Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки України
Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка
Інститут філології
Кафедра української мови
Індивідуальне
науково-дослідне завдання
на тему:
«М. Гладкий як стиліст та унормовувач української літерарурної мови 20-х рр ХХ ст.»
Виконала: ст. 251гр.
Романенко Аліна
Перевірила:
доц. Дорошенко Л.І.
Суми – 2013
Зміст
Вступ
М. Гладкий як стиліст та унормовувач української літературної мови 20-х рр ХХ ст.
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Процес становлення та внормування української літературної мови, що розпочався після проголошення незалежності України (1918 р.) та надання українській мові статусу офіційної, був складним і суперечливим. Численні мовознавчі дискусії (зафіксовані у тогочасних наукових збірниках, часописах, бюлетенях, порадниках і т.ін.), учасниками яких стали А. Кримський, І. Огієнко, М. Сулима, Є. Тимченко, , О. Синявський, О. Курило, С. В. Сімович, А. Ніковський та ін., стали тому беззаперечним свідченням.
Якщо говорити про дальший розвиток тогочасної української літературної мови, що сформувалася, як відомо, на середньонаддніпрянській діалектній основі, то в цьому питанні погляди вчених-мовознавців двадцятих років минулого століття були схожі. Так відомий мовознавець О. Курило писала: «І що більше українська інтелігенція хоче стати в пригоді народові, визволити його з темряви, піднести його культурній рівень, то більше вона повинна використовувати українську народню мову, вона повинна вчитися від народу висловлювати його думками, його психологією мови наукові правди» Визначаючи неабиякий вплив з боку мови російської та польської, що негативно позначився на мові українських газет, мові науковців, учителів та мові школярства, тогочасні лінгвісти зазначали, що письменницька мова, яка завжди повинна бути взірцем для наслідування та своєрідним еталоном мовної краси та стилю, не може похвалитися навіть такими обов’язковими характеристиками, як чистота і правильність. «Не можна писати гарно, не знаючи мови свого народу!» – саме так можна сформулювати головний постулат і водночас вимогу тогочасних мовознавців до письменників.
М. Гладкий як стиліст та унормовувач української літературної мови 20-х рр ХХ ст.
Один із нормалізаторів української літературної мови доби так званої українізації був відомий мовознавець, поет, педагог, редактор,співробітник з товариства “Просвіта”, автор та редактор словників і правОписних праць з культури мови, стилістики, історії української мови - Микола Дмитрович Гладкий.
Характеризуючи загальний стан української літературної мови двадцятих років (до 1929 р. включно), М. Гладкий писав: «Справді, літературної або інакше «культурної» мови, зафіксованої в письменстві, підпертої практикою повсякденного життя, звязаної органічно з усією складною соціальною машиною, з усіма верствами нашого суспільства, ми ще не маємо» [3: 5]. Ґрунтом для дальшого розвитку тогочасної літературної мови , на думку Миколи Дмитровича мала стати – народна мова: «Організуючи тепер свою культурну мову, відшліхтовуючи її, роблячи з неї тонке знаряддя освіченої думки, ми ні на хвилину не сміємо спускати з ока своєї мовної бази – отієї мовної стихії, що одна дає животворчу силу всій культурній надбудові»
У своїй книжці «Мова сучасного українського письменства» (1930) мовознавець досить ґрунтовно виклав свої «спостереження» над мовою тодішніх літераторів, указавши на відхилення від мовних норм у галузі граматики, лексики та синтаксису.
М. Гладкий розпочав свої «спостереження» над мовою красного письменства зі вступу, де намагався з’ясувати такі теоретичні питання, як: «Що таке слово?» і «Що ми називаємо мовою?». Примітно, що у вступі Гладкий, ідучи за швейцарським мовознавцем Ф. де Соссюром, намагався вирішити складну проблему мови і мовлення, використавши при тому терміни «язик» і «мова», що вживалися в тогочасній лінгвістиці Аналізувати мову красного письменства Гладкий береться «з погляду вироблених уже наших язикових норм» [2: 9]. За критерії визначення нормативності або ненормативності слова чи синтаксичної конструкції у мові письменників, М. Гладкий обрав уже «узвичаєні … в нашому попередньому письменстві й зафіксовані у відповідних наукових виданнях літературні традиції». Іще одним критерієм, на думку Гладкого, можуть бути «ті норми українського культурного язика, що вже більш-менш яскраво позначилися в працях наших академічних установ і в окремих розвідках на мовні теми авторів-лінгвістів» [2: 9]. Варто зазначити, що поняття «літературна мова» та «культурна» мова вчений ототожнював і вживав їх у синонімічному значенні [3: 5; 2: 158].
На увагу заслуговують такі мовні явища, що, за словами Миколи Гладкого, були вжиті письменниками проти норм тогочасної літературної мови[4]. Отже, у галузі правопису до «типових огріхів» мовознавець зарахував: «випадки нерозрізнювання на письмі ненаголошених е та и» (наприклад, «блескучі» замість «блискучі»; «дзвиніло» замість «дзвеніло»)[5]; «непоправне писання» префікса з у дієсловах (наприклад: зкопіював, зхопила); правопис прикметників із суфіксом -ин («Лукеркин батько»; «шевчихин син» замість поправних «Лукерчин батько»; «шевчишин син»); уживання «німецького» суфікса -ир у запозичених словах («марширували» зам. «маршували»; «фарширована» зам. «фаршована»); «порушення правил евфонії української мови»[6] («в сельбуді», «в руках» зам. «у сельбуді», «у руках»[7]); уживання закінчень -у, -ю в іменниках чол. роду дав. відмінку «замість узвичаєних у літературних нормах -ові, -еві(-єві)» («Дмитрію» зам. «Дмитрієві»; «настрою» зам. «настроєві»); використання закінчення -ові в іменниках чол. роду місц. відмінку замість -у, -ю («у будинкові», «на ліжкові»; «по лобові»); непоправне вживання кличних форм, що «їх або обминають, або просто калічать» (наприклад, «Отут тобі, Павло, все твоє …» зам. « … Павле …»); уживання «штучних в нашій мові» дієприкметників на -чий («захоплююче життя», «переконуючі докази», «вмираючий ліс»); невизначеність щодо роду іменників, запозичених з інших мов: «клас» (чол.р.) зам. поправного «кляса» (жін. р.), «оркестр» (чол.р.) зам. «оркестра» (жін.р.)»[8] і т. ін. [2: 15-25]. Завершуючи цей розділ, Гладкий робить висновок «про неуважне ставлення до мови» з боку тогочасних письменників [2: 25].
Розділ «Синтакса» автор починає з важливої, на наш погляд, тези: «Синтаксичні форми є найстаріші в усіх европейських мовах. Способи сполучати слова у реченні …, певний порядок слів у реченні, згода часових елементів в основі зостаються … постійними протягом цілих століть …» [2: 26]. Причину такої сталості слід шукати, на думку мовознавця, «у властивостях людської психології, у самій будові людського мозку, яка проказує нам способи аналізування й синтезування нашої думки, що для неї слова й цілі складні сполучення слів є тільки певні символи» [2: 26].
Як зазначає Гладкий, проявити індивідуальну творчість «у царині синтаксичній» письменникові складно, він «може виявляти тут свою ініціативу тільки в тім, що даватиме перевагу певним формам словосполучень перед іншими» [2: 26]. М. Гладкий наголошує, що «синтаксичні норми української літературної мови ще не викристалізувалися остаточно, цебто новітнє наше письменство ще не потрапило підперти їх сильною традицією своєї літературної форми» [2: 27].
У розділі «Синтакса» мовознавець звертає увагу на численні випадки «порушення … форми керування», наприклад, Гладкий завважує, що «в українській мові дієслово «дякувати» керує тільки давальним відмінком іменника, цебто «дякувати кому, чому», а не «кого, что», як у російській мові» [2: 28]. Тільки з родовим відмінком іменника, як зазначає автор, сполучаються дієслова учити, навчати(ся), шукати, співати, ждати, хотіти, натомість у мові прозаїків спостерігається вживання дієслова учити (навчати(ся) з давальним відмінком іменника, а дієслова шукати, співати, ждати, хотіти – з відмінком знахідним. Дієслово опанувати «керує» знахідним відмінком іменника, а не орудним [2: 28-30]. За Гладким, окрему групу становлять дієслівні словосполучення з прийменником, де так само у письменницькій мові спостерігаються випадки ненормативного вживання мовних конструкцій, наприклад: «Він їх уважав безглуздими», а в укр. мові необхідно «вважати за кого, що»; «Він мав себе птахом …», а поправно «мати за кого, що»; «Суд визнав спадкоємцем», а слід вжити «визнавати за кого, що»; «Це не стосується парубка», а правильно буде «стосуватися до»; «Ти ніколи не довіряєш своїм силам» замість «звірятися на кого, що»; «задовольнятися з чого, а не чим»; «дивуватися з чого ( а не чому)» і т. ін. [2: 30-35].
Особливу увагу звертає автор на «вживані в нашій письменницькій мові непоправні прийменникові конструкції, сполучені з неперехідними дієсловами руху, переміщення: ходити, бігти, мчати, проїжджати, їхати, летіти, пливти тощо» [2: 36]. «Здавна, – пише Гладкий, – маємо тут сполучення дієслова з орудним відмінком іменника, що означає місце чи просторінь, де відбувається дія, напрям руху», у той час «наші ж письменники переймають російську конструкцію з прийменником «по»[9], наприклад: «відступали ми по шосе чернігівському»; «піти просто по місту» і т. ін. [2: 36-37]. Гладкий вказує на різницю між уживанням прийменників за, по, на, про, від у дієслівних словосполученнях в українській і російській мовах [2: 39-44].
Мовознавець пише про «прикрі порушення» норми з боку тогочасних письменників, що вживають орудний відмінок «при дієслівній зв’язці у формі теперішнього часу»[10] (замість «Грають вони п’єсу, автором якої є …» треба – «що автор її є …»); використовують «пасивні звороти з орудним дієвої особи»[11] («Лад, встановлений самим богом», а треба … «Лад, встановлений від самого бога»); уживають віддієслівні іменники на -ння («Для керування цією справою послано князя …» замість «Керувати цією справою послано князя …»); використовують «родовий приналежности» замість «звичайного в українській мові «присвійного прикметника»[12] («У серці Чайки» замість «У Чайчиному серці»); будують речення «при другому ступені прикметників та прислівників» («Ти багато відважніш самого себе», а треба – «Ти багато відважніший за себе самого»; «Я краще тебе знаю» зам. «Я краще за тебе знаю»); використовують «допоміжні» слова більш та самий при творенні найвищого ступеня порівняння прикметників («Більш гострою була трівога, викликана …» зам. «Гостріша була тривога, викликана …»; «Сама звичайна балачка» зам. «Найзвичайніша балачка» або, ще краще, – «звичайнісінька балачка»); не узгоджують у роді та числі іменники з прикметниками та числівниками два, три, чотири («за літературними нормами краще замість – «(Село) замикали аж три татарських шпилі» сказати – «замикали аж три татарські шпилі») і т. ін. [2: 44-65].
Завершуючи розділ «Синтакса», Гладкий робить невтішний висновок, «що письменники наші ще не опанували як слід синтакси своєї мови, тим то ми бачимо в одних більший, а в других менший вплив російської літературної мови, прикрі розходження в будові речень з народньою мовою та з мовою попередників на літературному полі і брак єдиної системи в процесі утворення відповідних традицій української літературної мови» [2: 67].
Наступний розділ («Фразеологія») мовознавець розпочав з розгляду «найпростішого елемента» фразеології – «бездієслівних прийменникових зворотів», що «їх письменник повинен тільки засвоїти … та допильнувати, щоб сама шаблоновість їх мала постійну, непорушну на око, форму і цим полегшувала читачеві механічний процес сприймання …» [2: 68]. Пишучи про синонімічні фразеологічні конструкції, Гладкий тим самим визнає одну з важливих характеристик літературної норми – її варіантність, що з одного боку, – є ознакою неусталеності норми, а з другого – ознакою розбудованої стилістичної системи літературної мови [7: 420-421]. Розглянувши численні випадки неправильного вживання «шабльонових» зворотів у мові красного письменства під впливом російської мови[13], Гладкий наголошує: «… фразеологія, перекладена дослівно на іншу мову, є не більше, як «вышедший в тираж билет», що втратив будь-яку вартість на чужій йому органічно території, бо позбувся глибокого коріння своїх питомих мовних асоціяцій» [2: 96]. Як один із численних прикладів «невідповідного словосполучення», М. Гладкий наводить речення з «Вальдшнепів» М. Хвильового: «Цей факт не міг не положити глибокого відбитку на його … душу». За Гладким (який посилається на академічний «Словник живої мови», т. ІІІ, с. 125), російський фразеологічний зворот «наложить отпечаток», в українській мові «віддаємо простіше – «позначитися на кому, на чому». Отже, вищенаведене речення повинно «виглядати приблизно так: «Цей факт не міг не позначитися дуже на його … душі» [2: 96-97]. Підсумовуючи викладене у розділі «Фразеологія», Гладкий констатує, що «це найслабше місце нашої літературної мови. … Емоціональні елементи, заховані в багатенному матеріялі українського фольклору, в народніх приказках, прислів’ях, приповістках, як один із потужних засобів вплинути на читача, підійти якнайближче до його глибоких переживань, – це ще незнана країна для багатьох наших сучасних письменників» [2: 107-108].
Останній розділ «Лексика й семантика», Гладкий починає з такої тези: «Індивідуальна творчість у всякій мові виявляється головно в лексиці. Тут можливі насамперед свідомі чи й несвідомі відхилення від усталених форм, хоч би й у певних рамках законів словотвору даної мови, застосування й принатурювання чужомовних елементів і безпосереднє запозичування цілих лексичних одиниць з чужої мови» [2: 109]. Як завважує М. Гладкий, лексичний рівень мовної системи, на противагу рівню синтаксичному та граматичному, є найрухомішим, він «найбільше підлягає всіляким впливам і своєї соціальної доби, і сусідніх язикових індивідуальностей»
Лексичні помилки, що трапляються в письменницькій мові, Гладкий групує за категоріями. У першій категорії він розглядає «непоправно вжиті українські же слова» (за частинами мови) через незнання або нерозуміння семантики лексичних одиниць, наприклад: «М. Івченко пише: «підвівся вітер» (…), а в укр. мові «підводитися» = рос. «вставать», а на вітер маємо: схопився, знявся, рушився тощо (Сл. ж. м., т. ІІІ)» [2: 112]. Гладкий заперечує вживання «канцелярського жарґону», до якого, на його думку, можна долучити слово необхідний[14], пропонуючи письменникам замінити його прикметником потрібний. Так само мовознавець радить авторам замість лапатий (сніг) краще вживати краплистий або крапчастий (за народньою мовою); замість горожанська (війна) – громадянська; замість любий (комсомолець) – будь-який, якийсь і т. ін. Автор наголошує і на вживанні «нормального» прислівника тепер замість «навісного» зараз, «поправного» незабаром замість швидко, слів трохи не, мало не, близько чого (на означення приблизності) зам. біля (одинадцятої) і т. ін. [2: 118-123].
До другої категорії Гладкий зараховує слова, «недавно перейняті з близьких нам культурних язиків, переважно з російської літературної мови» [2: 124]. Уживання таких слів, як: получка, доклад, тормоз, участок, повістка (дня), груз, грузовик, землеустройщик, профсоюз, смертники, ячейка, вожді, понадурочно і т. ін., замість нормативних одержання (дістання), доповідь, гальмо, дільниця (ділянка, ланок), порядок (денний), вантаж, ваговіз, землевпорядник, профспілка, стратенці, осередок, проводирі, понаднормово[15] і т. ін., свідчить про те, що письменники, за словами Гладкого, не знають як слід своєї мови [2: 126-128].
Третю категорію помилок, на думку мовознавця, становлять «більше чи менше фонетично зукраїнізовані російські слова»: відпускають (крам) зам. видають (дають), свіркнув (очима) зам. блиснув, відчитує (батька) зам. вичитувати кому, відмінити зам. скасувати, відчит (відчитність) зам. звіт (звітність), лавушник зам. крамар, нерозбериха зам. розгардіяш, кістлявий зам. кощавий, вдалений (шум) зам. далекий, грубуватий (тон) зам. грубіянський (або брутальний), вказувальний (палець) зам. вказівний, бувший зам. колишній і багато інших [2: 140-144].
Не забув Гладкий вказати і на «дотепні», влучні, «утворені згідно з законами нашої мови» неологізми у творах тогочасних письменників[16], наприклад: носовичок (Ю. Шовкопляс), квіточники (П. Голота), викаблучуватись, помолодцювати, хизувати (К. Гордієнко), надсадно, захлин, зграйний, сласність (А. Любченко), маковіти (А. Головко), запшонитися, запаперитися, вантажникувати (Б. Антоненко-Давидович) і т. ін. [2: 140-144]. Але є, на думку мовознавця, «погані й незрозумілі» новотвори, як от: п’янка (М. Хвильовий), скрушно (Б. Антоненко-Давидович), захльобчастий, збуйований, заснаділий (І. Ле), лиховань, здибити, захомутати (П. Панч), ухойдокав (О. Слісаренко), спритомніти, покочевряжитися, трепихають (Д. Бузько) і т. ін. [2: 145-147]. Дорікає М. Гладкий тогочасним письменникам і за нечасте вживання у своїй мові «нових наукових понять», причину цього мовознавець вбачає у «малій обізнаності» прозаїків з новою науковою термінологією [2: 148-150]. Останній розділ автор книжки закінчує таким висновком: «Сучасні наші письменники здебільша не працюють систематично над своєю мовою, а здаються на свої мовні інстинкти. Тим то мові їхній взагалі, а лексиці зокрема, бракує культури, закінчености, витончености» [2: 156]. Письменникам-класикам, які «розуміли всю вагу народніх діалектів і обіруч черпали звідти все потрібне», Гладкий протиставляє письменників двадцятих років, які не тільки «не шукають потрібного їм лексичного матеріялу в народніх масах», а навіть «лінуються перегорнути кілька сторінок наших словників, воліючи пасивно переймати все те, що пливе мимо» [2: 156]. Саме тому, на думку мовознавця, «ще й досі ми не маємо сталих язикових традицій, не маємо певного лексичного матеріялу й підпадаємо випадковим впливам чужої мовної стихії» [2: 156].
Висновки
Порівнюючи письменницьку мову 20-х років, Гладкий констатує «неабиякий поступ», що пояснює насамперед усталенням українського правопису, «спокійнішими й сприятливішими» обставинами для творчості літераторів, розвитком лінгвістичної науки, систематичною працею письменників над своєю мовою та усвідомленням ваги літературного слова для підвищення загального культурного рівня суспільства. Отже, незважаючи на таку гостру (але здебільшого слушну) критику мови красного письменства, свої «спостереження» М. Гладкий завершує загальним оптимістичним висновком: «…мова сучасного письменства стала на шлях свого нормального розвитку» [2: 158]. Гасло «Не стихія, не інстинкт, а дослідження й наукова праця над мовою», що його висуває наприкінці своєї книжки М. Гладкий до тогочасних письменників, є свого роду універсальною формулою, яку, на наш погляд, слід пам’ятати як теперішнім, так і майбутнім поколінням усіх працівників пера [2: 159].
Отже, участь у науковій роботі Інституту мовознавства, систематична праця на посаді редактора в Інституті української наукової мови ВУАН, грунтовний науковий та поетичний доробки Миколи Дмитровича Гладкого – все це справило «великий вплив на стабілізацію унормування літературної мови».
Список використаних джерел:
1. Горбач О. М. Гладкий як стиліст і норматист літературномовної українщини // Гладкий М. Мова сучасного українського письменства. – Мюнхен, 1992. –С. 1-11.
2. Гладкий Микола Дмитрович // Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України – 75. 1930–2005: Матеріали до історії / В. Г. Скляренко (відп. ред.). – К.: Довіра, 2005. – С. 366.
3. Єрмоленко С. Мовна норма // Українська мова: Енциклопедія. – К., 2004. – С. 420-421. 8.Єрмоленко С. Пуризм // Українська мова: Енциклопедія. – К., 2004. – С. 541.
4. Єрмоленко С. Пуризм // Українська мова: Енциклопедія. – К., 2004. – С. 541.
5. Муромцева О., Франко З. Гладкий Микола Дмитрович // Українська мова: Енциклопедія. – К., 2004. – С. 98.
6. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 - 1941): Стан і статус. – Чернівці, 1998.