валютну політику. Відповідно до заінтересованості держави в розширенні або скороченні свого експорту чи імпорту застосовується система митних платежів або конкретний митний режим. Головним завданням митної і валютної політики є забезпечення примноження золотовалютних резервів держави.
14. Пріоритети фінансової політики України на сучасному етапі соціально-економічного розвитку держави.
Фінансова політика держави є складовою частиною економічної політики і безпосередньо впливає на неї та на соціально-економічний розвиток держави в цілому.
Для того, щоб фінансова політика була спроможна позитивно впливати на наявну ситуацію, вона повинна відповідати певним критеріям, а саме своєчасно виявляти потребу у фінансових ресурсах певної ланки народного господарства та джерела їх мобілізації. Причому мобілізація необхідних ресурсів не повинна обмежувати розвиток окремих підприємств чи суб’єктів суспільства, які виявилися джерелом формування цих ресурсів. Тому вивчення даної теми є особливо актуальним.
У кожній державі залежно від економічних умов визначаються пріоритетні напрями фінансування окремих сфер,і галузей Задля цього розробляються спеціальні стратегії, програми соціально-економічного розвитку тощо.
На сучасному етапі реалізація фінансової політики України можна визначити такі основні її напрямами: акумулювання фінансових ресурсів задля забезпечення виконання загальнодержавних функцій, стимулювання економічної діяльності у різних сферах, розвиток соціальної сфери, стимулювання сектора житлово-комунального господарства (рисунок 1).
Рисунок 1. Напрями реалізації фінансової політики України у сучасних економічних умовах.
За останні роки, суттєве збільшення фінансування здобули економічна та соціальна сфери. Це обумовлено тим, що економіка і соціальний сектор на сучасному етапі є пріоритетними напрямками розвитку нашої країни.
Таким чином, слід відзначити, що основні напрямки фінансової політики держави можна визначити, аналізуючи видатки державного бюджету. Для кожної країни притаманний особливий їх склад, обумовлений насамперед, фінансовим становищем країни та спрямований на забезпечення цілей і завдань національної економіки, що реалізуються шляхом фінансової політики.
15, Місце фінансового механізму в системі господарського механізму, його роль у реалізації фінансової політики.
Фінансовий механізм - це сукупність конкретних фінансових форм, методів та важелів, за допомогою яких забезпечується процес суспільного відтворення, тобто здійснюються розподільчі і перерозподільні відносини, утворюються доходи суб'єктів господарювання і фонди грошових коштів. Важливим напрямком фінансової політики є становлення фінансового механізму. Фінансовий механізм - найбільш динамічна частина фінансової політики.
Фінансовий механізм може бути: Ø директивним; Ø регулюючим.
Директивний фінансовий механізм, розробляється, як правило, для фінансових взаємин, в яких держава приймає безпосередню участь. В його сферу входять податки, державний кредит, витрати бюджету, бюджетне фінансування, організація бюджетного устрою та бюджетного процесу, фінансове планування.
В цьому випадку держава розробляє всю систему організації фінансових відносин, обов’язкова для всіх його учасників. В ряді випадків директивний фінансовий механізм може розповсюджуватись і на інші види фінансових відносин, в яких держава безпосередньої участі не приймає. Такі відносини мають велике значення для реалізації всієї фінансової політики (ринок корпоративних цінних паперів) або одна з сторін цих відносин - агент держави (фінанси державних підприємств).
Регулюючий фінансовий механізм визначає основні «правила гри» в конкретному сегменті фінансів, що прямо не зачіпає інтереси держави.
Такий різновид фінансового механізму має місце щодо організації внутрігосподарських фінансових відносин на приватних підприємствах. В цьому випадку держава встановлює загальний порядок використання фінансових ресурсів, що залишаються на підприємстві після сплати податків та інших обов’язкових платежів, а підприємство самостійно виробляє форми, види грошових фондів, напрями їх використання.
Безпосередньо для реалізації фінансової політики, успішного впровадження її в життя, використовується фінансовий механізм у вузькому розумінні.
Фінансовий механізм - це система дії фінансових важелів, яка виражається в організації, плануванні та стимулюванні використання фінансових ресурсів.
До складу фінансового механізму входять п’ять взаємозв’язаних елементів:
· фінансові методи;· фінансові важелі; · правове забезпечення; · нормативне забезпечення;· інформаційне забезпечення.
Фінансовий метод - можна визначити як засіб впливу фінансових відносин на господарський процес.
Фінансові методи діють у двох напрямках:
Ø у напрямку управління рухом фінансових ресурсів; Ø у напрямку ринкових, комерційних відносин, що пов’язані з вимірюванням витрат та результатів, з матеріальним стимулюванням та відповідністю за ефективне використання грошових фондів.
Фінансовий важіль уявляє з себе засіб дії фінансового методу.
До фінансових важелів належать: фінансові стимули та фінансові санкції. Для зацікавлення суб'єктів господарювання в досягненні кращих результатів використовуються фінансові стимули.
У складі фінансових важелів важливе місце займають фінансові санкції як особливі форми організації фінансових відносин, покликані посилити матеріальну відповідальність суб'єктів господарювання за виконання взятих зобов'язань. В умовах ринку роль фінансових санкцій значно зростає. Найбільш розповсюдженими серед них є штрафи і пені.
Для нормального функціонування фінансового механізму необхідним є його відповідне правове забезпечення, яке представлене, передусім. Конституцією України, численними законами, а також підзаконними нормативно-правовими актами.
Нормативне забезпечення утворюють нормативи, інструкції, норми, тарифні ставки, методичні вказівки тощо. Інформаційне забезпечення складається з різного роду та виду економічної, комерційної, фінансової та іншої інформації.
Основними елементами фінансового механізму є:
1. Фінансове планування — діяльність з формування, використання централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів, призначених для цілей розширеного відтворення, матеріального стимулювання.
2. Фінансові важелі (прибуток, ціна, орендна плата, амортизаційні відрахування, дивіденди, фінансові санкції, процентна ставка, дисконт), стимули, нормативи які характеризують певний рівень забезпечення видатків, різних видів витрат фінансових ресурсів усіх рівнів, фінансові показники — абсолютні величини, які характеризують створення і використання фінансових ресурсів в економіці держави, її фінансове становище, результати господарської діяльності підприємницьких структур, рівень доходів населення, розподіл і перерозподіл валового національного продукту за допомогою фінансів.
3. Управління фінансами- сукупність прийомів і методів впливу на об'єкт для досягнення певної мети.
4. Фінансовий контроль- контроль з боку держави за формуванням і використанням грошових коштів; фінансовий аудит- процес детальної перевірки правильності складання фінансової звітності та аналіз фінансового стану підприємства.
5. Фінансове право- сукупність юридичних норм, які регламентують фінансові відносини щодо формування, розподілу і викорис- тання фінансових ресурсів усіх рівнів. Ф політика на суч етапі має визначатися якісно новими підходами до функц-ня госп-их суб'єктів з урах переходу до ринк підносин, реформи цін, оплати праці, податк-ї і кред-ї сис-ми, спрямованих на формув-ня ФМ. Саме через ньго як сукупність методів і форм, інструментів і важелів впливу на ек і соц розвиток сус-ва в процесі розподільчих і перерозподільчих Ф відносин можливо реаліз завдання Ф політики. Формуючи ФМ, держава намагається забезпечити його найбільш повну відповідність вимогам Ф політики того чи ін періода, що передує повній реалізації її цілей і завдань.
16, Склад фінансового механізму: характеристика його організаційних форм, методів, інструментів та важелів.
Фінансовий механізм — сукупність форм і методів, за допомогою яких забезпечується система розподілу і перерозподілу ВВП, формування та використання фінансових ресурсів суб'єктів економіки.
Засобом впливу фінансових відносин на господарчу діяльність є фінансові методи. У рамках фінансового механізму існують два основні методи:
1. фінансове регулювання
2. фінансове забезпечення
1. Фінансове регулювання засновано на правовому регламентуванні розподільних відносин в суспільстві або на окремому підприємстві (тобто пов'язано зі здійсненням розподільних процесів на макро - та мікрорівнях).
Розрізняють два види фінансового регулювання:
а)за сальдовим методом;
б)за нормативним методом.
Сальдовий метод передбачає виділення його елементів у розподілі доходу, тобто один елемент є результативним, а інші - розрахунковими. Сальдовий метод несе стимулююче навантаження.
Нормативний метод складається з того, що усі елементи розподілу визначаються за нормативами, які встановлюються щодо об'єкту розподілу. Нормативний метод також називають податковим, тому що сума доходів розподіляється за встановленими ставками.
1.Самофінансування - обов'язкова умова успішної діяльності підприємств в умовах ринкової економіки. Являє собою покриття витрат власними доходами підприємств.
Бюджетне фінансування - здійснюється на безповоротній основі за рахунок коштів державного або місцевого бюджетів.
2.Бюджетне фінансування або асигнування здійснюється у таких формах:
Кошторисне фінансування - метод безповоротного, безвідплатного відпуску грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів - кошторисів.
Державне фінансування інвестицій на основні об'єкти економічного і соціального розвитку.
Надання бюджетних коштів здійснюється також у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій.
а) дотації - це кошти, які передаються з бюджету бюджетам нижчого рівня безповоротно для збалансування їхніх доходів та видатків;
б), субсидії - це кошти, які передаються на фінансування цільових видатків, тобто це безповоротні поточні цільові виплати;
в) субвенції - це кошти, які передаються на фінансування цільових видатків на певний строк та підлягають поверненню їх у разі нецільового використання.
3.Кредитування - форма фінансового забезпечення, яка полягає у тимчасовому використанні позичкових коштів на принципах повороткості, терміновості й платності.
Структура фінансового механізму
1. Фінансове планування являє собою діяльність щодо формування цільових централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів, які спрямовані на розширене відтворення, соціальні потреби та задоволення інших потреб суспільства.
2. Фінансові показники - це величини, які характеризують створення та використання фінансових ресурсів в економіці держави. Вони визначають кількісну та якісну характеристики господарських явищ і процесів при функціонуванні фінансів як складової частини економічних відносин.
3. Фінансові важелі - це система управління фінансовим механізмом, засіб дії фінансового методу.
4. Норми являють собою абсолютний розмір видатків на розрахункову одиницю.
Нормативи - відносні показники, які встановлюються у відсотках до бази розрахунків.
5. Фінансове право -це сукупність юридичних норм, що регламентують фінансові відносини.
На його основі грунтується вся фінансова діяльність держави, яка через своє фінансове законодавства регламентує sырегулює фінансові відносини в суспільстні. 6.Інформаційне забезпечення.Фінансова інформація як різновид економічної є носієм і основою наукового пізнання фінансового механізму організації економіки.
7. Фінансовий контроль - це комплекс заходів, які здійснюються державою з метою успішного досягнення поставлених нею цілей у сфері фінансів.
17, Економічний зміст, суб’єкти, об’єкти та принципи фінансового менеджменту.
Фінансовий менеджмент являє собою систему принципів і методів розробки і реалізації управлінських рішень, зв'язаних з формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів підприємства й організацією обороту його коштів.
Ефективний фінансовий менеджмент, організований з урахуванням принципів, дозволяє формувати ресурсний потенціал високих темпів приросту виробничої діяльності підприємства, забезпечувати постійний ріст власного капіталу, істотно підвищувати його конкурентну позицію на товарному і фінансовому ринках, забезпечувати стабільний економічний розвиток у стратегічній перспективі.
З урахуванням змісту і принципів фінансового менеджменту формуються його мети і задачі.
Головною метою фінансового менеджменту є забезпечення максимізації добробуту власників підприємства в поточному і перспективному періоді.
Основні задачі фінансового менеджменту, спрямовані на реалізацію його головної мети
Як суб’єкт управління фінансовий менеджмент підприємства включає:органи державного управління;
фінансові й податкові органи; власника підприємства; апарат управління підприємством.
Тобто, фінансовий менеджмент як суб’єкт управління охоплює всі рівні управління.
Безпосередньо на підприємстві управління здійснює апарат управління підприємством (служба фінансового менеджера) та власник (засновники, збори акціонерів).
Об’єктами фінансового менеджменту є фінанси підприємств та його фінансова діяльність, тобто економічні відносини, які опосередковані грошовим обігом, зміна розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства.
До основних принципів фінансового менеджменту належать такі
1. Інтегрування із загальною системою управління підприємством. Фінансовий менеджмент тісно взаємодіє з іншими видами функціонального менеджменту (виробничим менеджментом, інноваційним менеджментом, менеджментом персоналу), оскільки прийняте управлінське рішення в будь-якій сфері діяльності підприємства впливає на формування грошових потоків і фінансові результати. Відповідно фінансовий менеджмент перебуває під впливом таких загальних принципів управління, як планування, цільова спрямованість, варіативність тощо.
2. Комплексний характер формування управлінських рішень. Фінансовий менеджмент є комплексною системою управління, яка забезпечує розробку взаємозалежних управлінських рішень, кожне з яких вносить свою частку в загальну результативність фінансової діяльності підприємства.
3. Плановість і системність у розробленні управлінських рішень — це планування матеріальних і фінансових ресурсів з метою забезпечення їх збалансованості, системність у розробці стратегії і тактики фінансового менеджменту.
4. Високий динамізм фінансового управління, який враховує зміни факторів зовнішнього середовища, ресурсного потенціалу, форм організації фінансової та виробничої діяльності, фінансового стану підприємства, кон'юнктури фінансового ринку.
5. Варіативність підходів до розроблення окремих управлінських рішень полягає у прогнозуванні варіантів фінансового розвитку підприємства, пошуку та обгрунтуванні альтернативних фінансових рішень.
6. Орієнтованість на стратегічні цілі розвитку підприємства —- це орієнтація на стратегію довгострокового розвитку підприємства, досягнення стратегічної мети, забезпечення стабільного економічного розвитку в перспективі.
18, Функції фінансового менеджменту.
Умовно функції фінансового менеджменту класифікуються залежно від його об'єкта і суб'єкта.
Функції суб'єкта фінансового менеджменту — види управлінської діяльності, спрямовані на досягнення цілей та вирішення завдань фінансового управління підприємства.
Функція планування у фінансовому менеджменті є основою прийняття фінансових рішень. З одного боку, фінансове планування — комплекс заходів з розробки планових завдань і їх реалізації на практиці, з іншого — діяльність із формування і затвердження фінансових планів за основними напрямами фінансової діяльності підприємства. В основу фінансового планування покладено розроблену фінансову стратегію підприємства, що конкретизується на кожному етапі його розвитку.
Прогнозування у фінансовому менеджменті — розроблення можливих напрямів фінансової діяльності підприємства на тривалу перспективу, прогнозу змін його фінансового стану. Якщо мета планування — втілити у життя заплановані заходи, то для прогнозування характерним є передбачення відповідних змін фінансового розвитку підприємства.
Організація полягає у створенні органів управління, побудові структури апарату управління, підрозділів фінансової служби, встановленні взаємозв'язків між ними, розподілі обов'язків і повноважень. Координація у фін-му менеджменті — узгодженість робіт усіх ланок системи управління, апарату управління і фахівців, єдність відносин між ними.
Регулювання у фінансовому менеджменті охоплює комплекс поточних заходів, що забезпечують фінансову стійкість підприємства в разі виникнення відхилення фактичних результатів від планових завдань, заданих параметрів, норм і нормативів.
Мотивація як функція фінансового менеджменту передбачає спонукання і стимулювання працівників фінансової служби до ефективної та продуктивної роботи з метою виконання поставлених завдань фінансового розвитку підприємства.
Контроль у фінансовому менеджменті — це перевірка організації фінансової роботи та виконання фінансових планів, виявлення відхилень від плану та своєчасне внесення корективів.
Контрольна функція фінансового менеджменту реалізується за такими напрямами:
— контроль за формуванням фінансових ресурсів в обсязі, достатньому для задоволення потреб соціально-економічного розвитку підприємства; — контроль за ефективним і раціональним використанням фінансових ресурсів підприємства; — контроль за рівнем самофінансування, платоспроможності й рентабельності підприємства.
Залежно від об'єкта фінансового менеджменту розрізняють такі його функції.
1. Управління капіталом. Реалізація цієї функції фінансового менеджменту відбувається у процесі визначення загальної потреби у капіталі для фінансування активів підприємства; оптимізації структури капіталу з метою забезпечення ефективного його використання; розроблення комплексу заходів з рефінансування капіталу у найефективніші види активів.
2. Управління активами, відповідно до якого розраховується реальна потреба в окремих активах із врахуванням запланованих обсягів операційної діяльності підприємства, визначаються розмір і оптимальний їх склад з позиції раціонального використання, забезпечення ліквідності та ефективності.
3. Управління грошовими потоками. Фінансовий менеджмент виконує таку функцію при формуванні вхідних і вихідних потоків грошових коштів, їх синхронізації за обсягом і в часі з метою забезпечення фінансової рівноваги підприємства.
4. Управління інвестиціями. Функціональними завданнями такого управління е формування важливих напрямів інвестиційної діяльності підприємства, розроблення його інвестиційної політики; оцінка інвестиційної привабливості окремих реальних проектів і фінансових інструментів, відбір найефективніших з них; формування реальних інвестиційних програм і портфеля фінансових інвестицій; вибір раціональних форм фінансового інвестування.
5. Управління фінансовими ризиками. У процесі реалізації цієї функції визначається склад основних фінансових ризиків підприємства; здійснюється оцінка їх рівня і розмір можливих фінансових втрат у розрізі окремих операцій та господарської діяльності в цілому; формується комплекс заходів з профілактики, мінімізації та страхування фінансових ризиків.
6. Управління прибутком. Основними завданнями при виконанні фінансовим менеджментом цієї функції є виявлення резервів нарощування величини прибутку; забезпечення стабільності формування чистого прибутку за рахунок оптимізації постійних і змінних витрат; обґрунтування облікової, цінової та податкової політики підприємства; забезпечення оптимальних пропорцій та підвищення ефективності розподілу і використання прибутку з метою зміцнення конкурентних позицій підприємства та добробуту його власників.
7. Антикризове фінансове управління. Така функція фінансового менеджменту передбачає виявлення на основі постійного моніторингу фінансового стану підприємства ознак кризових явищ та масштабів фінансової кризи; формулювання цілей та розробку антикризової стратегії; вибір адекватних інструментів антикризового управління та заходів фінансової стабілізації підприємства; контроль за своєчасністю та ефективністю впроваджених антикризових заходів.
19.Механізм реалізації фінансового менеджменту на підприємстві.
Фінансовий менеджмент набуває практичного втілення завдяки фінансовій політиці підприємства.
Фінансова політика підприємства, як реалізація фінансового менеджменту, включає багато складових, таких як:
Вибір варіанту облікової політики підприємство здійснює у відповідності до Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” від 16.07.99 р. та національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку.
В рамках кредитної політики вирішується питання про забезпечення оборотними засобами, а саме визначається розмір власного оборотного капіталу та потреба в залученому; необхідність залучення довгострокових кредитів; вивчається структура капіталу і фінансова стійкість підприємства.
Політика управління грошовими потоками пов’язана з оптимізацією залишків коштів на рахунках підприємства, мінімізацією розривів між надходженням коштів і їх використанням, застосуванням різноманітних схем розрахунків. Поняття “грошові потоки” вперше з’явилось в економічній науці після другої світової війни в США. Двоїста природа грошового потоку проявляється в тому, що він використовується для оцінки як доходності, так і ліквідності підприємства.
Політика управління витратами реалізується за допомогою системи планів та бюджетування, передбачає розробку кошторисів (бюджетів) за основними елементами витрат і здійснення ефективного контролю за їх виконанням.
Дивідендна політика повинна призвести до рівноваги інтересів як власників, так і менеджерів та інвесторів у відповідності до теорії агентських відносин, а також теорії портфелю, теорії структури капіталу з метою максимізації ціни підприємства. За цих умов можливі наступні варіанти дивідендної політики:
У вітчизняній теорії та практиці питання стратегічного управління діяльністю підприємством до цього часу недостатньо розроблені. Частково це пояснюється тим, що функція стратегічного управління тривалий час належала державі. Крім того, дається взнаки недосконалість правового, законодавчого, економічного регулювання в державі, а також нестабільність законодавчої бази, відсутність практичного досвіду у фахівців.
Проте, в світовій практиці стратегічний менеджмент як наукова галузь і як напрям практичної діяльності існує та еволюціонує вже більше півсторіччя і в сучасних умовах ґрунтується на класичній схемі розвитку підприємства:
1-й етап – підприємство починає вертикально інтегруватися для ефективного проникнення на суміжні ринки; з позиції фінансового менеджменту цей етап стратегії підприємства характеризується пошуком нових джерел фінансування своєї діяльності, об’єднання капіталу та фінансових ресурсів;
2-й етап – підприємство намагається розширити свою частку на цих ринках з метою підвищення рентабельності своїх видів та напрямів діяльності, які є результатом вертикальної інтеграції, з позиції фінансового менеджменту – відбувається пошук нового „дешевого” капіталу;
3-й етап – підприємство намагається краще використати свої ринкові можливості через розширення гами товарів та послуг, урізноманітнення своєї пропозиції; в рамках фінансового менеджменту – підвищення ефективності використання капіталу та фінансових ресурсів;
4-й етап – підприємство розуміє неспроможність надалі зростати шляхом проникнення на суміжні ринки, звертає увагу на можливі напрями диверсифікації, які не пов’язані з існуючими напрямами діяльності, у фінансовому менеджменті – пошук нових напрямків вкладення капіталу, зміна його структури.
Така загальна модель стратегії підприємства та стратегії фінансового менеджменту актуалізована глобалізацією економіки, інтернаціоналізацією ринків. Стратегічне мислення вимагає не тільки підтримання цілісності підприємства та певної оптимальної структури капіталу, а вимагає ефективного поєднання категорій „продукт – ринок”, „капітал – ринок”.
Таким чином, фінансовий менеджмент реалізується в рамках фінансової політики підприємства, забезпечує його фінансовими ресурсами, здійснює контроль за дотриманням фінансової дисципліни. Умовно фінансову роботу на підприємстві можна згрупувати за такими напрямками:
20.Організація управління державними фінансами в Україні.
Ефективне функціонування фінансової системи держави, здійснення цілеспрямованої фінансової політики за допомогою фінансового механізму залежить від організації управління фінансами в державі.
Управління фінансами відбувається через систему державних органів та інститутів за допомогою форм і методів організації управлінської діяльності. Така діяльність зумовлена історичними, економічними та політичними умовами розвитку держави, воно підпорядковується фінансовій політиці держави.
В управлінні фінансами вирізняють об'єкти і суб'єкти управління.
Об'єктами управління є різні форми та методи фінансових відносин. Суб'єктами — ті організаційні структури, які здійснюють управління (фінансові державні органи, фінансові відділи підприємств та ін.). Сукупність усіх організаційних структур, що виконують управління фінансами, становить фінансовий апарат.
Основне завдання органів управління фінансовою системою в державі полягає в забезпеченні злагодженості функціонування окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається шляхом чіткого розподілу функцій і повноважень між фінансовими органами й інституціями.
В управлінні фінансами розрізняють декілька функціональних складових: планування, стратегічне й оперативне управління та контроль.
Планування посідає важливе місце в системі управління фінансами. Його об'єктом є фінансова діяльність держави та суб'єктів господарювання, а результатом — складання фінансових планів. У процесі планування держава та суб'єкти господарювання оцінюють стан своїх фінансів, виявляють можливість збільшення фінансових ресурсів, розробляють напрями їх ефективного використання.
У системі органів управління фінансами доцільно виокремлювати органи стратегічного й оперативного управління фінансами (рис. 4.3).
Рис. 4.3. Система управління державними фінансами в Україні
Стратегічне управління — це загальне управління фінансами, що включає дії, розраховані на довгострокову перспективу і вирішення глобальних завдань розвитку фінансової системи країни.
Стратегічне управління виявляється у визначенні фінансових ресурсів шляхом прогнозування на майбутнє, встановлення обсягів фінансових ресурсів на реалізацію цільових програм тощо; здійснення вищими органами державної влади та управління (Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України). До сфери безпосереднього державного управління належать лише державні фінанси.
Оперативне управління фінансами — це управління фінансами, що становить сукупність заходів, розроблених на основні оперативного аналізу фінансової ситуації, фінансового планування, контролю та регулювання, складання й виконання фінансових планів. Оперативне управління фінансами — головна функція апарату фінансової системи держави: Міністерства фінансів України, Державного казначейства України, Державної податкової адміністрації України, фінансових управлінь (відділів), міністерств, відомств, місцевих рад, фінансових служб підприємств та організацій.
Центральним спеціалізованим органом державної виконавчої влади з управління фінансами є Міністерство фінансів України, яке входить до складу і підпорядковується Кабінету Міністрів, втілює у життя фінансову політику держави.
Особливим підрозділом Міністерства фінансів України, що спеціально займається виконанням Державного бюджету України, є Державне казначейство України. Цей фінансовий орган створений згідно з указом Президента України від 27 квітня 1995 р. з метою забезпечення ефективного управління коштами Державного бюджету України, чіткого контролю за надходженням коштів до Державного бюджету та їх використанням.
Отже, Міністерство фінансів України організовує виконання Державного бюджету через Державне казначейство України та його територіальні органи.
Основний критерій на якому ґрунтується виконання бюджетів — забезпечення надходжень податків, зборів та обов'язкових платежів до бюджетів усіх рівнів. Цю функцію виконує Державна податкова адміністрація України (ДПАУ) з широкими правами та Податкова міліція, яка перебуває у складі ДПАУ. Державна податкова адміністрація втілює в життя податкову політику держави.
21.Функції державних фінансових органів в системі управління фінансами.
Розподіл функцій в управлінні фінансами між органами державної влади і управління:
Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади, приймає закони, в тому числі з фінансових питань, затверджує Державний бюджет України та вносить зміни до нього; здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України; приймає рішення щодо звіту про його виконання; визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики.
Верховна Рада України утворює постійно діючий орган контролю Рахункову палату, яка підпорядковується і є підзвітною Верховній Раді.
Рахункова палата: здійснює контроль за виконанням законів України та постанов Верховної Ради, виконанням Державного бюджету України, фінансуванням загальнодержавних програм в частині, що стосується використання коштів Державного бюджету України; здійснює за дорученням Верховної Ради та її комітетів контрольні функції в межах своєї компетенції; контролює ефективність управління коштами Державного бюджету України Державним казначейством України; контролює інвестиційну діяльність органів виконавчої влади; контролює виконання рішень Верховної Ради про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України; контролює касове виконання Державного бюджету України Національним банком України та уповноваженими банками; перевіряє кошторис витрат, пов'язаних з діяльністю Верховної Ради України та ін.
Президент України, як глава держави, створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби; підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.
Кабінет Міністрів України, як вищий орган у системі органів виконавчої влади, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; організовує розробку проекту закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, надає Верховній Раді України звіт про його виконання.
Міністерство фінансів України, як центральний орган державної виконавчої влади, підпорядкований Кабінету Міністрів України, забезпечує проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики. Спрямованої на реалізаціє визначених завдань економічного та соціального розвитку України, здійснює координацію діяльності у цій сфері інших центральних органів виконавчої влади.
Основні функції Міністерства фінансів полягають у таких діях:
— розробленні та реалізації основних напрямів фінансової політики держави, забезпеченні її втілення в життя;
— забезпеченні стабільності державних фінансів, їх активного впливу на соціально-економічний розвиток країни;
— організації бюджетного процесу, складанні проекту та забезпеченні виконання Державного бюджету України;
— концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку України та її регіонів;
— аналізі підсумків виконання бюджетів усіх рівнів;
— удосконаленні методів фінансово-бюджетного планування;
— проведення роботи з розвитку фінансового ринку (ринку цінних паперів, кредитного ринку, ринку фінансових послуг);
— здійсненні фінансового контролю за раціональним та цільовим використанням бюджетних коштів, коштів державних цільових фондів;
— регулювання фінансової діяльності суб'єктів господарювання шляхом установлення правил виконання фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності.
Головним завданням Державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підпрємствах і організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів, розробка пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому.
Державне казначейство створене з метою ефективного управління коштами Державного бюджету України, підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних обсягів фінансових ресурсів у Державному бюджеті. І тому основними завданнями казначейства є:
- організація виконання Державного бюджету України і здійснення контролю за цим;
- управління наявними коштами Державного бюджету України, у тому числі в іноземній валюті, та коштами державних позабюджетних фондів у межах видатків, установлених на відповідний період;
- фінансування видатків Державного бюджету України;— ведення обліку касового виконання Державного бюджету України, складання звітності про стан виконання Державного бюджету України;
— здійснення управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом відповідно до чинного законодавства;
— розподіл між Державним бюджетом України та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і обов'язкових платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України;
— здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних позабюджетних фондів;
— розробка нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є обов'язковими для всіх підприємств, установ та організацій, що використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів.
Державна податкова служба в Україні має статус міністерства і є центральним органом виконавчої влади, створена з метою посилення контролю за справлянням податків, зборів та інших обов'язкових платежів, зміцнення виконавської дисципліни. Головними завданнями служби є:
Повноваження органів місцевого самоврядування в галузі бюджету і фінансів:
— самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети;
— самостійно розпоряджаються коштами місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання;
— використовують вільні бюджетні кошти, додатково одержані в процесі виконання місцевих бюджетів;
— органи місцевого самоврядування можуть мати позабюджетні цільові (у тому числі валютні) кошти, які використовуються ними самостійно і знаходяться на спеціальних рахунках в установах банків;
— мають право встановлювати місцеві податки і збори, які зараховуються до відповідних місцевих бюджетів. За рішенням зборів громадян можуть запроваджувати місцеві збори на засадах добровільного самооподаткування;
— запроваджують відповідно до законодавства місцеві податки і збори та обов'язкові платежі;
— можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, отримувати позики з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити в банківських установах;
— можуть створювати у межах законодавства комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи, виступати гарантами кредитів підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності, розміщувати належні їм кошти в банках інших суб'єктів права власності, отримувати відсотки від їх доходів і зараховувати їх до доходної частини відповідного місцевого бюджету. У системі органів державної влади, які здійснюють управління фінансами, центральне місце належить Міністерству фінансів України. В сучасних умовах створення основ ринкового господарства змінюється роль Міністерства фінансів у системі управління державою, а також розширюються і доповнюються його завдання і функції.
22.Необхідність, суть і принципи фінансового планування. Види фінансових планів.
Фінансове планування - процес розроблення систе ми фінансових планів з окремих аспектів фінансової діяльності з формування, використання централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів, призначе них для цілей розширеного відтворення, матеріального стимулювання працівників, задоволення соціальних та інших потреб суспільства.
Принципи фінансового планування:
Принцип науковості передбачає розрахунок планових показників на основі аналізу звітних даних та визначенні перспектив розвитку фінансових показників з дотриманням вимог економічних законів розвитку суспільства
Принцип комплексності передбачає, що показники фінансового плану повинні бути взаємопов’язаними між собою
Принцип оптимальності передбачає найбільш раціональне використання капіталу і всіх фінансових ресурсів
Предметно-цільовий принцип спрямований на конкретне формування і використання фінансових ресурсів для забезпечення певної економічної, соціальної, екологічної, культурної та інших програм, незалежно від джерел походження ресурсів
Принцип територіального планування передбачає визначення фінансових ресурсів окремих адміністративно-територіальних одиниць залежно від результатів господарської діяльності та перерозподіл ресурсів через централізовані фонди для забезпечення соціального розвитку регіону
Принцип обґрунтованості передбачає відображення планових показників в ув’язці з реальними макроекономічними процесами
Основна мета фінансового планування — найточніше визначення майбутніх витрат і доходів, які б забезпечували нормальну діяльність держави і підприємницьких структур.
Зміст фінансового планування реалізується через розробку системи заходів щодо забезпечення розвитку суб'єктів економіки необхідними фінансовими ресурсами.
Суть планування проявляється в конкретизації цілей розвитку всієї фірми та кожного підрозділу окремо на певний період; визначенні господарських завдань, засобів їх досягнення, термінів та послідовності реалізації; виявлення матеріальних, трудових та фінансових ресурсів, які необхідні для вирішення поставлених завдань.
Таким чином, призначення планування як функції управління полягає в намаганні завчасно врахувати за можливістю всі внутрішні та зовнішні фактори, що забезпечують сприятливі умови для нормального функціонування і розвитку підприємств. Воно передбачає розробку комплексу заходів, які визначають послідовність досягнення конкретних цілей з урахуванням можливостей найефективнішого використання ресурсів кожним виробничим підрозділом і всією фірмою.
Фінансовий план – це документ, що відображає механізм формування і використання грошових коштів господарюючих суб’єктів, галузей, регіонів і держави взагалі
Види фінансових планів
по терміну дії:
залежно від завдань:
залежно від охоплення відносин:
- фінансові плани (баланс доходів і витрат) господарюючих суб'єктів сфери матеріального виробництва;
- фінансові плани комерційних і некомерційних організацій невиробничої сфери;
- фінансовий план страхувальника;
- кошториси державних установ та організацій, витрати яких фінансуються за рахунок бюджетних коштів
- Зведені фінансові плани:
23.Методи та етапи фінансового планування.
Фінансове планування - процес розроблення систе ми фінансових планів з окремих аспектів фінансової діяльності з формування, використання централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів, призначе них для цілей розширеного відтворення, матеріального стимулювання працівників, задоволення соціальних та інших потреб суспільства.
Методи фінансового планування:
Метод коефіцієнтів або екстраполяції - передбачає зміну планованих показників на визначену частку (коефіцієнт) виходячи з рівня їх виконання в попередньому звітному періоді
Нормативний метод - припускає розрахунок планових фінансових показників на основі встановлених норм, нормативів
Балансовий метод - передбачає складання балансу доходів і видатків з узгодження всіх витрат з джерелами їх фінансування
Розрахунково-аналітичний метод - спирається на аналіз динаміки ретроспективних даних та експертну оцінку прогнозованої зміни планованого показника
Метод економіко-математичного моделювання - дає змогу дослідити кількісне відображення взаємозв’язків між фінансовими показниками та чинниками, які впливають на величину цього показника
Програмно-цільовий метод - передбачає розрахунок показників в розрізі бюджетних програм на середньострокову перспективу з визначенням цілей і засобів їх досягнення
Етапи фінансового планування:
24.Організація фінансового контролю в Україні.
Фактично фінансовий контроль є завершальною стадією управлінського процесу, що складається з трьох взаємопов'язаних елементів: прогнозування або планування, регулювання та контролю. Оскільки фінансовий контроль складова фінансових відносин, він відіграє специфічну роль індикатора розподільних відносин, дія якого втілюється в контрольній функції фінансів.
Фінансовий контроль — специфічний вид діяльності, що здійснюється всіма ланками державної влади й управління, а також недержавними структурами стосовно забезпечення на основі законності відповідного рівня фінансової дисципліни, ефективного руху централізованих і децентралізованих фондів, а також пошуку шляхів удосконалення процесів розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів у країні.
Загальнодержавний фінансовий контроль здійснює Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Державна податкова адміністрація України, спеціальні органи державного фінансового контролю, до яких належать Рахункова палата та Державна контрольно-ревізійна служба України.
Особливе місце у системі органів державного фінансового контролю посідає Рахункова палата України — постійно діючий орган контролю, утворений Верховною Радою України, він здійснює діяльність самостійно, незалежно від інших органів влади, звітує перед Верховною Радою України. До головних функцій та повноважень Рахункової палати належать:
— контроль за виконанням законів України, виконанням Державного бюджету та державних цільових позабюджетних фондів;
— здійснення за дорученням Верховної Ради України контролю за виконанням бюджету за поквартальним розподілом доходів і видатків, видатків з обслуговування внутрішнього та зовнішнього боргів України, витрачанням коштів цільових фондів;
— контроль за ефективністю управління коштами Державного бюджету Державним казначейством України, законність і своєчасність руху коштів бюджету, загальнодержавних цільових фондів у Національному банкові України, уповноважених банках і кредитних установах;
— контроль органів місцевого самоврядування, підприємств, банків, організацій стосовно використання ними бюджетних коштів;
— здійснення комплексних ревізій та тематичних перевірок;
— унесення пропозицій щодо удосконалення бюджетного законодавства.
Важливим органом державного фінансового контролю з боку виконавчої влади є Державна контрольно-ревізійна служба України, яка діє при Міністерстві фінансів України і підпорядковується цьому органу. Контрольно-ревізійні управління на місцях підпорядковуються Головному контрольно-ревізійному управлінню України. Державна контрольно-ревізійна служба України координує свою діяльність із місцевими Радами народних депутатів та органами виконавчої влади, фінансовими органами, державною податковою службою й іншими органами контролю.
25.Функції, права та обов’язки органів державного фінансового контролю в Україні.
Система фінансового контролю в країнах з розвинутою ринковою економікою, як правило включає такі елементи:
- відомство головного ревізора-аудитора (розрахункова палата) з підпорядкуванням безпосередньо парламенту або президенту країни. Головне завдання цього відомства загальний контроль за витрачанням державних коштів;
- податкове відомство з підпорядкуванням уряду або Мінфіну країни, яке контролює надходження податків;
- контролюючі структури у складі відомств, що здійснюють перевірки та ревізії підвідомчих організацій;
- недержавні контролюючі служби, здійснюють на комерційній основі перевірку достовірності звітної документації та законності фінансових операцій;
- служби внутрішнього контролю, основне завдання яких - пошук шляхів зниження витрат і максимізації прибутку.
Головним органом державного фінансового контролю в Україні виступає Державна контрольно-ревізійна служба України. Її було засновано в січні 1993 р. згідно із Законом України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”. В цьому законі визначається статус, функції та правові засади діяльності цієї структури.
ДКРС складається з:
- Головного контрольно-ревізійного управління України;
- управлінь Автономної республіки Крим;
- обласних, київського та Севастопольського КРУ;
- контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) в районах, містах і районах у містах.
Головне завдання ДКРС :
- здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їхнім збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів;
- розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їх виникненню.
Державний контроль здійснюється у формі ревізій та перевірок.
ДКРС діє при Міністерстві фінансів України і підпорядковується йому.
ДКРС координує свою діяльність з місцевими Радами народних депутатів та органами виконавчої влади, фінансовими органами, державною податковою службою, іншими контролюючими органами, органами прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки.
ДКРС здійснює такі функції:
1)організує роботу контрольно-ревізійних підрозділів з проведення ревізій та перевірок, узагальнює результати документальних ревізій і перевірок і у випадках, передбачених законодавством, повідомляє про них органи законодавчої та виконавчої влади;
2)провадить ревізії та перевірки фінансової діяльності, збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах та інших органах державної виконавчої влади;
3)здійснює ревізії та перевірки правильності витрачання державних коштів та утримання місцевих органів державної виконавчої влади, установ і організацій, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок державного бюджету;
4)залучає на договірних засадах кваліфікованих фахівців відповідних міністерств, інших органів державної виконавчої влади, державних фондів, підприємств, установ і організацій;
5)провадить ревізії та перевірки повноти прибуткування, правильності витрачання і збереження валютних коштів;
6)здійснює контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями та перевірками;
7)розробляє інструктивні та інші нормативні акти про проведення ревізій та перевірок;
8)здійснює методичне керівництво і контроль за діяльністю підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів, узагальнює досвід проведення ревізій та перевірок і поширює його серед контрольно-ревізійних служб, розробляє пропозиції щодо удосконалення контролю;
9)вимагає від керівників об’єктів, що ревізуються та перевіряються, проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і розрахунків, у необхідних випадках опечатування кас та касових приміщень, складів, архівів;
10)одержує від НБУ та його установ, комерційних банків та інших кредитних установ необхідні відомості, копії документів, довідки про банківські операції й залишки коштів на рахунках об’єктів, що ревізуються або перевіряються;
11)вимагає довідки і копії документів про операції та розрахунки з установами, організаціями, підприємствами, що реалізуються або перевіряються;
12)одержує від службових і матеріально відповідальних осіб об’єктів, що ревізуються або перевіряються, письмові пояснення з питань, які виникають у ході ревізій і перевірок;
13)пред’являє керівникам та іншим службовим особам об’єктів, що ревізуються або перевіряються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань збереження і використання державної власності та фінансів;
14)вилучає до бюджету виявлені ревізіями або перевірками приховані та занижені валютні та інші платежі;
15)стягує у доход держави кошти, одержані міністерствами, відомствами, державними комітетами, державними фондами, підприємствами, установами і організаціями за незаконними угодами, без установлених законом підстав та з порушенням чинного законодавства;
16)накладає у випадках, передбачених законодавством, на керівників та інших службових осіб підприємств, установ і організацій адміністративні стягнення;
17)застосовує до підприємств, установ, організацій та інших суб’єктiв пiдприємницької дiяльностi фiнансовi санкцiї.
За ініціативою ДКРС ревізія або перевірка підприємств може провадитись не частіше разу на рік. Ревізію або перевірку за дорученням правоохоронних органів може бути проведено будь-коли.
Органи ДКРС провадять ревізії та перевірки суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності за постановою прокурора або слідчого, винесеною в ході розслідування кримінальної справи.
В умовах переходу до ринкових відносин склад і методи фінансового контролю зазнають суттєвих змін, що визначається зміною ролі держави в економіці:
1. Звужується сфера державного фінансового контролю. Він все більше концентрується на сфері макроекономічних процесів, включаючи:
- контроль за вартісними пропорціями руху ВВП,
- грошовою масою,
- формуванням та використанням фондів грошових коштів, що надходять у розпорядження держави.
2.Відбуваються певні зрушення від підсумкового контролю в бік попереднього: розвиток демократії та парламентаризму в Україні, підвищення фахового рівня депутатів призводять до більш ретельного контролю за фінансовою діяльністю виконавчої влади та поглибленому аналізу доцільності та економічної ефективності витрачання коштів при затвердженні проектів державного бюджету та позабюджетних фондів.
26.Види, форми та методи фінансового контролю.
Фінансовий контроль - є сукупність видів, форм і методів перевірки законності і доцільності здійснення фінансових операцій та реалізації на цій основі завдань фінансової політики
Види фінансового контролю
Зовнішній контроль полягає у перевірці фінансової діяльності того чи іншого суб’єкта відповідними уповноваженими органами контролю:
Внутрішній контроль полягає у перевірці господарюючим суб’єктом власної діяльності:
Форми фінансового контролю
за часом проведення:
за способом проведення
Методи фінансового контролю розрізняються за характером його здійснення, за комплексністю і технологією контролю, його спрямованістю, оформленням результатів:
Ревізія (планова, позапланова; комплексна, тематична, вибіркова) передбачає контроль усієї фінансової і господарської діяльності підприємств та організацій стосовно її відповідності чинному законодавству
Перевірка (тематична, поточна, зустрічна, камеральна) полягають у контролі за окремими сторонами фінансової діяльності
Обстеження являє собою ознайомлення з окремими напрямами фінансової діяльності з метою виявлення проблем та шляхів їх удосконалення
Інвентаризація (суцільна, вибіркова) полягає у встановленні відповідності наявних матеріальних цінностей і грошових коштів їх документальному підтвердженню
27.Аудит: суть, призначення, сфера застосування, принципи організації.
Аудит — незалежний зовнішній фін контроль, заснований на комерційних засадах.
Закон визначає аудит як перевірку публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам.
Поява і розвиток аудиту в сучасних умовах переходу до ринку обумовлені наступним:
1) відмиранням неефективного відомчого контролю;
2) наявністю підприємств нових форм власності, для яких немає поняття "вищестояща організація", яка здійснює контроль за їхньою діяльністю;
3) неможливістю загальнодержавними органами фінансового контролю охопити регулярними і глибокими перевірками всі суб'єкти господарювання, що і покладається на аудиторські фірми.
Завдання:
Основні принципи аудиту:
Важливою умовою успішного функціонування аудиторської фірми є науково обґрунтована система управління. Вона включає керівництво труд колективом, проведення організаційної роботи по підбору і визнач функціональних обов'язків працівників на робочих місцях, своєчасне забезпечення роб процесу, його планування, облік, контроль, матеріальне стимулювання та ін.
Організацію аудиту очолює Аудиторська палата України (або ін уповноважені на це органи). Метою діяльності Аудиторської палати є створ системи незалежного фінансово-господарського контролю у формі аудиту, який дає об'єктивну оцінку фінансового стану підприємств і підприємців, сприяє раціональному господарюванню та своєчасно запобігає банкрутству власника, забезпечує достовірний контроль за доходами і видатками власників та одночасно оберігає інтереси держави.
Аудитор — це висококваліфікований спеціаліст, який володіє методологією фінансово-господарського контролю і аудиту, бухобліком, аналізом господарської діяльності, статистикою, фінансами і банківською справою, а також має необхідну професійну підготовку у галузі юриспруденції, технології виробництва.
28.Економічна суть, функції та засади організації фінансів суб’єктів господарювання.
Фінанси суб’єктів господарювання – це відносно самостійна ланка фінансової системи, що охоплює широке коло грошових відносин, пов’язаних з формуванням та використанням капіталу, доходів, грошових фондів суб’єктів господарювання у процесі кругообігу їх засобів та виражених у вигляді різних грошових потоків
Як основна ланка фінансової системи, носять розподільчий характер та охоплюють процеси створення, розподілу та використання ВВП та національного доходу у вартісному вираженні. У цій ланці фінансової системи створюються фінансові ресурси, які згодом розподіляються і використовуються для власного розвитку та забезпечення потреб економічного й соціального розвитку суспільства
Функціонують на мікрорівні, тому мають спільні ознаки та певні відмінності від фінансів держави в цілому. Загальною ознакою є те, що вони відображають сукупність економічних відносин, пов’язаних із розподілом ВВП. Специфічні ознаки виражають економічні відносини, що характеризують первинний розподіл вартості ВВП, формування та використання грошових доходів і децентралізованих фондів. Особливості фінансів суб’єктів господарювання зумовлені: видами їх економічної (господарської) діяльності; галузями національної економіки, в яких вони функціонують; різноманіттям організаційно-правових форм господарювання
Функції субєктів господарювання:
1. Регулювання грошових потоків - Відображає специфіку суспільного призначення фінансів організацій (підприємств), притаманну лише даній категорії та пов’язану з процесом формування й використання фінансових ресурсів, що опосередкований відповідними грошовими потоками
2.Формування фінансових ресурсів - При виконанні фінансами даної функції відбувається формування початкового капіталу організації (підприємства), його приріст; залучення грошових засобів з різних джерел з метою формування для підприємницької діяльності обсягу фінансових ресурсів
3. Розподіл та вико-ристання доходів й фінансових ресурсів - Проявляється у розподілі виручки від реалізації та доходів від інших доходів у вартісному вираженні за напрямками використання, визначенні основних вартісних пропорцій у процесі розподілу доходів та фінансових ресурсів, забезпеченні оптимального поєднання інтересів окремих товаровиробників, підприємств і організацій й держави в цілому
4. Контрольна - Проявляється у формі контролю за формуванням та використанням фінансових ресурсів організації (підприємства) у процесі відтворення. Об’єктивною оцінкою даної функції є вартісний облік втрат на виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг), формування доходів і фондів грошових коштів та їх використання.
Фінанси є безвідмовним індикатором виникнення вартісних диспропорцій: дефіциту грошових коштів, неплатежів, нецільового використання коштів, збитків та інших негативних явищ у процесі фінансово-господарської діяльності підприємств. Тобто фінансам властива потенційна можливість контролювати фінансово-господарську діяльність підприємств. Завдання фінансових служб підприємств полягає в якнайповнішому використанні цих властивостей фінансів для організації дійового фінансового контролю.
Організація та функціонування фінансів підприємств базується на відповідних принципах. До них належать: комерційний розрахунок, господарська та фінансова незалежність, фінансова відповідальність, матеріальна зацікавленість.
Фінансові відносини виникають уже на стадії формування статутного фонду підприємства, який з економічної точки зору являє собою майно суб’єкта господарювання на дату його створення. Джерела утворення статутного фонду залежать від форми власності:
|
приватна |
® |
власний капітал підприємця; |
|
акціонерна |
® |
акціонерний капітал; |
|
державна |
® |
асигнування з бюджету та централізованих фондів; |
|
колективна (спільна) |
® |
внески засновників |
29.Основні засоби, їх суть, вартісна оцінка, відтворення, ефективність використання
Основні фонди — це вартість матеріально-речовинних цінностей, що використовуються підприємствами у виробничій та невиробничій сферах діяльності тривалий час (понад рік). Основні фонди групуються залежно від функціонального призначення, галузевої належності, речовинно-натурального складу тощо.
Залежно від функцій призначення основні фонди поділ на виробничі та невиробничі.
Виробничі — фонди, які безпосередньо беруть участь у виробничому процесі або сприяють його здійсненню. До них належать будівлі, споруди, силові машини, передавальні пристрої, транспортні засоби, робоча худоба, багаторічні насадження, інші основні фонди, що діють у сфері матеріального виробництва. Невиробничі — це фонди, що не беруть безпосередньої або побічної участі у процесі виробництва та передбачені для обслуговування потреб житлово-комунальних господарств, охорони здоров'я, освіти, культури. До них належать споруди, будівлі, машини, обладнання, апарати та ін фонди, що використовуються в невиробничій сфері.
За галузевою належністю основні фондиподіляються на фонди промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, зв'язку та ін.
За натурально-речовинним складом основні фондиподіляють на будівлі, споруди, машини та обладнання, транспортні засоби, інструменти і приладдя, виробничий та господарський інвентар, багаторічні насадження; витрати на поліпшення земель, інші основні фонди.
У процесі функціонування основні фонди піддаються фізичному (матеріальному) та моральному (економічному) зносу.
Фізичне зношення настає під впливом навколишнього середовища і експлуатаційних навантажень. Моральне зношення — це знецінення діючих основних фондів до настання повного фізичного зношення (під впливом НТП).
Відтворення буває просте та розширене.
Просте відтворення основних фондів — це їх відновлення в тому самому обсязі, у якому вони були зношені та вибули. Воно здійснюється шляхом заміни окремих зношених частин основних засобів шляхом ремонтів або придбання нових фондів на заміну зношених. Головним джерелом простого відтворення основних фондів є амортизаційні відрахування. Амортизація — це процес перенесення вартості основних фондів на вартість готової продукції частинами з метою її повного відшкодування.
Амортизаційні відрахування — це грошове відображення розміру амортизації, ступеня зносу основних фондів.
Розширене відтворення — це таке відтворення, яке передбачає розширення діючих основних фондів за рахунок збільшення їх кількості та поліпшення або придбання більш продуктивних та економічних основних засобів. Основним джерелом розширеного відтворення основних фондів є прибуток.
Для визначення стану основних виробничих фондів та ефективності їх використання можуть застосовуватися показники, які характеризують:
• рівень забезпечення підприємства основними виробничими фондами; • їх стан; • ефективність їх використання.
До показників, що характеризують рівень забезпечення підприємства основними виробничими фондами, належать питома вага основних виробничих фондів у майні підприємства, фондоозброєність та фондомісткість.
Питома вага вартості основних виробничих фондів у майні під-ва визначається як відношення вартості цих фондів (за вирахуванням їх зносу) до вартості майна підприємства.Це співвідношення (коефіцієнт) має бути не меншим 0,5.
Фондоозброєність — показник, що характеризує рівень забезпеченості основними виробничими фондами промислово-виробничого персоналу підприємства. Розраховується фондоозброєність відношенням середньорічної вартості основних виробничих фондів до середньооблікової чисельності працівників підприємства.
Фондомісткість — показник, який характеризує рівень середньорічної вартості основних виробничих фондів на одиницю вартості виробленої валової продукції. Розраховується фондомісткість відношенням середньорічної вартості основних виробничих фондів до вартості виробленої валової продукції.
Стан основних виробничих фондів характеризується такими показниками: коефіцієнтом оновлення; коефіцієнтом вибуття; коефіцієнтом приросту; коефіцієнтом зносу; співвідношенням основних виробничих та невиробничих фондів.
Коефіцієнт оновлення основних виробничих фондів — показник, який відображає частку нововведених фондів у звітному році в загальній їх вартості на кінець звітного року.
Коефіцієнт вибуття основних виробничих фондів — показник, що відображає частку фондів, що вибули у звітному році, у загальній їх вартості на початок цього самого року.
Ефективність використання основних виробничих фондів визначається розрахунком таких показників: фондовіддачі, рентабельності, суми прибутку на одиницю середньої вартості основних фондів.
Фондовіддача основних виробничих фондів — показник, який відображає обсяг валової (товарної) продукції у вартісному вираженні на одиницю (1 грн) середньорічної вартості основних виробничих фондів, які беруть участь у виробництві цієї продукції. Цей показник є найбільш узагальнюючим і характеризує ефективність використання основних виробничих фондів.
Збільшення фондовіддачі основних виробничих фондів свідчить про підвищення ефективності їх використання, що є позитивним явищем в економіці підприємств.
Рентабельність основних виробничих фондів — це відносний показник, який характеризує рівень ефективності використання цих фондів. Розраховується він відношенням загального прибутку, отриманого за звітний рік, до середньорічної вартості основних виробничих фондів за цей самий рік.
Абсолютним показником, що характеризує ефективність використання основних виробничих фондів, є сума прибутку, яка припадає на одиницю (1грн) середньорічної вартості цих фондів. Цей показник відображає рівень окупності використаних у виробництві основних виробничих фондів.
Збільшення суми прибутку, що припадає на одиницю (1 грн) середньорічної вартості основних виробничих фондів, та підвищення рівня їх рентабельності є основним завданням підприємств у ринкових умовах господарювання.
Придбані (виготовлені) основні засоби оприбутковуються за первісною вартістю. Процес розподілу вартості, яка амортизується на витрати у процесі їх використання, називається амортизацією (зносом). Балансова (залишкова) вартість основних засобів визначається як різниця між первісною вартістю та сумою зносу.
Балансова вартість основних засобів збільшується на суму капітальних вкладень та суми переоцінювання (дооцінювання).
Під час експлуатації основні засоби можуть приводитись у відповідність до цін вартості корисного використання (переоцінюватися). Переоцінювання здійснюється в тому разі, коли балансова вартість основних засобів істотно відрізняється від вартості корисного використання активу. Вартість корисного використання визначається на підставі оцінки незалежних експертів, інформації підприємств-виробників або організацій, котрі здійснюють збут основних засобів, а також за даними прайс-листів тих газет, що друкують інформацію про ціну, надану їм конкретними торговельними організаціями, а у разі відсутності належної інформації (наприклад, за активами, що вже були в експлуатації) або специфічного використання активу така вартість установлюється за оцінками незалежних експертів.
Капітальні витрати, які проведені після придбання нематеріального активу, збільшують його балансову вартість.
30.Оборотні засоби, їх суть, нормування, джерела та порядок фінансування, ефективність використання.
Оборотний капітал підприємства залежно від ролі, яку він відіграє у виробничому процесі, поділяється на оборотні фонди (капітал у виробництві) та фонди обігу (капітал в обігу). Для вивчення складу і структури оборотні засоби класифікують за певними ознаками. Матеріальною основою капіталу у виробництві є оборотні фонди.
Оборотні фонди — це частина виробничих фондів підприємства, що споживаються в одному виробничому циклі й змінюють натуральну форму. Оборотні фонди поділяють на такі групи.
Виробничі запаси — це предмети праці, які містяться на складі у вигляді запасів і призначені для переробки у виробничому процесі. Виробничі запаси складаються із сировини, основних матеріалів, покупних напівфабрикатів, комплектуючих виробів, допоміжних матеріалів, мастильних матеріалів, палива, тари, запасних частин, малоцінних і швидкозношуваних предметів праці.
Малоцінними та швидкозношуваними є предмети праці, які використовуються як засоби праці протягом року чи менше або вартість яких не перевищує 100-кратного (для бюджетних організацій 50-кратного) розміру мінімальної заробітної плати праці.
Незавершене виробництво — це продукція, яка ще не пройшла всі стадії обробки. У вартісному вираженні — це витрати на придбання матеріалів, запасних частин, сировини, на заробітну плату й інші кошти, необхідні для продовження процесу виробництва.
Витрати майбутніх періодів — це витрати на виконання науково-дослідних, раціоналізаторських робіт, освоєння нової техніки, орендну плату тощо, що здійснюються в поточному році, але на собівартість продукції списуватимуться в наступних періодах.
Фонди обігу — це частина засобів виробництва, яка не бере участі у виробничих циклах, але авансується підприємством для створення оборотних фондів. До фондів обігу належать:
• готова продукція, що перебуває на складі підприємства і підготовлена до відправки споживачеві, а також та її частина, яка вже відправлена, але ще не оплачена;
• товари на складі, що закуповуються з метою подальшої реалізації за вищими цінами. У бухгалтерському обліку окремо відображаються товари на складі й у дорозі, тобто товари, надіслані постачальником на адресу споживача. При цьому право власності на ці товари перейшло до споживача, але вони ще не надійшли на його склади і не оприбутковані;
• дебіторська заборгованість, що виникає внаслідок взаємних розрахунків між підприємствами за надані їм послуги або зроблену поставку товарів;
• гроші у розрахунках, що включають як реальні гроші у вигляді готівки в касі підприємства, так і грошові засоби на розрахунковому рахунку в банківській установі.
Джерелом формування оборотних засобів підприємства є власні або залучені засоби. До власних засобів належать кошти статутних фондів (для недержавних підприємств) і кошти, надані підприємству при його утворенні (для державних підприємств). Ці кошти можуть поповнюватись за рахунок прибутку підприємства і залучення в обіг стійких пасивів. До залучених засобів належать кредити банків, якими покривають нестачу власних оборотних засобів.
Економічними показниками використання оборотних активів є фондовіддача, фондомісткість, прибутковість, оборотність, коефіцієнт оборотності, розмір вивільнення (замороження).
Фондовіддача — показник, що характеризує рівень виробництва валової (товарної) продукції на одиницю оборотних активів. Визначається він діленням обсягу виробництва валової або товарної продукції у вартісному вираженні на 1000 грн оборотних активів. Фондомісткість — показник, що характеризує розмір оборотних активів, які використовуються у виробництві одиниці валової (реалізованої) продукції. Визначається він діленням величини оборотних активів на 1000 грн виробленої або реалізованої продукції. Прибутковість — показник, що характеризує рівень окупності сукупних витрат виробництва або його складових, у тому числі оборотних активів. Визначається діленням обсягу балансового прибутку на 1000 грн середньорічної вартості оборотних активів.
Найважливішими показниками, що характеризують використання оборотних активів, є :
Оборотність характеризується тривалістю одного обороту у днях та кількістю обертів за певний (аналізований) період, тобто коефіцієнтом оборотності.
Коефіцієнт оборотності, або кількість оборотів за рік, обчислюється діленням кількості днів у році на тривалість одного обороту у днях або діленням суми обертів на середній залишок оборотних активів. В останньому випадку коефіцієнт оборотності виражатиметься в абсолютних величинах (гривнях, копійках).
Для обчислення показників оборотності оборотних активів важливо правильно розрахувати величини, що їх визначають: середній залишок оборотних активів та сума обороту.
Середньорічний залишок оборотних активів обчислюється як середньохронологічна величина, тобто шляхом додавання половини залишку оборотних активів на початок та кінець року до повної суми їх залишків за інші місяці (квартали) року і ділення отриманої суми на 12 (або на 4).
До суми оборотів включають виручку від реалізації продукції, виконання робіт та надання послуг на сторону.
Оборотність оборотних активів є фінансовим якісним показником та має велике значення для підприємств. Що швидше обертаються оборотні активи, то менше їх потрібно для виконання плану виробництва та реалізації продукції і за інших рівних умовах більший прибуток отримає підприємство й вищою буде його рентабельність. Якщо ж оборотність оборотних активів уповільнюється, то це спричинюється до додаткової потреби в них, неефективного їх використання та заморожування.
Сума вивільнення або заморожування оборотних активів у зв'язку з прискоренням або уповільненням їх оборотності визначається множенням суми одноденного обороту (виручки) за звітний період на кількість днів прискорення або уповільнення оборотності у звітному році порівняно з базисним.
31.Грошові потоки та їх роль у формуванні і використанні фінансових ресурсів підприємства
Грошовий потік — сукупність платежів, які обслуговують окремий етап (або його частину) процесу розширеного відтворення.
У сукупному грошовому обігу виділяють такі окремі грошові потоки:
— сукупність витрат фірм на придбання необхідних виробничих ресурсів (робоча сила, земля, споруди тощо);
— оплата урядовими органами праці державних службовців;
— трансфертні платежі — всі виплати, які здійснює держава домашнім господарствам;
— доходи домашніх господарств від реалізації їхніх ресурсів (зарплата, проценти, дивіденди і под.), що становлять національний дохід.
Національний дохід поділяється на три частини, кожна з яких породжує окремий грошовий потік. Значна його частина витрачається домашніми господарствами на споживання, у зв'язку з чим оплачуються купівля продуктів на внутрішньому ринку продуктів і на світовому ринку. Певну частину доходу домашні господарства сплачують урядові у вигляді податків. Не витрачена на споживання та сплату податків частина доходу — це заощадження домашніх господарств, які надходять на фінансовий ринок. Заощадження населення тут — єдине джерело надходження коштів на фінансовий ринок, а тому є єдиним засобом інвестування розширення виробництва в секторі "фірми".
Збалансування потоків, що обслуговують ринок продуктів, за умов чистого імпорту забезпечується через залучення грошових коштів у внутрішній обіг зі світового грошового ринку через отримання позик у зарубіжних банках чи продажу на іноземних ринках національних фінансових активів (акцій, облігацій, векселів та ін.).
Висока роль ефективного управління грошовими потоками підприємства визначається наступними основними положеннями:
1. Грошові потоки обслуговують здійснення господарської діяльності підприємства практично у всіх її аспектах.
Ефективно організовані грошові потоки підприємства є найважливішим симптомом його „фінансового здоров'я", передумовою досягнення високих кінцевих результатів його господарської діяльності в цілому.
2. Ефективне управління грошовими потоками забезпечує фінансова рівновага підприємства в процесі його стратегічного розвитку. Темпи цього розвитку, фінансова стійкість підприємствазначною мірою визначаються тим, наскільки різні види потоків коштів синхронізовані між собою по обсягах і в часі.
3. Раціональне формування грошових потоків сприяє підвищенню ритмічності здійснення операційного процесу підприємства. Будь-який збій у здійсненні платежів негативно позначається на формуванні виробничих запасів сировини і матеріалів, рівні продуктивності праці, реалізації готової продукції і т.п.
4. Ефективне керування грошовими потоками дозволяє скоротити потреби підприємства в позиковому капіталі. Активно управляючи грошовими потоками, можна забезпечити більш раціональне й ощадливе використання власних фінансових ресурсів, сформованих із внутрішніх джерел, знизити залежність темпів розвитку підприємства від залучення кредитів.
5. Управління грошовими потоками є важливим фінансовим важелем забезпечення прискорення обороту капіталу підприємства. Цьому сприяє скорочення тривалості виробничого і фінансового циклів, що досягається в процесі результативного управління грошовими потоками, а також зниження потреби в капіталі, що обслуговує господарську діяльність підприємства.
6. Ефективне управління грошовими потоками забезпечує зниження ризику неплатоспроможності підприємства. Навіть у підприємств, що успішно здійснюють господарську діяльність і генерують достатню суму прибутку, неплатоспроможність може виникати як наслідок незбалансованості різних видів грошових потоків у часі
7. Активні форми управління грошовими потоками дозволяють підприємству отримувати додатковий прибуток, генерований безпосередньо його грошовими активами. Мова йде в першу чергу про ефективне використання тимчасово вільних залишків коштів у складі оборотних активів, а також накопичуваних інвестиційних ресурсів у здійсненні фінансових інвестицій.
Таким чином, ефективне управління грошовими потоками підприємства сприяє формуванню додаткових інвестиційних ресурсів для здійснення фінансових інвестицій, що є джерелом прибутку.
32.Фінансові ресурси суб’єктів господарювання, їх суть, склад і джерела формування.
Фінансові ресурси — це кошти, що знаходяться у розпорядженні підприємства і призначені для виконання ними певних фін зобов'язань.
Формуються за рахунок створення підприємства, власних та прирівняних до них коштів, мобілізуються на фін ринку, надходять у порядку розподілу грошових надходжень.
Класифікаційні ознаки фінансових ресурсів:
За джерелами: власні (статутний або пайовий капітал, додатковий капітал, резервний капітал, амортизаційні відрахування, нерозподілений прибуток тощо), позикові (довгострокові і короткострокові кредити банків та інші довгострокові фінансові зобов'язання, пов'язані із залученням позикових коштів, на які нараховуються відсотки) та залучені кошти (кредиторська заборгованість за товари, роботи і послуги та всі види поточних зобов'язань підприємства за розрахунками)
За етапами формування: початкові, набуті
За використанням: матеріалізовані, грошові
За формою реалізації: матеріальні, нематеріальні, фінансові
джерелами формування фінансових ресурсів є амортизація, прибуток, відрахування до фонду соціального страхування і пенсійного фонду, податок на додану вартість, акцизи, податки з населення, надходження від зовнішньоекономічних операцій та продажу населенню цінних паперів, приріст вкладів населення в банках.
Процес формування фінансових ресурсів, їх склад, структура, обсяг обумовлюються розміром виробництва та фінансовим становищем господарських суб'єктів.
За способом формування фінансові ресурси поділяються на такі три групи :
1.Створені за рахунок власних і прирівняних до них коштів.
2. Мобілізовані на фінансовому і кредитному ринках.
3. Надходження в порядку розподілу грошових доходів (дивіденди, відсотки, доходи на пайові внески, страхове відшкодування, субсидії ).
Напрями використання фінансових ресурсiв підприємств, організацій i установ:
За напрямками надходження фінансові ресурси поділяють на зовнішні та внутрішні.
Зовнішні фінансові ресурси — це додаткові власні та позикові кошти, одержані через фінансовий ринок (розміщення власних акцій та облігацій), від кредитно-банківської системи (отримання кредитів) та інших кредиторів (отримання авансів замовників, товарних кредитів від постачальників). За рахунок зовнішніх надходжень може збільшуватись як власний капітал підприємства (продаж власних акцій, додаткові внески до статутного фонду у вигляді фінансової допомоги, добровільних пожертвувань, страхові відшкодування за застрахованими ризиками, що відбулися, бюджетні дотації), так і позиковий (продаж облігацій власної емісії, банківські кредити, кошти інших кредиторів).
Внутрішні фінансові ресурси — це нерозподілений прибуток, амортизаційні відрахування та кредиторська заборгованість, що постійно перебуває на балансі підприємства (стійкі пасиви).
33.Економічний зміст, види та роль прибутку підприємства
Основною метою діяльності підприємств, фірм і компаній є привласнення максимального прибутку.
Прибуток (в економічному аспекті) — перетворена похідна форма додаткової вартості (в якісному аспекті), яка є різницею між продажною ціною товару і затратою капіталу на його виробництво (в кількісному аспекті).
Існують різні види прибутку. Всі вони відрізняються між собою і ті, хто хоче зайнятися підприємницькою діяльністю, зобов’язані в них розбиратися. В даний час виділяють такі види прибутку:
1. Балансовий прибуток або збиток є сума прибутку або збитку, отримана від реалізації фінансової діяльності, продукції, доходів від інших позареалізаційних операцій, причому вони зменшені на суму всіх витрат за цими операціями.
2. Прибуток від звичайних видів діяльності або від реалізації робіт, послуг, продукції. Вона є різницею між всією виручкою від реалізації продукції за діючими цінами без спецналога, акцизів, ПДВ і затратами на те, щоб її виробити і реалізувати.
3. Прибуток або збиток від фінансової діяльності і від інших позареалізаційних операцій є результатом по операціях, які відображаються в рахунку 47 під назвою "Реалізація і інше вибуття основних засобів" і рахунок 48 під назвою "Реалізація інших активів", а ще різницею між сумою все отриманих та сплачених пені, штрафів, неустойок, відсотків, курсових різниць по всіх валютних рахунках, минулих збитків і прибутків, які були виявлені у звітному році і так далі.
4. Оподатковуваний прибуток є різницею між балансовим прибутком і сумою рентних платежів, податків на прибуток, податку на імпорт і експорт.
5. Види прибутку продовжує чистий прибуток, що спрямовується на соціальне, виробничий розвиток, створення резервних фондів, матеріальне заохочення всіх працівників, на сплату до бюджету різних економічних санкцій, на благодійність і так далі.
6. І, нарешті, консолідований прибуток, зведена по всій бухгалтерської звітності про діяльність і, крім того, фінансових результатах дочірніх і материнських підприємств.
Прибуток підприємства — це перевищення доходів від його діяльності над сумою видатків; він являє собою єдину форму його власних нагромаджень. Податок на додану вартість і акцизний збір, які надходять у складі виручки від реалізації продукції підприємств, являють собою форми централізованих нагромаджень, у повній сумі надходять у розпорядження держави, формуючи значну частку прибуткової частини державного бюджету.
На відміну від ПДВ і акцизного збору, прибуток, що його одержують підприємства у сфері виробництва товарів і послуг, хоч він також є одним із головних джерел формування централізованих фінансових ресурсів держави, в значній своїй частині використовується тими підприємствами, які його одержали, на збільшення виробництва, реконструкцію і технічне переозброєння їх основних засобів, удосконалення технології, матеріальне заохочення трудящих соціальний розвиток колективів.
Прибуток у класичному розумінні являє собою різницю між ціною товару і затратами на виробництво товару — його собівартістю. Саме таке розуміння прибутку закладене в усіх законодавчих актах України, крім законодавства про оподаткування прибутку. Такий показник, безумовно, в більшій мірі характеризує якість господарювання підприємства, саме він реальний і з точки зору спроможності підприємства відраховувати частину прибутку до бюджету.
Прибуток синтезує в собі всі найважливіші сторони роботи підприємства.
34.Розподіл виручки та прибутку, його економічне значення в умовах ринкових відносин . Виручка від реалізації продукції у відтворювальному процесі ма теріального виробництва відіграє важливу роль як одна з ланок ново го кругообігу коштів підприємства. За рахунок грошових надходжень від реалізації продукції: По-перше, відшкодовується вартість матері альних витрат на виробництво — використаної сировини, напівфабри катів, матеріалів, електроенергії, палива тощо; По-друге, відшкодовується перенесена ча стина вартості основних фондів (амортизаційні відрахування). Таким чином, утворюються економічні умови для нового вироб ничого циклу. Залишок виручки після вирахування вартості вищезазначених витрат, становить валовий дохід. Валовий дохід — це грошовий вираз вартості новоствореної проду кції. Він є важливим показником діяльності підприємства і характеризує її ефек тивність. У ньому відображається підвищення продуктивності праці, збільшення заробітної плати, скорочення матеріаломісткості продукції. У процесі відтворення валовий дохід поділяється на відшкодування витрат по оплаті праці й на чистий дохід. Оплата праці — це витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, які виражають у грошовій формі ва ртість необхідної праці. За будь-якої форми суспільного виробництва, праця поділяється на дві частини — необхідну й додаткову працю. Продукт останньої завжди призначений для задоволення суспільних потреб. Додатко вий продукт — це продукт, створений працею людей на підприємс твах, котрий виступає як чистий дохід. Чистий дохід реалізується у вигляді відрахувань у фонди пенсійного й соціального страхуван ня, відрахувань в інші державні цільові фонди, а також грошових нагромаджень. Грошовими нагромадженнями підприємства є акцизний збір, податок на додану вартість та прибуток, який є значною частиною грошових нагромаджень підприємства. В свою чергу прибуток підприємства розглядається як сума чистого прибутку та податку на прибуток, що перераховується в державний бюджет.
Прибуток підприємства є складовою частиною доходу підприємства. Прибуток - це частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства.
Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції всіх форм інвестування. Він є джерелом оплати податків і з урахуванням значення прибутку вся діяльність підприємства спрямована на його зростання. Суть прибутку як економічної категорії проявляється у його функціях. Прибуток виконує такі три функції:
* оцінка підсумків діяльності підприємства;
* розподіл чистого доходу в економіці;
* економічне стимулювання підприємства.
Слід відзначити взаємозалежні фактори прибутку: швидкість обороту оборотних фондів; ціни, тарифи; відсоткові ставки за позики; податки та податкові ставки; собівартість; продуктивність праці; фондовіддача; фондоозброєність. Розглядаючи розподіл прибутку, слід виділити такі основні напрямки:
* направляється в бюджет і позабюджетні фонди;
* направляється в банк на погашення позик і сплату відсотків;
* залишається на підприємстві;
* інші фактори розподілу.
У кінцевому рахунку прибуток підприємства використовується на:
* нагромадження (виробничий і науковий розвиток);
* соціальні потреби;
* покриття збитків та інших потреб;
* капітальні фінансові вкладення;
* споживання (виплата дивідендів, відсотків, матеріальна допомога і т.п.)
35. Фінанси установ і організацій, що перебувають на кошторисному фінансуванні
Фінансова діяльність бюджетних установ і організацій пов’язана з кошторисним фінансуванням. Кошторисне фінансування полягає у забезпеченні витрат за рахунок зовнішнього фінансування, воно здійснюється за такими принципами:
· плановість;
· цільовий характер виділення коштів;
· виділення коштів залежно від фактичних показників діяльності установи;
· підзвітність.
Плановість означає, що фінансування здійснюється у межах установленого плану. Плановим документом виступає кошторис.
Єдиний кошторис доходів і видатків складається з трьох розділів:
1) бюджетних асигнувань,
2) інших коштів,
3) видатків за рахунок спеціальних та інших позабюджетних коштів.
Кожен з цих розділів ділиться на дохідну і видаткову частини. Дохідна
частина: планові обсяги бюджетних асигнувань, а також надходження з інших доходних джерел. Формування доходної частини бюджету здійснюється на підставі індивідуальних розрахунків, а також платежів і відрахувань до бюджету.
Видаткова частина: загальна сума витрат з розподілом за категоріями видатків економічної класифікації, а також встановлення витрат, які планується профінансувати за рахунок бюджетних асигнувань та за рахунок
позабюджетних надходжень .
У видатковій частині кошторису виділяються окремо видатки за рахунок бюджетних асигнувань та витрати за рахунок інших надходжень. Бюджетні асигнування повинні забезпечувати 100 %-не фінансування витрат установи. Перевищення суми видатків над обсягом коштів, що виділяються з бюджету, можливе лише за рахунок прибутку від госпрозрахункової діяльності, який залишається в розпорядженні установи.
Цільовий характер кошторисного фінансування означає, що виділені кошти можуть бути спрямовані тільки на цілі, передбачені кошторисом, це дає змогу фінансуючий організації здійснювати контроль за раціональним і ефективним використанням виділених коштів. В окремих випадках може надаватись право певного перерозподілу коштів між окремими статтями.
Виділення коштів залежно від фактичних показників діяльності установи означає, що фінансування здійснюється за кошторисом, однак, виходячи не з планових, а із фактичних значень оперативно-сітьових показників, які характеризують обсяги діяльності установи, (кількість ліжко-днів, кількість класів, кількість студентів і ін.)
Підзвітність передбачає встановлення звітності організацій і установ, що перебувають на кошторисному фінансуванні, перед фінансуючими організаціями.
Кошторисне фінансування як метод організації фінансової діяльності застосовується в тих сферах, де важко забезпечити самоокупність і прибутковість. В окремих випадках у межах одного підприємства чи організації може застосовуватись одночасне кошторисне фінансування і комерційна діяльність. Наприклад, у державних вищих навчальних закладах освіти навчання студентів здійснюється за рахунок бюджетних асигнувань і на платній основі. При цьому, як правило, ці напрями діяльності чітко розмежовуються.
На основах самоокупності і самофінансування функціонують ті установи, витрати яких повністю відшкодовуються з виручки від реалі зації нематеріальних благ та послуг.
До них відносяться:
· культурно-освітні установи;
· медичні установи;
· видовищні організації;
· установи ми стецтва;
· тощо.
Формування і використання їхніх фінансових ресурсів відображається у фінансовому плані за відповідними статтями доходів і витрат.
На некомерційних основах організовують свою діяльність численні суспільні об'єднання:
· творчі союзи,
· громадські організації,
· добродійні фонди,
· асоціації
· тощо.
Їхні фінансові взаємозв'язки відрізняються специфікою, обумовленою способом організації і характером діяльності самих суспільних об'єднань. Добровільність створення суспільних об'єднань призводить до того, що основним джерелом їхніх фінансових ресурсів є вступні і членські внески; а використання ними бюджетних коштів (сформованих з доходів платників податків) вважається неприпустимим. Суспільний характер діяльності виключає можливість викорис тання власності об'єднань для одержання їхніми членами індивідуаль них доходів. Сформовані фінансові ресурси йдуть на покриття витрат, обумовлених статутом об'єднання.
36. Фінансовий стан підприємства, необхідність та система показників його оцінки
Фінансовий стан — одна з найважливіших характеристик виробничо-фінансової діяльності підприємств. Він може бути стійким або нестійким.
Кожне підприємство намагається досягти стабільного фінансового стану, тобто створити достатній обсяг фінансових ресурсів, що є гарантом своєчасності розрахунків з постачальниками, бюджетом та іншими ланками фінансової системи, подальшого економічного та соціального розвитку підприємства.
Метою оцінки фінансового стану підприємства є пошук резервів збільшення його прибутковості, рентабельності та платоспроможності.
Оцінка фінансового стану підприємства має здійснюватись шляхом обчислення системи економічних показників, які характеризують господарсько-фінансове становище суб'єктів господарювання.
До основних показників, що, характеризують фінансовий стан підприємства, належать такі:
• прибутковість (рентабельність);
• оптимальний розподіл прибутку;
• оптимальні розміри власних оборотних активів, які забезпечують нормальний процес виробництва та реалізації продукції;
• наявність власних джерел формування оборотних активів в обсязі, достатньому для їх покриття;
• платоспроможність підприємства.
Прибутковість — це дохідність, окупність вкладених витрат і використаного майна, кінцевий результат діяльності підприємства, що характеризується сумою отриманого прибутку на одиницю відповідних складових процесу виробництва або сукупних витрат підприємства.
Сума отриманого прибутку — показник, який найбільш повно характеризує результативність діяльності підприємства, рівень його дохідності.
Прибуток хоч і є результатом діяльності підприємства, однак не характеризує рівень ефективності його діяльності, витрат, використаного майна. Тому у практиці господарювання для якнайповнішої оцінки ефективності діяльності підприємства, здійснених ним витрат, використання майна застосовується відносний показник — рентабельність.
Рентабельність — це відносний показник інтенсивності виробництва, який характеризує рівень прибутковості (окупності) відповідних складових процесу виробництва або сукупних витрат підприємства.
У практиці господарювання обчислюються показники рентабельності продукції, виробництва, продажу, виробничих фондів, вкладень (капіталу) у виробництво та ін.
Для характеристики ефективності використання фінансових ресурсів розраховується рентабельність вкладень усіх коштів у виробництво, власних вкладень, вкладень в акції інших підприємств тощо.
Рентабельність вкладень у підприємство (рівень рентабельності) у загальному вигляді визначається за вартістю всього майна, яке є в розпорядженні підприємства, шляхом ділення загального прибутку на середньорічний загальний підсумок балансу за формулою
де П — загальний прибуток, грн; ПБ — підсумок балансу, грн.
Рентабельність вкладень відображає ефективність використання всіх вкладень підприємства у виробництво і показує, скільки копійок прибутку припадає на кожну гривню фінансових вкладень.
Рентабельність власних вкладень визначається відношенням чистого прибутку до середньорічної суми власних коштів, розрахованої за балансом (без інвестицій і незавершеного будівництва).
Найважливішим показником фінансового стану підприємства є його забезпеченість власними обіговими коштами та ефективність їх використання.
У кожного підприємства для забезпечення нормального процесу виробництва має бути відповідна кількість оборотних активів. Розмір цих активів на певному підприємстві пов'язаний як з обсягом виробництва, так і зі швидкістю їх обороту. Розширення обсягів виробництва потребує збільшення обігових коштів. Прискорення ж оборотності оборотних активів, навпаки, призводить до зменшення їх кількості, що необхідна для забезпечення нормального процесу виробництва. В останньому випадку підвищується ефективність використання оборотних активів, які вкладаються у виробництво.
37. Об’єктивна необхідність, суть і функції податків.
Податки — дуже складна фінансова категорія, яка здійснює вплив на всі економічні явища та процеси. Це обов'язковий елемент економічної системи будь-якої держави незалежно від моделі економічного розвитку та політичних сил при владі. Відсутність податків паралізує фінансову систему держави в цілому, робить її недієздатною і, в кінцевому підсумку, позбавленою будь-якого сенсу.
Податок — універсальна вихідна категорія, яка виражає основні суттєві ознаки і властивості фінансів у будь-якій економічній системі ринкового типу.
Стягнення державою на користь суспільства певної частки вартості ВВП у вигляді обов'язкового внеску становить сутність податку. Економічний зміст податків відображається взаємовідносинами суб'єктів господарювання та громадян, з одного боку, та держави — з іншого, з приводу формування державних фінансів. Незалежно від об'єкта оподаткування загальним джерелом податкових надходжень є ВВП, який формує первинні грошові доходи основних учасників суспільного виробництва і держави як організатора господарської діяльності у національному масштабі.
Джерелом податків є нова вартість національного доходу. Податки мобілізують значну частину вартості додаткового продукту і частину вартості необхідного продукту, яка призначена на відтворення робочої сили. Державна частка національного доходу перетворюється у фонд грошових коштів держави, який використовується не тільки для досягнення загальнодержавної мети, а й для підтримки приватного сектору. Ця мобілізація національного доходу через податки здійснюється у сфері перерозподілу й обміну. Присвоєння державою частки нової вартості здійснюється на основі не об'єктивно діючих економічних законів, а юридичних законів, шляхом примусу. Держава стає власником частки національного доходу не як учасник процесу виробництва, а як орган, який володіє політичною владою. Суспільний зміст податків дає політичній владі можливість впливу на сферу економічних відносин суспільства.
Отже, виходячи із сутності категорійного поняття, податки — фінансові відносини між державою і платниками податків з приводу примусового відчуження частини знову створеної вартості з метою формування централізованих фондів грошових ресурсів, необхідних для виконання державою її функцій.
Відповідно до сутності податків, ця категорія розглядається як не тільки економічна, а й суспільно-соціальна. Процес стягнення податків пов'язаний із соціальним статусом (рівнем добробуту) конкретних платників податків. Через сплату податків реальні доходи понижуються, але при отриманні від держави суспільних благ та трансфертних платежів реальний добробут покращується.
Отже, суспільна ціна податків визначається втратою частини особистого прибутку конкретними платниками, яку через бюджет перерозподіляють між усіма членами суспільства. Тому, використовуючи податки як інструмент врівноваження соціального добробуту, держава має враховувати суспільно-соціальний характер податків та податкових платежів. Цей характер виявляється під час обміну податків на суспільні блага і трансфертні платежі.
Для вивчення природи податку важлива роль відводиться дослідженню конкретних функцій цієї категорії, без визначення яких неможливе розкриття суспільного призначення податків.
Функції податку — вияв сутності податку в дії, спосіб вираження його властивостей.
Суть податків конкретизується і проявляється на практиці через їх функції. В зв’язку з цим податки як фінансова категорія об’єктивно виконують чотири функції:
• сукупного грошового еквівалента вартості послуг держави;
• фіскальну;
• регулюючу;
• контрольну.
Виконуючи функції сукупного грошового еквівалента варто сті суспільних благ, податки приймають форму специфічної, пропорційної і монопольної ціни послуг держави в міновій про порції державних витрат. Баланс бюджетних витрат і доходів за фінансовий рік характеризує певну еквівалентну податкову рів новагу в економіці країни, яка забезпечується в процесі податко вого бюджетування, тобто вибору оптимальних варіантів балан сування податкових доходів і бюджетних витрат, що забезпечу ють баланс інтересів держави, платників податків і суспільства в цілому. Названа функція податків безпосередньо пов’язана з управлінням податковим тягарем на рівні економіки в цілому та окремих підприємств.
Фіскальна функція податків визначає їх як основне джере ло державних доходів, що акумулюються в бюджетній системі країни. Виконуючи цю функцію, податки обслуговують весь податковий процес: діяльність суб’єктів податкових відносин з податкового планування, складання податкового бюджету, його затвердження і виконання. Фіскальне призначення пода тків — створення стабільної доходної бази бюджетної системи країни, достатньої для фінансування необхідних бюджетних витрат на базі зростання виробництва і доходів в економіці.
Регулююча функція податків полягає в обслуговуванні про цесів свідомого втручання держави в ринкову економіку. Дер жава, активно використовуючи податки для стимулювання еко номічного зростання, регулювання інвестиційної активності, сукупного попиту і пропозиції шляхом маніпулювання видами податкових платежів та елементами оподаткування (податко вими ставками, об’єктами, податковими пільгами) формує від повідно до прийнятої концепції податкову політику. Регулюючі властивості податків, найбільшою мірою проявляються в умо вах цінової податкової рівноваги. Регулювання — це не само ціль, воно повинне бути підпорядковане ефективному вирішен ню фіскальних завдань за оптимальних параметрів податкового навантаження на підприємства. Регулюючі властивості податків найактивніше використовуються державою і підприємствами в процесі управління податковими потоками.
Контрольна функція податків обумовлена законодавчо - правовою формою фіскальних платежів. Це викликає необхідність здійснення контролю державними органами за правильністю обчислення та термінами сплати податків, а та кож самоконтролю від платників податків із метою зниження ризику застосування фінансових санкцій за порушення подат кового законодавства. Тому контрольна функція податків іс нує лише в органічному поєднанні з фіскальною та регулюю чою. Будь-які податкові відносини реалізуються, як правило, одночасно у фіскальній, в регулюючій, і в контрольній функ ціях. На практиці контрольна функція податків реалізується у формі камеральних та виїзних податкових перевірок, податко вих самоперевірок і моніторингу самих платників податків та в інших формах. Для цілей управління податковим процесом контрольна функція податків не менш важлива, ніж всі інші.
38.Елементи системи оподаткування: характеристика.
Податкова система відіграє провідну роль у формуванні державних доходів, відчутно впливає на доходи юридичних та фізичних осіб.
Податкова система – це сукупність загальнодержавних і місцевих податків, зборів та інших обов'язкових платежів, до бюджетів усіх рівнів, форм і методів їх установлення, зміни, скасування, обчислення, сплати та стягнення, а також забезпечення відповідальності за вчинення правопорушень у сфері оподаткування, організація роботи по податковому контролю.
Оволодіння основами податкової теорії вимагає чіткого й точного розуміння податкової термінології, тобто понять, які заведено називати елементами податку: об'єкт податку, або податкова база, суб'єкт (платник) податку, джерело податку, одиниця оподаткування, ставка податку, податкова квота.
Об'єкт податку вказує на те, що саме оподатковується (дохід, земля, транспортний засіб тощо). Назва податку майже завжди походить від об'єкта оподаткування.
Суб'єкти оподаткування – це особи (юридичні або фізичні), на яких покладено обов'язки сплачувати, утримувати та перераховувати податки до бюджету. Платника податку треба відрізняти від справжнього носія податку (кінцевого споживача) – особи, на яку податок припадає наприкінці усіх процесів перекладання.
Податкова база – це вартісний або фізичний вимір об’єкта оподаткування.
Одиницею оподаткування (або масштабом вимірювання) є одиниця виміру (фізичного чи грошового) об'єкта оподаткування. Фізичний вимір точніше відображає об'єкт оподаткування (площа земельної ділянки в га або м2, обсяг циліндра двигуна транспортного засобу в м3).
Ставка податку – це законодавчо встановлена величина податку на одиницю виміру бази оподаткування. Існують два підходи до встановлення податкових ставок: універсальний і диференційований. За універсального встановлюється єдина для всіх платників ставка, за диференційованого – кілька. Диференціація ставок може відбуватися у двох напрямах. За способом побудови ставки податку поділяються на тверді та процентні. Тверді ставки встановлюються у грошовому вимірі на одиницю оподаткування в натуральному обчисленні. Процентні ставки встановлюються щодо об'єкта оподаткування, який має грошовий вимір. Процентні ставки можуть бути пропорційними, прогресивними, регресивними і змішаними. Пропорційні – це єдині ставки, що не залежать від розміру об'єкта оподаткування. Прогресивні – це такі ставки, розмір яких зростає в міру збільшення обсягів об'єкта оподаткування. Регресивні ставки на відміну від прогресивних зменшуються в міру зростання об'єкта оподаткування. У практиці оподаткування прогресивні і регресивні ставки можуть застосовуватись як окремо, так і в поєднанні – у вигляді прогресивно-регресивної і регресивно-прогресивної шкали ставок.
Джерелом податку називають дохід, з якого платник сплачує податок. Джерело сплати може бути безпосередньо пов'язане з об'єктом оподаткування (коли оподатковується сам дохід або майно, що приносить дохід), а може і не мати стосунку до об'єкта оподаткування (наприклад, податки на майно і землю, які перебувають в особистому користуванні і не приносять доходу їх власникам).
Податкова квота – частка податку в доході платника. Вона характеризує рівень оподаткування і може бути як в абсолютному, так і у відносному вимірах. У податковій справі податкові квоти законодавчо не встановлюються.
Податковий період — період, протягом якого формується податкова база та ведеться облік господарської діяльності.
Податкова пільга – сума, на яку платник податку з доходів фізичних осіб має зменшити суму свого загального місячного оподаткованого доходу, отримуваного з джерел на території України від одного працедавця у вигляді заробітної плати.
39.Класифікація податків, її ознаки.
Ознаки податку.
Це вид платежу, закріплений актом компетентного органу державної влади
З першою ознакою безпосередньо пов’язана ознака індивідуальної безоплатності, чи однобічного характеру встановлення податку. В основу цієї ознаки покладено однобічний рух коштів від платника до держави.
Нецільовий характер податкового платежу означає надходження його у фонди, що акумулюються державою і використовуються на задоволення державних потреб.
Безумовний характер податку є продовженням попередньої ознаки й означає сплату податку, не пов’язану з жодними зустрічними діями, привілеями з боку держави.
Платіж надходить до бюджету відповідного рівня чи цільового фонду. Розподіл податків по бюджетах, фондам здійснюється відповідно до бюджетної класифікації і може йти двома основними напрямками: закріплення податку за певним бюджетом чи розподіл податку між бюджетами.
Обов’язковий характер податкового вилучення забезпечує нагромадження коштів у доходній частині бюджету. Це є основою закріплення на конституційному рівні сплати податків як першочергового обов’язку громадян.
Безповоротний характер податку.
Платіж у грошовій формі. Внесення податку до бюджету відбувається в грошовій формі.
Класифікація податків
1. Залежно від компетенції органу, що вводить дію податкового платежу на відповідній території:
а) загальнодержавні — податки і збори, що їх встановлює Верховна Рада України, що вводяться в дію винятково законами України і діють на всій території України;
б) місцеві — податки та збори, перелік яких встановлює Верховна Рада України, вводять у дію місцеві органи самоврядування і які діють на території окремих регіонів України.
2. Залежно від каналу надходження. Відповідно до бюджетної системи України податкові платежі надходять до бюджетів різних рівнів, на підставі чого податкові платежі можна розділити на закріплені та регульовані.
Закріплені податки безпосередньо і повністю надходять до конкретного бюджету чи позабюджетного фонду.
Регулюючі (різнорівневі) податки надходять одночасно до бюджетів різних рівнів у пропорціях відповідно до бюджетного законодавства.
Можна дещо деталізувати цю групу податків, диференціювавши їх на такі:
а) державні — податки, що повністю надходять до державного бюджету;
б) місцеві — податки, що повністю надходять до місцевих бюджетів;
в) пропорційні — податки, що розподіляються між державним і місцевим бюджетами у певній пропорції;
г) позабюджетні — податки, що надходять до певних фондів (у деяких випадках, щоправда, вони повинні все-таки пройти через бюджет).
3. Залежно від платника:
A. податки з юридичних осіб (податок на прибуток і т. ін.);
Б. податки з фізичних осіб (прибутковий податок, податок на промисел і т. ін.);
B. змішані — податки, що допускають як платника і юридичних, і фізичних осіб (податок з власників транспортних засобів, земельні податки і т. ін.). При цьому змішані податки можна розділити на:
а) податки, що визначаються наявністю певних матеріальних благ (транспортні засоби, ділянка землі);
б) податки, що визначаються діяльністю платників (податок на додану вартість, акцизний збір).
4. Залежно від форми оподаткування:
А. Прямі (прибутково-майнові) — податки, що стягуються в процесі придбання та акумуляції матеріальних благ, визначаються розміром об’єкта обкладання, включаються в ціну товару і сплачуються виробником або власником. Прямі податки, у свою чергу, розділяються на:
а) особисті — податки, що сплачуються платником податків за рахунок і залежно від отриманого ним доходу (прибутку) і з урахуванням його платоспроможності;
б) реальні (англ. rеаl — майно) — податки, що сплачуються з майна, в основі яких лежить не реальний, а передбачуваний середній доход.
Б. Непрямі (на споживання) — податки, що стягуються у процесі витрати матеріальних благ, визначаються розміром споживання, включаються у вигляді надбавки до ціни реалізації товару і сплачуються споживачем
5. Залежно від способу стягнення:
А. Часткові (кількісні) — розмір податку встановлюють для кожного платника окремо, з урахуванням його майнового стану і можливості сплати. Загальна величина податку формується як сума платежів окремих платників.
Б. Розкладкові (репартіаційні) — податки, що нараховуються на цілу корпорацію платників, що самостійно здійснюють між собою остаточний розподіл податкового тягаря.
6. Залежно від характеру використання:
А. Загального призначення — податки, що використовуються на загальні цілі (без конкретизації). Власне, це і є дійсно податки.
Б. Цільові податки — податки, що зараховуються до позабюджетних цільових фондів і призначені для цільового використання.
7. Залежно від періодичності стягнення:
А. Разові — податки, що сплачуються один раз протягом певного часу (найчастіше — податкового періоду) при здійсненні певних дій (податок з власників транспортних засобів; податок з майна, що переходить у порядку спадкування чи дарування).
Б. Систематичні (регулярні) — податки, що стягуються регулярно, через певні проміжки часу і протягом усього періоду володіння чи діяльності платника (щомісячно, поквартально).
8. Залежно від обліку податкового платежу:
A. Податки, що фінансуються споживачем (акциз, податок на додану вартість).
Б. Податки, що включаються у собівартість (податок з власників транспортних засобів, земельний податок).
B. Податки, що фінансуються за рахунок балансового прибутку, тобто прибутку до сплати податку (податок на майно, податок на рекламу).
Г. Податки, що фінансуються за рахунок чистого прибутку, тобто прибутку після сплати податку (збір за право торгівлі, за використання національної символіки).
40.Суть податкової політики та принципи її реалізації.
Податкова політика держави - це діяльність держави у сфері встановлення, правого регламентування та організації справляння податків, зборів та інших платежів до централізованих фондів грошових коштів.
Податкова політика, що здійснюється нині в регулюванні економік країн світу характеризується перш за все рівнем участі держави в підтриманні макроекономічної стабільності. Не дивлячись на економічні, національні, політичні та інші особливості при визначені основних напрямів податкової політики будь-якої держави проявляється визначальна роль держави як активного учасника в процесі суспільного виробництва. Вирішення економічних, соціальних та інших завдань впливає на відповідні напрямки формування та здійснення податкової політики. Визначив задачі та цілі податкової політики, держава вибирає методи та інструменти її здійснення. Вибір того чи іншого інструментарію залежить від: економічної кон'юнктури, політичної ситуації, коротко та довгострокових планів соціально-економічного розвитку країни, національних традицій тощо.
Виходячи із загальної фінансової політики, завдань податкової політики, визначаються головні принципи, що забезпечують її дієвість при регулюванні економічних процесів, а саме:
Принцип справедливості та соціальної направленості означає, що держава встановлює таку систему оподаткування, яка враховує всі фактори діяльності юридичних і фізичних осіб - доходи і споживання, майно і приріст грошового капіталу, ресурсну забезпеченість і віддачу вкладених коштів та ін. Кожний вид податку більш влаштовує одні верстви населення і настільки ж не підходить іншим. Принцип соціальної справедливості реалізується не через пошук і впровадження найбільш "справедливого" податку, а шляхом поступового встановлення оптимальної структури та рівня оподаткування, яка мають максимально задовольняти всі верстви населення, господарюючі суб'єкти. З принципом соціальної справедливості щільно пов'язаний принцип рівнонапруженості. Рівнонапруженість означає, що зобов'язання перед бюджетом установлюються для всіх платників згідно з їхніми можливостями і результатами діяльності. Саме поєднання потенційних можливостей і досягнутих результатів може забезпечити рівнонапруженість.
Принцип вигідності або економічної зацікавленості - як для держави так і для платника податку. Сутність цього принципу полягає в тому, що платник податку має отримати максимум благ чи послуг, яка б задовольняла його уяву про їх вартість.
Принцип стабільності означає, що податкова політика повинна неодмінно дотримуватися визначених на певний час орієнтирів у розвитку суспільства, змінюватись поступово, еволюційним шляхом. Стабільність податкової політики:
по-перше, дає змогу всім суб'єктам фінансових відносин мати сталі інтереси і виходячи з них вести перспективну фінансову політику. Ні про яке нормальне фінансове планування, в таких умовах не може бути й мови.
по-друге, стабільність податкової політики забезпечує високій рівень податкової роботи, оскільки податкова служба теж повинна мати певний час на освоєння механізму стягнення того чи іншого податку.
Принцип економічної ефективності. Така ефективність передбачає: забезпечення повноти і своєчасності сплати податків, максимальне виключення можливості ухилення від податків, мінімальність затрат пов'язаних з обліком платників і збирання податків, порівняно з надходженнями від цих податків.
Гнучкість податкової політики. Даний принцип відображає регулюючу функцію податків і характеризує використання податків, зборів як фінансових інструментів впливу на економіку країни.
Основи податкової політики складуються на кожний фінансовий рік через прийняття державного бюджету, а її проведення здійснюється шляхом прийняття відповідних законодавчо-нормативних актів.
Виділяють три основні напрямки здійснюваної податкової політики, які використовуються на сучасному етапі розвитку економічно розвинених країн:
- Політика максимальних податків, при цьому підвищення податків не супроводжується зростанням державних доходів;
- Політика середнього рівня оподаткування;
- Політика, що передбачає високий рівень податків, але при значному рівні соціального захисту суспільства.
При визначені ефективності здійснюваної податкової політики виділяють поняття етатизму - пріоритет інтересів держави над суспільством та обов'язків суб'єктів перед їх правами.
Усю сукупність завдань податкової політики умовно поділяють на три групи:
фіскальна - мобілізація коштів до бюджетів усіх рівнів для забезпечення держави фінансовими ресурсами.
економічна - спрямована на підвищення рівня екномічного розвитку держави, пожвавлення ділової і підприємницької активності в країні і міжнародних економічних зв'язків, сприяння вирішенню соціальних проблем.
контролюча - контроль за діяльністю суб'єктів екномічних відносин
При розробці податкової політики враховуються інтереси всіх сторін податкових відносин. На практиці податкова політика здійснюється через відповідний податковий механізм, що являє собою сукупність організаційно - правових форм і методів управління оподаткування. Держава додаєцьому механізму юридичну форму через податкове законодавство.
41.Наукові засади побудови податкової системи держави.
Податкова система відіграє провідну роль у формуванні державних доходів, відчутно впливає на доходи юридичних та фізичних осіб.
Податкова система – це сукупність загальнодержавних і місцевих податків, зборів та інших обов'язкових платежів, до бюджетів усіх рівнів, форм і методів їх установлення, зміни, скасування, обчислення, сплати та стягнення, а також забезпечення відповідальності за вчинення правопорушень у сфері оподаткування, організація роботи по податковому контролю.
Оволодіння основами податкової теорії вимагає чіткого й точного розуміння податкової термінології, тобто понять, які заведено називати елементами податку:
Об'єкт податку вказує на те, що саме оподатковується (дохід, земля, транспортний засіб тощо). Назва податку майже завжди походить від об'єкта оподаткування.
Суб'єкти оподаткування – це особи (юридичні або фізичні), на яких покладено обов'язки сплачувати, утримувати та перераховувати податки до бюджету.
Податкова база – це вартісний або фізичний вимір об’єкта оподаткування.
Одиницею оподаткування (або масштабом вимірювання) є одиниця виміру (фізичного чи грошового) об'єкта оподаткування. Фізичний вимір точніше відображає об'єкт оподаткування (площа земельної ділянки в га або м2, обсяг циліндра двигуна транспортного засобу в м3).
Ставка податку – це законодавчо встановлена величина податку на одиницю виміру бази оподаткування. Існують два підходи до встановлення податкових ставок: універсальний і диференційований.
Джерелом податку називають дохід, з якого платник сплачує податок.
Податкова квота – частка податку в доході платника.
Податковий період — період, протягом якого формується податкова база та ведеться облік господарської діяльності.
Податкова пільга – сума, на яку платник податку з доходів фізичних осіб має зменшити суму свого загального місячного оподаткованого доходу, отримуваного з джерел на території України від одного працедавця у вигляді заробітної плати.
Принципи побудови системи оподаткування:
- стимулювання науково - технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції;
- стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності - введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток виробництва;
- обов'язковість - впровадження норм щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про об'єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;
- рівнозначність і пропорційність - справляння податків з юридичних осіб здійснюються у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення сплати рівних податків і зборів (обов'язкових платежів) на рівні прибутків і пропорційно більших податків і зборів (обов'язкових платежів) - на більші доходи;
-рівність, недопущення будь- яких проявів податкової дискримінації забезпечення однакового підходу до суб'єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи нерезидентів) при визначенні обов'язків щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);
- соціальну справедливість - забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обгрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи;
- стабільність - забезпечення незмінності податків і зборів (обов'язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;
- економічну обґрунтованість - установлення податків і зборів (обов'язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;
- рівномірність сплати - встановлення строків сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;
- компетенція - встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів), а також пільг їх, платникам здійснюються відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами;
- єдиний підхід - забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку і збору (обов'язкового платежу), об'єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору (обов'язкового платежу), податкового періоду, ставок податку й збору (обов'язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг;
- доступність - забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків і зборів (обов'язкових платежів).
Загальновідомо, що для ефективного функціонування системи оподаткування обов'язковими є також зручність і простота розрахунку податків, а отже, і легке розуміння платниками.
42.Податкова система України та принципи її організації.
Податкова система – це сукупність податків, зборів, та інших платежів, що стягуються у встановленому законом порядку до бюджету і державних цільових фондів, а також принципи, форми і методи побудови самих податків.
Податкова система характеризується:
- по-перше – порядком встановлення і введенням в дію податків і зборів та їх скасування;
- по-друге – класифікацією податків;
- по-третє – правами та обов’язками платників податків;
- по-четверте – порядком розподілу податків між бюджетами різних рівнів;
- по-п’яте – відповідальністю учасників податкових відносин.
Побудова податкової системи повинна відповідати таким вимогам:
- системність – полягає в тому, що податки повинні бути взаємопов’язані між собою й органічно доповнювати один одного;
- встановлення визначальної бази податкової системи – визначальною базою побудови податкової системи є обсяг коштів, якого потребує держава для виконання покладених на неї функцій;
- формування правової основи – правову основу системи становлять відносини власності, адже форма власності відбивається на формуванні доходів відповідних юридичних і фізичних осіб, а особливості формування доходів повинні враховуватись при встановленні об’єкта оподаткування;
- формування вихідних принципів.
Класичні принципи побудови податкової системи були сформульовані їх основоположником, шотландським економістом і філософом А. Смітом. Вони викладені у чотирьох основних правилах:
- справедливості, яке стверджує загальність оподаткування і рівномірність його розподілу відповідно до доходів;
- визначеності, коли час оплати податку, спосіб і сума платежу повинні бути з точністю і заздалегідь відомі платнику і не залежати від суб'єктивних факторів;
- зручності, тобто кожен податок повинен стягуватись у такий час і такий спосіб, які найбільш зручні для платника;
- економії (раціональності), коли будь-який податок повинен стягуватися таким чином, щоб із доходів платника вилучалось якомога менше понад те, що надходить до державної скарбниці.
Основу побудови сучасних податкових систем, поряд із принципами А. Сміта, визначають також принципи, розроблені німецьким економістом А. Вагнером, який систематизував їх в чотири окремі групи:
1-ша група – фінансові принципи, серед яких достатність та еластичність (рухомість) обкладення.
2-га група – народногосподарські принципи – належний вибір джерела обкладення, правильна комбінація різних податків у таку систему, яка б зважала на наслідки і умови їх перекладення.
3-тя група – етичні принципи, принципи справедливості – загальність оподаткування та рівномірність.
4-та група – принципи податкового управління (сукупність адміністративно-технічних правил) – визначеність обкладення, зручність сплати податку та максимальне зменшення витрат на стягнення.
Сучасна податкова система України ґрунтується на принципах, що викладені в податковому законодавстві:
1. Загальність оподаткування - кожна особа зобов’язана сплачувати встановлені законодавством податки та збори, платником яких вона є.
2. Рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації - забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу.
3. Невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства.
4. Презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.
5. Фіскальна достатність - встановлення податків та зборів з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його надходженнями.
6. Соціальна справедливість - установлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників податків.
7. Економічність оподаткування - установлення податків та зборів, обсяг надходжень від сплати яких до бюджету значно перевищує витрати на їх адміністрування.
8. Нейтральність оподаткування – установлення податків та зборів у спосіб, який не впливає на збільшення або зменшення конкурентоздатності платника податків.
9. Стабільність - зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року.
10. Рівномірність та зручність сплати - установлення строків сплати податків та зборів, виходячи із необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів для здійснення витрат бюджету та зручності їх сплати платниками.
11. Єдиний підхід до встановлення податків та зборів - визначення на законодавчому рівні усіх обов’язкових елементів податку.
43.Економічна суть непрямих податків та механізм її практичного застосування в Україні.
При непрямому оподаткуванні формальним платником є продавець товару (робіт, послуг), що виступає посередником між державою й споживачем цього товару, тоді як останній виступає реальним платником податку.
При відповідних умовах непрямі податки не завжди повністю перекладаються на споживача, якщо попит на реалізовані товари є досить еластичним, тобто обсяг реалізації зменшується при підвищення цін, тоді як прямі податки можуть бути перекладені на споживача продукції через механізм росту цін .
Непряме оподаткування України передбачає сальдовий розподіл доходів громадян. У процесі становлення ринкової економіки непрямі податки виступають інструментом мобілізації валового внутрішнього продукту до державного бюджету України . Надходження від непрямих податків повністю зараховуються до державного бюджету України, за винятком частини акцизного збору, що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим.
За економічною природою непрямі податки поділяються на:
- акцизи;
- мита .
Акцизи - це непрямі податки на операції з реалізації товарів і послуг, що встановлюються у вигляді надбавки до ціни їх реалізації. У податковій системі України застосовується два види акцизів - податок на додану вартість і акцизний збір.
Мита - це непрямі податки на операції з переміщення товарів через митний кордон держави і встановлюються у вигляді надбавки на митну вартість цих товарів. В податковій системі України розрізняють вивізне і ввізне мита.
Відповідно до бюджетної класифікації України мито (ввізне та вивізне) є податком на зовнішню торгівлю, а податок на додану вартість і акцизний збір є внутрішніми податками .
За сферою застосування непрямі податки поділяються на універсальні та специфічні (рис. 1.1). Універсальними є непрямі податки, що справляються з усіх товарів і послуг, окрім тих, які звільнено від оподаткування. Універсальними непрямими податками в українській податковій системі є податок на додану вартість. У світовій практиці роль універсальних непрямих податків виконують також податок з обороту і податок з продажу.
Специфічними є непрямі податки, що справляються лише з тих товарів і послуг, перелік яких визначено законодавством. Специфічними непрямими податками в податковій системі України є акцизний збір і мито.
За механізмом стягнення непрямі податки поділяються на одностадійні і багатостадійні. Одностадійними є непрямі податки, що одноразово стягуються на певному етапі товарообігу. Одностадійними непрямими податками є акцизний збір і мито.
Багатостадійними є непрямі податки, що підлягають стягненню на кожному етапі товарообігу - податок на додану вартість, який підлягає сплаті на кожній стадії реалізації товарів і послуг.
За наявністю кумулятивного (каскадного) ефекту непрямі податки поділяють на:
1) кумулятивні (каскадні) - непрямі податки, механізм стягнення яких передбачає повторне оподаткування товарів і послуг на всіх стадіях їх обігу;
2) некумулятивні (некаскадні) - непрямі податки, механізм стягнення яких виключає можливість повторного оподаткування товарів і послуг, забезпечуючи однакові податкові надходження за однаковими товарами і послугами незалежно від кількості етапів їх обігу на шляху від виробника до споживача.
Механізм стягнення податку на додану вартість, акцизного збору і мита за законодавством України визначає їх некумулятивний характер (табл. 1.1). Водночас окремі податкові збори, що за економічною природою є непрямими податками (наприклад, збір на розвиток виноградарства садівництва і хмелярства), мають кумулятивний ефект, тобто товари, з яких уже стягувався відповідний збір на попередніх стадіях обігу, повторно оподатковуються.
44.Оподаткування доходів підприємств і громадян та його роль у формуванні доходів держави.
Податок з доходів фізичних осіб є платою фізичної особи за послуги, які надаються ій територіальною громадою, на території якої така фізична особа має податкову адресу або розміщено особу, що утримує цей податок згідно з законом.
Під податковою адресою фізичної особи розуміють місце постійного або переважного проживання платника податку, місце податкової реєстрації платника податку, визначене згідно із законодавством.
Платниками податку (суб'єктами оподаткування) є громадяни України, які отримують як доходи з джерелом їх походження з території України, так і іноземні доходи, а також іноземні громадяни, які отримують доходи з джерелом їх походження з території України. Об'єктом оподаткування є:
♦ загальний місячний оподатковуваний дохід;
♦ загальний річний оподатковуваний дохід;
♦ доходи з джерелом їх походження з України, що підлягають кінцевому оподаткуванню при їх виплаті;
♦ іноземні доходи (для громадян України).
До складу загального місячного оподатковуваного доходу включаються:
♦ доходи у вигляді заробітної плати, інші виплати та винагороди, нараховані (сплачені) платнику податку відповідно до умов трудового або цивільно-правового договору;
♦ доходи від продажу об'єктів прав інтелектуальної (промислової) власності та доходи у вигляді сум авторської винагороди, іншої плати за надання права на користування або розпорядження іншим особам нематеріальним активом (творами науки, мистецтва, літератури або іншими нематеріальними активами);
♦ доходи у вигляді відсотків (дисконтних доходів), дивідендів та роялті, виграшів, призів;
♦ інші доходи, згідно з переліком, встановленим законом. Платник податку має право на зменшення суми загального
місячного оподатковуваного доходу, отримуваного з джерел на території України від одного працедавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги.
Загальний річний оподатковуваний дохід складається 3 суми загальних місячних оподатковуваних доходів звітного року, а також іноземних доходів (для громадян України), одержаних протягом такого звітного року.
Платник податку, який є громадянином України, має право на податковий кредит за наслідками звітного податкового року. Загальний річний оподатковуваний доход, зменшений на суму податкового кредиту звітного року, становить чистий річний оподатковуваний дохід.
Платниками податку з прибутку підприємств є суб'єкти підприємницької діяльності, бюджетні, громадські підприємства, установи та організації, що здійснюють діяльність, спрямовану на одержання прибутку.
Нині об'єктом оподатковування є прибуток підприємства, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу на суму валових витрат і суму амортизаційних відрахувань.
Валовий дохід - це загальна сума доходів платника податку від усіх видів діяльності, отриманих в .грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, так і за її межами.
Валовий дохід містить у собі:
♦ загальні доходи від реалізації товарів (робіт, послуг);
♦ доходи від здійснення банківських, страхових та інших операцій з надання фінансових послуг;
♦ доходи від спільної діяльності, а також у вигляді відсотків, роялті, дивідендів тощо;
♦ доходи, не враховані при обчисленні валового доходу періодів, що передують звітному;
♦ доходи з інших джерел та від позареалізаційних операцій.
Із суми валового доходу виключаються суми акцизного збору, податку на додану вартість, суми грошових коштів або вартість майна, отримані платником податку за рішенням суду як компенсація його витрат або збитків, а також деякі інші суми.
Валові витрати виробництва та обігу - це сума будь-яких витрат платника податку в грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, що здійснюються як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які купуються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.
До складу валових витрат включаються:
♦ суми коштів, сплачених у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, реалізацією продукції (робіт, послуг) і охороною праці;
♦ суми коштів або вартість майна, добровільно переданих у держбюджет або місцеві бюджети, але не більш як 4% оподатковуваного прибутку;
Ч суми коштів, перерахованих підприємствам всеукраїнських об'єднань осіб, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, але не більш як 10% оподатковуваного прибутку;
♦ сума коштів, внесених у страхові резерви фінансовими установами для покриття ризику неповернення кредиту;
♦ суми внесених податків, зборів та інших обов'язкових платежів;
♦ суми витрат, не врахованих у складі валових витрат минулих років;
♦ суми безнадійної заборгованості у випадку, коли відповідні заходи для стягнення боргів не дали результату;
♦ суми витрат, пов'язаних з поліпшенням основних фондів та суми перевищення балансової вартості основних фондів і нематеріальних активів над вартістю їх реалізації.
Не включаються до складу валових витрат витрати на потреби, не пов'язані з веденням господарської діяльності.
Під амортизацією основних фондів і нематеріальних активів розуміють поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення і поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку в межах норм амортизаційних відрахувань.
Прибуток підприємств, включаючи підприємства, засновані на власності окремої фізичної особи, оподатковується податком за ставкою 30% від об'єкта оподаткування.
Суму податку з прибутку підприємства визначають самостійно, виходячи з обчисленого розміру оподатковуваного прибутку І ставки податку.
45.Особливості оподаткування доходів громадян, що займаються підприємницькою діяльністю.
Слід звернути увагу на порядок оподаткування доходів громадян від здійснення підприємницької діяльності, оскільки він регламентується не новим законом, а положеннями старого декрету щодо прибуткового податку з громадян.
Громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, мають право самостійно обрати спосіб оподаткування доходів, одержаних від цієї діяльності, або за фіксованим розміром податку (далі - фіксований податок) шляхом придбання патенту за визначених умов, або за основною ставкою оподаткування, наведеною вище. Далі розглянемо ці два випадки.
Розміри фіксованого податку встановлюються відповідною місцевою радою залежно від територіального розташування місця торгівлі і не можуть бути менше ніж 20 гривень та більше ніж 100 гривень за календарний місяць для громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність самостійно.
У разі, коли платник податку здійснює підприємницьку діяльність з використанням найманої праці або за участю у підприємницькій діяльності членів його сім'ї, розмір фіксованого податку збільшується на 50 відсотків за кожну особу.
Доходи громадянина, одержані від здійснення підприємницької діяльності, що оподатковуються фіксованим податком, не включаються до складу його оподатковуваного доходу за підсумками звітного року або доходу осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах, чи членів його сім'ї, які беруть участь у підприємницькій діяльності.
Платник фіксованого податку, особи, які перебувають з ним у трудових відносинах звільняються від сплати нарахувань на фонд оплати праці, податку на промисел, збору на обов'язкове соціальне страхування, збору до Фонду України соціального захисту інвалідів, а також придбання торгового патенту.
Патент видається на строк від одного до дванадцяти календарних місяців за вибором платника фіксованого податку. У разі, коли протягом строку дії патенту відповідною місцевою радою змінюється розмір фіксованого податку, перерахунок його не здійснюється.
Існують обмеження щодо можливостей застосування фіксованого податку. Так, громадяни мають право обрати спосіб оподаткування за фіксованим розміром податку за умови, якщо:
кількість осіб, які перебувають у трудових відносинах з таким громадянином - платником податку, включаючи членів його сім'ї, які беруть участь у підприємницькій діяльності, не перевищує п'яти;
валовий дохід такого громадянина від самостійного здійснення підприємницької діяльності або з використанням найманої праці за останні 12 календарних місяців, що передують місяцю придбання патенту, не перевищує семи тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
громадянин здійснює підприємницьку діяльність з продажу товарів і надання супутніх такому продажу послуг на ринках та є платником ринкового збору згідно з законодавством.
Доходи такого громадянина, одержані від здійснення інших видів підприємницької діяльності, оподатковуються у загальному порядку.
Не дозволяється застосування фіксованого податку при здійсненні торгівлі лікеро-горілчаними та тютюновими виробами.
Нарахування податку для громадян, що займаються підприємницькою діяльністю і які не сплачують фіксованого податку, здійснюється податковими органами на підставі декларацій громадян.
В цьому випадку оподатковуваним доходом вважається сукупний чистий доход, тобто різниця між валовим доходом (виручки у грошовій та натуральній формі) і документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов'язаними з одержанням доходу, які відносяться до валових витрат або підлягають амортизації (категорії податку на прибуток підприємств). Якщо ці витрати не можуть бути підтверджені документально, то вони враховуються податковими органами при проведенні остаточних розрахунків за вставновленими нормами.
При цьому протягом року платники щоквартально сплачують до бюджету авансові платежі : по 25 процентів річної суми податку, обчисленої за доходами за попередній рік, а платники, які вперше залучаються до сплати податку, - 25 процентів суми, обчисленої їм податковими органами за оціночним доходом на поточний рік. Для сплати авансових платежів податку встановлюються такі строки протягом року: до 15 березня, до 15 травня, до 15 серпня і до 15 листопада.
Громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю, щоквартально, у 40-денний строк після закінчення кварталу, подають податковому органу декларації. В декларації зазначаються загальні суми одержаного доходу, витрат і сплаченого податку за звітний період, на основі яких податковими органами здійснюється перерахунок сум, що підлягають сплаті до бюджету. Відповідні суми вказуються у податковому повідомленні і надсилаються платнику податку, який зобов”язаний самостійно сплатити цю суму до бюджету на протязі 30 днів після одержання повідомлення.
46.Економічне призначення ресурсних платежів та їх види в Україні.
Виробничо-господарська діяльність суб'єктів господарювання пов'язана із залученням значних матеріальних ресурсів. Ефективність їх використання справляє безпосередній вплив на результати фінансово-господарської діяльності підприємств. В ефективному використанні цих ресурсів заінтересоване й суспільство в цілому. З метою раціонального ефективного використання ресурсів суб'єктами господарювання та формування централізованих фінансових ресурсів держава може встановлювати відповідні платежі.
До передбачених податковим законодавством України для суб'єктів господарювання платежів за ресурси, можна віднести наступні.
№ з/п Вид платежу
1 Плата (податок) за землю
2 Податок з власників транспортниз засобів та інших самохідних машин і механізмів
3 Податок на нерухоме майно
4 Збір за спеціальне використання природних ресурсів (лісовий податок, плата за воду, плата за корисні копалини)
5 Збір за забруднення природного середовища
Вплив цих платежів на результати фінансово-господарської діяльності підприємств досягається через формування собівартості і розподіл прибутку. Зменшення суми вказаних платежів, якщо вони здійснюються за рахунок прибутку, збільшує обсяг чистого прибутку. Якщо вказані платежі відносяться на собівартість, то їх скорочення зменшує поточні витрати господарської діяльності, що в кінцевому підсумку збільшує обсяг прибутку.
Характеристика основних видів плати за ресурси
Плату за землю введено з метою формування ресурсів для фінансування:
- заходів з раціонального використання й охорони землі, підвищення родючості грунтів;
- відшкодування власникам землі і землекористувачам витрат, які пов'язані з веденням господарства на землях гіршої якості;
- розвитку інфраструктури населених пунктів.
Плата за землю надходить на рахунок місцевих бюджетів
Стягуючи плату за землю, дотримуються такого розмежування: землі сільськогосподарського призначення (придатні для сільськогосподарського виробництва або призначені для цієї мети); землі населених пунктів (у межах населених пунктів, установлених законодавством).
Плата за землю сільськогосподарського призначення. Ставки земельного податку встановлено з одного гектара сільськогосподарських угідь у відсотках від грошової оцінки цих угідь.
Плата за землі населених пунктів. Ставки земельного по датку встановлено в розмірі 1% від грошової оцінки землі. Якщо грошової оцінки земельних ділянок не проведено, то використовуються середні ставки земельного податку (за 1 м2). Ці ставки диференційовано залежно від кількості населення в населеному пункті: вони збільшуються зі збільшенням його кількості.
Передбачене також застосування підвищувальних коефіцієнтів до встановлених ставок у населених пунктах курортних зон Чорноморського узбережжя, гірських і пригірських районах Карпат, в інших рекреаційних районах.
Порядок обчислення та сплати податку на транспортні засоби регулюється Законом України "Про податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів" від 18 лютого 1997 р.
Платниками податку є підприємства, організації, установи (юридичні особи) - власники транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів.
Згідно із законодавством об'єктами оподаткування є автомобілі (легкові, вантажні, спеціального призначення); колісні трактори; мотоцикли, яхти та судна парусні, човни моторні і катери. Не оподатковуються: трактори на гусеничному ходу; машини та механізми для сільськогосподарських робіт; автомобілі швидкої допомоги та пожежні; спортивні яхти, судна парусні і човни; транспортні засоби (підйомні й самохідні), що використовуються на заводах, складах, у портах для перевезення вантажів на короткі відстані.
Ставки податку визначено в розрахунку на рік: зі 100 см об'єму двигуна, з 1 кВт потужності двигуна, зі 100 см довжини транспортного засобу. Усі ставки податку встановлені з 1 січня 2000 р. в грн. за видами транспортних засобів і диференційовані залежно від потужності двигуна, виду транспортного засобу, його призначення й використання.
Обчислення податку здійснюється на підставі даних про кількість транспортних засобів за станом на 1 січня поточного року.
Податок сплачується за місцезнаходженням юридичних осіб на спеціальні рахунки територіальних дорожніх фондів.
Сільськогосподарські підприємства-товаровиробники сплачують податок на трактори колісні, автобуси і спеціальні автомобілі для перевезення людей (з кількістю місць менше 10) у розмірі 50%.
Для підприємств встановлено достатньо високу відповідальність за сплату податку. У разі заниження податку стягується вся сума несплаченого податку і штраф у двократному розмірі від тієї ж суми. За браком обліку об'єктів оподаткування або за ведення обліку з порушенням установленого порядку (неподання, несвоєчасне подання розрахунків та інших документів, необхідних для обчислення та сплати податку) стягується штраф у розмірі 10% від суми податку, що підлягає сплаті. За несвоєчасну сплату податку стягується пеня у розмірі 120% річних від облікової ставки Національного банку на день складання акта перевірки, від суми недоплати за кожний день прострочення платежу.
47.Майнове оподаткування в Україні та проблеми його розвитку.
1.Загальне визначення майнового податку
До майнових податків, які справляються в Україні та які тільки передбачається ввести, належать: податок на майно підприємств, податок на нерухоме майно громадян, податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів. Із цих трьох податків поки що стягується лише останній, два інших готуються до введення. Як свідчить назва цих податків, об’єктом оподаткування тут є майно. Що перебуває у власності юридичних осіб та громадян, при цьому перший податок справлятиметься виключно з юридичних осіб, другий – з фізичних осіб (громадян), третій стягується і з юридичних і фізичних осіб.
Джерелами сплати цих податків є особистий дохід громадян або доход (прибуток) підприємств. Податки цієї групи поповнюють дохідну базу бюджетів усіх рівнів. Так, податок із власників транспортних засобів надходить до бюджетів Республіки Крим, областей та міст Києва та Севастополя. Податок на нерухоме майно громадян має надходити виключно до бюджетів місцевого самоврядування. Податок на майно підприємств розподіляється між державним бюджетом, бюджетами Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя у порядку, що визначається в Законі України про державний бюджет України на відповідний рік.
При введені одночасно і прибуткового, і майнового оподаткування необхідно, по-перше, застосовувати помірковані ставки для обох податків. По-друге, можливе виключення із оподаткованого доходу сум майнових податків. Такий підхід має врівноважити податковий тягар для всіх членів суспільства. Звісно, в умовах, коли особиста і приватна власність проголошувались мало не протизаконними, і податки на майно були відповідно дискримінаційно спрямовані. Однак у нинішніх умовах постала необхідність створити повноцінного власника, багатство якого – основа багатства суспільства. Тому майнові податки мають застосовуватись як доповнення до прибуткового оподаткування і тільки як інструмент повнішого стягнення податків, а не як фінансовий важіль, спрямований проти формування власника і власності.
На відміну від прибуткового при майновому оподаткуванні можливості приховування об’єкта оподаткування й ухилення від повної сплати податку незначні (якщо, звичайно, об’єкти власності суттєві – будівлі, транспортні засоби, а не дріб’язок). Крім грошової оцінки, об’єкт оподаткування може мати фізичний вимір, що спрощує його облік і нарахування податку. Для стягнення цих податків не обов’язкова наявність високопрофесійного податкового апарату, тому ця форма податків широко застосовується при місцевому оподаткуванні.
Недоліком майнових податків є обмежена регулююча функція. Якщо вона і діє, то тільки як фінансовий тиск проти власника, бо для того, щоб не платити такі податки, треба не бути власником.
2. Податок на майно підприємств
Платниками передбачуваного податку на майно підприємств є виключ но юридичні особи, що розташовані на території України та здійснюють підприємницьку діяльність в Україні, а саме:
юридичні особи, створені згідно із законодавством Ук раїни, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями, а також банки та інші кредитні установи (крім Національ ного банку України);
філії, відділення та інші відособлені підрозділи вказа них суб'єктів підприємницької діяльності, що мають окре мий баланс і рахунок в установах банків;
міжнародні неурядові організації й міжнародні об' єднання, що здійснюють підприємницьку діяльність в Україні;
постійні представництва та інші відособлені підрозділи іноземних юридичних осіб, що розташовані на території України,
Об'єктом оподаткування є майно підприємства у вартіс ному виразі, яке перебуває на балансі цього підприємства і являє собою сукупність основних засобів, нематеріальних активів, незавершеного будівництва, устаткування, вироб ничих запасів, тварин на вирощуванні та відгодівлі, мало цінних і швидкозношуваних предметів, незавершеного ви робництва, готової продукції і товарів
48.Поняття державних фінансів, їх склад.
Державні фінанси є найважливішим елементом фінансової системи держави. Через них держава впливає на економічний і соціальний розвиток країни загалом та окремих її регіонів і соціальних груп населення.
До складу державних фінансів входять:
- державний бюджет;
- фонди цільового призначення;
- державний кредит;
- фінанси державного сектора.
Державний бюджет - це основний фінансовий план держави, що має силу закону. За допомогою державного бюджету держава мобілізує кошти, необхідні для забезпечення розвитку країни та витрачає їх з метою виконання своїх функцій.
Фонди цільового призначення - це централізовані фонди грошових коштів, що утворюються поза державним бюджетом для реалізації прав громадян на пенсійне і соціальне забезпечення та соціальне страхування.
Державний кредит передбачає залучення коштів державою на позиковій основі. Залучені таким чином кошти спрямовуються в бюджет для використання через видатки на конкретні проекти.
Фінанси державного сектора об'єднують фінанси державних підприємств і муніципального господарства.
49.Економічна суть бюджету, його політичне, економічне та соціальне значення в ринковій економіці. Функції бюджету.
Бюджет, як провідна ланка фінансової системи, - найважливіша економічна категорія, що відображає грошові відносини між державою та учасниками суспільного виробництва в процесі розподілу та перерозподілу новоствореної вартості в суспільстві.
Бюджет - це невід'ємний атрибут кожної країни та важливий інструмент реалізації економічної та соціальної політики.
Державний бюджет можна розглядати в декілька аспектах:
За економічною суттю Державний бюджет характеризується певними грошовими відносинами, що виникають між державою, з одного боку, і юридичними та фізичними особами - з іншого, із приводу утворення фонду фінансових ресурсів держави та його використання на соціально-економічний розвиток відповідно до державних функцій.
За матеріальним змістом бюджет - це централізований фонд грошових ресурсів держави, що знаходяться в постійному русі, і складаються з вхідних та вихідних бюджетних потоків. Через Державний бюджет здійснюється централізація коштів відповідно до чинного законодавства, що дає змогу втілювати в життя намічені державою заходи та проводити єдину економічну та соціальну політику на всій території країни.
За своєю формою бюджет - це основний фінансовий план, баланс доходів та видатків держави. За характером - це документ, що затверджується щорічно і має силу закону, за допомогою якого досягається взаємоузгодження системи всіх фінансових балансів країни, та формування зведеного фінансового балансу держави.
Зведений фінансовий баланс держави - це система фінансових планів, що характеризують фінансові ресурси всіх секторів економіки незалежно від форм власності, обов'язкові та добровільні платежі населення; довгострокові кредити банків; доходи від зовнішньоекономічної діяльності.
Зведений бюджет України - це документ, який не затверджується, а використовується для статистичного узагальнення планових та фактичних обсягів ресурсів, що перерозподіляються через бюджет.
За організаційною структурою бюджет - це центральна ланка фінансової системи держави, що тісно пов'язана з усіма іншими ланками. Саме бюджет, як основний грошовий фонд держави, впливає на грошовий розмір та пропорції кожної ланки фінансової системи. Через бюджет здійснюється розподіл та перерозподіл грошових ресурсів:
- між секторами економіки;
- між регіонами;
- між виробничою та соціальною сферами;
- між окремими верствами населення.
У залежності від співвідношення між доходами та видатками Державний бюджет може бути:
- збалансованим, коли видатки дорівнюють доходам, до чого, відповідно до Конституції України, і повинна прагнути держава;
- дефіцитним, тобто з від'ємним сальдо, коли видатки перевищують доходи;
- профіцитним, тобто з позитивним сальдо, що спостерігається у разі перевищення доходів над видатками.
Сутність бюджету реалізується через його функції. Чотири функції, що виконує бюджет: розподільчу, регулюючу, контрольну, соціальну.
Дійсно, найбільш наявні та структуровані дві функції - розподільча та контрольна, але не можна не вказати регулюючу та стимулюючу роль бюджету та обминути питання фінансового забезпечення соціальної політики за рахунок коштів бюджету. Основні функції бюджету: розподільча, соціальна, регулююча, контрольна, стимулююча. Зміст функцій та характер їх реалізації залежить від рівня розвитку економічних процесів в країні.
Через розподільчу функцію здійснюється процес акумуляції коштів держави та подальший їх розподіл для задоволення потреб суспільства. За допомогою бюджету розподіляється і перерозподіляється ВВП та національний доход; а в розподільчих відносинах беруть участь всі учасники суспільного виробництва. Роль держави у розподільчих процесах із розвитком ринкових відносин постійно зростає.
Державний бюджет використовується і як інструмент регулювання та стимулювання економіки з боку держави. Особливо важлива роль цієї функції в умовах нестабільної економіки, коли держава вимушена втручатися в виробничі та соціальні процеси.
Важливе значення, особливо в країнах з ринковою економікою, належіть соціальній функції бюджету. В останні роки в Україні спостерігається зміцнення бюджету не тільки як основного важеля ефективного розвитку економіки, але прагнення до вирішення в першу чергу соціальних проблем суспільства за рахунок коштів бюджету. Сутність контрольної функції полягає в сприянні своєчасному та повному надходженню коштів до бюджету, їх оптимальному розподілу, перерозподілу та ефективному використанню, а також дає можливість проаналізувати і виявити розміри та причини відхилень фактичних доходів та видатків бюджету від запланованих.
Таким чином, Державний бюджет:
1) концентрує основні фінансові ресурси держави;
2) основне джерело розвитку економіки та соціальної сфери країни;
3) матеріальна база для виконання державою своїх функцій;
4) інструмент перерозподілу новоствореної вартості між окремими територіями, галузями, верствами населення;
5) інструмент фінансового контролю за формуванням та ефективним використанням грошових фондів держави.
50.Бюджетна система України та принципи її побудови.
Після проголошення незалежності України у 1991 р. Верховна Рада України вперше ухвалила Закон "Про бюджетну систему України" з наступним його доповненням у 1995 р.
В основу функціонування бюджетної системи України на сьогодні покладено Конституцію України, прийняту 1996 p., і Бюджетний кодекс України, ухвалений у червні 2001 р.
Відповідно до Бюджетного кодексу України (ст. 1) бюджетна система України — це сукупність усіх бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного й адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.
Схематично бюджетна система України складається з таких ланок (рис. 6.1):
1) Державний бюджет України;
2) місцеві бюджети.
До місцевих бюджетів належать бюджет Автономної Республіки Крим, обласні та районі бюджети, бюджети районів у містах і бюджети місцевого самоврядування, серед яких вирізняють бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань, а також бюджети міст Києва та Севастополя.
Бюджетний кодекс започаткував дію щодо самостійних 686 місцевих бюджетів, які мають прямі, рівноправні відносини з Державним бюджетом, у тому числі:
— бюджет Автономної Республіки Крим;
— 24 обласні бюджети;
— бюджети міст Києва та Севастополя;
— 171 бюджет міст обласного підпорядкування;
— 488 бюджетів районів;
— також до складу бюджетної системи входять понад 11 тис. бюджетів місцевого самоврядування.
Сукупність показників доходів і видатків усіх бюджетів становить Зведений бюджет України, що використовується з метою аналізу і визначення засад державного регулювання економічного й соціального розвитку України.
Рис. 6.1. Бюджетна система України
Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів та її районів і бюджетів міст республіканського значення. У свою чергу, зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області. Так само формується зведений бюджет району, бюджети місцевого самоврядування та ін.
У ст. 95 Конституції України зазначено, що бюджетна система України будується на засадах справедливого й неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. На виконання цього положення Бюджетним кодексом України закріплено основні принципи побудови бюджетної системи України.
Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах, як:
— принципи єдності (цілісності) бюджетної системи України, що забезпечується єдиними правовою базою, грошовою системою, бюджетною класифікацією доходів і видатків, єдністю порядку виконання бюджетів і ведення бухгалтерського обліку й звітності, єдністю регулювання бюджетних відносин;
— принцип збалансованості бюджетів, який полягає в тому, що витрати бюджету мають відповідати доходам за відповідний бюджетний період;
— принцип повноти — до складу доходів входять усі доходи держави й органів місцевого самоврядування, отримані з будь-яких джерел. До видатків бюджету належать будь-які бюджетні витрати на потреби держави або місцевого самоврядування;
— принцип самостійності бюджетів — самостійність бюджетів забезпечується шляхом закріплення за ними відповідних джерел надходжень, правом на визначення напрямів використання коштів згідно із законодавством України. Держава не несе відповідальності коштами держбюджету за бюджетні зобов'язання органів місцевого самоврядування, а органи місцевого самоврядування не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання держави;
— принцип обґрунтованості — бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках доходів і витрат бюджету, що здійснюються до затверджених нормативів і методик;
— принцип ефективності — усі учасники бюджетного процесу мають на меті залучати мінімальний обсяг бюджетних коштів щоб досягнути максимального результату;
— принцип цільового використання бюджетних коштів — бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетом;
— принцип субсидіарності — розподіл видатків між державним бюджетом і місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами ґрунтується на максимальному наближенні суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;
— принцип справедливості й неупередженості — бюджети будуються на засадах справедливого й неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;
— принцип публічності та прозорості — бюджети всіх рівнів обговорюються та затверджуються відповідно Верховною Радою України. Верховною Радою Автономної Республіки Крим і відповідними радами;
— принцип відповідальності учасників бюджетного процесу — кожен учасник бюджетного процесу відповідає за складання та виконання відповідних бюджетів.
51.Бюджетна класифікація: необхідність застосування та її склад.
Бюджетна класифікація - єдине систематизоване згрупування доходів, видатків (в тому числі кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.
Бюджетна класифікація використовується на всіх стадіях бюджетного процесу. Вона дозволяє враховувати надходження доходів і фінансування витрат згідно з затвердженим бюджетним розписом. На підставі бюджетної класифікації складається звітність про виконання бюджету України.
Використання бюджетної класифікації дозволяє проводити аналіз надходження доходів за кожним видом, фінансування витрат за їхніми направленнями, співставлення кошторисних витрат за однотипними установами.
Бюджетна класифікація має такі складові частини:
1) класифікація доходів бюджету;
2) класифікація видатків (в тому числі кредитування за вирахуванням погашення) бюджету;
3) класифікація фінансування бюджету;
4) класифікація боргу.
Розділ І “Доходи бюджету” поділяється на групи, підгрупи, статті і підстатті. Групи доходів — це податкові надходження та неподаткові доходи, доходи від операцій з капіталом, офіційні трансферти і державні цільові фонди.
Розділ ІІ “Видатки”. Класифікація видатків бюджетів складається з функціональної, відомчої та економічної структури видатків.
Економічна структура видатків групує видатки державного і місцевих бюджетів за їх економічним змістом. Вона поділяється на поточні видатки і капітальні видатки, а також на предметні статті, підстатті та елементи витрат.
Розділ III «Фінансування бюджету» передбачає залучення коштів для фінансування видатків бюджету — внутрішнє і зовнішнє фінансування.
У розділі IV «Державний борг» наводиться структура державного внутрішнього і зовнішнього боргу.
Класифікація доходів бюджету
1. Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:
1) податкові надходження;
2) неподаткові надходження;
3) доходи від операцій з капіталом;
4) трансферти.
2. Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі.
3. Неподатковими надходженнями визнаються:
1) доходи від власності та підприємницької діяльності;
2) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;
3) надходження від штрафів та фінансових санкцій;
4) інші неподаткові надходження.
4. Трансферти - це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.
Класифікація видатків бюджету
1. Видатки бюджету класифікуються за:
1) функціями, з виконанням яких пов'язані видатки (функціональна класифікація видатків);
2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);
3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків);
4) за бюджетними програмами (програмна класифікація видатків).
2. Функціональна класифікація видатків має такі рівні деталізації:
1) розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення відповідно загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування;
2) підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.
3. За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення, склад яких визначається Міністром фінансів України.
4. Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.
5. Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.
Класифікація фінансування бюджету
1. Класифікація фінансування бюджету визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками (до цієї категорії належать платежі з погашення основної суми боргу).
2. Класифікація фінансування бюджету здійснюється за такими ознаками:
1) фінансування за типом кредитора - за категоріями кредиторів або власників боргових зобов'язань;
2) фінансування за типом боргового зобов'язання - за засобами, що використовуються для фінансування дефіциту або профіциту.
Класифікація боргу
1. Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов'язання держави, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування.
2. Борг класифікується за типом кредитора та за типом боргового зобов'язання.
52.Бюджетний процес та його стадії: характеристика.
Бюджетний процес — сукупність дій уповноважених осіб, на основі норм бюджетного права, органів державної влади та місцевого самоврядування щодо складання, розгляду, затвердження й виконання бюджету, а також звітування про його виконання; це інструмент стабілізації економіки і засіб контролю державних видатків.
Матеріальна галузь права вимагає процедурних форм реалізації своїх норм, і всі норми, що регулюють організаційну діяльність державних органів, мають процесуальний характер. Особливо це стосується діяльності у галузі застосування бюджетно-правових норм, адже з бюджетом пов'язані всі державні органи, підприємства, організації, установи, які безпосередньо чи опосередковано беруть участь у формуванні бюджету. Отже, можна зробити висновок, що сутність цього процесу складна і багатогранна.
Поняття бюджетного процесу полягає в тому, що вся діяльність щодо формування бюджету, яка базується на владних повноваженнях тих чи інших органів, має бути підпорядкована суворим процедурним формам, що забезпечують її законність, доцільність та обґрунтованість. Тому чіткий порядок, ретельно продуманий і розроблений, потрібен не лише для організації й узгодження роботи всієї системи державних органів з формування та виконання бюджету, а й для правильного вирішення численних поточних питань.
Прийняття Державного бюджету України є одним із найскладніших питань серед тих, які доводиться розв'язувати державним органам. Складність збільшується щорічною необхідністю прийняття закону про державний бюджет, тобто щорічним здійсненням законодавчої процедури. На практиці Верховна Рада України не повністю дотримується вимог стосовно прийняття та затвердження цього закону, що створює значні перешкоди як для проведення фінансової політики урядом держави, насамперед податкової, так і стабільного функціонування всієї бюджетної системи України.
Риси норм бюджетного процесу:
1) особливий склад учасників бюджетних стадій;
2) конкретний перелік видів необхідних дій та їх обов'язкова послідовність;
3) передбачення організаційної форми кожної дії;
4) визначення обов'язкового порядку прийняття рішень.
Поняття бюджетного процесу не зводиться до стадій складання проекту закону України про бюджет і затвердження його Верховною Радою України. Прийняттям закону закінчується формування бюджету, коли органи законодавчої і виконавчої влади використають свої права та обов'язки щодо складання і затвердження бюджету. Суть бюджетного процесу зосереджується на безпосередньому виконанні акта про бюджет (закону України), постійному контролі з боку органів державної влади для досягнення відповідності між запланованими і реальними показниками.
Формування бюджету — сукупність пов'язаних між собою суспільних відносин, які розкривають планування органами виконавчої влади пріоритетних видатків, вишукування достатніх для цього джерел, видання правових актів, що регулюють процес планування. Закон про державний бюджет займає основне місце серед інших бюджетно-правових актів. Він має провідне значення у їх системі, але не є єдиним, що регулює суспільні відносини під час формування бюджету. Спочатку складається проект бюджету, а потім, на основі узагальнюючих показників, проект закону про державний бюджет.
Бюджетний процес (згідно з БКУ) — це регламентована нормами права діяльність, пов'язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем, розглядом звітів про виконання бюджетів, що становлять бюджетну систему України.
Стадія бюджетного процесу — етап діяльності держави чи місцевого органу, внаслідок якого бюджет набуває форми правового акта. БКУ у ст. 19 виокремлює чотири стадії бюджетного процесу:
1) складання проектів бюджетів;
2) розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;
3) виконання бюджету, в т. ч. у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;
4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.
На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюється фінансовий контроль, аудит та оцінка ефективності використання бюджетних коштів. Усі стадії бюджетного процесу ґрунтуються на правових засадах, які гарантують чітке планування, додержання бюджетної дисципліни і постійний контроль за виконанням усіх видатків.
Усі стадії бюджетного процесу засновані на єдиних принципах організації бюджетної діяльності і мають відповідну правову регламентацію.
У процесі здійснення окремих етапів діяльності з бюджетом реалізуються бюджетні повноваження всіх суб'єктів бюджетних правовідносин і тому БП є формою здійснення матеріальних бюджетних прав, наданих учасникам бюджетного процесу.
53.Основні функції, права та обов’язки учасників бюджетного процесу в Україні.
Учасники бюджетного процесу визначені Бюджетним кодексом, де передбачені їх функції, повноваження та відповідальність. Окремі повноваження учасників бюджетного процесу визначені Конституцією України та іншими правовими актами.
До основних учасників бюджетного процесу належать:
- Президент України;
- органи законодавчої влади: Верховна Рада України; Комітет Верховної Ради України з питань бюджету та інші Комітети ВР України; на місцевому рівні: ВР Автономної Республіки Крим; обласні, районні ради;
- органи виконавчої влади: Кабінет Міністрів України; Міністерство фінансів, Державне казначейство, міністерства, відомства; місцеві державні адміністрації; виконавчі комітети місцевих рад;
- Національний банк України;
- Державна податкова служба України;
- органи державного контролю: Рахункова палата ВР України, Державна контрольно-ревізійна служба.
Президент України:
Верховна Рада України:
Комітет Верховної Ради з питань бюджету:
Бере участь практично в усіх стадіях бюджетного процесу, а саме:
Рахункова палата:
Здійснює зовнішній контроль та аудит фінансової та господарської діяльності бюджетних установ у частині контролю за використанням коштів Державного бюджету.
Після закінчення бюджетного року готує висновки щодо використання коштів Державного бюджету.
Здійснює контроль за проведенням таємних видатків.
Готує співдоповідь, з якою виступає Голова Рахункової палати, — про виконання Державного бюджету.
Кабінет Міністрів України:
Міністерство фінансів:
Державне казначейство:
Національний банк України:
Подає до Верховної Ради та Кабінету Міністрів:
54.Економічна суть та призначення доходів і видатків державного бюджету.
Доходи бюджету — частинка централізованих ресурсів, що використовуються з метою виконання відповідних функцій держави.
В Україні, згідно з Бюджетним кодексом, доходи бюджету класифікуються за такими розділами:
1) податкові надходження;
2) неподаткові надходження;
3) доходи від операцій з капіталом;
4) офіційні трансферти.
1. Податкові надходження — це передбачені податковими законами України загальнодержавні та місцеві податки, збори й інші обов'язкові платежі.
Податкові надходження в Україну поділяються на шість груп:
1) податок на доходи фізичних осіб, податок на прибуток підприємств. За обсягом надходжень податок на фізичних осіб посідає друге місце серед усіх податків і має чітку тенденцію до збільшення (15 % від доходу фізичної особи). Він займає в доходах зведеного бюджету майже 18 %. Податок на прибуток підприємств — один із найважливіших податків, займає в доходах зведеного бюджету приблизно 14 %;
2) внутрішні податки на товари та послуги: податок на додану вартість; акцизний збір; плата за ліцензії на певні види господарської діяльності; плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.
3) податки на власність. До них належить: податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів. Ставки податку визначені для кожної відповідної групи транспортних засобів;
4) збори за спеціальне використання природних ресурсів. У цій групі податкових надходжень вирізняють збори за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду, спеціальне використання водних ресурсів, геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, платежі за користування надрами, плату за землю, плату за використання інших природних ресурсів;
5) податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції. До їх складу входять ввізне і вивізне мито на товари й інші предмети, які перевозять через митний кордон України, кошти, отримані за вчинення консульських дій та інші надходження від зовнішньоекономічної діяльності;
6) інші податки об'єднують групи місцевих фінансових податків і зборів, сільськогосподарський податок, єдиний податок для суб'єктів малого підприємництва, збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства.
2. Неподаткові надходження залежно від методів мобілізації об'єднуються у п'ять груп:
1) доходи від власності та підприємницької діяльності;
2) адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;
3) надходження від штрафів та фінансових санкцій;
4) інші неподаткові надходження;
5) власні надходження бюджетних установ.
3. Доходи від операції з капіталом. Ці доходи мобілізуються неподатковим методом і серед них вирізняють такі групи надходжень:
а) надходження від продажу основного капіталу (кошти від реалізації безгосподарного), майна, валютних цінностей, скарбів, надходження коштів від Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та ін.;
б) надходження від реалізації державних запасів товарів, до яких належать надходження від реалізації матеріальних цінностей державного резерву і озброєння матеріальних цінностей мобілізаційного резерву;
в) надходження від продажу землі та нематеріальних активів. Продаж земляних ділянок здійснюється згідно із Земельним кодексом України. Передбачається що, 10 % коштів від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення зараховується до державного бюджету, а 90 % — до відповідних бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.
4. Офіційні трансферти — це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі. Трансферти від органів державного управління поділяються на: кошти, що надходять з інших бюджетів, дотації, субвенції.
Видатки бюджету — кошти, спрямовані на здійснення програм, передбачених відповідним бюджетом, за виключенням коштів на погашення основної суми боргу та повернення надмірно сплачених до бюджету сум.
Витрати бюджету — видатки бюджету та кошти, видані на погашення основної суми державного боргу.
Видатки Державного бюджету регламентуються відповідними законами та нормативними актами: Бюджетним кодексом України, Законом про Державний бюджет та іншими юридичними актами органів влади.
У видатковій частині Державного бюджету передбачено два фонди: загальний і спеціальний. Видатки спеціального фонду фінансують за рахунок цільових фондів, виділених на певну ціль. Видатки загального фонду фінансують за рахунок доходів загального фонду бюджету, вони не мають конкретних (закріплених) джерел фінансування.
Фінансування державних видатків — це планове, цільове та безповоротне надання коштів з метою забезпечення виконання загальнодержавних функцій (управління, оборона, безпека та ін.), утримання соціально-культурної сфери, забезпечення соціальних гарантій та обов'язків держави. Суб'єктами бюджетного фінансування є державні органи, підприємства, установи й організації державної та комунальної форм власності.
Поточні витрати — це видатки бюджету на фінансування підприємств, установ, організацій і органів, визначені на початок бюджетного року, а також на фінансування з соціального захисту населення, а саме:
— державне споживання (купівля товарів та послуг);
— виплати (перекази) населенню (трансферти);
— перекази за кордон;
— державні субсидії.
Капітальні витрати — видатки бюджету на фінансування інвестиційної й інноваційної діяльності держави: капітальні вкладення (включаючи субсидії приватному секторові та перекази за кордон на капіталовкладення та ін.).
55.Засади розподілу доходів і видатків між ланками бюджетної системи України
Основним джерелом отримання і розподілу доходу між територіями є Державний бюджет України. Є три основні моделі бюджетних систем:
1. Пайовий розподіл податків між різними адміністративними рівнями влади: за кожним рівнем бюджетів закріплено певні паї доходів від податків.
2. Застосування однакової бази оподаткування з установленням власних податкових ставок, тобто загальна сума податків дорівнює сумі податкових надходжень усіх рівнів влади, всіх бюджетів.
3. Повний розподіл окремих видів податків між різними рівнями влади, які закріплені законодавством за різними бюджетами.
Модель системи бюджетів формується урядом країни шляхом комбінування елементів усіх трьох моделей.
Провідне місце в бюджетній системі України належить державному бюджету. З нього фінансуються витрати на здійснення державних заходів у сфері господарського та соціально-культурного будівництва, на оборону, утримання органів державної влади і державного управління. Через державний бюджет здійснюється перерозподіл частини фінансових ресурсів між АРК, областями і містами республіканського підпорядкування. У свою чергу бюджет АРК, обласні, районні, міські, сільські бюджети забезпечують фінансування господарського та соціально-культурного будівництва, здійснюваного органами місцевого самоврядування.
Доходи Державного бюджету України щороку визначаються Верховною Радою України і закріплюються у відповідному законі.
Зокрема, відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2006 рік" до доходів загального фонду Державного бюджету України належать:
1) податок на прибуток підприємств;
2) ПДВ (без бюджетного відшкодування);
3) збір за спеціальне використання лісових ресурсів державного значення;
4) збір за спеціальне водокористування;
5) платежі за користування надрами загальнодержавного значення;
6) акцизний збір із вироблених в Україні товарів (крім акцизного збору, що сплачується платниками, які зареєстровані в АРК, а також із вироблених в Україні нафтопродуктів і транспортних засобів);
7) акцизний збір із ввезених на територію України товарів (крім акцизного збору із ввезених в Україну нафтопродуктів і транспортних засобів);
8) плата за ліцензії на певні види господарської діяльності (крім плати за ліцензії, що видаються Радою міністрів АРК, виконавчими органами місцевих рад і місцевими органами виконавчої влади, та плати за ліцензії на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями і тютюновими виробами);
9) ввізне мито (крім ввізного мита на нафтопродукти, транспортні засоби та шини до них);
10) вивізне мито;
11) інші.
Місцеві бюджети також поділяються на загальний і спеціальний фонди. Загальний фонд включає поточний бюджет і бюджет розвитку. Бюджет розвитку є для фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності і фінансування інших видатків.
Держава здійснює фінансове вирівнювання, що передбачає регулювання доходів і видатків органів місцевого самоврядування. Головним інструментом вирівнювання практично в усіх країнах є трансферти.
Видатки Державного бюджету України та бюджетів місцевого самоврядування відображають значну частину витрат, що здійснюються державними і муніципальними органами влади. Розмір видатків фактично визначає розмір свободи діяльності відповідних органів влади. Видатки — витрати, пов'язані з виконанням першочергових потреб.
До основних видатків Державного бюджету України належать видатки на:
1) державне управління:
а) законодавчу владу;
б) виконавчу владу;
в) Президента України;
2) судову владу;
3) міжнародну діяльність;
4) фундаментальні та прикладні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв'язки державного значення;
5) національну оборону;
6) правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави;
7) освіту:
а) загальну середню освіту;
б) професійно-технічну освіту;
в) вищі навчальні заклади державної форми власності;
г) післядипломну освіту тощо;
8) охорону здоров'я:
а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну і стаціонарну допомогу;
б) спеціалізовану, високо спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу;
в) санаторно-реабілітаційну допомогу тощо;
9) соціальний захист і соціальне забезпечення;
10) культуру і мистецтво;
11) державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агентств;
12) фізичну культуру і спорт;
13) державні програми підтримки регіонального розвитку та пріоритетних галузей економіки;
14) програми реставрації пам'яток архітектури державного значення;
15) державні програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв'язку, телекомунікацій та інформатики;
16) державні інвестиційні проекти;
17) державні програми з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки, попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха;
18) створення і поповнення державних запасів та резервів;
19) обслуговування державного боргу;
20) проведення виборів та референдумів, державне фінансування політичних партій;
21) інші програми, які мають виключно державне значення. До загальних принципів розподілу видатків між ланками бюджетної системи України належать: підвідомчість (підпорядкованість) установ та організацій, які фінансуються з відповідного бюджету, і значимість заходів, що фінансуються.
Як і органи державної влади, органи місцевого самоврядування у межах покладених на них функцій здійснюють видаткову політику на відповідних адміністративних територіях. Видатки місцевих бюджетів поділяються на видатки, пов'язані з виконанням власних повноважень, та видатки, пов'язані з виконанням делегованих повноважень.
Однією з особливостей функціонування бюджету розвитку є визначення його часових інтервалів, оскільки інвестиційні та. інноваційні проекти, що лежать в основі планування бюджету розвитку, можуть реалізовуватися у кілька етапів протягом кількох бюджетних періодів. Це дає можливість органам місцевої влади заощаджувати кошти на великі програми або розподіляти витрати на них рівномірно протягом кількох років.
З метою забезпечення стабільності й бездефіцитності місцевих бюджетів законодавство встановило максимальну межу розміру запозичень. Зокрема, видатки на обслуговування боргу місцевих бюджетів не можуть щороку перевищувати 10 % видатків від загального фонду відповідного місцевого бюджету протягом будь-якого бюджетного періоду, коли планується обслуговування боргу. Якщо у процесі погашення основної суми боргу, обумовленої договором між кредитором та позичальником, та платежів із його обслуговування порушено графік погашення з вини позичальника, відповідна рада не має права здійснювати нові запозичення протягом п'яти наступних років.
Для покриття тимчасових касових розривів, що виникають під час виконання загального фонду місцевого бюджету, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за рішенням Верховної Ради АРК або відповідної ради можуть отримувати короткострокові позички у фінансово-кредитних установах на строк до трьох місяців, але у межах поточного бюджетного періоду. Порядок отримання таких позичок визначає Міністерство фінансів України. Надання позичок з одного бюджету іншому забороняється. Це положення є новацією порівняно зі старим законодавством і повністю відповідає принципам формування бюджетної системи України.
До видатків, які здійснюються з бюджету АРК і обласних бюджетів та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на: державне управління; освіту; охорону здоров'я; соціальний захист та соціальне забезпечення; культуру і мистецтво; фізичну культуру і спорт; місцеву міліцію тощо.
56.Доходи Державного бюджету України, їх склад та структура. Методи мобілізації доходів.
Державні доходи охоплюють ту частину фінансових відносин, яка пов’язана з формуванням фінансових ресурсів у розпорядженні держави і державних підприємств. При цьому акумульовані державою фінансові ресурси належать до централізованих (концентруються в бюджеті держави і фондах цільового призначення), а ті, що залишаються у розпорядженні державних підприємств, є децентралізованими. Доходи бюджету посідають головне місце у складі централізованих державних доходів, але це поняття більш вузьке, ніж доходи держави.
Склад доходів державного бюджету визначається Бюджетним кодексом України та законами України про Державний бюджет на відповідний рік.
Доходи бюджету можуть формуватися на основі чотирьох методів централізації грошових коштів: пряме вилучення доходів з державного сектора; отримання доходів від державних угідь, майна і послуг; перерозподіл доходів юридичних і фізичних осіб за допомогою податків; залучення позик.
Податковий метод формування доходів бюджету характеризує перерозподіл доходів юридичних і фізичних осіб. На відміну від прямого вилучення доходів в державному секторі, може здійснюватись тільки на підставі законів.
Позичковий метод означає формування доходів бюджету на поворотній основі. За нормальних умов основу доходів бюджету складають податки (95—98%) і позики (2—5%).
Крім реальних доходів, які формуються на основі вказаних методів, держава може використовувати емісійний дохід. Щодо поточного року — це дохід, що забезпечує фінансування поточних видатків. Однак під час емісії внаслідок інфляції збільшується тільки номінальна кількість грошей, а реальна вартість фінансових ресурсів не змінюється.
Джерелами формування доходів виступають:
• створений ВВП;
• національне багатство (відображає накопичені матеріальні цінності і розвідані природні ресурси). Використовується тоді, коли не вистачає ВВП чи є певний надлишок природних ресурсів.
Найнадійніше джерело — створений ВВП.
Джерела формування доходів бюджету також поділяються на внутрішні і зовнішні. Зовнішні характеризують міжнародний перерозподіл фінансових ресурсів і можуть формуватись на основі таких методів:
1) прямий перерозподіл (наприклад, репарація);
2) міжнародний кредит;
3) оподаткування експортно-імпортної діяльності;
4) валютне регулювання — відхилення встановленого курсу валют від реального їх співвідношення;
5) ціновий механізм — у світі склався певний масштаб цін, який призводить до міжнародного перерозподілу ресурсів.
Доходи бюджету за методом залучення коштів класифікуються за такими розділами:
1. Податкові надходження.
2. Неподаткові надходження.
3. Доходи від операцій з капіталом.
4. Офіційні трансферти.
5. Цільові фонди.
Податкові надходження - це доходи, що акумулюються в формі загальнодержавних і місцевих податків, зборів та платежів і залучаються до складу державного бюджету. Неподаткові надходження - це доходи, що одержує держава від власності, підприємницької діяльності, фінансових санкцій та інших доходів, що не відносяться до обов'язкових податків, зборів та платежів.
Доходи від операцій з капіталом - це доходи бюджету у вигляді надходжень від продажу основного капіталу, дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, державних запасів товарів, землі та нематеріальних активів.
Офіційні трансферти - це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.
Цільові фонди — надходження до державних цільових фондів включать обов'язкові відрахування юридичних і фізичних осіб до зазначених фондів. Зокрема, сюди відносяться відрахування до фондів: соціального захисту інвалідів, охорони природного навколишнього середовища тощо.
Основними методами мобілізації держдоходів є податки, позики та емісії.
Співвідношення між цими методами відрізняється в різні історичні періоди та визначаються багатьма факторами (фінансовою політикою, господарською кон’юнктурою, ступенем загострення соціальних протиріч).
Між податками та держпозиками існує також взаємозв’язок, який визначається тим, що фінансовою базою погашення позик виступають податки. Зростаючі видатки держави, які пов’язані з погашенням позики та виплатою % за ними, обумовлюється збільшенням податків. І навпаки, зниження податків, як правило, викликає потребу в нових позиках.
Емісія є останнім засобом, до якого звертається держава, коли перші два методи не дають достатніх надходжень, оскільки вона провокує інфляцію.
Охарактеризовані методи мобілізації держава застосовує при формуванні бюджетів різних рівнів.
Централізовані урядові фонди створюються через податки та податкові платежі, емісія тут не застосовується. Широко використовуються різноманітні внески, добровільні надходження тощо. Останнім часом, у зв’язку з приватизацією дещо збільшилися надходження від продажу держмайна, а також здачі його в оренду.
Доходи бюджету – це частина централізованих ресурсів держави, які необхідні для виконання нею відповідних функцій. Вони відображують економічні відносини, що виникають у процесі формування фондів грошових коштів і надходять у розпорядження органів державної влади й управління.
Податкові надходження – передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі.
57.Видатки державного бюджету України, їх склад та структура.
идатки бюджету відіграють визначальну роль у процесах трансформаційної перебудови економіки держави та забезпечують фінансування соціальної сфери, різних галузей народного господарства, сприяють розвитку міжнародних відносин та визначають пріоритетні напрями фінансової політики. Структура видатків Державного бюджету України визначає ефективність впливу держави на економічний розвиток та є індикатором пріоритетності певної функції держави.
В процесі виконання державного бюджету виділяють видатки бюджету і витрати бюджету. Видатки бюджету - це кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом. Витрати бюджету включають видатки бюджету та кошти, що спрямовуються на погашення основної суми боргу, що виникає в процесі фінансування бюджету.
Як зазначалось, класифікація видатків Державного бюджету за бюджетною класифікацією наступна:
- функціональна класифікація;
- економічна класифікація;
- відомча класифікація;
- програмна класифікація.
Видатки бюджету за функціональною класифікацією, в свою чергу, поділяються на видатки на забезпечення загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.До видатків, що здійснюються за рахунок коштів державного бюджету відносяться видатки на фінансування:
- державного управління, тобто видатки, що забезпечують загальнодержавні функції;
- національної оборони;
громадського порядку, безпеки та забезпечення функціонування судової законодавчої та виконавчої влади;
- економічну діяльність;
- охорону навколишнього природного середовища;
- житлово-комунальне господарство;
- охорону здоров'я;
- духовний і фізичний розвиток;
- освіту;
- соціальний захист і соціальне забезпечення.
До основних видатків, що проводяться з бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, відносяться такі види видатків:
- на освіту та охорону здоров'я;
- на соціальний захист та соціальне забезпечення; на розвиток культури і мистецтва;
- на фізичну культуру і спорт.
За економічною класифікацією видатки Державного бюджету поділяються на поточні та капітальні.
Поточні видатки - це видатки бюджету на фінансування підприємств, установ, організацій і органів, визначені на початок бюджетного року, а саме на фінансування соціального захисту населення, а саме: державне споживання, виплати населенню (трансферти), перекази за кордон, державні субсидії.
Державне споживання поділяють на цивільне та військове. Цивільне споживання пов'язане з потребами поточного утримання адміністративних будівель, шкіл, лікарень, наукових установ, тобто соціальної інфраструктури.
Трансферти (грошові перекази населенню) - це видатки держави, які сприяють реалізації сукупного суспільного продукту і пов'язані із виплатою пенсій і соціальної допомоги з метою підтримання на належному рівні тієї категорії населення, яка за віком або за станом здоров'я є непрацездатною.
Перекази іншим державам - це видатки, які пов'язані із переказом державного капіталу за кордон, платежами за зовнішніми позиками, переказами грошей міжнародним організаціям тощо.
Субсидія - вид допомоги у грошовій або натуральній формі, що надається із коштів державного чи місцевого бюджетів юридичним і фізичним особам і має форму фінансової допомоги чи відшкодування втрат доходів (житлові субсидії в Україні малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг).
Капітальні видатки - це видатки бюджету на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності держави, а саме: капітальні вкладення (включаючи субсидії приватному сектору і перекази за кордон на капіталовкладення тощо). Капітальні видатки направляються на фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної перебудови народного господарства, виплату субвенцій, та інших видатків, пов'язаних із розширеним відтворенням.
Поточні видатки здійснюються за рахунок коштів загального фонду Державного бюджету, капітальні видатки - за рахунок коштів спеціального фонду.
За відомчою класифікацією видатки розподіляються серед головних розпорядників бюджетних коштів. Розпорядники бюджетних коштів - це бюджетні установи, що мають право на фінансування за рахунок коштів бюджету. До складу розпорядників бюджетних коштів, зокрема, відносяться міністерства, комітети, комісії, адміністрації, державні університети, служби тощо. За обсягами наданих прав розпорядники поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Програмна класифікація видатків бюджету використовується в тому разі, коли бюджет формується за програмно-цільовим методом.
При недостатньому надходженні платежів у дохідну частину бюджету застосовується механізм секвестру, коли пропорційно надходженням скорочуються видатки. Але існують так звані захищені статті, офіційне визначення яких передбачено Бюджетним кодексом України.
Захищеними статтями Державного бюджету України є:
- оплата праці працівникам бюджетних установ;
- нарахування на заробітну плату працівникам бюджетних установ;
- придбання медикаментів та перев'язувальних матеріалів;
- придбання продуктів харчування;
- оплата комунальних послуг та енергоносіїв;
- виплата процентів за державним боргом.
- поточні трансферти населенню.
58.Бюджетний дефіцит: причини виникнення, види та шляхи покриття.
Бюджетний дефіцит— перевищення видатків над постійни ми доходами (податки та податкові доходи бюджету). За наявно сті бюджетного дефіциту встановлюються джерела його покрит тя (державні позики, емісія грошей).
Причиною бюджетного дефіциту є потреба держави витрачати коштів більше, ніж це дозволяють фінансові можливості. Уник нути дефіциту теоретично досить просто — скоротити видатки або збільшити податки. Однак на практиці, як правило, це зроби ти досить важко, а іноді й неможливо.
Бюджетний дефіцит є складним явищем, яке не може маги однозначної оцінки. Визначають різні види бюджетного дефіциту.
За формою прояву бюджетний дефіцит поділяється на відкри тий і прихований:
• відкритий — офіційно визнаний у законі про бюджет;
• прихований — офіційно не визнається. Його форми: зави щення планових обсягів доходів; включення до складу доходів бюджету джерел покриття бюджетного дефіциту. Прихований дефіцит — негативніше явище, ніж відкритий.
За причинами виникнення бюджетний дефіцит буває вимуше ним і свідомим.
Вимушений є наслідком низького рівня виробництва ВВП і зумовлений недостатністю фінансових ресурсів у країні.
Свідомий визначається характером фінансової політики держа ви — вона намагається знизити рівень оподаткування для стиму лювання економіки. Недостатні ресурси держава мобілізує за до помогою позик.
За напрямом дефіцитного фінансування розрізняють активний і пасивний.
Активний — це спрямування коштів на інвестиції в економіку, що сприятиме зростанню ВВП.
Пасивний — покриття поточних витрат.
Джерелами покриття дефіциту виступають:
1) державні позики;
2) грошова емісія.
Використання державних позик вимагає:
• наявності тимчасово вільних коштів у кредиторів держави; « довіри з боку кредиторів до держави;
• заінтересованості кредиторів (досягається за рахунок висо ких гарантій повернення боргу і процентної політики);
• наявності реальних доходів від використання позичених грошових коштів, які дають можливість повернути борги і сплатити проценти.
Значний рівень дефіциту Державного бюджету та невиражена політика надання державних гарантій по зовнішніх запозиченнях були основними чинниками накопичення і зростання боргових зобов'язань держави та видатків на обслуговування боргу, що призвело до виникнення боргової проблеми у бюджетно-фінансовій системі України.
Правове регулювання збалансування доходів і видатків бюджету, регламентація правил прийняття бюджету з дефіцитом або профіцитом є визначальними факторами реалізації боргової та бюджетної політики держави. З метою розв'язання цих проблем та врегулювання засад боргової політики Верховна Рада прийняла у першому читанні Закон України "Про Державний борг". Зокрема, цим законом визначаються основні поняття, порядок утворення, обслу говування та погашення державного боргу, принципи управління борговими зобов'язаннями та контроль за ними.
Ухвалення бюджетів з перевищенням поточних доходів над видатками, тобто з профіцитом, дозволяється за умови спрямування профіциту бюджету на погашення основної суми боргу (частина друга статті 14).
До джерел фінансування дефіциту бюджету віднесено державні внутрішні та зовнішні запозичення: кредити та позики від сектора державного управління, органів грошово - кредитного регулювання та банківських установ, кредити міжнародних організацій, органів управління іноземних держав, іноземних комерційних банків та інші джерела. Частиною шостою статті 15 Кодексу встановлено заборону на використання емісійних коштів Національного банку України на покриття дефіциту Державного бюджету.
Обсяг та джерела фінансування державного боргу на відпо відний бюджетний рік встановлюються Законом про Державний бюджет. Джерела фінансування дефіциту місцевого бюджету підля гають затвердженню місцевими радами у рішенні про бюджет на поточний бюджетний рік.
Основні заходи, які застосовувались щодо зменшення бюджетно го дефіциту, були такі:
1. Налагодження системних зв'язків між платниками податків та державою, проведення роз'яснювальної роботи, застосування штрафних санкцій до злісних порушників. Це дало змогу істотно поповнити бюджети всіх рівнів.
2. Поступове зниження податкового тиску, що сприяло частково му виведенню економіки із тіньового сектору.
3. Зниження витрат держави, насамперед на управління.
4. Поступове зменшення, аж до відміни, дотацій і пільг збитко вим підприємствам.
5. Розширення приватизаційних процесів.
6. Реформування міжбюджетних відносин.
7. Контроль рівня інфляції.
59.Суть місцевих фінансів та їх роль у зміцненні економічної самостійної адміністративно-територіальних одиниць.
Місцеві фінанси займають важливе місце у фінансовій системі країни поряд з державними фінансами, фінансами суб'єктів господарювання і фінансами домогосподарств. Головною передумовою існування місцевих фінансів як окремої і специфічної ланки фінансової системи країни є конституційне закріплення інституту місцевого самоврядування — права територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення відповідно до чинного законодавства. Повноцінне функціонування місцевого самоврядування потребує розмежування завдань, повноважень і відповідальності між державою в особі її владних структур і органами місцевого самоврядування. Таке розмежування передбачає відповідний поділ джерел і забезпечення адекватними обсягами фінансових ресурсів, які надходять у розпорядження органів державної і місцевої влади.
Місцеві фінанси як економічна категорія — система економічних відносин, пов'язаних з формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів, необхідних органам місцевого самоврядування для виконання покладених на них завдань. Таким чином, у запропонованому визначенні можна виділити такі характерні особливості:
1) зв'язок із більш загальною і вихідною категорією — фінансами, яка, як зазначалося у попередніх розділах, є системою економічних відносин, пов' язаних з розподілом і перерозподілом вартості валового внутрішнього продукту;
2) у процесі здійснення цих відносин відбуваються формування, розподіл і використання централізованих фінансових ресурсів, які головним чином функціонують у фондовій формі;
3) цільова підпорядкованість цієї системи відносин — це забезпечення органів місцевого самоврядування фінансовими ресурсами, необхідними для виконання покладених на них функцій і завдань.
Проте правильність такого визначення потребує свого практичного підтвердження, а саме з'ясування таких питань: наскільки незалежні органи місцевого самоврядування від центральної влади, чи володіють вони достатніми фінансовими ресурсами для виконання своїх завдань, чи можуть вони самостійно ними розпоряджатися..
Зміст місцевих фінансів як системи економічних відносин, пов'язаних з формуванням, розподілом та використанням фінансових ресурсів, необхідних органам місцевого самоврядування для виконання покладених на них завдань, детальніше виявляється у функціях, які вони виконують. Як відомо, функції — вияв суті кожної економічної категорії. Говорячи про функції, тим самим розкривається призначення і роль певної категорії.
Оскільки місцеві фінанси не можна розглядати відокремлено від фінансів загалом, а місцеві фінанси виступають як складова фінансової системи країни, то функції фінансів і місцевих фінансів тісно пов'язані між собою, а призначення останніх зумовлено сутністю, функціями і роллю фінансів як однієї з найважливіших економічної категорії ринкового господарства. Місцевим фінансам притаманні такі функції: розподільна, контрольна та стимулююча.
Розподільна функція місцевих фінансів виявляється у порядку формування доходів і видатків місцевих бюджетів, цільових фондів органів місцевого самоврядування, за допомогою яких проходить складний процес забезпечення їх фінансовими ресурсами, необхідними для виконання покладених на місцеве самоврядування завдань. Кошти, що акумулюються у місцевих бюджетах і цільових фондах, розподіляються і використовуються на задоволення різноманітних місцевих потреб.
Контрольна функція місцевих фінансів реалізується, зокрема, в діяльності органів місцевого самоврядування при складанні проектів місцевих бюджетів, їх розгляді і затвердженні, а також виконанні і складанні звіту про виконання місцевих бюджетів. Стимулююча функція місцевих фінансів полягає у створенні таких умов, за яких органи місцевого самоврядування стають безпосередньо зацікавленими у збільшенні обсягів доходів бюджетів, додатковому залученні надходжень як загальнодержавних, так і місцевих податків і зборів, пошуку альтернативних джерел доходів, ефективному використанні фінансових ресурсів, які надходять у їх розпорядження
Аналіз чинної законодавчої бази, яка регламентує функціонування місцевого самоврядування в Україні, дає можливість виділити такі основні принципи організації місцевих фінансів, що передбачають:
— обов'язкове розмежування функцій і повноважень між державною владою та місцевим самоврядуванням;
— чіткий поділ доходних джерел, а також видатків між державним і місцевими бюджетами;
— надання відповідних власних доходів місцевому самоврядуванню;
— самостійність у формуванні та використанні фінансових ресурсів;
— державну фінансову підтримку несам о достатніх територіальних громад, проведення фінансового вирівнювання;
— стимулювання збільшення доходів як державного, так і місцевих бюджетів;
— раціональне та економне використання матеріальних і фінансових ресурсів;
— здійснення постійного контролю за використанням наявних ресурсів;
— гласність та відкритість у формуванні та використанні фінансових ресурсів місцевого самоврядування;
— залучення широких верств громадськості до прийняття рішень щодо формування та використання фінансових ресурсів.
Таким чином, головним призначенням місцевих фінансів є забезпечення фінансовими ресурсами діяльності органів місцевого самоврядування, пов'язаної зі здійсненням ними своїх функцій і повноважень; найбільш повне задоволення потреб населення територіальних громад та якісне надання локальних суспільних послуг; формування стимулюючого механізму щодо раціонального використання наявних матеріальних і фінансових ресурсів, пошуку додаткових джерел доходів.
Місцеві фінанси взаємодіють зі всіма іншими ланками і суб'єктами фінансової системи країни в процесі розподілу і перерозподілу валового національного продукту. Найбільш тісний взаємозв'язок спостерігається з державними фінансами, а в їх складі — з державним бюджетом, оскільки він є основним джерелом, з якого надається фінансова допомога місцевим бюджетам у випадках, коли заплановані видатки перевищують доходи, що надходять у розпорядження органів місцевого самоврядування..
Місцеві фінанси в межах фінансової системи взаємодіють з фінансовим, у тому числі фондовим ринком, — при здійсненні органами місцевого самоврядування місцевих запозичень, а саме у процесі випуску, розміщення, обслуговування та погашення місцевих позик.
60.Характеристика суб’єктів та інститутів місцевих фінансів в Україні.
Під інститутами в системі місцевих фінансів, з одного боку, слід розуміти сукупність норм права, звичаїв, традицій, культурних зразків. З другого – це сукупність організаційних структур, які забезпечують функціонування місцевих фінансових систем. У системі місцевих фінансів з'явились і розвиваються такі інститути, як самостійний місцевий бюджет, позабюджетні, валютні та цільові фонди, комунальна власність, місцеві податки і збори, комунальний кредит, комунальні позики, фінансові ресурси комунальних підприємств, комунальні платежі, поточні видатки і видатки розвитку, поточний бюджет і бюджет розвитку та ін.
В окремих країнах до таких інститутів належить і комунальне страхування. У зарубіжних країнах ключова роль також належить інституту громадських послуг.
Джерелами формування місцевих бюджетів виступають:
1. Власні доходи — надходження, що формуються на території, підзвітній місцевому органу влади згідно з його рішенням. Використовуються на фінансування власних повноважень місцевої влади.
2. Закріплені — податкові та інші надходження, що зараховуються до відповідного рівня бюджетної системи і використовуються на фінансування як власних, так і делегованих повноважень.
3. Регульовані податки — перерозподіляються між державним і місцевими бюджетами за встановленими нормативами.
Інституційна структура місцевих фінансів
Місцеве самоврядування може формувати єдиний позабюджетний фонд, кошти якого використовуються на виконання програм місцевого значення. Джерела формування фонду:
1. Додаткові доходи, отримані внаслідок розв'язання соціально-економічних проблем.
2. Добровільні внески та пожертвування.
3. Доходи від місцевих позик, аукціонів, грошово-речових лотерей.
4. Доходи від розпродажу майна ліквідованих комунальних підприємств.
5. Орендна плата.
6. Штрафи та фінансові санкції.
7. Доходи від продажу населенню квартир і будинків.
8. Інші надходження.
Цільові фонди органів місцевого самоврядування формуються у складі спеціального фонду місцевих бюджетів — фонд фінансування дорожніх робіт, фонд охорони навколишнього природного середовища тощо.
В Україні система комунальних платежів одержавлена. Компетенція органів місцевого самоврядування обмежується функціями:
1) встановлення цін і тарифів на побутові, комунальні, транспортні послуги в порядку та розмірах, визначених законодавством;
2) погоджування вказаних питань з підприємствами та організаціями, що не належать до комунальної власності.
Як наслідок, комунальні платежі є незбалансованими з видатками, а комунальні підприємства — збитковими.
Комунальний кредит система відносин між органом місцевого самоврядування та юридичними і фізичними особами з приводу поворотного, строкового, платного отримання фінансових ресурсів для вирішення соціально-економічних програм місцевого значення. Форми комунального кредиту:
1) облігаційні позики;
2) безоблігаційні позики;
3) цільові кредити спеціалізованих комерційних банків.
Головним суб'єктом місцевих фінансів в Україні є територіальна громада та органи місцевого самоврядування, правовий статус яких закріплено в Конституції України.
В інших країнах головними суб'єктами фінансових відносин у сфері місцевих фінансів є муніципалітети, комуни, регіони, департаменти, провінції, області, округи та інші адміністративно-територіальні утворення.
61.Доходи і видатки місцевих бюджетів України.
Економічна сутність місцевих бюджетів виявляється у формуванні грошових фондів, які є фінансовим забезпеченням діяльності місцевих рад народних депутатів і місцевих державних адміністрацій, розподілі та використанні цих фондів на фінансування, утримання й розвиток соціальної інфраструктури, місцевого господарства
Активний вплив місцевого самоврядування на формування нових суспільних відносин можливий лише в тому разі, якщо воно матиме в своєму розпорядженні достатню кількість фінансових ресурсів. Згідно з чинним законодавством органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції самостійно розробляють, затверджують і виконують бюджети місцевого самоврядування. Втручання в цей процес із боку державних органів не припускається. Бюджети місцевого самоврядування не включаються до інших місцевих бюджетів і до державного бюджету України.
У доходи республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласного, міського (міст Києва та Севастополя) бюджетів зараховуються:
До місцевих бюджетів зараховуються місцеві податки та збори, що встановлюються сільськими, селищними, міськими радами в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
Фізичні особи сплачують місцеві податки та збори за рахунок власних доходів. З державного бюджету України до бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів областей, міст Києва і Севастополя може передаватися частина доходів у вигляді процентних відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і обов'язкових платежів, які справляються на даній території, або дотацій і субвенцій. Розмір відрахувань за поданням Президента України затверджується Верховною Радою України в Законі про державний бюджет на рік з урахуванням економічного, соціального, природного й екологічного становища відповідних територій.
З місцевих бюджетів здійснюються видатки на такі цілі:
Усі ці витрати безпосередньо пов'язані з інтересами широких верств населення й суттєво впливають на загальні соціальні процеси в державі й насамперед на рівень його добробуту, освіченості, забезпеченості медичними послугами, а також послугами в галузі культури, спорту, соціальної захищеності на випадок непередбачуваних обставин.
Піднесення культурного рівня населення виявляється у фінансуванні видатків бюджету на проведення культурно-освітньої роботи — утримання масових бібліотек, клубів, будинків і палаців культури, музеїв, надання фінансової підтримки театрально-видовищним закладам.
Важливе соціальне значення мають видатки бюджету на фінансування заходів з охорони здоров'я. Найбільшу частку в загальній сумі бюджетних видатків на охорону здоров'я становить фінансування лікувально-профілактичних закладів. Видатки на медичну допомогу на нинішньому етапі одержують нове якісне наповнення — поширюється робота з диспансеризації населення, проводиться боротьба з алкоголізмом, наркоманією, СНІДом.
У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і районних бюджетах утворюються резервні фонди Ради Міністрів Криму, виконавчих комітетів обласних, міських (міст Києва і Севастополя та обласного підпорядкування), районних рад народних депутатів у розмірі до 1% від обсягу видатків кожного з них для фінансування невідкладних заходів, які не могли бути передбачені під час затвердження відповідних бюджетів.
У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних, міських, районних, селищних, сільських бюджетах утворюється оборотна касова готівка. Оборотна касова готівка може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути поновлена того ж року до розмірів, установлених під час затвердження відповідного бюджету.
Найактуальнішою проблемою для зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування і насамперед дохідної частини місцевих бюджетів є чітке розмежування доходів і видатків між місцевими і державним бюджетом України.
62.Зміст, мета та види регулювання міжбюджетних відносин.
1. Міжбюджетні відносини — відносини між державою, Автономною РеспублікоюКрим та територіальними громадами щодо забезпечення відповідних бюджетів фінан¬совими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених КонституцієюУкраїни та законами України.
2. Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності повно¬важень на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами за бюджетами, тафінансових ресурсів, які мають забезпечувати виконання цих повноважень.
Виникнення та існування міжбюджетних відносин як різновиду публічних відносин в Україні зумовлюється політичними, економічними та правовими факторами. Стаття 140 Кон¬ституції України гарантувала право територіальних громад — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста, — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, здійснюючи місцеве само¬врядування (Офіційне тлумачення частини першої статті 140 див. в Рішенні Конституційного Суду № 12-рп/2002 від 18.06.2002).
Це політичне волевиявлення держави знайшло своє подальше відображення в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» та у цьому Кодексі, і стало першопричиною виникнення міжбюджетних відносин. Отже, суб'єктами міжбюджетних відносин виступають органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого са-моврядування, які беруть участь у міжбюджетних відносинах від імені держави, Автономної Республіки Крим та відповідних територіальних громад з приводу розподілу і перерозподілу бюджетних коштів між різними бюджетами.
Економічний фактор виникнення та існування міжбюджетних відносин полягає у тому, що для виконання функцій, покладених законодавством України на державу, Автономну Респу¬бліку Крим та територіальні громади, які реалізували своє право, утворивши органи місцевого самоврядування, потрібні відповідні кошти. Ці кошти формуються у вигляді Державного бю-джетута місцевих бюджетів, які є складовими бюджетної системи України. Згідно із статтею 95 Конституції України, бюджетна система України будується на засадах справедливого і неу- передженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. У процесі здійснення такого розподілу суспільного багатства між державою, територіальними громадами та окремими громадянами виникають специфічні міжбюджетні відносини. Право¬ве регулювання цих міжбюджетних відносин здійснюється Бюджетним кодексом України та іншими нормами законодавства України, що приймаються у відповідності до цього Кодексу.
Побудова всіх міжбюджетних відносин ґрунтується на принципах бюджетної системи Укра¬їни, викладених у статті 7 цього Кодексу, зокрема, — на принципі самостійності бюджетів (див. коментар до статті 7 БК). Згідно з цим принципом Державний бюджет України та місцеві бюдже¬ти є самостійними: держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. А органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами від¬повідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується, зокрема, закріплен¬ням за ними відповідних джерел доходів. Згідно із статтею 142 Конституції України, держава приймає участь у формуванні доходів бюджетів органів місцевого самоврядування, фінансово підтримуючи місцеве самоврядування. Крім того, відповідно до статті 143 Конституції України, органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади. При цьому держава зобов'язується фінансувати здійснення таких повнова¬жень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків.
Отже, при реалізації наведених вище положень Конституції України, держава, Автоном¬на Республіка Крим та територіальні громади стають суб'єктами міжбюджетних відносин. Об'єктом міжбюджетних відносин при цьому виступають суспільні багатства, що підлягають розподілу та перерозподілу між державою, територіальними громадами та громадянами.
Основна мета регулювання міжбюджетних відносин полягає у забезпеченні відповіднос¬ті повноважень на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами за бюджетами, та фінансових ресурсів, які мають забезпечувати виконання цих повноважень. При цьому засто¬совуються встановлені законодавством України методи розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів, необхідних для виконання функцій, передбачених Конституцією України та закона¬миУкраїни для органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та орга¬нів місцевого самоврядування.
Безпосередньо статтями коментованого Кодексу регулюються міжбюджетні відносини між органами державної влади (державою) та органами влади Автономної Республіки Крим, об¬ласними та районними радами, радами міст Києва і Севастополя, радами міст республікан¬ського Автономної Республіки Крим та обласного значення, а також іншими органами місце¬вого самоврядування, для бюджетів якого у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти (див. коментарі до ст. ст. 96-108 БК України).
Відповідно до ст. 96 Бюджетного кодексу України, міжбюджетні трансферти між держав¬ним бюджетом і бюджетом Автономної Республіки Крим, обласними і районними бюджетами, бюджетами міст Києва і Севастополя, міськими бюджетами міст республіканського Автоном¬ної Республіки Крим та обласного значення, а також іншими бюджетами місцевого самовря-дування (бюджетами районів у містах, бюджетами сіл, їх об'єднань, селищ, міст районного зна¬чення), для яких у державному бюджеті України визначаються міжбюджетні трансферти, по¬діляються на: 1) дотацію вирівнювання; 2) субвенції; 3) кошти, що передаються до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів; 4) додаткові дотації.
63.Міжбюджетні трансферти: види, порядок розрахунку та надання.
Міжбюджетні трансферти — це фінансові ресурси, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету в інший. Розрізняють такі їх види: дотація вирівнювання, субвенція, субсидія.
Субвенція — це форма фінансової допомоги, що надається в абсо лютній сумі грошових коштів. Вона виділяється з бюджету вищого рівня для бюджету нижчого рівня і має виключно цільове призначен ня для здійснення фінансування певного заходу та підлягає повернен ню у випадку порушення її цільового використання. Субвенція здебільшого зумовлюється необхідністю балансування бюджету.
Дотація — це певна сума грошових коштів, що виділяється з бюд жету вищого рівня для бюджету нижчого рівня на безповоротній ос нові з метою покриття бюджетного дефіциту.
Субсидія — це виділення певної суми грошових коштів з бюджету вищого рівня для бюджету нижчого рівня у формі допомоги з метою проведення певного заходу. Кошти субсидії підлягають поверненню у випадку порушення цільового використання. Субсидія здебільшого не пов´язується з балансуванням бюджету.
Бюджетним кодексом України визначені такі види міжбюджетних трансфертів:
— дотація вирівнювання (міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує);
— субвенція (міжбюджетний трансферт для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції);
— кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;
— інші дотації.
У Державному бюджеті України передбачені такі міжбюджетні трансферти місцевим бюджетам:
— дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, районним бюджетам та бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення;
— субвенція на здійснення програм соціального захисту;
— субвенція на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою;
— субвенція на виконання інвестиційних проектів;
— інші субвенції.
Обсяг дотації вирівнювання та субвенцій окремо для бюджету Автономної Республіки Крим, кожного з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим, міст обласного значення та районних бюджетів, а також коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, якщо є підстави для надання та отримання відповідних міжбюджетних трансфертів, затверджуються у Державному бюджеті України.
Формула розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів повинна враховувати такі параметри:
— фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючі коефіцієнти до них;
— кількість мешканців та кількість споживачів соціальних послуг
— індекс відносної податкоспроможності відповідного міста чи району;
— прогнозний показник кошика доходів бюджетів місцевого самоврядування для бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, і прогноз доходів, закріплених відповідними статтями Бюджетного кодексу України, — для районних бюджетів;
— коефіцієнт вирівнювання.
У разі внесення змін до формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів на плановий бюджетний період проект таких змін та аналітичні розрахунки і порівняльні таблиці щодо впливу запропонованих змін подаються разом з проектом закону про Державний бюджет України, схваленим Кабінетом Міністрів України.
Обсяг кошика доходів відповідного бюджету визначається із застосуванням індексу відносної податкоспроможності бюджету міста чи району на основі даних про фактичне виконання відповідного бюджету за три останні бюджетні періоди.
Індекс відносної податкоспроможності є коефіцієнтом, що визначає рівень податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці порівняно з аналогічним середнім показником по Україні у розрахунку на одного мешканця.
Для визначення індексу відносної податкоспроможності відповідних бюджетів використовується кошик доходів бюджетів місцевого самоврядування, встановлених відповідними статтями Бюджетного кодексу України.
Індекси відносної податкоспроможності відповідних бюджетів не можуть змінюватися і переглядатися частіше, ніж раз на три роки.
Коефіцієнт вирівнювання застосовується до обчисленого за формулою обсягу дотації вирівнювання і визначається в межах від 0,60 до одиниці. При цьому загальний обсяг коштів, на який зменшується сума дотацій вирівнювання, є тотожним загальному обсягу коштів, на який зменшується сума коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів у разі застосування коефіцієнта вирівнювання.
Законом України "Про міжбюджетні відносини між районним бюджетом та бюджетами територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань" визначено, що в районному бюджеті можуть передбачатися такі міжбюджетні трансферти:
— дотація вирівнювання бюджетам місцевого самоврядування;
— кошти, що передаються до районного бюджету з бюджетів місцевого самоврядування;
— додаткова дотація на вирівнювання диспропорцій, пов'язаних із нерівномірністю мережі бюджетних установ;
— інші дотації;
— субвенції на виконання інвестиційних проектів;
— інші субвенції.
У бюджеті місцевого самоврядування можуть передбачатися такі міжбюджетні трансферти:
— дотація вирівнювання із районного бюджету;
— кошти, що передаються до районного бюджету;
— субвенції:
а) субвенції на утримання об'єктів спільного користування;
б) субвенції на ліквідацію негативних наслідків діяльності об'єктів спільного користування;
в) інвестиційні субвенції на будівництво або реконструкцію об'єктів спільного користування;
г) субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;
ґ) інші субвенції.
Окремі видатки місцевих бюджетів на здійснення програм соціального захисту, передбачені Бюджетним кодексом, фінансуються за рахунок субвенцій з Державного бюджету України у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Надання державою податкових пільг, що зменшують доходи бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень, має супроводжуватися внесенням змін до закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період, що передбачають надання субвенції на компенсацію відповідних втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування.
Порядок перерахування дотації вирівнювання та субвенцій з Державного бюджету України місцевим бюджетам, коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, а також порядок перерахування міжбюджетних трансфертів між місцевими бюджетами визначаються Кабінетом Міністрів України і повинні забезпечувати своєчасність, рівномірність, гарантованість та повноту перерахування трансфертів.
64.Суть та необхідність державних цільових фондів, принципи їх організації.
Як ми вже зазначали, державні фінанси - це регульовані у визначеному правовому полі потоки коштів, які циркулюють у національній економіці через створювану на макрорівні систему централізованих грошових фондів. До сфери державних фінансів відносять зокрема державні цільові фонди. їх головною особливістю є те, що вони мають чітко виражені джерела формування і чітко виражені напрями використання. Ці фонди формуються для соціальної підтримки малозабезпечених верств населення, для забезпечення необхідного рівня життя у випадку тимчасової втрати працездатності, випадку настання безробіття, для розв'язання пріоритетних завдань, які потребують особливої уваги з боку держави і стосуються забезпечення фінансовими ресурсами заходів щодо прискорення науково-технічного прогресу, впровадження інноваційних технологій, виробництва нових видів продукції тощо.
Необхідність функціонування цільових державних фондів обумовлюється такими причинами:
1. Бюджет, через незакріпленість більшої частини доходів, зумовлює дефіцитне фінансування окремих статей видатків. Цільові фонди забезпечують цільове спрямування та використання коштів.
2. Швидкі зміни в економічному житті зумовлюють необхідність прийняття оперативних рішень у сфері перерозподілу фінансових ресурсів. Таку оперативність забезпечити через бюджет досить важко, оскільки останній приймається у формі Закону і підлягає парламентському контролю. Цільові фонди формуються виконавчими органами і є більш прийнятними для виконання вказаних завдань.
3. Наявність дефіциту бюджету. За умови активного сальдо кошти того чи іншого цільового фонду можуть використовуватися на фінансування бюджетного дефіциту.
4. Багатогранність форм власності й господарювання, що передбачає використання в суспільстві не лише бюджетного механізму розподілу національного доходу, а й інших його форм.
Фонди цільового призначення є сукупністю коштів, що знаходяться в розпорядженні центральних або місцевих органів влади і мають цільове призначення. Вони є важливою ланкою фінансової системи. Порядок їх утворення і використання регламентуються фінансовим правом. Фонди цільового призначення - один із методів перерозподілу національного доходу на користь певних соціальних груп населення. Держава мобілізує частину доходів населення для фінансування своїх заходів. Кошти, усуспільнені фондами цільового призначення, використовуються для процесу відтворення.
Цільові фонди з'явилися раніше, ніж єдиний центральний фонд -державний бюджет - у вигляді спеціальних фондів і особливих рахунків. Із розширенням діяльності держава потребувала дедалі нових видатків. Кошти для їх відшкодування нагромаджувалися в особливих фондах і використовувалися для спеціальних цілей.
Такі фонди, зазвичай, мали тимчасовий характер. З виконанням державою запланованих заходів вони припиняли свої функції. З огляду на це, кількість спеціальних фондів постійно змінювалася: одні - зникали, а інші - з' являлися. Загалом спостерігалася тенденція до збільшення кількості й обсягу фондів.
Із зміцненням централізованої держави починається період уніфікації фондів. На основі об'єднання різних фондів створюється державний бюджет.
У сучасних умовах поряд із бюджетом знову зростає значення фондів цільового призначення. Збільшення кількості фондів й обсягу фінансових ресурсів, що акумулюється в них, пояснюється низкою причин.
По-перше, в органів державної влади з'являються додаткові кошти для регулювання господарського життя і надання фінансової підтримки підприємництву, особливо в умовах нестабільної економіки.По-друге, ці фонди призначені для розв'язання нових завдань, які потребують особливої уваги з боку держави. По-третє, за наявності активного сальдо фонди цільового призначення можуть використовуватися як одне з джерел покриття бюджетного дефіциту.
Головна причина створення фондів цільового призначення - необхідність виділення дуже важливих для суспільства витрат у спеціальні групи й забезпечення їх самостійними джерелами фінансування.
Матеріальною основою цільових фондів є національний дохід, у процесі розподілу якого здійснюється формування фондів.
Методами мобілізації національного доходу для формування фондів є:
- спеціальні податки та збори;
- кошти державного бюджету і кредит.
Основний метод - це спеціальні податки та збори, встановлені законодавством. Загалом, принципи організації централізованих фондів фінансових ресурсів можна сформувати так:
- відрахування до фондів централізовано визначається державною відповідними законами і є її власністю;
- відрахування до фондів є обов' язковими платежами й можуть стягуватися примусово;
- витрати з фондів здійснюються лише на визначені потреби, передбачені законами України.
Цільові фонди мають виконувати важливі завдання. Необхідно забезпечити фінансовими ресурсами заходи щодо розвитку науки й техніки, науково-дослідних робіт, освоєння новітніх технологій та виробництва нових видів продукції для розвитку паливно-енергетичного комплексу, а також збільшити обсяги соціальної підтримки незаможних верств населення та забезпечити необхідний рівень життя.
65.Класифікація та джерела формування державних цільових фондів.
Державні цільові фонди поділяються на дві групи: загальнодержавні та місцеві. Загальнодержавні цільові фонди – це фонди, які створюються на загальнодержавному рівні з метою фінансування загальнодержавних програм. Місцеві фонди формуються місцевими органами самоврядування для забезпечення виконання місцевих програм.
Загальнодержавні цільові фонди поділяються на дві групи. Першу утворюютьпостійні фонди, створення яких пов' язане з реалізацією певних функцій держави. Так, у реалізації соціальної функції особливу увагу приділяють соціальному страхуванню. Тому окремо створюються спеціальні фонди для гарантованого забезпечення соціального страхування. Другу групу становлять тимчасові фонди, які формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем розвитку суспільства. Вони створюються у разі конкретної потреби і після вирішення проблеми припиняють існування.
За критерієм відносин з державним бюджетом державні цільові фонди поділяються на бюджетні та позабюджетні. Бюджетні фонди – це фонди, які входять до складу державного бюджету. Фінансування видатків таких фондів здійснюється за рахунок коштів державного бюджету. При цьому одна частина фондів фінансується за рахунок загального фонду, а інша – зі спеціального фонду. Забезпечення видатків бюджетних державних цільових фондів зі спеціального фонду, як правило, має основою цільові надходження доходів. Позабюджетні цільові фонди – це фонди, які не включаються до державного бюджету, мають самостійні джерела надходжень і здійснюють видатки незалежно від державного бюджету. Схема розподілу державних цільових фондів наведена на рис. 5.2.
До позабюджетних державних цільових фондів належать: Пенсійний фонд України, Фонд стабілізації підприємств та організацій, внесених до реєстру неплатоспроможних, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Державний позабюджетний фонд приватизації, Фонд соціального страхування України, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування від нещасних випадків та ін.
До складу бюджетних фондів в останні роки в Україні входили: Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, Державний інноваційний фонд, Фонд соціального захисту інвалідів, Державний фонд охорони навколишнього природного середовища, Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь
України у міжнародних авіаційних організаціях, Державний валютний фонд, Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву та ін.
До початку 2000 р. в Україні міністерствами і відомствами була створена значна кількість різних галузевих фондів (за розрахунками експертів – понад сім тисяч). До них було мобілізовано до 3 млрд грн коштів. Такі фонди стали інструментом перерозподілу прибутків підприємств і установ на користь державних органів управління. Починаючи з 2000 р. Міністерством фінансів України було проведено інвентаризацію таких фондів і зараховано їх до складу Державного бюджету.
Державні цільові фонди в Україні створюються і на місцевому рівні. Метою їх формування є залучення до бюджету додаткових фінансових ресурсів для забезпечення фінансування визначених програм на рівні регіону. Місцеві органи влади згідно із Законом "Про місцеве самоврядування в Україні", можуть створювати місцеві позабюджетні фонди. Вони поділяються на два види: валютні фонди та резервні фонди. Місцеві валютні фонди створюються шляхом придбання іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за рахунок коштів місцевих бюджетів, а також інших надходжень. Відповідні ради виступають розпорядниками коштів місцевих валютних фондів. Резервні фонди утворюються місцевими органами влади в обсязі 1% видатків відповідного бюджету. Кошти резервних фондів використовуються для фінансування невідкладних заходів, що не передбачені місцевими бюджетами.
66.Джерела, порядок формування та використання Пенсійного фонду України.
Державний Пенсійний фонд України був створений у 1991 році як самостійна фінансово-кредитна система. Кошти цього фонду не входять до Державного бюджету, витрачаються відповідно до цільового призначення і не можуть бути використані на інші цілі, крім виплати пенсій і допомоги.
Пенсійний фонд є самоврядною неприбутковою організацією і здійснює свою діяльність на підставі статуту, який затверджується його правлінням.
Пенсійний фонд відображає страхування на випадок постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії.
Загалом система пенсійного забезпечення має два рівні: державне (обов’язкове) і недержавне (добровільне, додаткове) пенсійне забезпечення.
Основними завданнями Пенсійного фонду України є:
• забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій відповідно до законів України;
• збирання і акумуляція внесків, призначених для пенсій ного забезпечення і виплати допомоги;
• розширене відтворення коштів Пенсійного фонду України на основі принципів самофінансування;
• участь у фінансуванні програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів та інших категорій населення та у страхуванні здоров'я пенсіонерів через страхові компанії;
• організація міжнародного співробітництва у сфері пенсійного забезпечення;
• контроль за своєчасним надходженням страхових внесків до цього фонду;
• контроль за правильним витрачанням коштів фонду;
• участь у підготовці пропозицій до державних програм соціального розвитку;
• участь у підготовці нормативних актів, спрямованих на удосконалення системи пенсійного забезпечення та порядку підвищення розміру пенсій у зв'язку зі зміною індексу споживчих цін тощо.
Пенсійний фонд функціонує як самостійна фінансова структура, його кошти не входять до державного бюджету і не можуть бути використані на інші цілі, крім виплати пенсій і допомоги.
67.Фонд загальнообов’язкового соціального страхування на випадок безробіття в Україні: суть, джерела формування, нормативи відрахувань та напрями використання.
Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття — важливий атрибут ринкової економіки. Він створюється на державному та регіональному рівнях. Метою створення фонду є сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць та ін.
Фонд соціального страхування на випадок безробіття є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Кошти Фонду не включаються до складу Державного бюджету України.
Управління Фондом соціального страхування на випадок безробіття здійснюють його правління, виконавча дирекція та її робочі органи. Управління здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців, що передбачає формування правління Фонду у пропорційному співвідношенні від трьох вказаних груп — по 15 осіб від кожної.
Забезпечення соціального захисту незайнятого населення в умовах соціального страхування на випадок безробіття здійснюють органи державної служби зайнятості. Функції виконавчої дирекції Фонду соціального страхування на випадок безробіття покладені на Державний центр зайнятості, а її робочих органів — на центр зайнятості Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські, районні, міжрайонні, міські та районні в містах центри зайнятості.
Основне завдання Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття — організація та здійснення відповідного виду страхування.
Загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття пов'язане з матеріальним забезпеченням на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та наданням відповідних соціальних послуг за рахунок коштів Фонду.
68.Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та витрат, зумовлених народженням та похованням в Україні: суть, джерела формування, нормативи відрахувань та напрями використання.
Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (далі — Фонд) є органом, що здійснює керівництво і управління загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності й витратами, зумовленими народженням та похованням, здійснює збір і акумуляцію страхових внесків та інших засобів, призначених для фінансування матеріального забезпечення і соціальних послуг, види яких передбачені статтею 34 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням" (далі — Закон), і забезпечує їхнє надання, а також здійснює контроль за використанням цих коштів.
Фонд належить до цільових позабюджетних страхових фондів.
Усі застраховані особи є його членами.
Фонд є самостійною некомерційною саморегульованою організацією. Держава є гарантом надання матеріального забезпечення і соціальних послуг застрахованим особам Фондом, його стабільної діяльності.
Фонд є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України і його найменуванням, а також символіку, затверджену правлінням Фонду і здобуває права юридичної особи з дня реєстрації статуту в спеціальному уповноваженому центральному органі виконавчої влади.
Діяльність Фонду регулюється Законами України і його статутом, що затверджується правлінням.
69.Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та профзахворювань в Україні: суть, джерел формування, нормативи відрахувань та напрями використання.
Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань — цільовий централізований страховий фонд, некомерційна самоврядна організація. Кошти Фонду не включаються до складу Державного бюджету України.
Управління Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців, що передбачає формування правління Фонду у пропорційному співвідношенні від КОЖНОЇ з трьох представницьких сторін — по 15 осіб з вирішальним голосом та по б їх дублерів.
Безпосереднє управління Фондом соціального страхування від нещасних випадків здійснюють його правління та виконавча дирекція. В Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі функціонують Управління виконавчої дирекції Фонду, а в районах та містах обласного значення — відповідні відділення.
Основним завданням Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, що спричинили втрату працездатності, є організація та здійснення відповідного виду страхування.
Загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття пов'язане з матеріальним забезпеченням на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та наданням відповідних соціальних послуг за рахунок коштів Фонду.
Завдання страхування від нещасних випадків на виробництві:
— проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров'ю застрахованих, викликаним умовами праці;
— відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань;
— відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей.
70.Суть, необхідність та роль державного кредиту у формуванні фінансових ресурсів держави.
Держава для фінансування своїх потреб може мобілізовувати фінансові ресурси у формі державного кредиту. У цьому разі вона є позичальником, а населення і підприємницькі структури, тобто фізичні і юридичні особи, — кредитодавцями. Державний кредит має строк повернення і ціну в формі процента. Державний кредит буває внутрішнім і зовнішнім. У сфері міжнародних економічних відносин держава виступає в ролі як кредитора, так і позичальника.
Державний кредит відрізняється від банківського. Він, як правило, використовується для покриття дефіциту державного бюджету, і джерелом його повернення та сплати процентів є доходи бюджету, а не прибутки від вигідних обсягів кредиту.
За своєю економічною сутністю державний кредит — це форма вторинного перерозподілу валового внутрішнього продукту. Його джерелом с вільні кошти населення, підприємств і організацій. Використання державного кредиту є цілком виправданою формою мобілізації коштів у розпорядження держави, їхня доцільність при покритті дефіциту бюджету зумовлена тим, що це має значно менші негативні наслідки для фінансового становища держави, ніж покриття дефіциту за допомогою грошової емісії.
Існування державного кредиту призводить до появи державного боргу. Сума його складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави як внутрішніх, так і зовнішніх, включаючи гарантії за кредитами, що надаються іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним підприємствам.
Державний борг має економічно обґрунтовані межі. Величина боргу характеризує становище економіки та фінансів держави, ефективність функціонування її урядових структур. Оскільки джерелом покриття державного боргу є доходи бюджету, тобто податки, то можна стверджувати, що величина боргу — це взяті авансом у населення податки. Проте такий висновок не зовсім переконливий. Сама система боргів держави зародилася ще у середні віки і нині значно поширилася. Відповідно сама проблема державної заборгованості привертала увагу як науковців, так і представників урядових структур.
Отримуючи кредити, держава має змогу використовувати додаткові можливості для свого економічного й соціального розвитку, але в більшості наукових праць XVIII і XIX століть державний борг розглядався як явище негативне. Так, А. Сміт наголошував у своїх працях, що зростання державного боргу може спричинити банкрутство держави як позичальника. Його висновки ґрунтувалися на тому, що державне споживання не є продуктивним і не створює нових цінностей, а тому залучені державою кошти є витратами для економіки
Досить категорично щодо державних запозичень висловлювався інший відомий вчений Мальтус. Він зазначав, що великий державний борг — це ракова пухлина, яка роздирає життя народу і його добробут. Цієї ж думки дотримувався відомий вчений Ж.-Б. Сей, який порівнював державний борг із новою зброєю, страшнішою за порох, зброєю, якою держава повинна користуватися лише в крайньому разі.
Ці висловлювання вчених мали значний вплив на діяльність урядів багатьох європейських країн у питаннях щодо визначення обсягів державних запозичень і їхнього використання. Водночас досвід розвитку світової економіки підтвердив, що розміри державних запозичень не завжди призводять до банкрутства держави або до її зубожіння. Проте були непоодинокі випадки, коли державні запозичення сприяли економічному розвиткові держав. Це змусило переглянути теоретичні постулати щодо державного кредиту. З'явилися наукові дослідження, в яких державний кредит визначався як важливий інститут нової епохи людського розвитку.
Звичайно, крайні позиції щодо державного кредиту, тобто повне його несприйняття або необґрунтоване схвалення, не можуть бути прийнятними. Щодо цього конче необхідними є глибокий аналіз і детальні дослідження. Батьківщиною державного кредиту вважається Англія. Розквіт економіки Англії, незважаючи на зростання державного боргу, став прикладом, якого почали наслідувати усі держави світу.
Насамперед наявність державного боргу не дає уявлення щодо реального фінансового становища держави. Державний борг — це складне явище, зумовлене низкою факторів, яке в умовах кожної держави може мати свою специфіку. Якщо нестачу коштів у бюджеті держава покриває за рахунок отриманих позик, то це не можна вважати нормальним явищем. Це свідчення нездорового фінансового становища, при якому виникатиме потреба укладати договори на позики, а в кінцевому підсумку — розраховуватися за боргами за рахунок збільшення податків.
Нинішні західні вчені переконані, що покриття дефіциту за рахунок державних запозичень не є виправданим. Водночас більшість дотримується думки, що розмір державного боргу не можна обмежувати, тому що на відміну від приватних господарств і корпорацій, які можуть збанкрутувати, уряд не може стати банкрутом. Одностайною є думка, що в кожній державі розмір державного боргу необхідно пов'язувати з обсягами ВВП, створеного економікою.
На сьогодні майже кожна держава має певний розмір заборгованості. Різниця лише в тому, що поряд із збільшенням боргу не кожна держава знаходить шляхи для його своєчасного повернення.
Однією з головних характеристик становища боргової залежності країни є співвідношення суми зовнішнього державного боргу до ВВП.
У сучасних умовах державний кредит виконує такі основні функції:
- фіскальну; - регулюючу; - розподільну; - контрольну.
Фіскальна функція державного кредиту полягає у залученні державою коштів у розмірах, необхідних для фінансування бюджетних видатків.
Регулююча функція державного кредиту пов' язана із регулюванням грошового обігу, рівня відсоткових ставок та ліквідності банківської системи. Регулювання грошового обігу здійснюється за допомогою операцій купівлі-продажу державних цінних паперів Національним банком України. Операції з цінними паперами на фондовому ринку призводять до зміни маси грошей, що впливає на пропозицію грошей та рівень процента за користування ними.
Розподільна функція державного кредиту полягає у пролонгації погашення кредитів у часі. Відповідно, тягар погашення державного кредиту стосується майбутніх поколінь, адже кредитні платежі можуть розподілятися на десятки років.
Контрольна функція полягає у постійному контролі за своєчасністю та повнотою погашення державних кредитів, а також ефективністю їх використання.
71.Характеристика форм та видів державного кредиту.
Державний кредит – одна із важливих форм державних фінансів. За допомогою державного кредиту залучаються фінансові ресурси для фінансування дефіциту державного бюджету та платіжного балансу країни, забезпечення програм розвитку окремих галузей та підприємств, стабілізації валютної системи та ін. Державний кредит – це операції із залучення та надання кредитних ресурсів, що здійснюються органами державного управління. З одного боку, державні кошти можуть надаватися державним та недержавним установам на умовах кредиту. З іншого – державні органи управління залучають грошові кошти, використовуючи позикові механізми. Суб'єктами державного кредиту є уряд, центральний банк та державні цільові фонди. Державний кредит формується і за умов залучення грошових коштів урядом АР Крим та місцевими органами виконавчої влади.
Джерелами фінансування кредиту є: грошові кошти юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), іноземних держав, міжнародних фінансових організацій, центральних та провідних комерційних банків. Фінансові ресурси, залучені шляхом використання державного кредиту, спрямовуються до державного бюджету, центрального банку або державного цільового фонду для фінансування визначених програм. Залучені кошти використовуються на умовах позики (платності, повернення, забезпечення тощо).
Мобілізація ресурсів за умов державного кредиту передбачає використання різних форм. Вибір форм і методів кредитування здійснюється державними органами управління в процесі визначення умов кожної конкретної позики. При цьому враховуються як інтереси держави, так і кредиторів. У світовій практиці використовуються різні підходи щодо кредитування, які враховують певні конкретні ситуації.
До основних форм державного кредиту належать:
1) державні позики, що надаються на підставі кредитних угод;
2) позики, які залучаються державними органами управління шляхом емісії та розміщення державних боргових цінних паперів;
3) держані гарантії, що надаються урядом підприємствам і установам з метою залучення кредитних ресурсів;
4) вклади громадян в ощадні банки країни;
5) інші форми.
Державні позики, що одержують на підставі кредитних угод, можуть бути внутрішніми і зовнішніми. За строками погашення вони бувають коротко-, середньо- і довгостроковими. За забезпеченням позики поділяються на заставні (забезпечені заставою) та беззаставні. Заставою можуть бути матеріальні цінності, грошові кошти, що перебувають у власності держави, або будуть одержані в майбутні періоди та ін. Беззаставні позики не мають певного забезпечення, їх надійність гарантується фінансовою стійкістю держави.
Позики, що залучаються з використанням державних цінних паперів, також функціонують в різних варіантах. Це можуть бути цінні папери, що пропонуються внутрішнім і зарубіжним інвесторам. Вони, в свою чергу, можуть бути неринковими, тобто не підлягають обігу на фінансових ринках, і ринковими. Державні цінні папери також можуть бути процентними, виграшними і дисконтними.
Державні гарантії за кредити підприємствам і установам також входять до складу державного кредиту. Вони не передбачають витрачання державного бюджету в період одержання кредитів. Але в разі неповернення гарантованих позик у строки, передбачені кредитними угодами, погашення їх має здійснюватися за рахунок коштів державного бюджету. Проте їх раціональне використання сприяє стабілізації розвитку підприємницької діяльності і, тим самим, збільшенню надходжень до державного бюджету. Державні гарантії можуть бути внутрішніми, тобто надаватися резидентам, і зовнішніми, тобто такими, що надаються нерезидентам.
Важливим елементом державного кредитування є амортизація і обслуговування позик. Під амортизацією позик розуміють погашення суми одержаної позики. Обслуговування позики – це виплата доходів за її користування. Амортизація та обслуговування позик, залучених за умов державного кредиту, здійснюється за рахунок таких джерел, як:
– доходи державного бюджету;
– доходи, одержані від інвестицій, проведених за рахунок позик;
– кредити, одержані від центрального банку;
– кошти, одержані від проведення додаткових емісій боргових цінних паперів;
– проведення реструктуризації позик.
Порядок проведення амортизації та обслуговування позик визначається в період емісії цінних паперів або угодами про надання кредитів уряду. Такі операції проводяться згідно з планом, який є додатком до умов позики, або кредитної угоди.
Рис. 11.5. Форми державного кредиту
Як правило, використовуються такі способи амортизації та обслуговування позик:
1) погашення позик рівними строковими виплатами;
2) амортизація шляхом проведення рівних виплат основного боргу;
3) погашення позик змінними виплатами основного боргу.
Вибір способу амортизації здійснюється з урахуванням умов угоди або емісії, інтересів кредиторів і позичальників.
72.Державні позики, їх класифікація, умови розміщення і погашення.
Класифікація державних позик:
1. За правовим оформленням:
1.1. На підставі угод. Угодами оформляються кредити від інших держав, міжнародних організацій і фінансових інститутів.
1.2. Цінними паперами. З їх допомогою мобілізуються кошти на фінансовому ринку. Види цінних паперів, якими оформляються позики:
1.2.1. Облігації. Можуть бути знеусобленими — на покриття дефіциту бюджету; цільовими — під конкретні програми. Облігація має такі види оцінки:
— номінальна — зазначена сума боргу;
— курсова — ціна, за якою вона продається залежно від дохідності, надійності, ліквідності.
1.2.2. Казначейські зобов'язання. Казначейськими зобов'язаннями оформляються, як правило, короткострокові позики. Відмінності між облігаціями та казначейськими зобов'язаннями:
— облігації випускаються з метою поповнення бюджету, цільових державних фондів, на спеціальні цілі; казначейські зобов'язання — лише на поповнення бюджету;
— за облігаціями фінансовий дохід виплачується у фіксованих відсотках, у вигляді виграшів; за казначейськими зобов'язаннями — у фіксованих відсотках;
— облігації обертаються вільно або обмежено серед населення і юридичних осіб; казначейські зобов'язання — реалізовуються лише серед населення.
2. За місцем розміщення:
2.1. Внутрішні — на внутрішньому фінансовому ринку, тобто надаються юридичним особам, фізичним особам, нерезидентам.
2.2. Зовнішні — надходять ззовні від урядів, юридичних осіб, фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інститутів.
3. За правом емісії:
3.1. Державні. Випускаються центральними органами управління, і надходження від них спрямовуються до державного бюджету.
3.2. Місцеві. Випускаються місцевими органами управління, і надходження від них спрямовуються до місцевих бюджетів.
4. За характером використання цінних паперів:
4.1. Ринкові. Вільно купуються, продаються і перепродуються на ринку цінних паперів.
4.2. Не ринкові. Власники не можуть продати такі цінні папери, крім того, вони не допускаються на ринок цінних паперів.
5. За забезпеченістю:
5.1. Заставні. Забезпечуються державним майном чи конкретними доходами.
5.2. Беззаставні. Не мають конкретного матеріального забезпечення і їх надійність визначається авторитетом держави.
6. За терміном погашення:
6.1. Короткострокові (до 1 р.).
6.2. Середньострокові (1—5 рр.).
6.3. Довгострокові (більше 5 рр.).
7. За виплатою доходу:
7.1. Відсоткові. Дохід встановлюється у вигляді позичкового відсотка. Може встановлюватися як тверда фіксована ставка, так і плаваюча (змінюється під впливом попиту і пропозиції на кредитному ринку).
7.2. Виграшні. Виплата доходу здійснюється на підставі проведених тиражів виграшів. Дохід отримують ті кредитори, чиї облігації виграли.
7.3. Дисконтні. Державні цінні папери купуються з певною знижкою, а погашаються за номінальною вартістю.
8. За характером погашення:
8.1. Одноразова виплата.
8.2. Виплата частинами:
— позика погашається рівними частинами протягом кількох років;
— позика погашається щоразу наростаючими сумами;
— щоразу сума зменшується.
9. За характером зобов'язань:
9.1. З правом довготермінового погашення.
9.2. Без права довготермінового погашення.
Передумови випуску державних позик:
1. Наявність кредиторів, що мають тимчасово вільні кошти.
2. Довіра кредиторів до держави.
3. Зацікавленість кредиторів у наданні позик державі.
4. Можливість держави своєчасно і повністю повернути борг і виплатити дохід.
Джерела погашення державних позик:
1. Доходи від інвестування позичених коштів у високоефективні проекти.
2. Додаткові надходження від податків.
3. Заощадження коштів завдяки зменшенню видатків.
4. Емісія грошей.
5. Рефінансований борг — залучені від нових позик кошти.
Умови розміщення та погашення облігацій внутрішніх державних позик України і цільових облігацій внутрішніх державних позик України, не визначені умовами розміщення, встановлюються Міністерством фінансів України відповідно до законодавства.
Національний банк України виконує операції з обслуговування державного боргу, пов' язані з розміщенням облігацій внутрішніх державних позик та цільових облігацій внутрішніх державних позик України, їх погашенням і виплатою доходів за ними, а також провадить депозитарну діяльність щодо цих цінних паперів. Порядок проведення операцій, пов' язаних із розміщенням цих облігацій, встановлюється Національним банком України за погодженням з Міністерством фінансів України. Особливості провадження депозитарної діяльності з державними облігаціями України визначаються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку разом із Національним банком України.
73.Державний борг: поняття, причини, наслідки зростання, види.
Важливим елементом фінансової системи держави є державний борг, що утворюється внаслідок мобілізації ресурсів на внутрішньому та світовому фінансових ринках.
Державний борг (відповідно до ст.2 Бюджетного кодексу) - загальна сума заборгованості держави (АР Крим чи місцевого самоврядування), яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (АР Крим чи місцевого самоврядування), включаючи боргові зобов'язання, що вступають у дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або договору.
За своєю економічною сутністю державний борг визначає економічні відносини держави як позичальника з її кредиторами щодо перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту на умовах строковості, платності та повернення.
Головні причини виникнення державного боргу [ДБ]:
- хронічний дефіцит державного бюджету;
- перевищення темпів зростання державних видатків над темпами зростання державних доходів;
- розширення економічної функції держави;
- залучення коштів нерезидентів з метою підтримки стабільності національної валюти;
- вплив політичних бізнес-циклів (надмірне збільшення державних видатків нарпередодні виборів з метою завоювання популярності у виборців) тощо.
До наслідків державного боргу належать:
1) короткострокові: існують як проблема «витіснення» , що виникає через підвищення ринкових відсоткових ставок, яке виникає у випадку фіннасування бюджетного дефіциту за допомогою випуску державних ЦП;
2) збільшення боргу у довгостроковому періоді призводять до заміщення приватного каптілау державним боргом.
Обслуговування державного боргу – сукупність заходів держави з розміщення облігацій та інших ЦП, погашення позик, виплати процентів по них, уточнення і зміни умов погашення випущених позик, визначення умов і порядку випуску нових державних ЦП.
Джерелами погашення зовнішнього боргу є:
бюджет;
валютні надходження від експорту;
золотовалютні резерви;
кошти, отримані від приватизації державного майна;
рефінансування.
Залежно від сфери розміщення позик розрізняють внутрішній та зовнішній борг.
Внутрішній державний борг - сукупність зобов'язань держави, що виникли в результаті запозичень на внутрішньому ринку.
До складу державного внутрішнього боргу України входять позичання Уряду України і позичання, здійснені при безумовній гарантії Уряду, для забезпечення фінансування загальнодержавних програм. Державний внутрішній борг складається із заборгованості минулих років та заборгованості, що виникає щорічно за новими борговими зобов'язаннями уряду. Він формується в результаті випуску державних цінних паперів, отримання кредитів та виникнення інших боргових зобов'язань.
Зовнішній державний борг - сукупність боргових зобов'язань держави, що виникли в результаті запозичення держави на зовнішньому ринку.
Державний зовнішній борг складається з:
За формою залучення коштів державний борг поділяється на державні запозичення та гарантії.
Державне запозичення - залучення державою в особі Міністра фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України коштів з метою фінансування державного бюджету на умовах повернення, платності та строковості. Розрізняють:
1) державне внутрішнє запозичення, що здійснюється шляхом укладання угод з резидентами України про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на внутрішньому ринку;
2) державне зовнішнє запозичення, що здійснюється шляхом укладання з нерезидентами України угод про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на зовнішньому ринку.
Державна гарантія - спосіб забезпечення виконання державою, представленою Кабінетом Міністрів України в особі Міністра фінансів України, зобов'язань позичальника (резидента України) перед кредитором повністю або частково Кабінет Міністрів України надає державні гарантії відповідно до встановленого порядку виключно в межах повноважень та граничного обсягу надання державних гарантій, встановлених законом про Державний бюджет України на відповідний рік.
Залежно від терміну залучення коштів розрізняють:
Державний борг можна поділити також на:
За валютою залучення державний борг поділяється на борг у національній та іноземній валюті.
Внутрішній борг формується переважно у національній валюті. Для залучення коштів емітуються цінні папери, які розміщуються на внутрішньому фондовому ринку. Державний борг в іноземній валюті виникає в результаті запозичення коштів в іноземних банківських установах, міжнародних фінансово-кредитних організаціях, розміщення державних боргових зобов'язань на міжнародних фінансових ринках.
74.Мета та заходи по управлінню державним богом країни.
Державні органи управління повинні враховувати, що державний борг завжди має раціональні межі, за рамками яких він із стабілізуючого фактору перетворюється в фактор, який починає гальмувати розвиток фінансової системи. Управління державним боргом без врахування об’єктивних вимог та інтересів суб’єктів фінансових відносин нерідко призводить до негативних наслідків. Результатом може бути зниження рівня боргової безпеки держави, погіршення її фінансової стійкості, блокування зарубіжними інвесторами і навіть банкрутство.
Під управлінням державним боргом слід розуміти сукупність заходів, що приймаються державою в особі її уповноважених органів щодо визначення місць і умов розміщення та погашення державних позик, а також забезпечення гармонізації інтересів позичальників, інвесторів і кредиторів.
Стратегічною метою управління державним боргом є: забезпечення необхідними обсягами ліквідних коштів загального державного управління та мінімізації витрат, пов’язаних з ризиками, погашенням та обслуговуванням державного боргу; створення передумов макроекономічної стабільності у короткостроковому та довгостроковому періодах.
Основними засадами управління державним боргом є: оптимізація структури державного боргу; мінімізація витрат на обслуговування державного боргу; мінімізація ризиків, пов’язаних із цим боргом; сприяння розвитку внутрішнього ринку державних запозичень. Управління державним боргом здійснює Міністерство фінансів України, або за його дорученням та від імені інші організації та установи.
Управління державним боргом має за мету :досягнення стабільного економічного розвитку, забезпечення необхідних темпів приросту ВВП та повної зайнятості, стримування інфляційних процесів, забезпечення фінансування соціальних програм, формування достатніх обсягів кредитних ресурсів для розвитку підприємницької діяльності, залучення необхідних обсягів (і відповідної структури) іноземних інвестицій та інше.
Політика управління державним боргом ґрунтується на наступних принципах:
- безумовність виконання взятих державою зобов'язань перед кредиторами;
- оптимальність структури боргових зобов'язань держави;
- мінімально можливі ризики за урядовими борговими цінними паперами при коливанні показників світового фінансового ринку;
- зниження вартості обслуговування державного боргу при наступних запозиченнях;
- заміна короткострокових запозичень на довгострокові, забезпечення рівномірності та уникнення значних пікових боргових виплат;
- відкритість і прозорість інформації про залучення, використання і погашення позикових коштів.
Методами (заходами) управління державним боргом є: конверсія, кон солідація, уніфікація, обмін за регресивним співвідношенням, відстрочка погашення, анулювання боргу, викуп боргу.
Конверсія — це зміна дохідності позики. Держава найчасті ше знижує розмір виплачуваних відсотків за позикою, однак можливе і підвищення дохідності позики.
Консолідація — це зміна умов позики, пов'язана з їх строками (як у бік збільшення, так і в бік зменшення строку уже випу щених позик). Можливе поєднання консолідації з конверсією.
Уніфікація позики — це об'єднання кількох позик в одну. Уніфікація може проводитися разом із консолідацією, але може бути проведена і поза нею.
Обмін за регресивним співвідношенням цінних паперів по передніх позик на нові проводиться з метою скорочення державного боргу. Це вкрай небажаний спосіб, оскільки означає часткову відмову держави від своїх боргів.
Відстрочка погашення — це перенесення строків виплати боргу. Вона відрізняється від консолідації тим, що під час відстрочки не лише переносяться строки погашення, а й припиняється виплата відсоткових доходів.
Реструктуризація — це використання у комплексі повністю чи частково згаданих вище методів.
Анулювання державного боргу — це заходи, внаслідок яких держава повністю відмовляється від своїх боргових зобов'язань. Це може призвести до дефолту, тобто неможливості держави виконувати свої зовнішні зобов'язання. У такому разі всі держави-кредитори можуть застосувати до країни-боржника досить жорсткі санкції. Тому дефолт є дуже рідким явищем. У 90-х роках XX ст. дефолт офіційно оголосив Еквадор, у 1998 р. — Росія, але вона була змушена під тиском західних кредиторів відмови тися від нього.
Одним із сучасних методів управління державним боргом є викуп боргу, тобто надання державі-боржникові можливості викупити свої боргові зобов'язання на вторинному ринку цінних паперів, із дисконтом за іноземну валюту.
75.Економічна суть страхування та його функції. Форми організації страхових фондів.
Страхування є самостійною сферою фінансової системи. Включаючи сферу страхування до фінансової системи ми виходимо з того, що економічна категорія страхування є складовою частиною категорії фінансів. Разом з тим можна виділити суттєві ознаки, що характеризують специфічність категорії страхування:
1)страхування пов’язано тільки з перерозподільними відносинами, які обумовлені наявністю настання раптових, непередбачених подій, тобто страхових випадків, які наносять матеріальну або іншу шкоду народному господарству і населенню.
2)при страхуванні має місце солідарна розкладка нанесеного збитку, між учасниками страхування, що зумовлює повернення коштів, мобілізованих до страхового фонду.
3)страхування передбачає перерозподіл збитків як між територіальними одиницями, так і в часі.
Наведені особливості перерозподільчих відносин, що виникають під час страхування, дозволяють дати йому таке визначення:
Страхування – це сукупність особливих замкнутих перерозподільчих відносин між його учасниками з приводу формування за рахунок грошових внесків цільового страхового фонду, призначеного для відшкодування можливої шкоди, нанесеної суб’єктам господарювання, або вирівнювання втрат у сімейних прибутках у зв‘язку з наслідками страхових випадків, які відбулися.
Сутність страхування проявляється у його функціях. Вони дозволяють виявити особливості страхування як ланки фінансової системи. Страхуванню властиві функції: ризикова, попереджувальна, нагромаджувальна та контрольна.
Головною, визначальною є ризикова функція, оскільки страховий ризик, як ймовірність шкоди, безпосередньо пов’язаний з основним призначенням страхування по наданню грошової допомоги постраждалим господарствам або громадянам. Саме в рамках ризикової функції відбувається перерозподіл грошових коштів серед учасників страхування у зв’язку з наслідками страхових подій.
Страхування має також попереджувальну функцію, пов’язану з використанням частини страхового фонду на зменшення ступеня і наслідків страхового ризику. У страхуванні життя категорія страхування в найбільшій мірі зближається з категорією кредиту при заощадженні по договору страхування на дожиття обумовлених страхових сум. Заощадження грошових сум за допомогою страхування на дожиття пов’язане з потребою в страховому захисті досягнутого сімейного статку. Отже страхування може мати й нагромаджувальну функцію.
Контрольна функція страхування виражає властивість цієї категорії до строго цільового формування і використання коштів страхового фонду. Дана функція випливає з указаних вище трьох специфічних функцій і проявляється одночасно з ними в конкретних страхових відносинах в умовах страхування. Відповідно до вимоги контрольної функції здійснюється фінансовий страховий контроль за правильним проведенням страхових операцій.
У практиці господарювання економічна категорія страхування проявляється шляхом створення спеціальних цільових ресурсів, призначених для відшкодування збитків – резервних страхових фондів.
Створення резервних страхових фондів, у свою чергу, може здійснюватись у 3 формах:
Самострахування засновується на індивідуальній відповідальності й полягає в тому, що кожна юридична і фізична особа формує власні страхові (резервні) фонди за рахунок власних доходів. Це дорога і нераціональна форма. Дорога тому, що кожний суб’єкт повинен витрачати кошти на їх створення в повному обсязі можливих збитків, що зменшує його фінансові можливості. Нераціональна тому, що вона передбачає в масштабах суспільства вилучення з обігу значних фінансових ресурсів. Тому сфера самострахування обмежена мінімальними потребами і виражається насамперед у створенні фінансових резервів суб’єктами господарювання та певного резервування коштів фізичними особами. Більш поширена ця форма в банківській сфері, де більш високий ступінь ризику і встановлено досить високий рівень відповідальності.
Централізоване страхове забезпечення засновується на державній відповідальності й передбачає відшкодування втрат за рахунок загальнодержавних коштів. При цьому частина цих коштів виділяється в окремі фонди, наприклад, резервний фонд Кабінету Міністрів. Водночас страхова відповідальність держави обмежена надзвичайними подіями, адже державні фінанси призначені для забезпечення функцій держави, до яких страхування не належить. Страхова забезпеченість поточної діяльності юридичних і фізичних осіб є їх прерогативою і не може бути повністю перекладена на державу.
Самострахування і централізоване страхове забезпечення можуть здійснюватися в натуральній і грошовій формах. До фінансової системи належать страхові відносини в грошовій формі.
Створення колективних страхових фондів, тобто страхування, засновується на солідарній відповідальності учасників цих фондів. Суть відносин страхування полягає в тому, що формування страхових фондів здійснюється за рахунок внесків усіх учасників, а відшкодування збитків з цих фондів проводиться для тих, хто їх зазнав унаслідок певних подій і обставин.
Страхування є найбільш доцільною, економною, ефективною і раціональною формою створення страхових фондів. Порівняно з самострахуванням воно значно дешевше, оскільки засноване на солідарній відповідальності. Ці витрати юридичних і фізичних осіб характеризують їх плату за зниження рівня ризику фінансових втрат. Раціональна організація страхової справи забезпечує її надійність і раціональність: з одного боку, наявність централізованих коштів дає високі гарантії відшкодування збитків, з іншого – дозволяє ефективно використовувати тимчасово вільні кошти на фінансовому ринку.
76.Розвиток форм і видів страхування в сучасних умовах.
Найважливіша класифікаційна ознака у страхуванні - форма проведення. За цією ознакою страхування поділяється на добровільне й обов' язкове.
Добровільне страхування - форма страхування, що здійснюється на підставі добровільно укладеного договору між страховиком і страхувальником, згідно з правилами страхування, що їх розробляє страховик і реєструє в Уповноваженому органі. Добровільному страхуванню підлягає: страхування життя, страхування від нещасних випадків, медичне страхування, страхування інвестицій, страхування судових витрат, страхування фінансових ризиків, страхування вантажів та багажу, страхування кредитів, інші види добровільного страхування.
Обов'язкове страхування - форма страхування, що ґрунтується на принципах обов'язковості як для страхувальника, так і для страховика. Такому страхуванню підлягає: страхування спортсменів вищих категорій, авіаційне страхування, страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, страхування засобів водного транспорту, страхування об' єктів космічної діяльності, інші види.
Сучасне страхування ґрунтується на певних специфічних принципах, до яких, насамперед, належать: конкурентність, страховий ризик, страховий інтерес, максимальна сумлінність, відшкодування в межах реально завданих збитків, франшиза, суброгація, контрибуція, співстрахування і перестрахування, диверсифікація.
Види страхування по галузях:
Об єкти страхування визначаються галузями страхування: майнового, особового, соціального, медичного, відповідальності, ризиків.
Об’єктом майнового страхування виступає майно юридичних і фізичних осіб. Нині в Україні найпоширенішим серед фізичних осіб є страхування будівель, домашнього майна, транспортних засобів. Поступово розширюється майнове страхування у сфері приватного бізнесу.
Об’єктами особового страхування виступають життя та здоров’я громадян. Видами особового страхування є змішане страхування життя (об’єктами виступають одночасно життя і здоров’я), страхування дітей, весільне страхування і ін. Особове страхування виконує страхову та нагромаджувальну функції. Страхова передбачає відшкодування втрат при настанні страхової події. Нагромаджувальна полягає в тому, що після закінчення строку дії страхового договору, застрахованому виплачується страхова сума.
У системі соціального страхування об’єктом страхування виступає працездатність та працевлаштування.
Страхування працездатності здійснюється на випадок її постійної чи тимчасової втрати.
Страхування працевлаштування здійснюється на випадок безробіття.
Не менш актуальною є проблема медичного страхування. Посилаючись на досвід зарубіжних країн і Росії, багато авторів пропонують запровадити медичне страхування в Україні. На страховому ринку вже з’явились добровільні види медичного страхування, але це не означає, що знайдено реальний вихід поліпшення медичного обслуговування населення.
У медичному страхуванні об’єктом страхування виступає здоров’я громадян.
Воно проводиться на випадок хвороби і може здійснюватись як в обов’язковій, так і додатково в добровільній формі як через державні, так і недержавні структури. Страхувальниками можуть виступати: держава (з бюджету), підприємства, організації і установи та громадяни (за рахунок власних доходів). Страхове відшкодування надається у формі оплати лікування.
При страхуванні відповідальності об’єктом виступає зобов’язання застрахованої особи виплатити відшкодування за завдані збитки третім особам. Найпоширенішим видом є страхування громадянської відповідальності водіїв автотранспортних засобів.
Крім того, об’єктом страхування може виступати професійна відповідальність для осіб окремих професій, які своїми діями чи неналежним виконанням своїх обов’язків можуть спричинити збитки своїм клієнтам.
Об’єктом страхування ризиків є недоотриманий прибуток чи збитки при здійсненні певних господарських і фінансових операцій, яким притаманний відчутний ризик. Це ризики з кредитних і заставних операцій, з біржових угод, з депозитних вкладів юридичних і фізичних осіб, втрат від коливання валютних курсів і т. ін. Ця галузь страхування є особливо важливою в умовах ринкової економіки, яка пов’язана з безліччю підприємницьких ризиків.
77.Характеристика галузей страхування.
Види страхування по галузях:
Об єкти страхування визначаються галузями страхування: майнового, особового, соціального, медичного, відповідальності, ризиків.
Об’єктом майнового страхування виступає майно юридичних і фізичних осіб. Нині в Україні найпоширенішим серед фізичних осіб є страхування будівель, домашнього майна, транспортних засобів. Поступово розширюється майнове страхування у сфері приватного бізнесу.
Об’єктами особового страхування виступають життя та здоров’я громадян. Видами особового страхування є змішане страхування життя (об’єктами виступають одночасно життя і здоров’я), страхування дітей, весільне страхування і ін. Особове страхування виконує страхову та нагромаджувальну функції. Страхова передбачає відшкодування втрат при настанні страхової події. Нагромаджувальна полягає в тому, що після закінчення строку дії страхового договору, застрахованому виплачується страхова сума.
У системі соціального страхування об’єктом страхування виступає працездатність та працевлаштування.
Страхування працездатності здійснюється на випадок її постійної чи тимчасової втрати.
Страхування працевлаштування здійснюється на випадок безробіття.
Не менш актуальною є проблема медичного страхування. Посилаючись на досвід зарубіжних країн і Росії, багато авторів пропонують запровадити медичне страхування в Україні. На страховому ринку вже з’явились добровільні види медичного страхування, але це не означає, що знайдено реальний вихід поліпшення медичного обслуговування населення.
У медичному страхуванні об’єктом страхування виступає здоров’я громадян.
Воно проводиться на випадок хвороби і може здійснюватись як в обов’язковій, так і додатково в добровільній формі як через державні, так і недержавні структури. Страхувальниками можуть виступати: держава (з бюджету), підприємства, організації і установи та громадяни (за рахунок власних доходів). Страхове відшкодування надається у формі оплати лікування.
При страхуванні відповідальності об’єктом виступає зобов’язання застрахованої особи виплатити відшкодування за завдані збитки третім особам. Найпоширенішим видом є страхування громадянської відповідальності водіїв автотранспортних засобів.
Крім того, об’єктом страхування може виступати професійна відповідальність для осіб окремих професій, які своїми діями чи неналежним виконанням своїх обов’язків можуть спричинити збитки своїм клієнтам.
Об’єктом страхування ризиків є недоотриманий прибуток чи збитки при здійсненні певних господарських і фінансових операцій, яким притаманний відчутний ризик. Це ризики з кредитних і заставних операцій, з біржових угод, з депозитних вкладів юридичних і фізичних осіб, втрат від коливання валютних курсів і т. ін. Ця галузь страхування є особливо важливою в умовах ринкової економіки, яка пов’язана з безліччю підприємницьких ризиків.
78.Організація страхування та її складові. Страхові відносини, їх склад.
Організація страхової справи ґрунтується на виділенні суб’єк тів страхування і форм страхових відносин.
Основними суб’єктами страхування є страховик, страхувальник і застрахований.
Страховик — юридична особа — страхова компанія, яка діє на підставі відповідної ліцензії, беручи на себе зобов’язання щодо створення колективного страхового фонду і виплати з нього страхового відшкодування. За методом фінансової діяльності страховик є звичайною підприємницькою структурою, що діє на основі комерційного розрахунку. За предметом діяльності (фінансовими ресурсами) страховик є фінансовою інституцією.
Страхувальник — юридична чи фізична особа, яка на підставі відповідної угоди зі страховиком сплачує страхові внески до страхового фонду.
Застрахований — юридична чи фізична особа, якій належить страхове відшкодування при настанні страхового випадку. Крім того, може виділятись такий суб’єкт, як отримувач страхового відшкодування в тих випадках, коли його не може отримати застрахований.
Відносини страхування є досить різноманітними. Як правило, вони є дво- чи тристоронніми. Двосторонні відносини складаються між страховиком і страхувальником, який водночас є і застрахованим. Тристоронні відносини виникають між страховиком, страхувальником і застрахованим.
В окремих випадках у страхових відносинах може брати участь кілька страховиків. Це засновується на двох формах страхових відносин: співстрахування і перестрахування. Співстрахування — це участь у страхуванні відразу кількох страховиків. Перестрахування — це передання договору страхування від одного страховика до іншого. У цих відносинах виділяються два суб’єкти: перестрахувальник і перестраховик. Перестрахувальник — це страховик, який передає другому договір страхування, перестраховик — це страховик, який приймає договір страхування і зобов’язання з нього.
Страхові відносини охоплюють:
страхові платежі;
виплату страхового відшкодування;
перестрахування;
розміщення тимчасово вільних коштів на фінансовому ринку;
отримання доходів від розміщення коштів на фінансовому ринку.
Страхові платежі — це перерахування одноразово чи по-
етапно коштів страхувальником страховику. Вони є джерелом формування як колективного страхового фонду, так і доходів страхових компаній. Внесення страхових платежів здійснюється на основі страхових тарифів — розміру плати з одиниці страхової суми. Страховий тариф (брутто-ставка) складається з двох частин — нетто-ставки та навантаження. Нетто-ставка відображає ту частину тарифу, яка призначена для виплати страхового відшкодування. Вона залежить від загальних розмірів страхового відшкодування (визначається на основі статистичних досліджень про кількість страхових подій і середню вартість відшкодування на одну подію) та кількості страхувальників, охоплених цим видом страхування. Навантаження відображає витрати страховика, пов’язані з проведенням страхування, та його прибуток. Страховий тариф — це ціна страхування. Це основний чинник конкуренції на страховому ринку. Чим більше охоплено страхувальників, чим менші витрати страховика, тим нижчий розмір страхового тарифу і тим більші можливості для залучення нових клієнтів.
Страхове відшкодування — це виплата страховиком застрахованому (або отримувачу) повної чи часткової суми збитків. Розмір страхового відшкодування залежить від двох чинників — страхової суми і страхового збитку. Страхова сума характеризує масштаби даної страхової операції, тобто на яку суму застраховано той чи інший об’єкт. Ця сума визначається, з одного боку, вартісною оцінкою об’єкта страхування, а з іншого — можливостями і побажаннями страхувальника. Відношення страхової суми до вартісної оцінки об’єкта страхування характеризує страхове забезпечення, яке не може перевищувати 100%. Страховий збиток являє собою вартісну оцінку заподіяних застрахованому втрат.
Існують різні системи визначення розміру страхового відшкодування. Основними є методи повної і пропорційної відповідальності. При повній відповідальності страховика страхове відшкодування виплачується в розмірі заподіяних збитків, але не більше страхової суми. При пропорційній системі відповідальність розподіляється між страховиком і застрахованим у пропорції, яка відображає співвідношення між страховою сумою і вартісною оцінкою об’єкта страхування. Наприклад, якщо страхова сума становить половину вартісної оцінки об’єкта страхування, то застрахованому буде виплачено страхове відшкодування у розмірі 50% від суми заподіяних збитків.
Перестрахування, як правило, не супроводжується грошовими потоками, пов’язаними з переміщенням коштів страхового фонду між двома страховиками. У взаємовідносинах між перестрахувальником і перестраховиком складаються грошові потоки, що характеризують фінансові відносини між ними з приводу купівлі-продажу договорів страхування. Як правило, вони здійснюються у формі комісійної плати. Ці відносини не належать до страхових грошових потоків, оскільки вони не характеризують рух коштів страхових фондів.
Взаємовідносини з фінансовим ринком характеризують розміщення на ньому тимчасово вільних коштів страхових фондів і отримання від цього доходів. Ці доходи розподіляються на дві частини. Одна з них формує доходи страхових компаній і становить певну частину їхнього прибутку. Друга частина спрямовується безпосередньо на формування страхових фондів. Вона характеризує здешевлення страхування для страхувальників за рахунок використання їхніх коштів (страхових платежів) на фінансовому ринку. Це важлива складова раціонального й ефективного використання фінансових ресурсів країни в цілому.
Страхові відносини між суб’єктами страхування і грошові потоки регулюються відповідними угодами між страховиком і страхувальником, які мають юридичну силу. Документ, який засвідчує факт страхування, називається страховим полісом (свідоц твом). Він видається страховиком після сплати страхового внеску (разового чи першого). У страховому полісі вказуються об’єкт і вид страхування, строки дії договору і страхові випадки. Розрізняють терміни «страховий випадок» і «страхова подія». Страховий випадок — це можлива подія, настання якої може спричинити збитки. Вона характеризує певний ризик, від якого і здійс нюється страхування. Страхова подія являє собою подію, що фактично настала. Вона має бути офіційно зареєстрована. Тобто страховий випадок — це можлива подія, а страхова подія — це та, що відбулася.
79.Формування і розвиток страхового ринку в Україні.
Об'єктивною передумовою існування страхового ринку є наявність користувачів (замовників) страхової послуги, мають безпосередній страхової інтерес і виконавців, здатних задовольнити їхні потреби.
Страховий ринок - це окрема система організації страхових відносин, коли відбувається купівля-продаж страхових послуг як товару, формуються пропонування й попит ними. Отже, характерні ознаки страхових відносин такі:
а) сплата грошової суми в разі настання певних подій;
б) випадковість наступу цих подій;
в) наявність інтересу (майнового чи немайнового) одного з учасників відносин, захист якого і забезпечується сплатою зазначеної грошової суми;
г) платність послуги з надання захисту;
д) наявність спеціально формованих грошових фондів, коштом яких і забезпечується захист.
Страховий ринок - це відкрита система, здатна до розширення та звуження, залежна як від загальної економічної ситуації в країні, так і від активності страховика.
Функціонування страхового ринку пов’язане з такими поняттями як страхове поле і страховий портфель.
Страхове поле – це наявність потенційних страхувальників з певного виду страхування. Страхове поле визначає потенційні масштаби страхування.
Страховий портфель являє собою сукупність укладених певною компанією угод як з того чи іншого виду страхування, так і з усіх видів. Страховий портфель характеризує діяльність кожної компанії на ринку. Мета – сформувати якомога більший страховий портфель, адже це збільшує доходи і здешевлює страхування.
Спеціфічним товаром на страховому ринку виступають страхові послуги.
Ціна страхової послуги знаходить своє вираження у страховому тарифі, і складається на конкурентній основі під впливом попиту і пропозиції.
В умовах функціонування ринкової економіки, основу якої становить господарська (підприємницька) діяльність з використанням різних форм власності, та механізму державного регулювання відносин у сфері економіки потреба суб'єктів господарської діяльності в захисті своїх майнових прав та охоронюваних законом інтересів від різноманітних ризиків зростає.
Інтерес у створенні адекватного розвинутим економічним відносинам ринку страхових послуг проявляють не тільки суб'єкти господарювання, а й держава, яка зацікавлена у страховому захисті державного майна. Ці питання вирішуються впровадженням в Україні перевірених світовою практикою форм і видів страхування.
Разом з тим на розвиток страхового ринку в Україні негативний влив справляють:
- відсутність економічної стабільності, сталого зростання виробництва, неплатоспроможність населення та дефіцит фінансових ресурсів;
- значна взаємна заборгованість, накопичення неплатежів і збитковість більшості підприємств;
- неповна і фрагментарна законодавча база, відсутність державних преференцій на страховому ринку, неефективний контроль з боку держави, прояви монополізму;
- високий рівень інфляції (понад 10 відсотків), внаслідок чого здійснення довгострокових (накопичувальних) видів страхування в національній валюті неможливе;
- слабкий розвиток фондового ринку, що не дає змоги використовувати цінних паперів як категорію активів для захищеного розміщення страхових резервів;
- відсутність вторинного ринку страхових послуг, механізмів ефективної взаємодії банківського та страхового сектора економіки, низький рівень розвитку допоміжної інфраструктури страхового ринку;
- неналежний рівень інформації про стан і можливості страхового ринку, довіри населення до страхування.
Серйозну загрозу нормальному функціонуванню страхового ринку України також становить тенденція до монополізації страхового ринку в інтересах окремих міністерств, фінансово-промислових груп або місцевих адміністрацій.
Програмою розвитку страхового ринку України на 2001-2004 роки передбачено, що страховий ринок має розвиватися за такими принципами:
- верховенства права - правове регулювання страхової діяльності;
- системності - узгодження заходів щодо реформування страхового ринку із заходами і планами інших галузей економіки, обгрунтування можливості запровадження обов'язкових видів страхування, що повинно відповідати майновому стану громадян і проводитися паралельно із заходами, спрямованими на підвищення доходів громадян;
- конкурентності - держава гарантує всім страхувальникам і страховикам (вітчизняним та іноземним) вільний вибір видів страхування та однакові можливості у провадженні діяльності, створює сприятливі умови для розвитку страхування з метою забезпечення реалізації права на ефективний страховий захист та вільний вибір страховика;
- стабільності - забезпечення сталого, надійного і привабливого ринку страхових послуг шляхом створення державою зрозумілих та ефективних механізмів і правил його функціонування;
- обмеження присутності держави на страховому ринку - держава поступово відмовляється від проявів монополізму на страховому ринку, не втручається у діяльність страховиків, крім питань оподаткування, формування статутних капіталів, встановлення правил формування, розміщення та обліку страхових резервів, контролю за платоспроможністю страховиків;
- мотивації діяльності страховиків і страхувальників - держава створює умови, за яких фізичні та юридичні особи заінтересовані у страхових послугах, а страхові компанії - в наданні цих послуг,
- довіри - внутрішня рушійна сила розвитку страхового ринку, грунтується на моральній та матеріальній відповідальності страховика перед страхувальником, на надійному правовому захисті страхувальника.
80.Страховий ринок: принципи побудови, учасники, послуги.
В основу розвитку страхового ринку України покладаються такі принципи:
верховенство права – правове регулювання страхової діяльності;
системність – узгодження заходів щодо реформування страхового ринку із заходами і планами інших галузей економіки, обґрунтування можливості запровадження обов'язкових видів страхування і т.п
конкурентність – держава гарантує всім страхувальникам і страховикам (вітчизняним та іноземним) вільний вибір видів страхування та рівні можливості у провадженні діяльності, створює сприятливі умови для розвитку страхування.
стабільність – забезпечення сталого, надійного і привабливого ринку страхових послуг шляхом створення державою зрозумілих та ефективних механізмів і правил його функціонування;
обмеження присутності держави на страховому ринку – держава поступово відмовляється від проявів монополізму на страховому ринку, не втручається у діяльність страховиків, крім питань оподаткування, формування статутних капіталів, встановлення правил формування, контролю за платоспроможністю страховиків і т.п.
мотивація діяльності страховиків і страхувальників – держава створює умови, за яких фізичні та юридичні особи зацікавлені у страхових послугах, а страхові компанії – в наданні цих послуг;
довіра – внутрішня рушійна сила розвитку страхового ринку, основана на моральній та матеріальній відповідальності страховика перед страхувальником.
Учасниками відносин на страховому ринку є страхувальники, страховики, страхові агенти, страхові брокери.
Страховиками є юри-дичні особи та дієздатні фізичні особи, які уклали зі страховиками договори страхування. Страховики можуть здійснювати страхову діяльність через страхових агентів і страхових брокерів.
Страхувальники вправі укладати зі страхо-виками угоди про страхування третіх осіб, на користь останніх (за-страхованих осіб).
Застрахований (посмертний одержувач, вигодонабувач, правонас-тупник, бенефіціар) – особа, на чию користь укладено договори страхування, що має право отримати компенсацію при виникненні страхового випадку
Державні страхові компанії – це організації, діяльність яких грунтується державній власності.
Акціонерний страхових (товариство з обмеженою відповідаль-ністю) – форма страхової компанії, джерело якої в об'єднанні капі-талу кількох економічних суб’єктів.
Товариства взаємного страхування – це об’єднання, в яких ко-жен засновник одночасно виступає страховиком. Ці некомерційні організації утворюються лише заради страхування своїх членів.
Страховий пул – добровільне об'єднання страховиків, що не є юри-дичною особою, створене за умов солідарної відповідальності його за виконання зобов'язань, укладених від його від імені. Діяльність пулу будується з урахуванням співстряхування.
Страхові агенти – фізичні чи юридичні особи які діють від імені страховика і за його дорученням відповідно до наданих повноважень. Страховими агентами юридичних осіб виступають зазвичай бюро шлюбних знайомств, туристські агентства, юридичні консуль-тації та нотаріальні контори, які з послугами основної діяльності оформляють ті чи інші договори страхування.
На сьогодні у світовій практиці виділено три основних типи агентських мереж.
Просте агентство – має місце в разі, якщо агент укладає договір зі страховою компанією і працює самостійно під наглядом штатних працівників компанії.
Пірамідальна структура – страхова компанія укладає договір з генеральним агентом – котра є фізичною особою, яка самостійно формуває систему субагентів. Ті, у свою чергу, можуть набирати су-багентів. Комісія розподіляється за принципом: чим нижчий рівень субагента, тим менша ставка. Найвища ставка у агента, який укладає договір страхування.
Багаторівнева мережа – агентами є самі страхувальники.
Страхові брокери – юридичні чи фізичні особи, зареєстровані в установ-леному порядку як підприємці, здійснюють посередницьку діяль-ність зі страхування від імені страхувальника або страховика.
+
Аквізитор - це працівник страхової компанії, страховий агент, який здійснює діяльність по заключенню та поновленню страхових контрактів, договорів про страхування; агент транспортної компанії, який залучає нових вантажовідправників.
Компанії, що займаються перестрахуванням - це організації, які не виконують прямих страхових операцій, а приймають у перестрахування ризики інших страховиків і можуть передавати частину з них в ретроцесію.
Професійні оцінювачі ризиків і збитків є, як правило, уповноваженими особами страховика та виконують визначені функції.
Андерайтер має право від імені страховика брати на страхування запропоновані ризики, визначати тарифні ставки та умови договору страхування цих ризиків на основі норм страхового права та економічної доцільності.
Сюрвеєр — інспектор або агент страховика, який здійснює огляд майна, що приймається на страхування, його оцінку та визначає ймовірну ступінь настання страхового випадку.
Аварійний комісар встановлює причини, характер і розмір збитку в результаті страхового випадку, як правило, ДТП.
Аджастер представляє інтереси страховика у вирішенні та врегулюванні заявлених претензій страхувальника, пов'язаних зі страховим випадком.
Диспашер - спеціаліст у галузі морського права, який здійснює розрахунки при загальній аварії, розподіляючи збитки між судном, вантажем, фрахтом. Функції диспашера може виконувати аджастер.
81.Поняття фінансового ринку та його роль у ринковій економіці.
У фінансовій системі держави чільне місце займає фінансовий ринок як важлива сфера фінансових відносин, яка сприяє ефективному функціонуванню інших сфер і ланок фінансової системи країни.
За своєю економічною сутністю фінансовий ринок — сукупність економічних відносин, які виникають між його учасниками при формуванні попиту і пропозиції на специфічні фінансові послуги, пов'язані з купівлею-продажем фінансових активів, які знаходяться у власності економічних суб'єктів національної, регіональної та світової економіки. На ці відносини впливають об'єктивні економічні закони розвитку суспільства, а також фінансова політика держави та інших суб'єктів господарювання.
З організаційного погляду фінансовий ринок — сукупність фінансових інституцій, які спрямовують потік грошових коштів від власників до позичальників, і навпаки. До таких інституцій належать банківські установи, валютні та фондові біржі, інвестиційні фонди, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, позабіржові торговельні системи, розрахунково-клірингові організації, депозитарії тощо.
Отже, основною метою функціонування фінансового ринку є акумулювання та ефективне розміщення тимчасово вільних коштів від суб'єктів, які їх заощадили, до суб'єктів, які відчувають потребу в таких коштах. Як правило, кошти спрямовуються від тих, хто не має можливості їх ефективно використати, до тих, хто використовує їх продуктивно.
Обов'язковими атрибутами фінансового ринку є чіткі правила торгівлі, наявність професійних учасників ринку та розвинута інфраструктура, яка забезпечує мінімальні витрати і максимальну надійність укладення угод.
За адміністративно-командної системи управління економікою фінансового ринку не існувало, оскільки не було поняття ринку взагалі, приватної, ін-дивідуальнрї та інших форм власності (крім загальнодержавної), фінансової інфраструктури тощо. Передумовами становлення фінансового ринку в Україні стали: ліквідація державної монополії на рух фінансових ресурсів, економічна самостійність суб'єктів господарювання, розвиток відповідної інфраструктури фінансового ринку тощо. Фінансовий ринок може успішно розвиватися і функціонувати лише в ринкових умовах. Розвиток фінансового ринку значною мірою відображає гнучкість фінансової системи та швидкість, з якою вона може пристосовуватись до змін в економічному та політичному житті країни, а також до різноманітних процесів, що відбуваються за її межами. Розвинуті фінансові ринки стимулюють і посилюють фінансові потоки в економіці та зменшують суспільні витрати, у тому числі витрати кожного з учасників ринку.
Сутність фінансового ринку відображена у його функціях. У сучасних умовах фінансовий ринок виконує такі основні функції:
— активна мобілізація тимчасово вільного капіталу з різних джерел;
— ефективний розподіл акумульованого вільного капіталу між численними кінцевими його споживачами;
— визначення найефективніших напрямів розміщення капіталу з позицій забезпечення високого рівня його дохідності;
— формування ринкових цін на окремі фінансові інструменти і послуги, які найоб'єктивніше відображають співвідношення між попитом і пропозицією;
— здійснення кваліфікованого посередництва між продавцями і покупцями фінансових інструментів;
— створення умов для мінімізації фінансових ризиків;
— прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів у державі.
На фінансовому ринку важливу і доволі специфічну функцію регулювання виконує держава в особі уповноважених органів влади та управління.
Державне регулювання фінансового ринку полягає у здійсненні державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері. Незважаючи на те, що в процесі регулювання фінансового ринку державою реалізуються різні підходи до впорядкування діяльності професійних та інших учасників ринку, державне регулювання має забезпечувати однакові права й однаковий доступ до ринку всіх його суб'єктів, максимальну прозорість ринку, конкурентне середовище, не допускаючи монополізації ринку.
Як каталізатор економічного зростання, фінансовий ринок істотно впливає на забезпечення суверенітету держави та реалізацію її національних інтересів. Характерною особливістю сучасного економічного розвитку е посилення інтеграційних та глобалізаційних перетворень, активізація процесів трансформації фінансового середовища, зокрема стрімкий розвиток світового фінансового ринку, зміна його кон'юнктури та структурної розгалуженості. Процес інтеграції фінансових ринків, який нині триває у світі, пов'язаний з багатьма процесами, які відбуваються на національних та міжнародних ринках. Україна — відносно невелика, проте невід'ємна частина світового господарства — продовжує взаємодіяти з міжнародними фінансовими ринками. Чітке знання структури кожного сегмента світового фінансового ринку, його ситуційної будови та інструментарію допоможе створити підґрунтя та змоделювати власну структуру фінансового ринку відповідно до вимог загальносвітового розвитку, сприятиме ефективній роботі його суб'єктів на міжнародній фінансовій арені.
В2 функцій
Фінансовий ринок виконує такі функції.
1. Функція ціноутворення. Фінансовий ринок встановлює ціни на фінансові ресурси, які врівноважують попит і пропозицію на них. Ціною фінансових ресурсів є дохід, який сплачує покупець (емітент) продавцю (інвестору або власнику фінансових ресурсів) - банківський відсоток, купонна ставка за облігаціями, дивіденди по акціях.
2. Функція забезпечення ліквідності. Чим ефективніше функціонує фінансовий ринок, тим вищою є ліквідність фінансових ресурсів, які обертаються на ньому, оскільки будь-який інвестор може швидко й майже без витрат у будь-який момент перетворити фінансові ресурси на готівку.
3. Функція економії на витратах. Фінансовий ринок зменшує витрати на проведення операцій та інформаційні витрати. Фінансові посередники, здійснюючи великі обсяги операцій з інвестування та залучення коштів, зменшують для учасників ринку витрати й відповідні ризики від проведення операцій із фінансовими ресурсами. Фінансові посередники зменшують витрати через здійснення економії на масштабі операцій і вдосконалення процедур оцінювання фінансових ресурсів, запропонованих до продажу.
82.Складові елементи та грошові потоки фінансового ринку.
Структуризація фінансового ринку (складові) проводиться за двома основними ознаками:
1. За формою фінансових ресурсів:
ринок грошей;
ринок капіталів (фондовий).
Ринок грошей являє собою ринок короткострокових боргових зобов’язань, сферу, де їх можна купити. Їх придбання тут здійснюється тільки у тимчасове користування. Товаром на цьому ринку є гроші, ціною — проценти за кредит. Він певною мірою виходить за межі фінансового ринку, оскільки купувати гроші можна як фінансові ресурси, так і для покриття певних витрат, наприклад державних. Звичайно, оскільки чітку грань між такими фінансовими операціями провести досить складно, то недоречно й ускладнювати питання із сутнісним наповненням ринку грошей — віднесемо до нього усі операції з їх купівлі-продажу.
Ринок капіталів, який складається з ринку фінансових інструментів, що відображають права власності, і довгострокових боргових зобов’язань, являє собою сферу торгівлі не тільки грошима, а й правами власності. На ньому фінансові ресурси купуються з метою постійного або тривалого використання. Як правило, ринок капіталів ототожнюється з фондовим. Загалом це до сить логічно, адже тривалий термін використання довго- і середньострокових позичок наближає їх за характером використання до власного капіталу. Водночас цілком обґрунтованим є поділ ринку капіталів на фондовий (купівля ресурсів з переданням прав власності на фонди) та довго- і середньострокових позичок. Ціною ресурсів на ринку капіталів є дивіденди та курсові різниці, а також проценти за довгостроковими позиками.
2. За організацією торгівлі:
кредитний ринок – має договірний характер:
ринок цінних паперів – опосередковується випуском та обігом цінних паперів.
Кредитний охоплює ту частину фінансового ринку, яка функціонує на основі укладення кредитних угод. Він має договірний характер. Ринок цінних паперів являє собою особливу форму торгівлі фінансовими ресурсами, яка опосередковується випуском та обігом цінних паперів. На кредитному ринку центром концентрації та координації грошових потоків виступає комерційний банк. На ринку ЦП центром торгівлі ними виступає фондова біржа.
|
|
За формою фінансових ресурсів |
||
|
Ринок грошей |
Ринок капіталів |
||
|
За організацією |
Кре- |
Ринок |
Ринок довго- та |
|
Ринок |
Ринок короткострокових |
Ринок довго- та |
|
|
Фондовий ринок |
Грошові потоки
Грошові потоки КБ включають три групи фінансових відносин: формування і використання позичкового фонду, здійснення розрахунків, взаємовідносини з ринком цінних паперів.
Взаємовідносини у сфері грошового ринку, і відповідно, грошові потоки мають двосторонній характер. Вхідні потоки відображають процес формування позичкового капіталу, погашення заборгованості з виданих кредитів І сплату відсотків. Вихідні потоки характеризують видачу позичок, повернення банком залучених банком коштів і сплату відсотків за їх використання.
Грошові потоки, що відображають функціонування фінансового ринку характеризуються дуже складними схемами руху фінансових ресурсів.
Грошові потоки КБ, які відображають розрахунково-касове обслуговування клієнтів, характеризують переміщення фінансових ресурсів між окремими суб”єктамн і не належать до потоків кредитного ринку. Також у КБ виділяються внутрішні грошові потоки – це залучення ресурсів на ринку ЦП та інвестування коштів в ЦП інших емітентів.
Отже, КБ виступає в ролі фінансового посередника,, але це не означає» що він виконує пасивні операції перерозподіл}’ ресурсів на умові повернення. Він виступає комерційною структурою, метою якого є отримання прибутку.
На ринку ЦП рух грошових потоків координує фондова біржа, виступаючи центром торгівлі цінними паперами.
83.Види цінних паперів, їх загальна характеристика.
Цінні папери - грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передання грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.
Розрізняють капітальні та грошові цінні папери. Серед капітальних, що є засобом залучення капіталу, найбільш поширені акції та облігації.
Капітальні цінні папери, у свою чергу, поділяються на дольові, що виражають частку у власності та валовому капіталі, та боргові, що виражають відносини позики.
Дольові цінні папери: акції, інвестиційні сертифікати, приватизаційні папери.
Боргові цінні папери: облігації, казначейські зобов'язання та ін., за якими емітент несе зобов'язання повернути у відповідний строк кошти, інвестовані в його діяльність, виплатити дохід у вигляді фіксованого процента.
До грошових цінних паперів належать різні векселі (комерційні, фінансові, прості, переказні), депозитні сертифікати, комерційні папери та ін.Також цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника.
Види цінних паперів в Україні:
Акція являє собою документ, який засвідчує право на певну частину власності акціонерного товариства і дає право на отримання доходу від неї у вигляді дивідендів. Існують різні види акцій, які встановлюють різні права їх власників: прості й привілейовані; іменні та на пред'явника; паперові та електронні; номінальні та без номіналу; платні та преміальні; з вільним та обмеженим обігом.
Використання різних видів акцій пов'язане з різними цілями, якими керуються засновники акціонерних товариств.
Проста акція дає право голосу (за принципом: одна акція - один голос), однак не гарантує отримання дивідендів. Розмір дивідендів залежить від обсягів отриманого прибутку.
Привілейовані акції надають певні переваги їх власникам, насамперед у правах на отримання доходу. Як правило, ці переваги виражаються у фіксованому проценті дивідендів, які виплачуються незалежно від отриманого прибутку. Разом з тим власники привілейованих акцій у більшості випадків позбавляються права голосу.
Облігація являє собою боргове зобов'язання позичальника перед кредитором, яке оформляється не кредитною угодою, а продажем-купівлею спеціального цінного папера. Облігації поділяються на різні види залежно від:
Залежно від емітента, тобто того, хто їх випускає, облігації поділяються на:
-державні облігації випускають центральні органи управління. Як правило, емітентом є Міністерство фінансів. Залучені кошти спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту чи на фінансування певних інвестиційних проектів.
-облігації місцевих позик випускають місцеві органи управління.
-інституційні облігації випускаються суб'єктами підприємницької діяльності, фінансовими компаніями,
-корпоративні - акціонерними товариствами.
Залежно від способу виплати доходу виділяються
процентні облігації передбачають виплату доходу у вигляді річного процента, що встановлюється до номінальної вартості.
дисконтні дохід формується у вигляді різниці між ном. вартістю і цінами купівлі.
конвертовані облігації передбачають не виплату доходу, а обмін їх на нові. При цьому номінальна вартість придбаних облігацій збільшується, тобто дохід утворюється за рахунок різниці між номінальною вартістю нових і попередніх облігацій.
За термінами випуску розрізняють:
строкові випускаються на певні терміни, які не можуть змінюватись. Залежно від тривалості періоду вони поділяються на короткострокові (до 1-2 років), середньострокові (до 5 років) та довгострокові (понад 5-10 років).
безстрокові облігації не передбачають визначення термінів їх випуску.
облігації з правом дострокового погашення передбачають право емітента на дострокове погашення.
За умовами обігу облігації, як і акції, поділяються на дві групи: з вільним і обмеженим обігом залежно від прав на їх перехід від одного до іншого власника.
Казначейські зобов'язання - це вид цінних паперів на пред'явника, які розміщуються серед населення виключно на добровільних засадах і які свідчать про внесення їхнім власником грошових засобів до бюджету й дають право на отримання фінансового доходу. Можуть бути випущені такі види казначейських зобов'язань - довгострокові (від п'яти до 10 років), середньострокові (від одного до 5 років), короткострокові (до 1 року).
Ощадний сертифікат - це письмове свідоцтво банку про депонування коштів. Власник сертифіката має право на одержання доходу у вигляді процента, розмір якого визначається банком. Банки видають сертифікати строкові та до запитання, іменні та на пред'явника.
Вексель - це письмове абстрактне й безспірне зобов'язання позичальника сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя. Векселі є двох видів - прості й переказні. Простий вексель - це письмове зобов'язання, яке позичальник видає кредитору про сплату визначеної суми грошей після настання строку. Переказний вексель є письмовим наказом кредитора позичальникові про сплату йому або тому, кого він укаже, певної суми грошей після настання строку.
Казначейський вексель є формою боргового зобов'язання держави. На відміну від державних облігацій, казначейські векселі випускаються на строк, як правило, до одного року під покриття бюджетного дефіциту з виплатою доходу у вигляді дисконту.
+
Чек - письмове доручення чекодавця банку сплатити чекотримача зазначену в ньому суму грошей;
Коносамент - документ (контракт) стандартної (міжнародної) форми на перевезення вантажу, що засвідчує його завантаження, перевезення та право на отримання;
Варрант - а) документ, що видається складом і підтверджує право власності на товар, що знаходиться на складі, б) документ, що дає його власникові переважне право на покупку акцій або облігацій якоїсь компанії протягом певного терміну часу за встановленою ціною;
Опціон - договір, відповідно до якого одна зі сторін має право, але не зобов'язання, протягом певного терміну продати (купити) в іншої сторони відповіднийактив за ціною, встановленою при укладенні договору, зі сплатою за це право певної суми грошей, званої премією ;
Ф'ючерсний контракт - стандартний біржовий договір купівлі-продажу біржового активу через певний термін у майб. за ціною, встановленою у момент укладання угоди.
84.Суб’єкти фінансового ринку, їх функції, права та обов’язки(?).
З урахуванням принципових форм укладання угод на фінансовому ринку, його суб’єктів (учасників) можна поділити на три групи:
1) продавці і покупці фінансових активів (інструментів, послуг);
2) фінансові посередники;
3) суб’єкти, що виконують допоміжні функції (функції обслуговування основних учасників фінансового ринку; функції обслуговування окремих операцій на фінансовому ринку тощо).
Розглянемо конкретні види учасників фінансового ринку в розрізі основних їх груп.
На ринку позичкових капіталів основними видами прямих учасників фінансових операцій є:
– кредитори. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які надають позичку у тимчасове користування під певний відсоток. Основною функцією кредиторів є продаж грошових активів (як власних, так і залучених) для задоволення різноманітних потреб позикоотримувачів у фінансових ресурсах. Кредиторами на фінансовому ринку можуть виступати: держава (здійснюючи цільове кредитування підприємств за рахунок загальнодержавного та місцевих бюджетів, а також державних цільових позабюджетних фондів); комерційні банки, які здійснюють найбільший обсяг і широкий спектр кредитних операцій; небанківські кредитно-фінансові установи;
– позичальники. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які отримують позики від кредиторів під певні гарантії їх повернення і за певну плату у формі відсотка. Основними позичальниками грошових активів на фінансовому ринку виступають держава (отримуючи кредити від міжнародних фінансових організацій і банків), комерційні банки (отримуючи кредити на міжбанківському кредитному ринку), підприємства (для задоволення потреб у грошових активах з метою поповнення оборотних коштів і формування інвестиційних ресурсів); населення (у формі споживчого фінансового кредиту, який використовується в інвестиційних цілях).
На ринку цінних паперів основними видами прямих учасників фінансових операцій є:
– емітенти. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які залучають необхідні фінансові ресурси за рахунок випуску (емісії) цінних паперів. На фінансовому ринку емітенти виступають виключно в ролі продавця цінних паперів із зобов’язанням виконувати всі вимоги, які випливають із умов їх випуску. Емітентами цінних паперів є держава (виконавчі органи державної влади та органи місцевого самоуправління), а також різноманітні юридичні особи, створені, як правило, у формі акціонерних товариств. Крім того, на національному фінансовому ринку можуть обертатись цінні папери, емітовані нерезидентами;
– інвестори. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які вкладають свої грошові кошти в різноманітні види цінних паперів з метою отримання доходу. Цей дохід формується за рахунок отримання інвесторами відсотків, дивідендів і приросту курсової вартості цінних паперів.
На валютному ринку основними видами учасників валютних операцій є:
– продавці валюти. Основними продавцями валюти виступають: держава (реалізує на ринку через уповноважені органи частину валютних резервів); комерційні банки (мають ліцензію на здійснення валютних операцій); підприємства, які ведуть зовнішньоекономічну діяльність (реалізують на ринку свою валютну виручку за експортовану продукцію); фізичні особи (які реалізують наявну у них валюту через мережу обмінних валютних пунктів);
– покупці валюти. Основними покупцями валюти є ті ж суб’єкти, що й її продавці;
На страховому ринку основними видами прямих учасників фінансових операцій виступають:
– страховики. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які реалізують різні види страхових послуг (страхових продуктів). Основною функцією страховиків на фінансовому ринку є здійснення всіх видів і форм страхування шляхом прийняття на себе за певну плату різноманітних видів ризиків із зобов’язанням відшкодувати суб’єкту страхування збитки при настанні страхового випадку. Основними страховиками є: страхові фірми і компанії відкритого типу (надають страхові послуги всім категоріям суб’єктів страхування); кептивні страхові компанії і фірми – дочірня компанія у складі холдингової компанії (фінансово-промислової групи), створена з метою страхування переважно суб’єктів господарювання, які входять до її складу (співпадання стратегічних економічних інтересів страховика та його клієнтів у цьому випадку створює широкі фінансові можливості для ефективного використання страхових платежів); компанії перестрахування ризику (перестраховики), які беруть на себе частину (або всю суму) ризику від інших страхових компаній (основною метою операцій перестрахування є дроблення великих ризиків для зменшення сум збитку, який відшкодовується первинним страховиком при настанні страхового випадку;
– страхувальники. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які купують страхові послуги у страхових компаній та фірм з метою мінімізації своїх фінансових втрат при настанні страхової події. Страхувальниками виступають як юридичні, так і фізичні особи.
На ринку золота (та інших дорогоцінних металів) та дорогоцінного каміння основними видами прямих учасників фінансових операцій є:
– продавці дорогоцінних металів та каміння, у якості яких можуть виступати: держава (реалізує частину свого золотого запасу); комерційні банки (реалізують частину своїх золотих авуарів); юридичні та фізичні особи (при необхідності реінвестування коштів, які раніше були вкладені в цей вид активів (засобів тезаврації). Склад продавців цього ринку вимагає в нашій країні відповідного нормативно-правового регулювання, пов’язаного з функціонуванням цього ринку;
– покупцями дорогоцінних металів і каміння є ті ж суб’єкти, що і продавці (при відповідному нормативно-правовому регулюванні їх складу).
85.Принципи і засади організації фінансового ринку в Україні.
Принципи фінансового ринку - це основні правила, за якими відбувається побудова реального й ефективного фінансового ринку.
Перші принципи для розвитку фондового сегмента ринку були затверджені Постановою Верховної Ради України "Про Концепцію функціонування та розвитку фінансового ринку України" [14].
Основні принципи та їх трактування подано в таблиці.
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ФІНАНСОВОГО РИНку
|
Назва принципів |
їх характеристика |
|
Цілісність ринку у межах окремої країни |
Забезпечується наявністю єдиної національної фондової біржі як єдиного місця котирування цінних паперів, єдиного Центрального депозитарію цінних паперів і єдиного Клірингового банку; також означає визначення єдиних курсів на усі цінні папери, які допущені до обігу й котирування на всій території країни |
|
Централізація |
Здійснення державного контролю та безпосереднє регулювання цілісної системи обігу цінних паперів, що забезпечується спеціально створеними державними органами |
|
Прозорість |
Доступність для всіх учасників ринку до значних обсягів достовірної інформації про фінансові послуги та суб'єктів, що їх надають, про цінні папери та їх емітентів |
Закінчення табл. 1.2
|
Назва принципів |
їх характеристика |
|
Введення системи електронного обігу цінних паперів |
Запровадження дематеріалізованого обігу цінних паперів у формі комп'ютерних записів на рахунках через систему "національна фондова біржа - центральний депозитарій - кліринговий банк" |
|
Реальний захист і забезпечення інтересів та прав інвесторів |
Створення необхідних умов (соціальних, політичних, економічних, правових) для реалізації інтересів суб'єктів фінансового ринку та забезпечення захисту їх майнових прав |
|
Відповідність національної системи обігу цінних паперів загальноприйнятим міжнародним стандартам безпеки інтересів і прав інвесторів |
Забезпечення високих гарантій для залучення місцевих та іноземних інвестицій в акціонерний капітал і розвиток національної економіки |
|
Соціальна справедливість |
Забезпечення створення рівних можливостей та спрощення умов доступу інвесторів і позичальників на фінансовий ринок, недопущення монопольних проявів дискримінації прав і свобод суб'єктів ринку цінних паперів |
|
Урегульованість |
Створення гнучкої та ефективної системи регулювання фінансового ринку і, в першу чергу, фондового |
|
Контрольованість |
Створення надійно діючого механізму обліку і контролю, запобігання та профілактика зловживань і злочинності на фінансовому ринку і його сегментах |
|
Ефективність |
Максимальна реалізація потенційних можливостей щодо мобілізації та розміщення фінансових ресурсів у перспективні сфери національної економіки, що сприятиме забезпеченню її прогресу та задоволенню життєвих потреб населення |
|
Правова упорядкованість |
Створення розвиненої правової інфраструктури забезпечення діяльності фінансового ринку, яка чітко регламентує правила поведінки і взаємовідносин його суб'єктів |
|
Конкурентність |
Забезпечення необхідної свободи підприємницької діяльності інвесторів, емітентів і ринкових посередників, створення умов для змагання за найбільш вигідне залучення вільних фінансових ресурсів і встановлення немонопольних цін на послуги фінансових посередників та умов контролю за дотриманням правил добросовісної конкуренції учасниками ринку |
Впровадження таких принципів у більшості країн світу здійснюється відповідно до рекомендацій "Групи Тридцяти" - міжнародної організації незалежних експертів, яка розробляє стандарти фінансових ринків. Вперше "Група Тридцяти" запропонувала головні характеристики та принципи для фондового ринку, якими були: цілісність, централізація, прозорість, застосування системи електронного обігу цінних паперів. Відповідно до рекомендацій "Групи Тридцяти" уряд України прийняв "Концепцію функціонування і розвитку фондового ринку України", яка включає названі принципи і, враховуючи специфіку розвитку економіки України, додатково затвердив свої правила розвитку фінансового ринку. Це - соціальна справедливість, урегульованість, контрольованість, ефективність, правова упорядкованість, конкурентність.
У Положенні про функціонування фондових бірж [5] основними засадами функціонування фінансового ринку є конкурентність, цілісність, стабільність, справедливість, прозорість, інформування і захист інвесторів та учасників біржових торгів.
86.Фінанси в системі міжнародних відносин.
Міжнародні фінанси - поняття, що характеризує сукупність міжнародних фінансових ресурсів у їхньому русі. Ріст світової торгівлі, масштабів і спеціалізації виробництва, розвиток міжнародних потоків капіталу, рух товарів, послуг і людей привели до розвитку міжнародних фінансів, виникненню світових фінансових ринків, міжнародних фінансових корпорацій, ускладненню міждержавних фінансових відносин і інших аспектів міжнародної фінансової діяльності.
Система міжнародних фінансових відносин складається між різними суб'єктами. Ними є фізичні, юридичні особи та держави, які згідно із законом мають і здійснюють безпосередньо або через представників свої права та обов'язки, пов'язані з міжнародними фінансами. Суб'єкти системи міжнародних фінансів з позицій конкретної держави поділяються на резидентів та нерезидентів.
З економічної точки зору розрізняють таких суб'єктів: домашні господарства, господарюючі підприємства, різноманітні фінансові інститути, держава, міжнародні організації.
У Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України згруповані так:
— фізичні особи;
— юридичні особи;
— об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб;
— структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно із законами України, але мають постійне місцезнаходження на її території;
— спільні підприємства, що зареєстровані як такі в Україні і мають на її території постійне місцезнаходження;
— інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законодавством України.
Можна виділити цілу низку грошових відносин, які формують систему міжнародних фінансів. Це, зокрема, відносини:
— між експортерами та імпортерами з приводу платежів за товари, надання та погашення кредитних зобов'язань;
— між вищезгаданими суб'єктами та банками щодо отримання та погашення кредитів, відкриття та обслуговування валютних рахунків, надання гарантій;
— між усіма вищезгаданими суб'єктами та страховими організаціями з приводу страхування ризиків;
— між усіма вищезгаданими суб'єктами та фізичними особами з приводу оплати праці, здійснення міжнародних переказів, сплати за товари і послуги, виконання договорів страхування та ін.;
— між фізичними особами з приводу різноманітних міжнародних банківських, поштових і готівкових грошових переказів;
— між вищезгаданими суб'єктами та державою з приводу сплати податків та виконання певних зобов'язань, котрі випливають з правил державного регулювання міжнародних фінансових відносин;
— між урядами різних країн з приводу сплати (отримання) контрибуцій та репарацій, надання та погашення кредитів тощо;
— між урядами країн і міжнародними організаціями з приводу грошових внесків у ці організації, отримання кредитів, субсидій тощо;
— між міжнародними організаціями.
Функції міжнародних фінансів
Для розуміння сутності міжнародних фінансів і правильної побудови міжнародної фінансової політики необхідно усвідомлювати притаманні їм властивості, їх суспільно-економічну роль. Мова йде про призначення (функції) міжнародних фінансів. Слово «функція» походить від латинського functio — виконання. Аналіз міжнародних фінансів показує, що їм притаманні розподільча та контрольна функції.
Сутність розподільчої функції полягає у тому, що через механізм міжнародних фінансів здійснюється грошовий розподіл і перерозподіл світового продукту. Такий розподіл і перерозподіл є не хаотичним, а визначається об'єктивними закономірностями: капітал рухається в пошуках найбільшої норми прибутку; важливим чинником є ризики, пов'язані з отриманням прибутку; рух капіталів відображає також дію закону пропорційного розвитку. Певний вплив на розподіл світового суспільного продукту має й політика (інтереси) суб'єктів міжнародних відносин. На окремих етапах історичного розвитку об'єктивні закономірності та політика (інтереси) суб'єктів міжнародних відносин певною мірою збігаються. Але вони можуть і суперечити одні одним.
Контрольна функція базується на тому, що міжнародні фінанси відображають рух суспільного продукту в грошовій, тобто універсальній (зіставлюваній), формі. Це дає можливість здійснювати у будь-який час, на будь-якому етапі облік та аналіз руху світового суспільного продукту в грошовій формі. Інформація, отримана під час такого аналізу, є основою для прийняття подальших рішень щодо міжнародних фінансів, розробки поточної та стратегічної міжнародної фінансової політики. Можливість та ефективність практичної реалізації контрольної функції залежать від ступеня розуміння цієї можливості, політики держави, характеру та рівня її економічного розвитку, технічного оснащення процесу збирання та обробки інформації.
87.Суть світового фінансового ринку, характеристика його окремих центрів.
Світовий фінансовий ринок (СФР) - це:
а) організаційний механізм міждержавного руху та перерозподілу капіталів, придатних для використання за межами свого утворення та походження, на міграцію яких впливає ринковий попит та пропозиція, а також регулюючі дії держав та міжнародних валютно-фінансових центрів;
б) глобальна цілісна система національних та регіональних фінансових ринків, що включає сукупність ринкових форм торгівлі фінансовими активами та об'єднана уніфікацією операцій, спільними умовами функціонування й закономірностями еволюції.
Суб'єкти СФР:
- кредитори або первинні інвестори - фізичні та юридичні особи, державні, міждержавні та наддержавні інститути, що мають надлишкові ліквідні активи;
- позичальники та емітенти - фізичні та юридичні особи, державні, міждержавні та наддержавні інститути, що мають дефіцит коштів;
- спеціалізовані фінансові посередники - комерційні банки, інвестиційні компанії, трастові, пенсійні та інвестиційні фонди, ощадно-позичкові асоціації тощо;
- хеджери - страховики ризиків, пов'язаних з валютними кредитними операціями та операціями з цінними паперами;
- органи регулювання і контролю.
Таблиця 8.1
Основні функції СФР: посередницька, перерозподільча, ціноутворююча, регулююча, інформаційна.
Світові фінансові центри — це ті місця, де торгівля фінансовими активами між резидентами різних країн має особливо великі масштаби.
Серед нових фінансових центрів, якщо брати до уваги тільки ринкову капіталізацію акцій, у Європі — ринки Польщі, Чехії, Угорщини та Росії, в Азії — Індії, Індонезії, Південної Кореї, Малайзії, Таїланду, Тайваню, Філіппін і, особливо, Китаю з Гонконгом, в Африці — Південно-Африканської республіки, а в Латинській Америці — Аргентини, Бразилії, Венесуели, Мексики, Чилі.
Величина цих ринків невелика, але зміни кон’юнктури та інші ризики — значні. Однак високий рівень прибутковості та швидкі темпи зростання багатьох цих ринків приваблюють іноземних інвесторів. У 1996 р. чистий приплив капіталу на ці ринки з-за кордону перевищував 200 млрд доларів на рік, але в 1997—1999 рр. він знизився через фінансову кризу, яка охопила багато нових ринків.
Найважливішими та найбільшими фінансовими центрами є Нью-Йорк, Лондон, Токіо.
Лондон як фінансовий центр
Ринок довгострокового позичкового капіталу
Первинний ринок: — цінні папери, випущені урядом та фірмами Об’єднаного Королівства; — єврооблігації, випущені іноземними позичальниками.
Вторинний ринок: — внутрішні акції; — зареєстровані на Міжнародній фондовій біржі цінні папери компаній; — незареєстровані цінні папери; — першокласні цінні папери (державні облігації, що випускаються Банком Англії); — цінні папери фірм з фіксованими процентними ставками; — опціони; — іноземні акції.
Ринок короткострокового капіталу
Традиційний грошовий ринок.
Паралельний грошовий ринок: — міжбанківський ринок; — стерлінгові депозитні сертифікати; — доларові депозитні сертифікати; — цінні папери місцевої влади; — цінні папери фінансових компаній; — міжфірмові цінні папери; — короткострокові комерційні євровекселі; — стерлінгові короткострокові векселі.
Валютний ринок: — операції спот; — операції на строк; — ф’ючерси; — опціони; — арбітражні операції.
Функціональна структура Нью-Йоркського світового фінансового центру
Ринок довгострокового позичкового капіталу: — акції. — облігації: — іпотечний ринок (вторинний ринок закладних); — ринок державних облігацій (цінних казначейських паперів); — ринок промислових облігацій; — позики цільовим підприємствам; — ринок закордонних облігацій (доларові облігації, випущені іноземцями в Нью-Йорку).
Ринок короткострокового капіталу: казначейські векселі; цінні папери федеральних агенцій США; вкладні сертифікати, що передаються; федеральні резервні фонди й угоди про купівлю цінних паперів з наступним викупом за обумовленою ціною; банківські акцепти (акцептовані банком векселі); комерційні короткострокові векселі; позики дилерам та брокерам.
Валютний ринок: валютна інтервенція на національний валютний ринок; валютні свопи з іншими центральними банками; операції з міжнародними організаціями.
Токіо як фінансовий центр
Токіо став міжнародним фінансовим центром тільки після 1970 р., коли іноземні позичальники почали випускати тут облігації в єнах, а пізніше в іноземній валюті. Зміцненню позицій Токіо як одного з найважливіших центрів у процесі глобалізації фінансових ринків сприяла лібералізація ринків єни й капіталу.
Функціональна структура
Ринок довгострокового позичкового капіталу:
акції;
процентні державні облігації (довгострокові, середньострокові);
дисконтні державні ноти й векселі;
облігації муніципалітетів;
енергетичні цінні папери, гарантовані державою;
промислові облігації;
іноземні облігації в єнах;
конвертовані облігації;
облігації з підписними сертифікатами.
Ринок короткострокового капіталу:
ринок онкольних позик (позики коштів між банками);
казначейські векселі;
обліковий ринок векселів;
депозитні сертифікати;
короткострокові комерційні векселі;
ринок Генсаки.
88.Необхідність і види міжнародних розрахунків.
Міжнародні розрахунки — це система механізмів реалізації грошових вимог та зобов’язань, що виникають між різними суб’єктами у сфері міжнародних економічних відносин. Еволюція міжнародних розрахунків відображає розвиток міжнародних відносин, валютних систем, фінансових ринків, у тому числі ринку фінансових послуг. Необхідність міжнародних розрахунків обумовлена міжнародною торгівлею, вивозом капіталу, міграційними процесами та ін.
Види:
1. Акредитив - це доручення однієї кредитної установи іншій здійснити оплату товарно-транспортних документів за рахунок зарезервованих коштів. Ця форма найбільш складна і затратна. Акредитивом може бути зобов'язання банку, видане ним за дорученням клієнта-імпортера, здійснити платіж на користь експортера або забезпечити його платіж іншим банкам у межах визначених сум та обумовленого терміну проти документів, наведених у акредитиві.
2. Інкасо - це форма розрахунку за зовнішньоторговельною угодою, яка полягає в тому, що експортер доручає своєму банку одержати від імпортера певну суму валюти при передачі останньому відповідних товарних документів.
Використання інкасо регулюється "Уніфікованими правилами з інкасо", розробленими Міжнародною торговельною палатою. Розрізняють чисте та документарне інкасо. Чисте інкасо здійснюється на основі чеків, платіжних розписок та інших видів документів, що використовуються для одержання платежу.Документарне інкасо - це інкасо фінансових документів, що супроводжуються комерційними документами, або інкасо тільки комерційних документів.
3. Банківський переказ є розрахунковою банківською операцією, яка здійснюється через подання телеграфного, поштового або електронного доручення одного банку іншому. Здійснення банківського переказу містить такі операції:
1) передача експортером необхідних документів імпортеру;
2) виставлення імпортером платіжного доручення в банк, що його обслуговує (банк-імпортера);
3) списання коштів з рахунку покупця і зарахування їх на рахунок Лоро-ІІ банку експортера;
4) повідомлення банку експортера або здійснення розрахункової операції;
5) списання коштів з рахунку Лоро-І банку імпортера та зарахування їх на рахунок експортера;
6) повідомлення експортера про зарахування на його рахунок відповідної суми коштів.
Технічно переважна більшість платежів за банківськими переказами здійснюється через систему SWIFT (Society for Worldvide Intesbank Financial Telecommunications), яка організована у 1973 р. і об'єднує приблизно 1800 банків світу на правах членів і майже 1500 банків на правах асоційованих членів у 88 країнах світу.
4. Авансові розрахунки - це форма розрахунку, за якою оплата товарів імпортером здійснюється до відвантаження, а інколи навіть до виробництва товару. Вона найвигідніша для експортера.
5. Розрахунки з відкритим рахунком зводяться до періодичних платежів імпортера експортеру після одержання товару. Застосовуються за регулярних поставок при довготривалих торговельних зв'язках. Ці розрахунки вигідні для імпортера і невигідні для експортера (уповільнюють оборот капіталу, збільшують ризик).
Ризики, що виникають при міжнародних платежах:
- вартість місцевої валюти при майбутньому платежі в іноземній валюті залежить від обмінного курсу між двома валютами (особливо коли курси обміну піддаються впливові ринкових сил);
- ризик відсутності конвертованості: неможливість власника валюти певної країни конвертувати її у валюту іншої країни, внаслідок обмеження, накладеного урядом;
- ризик невиконання зобов'язання, або несплати (більш імовірний, оскільки порушення судового позову проти боржника, який порушив зобов'язання, в іншій країні потребує більше коштів і часу, а успіх менш імовірний, ніж у випадку з місцевим боржником).
6. Валютний кліринг - це угода між керівництвом двох і більше країн про обов'язковий взаємний залік міжнародних вимог і зобов'язань. Ця форма міжнародних розрахунків використовується для зменшення потреби в грошових коштах і для спрощення процесу обміну платіжними повідомленнями. При наявності клірингової угоди між країнами експортери та імпортери не мають права ухилятися від розрахунків по клірингу.
Отже, найбільшу перевагу серед міжнародних розрахунків має кліринг оскільки він найбільш зручний і надійний. В Україні даний вид розрахунку немає широкого застосування, але багато фірм, які працюють на міжнародному ринку, використовують даний вид розрахунків.
+
Здійснення міжнародних розрахунків комерційними банками за зовнішньоекономічними операціями підприємств передбачає наявність між банками – резидентами та нерезидентами кореспондентських відносин, тобто договірних відносин між банками різних держав з метою виконання кожним із них для іншого певних операцій та послуг, пов’язаних з розрахунками між клієнтами та з власними відносинами. Вони оформляються кореспондентськими договорами, в яких визначаються види послуг, форми, порядок та умови надання: відкриття рахунків, підтвердження і виконання акредитивів та інших розрахункових операцій, розмір комісійної винагороди за послуги щодо ведення коррахунку, спосіб передавання та захисту інформації, строк договору, відповідальність і санкції за його порушення. Ці коррахунки підрозділяються на рахунки “Ностро”, “Лоро”. “Ностро” називається рахунок, відкритий даним банком у іншому комерційному банку. Рахунок “Ностро” відображається у банку-власника в активі, а в обслуговуючого банку-кореспондента – в пасиві балансу.
“Лоро” (Loro) називається рахунок, відкритий у даному банку для іншого комерційного банку – його власника. Тому один і той самий коррахунок для банку-власника буде рахунком “Ностро” (Nostro), а для обслуговуючого банку – рахунком “Лоро”. В обслуговуючого банку-кореспондента “Лоро” відображається в пасиві балансу, а в банку-власника – в активі.
Кореспондентський рахунок, відкритий даним банком для іноземного банку-кореспондента, в іноземній практиці ще називається рахунком “Востро”. Для банків України рахунки “Востро” – це, власне, те ж саме, що й рахунки “Лоро”.
89.Особливості функціонування міжнародних фінансових інститутів.
Міжнародні фінансові інститути виникли у зв’язку з інтернаціоналізацією економік країн світу, з появою транс національних корпорацій і банків
Їх задачами є:
Міжнародний валютний фонд (МВФ) - провідний фінансовий інститут у світі зі статусом спеціалізованої установи ООН. Його членами є 181 держава, в тому числі і Україна з 1996 р. (внесок 997 млн. 8БК).
Цілі МВФ:
Щодо кредитування, то воно залежить від трьох фак торів:
Залежно від цих факторів кредити надаються у різних формах та на різних умовах і лише офіційним органам країни.
МВФ здійснює постійний нагляд за розвитком світо вої економіки і регулює валютні взаємовідносини його членів, розробляє середньострокові економічні прогнози.
Група Світового банку, що включає до свого складу чотири міжнародні фінансові інститути.
Найважливіший з них МБРР, його членами можуть бути лише країни-члени МВФ. Основні види діяльності:
Кредити видаються на основі часткової участі банку (до 30%) у фінансуванні вартості об’єктів.
Вимогою МБРР є надання інформації про фінансо вий стан країни і об’єктів кредитування.
Європейський банк реконструкцій та розвитку здійснює діяльність у країнах Східної і Центральної Європи, що проводять ринкові реформи (Україна в тому числі).
Не менше 60% кредитів ЄБРР спрямовує у приватний сектор і не більше 40% - у державну інфраструктуру.
90.Фінансове право та його роль у регламентуванні фінансових відносин в Україні.
Фінансове право - це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері збирання, розподілу та використання органами державної влади та місцевого самоврядування грошових коштів із метою забезпечення виконання покладених на ці органи завдань і функцій.
Фінансове право виникло на межі державного та адміністративного права. Воно регулює певну сферу державного управління, пов’язану з розподілом і перерозподілом національного доходу країни. У цих відносинах проявляється організаційна роль органів державної влади й місцевого самоврядування, тому за характером вони є владно-майнові. Це є головною ознакою, яка відрізняє фінансово-правові відносини від інших відносин грошового характеру. Наприклад, відносини державних ощадкас і громадян, які здають грошові вклади на зберігання, мають цивільно-правовий характер.
Ще однією ознакою, яка відрізняє фінансове право від інших галузей, є метод правового регулювання. У фінансовому праві використовується владний метод впливу держави на суб’єктів фінансово-правових відносин. Причому, на відміну від державно-правових та адміністративно-правових відносин, суб’єкти яких мають певні рамки для вибору форми поведінки, у фінансово-правових відносинах вони мають діяти суворо в межах правових норм. Фінансово-правові відносини будуються на принципі нерівності сторін.
Предмет регулювання фінансового права складають відносини, що виникають у процесі становлення бюджетної системи України, порядку розподілу доходів і видатків між її ланками; порядку підготовки прийняття й виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів; визначення системи оподаткування, видів і розмірів податків, зборів та інших обов’язкових платежів до бюджету.
Предмет регулювання фінансового права становлять бюджетна система України, порядок розподілу доходів і видатків між її ланками; порядок підготовки, прийняття й виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів; система оподаткування, види, розміри і строки сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів до бюджету; засади створення фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; порядок державного фінансування та кредитування, утворення й погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи.
Фінансово-правові відносини можуть виникати між: державою в цілому та її адміністративно-територіальними утвореннями (Автономною Республікою Крим, областями, районами, містами, районами в містах, селищами і селами); центральними та місцевими органами виконавчої влади й місцевого самоврядування; державними фінансовими органами і підприємствами, установами та організаціями; державними фінансовими органами та населенням.