Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лекція 1.
Сучасна українська мова. Предмет і завдання курсу, його наукові основи.
План
1.Сучасна українська мова. Предмет і завдання курсу, його наукові основи.
2.Мова, суспільство, людина. Мова як суспільне явище. Функції мови.
3.Рідна мова. Державна мова. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.
1.Сучасна українська мова. Предмет і завдання курсу, його наукові основи.
Українська мова за професійним спрямуванням – це форма СУЛМ, специфіку якої зумовили особливості спілкування у сфері економіки.
Головна мета курсу – сформувати високий рівень комунікативної культури у сфері спілкування в його усній та писемній формі, виробити навички практичного володіння мовою у різних видах мовленнєвої діяльності.
Завдання курсу полягає у використанні лінгвістичних методів аналітичного опрацювання фахових текстів, дидактичних можливостей їх розвитку мовленнєвої компетентності студентів, формування комунікативних якостеу культури професійного спілкування.
2. Мова, суспільство, людина. Мова як суспільне явище. Функції мови.
Мова є суспільним явищем, вона становить невід’ємну ознаку людського колективу. Мова є акумулятором усіх змін у політичному, економічному і культурному житті суспільства в процесі історичного розвитку. Без мови неможливе саме існування суспільства в цілому і людини зокрема. Виникнувши з практичної потреби людей обмінюватися думками в процесі трудової діяльності, мова водночас справила величезний вплив на розвиток їхнього мислення.
Не може бути мислення без мови і мови без мислення. Мислення – це внутрішнє мовлення. Мова і мислення мають глибоко суспільний характер не лише своєю природою, а й функцією в суспільстві. За допомогою мови людина пізнавала навколишній світ, узагальнювала досвід. Пізнавальна діяльність людини, її мислення можливе лише на базі мовного матеріалу, слів і речень. Згодом почала розвиватися й писемна мова, завдяки якій стало можливим нагромаджування знань і досвіду та передача їх іншим людям, навіть віддаленим у просторі й часі.
Отже, мова – явище фізичне, фізіологічне, антропологічне, суспільне. Мова не може існувати поза людиною і суспільством. Мова – найважливіше знаряддя соціалізації людини, джерело інформації про світ, про свій народ. Це також спосіб сприймання світу, відтворення його у свідомості людини.
Мова лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту. Кожен народ сприймає світ по-своєму, тому кожна мова є неповторно, оригінальною, її втрата нічим не може бути компенсована. Утративши свою мову народ гине як окрема історична величина. Історія дає багато прикладів тому. З XVIII століття вийшла з ужитку через утрату носіїв полабська мова – і припинив існування один зі слов’янських народів – полаби (полабські слов’яни жили між Одрою й Лабою, звідки й походить їх назва). Трагічною є доля української мови, яка попри всі перешкоди, утиски, духовне і фізичне нищення її носіїв – українців – змогла зберегти свою національну ідентичність і посісти гідне місце серед інших мов світу.
Мова – це характер народу, його пам’ять, історія і духовна могутність. У ній відбивається психічний склад народу, його розум і досвід, краса і сила душі. Усе це народ оформлює словом. Освіта, наука, мистецтво, театр, побутова культура пов’язані з мовним вихованням особистості й суспільства в цілому, мають глибоко національний характер. Мова тісно пов’язана з поступом суспільства і є акумулятором розвитку мислення в процесі пізнавання об’єктивного світу, отже є засобом творення духовної культури. Це складний і тривалий процес, що має різні форми вияву.
Розглянувши конкретний, практичний вияв мови в різних сферах життєдіяльності людини, ми можемо простежити її роль у суспільстві. Виходячи з цього, виділяють наступні функції мови, які можна узагальнити як функції спілкування, повідомлення і впливу.
Номінативна функція. За допомогою слів людина називає предмети і явища (об’єкти) навколишнього світу, дії, кількість, реальні та ірреальні сутності. Цей процес науковці називають лінгвалізацією, або омовленням світу.
Незважаючи на те, що у світі існують реалії, спільні для багатьох народів, кожна нація сприймає їх по-різному. Українська мова – це самобутня мовна картина світу української нації, її генотип, досвід буття, ментальність. Навіть у середовищі однієї етномовної групи можна знайти відмінності в походженні, творенні, сферах уживання тих чи інших слів. Порівняймо: українське слово нарядний, пов’язане з нарядом як документом, а російське нарядный означає гарно одягнений; українське слово лікарня пов’язане зі словами ліки, лікар, лікувати, а російське больница асоціюється зі словами боль, болеть.
Про творчі здобутки якогось артиста чи колективу часто пишуть: «Виступ співака користувався незмінним успіхом»; «Артист користується увагою», – за аналогією до російського вислову пользоваться успехом («Пьеса пользуется большим успехом у зрителей»). В українській мові слова користуватися, користатися, користати мають вужче значення, вказуючи лише на отримання якоїсь користі чи прибутку: «І благо тому чоловікові, котрий користується з сього світла» (Г. Квітка-Основ’яненко); «Прикро, але поки що доводилося користатися допомогою товаришів» (М. Олійник); «Користую милим часом» (Леся Українка). Такому російському вислову, як пользоваться дурной репутацией, відповідають українські: недобру славу мати, в неславі бути; пользоваться славой (успехом) – мати славу (успіх).
Омовлені загальнолюдські поняття існують поряд із національно вагомою лексикою з мовного і соціально-культурного простору саме української нації, наприклад: лани широкополі, доля стелиться рушником, заквітчати барвінком та ін.
Процес омовлення світу не є замкненим у просторі і часі, його можна уявити як щоденні відкриття. Останніми роками з’явилося чимало нових понять у галузі економіки: інформаційні системи в менеджменті, економічна кібернетика, економічна соціологія, логістика тощо.
Комунікативна функція. Мова є засобом спілкування між різними суб’єктами суспільства, що знаходить реалізацію майже в усіх сферах суспільної діяльності людей. Це одна з найважливіших соціально-практичних функцій людини. Усе життя людина спілкується з рідними, друзями, колегами по роботі. Спілкування між людьми сприяє їхній здатності відчувати та співчувати, переживати та співпереживати, бути совісними, милосердними, доброчесними та порядними. Мовленнєві контакти людини зі світом можна визначити як певні форми спілкування. Кожна із цих форм передбачає свою мовну поведінку.
Форми спілкування
Інформативна функція. Мова – засіб обміну інформацією в усіх суспільно важливих сферах комунікації: політиці, науці, економіці, виробництві й діловій сфері, освіті, культурі тощо. Вона несе в собі повну інформацію про ті чи інші явища об’єктивної дійсності. Обслуговуючи потреби суспільства у забезпеченні інформаційних процесів, мова утверджує свою поліфункціональність. Спілкування дає життя самій мові, адже мова, якою ніхто не спілкується, втрачає свою силу, стає мертвою.
Пізнавальна функція. Завдяки мові людина пізнає об’єктивні явища навколишньої дійсності, тобто пізнає світ. Мова є засобом накопичення людського досвіду. Думки, виражені за допомогою мови, являють собою енциклопедію досвіду всіх попередніх поколінь, можуть передаватися у просторі й часі. Вивчаючи інші мови, ми пізнаємо світ і культуру інших народів, збагачуємо свій досвід і знання.
Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ототожнення в межах тієї чи іншої спільноти. Вона консолідує представників певної нації, є засобом самоідентичності. Завдяки мові ми усвідомлюємо себе українським народом, відчуваємо свою спільність з попередніми поколіннями та українцями, що мешкають за межами нашої держави. Історично склалося так, що український народ упродовж століть був розкиданий по світу, та попри всі труднощі українці на своїх етнографічних теренах виробили спільний спосіб мислення, спільні ідеали, спільні уявлення про добро і зло. Кожний суб’єкт суспільства, який послуговується рідною мовою, намагається самовиразитись через цю мову, передати свій внутрішній світ і почуття. Величезного значення набувають піднесення престижу української мови, збагачення мовно-культурної практики, використання мови не просто як засобу комунікації, а й як знаряддя відтворення своєрідності народного життя, національного характеру та світовідчуття.
Культурологічна. Мова – носій культури, засіб нагромадження суспільно-історичного, культурного надбання народу. Постає питання, за якими об’єктивними показниками визначається належність людини до культури тієї чи іншої нації. Генетики заперечують здатність людини на біологічному рівні успадковувати національні ознаки культури. Генетично закладаються лише передумови майбутнього характеру людини.
У європейській традиції історично склалися принаймні дві версії розуміння належності людини до тієї чи іншої нації. За французькою версією визначальною національною ознакою є причетність до певного державно-територіального утворення («француз – той, хто проживає у Франції»); за німецькою – причетність до певної культури, об’єднаної спільністю національної мови («німець – той, хто розмовляє німецькою мовою»).
Проте стосовно українців ні перший, ні другий критерії, взяті самі по собі, не діють. Українцям судилось історично бути розділеними між різними державно-територіальними утвореннями і навіть воювати у складі ворогуючих армій, як це було, наприклад, у роки першої світової війни. Але при цьому вони залишались українцями і творили власну національну культуру. Упродовж історичного часу часто змінювались і межі їх етнічного розселення, тому акцент на причетності до певної етнічної території ще не дає змоги ідентифікувати повністю національну належність суб’єкта культури, тим більше, що він виключає з розгляду українців діаспори. Ще складніше окреслити національну культуру за мовною ознакою, адже подолати духовні межі національно-культурного простору значно важче, ніж перейти в процесі творчості на іншу мову. Отже, ані генетична спадковість, ані місце народження чи проживання, ані мова, взяті самі по собі ще не створюють цілісний світ національної культури. На те й народжується людина, щоб свідомо обирати власну долю. Саме на рівні самосвідомості й проростають зерна національного характеру, які накладають свій відбиток на процес та результати праці того чи іншого творця культурних цінностей.
Однак свідоме самовизначення людини автоматично не гарантує її належності до певного типу культури. Для цього потрібно мати глибокі осмислені знання історичного шляху народу, виражати інтереси якщо не всієї нації, то хоча б певної її частини. Осмислення проблеми національно-культурного відродження є важливим чинником духовного розвитку особистості, повернення її до випробуваних історичним часом критеріїв культурних цінностей.
Мова є зв’язуючою ланкою між культурами народів світу. Через мову можна глибше пізнати традиції і здобутки чужої культури.
Естетична функція. Мова – засіб творення позитивних емоцій, формування почуття прекрасного. Естетика мови – це ресурси і можливості мови виступати в контексті мистецтва. Кращі зразки художнього слова розвивають естетичні смаки людини. Словесне мистецтво представлене всіма родами і жанрами літератури, публіцистикою, ораторським словом. Світова класика художньої літератури, представлена творами Гомера, Есхіла, Данте, Шекспіра, Байрона, Гете, Гюго, Бальзака, Пушкіна, Толстого, Достоєвського, Котляревського, Шевченка, Франка, Лесі Українки та багатьох інших, – невичерпне джерело естетичної насолоди. Читання художньої літератури, заучування напам’ять улюблених віршів виховують відчуття краси мови, примножують красу нашого буття.
Етична функція. Мова – засіб дотримання норм поведінки, моральних правил. Життя кожної людини складається із контактування з оточуючими, у спілкуванні ми маємо проявляти культуру поведінки та етикет.
Етикет – це вироблені в суспільстві форми поведінки його членів. Він включає поводження (культуру поведінки), форми звертання, вітання, манери, одяг. Це також зовнішній прояв внутрішньої дисципліни людей, їхнє прагнення до порядку і порядності.
Найважливішою рисою етикету є вміння володіти собою, стримувати свої інстинкти, пристрасті. Найбільше прикрашає людину в товаристві вміння бути цікавим співрозмовником. Цього прагнуть усі, але добиваються далеко не всі. Ввічливість, чемність, тактовність, шанобливість, стриманість – визначальні ознаки українського мовленнєвого етикету.
Експресивна функція. Мова є засобом вираження внутрішнього світу людини, її переживань, почуттів, емоцій. За допомогою мови можна передати радість, гнів, смуток, здивування та інші почуття. А вся система мовних засобів, що висловлюють світ емоцій, віддзеркалює неповторність світобачення і світовідчуття української нації, особливості морально-етичних принципів і релігійних настанов.
Виховна. Слово прищеплює моральні приписи, виховує найкращі риси характеру і поведінки, формує національно-свідомого громадянина.
Цей перелік основних функцій мови можна продовжити, враховуючи всеохоплюючий вплив мови на різноманітні сфери життєдіяльності людини. Функції мови не існують окремо, вони взаємодіють між собою, впливають одна на одну. Повнота практичної реалізації функцій означає ефективність мовоіснування.
Історія української мови переконливо довела, що цей неоціненний скарб народу, джерело духовності в найширшому розумінні цього поняття потребує такого ж дбайливого ставлення і захисту, як земля, вода, повітря і, нарешті, сама людина.
Найважливішим засобом правового захисту національної мови від волюнтаризму та відомчого свавілля стало законодавче закріплення статусу української мови як державної. Вирішальним чинником у цій справі є освіта, зокрема викладання в освітніх закладах рідною мовою.
Стаття 10 Конституції України проголосила українську мову державною, однак для того, щоб практично реалізувати це, необхідно вивчати мову на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням і можливістю безперешкодно послуговуватися нею в усіх сферах людської діяльності.
Мова із багатовіковою історією опинилася перед фактом істотного звуження й обмеження суспільно-комунікативних функцій. Обмежене або й узагалі поки що не реалізоване її функціонування у деяких сферах державно-політичної і наукової діяльності, системі вищої освіти, міжнародних контактах, громадському житті. У процесі вироблення нових життєво-смислових орієнтирів і пошуку нових стратегій цивілізаційного розвитку сучасної України необхідно радикально переглянути ставлення кожного з нас до українського слова.
З історії становлення та розвитку української мови.
У системі сучасних мов світу (за різними джерелами, їх налічують від 2,5 до 5 тисяч) українська мова посідає почесне місце і має тривалу й складну історію
Українці належать до найчисельнішої у світі індоєвропейської мовної сім’ї, що сформувалася приблизно 6-8 тис. років тому і становить нині, за підрахунками деяких учених, 45,5 % усіх жителів земної кулі.
Є чимало розбіжностей щодо часу зародження суто слов’янської етноспільноти та праслов’янської мови: одні вчені відносять початок цього процесу до неоліту – близько 4,5 тис. років тому, інші до більш пізнього часу – 3,5 і навіть 2,5 тис. років тому. Так само неоднозначно датується і розпад праслов’янської мови – від IV-III ст. до н.е. до VI-VII ст. н.е. йдеться про загальну історичну тенденцію формування етнічних і мовних спільнот задовго до державотворення, яке часто великою мірою впливало на заміну диференційованих процесів інтегративними. У цей період можна вже говорити про консолідацію трьох етномовних груп: західнослов’янської (польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька мови), південнослов’янської (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови), східнослов’янської (українська, російська, білоруська мови).
Дослідники сходяться також у тому, що в І тис. до н.е. слов’яни вже проживали на терені сучасної Східної Європи, в тому числі й України. Досліджуючи мову найдавніших слов’ян та їх найближчих сусідів, учені помітили потужну верству, з одного боку, слов’яно-іранських, а з іншого – слов’яно-балтійських мовних зв’язків.
Не викликає заперечень і той факт, що на час появи на історичній арені Київської Русі праслов’янська мовна спільнота уже диференціювалася на племена і племенні об’єднання. Держава об’єднала й цілу низку неслов’янських племен. Історичні обставини сприяли конвергенції, консолідації поліетнічної за генетичним характером держави в етнодержавну та етнокультурну давньоруську спільність. Витворювалась єдина за змістом і характером політична, правова, релігійна та писемна культура. Однак це зовсім не означає існування за доби Київської Русі єдиного давньоруського народу як носія цієї культури. Населення характеризувалося або за племінною (поляни, древляни, сіверяни тощо), або за територіальною (кияни, смоляни, чернігівці, новгородці, куряни) ознакою.
За доби Київської Русі із розмаїття племен і народів на терені єдиної Руської землі більш-менш чітко окреслилися три територіально-етнічні масиви, з яких згодом і сформувалися відповідно український, російський та білоруський етноси. Відмінності в цих масивах простежуються навіть у межах писемної мови, не кажучи вже про археологічні дослідження. Проте минуло чимало часу, поки населення цих регіонів почало усвідомлювати себе як етнічну спільноту. Засобами такого усвідомлення стали національно-визвольні рухи та процеси формування загальнонаціональних літературних мов.
Серед слов’янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38 %), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (30 %) і найменше – з білоруською мовою.
З-поміж рис, якими українська мова відрізняється від інших східнослов’янських, можна виділити такі:
Фонетичний рівень
Морфологічний рівень
Отже, українська мова – самостійна слов’янська мова, що має давнє походження, свої особливості на фонетичному, морфологічному рівнях, а також на рівні лексики, фразеології та правопису.
Історія розвитку української мови – це довготривалий, складний процес, який віддзеркалює історію її народу-носія, є неодмінною умовою розуміння глибинних змін, що відбуваються в мові, можливістю усвідомити цінність та самобутність мови.
Традиційно вважали, що українська мова походить із давньоруської як мови спільної для трьох братніх народів (українського, російського та білоруського) і сформувалась на основі її південноруських діалектів. Найважливіші фонетичні, лексичні та граматичні особливості української мови почали зароджуватися та розвиватися ще з ХІІ ст. У XIV-XVI ст. вона вже склалася у своїй фонетичній системі, граматичній будові, словниковому складі як окрема слов’янська мова – мова української народності, а в подальшому історичному розвиткові – мова української нації.
Прихильники теорії самостійного розвитку української мови (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов, Г. Півторак, В. Німчук, В. Русанівський та ін.) гостро критикували теорію російського мовознавця О. Шахматова про походження української мови зі спільноруської прамови.
За теорією Ю. Шевельова, у розвитку української мови слід виділяти чотири періоди від часу розпаду праслов’янської мови: 1) протоукраїнська мова (VII-IX ст.); 2) староукраїнська (XI-XIV ст.); 3) середньо українська (кінця XIV – початку XVIII ст.); 4) нова українська мова.
Кожен із періодів мав свої особливості – мова невпинно розвивалася, набувала нових ознак, розширювала чи звужувала сфери вживання, змінювала свій статус, зазнавала утисків, заборон, насильницької асиміляції, знову відроджувалася й сьогодні сягає найбільших державних висот.
Національні літератури формуються і розвиваються не ізольовано, а в тісному взаємозв’язку. Проте запозичене завжди трансформується відповідно до ментальності народу, до національних потреб.
3.Рідна мова. Державна мова. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.
Мова – це сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах певного суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять навколишньої дійсності, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок за певними граматичними законами даної мови.
Національна мова – це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина XVIII - початок XIX ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв’язки, літературну мову, культуру. Сьогодні нею розмовляє переважна частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.
Українська національна мова існує:
а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;
б) у нижчих формах загальнонародної мови – територіальних діалектах.
Діалект (від грец. dialektos – розмова, говір, наріччя) – це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціальні діалекти.
Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч – діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною) існування національної мови.
Основними наріччями української діалектної мови є:
1. Північне (східнополіський, середньополіський, західнополіський діалекти).
2. Південно-східне (середньо наддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти).
3. Південно-західне (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалекти).
Територіальні діалекти в системі національної мови – це залишки попередніх мовних формувань, які часто фіксують ті зміни, що відбулися у фонетичній, граматичній, лексичній будові на певному історичному етапі розвитку. Саме вони лягли в основу і розвинулись у самостійну національну українську мову
Соціальний діалект – це відгалуження загальнонародної мови, вживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення, тобто має виразну корпоративно-групову форму його породження та існування. Соціально-професійна диференціація суспільства, а отже, і його мови залежить від розвитку продуктивних сил, тому соціально-діалектні відмінності в межах національної мови зберігаються, на відміну від територіально-діалектних, які поступово нівелюються.
Літературна мова – це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі національної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації.
Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками
– унормованість;
– стандартність;
– наддіалектність;
– поліфункціональність;
– стилістична диференціація;
– наявність усної і писемної форм вираження.
Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов’язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.
Стандартність. За всієї різноманітності мовних засобів, функціонально-стилістичних варіантів літературна мова зберігає свою внутрішню єдність і цілісність.
Наддіалектність. Виникнувши на основі одного з діалектів (середньонаддніпрянських говірок), літературна мова поступово втрачає вузькодіалектний характер і набуває над діалектного, тобто вбирає в себе багато особливостей інших говорів, повсюдно поширюється, стає обов’язковою для всіх членів суспільства.
Поліфункціональність. Одна з найважливіших ознак літературної мови, яка виявляється у здатності виконувати різні функції.
Стилістична диференціація. Сучасна українська літературна мова становить складну і розгалужену систему структурно-функціональних та емоційно-експресивних стилів, які забезпечують можливість задовольнити мовні потреби української нації.
Функціонуючи у різних сферах суспільного життя, мова набуває типових ознак. Носії мови усвідомлюють їх як певні різновиди, що об’єднують мовні одиниці за функціональним призначенням у відповідні структури – функціональні стилі (офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний).
Відомо, що стильова диференціація є ознакою високорозвиненої літературної мови, відбиває багатство духовної і матеріальної культури народу.
Наявність усної і писемної форм вираження.
|
Усне мовлення |
Писемне мовлення |
|
1. Первинне. |
1. Вторинне. |
|
2. Діалогічне (полі логічне) і монологічне |
2. Монологічне |
|
3. Розраховане на слухача. |
3. Графічно оформлене. |
|
4. Часто непідготовлене заздалегідь, допускає імпровізацію. |
4. Пов’язане з попереднім обдумуванням, розмірковуванням. |
|
5. Передбачає живе спілкування. |
5. Передбачає ретельний відбір фактів та їх мовне оформлення. |
|
6. Інтонаційно оформлене, супроводжується мімікою, жестами |
6. Чітке підпорядкування мовних засобів стилю і типу мовлення. |
|
7.Чітко індивідуалізоване. |
7. Повний і ґрунтовний виклад думки. |
|
8. Емоційно й експресивно забарвлене. |
8. Поглиблена робота над словом і текстом. |
|
9. Допускає використання повторів, зіставлень, різних тропів та фразеологізмів. |
9. Допускає редагування та самоаналіз написаного. |
Основні тенденції розвитку української літературної мови на сучасному етапі:
– розширення суспільних функцій, сфер застосування, входження її в нові галузі знань, зокрема інформатику;
– поповнення української мови великою кількістю номінативних словосполучень, що відображають реалії економічного, політичного та культурного життя сучасної України (альтернативні вибори, гілки влади, інформаційний простір, ринкові відносини);
– поява нових, активізація вживання та розширення значень раніше відомих слів (довкілля, підписант, перемовини);
– інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термінології: суспільно-політичної (імідж, консенсус, брифінг, електорат, піар); бізнесової (реприватизація, логістика, інвестор, сертифікат); технічної (принтер, факс, дискета, модем);
– переміщення певної частини спеціальної лексики до розряду широковживаної, зокрема фінансово-економічних термінів (аудитор, інфляція, менеджер, ліцензія, кредит), юридично-правової лексики та фразеології (державотворення, законопроект, плюралізм), парламентсько-дипломатичної лексики (ротація, толерантний, комюніке);
– установлення тісних контактів української мови з різними мовами світу, посилення явищ інтернаціоналізації українського словотвору (автошоу, експрес-анкета, хіт-парад, гала-концерт, бізнес-леді). Проте надмірне використання іншомовної лексики засмічує українську мову, знижує її естетичні якості (брифінг – зустріч, дивіденд – прибуток, презентація – показ, ознайомлення, шоп – магазин, ноу-хау – знаю як);
– намагання вилучити зі словника української мови ті іншомовні слова, які стали її органічними елементами, і замінити їх давніми або штучно створеними, особливо в галузі технології та професійної лексики (аеродром – летовище, фотографія – світлина, слайд – прозірка, вертоліт – гвинтокрил, кулемет – скоростріл, снаряд – гар матень);
– лібералізація норм української літературної мови, особливо в галузі слововживання, вимови й правопису (кажу, люблю, грошей, пересічний, читання, листопад, квартал, каталог);
– звільнення від нашарувань, умисної русифікації лексичної, граматичної системи та правопису української мови;
– зближення діалектів з українською літературною мовою;
– зростання зацікавленості у вивченні української мови громадян інших країн з метою навчатися, працювати в Україні чи навіть отримати українське громадянство.
Ділова мова – це мова ділових паперів (наказів, протоколів, службових листів тощо) і ділового спілкування (наради, засідання, переговори тощо). Це поняття співвідносять здебільшого з двома функціональними різновидами літературної мови: науковим і офіційно-діловим стилями.
Запитання для самоконтролю
1. На чому ґрунтується теза про те, що мова є невід’ємною ознакою людського колективу?
2. Яким чином взаємопов’язані мова і мислення?
3. Які функції мова виконує в суспільстві?
4. Які форми спілкування існують?
5. Що вам відомо з історії становлення та розвитку української мови?
6. Які фонетичні й морфологічні ознаки відрізняють українську мову від інших східнослов’янських мов?
7. З’ясуйте суть понять «мова», «національна мова», «літературна мова», «ділова мова». Як вони взаємопов’язані?
8. Які тенденції розвитку української літературної мови на сучасному етапі?
9. З’ясуйте суть поняття «література». Яким чином література впливає на формування національної самосвідомості?