Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VIII ст. до н. д. Цей історичний період вважають золотим віком китай-ської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традицій ні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.
Давньокитайська філософія подібно до індійської сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для пере-ходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.
Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати самостійну, відмінну від традицій-них поглядів, власну думку, тобто визнається суверенність розуму. Філософія постає в тому суспільстві, у якому індивід є самостійною силою, особою.
Але, за словами дослідника соціальної історії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, у V–III ст. до н.е. «...індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян дав-ньогрецького полісу, — у Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім’я, клан, община, земляцтво». Однак у цей час відбувається заміна дрібних державних
об’єднань ранньокласового суспільства, у якому панували патріар-хальні родові відносини і родова аристократія, централізованою дер-жавою з розвинутими класовими відносинами. Для цього конфуціан-ство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.
Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже».
Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повторив Христос. А Кант у XVIII ст. підніс її до рангу основної моральної вимоги. Її сутність можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце. У родовій общині ця тотожність була природною, бо рід для індивіда — це помножене «Я», нормальні ж стосунки між чужими людьми можливі тільки за свідомо здійснюваного ототож-нення себе з іншими.
Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунто ву-вав не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Со-ціальний прагматизм виявився підставою, яка зрівнялася з релігійно-звичаєвим виправданням моральних норм. Китайська культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спиралися на божественні заповіді й повеління.
Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, що повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чинов-никами. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма інши-ми людьми. Така дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім’я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.
Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як мораль-ний принцип воно підноситься до рівня регуляторів державного життя, зрівнюється з правом і навіть підноситься над ним. «Якщо ке-рувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок пока-ранням, то народ буде прагнути ухилятись (від покарань) і не буде від-чувати сорому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчу-вати сором і виправиться». Конфуціанство, підпорядковане соціаль-ному прагматизмові, можна вважати й певним відлунням відносин
патріархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом. Конфуціанський правитель повинен бути носієм найвищих моральних якостей, взірцем для народу. «Якщо благородний муж втрачає людинолюбство, то чи можна вважати його благородним?» — запитує мислитель. Якщо ж «благородний муж», правитель, не відпо-відає моральним вимогам, він не може бути правителем.
Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існу-вати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правите-лями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.
У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена питанням державного управління, настановам, як стати гарним чиновником. У його поглядах на ці питання простежується підхід чиновника, адже сам Конфуцій певний час був державним службовцем в одному із царств. Конфуціанство в Китаї називалось «школою службовців». Воно, по суті, було ідеологією чиновників, літераторів, істориків, які належали до особливого соціального стану китайського суспільства. Унаслідок «війни царств» у Давньому Китаї родова аристократія була відсторонена від влади, країною керувало чиновництво. Позбавлене власної економічної опори, воно, на відміну від аристократії, вбачало в імператорі батька-благодійника, було схильне ототожнювати влас-ні справи з державними. Звідси уявлення про тотожність сім’ї та дер-жави, батька й імператора.
Постійне наголошування на необхідності дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права мораллю свідчать про кон-серватизм і патріархальність морального вчення Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непат-ріархальної моральності в умовах розвинутого класового суспільства в Китаї. У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним. Не-бо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства.
Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя лю-дей підпорядковані загальному божественному законові дао.
Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в ос новному звернуте до суспільної проб-лематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепо-
роджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбав-лене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення неви-димого (дао) безкінечні. (Дао) — наглибинніші ворота народження... Воно існує вічно... і його дії невичерпні», — зазначається в трактаті.
Даосизм як філософська доктрина порушує проблему справж-нього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно іс-нує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподіб-ного зв’язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має при страсть, бачить його тільки в конечній формі».
Сутність дао зумовлює і правила поведінки його прибіч ників. Муд рець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той по-ступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до не-діяння. Однак, вважають даосити, недіяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням. Звеличення споглядання й аскетизму споріднює даосизм з буддизмом, на основі синтезу яких виник у середні віки дзен-буддизм.
Трактат «Дао де цзін» містить чудові зразки наївної діалекти-ки, зокрема здогади щодо місця протилежностей у світі. «Коли всі в Піднебесній (так китайці називали свою державу. — Авт.) дізна-ються, що прекрасне є прекрасним, з’являється й потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного...» Всі істоти містять у собі протилежні час-точки — «ян» та «інь».
За своєю соціальною базою даосизм спрямований про ти конфу-ціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао. Сентенція даоситів про те, що з подоланням вченості народ буде у стократ щасливішим, спрямована проти конфуціанців. Носіями ідей даосизму були родова аристократія, усунута від влади (звідси туга за минулими часами, коли панувало дао, витіснене людинолюб-ством і лицемірством), а також монахи-аскети — носії ідей бездіяння,
безкорисливості тощо. Дао гармонувало з ранньокласовими патріар-хальними відносинами, руйнування яких, на думку даоситів, призве-ло до погір шення суспільства.
Інші філософські течії Китаю — моїсти, легісти (законники), натур філософи тощо — значно відрізнялись у поглядах на суспіль-ство і суспільні відносини, але поняття «дао», «жень», «лі», проти-лежні часточки «ян» та «інь», посідають у них значне місце.
Подальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звів-ся до примноження різноманітностей, а не виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв’яз-ком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоре-тичної форми.
Філософія Стародавнього сходу являє собою своєрідне куль-турно-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могут-ність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення.
У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтую-чись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати по-веління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Як звичайно, це пов’язувалось із подоланням людської сваволі та людської окремішності. Філософську думку Стародавнього Сходу відрізняє мистецько-образний, притчовий, афористичний сти-лі самовиявлення. Потяг до синтетичного, цілісного мислення ство-рює ефект несподіваної, непередбачуваної парадоксальності, тому давньосхідна думка надихає на зацікавлене, але не утилітарне загли-блення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роз-думів.
Стоїци́зм — вчення однієї з найвпливовіших філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. στοά ποικίλη, букв. «розписний портик»), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове (фруктові) дерево(а), а етика – плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.
Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.
Світогляд Сенеки
Дотримуючись доктрини стоїків, Сенека вважає, що все складається з матерії й Бога. В основі природи лежить Логос — розум, розлитий у всьому сущому, який забезпечує бездушним предметам «стійкий стан», рослинам — «проростання», тваринам — «саморух», а в людях і богах виступає як розум у власному смислі.
Епіктет (близько 50 — близько 140) — давньогрецький філософ-стоїк. Епіктет — прізвисько раба, що перекладається з грецької мови якПридбаний. Справжнє ім'я філософа невідоме.
Епікурейство, Епікуреїзм — філософсько-етичне вчення і школа давньогрецької філософії, заснована Епікуром в Афінах, яка досить широко впливала на свідомість мислителів наступних етапів еллінської епохи, а також Стародавнього Риму.
Епікур спирався на головні положення філософії Демокріта, оскільки вчителем Епікура був його послідовник Навсіфан. Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокріта рух атомів здійснюється у порожнечі винятково за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура — поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник — атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії необхідності».
Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів від детермінованого руху є специфічнім відображенням факту появи в людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — як «соціальний атом» — набуває в собі (а не в космічному світопорядку, який розчиняє індивіда, його неповторність) автономного, самодостатнього ґрунту свого волевиявлення. Загалом, головна увага Демокріта звернена на закони існування об'єктів (людина теж лише об'єкт), у Епікура — до суб'єкта. Епікура хвилює не саме по собі вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків, суб'єктивного волевиявлення.
Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості — вміти уникати незадоволення, страждань. Йдеться саме про «уникання» страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність.
Епікур вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про «перший двигун» Аристотеля дію надприродних сил, які не залишають місця випадкові, свободі волі людини. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи.
Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі — рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, й суб'єктивних властивостей він розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття (витікання образів, викидів з речей), поняття (або загальні уявлення, тотожні спогадам).
Епікур створює життєствердну етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична й утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал — у задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, але й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.
Лукрецій розвивав матеріалістичний погляд на природу. Вихідним для Лукреція було основне положення давньогрецького матеріалізму: «З нічого ніколи не виникає ніщо» («Про природу речей», І:150; укр. перекл., К., 1988). Лукрецій показував, що в основі речей лежать якісь дрібні матеріальні начатки:
У повсякденному використанні скептицизм (грец. σκέπτομαι — замічати, зауважувати, розглядати) може означати таке:
У філософії, скептицизм означає одну з наступних позицій:
У класичній філософії, скептицизм означає вчення '(Οι Σκεπτικοί), філософіської школи, представники якої стверджували, що вони не «заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку». У цьому сенсі, філософський скептицизм — філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі.
Секст Емпірик розрізняє три роди філософів і систем: догматиків, що вважають, що вони знайшли істину, академіків (під час Секста Емпірика академія Платона вже прийняла в себе скептичні матеріали), які думають, що істину знайти не можна, і скептиків, що шукають істину.
Скептик не вчить догматичних положень, але не заперечує фактів: він визнає те, що відчуття змушують його визнати. Він стверджує лише те, що йому здається, а не те, що дійсно існує. Скептик визнає, що предмети здаються володіючими відомими якостями, він не заперечує цієї видимості, але визнає її видимістю. Відчуття містять у собі щось примусове, і скептик слідує цій примусовості у чотирьох відносинах: він наслідує природі, оскільки людина є істота мисляча і відчуває. Скептик, завдяки утриманню від суджень, набуває атараксії, або повної безтурботності і душевного спокою, який і є щастя. Скептик, звичайно, відчуває від об'єктів страждання, але, завдяки придбаній атараксії, страждає менше, ніж інші люди, тому що страждання не вважає злом. Шлях до набуття атараксії полягає в усвідомленні, що всякому догматичному твердженню може бути протиставлено інше, рівноцінне в сенсі істинності
Неоплатоні́зм — ідеалістичний напрям античної філософії III-VI ст., що з'єднує і систематизує елементи філософії Платона, Аристотеля та східної філософії. Найвідомішим і значним виразником ідей неоплатонізму є Плотін. Ідеалістична теорія ідей Платона прийняла в неоплатонізмі форму вчення про еманації (випромінювання) матеріального світу з духовного першоджерела.
Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін,Порфирій, Прокл — найвідоміші представники цього завершального в античній філософії напряму думки. еоретична праця Порфирія «Вступ до категорій Аристотеля», відома також під назвою «Про п'ять звучань», принесла йому всесвітню славу. Ця праця неодноразово була видана у Візантії, у країнах Сходу і Заходу. Він викладає вчення з логіки про ознаки поняття (рід, вид, видова різниця, ознаки власні і випадкові). В логіці з його ім'ям пов'язане так зване древо Порфирія, яке показує підпорядкування родових і видових понять. Філософія Порфирія тісно пов'язана з етичною проблематикою: спасіння душі шляхом очищення душі, відходу від тілесних благ, повернення до розуму і уподобання божеству. Повернення до бога відбувається в процесі пізнання і в самому знанні. Для знаючого бог поруч, а для незнаючого бог, знаходячись всюди, відсутній. Знання бога тотожне самопізнанню, тому шлях пізнання своєї сутності починається з любові до самого себе. Приписує деміургічні функції не розуму, а вищій частині души. В ієрархії буття Порфирій людську душу поміщає між богом і тілом. Душі належить свобода волі та свобода вибору. Душа пов'язана з тілом не безпосередньо, а завдяки частковим втіленням («дух уявлення» — займає місце поміж почуттям і розумом).
Відомі трактати Порфирія і з практичної філософії, в яких він викладає вчення про політичні чесноти. Придавав велике значення практичній містиці. В творі «Про град Божий» Августинпише, що Порфирію належав твір «Сходження душі», в якому він розвивав вчення про подвійний шлях: шлях чистого пізнання для філософів і шлях теургії (вчення про засоби впливу на богів) для натовпу.
Плоті́н (грец. Πλωτῖνος) (205—270) — давньогрецький філософ — ідеаліст, найвидатніший представник неоплатонізму. Його вчення увібрало в себе досягнення майже всіх давньогрецьких філософських шкіл. Неоплатонізм Плотіна — остання велика філософська система античності. На противагу системі Філона, в ній філософські елементи переважали над елементами релігії, дух Греції переважав над духом Сходу.
Теоретична філософія Ямвліха продовжує розробку головних категорій Плотіна: Єдиного, Розума і Душі[1]. Категорії ще більше диференціюються і оформлюються термінологічно. В Єдином Плотіна Ямвліх розрізняє Єдине висще за буття і просто Єдине (благо, початок усього наступного). У сфері Розума слідом за Плотіном і Порфірієм розвиває тріаду: буття — життя — розум, тобто уявне (буття), мисляче (розум) і тожество одного та другого — життя, яке розміщено в тріаді між немислячим буттям і неіснуючим мисленням. Поряд з осягнутим космосом Ямвліх запроваджує категорію мислячого космосу, об'єднує їх в сфері розуму. Душа причетна розуму в залежності від своєї розумності. Чітко розділяв души людей і тварин і не допускав їх переселення і взаємного переходу. Згідно з його вченням, чистий розум і душа — це надсвітові боги. Нижче їх розташовані в космосі небесні боги, небесні боги утворюють тріади і так далі. Ямвліх, як і Прокл, намагався відновити грецький політеїзм, філософські відновити Олімп зі всіма його богами. Він намагається відновити вірування, культові дійства язичництва. Цієї тенденції присвячена і антропологія Ямвліха: головним в людині він вважає не спрямованість на споглядання природи і космосу, а віру в богів і спілкування з ними. Чесноти моральні і політичні вважає більш низькими ступенями. Найвищі чесноти — чесноти абсолютного єднання з богами.
Ямвліх здійснив реформу неоплатонічного коментаря, її сутність — в знаходженні єдиної мети діалогу, з якою узгоджений весь діалог, а також в установленні ієрархії типів тлумачення, яке розпочинається з фізичної та етичної інтерпретації, підіймається до математичної і завершується метафізичною.
Під впливом Ямвліха сформувалися пергамська і афінська школи неоплатонізму.
Авторитет Ямвліха був дуже великим аж до Флорентійської академії в Італії 15 сторіччя.