Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РАДІОЕЛЕКТРОНІКИ
Тексти лекцій
з дисципліни
“ПРАВОЗНАВСТВО”
ОСНОВНІ ГАЛУЗІ ПРАВА
Для студентів усіх форм навчання і усіх спеціальностей
ЗАТВЕРДЖЕНО
кафедрою філософії
Протокол № 11 від 02.02.2006 р.
Харків 2005
УДК 342(477)(075.3)
Правознавство. Ч. ІІ. Основні галузі права: Навч. посіб. / Укл.: Борисенко Ю.Г., Демидова Л.М., Ковальов В.О., Пятенко В.Г. – Харків: ХНУРЕ, 2005. – с.
Навчальний посібник підготовлено відповідно до навчальної програми з курсу правознавства, що викладається у Харківському національному університеті радіоелектроніки. В ньому розглядаються основні питання окремих галузей права, які вивчаються студентами самостійно. Посібник призначений для студентів усіх форм навчання усіх спеціальностей університету, а також для тих, хто цікавиться проблемами права.
З м і с т
Глава І. Основи Конституційного права України ………………………. …….
Глава ІІ. Основи місцевого самоврядування в Україні ………………………..
Глава ІІІ. Основи адміністративного права України …………………………..
Глава ІV. Основи цивільного права України …………………………………...
1. Виникнення цивільних прав та обов’язків, їх здійснення та виконання ..
2. Захист цивільних прав та інтересів ………………………………………..
3. Учасники цивільних правовідносин ………………………………………
Глава V. Основи житлового права України …………………………………….
Глава VІ. Основи сімейного права України ………………………………… ...
Глава VІІ. Основи трудового права України……………………………………
Глава VІІІ. Основи господарського права України ……………………………
Глава ІХ. Основи фінансового права України ………………………………...
Глава Х. Основи земельного права України …………………………………
Глава ХІ. Основи екологічного права України ………………………………
Глава ХІІ. Основи кримінального права України ……………………………
Глава ХІІІ. Основи процесуального права України ………………………….
Глава ХІV. Законодавство України про вищу освіту ………………………...
Предметний покажчик…………………………………………………………..
Передмова
Сьогодні будь-яка свідома людина розуміє актуальність та важливість процесу побудови правової держави та громадянського суспільства в Україні.
Важливе значення правової освіти нерідко визначає поведінку особи в тій чи іншій ситуації, а тому підвищення рівня правових знань у молоді, її правової свідомості та правової культури можлтві лише за умови системного та повсякденного, професійно організованого навчання та правового виховання.
Пропонуємий навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів був підготовлений у відповідності до навчальної програми з курсу «Правознавство», що викладається у Харківському національному університеті радіоелектроніки і є логічним продовженням частини першої “Основи теорії права”, яка була опублікована в 2005 році. Юридичні реалії, з якими зустрічається в житті людина, осягаються юридичними науками в основному прикладного профілю, переважно галузевими, такими як, конституційне, адміністративне, цивільне, житлове, сімейне, трудове, земельне та іншими галузями права.
Важливим для цього посібника є те, що в ньому теоретичні положення різних галузей права підкріплюються найсучаснішими матеріалами основ законодавства з різних галузей права.
Змістовний діапазон правознавства різноманітний і є предметом дискусій. Автори не прагнули охопити весь цей діапазон. Ключем до вибору тематики пропонованого матеріалу було прагнення зосередитися на основних, найбільш принципових проблемах. Щоб навчити студентів не тільки отримувати певну інформацію, а й мислити творчо і самостійно, до кожної теми курсу додаються питання для самоконтролю та список літератури, знайомство з якою доповнює знання з права.
Програма курсу передбачає певну альтернативність. Вона надає можливість студенту обирати теми для самостійного вивчення з урахуванням його інтересів та уподобань. Із 14 тем, які містяться у навчальному посібнику, він повинен обрати дві для самостійного вивчення.
Навчальний посібник розроблений колективом авторів. Теми “Основи конституційного права України”, “Основи місцевого самоврядування в Україні”, “Основи земельного права України”, “Основи екологічного права України” підготовлені професором Борисенко Ю.Г. Теми “Основи кримінального права України”, “Основи сімейного права України”, “Основи процесуального права України” підготовлені доцентом Демідовою Л.М. Теми “Основи адміністративного права України”, “Основи цивільного права України”, “Основи житлового права України”, “Законодавство України про вищу освіту” підготовлені доцентом Ковальовим В.О. Теми “Основи трудового права України”, “Основи господарського права України”, “Основи фінансового права України” підготовлені доцентом Пятенко В.Г.
Автори пропонованого навчального посібника сподіваються, що його зміст допоможе студентству, тим, хто цікавиться проблемами права не тільки ознайомитися з основними категоріями правової науки, а й знайти відповіді на актуальні питання, що виникають в сучасному житті нашої країни.
Глава I. Основи конституційного права України
У системі національного права України провідною галуззю є конституційне право України. Цій галузі притаманні риси, характерні для всієї системи права: нормативність, формальна визначеність, спрямованість на досягнення певного правового результату, можливість захисту правових приписів засобами державного впливу тощо.
Їй властиві і специфічні якісні ознаки, які відрізняють її від інших підрозділів національного права України. Найбільш повно ці ознаки виявляються в особливостях таких характеристик, як предмет і метод правового регулювання, соціальне призначення й роль конституційного права, принцип конституційного регулювання, завдання і функції конституційного права, наявність конституційної (конституційно-правової) відповідальності.
Ці кваліфікаційні ознаки галузі конституційного права, які в сукупності дають змогу виділити дану галузь права як таку, відокремити її від інших підрозділів системи права, визначити її «обличчя».
Тільки врахування всіх цих характеристик може дати узагальнену характеристику конституційного права як галузі права.
Отже, провідна роль конституційного права зумовлюється об’єктивними факторами, які визначаються характером предмета його регулювання.
Основним предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади народом України.
Предмет конституційного права опосередковує собою чотири групи (блоки) суспільних відносин.
1.Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу.
Суверенітет народу - це природне право народу бути верховним і повновладним на своїй території. Суверенітет буває потенційним і реальним. Потенційним суверенітетом володіє практично будь-який етнос, незалежно від того, має він свою державність чи ні, оформився він у таку історичну спільність, як народ, визнаний він іншими державами і націями чи ні.
Реальний суверенітет - це втілення в життя суверенних прав народу, його волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим. Суверенна воля народу України, вільно сформована і втілена у відповідних документах (передусім у Конституції України), і є єдиним джерелом влади.
2. Відносини, які опосередковують будівництво (будову), устрій держави як організації влади народу і для народу.
Влада - необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому, в тому числі за рахунок авторитарних методів, які передбачають можливість нав’язування волі суб’єкта влади, застосування в разі потреби примусу.
3. Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування держави.
Головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влади, виразом якого є механізм противаг, взаємного контролю гілок влади, їх врівноваженості.
Такі засади забезпечують стабільність, належну цілеспрямованість функціонування держави, її соціальний характер.
4. Відносини, що визначають характерні зв’язки між державою і конкретною особою. Це:
1) відносини громадянства, під якими, звичайно, розуміють постійний правовий зв’язок між особою і державою, що надає їм відповідні права й покладає певні обов’язки;
2) відносини фундаментальних прав громадян України: економічних, політичних, соціальних, культурних, екологічних;
3) відносини гарантій реалізації прав і свобод;
4) відносини, що випливають із факту відповідальності держави перед особою і навпаки.
Принципи конституційного права – це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела – Конституції України.
У ст. 8, 9 та 19 Конституції викладено основні засади (принципи) побудови та функціонування національної правової системи. До таких принципів належать:
1) принцип верховенства права. «…Всі положення правових норм повинні неухильно втілюватись у життя. При цьому невиконання правових приписів не може бути виправдане будь-якими міркуваннями щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо». Цим положенням забезпечується принцип основопологаючої та верховної дії закону як незаперечного правила суспільних відносин;
2) принцип найвищої юридичної сили Конституції. Всі без винятку закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися тільки на основі та в цілковитій відповідності з конституційними нормами. Якщо прийняті закони суперечать Конституції, вони визнаються недійсними і не підлягають виконанню;
3) наділення положень Конституції властивостями норм прямої дії. Це означає, що конкретні конституційні приписи повинні впливати на суспільні відносини безпосередньо, їх виконання не може відкладатися у зв’язку з відсутністю тих або інших роз’яснювальних актів. Велике значення має гарантованість судового захисту прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України;
4) обов’язкова відповідність змісту міжнародних договорів, укладених Україною, положенням її Конституції. Приєднання до міжнародної угоди, що суперечить Конституції, можливе тільки за умов внесення відповідних змін до Основного Закону;
5) визнання ратифікованих міжнародних договорів частиною національного законодавства України. Реалізація положень таких міжнародних угод забезпечується відповідними правовими засобами нарівні з приписами законів України;
6) недопустимість примусу до виконання того, що прямо не передбачене законодавством. Тут йдеться не тільки про примусове здійснення тих або інших протиправних дій. Забороняється примушувати виконувати й такі дії, що не забороняються законом і спрямовані на досягнення позитивних результатів, але закон прямо не вимагає їх обов’язкового здійснення. Зокрема, таким, що суперечить Конституції буде визнано примусова вимога робити благочинні внески або вступати до громадської організації;
7) функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування виключно на підставі, в межах та в спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Ці органи можуть вирішувати тільки ті питання, які Конституція або закони прямо відносять до їхньої компетенції. Вони не можуть перевищувати свої повноваження, повинні здійснювати їх у цілковитій відповідності з процедурою, встановленою Конституцією чи законом. Такі норми спрямовані на запобігання свавілля в діяльності державних органів.
Утворення Київської Русі мало велике значення для історії. Воно визначило дальший розвиток українського народу і супроводжувалось формуванням феодального права. Найдавнішою його формою були звичаї, що склалися у процесі спілкування людей, увійшли у звичку, побут і свідомість певної групи чи всього населення. Звичай став основним засобом регулювання поведінки людей у первіснообщинному суспільстві. З виникненням держави панівні класи пристосували деякі звичаї до своїх інтересів, санкціонували та забезпечували їх виконання примусовою силою держави. Так виникло звичаєве право, що стало важливою формою права у рабовласницьких державах.
Вже з Х ст. з’являється князівське законодавство. Ще за часів Олега у договорі з греками (911 рік) є згадка про приписи «руського закону», особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. Найголовнішою пам’яткою Київської Русі є «Руська Правда». (Термін «Правда» означає тут закон). Крім звичайного права, у «Руській Правді» зібрані й «княжні устави». «Руська Правда» - найвідоміша збірка давньоруського права, яка мала величезне значення для подальшого розвитку права в Україні, Росії, Білорусії, Литві. Литовські статути були правовими актами литовського походження, що виникли як правові акти багатонаціональної держави України. Ще одним важливим джерелом права на українських землях було Магдебурзьке право – феодальне міське право, за яким міста звільнялись від централізованого управління і суду феодалів і створювали органи самоуправління.
Березневі статті Богдана Хмельницького – один з найважливіших документів в історії України, що юридично оформив автономне політичне і правове становище України у складі Російської держави. Документ («березівські статті» Б.Хмельницького царю московському Олексію Михайловичу і його жалувані грамоти Б.Хмельницькому й Війську Запорізькому 27 березня 1654 р) забезпечував Війську Запорізькому такі права:
1) самостійність у діяльності адміністрації та судочинстві, стосунках з іноземними державами;
2) збирання податків для українського скарбу;
3) утримання 60-тисячного війська.
«Пакти і конституції законів та вольностей Війська запорізького» ввійшли в історію України під назвою Конституція Пилипа Орлика, якого у 1710 році було обрано гетьманом України. Основним її пунктом є проголошення незалежності України.
Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні до 1714р. Текст був складений латинською та руськими мовами. «Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорізького» написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму і закладали головні принципи республіканської форми правління.
Важливу роль у розвитку української суспільно-політичної думки відіграло Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847р.р).
Практична діяльність Кирило-Мефодіївського товариства:
1) розповсюджували революційні твори Т.Г.Шевченко й др. авторів;
2) складали й розповсюджували революційні прокламації («Браття українці», «Браття великороси й поляки»), в яких призивали слов’ян об’єднатися в боротьбі з царизмом;
3) установили контакти з петрашевцями в Росії, польськими, литовськими, чеськими революціонерами;
4) займались просвітою народу (П.Куліш написав перший підручник з історії України «Повість об українськім народі» для дітей старшого шкільного віку, надрукований в 1846 р. в Петербурзі й др.).
Створення Кирило-Мефодіївського товариства зіграло велику роль для України:
1) це було першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національний розвиток України;
2) програма Кирило-Мефодіївського товариства об’єктивно направляла Україну по капіталістичному шляху розвитку дякуючи своїй антикріпацькій направленості;
3) Кирило-Мефодіївське товариство проголошувало й зробило спробу перетворити у життя ідею панславізму – об’єднання слов’ян на демократичних принципах;
Українська політико-правова платформа дістала розвиток у працях Михайла Драгоманова в останній чверті ХІХ ст. Під впливом декабристів та представників англійського лібералізму Драгоманов створив концепцію суспільства. Що ґрунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей. Шлях до цього ідеалу – федералізм з максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад і областей. М.Драгоманов організував видання українською мовою пропагандистської та науково-популярної літератури, призначеної для України. Серед неї важливе місце посідали праці Подолинського „Про багатство та бідність”, „Про хліборобство”, „Правдиве слово хлібороба до своїх земляків” – „Правда”, „Парова машина” тощо. Спеціальні агенти переправляли їх таємно через австрійсько-російський кордон для нелегального поширення. З 1878р. Драгоманов організував у Женеві видання спочатку безцензурного збірника, а потім разом з Подолинським та Михайлом Павликом – журналу під назвою „Громада” (1878- 1880, 1882). Вони друкували статті про гнобительську суть царського самодержавства, тяжке становище селянства, його швидке зубожіння та гноблення поміщиками, селянські і робітничі виступи, народницький рух. Важлива увага приділялась культурно-освітній діяльності та національному рухові в Україні.
З перших днів революції у Росії в Україні розгорнувся масовий рух за повернення їй державного суверенітету. В цих умовах відбувалася організація українських політичних сил. 3-4 березня 1917 року у Києві була організована Українська Центральна Рада (УЦР). Почався процес розбудови інститутів державності. Першим актом законодавчого характеру був І Універсал, який проголосив необхідність вироблення власних законів і самостійного порядкування на своїх землях. ІІ Універсал Центральної Ради зазначив, що Україна визнає Всеросійські Установчі збори, які мають схвалити автономію України. ІІІ Універсалом передбачалася широка програма політичних та соціально-економічних перетворень. Проголошені демократичні принципи-свободи слова, друку, віросповідання, зборів, недоторканості особи. Відмінено смертну кару. Передбачалося скасування приватної власності на землю, яка ставала власністю всього народу і надавалася без викупу. Впроваджувався 8-годинний робочий день, право робітничого контролю в промисловості.
Після проголошення ІІІ Універсалу виникла необхідність прискорити вироблення власної Конституції. Від імені комісії Центральної Ради по виробленню проекту автономного статусу України Михайло Грушевський, який став спадкоємцем політико-правових концепцій кирило-мефодіївців і М.Драгоманова, сформулював основи документу для членів Ради та населення України, які були опубліковані в газеті „Народна воля” 20 листопада 1918 р. За результатами дискусії, що розгорнулася навколо проекту майбутнього основного закону, планувалося доопрацювати його в комісії та подальше затвердження на Українських Установчих зборах. Михайло Грушевський назвав шість головних частин проекту Конституції:
1) загальнодемократична, де встановлюються державний характер України, її територія та основні права громадян Української Республіки;
3) компетенція вищої законодавчої влади обіймається Всенародними зборами (сеймом) та їх президією;
4) визначення виконавчої влади – Кабінету Міністрів;
5) визначення організації виконавчої влади – Генерального Суду;
6) голова, обраний Всенародними зборами, є головою Української Республіки, тобто заступає місце президента. Він же представляє Україну у відносинах з іншими державами і виконує інші функції, пов’язані з представництвом республіки. IV Універсал визнав за необхідне як найшвидше прийняття Конституції.
Центральною Радою було видано 4 універсали. Вони накреслили контури тієї державності, яку так і не вдалося здобути, а тому фактично в ряді моментів звелися до політичної декларації, не підкріпленої реальним змінами у суспільному житті.
Протягом 1917-1921 років революції змінювали уряди різних політичних напрямків, кожний з яких полишив власну правову спадщину. Це:
1) Конституція УНР;
2) Закони гетьманату Павла Скоропадського;
3) Правові акти Директорії УНР.
Всі вони є цінними правовими пам’ятниками процесу державотворення в Україні.
У період радянської державності було прийнято чотири конституції (1919 р., 1929 р., 1937 р., 1978 р.). Вони відповідали певним етапам розвитку радянської державності. Почалась перебудова в Україні.
В цих умовах націонал-демократами на обговорення Верховної Ради була внесена Декларація о державнім суверенітеті України. 16 липня 1990 року депутати абсолютною більшістю прийняли цю декларацію. У цьому документі було зазначено, що Верховна Рада УРСР проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, неподільність влади Республіки у межах її території, незалежність та рівноправ’я у зовнішніх відносинах.
Позачергова сесія Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року прийняла історичний документ – „Акт проголошення незалежності України”.
Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України створило умови для радикальних демократичних перетворень у нашому суспільстві і державі. Змінилась організація державної влади – відбувся поділ її на законодавчу, виконавчу, судову. Виникли нові інститути, властиві суверенній демократичній правовій державі, зокрема, інститути президентства, конституційної юрисдикції, Збройні Сили України тощо. Почалося становлення сучасного українського парламентаризму й правосуддя та цілісної системи органів виконавчої влади. Водночас відійшли у небуття колишні загальносоюзні державні органи й організації та численні недемократичні інститути (однопартійність, цензура тощо).
У суспільстві почала складатися реальна багатопартійність, демократична виборча система, місцеве самоврядування тощо. Поряд із змінами в організації держави й суспільства і завдяки їм, відбуваються зміни у правовій системі в цілому.
3. Загальні засади Конституції України – основного закону держави
Важливим етапом в українському державотворенні, у розвитку українського суспільства і держави стало прийняття 28 червня 1996р нової Конституції України. Прийняття Основного Закону нашої держави – це визначна подія в історії, у житті її народу. Прийнята Верховною Радою України Конституція є історичною віхою в утвердженні державної суверенності України. Разом з тим сьогодення вимагає глибокого її осмислення з тим, щоб позитив Основного Закону оптимально використовувався і спрямовувався у прогресивне русло процесів державотворення. Тим більше, що Конституція у деяких її положеннях неоднозначно сприймається різними політичними силами та верствами суспільства. Говорячи про це ми не можемо забувати, що якою б не була Конституція, вона не може передбачити всіх проблем, які поставить перед нею життя.
Конституція України – це установчий документ, який юридично закріплює незалежність, самостійність державної влади, суверенітет України. Конституція як Основний Закон вирішує найсуттєвіші правові та суспільні проблеми про: принципи конституційного ладу і форму правління; основу статусу людини і громадянина; форму державного устрою; систему органів державної влади; систему місцевого самоврядування; механізм реалізації державно-владних повноважень; політико-правові умови побудови громадянського суспільства. Конституція України відображає тенденції і закономірності розвитку світового конституціоналізму. Найважливішими з таких тенденцій є: цілеспрямоване регулювання й перебудова внутрішньодержавних і міжнародних відносин; загальна демократизація конституції, політичних режимів, правового статусу особи виборчого права; закріплення основних рис правової держави; впровадження ідей парламентаризму; орієнтація на людину і загальнолюдські цінності; правове зміцнення основ громадського суспільства, розвиток механізмів узгодження інтересів різноманітних соціальних, національних, мовних і релігійних груп; посилення виховної, морально-етнічної ролі конституції; розширення масштабів і сфер конституційного регулювання тощо.
Конституція України намагається втілити у життя наступні загальносуспільні цінності: здорове екологічне середовище, соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на користування надбанням людства в сфері політики, економіки, культури тощо.
Конституція має низку юридичних властивостей, які відрізняють її від інших правових актів.
1) Конституція наділена вищою юридичною силою, верховенством у правовій системі держави, що означає її пріоритетне становище в системі законодавства країни. Всі акти, які видані в державі, повинні відповідати конституції і не повинні суперечити їй.
Дуже важливою для ефективності конституції, підвищення її авторитету є властивість конституції як безпосередньо діючого права, що означає пряму дію норм. Вперше в історії конституційного законодавства гарантується звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина навіть без наявності інших правових актів.
Конституція як особливий нормативний акт має свою внутрішню структуру.
Структура Конституції України являє системно-структурну цілісність, що складається з інститутів, які займають логічно обумовлене місце в її системі залежно від функціонального навантаження.
У своїй структурі Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті прикінцевих положень, та 14 пунктів перехідних положень.
Розділ І «Загальні положення» включає 20 статей (ст. ст. 1-20).
Розділ ІІ «Права, свободи та обов’язки людини та громадянина» складається із 48 статей (ст.ст. 21-68).
Розділ ІІІ «Вибори. Референдум» включає 6 статей (ст.ст. 69 -74)
Розділ ІV «Верховна Рада України» (ст.ст. 75-101).
Розділ V «Президент України» (ст.ст. 102-112).
Розділ VI «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» (ст.ст. 113-120).
Розділ VII «Прокуратура» (ст. ст.121-123).
Розділ VIII «Правосуддя» (ст.ст. 124-131).
Розділ IX «Територіальний устрій України» (ст.ст. 132-133).
Розділ X «Автономна Республіка Крим» (ст.ст. 134-139).
Розділ XІ «Місцеве самоврядування» (ст.ст. 140-146).
Розділ XIІ «Конституційний Суд України» (ст. ст.147-153).
Розділ XIIІ «Внесення змін до Конституції України» (ст. 154-159).
Розділ XІV «Прикінцеве положення» (ст.ст. 160-161).
Розділ XV «Перехідні положення» (п.п. 1-14).
Таким чином, структура Конституції досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов’язаних і взаємозумовлених структурних елементів. Будь-яка Конституція встановлює соціально-політичне обличчя держави, фіксує вихідні принципи їх функціонування й розвитку. Зокрема і розділ Конституції присвячено визначенню її правових основ.
Ст. 1 Конституції України проголошує: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава».
Демократичний характер української держави означає, що вона має на меті створення сприятливих умов для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами.
Характеризуючи державу як соціальну, Конституція передбачає орієнтацію на здійснення ефективної політики, виявом чого є забепезпечення прав людини, формування доступних для різних верств систем освіти, охорони здоров’я і соціального захисту, підтримки малозабезпечених прошарків.
Ст. 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою. Це означає її конституційну ідентичність, всіх її адміністративно-територіальних одиниць, заперечує існування інших утворень з ознаками суверенітету і з правами самостійного створення законодавчої бази існування суспільства, тобто тільки верховна влада вирішує питання, пов’язані з політичним статусом цих частин.
Ст. 5 Конституції України проголошує республіканську форму правління в Україні. В цій статті також зазначено: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».
Конституція України зазначає, що тільки з волі народу, виявленої на всеукраїнському референдумі, можлива зміна принципів організації та функціонування механізму держави, інакше кажучи, обмежуються можливості владних структур на зміни в конституційній основі суспільства.
Розділ І Конституції закінчується описом державних символів. Державні символи це встановлені Конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки даної держави, в яких обособлюється її суверенітет, а в деяких випадках утілюється певний історичний або ідеологічний зміст. Конституція України встановлює такі символи нашої держави: Державний Прапор України, великий і малий Державні Герби України, Державний Гімн України.
Прапор України складається з двох великих горизонтальних смуг синього та жовтого кольорів. «Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Державний Гімн України національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України».
Основні засади взаємовідносин держави й особи викладено у статтях 3 та 4 нової Конституції. Людина, її здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою суспільною цінністю. Саме права і свободи людини та її втілення в реальність визначають основний зміст і спрямованість нашої держави. У ст. 3 закріплено принцип відповідальності держави за свою діяльність перед людиною, верховенство міжнародних конвенцій щодо прав громадянина.
Ст. 4 встановлює принцип єдиного українського громадянства, визначає, що підстави й порядок набуття й припинення громадянства визначені законами України.
Ст. 6 Конституції проголошує: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову». Реалізація цього принципу в практичній діяльності державного механізму покликана запобігати концентрації всієї влади в руках однієї особи чи одного органу. Важливою передумовою втілення в практику цього принципу є створення системи взаємних стримань і противаг між різними гілками влади. Для запобігання переваги однієї гілки влади над іншими необхідно чітко визначити компетенцію кожної з них та створити реальні можливості уникнути спроб будь-якої гілки влади виконувати непритаманні їй функції.
Статті 10, 11 та 12 Конституції України регулюють основи національного розвитку та міжнаціональних відносин в Україні. Конституція визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши:
Згідно зі ст. 11 Українська держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.
Статті 13, 14 та 16 закріплюють основні засади економічних відносин у нашому суспільстві. Нині економічна система України передбачає різноманітність форм власності. Конституція наголошує, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктом права власності українського народу.
Велику увагу приділяє Конституція питанням політичного розвитку українського суспільства, яке грунтується на засадах політичної та ідеологічної різноманітності. На відміну від Конституції УРСР 1978 року, нова Конституція визначає принципи організації діяльності у суспільстві політичних партій. Кожна з них в ході свого функціонування, при визначенні найближчих та перспективних завдань свого розвитку не може не виходити з певних ідеологічних, політичних або інших концепцій. Проте ці концепції «…не можуть проголошуватись державою обов’язковими для вивчення, сповідання і пропагування під загрозою тих чи інших санкцій. Кожна особа, кожне об’єднання добровільно і свідомо можуть обирати і дотримуватися тих ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе». Конституція України забороняє цензуру, тобто обмежувальні заходи щодо свободи друку.
Водночас ст. 36 Конституції згадує про обмеження, встановлені законом «…в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей».
Прикладом таких обмежень можуть бути положення ст. 4 Закону України «Про об’єднання громадян», прийнятого в 1992 році. Ця стаття встановлює, що не підлягають реєстрації, а діяльність зареєстрованих об’єднань громадян забороняється в судовому порядку, якщо їхньою метою є:
Статті 17 та 18 Конституції України закріплюють основи забезпечення національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Конституція закріплює вихідні положення щодо захисту суверенітету, територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України, орієнтує зовнішню політику України на співробітництво з іншими країнами на засадах чинних норм і принципів міжнародного права.
Окрема увага приділяється в Конституції захисту конституційного ладу України. Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність. Гарантіями конституційного ладу є наступні положення Конституції:
1) неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України;
2) неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або надзвичайного стану;
3) ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу;
4) конституційне визначення статусу Президента як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102) та встановлення відповідальності Президента України в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111);
5) заборона утворювати політичні партії та громадські організації, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу насильницьким шляхом (ст. 37);
6) присяга народних депутатів України щодо додержання конституційного ладу та законів України (ст. 79);
7) конституційний обов’язок Кабінету Міністрів України забезпечувати її державний суверенітет, виконання Конституції і законів (ст. 116);
8) діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу Конституційного Суду України, який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президента та Кабінету Міністрів (ст. 150).
Регуляційним засобом захисту конституційного ладу є режим надзвичайного ладу, який може бути введений з метою нормалізації обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав органів влади та місцевого самоврядування та інших інститутів суспільства.
4. Поняття основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина
Конституція України приділяє особливу увагу питанню правового регулювання прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Така увага пов’язана з тим, що «…права і свободи людини і громадянина в наш час є загальновизнаною найвищою суспільною цінністю. Нині визнання та практичне здійснення прав і свобод людини і громадянина стало основним критерієм міри демократичності тієї чи іншої держави, дедалі ефективніше включаються у процес захисту прав людини різноманітні міжнародні організації».
Всю сукупність прав і свобод людини, гарантованих Конституцією, можна поділити на три категорії:
Особистим правам людини присвячено зміст статей 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35 Конституції України.
Ст. 27, наслідуючи приписи Загальної декларації прав людини, ухваленої Генеральною асамблеєю ООН у 1948 р., проголошує: «Кожна людина має невід’ємне право на життя… Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань».
Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) має універсальний характер. Охорона гідності людини є обов’язком держави, справи, що виникають з цього приводу, як правило, вирішуються судом.
Право на свободу і особисту недоторканість (ст. 29) встановлює межу, яку посадові особи можуть перейти лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, що скоїла злочин, здійснення примусового лікування тощо).
Ст. 30 присвячується праву на недоторканість житла, суть якого полягає в тому, що ніхто не має права без законних підстав, перелічених у законі, ввійти в житло проти волі осіб, що в ньому мешкають.
Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить також до визнаних у Конституції особистих прав. Його порушення тягне за собою кримінальну відповідальність.
Ст. 32 Конституції, що проголошує право на невтручання в особисте і сімейне життя, складається з чотирьох самостійних частин. Крім фіксування самого цього права у статті міститься заборона збирання та поширення конфіденційної інформації про людину без її згоди, надання можливості ознайомлення з відомостями про себе в державних органах, можливості спростування недостовірної інформації завдяки суду.
Право на свободу пересування та вільний вибір місця проживання (ст. 33) також є невід’ємним правом людини. За радянських часів це право було суттєво обмежено інститутом прописи та перешкодами при виїзді за кордон.
Одним з найістотніших проявів демократії є право на свободу думки і слова. Саме проти цього активно виступали тоталітарні режими, переслідуючи інакомислячих. За своєю природою свобода думки не може бути обмежена, проте заборонити можна висловлювання тих чи інших думок. Дана свобода є фундаментальним правом людини. Проте водночас Конституція України забороняє пропагувати антидержавні та насильницькі погляди.
Право на свободу світогляду і віру сповідання (ст.35) також є невід’ємним правом особистості. Його визнанні передувала багатовікова боротьба з силами реакції. Ще й досі де ні де точиться боротьба між представниками різних конфесій. Така боротьба суперечить конституційним настановам про свободу віросповідання. Дане право є абсолютним, адже державні органи можуть обмежити його в інтересах громадського порядку, здоров’я і моральності населення. Такі обмеження виправдані, зокрема, поширенням в останні роки т. з. тоталітарних сект, які запроваджують обряд, пов’язаний з насильством над особистістю.
Головна особливість політичних прав і свобод полягає в тому, що їх носіями є тільки громадяни України, а не всі особи, що мешкають на її теренах. Право на об’єднання в політичні партії та громадські організації забезпечуються наступними гарантіями (ст. 36):
2) держава гарантує свободу діяльності партій і організацій;
3) вступ до таких структур є особистою справою кожного громадянина і здійснюється на добровільних засадах.
Право брати участь в управлінні державними справами може бути здійснено громадянином у різних якостях:
1) виборця, що обирає представницькі органи;
2) депутата таких органів;
3) учасника всеукраїнського та місцевих референдумів;
4) державного службовця тощо.
Право на мирні збори, мітинги, походи та демонстрації (ст. 39) дає громадянам можливість вільно обговорювати актуальні питання державного життя й суспільного розвитку, протидіяти будь-яким антидемократичним проявом, порушенням прав людини тощо.
Право на звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування (ст. 40) може здійснюватися індивідуально чи колективно. Конституція гарантує розгляд громадян відповідно до суті справи в терміни, встановлені чинним законодавством, та обгрунтованість відповідей.
Конституція України містить розгорнуту систему економічних, соціальних та культурних прав. Зокрема, право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) є ні чим іншим, як закріплення в Конституції права приватної власності, яка являє собою економічну основу громадського суспільства, розвитку ринкових відносин. З цим правом тісно пов’язане право на підприємницьку діяльність (ст. 42) держава бере на себе зобов’язання сприяти розвитку підприємництва в Україні.
До економічних прав слід віднести також право на працю, гарантовану ст. 43 Конституції України.
До кола соціальних прав людини належать права на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я, на безпечне довкілля (ст. 45, 46, 47, 48, 49, 50), а також право на укладення шлюбу, ґрунтованого на вільній згоді жінки та чоловіка, та право на захист материнства, дитинства та сім’ї (ст. 50, 51).
Соціальним і водночас культурним правом громадян є право на освіту (ст. 53). Конституція передбачає обов’язковість загальної середньої освіти, існування розвинутої системи навчальних закладів. Держава зобов’язана забезпечити доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти.
Право свободи творчої діяльності (ст. 54) є необхідною умовою розвитку культури в широкому її розумінні, охоплюючи різноманітні галузі (мистецтво, література, наука, техніка тощо). Держава гарантує захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян.
Статті 55, 56, 57, 59 та 64 Конституції закріплюють конституційні гарантії прав людини, а саме:
1) право на судовий захист;
2) право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди;
3) право громадянина на знання своїх прав і обов’язків;
4) право на проваду допомоги.
5. Громадянство України як один з інститутів конституційного права
Правовою підставою наділення конституційними правами, свободами і обов’язками людини і громадянина є наявність у особи громадянства. Володіння громадянством означає передумову поширення на громадянина повною мірою всіх прав і свобод, які визначаються законом і гарантуються державою.
В Україні існує єдине громадянство. Це забезпечує однаковий правовий зв’язок кожного громадянина з державою.
Закон «Про громадянство України» від 18.01.2001 р. визначає громадянство України як правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках. Це означає, що правовий зв’язок між громадянином України та Українською державою є стійким, він виникає з моменту набуття особою українського громадянства і продовжується до настанні юридичного факту його припинення.
Право на громадянство невід’ємне право людини. Згідно зі ст.25 Конституції України громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Важливим конституційним положенням про громадянство є норма, за якою громадянин не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Документами, які підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, свідоцтво про належність до громадянства України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення громадянина України, проїзний документ дитини, службовий паспорт, дипломатичний паспорт, посвідчення особи моряка, посвідчення члену екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну.
Закон «Про громадянство України» закріплює єдиний порядок набуття громадянства. Громадянство України набувається: за народженням, за територіальним походженням, внаслідок прийняття до громадянства, внаслідок поновлення у громадянстві, внаслідок усиновлення, внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки, внаслідок перебування у громадянстві України одного чи обох батьків дитини, внаслідок встановленні батьківства, за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Цей перелік підстав є невичерпним. Головною постійною підставою поповнення числа громадян є набуття громадянства за народженням. Наприклад, стаття 7 наголошує, що особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України.
Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України.
Особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України.
Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України.
Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України.
Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.
Особа, має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.
В статті 8 передбачається, що особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України відповідно до статті 5 Закону України «Про правонаступників України», а також на інших територіях, що входили до складу Українскої Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України.
Дитина яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях, зазначених у частині першій цієї статті) і є особою без громадянства, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника.
Дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за народженням громадянство іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника тощо.
Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України. Умовами прийняття до громадянства України є:
1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;
2) зобов’язання припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнародні договори України, з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони).
Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов’язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами, відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.
Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держави, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони.
Зобов’язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України, з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави;
3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років.
Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад 2 роки, який припинив внаслідок його смерті.
Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні та притулку в Україні, а для осіб, які в’їхали в Україну особами без громадянства, на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;
4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову пропису на території України, а також на осіб, яким видано статус біженця в Україні або притулок в Україні;
5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);
6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.
До громадянства України не приймається особа, яка:
1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;
2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчиненням тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);
3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.
Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.
Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного Указу Президента України. Особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України.
Особа бере зобов’язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту поновлення її у громадянстві України.
Стаття 19 наголошує, що громадянство України втрачається:
Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо:
а) діти при народженні одночасно з громадянством України набувають також громадянство іншої держави;
б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя;
в) громадяни України автоматично набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;
г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянину України автоматично без цього добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;
2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав у рядку, передбаченому частиною п’ятою статті 3, пунктом 2 частиною другої статті 9 та частиною другою статті 10 цього Закону, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;
3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;
4) якщо особа набула громадянство України на підставі статті 9 цього закону «внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів»;
5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.
6. Конституційні інститути демократії в Україні
Інститутами безпосередньої демократії є вибори та референдуми.
Безпосереднє народовладдя – це форма вільного волевиявлення народу як носія суверенітету шляхом прямої участі у формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також у безпосередньому прийнятті владних рішень і передбачених Конституцією та законами України питань.
Ідея народовладдя – одна із загальнолюдських цінностей. Вона є вихідною точкою до розуміння того, що є демократія. Відповідно до неї в суспільстві й державі в уявленні людей проходить межа між демократією і реакцією. Ідейною основою народовладдя є концепція народного суверенітету, тобто верховна влада народу, що здійснюється в його інтересах.
Найповніше ідея народного суверенітету була обґрунтована в працях Ж.-Ж. Руссо, Т. Пейна, О. Радіщева та інших прогресивних мислителів. В Україні ці ідеї знайшли свій відгук в працях М. Драгоманова, М. Грушевського, який писав, що «…в конфліктах народу і влади вина лежить на владі, оскільки інтерес трудового народу – це найвищий закон усякої громадської організації, і коли в державі трудовому народові не добре, це його право порахуватися з нею».
Легітимізація влади у цивілізованому суспільстві відбувається, насамперед, через загальні демократичні вибори.
Шляхом виборів формується парламент, президент, представницькі органи місцевого самоврядування, сільський, селищний, міський голови.
Вибори і виборчі системи поділяються на види залежно від часу, об’єктів виборів, територіальних ознак. За об’єктом, що передбачає органи або посади, вибори можна класифікувати так:
1) вибори парламенту – Верховної Ради України;
2) вибори на посаду президента України;
3) вибори представницького органу територіальної автономії – Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
4) вибори представницьких органів самоврядування, сільських, селищних, районних у містах, районних, обласних рад;
5) вибори на посаду сільських, селищних, міських голів.
За часом проведення вибори поділяють на чергові, позачергові або дострокові, повторні, вибори замість депутатів сільських, селищних, міських голів, що вибули.
За порядком визначення результатів вибори розрізняють мажоритарну, пропорційну та змішану виборчі системи.
Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Принцип загальності виборчого права означає, що активне виборче право мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних у судовому порядку недієздатними.
Принцип рівності передбачає, що всі громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах, коли кожен виборець має лише один голос.
Пряме виборче право означає, що особи, які балотуються , обираються безпосередньо виборцями.
Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців забороняється . Це гарантується положенням про те, що кожен виборець голосує особисто. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або кімнаті для таємного голосування. При заповненні бюлетеня забороняється присутність будь-кого, крім голосуючого.
Одним із основних засобів реалізації народного суверенітету є референдум. Референдуми поділяються на:
1) імперативний;
2) консультативний;
3) конституційний;
4) законодавчий;
5) обов’язковий;
6) факультативний.
Рішення, винесене імперативним референдумом не потребує ніякого затвердження. Наприклад, референдум від 1 грудня 1991 р., під час якого визначалося, бути чи не бути Україні незалежною державою.
Призначення консультативного референдуму полягає в установленні думки виборців щодо певного питання. Така думка може бути врахована державними органами, а може ні.
Конституційним референдумом називається референдум, внаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція держави.
Законодавчим референдумом називається референдум, внаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється питання стосовно до звичайного закону.
Обов’язковий референдум – це референдум для вирішення питань щодо зміни території України.
Факультативний референдум – це референдум, який визначається як один із можливих, але необов’язкових способів вирішення поставлених питань. Приміром цього може бути затвердження законів, міжнародних угод.
Усі питання, пов’язані з організацією та проведенням референдуму, регламентуються Законом України «Про всеукраїнський і місцевий референдуми» від 3 липня 1991 р.
7. Загальна характеристика системи органів державної влади в Україні
Побудова системи органів влади в Україні грунтується на принципі поділу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу й судову. Порядку формування і діяльності даної системи присвячено переважну більшість розділів Конституції – розділи IV, V, VI, VII, VIII, XI, XII та, певною мірою, розділ ІІІ. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, що складається з 450 депутатів, обраних по виборчих округах на засадах загального виборчого права на 4 роки. Ст. 85 Конституції містить перелік 36 повноважень Верховної Ради України. Верховна Рада скликається на сесії не менше двох разів на рік, обирає для керівництва своєю роботою Голову Верховної Ради.
Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган повинна своєю нормотворчою роботою на практиці будувати єдину систему національного права, а виконавча влада здійснює свої повноваження шляхом застосування відповідних норм права, як правило, централізовано, всіма ланками системи виконавчої влади.
Особливе місце в системі органів державної влади займає Президент України, який обирається на 5 років. Він не входить безпосередньо до жодної з гілок. Проте його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини та громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об’єднуючу функцію, безпосередньо впливає на їх діяльність у процесі здійснення державної влади.
Стаття 106 Конституції викладає 31 повноваження Президента, серед яких, зокрема, такі:
Президент України:
17) є верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України <…>;
29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;
30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів.
Крім того, Президент призначає багатьох вищих посадових осіб держави. У відповідності до Конституції України Президент призначає за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра, який очолює Кабінет міністрів України – вищий орган законодавчої влади. Членів Кабінету Міністрів також призначає Президент – за поданням Прем’єр-міністра.
Ст. 116 Конституції визначає повноваження Кабінету Міністрів: «Кабінет Міністрів України:
1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сфері праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України…»
Систему центральних органів виконавчої влади складають:
1) міністерства (на сьогодні в Україні 15 міністерств, які є головною ланкою системи органів центральної виконавчої влади);
2) державні комітети (державні служби), які вносять пропозиції щодо формування державної політики відповідними членами Кабінету Міністрів України та забезпечують їх реалізацію у визначеній сфері, здійснюють управління в цій сфері. Державний комітет очолює його голова;
3) органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимонопольний комітет, Державний комітет з питань регулятивної політики і підприємництва, Фонд держнайма, Управління державної охорони, СБУ, Національна комісія регулювання електроенергетики). Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова. За рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, утворюються центральні органи виконавчої влади, їх функції шляхом подання Прем’єр-міністром України до Президента України відповідних пропозицій. Президент України призначає керівників і заступників керівників міністерств ті інших центральних органів виконавчої влади (ст. 106 Конституції України).
Компетенція міністерств, комітетів і служб реалізується через видання ними наказів, інструкцій та інших нормативно-правових актів.
Іншими органами у виконавчій вертикалі влади є обласні, районні та міські (в Києві й Севастополі), а також в Автономній Республіці Крим державні адміністрації, які є юридичними особами і діють згідно з Конституцією України та Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 року.
Правосуддя – це особлива функція державної влади. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та Законами прав і свобод людини і громадянина.
Органами судової влади в Україні є:
1) Верховний Суд України;
2) Конституційний Суд України;
3) Суди загальної юрисдикції;
4) Спеціалізовані суди.
Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом. Останній формується на паритетних засадах Президентом, Верховною Радою та з’їздом суддів України, кожен з яких призначає по 6 суддів Конституційного суду на 9 років.
Конституційний Суд має повноваження офіційно тлумачити Конституцію України та закони України, його рішення є обов’язковим до виконання на території України і не може бути оскарженим.
Суди загальної юрисдикції забезпечують захист прав і свобод громадян через розгляд кримінальних, цивільних, адміністративних та інших справ. До них відносять місцеві суди, апеляційні суди, спеціалізовані суди, Верховний Суд України.
8. Поняття, засади і системи територіального устрою України
За формою державного устрою Україна є унітарною державою. Це означає, що складові частини її території характеризуються внутрішньою єдністю і не мають ознак державності, як це властиво суб’єктам федерації. В Україні як унітарній державі функціонують загальні для всієї країни вищі органи державної влади й управління та єдина судова система.
Територіальний устрій України – це її організація, система взаємовідносин між державою в цілому і територіальними складовими частинами, стосовно яких будується система державних органів і місцевого самоврядування.
Територіальний устрій України грунтується на важливих конституційних засадах. Це, по-перше, єдність та цілісність державної території, що означає нерозривний взаємний зв’язок складових частин держави. По-друге, це поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади. Сутність цього принципу полягає в тому, що функції центральних органів держави спрямовані на забезпечення та охорону загальнодержавних інтересів, функції місцевих органів – на самостійне вирішення важливих питань місцевого значення. По-третє, територіальний устрій України будується на засадах збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій. Це виявляється у диференціальному науковому підході держави до вирішення питань демографічної політики, оптимального та історичного розвитку складових частин території України.
Відповідно до конституції України (ст. 133) адміністративно-територіальний устрій України складається з цілісної системи адміністративно-територіальних одиниць: Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст, районів у містах, селищ і сіл. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.
До первинного рівня адміністративного територіального устрою належать села, селища, міста, райони в містах . Середній рівень – це сільські райони та міста з районним поділом. Вищий рівень складається з Автономної Республіки Крим, областей, міст, Київ, та Севастополь. На початку 2001 року в Україні нараховувалося: 451 місто, 893 селища міського типу і 28651 сільських населених пунктів. До складу 24- х областей і Автономної Республіки Крим входять 490 районів.
Слід звернути увагу на різницю між адміністративно- територіальною одиницею і населеним пунктом. Населенний пункт – це частина комплексно заселенної території, яка склалася внаслідок господарської деяльності, має старий склад населення і зарєестрована в передбаченому законом порядку. Не всі населені пункти є адміністративно – територіальною одиницею. В єдині адміністративно – територіальні одиниці можуть об’єднуватися села, селища, і міста на умовах, передбачених законом.
Згідно з Конституцією Украіни ( п. 29 ст. 85) утворення і ліквідація районів, встановлення і змін меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів належить до повноваженнь Верховної Ради України.
Стаття 73 Конституції України визначає, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу (ст. 13). Державною мовою є українська мова, якій держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування в усіх середах суспільного життя на всій території України (ст. 10).
Відповідно до ст. 134 Конституції України Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України.
За юридичною природою Автономна Республіка Крим є самоврядною територіальною одиницею у складі унітарної Української держави (територіальною автономією). Сутність територіальної автономії полягає в праві громадян, які постійно проживають на території, та органів влади самостійно вирішувати питання, які віднесені до їх компетенції.
До основних ознак Автономної Республіки Крим як територіальної автономії належать такі:
1) Автономна Республіка Крим є державним утворенням – республікою, що визначає її політичний та етнічний характер;
2) Автономна Республіка Крим має свою Конституцію;
3) регіональну систему державних органів Автономної Республіки Крим очолюють Верховна Рада Автономної Республіки Крим як представницький орган та Уряд – Рада міністрів Автономної Республіки Крим;
4) Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення і постанови: Рада міністрів – постанови, рішення і розпорядження, які входять в регіональну систему правових актів Автономної Республіки. Крим.
Статус Автономної Республіки Крим як автономної має низку юридичних обмежень, що об’єктивно зумовлено унітарним характером української держави, а саме:
2) Конституція Автономної Республіки Крим затверджується Верховною Радою України;
3) нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів не можуть суперечити Конституції і законам України;
4) повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів визначається Конституцією та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань віднесених до її компетенції;
5) суди в Автономній Республіці Крим належать до єдиної системи судів України.
Конституція України передбачає в Автономній Республіці Крим інститут представництва Президента України, статус якого визначається законом України (ст.. 139). Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим є органом державної виконавчої влади, основні функції якого – здійснення повноважень щодо забезпечення проведення в життя Конституції і законів України, прав і свобод громадян, а також сприяння взаємодії органів державної виконавчої влади України з відповідними органами Автономної Республіки Крим.
Практичні завдання та питання для самоконтролю
1. Предмет конституційного права опосередковує собою чотири групи (блоки) суспільних відносин. Назвіть і розкрийте їх.
2. Назвіть основні етапи розвитку української державності (історичні пам’ятники права, історичні події, схарактеризуйте правові документи. «Декларація про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року. «Акт проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 року).
3. Коли була прийнята остання Конституція України і які риси її характеризують?
4. Дайте характеристику основі виборчої системи в Україні.
5. Референдуми бувають шістьох видів: імперативний, консультативний, конституційний, законодавчий, обов’язковий, факультативний. Які референдуми застосовувалися за тринадцять років незалежності України?
6. У чому полягає відмінність виборів від референдуму?
7. Охарактеризуйте адміністративно-територіальний устрій України.
8. Складіть таблицю «Компетенція органів Верховної Ради України». Наведіть аргументи відносно того, що вона є єдиним органом законодавчої влади.
9. Згрупуйте повноваження Президента України як гаранта Конституції за ознаками належності щодо повноважень:
а) у соціально-економічній сфері;
б) у політичній сфері;
в) у сфері правоохорони та безпеки;
г) у сфері керівництва та державного управління.
Література
а) основна
1. Конституція України, від 28 червня 1996 року.
2. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року.
3. Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року.
4. Правознавство: Підручник / За ред. В.В.Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С. 180-280.
5. Правознавство. Ч.1. Основи теорії права: Навч. посібник. – Харків: ХНУРЕ, 2005. – С. 53-60.
б) додаткова
1. Возняк М.К. Кирило-Мефодіївське братство. – Львів: Дзвін, 1921. – С. 232.
2. Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2000. – С. 43.
3. Панюк А.К., Рожик М.І. Історія становлення української державності. – Львів: Центр Європи. 1995, – С.38-43.
4. Правознавство: Навч. посіб. / За ред.. М.В.Кравчука. – Тернопіль: Карт-бланш, 2003. – С. 181-184.
5. Пріцак О.К. Пилип Орлик, його конституція і бачення проблем тогочасної України. – Львів: Дзвін, 1990, №2. – С. 11.
6. Скакун О.Ф. Теорія державності і права: Підручник. – Харків: Консул, 2001. – С.41-43.
7. Юденко А.М. Конституція України – основа реформування суспільства. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 24.
Глава II. Основи місцевого самоврядування в Україні
1. Поняття, принципи та система місцевого самоврядування
Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сел, селища, міста – самостійного або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах ст.140 Конституції і законів України.
Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:
1) народовладдя;
2) законності;
3) гласності;
4) колегіальності;
5) поєднання місцевих і державних інтересів;
6) виборності;
7) правової, організаційної та матеріально-фінансової самостій- ності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами;
8) підзвітності та відповідальності перед територіальними грома- дами їх органів та посадових осіб;
9) державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;
10) судового захисту прав місцевого самоврядування.
Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», ухвалений Верховною Радою України 21 травня 1997 року, є законодавчим оформленням чергового етапу реформування місцевої влади в Україні, який розпочався після прийняття нової Конституції. Чи не найвагомішим здобутком цього Закону є розподіл усіх повноважень на власні (самоврядні) та делеговані, тобто державні, що, власне, і є однією з головних ознак місцевого самоврядування. Такий розподіл знаменує собою початок етапу встановлення нових взаємостосунків між органами самоврядування та між місцевими державними адміністраціями і надає нового імпульсу процесу реформування всієї структури влади в Україні.
Місцеве самоврядування здійснюється через певний структурно-організаціонний механізм, який іменується системою місцевого самоврядування.
Система місцевого самоврядування включає:
1) територіальну громаду;
2) сільську, селищну, міську раду;
3) сільського, селищного, міського голову;
4) виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
5) районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
6) органи самоорганізації населення.
У структурі системи місцевого самоврядування можна виділити два основних елементи – територіальну громаду та органи місцевого самоврядування.
Територіальна громада - це основний суб'єкт місцевого самоврядування. ЇЇ складають жителі села (кількох сіл), селища, міста. Члени міської громади - громадяни України, які досягли 18 річного віку визнані судом дієздатними - є активними суб'єктами міського самоврядування. Вони мають право обирати органи і посадових осіб місцевого самоврядування, бути обраними або призначеними до органів місцевого самоврядування або їх посадовими особами, брати участь у місцевих референдумах, зборах громадян за місцем проживання та користуватися іншими передбаченими Конституцією України, законами України та статутами територіальних громад правами на участь у здійсненні місцевого самоврядування.
Територіальна громада безпосередньо вирішує питання, віднесені до відання місцевого самоврядування, використовуючи різні форми прямої демократії. Це:
1) міський референдум;
2) вибори депутатів відповідної місцевої ради та передбачених законом посадових осіб місцевого самоврядування (місцеві вибори);
3) загальні збори громадян за місцем проживання;
4) колективні та індивідуальні звернення (петиції) жителів міста до органів і посадових осіб міського самоврядування;
5) громадські слухання;
6) місцеві ініціативи;
7) участь у роботі органів міського самоврядування та робота на
виборних посадах міського самоврядування;
Органами місцевого самоврядування є: сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення) ради — представницькі органи місцевого самоврядування, які представляють відповідні сільські, селищні, міські або внутрішньо міські (районні у місті) територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією та законами України.
Рада вважається правомочною за умови обрання не менше як двох третин депутатів від загального складу ради.
Строк повноважень сільських, селищних, міських, районних у містах рад - чотири роки. Відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. (ст. 78) повноваження ради можуть бути припинені достроково за рішенням місцевого референдуму або Верховної Ради України у випадках:
1) якщо рада прийняла рішення з порушенням Конституції та законів України, прав і свобод громадян, ігноруючи при цьому вимоги компетентних органів про приведення цих рішень у відповідність із законом;
2) якщо сесії ради не проводяться без поважних причин у строки, встановлені законом, або рада не вирішує питань, віднесених до ЇЇ відання.
Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією та законами України до їх відання. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 26) визначає виключну компетенцію сільських, селищних, міських рад, яку становлять питання, що можуть бути вирішені виключно на пленарних засіданнях відповідної ради. До них, зокрема, відносяться питання:
1) самоорганізації ради та формування її органів (затвердження регламенту ради; утворення і ліквідація постійних та інших комісій ради, затвердження та зміна їх складу, обрання голів комісій; утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження персонального складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск; обрання за пропозицією сільського, селищного, міського голови на посаду та звільнення з посади секретаря ради та інш.);
2) організації та функціонування системи місцевого самоврядування (прийняття рішення про проведення місцевого референдуму; прийняття відповідно до законодавства рішень щодо організації проведення референдумів та виборів органів державної влади, місцевого самоврядування та сільського, селищного, міського голови; прийняття рішень про наділення органів самоорганізації населення окремими власними повноваженнями органів місцевого самоврядування, а також про передачу коштів, матеріально – технічних та інших ресурсів, необхідних для їх здійснення й прийняття рішення про дострокове припинення повноважень органів територіальної самоорганізації населення у випадках, передбачених законом; затвердження статуту територіальної громади);
3) економічного і соціального розвитку території, бюджету, управління комунальною власністю (затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування; затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього; затвердження звіту про виконання відповідного бюджету; встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених законом; вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин; вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування такого дозволу; прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні;
4) здійснення контрольних функцій (заслуховування звіту сільського, селищного, міського голови про діяльність виконавчих органів ради; прийняття рішення про недовіру сільському, селищному, міському голові; заслуховування звітів постійних комісій, керівників виконавчих органів ради та посадових осіб, яких вона призначає або затверджує; заслуховування повідомлень депутатів про роботу в раді, виконання ними доручень ради; розгляд запитів депутатів, прийняття рішень по запитах; прийняття рішень щодо дострокового припинення повноважень депутата ради в порядку, встановленому законом);
5) інші питання (заснування засобів масової інформації, відповідної ради, призначення і звільнення їх керівників; створення відповідно до закону міліції, яка утримується за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету; затвердження і звільнення керівників та дільничних інспекторів цієї міліції; заслуховування повідомлень керівників органів внутрішніх справ про їх діяльність щодо охорони громадського порядку на відповідній території, порушення перед відповідними органами вищого рівня питання про звільнення з посади керівників цих органів у разі визнання їх діяльності незадовільною; прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і порядку, визначених законом).
Сільська, селищна, міська, районна у місті рада проводить свою роботу сесійно.
Сесію ради скликають пленарні засідання ради, а також засідання постійних комісій ради. Сесії ради скликаються: сільської, селищної, міської — відповідно сільським, селищним, міським головою, а районної у місті - головою ради в міру необхідності, але не менше одного разу на квартал. Сесія ради є правомочною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради.
Рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається відкритим (у тому числі поіменним) або таємним голосуванням. Виконавчий апарат ради за посадою очолює голова відповідної ради.
Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста. Він здійснює три основні функції:
1) представляє територіальну громаду у відношеннях з іншими територіальними громадами, органами державної влади, підприємствами, установами і організаціями
2) головує на пленарних засіданнях відповідної ради;
3) очолює виконавчий комітет відповідної ради.
Конституційна модель місцевого самоврядування в Україні характеризується певним дуалізмом (сільський селищний, міський голова-рада), що передбачає обрання сільського, селищного, міського голови незалежним від ради шляхом, він обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки в порядку, визначеному Законом України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14.01.1998 р., і здійснює свої повноваження на постійній основі.
Згідно з Законом вибори сільського, селищного, міського голови проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округу, межі якого збігаються з межами села, селища, міста. При цьому сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, який проживає на території відповідного села, селища, міста і на день виборів досяг 18 років.
Повноваження сільського, селищного, міського голови починаються з моменту оголошення відповідною сільською, селищною, міською виборчою комісією на пленарному засіданні ради рішення про його обрання і закінчуються в момент вступу на цю посаду іншої обраної відповідно до закону особи.
Закон передбачає можливість дострокового припинення його повноважень у разі:
1) його звернення з особистою заявою до відповідної ради про складання ним повноважень голови;
2) припинення його громадянства;
3) набрання законної сили обвинувачувальним вироком щодо нього;
4) порушення ним вимог щодо обмеження сумісності його діяльності з іншою роботою (діяльністю), встановлених цим Законом;
5) визнання його судом недієздатним, безвісно відсутнім або оголошення таким, що помер;
6) його смерті.
Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Виконавчий комітет ради утворюється відповідною радою на строк її повноважень. Очолює виконавчий комітет відповідно сільський, селищний, міський голова, районної у місті ради - голова відповідної ради. Після закінчення повноважень ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради її виконавчий комітет здійснює свої повноваження до сформування нового складу виконавчого комітету.
Основною формою роботи виконавчого комітету є його засідання, які скликаються відповідно сільським, селищним, міським головою (головою районної у місті ради), а в разі його відсутності чи неможливості здійснення ним цієї функції - заступником сільського, селищного, міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради (районної у місті ради - заступником голови ради) в міру необхідності, але не рідше одного разу на місяць, і є правомочними, якщо в них бере участь більше половини від загального складу виконавчого комітету.
Відділи, управління та інші виконавчі органи сільської, селищної, міської, районної у місті ради створюються радою у межах затверджених нею структури і штатів для здійснення повноважень, що належать до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Відділи, управління та інші виконавчі органи ради є підзвітними і підконтрольними раді, яка їх утворила, підпорядкованими її виконавчому комітету, сільському, селищному, міському голові, голові районної у місті ради. Керівники відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради призначаються на посаду і звільняються з посади сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради одноособове, а у випадках, передбачених законом, за погодженням з відповідними органами виконавчої влади.
Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України іншими законами, а також: повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
2. Повноваження місцевого самоврядування
Повноваження місцевого самоврядування – це визначені Конституцією і законами України, іншими правовими актами права і обов'язки територіальних громад, органів місцевого самоврядування із здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування.
У загальному вигляді найважливіші питання, віднесені до відання місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, ст. 143 якої передбачає, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративне - територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
Деталізуються та конкретизуються повноваження місцевого самоврядування в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні», в галузевому законодавстві та в інших правових актах. Одночасно необхідно зазначити, що переважна більшість повноважень місцевого самоврядування здійснюється через представницькі органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи в силу цього, в законах та інших правових актах повноважень місцевого самоврядування як правило визначаються шляхом закріплення повноважень відповідних органів місцевого самоврядування. При цьому Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» згідно з принципом розподілу повноважень окремо визначає компетенцію представницьких органів та сільського, селищного, міського голови.
За своєю структурою повноваження місцевого самоврядування включають:
1) власні (самоврядні) повноваження, здійснення яких пов'язане з вирішенням питань місцевого значення, наданням громадських послуг населенню;
2) делеговані повноваження (окремі повноваження органів виконавчої влади надані законом органам місцевого самоврядування), здійснення яких пов'язане з виконанням функцій виконавчої влади на місцях.
Територіальні громади, як первинні суб'єкти місцевого самоврядування, правомочні безпосередньо розглядати та вирішувати будь-яке питання, віднесене до самоврядних повноважень.
Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає групи повноважень місцевого самоврядування в таких сферах та галузях:
1) соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку;
2) бюджету, фінансів і цін;
3) управління комунальною власністю;
4)житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку;
5) будівництва, освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту;
6) регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища;
7) соціального захисту населення;
8) зовнішньо-економічної діяльності;
9) оборонної роботи;
10) вирішення питань адміністративно-територіального устрою;
11) забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;
12) відзначення державними нагородами, відзнаками Президента України та присвоєння почесних звань України.
3. Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування
Реальність місцевого самоврядування визначається в першу чергу матеріальними і фінансовими ресурсами, якими розпоряджається територіальна громада та які в сукупності становлять матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування.
Конституція України (ст. 142) до матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування відносить рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Провідне місце в структурі матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування займає комунальна власність. Поняття комунальної власності вперше на законодавчому рівні було введено Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. і на той час комунальна власність (або відповідно до Закону - власність адміністративно-територіальних одиниць) розглядалася як різновид державної власності (ст. 31 Закону). Конституція України 1996 року визначає комунальну власність як самостійну форму власності, суб'єктами якої є територіальні громади села (кількох сіл у разі добровільного об'єднання у сільську громаду їх жителів), селища, міста, району в місті.
До складу комунальної власності входить: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, місцеві енергетичні системи, громадський транспорт, системи зв'язку та інформації, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування, майно, передане у комунальну власність іншими суб'єктами власності та будь-яке інше майно, рухомі та нерухомі об'єкти, які за правом власності належать територіальним громадам, а також кошти, отримані від відчуження об'єктів права комунальної власності.
Перелік об'єктів права комунальної власності територіальної громади визначає відповідна сільська, селищна, міська рада.
Рухоме і нерухоме майно, інші об'єкти права комунальної власності громадського користування, які мають важливе значення для життєзабезпечення села, селища, міста, задоволення потреб територіальної громади та для збереження історико-культурних об'єктів визначаються територіальною громадою як об'єкти виключного права комунальної власності.
До об'єктів виключного права комунальної власності, зокрема, можуть бути віднесені:
1) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвару, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
2) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;
3) річки, водойми та їх береги;
4) кладовища;
5) пам'ятки історії та архітектури;
6) природні ландшафти та заповідники;
7) інші об'єкти, перелік яких встановлює територіальна громада або відповідна рада.
Об'єкти виключного права комунальної власності не можуть бути відчужені у будь-який спосіб, а їх перелік встановлюється статутом територіальної громади.
Територіальні громади можуть мати спільну власність (сумісну або часткову) - об'єкти, що задовольняють спільні потреби територіальних громад, об'єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів, які за рішенням двох або кількох територіальних громад, відповідних органів місцевого самоврядування об'єднуються на договірних засадах для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій.
Територіальна громада безпосередньо або через органи місцевого самоврядування володіє, користується і розпоряджається належним їй на основі права комунальної власності рухомим і нерухомим майном, коштами та іншими об'єктами з метою забезпечення надання необхідних громадських послуг. Так, відповідно до закону територіальна громада – власник комунального майна, може здійснювати з об'єктами комунальної власності будь-які господарські операції, передавати їх у постійне або тимчасове користування фізичним та юридичним особам, здавати в оренду, вносити як частку до статутного фонду підприємств та акціонерних товариств, продавати, купувати, використовувати як заставу, приватизувати, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів комунальної власності, що приватизуються або передаються у користування та оренду тощо.
Органи місцевого самоврядування з метою забезпечення умов для надання громадських послуг на належному рівні можуть продавати, купувати, резервувати земельні ділянки, здавати їх в оренду, використовувати як заставу, передавати їх як внески до статутних фондів (капіталів) акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, кооперативів, фінансово-кредитних установ та інших підприємств і організацій.
Управління об'єктами права комунальної власності здійснюють виконавчі органи місцевого самоврядування або інші уповноважені ними юридичні та фізичні особи.
Управління об'єктами права спільної власності територіальних громад здійснюють за рішенням районних, обласних рад районні, обласні державні адміністрації.
Для управління об'єктами права спільної власності сільськими, селищними, міськими радами можуть бути створені відповідні органи управління. Право комунальної власності територіальної громади відповідно до ст. 13 Конституції України захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Місцевий бюджет. Фінансові ресурси територіальної громади за своєю структурою включають:
Районні та обласні ради затверджують районні та обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних та культурних програм.
Місцевий бюджет має дохідну та видаткову частини.
Доходи місцевих бюджетів мають бути достатніми для ефективного здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування та формуються, по-перше, за рахунок власних джерел (місцеві податки і збори), що відповідає вимогам Європейської Хартії місцевого самоврядування, ст. 9 якої прямо передбачає, що принаймні частина коштів місцевого самоврядування повинна надходити за рахунок місцевих зборів і податків.
По-друге, до доходів місцевих бюджетів зараховуються закріплені доходи, тобто закріплені законом загальнодержавні податки, збори та інші обов'язкові платежі.
По-третє, до дохідної частини місцевих бюджетів можуть входити кошти з державного бюджету, які передаються з метою надання фінансової підтримки місцевого самоврядування з боку держави, яка гарантує органам місцевого самоврядування дохідну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб. При цьому мінімальні розміри місцевих бюджетів мають визначатися на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя з урахуванням економічного, соціального, природного та екологічного стану відповідних територій, виходячи з рівня мінімальних соціальних потреб, встановленого законом. Фінансова допомога місцевому самоврядуванню з боку держави може здійснюватися в формі дотації або субвенції.
Дотації - це кошти, які передаються до місцевого бюджету з державного бюджету у випадках, коли коштів, що надходять з власних джерел та закріплених доходів недостатньо для формування мінімального розміру місцевого бюджету. Використання дотацій не має цільового призначення, вони виділяються державою на безвідплатній та безповоротній основі.
Субвенції - це кошти, які виділяються з державного бюджету на певний строк для фінансування конкретних програм з метою соціально-економічного вирівнювання відповідних територій.
Кошти державного бюджету, що передаються у вигляді дотацій, субвенцій, розподіляються обласними радами між районними бюджетами і бюджетами міст обласного значення у розмірах, необхідних для формування дохідних частин не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених законом, а також використовуються для фінансування з обласного бюджету спільних проектів територіальних громад. Кошти обласного бюджету, передані державою у вигляді дотацій, субвенцій зараховуються до районних бюджетів і розподіляються районними радами між місцевими бюджетами.
По-четверте, до дохідної частини місцевого бюджету включаються кошти, необхідні для фінансування витрат, пов'язаних із здійсненням органами « місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади та виконанням рішень органів виконавчої влади”.
Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання. Розмір і цільове спрямування видатків, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад визначаються видатковою частиною місцевих бюджетів, яка включає видатки поточного бюджету (спрямовуються на фінансування установ і закладів, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань) і видатки бюджету розвитку (спрямовуються на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних із здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенція та інших видатків, пов'язаних з розширеним відтворенням).
4. Гарантії місцевого самоврядування
Здійснення місцевого самоврядування в Україні забезпечується системою гарантій, під якими розуміють економічні, політичні та правові умови і засоби повної і ефективної реалізації територіальними громадами, органами місцевого самоврядування завдань та функцій місцевого самоврядування. Найважливіші правові гарантії місцевого самоврядування отримали закріплення в Конституції України та Законі «Про місцеве самоврядування в Україні».
Гарантіями організаційної самостійності місцевого самоврядування є:
1) положення Конституції України про те, що органи місцевого самоврядування не входять до єдиної системи органів державної влади (ст. 5), а служба в органах місцевого самоврядування виступає самостійним видом публічної служби (ст. 38);
2) віднесення питань обрання органів місцевого самоврядування, обрання чи призначення посадових осіб місцевого самоврядування до повноважень місцевого самоврядування;
3) встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 71) заборона органам виконавчої влади та їх посадовим особам втручатися в законну діяльність органів та посадових осіб місцевого самоврядування, а також вирішувати питання, віднесені Конституцією та законами України до повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, крім випадків виконання делегованих їм радами повноважень та в інших випадках, передбачених законом;
4) встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 21) заборона обмежувати права територіальних громад на місцеве самоврядування за винятком умов воєнного чи надзвичайного стану.
Гарантіями фінансово-економічної самостійності місцевого самоврядування є:
1) встановлення Конституцією України (ст. 142) матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування;
2) положення Конституції України щодо захисту законом права комунальної власності на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів (ст. 13);
3) закріплення обов'язків держави фінансувати здійснення окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих органам місцевого самоврядування (ст. 143 Конституції України) та компенсувати витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і попередньо не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами (ст. 67 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»);
4) передбачена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 61) заборона втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання місцевих бюджетів, за винятком випадків, передбачених законом;
5) передбачений Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 62) обов'язок держави фінансово підтримувати місцеве самоврядування, брати участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснювати контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком, гарантувати органам місцевого самоврядування доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб;
6) передбачене Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст.ст. 68—70) право органів місцевого самоврядування мати позабюджетні кошти, встановлювати місцеві податки і збори, випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери тощо.
Гарантіями захисту прав місцевого самоврядування є:
1) передбачені Конституцією України обов'язковість до виконання на відповідній території актів органів місцевого самоврядування (ст. 144) та судовий порядок захисту права місцевого самоврядування (ст. 145);
2) передбачене Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 71) право органів та посадових осіб місцевого самоврядування звертатися до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування;
3) встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 72) підзвітність і підконтрольність місцевих державних адміністрацій районним, обласним радам;
4) передбачена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 75) відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальними громадами.
Слід зазначити, що існують взаємовідносини органів місцевого самоврядування з місцевими органами виконавчої влади. В ст. 118 Конституції України зазначено, що виконавчу владу в областях і районах, містах, Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Голови місцевих державних адміністрацій відповідальні перед Президентом України при здійсненні своїх службових повноважень.
Крім того, місцеві державні адміністрації підзвітні й підконтрольні відповідним радам народних депутатів (обласним і районним) у частині повноважень, делегованих їм цими радами, а також органами виконавчої влади вищого рівня.
На наш погляд, потрібно законодавчо конкретизувати поняття «делегування повноважень».
Місцеві державні адміністрації на своїй території забезпечують:
1) виконання Конституції і законів України, а також інших органів виконавчої влади;
2) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку регіону;
3) законність і правопорядок, а також охорону прав і свобод громадян;
4) взаємодію з органами місцевого самоврядування;
5)підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів та ін.
Практичні завдання та питання для самоконтролю
1. Розкрийте типи послуг, що надаються місцевою владою щодо розвитку громади, охорони навколишнього середовища, охорони здоров’я, розвитку освіти, соціальних та комунальних послуг, організації дозвілля, охорони і захисту прав і інтересів громадян.
2. Назвіть особливості місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим ?
3. Джерелами фінансування органів місцевого самоврядування виступають? Дайте відповідь на це питання.
4. Місцева державна адміністрація є системою органів державної виконавчої влади, які створюються відповідним представником Президента України. Розкрийте його повноваження.
5. Повноважними ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія. Будь ласка, наведіть приклади.
6. Що таке місцевий референдум? Які питання можуть бути предметом місцевого референдуму?
7. Які структури утворюють систему місцевого самоврядування?
8. Які існують гарантії місцевого самоврядування?
9. В яких формах територіальні громади можуть здійснювати свої повноваження ?
10. Що поєднує й що відрізняє поняття «місцеве управління» і «місцеве самоврядування»?
Література
а) основна
1. Конституція України, від 28 червня 1996 року.
2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р.
3. Біленчук П.Д. та інші. Місцеве самоврядування в Україні (Муніципальне право): Навч. посібник. - К.: Атіка, 2000. - С.304.
4. Муніципальне право України: Підручник./ За ред. В.Ф. Погорілка, О.В. Фрицького - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С.241-293.
5 Правознавство: Підручник./ За ред. В.В.Копейчикова, А.М. Колодія - К.: Юрінком Інтер, 2005. – С. 281-293.
б) додаткова
1. Іщенко О.М. Місцеве самоврядування: світовий досвід та особливості української моделі. - К., 2003. - С.602.
2. Колодій Л.М., Опришко І.В. Правознавство. Навч. Посібник. - К.: Юрінком, 2001. – С. 289-294.
3. Конституційне право України. /За ред. Тодики Ю.М., Журавського В.С. - К.: Ін Юре, 2002. – С. 432.
4. Лиховід Олег. Що потрібно знати про місцеве самоврядування. - Херсон: Штрих, 2002.
5. Основи держави та права: Навч. посібник./ За ред. Комарова В.В. - Xарків: НЮАУ, 2001. - С.243.
6. Правознавство: Навчальний посібник./ За ред. Т.В. Варфоломієвої та В.П. Пастухова. – К.: Знання-Прес, 2004. – С.187-192.
Глава III. Основи адміністративного права України
1. Сутність адміністративного права
Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Серед величезної кількості правових норм, що регулюють відносини за участю органів усіх трьох гілок державної влади, переважна більшість належить нормам адміністративного права. Тому можна стверджувати, що адміністративне право – це управлінське право. При цьому норми адміністративного права покликані регулювати не саме державне управління, а суспільні відносини, що виникають у зв’язку з управлінням.
У широкому розумінні державне управління – це діяльність законодавчих, судових, контрольно-наглядових та виконавчо-розпорядчих органів держави. Звідси можна виділити такі види державного управління:
У вузькому значенні державне управління – це заснована на законі та спрямована на проведення у життя законів діяльність органів виконавчої влади по практичній реалізації функцій держави. Ця діяльність є підзаконною, юридично-владною і має виконавчо-розпорядчий характер.
Державне управління здійснюється спеціально уповноваженими на те виконавчо-розпорядчими органами держави (суб’єктами управління), до яких відносяться: Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети (служби), інші органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцеві державні адміністрації.
В залежності від специфіки керованих об’єктів та конкретного змісту управлінських відносин, що виникають у процесі здійснення державного управління, прийнято виділяти три основних його сфери:
Отже, якщо розглядати виконавчу владу як систему спеціально уповноважених органів, то державне управління виступає як основний вид діяльності таких органів.
У ст. 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України. Відповідно до цього положення виконавчо-розпорядча діяльність державних органів має бути всебічно врегульована нормами права і такі норми складають основу однієї з фундаментальних галузей права – адміністративного права.
Адміністративне право як галузь права – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі організації та діяльності органів виконавчої влади, у внутрішній організаційній діяльності деяких органів держави інших гілок влади, а також у процесі здійснення органами місцевого самоврядування зовнішніх, делегованих державою владних повноважень.
Адміністративне право – одна з найбільших і найскладніших галузей права. Це обумовлюється її предметом, великою кількістю і різноманітністю управлінських відносин. Немає жодної сфери суспільного життя, у якій би не брали участі органи виконавчої влади.
Предметом адміністративного правового регулювання є суспільні відносини, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління. Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права є такі:
1) що виникають в результаті державної владно-управлінської діяльності;
2) де одним з суб’єктів таких відносин обв’язково є виконавчо-розпорядчий орган або його посадова особа;
3) коли їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідомої, вольової, цілеспрямованої діяльності.
Методи адміністративного права – це засоби, способи та прийоми, з допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права. Аналізуючи засоби, за допомогою яких законодавець здійснює правовий вплив на предмет адміністративного права, слід сказати, що переважно це зобов’язання, заборони та адміністративно-правовий примус.
Серед способів як складового елемента адміністративно-правового методу, слід виділити авторитарний та субординаційний. Авторитарний спосіб виправданий «нерівністю» сторін адміністративних правовідносин, а саме: наявністю владного суб’єкта управління та підвладністю об’єкта управління. Субординаційний спосіб передбачає одержання обов’язкової згоди на дії об’єкта управління від суб’єкта управління.
Отже, наявність власного предмета й методу правового регулювання дає змогу відокремлювати адміністративне право від інших галузей українського права.
2. Адміністративні правовідносини
Адміністративні правовідносини – це частина суспільних відносин, які регулюються нормами адміністративного права шляхом впливу на поведінку суб’єктів у сфері державного управління, що приводить до виникнення між такими суб’єктами правових зв’язків державно-владного характеру.
Основні ознаки адміністративних правовідносин:
2) характеризуються наявністю сторін, що іменуються суб’єктами адміністративного права;
3) за змістом включають в себе адміністративні права владного характеру і юридичні обов’язки;
4) є видом суспільних відносин державних органів, фізичних або юридичних осіб, організацій і спільностей;
5) здійснення суб’єктивних прав або додержання юридичних обов’язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.
Групувати адміністративні правовідносини можна за різними підставами:
1) залежно від кількості суб’єктів – прості та складні;
2) залежно від дії у часі – довготривалі та короткотривалі;
3) за змістом поведінки зобов’язаної сторони – пасивні та активні дії чи бездіяльність;
4) залежно від функціонального призначення – регулятивні й охоронні;
5) за галузевою належністю – матеріальні та процесуальні;
6) за сферами управління окремими галузями – економічною, адміністративно-політичною, соціально-культурною та ін.
Адміністративні правовідносини мають складну будову і включають такі елементи, як суб’єкти, об’єкти, зміст правовідносин.
Суб’єктами адміністративних правовідносин називають державні органи, фізичних та юридичних осіб, які наділяються адміністративно-правовими нормами певним обсягом повноважень у сфері державного управління (державної виконавчої влади).
Необхідно розрізняти суб’єкт адміністративного права і суб’єкт адміністративних правовідносин. Названі поняття близькі, але не тотожні. Суб’єкт адміністративного права може існувати абстрактно, але ніколи не вступатиме у правовідносини. А от суб’єкти адміністративних правовідносин завжди конкретні. Для того щоб суб’єкт адміністративного права став суб’єктом адміністративних правовідносин, необхідні такі три умови:
1)наявність адміністративно-правової норми, що передбачає адміністративні права і обов’язки;
2) наявність адміністративної правосуб’єктності (право і дієздатності );
3) наявність адміністративного юридичного факту.
Адміністративно-правові норми містяться в джерелах адміністративного права.
Суб’єкти адміністративних правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов’язків, здійснювати їх від свого імені і нести юридичну відповідальність за свої дії.
Суб’єктами адміністративних правовідносин можуть бути:
1) Президент України;
2) державні органи виконавчої влади;
3) державні службовці;
4) громадяни України;
5) іноземці й особи без громадянства;
6)cистема місцевого самоврядування;
7) об’єднання громадян та ін.
Об’єктом адміністративних правовідносин є сама управлінська діяльність у сфері державного управління.
Зміст адміністративних правовідносин характеризується синтезом фактичного та юридичного. Юридичний зміст – це адміністративні суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин, тобто можливості імперативних дій уповноважених суб’єктів і необхідність відповідних дій зобов’язаних суб’єктів. Фактичний зміст – це сама поведінка суб’єктів адміністративних правовідносин, їх діяльність, в якій реалізуються суб’єктивні права та обов’язки сторін.
Зміст адміністративного суб’єктивного права включає такі можливості:
1) діяти відповідно до своїх повноважень;
2) вимагати певних дій від зобов’язаної сторони;
3) впливати на об’єкт управління;
4) використовувати форми й методи контролю, заохочення та примусу.
Адміністративні юридичні обов’язки – це закріплена нормами адміністративного права міра необхідної, найбільш розумної і доцільної поведінки суб’єкта, що спрямована на задоволення інтересів носія адміністративного суб’єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.
Зміст юридичних обов’язків полягає в необхідності:
1) здійснення певних дій;
2) утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб;
3) вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших осіб;
4) нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою адміністративного права необхідних варіантів поведінки.
Підставами виникнення, зміни чи припинення адміністративних правовідносин є юридичні факти.
Адміністративні юридичні факти – це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою адміністративно-правової норми, що породжують виникнення, зміну чи припинення правовідносин.
Залежно від підстав розглядають різні види юридичних фактів:
1) за юридичними наслідками – правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі;
2) залежно від форми їх прояву – позитивні та негативні;
3) за характером дії – юридичні факти одноразової та безперервної дії;
4) за характером дій – активні та пасивні;
5) за галузевою ознакою – матеріальні та процесуальні;
6) за розподілом прав і обов’язків – односторонні та багатосторонні;
7) за функціями у механізмі правового регулювання – регулятивні та охоронні;
8) залежно від кількості суб’єктів – прості та складні;
9) за наявністю волі – юридичні дії (життєві обставини, що характеризують вольову поведінку адміністративних суб’єктів, їх зовнішнє вираження волі та свідомості) та юридичні події (життєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб’єктів адміністративних правовідносин).
Юридичні дії, у свою чергу, поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні юридичні дії (вчинки та результати діяльності) завжди відповідають нормам адміністративного права ( наприклад, подання скарги, звернення організації за реєстрацією, подання проекту документа на експертизу та ін.
Неправомірні юридичні дії – правові аномалії, зловживання правом (що не є правопорушенням) та адміністративні правопорушення.
До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу тощо.
Отже, юридичні факти, як життєві обставини, що передбачаються нормами адміністративного права, мають велике теоретичне і практичне значення для адміністративних правовідносин.
3. Джерела адміністративного права
Адміністративно-правові норми мають відповідну зовнішню сторону свого вираження. Зовнішню форму адміністративного права складають його джерела. Джерелами адміністративного права, називають правові звичаї, нормативні договори та нормативно-правові акти, правові акти державного управління, що вміщують адміністративно-правові норми.
Основним видом джерел адміністративного права є нормативно-правові акти – письмові документи державних органів та інших компетентних суб’єктів, що приймаються ними в установленому порядку і містять адміністративно-правові норми.
Адміністративно-правові норми містяться безпосередньо в Конституції України, законодавчих актах, постановах Кабінету Міністрів України, нормативних наказах, рішеннях місцевих рад, інших нормативних актах державних органів. До джерел адміністративного права належать не тільки нормативні акти державних органів, а й затверджені цими актами кодекси. статути, правила тощо, які регулюють управлінську діяльність.
Якщо нормативно-правовий акт охоплює поряд із нормами адміністративного права норми інших галузей права, то для адміністративного права він буде джерелом лише у тій частині, що має адміністративно-правовий зміст.
Кожне джерело адміністративного права відрізняється від інших за своїми особливостями, зумовленими цільовою спрямованістю і змістом норм, що його складають, їх юридичною силою, масштабом дій.
У системі джерел адміністративного права провідну роль відіграє Конституція України. В Конституції визначається система органів виконавчої влади, їх найважливіші повноваження, організація діяльності, зовнішні форми правових актів. Конституційні положення встановлюють адміністративно-правовий статус громадян, закріплюють участь об’єднань громадян і трудових колективів в управлінні державними і громадськими справами, обов’язки і відповідальність посадових осіб, найважливіші способи зміцнення законності та дисципліни в державному управлінні.
Проте роль Конституції України як першорядного джерела адміністративного права не може бути зведена лише до прямого регулювання основних питань управлінської діяльності. Деякі конституційні норми передбачають видання окремих законів – джерел адміністративного права. Крім того, багато положень конкретизуються у чинному законодавстві – різних законодавчих актах, актах Президента України, нормативних постановах Кабінету Міністрів України, нормативних наказах та інструкціях міністерств, нормативних актах місцевих рад та їх виконавчих органів, розпорядженнях голів місцевих державних адміністрацій, що мають нормативний характер, та інших актах управлінського характеру.
Основним нормативним актом у галузі адміністративного права, який визначає завдання законодавства щодо адміністративних правопорушень і адміністративну відповідальність, є Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП). Цей Кодекс був прийнятий 7 грудня 1984 року і введений в дію з 1 червня 1985 року. Він є чинним і досі, хоча до нього було зроблено чимало доповнень та змін.
Основними завданнями КУпАП є:
1) охорона суспільно-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб;
2) охорона суспільного (конституційного) ладу України;
3) охорона всіх форм власності;
4) охорона встановленого порядку управління, державного і громадського порядку;
5) зміцнення законності;
6) запобігання протиправним діям;
7) виховання громадян нашої держави в дусі точного і неухильного дотримання Конституції та законів України, поваги до прав, честі й гідності громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед суспільством.
Кодекс містить 5 розділів, 33 глави, 330 статей.
У розділі І “Загальні положення” викладені завдання законодавства про адміністративні правопорушення, визначена чинність закону в часі, у просторі та за колом осіб.
Розділ ІІ “Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність” складається із загальної та особливої частини і займає центральне місце щодо інших розділів.
У загальній частині дано поняття адміністративного правопорушення, поняття і види адміністративних стягнень, викладені загальні положення щодо порядку, строків накладення адміністративних стягнень, а також обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення.
Особлива частина складається з 11 глав, кожна з яких є окремим інститутом, що регулює відповідну групу суспільних відносин у межах галузі адміністративного права:
3) в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури;
4) в промисловості, будівництві та в галузі використання електричної і теплової енергії;
5) в сільському господарстві; за порушення ветеринарно-санітарних правил;
6) на транспорті, в шляховому господарстві і зв’язку;
7) в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою;
8) в галузі торгівлі, фінансів і промислів;
9) у галузі стандартизації, якості продукції та метрології;
10) у сфері громадської безпеки і громадського порядку;
11) у сфері управління.
У розділі ІІІ “Органи уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення” закріплено підвідомчість справ про адміністративні правопорушення і систему органів, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення.
У розділі ІV “Провадження у справах про адміністративні правопорушення” закріплено питання про провадження у справах про адміністративні правопорушення, про адміністративні затримання, огляд речей і документів, про розгляд цих справ, про оскарження і опротестування постанов по справах.
В останньому V розділі, закріплено питання стосовно виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.
4. Адміністративна відповідальність
Крім регулятивної функції, адміністративному праву притаманна і охоронна, яка знайшла своє відображення в такому важливому інституті цієї галузі, як інститут адміністративної відповідальності. Адміністративна відповідальність – це застосування в установленому нормами адміністративного права порядку та уповноваженими на те органами та посадовими особами адміністративних стягнень до винних у скоєнні адміністративних правопорушень з метою їх покарання, виправлення та перевиховання.
Адміністративна відповідальність настає за наявності фактичної підстави її застосування до правопорушника. Такою підставою є адміністративне правопорушення. Заходи адміністративної відповідальності застосовуються за скоєння адміністративних правопорушень, які виражаються у позбавленні певних соціальних благ з метою покарання правопорушника та попередження нових правопорушень.
Адміністративним правопорушенням(проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність за правопорушення настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності.
Адміністративне правопорушення має такі ознаки:
1) протиправність – виражається в порушенні загальнообов’язкових установлених правил, що заборонено законом, оскільки воно може завдати шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також загрожувати небезпекою. Протиправність може виявлятися як у протиправній дії, так і у протиправній бездіяльності. У першому випадку вчиняється дія, заборонена законом, у другому – правопорушник не діє, коли закон потребує активних дій;
2) винність- виражається в вольовому, свідомому діянні, яке вважається адміністративним правопорушенням лише тоді, коли встановлено вину особи у його вчинку. Вина існує у формах умислу і необережності. При умисній формі вини особа, яка вчинила правопорушення, усвідомлює протиправний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає її шкідливі наслідки і бажає або свідомо допускає їх настання. Необережність має місце, коли особа передбачає можливість настання шкідливих наслідків своєї дії, але легковажно розраховує на їх відвернення або не передбачає протиправності вчиненого, хоча повинна була і могла її усвідомлювати;
3) суспільна шкідливість - виражається у заподіянні реальної шкоди особистості, суспільству, державі, або створенні загрози завдання такої шкоди. Ця шкода може бути як матеріальною, так і іншою (моральною, організаційною тощо);
4) карність – виражається в тому, що за вчинення адміністративного правопорушення до особи можуть бути застосовані заходи державного примусу. Адміністративна відповідальність може наступати лише в тому випадку, якщо в КУпАП або інших нормативних актах передбачено склад адміністративного проступку і санкцію за його порушення, якщо в законодавстві немає складу адміністративного правопорушення або санкції за нього, особу не можна притягнути до адміністративної відповідальності.
Склад адміністративного правопорушення включає суб’єкт, об’єкт, суб’єктивну та об’єктивну сторони.
Суб’єктом адміністративного правопорушення може бути громадянин України, якому виповнилось 16 років, а також іноземний громадянин (підданий) або особа без громадянства. Серед суб’єктів особливо виділяють посадових осіб, покладаючи на них підвищену у порівнянні з іншими громадянами відповідальність, якщо порушення ними загальнообов’язкових правил одночасно є порушенням службових обов’язків.
Обов’язковою умовою, за наявності якої особа розглядається як суб’єкт правопорушення, є її осудність, тобто здатність оцінювати свої дії та керувати ними. Неосудна особа – особа, яка не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними в наслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану, - не підлягає адміністративній відповідальності.
Не підлягають адміністративній відповідальності також особи, які діяли в стані крайньої необхідності і необхідної оборони. Такі дії не є адміністративними правопорушеннями. Крайня необхідність – це такі дії особи, які хоч і передбачені КУпАП, але які вчинені в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожувала правам інших суб’єктів і не могла бути усунена іншим шляхом і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода. Необхідна оборона – це дії, які вчинені при захисті громадського порядку, прав і свобод громадян від протиправного посягання шляхом заподіяння шкоди посягаючому, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Об’єктом адміністративного правопорушення є суспільні відносини, які виникають у сфері адміністративно-організаційної діяльності та порядку управління. Об’єктом правопорушення можуть бути права людини, його здоров’я, честь, гідність.
Суб’єктивну сторону адміністративного правопорушення визначає вина особи, мета та мотиви її протиправної поведінки. Центральне місце займає вина, тобто психічне ставлення особи до скоєного ним діяння. Мета та мотив є факультативними (необов’язковими) ознаками суб’єктивної сторони.
Об’єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризуеться наявністю самого діяння (дії чи бездіяльності), протиправних наслідків та причинного зв’язку між ними. Факультативними ознаками об’єктивної сторони є місце, час і спосіб скоєння адміністративного правопорушення.
Мірою відповідальності виступає адміністративне стягнення – примусовий захід щодо особи, яка здійснила адміністративний проступок. Стягнення застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, щодо дотримання законів, поваги до правил, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
За вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення:
2) штраф;
3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;
4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;
5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортним засобом, права полювання тощо);
6) виправні роботи;
7) адміністративний арешт.
За одне адміністративне правопорушення може бути накладено основне або основне і додаткове стягнення. Оплатне вилучення та конфіскацію предметів можна застосовувати як основні, так і додаткові адміністративні стягнення; інші адміністративні стягнення можна застосовувати тільки як основні.
При накладенні адміністративного стягнення враховують характер вчиненого правопорушення, особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність.
Обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення :
2) відвернення винним шкідливих наслідків правопорушень, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;
3) вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;
4) вчинення правопорушень неповнолітнім;
5) вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.
Обставини, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення :
1) продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;
2) повторне, протягом року, вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню;
3) вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;
4) втягнення неповнолітнього в правопорушення;
5) вчинення правопорушення групою осіб;
6) вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або в інших надзвичайних обставинах;
7) вчинення правопорушення в стані сп’яніння.
При вчиненні однією особою двох або більше адміністративних правопорушень адміністративне стягнення накладають за кожне правопорушення окремо. Якщо особа вчинила кілька адміністративних правопорушень, справи про які одночасно розглядає один і той же орган (посадова особа), стягнення накладають у межах санкції, встановленої за серйозніші правопорушення з числа вчинених. До адміністративного стягнення в цьому разі може бути приєднано одне з додаткових стягнень.
Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше, як через місяць з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – два місяці з дня його виявлення.
У разі відмови в порушенні кримінальної справи або її закриття, але за наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення, адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття.
Якщо особа, піддана адміністративному стягненню, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то цю особу вважають такою, яка не була піддана адміністративному стягненню.
5. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності
Адміністративні стягнення можуть накладатися : виконкомами місцевих рад, держадміністраціями, судами загальної юрисдикції, адміністративними судами, органами внутрішніх справ, контрольно-наглядовими органами (інспекціями) – органами пожежного нагляду, залізничного транспорту, правовими і технічними інспекторами праці, митними органами, санепідеморганами тощо.
Розгляд справ про адміністративні правопорушення відбувається на засадах рівності громадян, всебічності, своєчасності, повноти, об’єктивності, відкритості, при наявності складу адміністративного проступку, доказів і пояснень зацікавлених осіб.
Провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється на певних стадіях :
1) адміністративне розслідування за фактом проступку;
2) розгляд справи;
3) оскарження або перегляд постанови в порядку нагляду;
4) виконання постанови про притягнення до адміністративної відповідальності.
Адміністративне розслідування розпочинається порушенням справи про адміністративне правопорушення. Підставою для порушення справи є вчинення суб’єктом адміністративного правопорушення, яке фіксується у протоколі про адміністративне правопорушення. Останній складає уповноважена посадова особа чи представник громадської організації.
У протоколі мають бути вказані певні дані : дата та місце його складання; дані про особу, яка склала протокол; дані про особу порушника; місце, час вчинення і суть правопорушення; нормативний акт, який передбачає відповідальність за це правопорушення; інші матеріали, необхідні для вирішення справи. Протокол підписується особою, яка його склала, порушником, а при наявності свідків і потерпілих і цими особами.
Протокол направляється уповноваженому органу (посадовій особі), який розглядає справу про адміністративні правопорушення. Протокол не складається у випадках, коли, згідно із законодавством, адміністративний штраф накладається чи береться, а попередження фіксується на місці вчинення правопорушення. На штраф порушникові дається довідка (квитанція) встановленого зразку.
Провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин :
4) вчинення проступку в стані крайньої необхідності або необхідної оборони;
5) видання акта амністії…;
6) скасування акта про адміністративну відповідальність;
7) закінчення термінів, установлених для розгляду таких справ тощо.
Справа про адміністративне правопорушення розглядається, як правило, за місцем його вчинення. Термін вирішення справи встановлюється законодавством. Справа розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Без винної особи справа може бути розглянута тільки у випадках, коли є дані про своєчасне оповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від цієї особи не було клопотання про відкладення справи. Законодавство передбачає також випадки, коли присутність особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, обов’язкова.
Справа про адміністративне правопорушення розглядається відкрито. На цій стадії провадження орган (посадова особа) повинен з’ясувати : чи було вчинено адміністративне правопорушення; чи винна дана особа в його вчиненні; чи підлягає вона адміністративній відповідальності; чи є обставини, що пом’якшують чи збільшують провину; чи мав місце матеріальний збиток; чи є підстави для передачі матеріалів справи на розгляд громадських організацій, трудового колективу; інші обставини, які б мали значення для правильного вирішення справи.
Розглядаючи справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) видає постанову зі справи.
Постанова у справі оголошується відразу по закінченню розгляду справи особі, що притягнута до відповідальності. Копія цієї постанови протягом трьох днів видається чи надсилається особі, якій вона винесена. Така сама копія в такий самий термін вручається потерпілому на його прохання.
Постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена особою, у відношенні до якої вона була винесена, а також потерпілим. Постанова адміністративної комісії, виконкому сільської, селищної ради, державного органу виконавчої влади та посадових осіб може бути оскаржена в районний (міський) суд, рішення якого є кінцевим. Постанови інших органів (посадових осіб) про стягнення адміністративного штрафу оскаржуються у вищому органі ( вищою посадовою особою) чи в районному (міському) суді, рішення якого є кінцевим.
Скарга подається протягом 10 днів від дня винесення постанови в адміністративній справі. Подання скарги вчасно зупиняє виконання постанови до її розгляду, за виключенням постанови про застосування попередження і адміністративного арешту, а також у випадку стягнення штрафу, який береться на місці вчинення адміністративного правопорушення.
Постанова у справі про адміністративне правопорушення і рішення щодо скарги можуть бути опротестовані прокурором.
При розгляді скарги чи протесту відповідний орган (посадова особа) перевіряє законність і обгрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень : постанову залишити без змін, скаргу і протест без задоволення; відмінити постанову і направити справу на новий розгляд; відмінити постанову і закрити справу; змінити міру стягнення, але щоб не було збільшення її.
Встановлено такий порядок виконання постанови про накладення адміністративного стягнення. Штраф повинен бути сплачений порушником не пізніше 15 днів від дня вручення постанови про його призначення. Постанову про відшкодовуване вилучення предмета, про конфіскацію, про позбавлення спеціальних прав, про виправні роботи видає уповноважений на це орган в порядку, встановленому законодавством. Постанова про адміністративний арешт виконується органами внутрішніх справ.
1. Визначіть сутність адміністративного права.
2. Розкрийте ознаки адміністративно-правових правовідносин.
3. Яку структуру мають адміністративні правовідносини?
4. Що таке адміністративні юридичні факти і яке вони мають значення?
5. Охарактеризуйте основні джерела адміністративного права.
6. Що таке адміністративне правопорушення і яку роль воно відіграє в інституті адміністративної відповідальності?
7. Які основні ознаки має адміністративне правопорушення?
8. Визначіть склад адміністративного правопорушення.
9. Дайте визначення адміністративного стягнення.
10.Опишіть процедуру провадження у справах про адміністративні правопорушення.
а) основна
2. Законодавство України про адміністративну відповідальність: Зб. нормат. актів / Упоряд. С.Е. Демський, Е.Ф. Демський, В.К. Гіжевський. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 368 с.
3. Административное право Украины: Учебник для студ. высш. учеб. заведений юрид. спец. / Под ред. Ю.П. Битяка. – Харьков: Право, 2003. – 576 с.
4. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.
б) додаткова
1. Основи держави і права України: Навч. посіб. / За ред. В.В. Сухоноса. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2003. – С. 229 - 237.
2. Правознавство: Підручник / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С. 573 - 606.
3. Правознавство : Навч. посіб. / За ред. Т.В. Варфаламєєвої,В.П. Пастухова. – К.: Знання-Прес, 2004. – С. 411 - 415.
Глава IV. Основи цивільного права України
Цивільне право – як самостійна галузь права вивчає:
1) майнові відносини – конкретні вольові економічні відносини з приводу належності, використання, переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ;
2) особисті немайнові відносини, об’єктом яких виступають нематеріальні блага, невід’ємні від особи (честь, гідність, ділова репутація), а також особисті права, пов’язані з майновими (права авторства).
Поняття цивільного права, системи цивільних правовідносин та цивільного законодавства викладені у частині першій навчального посібника (дивись 5, с. 57-60).
1. Виникнення цивільних прав та обов’язків, їх здійснення та виконання
Цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є:
2) акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування;
3) договори та інші правочини;
4) рішення суду;
5) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
6) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди інший особі;
7) настання або не настання певної події (наприклад, народження або смерть);
8) інші юридичні факти.
Здійснення суб’єктивного цивільного права – це реалізація його змісту через вчинення уповноваженою особою дій, що визначають можливість певної поведінки (наприклад, суб’єктивне право особи на будь-яке майно дає їй можливість володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном). Здійснення суб’єктивного цивільного права базується на принципі “дозволено все, що не заборонено законом”.
Особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд, у межах, наданих їй договорами або актами цивільного законодавства. Вона може відмовитися від свого майнового права, а також передати його іншій особі за відплатним або безвідплатним договором.
Нездійснення особою свого цивільного права не є підставою для його припинення, крім випадків, встановлених законом. При цьому особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї.
Цивільний обов’язок має виконуватись в межах, встановлених договором або актами цивільного законодавства, забезпечуватися відповідними засобами заохочення та застосування санкцій. Особа може бути звільнена від цивільного обов’язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.
Суб’єктивне цивільне право може бути реалізоване як особисто, так і через інших осіб – представників.
Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє.
Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє, за винятком тих випадків коли вона може це робити лише особисто. При цьому представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Представництво буває обов’язковим (за законом) і добровільним тобто договірним (за довіреністю та комерційне).
2. Захист цивільних прав та інтересів
Право на захист є суб’єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міру її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Захист здійснюється в порядку цивільного судочинства. Будь-яка заінтересована особа має право звернутися до суду за захистом порушеного або оскарженого права чи інтересу, що охороняється законом.
Цивільним кодексом передбачено такі способи захисту цивільних прав та інтересів:
8) відшкодування збитків (ними визнаються: втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода) та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди (вона полягає: а) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; б) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів сім’ї чи близьких родичів; в) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна; г) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи). Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб одноразово і незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Але суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особі в разі якщо вона при здійсненні своїх прав порушує права інших осіб, завдає шкоди довкіллю або культурній спадщині, не додержується моральних засад суспільства, неправомірно обмежує конкуренцію або впроваджує недобросовісну конкуренцію, зловживає монопольним становищем на ринку.
Закон визнає за особою також право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.
Взагалі право на захист особа здійснює на свій розсуд і нездійснення нею цього права не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.
При захисті цивільного права або інтересу існує позовна давність – це термін, у межах якого особа може звернутися до суду. Позовна давність буває загальною і спеціальною.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Спеціальна позовна давність може бути скорочена або більш тривала порівняно із загальною. При цьому позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін, але може бути збільшена, відповідно з договором, укладеним у письмовій формі.
В цивільному законодавстві є вимоги, на які позовна давність не поширюється:
1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;
3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю;
4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акту державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;
5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).
Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.
3. Учасники цивільних правовідносин
Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.
Для визнання осіб суб’єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої право- та дієздатності.
Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права та обов’язки. Цивільна правоздатнісь фізичної особи виникає у момент її народження, а у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов’язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Фізична особа здатна мати цивільні права не тільки ті, що встановлені законодавством, а й інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, ЦК, іншими законами, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Припиняється цивільна правоздатність фізичної особи у момент її смерті (або з визнанням померлою).
Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма фізичними особами. Цивільне законодавство проголошує усіх рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки. Правові акти Президента України, органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не можуть обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачене Конституцією України.
Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.
Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Обсяг цивільної дієздатності залежить од віку та психічного здоров’я фізичної особи. Виходячи з цього цивільна дієздатність поділяється на такі види:
1) повна дієздатність;
2) неповна дієздатність;
3) часткова дієздатність;
4) обмежена дієздатність;
5) визнання фізичної особи недієздатною.
Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка:
1) досягла вісімнадцяти років (повноліття);
2) зареєстрована у шлюбі до досягнення повноліття;
3) зареєстрована як підприємець при досягненні шістнадцяти років.
Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на всі цивільні права та обов’язки.
Неповну цивільну дієздатність мають фізичні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітні особи).
Вони мають право:
1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами (але слід зауважити, що за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права);
2) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;
3) самостійно здійснювати авторські права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;
4) бути учасником і засновником юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;
5) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).
Крім того, неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.
Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору як укладеного нею самостійно, так й за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. В останньому випадку, якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.
Часткова цивільна дієздатність характерна для осіб віком чотирнадцяти років (малолітні особи), які мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини ( правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість); здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.
Обмежити цивільну дієздатність фізичної особи може суд, якщо вона:
1) страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;
2) вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Правовими наслідками обмеження цивільної правоздатності є те, що над фізичною особою, яка обмежена у дієздатності, встановлюється піклування; вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини (правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, яка обмежена у дієздатності, за згодою піклувальника); одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, яка обмежена у дієздатності, та розпорядження ними здійснюється піклувальником (але піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, яка обмежена у дієздатності, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними). Крім того, особи, які обмежені у дієздатності, самостійно відповідають за невиконання нею договору, укладеного зі згодою піклувальника, та за шкоду, що задана ними іншій особі.
Фізична особа, яка внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров’я не здатна усвідомлювати значення своїх дій чи (або) керувати ними, може бути визнана судом недієздатною, а відтак над нею встановлюється опіка, що приводить до втрати нею можливості вчиняти будь-який правочин. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун. У разі одужання або значного поліпшення психічного стану фізичної особи, яка була визнана недієздатною, суд поновлює її в дієздатності.
Якщо фізична особа зникає, її місцеперебування невідоме, розшуки її не дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці проживання робить правовідносини за її участю невизначеними, фізична особа визнається безвісно відсутньою, а потім оголошується померлою у порядку, визначеному чинним законодавством.
Дієздатна фізична особа, яка за станом здоров’я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки, має право обрати собі помічника. Ним може бути тільки дієздатна фізична особа.
Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Вона наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
Юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна, а також шляхом примусового поділу (виділу) і випадках, встановлених законом. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права ( на підставі установчих документів ) та юридичних осіб публічного права ( розпорядчим способом органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим та органом місцевого самоврядування ).
Юридичні особи можуть створюватися в формі товариств, установ, інших формах встановлених законом.
Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та подальшого його розподілу між його учасниками і можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи та непідприємницькі (споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо), які не мають на меті одержання прибутку для його подальшого розподілу між учасниками.
Установою є організація, створена однією або кількома особами ( заснов-
никами), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.
Непідприємницькі товариства та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлене законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені та сприяє її досягненню.
Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.
Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлене законом. Товариство створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.
Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).
Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або не відповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів ( недоцільність тощо) не допускається. Відмова у реєстрації, а також зволікання з її проведення можуть бути оскаржені в суді.
Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. До нього вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місце знаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, установлені законом.
Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), яка може бути обмежена лише за рішенням суду, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).
Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення. Юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків (цивільну дієздатність) і здійснює їх через свої органи та своїх учасників, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.
Правосуб’єктність юридичної особи припиняється в наслідок:
1) її ліквідації;
2) передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам – правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення).
Діяльність юридичних осіб припиняється в порядку, визначеному чинним законодавством України. При цьому юридична особа вважається такою, що припинена, після внесення запису про припинення до єдиного державного реєстру юридичних осіб.
В окремих випадках суб’єктом цивільних правовідносин можуть бути держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Це, можливо, наприклад, у правовідносинах власності (надходження у власність держави безгосподарного майна, невитребуваних знахідок, неналежно утримуваного, конфіскованого майна тощо).
При цьому держава Україна, Автономна Республіка Крим та територіальні громади діють у відносинах, що регулюються цивільним законодавством на рівних правах з іншими учасниками цивільних відносин. Вони можуть створювати юридичні особи публічного права (навчальні заклади, медичні заклади тощо) та юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.
4. Об’єкти цивільних прав
Об’єктом цивільних правовідносин є конкретні блага, з приводу яких суб’єкти вступають між собою в зазначені правові відносини. Такими суб’єктами є: речі, дії, результати духовної та інтелектуальної творчості, інформація, особисті немайнові блага.
Речі – найпоширеніший об’єкт цивільних правовідносин, оскільки вони складають матеріальну основу життєдіяльності суспільства. Річчю визнається предмет зовнішнього (матеріального) світу, який перебуває у натуральному стані в природі або створений працею людини і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Юридичне поняття речі не завжди збігається з побутовим значенням цього слова.
Речі у цивільному праві класифікуються за різними ознаками. Вони поділяються на такі види:
1) засоби виробництва (основні : будівлі, інші споруди, машини тощо; оборотні : сировина, паливо, запасні частини тощо) та предмети споживання (їх використовує безпосередньо людина – продукти харчування, одяг тощо);
2) речі – що перебувають у вільному обігу (закон дозволяє вільну торгівлю ними без обмежень), обмежені в обігу (щодо них законом встановлено спеціальний порядок придбання і відчуження, наприклад, мисливська зброя) і вилучені з вільного обігу (наркотичні речовини, дорогоцінні метали, що необроблені тощо);
3) індивідуально визначені речі (наділені тільки їм властивими ознаками, що вирізняють їх з багатьох однорідних і тим самим індивідуалізують – картина художника, годинник, який подарований), родові (визначаються родовими ознаками, властивими всім речам того самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою – цукор, борошно, гроші тощо);
4) речі споживчі (при споживанні перестають існувати – продукти харчування) і неспоживчі (служать протягом тривалого часу – музичний інструмент, телевізор тощо);
5) речі подільні (при поділі не втрачають свого призначення – будь-яка рідина , хліб тощо), неподільні (при поділі втрачають своє призначення – автомобіль, холодильник тощо);
6) речі головні та їхні приналежності : одна частина речі виступає як головна, а інша прислужує їй (наприклад, верстат і фреза до нього);
7) продукція, плоди (фруктових дерев, приплід тварин і т. д.) і доходи (результат експлуатації власником певної речі – гроші та ін.);
8) рухомі (транспортні засоби і т.п.) та нерухомі (земля, будівлі, підприємства та ін.);
9) гроші і цінні папери (акції, облігації, ощадні сертифікати, векселі тощо).
Особливим об’єктом цивільних прав є тварини. На них поширюється спеціальний правовий режим, встановлюються певні правила поводження з тваринами (заборона знущання над тваринами, садистських засобів ловіння тварин тощо).
Майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також пов’язані з ними майнові права та обов’язки.
До об’єктів цивільних правовідносин відносять і дії осіб, що мають правове значення (наприклад, дії з відшкодування заподіяних збитків) та відповідні послуги (скажімо, ремонт будинку, холодильнику тощо).
До об’єктів цивільних правовідносин слід віднести також результати творчої діяльності, що охороняються законом (наукові, літературні та художні твори, відкриття й винаходи, промислові зразки, товарні знаки тощо), інформація (документовані або публічно оголошені відомості про події та явища).
Одним з об’єктів цивільних правових відносин є особисті немайнові блага, до яких належать життя, зоров’я, честь, гідність, ім’я, ділова репутація, свобода та особиста недоторканість, сім’я тощо.
5. Право власності
Право власності – центральний інститут цивільного права. Його значення обумовлене тим, що право власності юридично закріплює сформовані в суспільстві економічні відносини. ЦК визначає, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від воли інших осіб.
Право власності розглядають як в об’єктивному, так і в суб’єктивному аспектах.
В об’єктивному аспекті право власності – це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном. Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. та інші нормативні акти.
У суб’єктивному аспекті право власності є сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном.
Зміст права власності розкривається через притаманні власнику повноваження – правові можливості здійснювати певні дії:
1) володіння – це фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Воно може бути законним та незаконним (наприклад, привласнення знахідки, володіння майном, добутим злочинними діями). Незаконне володіння поділяється на добросовісне ( коли особа не знала і не могла знати про те що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне);
2) користування – це право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, носити одяг і взуття тощо);
3) розпорядження – це право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, заповідати, переробляти тощо).
Сукупність зазначених повноважень в особи дає підстави вважати її власником відповідного майна.
Суб’єктами права власності в Україні визнаються : Український народ, фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.
Найпоширенішими способами набуття права власності є право на новостворене майно (виготовлення продукції, вирощений врожай, збудовані споруди тощо), купівля, отримання у спадок, у дар, у порядку обміну, придбання за прибутки від трудової, підприємницької та інтелектуальної діяльності, іншими способами не забороненими законодавством. У процесі економічної реформи громадяни України набули можливість набувати право власності внаслідок приватизації державного житлового фонду (квартир, будинків), земельних ділянок та майна державних підприємств.
В ЦК України передбачено можливість набуття права власності шляхом набувальної давності, тобто фізична чи юридична особа, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито і безперервно володіє нерухомим майном як своїм власним протягом 10 років або рухомим майном – протягом 5 років, набуває право власності на це майно.
Юридичний захист права власності в Україні здійснюється всією правовою системою держави. На захист права власності спрямовані норми різних галузей права : конституційного, цивільного, трудового, адміністративного, кримінального.
Згідно з Конституцією України всі суб’єкти права власності рівні перед законом. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання.
Захист права власності здійснюється в установленому законом порядку. Чинне законодавство визначає основні способи захисту прав власності, до яких належать такі:
2) відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням права власності;
3) усунення порушень права власності, що не пов’язані з утратою володіння;
4) витребування майна з чужого незаконного володіння.
Держава покликана забезпечувати всім власникам рівні умови захисту прав власності, що здійснюється в позовному порядку судом, господарським судом, третейським судом.
Способи (засоби) цивільно-правового захисту права власності поділяються на майново-правові та зобов’язально-правові.
Основними майново-правовими способами є віндикаційний та негаторний позови.
Віндикаційний позов – це позов власника про витребування свого майна з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов – це вимога власника, непозбавленого володіння майном, до третьої особи про усунення перешкод у здійснені правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном.
Забовязально-правові способи захисту права власності, як правило, засновані на договорах, але можуть бути пов’язані і з позадоговірними зобов’язаннями. До них належать позови про відшкодування збитків, про повернення речей, наданих в користування за договором і т. ін.
Широта повноважень, які надаються власникові, може вступати в протиріччя з інтересами і правами інших осіб і суспільства в цілому. Тому закони передбачають ті чи інші обмеження права власності. Конституцією та законами України визначається, що власник здійснюючи свої права та виконуючи обов’язки, зобов’язаний додержуватись моральних засад суспільства, не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, порушувати інтереси суспільства, що охороняються законом, завдавати шкоди довкіллю, погіршувати природну якість землі, води, інших об’єктів природи.
Варто зауважити, що власність – не лише право, власність накладає обов’язки. Власник несе тягар утримання майна, що йому належить, тобто несе фінансові та інші витрати, пов’язані з підтриманням свого майна у відповідному стані, охороною майна і сплатою податків. Власник несе також ризик випадкового знищення чи пошкодження майна.
Законодавством України встановлені такі форми власності :
1) власність Українського народу – земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони;
2) приватна власність – майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи;
3) колективна власність – майно, що належить певному колективу і необхідно для його функціонування;
4) державна власність – майно, в тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій. Вона поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні , крім випадків і в порядку, встановлених чинним законодавством.
У відповідності до чинного цивільного законодавства право власності припиняється у разі:
1) відчуження власником свого майна;
2) відмови власника від права власності;
3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
4) знищення майна;
5) викупу пам’яток історії та культури;
6) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;
7) викупу нерухомого майна у зв’язку з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;
8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;
9) реквізиції;
10) конфіскації;
11) припинення юридичної особи чи смерті власника.
6. Право інтелектуальної власності
Інтелектуальна власність – це результати творчої діяльності людей. Право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності. Це право є непорушним. Ніхто не може бути його позбавлений чи обмежений в його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.
Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного і перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ та навпаки.
Об’єктами права інтелектуальної власності є: літературні та художні твори; коп’ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організації мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.
Суб’єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до закону чи договору.
Особистими немайновими правами інтелектуальної власності є:
1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об’єкта права інтелектуальної власності;
2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності;
3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
Ці права належать творцеві об’єкта права інтелектуальної власності або у випадках, передбачених законом, іншим особам і не можуть відчужуватися (передаватися), за винятками, встановленими законом.
Майновими правами інтелектуальної власності є:
2) виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності;
3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;
Майнові права інтелектуальної власності можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов’язань, а також використовуватися в інших цивільних відносинах.
Особисті немайнові права інтелектуальної власності є чинними безстроково, якщо інше не встановлено законом. Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом термінів, встановлених законом чи договором і можуть в окремих випадках, зазначених законом або договором, припиняться достроково.
Захист права інтелектуальної власності здійснюється судом, який може постановити рішення про:
1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;
2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених в цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;
4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувались переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;
5) застосування разового грошевого стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності;
6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.
7. Зобов’язальне право
Цивільні зобов’язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Люди щоденно кілька разів вступають між собою чи з організаціями в цивільно-правові відносини, які називаються зобов’язально-правовими. Сферою зобов’язально-правових відносин є виробництво і продаж товарів, побутове обслуговування населення, будівництво, транспортні послуги та ін.
Зобов’язальне право – це система цивільно- правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини у сфері товарообігу, а також майнові відносини з покриття заподіяної шкоди за участю юридичних і фізичних осіб.
Система забов’язального права поділяється на загальну й особливу частини. Загальна частина складається з норм, які поширюються на всі зобов'язання, що виникають у цивільно-правових відносинах (поняття й підстави виникнення зобов’язань, виконання зобов’язань, відповідальність за порушення зобов’язань та їх припинення). Особлива частина містить норми, які регулюють окремі види зобов’язань (купівлю-продаж, поставку, підряд, оренду тощо).
Зобов’язанням вважають правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію, як-то: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Більшість зобов’язань виникає з договорів. Проте зобов’язання можуть виникати і з інших правомірних дій: адміністративних актів, рятування та охорони майна третіх осіб, знахідки чужого майна або скарбу, утримання пригульних домашніх тварин та ін. Зобов’язання можуть також виникати з неправомірних дій: внаслідок знищення, пошкодження або привласнення чужого майна, заподіяння шкоди здоров’ю громадянина, що потягло за собою втрату заробітку, заволодіння знахідкою, безпідставне набуття майна. Отже, підставами виникнення зобов’язань є два види дій: правомірні й неправомірні.
Суб’єктом зобов’язання може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Сторона, яка має право вимагати від іншої сторони виконання якоїсь дії, називається кредитором, а сторона, яка зобов’язана виконати вимогу кредитора, називається боржником. Сторони у зобов’язанні називаються ще контрагентами.
Зобов’язання. Якщо одна сторона має тільки право і не несе ніяких обов’язків, а інша несе тільки обов’язки і не має ніяких прав, називаються односторонніми. Такі відносини складаються при договорі позики, в якому позикодавець має тільки право вимагати повернення позичених грошей і не несе ніяких обов’язків, а в позичальника є тільки обов’язок повернути позичені гроші й немає ніяких прав; при позадоговірному заподіянні шкоди, потерпілий має лише право вимагати відшкодування завданих збитків, а заподіювач зобов’язаний відшкодувати завдані ним збитки і не має ніяких прав. Але в більшості випадків у зобов’язанні кожна сторона має не тільки права, а й певні обов’язки.
Згідно з ЦК України, зобов’язання припиняються: а) виконанням; б) зарахуванням; в) переданням відступного і прощенням боргу; г) поєднанням боржника і кредитора в одній особі; д) за домовленістю сторін; е) у наслідок зміни плану; є) за неможливістю виконання; ж) зі смертю людини або з ліквідацією юридичної особи.
Цивільне законодавство передбачає правові наслідки та відповідальність за порушення зобов’язання. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:
1) припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом;
2) зміна умов зобов’язання;
3) сплата неустойки;
4) відшкодування збитків або моральної шкоди.
Підставою для відповідальності за порушення зобов’язання є вина особи (умисна або необережна), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання.
8. Спадкове право
Cпадкове право – це сукупність норм цивільного права, що встановлюють порядок переходу прав та обов’язвів (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Спадкоємець має право приймати таку спадщину чи відмовитися від неї.
Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема:
2) право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;
3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;
4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;
5) права та обов’язки особи як кредитора або боржника, якщо вони нерозривно пов’язані з особою померлого і у зв’язку з цим не можуть бути виконані іншою особою.
Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи, а спадкоємцями можуть бути як фізичні так і юридичні особи. Спадкування між живими не буває.
Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця або оголошення його померлим.
Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно не відоме, місце знаходження майна чи основної його частини.
Цивільне законодавство встановлює дві підстави спадкування: за заповітом і за законом. При цьому пріоритет належить заповіту, бо спадкоємство за законом застосовується тільки тоді, коли:
1) заповіту немає;
2) заповіт визнано недійсним;
3) спадкоємці, визначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися її прийняти.
Порядок укладення й посвідчення заповіту регламентується чинним законодавством, згідно з яким кожна дієздатна особа може особисто розпоряджатися своїм майном на випадок смерті.
До заповіту ЦК України встановлює відповідні умови. Він має бути:
1) складений тільки дієздатною особою;
2) розповсюджуватися лише на те майно, яке є власністю даної особи;
3) укладений в письмовій формі, де зазначається місце і час його укладення;
4) власноручно підписаним спадкоємцем (за виключенням випадків, передбачених законом);
5) нотаріально посвідченим(за виключенням випадків, передбачених законом).
Заповіт може бути складено подружжям. Це означає, що подружжя може скласти спільний заповіт на випадок смерті одного з них. Таким чином чоловік і дружина можуть заповідати свою спільну сумісну власність. У разі смерті чоловіка чи дружини частка у спільної власності переходить до другого з подружжя, але останній вже не може щось змінити в цьому заповіті. У разі його смерті право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.
Заповідач може обумовити виникнення в особи, що названа у заповіті, права на спадкування наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою, проживанням у певному місці, народженням дітей, здобуттям освіти.
Умова, зазначена в заповіті, має існувати на час відкриття спадщини. Умова, зазначена в заповіті є недійсною, якщо вона суперечить законові або моральним засадам суспільства. Особа, зазначена в заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що не знала про неї або якщо настання її від неї не залежить.
Заповідач може забов’язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.
Спадкове право передбачає можливість складання спадкового договору, відповідно до якого одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача), взамін чого стає власником майна відчужувача в разі його смерті. Зазначений вид договору має складатись у письмовій формі і нотаріально посвідчуватись.
Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт, скласти новий. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт, кожний новий скасовує попередній. Заповідач має також право у будь-який час внести до заповіту зміни та доповнення. Всі ці дії проводяться заповідачем особисто.
Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є недійсним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі (застосування щодо заповідача фізичного насильства, погроз, введення його в оману і т. ін.).
Цивільне законодавство передбачає право на обов’язкову частку в спадщині. Неповнолітні, а також повнолітні, але непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують незалежно від змісту заповіту. Тобто незалежно від того, чи були вони зазначені в ньому чи ні, вони одержують половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.
Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Цивільне законодавство передбачає п’ять черг спадкоємців.
У першу чергу право на спадкування одержують в рівних частках діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, батьки спадкодавця і той з подружжя, який його пережив.
У другу чергу право на спадкування одержують рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.
У третю чергу право на спадкування одержують рідні дядько та тітка спадкодавця.
У четверту чергу право на спадкування одержують особи, які проживали зі спадкоємцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.
У п’яту чергу право на спадкування одержують інші родичі до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі наступного ступеня усувають від спадкування родичів подальшого ступеня. Ступень споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. У зазначену чергу право на спадкування одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним засобом для життя.
Слід мати на увазі, що кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги.
Цивільне законодавство встановлює певні обмеження щодо спадкоємців. Не мають права на спадкування ні за заповітом, ні за законом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців, або вчинили замах на їхнє життя, а також особи, які умисно перешкоджали здійсненню спадкодавцем своєї останньої волі і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих або близьких їм осіб.
Не мають права на спадкування за законом батьки після дітей, щодо яких вони позбавлені батьківських прав і не були відновлені у цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), інші особи, що ухилялися від виконання покладених на них за законом обв’язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.
Не мають права на спадкування за законом один після одного особи, шлюб між якими визнаний судом недійсним.
За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
У разі відсутності спадкоємців як за законом, так і за заповітом або усунення їх від права успадкування, за рішенням суду спадкове майно переходить у власність територіальній громади села, селища або міста.
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину, не приймати спадщини або відмовитись від неї.
Спадкоємцям, які прийняли належну їм за заповітом чи за законом спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини видає свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво видається спадкоємцям після закінчення шестимісячного терміну від дня відкриття спадщини.
5. Які властивості повинні мати суб’єкти цивільно-правових відносин і що для них є характерним?
6. Що в цивільному праві виступає в якості його об’єкту?
7. Що таке право власності, який його зміст та форми існування в Україні?
8. Поясніть основні способи захисту прав власності в Україні.
9. На основі Цивільного кодексу України охарактеризуйте основні положення інститутів:
а) права інтелектуальної власності;
б) зобов’язального права;
в) спадкового права.
а) основна
3. Правознавство. Ч.1. Основи теорії права: Навч. посібник. – Харків: ХНУРЕ, 2005. – С. 57-60.
б) додаткова
1. Правознавство : Навч. посіб. / За ред. Т.В. Варфаламєєвої,В.П. Пастухова. – К.: Знання-Прес, 2004. – С. 246 - 294.
2. Правознавство: Підручник / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С. 431 – 488.
3. Цивільне право України: У 2 кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Кн. 1. – 736 с., кн. 2. – 640 с.
Глава V. Основи житлового права України
1. Поняття житлового права і предмет його правового регулювання
Серед матеріальних потреб людей важливе значення має забезпеченість житлом. Від помешкання, в якому проживає людина, залежать її здоров’я, працездатність, моральний стан, сімейні стосунки, виховання дітей, нормальний відпочинок. Наявність житла вважається найбільш важливою і необхідною умовою нормального існування людини. Тому забезпечення громадян житлом було і залишається лакмусовим папером на шляху соціальної спрямованості держави, її демократичності та прихильності до права.
Держава здійснює житлову політику за допомогою норм права. Правове регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі вирішення житлових питань, забезпечується комплексною галуззю права, котра охоплює норми цивільного, адміністративного, земельного, господарського, сімейного та інших спеціальних галузей права, об’єднання і кодифікація яких утворили нову галузь – житлове право.
Отже, житлове право України – це сукупність правових норм, що регулюють правовідносини між громадянами та громадян з державними і громадськими організаціями в галузі володіння, користування і розпорядження житлом.
Предметом правового регулювання житлового права України є правовідносини, що виникають у процесі:
1) реалізації права на житло;
3) користування людиною жилим приміщенням;
4) управління житловим фондом;
5) експлуатації та охорони житлового фонду;
6) капітального ремонту та будівництва житла;
7)виключення з житлового фонду жилих будинків і приміщень, що не придатні для проживання;
8)розгляду житлових спорів та ін.
Житлові правовідносини виникають, змінюються і припиняються відносно вже готового жилого будинку чи іншого приміщення, придатного для проживання людини. Вони неоднорідні. Більшість з них мають майновий характер, складаються у сфері розподілу і користування житлом.
Усі вищеназвані житлові правовідносини регулюються системою норм житлових нормативно-правових актів, що складають житлове законодавство України.
2. Загальна характеристика житлового законодавства
Основними завданнями житлового законодавства України є регулювання житлових відносин з метою:
Основними джерелами житлового права є Конституція України і Житловий кодекс України. В Конституції (ст.47) закріплене право людини на житло як складову частину достатнього життєвого рівня. Воно забезпечується розвитком і охороною всіх видів державного житлового фонду, утворенням ринкової системи житлового забезпечення громадян через приватизацію житла, справедливим розподілом жилої площі під контролем громадськості.
Конституційне право на житло вважається забезпеченим лише тоді, коли громадянин України має житло, що відповідає установленим нормам і придатне для проживання. За відсутності такої жилої площі та потребі в соціальному захисті громадянин визнається таким, що потребує покрашення житлових умов і згідно з чинним законодавством може претендувати на одержання відповідного житла, яке надається за правом найму державою чи органами місцевого самоврядування безоплатно, або на забезпечення себе і своєї сім’ї житлом за власний кошт, але за доступну плату.
Більшість норм житлового права сконцентровано в Житловому кодексі України, який Верховна Рада УРСР прийняла 30 червня 1983р. (набрав чинності 1.01.1984р., зі змінами та доповненнями). Він складається з 7 розділів (193 статей).
Житловий кодекс України визначає:
3) компетенцію органів державної влади і органів місцевого самоврядування щодо використання і забезпечення збереження житлового фонду;
4) порядок надання житла і укладання договору найму житлового приміщення;
5) порядок користування житлом;
6) обов’язки наймодавців і наймачів щодо забезпечення збереження житлового фонду;
7) порядок вирішення житлових спорів і деякі інші питання.
Норми житлового права містяться також у Законах України “Про приватизацію державного житлового фонду” (19 червня 1992р.) і “Про місцеве самоврядування” (21 травня 1997р.). Органи місцевого самоврядування є основними власниками житла в Україні й мають широкі повноваження в галузі житлової політики.
Важливе місце в системі джерел житлового права займають підзаконні акти Президента України, Кабінету Міністрів і спеціальних державних органів, що відають питаннями житла, зокрема, “Правила обліку громадян, які потребують покращення житлових умов і надання їм жилих приміщень в Україні”, “Правила обліку громадян, які бажають вступити в житлово-будівельний кооператив (ЖБК)”, “Типовий договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду в Україні”, “Правила обміну жилих приміщень в Україні” та ін.
3. Житловий фонд України та його види
Житловий фонд – це жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, які знаходяться на території України і призначаються для постійного проживання громадян. Взагалі, це складний інженерний комплекс, який включає також різноманітне теплоенергетичне обладнання, автоматичні засоби управління та експлуатації, розгалужену мережу комунікацій, протипожежне, ліфтове, санітарно-технічне та інше устаткування.
Згідно зі статтею 4 ЖК України, розрізняють такі види житлового фонду: державний, громадський, кооперативний, приватний.
Державний житловий фонд – це сукупність жилих будинків, інших жилих приміщень, що перебувають у власності місцевих рад, державних підприємств, установ, організацій та призначені для проживання людини і громадянина. Це фонд місцевих рад (комунальна власність), а також житловий фонд, що перебуває у віданні міністерств та відомств – так званий відомчий житловий фонд.
Останнім часом з комерціалізацією житлових відносин скорочується будівництво державного житлового фонду, створюється ринок житла, забезпечується пріоритетний розвиток інших видів житлового фонду.
Громадський житловий фонд – це сукупність жилих будинків та інших жилих приміщень, що належать колективним сільськогосподарським підприємствам та іншим кооперативним організаціям, їх об’єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям.
Фонд житлово-будівельних кооперативів – це сукупність жилих будинків, що належать житлово-будівельним кооперативам і призначені для проживання членів ЖБК.
Приватний житловий фонд – це сукупність жилих будинків (частин будинків), квартир, що належать громадянам на праві приватної власності.
До житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших непромислових потреб. У жилому фонді виділяють будинки і жилі приміщення спеціального призначення, наприклад, гуртожитки.
4. Право громадян на житло і форми його реалізації
Потреба людини в житлі виникає з моменту її народження, зберігається протягом усього життя і припиняється після смерті. Отже, задоволення потреби людини в житлі – дуже важливе соціальне завдання. Тому Конституція України проголошує: “кожен має право на житло” (ст.47).
Суб’єктивне право на житло – це можливість людини й громадянина мати житло у власності чи одержати його за договором найму з державного чи громадського фонду, користуватися житлом і вимагати від зобов’язаних суб’єктів забезпечення реалізації цього права у повному обсязі.
Законодавство України визначає такі форми реалізації права на житло:
1) будівництво житла. Ця форма реалізації права на житло має два варіанти: будівництво приватного житлового будинку чи вступ до житлово- будівельного кооперативу;
2) придбання житла у власність. Придбання житла у власність можливо через укладання договору купівлі-продажу або приватизацію житлового приміщення, що належить державі чи органам місцевого самоврядування;
3) оренда (наймання) житла;
4) надання житла безкоштовно або за доступну для незаможних плату державою чи органами місцевого самоврядування.
Отже, реалізація права на житло пов’язана з активною діяльністю суб’єкта, що потребує поліпшення житлових умов у процесі: надання жилих приміщень; володіння, користування і розпорядження жилим приміщенням; участі в управлінні жилим фондом; здійснення експлуатації та охорони різних видів житлового фонду; утримання від дій, що порушують житлові права інших суб’єктів; вимагання від компетентних державних органів, громадських організацій і посадових осіб застосовувати відповідні норми житлового права, виносити справедливі рішення з цих питань і домагатися їх виконання.
Важливою гарантією права на житло є положення Конституції України, відповідно до якого ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Право на житло тісно пов’язане з обв’язками інших фізичних і юридичних осіб і державних органів щодо створення відповідних умов, охорони, захисту та відтворення житлових прав людини й громадянина.
Держава й органи місцевого самоврядування, відповідно до вимог Конституції України, повинні створити умови, за яких кожний громадянин, відповідно до своїх потреб і можливостей, зміг би задовольнити потребу у житлі.
У Житловому кодексі України (ст. 10 та ін.) сформульовані також житлові обов’язки громадян. Вони вимагають:
Жилі будинки і жилі приміщення громадяни не можуть використовувати на шкоду інтересам суспільства.
Порядок надання житла громадянам із державного і громадського житлового фонду регулюється Житловим кодексом України та “Правилами обліку громадян, які потребують покращення житлових умов і надання їм житлових приміщень в Українській РСР” від 11 грудня 1984р.
Громадяни самостійно здійснюють право на отримання жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду з настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку, а такі, які одружились або влаштувалися на роботу у передбачених законом випадках до досягнення вісімнадцятирічного віку, - відповідно з часу одруження або влаштування на роботу. Інші неповнолітні (віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років) здійснюють право на одержання жилого приміщення за згодою батьків або піклувальників.
Підставами для визнання громадян такими, які потребують поліпшення житлових умов, є:
1) забезпечення жилою площею нижче за рівень, визначений у порядку, який встановлюють Кабінет Міністрів України і Укрпрофрада;
2) проживання у приміщенні, що не відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам;
3) наявність тяжких форм деяких хронічних захворювань, у зв’язку з чим зазначені громадяни на можуть проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами своєї сім’ї. Перелік зазначених захворювань затверджує Міністерство охорони здоров’я України за погодженням з Укрпрофрадою;
4) проживання за договором піднайму в житловому приміщенні в будинках державного або громадського житлового фонду чи за договором найму жилого приміщення в будинках житлово-будівельних кооперативів;
5) проживання протягом тривалого часу за договором найму (оренди) в будинках (квартирах), що належать громадянам на праві приватної власності;
6) проживання у гуртожитках.
Громадян визнають такими, які потребують поліпшення житлових умов, і з інших підстав, передбачених законодавством. Громадян, які потребують поліпшення житлових умов, беруть на облік для отримання жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду. Облік здійснюють:
1) за місцем проживання – у виконкомі сільської, селищної, районної, міської ради;
2) за місцем роботи – на підприємствах, в установах, організаціях, які мають житловий фонд і ведуть житлове будівництво або беруть дольову участь у будівництві житла.
Згідно зі ст. 43 ЖК, жилі приміщення надаються громадянам тільки в порядку черговості взяття їх на квартирний облік, у межах норми жилої площі. Норма жилої площі в Україні відповідає встановленій у розмірі 13,65 кв. м. на одну особу. Така норма не збігається з рівнем фактичної забезпеченості громадян житлом, вона може бути вищою або нижчою за цей рівень. Із перевищенням зазначеної норми жиле приміщення надається, коли воно становить одну кімнату (однокімнатну квартиру) чи в нього поселяться особи різної статі. Надання жилої площі, меншою від мінімальної норми (нижче від рівня середньої забезпеченості громадян, який встановлюється в кожному населеному пункті і може бути різним) не дозволено.
Понад норму жилої площі деяким категоріям надається додатково або 10 кв. м. жилої площі, або окрема кімната. Громадянам, що хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, а також тим, кому ця площа необхідна за умовами і характером виконуваної роботи, розмір додаткової площі може бути збільшено.
Жилі приміщення, що надаються громадянам для проживання, мають бути благоустроєними стосовно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам. Заборонено заселення вивільнених приміщень у старих будинках, що не підлягають ремонту, в бараках та інших не пристосованих для проживання будівлях, у жилих будинках, що підлягають знесенню, капітальному ремонту тощо.
Єдина підстава для вселення в надане жиле приміщення – ордер на жиле приміщення, що є адміністративним актом індивідуального характеру, письмовим документом – розпорядженням про надання громадянину і членам його сім’ї конкретного жилого приміщення. Ордер видає виконавчий комітет відповідної ради на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду. Ордер може бути виданий лише на вільне жиле приміщення. Він є підставою для укладення договору найму жилого приміщення. Ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадку подання громадянами неправдивих відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку й умов надання жилих приміщень. Вимогу про визнання ордера недійсним може бути заявлено протягом трьох років з дня його видачі.
6. Договір найму житлового приміщення
Користування житловим приміщенням здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.
Договір найму житлового приміщення – це угода, за якою наймодавець зобов’язується надати наймачу за плату житлове приміщення, а наймач зобов’язується користуватися житловим приміщенням за призначенням і вчасно сплачувати за користування житлом.
Розрізняють два види договору найму житлового приміщення в залежності від форми власності житлового фонду: договір найму в будинках державного і громадського житлового фонду і договір найму житлового приміщення, власником якого є громадянин (приватний житловий фонд).
Договір найму житлового приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на житлове приміщення. Сторонами цього договору можуть бути: наймодавці (житлово-експлуатаційні організації і підприємства) і наймачі – громадяни, на ім’я яких виданий ордер. Предметом договору є окрема квартира чи інше ізольоване житлове приміщення, яке складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний житловий будинок.
Не можуть бути самостійним предметом договору найму: житлове приміщення, яке хоч і є ізольованим, але за розміром менше встановленого для надання одній особі; частина кімнати, зв’язана з іншою кімнатою спільним входом; підсобні приміщення (кухня, коридор, комора тощо).
У договорі найму жилого приміщення визначають права й обов’язки сторін щодо користування жилими приміщеннями. Члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, користуються на рівні з наймачем найму усіма правами і несуть усі обов’язки, що випливають з договору найма жилого приміщення. Повнолітні члени сі’мї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов’язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом із наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо зазначені особи перестали бути членами сім’ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права й обов’язки, як наймач та члени його сім’ї.
Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім’ї, які проживають разом з ним, у жиле приміщення, котре він займає, вселити свого чоловіка (дружину), дітей, батьків, а також інших осіб. Якщо до батьків вселяються їх неповнолітні діти, такої згоди не потрібно. Наймач має право з письмової згоди всіх членів сім’ї, які проживають разом з ним, включаючи тимчасово відсутніх, обміняти своє жиле приміщення з іншим наймачем, у тому числі з тим, який проживає в іншому населеному пункті. Наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім’ї, які проживають разом з ним, і за згодою наймодавця здавати в піднайм жиле приміщення у випадках і в порядку, встановлених ЖК. Договір піднайму укладають у письмовій формі з наступною реєстрацією в житлово-експлуатаційній організації. Наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством.
Наймач зобов’язаний використовувати житло лише для проживання, забезпечувати його збереження, підтримувати в належному стані, вчасно вносити плату за користування житлом, за комунальні послуги. У характеристиці оплати приміщення слід зважати на оплату: жилого приміщення(площі); надлишкової жилої площі; пільги для певних осіб; тимчасово відсутніх наймачів; обчислення оплати; строки внесення плати і порядок стягнення заборгованості та ін.
Законодавство встановлює плату за користування житлом і комунальними послугами. Плата за житло в будинках державного і громадського фонду обчислюється виходячи із загальної площі квартири. Норма загальної площі на одного мешканця встановлюється в розмірі 21 кв. м. та додатково 10 кв.м. на сім’ю. Розмір плати встановлює Кабінет Міністрів України. Наймач сплачує в одинарному розмірі ту площу, яка не перевищує встановлені норми з розрахунку на наймача і членів його сім’ї. Плата за користування площею понад встановлену норму стягується в підвищеному розмірі, що визначається Кабінетом Міністрів України. Якщо згідно із законом загальна площа зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім’ї, така площа не вважається надлишковою. До речі, при тимчасовій відсутності наймача або члена його сім’ї за ним зберігається житлове приміщення протягом шести місяців. Житлове приміщення зберігається за наймачем понад шість місяців у випадках:
2) тимчасового виїзду у зв’язку з характером роботи (екіпажі суден, геологічні, археологічні партії та ін.);
3) у зв’язку з навчанням;
4) поміщення дітей в інтернати, інші виховні та навчальні заклади;
5) у зв’язку з виїздом на лікування;
Крім плати за площу стягується ще й плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, електричну та теплову енергію) та інші послуги за затвердженими в установленому порядку тарифами.
Договір найму жилого приміщення може бути змінено тільки за згодою наймача, членів його сім’ї і наймодавця, за винятком випадків передбачених законодавством. Наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім’ї в будь-який час розірвати договір найму. У разі вибуття наймача та членів його сім’ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважають розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім’я, то договір найму жилого приміщення не розривають, а член сім’ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду може бути розірвано на вимогу наймодавця лише з підстав, установлених законом, і тільки в судовому порядку, крім випадків виселення з будинків, що можуть обвалитися. Виселення допускається тільки у випадках, передбачених законодавством, і провадиться у судовому порядку. В адміністративному порядку з санкції прокурора можуть бути виселені лише громадяни, котрі самовільно зайняли жилі приміщення, або ті, які проживають у будинках, що можуть обвалитися.
Договір найму житлового приміщення, власником якого є громадянин, укладається в письмовій формі з наступною реєстрацією у виконавчому комітеті місцевої ради. Предмет цього договору може становити не тільки ізольоване, але і не ізольоване приміщення, і навіть частина кімнати.
Наймач має право за письмовою згодою власника житла і всіх членів родини, що мешкають разом з ним, вселити в займане ним житлове приміщення своє подружжя, дітей, батьків, а також інших осіб.
Розмір плати за користування найманим житловим приміщенням і терміни внесення плати у приватному житловому фонді встановлюються угодою сторін.
При зміні власника зданого у найм житла до нового власника переходять права й обов’язки наймодавця.
Умови договору найму житлового приміщення, що обмежують права наймача та членів його сім’ї порівняно з умовами, передбаченими законодавством, є недійсними.
Житловим законодавством України передбачено, що особи несуть кримінальну, адміністративну чи іншу юридичну відповідальність згідно із законом, якщо вони винні :
1) у порушенні порядку прийняття на облік і зняття з обліку тих, що потребують житла, порядку надання житла;
2) у недотриманні встановленого терміну заселення жилих приміщень;
3) у порушенні правил користування жилими приміщеннями, санітарних правил утримання місць загального користування, використання їх не за призначенням;
4) у порушенні правил експлуатації житла, безгосподарності в його утриманні;
5) у пошкодженні житла, устаткування та об’єктів благоустрою, а також у скоєнні інших правопорушень, передбачених чинним законодавством.
Правові основи приватизації житла, що перебуває в державній власності, його подальшого використання й утримання регулює Закон України “Про приватизацію державного житлового фонду” від 19 червня 1992 р. (з подальшими змінами і доповненнями).
Приватизація державного житлового фонду – це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні й збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.
До об’єктів приватизації відносяться : квартири багатоквартирних будинків і одноквартирні будинки, які використовуються громадянами на умовах найму. Не підлягають приватизації : квартири-музеї, квартири в будинках закритих військових поселень, заповідників, національних парків тощо; квартири, які не придатні для житла; квартири, в яких проживають два чи більше наймачів, при відсутності згоди всіх на приватизацію квартири.
Приватизацію державного житлового фонду здійснюють шляхом :
1) безоплатної передачі громадянам квартир з розрахунку санітарної норми 21 кв. м. загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10 кв. м. на сім’ю;
2) продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадян України, які мешкають у них або перебувають у черзі тих, хто потребує поліпшення житлових умов.
При здійсненні приватизації державного житлового фонду всі громадяни України отримують і використовують житлові чеки – приватизаційні папери. Кожний громадянин України має право приватизувати житло, що він займає, безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.
За громадянами, які не виявили бажання приватизувати житло, що вони займають, зберігається чинний порядок отримання і користування житлом на умовах найму.
Приватизація житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створюваними виконкомами місцевих рад, райдержадміністраціями, державними підприємствами, установами та організаціями. Передача квартир у власність громадян оформляється свідоцтвом на право власності на квартиру, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.
Орган приватизації не має права відмовити громадянинові України у приватизації ним житла, крім випадків :
1) якщо відсутня згода на приватизацію всіх повнолітніх членів сім’ї, які мешкають в державній квартирі (будинку);
2) якщо заява на приватизацію квартири надана наймачем, на якого подано позов про розірвання договору найму;
3) якщо заява подана на приватизацію житла, що не підлягає приватизації.
Приватизоване житло включається до приватного житлового фонду України. Відповідно до закону власник приватизованого житла має право розпоряджатися квартирою(будинком) на свій розсуд : продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, обміняти, закласти, укладати інші угоди, не заборонені законодавством. Порядок здійснення цих прав власником житла регулюється цивільним законодавством України.
Практичні завдання та питання для самоконтролю
4. За статтями Конституції України обгрунтуйте право громадян на житло як невід’ємну складову їхнього буття.
5. Які в Україні встановлені форми реалізації права на житло і яку роль в цьому процесі відіграє держава?
6. Який визначено порядок надання житла громадянам з державного та громадського житлового фонду?
7. За умовами якого договору регулюються відносини щодо користування житлом?
8. Який порядок придбання житла у приватну власність існує за законодавством?
9. Які обов’язки, що передбачені житловим законодавством України повинні виконувати громадяни?
10. За які порушення житлового законодавства встановлена юридична відповідальність?
а) основна
2. Житловий кодекс УРСР: Закон УРСР від 30 червня 1983 р. (з подальшими змінами).
3.Про приватизацію державного житлового фонду: Закон України від 19 червня 1992 р.(з подальшими змінами).
4. Правознавство: Підручник / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С. 525 – 552.
б) додаткова
1. Галянтич М.К., Коваленко Г.І. Житлове право України: Курс лекцій. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 328 с.
2. Житлове право України: Навч. посіб. / За ред. В.С. Гопанчука, Ю.О. Заіки. – К.: Істина, 2003. – 208 с.
3. Правознавство : Навч. посіб. / За ред. Т.В. Варфаламєєвої,В.П. Пастухова. – К.: Знання-Прес, 2004. – С. 295 - 302.
Глава VІ . Основи сімейного права України
1. Поняття та принципи сімейного права
Сімейне право – це самостійна галузь права, що врегульовує сімейно-шлюбні та прирівняні до них відносини. Предметом сімейного права є сукупність правових норм, що регулюють особисті й пов’язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу і належності до сім’ї.
Створюючи єдину чітку систему, сімейне право як самостійна галузь є складником загальної системи всього права, при цьому сімейне право тісно пов’язане з інститутами інших галузей права. Насамперед, цивільного права – особливо з таким його інститутом як спадковий, де основним видом спадкування є спадкування за законом, тобто майно переходить від одних осіб до інших, пов’язаних між собою шлюбними відносинами або родинними стосунками.
Певною мірою сімейне право пов’язане з житловим правом, де право на житлову площу виникає не лише з договору житлового найма, а також з сімейно-шлюбних відносин. Хоча поняття “член сім’ї” у сімейному і в житловому праві не є тотожним, оскільки в сімейному праві при визначенні члена сім’ї ми виходимо з рідства, шлюбу (або усиновлення), а в житловому має значення ще й спільне проживання.
Основними джерелами сімейного права є Конституція України, Сімейний кодекс України (скорочене СК), законодавство про охорону дитинства. Частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (Загальна декларація прав людини /ООН, 1948/, Конвенція про захист прав людини та основних свобод /Рим, 1950/, Європейська соціальна хартія /Страсбург, 1997/, Конвенція про права дитини /ООН, 1989/, Європейська конвенція про здійснення прав дітей /Страсбург, 1996/ та інші).
У Конституції закріплені основні принципи сімейного права: “Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі і сім’ї. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою” (ст. 51).
Принципи сімейного права – це основні засади, керівні ідеї, відповідно до яких здійснюється сімейно-правове регулювання суспільних відносин. Одним з принципів сімейного права є одношлюбність (моногамія), тобто громадяни можуть одночасно перебувати тільки в одному шлюбі. Водночас суть цього принципу ще й в тому, що держава гарантує захист інтересів особи, право якої на вільний вибір дружини, чоловіка порушено.
Принцип свободи при укладенні шлюбу нерозривно пов’язаний з іншою основною засадою сімейного права – зі свободою розірвання шлюбу.
Четвертим принципом сімейного права є принцип повної рівності чоловіка і жінки в особистих та майнових правах. Це визначають ст.ст. 21, 24, 51 Конституції України та ст. 7 СК України.
Найважливішим є принцип моральності та матеріальної підтримки нужденних членів сім’ї. Правове забезпечення цього принципу здійснюється аліментними зобов’язаннями (п.2 ст. 51 Конституції України, ст. 180 СК України), а саме: батьки зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних дітей. Крім цього, подружжя повинно матеріально підтримувати один одного у разі потреби, а в разі відмови в такій підтримці той з подружжя, що потребує матеріальної допомоги, має право на одержання утримання від другого з подружжя, якщо останній спроможний його надавати, у судовому порядку. Це право зберігається й після розірвання шлюбу.
Основоположним нормативно-правовим актом сімейного законодавства є Сімейний кодекс України, який був прийнятий Верховною Радою України 10 січня 2002 року и набрав чинності разом з Цивільним кодексом України з 1 січня 2004 року.
Сімейний кодекс складається з 7 розділів, 22 глав, 292 статей.
У розділі І “Загальні положення” викладено завдання Сімейного кодексу, визначено коло учасників сімейних відносин, що ним регулюються, сформульовано загальні засади регулювання сімейних відносин.
Розділ ІІ “Шлюб. Права та обов’язки подружжя” регулює порядок державної реєстрації шлюбу, укладення шлюбного договору, визначає особисті немайнові й майнові права та обов’язки подружжя, встановлює порядок вирішення питань, пов’язаних з припиненням шлюбу і визнанням його недійсним.
Розділ ІІІ “Права та обов’язки матері, батька і дитини” формулює загальні підстави виникнення прав та обов’язків батьків та дітей, встановлює зміст особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей.
Розділ ІV “Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування” встановлює порядок усиновлення, здійснення опіки та піклування та патронату над дітьми.
Розділ V “Права та обов’язки інших членів сім’ї та родичів” визначає особисті немайнові й майнові права та обов’язки інших членів сім’ї та родичів (баба, дід, прабаба, прадід, внуки, правнуки, рідні брати і сестри, мачуха, вітчим, падчерка, пасинок).
Розділ VІ “Застосування сімейного законодавства України до іноземців та осіб без громадянства. Застосування законів іноземних держав та міжнародних договорів в Україні” встановлює, що іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають такі ж права та обов’язки у сімейних відносинах, як і громадяни України. Сімейне законодавство іноземних держав застосовують в Україні, якщо воно не суперечить основним засадам регулювання сімейних відносин, встановленим у статті 7 кодексу. В Україні визнаються акти цивільного стану, зареєстровані за законами іноземних держав.
Розділ VІІ “Прикінцеві положення” регулює порядок набрання чинності кодексом та приведення у відповідність до нього інших нормативно-правових актів.
Завданням Сімейного кодексу України є: зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї; побудова сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.
Сімейний кодекс врегульовує три групи відносин.
Перша група – це сімейні відносини, що виникають між подружжям, між батьками і дітьми та іншими родичами за походженням. За змістом ці відносини поділяються на майнові та особисті (немайнові). До майнових належать відносини з приводу майна, взаємного утримання, житла і спадкування. Особистими (немайновими) є відносини щодо вибору подружжя прізвища, роду занять, професії і місця проживання, вирішення питань виховання дітей, визначення дітям прізвища, імені та по батькові, місця проживання дитини, відібрання своєї дитини від осіб, які утримують її без законних підстав, оспорювання батьківства та інше.
Другу групу становлять відносини, які хоч і не є сімейними, але прирівняні до них. Це, зокрема, питання усиновлення, опіки і піклування та прийняття дітей на виховання в сім’ю.
До третьої групи належать відносини з приводу реєстрації актів цивільного стану – народження, смерті, укладення і розірвання шлюбу, усиновлення, встановлення батьківства, реєстрації зміни імені, по батькові та прізвища тощо.
Сімейний кодекс України регулює відносини між: подружжям, батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими; між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком; іншими членами сім’ї.
Разом з тим Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником та між іншими родичами за походженням.
У ст. 3 Сімейного кодексу закріплюється найважливіше положення про те, що сім’я є первинним та основним осередком суспільства. Її складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Права члена сім’ї має одинока особа.
Згідно зі ст. 5 СК, держава зобов’язана охороняти сім’ю, дитинство, материнство, батьківство, створювати умови для зміцнення сім’ї.
Шлюб – це добровільний, рівноправний сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів громадянського стану, що породжує між подружжям взаємні особисті немайнові й майнові права та обов’язки.
Для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку. Шлюбний вік встановлений: 18 років для чоловіків і 17 років для жінок. За заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.
Перешкодами для укладення шлюбу є:
4) недієздатність осіб (або особи), які бажають укласти шлюб. У разі укладення шлюбу з особою, яка визнана у встановленому порядку недієздатною, такий шлюб визнається недійсним (п. 3 ст. 39 СК).
Визнається шлюб, укладений лише в органах державної реєстрації актів цивільного стану. У ст. 31 СК закріплені норми нового інституту сімейного права – заручин. Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Хоча заручини не створюють обов’язку вступу в шлюб, особа, котра відмовилася від шлюбу, забовязана відшкодувати іншій стороні затрати, які вона понесла у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Проте такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого; прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).
Важливим є питання повернення речей, подарованих майбутньому подружжю на весілля, у разі відмови заручених осіб від укладення шлюбу. Новий СК встановлює наступний порядок визначення долі подарунків. Відповідно до п. 4 ст. 31 СК у разі відмови особи, яка одержала подарунок у зв’язку з майбутнім шлюбом, від шлюбу, розірвання договору дарування здійснюється у судовому порядку. У випадку задоволення судом вимог щодо розірвання договору дарування суд застосовує односторонню реституцію, тобто повернення обдарованою особою дарувальнику речі в натурі, а якщо річ не збереглася в натурі – відшкодування її в натурі.
Шлюб укладається після закінчення місячного терміну з дня подачі бажаючими одружитися заяви в державний орган. З поважних причин керівник органу реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку.
Особи, які подали заяву у державний орган про реєстрацію шлюбу, а також подружжя, можуть укладати шлюбний договір. Договір укладають у письмовий формі й нотаріально посвідчують. Якщо його стороною є неповнолітня особа, то потрібна письмова згода її батьків або піклувальника. У шлюбному договорі регулюють майнові права та обов’язки. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. У разі укладення шлюбного договору між подружжями, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.
Шлюбний договір може бути змінено подружжям чи за рішенням суду. Подружжя також має право відмовитися від нього. На вимогу одного з подружжя договір може бути розірваний за рішенням суду або визнаний недійсним з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.
Сімейний кодекс України визначає, що підставами припинення шлюбу між подружжям є:
1) смерть одного з подружжя або оголошення його в судовому порядку померлим;
2) розірвання шлюбу.
Статті 105-107 СК встановлюють, що шлюб припиняється внаслідок його розірвання на підставі постанови органу державної реєстрації актів цивільного стану за спільною заявою подружжя, яке не має дітей, або одного з них, якщо другий із подружжя:
Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.
Відповідно до ст. 109 кодексу, шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя, яке має дітей, на підставі рішення суду. До заяви додають письмовий договір про те, з ким із них проживатимуть діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той із батьків, хто проживатиме окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви.. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.
Шлюб припиняється і внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статей 105, 110-112 та інших СК. Але згідно з п. 2 ст. 110 СК позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом 1 року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини. Разом з тим, чоловік, дружина мають право пред’являти позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою.
Моментом припинення шлюбу є:
1) у разі його розірвання державним органом реєстрації актів цивільного стану – день винесення ним відповідної постанови;
2) у разі його розірвання судом – день набрання чинності відповідним рішенням суду.
Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному органі реєстрації актів цивільного стану. Розірвання шлюбу засвідчують Свідоцтвом про розірвання шлюбу, лише після отримання якого особа має право на повторний шлюб.
Підставою виникнення сімейних правовідносин між батьками і дітьми є походження дітей (кровне споріднення), яке засвідчив державний орган реєстрації актів цивільного стану. Походження дитини від батьків, які перебувають між собою у шлюбі, визначають на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров’я про народження дитини. Дружина і чоловік мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини. Дитина вважається такою, що походить від подружжя, у випадках штучного запліднення та імплантації зародка, передбачених ст. 123 СК.
Якщо мати та батько не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини, а походження дитини від батька визначається:
Батько і мати, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою, мають рівні права й обов’язки щодо своїх дітей. Діти також мають рівні права і обов’язки щодо своїх батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою.
Одним з головних обов’язків батьків є обов’язок по утриманню своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Такий обв’язок виникає у них з часу народження дитини і триває до досягнення її повноліття. Закон покладає такий обов’язок на обох батьків. Коли діти проживають з матір’ю (батьком), позов про стягнення аліментів пред’являється до батька, який проживає окремо від дитини. Відповідно до ст. 189 СК України батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, в якому визначити розмір та строки виплати, в якому не можуть бути порушеними права дитини.
За відсутністю згоди між батьками щодо утримання дитини (дітей) один з батьків, з яким проживає дитина, має право на звернення до суду. Закон не встановлює верхньої межі розміру аліментів на дитину, а називає лише мінімальний їх розмір (нижню) межу). Так, у п. 2 ст. 182 СК України зазначено, що розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
За рішенням суду аліменти на одну дитину присуджуються від дня пред’явлення позову. За минулий час аліменти можуть бути присуджені, якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів у відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі відповідно до правила ст. 191 СК України суд вправі присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.
Обов’язок батька, матері по утриманню дитини не обмежується участю у вирішенні лише її звичайних, побутових потреб чи розрахунками на нормальне, зважене існування у суспільстві. Закон покладає на батьків обов’язок брати участь і у додаткових витратах на дитину (у зв’язку з хворобою, каліцтвом, розвитком якихось особливих її здібностей тощо). У даному випадку мова йде про притягання одного з батьків до участі у додаткових витратах, а не про додаткове стягнення аліментів.
Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
Батьки можуть бути звільнені від обов’язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби (ст. 188 СК).
Закон передбачає також умови утримання батьками своїх повнолітніх дітей. Батьки за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу, зобов’язані утримувати свою повнолітню дитину, якщо вона продовжує навчання і в зв’язку з цим потребує матеріальної допомоги. Кінцевий строк такого утримання - досягнення дитиною двадцяти трьох років Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.
Утримання батьками своїх повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, є обов’язковим тільки у разі, коли можуть таку допомогу надавати.
У випадках, коли батьки не виконують своїх батьківських обов’язків щодо своїх малолітніх та неповнолітніх дітей (дитини) вони можуть бути в судовому порядку позбавлені батьківських прав відносно своїх дітей (дитини). Позбавлення батьківських прав не позбавляє від виконання батьківських обов’язків.
Обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків встановлений ст. 51 Конституції України. Більш детально це положення регламентується сімейним законодавством. Так, відповідно до ст.. 172 СК України дитина, повнолітні дочка, син, зобов’язані піклуватися про батьків, виявляти турботу про них та надавати їм допомогу. Важливо, що обов’язок піклуватися про батьків може покладатися як на дітей (малолітніх або неповнолітніх осіб), так і на повнолітніх сина, дочку. Якщо повнолітні діти не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них в судовому порядку можуть бути стягнуті аліменти. Крім сплати аліментів дочка, син зобов’язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю (ст. 203 СК). Закон передбачає умови звільнення дочки, сина від обв’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилявся від виконання своїх батьківських обов’язків (ст. 204 СК).
6. Законодавство про охорону дитинства як складова частина
сімейного права
Стратегічним загальнонаціональним пріоритетом державної політики є охорона дитинства в Україні. Метою якої є забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток. Законодавство про охорону дитинства ґрунтується на Конституції України, Конвенції ООН про права дитини (ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року), міжнародних договорах, які визнані Україною у встановленому порядку, і складається із Законів України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 року, “Про попередження насильства в сім’ї” від 15 листопада 2001 року, “Про організаційні умови соціального захисту дітей - сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування” від 13 лютого 2005 року та інших нормативно-правових актів.
В Конвенції про права дитини проголошено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції). Дане положення знайшло своє відображення в нормах сімейного права, в тому числі законодавства про охорону дитинства. Завданням якого є розширення соціально-правових гарантій дітей, забезпечення фізичного, інтелектуального, культурного розвитку молодого покоління, створення соціально-економічних і правових інститутів з метою захисту прав та законних інтересів дитини в Україні.
Кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живо- народженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я. Держава гарантує дитині право на охорону здоров’я, безплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя (ст. 6 Закону України “Про охорону дитинства”). В ст. 10 Закону про охорону дитинства закріплено право кожної дитини на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки та особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
В вищеназваному законі проголошені інші особисті права дитини, яки забезпечуються державою:
1) право на вільне висловлення думки та отримання інформації (ст. 9 Закону “Про охорону дитинства”);
2) право на захист від усіх форм насильства (ст.10 Закону);
3) право на проживання в сім’ї разом з батьками або в сім’ї одного з них та на піклування батьків (ст.13 Закону);
4) право дитини, яка проживає окремо від батьків або одного з них, на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів (ст. 15 Закону);
5) право на регулярні особисті стосунки з батьками, яки проживають в різних країнах; вільний в’їзд в Україну та виїзд з України для возз’єднання сім’ї в порядку встановленому законом (ст.16 Закону);
6) право дитини на майно, в тому числі в порядку спадкування. Дитина, батьки якої позбавлені батьківських прав, не втрачає права на успадкування їх майна. Батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальної реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, забов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові забовя’зання (ст. 17 Закону);
7) право дитини на житло (ст.18 Закону);
8) право на доступну, безплатну дошкільну, повну загальну середню, професійно-технічну, вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах (ст.19 Закону);
9) право на зайняття з 16-ти річного віку підприємницькою діяльністю (ст..22 Закону);
10) право на об єднання в дитячі та молодіжні організації (ст. 23 Закону);
11) право на особливий захист і допомогу з боку держави дітей, які з різних причин залишилися без батьківського піклування та інше.
Особи, винні у порушенні вимог законодавства про охорону дитинства, несуть цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законів України.
Україна приближується до правових міжнародних стандартів щодо проголошення та забезпечення прав дитини, тому в ст. 37 Закону “Про охорону дитинства” проголошено наступне положення. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у законодавстві України про охорону дитинства, застосовуються правила міжнародного договору. Таке правило дозволяє поширити правове поле для захищення дітей, забезпечення їх достатнього рівня життя та розвитку. А це основний шлях побудови громадянського суспільства щасливих громадян в нашої країні.
Практичні завдання та питання для самоконтролю
1. Як Ви розумієте поняття ”сімейне право як галузь права”?
2. Які принципи щодо сімейного права проголошені в Конституції України?
3. Сформулюйте завдання сімейного права і в якому нормативно-правовому акті воно визначене.
4. Які міжнародні стандарти сімейного права Вам знайомі?
5. Визначіть поняття сім’ї, шлюбу, їх зміст.
6. Які порядок та умови укладення та припинення шлюбу визначені законодавством України?.
7. Які обов’язки батьків відносно малолітніх та неповнолітніх дітей?
8. Які обов’язки повнолітніх дітей відносно батьків? Яким нормативно-правовим актом це визначене?
9. Сформулюйте основні особисті права дитини, яки визначені в законодавстві про охорону дитинства. Дайте пояснення.
11. Якщо законодавство України інакше визначає правила щодо прав дитини ніж це встановлено в міжнародному договорі, що визнаний нашою країною у встановленому порядку, які правила повинен застосовувати, наприклад, суд, коли розглядає справу щодо прав дитини?
Література:
а) основні
1. Конституція України. – К., 1996.
2. Конвенція ООН о правах ребёнка.
3. Сімейний кодекс України. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. – 104 с.
4. Законодавство України про сім’ю: Зб. нормат. актів. –К.: Юрінком Інтер, 2002. – 384 с.
5. Правознавство: Підручник. /За ред. В. В. Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С.553 – 572.
б) додаткові
1. Правознавство: Навчальний посібник. / За ред. М. В. Кравчука. – 2-ге вид. – Тернопіль: Карт-бланш, 2003. – С. 247-265.
2. Сімейне право України: Підручн. /За ред. Гопанчука В.С. – К.: Істина, 2002. – 304 с.
Глава VII. Основи трудового права України
1. Предмет, метод, система трудового права і законодавства
Однією з важливих галузей системи права України є галузь трудового права. Як галузь права трудове право є системою правових норм, що регулюють сукупність суспільних відносин з приводу використання трудових здібностей працюючих за наймом.
В основі предмета трудового права лежать трудові відносини найманої праці. Але трудове право регулює лише ті відносини, які виникають на підставі укладання трудового договору або інших подібних йому форм, зокрема, трудового контракту. Тобто не всі трудові відносини регулюються нормами трудового права. Служба працівників органів внутрішніх справ, військовослужбовців, праця осіб, засуджених до позбавлення волі, трудовим правом не регулюються. До таких видів трудових відносин трудове право може застосовуватися тільки за наявності відповідних вказівок у спеціальному законодавстві.
Але відносини, що виникають за фактом укладання трудового договору (чи подібних йому форм) є тільки основою предмета трудового права. Однак не тільки вони є об’єктом правового регулювання нормами трудового права. До предмета трудового права входять деякі інші відносини, які виникають на підставі інших юридичних фактів. І основною особливістю їх є те, що вони повністю залежать від існування трудових відносин. Вони виконують ніби допоміжну роль, забезпечуючи належне функціонування трудових відносин. Їх прийнято називати відносинами, тісно пов’язаними з трудовими. Поза трудовими відносинами такі допоміжні відносини просто не існують.
До таких допоміжних відносин належать відносини з приводу працевлаштування, підготовки кадрів і підвищення кваліфікації безпосередньо на виробництві та перекваліфікації, відносини нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства, відносини соціального партнерства і встановлення умов праці на підприємствах, а також з приводу вирішення трудових спорів.
Як правило, названі відносини виникають у зв’язку із застосуванням і реалізацією норм трудового права. Оскільки основною функцією трудового права є захист трудових прав працівників, які працюють за наймом, то з цією метою трудове законодавство встановлює цілу систему правових гарантій та правил охорони праці усіх працюючих.
Як бачимо, на відміну від адміністративного, кримінального і навіть цивільного права, де предмет регулювання обмежується переважно однорідним колом суспільних відносин, трудове право як система норм покликане забезпечувати єдність правового регулювання цілої низки взаємопов’язаних суспільних відносин.
Отже, предметом трудового права є комплекс суспільних відносин, основу якого складають трудові відносини, що виникають у результаті укладення трудового договору, і до якого входять також відносини, які тісно пов’язані з трудовими відносинами та існують для забезпечення їх функціонування.
Якщо предмет трудового права відповідає на питання, що є об’єктом його регулювання, які відносини він охоплює, то метод трудового права характеризується сукупністю відповідних прийомів, що виражаються у комплексному поєднанні централізованих (імперативних) та децентралізованих (автономних) засад регулювання трудових і тісно пов’язаних з ними суспільних відносин.
У системі трудового права, як і в інших галузях права, прийнято виділяти Загальну та Особливу частини.
До Загальної частини входять такі інститути:
1) предмет і метод трудового права;
2) основні принципи правового регулювання;
3) джерела трудового права;
4) суб’єкти трудового права, їх права і обов’язки;
5) колективний договір;
6) працевлаштування працівників.
Особлива частина трудового права об’єднує такі інститути:
1) трудовий договір (контракт);
2) робочий час і час відпочинку;
3) оплата праці;
4) трудова дисципліна;
5) матеріальна відповідальність;
6) охорона праці;
7) поєднання праці з навчанням;
8) нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю;
9) трудові спори.
Система трудового права, яка є об’єктивним явищем, виражається в системі трудового законодавства, яка формується суб’єктивно. Законодавець враховує необхідність прийняття нормативних актів для потреби регулювання певних трудових відносин.
Найповнішого відображення система трудового законодавства отримує у такому кодифікованому акті, яким є Кодекс законів про працю України (КЗпП України). Після прийняття його в 1971 р. в нього внесено багато змін і доповнень. А проект нового трудового кодексу ще поки що обговорюється у Верховній Раді Україні. Проте наявність у Кодексі глави „Загальні положення” не можна трактувати як відповідну загальну частину трудового законодавства, а тим більше як Загальну частину трудового права. Аналогія з кримінальним чи цивільним кодексами тут недоречна.
Крім КЗпП України норми трудового права викладені в Указах Президента, в постановах Верховної Ради, Кабінету Міністрів України і в інших нормативно-правових актах. Новими ринковими відносинами зумовлене прийняття, зокрема, законів України „Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р., „Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1992 р., „Про оплату праці” від 24 березня 1996 р., „Про відпустки” від 15 листопада 1996 р. тощо.
Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Особливості праці членів кооперативів та їх об’єднань, селянських (фермерських) господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються їх статутами. При цьому гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів надаються в порядку, передбаченому законодавством про працю.
Трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян, які працюють в Україні, регулюються законодавством сторони працевлаштування та міжнародними договорами.
Одним із важливих локальних підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють трудові правовідносини, є колективний договір. Разом з ним в наступному питанні розглянемо трудовий договір і контракт.
2. Колективний договір. Трудовий договір і контракт
Колективний договір укладається на основі чинного законодавства між власником або уповноваженим ним органом (особою) з однієї сторони і одним або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а в разі відсутності таких органів – представниками трудящих, обраними і уповноваженими трудовим колективом.
Колективні договори підлягають відомчій реєстрації місцевими органами державної виконавчої влади. Умови колективного договору не можуть погіршувати становище працівників в порівнянні з чинним законодавством.
Від колективного договору необхідно відрізняти трудовий договір, який носить індивідуальний характер і є основним інститутом у системі трудового права. Він укладається на підставі трудового законодавства і колективного трудового договору.
Трудовий договір є угода між найманою особою (працівником) і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою тобто працедавцем (роботодавцем). Наймана особа – фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію виключно за дорученням або наказом працедавця згідно з умовами укладеного з ним трудового договору (контракту) відповідно до закону. Працедавець – юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ чи її представництво) або фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності (включаючи самозайнятих осіб), яка укладає трудові договори (контракти) з найманими особами та несе обов’язки із сплати їм заробітної плати. За цією угодою працівник зобов’язується виконувати роботу з дотриманням правил внутрішнього трудового розпорядку, а власник зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату, забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Трудовий договір потрібно відрізняти від цивільно-правових договорів, і зокрема, договору підряду. Предметом індивідуального трудового договору є процес праці, результати праці, умови праці, з обов’язковим дотриманням правил внутрішнього трудового розпорядку, законодавства про працю і роботу повинен виконувати сам працівник. За цивільно-правовим договором особа виконує замовлення самостійно або із залученням інших виконавців, розпоряджаючись робочим часом на власний розсуд.
При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що засвідчує особу, трудову книжку, а у передбачених законодавством випадках – також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи. При укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб , які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, прописку та документи, подання яких не передбачене законодавством. Необґрунтована відмова у прийнятті на роботу забороняється. Особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації за погодженням між їх керівниками не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. За загальним правилом прийняття на роботу за трудовим договором осіб молодше шістнадцяти років не допускається. Особам, які стають на роботу вперше, трудова книжка оформляється не пізніше п’яти днів після прийняття на роботу.
Але за письмовою згодою одного з батьків або особи, що їх замінює (усиновителів, піклувальників) допускається прийняття на роботу осіб, які досягли п’ятнадцяти років, а також з чотирнадцяти років учнів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і у вільний від навчання час. Студенти також, згідно Закону України „Про вищу освіту” від 17 січня 2002 р., мають право на трудову діяльність у позанавчальний час.
Законодавством встановлені певні обмеження при прийнятті на роботу іноземних громадян та осіб без громадянства. Це зумовлено потребою захисту інтересів держави і вітчизняного ринку робочої сили. Переважно з аналогічних міркувань виходять усі цивілізовані країни.
Укладання трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.
Власник вправі запроваджувати обмеження щодо спільної роботи на одному і тому ж підприємстві, в установі, організації осіб, які є близькими родичами чи свояками, якщо у зв’язку з виконанням трудових обов’язків вони безпосередньо підпорядковані або підконтрольні один одному. На державних підприємствах, в установах запровадження таких обмежень встановлюється законодавством.
При укладанні трудового договору угодою сторін може бути обумовлено випробування, яке не встановлюється при прийнятті на роботу: осіб, які не досягли 18 років, молодих спеціалістів після закінчення вузів і осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби, при переведенні на роботу і в інших випадках, встановлених законодавством. Якщо працівник на час випробування (від одного до шести місяців) був відсутній на роботі у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або з інших поважних причин, строк випробування може бути продовжено на відповідну кількість днів його відсутності на роботі.
Трудовий договір може укладатися на різний строк. Він може бути:
1) безстроковим, що укладається на невизначений строк;
2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;
3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Зміст трудового договору визначається правами і обов’язками працівника і власника (або уповноваженої ним особи).
Основними (необхідними) складовими трудового договору є: місце і характер роботи, умови і оплата праці. Крім того, можуть бути додаткові умови трудового договору: наприклад, забезпечення житлом, про підвищення кваліфікації і навчання, про встановлення неповного робочого часу тощо(детальніше див. 11, с.153-211).
Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі і матеріальна), умови організації праці і розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законодавством.
3. Припинення трудового договору (контракту)
Демократичність і гуманізм норм трудового права виявляється не лише у процесі виникнення чи зміни трудового договору, а й у разі його припинення. Такий взаємозв’язок зумовлюється тим, що трудовий договір – це добровільна угода його сторін про виникнення трудових відносин, а тому може бути й підставою для добровільного їх припинення, за винятком тих випадків, коли розірвання трудового договору може відбуватися і поза волею сторін.
Трудове законодавство України передбачає такі підстави припинення трудового договору (контракту):
1) угода сторін;
2) закінчення строку трудового договору, який укладався на визначений строк, установлений за погодженням сторін;
3) закінчення трудового договору, який укладався на час виконання певної роботи (крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення);
4) розірвання трудового договору (укладеного на невизначений строк або строкового) з ініціативи працівника;
5) розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу;
6) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;
7) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом із підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку зі зміною істотних умов праці;
8) за ініціативою третіх осіб, які не є стороною трудового договору (призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу; набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено; направлення працівника за постановою суду на примусове лікування; на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу; на вимогу батьків неповнолітнього або інших осіб);
9) при порушенні встановлених правил прийому на роботу.
Наведені підстави не вичерпують усіх можливих варіантів припинення трудового договору (контракту). Зокрема, однією з підстав припинення трудового договору є смерть працівника. Ця обставина не отримала свого закріплення у КЗпП України. У випадку смерті працівника припинення трудового договору оформляється наказом, у якому зазначається саме така підстава.
Більш детально розглянемо особливості розірвання трудового договору з ініціативи працівника. При розірванні трудового договору з ініціативи працівника важливе значення має те, чи він укладений на невизначений строк, чи має строковий характер.
Безстроковий трудовий договір працівник має право розірвати, попередивши про це роботодавця за два тижні письмово. При цьому працівник не зобов’язаний надавати будь-які пояснення свого рішення. Роботодавець зобов’язаний розірвати трудовий договір у строк, про який прохає працівник (як правило, до закінчення двох тижнів) у таких випадках:
1) при переїзді на нове місце проживання;
2) при переведенні чоловіка або дружини працівника на роботу в іншу місцевість;
3) при вступі до навчального закладу;
4) при неможливості проживання в цій місцевості (за медичними показниками, документально підтвердженими);
5) при вагітності;
6) при догляді за дитиною, за хворим членом родини або інвалідом 1 групи;
7) при виході на пенсію;
8) при прийомі на роботу за конкурсом;
9) при інших поважних причинах.
Якщо ж працівник не залишив роботи по закінченні строку попередження про звільнення і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не має права його звільнити. Але працівник підлягає звільненню коли на його місце вже запрошений інший працівник, якому згідно з законом не можна відмовити у прийомі на роботу.
Розірвання трудового договору з ініціативи працівника оформляється наказом. У трудовій книжці робиться запис. З працівником повинен бути здійснений повний розрахунок. Якщо ж роботодавець не звільняє працівника після закінчення двотижневого терміну, то працівник має право припинити роботу.
Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про охорону праці чи умови колективного договору з цих питань.
Строковий трудовий договір на вимогу працівника підлягає розірванню достроково по цій причині і в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором. Якщо після закінчення строку трудового договору трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк.
Тепер розглянемо порядок розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Якщо працівник не зобов’язаний пояснювати причини звільнення за власним бажанням, то роботодавець поставлений у більш жорсткі умови. Він зобов’язаний обґрунтувати розірвання трудового договору зі своєї ініціативи. Це зумовлено передусім охороною трудових прав працівників.
Закон чітко визначає два види підстав розірвання трудового договору за ініціативою роботодавця – загальні й додаткові. До загальних підстав, які передбачені ст.. 40 КЗпП України, належать:
1) зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідація, реорганізація, банкрутство або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;
2) виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов’язків вимагає допуску до державної таємниці;
3) систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
4) прогул (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
5) нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посади) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;
6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
7) поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння;
8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.
До додаткових підстав припинення трудових обов’язків з ініціативи власника згідно статті 41 КЗпП України належать:
1) одноразове грубе порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером, його заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;
2) винні дії працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;
3) вчинення працівником, який виконує виховні функції аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.
Трудове законодавство встановлює цілу низку гарантій для працівників при розірванні трудового договору. Їх можна умовно поділити на загальні, та спеціальні – які застосовуються щодо окремих категорій працівників.
Однією із загальних гарантій при звільненні працівників є необхідність отримання роботодавцем попередньої згоди профспілкового органу, якщо на підприємстві діє профспілка, членом якої є працівник. У разі, якщо виборний орган первинної профспілкової організації не утворюється, згоду на розірвання трудового договору дає профспілковий представник, уповноважений на представництво інтересів членів профспілки згідно зі статутом.
Орган первинної профспілкової організації повідомляє роботодавця про прийняте рішення у письмовій формі у триденний термін після його прийняття. У разі пропуску цього терміну вважається, що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору.
КЗпП України встановлює також випадки, коли роботодавець має право розірвати трудовий договір з працівником без попередньої згоди профспілкового органу. За загальним правилом звільнення у цих випадках відбувається з незалежних від роботодавця обставин, а тому позиція профкому тут суттєвого значення не має.
Для деяких категорій працівників встановлені додаткові гарантії при розірванні трудового договору. Зокрема, розірвання трудового договору за ініціативою роботодавця з працівниками, які не досягли 18 років, допускається лише за згодою районної служби у справах неповнолітніх. А ще законодавство передбачає, що в деяких випадках працівникові має бути виплачена вихідна допомога в розмірі одного та більше середніх місячних заробітків.
4. Правове регулювання робочого часу і часу відпочинку
Конкретна тривалість виконуваної працівником роботи вимірюється його робочим часом, який є однією з істотних умов трудового договору (контракту). Його раціональне поєднання з часом відпочинку дає змогу ефективно використовувати здатність людини до продуктивної праці.
Трудове законодавство не подає визначення поняття робочого часу. Тому його визначено в науковій літературі.
Робочий час – це встановлений законом, колективним договором чи угодою сторін період, протягом якого працівники зобов’язані виконувати роботу, обумовлену трудовим договором.
КЗпП України встановлює нормальну тривалість робочого часу – 40 годин на тиждень. Колективним чи трудовим договором може бути встановлена менша норма, але в кожному разі не більше норми тривалості робочого часу.
Крім нормальної тривалості робочого часу існують його інші види:
1) для певних категорій працівників передбачена скорочена тривалість робочого часу. При цьому розмір оплати праці є таким, як і при нормальній тривалості робочого часу. Скорочена тривалість робочого часу встановлена:
а) для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці;
б) для осіб, що не досягли 18 років (від 12 (24) до 36 годин на тиждень);
в) для інших категорій працівників, чия робота потребує особливих розумових чи фізичних зусиль (вчителі, лікарі та ін.).
Для всіх працівників крім окремих категорій на одну годину роботи скорочується робота в нічний час (з 10 годин вечора до 6 годин ранку) і робота напередодні святкових і неробочих днів;
2) трудовим договором (контрактом) за згодою з роботодавцем може бути встановлений неповний робочий час. Але в деяких випадках роботодавець зобов’язаний на прохання працівника встановити неповний робочий день чи неповний робочий тиждень (для вагітної жінки, для жінки, що має дитину у віці до 14 років або дитину-інваліда, для особи, що здійснює догляд за хворим членом родини). При цьому оплата праці здійснюється пропорційно відпрацьованому часу;
3) надурочна робота. Такою вважається робота понад встановлену тривалість робочого часу. Вона допускається у виняткових випадках (гостра виробнича необхідність, аварія, або соціальне чи стихійне лихо). До надурочних робіт заборонено залучати вагітних; жінок, що мають дітей до 3 років; неповнолітніх; осіб, що навчаються в середніх загальноосвітніх школах чи професійно-технічних училищах без відриву від виробництва. Тривалість наднормових робіт не може перевищувати 4 години протягом двох днів підряд і 120 годин на рік;
4) особливий режим праці – це ненормований робочий день. Він встановлюється для окремих категорій працівників (керівників підприємств, структурних підрозділів, юрисконсультів та ін.), коли тривалість їхньої праці не піддається точному обліку, а робота виконується понад нормальну тривалість робочого дня без додаткової оплати й без компенсації відгулом, а лише додатковою відпусткою тривалістю до семи календарних днів.
Як правило, для працівників установлюється п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. Тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіком змінності, які затверджує власник за погодженням з профспілковим комітетом.
На тих підприємствах чи установах, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п’ятиденного робочого тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин, при тижневій нормі 40 годин; 6 годин – при тижневій нормі 36 годин; 4 години – при тижневій нормі 24 години.
Особливим видом режиму робочого часу є перервний робочий час, який, зокрема, встановлюється для працівників, зайнятих у сфері обслуговування населення, у сільському господарстві, для водіїв автобусів, трамваїв і тролейбусів.
Видом спеціального режиму робочого часу є гнучкий графік роботи. Він передбачає право працівників самостійно регулювати час початку, закінчення та загальну тривалість робочого дня. При цьому обов’язковим є повне відпрацювання встановленої законом сумарної кількості робочих годин протягом облікового періоду – робочого дня, робочого тижня і т.д.
Видом спеціального режиму робочого часу є також вахтовий метод організації роботи, який запроваджується для проведення робіт на значному віддаленні від місця знаходження підприємства або місця постійного проживання працівника. До робіт на умовах вахтового методу забороняється залучати осіб віком до 18 років; вагітних та жінок, які мають дітей до 3 років або медичні протипоказання до такого виду робіт.
Одним із конституційних прав працівника є право на відпочинок. Трудове законодавство також не дає визначення поняття часу відпочинку, але як і щодо робочого часу таке визначення вироблене наукою трудового права.
Часом відпочинку працівника, що перебуває у трудових відносинах, вважається весь час, який знаходиться поза межами робочого часу. Основними видами часу відпочинку є:
1) перерви протягом робочого дня, які надаються для відпочинку
і харчування (не більше 2 годин). Перерви не зараховуються
до робочого часу, їх початок і закінчення встановлюються
правилами внутрішнього розпорядку;
2) щоденний (міжзмінний) відпочинок, тривалість якого становить не менше подвійної тривалості робочого дня за винятком перерв в роботі;
3) щотижневий відпочинок (вихідні дні).
Загальним вихідним днем є неділя, а другий вихідний день має, як правило, надаватися підряд із загальним вихідним днем;
1) святкові та неробочі дні, які встановлені законодавчо. Це: 1 січня (Новий рік), 7 січня (Різдво Христове), 8 березня (Міжнародний жіночий день), 1 і 2 травня (День міжнародної солідарності трудящих), 9 травня (День Перемоги), 28 червня (День Конституції України), 24 серпня (День незалежності України). Робота також не здійснюється в дні Великодня і Трійці. Але якщо вихідний і святковий день збігаються, вихідний день переноситься на наступний після святкового робочий день;
2) відпустки, які згідно Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р., поділяються на такі види:
Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.
Особи, які працюють на умовах цивільно-правового договору, а також засуджені до позбавлення волі або до виправних робіт без позбавлення волі не мають права на відпустку. При визначенні тривалості щорічних відпусток та додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, святкові та неробочі дні не враховуються .
Законом заборонено замінювати відпустку грошовою компенсацією, крім випадків виплати такої компенсації за всі не використані дні відпустки при звільненні, а також у випадках виплати грошової компенсації за бажанням працівника.
5. Правове регулювання оплати праці
Винагорода, що виплачується працівнику за використання його праці, може бути визначена як заробітна плата, яка є економічною і юридичною категоріями. Економістів більше цікавить матеріальний зміст оплати праці. Для юристів важливим є виявлення правової форми оплати праці. Тобто, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу згідно трудового договору.
Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату. Номінальна - це сума грошей, отриманих за встановлений період часу. Реальна заробітна плата - це кількість товарів та послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату, що залежить від її розміру і цін на товари та послуги.
За своєю структурою заробітна плата поділяється на основну, додаткову, інші заохочувальні і компенсаційні виплати. Основна заробітна плата це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці. Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) . До основної заробітної плати належать також суми авторського гонорару і процентних та комісійних нарахувань, отриманих від реалізації продукції у випадках, коли вони є основним видом оплати праці. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені законодавством, колективним чи трудовим договором норми праці, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. До додаткової заробітної плати включаються також премії та інші виплати, передбачені системою оплати праці .
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати встановлюються у формі винагороди за підсумками роботи за рік, премій за спеціальними системами і положеннями. Це компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які виплачуються понад встановлені норми. До них належать: оплата простоїв не з вини працівника; винагороди за підсумками роботи за рік; одноразові заохочення; матеріальна допомога; інші надбавки і доплати, які не передбачені законодавством.
Оплата праці поділяється на дві системи: погодинна і відрядна, які мають певні різновиди. Погодинна система оплати праці проявляється як власне погодинна, поденна і помісячна. А відрядна - як пряма відрядна, відрядно-прогресивна, відрядна преміальна та акордна.
Існує дві сфери регулювання заробітної плати: на державному і договірному рівнях.
Держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших норм і гарантій.
Мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці(обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.
Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів, як правило, раз на рік під час затвердження Державного бюджету. Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги.
На державному рівні також встановлюється розмір заробітної плати працівників державних і комунальних підприємств, а також працівників установ і організацій, що фінансуються з Державного бюджету або місцевих бюджетів. Договірне регулювання оплати праці здійснюється шляхом включення відповідних норм у зміст колективного договору.
Основою формування та диференціації заробітної плати є тарифна сітка. Посадові оклади службовцям установлює власник або уповноважений ним орган відповідно до посади і кваліфікації працівника. За результатами атестацій можуть змінюватися посадові оклади у межах, затверджених у встановленому порядку мінімальних і максимальних окладів на відповідній посаді. Власник не має права в односторонньому порядку приймати рішення з оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.
Трудове законодавство регулює також особливості оплати праці на важких роботах, за сумісництвом, при виконанні робіт різної кваліфікації, при суміщенні професій(посад) , праці у надурочний і нічний час, у святкові і неробочі дні і в інших випадках, установлених КЗпП України, а також Законом України «Про оплату праці» від 24.03.1995р. і іншими нормативними актами.
Заробітна плата повинна регулярно виплачуватися у строки, встановлені у колективному договорі. Розмір її не може бути нижчим за визначений законом мінімальний розмір оплати праці при виконанні певного обсягу роботи.
6. Дисциплінарна і матеріальна відповідальність
Працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, дотримуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитись до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
Разом з тим власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю, створити умови для зростання її продуктивності, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно дотримуватись законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитись до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.
Трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається Правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника і профспілкового комітету на основі типових правил. В деяких галузях народного господарства для окремих категорій працівників діють статути і положення про дисципліну.
Дисциплінарна відповідальність за трудовим правом полягає у обов'язку працівника відповісти за вчинене ним порушення трудової дисципліни перед роботодавцем і понести дисциплінарні стягнення, передбачені нормами трудового права. Трудова дисципліна полягає у зобов’язанні працівника як суб'єкта конкретних трудових правовідносин виконувати обов'язки, передбаченні трудовим договором(контрактом). Трудова дисципліна є складовою поняття “дисципліна праці”, якщо вона розглядається як елемент трудових правовідносин та(або) як фактична поведінка учасників трудового процесу. Визначення змісту поняття трудова дисципліна як принципу чи інституту трудового права є ширшим і не охоплюється поняттям дисципліна праці.
Трудова дисципліна забезпечується шляхом застосування двох головних методів впливу на працівника - переконання і примусу. Метод переконання заснований на вихованні у працівника свідомого ставлення до своїх трудових обов'язків, на формуванні у нього стійкого бажання сумлінно працювати. Юридичне втілення методу переконання - заходи дисциплінарного заохочення(оголошення подяки, видача премії, нагородження подарунком і т. ін.) . Метод примусу - це засіб впливу на працівника, що забезпечує виконання ним трудових обов'язків всупереч його волі. Юридична форма цього методу - дисциплінарні стягнення.
Дисциплінарне стягнення - це захід правового впливу, що застосовується до особи, яка вчинила дисциплінарний проступок. КЗпП України передбачає два види дисциплінарних стягнень: догану і звільнення. Спеціальні нормативно-правові акти(статути і положення), що поширюються на окремі категорії працівників(наприклад, державних службовців) можуть містити і інші дисциплінарні стягнення.
Законодавством про працю встановлено строго визначений порядок накладання і зняття дисциплінарних стягнень. За кожний дисциплінарний проступок може бути накладене тільки одне дисциплінарне стягнення. Про підстави для звільнення працівника вже йшла мова. До застосування стягнення від працівника, вимагається письмове пояснення. Відмова працівником дати письмове пояснення не служить підставою неможливості застосування роботодавцем дисциплінарного стягнення. У такому випадку роботодавець повинен скласти акт про зміст дисциплінарного проступку та відмову працівника дати пояснення з посиланням на свідків. Стягнення накладається не пізніше одного місяця з дня виявлення і не пізніше шести місяців з дня вчинення дисциплінарного проступку. При винесенні догани наказ про дисциплінарне стягнення із зазначенням мотивів його застосування доводиться до правопорушника під розпис. Працівник має право оскаржити наказ в органи з розгляду індивідуальних трудових спорів. Строк дії дисциплінарного стягнення - один рік. Якщо протягом року працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення. Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються. А дострокове зняття дисциплінарного стягнення може вважатися своєрідним засобом заохочення до такого працівника.
Іншим видом юридичної відповідальності працівників є їх матеріальна відповідальність. В правовій літературі матеріальна відповідальність визначається як обов'язок кожної із сторін трудових правовідносин (працівника та роботодавця) відшкодувати шкоду, заподіяну іншій стороні внаслідок невиконання чи неналежного виконання трудових обов'язків у встановленому законом розмірі та порядку.
Матеріальна відповідальність працівника та роботодавця відрізняються між собою розміром, порядком відшкодування, характером правових норм, що їх регулюють. Так, обсяг матеріальної відповідальності працівника за загальним правилом визначається розміром завданої шкоди в межах середнього заробітку працівника. Це обмежена матеріальна відповідальність. Наприклад, через недбалість інженера вийшов з ладу комп'ютер. Вартість ремонту складає 500 гривень. Якщо заробіток його вище цієї суми, то збиток буде стягнений цілком, якщо нижче, то збиток стягується частково.
Законом (ст.134 КЗпП України) передбачені випадки і повної матеріальної відповідальності незалежно від заробітку працівника. Вона настає тоді, коли:
1) між працівником і роботодавцем укладений письмовий договір про прийняття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення збереження переданого йому майна;
2) майно було отримане працівником під звіт за разовим документом(наприклад, витрати на службове відрядження);
3) збиток заподіяно злочинним(кримінально караним) діянням працівника;
4) збиток заподіяно працівником, що знаходився в нетверезому стані;
5) збиток заподіяно нестачею, навмисним знищенням або псуванням майна, виданого працівнику;
6) за законом на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за збиток при виконанні трудових обов'язків;
7) збиток заподіяно не при виконанні трудових обов'язків;
8) посадова особа винна в незаконному звільненні чи переведенні працівника на іншу роботу;
9) керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати
понад один місяць, що призвело до виплати компенсації за
порушення строків її виплати, і за умови, що Державний
бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної
форми власності не мають заборгованості перед цим
підприємством.
Різновидом повної матеріальної відповідальності працівників є колективна (бригадна) матеріальна відповідальність. Така відповідальність, як це визначено законодавством, встановлюється роботодавцем за погодженням з профспілковим комітетом. Розмір шкоди, заподіяної з вини декількох працівників, визначається для кожного з них із врахуванням ступеня вини, виду та меж матеріальної відповідальності. Солідарна матеріальна відповідальність застосовується лише за умови, якщо судом встановлено, що шкода роботодавцю заподіяна спільними умисними діями кількох працівників або працівника та інших осіб.
Законодавством може бути встановлено окремий порядок визначення розміру шкоди, що підлягає покриттю, в тому числі у кратному обчисленні, заподіяної підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір.
КЗпП України також передбачає, що розмір підлягаючої покриттю шкоди, заподіяної з вини кількох працівників, визначається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і межі матеріальної відповідальності.
Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, проводиться за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, керівниками підприємств, установ, організацій та їх заступниками - за розпорядженням вищестоящого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника.
Розпорядження власника або уповноваженого ним органу, або вищестоящого в порядку підлеглості органу має бути зроблено не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові. Якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством.
У решті випадків покриття шкоди проводиться шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до місцевого суду.
Стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку проводиться за позовом вищестоящого в порядку підлеглості органу або за заявою прокурора.
Тобто, правове забезпечення покриття матеріальної шкоди реалізується двома способами:
1) добровільним покриттям заподіяної шкоди;
2) примусовим стягненням заподіяної шкоди.
Добровільний спосіб стосується будь-якого виду матеріальної відповідальності. Примусовий має два різновиди:
1) адміністративний порядок покриття шкоди, що застосовується лише в разі обмеженої матеріальної відповідальності з обов'язковим виданням наказу не пізніше двох тижнів із дня виявлення заподіяної шкоди та його виконанням не раніше семи днів із дня повідомлення про це працівникові;
2) судовий порядок покриття шкоди, який застосовується у разі незгоди працівника з відрахуванням із його заробітної плати або з розміром такого відрахування; у разі повної та підвищеної матеріальної відповідальності, якщо сторони не домовились про добровільне відшкодування.
7. Трудові спори (конфлікти) і порядок їх вирішення
Відомо, що у процесі трудової діяльності між суб'єктами трудових відносин існують розбіжності, які можуть перерости в спори. Вони виникають як на стадії появи трудових правовідносин, так і в процесі їх існування, та найчастіше - при припиненні трудового договору.
Трудове законодавство не дає визначення трудових спорів, Лише в Законі України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998р. зроблено спробу легально визначити поняття колективного трудового спору як одного з видів трудових спорів.
Можна вважати, що трудовий спір - це одна з форм існування розбіжностей між суб'єктами трудових правовідносин. Отже, трудовими спорами вважаються неврегульовані при взаємних переговорах розбіжності між суб'єктами трудових правовідносин, які виникають з приводу застосування трудового законодавства або встановлення чи зміни умов праці.
Трудові спори можна класифікувати на окремі види за різними критеріями. Найбільш поширеним вважається їх поділ з огляду на предмет, сторони, характер та за їх підвідомчістю.
З урахуванням прийняття названого вище закону трудові спори доцільно поділяти за сторонами на індивідуальні та колективні, які передбачені і в колективному договорі.
Переважна більшість трудових спорів, що так чи інакше виникають у сфері трудових правовідносин, належать до індивідуальних трудових спорів. У сфері трудового права індивідуальний трудовий спір - це суперечка між працівником і роботодавцем з питань застосування норм трудового законодавства, про які заявлено в орган, компетентний розглядати трудові спори.
Порядок розгляду індивідуальних трудових спорів урегульований главою XV КЗпП України і Цивільно-процесуальним кодексом України. Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями з трудових спорів і місцевими судами. Комісія з трудових спорів(КТС) обирається трудовим колективом з численістю працюючих не менш ніж 15 осіб.
Останнім часом, особливо на приватних підприємствах з числом працюючих і понад 15 осіб, комісії з трудових спорів не обираються, як і на підприємствах, де працює менше 15 осіб. В таких випадках працівники, права яких порушені, мають право звертатися до суду за вирішенням трудового спору. Але працівник має право самостійно обрати куди йому звертатися: до КТС чи відразу до суду. Справа в тому, що на тих підприємствах , де комісії все ж утворені, вони після прийняття Конституції України 1996р. фактично втратили значення первинного обов'язкового органу з розгляду трудового спору.
Законодавство не встановлює обмежень щодо кількісного складу комісії. Це компетенція трудового колективу. Але доцільно обирати її з непарною кількістю членів.
В КТС працівник може звернутися у тримісячний строк з дня, коли він дізнався чи мав дізнатися про порушення своїх прав. Заява працівника реєструється КТС і підлягає розгляду в десятиденний строк. Трудовий спір розглядається у присутності працівника, представника профспілкового органу чи адвоката(за бажанням працівника) і роботодавця чи його представника. Рішення КТС приймається більшістю голосів її членів, що присутні на засіданні. Копії рішення вручаються працівнику і роботодавцю. Рішення КТС може бути оскаржено сторонами в суді.
Працівник може звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору протягом трьох місяців з дня, коли він дізнався чи мав дізнатися про порушення свого права, у справі про звільнення-у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки, а з питань виплати заробітної плати-безстроково. Рішення суду за розглядом трудового спору підлягає негайному виконанню.
Другим видом трудових спорів, як уже зазначалось, є колективні. Правова база їх забезпечення - Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів(конфліктів)», який містить загальні положення, порядок вирішення трудового спору(конфлікту),визначення страйку, положення про його проведення, гарантії, відповідальність і відшкодування збитків, заподіяних страйком.
Колективний спір може виникнути відносно:
- встановлення нових або зміни існуючих умов праці;
- укладання чи зміни колективного договору, угоди;
- виконання колективного договору, угод чи окремих їхніх положень;
- невиконання вимог законодавства про працю.
При виникненні колективного трудового спору вимоги трудового колективу затверджуються на загальних зборах(конференції). Адміністрація має розглянути ці вимоги в п'ятиденний строк. Якщо сторони колективного спору не дійшли до згоди, то спір розглядають спеціально створені органи: комісія з примирення, трудовий арбітраж, незалежний посередник і Національна служба посередництва і примирення(НСПП).
У комісію з примирення входить однакова кількість представників від кожної із сторін. Рішення комісії з примирення приймається за досягненням згоди між її членами і має обов'язкову силу для кожної із сторін.
Кількісний і персональний склад трудового арбітражу визначають сторони. У його склад можуть входити народні депутати, представники профспілкових органів, фахівці-експерти та інші особи. Представники трудового колективу й адміністрації до складу трудового арбітражу входити не можуть.
Рішення трудового арбітражу є обов'язковим, якщо сторони попередньо про це домовилися. Це рішення затверджується більшістю голосів, оформляється протоколом і підписується усіма його членами.
Незалежний посередник-це визначена за спільним вибором сторін особа, яка сприяє встановленню взаємодії між сторонами, проведенню переговорів, бере участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення.
Незалежний посередник може бути обраний сторонами спору самостійно або за рекомендацією НСПП. Списки незалежних посередників формуються цією ж службою. До цих списків включаються авторитетні спеціалісти, які володіють знаннями і практичним досвідом у галузі трудових відносин, у тому числі вчені і громадські діячі, представники органів з працевлаштування та інші спеціалісти в галузі економіки, соціології, психології праці і законодавства про працю.
Потрібно зазначити, що думка незалежного посередника не є обов'язковою для сторін. Його пропозиції носять рекомендаційний характер.
НСПП була утворена Указом Президента України від 17 листопада 1998р. на підставі Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів(конфліктів)».
НСПП - це постійно діючий орган , покликаний сприяти врегулюванню колективних трудових спорів(конфліктів). НСПП аналізує вимоги найманих працівників, здійснює їх оцінку, обґрунтованість, а також дотримання при цьому чинного законодавства, вже починаючи з етапу виникнення колективного трудового спору бере активну участь у формуванні примирних органів, а також у примирних процедурах.
Рішення НСПП мають рекомендаційний характер і повинні розглядатися сторонами колективного спору та відповідними центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування. Останні зобов’язані розглянути їх у семиденний термін і проінформувати про прийняті рішення сторони і НСПП.
Колективний трудовий спір може бути припинений на будь-якій стадії, якщо сторони досягли згоди щодо предмета спору. Однак, якщо в результаті примирних процедур не вдалося вирішити спір або ж роботодавець не виконує угоди про його вирішення чи ухиляється від примирних процедур, працівники або профспілки мають право продовжити вирішення колективного трудового спору шляхом організації і проведення страйку. Тобто страйк - це фактично остання ланка в процесі вирішення колективних трудових спорів(конфліктів).
За чинним законодавством страйком називається тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками підприємства чи структурного, підрозділу з метою вирішення колективного трудового спору.
Право на страйк - це конституційне право працівників, закріплене у ст.44 Конституції України. Воно міститься також у ст.4 Європейської соціальної хартії та ст.8 «Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права». Рішення про участь у страйку приймає кожен працівник добровільно. За примушення до участі або неучасті у страйку винні особи несуть відповідальність у передбаченому законодавством порядку.
Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» не тільки закріплює право на страйк, але і встановлює гарантії його реалізації. Участь працівників у страйку не вважається порушенням трудової дисципліни. Стягнення можуть застосовуватися лише до працівників, які брали участь у страйку, що був визнаний незаконним.
Рішення про оголошення страйку вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість найманих працівників або не менше двох третин делегатів конференції трудового колективу. Рішення про оголошення страйку повинно бути оформлено протоколом.
Страйки бувають галузеві, територіальні і національні. Орган або особа, яка очолює страйк, зобов’язані у письмовій формі попередити роботодавця про початок страйку за 7 днів. А якщо страйк оголошується на безперервно діючому виробництві, роботодавець повинен бути про нього попереджений за 15 днів. Орган, який очолює страйк, повідомляє про його початок також НСПП.
У випадку оголошення воєнного стану проведення страйків забороняється на весь час його дії аж до повної відміни. Закон забороняє також проведення страйку працівниками органів прокуратури, суду, Збройних Сил України, органів державної влади, безпеки і правопорядку. Страйк вважається незаконним і тоді, коли спір попередньо не розглядався в комісії з примирення і трудовому арбітражі.
Рішення про визнання страйку незаконним може прийняти тільки суд, після чого страйкуючі мають стати до роботи. Участь працівників у страйку, визнаному незаконним, не вважається порушенням трудової дисципліни. Однак час участі у ньому не зараховується до трудового стажу. Особи, винні у порушенні законодавства про колективні трудові спори несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність в залежності від вчиненого правопорушення.
Практичні завдання та питання для самоконтролю
1. Які відносини регулюються нормами трудового права?
2.Що являє собою система трудового права і система трудового законодавства?
3. У чому полягають властивості колективного договору?
4. Як укладається трудовий договір?
5. Який порядок прийняття на роботу?
6. В чому полягають особливості розірвання трудового договору з ініціативи працівника і з ініціативи власника?
7. Що таке робочий час і які є його режими?
8. Які ви знаєте види відпочинку?
9. В чому відмінності між основною та додатковою заробітною платою?
10. Що таке трудова дисципліна та які засоби її забезпечення ?
11. Які є види матеріальної відповідальності?
12. Який порядок розгляду індивідуальних трудових спорів?
Література
а) основні
1. Конституція України.- К.: 1996.
2. Кодекс законів про працю України від 10.12. 1971р.
3. Трудове право України: Збірник нормативно-правових актів. (Упоряд. П.А. Бущенко, І.А. Вєтухова).- Харків, Консум, 2002.- 464 с.
5. Правознавство: Підручник. / За ред. В.В. Копєйчикова, А.М. Колодія.- К.: Юрінком, Інтер, 2004. - С. 323-381.
б) додаткові
1. Котюк В.О. Основи держави і права. Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – С. 178 – 225.
2. Основы государства и права Украины в вопросах и ответах. - Харьков: «Одисей», 2003. – С. 298-329.
3. Основи держави і права України: Навч. посібник./ За ред. В.В. Сухоноса (молодшого).- Суми: «Університетська книга», 2003.- С. 272 - 296.
4. Основы правоведения Украины: Уч. пособие./ Кивалов С.В., Музыченко П.П. Крестовская Н.Н., Крыжановский А.Ф. –Х.: «Одисей», 2004.- С. 273-296.
5. Трудове право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / За ред. П.Д. Пилипенка.- К.: Ін Юре, 2004.- 536 с.
Глава VІІI. Основи господарського права України
Господарське право, як і будь-яку іншу галузь права, можна визначати насамперед за предметною ознакою, тобто за сукупністю суспільних відносин, що регулюються нормами певної галузі права. З цієї точки зору господарське право – це система норм, які регулюють господарські відносини, тобто відносини, в які вступають організації, підприємства і підприємці у процесі своєї господарської діяльності. Таким чином, предмет господарського права України становлять господарські відносини у сфері її економіки.
Зміст предмету господарського права визначається двома основними поняттями: “народне господарство” і “ господарська діяльність”. До народного господарства України належать усі розташовані на її території підприємства, установи, організації. В сукупності вони утворюють народногосподарський комплекс України.
Безпосереднім предметом регулювання господарського права є та господарська діяльність, що зв’язана з виробництвом і реалізацією продукції, виконанням робіт і наданням послуг, а також із забезпеченням їхніх виробників необхідними ресурсами.
Господарське право України розвивається як система норм, які регулюють три сектори економіки. Домінуючим є державний сектор, до якого належать різні господарюючі суб’єкти, засновані на державній власності (близький до нього сектор становлять підприємства, засновані на комунальній власності). Другий сектор становлять підприємства, засновані на колективній власності (західні економісти нерідко вважають його приватним, але він у нашій країні по суті настільки одержавлений, що вважати його приватним немає достатніх підстав). Це – колективні підприємства, виробничі кооперативи, господарські товариства. Третім, найбільш привабливим сектором, що швидко розвивається, є приватний сектор. З розвитком процесу приватизації майна державних підприємств питома вага приватного сектору зростатиме.
Сутність господарського права визначається тими завданнями, які воно покликано вирішувати в суспільстві. Однією з невід’ємних умов ефективного функціонування народного господарства країни, комерційного і некомерційного господарського обороту є системне правове забезпечення господарської діяльності. Правове регулювання господарської діяльності можна охарактеризувати в цілому як інструмент (механізм, засіб) забезпечення організованості і порядку в народному господарстві.
Господарське право регулює відносини в сфері економіки за допомогою певних методів.
Методи господарського права – це сукупність способів регулюючого впливу норм господарського права на поведінку суб’єктів господарських правовідносин. Методи господарського права будуються на двох принципах. Перший є зобов’язуючим, коли суб’єкти господарського права зобов’язані і мають вчиняти те, що на них покладено законом. Цей принцип в основному стосується органів державного управління економікою. Як зазначається у ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Другим принципом є загальнодозвільність (“дозволено все, що не заборонено законом“), за яким діють переважно приватні підприємці.
Тому традиційно в науці господарського права виділяють дві групи методів впливу держави на поведінку суб’єктів господарювання: адміністративні та економічні. Адміністративні методи впливу – це такі засоби впливу держави, за яких необхідний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу (обов’язкового припису) компетентного органу, що підлягає виконанню суб’єктом господарювання незалежно від того, чи вигідно це виконання йому економічно, чи ні. Економічні методи – це такі способи впливу держави на суб’єктів господарювання, за яких необхідний суспільству результат досягається шляхом стимулювання суспільного виробництва, через економічний інтерес виконавців (як за допомогою матеріального заохочення, так і за допомогою майнової відповідальності за результати господарської діяльності).
Оскільки господарські відносини є комплексними, які поєднують у собі організаційні і майнові (вартісні) елементи, то у господарському праві як комплексній галузі права загалом діють три (а не один, як у некомплексних галузях) основні методи правового регулювання.
У господарському праві діють методи: владних приписів, рекомендацій і автономних рішень.
Згідно з методом владних приписів діяльність (поведінка) суб’єктів господарських відносин підпорядковується обов’язковим моделям правовідносин, визначеним законодавством. Це, зокрема, обов’язковість додержання заборон закону щодо здійснення господарської діяльності (ліцензії, квоти, спеціальні режими тощо), обов’язок визначених у законодавстві підприємств укладати з державою державні контракти та ін. Метод рекомендацій означає, що держава регулює поведінку суб’єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин. Наприклад, держава пропонує зразок форми договорів щодо окремих видів діяльності у сфері господарювання. Метод автономних рішень ґрунтується на тому, що підприємства, підприємці мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не суперечать законодавству України. Це означає, що суб’єкти господарських відносин самостійно : а) планують свою господарську діяльність, б) в межах законодавства вільно обирають предмети господарських договорів і визначають зобов’язання в них, всі необхідні умови господарських взаємовідносин.
Але в залежності від конкретних господарських ситуацій, інтересу держави стосовно тих або інших господарських відносин та інших чинників, що регулюють господарське життя, можуть використовуватися будь-які із зазначених методів, виходячи з того, який з них буде найефективнішим.
З часом елемент державного регулювання зменшуватиметься, норми господарського права України будуть “комерціалізуватися”. Воно перетворюватиметься на комерційне право, яке діятиме паралельно з цивільним.
У країнах ринкової економіки правові системи традиційно включають не господарське, як у нас, а комерційне право. Це системи норм права, що регулюють комерційну діяльність у широкому розумінні, тобто виробництво і купівлю-продаж товарів, робіт, послуг (а не в розумінні “правил торгівлі”). У таких країнах, як Німеччина, Франція, Сполучені Штати Америки, комерційне право кодифіковане у формі комерційних кодексів (в Японії – господарського кодексу), які діють паралельно з цивільними кодексами.
Господарське право України є комплексною галуззю права, яке базується на нормах цивільного права, а також містить норми адміністративного, фінансового, трудового права, які регулюють господарську діяльність.
Виходячи з цього господарське право можна визначити як систему правових норм, що регулюють господарські відносини у процесі організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності. Господарські правовідносини можуть бути класифіковані за різними ознаками.
Зокрема, за характером правовідносини в господарській діяльності розділяють на:
1) відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництва та реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг);
2) відносини щодо управління (у тому числі організації) господарською діяльністю (державна реєстрація, ліцензування, патентування, квотування та інші форми державного регулювання господарської діяльності).
За взаємним становищем сторін господарські правовідносини поділяються на:
1) горизонтальні, учасники яких рівноправні;
2) вертикальні, в яких одним з учасників виступає орган управління, у тому числі власник майна чи уповноважений ним орган.
За сферою дії господарські правовідносини поділяються на:
1) внутрішньогосподарські, що виникають всередині господарської організації між її структурними підрозділами;
2) міжгосподарські (зовнішньогосподарські), що виникають між юридично самостійними суб’єктами господарювання.
За галузями народного господарства і сферами управління, в яких виникають і функціонують господарські правовідносини, виділяють з них такі:
1) у галузі промисловості;
2) у галузі сільського господарства;
3) у галузі транспорту;
4) у галузі капітального будівництва;
5) у галузі приватизації;
6) у сфері антимонопольного регулювання;
7) у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо.
Норми господарського права як загальні правила поведінки суб’єктів господарських правовідносин функціонують завдяки своїй нормативній формі, тобто нормативним актам. Їх систему можна визначити як систему господарського законодавства, яка є інституційними джерелами господарського права. Ними є закони та інші нормативні акти. Такі форми права, як звичай, судовий прецедент, у сфері господарського права України застосовуються рідко.
Основним джерелом господарського права України є Господарський кодекс(далі ГК), прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 р., який вступив у дію з 1 січня 2004р. поряд з Цивільним кодексом України (далі ЦК). Розв’язання практичних проблем застосування ЦК та ГК, на думку спеціалістів можливе лише шляхом їх узгодження. Відношення ЦК до ГК розглядається як відношення загального до спеціального законодавства.
З набранням чинності ГК втратили чинність з 1 січня 2004р. Закони України “Про підприємництво” і “Про підприємства в Україні”, які діяли з 1991р. з наступними змінами.
ГК передбачено затвердити нові акти, а також перегляд, приведення у відповідність з ним або визнання такими, що втратили чинність нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України та нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Слід зазначити, що дуже складна як вертикальна, так і горизонтальна система господарського законодавства вимагає постійного вдосконалення.
Відповідно до Конституції України ГК встановлює правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб’єктів господарювання різних форм власності. Цей кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Згідно ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування є суб’єктами господарського права, але, згідно ст. 8 ГК, не є суб’єктами господарювання. У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.
Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, що затверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України. Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб’єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб’єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб’єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку.
Ст. 55 ГК передбачає, що суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Суб’єктами господарювання є:
В умовах розвитку в Україні ринкових відносин все більше значення для підвищення їх ефективності набуває підприємництво. Розглядаючи його як вид господарської діяльності, ГК в ст. 42 зазначає, що підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:
1) громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності:
2) юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України “Про власність”.
Але ст. 42 Конституції України передбачає, що підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.
Зокрема, Законом України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. (Відомості Верховної Ради України. – 1993. –№52. –ст. 490), та ст. 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995р. (Відомості Верховної Ради України. – 1995. –№34. –ст. 266) державним службовцям або іншим особам, уповноваженим на виконання функцій держави, заборонено займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо, через посередників або підставних осіб, входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.
Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, господарського суду, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликанні здійснювати контроль за діяльністю підприємств.
Заборона безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування встановлена Декретом Кабінету Міністрів України “Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств” від 31 грудня 1992р. (Відомості Верховної Ради України. – 1993. –№11. –ст. 94). Це, однак, не виключає їхнього права отримувати дивіденди з акцій, а також доходи від інших корпоративних прав (доходи відповідно до своєї частки майна в статутному фонді господарського товариства тощо).
Посадовими особами, на яких поширюється дія зазначеного Декрету, вважаються працівники, діяльність яких пов’язана зі здійсненням державно-владних повноважень, виконанням організаційних, розпорядчих, адміністративних і господарських функцій, прийняттям управлінських рішень. Збереження за цими особами лише права на отримання дивідендів (доходів) означає, що право на управління належним їм майном (це друга складова корпоративного права) зазначені в Декреті посадові особи на період зайняття вказаних посад можуть передавати довіреним особам відповідно до чинного законодавства.
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не лише не можуть бути зареєстровані як підприємці, а й не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також обіймати в підприємницьких товариствах, їх спілках (об’єднаннях) керівні посади та посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.
Суб’єкти підприємницької діяльності (підприємці) мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Проте в деяких видах діяльності у зв’язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління підприємництво застосовуватися не може. Перелік таких видів діяльності встановлює Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України.
Крім обмеження суб’єктивного складу підприємництва законодавством України встановлені певні обмеження, які стосуються здійснення окремих видів підприємницької діяльності. Ці обмеження полягають, по-перше, у тому, що окремі види підприємництва (господарської діяльності) мають право здійснювати лише певні суб’єкти. Так, діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів здійснюється відповідно до Закону України “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів ”.
Діяльність, пов’язану з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об’єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов’язану з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробкою, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі їх космічними запусками з будь-якою метою, можуть займатися тільки державні підприємства та організації, а проведення ломбардних операцій – також і повні товариства. Законодавством України встановлено також інші обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності.
По-друге, обмеження у здійсненні підприємницької діяльності полягають у забороні здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлює Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000р., без спеціального дозволу (ліцензії). Цей Закон визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб’єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування. Дія цього Закону поширюється на всіх суб’єктів господарювання, проте ліцензування банківської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах (ст. 2 Закону).
Відповідно до ст. 9 Закону ліцензуванню підлягають, зокрема, такі види господарської діяльності:
1) пошук (розвідка) корисних копалин;
2) виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, певної пневматичної зброї, а також торгівля зазначеними видами зброї та боєприпасами до неї;
3) виробництво вибухових речовин і матеріалів (за переліком, що його визначає Кабінет Міністрів України);
4) видобування уранових руд;
5)видобування дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органічного утворення, напівдорогоцінного каміння тощо. Всього стаття налічує 60 найменувань видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.
Суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування (перелік органів ліцензування затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000р. № 1698) із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.
Зокрема, у заяві про видачу ліцензії мають міститися такі дані:
До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчене нотаріально або органом, який видав оригінал документа.
Рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі приймає орган ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, який регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.
За видачу ліцензій справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлює Кабінет Міністрів України. Плата за видачу ліцензії вноситься після того, як прийнято рішення про видачу ліцензії. Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлює Кабінет Міністрів України за поданням спеціального уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки. Ліцензія може бути анульована.
Підставами для анулювання ліцензії є:
1) заява ліцензіата про анулювання ліцензії;
2) акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;
3) рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання;
4) нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності;
5) акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб’єктом господарювання для одержання ліцензії;
6) акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності;
7) акт про встановлення факту неподання у встановлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;
8) акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;
9) неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності.
Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дня його прийняття і може бути оскаржено у судовому порядку.
Законом України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” від 23 березня 1996р. на території України запроваджено патентування діяльності у сфері роздрібної торгівлі, торгівлі іноземною валютою (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу.
Порядок придбання торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі загалом визначається нормами цього закону, а докладніше - Положенням про виготовлення, зберігання і реалізацію торгових патентів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 р. № 1077 (Офіційний вісник України.-1998.-№ 28.-Ст. 1049). Торговий патент видається суб’єктові підприємницької діяльності під розписку у триденний термін з дня подачі заявки. Термін дії торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі становить 12 календарних місяців, а операції з торгівлі готівковими валютними цінностями – 36 календарних місяців.
Основною організаційно – правовою формою підприємницької діяльності, як і господарської у цілому, є підприємство. В ст. 62 ГК воно визначено як самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торгівельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності, про яку мова піде в 3-му питанні.
Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.
Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
В Україні, як зазначено в ГК (ст. 63) можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом. Зокрема, селянське (фермерське) господарство, орендне підприємство, підприємство з іноземними інвестиціями, іноземне підприємство. У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, а також підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та / або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств. Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Усі інші підприємства визнаються середніми.
Дочірнім визнається підприємство у випадках існування його залежності від іншого підприємства. Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство.
ГК (ст. 113) визначає підприємство приватним, якщо воно діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи.
Підприємством колективної власності визнається (ст. 93) корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників). Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства передбачені законом.
Комунальне унітарне підприємство (ст. 78) утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Мінімальній розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.
Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова “комунальне підприємство” та вказівку на органи місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство. Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.
Державне унітарне підприємство (ст. 73) утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.
Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства. Державне комерційне підприємство (ст. 75) зобов’язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів.
Державне унітарне комерційне підприємство (ст. 77) може бути перетворено у випадках та порядку, передбачених законом, у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаються законами.
Казенні підприємства (ст. 76) створюються у галузях народного господарства, в яких:
1) законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;
2) основним (понад п’ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;
3) за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;
4) переважаючим (понад п’ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;
5) приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.
Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Найменування казенного підприємства повинно містити слова “казенне підприємство”.
В ГК (ст. 70) передбачено, що підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну та інші види діяльності) на умовах і в порядку, встановлених законами. Види об’єднань підприємств, їх загальний статус, а також основні вимоги щодо здійснення ними господарської діяльності визначаються цим Кодексом, інші питання їх діяльності регулюються законодавством України. Але необхідно відрізняти об’єднання господарської діяльності різних підприємств від підприємства, заснованого на базі об’єднання майна різних форм власності (ст. 63 ГК).
Разом з тим ГК (ст. 118 - 127) передбачає об’єднання підприємств, які є господарською організацією, утвореною у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Причому об’єднання підприємств можуть бути різних видів: господарські, державні, комунальні. В свою чергу господарські об’єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, промислово-фінансові групи, союзи, спілки тощо.
Особливе місце в підприємницькій діяльності займають господарські товариства. В ЦК вони розглядаються як важлива складова частина підприємницьких товариств разом з виробничими кооперативами, які в ГК не вважаються товариствами.
Згідно ст. 79 ГК господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання , створені юридичними особами та (або) громадянами шляхом об’єднання їх майна та участі у підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть різних збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій. Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими. Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.
Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.
Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Товариство з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.
Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.
Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).
Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємництва.
Однією з головних умов здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація підприємництва, яка проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній державній адміністрації за місцем знаходження або місцем проживання суб’єкта підприємницької діяльності, якщо інше не передбачено законом.
Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, яка водночас є заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичній особі – платнику податків та інших обов’язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію. Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб’єктів підприємницької діяльності додаткові документи, не передбачені законодавством України.
За державну реєстрацію ( перереєстрацію ) суб’єктів підприємницької діяльності вноситься плата ( реєстраційний збір ): для громадян–підприємців - 1.5, для юридичних осіб - 7 неоподаткованих мінімумів доходів громадян; за прискорену (протягом одного дня) державну реєстрацію (перереєстрацію) суб’єктів підприємницької діяльності - потрійний розмір відповідного реєстраційного збору; за державну реєстрацію змін (доповнень) до установчих документів суб’єктів підприємницької діяльності - 30 відсотків реєстраційного збору.
Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться за наявності всіх необхідних документів за заявочним принципом протягом не більше п’яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов’язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з представленим ідентифікаційним номером фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів. У п’ятиденний термін від дати реєстрації органи державної реєстрації надсилають примірник реєстраційної картки з позначкою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органові й органові державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності до Фонду соціального страхування і Пенсійного фонду України.
Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб’єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України. У такому самому порядку проводиться і перереєстрація суб’єкта підприємницької діяльності. Відмова в державній реєстрації може бути оскаржена в судовому порядку.
Суб’єкти підприємницької діяльності з різних причин можуть з часом змінювати своє місцезнаходження. У таких випадках суб’єкт підприємництва у 7-денний строк з дня виникнення такої зміни повинен повідомити про це орган державної реєстрації. Невиконання цієї вимоги дає право органам державної реєстрації звернутися до суду (господарського суду) з позовом про скасування державної реєстрації.
Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою заявою підприємця – громадянина, а також на підставі рішення суду (господарського суду) в разі:
1) визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;
2) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України;
3) несвоєчасного повідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;
4) визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом ( у випадках, передбачених законодавством);
5) неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством.
Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності - юридичної особи здійснює орган державної реєстрації шляхом виключення його з Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності після проведення ліквідаційною комісією заходів щодо ліквідації суб’єкта підприємницької діяльності і подання до органу державної реєстрації передбачених законодавством України документів.
Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи здійснюється шляхом виключення його з Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності на підставі таких документів:
1) особистої заяви підприємця – громадянина або рішення суду (господарського суду) у випадках, передбачених законодавством;
2) довідки органу державної податкової служби про зняття з обліку;
3) довідки установ банків про закриття рахунків;
4) довідки органу внутрішніх справ про здачу печаток і штампів;
5) оригіналу свідоцтва про державну реєстрацію.
Орган державної реєстрації у 10-денний термін повідомляє відповідні органи державної податкової служби та державної статистики про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. Реєстраційна справа суб’єкта підприємницької діяльності, державну реєстрацію якого скасовано, передається органам державної реєстрації до місцевої державної архівної установи у встановленому порядку.
Законодавством України передбачено, що для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їхньої праці. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов’язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в Україні мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства. При втраті працездатності підприємець забезпечує потерпілому відшкодування витрат у випадках і порядку, передбачених чинним законодавством.
Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємець зобов’язаний не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій і держави, що охороняються законом. За заподіяні шкоди і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законодавством відповідальність.
Всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, держава гарантує рівні права та створює рівні можливості для доступу до матеріально – технічних, інформаційних, природних та інших ресурсів. Забезпечення матеріально – технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання підприємцем робіт і поставок для державних потреб.
Держава не втручається в управлінську діяльність суб’єктів підприємництва, але у передбачених законом випадках підприємець чи громадянин, що працює у підприємця за наймом, може бути залучений до виконання у робочий час державних обов’язків. Орган, що приймає таке рішення, у разі виникнення у підприємця збитків повинен відшкодувати їх підприємцю.
Державна підтримка підприємництва – важливий чинник його активізації в умовах становлення ринкової економіки. З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва держава:
1) на передбачених чинним законодавством умовах і порядку надає підприємцям земельні ділянки, передає їм державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;
2) сприяє організації матеріально – технічного забезпечення та інформаційного обслуговування підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів для підприємницької діяльності;
3) здійснює попереднє облаштування неосвоєних територій об’єктами виробничої та соціальної інфраструктури з наступним переданням їх у кредит підприємцям чи продажу;
4) надає підприємцям цільові кредити;
5) здійснює інші види допомоги підприємцям.
Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями з використанням:
1) податкової та фінансово – кредитної політики, враховуючи встановлення ставок податків і відсотків стосовно державних кредитів;
2) податкових пільг, цін та правил ціноутворення цільових дотацій, валютного курсу, розмірів економічних санкцій;
3) державного майна та системи резервів, ліцензій, концесій, лізингу, соціальних, екологічних та інших норм і нормативів;
4) науково – технічних, економічних і соціальних загальнодержавних та регіональних програм;
5) договорів на виконання робіт і поставок для державних потреб.
Особливо важливе значення має державна підтримка малого підприємництва. На його розвиток спрямований Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва” від 19 жовтня 2000 р. (Відомості Верховної Ради України.-2000.-№ 51-52.-ст. 447).
Для розвитку малого підприємництва Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади здійснюють його підтримку за такими напрямками:
1) формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємства, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;
2) встановлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва;
3) запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;
4) фінансово – кредитна підтримка малого підприємництва;
5) залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково – технічних і соціально – економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.
Згідно з чинним законодавством державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством. У разі видання державним чи іншим органом акта, який не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду (господарського суду) з заявою про визнання такого акту недійсним. Скарги про відшкодування збитків, завданих підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їхніх службових осіб, вирішує господарський суд.
Згідно ст. 51 ГК підприємницька діяльність може бути припинена за таких підстав:
1) з власної ініціативи підприємця;
2) у разі закінчення строку дії ліцензії;
3) у разі припинення існування підприємця;
4) на підставі рішення суду у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
А в ст. 59 ГК зазначено, що припинення діяльності суб’єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу перетворення) або ліквідації – за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб – засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках передбачених цим Кодексом – за рішенням суду.
Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур’єр» та/або офіційному друкованому органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб’єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб’єкта господарювання.
Ліквідація суб’єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією , яка утворюється власником(власниками) майна суб’єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК. Ліквідація суб’єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб’єкта, що ліквідується.
Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб’єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.
На цьому можна закінчити розгляд питання про підприємництво як спосіб здійснення господарсько-комерційної діяльності.
3. Правові основи некомерційної господарської діяльності
Некомерційне господарювання, як зазначено в ст. 52 ГК, - це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.
Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом.
Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.
Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб’єктами господарювання на основі права власності або права оперативного управління в організаційних формах, які визначаються власником або відповідним органом управління чи органом місцевого самоврядування з урахуванням вимог, передбачених ГК та іншими законами. Ними визначається порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації суб’єктів господарювання окремих організаційних форм некомерційної господарської діяльності. У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої як суб’єкт некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються положення ГК та інших законів, якими регулюється підприємництво.
Правове регулювання некомерційної господарської діяльності передбачено в ст. 54 ГК. В ній зазначено, що на суб’єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність, поширюються загальні вимоги щодо регулювання господарської діяльності з урахуванням особливостей її здійснення різними суб’єктами господарювання. При укладенні трудового договору( контракту, угоди) суб’єкт господарювання, що здійснює некомерційну господарську діяльність, зобов’язаний забезпечити належні і безпечні умови праці, її оплату, не нижче від визначеного законом мінімального розміру, також забезпечити інші соціальні гарантії, передбачені законом.
4. Господарсько-договірні зобов’язання
В господарській діяльності велике значення мають різні види зобов’язань. Відповідно ст. 173 ГК, господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управомочна сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Основним видами господарських зобов’язань є майново-господарські зобов’язання та організаційно – господарські зобов’язання. ГК(ст. 177, 178) передбачає також соціально – комунальні і публічні зобов’язання суб’єктів господарювання. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов’язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.
Господарські зобов’язання можуть виникати:
1) безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;
2) з акту управління господарською діяльністю;
3) з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;
4) внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;
5) у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів , а також внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.
В ст. 179 ГК про загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов’язання , зазначено: майново – господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і не господарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько – договірними зобов’язаннями. Але ГК(ст. 175) передбачає: зобов’язання майнового характеру, що виникають між суб’єктами господарювання та не господарюючими суб’єктами – громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.
Укладення господарського договору є обов’язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов’язковим для суб’єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору для певних категорій суб’єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК, іншими нормативно правовими актами щодо окремих видів договорів.
За загальним правилом господарський договір викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Проект договору може бути запропонований будь-якою із сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог ГК і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним(таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК.
ГК (ст. 182 – 188) передбачені особливості укладання різного виду господарських договорів, а також порядок зміни та розірвання господарських договорів.
Господарські зобов’язання, які виникли між суб’єктами господарювання та іншими учасниками господарських відносин, повинні ними виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК.
Виконання господарських зобов’язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбачених ГК та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі , що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК.
В ст. 202 ГК передбачені загальні умови припинення господарських зобов’язань. Зокрема, господарське зобов’язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов’язання; у разі поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених ГК або іншими законами. Господарське зобов’язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду. До відносин щодо припинення господарських зобов’язань застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК.
Якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявністю наміру в обох сторін – у разі виконання зобов’язання обома сторонами – в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави. У разі визнання недійсним зобов’язання з інших підстав кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за зобов’язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов’язання не передбачені законом.
ГК (ст. 209, 211) передбачає умови визнання суб’єкта підприємництва банкрутом, а також заходи щодо запобігання банкрутства. Банкрутством вважається нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури. Суб’єктом банкрутства може бути лише суб’єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути визнані банкрутом казенні підприємства, а також відокремлені структурні підрозділи господарської організації. Разом з тим в ст. 215 передбачено, що приховування банкрутства, фіктивне банкрутство або умисне доведення до банкрутства, а також неправомірні дії у процедурах неплатожоспроможності, пов’язані з розпорядженням майном боржника, що завдали істотної шкоди інтересам кредиторів та держави, тягнуть за собою кримінальну відповідальність винних осіб відповідно до закону.
5. Основні засади відповідальності за правопорушення у сфері господарювання
Вчинене учасником господарських відносин правопорушення у сфері господарювання є підставою для його господарсько-правової відповідальності. Таку відповідальність правопорушники несуть шляхом застосування до них господарських санкцій в порядку, передбаченому ГК, іншими законами та договором.
Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:
1) потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі (передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі);
2) сплата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань у натурі;
3) у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.
Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.
Як правовий засіб відповідальності у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції, оперативно-господарські санкції. Крім цих санкцій до суб’єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.
Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції – уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
За невиконання або неналежне виконання господарських зобов’язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами.
Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов’язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.
В ГК (ст. 224-229) зазначено, що розуміється під збитками, який склад, розмір, умови і порядок їх відшкодування; передбачено солідарне відшкодування збитків, регресні вимоги щодо відшкодування збитків, а також відшкодування збитків у разі порушення грошових зобов’язань.
Штрафними санкціями у ГК (ст. 230) визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.
Законом щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У разі якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов’язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
1) за порушення умов зобов’язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
2) за порушення строків виконання зобов’язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. Спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони.
Штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов’язань, визначається відповідним суб’єктом господарювання – господарською організацією.
Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язань встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. За грошовим зобов’язанням боржник не повинен платити відсотки за час прострочення кредитора. У випадках, передбачених законом, штрафні санкції за порушення господарських зобов’язань стягуються судом у доход держави.
ГК (ст. 236) передбачає різні види оперативно-господарських санкцій, перелік яких не є вичерпним, а в ст. 239 закріплені основні види адміністративно-господарських санкцій, перелік яких також не є вичерпним.
В ст. 240-247 викладений зміст таких адміністративно-господарських санкцій: безоплатне вилучення прибутку (доходу); штраф; стягнення зборів (обов’язкових платежів); зупинення операцій за рахунок суб’єктів господарювання; застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання; скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання за порушення закону.
Ст. 249 ГК передбачає гарантії прав суб’єкта господарювання у разі неправомірного застосування до них адміністративно-господарських санкцій. В ст. 250 ГК зазначено, що адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
ГК (ст. 251-257) також передбачає відповідальність суб’єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства. Зокрема, накладання штрафів, адміністративна відповідальність громадян-підприємців та посадових осіб, вилучення незаконно одержаного прибутку (доходу), вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб’єкта господарювання, відшкодування збитків, спростування неправдивих, неточних або неповних відомостей. Справи про порушення антимонопольно-конкурентного законодавства розглядаються Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями у порядку, встановленому законом.
Таким чином, в цьому розділі посібника розглянуті важливі положення основ господарського права і законодавства України. В процесі самостійної підготовки з даної проблемі бажано звернутися до таких положень ГК, як особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання, до його статей про зовнішньоекономічну діяльність і спеціальні режими господарювання.
Практичні завдання та питання для самоконтролю
1. Дайте визначення предмета господарського права.
2. Назвіть методи господарського права.
3. Які виділяють види господарських правовідносин?
4. Дайте загальну характеристику джерел господарського права?
5. Назвіть важливі ознаки підприємництва.
6. Хто може бути суб’єктом підприємницької діяльності?
7. Які види господарської діяльності підлягають ліцензуванню?
8. Що потрібно знати для отримання ліцензії?
9. Які можуть бути підстави для анулювання ліцензії?
10. Яких видів підприємства можуть діяти в Україні?
11. Що таке господарські товариства і їх види?
12. Навіщо потрібна державна реєстрація підприємництва?
13. Які можуть бути підстави для скасування державної реєстрації підприємництва?
14. В чому полягають відносини між державою і підприємцями?
15. Покажіть підстави припинення підприємницької діяльності.
16. В чому особливості некомерційної господарської діяльності?
17. Назвіть основні види зобов’язань в господарській діяльності.
18. Як виникають господарські зобов’язання?
19. Які є умови припинення господарських зобов’язань?
20. Які види санкцій застосовуються у сфері господарювання?
Література
а) основна
1. Конституція України. – К., 1996.
2. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року.
3. Правознавство: Підручник. / За ред. В.В. Копейчикова, А.М. Колодія. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 489-524.
б) додаткова
1. Основи держави і права України: Навч. посібник./ За ред. В.В. Сухоноса (молодшого). – Суми. “Університетська книга”, 2003. - С. 335-346.
2. Понікаров В.Д., Андрійченко Ж.О. Господарське законодавство: Навч. посібник для самостійного вивчення дисципліни. – Х.: “ІНЖЕК”, 2003. – 124с.
3. Присяжнюк А. Цивільний та Господарський кодекси України: проблемні аспекти практичного застосування. //Право України, 2005, №3. - С. 101-103.
4. Щербина В.С. Господарське право України: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 384с.
В умовах розвитку ринкової економіки зростає необхідність вдосконалення фінансової діяльності держави. Така діяльність спрямована на захист національних інтересів суспільства в цілому і окремих його громадян. Значна роль в цьому належить фінансовому праву як одній із важливих галузей права.
Фінансове право має особливий предмет і метод його правового регулювання. Воно регулює відносини, що виникають у фінансовій діяльності держави. Ці відносини складають певну сферу державного управління, пов’язану з розподілом і перерозподілом національного доходу країни. У фінансових правовідносинах проявляється організаційна роль органів державної влади та місцевого самоврядування. За характером проявлення фінансові правовідносини є владно – майновими. Це є головною ознакою, яка відрізняє фінансово – правові відносини від інших відносин грошового характеру, зокрема у цивільному та адміністративному праві.
Тобто предметом регулювання фінансового права виступають суспільні відносини, що виникають у процесі діяльності органів держави та місцевого самоврядування з приводу формування, розподілу та використання грошових коштів, які необхідні для фінансування соціально – економічного розвитку держави. Але відносини, що виникають у процесі формування, розподілу та використання фондів коштів господарюючих суб’єктів і громадян фінансовим правом не регулюються.
Для надання фінансовим відносинам правового характеру використовується властивий їм імперативний (владний) метод їх регулювання. Суть його полягає в тому, що зміст фінансових правовідносин визначається однією із сторін, завдяки прийняттю нею владного припису, обов’язкового для виконання іншою стороною.
У складі фінансових правовідносин виділяють такі основні групи :
1)відносини між центральними і місцевими органами державної влади і управління;
2)відносини між державними органами і державними підприємствами, установами та організаціями;
3)відносини між фінансовими і кредитними органами;
4) відносини між фінансовими органами та громадянами;
5) відносини між державними господарюючими суб’єктами, які діють на засадах госпрозрахунку;
6) відносини між державою в особі уповноважених нею органів та підприємствами, установами і організаціями недержавної форми власності.
Для фінансового права характерна наявність великої кількості фінансово – правових норм, що формують відповідну систему. Вона складається з окремих фінансових норм права, інститутів і підгалузей права, що тісно взаємопов’язані між собою. Тобто система фінансового права це його внутрішня структура.
Фінансове право, як і інші галузі права, поділяють на дві частини: загальну і особливу.
Загальна частина включає в себе фінансово–правові норми, які визначають завдання, зміст, принципи, форми і методи фінансової діяльності держави і її органів.
Норми загальної частини конкретизуються в особливій частині фінансового права, яка включає в себе фінансово–правові норми інститутів і підгалузей, що регулюють однорідні суспільні відносини у сферах: бюджету, державних доходів, податків, видатків, кредиту, страхування, банківського кредитування і безготівкових розрахунків, грошового обігу і валютного регулювання.
До основних підгалузей фінансового права можна віднести: бюджетне право, податкове право, банківське право. В свою чергу підгалузі фінансового права складаються з окремих інститутів права. Наприклад, підгалузь “Бюджетне право” складається з двох фінансово – правових інститутів:
1) бюджетний устрій;
2) бюджетний процес.
Але окремі дослідники розглядають бюджетне право, податкове право і банківське право як інститут фінансового права.
Таким чином, фінансове право становить сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини в сфері формування, розподілу й використання централізованих і децентралізованих грошових фондів публічних фінансів держави й територіальних громад. Саме такий підхід лежить в основі визначення предмета фінансово – правового регулювання, формування меж цієї галузі.
Від системи фінансового права як галузі права слід відрізняти систему фінансового законодавства. Остання являє собою систему всіх упорядкованих певним чином нормативно–правових актів, які регулюють фінансові відносини в державі. Фінансове законодавство – це зовнішня форма фінансового права, що відображає його внутрішню сутність ( структуру ).
Основою нормативно–правових актів, що регулюють фінансові правовідносини, безсумнівно, є закони. Їх використання передбачає деякі особливості.
По–перше, фінансові закони діють не окремо, а при взаємній залежності. Наприклад, Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” передбачає дію деяких статей тільки з урахуванням Закону України “Про страхування”.
По–друге, дія багатьох спеціальних фінансових законів неможлива без широкої системи підзаконних актів – інструкцій, роз’яснень тощо.
Разом з тим особливістю правового регулювання фінансових відносин є те, що вони регламентуються широкою системою нормативних актів, прийнятих органами різних рівнів. Крім законів, фінансові відносини регулюються постановами Верховної Ради, актами Президента й Кабінету Міністрів України, актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.
Як бачимо, норми фінансового права містяться в різних за своїм характером і значенням джерелах , що обумовлено широтою та розмаїттям предмета фінансового права, які складають різноманітні відносини публічного характеру. Розглянемо більш повно окремі найважливіші елементи фінансової системи України.
Центральною ланкою фінансової системи України є її бюджетна система, яка є зведеним ( консолідованим ) бюджетом України. Бюджетна система України складається з Державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів. Це можна показати на такій схемі:
Зведений ( консолідований ) бюджет України
|
Державний бюджет |
|
Зведені бюджети 24 областей |
|
Зведені бюджети міст Києва та Севастополя |
|
Зведений бюджет Автономної республіки Крим |
|
обласний бюджет |
|
зведені бюджети міст з районним поділом |
|
Районні бюджети |
|
зведені бюджети районів |
|
міський бюджет |
|
міський бюджет |
|
селищні та сільські бюджети |
|
сільські, селищні та міські бюджети |
|
районний бюджет |
|
Районні бюджети в місті |
Отже, бюджетна система України – це сукупність державного та місцевого бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно – територіальних устроїв і врегульована нормами права. Основою побудови бюджетної системи виступає адміністративно – територіальний поділ України.
Для кожної країни головною ланкою її фінансової системи, яка об’єднує головні доходи і витрати держави, є державний бюджет. Він виражає економічні грошові відносини, що опосередковують процес формування, розподілу, перерозподілу та використання централізованого фонду коштів держави, і затверджується Верховною Радою України як закон.
У більшості країн бюджет установлюється на один рік. Період дії бюджету має назву бюджетного періоду. Подовження періоду дії бюджету за межі одного року зменшує його достовірність, послаблює вплив і контроль за ним законодавчого органу. Стаття 96 Конституції України встановила, що Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а з особливих обставин – на інший період. Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року.
Крім Конституції України бюджетні відносини в нашій країні регулюються нормами Бюджетного кодексу України, який прийнятий 21 червня 2001 року. До набрання ним чинності діяв Закон України “Про бюджетну систему України ” з 1991 року.
Бюджетне законодавство України визначає бюджет як план. В загальній частині Бюджетного Кодексу України передбачені загальні положення, структура бюджетної системи та її принципи, бюджетний процес та його учасники, здійснення різних запозичень. В особливій частині закріплені розділи і глави про: доходи і видатки державного бюджету України, складання проекту, розгляд, прийняття та його виконання, про внесення до нього змін, а також закріплені положення про місцеві бюджети, міжбюджетні відносини і контроль за дотриманням бюджетного законодавства з урахуванням відповідальності за бюджетні правопорушення.
В Бюджетному кодексі визначені такі принципи, на яких ґрунтується бюджетна система України:
1) єдності, яка забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядків виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;
2) збалансованості, яка передбачає, що повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;
3) самостійності Державного Бюджету України та місцевих бюджетів. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом на визначення напрямків використання коштів відповідно до законодавства України;
4) повноти, що передбачає включення до складу бюджетів усіх надходжень та витрат бюджетів, які здійснюються відповідно до нормативно – правових актів органів державної влади і місцевого самоврядування;
5) обґрунтованості, який передбачає формування бюджету на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик і правил;
6) ефективності, який передбачає, що при складанні та виконанні бюджетів всі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;
7) субсідарності, який означає, що розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;
8) використання бюджетних коштів, який передбачає, що бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;
9) справедливості і неупередженості, який повинен проявлятися в розподілі суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;
10) публічності та прозорості, який проявляється в тому, що Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;
11) відповідальності учасників бюджетного процесу, який передбачає їх відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.
Згідно з Бюджетним кодексом України визначаються такі стадії бюджетного процесу:
1) складання проектів бюджетів;
2) розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;
3) виконання бюджету, в тому числі у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;
4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету ї прийняття рішення щодо нього.
Формування та використання Державного бюджету можна відобразити на такій схемі:
Учасниками бюджетного процесу на всіх його стадіях є органи та посадові особи, які наділені бюджетними повноваженнями, зокрема Президент України, органи законодавчої (представницької) та виконавчої влади, Національний банк України та органи державного фінансового контролю. Повноваження (права та обов’язки) учасників бюджетних правовідносин визначені Бюджетним кодексом України.
Контроль за дотриманням бюджетного законодавства на всіх стадіях бюджетного процесу здійснюється Верховною Радою України, Рахунковою палатою, Міністерством фінансів України, Державним казначейством України, Державною Контрольно – ревізійною службою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими радами, їх виконавчими органами та місцевими державними адміністраціями. Регулярні звіти про доходи й видатки Державного бюджету України оприлюднюються в засобах масової інформації.
Основою фінансової системи в кожній країні є податкова система, базою для створення якої є обсяги бюджетних видатків. Для здійснення функцій держави і утримання державного апарату необхідні фінансові кошти. Вони формуються в процесі отримання державою доходів, які значною мірою складаються з податкових надходжень у бюджет.
Поняття податкової системи не є виключно категорією податкового права. Вона має визначене, комплексне, граничне положення на стику бюджетного і податкового права. З одного боку, податкове право регулює відносини щодо надходження коштів до доходної частини бюджетів, але з іншого боку, це фактично і є відносини формулювання доходної частини бюджетів, які регулює бюджетне право.
Під час визначення податкової системи важливо розмежувати два підходи до її розуміння. З позицій першого підходу податкова система становить сукупність податків, зборів, платежів і виступає як механізм визначених, законодавчо закріплених важелів з акумуляції доходів держави. В цьому випадку вона може збігатися із системою податків, зборів, платежів. У такому разі наголошують на матеріальному боці податкової системи, що забезпечує механізм дії податків.
З позицій іншого підходу податкова система містить у собі й досить широкий спектр процесуальних відносин щодо встановлення, зміни, відміни податків, зборів, обов’язкових платежів, забезпечення їх сплати, організації контролю та відповідальності за порушення податкового законодавства. Це майже невидима, але не менш важлива частина податкової системи. Тому такому підходу до розуміння податкової системи приділяється значна увага.
Зокрема, на думку авторів одного із посібників податкова система розуміється як сукупність правових норм, що регулюють розміри, форми і терміни стягнення податків і платежів, які мають податковий характер й необхідні державі для виконання її функцій.
Податкова система повинна чітко визначити всю сукупність податків, зборів та обов’язкових платежів, їх форму та структуру, методи побудови і стягнення, постійно здійснювати фінансовий контроль за виконанням податкових забов’язань.
Кожна країна світу енергійно використовує свою податкову систему для регулювання ринку та грошового обігу.
Молода українська держава протягом останніх років створює свою власну податкову систему, яка враховує досвід інших країн, але не є простим його копіюванням. Адже податкова система кожної країни повинна відображати конкретні її особливості: рівень розвитку економіки, соціальної сфери, її зовнішню і внутрішню політику, географічне положення, кліматичні умови та безліч інших чинників.
У широкому розумінні податкова система є сукупністю: 1) податків, зборів і платежів, законодавчо закріплених у державі; 2) принципів, форм і методів їхнього встановлення, зміни чи скасування; 3) дій, що забезпечують їхню сплату, контроль і відповідальність за порушення податкового законодавства.
У вузькому розумінні податкова система є системою оподаткування. Загальні принципи побудови системи оподаткування знаходять конкретний вираз у загальних елементах оподаткування.
До елементів системи оподаткування належать:
1) суб’єкт оподаткування або платник податків, зборів та обов’язкових платежів;
2) об’єкт оподаткування;
3) база оподаткування (оподатковуваний оборот);
4) одиниця оподаткування;
5) джерело сплати податку, збору та обов’язкового платежу;
6) податкова ставка (норматив);
7) податкова пільга;
8) податкова квота;
9) строки сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів.
Суб’єктами оподаткування або платниками податків, зборів та обов`язкових платежів є юридичні або фізичні особи, банки, бюджетні організації, міжнародні об’єднання та організації, які відповідно до чинного податкового законодавства зобов’язані нараховувати, утримувати та сплачувати податки, збори та інші обов’язкові платежі. Ст. 67 Конституції України передбачає: кожен забов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Систему оподаткування в Україні можна показати на такій схемі:
Об’єкт оподаткування – це те, що підлягає оподаткуванню тим чи іншим податком, збором або обов’язковим платежем, тобто доходи, прибуток, майно, операції з продажу товарів, робіт, послуг та інші визначені чинним податковим законодавством об’єкти. Об’єкт оподаткування повинен бути чітко визначеним, стабільним, мати безпосереднє відношення до платника податку.
База оподаткування (оподатковуваний оборот) – це вартісний, фізичний або інший характерний вираз об’єкта оподаткування, законодавчо закріплена частина доходів або майна платника, яка враховується при розрахунку податку, збору та обов’язкового платежу.
Одиниця оподаткування – це одиниця виміру об’єкта оподаткування. Зокрема, грошова одиниця для податку на доходи фізичних осіб, одиниця виміру площі (га, кв.м) для податку на землю, одиниця виміру потужності двигуна (к. Вт) для податку з власників транспортних засобів та самохідних машин і механізмів тощо.
Джерело сплати податку, збору та обов’язкового платежу – це доход платника податку, збору та обов’язкового платежу, з якого він сплачує податок, збір та обов’язковий платіж.
Податкова ставка (норматив) – це законодавчо встановлені величина податкових нарахувань на одиницю виміру бази оподаткування. Податкові ставки (нормативи) можуть встановлюватись єдині для всіх платників або бути диференційованими. В одних випадках єдина ставка податку (нормативу) ставить усіх платників у рівні умови, а диференціація створює одним пільгові, а іншим – більш жорсткі умови оподаткування.
Податкова пільга – це законодавчо закріплене повне або часткове звільнення від сплати податків, зборів та інших обов`язкових платежів.
Податкова квота – це встановлена доля податку в доході платника в абсолютному та відносному виразі. Її величина характеризує допустимий рівень оподаткування. В Україні поняття податкової квоти зараз не застосовується.
Строки сплати податків, зборів та обов’язкових платежів встановлюються законодавством з питань оподаткування окрема для кожного з них.
Види податків в Україні та порядок їх сплати до бюджету визначаються Законом України від 18 лютого 1997 року „Про внесення змін до Закону України „Про систему оподаткування” (зі змінами до нього) та іншими нормативно-правовими актами. На розгляді у Верховній Раді України знаходиться проект Податкового кодексу України. В статті 74 Конституції України передбачено, що референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків.
Податки класифікуються за різними ознаками:
1) за суб’єктом оподаткування;
2) за формою оподаткування;
3) за економічним змістом об’єкта оподаткування;
4) в залежності від рівня державних структур, які їх встановлюють;
5) за способом їх стягнення (в залежності від територіального рівня);
6) в залежності від способів встановлення ставок оподаткування;
7) в залежності від встановленого порядку використання.
За суб’єктом оподаткування податки поділяються на ті, що стягуються з юридичних осіб, фізичних осіб, юридичних і фізичних осіб (змішані).
За формою оподаткування податки поділяються на прямі і непрямі. До прямих податків належать всі прибуткові та майнові податки. Прямі податки поділяються на особисті та реальні. Прикладом особистого податку є податок на доходи фізичних осіб. Сплата податку, встановленого Законом України від 22 травня 2003 року „Про податок з доходів фізичних осіб”, є конституційним обов’язком кожної працездатної людини.
Прикладом реального податку є податок (плата) на землю, платники якого повинні сплачувати його незалежно від того, чи отримали вони доходи і, якщо отримали, то в яких розмірах.
До непрямих податків належать такі податки, як податок на додану вартість, акцизний збір, мито.
За економічним змістом об’єкта оподаткування податки поділяються на: прибуткові, майнові, на споживання, на різні дії.
Прибуткові податки стягуються з доходів (прибутків) фізичних та юридичних осіб.
Майнові податки застосовуються при оподаткуванні рухомого та нерухомого майна, а також на використання різних ресурсів – землі, води, корисних копалин тощо.
Податки на споживання сплачуються не при одержанні доходів (прибутку), а при їх використанні.
Податки на різні дії стягуються за оформлення юридичних чи господарських актів, з фінансових операцій, реалізації продукції тощо.
В залежності від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві. В Законі України „ Про внесення змін до Закону України „Про систему оподаткування” відокремлені загальнодержавні та місцеві податки та збори.
До загальнодержавних податків в Законі віднесені:
1) податок на додану вартість;
2) акцизний збір;
3) податок на прибуток підприємств;
4) податок на доходи фізичних осіб;
5) мито;
6) державне мито;
7) податок на нерухоме майно (нерухомість);
8) плата (податок) на землю;
9) рентні платежі;
10) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;
11) податок на промисел;
12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;
13) збір за спеціальне використання природних ресурсів;
14) збір за забруднення навколишнього природного середовища;
15) збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;
16) збір на обов’язкове соціальне страхування;
17) збір на обов’язкове державне пенсійне страхування;
18) збір до Державного інноваційного фонду;
19) збір за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.
До місцевих податків належать: податок з реклами і комунальний податок.
До місцевих зборів (обов’язкових платежів) Закон відносить:
1) готельний збір;
2) збір за припаркування автотранспорту;
3) ринковий збір;
4) збір за видачу ордера на квартиру;
5) курортний збір;
6) збір за участь у бігах на іподромі;
7) збір за виграш на бігах на іподромі;
8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі та іподромі;
9) збір за право використання місцевої символіки;
10) збір за право проведення кіно – і телезйомок;
11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;
12) збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;
13) збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг;
14) збір з власників собак.
Місцеві податки і збори (обов’язкові платежі), механізм справляння та порядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України, крім збору за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними радами. Місцеві податки та збори зараховуються до місцевих бюджетів.
В залежності від способів встановлення податкових ставок податки поділяються на пропорційні, прогресивні та рівні. До пропорційних належать податки, які передбачають сплату однакової суми з кожної одиниці оподаткування. Ставки прогресивних податків збільшуються із ростом одиниці оподаткування. Рівний податок стягується в однаковій сумі зі всіх його платників. Перевагою такого податку є простота його стягнення.
В залежності від встановленого порядку використання податки поділяються також на загальні та спеціальні (цільові). Загальні податки при надходженні до бюджету обезлічуються. Вони не мають особливого призначення й передбачені для проведення загальнодержавних заходів, можуть бути використані для покриття будь-яких видів видатків державного та місцевого бюджетів. Спеціальні (цільові) податки мають суворо визначене призначення й стягуються для проведення цільового фінансування окремих раніше визначених заходів.
Серед великого кола податків і зборів, що сплачуються юридичними та фізичними особами, виділяють податок на прибуток підприємств, закріплений Законом України „Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 року. (зі змінами та доповненнями) і податок на доходи фізичних осіб, згідно із Законом України „Про податок з доходів фізичних осіб” від 22 травня 2003 р.
Платниками податку на прибуток підприємств є:
Платниками податку також є філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників податку, що не мають статусу юридичної особи, розташовані на території іншої, ніж такий платник податку, територіальної громади; постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи з джерел їх походження з України або виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їх засновників; управління залізниці, що одержують прибуток від господарської діяльності залізничного транспорту; Національний банк України та його установи; установи пенітенціарної системи та їх підприємства, які використовують працю спецконтингенту тощо.
Платниками податку з доходів фізичних осіб є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.
Згідно з Законом України „Про податок з доходів фізичних осіб” оподаткуванню підлягають отримані громадянами доходи як у грошовій (національна або іноземна валюта), так і в натуральній формі (наприклад, подароване авто). Більше того, Закон передбачає значне розширення податкової бази, а саме оподаткування доходів отриманих у результаті проведення операцій з нерухомістю, даруванням, спадщиною, цінними паперами та корпоративними правами, відсотків від розміщення коштів у банківських установах, виграшів у недержавних лотереях тощо.
Закон не передбачає встановлення єдиної ставки податку, хоча сьогодні серед громадськості пропагується саме така думка, оскільки залежно від особливостей об’єкта оподаткування застосовується різна ставка. Фактично базовою є ставка 15% від об’єкта оподаткування, але в період з 1 січня 2004р. до 31 грудня 2006р. така базова ставка встановлена на рівні 13%.
Фіксованою є ставка податку на доходи, які підлягатимуть кінцевому оподаткуванню при їх виплаті: грошові або майнові призи, виграші в азартні ігри, розіграші (крім лотерей, які згідно з цим Законом мають статус державних) на рівні 30% (26%).
Платники податків мають право:
1) подавати державним податковим органам документи, що підтверджують право на пільги з оподаткування, у порядку, встановленому законами України;
2) одержувати і знайомитися з актами перевірок, проведених державними податковими органами;
3) оскаржити у встановленому законом порядку рішення державних податкових органів і посадових осіб.
На платників податків покладаються такі обов’язки:
Відповідальність за правильність обчислення, своєчасність сплати податків і дотримання законів оподаткування несуть платники податків відповідно до законів України.
Суми податків, не внесені у встановлений термін, а також суми штрафів й інших фінансових санкцій стягуються за весь час ухиляння від сплати податків з юридичних осіб незалежно від форм власності і результатів фінансово-господарської діяльності в безперечному порядку, а з фізичних осіб – у судовому порядку.
Ухилення від подачі декларації про доходи від заняття кустарно-ремісничими промислами, іншою індивідуальною діяльністю або інших доходів, коли подача декларації передбачена законом, тягне адміністративну відповідальність. Навмисне ухилення від сплати податків, здійснене посадовими особами підприємства чи фізичною особою, якщо ці дії призвели до ненадходження у бюджет коштів у значних розмірах, тягне за собою кримінальну відповідальність.
Банківське право – одна з найбільш молодих галузей права, що вивчаються в навчальних закладах України. А по суті воно є однією з підгалузей фінансового права. Виникнення і розвиток поняття „банківське право” в Україні має свої об’єктивні підстави й умови формування, серед яких можна виділити:
1) створення ринкових соціально-економічних умов для запровадження і розвитку банків різних форм власності;
2) становлення дворівневої банківської системи з необхідним ступенем самостійності комерційних банків, діяльність яких регулюється нормами права;
3) розвиток грошового і фінансового ринків.
Банківське право являє собою сукупність норм, що регулюють відносини, які виникають у процесі організації, функціонування та розвитку банківської системи, шляхом встановлення прав, обов’язків і відповідальності учасників цих відносин.
Банківська система є законодавчо визначеною, чітко структурованою сукупністю різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією кредитно-фінансових установ.
В Україні банківська система має 2 рівні. Перший рівень представлений Національним банком України (НБУ). Він є юридичною особою, має статутний фонд в сумі 10 млн.грн., відповідну печатку, займається господарською діяльністю, а також здійснює регулювання та нормативно-правове забезпечення операцій спеціалізованих банків. НБУ в своїй діяльності підзвітний Президентові та Верховній Раді України.
Як центральний банк держави НБУ здійснює регулювання обсягу грошової маси, репрезентує інтереси держави з центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях.
Керівними органами НБУ є Рада і Правління. Перша розробляє Основні засади грошово-кредитної політики, а Правління НБУ приймає рішення щодо економічних засобів і монетарних методів, необхідних для реалізації основних засад грошово-кредитної політики, про зміну відсоткових ставок НБУ, про формування резервів і покриття фінансових ризиків НБУ щодо мінімального розміру золотовалютних резервів тощо.
Другий рівень банківської системи України складають комерційні банки, різні за організаційно-правовою формою, спеціалізацією, сферою діяльності, формою власності та іншими ознаками.
Класифікація комерційних банків може бути такою:
|
Класифікаційні ознаки |
Види комерційних банків |
|
Порядок створення |
Перепрофільовані, новостворені |
|
Характер спеціалізації |
Універсальні, спеціалізовані |
|
Територія діяльності |
Регіональні, республіканські, міжнародні |
|
Розмір |
Великі, середні, малі |
|
Форма власності |
Загальнодержавні, муніципальні, колективні (відкриті й закриті акціонерні товариства, холдинги, товариства з обмеженою відповідальністю, кооперативні), приватні, зі стопроцентною іноземною власністю, змішані |
|
Функції і характер виконуваних операцій |
Інвестиційні, депозитні, іпотечні, земельні, інноваційні, поштово-пенсійні, промислові, агропромислові, біржові, експортно-імпортні, лізингові, торговельні |
|
Характер відносин |
Банки-гаранти, банки-кореспонденти, уповноважені |
|
Ступінь впливу |
Монополісти, аутсайдери |
|
Структура |
Багатопрофільні, безфіліальні |
|
Ступінь контролю |
Контролюючі, контрольовані |
|
Конкурентоспроможність |
Конкурентоспроможні, неконкурентоспроможні |
|
Фінансовий стан |
Стійкі (стабільні), проблемні, кризові, банкрути |
За видами здійснюваних операцій в Україні функціонують універсальні і спеціалізовані банки.
За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). За формою власності банки в Україні є: державними (зокрема, Ощадний та Український експортно-імпортний банки), приватними і змішаними. За територіальною ознакою банки поділяються на міжнародні, загальнонаціональні, міжрегіональні та регіональні. За належністю статутного капіталу та способом його формування банки поділяються на пайові та акціонерні. Останні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.
Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки. Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. В Україні у 2002 р. був створений перший кооперативний банк із статусом місцевого.
Засновниками банку можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, резиденти та нерезиденти. Але учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації. Органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада та правління (рада директорів) банку. Органом контролю банку є ревізійна комісія та внутрішній аудит банку.
Банк діє відповідно до статуту, в якому визначені: найменування банку, його місцезнаходження, організаційно-правова форма, види діяльності, які має намір здійснювати банк, розмір і порядок формування статутного капіталу банку тощо.
Для здійснення банківської діяльності банки мають одержати ліцензію, що видається НБУ на підставі заяви банку і відповідних документів, які підтверджують:
1) наявність заявленого і зареєстрованого капіталу банку в розмірі, встановленому чинним законодавством;
2) забезпеченість банку відповідним банківським устаткуванням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями згідно з вимогами НБУ;
3) наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту і досвід керування банком.
Тобто, відповідно до чинного законодавства банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії НБУ здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
Банківська діяльність – особливий вид підприємницької діяльності, пов’язаний з рухом позикових капіталів, їх мобілізацією та розподіленням, і забезпечений особистою гарантією спеціального суб’єкта банка.
Економічну незалежність банків законодавчо закріплено в таких принципах:
1) держава не відповідає за забов’язаннями банків, а банки не відповідають за забов’язаннями держави;
2) НБУ не відповідає за забов’язаннями банків, а банки не відповідають за забов’язаннями НБУ;
3) органам державної влади й органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов’язків або втручатися у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом.
Банківська діяльність включає такі два елементи:
Необхідно враховувати те, що банкіри надають у кредит в основному запозичений капітал, а промислові і торгові капіталісти надають у позику власний капітал. Доходами позикових капіталістів являються позикові відсотки, а доходом банкіра – банківський прибуток (відсоток від кредиту, доход від продажу паперів, комісійні).
Правовий статус банків і порядок здійснення банківської діяльності в Україні визначаються Конституцією України (статті 99,100) та Законами України „Про національний банк України” від 20 травня 1999 р. та „Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р.
Банки виконують у ринковому господарстві такі важливі функції:
а) мобілізація вкладів різних розмірів і термінів від капіталістів з грошовими надлишками;
б) передача через банк грошових надлишків функціонуючим капіталістам з недостатніми капіталами;
2) посередництво в платежах:
а) приймання грошових коштів від капіталістів-клієнтів;
б) зберігання отриманих коштів;
в) видача отриманих коштів їх власникам-клієнтам;
г) ведення обліку і записів прийому та видачі на певних рахунках;
3) мобілізація грошових доходів і заощаджень та перетворення їх у капітал:
а) мобілізація грошових доходів суб’єктів підприємницької діяльності у вигляді вкладів;
б) мобілізація грошових заощаджень населення у вигляді вкладів;
в) перетворення мобілізованих коштів у позиковий капітал шляхом акумулювання його на рахунку банку;
г) надання позикового капіталу через кредит суб’єктам підприємницької діяльності та населенню для розширення їх капітальних можливостей;
4) створення кредитних засобів обігу:
а) наявність в обігу банкнот;
б) наявність в обігу безготівкових платіжних інструментів (чеки, акредитиви, векселі тощо).
В діяльності банків виділяють наявність окремої категорії дій, які отримали назву банківських операцій. Вони здійснюються на підставі укладених угод між суб’єктами банківських правовідносин за принципом виняткової правоздатності з дотриманням встановлених стандартів, правил, нормативів.
Банківські операції поділяються на пасивні і активні. Метою пасивних операцій є формування власних ресурсів банку шляхом залучення різних видів вкладів, отримання кредитів від інших банків, емісії власних цінних паперів, а також проведення інших дій, спрямованих на збільшення власних ресурсів.
Видами пасивних операцій є:
1) прийняття вкладів;
2) відкриття та ведення рахунків клієнтів, у тому числі й банків-кореспондентів;
3) випуск власних цінних паперів (акцій, облігацій) та фінансових інструментів (векселів і сертифікатів);
4) отримання міжбанківських кредитів, у тому числі централізованих кредитних ресурсів.
Метою активних операцій є отримання прибутку від розміщених мобілізованих ресурсів і забезпечення ліквідності банку.
Видами активних операцій є:
2) інвестиції в цінні папери;
3) касові з приймання, зберігання та видачі грошових коштів.
При здійсненні своєї діяльності банки забов’язані забезпечити схоронність банківської таємниці, а саме інформації щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.
Однак з метою запобігання легалізації грошей, отриманих злочинним шляхом, банки забов’язані ідентифікувати всіх осіб, що здійснюють значні і сумнівні операції. При цьому з метою попередження злочинів інформація про ідентифікацію таких осіб повинна повідомлятися банками відповідним органам згідно законодавству України, що регулює питання боротьби з організованою злочинністю.
Тимчасово можуть бути припинені операції на рахунках у банках на підставі рішення державних податкових, судових чи правоохоронних органів, якщо це передбачено законодавчими актами України. Крім того, на кошти, що знаходяться на рахунках клієнтів, може бути накладено арешт.
Договірні відносини банку з клієнтом припиняються в два етапи: розірвання договору і закриття рахунку. Рахунок закриватися повинен тільки після розірвання договору, а залишок грошей на рахунку видається клієнту або за його бажанням перераховуються банком на інший рахунок.
Висновками з теми можуть бути такі положення. Суб’єктами фінансово-правових відносин виступають: держава та її органи, - з одного боку, з іншого – громадяни і юридичні особи різних форм власності. Об’єктом фінансових правовідносин є майно або кошти, які формуються і розподіляються державою, ставки податку і обов’язкових платежів, які встановлені законодавством. За своїм змістом фінансово-правові відносини виражають фактичний (матеріальний) і юридичний зміст. У фінансових правовідносинах, як правило, не існує автономної рівності й рівноправності, як у цивільних правовідносинах. Зокрема, платники податків забов’язані виконувати норми фінансового права, державно-владні приписи. Всі учасники валютних операцій здобувають особливий правовий статус, який передбачає спеціальний контроль за ними з боку держави. Разом з тим вони мають право на захист своїх прав відповідно до чинного законодавства.
Практичні завдання та питання для самоконтролю
1. У чому полягають особливості фінансового права?
2. Назвіть складові бюджетної системи України?
3. Що таке податкова система?
4. Яку роль виконують податки?
5. Які види податків є в Україні?
6. Хто є платником податків?
7. Кому надаються податкові пільги?
8. Назвіть права і обов’язки платників податків.
9. У чому особливості банківського права?
10. Яка банківська система в Україні?
11. Який зміст банківської діяльності?
12. Які функції виконують банки?
Література
3.Закон України „Про податок з доходів фізичних осіб”. – Урядовий кур’єр, 12 липня 2003р.
4.Закон України „Про банки та банківську діяльність”. – Урядовий кур’єр, 7 грудня 2000 р.
5.Закон України „Про Національний банк України” – Відомості Верховної Ради України. – 1999, №29. – Ст.238.
6.Закон України „Про систему оподаткування”. Відомості Верховної Ради України. – 1997, №16. - Ст.119.
7. Правознавство:Підручник / За ред. В.В. Копєйчикова, А.М. Колодія. – К.: Юрінком Інтер, 2004. - С. 607-644.
б) додатклва
1. Орлюк О.П. Фінансове право: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 528 с.
2. Основи держави і права України: Навч.посіб./ За ред. В.В. Сухоноса (молодшого). – Суми: „Університетська книга”, 2003. – С. 320-334.
3. Правознавство: Навч. посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Понікаров В.Д., Ялдін І.В., Єрофєєнко Л.В., Грузд М.В. – Х.: „ІНЖЕК”, 2004. – С. 61-75.
4. Фінансове право України: Підручник/За заг.ред. М.П. Кучерявенка. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 320 с.
Глава X. Основи земельного права України
1. Предмет, джерела та принципи земельного права
Земельне право як галузь правової науки вивчає суспільні процеси і проблеми, які виникають у зв'язку з регулюванням земельних відносин. Вони являють собою самостійний вид суспільних відносин і характеризуються істотними особливостями, які зумовлені предметом врегулювання - використанням та охороною земельних ресурсів країни. Для визначення земельного права самостійною правовою галуззю воно має всі специфічні ознаки: коло суспільних відносин, що становлять його предмет, методи регулювання цих відносин та нормативно-правовий акт у вигляді Земельного кодексу. В розвитку земельного права як самостійної галузі права об'єктивно заінтересоване й сучасне українське суспільство. Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це конституційне положення закріплено і в новому Земельному кодексі України, прийнятому 25 жовтня 2001 р. та введеному в дію з 1 січня 2002 р. Воно має принципово важливе значення для врегулювання земельних відносин.
Термін «земля» можна розглядати в різних аспектах: як об'єкт природного походження, планета, земна куля, частина космічної системи тощо. Як земна куля (планета) Земля виступає об'єктом правового регулювання міжнародного права. Землю можна також розглядати як середовище проживання людини і суспільства, що охоплює земну повітряну оболонку земної кулі, її надра, поверхню і ландшафт, тваринний і рослинний світ. У цьому значенні земля є об'єктом правового регулювання (наприклад, екологічного права).
Зовсім в іншому значенні земля виступає як об'єкт правового регулювання у земельному праві. В ньому під терміном «земля» розуміється частина земної поверхні, що розташована над надрами і називається ґрунтовим шаром, у межах території, на які поширюється суверенітет держави. Землі в такому значенні притаманні унікальні властивості, що використовуються людиною і суспільством.
Характерними рисами землі як природного ресурсу є її незамінність, обмеженість у просторі, локальність за місцем розташування і нерухомість.
Однією з найважливіших характеристик землі як засобу виробництва є її ґрунтова характеристика, адже тому що земля має унікальну властивість -родючість. Саме тому землі належить особлива роль у сфері сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.
Згідно зі ст. 2 Земельного кодексу України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Вони виникають між державою, її органами, органами місцевого самоврядування, юридичними особами та громадянами і становлять предмет земельного права. Формою земельного права є приписи нормативних актів, що регулюють весь комплекс земельних відносин, їх прийнято називати земельний законодавством.
Земельне право як галузь права відрізняється від земельною законодавства тим, що воно регулює переважно однорідні відносини. Земельне законодавство регулює пов'язані з ними різнорідні суспільні відносини, зокрема управлінські, фінансові.
Земельне право включає лише ті компоненти правового режиму земель, які безпосередньо пов'язані із земною поверхнею, її родючим шаром. Тому гірничі, лісові, водні, фауністичні та інші відносини що мають специфічні риси і властивості та становлять у вітчизняній правовій системі самостійні правові угруповання, розглядаються тією мірою, в якій це необхідно для аналізу земельних відносин та визначення поняття земельного права.
Суто гірничі, водні, лісові, фауністичні та інші природно-ресурсні відносини регулюються спеціальним законодавством, тому на них безпосередньо не поширюється земельне законодавство. Більше того, згідно зі ст. 4 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства є регулювання саме земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави, раціонального використання та охорони земель. З цього випливає, що предмет земельного права охоплює лише земельні відносини.
Разом з тим, відповідно до ст. З Земельного кодексу України земельні відносини, що виникають під час використання надр, лісів, вод, рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. У таких випадках йдеться про земельно-правові норми, що були включені до відповідних природно-ресурсних кодексів та законів (Кодекс про надра, Лісовий кодек,. Водний кодекс, закони про інші природні ресурси) в період дії попереднього Земельного кодексу. Якщо ці норми суперечитимуть вимогам нового Земельного кодексу, то слід керуватися приписами цього Кодексу, який має певний пріоритет над іншими кодифікованими та звичайними актами природно-ресурсного законодавства.
Для існування самостійної галузі в системі права необхідна наявність: предмета правового регулювання, методів його регулювання, джерел права та заінтересованості суспільства у виділенні відповідної галузі права як самостійної правової єдності. Предметом земельного права як і будь-якої іншої галузі права, є певне коло суспільних відносин, врегульованих нормами даної правової галузі. Для визнання цих відносини предметом окремої галузі права об'єктивно необхідні специфічні ознаки, які відрізняють їх від інших суспільних відносин, урегульованих нормами права.
Аналіз норм земельного права дає підстави стверджувати, що регулювання земельних відносин ґрунтується на: поєднанні врегулювання використання землі як природного ресурсу, територіального базису та основного засобу виробництва; різноманітті форм власності на землю та інші природні ресурси; достатності повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо врегулювання земельних відносин на своїх територіях; визнанні рівності учасників земельних відносин у здійсненні захисту своїх прав на землю; державному управлінні використанням та охороною земельних ресурсів незалежно від форм власності та інших прав на землю.
У сучасному земельному законодавстві є норми, що регулюють відносини, які мають цивільно-правовий характер: угоди (правочини) щодо земельних ділянок, спадкування, відшкодування збитків тощо. Ці відносин регулюються нормами цивільного законодавства, лише якщо вони не врегульовані земельно-правовими нормами. Тому цивільно-правові норми є додатковими, субсидіарними для врегулювання земельних відносин.
У чинному земельному законодавстві є чимало адміністративно-правових норм. Вони стосуються управління і контролю у галузі використання та охорони земельних ресурсів, здійснення землевпорядкування та ведення земельного кадастру. Проте адміністративно-правові норми в земельному законодавстві мають спеціальне призначення, пов'язане із земельними відносинами. Це надає їм земельно-правового змісту, у зв'язку з чим їх не можна віднести до суто адміністративно-правових відносин.
Земля стає предметом земельних відносин у зв'язку з привласненням ЇЇ продуктів і використанням її корисних властивостей. При цьому вона залишається об'єктом природи. Особливості земельних відносин полягають у тому, що їх виникнення і розвиток безпосередньо пов'язані з об'єктивними закономірностями розвитку людського суспільства і суспільного виробництва. Таким чином, предметом земельного права є суспільні відносини, зумовлені особливими властивостями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, у якій вони регулюються нормами земельного права.
Джерелом земельного права є Конституція України, а також підзаконні нормативні акти. Норми Конституції можна умовно розбити на дві великі групи: 1) присвячена безпосередньо земельним відносинам; 2) що безпосередньо бере участь в регулюванні земельних відносин. До підзаконних нормативних актів відносяться укази Президента України, ухвали Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств і відомств, рішення місцевих держадміністрацій і рішення органів місцевого самоврядування, а також закони Автономної Республіки Крим. Особливе місце серед нормативно-правових актів органів виконавчої влади, які є джерелом земельного права, займають обов'язкові для виконання нормативні укази Президента України: „Про основні напрями розвитку агропромислового комплексу України", „Про оренду землі", „Про захист прав власників земельних ділянок (паїв)" і т.п. Широке коло питань у сфері використання і охорони земельних ресурсів регламентується ухвалами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України. Він приймає нормативно-правові акти для розвитку і виконання Конституції і законів України, а також указів Президента України. Нормативні акти міністерств і інших центральних органів державної виконавчої влади, господарського управління і контролю, будучи джерелами земельного права, призначені також для підтримки чинних нормативно-правових актів.
Своєрідним джерелом земельного права є також галузева юридична наука, предметом дослідження якої є земельні відносини, земельне право як галузь права, його система, предмет та методи правового регулювання, земельно-правові норми та правові інститути, земельне законодавство як система, практика його застосування, а також окремі нормативно-правові акти, що регулюють земельні відносини з точки зору закономірностей їх виникнення, змісту, функціонування,
взаємодії, розвитку і напрямів удосконалення.
Специфічною рисою земельно-правової науки, що належить до групи суспільних (соціальних) наук, є її органічний зв'язок з науками екологічного, аграрного права, а також з природничими науками.
З початку 90-х років і дотепер спостерігається інтенсивний розвиток земельно-правової науки на якісно новій основи в умовах незалежної Української держави, який відзначається розширенням системи науки земельного права, її предмета за рахунок виникнення кола суб'єктів земельних відносин у зв'язку з проведенням земельної та аграрної реформ, радикалізацією земельного законодавства за умов переходу до ринкової економіки.
Розвиток сучасної української науки нерозривно пов'язаний з динамікою соціально-економічного життя в державі.
Так, сучасна наука земельного права України аналізує різні аспекти земельної реформи в Україні, основними серед яких є: а) наукова розробка фундаментальних засад і стратегії земельної реформи, її правового забезпечення; б) визначення ролі земельної реформи в аграрних ринкових перетвореннях та ЇЇ місця в аграрній реформі; в) з'ясування змісту, стратегії та етапів розвитку земельної реформи; г) правовий аналіз організаційних форм та методів проведення земельної реформи; д) радикальна зміна відносин власності на землі; е) аналіз правового становища суб'єктів земельних відносин; є) роль держави у забезпеченні радикальних земельних перетворень; ж) законодавче забезпечення земельної реформи; з) охорона навколишнього природного середовища у процесі здійснення земельної реформи.
Нині відбувається розширення предмета науки земельного права України та її системного змісту за рахунок формування нових правових інститутів: інституту земельної реформи; інституту права приватної власності на землі; інституту паювання земель; інституту оренди земель; правового статусу суб'єктів сучасних земельних відносин тощо.
Важливим аспектом наукового дослідження представників науки земельного права України є проблема розмежування сфери дії Земельного та Цивільного кодексів України щодо правової регламентації інституту приватної власності на землю. Наука також аналізує питання щодо співвідношення Цивільного та майбутнього Екологічного кодексів.
Проблеми розвитку нових земельно-правових інститутів їх законодавчого забезпечення визначають пріоритетні напрями наукових теоретичних розробок, які знайшли своє відображення у новому Земельному кодексу України, який набрав чинності з 1.01.2002 року і який був наслідком земельної реформи, яка була започаткована в 1990 році і передбачала проведення комплексу інституційно-функціональних, економічних, соціальних, правових, екологічних та інших заходів, спрямованих на становлення нових за змістом і характером суспільних відносин, пов'язаних з використанням землі. При цьому побудова нової структури суспільних земельних відносин, і відносин власності зокрема, в Україні має базуватись на дії об'єктивних законів природи, економіки, суспільства. Без урахування цих об'єктивних факторів не можна визначити правильні і перспективні шляхи виходу з кризового стану, а також виробити таку юридичну модель регулювання земельних та інших відносин, яка б забезпечувала прогресивний розвиток суспільства.
До суб'єктивних передумов реформування земельних відносин належить діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, які реалізують свої функції і повноваження у сфері земельних відносин в межах, визначених Конституцією та іншими законами України. Державне і самоврядне регулювання земельних реформаційних правовідносин є складовою частиною зміни і утвердження нового земельного ладу.
Серед суб'єктивних чинників, які безпосередньо впливають на проведення земельної реформи, важливого значення набуває юридична база, яка має бути адекватною конкретним історичним та іншим умовам розвитку суспільства в Україні. Саме через призму законів можна проаналізувати основні тенденції, перешкоди і перспективи реформування земельних відносин у кожній країні.
У законодавчому забезпеченні здійснення земельної та аграрної реформи і регулювання земельних відносин в Україні за 13 років незалежності можна визначити три основні етапи: перший - з 1990 р. до 1992 р., другий - з 1992 р. до 1996 р.; третій - з 1996 р. і дотепер. На кожному з цих етапів приймалися законодавчі та нормативно-правові акти, спрямовані на юридичне забезпечення зміни суті і характеру відносин власності на землю як основу національного суверенітету територіальної цілісності держави і об'єкт права власності народу України, реформування суспільних відносин у сфері використання і охорони земель, створення гарантій захисту прав на землю громадян і юридичних осіб, визначення основних функцій державного управління земельним фондом України тощо.
Аналіз змісту законодавчих та інших нормативних актів, прийнятих протягом першого та другого етапів здійснення земельної реформи, дозволяє визначити основні напрями і тенденції реформування земельних відносин в Україні. Так, наприклад, на першому етапі у земельному законодавстві переважали норми і принципи, які перейшли у спадок від законів радянського періоду.
На другому етапі були прийняті законодавчі акти, які внесли суттєві зміни у реформування земельних відносин. Вони сприяли прискореному проведенню земельної реформи, наближенню земельного законодавства до аналогічних законів інших держав з розвинутою ринковою економікою та ринками землі.
Третій етап законодавчого забезпечення земельної реформи бере відлік з дати прийняття Конституції України 28 червня 1996 року, яка є нині базою для формування та удосконалення нового земельного законодавства відповідно до сучасних умов реформування земельних, відносин і визначає структуру земельного законодавства та основні засади регулювання земельних відносин на сучасному етапі.
У чинному законодавстві України не дається визначення поняття «земельна реформа» як юридичної категорії. У науковій та навчальній юридичній літературі земельна реформа розглядається як складова економічних, екологічних, соціальних, науково-технічних, організаційних, державно-правових перетворень у суспільстві, державному устрою, політиці, ідеології. Однак такий підхід до визначення юридичної природи земельної реформи є надзвичайно широким. З точки зору предмета земельного права, земельну реформу необхідно розглядати через призму суспільних відносин, що виникають у процесі заміни основ існуючого на той чи інший історичний проміжок часу земельного ладу на новий земель ний устрій і потребують правового регулювання.
Відповідно до мети земельної реформи у законодавстві України визначаються основні напрями, завдання та організаційно-правові заходи щодо реформування земельних відносин. Основними напрямами земельної реформи є економічний, інституційно-функціональний і правовий (юридичний). Зміст кожного із вказаних напрямів здійснення земельної реформи визначений в Указі Президента України «Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки» від 30 травня 2001 року, а також в Указі Президента України від 4 лютого 2000 року щодо розвитку ринку земель населених пунктів та іншого несільськогосподарського призначення. У Постанові Верховної Ради України «Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів» від 24 грудня 1999 року, а також у Перехідних положеннях (Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року. На основі аналізу цих та інших нормативно-правових актів визначаються напрями державної політики у здійсненні земельної реформи і регулюванні земельних відносин.
Земельні реформаційні правовідносини є самостійним видом суспільних відносин, що потребують регулювання нормами земельного, екологічного, конституційного, цивільного та інших галузей права. В системі земельного права України ці правовідносини вирізняються специфічним об'єктним і суб'єктним складом, а також змістом.
Реформування земельних відносин поширюється на всю землю України в межах існуючих територіальних кордонів держави. При цьому здійснення основних напрямів земельної реформи має базуватись на конституційних положеннях щодо землі як об'єкта права власності українського народу і основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави.
Саме у такому значенні земля має розглядатись як цілісний загальний об'єкт земельної реформи на національному рівні. Водночас на регіональному і місцевому рівні у Земельному кодексі України, інших законодавчих актах об'єктами реформування визнаються землі державної і комунальної власності, землі окремих категорій, а також окремі земельні ділянки.
Суб'єктами земельних реформаційних правовідносин є Український народ, держава і територіальні громади, органи державної влади та місцевого самоврядування, фізичні і юридичні особи, об’єднання громадян, релігійні організації. Правове становище цих суб'єктів визначається Конституцією України, а також іншими нормативно-правовими актами.
Особливість змісту земельних реформаційних правовідносин полягає у тому, що права і обов'язки різних суб'єктів обумовлені необхідністю здійснення основних напрямів і виконання завдань земельної реформи на національному, регіональному і місцевому рівні, а також на рівні окремої земельної ділянки.
Відповідно до названого Указу Президента України від ЗО травня 2001 року щодо основних напрямів земельної реформи забезпечення подальшого розвитку відносин власності на землю передбачається: розмежування земель державної і комунальної власності; визначення механізмів управління ними та порядку придбання земельних ділянок для державних потреб і потреб територіальних громад сіл, селищ і міст; приватизацію громадянами і юридичними особами України земельних ділянок різного функціонального призначення, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть передаватися у приватну власність; задоволення потреб громадян у земельних ділянках для ведення особистого підсобного господарства, селянського (фермерського) господарства, сінокосіння і випасання худоби, садівництва і городництва, індивідуального житлового будівництва; задоволення потреб працівників соціальної сфери села в земельних ділянках; забезпечення ефективного використання земельних ділянок, що перебувають у державній та комунальній власності, шляхом передачі цих ділянок у довгострокову оренду громадянам та юридичним особам, як правило, на конкурентних засадах.
В основі правового регулювання земельних відносин лежать принципи, які відображають характер і тенденції розвитку всього змісту земельного права. Ці принципи закріплені у ст. 5 чинного Земельного кодексу України.
Принципами права прийнято вважати головні положення та основні ідеї, які характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю та відображають істотні положення права. Принципи земельного права реалізуються шляхом відтворення основних положень у земельному законодавстві, які пронизують його систему та вдосконалюються разом з їх розвитком. Виходячи з цього земельний законодавство поділяють на конституційні, загальні та спеціальні.
Конституційні принципи є універсальними і властивими усім галузям вітчизняного права. Загальні принципи є результатом відтворення конституційних принципів права. Конституційні та загальні принципи відображаються в земельному законодавстві, набуваючи характеру і змісту спеціальних земельно-правових принципів. Тому наявний взаємозв'язок конституційних, загальних та спеціальних принципів. Проте особливий інтерес тут становлять спеціальні принципи земельного права.
Відомо, що земельне законодавство базується на принципах: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу та основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення раціонального використання та охорони земель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритет вимог екологічної безпеки.
На жаль, у змісті зазначеної норми серед принципів земельного права не знайшли відображення такі його принципові базові засади, як першочергове забезпечення прав на землі громадян України; поєднання публічних та приватних інтересів у землекористуванні; пріоритетність правового режиму земель сільськогосподарського призначення; посилена охорона ґрунтів тощо.
Система спеціальних принципів ґрунтується на структурній організації системи земельного права. Під спеціальними принципами земельного права слід розуміти закріплені чинним земельним законодавством основні керівні засади, які виражають сутність норм земельного права та головні напрями в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням та ефективною охороною земельних ресурсів. Такі керівні засади та головні напрями регулювання земельних відносин закріплені у багатьох нормах земельного законодавства, але найважливіші з них виділяють особливо.
Принцип цільового і раціонального використання земель пронизує зміст усіх інститутів земельного права. Цільове призначення земель - це встановлені законодавством порядок, умови та межі експлуатації (використання) земель для конкретних цілей відповідно до категорій земель, які мають особливий правовий режим.
Суть раціонального використання земель полягає в забезпеченні водночас ефективного використання земель та їх охорони. Законодавством встановлено спеціальні вимоги з метою збереження ґрунтової родючості земель, підвищення їх врожайності, забезпечення збереження і відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і придбаних якостей землі. Земельно-правові норми передбачають певні вимоги щодо розміщення промислових і будівельних об'єктів, запобігання негативному впливу на стан земель та навколишнє середовище тощо. Наведені заходи істотно впливають на стан забезпечення цільового і раціонального використанню земельних ресурсів та реалізації цього принципу.
Принцип встановлення особливого правового режиму земель відповідних категорій безпосередньо передбачений у ч. 2 ст. 18 Земельного кодексу України.
Під правовим режимом земель слід розуміти встановлений правовими нормами порядок та умови використання земель всіх категорій за цільовим призначенням, забезпечення й охорону прав власників землі та землекористувачів, здійснення державного управління земельним фондом та контролю за використанням землі, додержанням вимог земельного законодавства, ведення земельного кадастру, проведення землеустрою та здійснення земельного моніторингу, внесення плати за землю і застосування заходів заохочення за використання земельних ресурсів та мір юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.
Принцип пріоритету сільськогосподарського використання земель та їх охорони базується на пріоритетності розвитку правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Для несільськогосподарських потреб мають надаватися землі, не придатні для ведення сільського господарства, або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Враховуючи обмежену кількість та особливу якість сільськогосподарських земель, такі заходи є обґрунтованими й випливають зі змісту пріоритетності використання земель для сільськогосподарських потреб. Земельне законодавство також встановлює спеціальні вимоги щодо охорони земель сільськогосподарського призначення з введенням стандартів і нормативів охорони земель та відтворення родючості ґрунтів.
Принцип здійснення контролю за використанням та охороною земель полягає в наявності спеціальних організаційно-правових засобів, за допомогою яких здійснюється контроль за використанням та охороною земельних ресурсів. Державний контроль за використанням та охороною земель здійснюють уповноважені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - спеціально уповноважені органи з питань екології та природних ресурсів.
Поряд з державним контролем за використанням та охороною земель здійснюється самоврядний та громадський контроль у цій сфері. Самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюють сільські, селищні, міські, районні та обласні ради. Громадський земельний контроль покладено на громадських інспекторів, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на основі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах.
Принцип платності використання земель був запроваджений Законом України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р., який діє у редакції від 19 вересня 1996 р..
Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб та громадян на землю закріплений у багатьох нормах земельного законодавства і передбачає такі спеціальні способи їх захисту: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків, а також інші методи передбачені законом.
2. Методи регулювання земельних відносин
Земельне право як самостійна галузь права у правовій системі України має свої методи регулювання земельних відносин. Вони являють собою відповідні характерові земельних відносин способи та засоби впливу на учасників цих відносин. Методи правового регулювання земельних відносин складаються зі встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників зазначених відносин і застосування до них відповідних заходів. Особливості земельних відносин відображені у специфічному поєднанні методів правового регулювання даної сфери суспільних відносин. При цьому завданням правового регулювання є забезпечення певної поведінки учасників земельних відносин. Сутність такого правового регулювання полягає в офіційному виданні та застосуванні правових норм, які закріплюють моделі поведінки суб'єктів земельних відносин.
У юридичній літературі виділяють властивий публічному праву метод імперативного впливу, за допомогою обов'язкових до виконання розпоряджень і заборон та метод диспозитивний, який визначає лише межі поведінки учасників відповідних відносин, що дає їм можливість вільно і самостійно регулювати свої стосунки у встановленому обсязі. З точки зору загальної теорії права, земельному праву, враховуючи розгалужену сукупність правових норм, притаманні обидва методи правового регулювання.
Імперативний метод у земельному праві застосовують у галузі управління
використанням і охороною земель: визначення порядку реалізації функцій державного управління; ведення державного земельного кадастру; забезпечення земельного моніторингу; здійснення землевпорядкування; визначення порядку проведення земельних аукціонів і конкурсів; встановлення обмежень використання земель за цільовим призначенням тощо.
Диспозитивний метод притаманний регулюванню стосунків власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній. Власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою у межах, встановлених законом. Учасники земельних відносин мають можливість у визначених межах регулювати свої стосунки. У земельно-правовій літературі висловлена обґрунтована точка зору, відповідно до якої існують три основні різновиди диспозитивного методу регулювання земельних відносин -рекомендаційний, санкціонований та делегований .
Рекомендаційний метод правового регулювання полягає у наданні можливості альтернативної поведінки суб'єкта земельних відносин, коли суб'єкт має можливість самостійно вибрати спосіб своєї поведінки для досягнення поставленої мети. Так, у статтях 140-141 Земельного кодексу України серед підстав припинення прав на земельну ділянку передбачено право добровільної відмови від права на земельну ділянку. Отже, власникові земельної ділянки та землекористувачеві надається право альтернативного вибору: або використовувати земельну ділянку за основним цільовим призначенням, або відмовитися від неї у встановленому порядку.
Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх
земельних повноважень суб'єкт земельних відносин приймає самостійно.
Делегований метод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо того чи іншого кола правомочностей. Прикладом делегованого методу регулювання земельних відносин може бути ст. 11 Земельного кодексу України, згідно з якою повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами. Правовому регулюванню земельних відносин притаманний весь вище наведений перелік методів, які проявляються в обов'язковій вимозі цільового використання земельних ділянок; у забороні порушення ґрунтової родючості та погіршення екологічної ситуації; у використанні заходів економічного стимулювання охорони земель; в обмеженні розпорядницьких прав власників землі в інтересах усього суспільства з урахуванням соціальної функції землі - її соціального значення та об'єктивної обмеженості. При цьому особливості методів регулювання земельних відносин визначаються характером цих відносин і виявляються у специфічному сполученні імперативного і диспозитивного методів. Таким чином, у сучасному земельному праві спостерігається поєднання диспозитивного та імперативного методів. Визначити перевагу того чи іншого методу досить складно. Все залежить від змісту врегульованих відносин та інтересів суспільства і держави, які перевалюють у конкретний період часу.
3. Співвідношення земельного права з суміжними галузями права
Земельне право як складова частина системи права України тісно пов'язана з іншими галузями вітчизняної системи права. Це залежить від ступеня взаємопроникнення відповідних груп суспільних відносин та засад їх законодавчого врегулювання. При цьому воно визначається тим, що земельне право становить фундаментальні засади для певних галузей права. Таке значення земельного права має місце у врегулюванні усього комплексу природно-ресурсних відносин. Для інших суспільних відносин, які врегульовані відповідними галузями права, земельне право має основоположне значення, коли вони випливають із відносин, пов'язаних з використанням та охороною земельних ресурсів, зокрема природоохоронних, підприємницьких тощо. Перш за все є особливий зв'язок земельного права з конституційним правом, норми якого закріплюють підвалини суспільного та державного устрою, встановлюють найважливіші засади всіх галузей права України, в тому числі й земельного. Положення ст. 13 Конституції України про те, що землі та інші природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, - вихідне для земельного права, оскільки воно становить основу всіх його правових інститутів. Не менш значущі і норми конституційного права, які визначають сутність права землекористування та роль органів місцевого самоврядування в забезпеченні раціонального використання земельних ресурсів.
Земельне право має певний зв'язок з адміністративним правом. Адміністративна-правові акти часто служать підставкою виникнення, зміни або припинення земельних відносин. Так, в адміністративному порядку вирішуються питання відведенню земельної ділянки на місцевості, встановлення її меж, видач документів, що встановлюють право, здійснення контролю за додержанням земельного законодавства, притягнення до адміністративної відповідальності осіб, винних у порушеннях земельного законодавства, тощо.
Зв'язок земельного й адміністративного права виявляється також у визначенні повноважень місцевих органів самоврядування у врегулюванні земельних відносин, структури і повноважень Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад та також органів виконавчої влади.
Адміністративне право регулює порядок діяльності виконавчих органів державної влади у сфері раціонального використання та охорони земель, а також їх компетенцію у галузі управління земельними ресурсами. Деякі елементи адміністративної підпорядкованості в земельному праві наявні у разі набуття права на землю, що передбачено статтями 116-126 Земельного кодексу України, або припинення прав на землю згідно зі статтями 140- 149, а також прав та обов'язків власників землі (статті 90, 91) і землекористувачів (статті 95 і 96), встановленню правового режиму різних категорій земель (статті 22-77) і т. ін.
Важливе значення для земельного права має його зв'язок з цивільним правом. Цей зв'язок виявляється у тісному переплетенні земельних і майнових відносин, зумовленому зв'язком права на земельну ділянку з правом на насадження, будівлі, посіви, що перебувають на земельній ділянці, у визначенні суб'єктів права власності на землю, у судовому захисті земельних прав, у врегулюванні договірних відносин з приводу земельних ділянок, у відшкодуванні збитків, заподіяних порушенням земельних прав тощо.
Разом з тим, специфіка землі як об'єкта правового регулювання визначає зміст методів і принципів правового регулювання у земельному і цивільному праві. Якщо в цивільному праві домінує принцип свободи волевиявлення суб'єктів цивільних відносин (свобода розпорядження майном та його необмеженість, свобода укладання угод, неприпустимість втручання в приватні справи), то в земельному праві застосовуються публічно-правові засоби регулювання земельних відносин і передбачаються обмеження права власності на землю. В ньому закріплені не тільки права землевласників і землекористувачів, а й їхні юридичні обов'язки, закріплено нормування розмірів земельних ділянок. Таким чином, якщо цивільне право побудоване на забезпеченні свободи майнових прав суб'єктів власності, то земельне право - на забезпеченні раціонального використання і охорони земель для належних умов життєдіяльності людей.
Особливості землі як природного ресурсу спричинюють необхідність нормування площ земельних ділянок, а екологічні соціальні інтереси суспільства зумовлюють потребу у державному контролі за використанням та охороною земель, у сфері земельного ринку, за здійсненням угод щодо землі, необхідності обов'язкової державної реєстрації прав на землю. Таким чином, цивільне право основане на забезпеченні волі майнових прав суб'єктів, а земельне право - на забезпеченні використання й охорони земель як основи життєдіяльності людини і суспільства.
Слід зазначити, що роздержавлення земельних ресурсів, повернення певної частини їх у цивільно-правовий обіг та утворення ринку землі не означає втрату земельним правом свого особливого значення і самостійного змісту як галузі вітчизняного права і включення його до складу цивільного права. Суто цивілістичний підхід до системи земельно-правових відносин обґрунтовується перевищенням речового значення землі та приниженням соціального значення використання земельних ресурсів.
Взаємозв'язок земельного права з екологічним правом зумовлюється станом землі як об'єкта навколишнього природного середовища, який функціонує у складі екосистеми і перебуває в екологічному взаємозв'язку та взаємодії з усім довкіллям. Регулюючи переважно економічні земельні відносини, що виникають у зв'язку з наданням і вилученням земель та порядком їх використання, земельне право в той же час містить норми, які передбачають спеціальні вимоги, що забезпечують збереження навколишнього природного середовища. У свою чергу, в екологічному законодавстві є численні норми загального і спеціального характеру, реалізація яких передбачає забезпечення охорони земель від несприятливого антропогенного впливу.
Безпосередній зв'язок між нормами земельного права та нормами гірничого, водного і лісового права, нормативно-правовими актами природно-рослинного (флористичного) та природно-заповідного законодавства полягає в неможливості використання цих природних ресурсів без використання водночас просторового базису, яким є земля.
Відокремлене регулювання природно-ресурсних відносин виражається у наявності роздільної кодификації земельного, гірничого, водного і лісового законодавства. При цьому в чинному законодавстві про природні ресурси передбачаються спеціальні норми, які враховують взаємозв'язок природних ресурсів, і регламентують запобігання несприятливим наслідкам впливу використання одних природних ресурсів на інші ресурси природного походження. Так, відповідно до ст. 18 Гірничого закону України від 6 жовтня 1999 р., однією з основних вимог щодо проведення гірничих робіт є додержання гранично допустимих нормативів викидів і скидів забруднюючих речовин у довкілля, приведення земельних ділянок у стан, придатний для використання за призначенням згідно з Земельним кодексом.
Слід зазначити, що право України - єдине за своєю сутністю, цілям і завданням, яке охоплює низку відносно відокремлених галузей (головних структурних підрозділів) правової системи та регулює різноманітні суспільні відносини. Тільки залежно від їх характеру воно поділяється на окремі складові - галузі права. У загальній системі вітчизняного права виключно важливе місце посідає сукупність юридичних норм, що об'єднана земельним правом як самостійною галуззю у цій системі. Його місце в системі права України визначається роллю та значенням правового регулювання земельних відносин. Не випадково реформи суспільних відносин, зокрема економічна реформа, було розпочато з реформування земельних відносин.
Згідно з відомою концепцією ієрархічної структури галузей права земельне право належить до основних галузей права у правовій системі України.
4. Система земельного права
Під системою земельного права розуміється внутрішня структура його правових інститутів, кожний з яких складається з груп юридичних норм, які регулюють однорідні земельні відносини.
Правовий інститут у земельному праві являє собою систему взаємозалежних правових норм, які регулюють відносне відокремлену групу однорідних суспільних земельних відносин. Так правові норми утворюють правові інститути земель сільськогосподарського призначення, земель житлової та громадської будови, земель природно-заповідного фонду та природоохоронного призначення, земель водного фонду тощо. Два і більше інститутів земельного права можуть бути об'єднані в один комплексний правовий інститут. Прикладом такого інституту в земельному праві є інститут державного управління земельними ресурсами. До його складу входять інститут державного землеустрою, інститут контролю за використанням та охороною земель, інститут правового забезпечення моніторингу земель та інститут державного земельного кадастру.
Земельно-правові норми регулюють суспільні земельні відносини, в яких земля водночас виступає як нерухомий об'єм, як природний об'єкт і як об'єкт господарювання. Більшість норм земельного права належать до матеріальних норм. Разом з тим, земельне право містить ряд процесуальних норм, які створюють спеціальний механізм реалізації матеріальних норм.
Кожний окремий правовий інститут залежно від його співпідпорядкованості з іншими інститутами у структурі земельного права посідає певне місце. Найважливіші земельно-правові норми, що відображають сутність земельного права, утворюють загальні інститути, а ті земельно-правові норми, які покликані регулювати окремі сторони або види земельних відносин, - спеціальні інститути. Така диференціація земельно-правових норм, що становлять зміст земельного права як самостійної галузі права, випливає зі сталої традиції розподілу галузей права на загальну, особливу та спеціальну частини.
Інститути, що містять відправні положення та основні принципи, дія яких поширюється на всі або більшість урегульованих земельним правом відносин, становлять у своїй сукупності загальну частину земельного права. До неї звичайно включаються: інститут права власності на землю (земельні права громадян та юридичних осіб, які є власниками земельних ділянок, підстави виникнення, зміни та припинення земельних прав), інститут права землекористування тощо. Ці правові Інститути впливають на формування змісту та складу інститутів особливої частини.
Особлива частина земельного права виконує конкретизуючи та деталізуючи функції правового регулювання. Правові інститути цієї частини підлеглі інститутам Загальної частини, а їх зміст стосується певного виду детально врегульованих земельним відносин. В особливій частині в основному групуються правові інститути, які визначають правовий режим окремих категорії земель залежно від їх цільового призначення.
Кожен правовий інститут має свої специфічні характерні риси, зумовлені
своєрідністю врегульованих ним суспільних відносин. Він поєднує правові норми, які стосуються цих відносин, що має велике практичне значення. Інститути галузі права є основою для розвитку та вдосконалювання законодавства. В земельному прав і так само, як у будь-якій іншій самостійній галузі права, не може бути ізольованих один від одного правових інститутів. Незважаючи на різноманіття форм прояву, безліч видів і підвидів земельних відносин, вони перебувають у тісному взаємозв'язку.
Система науки земельного права тісно пов'язана із системою земельного права як навчальною дисципліною. Земельне право як навчальна дисципліна являє собою систему знань, зведень та інформації про основні положення і зміст земельного права, які викладаються з метою підготовки професійних правознавців. Вона може відрізнятися від система галузі земельного права за обсягом інформації, яка викладається виходячи з учбових планів навчальних закладів.
Основними положеннями, які вивчаються у Загальній частині земельного права звичайно є такі питання і проблеми, як предмет, метод, принципи і система земельного права, історія становлення і розвитку земельних відносин та формування земельного права, джерела регулювання земельних відносин та їх особливості, методологічні і теоретичні основи земельного права тощо. Головними питаннями Особливої частини земельного права є вивчення питань використання та охорони різних категорій земель тощо. Іноді вивчаються законодавчі основи та особливості правового регулювання земельних відносин в інших країнах, хоч ці питання не охоплюються системою вітчизняного земельного права.
5. Види юридичної відповідальності за земельні правопорушення
Винні у порушенні земельного законодавства несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України. Підставами юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства є склад правопорушення, деліктоздатність (осудність, дієздатність) суб'єкта і наявність законодавства. В Земельному кодексі закріплений перелік видів земельних правопорушень, за які наступає юридична відповідальність. Згідно ст. 115 земельного кодексу юридична відповідальність наступає у випадках:
1) укладання угод, визнаних, в законодавчому порядку, недійсними;
2) самовільного зайняття земельних ділянок;
3) псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами і стічними водами;
4) розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що
негативно впливають на стан земель;
5) невиконання вимог природоохоронного режиму використання земель;
6) порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;
7) знищення межових знаків;
8) невжиття заходів щодо боротьби з бур'янами та шкідниками
сільськогосподарських культур;
9) неправильної експлуатації, знищення або пошкодження
протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних лісонасаджень;
10) приховування або перекручення відомостей про стан екологічної, у
тому числі радіаційної, обстановки, пов'язаної з забрудненням землі;
11) порушення строків розгляду заяв громадян і вирішення питань про
передачу та надання земельних ділянок;
12) перекручення даних державного земельного кадастру і приховування
інформації про наявність земель запасу;
13) невиконання умов знімання, зберігання і нанесення родючого шару
ґрунту;
14) самовільного відхилення від проектів внутрігосподарського
землеустрою.
Законодавством України може бути встановлено відповідальність і за інші види порушень земельного законодавства.
Практичні завдання та питання для самоконтролю
1. Визначiть джерела земельного права.
2.Які Ви знаєте три основні етапи у законодавчому забезпеченні здійснення
земельної та аграрної реформи і регулювання земельних відносин в Україні за роки її незалежності?
3.Дайте відповідь в якому значенні земля виступає як об'єкт правового
регулювання у земельному праві?
4. Які характерні риси притаманні землі як природному ресурсу?
5.Що розуміють під терміном „охорона земель"?
6.Охарактеризуйте принципи, які відображають характер і тенденції розвитку змісту земельного права.
7. Які методи правового регулювання використовуються у земельному праві?
8. Як набуваються та реалізуються права на землю?
9.З’ясуйте зв’язок земельного права з іншими галузями вітчизняної системи права.
10. У яких випадках наступає відповідальність за порушення земельного
законодавства?
Література
а) основна
1. Конституція України. – К., 1996.
2. Земельний кодекс України //Відомості Верховної Ради України, 2002, №3-4, ст. 27.
3. Закон України „Про плату за землю" від 19.09.96 р.
4.Закон України „Про оренду землі".
5. Копейчйков В.В. Правознавство: Підручник - К.: Юрінком Інтер, 2005- С. 403 – 430.
б) додаткова
1. Андрейцев В.І. Правовий режим використання, відновлення та охорони земель. Екологічне право: Особлива частина: Підручник. - К.: Істина. 2001. - С. 207.
2. Земельне право: Підручник. / За ред. Семчика В.І. та Кулинина П.Ф. - К.: Видавничий дім „Ін Юре", 2001. - С. 26.
3. Титова Н.І. Новий Земельний кодекс України: позитивні та негативні аспекти// Право України. - 2002. - №4. - С. 75.
Глава XI.Основи екологічного права
Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об’єктивними законами розвитку і відтворення природно-ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні деформації народного госповарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні сировинно-видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей промисловості. Норми права носили декларативний характер і не стримували занепад екологічного стану України.
Зараз, з прийняттям низки суттєвих законодавчих актів, все рівно, ще рано казати про належне правове регулювання, відсутній також механізм реалізації права на здорове і безпечне довкілля, панує екологічний нігілізм, зумовлений багатьма факторами.
Підвищений інтерес до еколого-правової освіти зумовлений необхідністю:
1) ефективного застосування природоохоронного законодавства з метою забезпечення екологічних прав громадян;
2) об’єктивного осмислення ролі та місця законодавчих і підзаконних актів, кількість яких постійно зростає, у системі права, регулювання екологічних правовідносин;
3) творчого обгрунтування низки нових законодавчих положень, концептуальних підходів до врегулювання екологічних правовідносин, проведення їх наукової класифікації за галузевими, функціональними, інституційними ознаками;
4) своєчасної систематизації та відтворення новаційних процесів у підручниках та інших навчально-методичних матеріалах, сворення оптимальної навчально-методичної бази для об’єктивного сприйняття студентами й іншими категоріями освітян (магістрами, аспірантами, докторантами тощо) еколого-правових явищ, специфіки їх відображення в екологічному законодавстві та праві;
5) формування у студентської молоді виважених еколого-правових поглядів, прогресивного еколого-правового світогляду;
6) оволодіння навичками вирішення сучасних еколого-правових питань на макро- і мікрорівнях за допомогою державно-правових засобів, створення широкої мережі закладів по проведенню просвітницької еколого-правової діяльності.
Головними причинами, що призвели до загрожуючого стану довкілля, є:
1) застаріла технологія виробництва та обладнання;
2) висока енергомісткість та матеріаломісткість, що перевищують у два – три рази відповідні показники розвинутих країн;
3) високий рівень концентрації промислових об’єктів;
4) несприятлива структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв;
5) відсутність належних природоохоронних систем (очисних споруд, оборотних систем водозабезпечення тощо);
6) низький рівень експлуатації існуючих природоохоронних об'єктів;
7) відсутність належного правового механізму, який стимулював би розвиток екологічного права, безпечних технологій та природоохоронних систем.
Всі ці питання в правовій державі повинно регулювати саме право, а не виробничі інтереси деяких підприємців, недбалість державних службовців, байдужість населення.
Обгрунтовано постає питання подальшого розвитку системи екологічного права, аналізу і врахування сучасної еколого-правової думки у цій галузі. Екологічне право сьогодні — це узагальнений інтерес, узаконена суспільна потреба в збереженні, раціональному використанні та відтворенні природних ресурсів, охороні ландшафтів, екосистеми та навколишнього природного середовища в цілому як умови подальшого існування людської цивілізації.
Предметом екологічного права є відносини, які складаються між державою, органами місцевого самоврядування, фізичними і юридичними особами з приводу приналежності, використання, відтворення природних об'єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічних та інших інтересів.
Термін «екологія» був введений в 1866 році у наукову термінологію німецьким біологом Е. Геккелем, який визначав екологію як вчення про умови існування живих організмів у взаємодії з середовищем, у якому вони існують (у межах біології). Хоча автор занадто вузько підходив до розуміння екології, його заслуга полягає в тому, що він вперше виділив екологію у самостійне поняття, а це стимулювало поглиблене наукове його дослідження та подальше практичне застосування у правотворчій і правозастосовній діяльності.
Екологічні відносини як частина суспільних відносин мають схожість з майновими відносинами, які регулюються цивільним правом, і водночас їм притаманні риси відмінності. Їх схожість виявляється: у питаннях змісту власності; у суб'єктивному складі тих чи інших відносин; при здійсненні угод, об'єктами яких є майно і природні ресурси; у розширенні договірної форми в природокористуванні та ін. Однак елементи схожості не дають підстав для їх ототожнювання й тим більше підміни екологічних відносин майновими. Ці відносини існують самостійно. Між екологічними та майновими відносинами існують значні відмінності, які дозволяють вважати їх різнорідними відносинами зі своїми формами і методами правового регулювання. Найголовнішою відмінною ознакою виступає екологічний фактор, який виявляється в різних аспектах.
1) Екологічні відносини існують лише при наявності природних об'єктів без відриву їх від єдиного природного середовища. Так, наприклад, добуті корисні копалини, виловлена риба, зрубана деревина, штучно ізольовані водні ресурси перестають бути об'єктами екологічних відносин, оскільки вони відокремились від природного середовища, стали майновими об'єктами й перейшли у сферу майнових відносин, які регулюються цивільним правом.
2) На екологічні відносини, зміст яких складають природні об'єкти, які розвиваються за законами природи, впливають ці закони, тому вплив людей і права на такі відносини є обмеженим. Крім того, природне середовище є відносним, сталим, що забезпечує стабільність екологічних відносин. Майнові відносини базуються на соціально-економічних законах і це обумовлює їх динамічність.
3) Суб'єкти екологічних відносин зобов'язані дотримуватися екологічних вимог і нормативів, а також лімітів при використанні природних ресурсів, займатися відтворенням природних об'єктів, що обумовлено існуванням єдиної екологічної системи. У майнових відносинах в умовах ринку суб'єкти більш вільні у своїй діяльності.
4) В екологічних відносинах правовий режим містить значну кількість імперативних приписів, виконання яких є обов'язковим для суб'єктів цих відносин. Це стосується, перш за все, таких сфер, як відтворення природних об'єктів, надзвичайних екологічних ситуацій чи аварій, які призвели до забруднення природного середовища, тощо. Причому ці заходи здійснюються незалежно від того, вигідні або невигідні вони з точки зору економічної. Тут діє пріоритет екологічних вимог. У майнових відносин в умовах ринку використання імперативних приписів - рідке явище.
Є схожість і відмінності між екологічними та адміністративними відносинами. В останніх суб'єкти підлягають владним приписам. В екологічних відносинах при правовому їх регулюванні владність проявляється не в усіх випадках, а лише тоді, коли це необхідно для забезпечення екологічної безпеки, екологічної рівноваги. Адміністративний елемент у регулюванні екологічних відносин обумовлений розумінням суспільством законів природи, яких не можна не визнавати, оскільки можуть виникнути негативні наслідки.
Екологічні відносини регулюються певними правовими методами.
Під методом правового регулювання суспільних відносин взагалі розуміють сукупність способів та прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини через поведінку суб'єктів конкретних відносин.
Встановлено три універсальних методи правового регулювання відповідних груп суспільних відносин:
1) цивільно-правовий, який наділяє суб'єктів майнових відносин рівною можливістю правоволодіння, при якому відсутні влада й підкоріння у суб'єктів таких відносин;
2) адміністративно-правовий, заснований на владних приписах, які докладно встановлюють порядок виникнення відносин, їх зміст, обсяг і розподіл прав та обов'язків між учасниками відносин, що регулюються;
3) кримінально-правовий, який використовується у галузях права кримінального напрямку.
Для цивільно-правового методу характерні такі ознаки: рівні правові можливості сторін у суспільних відносинах, які виключають будь-які однобічні впливи один на одного; встановлення правовідносин за взаємною згодою сторін; надання учасникам відносин права самим визначати порядок своєї поведінки; розв'язання спорів компетентним органом, який перебуває поза цими відносинами.
Цивільно-правовий метод використовується частіше за все при регулюванні відносин власності на природні об'єкти, договірних відносин, відносин суміжних природокористувачів, при сумісному використанні природних об'єктів, при розв'язанні еколого-правових спорів з їх різновидами, при відшкодуванні збитків різних видів тощо. В умовах розвитку ринкових відносин цей метод правового регулювання певних видів екологічних відносин буде отримувати все більш широке застосування, звужуючи сферу використання адміністративно-правового методу.
Адміністративно-правовому методу регулювання притаманні такі риси: : юридично-владна діяльність виконавчих і розпорядчих органів щодо осіб, якими вони керують; прояв юридичної нерівності учасників відносин підкорення одного з них іншому; обов'язковість для виконання розпорядження владних органів; виникнення суспільних відносин незалежно від волі іншої сторони; здійснення контрольних функцій тощо.
В регулюванні екологічних відносин неможливо обійтися без використання адміністративно-правового методу.
Кримінально-правовий метод використовується тільки в кримінальних справах.
За наявності підстав (юридичних фактів), з урахуванням особливостей конкретних екологічних відносин, використовуються названі методи правового регулювання.
2. Принципи екологічного права
Оскільки екологічне право сформувалося як самостійна галузь права, то воно базується на своїх принципах.
Принципи екологічного права - це виражені в його нормах ос новоположні положення, відповідно до яких здійснюється регулювання екологічних відносин. Еколого-правові принципи можуть офіційно закріплюватися у законодавстві або виводитися з його змісту.
В останні роки в літературі стала приділятися підвищена увага дослідженню і класифікації еколого-правових принципів.
1) Головним принципом є правове забезпечення досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи. Не випадково в літературі звертається увага на основні компоненти гармонізації ставлення суспільства до природи: а) раціональне природокористування; б) якість природного середовища; в) оптимальний соціально-економічний розвиток регіонів; г) рівень здоров'я населення; д) трудовий потенціал тощо.
Правове забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи здійснюється за багатьма напрямками; встановлення екологічних нормативів на викиди в природне середовище; визначення лімітів на використання природних ресурсів; встановлення в правовому порядку правил використання природних ресурсів, їх відтворення, охорони тощо. Здійснення цього принципу разом з іншими принципами сприяє запобіганню згубних для природного середовища дій людини.
2) Важливе значення має принцип правового закріплення належності природних ресурсів конкретним суб'єктам права для їх використання з метою задоволення екологічних, майнових та інших інтересів у межах закону. Належність природних об'єктів виступає у двох основних правових формах – у праві власності і праві користування. Основним власником природних ресурсів є держава, яка здійснює свої правомочності в інтересах усього народу. Деякі природні ресурси, наприклад, земельні ділянки, можуть передаватися у власність колективам громадян або індивідам. Однак більша частина суб'єктів є природокористувачами. У законодавстві закріплено різні види природокористування, визначено права й обов'язки суб'єктів, форми захисту прав власників та природокористувачів.
3) Особливу роль відіграє принцип правового забезпечення раціонального й ефективного використання природних ресурсів усіма суб'єктами. Раціональність екологокористування полягає в тому, що кожен власник чи користувач природних ресурсів зобов'язаний у процесі їх використання додержуватися правових екологічних вимог, щоб не нашкодити навколишньому природному середовищу. В основі цього принципу лежить об'єктивний чинник - взаємозв'язок усіх природних об'єктів, які утворюють у сукупності екологічну систему. Економічна ефективність виражається в отриманні найвищих економічних показників при експлуатації природних ресурсів з найменшими затратами.
4) Принцип правового забезпечення цільового використання природних
об'єктів полягає у визначенні в правових нормах цілей їх експлуатації всіма
суб'єктами. Цей принцип об'єднує два основні чинники: а) об'єктивну
необхідність задоволення вимог суспільства, колективів людей та індивідів у
продуктах харчування, сировині, естетичних, господарських та інших вимог за рахунок використання природних об'єктів; б) необхідність підтримання
екологічної системи (природного середовища) у нормальному стані. Цільове
використання природних об'єктів визначається державою у правових нормах
земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, атмосфероповітряного, природно-заповідного та іншого законодавства, їх використання не за цільовим призначенням викликає застосування встановлених у законодавстві заходів правового впливу до винних осіб аж до вирішення питання про припинення права природокористування.
5) Не менш важливу роль відіграє принцип правового забезпечення стимулювання власників і користувачів природних об'єктів щодо належного використання природних ресурсів, їх відтворення та охорони. Він виражається в юридичному закріпленні сукупності економічних заходів стимулювання за належне виконання суб'єктами своїх прав та обов'язків, проведенні необхідних екологічних заходів, у застосуванні санкцій за порушення екологічних вимог і законодавства. Стимулювання слід розуміти у двох аспектах: а) використання заохочувальних заходів; б) застосування санкцій. Стимулювання означає спонукання суб'єктів права до здійснення позитивних дій. Це в повному обсязі стосується і сфери екології. Тому в екологічному законодавстві закріплено систему заходів як заохочення, так і застосування відповідних видів відповідальності - майнової, адміністративної, дисциплінарної, кримінальної, що передбачена відповідно в екологічному, адміністративному, трудовому і кримінальному законодавстві.
6) Серед інших принципів особливого значення набуває принцип правового забезпечення пріоритетності екологічних вимог щодо підтримки екологічної рівноваги, що означає першочерговість у здійсненні необхідних екологічних заходів серед інших соціально-економічних заходів. Поряд із цим пріоритетність має бути розумною, такою, що повинна враховувати обставини в конкретній ситуації. Сутність даної проблеми полягає у забезпеченні оптимального поєднання екологічних та економічних інтересів держави, певного регіону, власників і користувачів природних ресурсів. Вищим пріоритетом виступає здоров'я людини, яке зараз багато в чому залежить від стану довкілля.
7) Принцип правового забезпечення стабільного (тривалого) вико ристання природних ресурсів полягає в тому, що їх власники і користувачі можуть бути позбавлені права власності і права користування тільки з підстав, передбачених законодавством та договорами у встановленому порядку. Законодавство дає вичерпний перелік таких підстав.
Правозастосовні органи не вправі на свій розсуд встановлювати підстави або обмеження вказаних прав. У законодавстві встановлено різноманітні форми захисту порушених прав власників і користувачів природних ресурсів. Цей принцип забезпечує сумлінне ставлення суб'єктів права до їх використання, стимулює проведення заходів, що сприяють поліпшенню якості природного середовища та його окремих елементів.
8) Принцип правового регулювання екологічної безпеки сприяє підтриманню такого стану навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки і виникнення небезпеки для здоров'я людини. Екологічна безпека гарантується громадянам здійсненням широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, екологічних, економічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів (ст. 50 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). В екологічному законодавстві визначено основні напрямки діяльності всіх органів управління, юридичних і фізичних осіб у здійсненні перелічених заходів (статті 51-59).
9) Важливим є також принцип правового забезпечення оптимального компенсування витрат держави на поліпшення якості природних ресурсів, їх відтворення, здійснення природоохоронних заходів та інших витрат у процесі забезпечення екологічної рівноваги на території України. Але досить складно визначити точні еквіваленти за використання природних ресурсів, забруднення довкілля, на поліпшення якості природних об'єктів та їх відтворення, оскільки природні об'єкти в силу законів природи самополіпшують свій біолого-екологічний стан. Тому ця компенсація і не передбачає точності у таких підрахунках, хоча спеціалісти в певних випадках і можуть оптимально визначити їх розміри.
10) Принцип правового забезпечення комплексного підходу до використання і відтворення природних ресурсів, а також до охорони навколишнього природного середовища відкриває можливості використовувати як основні природні об'єкти, так і супровідні природні компоненти.
У законах про відповідні природні ресурси вимоги комплексного підходу конкретизуються з урахуванням особливостей кожного природного об'єкта. Необхідність комплексного вирішення питань обумовлено тим, що екологічна система складається з декількох екологічних елементів, Тому комплексний підхід зумовлений певними об'єктивними екологічними чинниками. Особливого значення набуває єдність при здійсненні всіх екологічних заходів по охороні природного середовища, необхідний перелік яких передбачається в державних, міждержавних, регіональних, міських та інших екологічних програмах (ст. 6 Закону).
3. Екологічне законодавство
Державна політика у сфері екології, як і будь якій іншій сфері повинна базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів, але ця система, особливо у перехідний період повинна бути еластичною , тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів, вміти пристосовуватися до змін занадто складного середовища. І це є дуже ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення природоохоронної функції держави.
Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про охорону навколишнього природного середовища передбачається здійснювати у двох напрямах:
1) складання і затвердження екологічних нормативів природокористування (стосовно надр, грунтів, води, повітря, рослинності тощо);
2) складання і затвердження комплексу еколого-економічних показників
державного контролю за станом довкілля та діяльністю господарчих структур.
Необхідно відмітити, що науковими дослідженнями щодо вивчення і розробки заходів по збереженню біологічного різноманіття зайняті фахівці наукових інститутів та центрів, насамперед, Національної академії наук (НАН); інститутів ботаніки, зоології, гідробіології, географії, біології південних морів, екології Карпат, молекулярної біології, мікробіології, клітинної біології та генетичної інженерії; Ради по вивченню продуктивних сил; Центрального ботанічного саду; Донецького ботанічного саду та інших; інститутів Української академії аграрних наук (УААН) землеустрою, рослинництва, землеробства, агроекології, ветеринарної медицини, розведення і генетики тварин, птахівництва, селекційно-генетичний, винограду і вина та інші; факультети і кафедри екологічного профілю учбових закладів тощо. Ряд питань, пов'язаних з науковими дослідженнями і управлінням у цій сфері, вирішують наукові центри, лабораторії і інститути при центральних органах виконавчої влади, зокрема, Український науково-дослідний інститут екологічних проблем та Український науковий центр екології моря при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки.
Державне регулювання у цій сфері не може існувати без ефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого моніторінгу.
Створення і функціонування державної системи екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає:
1) екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;
2) соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;
3) розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпру, Дунаю, Чорного і Азовського морів.
Важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери стало прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, в якій стверджується, що забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України є обов'язком держави (ст. З, 8, 13, 14, 16), кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля (статті 49, 50) і кожен зобов'язаний не завдавати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки (статті 66, 85, 92). Також у цій сфері Україна має такі закони та акти як:
1) "Про охорону навколишнього природного середовища" (від 25 червня 1991 р.). До новацій цього Закону слід віднести нову його структуру, яка відповідає новому смісту і завданням закону;
2) "Про тваринний світ" від 13 березня 2001р.;
3)"Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р.;
4)"Про охорону атмосферного повітря" від 16 жовтня 1992р.;
5)"Лісовий кодекс України"від 21 січня 1994р.;
6)" Водний кодекс України" від 6 червня1995р.;
7)" Земельний кодекс України" (набрав чинності з 1.1.2002 р.);
8) "Кодекс України про надра" від 27 липня 1994р.
Формування екологічного законодавства - це не тільки створення нових законів. Це тривалий процес кодифікації. Для створення основи системи екологічного права України потрібно розробити і прийняти ще ряд законів, указів Президента України і нормативних актів Кабінету Міністрів України. Разом з тим кожний законодавчий акт передбачає розроблення і прийняття ряду положень, правил, інструкцій, які забезпечать його повну реалізацію. Тільки після завершення цієї роботи можна приступати до наступного етапу кодифікації - розроблення законів прямої дії шляхом інтеграції вимог закону та розроблених на його виконання нормативних актів. Чи можна підготувати закони прямої дії відразу ж? Звичайно, можна, але тоді процес створення системи екологічного права затягнеться на десятиліття. В США для підготовки одного закону в галузі охорони і використання природних ресурсів витрачається 1,5-2 роки. Шляхом залучення різних груп фахівців цей процес можна прискорити, якщо розробляється більш загальний закон однією групою, а нормативні акти до нього - іншими. Та й “пропускна” можливість Верховної Ради України не дозволить створити у короткі терміни систему екологічних законів прямої дії.
Одним з можливих варіантів кодифікації екологічного законодавства може бути створення на другому етапі кодифікаційної роботи екологічного кодексу як основи екологічного права. Такий екологічний кодекс міг би в загальній частині містити завдання законодавства та предмет правового регулювання, об'єкти та принципи правової охорони навколишнього природного середовища, правове регулювання власності та ін., а в спеціальній - правовий режим охорони й використання природних ресурсів. Очевидно, не слід боятися обсягу цього законодавчого екологічного акта. Такий Кодекс був би вигідним і зручним для використання у сфері застосування еколого-правових відносин.
На даний момент маємо масове поширення екологічного та еколого-правового нігілізму. Керівники підприємств, установ і організацій та громадяни або не знають еколого-правового законодавства, або ж свідомо ігнорують його. Раніше "на догоду" плану, тепер - "в інтересах порятунку народу України від економічної катастрофи". Часто можна почути, що краще бути отруєним і ситим, ніж голодним у чистому навколишньому природному середовищі. Найбільше вражає, що сім'ї, діти, онуки керівників підприємств осіб, які можуть впливати на екологічну ситуацію - проживають частіше в зоні впливу цих підприємств - забруднювачів довкілля. Навіть така ситуація не є вирішальним чинником у прийнятті управлінських рішень, які часто ігнорують екологічні вимоги.
У зв'язку з цим паралельно з підготовкою негайно потрібних законопроектів про державний екологічний контроль, про статус зон надзвичайних екологічних ситуацій необхідним є розроблення проекту Закону України про екологічну освіту і виховання. В основу його має бути покладено принципи комплексності та безперервності екологічної освіти й виховання підростаючого покоління, починаючи з дитячих дошкільних закладів і школи, а також і у системі вузівського навчання.
Кожний випускник навчального закладу повинен мати мінімум екологічних знань як обов’язкову умову ( і для навчального закладу, і для майбутнього фахівця) одержання диплому чи іншого документа про здобуту освіту чи фах. Підприємства, установи і організації зобов'язані виділяти кошти на екологічну освіту та виховання їхніх працівників, проводити екологічну атестацію кадрів. Наявність знань і вміння приймати екологічно виважені і обгрунтовані рішення мають виступати умовою допуску до роботи. У зв’язку з цим, можливо доцільно розробити Збірник кваліфікаційних екологічних вимог для всіх професій і спеціальностей, який використовувався б на випускних іспитах, при прийнятті на роботу та атестації кадрів.
Таким чином, можна створити систему екологічного права, яка забезпечила б врегулювання суспільних відносин у галузі охорони довкілля та формування особи готової до добровільного додержання законодавства.
4. Об'єкти і суб'єкти екологічного права
Під об'єктами права в широкому значенні розуміють майнові, природні і духовні блага, з приводу яких виникають правовідносини. Об'єктами екологічного права є природні об'єкти, які існують без участі людини або з певною її участю (штучне відтворення природних об'єктів). Слід мати на увазі, що не всі природні явища можуть бути об'єктами екологічного права. Деякі природні явища не піддаються правовому впливу, зокрема водні відливи і приливи, грозові явища, виверження вулканів тощо. Отже, об'єктами екологічного права можуть бути ті природні явища, з приводу яких можливе виникнення суспільних відносин по їх використанню.
Згідно з екологічним законодавством України до природних об'єктів належать земля, її надра, ліси та інша нелісова рослинність, води, тваринний світ, атмосферне повітря, природно-заповідні об'єкти та ін.
Законодавство передбачає внутрішню класифікацію кожного природного об'єкта. Так, у Земельному кодексі встановлена класифікація земель відповідно до їх цільового призначення (ст. 2); у ст. З Закону України "Про тваринний свт" від 3 березня 1993 р. подано розгорнуту класифікацію тваринного світу як об'єкта права. Аналогічні положення містяться в лісовому, гірничому, водному, природно-заповідному законодавстві. Класифікація природних об'єктів встановлена з метою визначення правового режиму кожного виду природного об'єкта, що сприяє підтримці екологічної стабільності.
Земля належить до основних природних об'єктів і входить до складу єдиної
екологічної системи як невід'ємна її частина. Поняття землі в земельному
законодавстві не розкривається. Однак його слід розглядати в двох аспектах: як сукупність усіх природних багатств (планета) і як поверхневий ґрунтовий шар землі, який виконує екологічні, економічні (засоби виробництва, просторовий базис), культурно-оздоровчі функції. Земельне законодавство розраховане на правове регулювання використання поверхневого шару землі й водночас взаємодіє з водним, лісовим, гірським, фауністичним, атмосфероповітряним, природно-заповідним, охоронним законодавством. Земельне законодавство виступає основною правовою формою земельних відносин. Земля як об'єкт права проявляється у різних сферах: при передачі земельних ділянок у власність або в користування; при вилученні земель у встановленому порядку для задоволення певних потреб; у процесі експлуатації земель з урахуванням їх цільового призначення тощо. Тому в законодавстві врахована специфіка правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення, населених пунктів, промисловості, земель лісового, водного фонду, земель держзапасу.
Надра є самостійним природним об'єктом, частиною єдиної екологічної системи. У статті 1 Кодексу України про надра встановлено, що надра - це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. З цього випливає, що законодавство про надра розраховано на ту частину надр, яка використовується для задоволення потреб держави, юридичних і фізичних осіб. Цю частину надр називають природними ресурсами. Однак не всі надра доступні для діяльності людини з технологічних, економічних та інших причин. Наприклад, у деяких регіонах України природний газ залягає на глибині 5 тис. метрів, видобування такого газу потребує великих коштів. Отже, цей газ можна розглядати як природний об'єкт, що існує об'єктивно, але не як природний ресурс, який можна використовувати. Тому надра можна підрозділити на дві групи: ті, що використовуються, та ті, що не використовуються з різних причин. Кодекс України про надра виділяє п'ять видів користування надрами залежно від цілей їх використання (ст. 14). Об'єктами права виступає та частина надр, яка може використовуватися для задоволення потреб суспільства.
Води — частина природного середовища, яка виступає як гідросфера та складається з природних й штучних водойомищ. Усі води на території України складають її водний фонд, який включає до свого складу: поверхневі води природні водойоми (озера), водотоки (річки, струмки); штучні водойоми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море (ст. З Водного кодексу). Водні об'єкти є виключною власністю народу України і надаються лише у користування (ст. 6). Водні об'єкти поділяються на загальнодержавні і місцевого значення (ст. 5), що визначає різний їх правовий режим. Залежно від цільового призначення води поділяються на такі види: для питних цілей, промисловості, сільського господарства, транспорту, рибного і мисливського господарства, лікувально-оздоровчих цілей та ін. Відповідно до цієї класифікації видів водокористування у водному законодавстві встановлений правовий режим кожного виду водокористування. Використання вод здійснюється у порядку загального і спеціального водокористування (ст. 46). Об'єктами права водокористування є конкретні водоймища, надані у встановленому порядку відповідним суб'єктам з видачею певних документів або без їх видачі.
Ліси належать до особливого природного об'єкта і складають також частину єдиної системи. У статті 3 Лісового кодексу ліс розглядається як сукупність землі, рослинності, у якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що у своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Уявляється, що таке визначення надто широке, схоже з визначенням поняття ландшафту. Більш переконливим є визначення, яке було дано свого часу відомими спеціалістами лісового господарства. Зокрема, ліс визначили як сукупність деревинних і чагарникових рослин, пов'язаних з грунтом і атмосферою. Дане визначення відбиває біологічну сутність лісу як самостійного природного об'єкта. Що ж до взаємозв'язків лісу з іншими природними компонентами, то усі природні об'єкти пов'язані між собою, тому вони й утворюють єдину екологічну систему. До лісового фонду не належать: усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільгоспугіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках (ст. 4 Лісового кодексу). Питання створення, охорони і використання таких насаджень регулюються іншими законодавчими актами.
Атмосферне повітря є одним з основних і життєво важливих елементів навколишнього природного середовища. Воно складається з суміші газів (азоту, кисню тощо) і утворює зовнішню оболонку Землі як планети. Це один з природних об'єктів, обсяг якого не зменшується, він використовується для різних потреб і водночас поповнюється. Атмосферне повітря використовується для транспортних цілей, забезпечення життєдіяльності людей, викидання забруднюючих речовин у припустимих межах, як сировина тощо. Об'єктом права користування є атмосферне повітря в місцях проживання людини, діяльності підприємств і транспортних засобів. Не слід змішувати повітряний простір з атмосферним повітрям. Якщо атмосферне повітря є сумішшю певних газів, то повітряний простір згідно з Повітряним кодексом України, складає частину повітряної сфери, розташованої над сушею, водною територію України, тому є частиною території України (ст. 1 Повітряного кодексу).
Тваринний світ належить до основних компонентів навколишнього природного середовища. Відповідно до Закону України від 3 березня 1993 року "Про тваринний світ" до об'єктів права належить тваринний світ, об'єкти якого перебувають у стані природної волі, у неволі чи напіввільних умовах, на суші, у воді, грунті та повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони (ст. 1). До складу тваринного світу входять: хребетні та безхребетні тварини у всьому їх популяційному і видовому різноманітті та на всіх стадіях розвитку, які перебувають у стані природної волі; частини диких тварин (роги, шкіра тощо); продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо); залишки викопних тварин; нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати, інше житло та споруди тварин (ст. 3). Все перелічене є об'єктами екологічного права. Слід мати на увазі, що відносини у галузі використання, відтворення і охорони тваринного світу, який належить до сільськогосподарських, домашніх та інших тварин, що використовуються у господарських, наукових цілях тощо, регулюються іншим законодавством, і отже, ці види тварин не є об'єктами екологічного права.
Природно-заповідний фонд є специфічним об'єктом екологічного права. Він являє собою сукупність природних об'єктів і комплексів, наділених режимом заповідання, і складається із заповідників, заказників, природних національних, ландшафтних парків, рослин та тварин, занесених до Червоної книги України. Правовий режим даного фонду визначений Законом України від 16 червня 1992 року "Про природно-заповідний фонд України".
Навколишнє природне середовище також є об'єктом екологічного права. Це сукупність усіх природних об'єктів, які перебувають у нерозривному зв'язку та створюють єдину екологічну систему. Головну увагу у Законі України від 25 червня 1991 року "Про охорону навколишнього природного середовища" зосереджено на правовій охороні навколишнього природного середовища, тому об'єктом екологічного права є усе природне середовище. Специфіка правової охорони кожного природного об'єкта встановлена у поресурсовому законодавстві (Земельному, Водному, Лісовому кодексах та інших законах).
Суб'єктами екологічного права є різноманітні фізичні та юридичні особи. Суб'єкт права має характерні ознаки: він наділений юридичними правами та обов'язками; суб'єкт реально здатний брати участь у правовідносинах в екологічній сфері. Юридичні норми створюють обов'язкову основу участі суб'єктів екологічного права у відповідних правовідносинах (власності на природні ресурси, природокористуванні та ін.). Здатність володіння екологічними правами і обов'язками складає екологічну правоздатність, а здатність самостійно здійснювати екологічні права і обов'язки - екологічну дієздатність. У сукупності правоздатність і дієздатність створюють правосуб’єктність.
Фізичні особи - це переважний різновид індивідуальних суб'єктів в екологічному праві. Вони за наявності певних умов можуть бути суб'єктами права власності на визначені в законодавстві природні ресурси, права користування природними ресурсами, на володіння екологічною інформацією; вони мають право на подання позовів до винних осіб про відшкодування збитків, заподіяних забрудненням природного середовища, тощо. В екологічному законодавстві конкретно визначені умови, за яких громадяни стають суб'єктами екологічного права. Так, у Законі України "Про тваринний світ" встановлено, що полювання в межах мисливських угідь здійснюється громадянами, які досягли 18-річного віку та отримали у встановленому порядку дозвіл на добування мисливських тварин (ст. 16).
Юридичними особами, як суб'єктами є організації, підприємства, установи, наділені спеціальною правосуб'єктністю. Вони підрозділяються на державні, громадські, приватні, колективні та іноземні. Деякі з них володіють владними повноваженнями, наприклад, органи державного управління у галузі екології; інші виступають суб'єктами оперативно-господарської діяльності. Правосуб'єктність органів, які виконують управлінські функції у сфері екології, визначається компетенцією. Дані суб'єкти підрозділяються на органи загальної і спеціальної компетенції. До перших належать Верховна Рада України. Президент України, Кабінет Міністрів України, місцеві органи влади і управління. До органів спеціальної компетенції належать органи, що вирішують спеціальні питання у галузі екології. Це міністерства, держкомітети, інші органи, які виконують еколого-управлінські функції.
До суб'єктів екологічного права належать держава Україна, Автономна Республіка Крим, адміністративно-територіальні одиниці України (області, міста, райони). Так, відповідно до Закону України "Про тваринний світ»" суб'єктом права загальнодержавної власності на тваринний світ є держава в особі Верховної Ради України (ст. 5). Суб'єктами екологічного права можуть бути іноземні юридичні особи, держави, міжнародні організації у сфері екології, громадяни, спільні підприємства, міжнародні об'єднання, організації з участю іноземних осіб.
Практичні завдання та питання для самоконтролю.
2. Що ви знаєте о новаціях Закону України "Про охорону навколишнього
природного середовища", прийнятого 25 червня 1991 р.?
3. Які основні нормативні акти регулюють відносини в галузі використання
та охорони природних ресурсів?
4. У чому полягає сутність та зміст закона "Про тваринний світ" від З
березня 1993 р.?
5. Визначіть права та обов'язки природокористувачів.
6. Що ви знаєте про "Кодекс України про надра" і для яких потреб
надаються в користування надра?
7. Дайте загальну характеристику Земельного Кодексу України.
8. В Конституції України стверджується, що забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України є обов'язком держави. Наведіть приклади, які статті містять цю проблему.
9. Які правові міри охорони атмосферного повітря передбачені Законом
України "Про охорону атмосферного повітря" від 16 жовтня 1992 р.?
Література
а) основна
1. Конституція України. – К., 1996.
2.Екологічне законодавство України: Збірник законодавчих актів. – Харків: ЕкоПраво, 2002.
3.Правознавство:Підручник /За ред. В.В.Копейчікова, А.М.Колодія. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - С. 382-397.
б) додаткова
1. Андейцев В.І. Екологічне право: проблеми удосконалення. — К.: Юріком,
2004.-207с.
2. Дмитренко І.А. Екологічне право України: Підручник. —К.: Юріком, 2001.
- 456 с.
3. Екологічне право України: Підручник для студентів юрид. вищ. навч. закладів. / За ред. В.К.Попова та А.П.Гетьмана. – Харків: Право, 2001. - С. 17 - 23.
4. Костецький В.В. Екологія перехідного періоду: держава, право, економіка (економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища в Україні). - К.: УІПЦ, 2001. - С. 390.
5. Котюк В.О. Основи держави і права. - Київ: Атіка, 2001. - С. 332-336.
Глава XII. Основи кримінального права України
1. Кримінальне право як галузь права, її ознаки, функції, принципи
Кримінальне право України як галузь права – це система, сукупність юридичних норм, яки по суті є кримінальними законами, прийнятими Верховною Радою України й встановлюючи, яки суспільно небезпечні діяння є злочинами і яке покарання належить застосувати до осіб, яки їх вчинили.
Кримінальне право як самостійна галузь права має ознаки, яки є загальними для усіх галузей права, а також і специфічні. Вона відмінна від інших галузей права за такими ознаками:
3) має свій предмет і метод правового регулювання. Предметом кримінального права є відношення, яки виникають в зв’язку з вчиненням злочину й застосуванням за його вчинення відповідного покарання. Застосування покарання –це метод правового регулювання відношень, яки виникають у зв’язку з вчиненням злочину.
Кримінальне право регулює особливі суспільні відносини. Дані відносини пов’язані з вчиненням злочину і мають назву кримінально-правові відносини або кримінальні правовідносини. Вони виникають у зв’язку з тим, що особа, вчинюючи злочин, порушує кримінально-правову заборону, що міститься в нормі кримінального закону, у зв’язку з чим й повинно нести покарання. Суб’єктами кримінально-правового відношення є громадянин, який вчинив злочин, й держава, в особі уповноважених органів (органи слідства, прокуратури, суду та інші юридичні органи). Дані відносини виникають з моменту вчинення злочину.
Основна функція кримінального права як галузі права – охоронна, тому що вона охороняє відповідними заходами ті суспільні відносини, яки регулюються іншими галузями права. Кримінальне право охороняє дані відносини від злочинних посягань. Наприклад, норми цивільного права регулюють відносини в сфері власності. У кримінальному праві в силу його охоронної функції встановлені каральні санкції за злочини проти власності за крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство, вимагання та інші злочини проти власності.
Кримінальному праву як галузі права властиві певні принципи, яки характерні для кримінального права цивілізованих країн:
1) відповідальність особи тільки за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин (не має злочину без вказівки на те в законі);
2) відповідальність тільки при наявності вини (відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинною у вчиненні злочину, поки її вина не буде доказана в законному порядку й встановлена обвинувачуваним вироком суду);
3) особистий характер відповідальності (відповідальність за вчинений злочин, а також бути за це покараною, може тільки особа, яка вчинила даний злочин);
4) індивідуалізація кримінальної відповідальності і покарання (максимальна конкретизація, індивідуалізація кримінальної відповідальності і покарання, обрахування виходячи з обставин вчиненого злочину й особистості винного).
Кримінальне право України знаходить своє вираження в кримінальному законодавстві, яке представляє собою єдину нормативну систему. Кримінальне законодавство України складається з кримінальних законів, яки зведені в Кримінальний кодекс.
Юридичною базою боротьби зі злочинністю є прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 року Кримінальний кодекс України, введений у дію з 1 вересня 2001 року (далі КК), який становить значну віху в історії вітчизняного кримінального законодавства, є важливою ланкою на шляху побудови демократичної та правової держави. Новий КК України закріплює основні положення та принципи Конституції України 1996 року, відповідає потребам суспільства, створює умови для повного й беззастережного захисту інтересів особи та держави від будь-яких злочинних посягань. Для здійснення цього завдання КК України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, які їх вчинили. КК покликаний сприяти розвиткові України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
КК України поділяється на частини, розділи та статті. Відповідно до класичних традицій та врегульованих відносин кодекс поділено на Загальну та Особливу частину. В Загальну частину включені норми, які закріплюють загальні положення про завдання Кримінального кодексу і підстави кримінальної відповідальності (Розділ І); Закон про кримінальну відповідальність (Розділ ІІ); Злочин, його види та стадії (Розділ ІІІ); Особа, яка підлягає кримінальної відповідальності (суб’єкт злочину) (Розділ ІV); Вина, та її форми (Розділ V); Співучасть у злочині (Розділ VІ); Повторність, сукупність та рецидив злочинів (Розділ VІІ); Обставини, що спричиняють злочинність діяння (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця) (Розділ VІІІ); Звільнення від кримінальної відповідальності (Розділ ІХ); Покарання та його види (Розділ Х); Призначення покарання (Розділ ХІ); Звільнення від покарання та його відбування (Розділ ХІІ); Судимість (Розділ ХІІІ); Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування; Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх (Розділ ХV).
Особлива частина КК має своїм змістом норми, яки встановлюють опис певних видів злочинів з вказівкою видів покарання, а також межи, в якої вони можуть бути призначені за вчинення даного злочину. В Особливій частині містяться такі види злочинів: Розділ І. Злочини проти основ національної безпеки України; Розділ ІІ. Злочини проти життя та здоров’я особи; Розділ ІІІ. Злочини проти волі, честі та гідності особи; Розділ ІV. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; Розділ V. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина; Розділ VІ. Злочини проти власності; Розділ VІІ. Злочини у сфері господарської діяльності; Розділ VІІІ. Злочини проти довкілля; Розділ ІХ. Злочини проти громадської безпеки; Розділ Х. Злочини проти безпеки виробництва; Розділ ХІ. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту; Розділ ХІІ. Злочини проти громадського порядку та моральності; Розділ ХІІІ. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів тощо; Розділ ХІV. Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації; Розділ ХV. Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян; Розділ ХVІ. Злочини у сфері використання електронно-обчислюваних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж; Розділ ХVІІ. Злочини у сфері службової діяльності. Розділ ХVІІІ. Злочини проти правосуддя; Розділ ХІХ. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини); Розділ ХХ. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного порядку. Прикінцеві та перехідні положення (два розділи).
Особливістю чинного КК є велика кількість нововведень та часткова зміна підходів до групування норм порівняно з КК України 1960 року. Крім того, у КК 2001 року скасовано поняття “особливо небезпечний рецидивіст”, скасовано як вид покарання смертну кару, яку замінено довічним позбавленням волі, введено нові види покарань, такі як громадські роботи, арешт, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі та інше. В значній мірі змінено систему обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання. Кодекс доповнений новими обставинами, що виключають злочинність діяння: уявна оборона; фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження; діяння, пов’язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організоваваної групи або злочинної організації.
Внесено низку змін та новел і до Особливої частини КК: нова структура, змінена редакція ряду статей, передбачена кримінальна відповідальність за нові види злочинів, наприклад, створення злочинної організації (ст. 255 КК), сприяння учасникам злочинної організації ... (ст. 256 КК) та інші.
Виходячи з вищенаведеного, можна дійти до висновку, що новий КК України є прогресивним надбанням вітчизняної правотворчості, добрим підґрунтям для подальшого розвитку кримінального законодавства, надійним знаряддям зміцнення законності й правопорядку в Україні.
Злочин завжди є вчинком людини, що посягає на певні суспільні відносини. Злочин – це посягання на відносини, що склалися і є визнаними та прийнятними в суспільстві, до того ж не на будь-які, а саме на найважливіші, внаслідок чого вони охороняються кримінальним законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК України злочином визнають передбачене КК суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), яке вчинив суб’єкт злочину.
Важливим для кримінально-правового регулювання є положення КК України щодо малозначності діяння. Так, у ч. 2 ст. 11 зазначено, що “не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі”.
Ознаками злочину є наступні:
1) злочин є діянням людини, яка є суб’єктом злочину;
2) злочин є діянням суспільно небезпечним;
3) злочин є діянням протиправним;
4) злочин є діянням винним;
5) злочин є діянням караним.
В Україні нема колективної кримінальної відповідальності. Суб’єктом злочину не може бути юридична особа, а лише фізична особа (громадянин України, іноземець, особа без громадянства), осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності. За загальним правилом, кримінальної відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за вчинення окремих тяжких чи особливо тяжких злочинів – з 14 років (ч. 2 ст. 22 КК).
Кримінальний закон передбачає можливість настання відповідальності лише в разі вчинення суспільно-небезпечного (злочинного) діяння, вираженого у формі дії чи бездіяльності.
Під дією прийнято розуміти активну, вольову форму поведінки. Під бездіяльністю розуміють пасивну, вольову форму поведінки, що є злочинною. Такою може бути, зокрема, невиконання суб’єктом покладених на нього законом чи іншим нормативно-правовим актом обов’язків.
Суспільна небезпека діяння – це ознака злочину, яка полягає в тому, що діяння посягає на суспільні відносини, охоронювані законом, завдаючи останнім безпосередньої шкоди, або створює реальну загрозу завданням такої шкоди (моральної, фізичної, майнової). Суспільну небезпеку прийнято називати ще матеріальною ознакою злочину.
Протиправність діяння – це ознака злочину, що означає передбачуваність даного діяння у кримінальному законі. Саме ця ознака чітко окреслює положення, згідно з яким злочинним є лише те діяння, яке чітко передбачене в кримінальному законі.
Винність діяння – це суб’єктивна ознака злочину, яка виражає психічне становлення особи до своєї суспільно-небезпечної поведінки та її наслідків.
Караність діяння – це ознака злочину, яка означає, що за кожен злочин у кримінальному законі передбачено певний вид та розмір покарання.
Позитивним надбанням вітчизняного законодавця слід вважати закріплення класифікації злочинів залежно від їх тяжкості безпосередньо у кримінальному законі, а саме у статті 12 КК України. За цим критерієм закон виділяє злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Формально ознакою тяжкості злочину виступає строк позбавлення воли згідно санкції конкретної статі.
Обставинами, що виключають злочинність діяння, є необхідна оборона (ст. 36 КК); уявна оборона (ст. 37 КК); затримання особи, яка вчинила злочин (ст. 38 КК); крайня необхідність (ст. 39 КК); фізичний або психічний примус (ст. 49 КК); виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК); діяння, пов’язане з ризиком (ст. 42 КК); виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК).
Відповідно до статті 23 КК України виною є психічне становлення особи до вчинюваної дії або бездіяльності, передбаченої Кримінальним кодексом, та його наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Формами вини, відповідно до визначення законодавця та кримінально-правової доктрини є умисел (ст. 24 КК України) та необережність (ст. 25 КК України). Умисел за видами може бути прямим чи непрямим, а необережність існує у виді злочинної самовпевненості та злочинної недбалості.
4. Кримінальна відповідальність: поняття, підстава кримінальної
відповідальності
Кримінальна відповідальність тому, що вона є одним з видів юридичної відповідальності, є відповідальністю ретроспективною, тобто як відповідна реакція держави на вчинений в минулому злочин.
Кримінальна відповідальність як вид юридичної відповідальності відповідає її родовим ознакам, а також має свої специфічні:
1) відповідальність саме за вчинений винною особою злочин, передбачений КК;
2) особливий вид державного примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду;
3) вид, міра покарання, визначені тільки кримінальним законом;
4) особливий порядок їх застосування.
Не слід кримінальну відповідальність ототожнювати з покаранням.
Кримінальна відповідальність – це обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнати державного осуду, а також бути покараною відповідно до кримінального закону. Такий обов’язок виникає з моменту вчинення злочину, але реалізується з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили і закінчується, за загальним правилом, моментом припинення відбування покарання.
Поняття кримінальної відповідальності відображує факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів держави (органів слідства, прокуратури, суду, інших юридичних органів). З моменту вчинення особою злочину між нею і державою виникають певні юридичні відносини, певні права та обов’язки. Винна особа за скоєний злочин зобов’язана зазнати державну осуду і бути покараною, з суворим дотриманням КК. Крим того, така особа має право на застосування саме тої статі, або частини статі КК, яка передбачає вчинене нею діяння; покарання може бути призначене лише в межах санкції цієї статі або частини статі; враховані відповідні положення Загальної частини КК, тощо. В свою чергу держава має право засудити злочинця і вчинене ним діяння відповідно до КК, а також зобов’язана забезпечити правильну кваліфікацію вчиненого діяння тощо. Таки юридичні відносини, як було вже сказано раніше, регулюються нормами кримінального права і називаються кримінально-правовими.
В науці кримінального права загальнопризнаним є положення про те, що єдиною та достатньою підставою кримінальної відповідальності виступає склад злочину. КК України, прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 року, вперше нормативно закріпив це положення. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК “підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом”. Під складом злочину в науці кримінального права розуміють передбачену кримінальним законом сукупність юридичних ознак (об’єктивних та суб’єктивних), що характеризують вчинене особою суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин. У кожному складі злочину виділяють його елементи. Ними є об’єкт злочину, об’єктивна сторона злочину (їх сукупність називають об’єктивними ознаками складу), суб’єкт злочину, суб’єктивна сторона злочину (вони в сукупності називаються суб’єктивними ознаками складу).
Об’єкт злочину – це ті суспільні відносини, що охороняє кримінальний закон, на яки посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди.
Об’єктивна сторона - зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого кримінальним законом діяння (дії або бездіяльності), що за подіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об’єкту злочину.
Суб’єкт злочину – це особа (фізична, осудна), яка вчинює злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність.
Відповідно до ст. 19 КК суб’єктом злочину може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час вчинення передбаченого кримінальним законом діяння, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
Суб’єктивна сторона – це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками суб’єктивної сторони є вина, мотив і мета злочину. Відповідно до ст.. 27 КК виною є “психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене в формі умислу або необережності”.
Кожний з розглянутих елементів складу має певну сукупність ознак. Залежно від їхньої ролі в характеристиці загального поняття складу ці ознаки поділяються на обов’язкові і факультативні. Обов’язкові – це ті ознаки, які притаманні будь-якому складу злочину, без яких немає складу злочину. Факультативними визнаються ті ознаки, що не є обов’язковими для всіх складів злочинів і в різних складах можуть відігравати різну роль. До таких ознак слід віднести час, місце, обстановку і спосіб вчинення злочину (характеризують об’єктивну сторону), мотив і мету (характеризують суб’єктивну сторону), а також ознаки спеціального суб’єкту злочину (наприклад, службова особа, матір новонародженої дитини, військовослужбовець) та деякі інші. Такий поділ ознак складу на обов’язкові та факультативні має велике значення, тому що він дозволяє відмежувати певний вид злочину від суміжних. Так, наприклад, за відкритий спосіб викрадення чужого майна (грабіж) настає кримінальна відповідальність за ч. 1 ст. 186 КК. За таємне викрадення чужого майна (крадіжка) – за ч. 1 ст.185КК.
5. Стадії вчинення злочину
Згідно зі ст. ст. 13, 14, 15 КК України можна виокремити такі стадії злочину:
3) закінчений злочин.
При готуванні винний ще не вчиняє жодних дій, безпосередньо спрямованих на предмет злочинного посягання, не виконує діяння, що є необхідною ознакою складу злочину.
Законодавець у ст. 14 КК України закріпив вичерпний перелік діянь, що є готуванням до вчинення злочину: підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину; пристосування засобів чи знарядь для вчинення; підшукування співучасників; змова на вчинення злочину; усунення перешкод; інше умисне створення умов для вчинення злочину.
Чинний КК України звільняє від кримінальної відповідальності за готування до злочину невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 14 КК України).
Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії чи бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі (ч. 1 ст. 15 КК України).
Законодавець визначає види замаху: закінчений замах (ч. 2 ст. 15 КК) и незакінченій замах (ч. 3 ст. 15 КК).
Надзвичайно важливим є визначення моменту закінчення злочину. Саме тут прийнято виділяти злочини з матеріальним складом, злочини з формальним складом, а також злочини з усіченим складом.
У випадку вчинення злочину з матеріальним складом, закінченим злочином буде вважатися з моменту, коли настав вказаний у відповідній статті Особливої частини КК України суспільно-небезпечний наслідок. Так, наприклад, вбивство (ст.ст. 115-119 КК України) вважається закінченим з моменту позбавлення життя іншої людини, крадіжка (ст. 185 КК України) – з моменту спричинення майнової шкоди власності.
При формальному складі злочину для того, щоб злочин було визнано закінченим, досить вчинення відповідного діяння (дії чи бездіяльності). Так, наприклад, розголошення державної таємниці (ч. 1 ст. 328 КК України) є закінченим з моменту розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, шпигунство (ст. 114 КК України) – з моменту передачі або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю. Потрібно зазначити, що відповідальність за даними статтями настає незалежно від того, було в результаті злочинних дій завдано реальну шкоду українській державі, чи інші.
Злочин з усіченим складом – це різновид злочинів з формальним складом, тому вони також вважаються закінченими з моменту вчинення злочинного діяння. Особливістю їх є те, що законодавець переносить момент закінчення злочину на стадію готування до злочину чи на стадію замаху на злочин. Так, наприклад, бандитизм (ст. 257 КК України) вважається закінченим з моменту організації озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації або на окремих осіб.
6. Співучасть у вчиненні злочину
Співучастю у злочині є умисна спільна участь кількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК України).
Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та посібник.
У ст. 28 КК конкретизовані форми співучасті: вчинення злочину групою осіб; групою осіб за попередньою змовою; організованою групою; злочинною організацією.
Відповідно до КК України кримінальна відповідальність за вчинення злочину при співучасті більш сувора ніж вчиненні такого злочину однією особою. Такій підхід обґрунтований більшою степеню суспільної небезпечності злочинного діяння, вчиненого групою осіб або злочинним об’єднанням осіб (організованою групою, злочинною організацією).
7. Види покарань
Кримінальні покарання можуть призначатися лише за вироком суду. Ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком відповідальність, передбачену статтями 389 та 390 КК України (передбачена більш сувора відповідальність). Видами покарань визначені:
1) штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК України (ст. 53 КК встановлює межі штрафу – від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Штраф може призначатися як основне, так і додаткове покарання;
2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу – засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове чи спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (це покарання є безстроковим, може призначатися як додаткове);
3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – може бути призначене як основне покарання на строк від 2 до 5 років або як додаткове покарання на строк від 1 до 3 років і в тому випадку, якщо воно не передбачено в санкції статті Особливої частини КК України але судом буде визначене неможливим збереження за засудженим права обіймати ті чи інші посади або займатися певною діяльністю;
4) громадські роботи (основне покарання) – полягають у виконанні засудженими у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядуваннями (наприклад, збирання сміття, озеленення вулиць тощо). Громадські роботи встановлюються на строк від шістьдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день;
5) Виправні роботи (основне покарання) – встановлюються на строк від 6 місяців до 2 років і відбуваються за місцем роботи засудженого з вирахуванням в дохід держави від 10 до 20 відсотків зарплати;
6) службове обмеження для військовослужбовців (основне покарання). Це покарання призначається військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від 6 місяців до 2 років з відрахуванням в доход держави від десяти до двадцяти відсотків грошового забезпечення, одержуваного засудженим у випадках, передбачених КК України;
7) конфіскація майна (додаткове покарання призначаємо тільки у випадках, прямо передбачених у санкції статті) полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого;
8) арешт (основне покарання) – це такий вид покарання, який полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від 1 до 6 місяців. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті. Арешт не застосовується до осіб віком до 16 років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до 8 років;
9) обмеження волі (основне покарання)– цей вид покарання полягає в триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від 1 до 5 років;
10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (основне покарання) – призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від 6 місяців до 2 років, або замість позбавлення волі на строк не більше 2 років;
11) позбавлення волі на певний строк (основне покарання) полягає в ізоляції засудженого та поміщення його на певний строк у кримінально-виконавчі установи (від 1 до 15 років);
12) Довічне позбавлення волі (основне покарання) – встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Цей вид покарання не застосовується до осіб, що вчинили злочин і віці до 18 років і до осіб понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.
Актом про помилування довічне позбавлення волі може бути замінено позбавленням волі на строк не менше двадцяти п’яти років (ст.87 КК). Помилування здійснюється Президентом України.
Практичні завдання та питання для самоконтролю
1. Дайте визначення і пояснення змісту поняття кримінального права як галузі права.
2. Які ознаки кримінального права як галузі права?
4. На яких принципах базується кримінальне право?
5. Дайте загальну характеристику Кримінального кодексу України.
6. Визначіть поняття “злочин” і його ознаки.
7. Які види злочинів та їх стадії вчинення, визначені законодавством?
8. Визначіть поняття та підстави кримінальної відповідальності.
9. Охарактеризуйте види покарань.
Література
а) основна
1. Конституція України. – К., 1996.
2. Кримінальний кодекс України. - Х.: ТОВ “Одіссей”, 2001. – 240 с.
3. Правознавство: Підручник /За вед. В. В. Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 622 – 649.
б)додаткова
1. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти /За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тация. – Київ-Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001. – С. 78-84.
2. Правознавство: Навчальний посібник / За ред. М. В.Кравчука. – 2-ге вид. – Тернопіль: Карт-бланш, 2003. – С. 356-388.
Глава ХІІІ . Основи процесуального права України
В юридичній науці всі норми права прийнято поділяти на матеріальні і процесуальні. Якщо перші закріплюють права і обов’язки, правове становище громадян, підприємств, установ, організацій, то другі регулюють діяльність, визначають, як потрібне поступати, в якому порядку здійснювати права та обов’язки. Окрему групу у системи права України складають процесуальні галузі права (процесуальне право). Вони визначають процедуру реалізації матеріального права і є похідними від нього.
Матеріальним галузям права – адміністративному, господарському, кримінальному, цивільному відповідають процесуальні – адміністративно-процесуальне, господарсько - процесуальне, кримінально – процесуальне, цивільно - процесуальне право.
Адміністративно-процесуальне право – це сукупність норм права, які регулюють порядок здійснення і розгляду адміністративно – правових справ, тобто таких, що складаються в сфері державного управління.
Господарсько – процесуальне право – сукупність правових норм, що регулюють порядок, процедуру і принципи розгляду господарських спорів між громадянами, юридичними особами, державними органами, органами місцевого самоврядування та службовими особами.
Кримінально – процесуальне право – це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини щодо порядку провадження у кримінальних справах (їх порушення, попереднього слідства, судового вирішення, виконання вироків).
Цивільно – процесуальне право – це сукупність правових норм, що регулюють порядок, процедуру і принципи розгляду цивільних, трудових, сімейних та інших спорів між громадянами і юридичними особами в судах загальної юрисдикції.
Процесуальні галузі права мають свій предмет регулювання, який відрізняється від предмета регулювання матеріальних галузей права. Ним є так звані організаційні відносини, які формуються в результаті діяльності уповноважених суб’єктів, пов’язаної із застосуванням норм матеріального права. Ці організаційні відносини представляють особливий прошарок, за рівнем не збіжний із предметом регулювання матеріального права.
Процесуальні норми, як основні елементи певної галузі права, регламентують діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, а у випадках передбачених законом, і громадських органів в межах їх встановленої компетенції. Головним чином захист прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій здійснюється в установленому порядку судом за особливою юридичною процедурою. Правосуддя характеризується специфічною процесуальною формою (судочинством).
1. Поняття судочинства
Під судочинством розуміють встановлений процесуальний порядок подання позовів і розгляд в судах справ стосовно спорів, що виникають з різноманітних правовідносин, порядок прийняття рішень учасниками процесуальних дій, оскарження та перегляду цих рішень, подання заяв про правопорушення та злочини, їх виявлення, розслідування, передачу матеріалів кримінальних справ у судах.
Судочинство здійснюють Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції (ст. 1 Закону України “Про судоустрій України”).
Правосуддя і судочинство – самостійні явища. Правосуддя – форма реалізації судової влади, яка здійснюється відповідно до законодавства України, на основі кодифікованих актів: Господарського процесуального Цивільного процесуального, Кримінально-процесуального кодексів (станом на 01.05.2005 року). Судочинство – форма здійснення правосуддя, яка покликана забезпечити і гарантії правосуддя, і гарантії особи.
У процесі судочинства має досягатися об’єктивна істина у справі. В судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві – сторона обвинувачення і сторона захисту, в цивільному, господарчому – позивач і відповідач. В справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, немає позивачів, відповідача та третіх осіб, а особами, які беруть участь у справі, є заявники, органи державної влади, місцевого самоврядування, службові особи та інші суб’єкти даних відносин.
Зазначені сторони чи особи доводять суду ґрунтовність своїх правових вимог. Судовий процес ініціюється заінтересованою особою. Сторони надають докази, заперечення, аргументи та контраргументи. Сторони самостійно доводять суду переконливість доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз. Вони забов’язані повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів і джерела їх надходження. Сторони відповідають перед судом за порушення у разі попереднього неповідомлення суду та іншої сторони про наявність доказів тощо. Усі учасники судочинства мають певні процесуальні можливості щодо подання доказів, їх дослідження і заявлення клопотань.
З метою недопущення помилок, здійснення контролю в судочинстві передбачене апеляційне та касаційне оскарження рішення суду (виняток складають рішення в деяких категоріях справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, наприклад, по скарзі на постанову по справі про адміністративне правопорушення, які не можуть бути оскарженими. Вони набирають законної сили негайно.).
28 квітня 1992 року було прийнято Концепцію судово – правової реформи, яка передбачала вдосконалення судової системи: утворення Конституційного Суду України, утворення спеціалізованих судів (господарські та адміністративні), введення апеляційних судів і побудову органів суддівського самоврядування. Прийнятий 7 лютого 2002 року Закон України “Про судоустрій України” знаменує початок якісно нового етапу судової реформи в нашої державі, на основі якого стало можливим удосконалення процедурних кодексів, тобто тих нормативно-правових актів, що регламентують процедуру розгляду справ.
2. Адміністративне судочинство. Адміністративно-процесуальне
право
Адміністративне судочинство має свою специфіку, яка пов’язана головним чином з проведенням в нашої країні судової реформи і початком створення спеціалізованих адміністративних судів. Положення Закону України “Про судоустрій в Україні” дозволяють окреслити систему спеціалізованих адміністративних судів в Україні: місцеві адміністративні суди (окружні суди - створюються в округах відповідно до Указу Президента України); апеляційні адміністративні суди (створюються згідно з рішенням глави держави в апеляційних округах); вищий орган в системі адміністративних судів – Вищий адміністративний суд України ( в складі Верховного суду України утворюється Судова палата в адміністративних справах).
У “Прикінцевих та перехідних положеннях” Закону “Про судоустрій в Україні” зазначено, що формування адміністративних судів здійснюється протягом трьох років. До утворення ж системи адміністративних судів згідно з даним законом розгляд справ, віднесених до підсудності адміністративних місцевих судів, здійснюють місцеві загальні суди з дотриманням діючого порядку апеляційного та касаційного оскарження рішень даних судів. Органи, що входять до системи спеціалізованих адміністративних судів, згідно із законом розглядають справи адміністративної юрисдикції – це адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування. Компетенція адміністративних судів повинна бути окреслена в окремому кодифікованому нормативно-правовому акті – Адміністративного процесуальному кодексу України, який, нажаль, ще не прийнятий. Без даного кодексу не зможуть працювати адміністративні суди, тому потрібне якнайшвидше вирішити цю проблему.
Адміністративно - процесуальне право – це сукупність адміністративно-правових норм, які визначають порядок реалізації відповідних матеріальних норм, процедури їх застосування, процес здійснення примусового впливу на винних за допомогою адміністративних стягнень. Тобто дані процесуальні норми регламентують провадження по справах, які виникають з адміністративно – правових відносин.
Адміністративний процес в системі процесуального законодавства є для нас ще новим. Норми, які регулюють, наприклад, цивільний процес, вже давно відокремлені від матеріальних норм цивільного права. Як відомо, існують дві самостійних галузі права – цивільне і цивільне процесуальне, діють 2 кодексу – Цивільний і Цивільний процесуальний (ЦК і ЦПК). Такий стан і з кримінальним, господарським правом та відповідно обслуговуючими їх кримінально-процесуальним і господарським процесуальним правом.
Інакше в даний час виглядає адміністративно-процесуальне законодавство. Воно є частиною, насамперед, адміністративного права, його матеріальні і процесуальні норми існують в межах однієї галузі. Частіше всього нормативно-правові акти , які стосуються питань одночасно містять і одні та другі норми.
З 1 червня 1985 року в Україні набрав чинності Кодекс про адміністративні правопорушення (КУпАП), до якого внесено вже немало змін та доповнень. На даний час він є діючим.
Закон визначає (ст. 213) систему органів, що мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення, а також визначає їхню компетенцію. Наприклад, це адміністративні комісії при районних райдержадміністраціях і виконавчих комітетах міських, районних у містах, селищних і сільських рад (вони вирішують всі справи про адміністративні правопорушення за винятком тих, які належать до компетенції інших органів); виконавчі комітети селищних і сільських рад (розглядають справи про порушення громадського порядку, правил торгівлі та інші аналогічні порушення); районні (міські) суди (судді) (розглядають справи віднесені до їх компетенції кодексом тощо (ст. 213 КУпАП).
В ІV розділі кодексу “Провадження по справах про адміністративні правопорушення” і V розділі “Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень” містяться процесуальні норми, які визначають провадження по даної категорії справ. Певне уявлення про це дають назви глав ІV і V розділів кодексу: гл. 19 – “Протоколи про адміністративні правопорушення”, гл. 20 - “Розгляд справ про адміністративні правопорушення”, гл. 26 - “Провадження по виконанню постанови про ухвалення попередження”, гл. 30 – “Провадження по виконанню постанови про позбавлення спеціального права” та т.д.
Окремі питання адміністративного провадження регулюються зараз і нормами цивільно-процесуального права. Так Цивільно-процесуальний кодекс встановлює порядок розгляду судами скарг на постанови органів управління про притягнення до адміністративної відповідальності, деякі аспекти виконання постанов про накладання адміністративних штрафів.
Слід відмітити, що на даний час КУпАП морально є застарілим і не відповідає сучасним умовам життя нової держави, тому перед законодавцем стоїть завдання прийняти новий Кодекс про адміністративні правопорушення.
3. Господарське судочинство. Господарський процесуальний
кодекс України
Господарським судочинством визнаються процедури звернення, порушення справ у господарському суді, їх розгляд, прийняття рішень і перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному провадженнях. Особливості господарського судочинства полягають у тому, що, по-перше, право на звернення мають суб’єкти підприємницької діяльності (підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, в тому числі іноземні громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи). Розгляд спорів здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. По-друге, сторони мають право застосовувати заходи досудового врегулювання господарського спору (за винятком окремих важливих спорів).
Господарське судочинство регулюється Господарським процесуальним кодексом України, прийнятий Верховною Радою України 6 листопада 1991 року з наступними змінами та доповненнями, Законом України “Про господарський суд”, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. ГПК України є важливим нормативно-правовим актом, якій нараховує 152 статті, що структуровані у 17 розділів. У ньому регламентується:
2) досудове врегулювання господарських спорів (пред’явлення претензій і строки їх розгляду, особливості врегулювання окремих видів господарських спорів);
3) питання підвідомчості справ господарських судів і підсудності справ, тобто визначення категорій справ, що мають розглядатися окремими ланками господарських судів;
4) коло учасників господарського процесу, положення в ньому судді, сторін, третіх осіб, прокурора, інших осіб;
5) поняття, види і процедура надання та оцінка доказів;
6) склад судових витрат, їх розподіл між сторонами;
7) форма і зміст позовної заяви, визначення ціни позову, перелік документів, що додаються до позовної заяви, процедури об’єднання позовних вимог, відізвання позовної заяви, подання зустрічного позову;
8) порядок прийняття позовної заяви та підстави для відмови в її прийнятті, дії судді з провадження у справі, готування до її розгляду;
9) набрання рішенням, ухвалою, постановою законної сили; зміст і форма наказу господарського суду для виконання рішення, процедуру відстрочення або розстрочення виконання зазначених судових документів, повороту виконання рішення, постанови;
10) інші питання господарського судочинства.
Господарські суду вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому ГПК України, з застосуванням положень досудового врегулювання господарського спору.
ГПК в ст. ст. 6 – 9 визначає порядок пред’явлення претензії, строки її розгляду, повідомлення про результати розгляду претензії, відповідальність за порушення строків її розгляду. Підприємства та організації, що порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та організацій, зобов’язані поновити їх, не чикаючи пред’явлення претензії.
Підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією, оформленою відповідно до вимог кодексу.
Претензія підлягає розгляду в місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії. Про результати розгляду претензії заявник повідомляє в письмовій формі. У разі порушення строків розгляду претензії чи залишення її без відповіді господарський суд має право стягнути в доход державного бюджету з порушника штраф відповідно до ст. 9 кодексу.
Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноваженою посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником. Позов повинен містити відомості відповідно до ч. 2 ст. 54 ГПК.
При вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення. Якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо), господарський суд виносить ухвалу.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному та касаційному порядку.
4. Кримінальне судочинство. Кримінально-процесуальний
кодекс України
Кримінальне судочинство полягає у діяльності з охорони прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у ньому, а також у швидкому і повному розкритті злочинів, викритті винних і забезпеченні правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. Саме про це наголошується у ст. 2 КПК.
За Конституцією України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 124). Це конституційне положення має для кримінального судочинства кілька значень:
1) ніхто не забов’язаний доводити свою невинувальність у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції);
2) обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. 3 ст. 62 Конституції);
3) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції);
4) висновок про винність особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях;
5) з обвинуваченим не можна поводитися, як з винним, до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання його винним у вчиненні злочину, а також публічно твердити в засобах масової інформації та в будь-яких офіційних документах, що дана особа є злочинцем.
Кримінальне судочинство складає єдину систему дій, етапів дослідження обставин кримінальної справи, встановлення істини по цій справі. Етапами судочинства визнаються:
1) порушення кримінальної справи;
2) досудове розслідування кримінальної справи;
3) віддання обвинуваченого до суду;
4) судовий розгляд справи;
5) апеляційне провадження по справі;
6) касаційне провадження по справі;
7) виконання вироку;
8) перегляд судових рішень у порядку виключного провадження (за нововиявленими обставинами або в зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону).
Здійснення кримінального судочинства відбувається на основі вимог Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України від 28 грудня 1960 року з внесеними до нього змінами та доповненнями.
5. Цивільне судочинство. Цивільний процесуальний
кодекс України (ЦПК)
Новий Цивільний процесуальний кодекс України (скорочене ЦПК), прийнятий 18 березня 2004 року, набірає чинності 1 січня 2005 року але не раніше набрання чинності Адміністративним процесуальним кодексом України (Прикінцеві та перехідні положення). Тому в даний час діючим вважається Цивільний процесуальний кодекс України, який був прийнятий 18 липня 1963 року і введений в дію з 1 січня 1964 року з внесеними багаточисленними змінами та доповненнями. У зв’язку з важливістю знання положень нового Цивільного процесуального кодексу для захисту прав та інтересів громадян в судовому порядку в даній главі розглядаються положення нового кодексу.
ЦПК є основним джерелом цивільного процесуального права і встановлює порядок провадження в цивільних справах. Функціонально цивільне процесуальне право зв’язане з цивільним, сімейним, трудовим, адміністративним, фінансовим та іншими галузями права. Цивільні справи розглядаються головним чином загальними судами.
Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд та вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст.1 ЦПК). Цивільне судочинство полягає у розгляді справ стосовно спорів, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Суди розглядають такі справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами.
Позовне провадження. Позови до фізичної особи пред’являються в суд за місцем її проживання. Позови до юридичних осіб – за їхнім місцезнаходженням. Позови про стягнення елементів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред’являтися також за місцем проживання позивача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них. В ст. 110 ЦПК передбачене й інші випадки підсудності справ за вибором позивача. До категорії виключної відноситься підсудність щодо позовів:
1) яки виникають з приводу нерухомого майна;
2) про виключення майна з опису;
3) кредиторів спадкодавця, яки подаються до прийняття спадщини спадкоємцями;
4) до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти.
Такі позови пред’являються за місцем знаходження майна або основної його частини (ст. 114 ЦПК).
Позов пред’являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, оформлюється і передається судді в порядку черговості. Позовна заява подається в письмовій формі і обов’язково повинна містити:
Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання. Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження.
Позивач повинен додавати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб.
Відповідач має право до (або) під час попереднього судового засідання пред’являти зустрічний позов. Зустрічна позовна заява подається з додержанням загальних правил пред’явлення позову.
Наказне провадження. Судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.
Ст. 96 ЦПК України встановлює вимоги, за якими може бути видано судовий наказ:
1) заявлено вимогу, яка ґрунтується на право чині, вчиненому у письмовій формі;
2) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;
3) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.
Судовий наказ може бути видано і в інших випадках, встановлених законом. Заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності в письмовій формі. В заяві повинно бути зазначено:
Заява підписується заявником або його представником (у такому випадку до заяви додається документ, що підтверджує його повноваження), ставиться дата, додаються копії заяви та копії доданих до неї документів відповідно до кількості боржників.
Окреме провадження. Це вид непозовного цивільного провадження, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Перелік таких справ надається в ч. 2 ст. 234 ЦПК. Наприклад, до окремого провадження відносяться справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; визнання спадщини відумерлою; надання осбі психіатричної допомоги в примусовому порядку; розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб тощо. У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розірвання. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК України, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду, а також інших особливостей розгляду цих справ, яки містяться в ЦПК. При ухваленні рішення судом судові витрати не відшкодовуються.
Цивільні справи в судах розглядаються за заявою особи, яка звертається за захистом своїх прав і охоронювальних законом інтересів, а також за заявою прокурора та інших осіб, що звертаються за захистом прав і свобод іншої особи. Усі питання, що виникають при розгляді справи, вирішуються суддями більшістю голосів, а при одноособовому розгляді – суддею. У деяких випадках суддя (судді) не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу. Зокрема, це відбувається тоді, коли суддя (судді) брали участь у попередньому розгляді даної справи, або якщо особисто, прямо чи побічно заінтересовані в результаті даної справи тощо.
У порядку ведення судочинства сторони подають докази, тобто будь-які фактичні дані, що мають значення для правильного вирішення справи, обґрунтовують вимоги або заперечення сторін.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Сторонами можуть виступати громадяни, державні підприємства, установи, організації.
Розгляд справи відбувається в судовому засіданні з обов’язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. При цьому суд заслуховує пояснення осіб, показання свідків, висновки експертів, знайомиться з письмовими доказами, оглядає речові докази. У результаті розгляду справи суд приймає рішення, що має бути законним і обґрунтованим.
Судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всієї території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (ч. 1 ст. 14 ЦПК).
ЦПК України регламентує поряд з іншими, приведеними вище, і такі юридичні процедури:
1) загальні засади цивільного судочинства, склад суду, підвідомчість цивільних справ, види доказів, статус осіб, які беруть участь у справі, їхні права та обов’язки;
2) порядок провадження справ у суді першої інстанції, тобто у місцевому суді, питання пред’явленого позову, судовий розгляд справи, обов’язковість протоколювання засідання, прийняття рішення по справі;
4) процедури перегляду судових рішень в апеляційній і касаційній інстанціях, виконання судових рішень;
5) захист цивільно-процесуальних прав іноземних громадян та осіб без громадянства, позови до іноземних держав, судові доручення і виконання рішень іноземних судів, застосування міжнародного законодавства.
Суд приймає відповідне рішення, яке може бути оскаржено.
Наша країна поступово їде шляхом побудови громадянського суспільства, що означає гарантованість і захищеність законних прав, свобод громадян. При цьому процесуальні галузі права мають важливу роль – забезпечують суспільство якісною правовою процедурою захисту порушених прав та їх повного поновлення.
Практичні завдання та питання для самоконтролю
1. Які норми права відносяться до процесуальних?
2. Визначіть види процесуальних галузей права та їх джерела.
3. Розкрийте поняття “адміністративне – процесуальне право”, “господарсько-процесуальне право”, “кримінально-процесуальне право”, “цивільно-процесуальне право” та їх зміст.
4. Як Ви з особистих позицій оцінюєте якісну, організаційну відповідність процесуальних галузей права потребам суспільства? Надати приклади.
5. На Вашу думку, який вплив на судову реформу, яка проводиться в країні, мають процесуальні галузі права? Надати пояснення.
6. Сформулюйте, які права має громадянин – позивач, як учасник цивільного процесу.
а) основна
1. Конституція України. – К., 1996.
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення.
3. Господарський процесуальний кодекс України.
4. Кримінально-процесуальний кодекс України.
5. Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий 18 березня 2004 року.
6. Закон України “Про судоустрій в Україні”від лютого 2002р.
7. Правознавство: Підручник /За ред. В. В. Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 595 – 597, 657 –668.
б) додаткова
1. Правознавство: Навчальний посібник / За ред. М. В.Кравчука. – 2-ге вид. – Тернопіль: Карт-бланш, 2003. – С. 188-199.
2. Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи /Матеріали науково-практичної конференції, 18-19 квітня 2002 року, м. Харків. – Київ-Харків: Юрінком Інтер, 2002. – 281 с.
3. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Підручник /Відп. ред. Маляренко В. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 69-75.
4. Цивільне процесуальне право України: Підручник /За ред. Комарова В.В. – Х.: Вид-во “Основа”, 1992. – 416 с.
Глава XIV. Законодавство України про вищу освіту
Освіта і виховання є важливими чинниками становлення України як демократичної і правової держави. Освіта – це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Мета освіти – всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей та утвердження гуманізму, взаємоповаги між націями і народами, виховання високих моральних якостей.
Розвиток у державі системи освіти є свідченням духовного і соціального прогресу суспільства. Але для того, щоб цей процес був ефективним, необхідно, аби члени суспільства мали потребу і можливість здобути відповідну освіту.
Законодавство України про вищу освіту регулює суспільні відносини у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.
Законодавство України про вищу освіту базується на Конституції України. Право на освіту є одним з основних соціальних і культурних прав громадян, закріплених Конституцією України (ст. 53). Це право має кожен громадянин не залежно від соціального походження, національності, політичних, релігійних та інших переконань, статі, майнового стану та інших ознак. У Конституції закріплено, що повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава має забезпечувати доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.
Законодавство України про вищу освіту складається з законів України “Про освіту” від 4 червня 1991 р. (у редакції від 23 березня 1996 р.), “Про наукову і науково-технічну діяльність” від 1 грудня 1998 р., “Про вищу освіту” від 17 січня 2002 р., міжнародних договорів та інших нормативно-правових актів.
Закон України “Про вищу освіту” встановлює правові, організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях. У ньому сформульовані основні засади державної політики у галузі вищої освіти.
Державна політика у галузі вищої освіти грунтується на принципах:
1) доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України;
2) незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій;
3) інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи;
4) наступності процесу здобуття вищої освіти;
5) державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень;
6) гласності при формуванні структури та обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.
Реалізація державної політики у галузі вищої освіти забезпечується шляхом:
2) підвищення рівня освіченості громадян України, розширення їх можливостей для отримання вищої освіти;
3) створення та забезпечення рівних умов доступності до вищої освіти;
4) надання цільових, пільгових державних кредитів особам для здобуття вищої освіти у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;
5) забезпечення збалансованої структури та обсягів підготовки фахівців з вищою освітою, що здійснюється у вищих навчальних закладах державної та комунальної форм власності, за кошти відповідних бюджетів, фізичних і юридичних осіб, з урахуванням потреб особи, а також інтересів держави та територіальних громад;
6) надання особам, які навчаються і вищих навчальних закладах, пільг та соціальних гарантій у порядку, встановленому законодавством;
7) належної підтримки підготовки фахівців з числа інвалідів на основі спеціальних освітніх технологій.
Громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше. Вони вільні у виборі форми здобуття вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності. Іноземці та особи без громадянства навчаються у вищих навчальних закладах України за кошти, крім випадків, встановлених міжнародними договорами.
До структури вищої освіти входять освітні й освітньо-кваліфікаційні рівні.
Освітні рівні вищої освіти складають:
1) неповна вища освіта – рівень, який характеризує сформованість інтелектуальних якостей особи, що визначають її розвиток як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста;
2) базова вища освіта – рівень, який характеризує сформованість інтелектуальних якостей особи, що визначають її розвиток як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра;
3) повна вища освіта - рівень, який характеризує сформованість інтелектуальних якостей особи, що визначають її розвиток як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра.
Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти складають:
1) молодший спеціаліст – рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Особи, які мають базову загальну середню освіту, можуть одночасно навчатися за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого спеціаліста і здобувати повну загальну середню освіту;
2) бакалавр - рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти або освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об’єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обв’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності;
3) спеціаліст - рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра (а для медичного та ветеринарно-медичного спрямувань і на основі повної загальної середньої освіти) здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності;
4) магістр - рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра або спеціаліста (а для медичного та ветеринарно-медичного спрямувань і на основі повної загальної середньої освіти) здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.
У вищих навчальних закладах підготовка за напрямами і спеціальностями фахівців всіх освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів здійснюється за відповідними освітньо-професійними програмами ступенево або неперервно залежно від вимог до рівня оволодіння певною сукупністю умінь та навичок, необхідних для майбутньої діяльності.
До структури вищої освіти належить також післядипломна освіта – спеціалізоване вдосконалення освіти та професійної підготовки особи шляхом поглиблення, розширення і оновлення її професійних знань, умінь і навичок або отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду. Вона створює умови для безперервності та наступності освіти і включає:
1) перепідготовку – отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня;
2) спеціалізацію – набуття особою здатностей виконувати окремі завдання та обов’язки, які мають особливості, в межах спеціальності;
3) розширення профілю (підвищення кваліфікації) – набуття особою здатностей виконувати додаткові завдання та обов’язки в межах спеціальності;
4) стажування – набуття особою досвіду виконання завдань та обов’язків певної спеціальності.
Післядипломна освіта здійснюється вищими навчальними закладами післядипломної освіти або структурними підрозділами вищих навчальних закладів відповідного рівня акредитації, в тому числі на підставі укладених договорів.
Стандарти вищої освіти – є основою оцінки якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів незалежно від їх типів, рівнів акредитації та форм навчання.
Систему стандартів вищої освіти складають:
1) державний стандарт вищої освіти – це: а) перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями (містить перелік назв кваліфікації, які визначаються через професійні назви робіт, що мають виконувати фахівці певного освітньо-кваліфікаційного рівня на первинних посадах); б) перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями (містить перелік назв напрямів, що відображають споріднений зміст вищої освіти і професійної підготовки, та перелік назв спеціальностей, що відображають неповторювані узагальнені об’єкти діяльності або виробничі функції та предмети діяльності); в) вимоги до освітніх рівнів вищої освіти (містять вимоги до рівня сформованості у особи соціальних і громадянських якостей з урахуванням особливостей майбутньої професійної діяльності, а також вимоги до формування у неї патріотизму до України та до знання української мови); г) вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти (містять вимоги до професійної підготовки фахівців з урахуванням суспільного поділу праці);
2) галузеві стандарти вищої освіти – це: а) освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників вищих навчальних закладів (відображають цілі вищої освіти та професійної підготовки, визначають місце фахівця в структурі галузей економіки держави і вимоги до його компетентності, інших соціально важливих якостей, систему виробничих функцій і типових завдань діяльності й умінь для їх реалізації); б) освітньо-професійні програми підготовки (визначають нормативний термін та нормативну частину змісту навчання за певним напрямом або спеціальністю відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, встановлюють вимоги до змісту, обсягу та рівня освіти й професійної підготовки фахівця); в) засоби діагностики якості вищої освіти (визначають стандартизовані методики, які призначені для кількісного та якісного оцінювання досягнутого особою рівня сформованості знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних та громадянських якостей). Вони використовуються для встановлення відповідності рівня якості вищої освіти вимогам стандартів вищої освіти;
3) стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів – це: а) перелік спеціалізацій за спеціальностями, за якими здійснюється підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів молодшого спеціаліста, спеціаліста та магістра. Назви спеціалізацій за спеціальностями відображають відмінності у засобах, умовах та продуктах діяльності в межах спеціальностей; б) варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів; в) варіативні частини освітньо-професійних програм підготовки; г) варіативні частини засобів діагностики якості вищої освіти; д) навчальні плани (визначають графік навчального процесу, перелік, послідовність та час вивчення навчальних дисциплін, форми навчальних занять та терміни їх проведення, а також форми проведення підсумкового контролю); е) програми навчальних дисциплін (визначають їх інформаційний обсяг, рівень сформованості вмінь та знань, перелік рекомендованих підручників, інших методичних та дидактичних матеріалів, критерії успішності навчання та засоби діагностики успішності навчання). Вони визначаються вищим навчальним закладом.
Систему вищої освіти складають:
1) вищі навчальні заклади всіх форм власності;
2) інші юридичні особи, що надають освітні послуги у галузі вищої освіти;
Основною метою діяльності вищого навчального закладу є забезпечення умов, необхідних для отримання особою вищої освіти, підготовка фахівців для України.
Головними завданнями вищого навчального закладу є:
1) здійснення освітньої діяльності певного напряму, яка забезпечує підготовку фахівців відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів і відповідає стандартам вищої освіти;
2) здійснення наукової і науково-технічної, творчої, мистецької, культурно-виховної, спортивної та оздоровчої діяльності;
3) забезпечення виконання державного замовлення та угод на підготовку фахівців з вищою освітою;
4) здійснення підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів та їх атестація в акредитованих вищих навчальних закладах третього та четвертого рівнів акредитації;
5) вивчення попиту на окремі спеціальності на ринку праці і сприяння працевлаштуванню випускників;
6) забезпечення культурного і духовного розвитку особистості, виховання осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, в дусі українського патріотизму і поваги до Конституції України;
7) підвищення освітньо-культурного рівня громадян.
Вищий навчальний заклад є юридичною особою, має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і мати обв’язки, бути позивачем і відповідачем у суді, виступати засновником (співзасновником) інших юридичних осіб, що здійснюють свою діяльність відповідно до напрямів навчально-науково-виробничої діяльності вищого навчального закладу.
Законодавством встановлені такі рівні акредитації вищих навчальних закладів:
1) вищий навчальний заклад першого рівня акредитації – вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста;
2) вищий навчальний заклад другого рівня акредитації – вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста та бакалавра;
3) вищий навчальний заклад третього рівня акредитації – вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, а також за окремими спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня магістра;
4) вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації – вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, магістра;
Відповідно до існуючих напрямів освітньої діяльності в Україні діють вищи навчальні заклади таких типів: університет, академія, інститут, консерваторія (музична академія), коледж, технікум (училище).
Державному вищому навчальному закладу четвертого рівня акредитації відповідно до законодавства може бути надано статус національного, що надає певні повноваження.
Вищий навчальний заклад діє на підставі власного статуту, який має містити:
4) обсяг основних засобів (розмір статутного фонду), наданих власником (власниками);
5) порядок утворення, діяльності та повноваження органів управління вищим навчальним закладом, права та обов’язки керівника;
6) порядок обрання представників до органів громадського самоврядування;
7) джерела надходження та порядок використання коштів та іншого майна вищого навчального закладу;
8) порядок звітності, контролю за здійсненням фінансово-господарської діяльності;
9) концепцію освітньої діяльності;
10) порядок внесення змін до статуту вищого навчального закладу;
11) порядок реорганізації та ліквідації вищого навчального закладу.
Освітня діяльність на території України здійснюється вищими навчальними закладами на підставі ліцензій, які видаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Обов’язковою умовою видачі ліцензій вищим навчальним закладам є наявність у них необхідної матеріально-технічної, науково-методичної та інформаційної бази, бібліотеки, науково-педагогічних кадрів за нормативами, що встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.
Акредитація напряму, спеціальності та вищого навчального закладу здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки шляхом проведення акредитаційної експертизи. За результатами акредитації видаються сертифікати, термін дії яких не може перевищувати 10 років.
Ліцензії на освітню діяльність та сертифікати про акредитацію напрямів, спеціальностей та вищих навчальних закладів можуть бути анульовані відповідно до закону.
Управління вищим навчальним закладом здійснюється на основі принципів:
1) автономії та самоврядування, які реалізуються відповідно до законодавства і передбачають право: а) самостійно визначати форми навчання, форми та види організації навчального процесу; б) приймати на роботу педагогічних, науково-педагогічних та інших працівників; в) надавати додаткові освітні послуги; г) самостійно розробляти та запроваджувати власні програми наукової і науково-виробничої діяльності; д) створювати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, інститути, коледжі, технікуми, факультети, відділення, філії, навчальні, методичні, наукові, науково-дослідні центри та лабораторії, конструкторські та конструкторсько-технологічні бюро, територіально відокремлені та інші структурні підрозділи; е) здійснювати видавничу діяльність, розвивати власну поліграфічну базу; є) на підставі відповідних угод провадити спільну діяльність з іншими вищими навчальними закладами, підприємствами, установами та організаціями; ж) брати участь у роботі міжнародних організацій; з) запроваджувати власну символіку та атрибутику; и) звертатися з ініціативою до органів управління вищою освітою про внесення змін до чинних або розроблення нових нормативно-правових актів у галузі вищої освіти, а також брати участь у роботі над проектами щодо їх удосконалення; і) користуватися земельними ділянками в порядку, встановленому Земельним кодексом України;
2) розмежування прав, повноважень та відповідальності власника (власників), органів управління вищою освітою, керівництва вищого навчального закладу та його структурних підрозділів;
3) поєднання колегіальних та єдиноначальних засад;
4) незалежності від політичних партій, громадських та релігійних організацій.
Вищі навчальні заклади мають свої структурні підрозділи, такі як: кафедри, факультети, інститути, філії, бібліотека, наукові, навчально-наукові центри (комплекси, інститути), підготовчі відділення тощо.
Кафедра – базовий структурний підрозділ вищого навчального закладу (його філії, інститутів, факультетів), що проводить навчально-виховну і методичну діяльність з однієї або кількох споріднених спеціальностей, спеціалізацій чи навчальних дисциплін і здійснює наукову, науково-дослідну та науково-технічну діяльність за певним напрямом. Вона створюється рішенням Вченої ради вищого навчального закладу за умови, якщо до її складу входить не менше ніж п’ять науково-педагогічних працівників, для яких кафедра є основним місцем роботи, і не менше ніж три з яких мають науковий ступінь або вчене звання.
Факультет – основний організаційний і навчально-науковий структурний підрозділ вищого навчального закладу третього та четвертого рівнів акредитації, що об’єднує відповідні кафедри і лабораторії. Він створюється рішенням Вченої ради вищого навчального закладу за умови, якщо до його складу входить не менше ніж три кафедри і на ньому навчається не менше ніж 200 студентів денної (очної) форми навчання.
Безпосереднє управління діяльністю вищого навчального закладу здійснює його керівник – ректор (президент), начальник, директор тощо.
Навчально-виховний процес забезпечує можливість:
1) здобуття особою знань, умінь і навичок у гуманітарній, соціальній, науково-природничій і технічній сферах;
2) інтелектуального, морального, духовного, естетичного і фізичного розвитку особи, що сприяє формуванню знаючої, вмілої та вихованої особистості;
Навчання у вищих навчальних закладах здійснюється за такими формами:
1) денна (очна);
2) вечірня;
3) заочна, дистанційна;
4) екстернатна – особлива форма навчання, що передбачає самостійне вивчення навчальних дисциплін, складання у вищому навчальному закладі заліків, екзаменів та проходження інших форм підсумкового контролю, передбачених навчальним планом.
Форми навчання можуть бути поєднані. Терміни навчання за відповідними формами визначаються можливостями виконання освітньо-професійних програм підготовки фахівців певного освітньо-кваліфікаційного рівня.
Навчальний процес у вищих навчальних закладах здійснюється у таких формах:
1) навчальні заняття;
2) самостійна робота;
3) практична підготовка;
4) контрольні заходи.
Основними видами навчальних занять у вищих навчальних закладах є:
1) лекція;
2) лабораторне, практичне, семінарське, індивідуальне заняття;
3) консультація.
Вищим навчальним закладом може бути встановлено інші види навчальних занять.
Прийом осіб на навчання до вищого навчального закладу для підготовки фахівців усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів проводиться відповідно до умов прийому на навчання до вищих навчальних закладів, відповідно до їх здібностей незалежно від форми власності навчального закладу та джерел його фінансування, за виключенням випадків і у порядку, передбачених законодавчими актами.
Правила прийому на навчання до вищого навчального закладу затверджується його керівником за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.
Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, можуть бути відраховані з вищого навчального закладу:
Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, можуть переривати навчання у зв’язку із обставинами, які унеможливлюють виконання навчального плану (за станом здоров’я, призовом на строкову військову службу у разі втрати права на відстрочку від неї, навчанням чи стажуванням в освітніх і наукових установах іноземних держав тощо). Особам, які перервали навчання у вищих навчальних закладах, надається академічна відпустка.
Поновлення на навчання осіб, які відраховані з вищих навчальних закладів, здійснюється під час канікул.
Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, можуть бути переведені з:
закладу;
галузі знань;
підготовки.
Порядок переведення осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.
Учасниками навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах є:
1) педагогічні (у вищих навчальних закладах першого і другого рівнів акредитації) і науково-педагогічні (у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації) працівники ( асистент, викладач, старший викладач, директор бібліотеки, науковий працівник бібліотеки, доцент, професор, завідуючий кафедрою, декан, проректор, ректор);
2) особи, які навчаються у вищих навчальних закладах ( студенти, (слухачі), курсанти, екстерни, асистенти-стажисти, інтерни, клінічні ординатори, здобувачі, аспіранти(ад’юнкти) та докторанти);
3) працівники вищих навчальних закладів(категорійні спеціалісти, старші лаборанти, завідувачі навчальними лабораторіями, методисти та інші).
Наукова та науково-технічна діяльність науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації регулюється Законом України “Про наукову і науково-технічну діяльність”.
Педагогічні та науково-педагогічні працівники відповідно до закону мають право на:
1) захист професійної честі та гідності;
2) вільний вибір методів та засобів навчання в межах затверджених навчальних планів;
3) проведення наукової роботи у вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації;
8) отримання пільгових кредитів для індивідуального і кооперативного житлового будівництва;
10) одержання державних стипендій.
Педагогічні та науково-педагогічні працівники мають і інші права, передбачені законами та статутом вищого навчального закладу.
Педагогічні та науково-педагогічні працівники зобов’язані:
1) постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, наукову кваліфікацію(для науково-педагогічних працівників);
2) забезпечувати високий науково-теоретичний і методичний рівень викладання дисциплін у повному обсязі освітньої програми відповідної спеціальності;
3) додержуватися норм педагогічної етики, моралі, поважати гідність осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, прививати їм любов до України, виховувати їх в дусі українського патріотизму і поваги до Конституції України;
4) додержуватися законів, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу.
Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, мають право на :
1) вибір форми навчання;
2) безпечні і нешкідливі умови навчання, праці та побуту;
3) трудову діяльність у позанавчальний час;
4) додаткову оплачувану відпустку у зв’язку з навчанням за основним місцем роботи, скорочений робочий час та інші пільги, передбачені законодавством для осіб, які поєднують роботу з навчанням;
5) користування навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою вищого навчального закладу;
6) участь у науково-дослідних, дослідно-конструкторських роботах, конференціях, симпозіумах, виставках, конкурсах, представлення своїх робіт для публікацій;
7) участь в обговоренні та вирішенні питань удосконалення навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи, призначення стипендій, організації дозвілля, побуту, оздоровлення;
8) надання пропозицій щодо умов і розмірів плати за навчання;
9) участь в об’єднаннях громадян;
10) обрання навчальних дисциплін за спеціальністю в межах, передбачених освітньо-професійною програмою підготовки та робочим навчальним планом;
11) участь у формуванні індивідуального навчального плану;
12) моральне та (або)матеріальне заохочення за успіхи та активну участь у науково-дослідній роботі;
13) захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства;
14) безкоштовне користування у вищих навчальних закладах бібліотеками, інформаційними фондами, послугами навчальних, наукових, медичних та інших підрозділів вищого навчального закладу;
15) канікулярну відпустку тривалістю не менше ніж вісім календарних тижнів.
Студенти вищих навчальних закладів, які навчаються за денною (очною) формою навчання, мають право на пільговий проїзд у транспорті, а також на забезпечення гуртожитком у порядках, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства.
Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, зобовязані:
1) додержуватися законів, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу;
2) виконувати графік навчального процесу та вимоги навчального плану.
Випускники вищих навчальних закладів вільні у виборі місця роботи.
Випускник вищого навчального закладу, який навчався за державним замовленням і якому присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою певного освітньо-кваліфікаційного рівня, працевлаштовується на підставі направлення на роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, керівником вищого навчального закладу та випускником.
Якщо випускник вищого навчального закладу навчався за кошти третьої особи, його працевлаштування здійснюється відповідно до укладеної між ними угоди.
5. Сформулюйте основні положення правового статусу вищого навчального закладу.
6. Який порядок організації навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах?
7. Хто є учасниками навчально-виховного процесу?
8. Які права мають учасники навчально-виховного процесу і які обов’язки повинні виконувати?
а) основні
3. Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність” від 1 грудня 1998 р.
б) додаткові
1. Правознавство : Навч. посіб. / За ред. Т.В. Варфаламєєвої,В.П. Пастухова. – К.: Знання-Прес, 2004. – С. 139 - 149.
Предметний покажчик
Адміністративна відповідальність, с.
Адміністративне право як галузь права, с.
Адміністративне правопорушення(проступок), с.
Адміністративне стягнення, с.
Адміністративне судочинство, с.
Адміністративні правовідносини, с.
Адміністративно-господарські санкції, с.
Адміністративно-процесуальне право, с.
Активні банківські операції, с.
Акціонерне товариство, с.
Банківська діяльність, с.
Банківська система, с.
Банківське право, с.
Банкрутство, с.
Безпосереднє народовладдя, с.
Березневі статті Богдана Хмельницького, с.
Боржник, с.
Бюджетна система, с.
Види господарських зобов’язань, с.
Види господарськіх санкції, с.
Види житлового фонду, с.
Види земельних правопорушень, с.
Види навчальних занять у вищих навчальних закладах, с.
Види підприємств, с.
Види покарань, с.
Вина, с.
Вищий навчальний заклад, с.
Відповідальність за правильність сплати податків, с.
Відповідальність суб’єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, с.
Віндикаційний позов, с.
Влада, с.
Володіння, с.
Гарантії здійснення місцевого самоврядування, с.
Господарське право, с.
Господарське судочинство, с.
Господарське товариство, с.
Господарські санкції, с.
Господарсько-договірне зобов’язання, с.
Господарсько – процесуальне право, с.
Громадський житловий фонд, с.
Громадянство України, с.
Державна екологічна політика, с.
Державна підтримка малого підприємництва, с.
Державна підтримка підприємництва, с.
Державна реєстрація підприємства, с.
Державне управління, с.
Державний бюджет, с.
Державний житловий фонд, с.
Дисциплінарна відповідальність, с.
Дисциплінарне стягнення, с.
Дієздатність, с.
Договір найму житлового приміщення, с.
Дотації, с.
Екологічне законодавство, с.
Екологічне право, с.
Елементи системи оподаткування, с.
Елементи складу злочину, с.
Житлове право України, с.
Житловий фонд України, с.
Житлові обов’язки громадян, с.
Загальнодержавні податки, с.
Законодавство України про вищу освіту, с.
Законодавчий референдум, с.
Заробітна плата, с.
Заручини, с.
Застосування покарання, с.
Захист прав власності, с.
Захист права інтелектуальної власності, с.
Здійснення суб’єктивного цивільного права, с.
Земельне законодавство, с.
Земельне право, с.
Земельні відносини, с.
Злочин, с.
Зміст права власності, с.
Зобов’язальне право, с
Зобов’язання, с.
Зобов’язання педагогічних та науково-педагогічних працівників, с.
Зобов’язання студентів, с.
Імперативний референдум, с.
Казенне підприємство, с.
Кафедра, с.
Колективний договір, с.
Колективний трудовий спір, с.
Командитне товариство, с.
Конституційний референдум, с.
Конституція Пилипа Орлика, с.
Конституція України, с.
Контрагенти, с.
Контракт, с.
Кооперативний житловий фонд, с.
Користування, с.
Кредитор, с.
Кримінальна відповідальність, с.
Кримінальне законодавство України, с.
Кримінальне право України, с.
Кримінальне судочинство, с.
Кримінально – процесуальне право, с.
Литовські статути, с.
Ліквідація суб’єкта господарювання, с.
Ліцензування, с.
Магдебурзьке право, с.
Майно, с.
Майнові права інтелектуальної власності, с.
Матеріальна відповідальність, с.
Метод фінансового права, с.
Методи адміністративного права, с.
Методи господарського права, с.
Методи регулювання екологічних відносин, с.
Методи регулювання земельних відносин, с.
Місцеві податки, с.
Навчально-виховний процес, с.
Наказне провадження, с.
Негаторний позов, с.
Некомерційне господарювання, с.
Об’єкт цивільних правовідносин, с.
Об’єкти екологічного права, с.
Об’єкти права інтелектуальної власності, с.
Обов’язки платників податків, с.
Обов’язковий референдум, с.
Ознаки злочину, с.
Ознаки кримінального права, с.
Ознаки кримінальної відповідальності, с.
Окреме провадження, с.
Освітні рівні вищої освіти, с.
Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти, с.
Особисті немайнові блага, с.
Пасивні банківські операції, с.
Патентування, с.
Підприємство, с.
Підстава кримінальної відповідальності, с.
Підстави припинення трудового договору (контракту), с.
Підстави спадкування, с.
Післядипломна освіта, с.
Платники податку з доходів фізичних осіб, с.
Платники податку на прибуток підприємств, с.
Повне товариство, с.
Повноваження місцевого самоврядування, с.
Податкова система, с.
Позовна давність, с.
Позовне провадження, с.
Потенційний суверенітет, с.
Права дитини, с.
Права осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, с.
Права педагогічних та науково-педагогічні працівників, с.
Права платників податків, с.
Права суб’єктів підприємницької діяльності (підприємців), с.
Право власності, с.
Право інтелектуальної власності, с.
Право на захист, с.
Правоздатність, с.
Правопорушення у сфері господарювання, с.
Правосуб'єктність, с.
Правосуддя, с.
Предмет екологічного права, с..
Предмет земельного права, с.
Предмет кримінального права, с.
Предмет правового регулювання господарського права, с.
Предмет правового регулювання житлового права України, с.
Предмет правового регулювання фінансового права, с.
Предмет регулювання процесуальних галузей права, с.
Предмет трудового права, с.
Представництво, с.
Приватизація державного житлового фонду, с.
Приватний житловий фонд, с.
Принципи бюджетної системи України, с.
Принципи господарсько-правової відповідальністі, с.
Принципи державної політики у галузі вищої освіти, с.
Принципи екологічного права, с.
Принципи земельного права, с.
Принципи конституційного права, с.
Принципи кримінального права, с.
Принципи сімейного права, с.
Принципи управління вищим навчальним закладом, с.
Реальний суверенітет, с.
Рівні акредитації вищих навчальних закладів, с.
Робочий час, с.
Розпорядження, с.
«Руська Правда», с.
Самозахист, с.
Система вищої освіти, с.
Система господарського законодавства, с.
Система господарського права, с.
Система земельного права, с.
Система трудового права, с.
Система фінансового законодавства, с.
Система фінансового права, с.
Сімейне право, с.
Склад злочину, с.
Спадкове право, с.
Співучасть у злочині, с.
Спільна власність територіальної громади (сумісна або часткова), с.
Способи захисту прав власності, с.
Способи захисту цивільних прав та інтересів, с.
Стадії бюджетного процесу, с.
Стадії злочину, с.
Стандарти вищої освіти, с.
Статут вищого навчального закладу, с.
Страйк, с.
Структура вищої освіти, с.
Субвенції, с.
Суб’єкт зобов’язання, с.
Суб’єкти господарського права, с.
Суб’єкти господарювання, с.
Суб'єкти екологічного права, с.
Суб’єкти підприємницької діяльності (підприємці), с.
Суб’єкти права власності, с.
Суб’єкти права інтелектуальної власності, с.
Суверенітет народу, с.
Судочинство, с.
Територіальна громада, с.
Територіальний устрій України, с.
Типи вищих навчальних закладів, с.
Товариство, с.
Товариство з додатковою відповідальністю, с.
Товариство з обмеженою відповідальністю, с.
Трудова дисципліна, с.
Трудове право, с.
Трудовий договір, с.
Трудовий спір, с.
Установа, с.
Установчий документ товариства, с.
Учасники навчально-виховного процесу, с.
Учасники цивільних правовідносин, с.
Фактичний зміст адміністративних правовідносин, с.
Факультативний референдум, с.
Факультет, с.
Фізична особа, с.
Фінансове право, с.
Форми вини, с.
Форми навчально-виховного процесу, с.
Форми навчання, с.
Форми реалізації права на житло, с.
Функції банків, с.
Функція кримінального права, с.
Цивільне право, с.
Цивільне судочинство, с.
Цивільно – процесуальне право, с.
Час відпочинку, с.
Шлюб, с.
Шлюбний договір, с.
Штрафні санкції, с.
Юридична особа, с.
Юридичний зміст адміністративних правові
Тема І. Основи Конституційного права України
1. Конституційне право – відповідна галузь права України. Його система, поняття, предмет та принципи
2. Витоки і етапи розвитку української державності
3. Загальні засади Конституції України – основного закону держави
4. Поняття прав, свобод і обов’язків людини і громадянина
5. Громадянство України як один з інститутів конституційного права
6. Конституційні інститути демократії в Україні
7. Загальна характеристика системи органів державної влади в Україні
8. Поняття, засади і системи територіального устрою України
Тема ІІ. Основи місцевого самоврядування в Україні
1. Поняття, принципи та системи місцевого самоврядування
2. Повноваження місцевого самоврядування
3. Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування
4. Гарантії місцевого самоврядування
1. Сутність адміністративного права
2. Адміністративні правовідносини
3. Джерела адміністративного права
4. Адміністративна відповідальність
5. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності
Тема ІV. Основи цивільного права України
1. Виникнення цивільних прав та обов’язків, їх здійснення та виконання
2. Захист цивільних прав та інтересів
3. Учасники цивільних правовідносин
4. Об’єкти цивільних прав
5. Право власності
6. Право інтелектуальної власності
7. Зобов’язальне право
8. Спадкове право
Тема V. Основи житлового права України
1. Поняття житлового права і предмет його правового регулювання
2. Загальна характеристика житлового законодавства
3. Житловий фонд України та його види
4. Право громадян на житло і форми його реалізації
5. Порядок надання житла громадянам, які потребують поліпшення житлових умов
6. Договір найму житлового приміщення
7. Порядок приватизації державного житлового фонду
Тема VІ. Основи сімейного права України
1. Поняття та принципи сімейного права
2. Загальна характеристика Сімейного Кодексу України
3. Поняття шлюбу, умови і порядок його укладення
4. Підстави і порядок розірвання шлюбу
5. Взаємні права і обов’язки батьків та дітей
6. Законодавство про охорону дитинства як складова частина сімейного права
Тема VІІ. Основи трудового права України
1. Предмет, метод, система трудового права і законодавства
2. Колективний договір. Трудовий договір і контракт
3. Припинення трудового договору (контракту)
4. Правове регулювання робочого часу і часу відпочинку
5. Правове регулювання оплати праці
6. Дисциплінарна і матеріальна відповідальність
7. Трудові спори (конфлікти) і порядок їх вирішення
Тема VІІІ. Основи господарського права України
1. Предмет, методи, система і суб’єкти господарського права і законодавства
2. Підприємництво як спосіб здійснення господарсько – комерційної діяльності
3. Правові основи некомерційної господарської діяльності
4. Господарсько – договірні зобов’язання
5. Основні засади відповідальності за правопорушення у сфері господарюрювання
Тема ІХ. Основи фінансового права України
1. Предмет, метод, система фінансового права і законодавства
2. Бюджетна система і бюджетний процес в Україні
3. Податкова система – основа фінансової системи
4. Основи банківського права
1. Предмет, джерела та принципи земельного права
2. Методи регулювання земельних відносин
3. Співвідношення земельного права з суміжними галузями права
4. Система земельного права
5. Види юридичної відповідальності за земельні правопорушення
1. Поняття, предмет та метод екологічного права України
2. Принципи екологічного права України
3. Екологічне законодавство
4. Об’єкти і суб’єкти екологічного права
Тема ХІІ. Основи кримінального права України
1. Кримінальне право як галузь права, її ознаки, функції, принципи Загальна характеристика Кримінального кодексу України
2. Поняття, ознаки та види злочинів
3. Кримінальна відповідальність: поняття, підстава кримінальної відповідальності
4. Стадії вчинення злочину
5. Співучасть у вчиненні злочину
6. Види покарань
1. Поняття судочинства
2. Адміністративне судочинство. Адміністративно-прцесульне право ….
3. Господарське судочинство. Господарський процесуальний кодекс України
4. Кримінальне судочинство Кримінально-процесуальний кодекс України
5. Цивільне судочинство. Цивільно-процесульний кодекс України(ЦПК)
Тема ХІV. Законодавство України про вищу освіту
1. Загальна характеристика законодавства України про вищу освіту
2. Структура, стандарти та система вищої освіти
3. Правовий статус вищого навчального закладу
4. Організація навчально – виховного процесу у вищому навчальному закладі
5. Участники навчально – виновного процессу, їх права та обов’язки
PAGE 123
Позабюджетні фонди місцевого самоврядування
Місцеві податки і збори
Державне мито
Плата за забруднення навколишнього середовища
Плата за використання природних ресурсів
Податок з власників транспортних засобів
Плата за землю
Відрахування на геологорозвідувальні роботи
Податок на майно
Мито
Податок на прибуток
Непрямі податки
Прямі податки
Місцеві податки і збори
Внески до пенсійного фонду
Мито
Інноваційний фонд
Фонд конверсії
Фонд сприйняття зайнятості населення
Фонд Чорнобильської катастрофи
Фонд соціального страхування
Пенсійний фонд
Оподаткування юридичних осіб
Відрахування і внески до цільових фондів
Державне мито
Податок на промисел
одаток з власників транспортних засобів
Плата за землю
Акцизний збір
Податок на майно
Податок на додану вартість
Прибутковий податок з громадян
Непрямі податки
Прямі податки і внески
Оподаткування фізичних осіб
Державний бюджет
Доходи
Видатки
Ліквідація Чорнобильської катастрофи
Фінансування оборони
Утримання органів влади
Субсидії місцевим бюджетам
Збори, платежі, мито
Кошти від продажу військового майна
Соціальний захист населення
Фінансування науки та соціально-культурної сфери
Фінансування народного господарства
=
+http://djacid.hire.net/photoalbum/?sortby=&user=milan&pic=1
Державний бюджет
Дефіцит
Кошти від приватизації майна підприємств
Кошти від зовнішньої економічної діяльності
Податки
Республіканський
бюджет
Районні, міські бюджети міст республіканського підпорядкування АРК