Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ТЕМА 9. ЦИВІЛЬНА ЮРИСДИКЦІЯ
1. Поняття і види підвідомчості
Права, свободи чи інтереси осіб можуть захищатися не лише у судах цивільної юрисдикції, але й в господарських, адміністративних, третейських судах, а також в адміністративному порядку. Тому важливе практичне значення має чітке розмежування юрисдикції різних установ.
Визначення категорій справ, які належать розгляду суду цивільної юрисдикції, у літературі називають “підвідомчістю цивільних справ судам”. Саме таку назву мала Глава 3 ЦПК 1963 року. В юридичній літературі відсутнє загальновизнана дефініція підвідомчості. Так одні автори вважають, що підвідомчість – це коло цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню в суді. Інші – властивості справ, у силу яких справа підлягає розгляду у відповідному органі. Вищий господарський суд України у роз'ясненні “Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам” від 08.02.1996 р. визначив підвідомчість як передбачену законом сукупність повноважень судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції.
ЦПК України взагалі не вживає терміна “підвідомчість”, натомість глава 2 ЦПК називається “Цивільна юрисдикція”. Зміну назви цього інституту зумовило конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини (ст. 124 Конституції України).
Підвідомчість - це передбачена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції.
Залежно від органів, до компетенції яких належить розгляд і вирішення справ, розрізняють такі види підвідомчості:
1. Загальна - встановлена для більшості цивільних справ. Відповідно до Конституції України особа, яка вважає, що її суб'єктивне право порушено, вправі звернутися за його захистом до суду. За загальним правилом, звертатися до суду можна з будь-яких правових питань. Загальна підвідомчість цивільних справ безпосередньо пов'язана з правом на судовий захист. Необгрунтована відмова судді прийняти заяву у цивільній справі за непідвідомчістю варто розцінювати як відмову у правосудді.
У правових позиціях Верховного Суду України щодо положення Конституції України про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини в державі зазначено два винятки:
- заінтересовані особи зобов'язані звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного органу. Наприклад, із заявою про надання земельної ділянки для фермерського господарства фермер повинен звернутися до відповідної сільської (селищної) ради; про відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій потерпіла особа звертається до комісії з питань встановлення прав реабілітованих;
- закон уповноважує визначене коло осіб звертатися до суду по захист прав та інтересів інших осіб. Наприклад, право звернутися із заявою про обмеження дієздатності фізичної особи належить членам її сім'ї, органові опіки і піклування, наркологічному або психіатричному закладові (ст. 237 ЦПК України).
2. Альтернативна підвідомчість має місце в тих випадках, коли одну й ту саму справу можуть вирішувати різні органи. Заявниці вправі самостійно обирати спосіб захисту своїх прав. Наприклад, відповідно до ст. 221 КЗпП України трудові спори розглядають у комісіях із трудових спорів (КТС) або в районних (міських) судах. Працівник, який хоче захистити свої трудові права, може самостійно обирати, куди звертатися за захистом - до суду чи громадського органу, за винятком тих справ, які КТС не уповноважена розглядати.
Використавши в альтернативній підвідомчості право звернутися за захистом в альтернативний до суду орган, заявник може залишитися незадоволений рішенням, яке цей орган прийняв. У такому випадку ця особа може скористатися правом на судовий захист. Тож в альтернативній підвідомчості завжди зберігається правило загальної підвідомчості - право на захнст_у судовому порядку.
3. Договірна підвідомчість. Її встановлюють за взаємною домовленістю між сторонами спору. Відповідно до Закону України «Про третейські суди», сторони за взаємною угодою можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на вирішення третейського суду, за винятком окремих категорій спорів, передбачених у ст. 6 цього ж закону. Спеціальних вимог до змісту такого договору закон не встановлює. Важливо, щоб це була взаємна добровільна згода розглянути спір в альтернативний судовому захисту спосіб. У цьому і полягає основна відмінність договірної підвідомчості від
альтернативної
У спеціальній літературі називають інші види підвідомчості. Наприклад, коли розгляд спору відповідним органом зумовлює визначена законом умова. На думку Штефана, це умовна підвідомчість. Однак вимогу чоловіка, яку Штефан наводить як приклад до умовної підвідомчості, розірвати шлюб із вагітною жінкою без її згоди доцільніше вважати неправовою. Підвідомчість у такій категорії справ залишається загальною.
2. Загальні правила визначення цивільної юрисдикції
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд відбувається за правилами іншого судочинства (ст. 15 ЦПК України).
Законодавець не встановлює вичерпного переліку справ, які розглядають у судах цивільної юрисдикції. Тому, щоб визначити, які правовідносини, крім зазначених у ст. 15 ЦПК України, будуть розглядатися в судах цивільної юрисдикції, нам треба розмежувати компетенцію (юрисдикцію) Конституційного Суду України, господарського та адміністративного судів. Для цього варто пригадати повноваження кожного з цих судів.
Конституційний Суд України діє відповідно до Конституції України та Закону України «Про Конституційний Суд України». Це єдиний орган конституційної юрисдикції. Конституційний Суд України розглядає справи про:
- конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
- відповідність чинних міжнародно-правових договорів України або і и\ міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України. Конституції України для надання згоди на обов'язковість;
- додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту у межах, визначених ст. 111, 151 Конституції України;
- офіційне тлумачення Конституції та законів України. Із перерахованого випливає, що єдиним способом захисту прав громадян є звернення до Конституційного Суду України за офіційним тлумаченням закону та Конституції України. Звернення з індивідуальними скаргами осіб до єдиного органу конституційної юрисдикції законом не передбачено, хоч у спеціальній літературі ведеться мова про таку потребу.
Адміністративні суди - це спеціалізовані суди системи судів загальної юрисдикції, що розглядають справи, які виникають з адміністративно-правових відносин.
Справи адміністративної юрисдикції, згідно зі ст. З Кодексу Адміністративного Судочинства України (КАС України), - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень. Тобто справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, що виник між двома (кількома) суб'єктами відносин стосовно їхніх прав та обов'язків. У цих спірних правовідносинах хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою інших.
До спорів, які розглядають адміністративні суди, у ст. 17 КАС України віднесено:
- спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;
- спори між суб'єктами владних повноважень щодо реалізації їхньої компетенції у сфері управління, зокрема делегованих повноважень, а також спори, які виникають із приводу укладання та виконання адміністративних договорів;
- спори за зверненням суб'єктів владних повноважень у випадках, встановлених законом;
- спори щодо правовідносин, пов'язаних із виборчим процесом чи процесом референдуму.
Учасником усіх цих категорій спорів є суб'єкт владних повноважень. Відповідно до ст. З КАС України, це органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інші суб'єкти, які здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлено інший порядок судового вирішення (ч. 2 ст. КАС України). Наприклад, відповідно до ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції», заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимононольного комітету до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення.
Господарські суди це спеціалізовані суди системи судів загальної юрисдикції, що розглядають господарські спори, які виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, крім винятків, встановлених законом.
Перелік справ, що є юрисдикцією господарських судів, передбачено у ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (ПІК України):
- справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, іа з інших підставу крім:,
- спорів про приватизацію державного житлового фонду;
- спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов
- спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи і відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
- спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;
- інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
- справи про банкрутство;
- справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;
- справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;
- справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери.
На практиці розмежування цивільної і господарської юрисдикції проводиться з урахуванням суб'єктного складу та характеру відносин. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, якими, за ст. 55 Господарського кодексу (ГК) України, є господарські організації, фізичні особи, що здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці, а також структурні одиниці господарських організацій, утворені для здійснення господарської діяльності.
Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини (ч. 4 ст. З ГК України). Такий критерій для розмежування встановлено у спільному листі Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України від 14-20 липня 1995 р., у якому зазначено, що підвідомчість цивільних справ та господарських спорів визначається законодавством України. Однак, якщо у законодавчих актах підвідомчість спорів визначена нечітко, слід брати до уваги суб'єктний склад учасників спору. Цю позицію підтримала Президія Вищого арбітражного суду України у своєму роз'ясненні «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам».
Отже, якщо проаналізувати сказане, можна виділити два критерії юрисдикції:
- предмет правовідносин - господарські, адміністративні (публічні), цивільні, земельні, житлові, трудові, сімейні тощо;
- суб'єкт відносин, що є предметом розгляду в суді (ідеться про статус такого суб'єкта) - суб'єкти владних повноважень, суб'єкти господарювання, фізичні особи.
У науковій літературі ще називають третій критерій такого розмежування - наявність спору про право. На нашу думку, у цьому критерії є надто багато винятків, щоб брати його до уваги. В судах цивільної юрисдикції спір про право не допустимий у справах окремого провадження та справах наказного провадження. У господарських процесуальних відносинах відсутній спір про право у справах щодо банкрутства.
Враховуючи зміни в чинному законодавстві, наявність спору про право втрачає актуальність. Якщо суд загальної юрисдикції, керуючись нормою ст. 15 ЦПК України, розглядає в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. Це означає, що нормою ст. 15 ЦПК України встановлено універсальну (загальну) цивільну юрисдикцію і з'ясувати, чи розглядається справа в порядку цивільного судочинства, можна тільки послідовно проаналізувавши підвідомчість справи іншим судам. Правило поширення юрисдикції судів на усі правовідносини (ст. 124 Конституції України) не означає вирішення в судовому порядку лише спорів. Спірні правовідносини становлять лише частину процесуальних відносин, що належать до юрисдикції суду.
Суди цивільної (загальної) юрисдикції розглядають справи, що виникають із цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних, інших правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є фізична особа, крім випадків, коли вирішення таких спорів віднесено до відання інших органів.
За змістом відносини, що є юрисдикцією цивільного судочинства, крім зазначених, можуть бути й інші, якщо це передбачено в законі. Прикладами таких справ є справи про припинення діяльності релігійної організації за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту цієї організації, або (Прокурора (ст. 16 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації»);
- справи про оскарження рішення державних органів із питань володіння та користування культовими будівлями і майном ( ст. 17 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації»);
- спори між іноземними інвесторами та державою щодо державного регулювання іноземних інвестицій і діяльності підприємств з іноземними інвестиціями, якщо інше не визначено міжнародним договором (ч. 1 ст. 26 ЗУ «Про режим іноземного інвестування»). Керуючись правовими позиціями Верховного Суду, ці спори зараховують до юрисдикції цивільного суду, якщо іноземним інвестором є фізична особа;
- справи у спорах про припинення випуску друкованого засобу масової інформації, вилучення тиражу чи окремої його частини; оскарження відмови державної реєстрації друкованого засоби масової інформації або рішення про припинення цього випуску; вимоги громадян, юридичних осіб та державних органів про спростування опублікованої інформації (п. 2.9 роз'яснення Вищого господарського суду України «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам»);
- справи про зміну засновника, складу засновників (ст. 20 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні).
Отже, попри те, що юрисдикція є інститутом процесуального права, правила цього інституту у конкретних категоріях справ можуть передбачати також у нормах матеріального права.
Питання про юрисдикцію справи суддя вирішує одноособово на стадії відкриття провадження у цивільній справи. При цьому враховують статус суб'єктів правовідносин, а також предмет спору. Якщо суддя дійде висновку, що справа не підпадає під юрисдикцію суду, він відмовляє у відкритті провадження у справі, постановляючи про це мотивовану ухвалу (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України). Законодавець не зобов'язує судді інформувати заявника, до юрисдикції якого органу належить розгляд таких справ.
Суддя зобов'язаний закрити провадження по справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, але суд помилково прийняв її до свого провадження (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України). Постановляючи мотивовану ухвалу, суд зобов'язаний повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду належить розгляд таких справ (ч. 2 ст. 206 ЦПК України).
Кожну із цих ухвал можна оскаржити в апеляційному порядку (п. 4 та 14 ч. 1 ст. 293 ЦПК України}-
Цивільний процесуальний кодекс не допускає об'єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (ст. 16 ЦПК України). Аналогічне правило встановлено й у ст. 21 КАС України.
Якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає: спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд, керуючись ч. 6 ст. 235 ЦПК України, залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам право подати позов на загальних підставах.
3. Цивільна юрисдикція справ позовного, наказного та окремого провадження
Справи, які підвідомчі загальним судам, розглядаються у порядку позовного, наказного та окремого провадження.
Позовне провадження має універсальний характер, тобто усі підвідомчі справи, визначені у ч. 1 цієї статті, розглядаються у цьому провадженні, якщо Цивільним процесуальним кодексом не встановлено інше. Ознаками цього провадження є:
- підставою є позов як матеріально-правова вимога, що випливає із спірних трудових, цивільних, земельних та інших правовідносин,
- форма звернення - позовна заява, реквізити якої визначені у ЦПК,
- сторонами у процесі є позивач і відповідач,
- сплата судового збору за подання позовної заяви,
- наявність інститутів ціни позову, забезпечення позову, мирової угоди, зустрічного позову, неналежної сторони, третьої особи,
- можливість апеляційного оскарження та примусового виконання рішення.
Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності, відсутності юридичних фактів, які мають значення для захисту прав особи, створення умов для їх реалізації чи підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Адже особа, яка має будь-яке право, не може його здійснити через те, що факти, які це право підтверджують, не є очевидними і потребують перевірки та підтвердження відповідними доказами. Наприклад, факт перебування є підставою для одержання статусу учасника бойових дій. Проте якщо у нього відсутні беззаперечні докази, які підтверджують цей факт, то він може бути встановлений судом.
ЦПК встановлює у ч. 2 ст. 234 перелік справ, які розглядаються в порядку окремого провадження. Кожна категорія справ має особливості, проте можна виділити загальні для усіх, що відрізняють їх від справ позовного провадження. Головною відмінністю є відсутність спору про право, адже суд лише засвідчує наявність факту, а не вирішує спірні відносини. Тому у літературі зазначається, що "установлення фактів, які мають юридичне значення, як юридична діяльність за своєю спрямованістю є управлінською, а не правосудною, тому діяльність суду в окремому провадженні більшою мірою тяжіє до діяльності адміністративних органів"13. І у такому випадку суд діє як орган нотаріальний. Проте законодавець виходить із доцільності здійснення такої функції саме судом.
Ознаками окремого провадження також є: форма звернення до суду - заява; відсутність сторін, проте є заявник та заінтересована особа, ціни позову, інститутів третьої особи, забезпечення позову, мирової угоди, зустрічного позову, неналежної сторони; вимоги про встановлення фактів не можуть поєднуватись із майновими вимогами, справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами позовного провадження, можливе застосування апеляційного оскарження, не відкривається виконавче провадження.
Новелою у Цивільному процесуальному кодексі є інститут наказного провадження. Це вид безспірного судового провадження, у якому розглядається вимога про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, які належить право такої вимоги.
Ознаки наказного провадження:
- форма звернення - заява про видачу судового наказу,
- учасники - стягувач та боржник,
- встановлення оспорюваної суми, за якою визначається вартість судового збору за подання заяви про видачу судового наказу,
- особливості розгляду заяви судом: у разі прийняття заяви стягувача суд у триденний строк видає судовий наказ по суті заявлених вимог, така видача проводиться без судового засідання та виклику стягувача і боржника для заслуховування їх пояснень,
- можливість подання заяви боржником про скасування наказу після його прийняття, яка розглядається судом, що видав судовий наказ,
- неможливість апеляційного оскарження як стягувачем ухвали про скасування судового наказу, так і боржником ухвали про залишення заяви про скасування наказу без розгляду,
- можливість розгляду після постановлення ухвали про скасування судового наказу справи у позовному провадженні за заявою стягувача,
- відкривається виконавче провадження.
4. Правові наслідки недотримання правил розмежування юрисдикції.
Недотримання вимог закону щодо підвідомчості (юрисдикції) має наслідком відмову у відкритті провадження у справі (ч. 2 ст. 122 ЦПК), що зумовлює перешкоджання повторному зверненню до суду з таким самим позовом (ч. 6 ст. 122 ЦПК) або постановлення ухвали про закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК).
У разі постановлення ухвали про відмову відкриття провадження у справі у зв'язку із неможливістю розгляду справи у порядку цивільного судочинства, ЦПК не передбачає обов'язку суду повідомити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ, проте у випадку закриття провадження у справі суд має такий обов'язок (ст. 205 ЦПК). Ухвали про відмову у відкритті провадження та закриття провадження у справі підлягають апеляційному оскарженню.