Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міжнародний комерційний обіг складається з багаточисленних експортно-імпортних операцій, які по своїй юридичній природі є двох або багатосторонніми угодами, тобто цивільно-правовими договорами. Оскільки ціллю експортно-імпортних операцій є, як правило, перехід права власності на рухомий скрізь кордон товар до покупця, остільки в більшості випадків експортно – імпортні операції з товарами опосередковуютья договором міжнародної купівлі – продажу товарів. Тільки дві особливості, які притаманні договору міжнародної купівлі – продажу (контракту), що відрізняють його від договору внутрішньої купівлі – продажу:
1) сторони контракту – особи, які мають комерційні підприємства в різних державах;
2) предмет договору купівлі – продажу переміщається через державний кордон.
Але ці особливості не вносять яких – небудь змін, шодо кваліфікації договірних відносин, тому може бути зроблено висновок, що договір міжднародної купівлі – продажу (контракт) є такий самий договір купівлі – продажу, який згідно національного законодавства України й інших держав визнається самостійним інститутом договірного права, опосередковуюший операції з продажу и купівлі товарів. Розглядаючи співвідношення поняття договору міжднародної купів-лі – продажу товарів з загальним (родовим) поняттям договору купівлі – про¬дажу, І. В. Єлісєєв відмічає договір міжднародної купівлі – продажу є різновидом купівлі – продажу загалом, однак його неможна розглядати в якості однопорядкового з іншими угодами, які регулюються § 1 - 6 глави 54 ЦК. Договір міжнародної купівлі – продажу товарів (контракт) – консенсуальний, тому що зобовязання виникає з моментк досягнення сторонами згоди; оплатний, тому що покупець зобовязаний задовільнити інтерес продавця шляхом сплати певної грошової суми за товара; двосторонній, тому що кожна сторона не тільки має права, але й несе зустрічні зобовязання перед контрагентом. З урахуванням загального визначення договору купівлі – продажу, закріпленого в п. 1 ст. 655 ЦК України, може бути сформульовано наступне визначення: за договором міжнародної купівлі – продажу одна сторона (продавець) передає або зобовязується передати товар, рухомий крізь державний кордон, у власність другій стороні (покупцеві), комерційне підприємство якого знаходиться на території іншої держави, а покупець зобовязується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму.Дане визначення, як представляється, відповідає укладеному в вітчизняній та зарубіжній літературі й міжнародній правозастосовній практиці розумінню договору міжнародної купівлі – продажу.
Відповідно до ст. 1 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ЗЕД), зовнішньоекономічний договір (контракт) — це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.
Ознаками такого договору, що дозволяють виділити його в окрему групи господарських договорів, є:
Зовнішньоекономічна діяльність здійснюється на принципах свободи її суб'єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законодавством, та рівності суб'єктів перед законом. Реалізується вона на рівні як державних органів влади і управління, так і господарських організацій та інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.
Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності є:
1) суб'єкти господарювання;
2) підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб'єктів господарювання, які не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані в порядку, встановленому законом. Крім того, у зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Держава гарантує однаковий захист усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності (ст. 378 ГКУ)
На рівні господарських організацій та інших суб'єктів зовнішньоекономічна діяльність виявляється при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних договорів. Суб'єкти цієї діяльності, як зазначено у ст. 382 ГКУ, мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), крім заборонених законодавством України. Договір (контракт) укладається у письмовій формі, якщо інше не передбачено законом або чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України. Форма такого договору (контракту) регламентована правом місця його укладання (яке визначається відповідно до законів України), щодо земельних ділянок, будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, - українським законодавством. Права та обов'язки сторін договору визначаються правом місця його укладання, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору в разі недосягнення згоди сторін встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяльність.
Держава надає чіткі гарантії захисту зовнішньоекономічних договорів. Так, згідно з ч. 6 ст. 382 договір може бути визнаний недійсним лише у судовому порядку і тільки тоді, якщо він не відповідає вимогам законів України або чинним міжнародним договорам, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Водночас законом може бути встановлено особливий порядок укладання, виконання і розірвання окремих видів зовнішньоекономічних договорів (ч. 7 ст. 382)
Статтею 383 ГКУ передбачено державну реєстрацію зовнішньоекономічних договорів. У ній йдеться про те, що Кабінет Міністрів України з метою забезпечення відповідності зовнішньоекономічних договорів (контрактів) законодавству України може запроваджувати їх державну реєстрацію. Види договорів, що підлягають державній реєстрації, а також порядок її здійснення визначаються Законом про зовнішньоекономічну діяльність та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього. Виконання зобов'язань, що випливають із зовнішньоекономічних договорів, не зареєстрованих в установленому законом порядку, тягне за собою застосування до суб'єктів господарювання, які порушили цю вимогу, адміністративно-господарських санкцій, передбачених законом.
Зовнішньоторговельні операції здійснюються на підставі договорів, які укладають національні та іноземні суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності. Міжнародна торговельна угода є правовою формою, яка опосередковує комерційні операції. Статтею 381 ГКУ передбачається можливість ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій. Як випливає зі змісту цієї статті, Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік товарів (робіт, послуг), експорт та імпорт яких здійснюються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності лише за наявності ліцензії. Порядок ліцензування експортно-імпортних операцій та види ліцензій регламентуються законом. Режим квотування таких операцій запроваджується у випадках, передбачених законом, чинними міжнародними договорам України, та здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та/або сумарної митної вартості товарів, які можуть бути ввезені (вивезені) за певний період.Порядок квотування та види квот визначаються законом. Інформація щодо введення режиму ліцензування або квотування публікується в офіційних виданнях у порядку, встановленому законом.
Основні вимоги щодо форми, змісту та порядку укладання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) містить також Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (зі змінами відповідно до Закону України від 21 жовтня 1999 p. № 1182-XIV). Такими змінами є:
1. Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому закону. Дії, які здійснюються від імені іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб'єкта.
2. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.
3. Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України.
4. Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недотримання форми, якщо додержано вимог законів України.
5. Форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України.
6. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше, а місце укладання угоди - законами України.
7. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладанні договору (контракту), або в результаті подальшого погодження.
8. За відсутності погодження між сторонами стосовно права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), використовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є:
- продавцем - у договорі купівлі-продажу;
- наймодавцем - у договорі майнового найму;
- ліцензіаром - у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав;
- охоронцем - у договорі зберігання;
- комітентом (консигнантом) - у договорі комісії (консигнації);
- довірителем - у договорі доручення;
- перевізником - у договорі перевезення;
- експедитором - у договорі транспортно-експедиторського обслуговування;
- страхувачем - у договорі страхування;
- кредитором - у договорі кредитування;
- дарувальником - у договорі дарування;
- поручителем - у договорі поруки;
- заставником - у договорі застави.
9. До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така діяльність або де одержано передбачені договором (контрактом) результати, якщо сторони не погодили інше.
10. До зовнішньоекономічного договору (контракту) про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприємство створюється та офіційно реєструється.
11. До зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі, застосовується право країни, на території якої провадяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.
12. До прав і обов'язків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), не зазначеними в цій статті, застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка забезпечує виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту.
13. При прийнятті до виконання за зовнішньоекономічним договором (контрактом) береться до уваги право місця такого прийняття, оскільки сторони не погодили інше.
14. Товарообмінні (бартерні) операції суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, що здійснюються без розрахунків через банки, підлягають ліцензуванню Міністерством економіки України у поряд ку, встановленому Законом про зовнішньоекономічну діяльність.
На території України діє Конвенція ООН 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція). Ця конвенція виходить з того, що немає потреби в укладанні чи підтвердженні договору тільки в письмовій або іншій обов'язковій формі. Він може доводитися будь-якими засобами, у тому числі показаннями свідків. Але з цього загального правила є важливий виняток. На підставі ст. 96 Віденської конвенції держава, законодавство якої потребує, щоб договори купівлі-продажу укладалися чи підтверджувалися в письмовій формі, може заявити, що у випадках, коли одна із сторін договору має своє комерційне підприємство в цій державі, положення Віденської конвенції, що допускають використання іншої форми, не застосовуються.
Віденська конвенція також вказує способи укладання договорів у письмовій формі. Згідно зі ст. 13 для цілей Конвенції під "письмовою формою" розуміють також сповіщення телеграфом і телетайпом. Природно, що під час укладення договорів шляхом обміну повідомленнями телеграфом чи телетайпом стає неможливим обговорення численних договірних умов. Здебільшого оферта та акцепт містять лише обмежене коло конкретних умов (найчастіше найменування товару, кількість, вимоги до якості, ціну і базис поставки, терміни поставки, порядок платежів). Але це зовсім не означає, що відпадає потреба в узгодженні кола інших питань.
У міжнародній торгівлі у вигляді єдиного документа укладають, як правило, великі та складні договори. В більшості ж випадків договори оформляються шляхом обміну пропозиціями (оферта) та її підтвердженням (акцепт), які надсилають поштою, телеграфом і телетайпом.
Від імені суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України, що є юридичними особами, договір можуть підписувати:
У жодному нормативному акті України, які регламентують форму і порядок підписання зовнішньоекономічних договорів суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України, не зазначено, що підписи представників української сторони, поставлені під зовнішньоекономічним договором, повинні бути скріплені печаткою відповідної юридичної особи. Отже, скріплення підписів печаткою необов'язкове. Наявність чи відсутність відтиску печатки на договорі з боку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України жодним чином не впливає на юридичну чинність або дійсність самого зовнішньоекономічного договору.
3. Загальна характеристика Віденської конвенції про міжнародний договір купівлі-продажу 1980 р.
У 1966 р. була створена ЮНСІТРАЛ — Комісія ООН по праву міжнародної торгівлі, основною метою якої було проведення уніфікації в області міжнародної торговельної діяльності. ЮНСІТРАЛ приступила до перегляду текстів Гаазьких конвенцій для того, щоб зробити їх більш «гнучкими» — прийнятними для держав з різними правовими системами.
У 1980 р. на конференції Генеральної Асамблеї ООН за участю делегатів з 62 країн у Відні була прийнята Конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яка набула чинності з 1.01.1988 р. Умовою приєднання до Віденської конвенції є денонсування Гаазьких конвенцій 1964 р.
Структурно Віденська конвенція складається з чотирьох частин (101 стаття):
– сфера застосування і загальні положення:
– укладання договору:
– купівля-продаж товарів;
– заключні положення.
Держави, що приєднуються до Конвенції, наділяються правом скасувати щодо себе дію частин 2 або 3, а також внести застереження відносно обов'язковості письмової форми контракту. Частини друга і третя мають самостійне значення, і тому кожна держава при ратифікації конвенції може заявити про те, що вона не пов'язана однією з цих частин (ст. 92).
---Сфера дії договору міжнародної купівлі-продажу
Сфера застосування Конвенції. Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах:
а) коли ці держави є учасницями Конвенції;
б) коли відповідно до норм МПП застосовується право держави – учасниці Конвенції (ст. 1).
Стаття 2 Конвенції обумовлює, що норми Конвенції не застосовуються до продажу:
– товарів, що придбаваються для особистого, сімейного або домашнього використання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час до або в момент укладання договору не знав і не повинен був знати, що товари придбаваються для такого використання;
– з аукціону;
– у порядку виконавчого провадження або іншим способом
в силу закону;
– фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних
документів і грошей;
– судів водного і повітряного транспорту, а також судів на повітряній подушці;
– електроенергії.
Стаття 3 виключає застосування Конвенції до договорів підряду і договорів на надання послуг.
Конвенція не регулює такі питання:
– дійсність договору;
– перехід права власності на товар;
– відповідальність продавця за заподіяні товаром ушкодження здоров'я або смерть якої-небудь особи.
На підставі ст. 6 Конвенції, сторони можуть виключити для себе застосування Конвенції цілком або в частині або відступити від її положень, зазначивши про це в договорі. Таким чином, конвенція носить диспозитивний характер стосовно положень зовнішньоекономічного договору (контракту): більшість її положень діє, якщо сторони не домовились про інше. Однак спеціального посилання на Конвенцію в тексті договору не потрібно – вона діє автоматично як частина національного законодавства країн, що її підписали.
Правила тлумачення самої Конвенції й умов договорів. При тлумаченні норм Конвенції варто враховувати її міжнародний характер і необхідність однакового застосування.
Укладання договору. Конвенція докладно регулює порядок укладання договору (частина друга): направлення оферти, акцепт, вступ договору в дію.
Пропозиція про укладання договору є офертою, якщо вона (ст. 14):
адресована одному або декільком конкретним особам;
досить визначена: вказано товар і прямо чи побічно встановлюються кількість та ціна або передбачається порядок їхнього визначення;
виражає намір оферента бути пов'язаним у випадку акцепту.
Стаття 19 закріплює принцип дзеркальності акцепту – він не повинен істотно змінювати умови оферти. Перелік умов, що істотно змінюють умови оферти: ціна, платіж, якість і кількість товару, місце й термін постачання, обсяг відповідальності, вирішення спорів.
Договір вважається укладеним з моменту одержання оферентом акцепту. Дане положення є важливим, оскільки правові системи держав континентального й англо-американського права дотримуються різних позицій у цьому питанні: перші – «теорії одержання» (вступ акцепту в силу пов'язується з одержанням його оферентом), другі — «теорії поштової скриньки» (акцепт набирає сили після його відправлення).
У Віденській конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.) зазначено, що оферта - це дія (або бездіяльність) однієї зі сторін угоди, з яких очевидно, що вона бажає укласти договір купівлі-продажу.
Офертою вважаються тільки такі дії, що відповідають усім із зазначених нижче вимог:
1) оферта має бути пропозицією укласти договір;
2) вона повинна передбачати, що оферент буде пов'язаний її умовами у випадку акцепту. Публічне оголошення не є офертою, якщо тільки в ньому прямо не передбачено інше;
3) оферта має бути достатньо визначеною, вказувати на:
- товари;
- якість товарів;
- ціну товарів.
Віденська конвенція містить досить гнучкі правила встановлення "визначеності" оферти:
1) оферта вважається визначеною навіть тоді, коли товари просто "позначаються". Інших вимог у Віденській конвенції не передбачено;
2) оферта вважається визначеною, якщо вона:
- встановлює ціну або якість товару,
- передбачає порядок визначення ціни або якості.
Акцепт - дія (або бездіяльність) іншої сторони, з чого очевидно, що вона приймає умови, запропоновані в оферті.
Якщо сказане в акцепті істотно відрізняється від того, що сказано в оферті, такий акцепт є новою офертою. Якщо ж відмінності не суттєві, то відповідь на оферту визнається акцептом, якщо тільки оферент:
- не заперечить проти цього усно;
- не повідомить про це.
Зробити це оферент повинен протягом "розумного проміжку часу". Віденська конвенція не пояснює, що варто розуміти під "розумним проміжком часу". Вона також не містить вичерпного визначення поняття "істотні відмінності акцепту від оферти". Проте вона має перелік питань, що вважаються суттєвими. До таких питань належать:
- ціна;
- порядок платежу;
- якість і кількість товару;
- місце і термін поставки;
- обсяг відповідальності однієї зі сторін перед іншою;
- вирішення спорів.
Коли акцепт виражений у словах, то питання про те, чи мав він місце, зазвичай, не виникає.
Проте акцепт може бути виражений і через поведінку адресата оферти (через дії або бездіяльність)..
Віденська конвенція передбачає, що поведінка свідчить про акцепт тільки тоді, коли сторони про це домовилися заздалегідь. У всіх інших випадках поведінка може свідчити про акцепт тільки:
- в силу оферти, або
- в результаті практики, що сторони встановили у своїх взаємовідносинах, або
- в силу звичаю.
Віденська конвенція застосовується сторонами, якщо вони:
1) прямо не вказали в договорі, що Конвенція або якась її частина до них не застосовується, і
2) сторони договору знаходяться в двох різних державах:
- для обох цих держав Конвенція набрала сили, або
- для однієї з цих держав Конвенція набрала сили і сторони домовилися про те, що до їхньої угоди застосується саме право цієї держави, або
- для однієї з цих держав Конвенція набрала сили, і за нормами міжнародного приватного права застосовуваним до угоди є право цієї держави.
Зобов'язання сторін за договором (контрактом) міжнародної купівлі4продажу товарів. Зобов'язання продавця викладено у розділі З глави 2 ч. З Конвенції. Передбачені в ст. 46-52 права, що надаються покупцеві при порушенні договору продавцем, не вичерпують усіх засобів захисту порушених інтересів покупця (засоби захисту, надані покупцеві, зазначено також у ст. 71 і наступних статтях).
Стаття 45, що регулює відповідальність продавця у разі порушення ним своїх зобов'язань, єдиною правовою підставою для такої відповідальності називає порушення продавцем якого-небудь зі своїх зобов'язань за договором і Конвенцією. Ніяких інших підстав відповідальності продавця Конвенція не передбачає [15, с. 425].
Відповідальність продавця виникає не тільки при порушенні прямо виражених у договорі зобов'язань. Він відповідає і за порушення зобов'язань, які не зафіксовані безпосередньо в договорі, але виникають із самої Конвенції. Так, якщо в договорі немає вказівки щодо якості товару, що поставляється, продавець нестиме відповідальність у разі порушення положення Конвенції стосовно відповідності товару (ст. 3540), зокрема, коли товар непридатний для цілей, для яких зазвичай використовується товар того самого опису. Важливе положення ст. 45 - закріплення права покупця на відшкодування збитків і регулювання співвідношення цього права з іншими засобами правового захисту покупця. У п. 2 підкреслено, що здійснення покупцем свого права на інші засоби правового захисту не позбавляють його права вимагати відшкодування збитків. У цій статті йдеться лише про матеріальне право покупця на компенсацію збитків: правила нарахування збитків, що вправі вимагати покупець, містяться в ст. 74–77.
Конвенція виключає можливість втручання у взаємини продавця і покупця суду чи арбітражу, якщо покупець вже використовував який-небудь засіб правового захисту з приводу порушення договору. За даною нормою продавцю не може бути надано відстрочки, пов'язаної з виконанням ним своїх зобов'язань, якщо він звертається за цим до суду чи арбітражу.
З огляду на диспозитивний характер положень Конвенції (ст. 6) сторони в договорі можуть передбачити й інші засоби правового захисту, розширити їх кількість або вилучити які-небудь з них. Зокрема, у міжнародній комерційній практиці поширене використання таких договірних санкцій за порушення договору, як неустойка, тобто узгодження визначеної суми, що підлягає сплаті при порушенні договору. Регулювання таких засобів правового захисту залишилося за межами Конвенції. У разі виникнення щодо цього питання, яке сторони не врегулювали в договорі, їхнє рішення може визначатися насамперед відповідно до загальних принципів Конвенції, а за відсутності таких принципів - відповідно до права, застосованого у силу норм міжнародного приватного права. Іншими словами, питання про наслідки договірних штрафів і неустойок у багатьох випадках зважуватиметься на основі норм застосованого національного права.
Невиконання продавцем своїх зобов'язань, передбачених договором чи Конвенцією, дає покупцю право жадати від продавця реального виконання того, що становить предмет договору. Право покупця вимагати реального виконання договору продавцем означає, що продавець повинен доставити відповідно або весь товар, або його відсутню частину, усунути наявні в товарі дефекти чи вчинити будь-які інші дії, необхідні для того, щоб договір було виконано так, як передбачалося.
Реалізація права покупця на виконання договору в натурі не позбавляє його права вимагати відшкодування збитків, як це передбачено п. 2 ст. 45. Якщо п. 1 даної статті застосовується до будь-якого виду порушення договору, то п. 2 регулює взаємини контрагентів при конкретному порушенні - коли поставлений товар не відповідає договору. У цьому випадку покупець може зажадати заміни товару, але за певних умов. Перша умова пов'язана з тим, що витрати продавця з відправлення покупцю другої партії товарів і реалізації вже поставленого товару, який не відповідає договору, можуть значно перевищувати збитки покупця через постачання йому невідповідного товару. У Конвенції здійснено спробу збалансувати інтереси контрагентів у цьому випадку зазначенням того, що покупець може зажадати заміни товару тільки в тому разі, якщо ця невідповідність становить істотне порушення договору.
Покупець, вимагаючи заміни товару, повинен пам'ятати, що згідно зі ст. 82 таке право втрачається, якщо він не може повернути товар продавцю (крім випадків, передбачених п. 2) у тому стані, в якому він його одержав. Якщо поставлений товар не відповідає договору, покупець на підставі п. 3 ст. 46 Конвенції вправі жадати від продавця усунення цієї невідповідності шляхом виправлення. На відміну від права покупця вимагати заміни невідповідного товару ця правомочність реалізується незалежно від того, чи є невідповідність істотним порушенням договору. Іншими словами, характер порушення договору не впливає на право покупця вимагати усунення невідповідності.
Водночас Конвенція вводить іншу істотну умову реалізації даного права: покупець не може зажадати від продавця усунути невідповідність товару шляхом виправлення, якщо це є недоцільним з урахуванням усіх обставин. Критерієм доцільності вимоги про виправлення буде не рівень порушення договору, а передусім характер товарів, що постачаються, та інші супровідні обставини. Природно, що деякі види товарів узагалі не піддаються виправленню або їх виправлення пов'язане з непропорційними витратами. При цьому необхідно враховувати інтереси обох сторін договору, тобто збитки і вигоди від таких заходів стосуються як продавця, так і покупця.
У Конвенції передбачено випадки непостачання товару у встановлений термін, хоча не виключено й інші порушення зобов'язань, що випливають з договору. Так, надання додаткового терміну може забезпечити постачання усіх частин чи всього товару, виправлення будь-якої невідповідності шляхом усунення дефектів товару або постачання замість вчинення будь-якої іншої дії, що становитиме виконання зобов'язань продавця.
Цілком логічним і доцільним у даному зв'язку є підхід, відповідно до якого від покупця можна очікувати надання продавцеві можливості у додатковий термін виконати своє зобов'язання, якщо прострочення в постачанні не розглядається як істотне порушення договору. Додатковий термін може встановлюватися у вигляді зазначення або певної календарної дати, наприклад "1 квітня", або певного періоду часу (у днях, тижнях, місяцях тощо)
Інша умова полягає в тому, що термін повинен мати доцільну тривалість. Використання Конвенцією поняття "термін доцільної тривалості" є цілком виправданим, тому що заздалегідь установлювати такий термін не реально. Крім того, це позбавило б дане регулювання необхідної для комерційного обігу гнучкості. При визначенні виправданості певного терміну повинні враховуватися конкретні обставини. Зокрема, певну роль при цьому можуть відіграти характер, тривалість і наслідки прострочення, можливості продавця щодо як самого постачання, так і терміну його, а також будь-які обставини, що пояснюють зацікавленість покупця у швидкому постачанні.
Використання покупцем процедури встановлення додаткового терміну призводить до певних правових наслідків, пов'язаних з обмеженням свободи його дій. Пункт 2 ст. 47 передбачає, що покупець не може протягом установленого додаткового терміну застосовувати заходи правового захисту від порушення договору, крім права вимагати відшкодування збитків за прострочення виконання. Такі збитки можуть виникнути і підлягають відшкодуванню, навіть якщо продавець виконав свої зобов'язання в межах встановленого додаткового терміну. Заява про розірвання договору у всіх випадках подається у вигляді повідомлення (ст. 26). Варто послатися і на ст. 27, що регулює правові наслідки таких повідомлень. Отже, розірвання договору має місце (навіть за його істотного порушення) не автоматично, а лише тоді, коли покупець прямо і неоднозначно заявив про це контрагенту.
Пункт 2 ст. 49 визначає умови, дотримання яких необхідно для реалізації права покупця розірвати договір. Іншими словами, невиконання цих правил позбавляє покупця можливостей розірвання договору, навіть якщо в силу об'єктивних обставин він і має право на це. Передбачені в цьому пункті ситуації засновані на випадках, коли має місце істотне порушення договору через невиконання кожного із зобов'язань продавця. Проте таке регулювання не поширюється на розірвання договору внаслідок невиконання продавцем зобов'язань у встановлений додатковий термін, тобто на ситуацію, коли порушення виявилося в непостачанні товару. Тобто ці правила застосовуються, коли продавець вже доставив товари покупцеві.
Конвенцією визначаються умови застосування покупцем такого засобу правового захисту, як уцінювання товару. Використання його припускає, що продавець поставив невідповідні за договором товари, але покупець усе-таки віддав перевагу такому постачанню. Для цього засобу правового захисту характерні такі моменти: уцінювання може застосовуватися незалежно від того, була ціна за товар уже сплачена чи ще підлягає сплаті. Саме в останньому випадку правовий захист буде найефективнішим.
Основні проблеми, пов'язані із застосуванням на практиці уцінювання переважно стосуються визначення розміру уцінки. У Конвенції зазначено, що порівнянню повинні підлягати вартість фактично доставленого товару і товару, що відповідає договору. Використовується об'єктивний підхід, що виключає орієнтацію на ціну, зафіксовану сторонами в договорі.
Конвенція передбачає засоби правового захисту покупця у разі невиконання продавцем своїх обов'язків стосовно лише частини договору. Зокрема, така ситуація має місце, коли продавець постачає товар з нестачею або коли частина доставленого товару не відповідає договору за якістю, тобто часткове невиконання договору не дає покупцеві права реалізувати засоби правового захисту, зазначені у ст. 46-50 щодо всього договору. Часткове порушення договору надає право покупцеві заявити про розірвання договору в цілому тільки за умови, що невідповідність товару за договором є істотним порушенням його умов. Ця норма може розглядатися як конкретизація права на розірвання договору в разі істотного порушення (п. 1а ст. 41).
Конвенція регулює два випадки невиконання договірних зобов'язань: дострокове постачання і постачання товару в кількості, що перевищує зафіксовану в договорі. Мета цієї норми, що у принципі не відрізняється від сформованої комерційної практики, - збалансувати права, а також відповідальність продавця і покупця. За дострокового постачання Конвенція надає покупцю альтернативу: або прийняти товар, або відмовитися від нього.
Пункт 2 статті розглядає ще один випадок невідповідного виконання, а саме постачання товару в кількості, що перевищує погоджену в договорі. Обов'язок доставити товар у кількості, передбаченій договором, зазначено у п. 1 ст. 35. У даному випадку, як і в попередньому, покупцю надано право вибрати між прийняттям усього товару чи його частини і відмовою від прийняття зайвої кількості. Якщо покупець приймає надлишок товару, то він зобов'язаний оплатити прийняту їм кількість товару повністю.
Якщо він зволів прийняти надлишок товару або був зобов'язаний це зробити в силу правових положень, товар оплачується не за ринковою, а за погодженою у договорі ціною. Якщо покупець відмовляється від зайвої кількості товару, він вправі вимагати відшкодування заподіяних йому збитків, які переважно складатимуться з витрат із збереження зайвої кількості товару.
У ст. 53 визначено основні обов'язки покупця. При цьому за ст. 6 Конвенції у разі розбіжності між укладеним договором і Конвенцією пріоритет варто віддавати умовам договору. Крім основних обов'язків на покупця, відповідно до Конвенції, можуть покладатися й інші зобов'язання, зокрема оглянути (ст. 38) і зберігати (ст. 86) товар, інформувати продавця про перешкоди до виконання (ст. 79). Інші зобов'язання покупця можуть виникати із самого договору, звичаїв ділового обороту (ст. 9) або наміру сторін (ст. 8).
Конвенція містить перелік засобів правового захисту, наданих продавцю на випадок порушення покупцем зобов'язань, покладених на нього договором чи Конвенцією. Продавець має такі засоби захисту:
1) право вимагати виконання умов договору (ст. 62);
2) право розірвати договір (ст. 64 і 63);
3) право скласти специфікацію, якщо покупець її не надав (ст. 65).
Продавець вправі вибрати відповідний засіб захисту, але не може одночасно використовувати кілька заходів. Якщо продавець вирішив розірвати договір, він, природно, не може вимагати виконання за ним.
Використання продавцем кожного із засобів захисту, зазначених у ст. 62-65, не позбавляє його права вимагати відшкодування збитків. Стаття 62 підтверджує право продавця вимагати виконання покупцем своїх обов'язків за договором, особливо таких, як сплата ціни і прийняття постачання. Зі змісту статті видно, що невиконання покупцем своїх обов'язків не спричиняє автоматичного припинення договору. Вимога виконання може бути виражена у вигляді звернення до покупця з претензією, а за відсутності погодженого претензійного порядку на розсуд продавця можна відразу подати позов у компетентний судовий чи арбітражний орган. Але не слід забувати, що компетенція суду й арбітражу щодо обов'язку покупця виконати зобов'язання в натурі в силу ст. 28 Конвенції залежить від внутрішнього права країни суду
Конвенція також регулює підстави для розірвання договору продавцем, причому автоматичне припинення не допускається, а заява продавця про розірвання діє з моменту її одержання покупцем і в односторонньому порядку не може бути відкликана.
Стаття 64 передбачає дві підстави для розірвання договору:
1) якщо невиконання покупцем своїх обов'язків становить істотне порушення договору;
2) якщо покупець не виконує своїх обов'язків зі сплати ціни і прийняття постачання протягом додаткового терміну, встановлено го продавцем за ст. 63.
Якщо покупець не сплатив ціни, право на розірвання договору виникає або наступного дня після того, як продавець виявив факт істотного порушення зобов'язань покупцем, або наступного дня після закінчення встановленого продавцем додаткового терміну, або після одержання продавцем заяви покупця про невиконання своїх обов'язків у цей додатковий термін, причому використання продавцем свого права в часі не обмежене.
Правила ІНКОТЕРМС відомі в усьому світі і широко застосовуються в практиці міжнародної торгівлі. ІНКОТЕРМС — скорочення від англ.— міжнародні торгові терміни. Повна назва — Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів. За своєю суттю Правила є систематизованим збірником міжнародних торгових звичаїв. Хоч вони мають лише рекомендацій характер, це, як свідчить світова практика, не зменшує їхньої важливості і значення. Застосування Правил
ІНКОТЕРМС спрощує складання і погодження договорів, сприяє однаковому розумінню і тлумаченню контрагентами різних країн умов поставки, оскільки вони застосовуються в зовнішньоекономічній діяльності суб’єктами господарювання більшості країн світу.
Указом Президента України від 04.10.1994 № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» з метою однакового тлумачення комерційних термінів суб’єктами підприємницької діяльності України за укладання договорів, а також учасниками відносин, що виникають у зв’язку з такими договорами, установлено, що під час укладання суб’єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою 1953 року. Суб’єкти підприємницької діяльності України під час укладання договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), повинні забезпечувати додержання Правил IНКОТЕРМС.
На Кабінет Міністрів України покладене завдання:
а) опублікувати у двотижневий строк державною мовою України в газеті «Урядовий кур’єр» Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою 1953 року (у редакції 2000 р.);
б) забезпечувати опублікування державною мовою України наступних змін до Правил IНКОТЕРМС. Такі зміни застосовуються через десять днів після їх опублікування в газеті «Урядовий кур’єр» до відносин, що виникають у зв’язку з договорами, у тому числі зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними після опублікування відповідних змін. «ІНКОТЕРМС-2000» були опубліковані в числах «Урядового кур’єра» № 63 від 3 квітня та № 68 від 10 квітня за 2002 р.
Отже, суб’єкти підприємницької діяльності — резиденти України можуть посилатися в зовнішньоекономічних контрактах, що укладаються ними, на правила ІНКОТЕРМС в редакції 2000 р.
Посилання на ІНКОТЕРМС-2000 в договорі купівлі-продажу чітко визначає відповідні обов’язки сторін та зменшує ризик юридичних ускладнень.
Слід підкреслити, що сфера дії ІНКОТЕРМС обмежується питаннями, пов’язаними з правами та обов’язками сторін договору купівлі-продажу відносно поставки товарів (під словом «товари» тут розуміються «матеріальні речі», а «нематеріальні товари», такі як комп’ютерне програмне забезпечення, виключаються).
В ІНКОТЕРМС-2000 терміни для полегшення розуміння згруповані в чотири категорії, відмінні між собою по суті, починаючи з терміна, згідно з яким продавець тільки забезпечує покупцю доступ до товару на власних площах продавця («E»-термін — Ex Works); далі йде друга група, в рамках якої продавець зобов’язаний доставити товар перевізнику, призначеному покупцем («F»-терміни — FCA, FAS і FOB); далі «C»-терміни, відповідно до яких продавець повинен укласти договір на перевезення, не беручи, проте, на себе ризик втрати чи пошкодження товару або додаткові витрати внаслідок подій, що мають місце після відвантаження та відправлення товару (CFR, CIF, CPT і CIP); і, нарешті, «D»-терміни, за яких продавець має нести всі витрати та ризики, необхідні для доставки товару до місця призначення (DAF, DES, DEQ, DDU і DDP).
«E»-термін покладає на продавця мінімальні зобов’язання: продавець повинен лише надати товар у розпорядження покупця в узгодженому місці — звичайно на власних площах продавця.
З іншого боку, як часто відбувається на практиці, продавець може допомагати покупцю завантажити товар на транспортний засіб, наданий останнім.
«F»-терміни вимагають від продавця доставки товару для перевезення відповідно до вказівок покупця. У разі якщо місцем, названим у договорі як місце доставки, є площі продавця, поставка є завершеною, коли товар завантажений на транспортний засіб, наданий покупцем, а в інших випадках — коли товар наданий у розпорядження покупця без розвантаження з транспортного засобу продавця.
«C»-терміни вимагають від продавця укласти договір перевезення на звичайних умовах за власний кошт. Тому пункт, до якого він повинен оплачувати транспортні витрати, обов’язково має бути зазначений після відповідного «C»-терміна. За умовами термінів CIF і CIP продавець також повинен застрахувати товар і нести витрати щодо страхування. Необхідно зауважити, що «C»-терміни відрізняються від усіх інших термінів тим, що вказують на дві «критичні» точки. Перша — це точка, до якої продавець повинен організувати перевезення й нести витрати за договором перевезення, а друга — це точка переходу ризиків. Сутність «C»-термінів полягає у звільненні продавця від будь-яких дальших ризиків і витрат після належного виконання ним договору купівлі-продажу способом укладення договору перевезення та передавання товару перевізникові, а також забезпечення страхування за термінами CIF і CIP.
«D»-терміни відмінні за своєю природою від «C»-термінів, тому що відповідно до «D»-термінів продавець відповідає за прибуття товару в узгоджене місце чи пункт призначення на кордоні або всередині країни імпорту. Продавець зобов’язаний нести всі ризики й витрати щодо доставки товару до цього місця (пункту).
Отже, «D»-терміни позначають договори прибуття, тоді як «C»-терміни — договори відвантаження (відправлення).
Інакше врегульовано обрахування і зменшення розміру збитків у Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р. (Віденська Конвенція) та Принципах УНІДРУА. В цих актах зазначається, що збитки не можуть перевищувати шкоди, яку порушник передбачав або повинен був передбачати в момент укладення договору як можливий наслідок його порушення, враховуючи обставини, про які вона в той час знала або повинна була знати. Сторона, що порушила договір, розглядається як така, що має уявлення про обставини, що дозволяють їй передбачити наслідки порушення договору, якщо таке уявлення випливає з досвіду відповідної підприємницької чи комерційної діяльності, тобто відповідне знання присутнє всім, хто займається певним видом діяльності і його завжди можна очікувати від них. Припускається, що сторона знає про обставини, що дозволяють їй передбачити наслідки порушення договору, якщо контрагент звернув її увагу (включаючи її працівників та агентів на можливість настання визначених наслідків порушення договору. Так, якщо один з партнерів при укладенні договору якимось чином доводить до відома свого контрагента, що порушення договору спричинить йому, наприклад, незвичайно великі втрати, то визнається, що проінформований про це контрагент знає про обставини, що впливають на його передбачення розміру збитків. І з іншого боку, якщо сторона не повідомить про можливість виникнення незвичайного збитку при порушенні договору своєму контрагенту і знання таких обставин не можна розумно очікувати від нього, то збитки, які буде зобов’язаний відшкодувати порушник договору, будуть обмежені розміром збитків, який можна було передбачити, виходячи за звичайних умов аналогічних договорів.
Варто також наголосити, що відповідно до міжнародних актів, які розглядаються, сторона договору повинна бути повідомлена про обставини, що стосуються розміру збитків до моменту укладення договору. Якщо такі обставини стануть їй відомі після укладення договору, хоч і до його порушення, вони до уваги прийматися не будуть.