Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 2
Зміст
Вступ
Здавна люди вірили. що слова мають велику силу. «Спочатку було Слово», —зазначено в Біблії. Для всього на світі людина вигадала словесні позначення й навіть возвела майстерне володіння Словом у ранг мистецтва. Але кожна людина знає , що зі словами слід поводитися обережно6 словом можна завдати великої шкоди. «Слово—не горобець, вилетить—не спіймаєш» . –учить народна мудрість. І справді , керування власним мовленням може досягти такого рівня, що саме тільки слово, сказане з потрібним емоційним навантаженням і в певний час, може кардинально змінити життя оточуючих.
Увесь устрій і лад життя нашого народу підпорядкований формуванню в людини таких вічних моральних категорій як честь, совість, почуття обов’язку і відповідальності.
Кожна нація, кожний народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, традиції і обряди, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.
Нині багато говорять про історичну безпам’ятність суспільства. Але справа навіть не в тому, що ми не пам’ятаємо дат історії, а в тому, що забуваємо витоки рідної культури, що вони перестають спрямовувати наші думки і почуття, керувати нами у великому і малому.
Звичаї, традиції і обряди –це не відокремлене явище в житті народу, це –світосприймання і взаємини між людьми, які безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу.
В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичай своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.
У нашого українського народу існує ще одне повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.
Вовкулака –це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік, в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день святого Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.
Наш великий український поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:
Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв –це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.
Мета роботи – зібрати та систематизувати матеріали про обряди, звичаї та традиції нашої місцевості і роль слова в них.
Практичне значення дослідження полягає в доцільності використання її результатів на уроках української літератури , а також при підготовці та проведенні фольклорних свят; матеріали можна використовувати у краєзнавчому музеї, а також у повсякденному нашому житті.
Предметом дослідження є зразки усної народної творчості – пісні, молитви, замовляння, повір’я…
Джерело дослідження – розповіді жителів села Старий Майдан
Розділ І. Обряди, звичаї, традиції нашої місцевості
1.1. «Породила мене мати...»
( За розповідями жительки с.Старий Майдан Бондар Марії Василівни)
Народження дитини –велика і урочиста подія не тільки в житті батьків, усієї родини, а й навіть цілого селища. Народження дитини – це завжди велике диво, що відбувається. Яким воно буде те дитя –добрим чи злим? Якою буде його доля – щасливою чи гіркою? Багато чого залежить і від матері, а ще від того, в який день народилася дитина, в який час, які сили (добрі чи злі) впливали на неї.
На добру долю ворожили, заклинали її ще до народження дитини. І тому для матері, яка носила в собі зародок нового життя, існувало чимало заборон. Усі вони спрямовані були на те, щоб якісь необережні дії не зашкодили в майбутньому дитині, її характеру, долі. Наприклад:
- як ходить жінка вагітною, то не треба дивитися на мерця, бо дитина може народитися із заплющеними очима;
- на погану людину не треба дивитися, бо вродиться таке саме;
- не можна гратися лялькою, бо дитина народиться мертвою;
- не брати на руки собак чи котів, бо дитина буде волохатою;
- не можна красти, бо дитина буде красти;
- якщо вагітна жінка чогось злякалася, то не можна хапатись за себе, бо на дитині будуть вроджені плями;
- вагітним не можна відмовляти, бо у твоїй хаті заведуться миші;
не можна стригти волосся, бо дитина буде плаксивою.
- вагітним жінкам потрібно співати веселих пісень, щоб дитина народилася співуча і весела.
Щоб допомогти добрим словом під час народження дитини, виконували різні магічні дії: розстібували ґудзики, розв’язували вузли, розплітали волосся, відмикали замки в хаті (в скрині, на дверях), дивилися у вікно, гукали в піч, щоб дитина легко та швидко і з доброю долею появилася на світ.
Допомагала породіллі баба-повитуха. Навколо неї ходили різні легенди, її навіть побоювались, вважали відьмою.
Коли народжувалась дитина, виконували різні магічні дії, щоб немовля було щасливим, гарним і здоровим , щоб мало таку долю , якої хотіла мати:
- як дитина родилася, баба зав’язувала їй пупа, примовляючи якісь слова ( ці слова означали , що як дівчинка вийде заміж, то легко родить, а хлопчик, як ожениться, то зможе мати потомство);
- купали дітей у відварі любистку, щоб їх любили;
- коли купали дівчинку, то у купіль капали молоко і сипали пучку цукру, щоб ії любили і щоб була гарною;
- хлопчикові у купіль клали щось залізне, щоб був міцним;
- купіль заварювали з різних трав , а на дно кидали сінце;
- купали дитину перед заходом сонця;
- воду після купелю виливали вранці.
Як купали маленьку дитину?
Купали новонародженого у теплій хаті, біля печі, у дерев’яних ночвах. Ставили ночви на дерев’яні табурети, діставали чавун із купіллю , виймали з нього сінце і трави , клали в ночви на спід. Тоді наливали купіль , додавали свячену воду, пробували ліктем, щоб не було гаряче, застеляли пелюшкою дно. Купіль хрестили три рази, казали молитву «Отче наш…» і починали купати. Зливаючи водичку, приказували :« Христос купався, водички не боявся, щоб і дитина ( ім’я ) не боялася ». Після купелю дитині вмивали личко тильною стороною долоні, мізинець умакали в купель і капали дитині в ротик три краплі. Після купання дитину «міряли» : ліктиком до колінця, щоб рівніша спинка була і щоб перевірити, чи немає вивихів. Тоді замотували тісненько, обперізували і клали спати на теплу піч або біля матері.
Хто і коли провідував породіллю? Що приносили ? Чого бажали ?
Породіллю приходили провідувати тільки молодиці. Бо після родів вона була ще „свіжа” і немічна, бліда, тому не бажано, щоб в такому вигляді її бачили чоловіки, парубки чи дівчата.
Провідували жінку з дитиною не раніше як на третій день. Приносили хлібину, щоб дитина завжди сита була, мило і рушника, щоб біле і чисте личко було, іграшку, щоб дитина весела росла, копійки – на багатство. А також приносили їжу для матері. Після того, як дитина і мати окріпнуть, старались провести обряд хрещення. Вибирали кумів – названих батьків. Кумів вважали другими батьками і називали: „хрещений батько”, „хрещена мати”. За кумів старалися брати таких людей, які б не могли погано вплинути на долю дитини. Бо була своєрідна думка: які куми, така буде дитина.
Ім’я дитині давав піп у церкві під час хрещення. Але перед тим батько йшов до священика і запитував, яке ім’я він дасть його дитині. Якщо дитина народжена в свято, то називали ім’ям того святого. Якщо ж дитина народилася в будень, то батько давав священику подарунок чи гроші, щоб нарекли гарним ім’ям.
Перші два тижні дитина спала біля матері, щоб обігрітися. Тільки після того її клали в колиску, яка була підвішена до батька. На дно клали обереги: ніж, мак, свячене зілля, крихти хліба, сіль і червону нитку. Мати, колихаючи дитину, співала колискових пісень.
Люлі-люлі, налетіли гулі із чужої сторони до нашої дитини…
Ой, люлі-люлі, прилинули гулі, сіли на воротях в червоних чоботях.
Ой, люлі-люлі, прилинули гулі, сіли на колисці в червонім намисті.
Стали думать і гадать, чим дитинку дарувать:
Чи сонками, чи дрімками, чи сонними ягідками.
--Подаруймо сонки-дрімки, сонки-дрімки в колисоньки .
А ростоньки у гостоньки, добрий розум в головоньку.
Ой, люлі-люлі, прилинули гулі,
Стали думать і гадать, чим дитинку забавлять:
Дали їй три квіточки: одну квітку сонливую,
А другую дрімливую, а третюю щасливую.
Ой, люлі-люлі, прилинули гулі,
Стали думать і гадать,чим дитинку годувать:
Чи кашкою, чи борщем, чи бубликом, калачем
Чи кашкою з молочком, чи бубликом із медком,
Чи солодким яблучком… А-а-а-а-а…
1.2.Похоронна та поминальна обрядовість нашого села
(За розповідями жительки с. Старий Майдан Корнійчук Алевтини )
Смерть завжди сприймалася людьми як велике горе, і в той же час вони розуміли її неминучість: якби не вмирали—то б під небо підпирали. Ставлення до смерті було неоднозначним. Відбиваючись і на характері народних обрядів.
Кажуть, коли помирає людина, то її душа знаходиться біля нас ще 40 днів. Тому слід говорити про померлого тільки добре, згадувати його хороші справи, які вона творила на землі. Як важливо гідно провести людину в останню путь –у вічність, у пам’ять, на той світ... Провести так, щоб чистою була совість живих. Народження і смерть –два найважливіші пороги людського життя. Його початок і кінець. Людство надавало їм завжди особливого значення. І передусім смерті. Чому людина вмирає? Куди вона дівається? Що відбувається далі з померлими? Це пояснити було неможливо. От і придумали легенди і міфи про потойбічний світ. Що це за світ? За віруваннями, це світ, у якому живуть душі померлих, підземельний світ, де живуть різні темні сили, хвороби... За легендами після смерті добру людину чекало ніби вічне життя, а злу –вічні муки!
Ось як людина, її мораль застерігала від злих учинків, від скупості, ненависті, підлості –за все злий знайде розплату після смерті.
Не вміючи пояснити щось, давні люди уособлювали не лише природу, а й інші явища: щасливу чи нещасливу долю, злидні, хвороби і саму смерть. Це була своєрідна видумана міфічна істота. В уяві людей, як і в казках, вона й досі незмінна.
Смерть змальовується сухою бабою, старою, страшною, зубатою, у білій одежі, яка йде з косою і „косить” людей.
Смерть –це дуже важливий момент. Людина, яка гідно жила, намагається гідно її зустріти, з честю „піти на той світ”. У похоронному обряді, як ні в якому іншому, збереглися давні традиції. І тому ще й досі люди заздалегідь готуються до смерті, намагаються помиритися з усіма, з ким сварилися –це називається „попрощатися”, висповідати всі „гріхи”, щоб жодної плями нечесності, нещирості не лишилося на їхній совісті. А ще заздалегідь готували собі на смерть одяг.
Який це був одяг? Які з ним пов’язані повір’я?
Раніше на смерть вишивали собі сорочку, але таку, щоб не було на ній багато квіток, і в основному чорним кольором; шили нову спідницю, фартуха, блузу, купували нову хустину, взуття. Чоловікам також усе нове готували: штани, сорочку, кашкета... Крім одягу готували хустини, рушники, полотно, дошки для труни, свічки. Якщо помирали дівчина чи хлопець, то людям на руку пов’язували рушники або хустки, роздавали коровай.
Зі смертю людина пов’язувала багато містичного, наприклад, різні повір’я та прикмети, що пророкують смерть, навіть сни. Все це якоюсь мірою збереглося до наших днів, люди ще пам’ятають давні повір’я, хоч не завжди вірять їм.
Які ж прикмети, що пророкують смерть, збереглися у нашому селі?
- Коли курка співає, буде мрець.
- Якщо собака виє і мордою до землі припадає, хтось помре.
- Якщо сова кричить: «Поховав! Поховав!» – і головою вниз.
- Якщо сниться, що у сні побудував нову хату, то комусь побудував домовину.
- Якщо у сні покійник веде з собою, то може забрати на той світ.
Багато містичного в свідомості людини було пов’язано з моментом смерті і з самим померлим. Адже момент смерті –це мета двох різних світів. Сам померлий ще не належав потойбічному світові. Обряд мав туди його відправити, але покійник не належав світу живих, тому природно викликав страх у живих. За їхніми переконаннями мрець мав шкідливий вплив на природу, людей. Певні заборони і магічні дії могли знешкодити вплив мертвого на живий світ. У момент смерті запалювали свічку, закривали дзеркала, які є в хаті. Не можна було голосно говорити, розв’язували всі вузли в хаті, щоб і в мертвого душа розв’язалася. Коли у селі був покійник, не можна було в той день сіяти, садити, квасити, солити, бо посаджене зів’яне, посіяне замре, а засолене пропаде. Не можна підсипати квочку, гуску або чіпати засиджені яйця, бо позавмирають зародки.
Коли помирає людина, один з перших обрядів - омивання, який символізує очищення. Збираються старі жінки, сусідки чи родичі, миють, а потім одягають померлого в традиційний смертний одяг. Після того кладуть на лаві, застеленій рядном або килимом, ногами до дверей. Одяг, в якому ходив померлий, постіль спалюють. Залежно від того, коли людина померла, похорон відбувається протягом двох-трьох днів. Якщо після обіду чи ввечері, то першу ніч і день готуються, сповіщають родичів, сусідів. Сидять біля мертвого тільки родичі. Коли людина помирає вранці чи вночі, то ввечері правлять панахиду. Цілу ніч біля покійника читали Псалтир.
На похорон не кличуть. Люди приходять самі, всі, хто хоче, хто шанував покійного. Приносили колись обов’язково хліб, пироги. Якщо сім’я бідна, то зносили хто що мав: крупи, борошно, олію, цукор...
Як заходили у хату, то не казали : „Добрий день”, бо для родичів покійного він недобрий. Підходили до померлого, але не дивилися на нього, поки не подивляться на ікони і не перехрестяться. Мовчки стояли трохи, а тоді підходили до всіх.
Про померлого згадували тільки хороше, навіть якщо це була погана людина. Розповідали про останні дні життя, обставини смерті. В цей момент (особливо вночі, коли сидять біля покійного) можна було наслухатись багато спогадів, переказів про померлих, навіть легенд.
Родичі померлого плакали, голосили і приказували. Кожен по-своєму виливав свій душевний біль, розпач. Народний плач завжди мав велику емоційну силу.
Отже, цілу ніч сиділи біля померлого, плакали , голосили , приказували і говорили про нього. А наступного ранку копали могилу, тесали домовину, хрест. У селі були люди, які вміли це робити. Їм давали снідати. А в хаті готували поминальний обід. Зранку сходилися люди, знову правили панахиду. Виносили мерця з хати одружені чоловіки і ні в якому разі не родичі. Над порогом тричі припіднімали покійника. За покійником тісно зачиняли двері, щоб нікого з собою не забрав. А коли виносили домовину з подвір’я, то зачиняли хвіртку. Якщо хтось не йшов на похорон, але хотів подивитися, як проводять, то обов’язково треба було вийти на дорогу, не заглядати через дорогу чи вікно. У супроводі священика і півчих йшли до церкви, а якщо в селі не було церкви, то йшли на могилки і там відправляли похорон. Після всіх церковних відправ всі рідні прощалися з померлим, цілували його в ноги, руки, лоб.
У домовину клали стружку з дощок, подушку з сіна і застилали білим полотном. Подушку застеляли хустиною, голову покійного обкладали свяченим зіллям.
Труну забивали навхрест цвяхами і на десятьох рушниках опускали в яму. Багаті рушники залишали в ямі, а бідні люди забирали. Потім тричі кидали по жмені землі і яму засипали. Родичі тим часом просили людей простити померлому усі гріхи. Багато містичного було пов’язано з останньою дорогою покійника, адже вона осмислювалася як дорога в потойбічний світ. Тому були різні магічні дії, заборони, щоб не зашкодити ні померлому, ні живим. Залишки їх залишилися в різних повір’ях:
- коли мили мерця, то воду виливали у таке місце, щоб ніхто не ступив;
- коли виносили мерця з хати і з подвір’я, слідом за ним позакривали всі двері, ворота, щоб смерть не верталась;
- зачиняли худобу в хліві, щоб померлий не забрав її з собою;
- біля мерця не їли, бо виросте „мертва кістка”;
- на мерця не дивилися через вікно;
- не йшли і не їхали проти похорону, не переходили дорогу померлому;
- якщо помирали дівчина чи хлопець(неодружені), то родичі роздавали людям хустини і на кладовищі роздавали коровай(бо весілля не буде);
- перед тим як закривали труну, мерцю розв’язували руки й ноги, а мотузки кидали в яму.
Усі поминальні обряди закінчувалися обідом. На цвинтарі родичі запрошували людей на поминальний обід. Мили руки, витирали заздалегідь придбаними рушниками і сідали за стіл. Їли ложками. Насамперед куштували коливо, по три ложки гороху і рису, а тоді усе, що подавали. В кінці трапези обов’язково мала бути печиво і компот. Коли були видані останні страви, йшли додому і казали: ”Дякуємо за обід, а померлому царство небесне”. Такий самий обряд виконують ще й у поминальні дні. Поминають на дев’ятий, сороковий день і через рік, а також на проводи щороку, крім того є ще поминальна субота.
Проводи – це поминальний обряд, який відбувався і відбувається у нашому селищі наступної неділі після Великодня. Тоді на цвинтар сходяться і з’їжджаються усі. Люди відправляють панахиди у церкві, а тоді йдуть на цвинтар, на могили своїх рідних і знайомих, кладуть крашанки, цукерки, пироги, щоб пом’янути усіх померлих. На поминальних обідах (дев’ятий, сороковий день та рік) старі жінки співали поминальних та похоронних пісень.
Прощай душа
Прощай, душа, в останній раз,
Прощай над гробом нині.
В далекий путь ідеш від нас,
Зробила жаль в родині.
Сліди твої лишилися,
Которими ходила.
Слова твої лишились,
Которі говорила.
Сліди травою заростуть,
Їх більше не видати.
Слова твої лишилися,
Їх будуть споминати.
Мені прийшла уже пора
Збиратися в дорогу,
І я пішла в далеку путь,
Віддала душу Богу.
А тая путь для всіх одна
Нікого не минає.
Як народи нею йдуть,
Ніхто вже не вертає.
Не викупиться тут ніхто,
Ні бідний, ні багатий,
Кому назначена пора,
Той буде помирати.
Судьба позначена для всіх,
Нікому не відано,
Які народи нею йдуть,
Ніхто вже не вертає.
Не викупиться тут ніхто,
Ні бідний, ні багатий,
Кому назначено пора,
Той буде помирати.
Судьба позначена для всіх,
Нікому не відано.
Ви залишаєтесь в гостях,
А я у вічнім домі.
Тіло в могилу покладуть,
Душа піде до неба.
Ніщо з собою не візьмем,
Бо там нічого не треба.
Постав же ж мені свічечку,
Щоби мені світила,
Щоб бачити свої гріхи,
Которі заробила.
Прощайте, ріднії мої,
За мною не журіться,
За упокой душі моєї,
Ви богу помоліться.
А ви всі близькії мої
За мною не ридайте,
Я вже не вернуся до вас, Ви мене не чекайте.
1.3.Повір’я отчого подвір’я
(За розповідями жительки с. Старий Майдан Бандилко Явдокії)
Усе в світі прадавніх слов’ян мало сакральне значення. Ліси, поля, болота і навіть власна хата й комора були заселені містичними створіннями—мавками, марами, духами предків… Усіх треба було задобрити , щоб почуватися в безпеці у світі, який було так важко пояснити. Тому на могилах родичів справляли тризну, домовикам наливали у мисочку молока, а богам приносили жертви.
Дуже багато повір’їв, забобонів пов’язано із домом. Навіть будівництво хати варто розпочинати на тому місці . яке обере собі для відпочинку худоба або там, де розташований мурашник.
Дійсно до забудови житла у нас завжди ставились серйозно: „Своя стріха – своя втіха”, „У своїй хаті, своя й правда”.
Хату не можна було ставити на межі, де селиться нечиста сила; на тому місці, де росла бузина; на могилі чи на старому закинутому кладовищі; там, де колись відбулось вбивство, або хтось повісився.
Перед будівництвом місце слід було освятити, загородити осиковими кілками. Найчастіше хату ставили там, де любила корова спочивати, або мурашки робили свої купини.
Не починали забудову і не переходили в нову хату у високосний рік: або хата спустіє, або домашні кудись переселяться. Не будували хату з дерева, в яке вдарила блискавка, яке зрубане на цвинтарі, яке взяте з хати, що горіла або де вимерла родина, чи сталося вбивство. Тому що старе нещастя може поселитися в новій хаті. Коли люди звозили будівельний матеріал для будівництва, то гарно його складали, по-господарськи. Не можна було складати будматеріали у вигляді хреста, щоб смерть не поселилась.
Перед забудовою місця святили, у замок кутової в’язки клали святу проскуру, щоб „нечиста сила втекла”, якщо там була. При цьому має бути тихо, бо як запіє півень, то хата згорить; якщо подасть голос курка – домашні будуть мати журу; якби почувся людський голос – хтось із родини помре, якщо собака загавкає – будуть господарів хати оббріхувати, обмовляти в селі.
Під фундамент хати дехто закопував дрібні монети (копійки) – відкуп нечистій силі, клали вузлики з свяченим зіллям – нечиста сила не зів’є собі гнізда під стріхою; клали по крашанці у кожний кут – щоб берегли від пожежі, блискавки, грому...
Якщо при закладанні хати хтось поранив руку – погана прикмета: поки хата збудується – трапиться нещастя.
Як вибирали місце під забудову, то обов’язково враховували, хто буде сусідом. Всім випадало чути одну цікаву поговірку: не вибирай місце , а вибирай сусіда. Кожен хотів, щоб мати добрих, незаздрісних, порядних, щедрих сусідів. Сусідство часто відзначалося гостинністю, добротою, взаємодопомогою. Звичайно, між сусідами спалахували сварки й ворожнечі, виникали сутички й непорозуміння – життя є життя. Такі випадки були пов’язані з характерами, обставинами, умовами і в цілому, вони не могли затінити взаємодопомоги і взаємостосунків між сусідами.
Тому і в народі мовиться:
Розділ ІІ. Слово лікує і ранить
2.1. Слова-побажання і слова-прокльони
(За розповідями жительки с. Старий Майдан Бондар Надії)
Природна українська доброзичливість і цілий національний моральний кодекс знайшли вираження в добрих словах-побажаннях здоров’я, щастя, добробуту.
У нашому селі побутують такі узвичаєні словесні формули : «бувайте здорові», «здоровенькі були», «доброго Вам здоров’я», «щасти Вам», «миру і злагоди», «доброго ранку», «добрий день», «на добраніч», «здрастуйте», «творчих Вам успіхів», «щасливо». Рідше вживаються більш урочисті, поетизовані побажання: «Хай Ваша хата буде багата на дітей, на худобу, на гроші», «Мир і любов хай Вам примножаться». Досить популярні слова-побажання на основі порівняння : «лебединої вірності», «сибірського здоров’я», «кавказького довголіття», «будь багатий як земля»Часто , бажаючи друзям чи рідним усіляких благ, старомайданці звертаються до Бога: «з Богом», «дай, Боже, здоров’я», «щедрого Божого благословення» тощо. Часто слова-побажання супроводжують певні дії. «Бери окрайчик, щоб полюбив кравчик»--радять дівчатам старі люди. «До пари»,--бажають молоді, пригощаючи двома цукерками, яблуками. Є також формули, які, залежно від ситуації, можуть виступати і в ролі доброго побажання, і в ролі прокляття: «Щоб тебе так діти твої годували»,--кажуть господині і вдоволені , і невдоволені обідом гості.
Однак не завжди слова націлені на добро. Ще з прадавніх язичницьких часів до нас дійшли слова-прокляття, за допомогою яких первісні люди намагалися покарати своїх ворогів.
Закляття (прокляття)—це магічні словесні формули, дія та вплив яких спрямовані на те, щоб завдати шкоди іншому… У заклинаннях часто звучить побажання, щоб людина перетворилась на камінь, дерево, звіра, або, щоб природні сили розправилися з нею чи забрали її зі світу живих. З часом закляття переходять до розряду прокльонів: «щоб тебе грім побив», «щоб тебе вітер розвіяв», «щоб ти скис», «щоб ти крізь землю провалився», «хай тебе трясця візьме». За повір’ям, якщо батько чи мати скаже своїй дитині, особливо в недобрий час : «Чорт тебе візьми!»,--бути їй між заклятими, кого забере нечиста сила. Іноді казали, що проклятих дітей, особливо нехрещених, забирає якийсь старець, але куди –невідомо. З а давніми віруваннями , аби прокляття здійснилося, треба, говорячи, плюнути на свій слід. Необережно сказане зле слово ніколи не залишається без поганих наслідків. Навіть похвала, якщо вона сказана нещиро, із заздрістю, прихованою злістю , може наврочити; ось чому мати, чуючи похвалу своїй дитині від чужої людини, спльовує, щоб відвернути шкоду. Проголошене прокляття сім років носиться в повітрі і будь-коли може впасти на того, кого проклято.
У мовленні старомайданців прокляття досить розповсюджені: «іди ти під три чорти», «щоб ти не діждав», «бодай тобі дихати не дало», «щоб тебе лиха година побила», «щоб ти оглух», «хай тобі повилазить», «хай тобі язик одсохне», «щоб ти тріснув», «щоб тебе дощ намочив».Цікаво, що в побажаннях їз негативною семантикою вживається зневажливо-простий займенник «ти», замість шанобливого «Ви» в добрих побажаннях.
2.2. Народні вірування і замовляння
(За розповідями жительки с. Старий Майдан Бондар Марії Василівни)
Колись основною годувальницею сім’ї була корова. Тому люди боялися, щоб вона не захворіла або щоб відьма не вчепилася. Тому робили усякі перепони:
- видоївши корову, наливали молоко у сковороду, клали туди ніж і жарили. Вважали, що відьма прийде обов’язково щось позичити, але потрібно було її вилаяти і вигнати, дехто навіть бив;
- якщо у корови не стало молока, то слід було на новий місяць видоїти корову, налити в горщик молока, вкинути туди цідилку і 12 голок та й варити-- відьма обов’язково прийде;
- якщо купляли корову, то приводили до хліва смерком і на поріг клали мішок і сокиру, а потім через це переводили корову;
- навесні вперше вигонили корову в череду вербовою освяченою гілкою.
Вода, за народними віруваннями, - найвеличніший дар неба, вона оживляє землю та душу людини. В українських традиціях вода виступає як символ святості й виконує очисну функцію. Земна вода поєднана з небесною, а тому є символом морального і духовного очищення.
Наші предки вірили в те, що коли довго немає дощу, то воду з небес можна викликати:
- жінка, що годує немовля, мала у три криниці всипати освячений мак-видюх до сходу сонця;
У великі церковні свята воду освячували в церкві і нею лікували, освячували, знімали порчу, зцілювали.
У Чистий четвер, до сходу сонця йшли до річки дівчата і вмивалися, щоб гарне личко було, і щоб хвороби не чіплялися.
Великим життєдайним елементом в народних віруваннях був вогонь. Вогонь – це засіб, який допомагав людині, оберігав її і часто виступав у поєднанні з водою. Під час святкування Водохреща в ополонку тричі занурювали запалену воскову свічку, щоб освятити вогнем воду. На святі Купала дівчата ворожили на воді, пускаючи вінки із запаленою свічкою, а також розпалювали вогнище біля купальського деревця. Після свята стовбур дерева спалювали і цей попіл зберігали як очищувальний засіб.
Великими вогнями наші пращури зустрічали великий, світлий день – Великдень. У страсний четвер, напередодні свята, вогнем запаленої свічки очищали оселю, двір і вірили, що вогонь прожене все недобре і вороже. Освячений вогонь мав обов’язково потрапити до кожної оселі. Запалена свічка є ще символом сонця. Тому часто використовували її в багатьох родинних обрядах. Під час весілля обов’язково молодятам давали в руки запалені свічки – символ святості і вірності. Коли відбувався обряд хрещення дитини, то свічки тримали куми як символ очищення. Біля померлого також обов’язковим було запалювання свічки і читання молитви. Запалювали свічки в оселях на Великдень і під час Святої вечері, Щедрого вечора. Деякі із цих звичаїв збереглися і до сьогодні. Освячували свічки на святі Маковея. Їх вкладали у засушене зілля (маковійську квітку).
Важлива роль належала народним замовлянням, які пронизували майже всі сфери людського життя, посідали значне місце в народній свідомості. Існували цілі серії замовлянь – замовляння-прохання або молитви, замовляння-любовні присушки, але більш за все були поширені замовляння-обереги. Ось , наприклад , деякі з них.
Проти злодіїв: „Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Замикаю я замком, запираю я плечем, Троїцькою молитвою, опаловою рукою, Богородицю на замок, двох євангелістів Луку та Марка, розставляю сіті по всіх кутках. По всіх сторонах од всякого злодія і грабіжника, котрий приходить ночної і понічною порою. Хто торкнеться мого майна, рухомого і нерухомого, не понесе його, Господи, ні взад, ні вперед і відразу заверне його до камінної стіни. Амінь”.
Від людських заздрощів:
„Зустрічаю (ім’я) з хлібом-сіллю, з паскою. Благослови, Господи, будь з душою і ласкою, відпустіть (ім’я) голову, руки, ноги. Прошу, Мати Божа, оправдати!
Кладу-накладу, щоб(ім’я) мав в кориті, хліві і діжі. А я піду на гору, наберу піску і насиплю слід ворогу. Амінь”.
Для благополуччя:
„Отче небесний, Владико, Господи, Спасителю наш, сохрани раба Божого(ім’я), сохрани нас грішних, сохрани мою сім’ю, віджени від нас нечисту силу, помилуй нас від лукавого, не вводь нас у спокусу вільно чи невільно, прости нам тяжкі гріхи, зціли нас від хвороб, від всіляких напастей по милості Твоїй, від машини, від скотини, від звіря, від гада, від людини злої по Твоїй милості. Амінь”.
Від біди:
„Господи, Ти молишся на небі, а ми, люди, на землі, так важко і раба Божого(ім’я) образити. Як мертві рук не підіймають, так би і вороги на раба Божого(ім’я) не підіймали рук. Святий Миколай Угодник, спаси раба Божого(ім’я) в воді, в вогні і на землі”. Амінь.
На щасливу долю:
« Лежать 12 ножів, у них 13 сторожів,12 святих та ще Іуда. Підійду до тих ножів,скажу сторожам голосом приємним. Поклонюсь їм до землі і попрошу:
- Іуда! На мене подивись! Виведи страх і презріння, від людей всіх віків нещастя і презріння. Щоб мене всі уважали, а тебе всі проганяли. На тебе, щоб всі плювали, щоб тебе всі проганяли. Візьми ло себе і мої скорботи, і мої 12 ножів, 13 сторожів. Слово, язик, замок, церкви порогів. Амінь».
2.2.Лікувальна магія і народна медицина
(За розповідями жительки с. Старий Майдан Люшненко Валентини Тодосівни . )
Усе сказане й написане завжди комусь адресовано. Від лікаря пацієнт чекає взаєморозуміння та співпереживання, тому і потрібно шукати найточніші і найвиразніші слова, тим самим активно впливаючи на його настрій, самопочуття.
Віра в магічну чудодійну силу слова притаманна всім релігіям, фольклору, давній народній медицині. У ній слову завжди віддавали перевагу перед рослиною чи ножем. В єгипетському папірусі (ХУІ ст.. до н. е.) хворому нагадують : «Заклинання благотворні у супроводі ліків, а ліки благотворні у супроводі заклинань». З часом слово стало самостійним засобом лікування і профілактики. Вважалося, що слову підкоряються злі духи,хвороби, воно впливає на хід подій, перед ним відступають природні напасті , його чують боги. Христос, який зцілював людей від душевних та фізичних страждань, теж покладався на слово, що лікує. Головне усвідомлювати : «По вірі вашій нехай буде вам». Тому іноді кажуть, що професія психотерапевта бере свій початок від Ісуса Христа, а Новий Завіт—перший, так би мовити , підручник з цієї галузі медицини.
Особливе місце мала також народна медицина та лікувальна магія у нашому селі. Лікувальна магія була тісно пов’язана з діяльністю знахарів( у нас їх називали баба (жін. р.) або дід (чол. р.)). Вони намагалися допомогти людині позбутися болю, порчі... за допомогою виливання на віск, викачування яйцем, замовляннями словом, молитвою, магічними діями з вогнем, водою, землею.
Замовляння від ляку:
(замовляти перед сном дев’ять разів)
„На синьому морі вишка, а на тій вишці дуб. На тім дубі дванадцять канатів. На тих канатах дванадцять ангелів. Вони співають, виспівують, злого Духа з раба Божого(ім’я) виганяють з кісток, з ніг, з рук, з голови, з тіла. Згинь в ніч, як і вдень. Господи, прийди на допомогу”. Амінь.
Замовляння від зубного болю:
(Вийти на вулицю, поклонитися низько місяцю і замовляти три рази, дивлячись на місяць)
„Молодику, молодику, молодику, у тебе золотий ріжок. Ти був на тому світі? Ти бачив (ім’я покійного родича)? У нього зуби не болять? Нехай і в раба Божого(ім’я) теж не болять. На віки вічні”. Амінь.
Замовляння від чиряків:
Прочитати молитву „Отче наш...”
„Вийди біль з білого тіла, з червоної крові, з жовтої кістки”
(Читати дев’ять разів, обводити хворе місце і хрестити. Після всього тричі сплюнути).
Молитва була не тільки формою спілкування людини з Богом , а й засобом позбавлення багатьох хвороб . Лікування кожної немочі підпорядковувалося окремим святим . В першу чергу за зціленнями люди зверталися до Спасителя , Пресвятої Богородиці , свого Ангела – Хранителя .
Від головних болей молилися Іоану Предтечі; від хвороб очей – святому Микиті , святому мученику Лаврентію; коли боліли зуби, то зверталися до священномученика Антипа; щоб не хворіли немовлята, допомагала молитва великомучениці Параскеві; від усіх недугів молилися святому Пантелеймону.
Наші предки найчастіше читали молитву « Во здравіє …» :
«Господи Боже, благослови ! Во имя Отца и Сына, и Святого Духа аминь. Как Господь Бог небо и землю, и звезды, и воду, и земли твердо утвердил и крепко укрепил, и как на той сыроматерной земле нет ни которой болезни, ни кровныя раны, ни щипоты, ни ломоты, ни опохоли, так же сотворил Господь меня, раба Божия (имя), как сотворил Господь, твердо утвердил и крепко укрепил жилы мои, и кости мои, и белое тело мое, так же у меня, раба Божия (имя ), не было бы на белом теле, на ретивом сердце, ни на костях моих никоторой болезни, ни крови, ни раны, ни щипоты, ни ломоты, ни опохоли . Един архангельский ключ во веки веков. Аминь».
Рослини служили людині ще в давні часи . Кожен знав про лікувальні, магічні і святоочисні властивості дерев, кущів, трав. Які ж з них були найбільш шановані в нас? Чому?
Верба одвічно шанувалась, вона і до сьогодні залишилась в обряді Вербної неділі. У нас верба росте без особливих умов, приживається у будь – якому грунті . До сьогодні у народі кажуть : « Ти, як верба, де не посади – виросте.»
Калина – дерево - легенда . У нашій місцевості це дерево шанували, оберігали . Біля кожної хати мала рости калина як символ сімейної злагоди, достатку . Вважали, якщо хтось знищить калину, того чекає нещастя .
Багато спогадів і повір’їв існує про осику . Колись казали, що це дерево прокляте Богом і людьми, тому що на гілляці саме цього дерева повісився Іуда, котрий зрадив Христа.
У давнину кожен господар намагався на своєму обійсті посадити липу, бо, за народним повір’ям, саме вона приймає на себе всі злі чари . Тому на липі і буває багато наростів. Ніколи в обійсті не садили дерево ялини чи сосни, бо вважали, що вони приносять нещастя.
У засобах народної медицини переважно використовувались польові рослини та дикорослі трави: рум’янок, чебрець, собача кропива, чистотіл, кропива, звіробій, подорожник, спориш..., використовувались також лісові дерева та кущі: листя і кора дубу, липи, берези, тополі, осики, цвіт та плоди калини, шипшини, бузини, соснова живиця, цвіт акації.
Окрім рослинних засобів, широке застосування мали також ліки тваринного походження: молоко, жир гусячий, свиняча сітка, баранячий лій, ріпаковий олій, смалець...
Характерною рисою народної медицини було широке застосування засобів мінерального походження: глини, піску, крейди, солі, торфу...
І, звичайно, жодна сім’я не обходилась без меду і прополісу. Ось деякі нехитрі рецепти:
- Щоб позбутися простуди, пили чай з плодів калини, цвіту бузини, сосни, чебрецю; також робили компреси з баранячого лою і свинячої сітки;
- Від хвороби шкіри(висипи, рани) робили примочки або ж купіль з череди, подорожника, рум’янку.
- Жіночі недуги лікували відварами з цвіту акації .
- Якщо боліла спина, крутили руки, ноги, крутили суглоби, то прикладали до них суміш 1:1 із живиці і смальцю; парились у відварі березового листя, соснової тирси;
- Зубний біль втихав, якщо до зуба прикладали свіже сало або прополіс;
- Вигрівали хворі місця сухим теплом, нагрівши пісок, сіль, торф.
- При лікуванні виразки шлунку , безсоння використовували відвар маку .
- Чай з полину давали малим дітям для покращення апетиту і для загоєння ран.
- Відваром квіток мальв лікували бронхіт.
- Настоєм молодої кропиви ( на горілці ) лікувалися від малокрів’я.
- Відвар з лісового копитняку використовували для лікування алкоголізму.
- Відвар осикової кори давали пити хворим на лихоманку .
- У вербовому настої лікували рани , а вербовий чай пили при інфекційних
хворобах.
Висновки
Досліджуючи роль народного слова у житті давніх українців, я намагався зібрати і систематизувати розповіді жителів нашого села , зокрема , заговори , молитви , вірування , повір’я ,слова – символи та елементи деяких обрядів , з якими було пов’язане їх життя . І виявилось, що якою б досконалою не була українська література , вона ніколи не зможе охопити всі скарби усної народної творчості .У наших душах постійно живе бажання в необхідності спілкування з старожилами саме в плані збагачення духовними і словесними цінностями . Разом з тим , можна сказати , що дане питання на сьогодні ще не зовсім вивчене і потребує більш повного дослідження , сучасної систематизації.
В результаті дослідження з’ясовано , що обряди , звичаї і традиції наших предків були досить тісно пов’язані із повір’ями , замовляннями , молитвами , магією … і все це передавалося словом .
Сьогодні , коли інтерес до народної культури зумовлений не тільки поверхневим зацікавленням окремих людей , а й глибинними процесами становлення сучасної української нації , вивчення культурних надбань є необхідною умовою формування нового українського суспільства. І хоча з позицій сьогоднішнього дня багато що з народних вірувань і повір’їв , магічних слів і молитов сприймається як наївні уявлення про людину , природу і світ , проте в них закладено народну мудрість , українське слово, розумне ставлення до природи , повага до людини.
Осмислюючи набутки давньої української культури , я відчув , як з часових глибин йде до нас народне слово , народний досвід , що , з одного боку , сьогодні певною мірою можна використовувати і на уроках української літератури , і при підготовці та проведенні фольклорних свят , з іншого – у нашому повсякденному житті.
Література
1.Болтарович З.Народна медицина українців.-К.:Дніпро,1993.-307 с.
2.Воропай О.Звичаї нашого народу : В 2 т. – К.:Обереги ,1995.-Т.1.-230с.
3.Коваль А.П. Слово про слово. – К.: Радянська школа,1986.
4.Українці : народні вірування , повір’я , демонологія / За ред. П.Понамарьова. – К.:Либідь , 1992.-637 с.
5.Українські замовляння / Під ред.Москаленко .-К.:Дніпро , 193.-307с.
6.Чак Є.Д. Барви нашого слова . к.;1989.
7.http://www.iai.donetsk.ua
8.http://www.svit.ks.ua
9.http://www.refine.orq.ua
10.Воропай Олекса. Звичаї українського народу .-К.: Школа ,2006р. – 384 ст.
11. Пісні родинного життя . Збірник/Упорядник Г.В.Довжинок . К.: Дніпро,1988.-359ст.
12. Войтович В. Українська міфологія / В. Войтович—К .:Либідь, 2002.—664 с.