Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ДАТУ Городецька О.Г.
МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ
ТАВРІЙСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРОТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ АГРОТЕХНОЛОГІЇ ТА ЕКОЛОГІЇ
Кафедра філософії і соціології
«ПОЛІТОЛОГІЯ»
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
для студентів
за напрямом підготовки
6.030508 “Фінанси і кредит”, 6.030504 «Економіка підприємства», 6.030509 “Облік і аудит”, 6.030507 “Маркетинг”
ОКР «Бакалавр» факультет ЕтаБ
6.100101 "Енергетика та електротехнічні системи в агропромисловому комплексі" ОКР «Бакалавр» Енергетичний факультет
6.090101 “Агрономія”, 6.040106 “Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування”
ОКР Бакалавр Факультет агротехнології та екології
6.050101 “Комп’ютерні науки”, 6.050503 “Машинобудування”
ОКР Бакалавр Факультет ІКТ
Мелітополь, 2013
УДК 378.14
Політологія. Конспект лекцій для студентів для студентів 6.030508 “Фінанси і кредит”, 6.030504 «Економіка підприємства», 6.030509 “Облік і аудит”, 6.030507 “Маркетинг” факультет ЕтаБ; 6.100101 "Енергетика та електротехнічні системи в агропромисловому комплексі" Енергетичний факультет; 6.090101 “Агрономія”, 6.040106 “Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване” Факультет агротехнології та екології; 6.050101 “Комп’ютерні науки”, 6.050503 “Машинобудування” Факультет ІКТ ОКР Бакалавр денної та заочної форми навчання – Мелітополь: Таврійський державний агротехнологічний університет, 2013. - _____ с.
Розробник: к.соц.н., доцент кафедри філософії і соціології, Городецька О.Г.
Ó Городецька О.Г. 2013 рік
ЗМІСТ
|
Вступ |
4 |
|
Тема 1. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКОВА ТЕОРІЯ |
5 |
|
Тема 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ |
8 |
|
Тема 3. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ |
14 |
|
Тема 4. ПОЛІТИЧНА ВЛАДА |
23 |
|
Тема 5. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА |
28 |
|
Тема 6. ДЕРЖАВА І СУСПІЛЬСТВО |
33 |
|
Тема 7. ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ |
40 |
|
Тема 8. СУТНІСТЬ І РОЛЬ ДЕМОКРАТІЇ В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА |
45 |
|
Тема 9. СУТНІСТЬ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ |
51 |
|
Тема 10. ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЇХ ФУНКЦІОНУВАННЯ В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ |
56 |
|
Тема 11. ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА І ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО |
61 |
|
Тема 12. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО |
68 |
|
Тема 13. ІДЕОЛОГІЯ ТА ПОЛІТИКА |
73 |
|
Тема 14. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН |
81 |
|
Тема 15. ПОЛІТИЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ |
86 |
|
Тема 16. ВИБОРИ ТА ВИБОРЧІ СИСТЕМИ |
93 |
|
Тема 17. ПОЛІТИКА ТА ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ |
98 |
|
Тема 18. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ТА ГЛОБАЛЬНА ПОЛІТИКА |
106 |
ВСТУП
Конспект лекцій розрахований на студентів усіх форм навчання за програмами бакалаврату. Головною метою викладання дисципліни “Політологія” є формування у студентів системи знань про основні поняття політології, про політичне життя, а також систему знань про сучасні політичні інституції, про права і свободи громадян у демократичному суспільстві, про типи і форми політичних процесів, зміст і шляхи формування політичної культури.
Вивчення даного курсу допоможе сформувати у майбутніх фахівців необхідних навичок й вмінь застосовувати принципи сучасного політичного мислення до аналізу і пошуку відповідей на політичні питання та проблеми, які постають перед суспільством, а в майбутньому брати активну участь у вирішенні сучасних проблем українського суспільства на його шляху до демократії і прогресу.
Після вивчення учбової дисципліни студент повинен:
Знать:
Уміти:
Даний конспект лекцій розроблено у відповідності до робочої програми курсу з дисципліни «Політологія».
Загальна кількість тем, яку охоплює конспект – 18.
Лекція 1. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКОВА ТЕОРІЯ
Мета лекції. Розкрити сутність політики як соціального явища. Охарактеризувати структуру, а також визначати функції та рівні політики. Виділити основні етапи розвитку політології як науки, охарактеризувати напрямки та ідеї видатних філософів. Розкрити сутність політології, визначити її предмет, об'єкт та функції. Пояснити основні методи та категорії загальної політології. Показати взаємовідносини політології з іншими соціальними науками.
ПЛАН
Що таке політика, яка стала невід'ємною частиною людського існування?
Політика — одне з найбільш поширених і багатозначних слів у багатьох мовах світу. До сучасної мови та культури термін «політика» увійшов як запозичення з давньогрецької (politike — мистецтво управління державою). Він ґрунтується на давньогрецьких поняттях, пов'язаних із державою, владними відносинами, наукою управління людьми та суспільством. Давньогрецький мислитель Аристотель (384-322 pp. до н. е.) у своєму трактаті «Політика» сформулював тезу про те, що політика — це сфера загальних, публічних, загальнозначимих інтересів різних груп людей. Одночасно вона є засобом вирішення задач управління загальними справами, єднання суспільства. За Аристотелем, політика — це мистецтво управління державою, а держава ототожнювалась із суспільством, у межах якого відбувалося співіснування людей.
До XIX ст. політика традиційно розглядалась як вчення про державу. Проте в новий час розвиток політичної думки та уявлень про державу призвів до відокремлення науки про державу та її обособлення від політичної науки. Уявлення про політику значно розширились, і вона стала предметом різних тлумачень.
Кожне з цих визначень містить розуміння політики як сфери міжгрупових відносин щодо використання влади, її публічних інститутів для реалізації їх загальнозначних інтересів та потреб. Найбільш точне визначення поняття «політика» дав видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920): «Поняття «політика» має надзвичайно широкий сенс та охоплює всі види діяльності з самостійного керівництва. Кажуть про валютну політику банків, дисконтну політику Імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна згадати про шкільну політику міської чи сільської спільноти, про політику правління, яке регулює діяльність корпорації, врешті-решт, навіть про політику розумної дружини, яка намагається керувати своїм чоловіком».
Політика, це особлива сфера діяльності між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання та використання державної влади.
Найістотнішою складовою в політиці є устрій державної влади. Політика нерозривно пов'язана з інтересами тих, хто бореться за завоювання або утримання влади. Суспільство завжди було поділене на різні соціальні групи та категорії людей. Тобто існує чимало причин, що як об'єднують, так і роз'єднують людей, які є членами певних соціальних груп та різняться інтересами.
Структура політики включає наступні елементи:
1. Суб'єкти політики: соціальні групи, шари, маси, організації, що беруть участь у процесі реалізації державної влади.
2. Політична влада
3. Політичні відносини
4. Політична свідомість
5. Політична культура
6. Політична організація
Функції політики:
В політології розрізняють три рівні існування політики: Мегарівень охоплює світовий політичний процес у всіх його взаємозв’язках і опосередкуваннях, весь геополітичний простір, міждержавні відносини і міжнародну політичну проблематику. Макрорівень характеризує функціонування політики в національно-державному та регіональному масштабі. Мікрорівень охоплює окремі організації-партії, профспілки, корпорації тощо.
Термін "політологія" походить від двох грецьких слів: „politike” - державні і суспільні справи і „logos” - вчення, наука, тобто політологія - наука про управління державою.
Основні етапи розвитку політології:
У Європі першою спеціалізованою установою політичних досліджень стала Вільна школа політичних наук (сьогодні Інститут політичних досліджень Паризького університету), що виникла у Франції в 1871 році. Політологія успішно розвивалася і в інших європейських країнах, зокрема в Німеччині й Італії.
На початку XX століття потужний розвиток політології спостерігається в першу чергу в США, де вже у 1903 р. було створено Американську асоціацію політичних наук, 1906 р. - часопис «Огляд американської політичної науки», а з 1939 р. почав виходити «Журнал політичних досліджень». Що ж до Європейського континенту, то активне утвердження політичної науки там через існування тоталітарних режимів (Німеччина, СРСР, Італія) та їхніх сателітів розпочалося тільки після Другої світової війни, чому активно сприяла американська політична школа та ЮНЕСКО, яка в 1948 р. організувала міжнародний колоквіум політологів (м. Париж), де було вирішено вживати термін «політична наука» в однині і визнано, що основним предметом її вивчення є: 1) політична теорія; 2) політичні інститути; 3) партії, групи і суспільна думка; 4) міжнародні відносини.
Розвитку світової політичної науки й особливо європейської сприяло створення 1949 р. у рамках ЮНЕСКО Міжнародної асоціації політичних наук (МАПН).
Що стосується України, то активний процес становлення української політології розпочався тільки після проголошення її незалежності 1991 року. Уже в перші роки самостійності була заснована Українська асоціація політологів (1993). В університетах країни загальнообов'язковою стала навчальна дисципліна «Політологія». Був запроваджений учений ступень кандидата і доктора політичних наук. Стали видаватись відповідні підручники, словники, монографії.
У визначенні предмета політології на сьогодні не існує єдиного підходу, що зумовлено багатозначністю терміна "політика" і можливістю різноманітних засобів його характеристик.
Політологія - система знань про політику, політичну владу, політичні відносини та політичні процеси, про організацію політичного життя суспільства.
Як всі науки, політологія має об’єкт та предмет пізнання. Зараз існує три основних підходи до визначення предмета політології : перший підхід полягає у тому, що політологія розглядається лише як одна з наук про політику нарівні із політичною філософією, політичною психологією та іншими науками; другий підхід ототожнює політологію та політичну соціологію як найбільш загальні науки про політику; третій підхід визначає політологію як загальну інтеграційну науку про політику в усіх її проявах, що включає в себе і політичну соціологію, і політичну філософію, і теорію держави та права та ін.
Об’єктом політології є політична дійсність, або політична сфера сучасного суспільства.
До політичної сфери відносять: політичні відносини й процеси, засобу, використовувані для досягнення політичних цілей, механізм функціонування політичних інститутів, діяльність політичних партій і рухів, рівень політичної культури суб'єктів політики, вивчення основних проблем міжнародних відносин.
Предметом політології є феномен політичної влади, закономірності її функціонування та розвитку та її використання у суспільстві.
Сучасні політологи вважають, що межі політології постійно змінюються , а іноді навіть важко визначаються. Постійно збільшується число тем, які вивчає політологія. Це відбувається тому, що сучасна політика застосовується в дуже широкому колі царин людської діяльності.
Закони і категорії політології, як і будь-якої суспільствознавчої дисципліни, є науковими узагальненнями. Закономірне в політичному житті виявляється через діяльність суб'єктів політики та їх взаємодію. Закони політології виражають суть політичних явищ та суттєвий, необхідний, об'єктивний і регулярний зв'язок між ними.
Закони політології :
Закони структури;
Закони функціонування;.
Закони розвитку.
Категорії політології в узагальненій формі виражають основний зміст та ознаки політичних явищ і виступають результатом пізнання політичної сфери соціального життя. Зміст об'єкта й предмета політології знаходить відображення в системі категорій і понять
Категорії політології:
Політика, політичні інтереси, політичні цінності, політична боротьба, політична влада, політичний режим, політична демократія, свобода, політична свідомість, політична ідеологія, політична культура, державний лад, політичний інститут, держава, політична система, політична організація, суб'єкт політики, політичні відносини, політична думка, політична діяльність, політичне рішення, політичний процес, політичний конфлікт, політичне лідерство, політична соціалізація та ін.
Важливе місце в політології посідають методи та засоби досліджень. Як будь-яка наука, політологія використовує загальні та специфічні методи дослідження, способи та підходи до вивчення даних.
Методи політології - наукові способи, прийоми вивчення різних явищ політичної сфери суспільства.
Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження.
1. Серед методів теоретичного пізнання (загальні методи), тобто прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють такі: інституціональний мето; соціологічний метод; історичний метод; системний метод; порівняльний метод; структурно-порівняльний метод; антропологічний метод; психологічний метод; біхевіористичний метод; нормативно-ціннісний метод.
2. У другу групу входять філософські та загально-логічні методи, які використовуються не тільки в політології, але й в інших науках: діалектичний метод; метод сходження від абстрактного до конкретного;аналіз і синтез; індукція і дедукція; узагальнення.
3. Поряд з теоретичними в політології застосовуються численні емпіричні методи збору і аналізу інформації, запозичені з природничих наук, кібернетики і соціології. До них відносять: опитування; спостереження; статистичні методи; математичні методи; метод моделювання.
Структура політології як науки охоплює: загальну політологію, теорію політичних систем та їх елементів, теорію соціального управління, теорію політичної ідеології, теорію міжнародних відносин, практичну політологію.
Місце і роль будь-якої науки визначаються функціями, що вона виконує.
Функція (від лат. function - виконання) - роль, яку певний соціальний інститут, явище, процес виконує стосовно потреб суспільної системи.
Функції політології:
1. Функція раціоналізації політичного життя.
2. Описова функція.
3. Роз'яснювальна функція.
4. Прогностична функція.
5. Інструментальна (або прикладна) функція.
4. Взаємозв’язок політології з іншими соціальними науками
Політологія як самостійна наука має свій специфічний предмет дослідження, завдяки чому вона виокремилась у самостійну дисципліну. Проте політологія взаємодіє та тісно пов'язана з рядом інших суспільних наук, об'єктом яких, певною мірою, є політична сфера суспільного життя.
Філософія, як відомо, претендує на роль загальнометодологічної дисципліни, предметом дослідження якої є найбільш універсальні принципи мислення та пізнання. Філософське обґрунтування політики використовується політологією для формування загального погляду на політику, розуміння її взаємозв'язку з іншими секторами суспільного життя, аналізу політики.
Політична історія досліджує процес розвитку політичного життя суспільства, державних інститутів, партій та рухів. Взаємозв'язок політології та історії визначається тим, що, з одного боку, політична наука допомагає створити теоретичну базу аналізу реальної еволюції політичних процесів; з іншого — історія та сучасна політична практика є не тільки критеріями визначення правильності теоретичних висновків політичної науки, а й основою нових узагальнень та висновків.
Найтісніше взаємопов'язані соціологія і політологія. Політологія активно сприймає соціологічні методи вивчення політичного життя, особливо тих явищ та процесів у політиці, які відбуваються за участю значних мас людей. Проте залишаються і принципові відмінності в предметі їх дослідження. Політологія розглядає політику як процес, підкорений певним закономірностям. У центрі уваги політології є політика, її складові, рух та ефективність; політичної соціології — людина в політиці, взаємозв'язок політичних і соціальних відносин.
Правова наука пов'язана з урегулюванням відносин та поведінки людей в процесі суспільного життя, в тому числі у сфері політики. Спільним між політологією і правовою наукою є те, що вони досліджують державно-правові проблеми та явища. Важлива відмінність між політологією і правознавством випливає з різниці між політичною та адміністративно-правовою сферами управління. Друга відмінність між політологією і правознавством — у тому, що норми права досить визначені, а політика більш мінлива та непостійна.
Політична економія, економічно обґрунтовуючи політичні процеси, дає можливість бачити в останніх боротьбу за реалізацію економічних інтересів. Економіка має вирішальний вплив на політичні явища шляхом вольових зусиль людини, яка, перебуваючи в неоднорідних умовах, по-різному сприймає її вимоги, використовує різні засоби, форми та методи впливу.
Соціальна психологія вивчає закономірності та механізми формування, функціонування і розвитку суспільно-психологічних явищ, процесів та станів, суб'єктами яких є різні соціальні групи, верстви, індивіди. Предметом її вивчення є суспільно-психологічні явища, в тому числі у сфері політики. Крім того, кожна з цих наук виконує щодо іншої методологічну роль: знання політичних закономірностей дає можливість розкрити сутність психологічних явищ у сфері політики, а знання психологічних закономірностей допомагає виявити глибинну сутність політичних процесів.
Зрозуміло, політологія взаємодіє не тільки із зазначеними вище науками. Взаємозв'язок політології існує з географією, антропологією, етнографією, демографією. Сучасна політична наука виявляє інтерес до предметів вивчення таких природничих наук, як біологія, екологія тощо.
Лекція 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
Мета лекції.
ПЛАН
1. Політичні ідеї Стародавнього Сходу
Політичні знання зародилися в глибокий давнині в країнах Стародавнього Сходу. Формування політичної думки зв`язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли появляється приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства – родів, племен, общин, - на різноманітні соціальні спільності, виникають класи та різноманітні соціальні верстви, утворюються держави. Єдиним у становленні і розвитку політичних ідей у всіх стародавніх народів Індії, Китаю, Стародавнього Єгипту, Греції, Персії Риму є те, що вони сягають корінням в джерела міфології і оперують міфологічно-релігійними уявленнями про місце людини в світі.
Головним питанням для китайських філософів була проблема ефективного управління суспільством. Вони запропонували декілька варіантів рішення цього питання: два головних (Конфуціанство та Легізм ) і два побічних (Моізм та Даосизм).
Конфуціанське рішення проблеми складається у розробці патріархально-патерналістської версії деспотичної держави.
Конфуцій (Кун Фу-цзи (551 - 479 рр. до н.е.) вважав, що найвищої ефективності управління державою можна досягти лише на принципах патріархально-кланової форми підлеглості - по старшинству в родині. Держава у Конфуція - це одна велика родина, де влада імператора - влада батька, а відносини правителів і підданих - родинні відносини.
Конфуцій пропонує будувати відносини у середині держави на засадах принципів доброчинності, які заточені у системі «правил поведінки» - норм та ритуалів ''Лі''.
Конфуціанство ( а з VІ ст. н.е. - неоконфуціанство ) було не тільки панівною ідеологією у Китаї, але й отримало розповсюдження в Японії, Кореї, В’єтнамі та інших країнах.
Зовсім інше вирішення проблеми найкращого адміністрування запропонувала доктрина легізму, яка найбільш послідовно викладена Шан Яном (400 - 338 рр. до н.е.). Він поставив під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до управління на засаді доброчесності і запропонував альтернативний варіант управління на засаді твердої системи адміністративних наказів - законів ''Фа''.
Шан Ян вважав, що основний фактор, що підриває засади суспільства - це торгівці та ремісники, котрі знаходяться поза системою безпосереднього бюрократичного контролю і збагачують себе, а не державу. Він враховував, що це шлях до сильного народу і слабкої держави, а деспотизм може існувати тривало тільки при зворотному співвідношенні - «слабкий народ» - «сильна держава».
Слабким народом може бути лише контрольований народ, він повинен бути постійно заляканим та дисциплінованим. Основні методи побудови деспотичної держави - матеріальне стимулювання приватних власників, метод «рівняння майна» тобто заохочення бідних до набуття власності, а багатих - до добровільної віддачі частини майна бідним; метод нагород та покарань тощо.
Але реалізація ідей легізму призвела до краху династії Цинь у кінці ІV ст. до н. е. Конфуціанство, а нелегізм стало офіціальною ідеологією китайської імперії аж до Синхайської революції 1911-1913 pp.
Окрім конфуціанства та легізму , у політичній думці Китаю треба виділити ще два варіанти рішення проблеми стабілізації політичних структур.
1-й - порівняльні ідеї моїзму, висунуті Мо-цзи (479 - 400 рр. до н.е.). Їх сутність - у ''казарменій'' мінімізації споживання. Мо-цзи належить здогадка про договірне походження держави.
2-й - даосизм (від кит. дао - шлях) - суть якого у відмові від штучних форм співжиття та поверненні до природної простоти та примітивізму. Держава повинна бути маленькою державою - селищем, а народ - неписьменним, що дозволить зробити головними методами державного управління "мудрість простоти", засновану не на знаннях, а на інтуїції.
Основним підсумком китайської політичної думки була розробка унікальних методів бюрократичного управління суспільством.
Політичні вчення в Стародавній Греції. Видаткову роль у формуванні і розвитку духовної і політичної європейської культури має філософська спадщина Древньої Греції та Риму. Вона виникає в умовах поділу суспільства на вільних та рабів і політична думка того часу, у тому числі і демократична, розвивається як ідеологія тільки для вільних. Свобода – це головна цінність. Політика у Древній Греції – це право діяльності вільних, а труд – це обов’язок рабів. Виходячи з цієї імперативної установи, ціль політичного життя для полісів була в пошуках розумної межи справедливості, яка віддзеркалює спільний інтерес усіх громадян полісу. Інакше говорячи, у центрі суспільної думки знаходилися проблеми становлення і розвитку державного ладу, співвідношення громадянина та спільноти, правові та морально – етичні норми поведінки людей. Умовно ці теоретичні пошуки можливо розділити на три періоди:
2. Політична думка періоду Середньовіччя і Відродження
В епоху Середньовіччя, тобто у V-XVI ст., філософсько-етичні концепції політики в Західній Європі витісняються релігійною (християнською) концепцією. Центральною проблемою політичних вчень цього періоду є питання: яка влада повинна мати пріоритети — духовна (церква) чи світська (держава)? Ідеологи церкви доводили, що могутність правителів походить від церкви, а церква одержала свою владу безпосередньо від Христа; звідси — християнські государі зобов'язані підпорядковуватися главі християнської церкви.
Аврелій Августін (354 - 430 рр.) та Фома Аквінський (1226 - 1274 рр.) - основні творці християнської політичної концепції. У їх вченнях християнська переконливість, навіть фанатизм, сполучалися із реалізмом та помірністю.
Аврелій Августін різко протиставляв церкву та державу. Він стверджував, що держава пов'язана із царством диявола, але в той же час обговорював ідею оновлення «граду земного» у руслі християнської доброчесності.
Фома Аквінський прийшов до висновку, що держава має позитивну цінність. Вона не тільки зберігає мир, але і є виявом божого провидіння та волі в ім'я людей. Політика на його думку означає моральну відповідальність, спрямування волі людини у всіх соціальних діях. В роботі «Сума теології» Ф.Аквінський розглядає вічне право, божественне право, природне право, позитивне право.
Вічне право - мудрість бога, як правителя усього. З нього витікає божественне право - заповіді, які усім відомі, природне право - належить людям як свідомим моральним та соціальним істотам. Існує один стандарт істини та справедливості, він природний і усі його знають. Позитивне право ( те, що існує насправді) необхідне, щоб заважати людям робити зло та забезпечувати мир. Якщо позитивне право, яке увів суверен протиріч природному - воно незаконне і у цьому випадку Ф.Аквінський визнавав право народу на виступ проти монарха у тому випадку, коли влада виступає проти бога та моральних принципів, коли влада перевищує свою компетенцію, або коли правитель починає діяти несправедливо. Але остаточне рішення про долю влади, на думку Ф.Аквінського залежить від церкви. Так виглядає вчення Фоми про державу.
Завдяки Християнству політична думка піднялась на новий рівень. Воно стверджувало, що людині від Бога даний індивідуальний спосіб існування та підкреслювало її цінність. Поряд з цим Християнство вчило людину не бачити в підлеглості ненависного тягаря, а сприймати владу тільки як тягар відповідальності.
У галузі політики головне відкриття Відродження: людина, а не Бог - центр Всесвіту - висловив Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527рр.)
Він є автором нового наукового методу «доктрини моральної доцільності», теорії політичного республіканізму, які зробили великий вплив на англійську та американську політичну думку ХV та XVІІІ ст.
В політичних трактатах «Володар», «Міркування з приводу першої декади Тита Лівія» він сформулював основні положення своєї політичної концепції :
Мислитель вирізняв три форми держави: одновладдя, правління небагатьох, правління всього народу і констатував види влади — монархію, аристократію та демократію. Найкращою вважав «змішану владу», яка втілила б у собі найкращі риси кожного виду влади.
З Макіавеллі починається формування буржуазної політичної думки, яка розглядає політику як самостійне явище, вільне від релігії. Проте він увійшов в історію як засновник маккіавелізму - політичної ідеології, яка нехтує нормами моралі для досягнення політичних цілей.
3. Політичні ідеї Нового часу
Одним із перших теоретиків політики раннього Нового часу по праву вважають французького мислителя і правознавця Жана Бодена (1530-1596). У своїй роботі «Шість книг про республіку» він першим дав визначення суверенітету як найважливішої ознаки держави: суверенітет державної влади означає вищу, необмежену, неподільну владу, незалежну ні від Папи, ні від імперії, ні від внутрішньокласової боротьби. Боден так само, як і Макіавеллі, чітко відокремив політику від релігії та моралі. Як ідеолог французького абсолютизму, головними рисами абсолютної влади вважав її необмеженість та неподільність.
Задовго до Монтеск'є Боден звернув увагу на вплив навколишнього середовища на побут, темперамент, психологічні особливості людей і форми їхнього співіснування, виклавши власну геополітичну теорію у книзі «Метод легкого вивчення історії». Боден зазначав, що для жителів півдня характерною є звичка до споглядання, що дала можливість їм відкрити таємниці природи, установити принципи математики, осягнути сутність релігії та небесних тіл. Від жителів середньої смуги походять закони, звичаї, адміністративне право, торгівля, красномовство і політика. У жителів півночі зародилися механіка, гармати, плавка металів, друкарство. Жителі півдня скаредні, частіше вдаються до страху Божого, жителі півночі цінують фізичну силу, схильні до здирства, а люди середньої смуги керуються законами і справедливістю.
Томас Гоббс (1588 - 1679рр.), якого вважають батьком сучасної політології. Своє політичне вчення він виклав у філософській праці «Про громадянина» та трактаті «Левіафан».
Державу Гоббс розглядав як людське, а не божественне устаткування. На його думку вона виникла на засаді суспільного договору із істотного додержавного стану. У своїй роботі «Левіафан» Т. Гоббс описує хаос додержавного суспільства, у якому була війна усіх проти усіх. Люди шукали миру і знайшли його шляхом суспільного договору. Першим суспільним договором, на думку Гоббса, був заповіт (союз) між Богом та патріархом Авраамом, згідно з яким Бог обіцяв Аврааму свій захист, а Авраам зобов’язав себе та своє потомство підкоритися велінням, уставам та законам Бога. На думку Гоббса, абсолютна влада держави — гарант миру і реалізації природних законів, серед яких особливо виділяв вимогу рівності всіх перед законом і захист приватної власності.
Джон Локк (1632-1704) — англійський мислитель, виклав свої політичні погляди в праці «Два трактати про державне управління». Локка вважають засновником лібералізму, він першим чітко розділив поняття «особистість — суспільство — держава» і поставив особистість над усе. Лібералізм - це вчення та суспільно-політична течія, яка містить у собі установу на забезпечення волі особистості та інших громадянських та політичних прав індивіда та обмеження сфери діяльності держави. Згідно з ідеями Дж. Локка, людина від народження має істотні невід'ємні права (життя, воля, власність).
Крім того, Локк вважав, що держава та суспільство - не одне і теж, і падіння держави не означає кінця суспільства. Заслугою Локка також є висунення концепції поділу державної влади на законодавчу, виконавчу (яка виконує і судові функції) та федеративну, що відає міждержавними відносинами. Це, на його думку, має запобігти деспотичному використанню влади.
Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1755) — видатний французький мислитель, один з основоположників буржуазного лібералізму. Заслугою Монтеск'є є всебічна розробка теорії поділу влади, а також розробка проблеми чинників, що визначають «образ правління».
Монтеск'є виділив три гілки влади: законодавчу, виконавчу і судову. Крім того, поділ влади припускає надання їм спеціальних повноважень із тим, щоб обмежувати і стримувати один одного, коли «одна влада зупиняє іншу». Держава, на думку Монтеск'є, з'являється тоді, коли стан війни, що виникає у суспільстві, не може бути припинено без насильства. Суспільний договір, за концепцією Монтеск'є, є не угодою, а лише передачею народом влади правителям; при цьому народ тільки делегує свою владу. Він може без згоди правителів змінити форму правління, якщо правителі зловживають одержаною владою і правлять тиранічно.
Ще одне досягнення Монтеск’є - теорія соціального та історичного детермінізму.
Закономірності суспільного життя Монтеск'є розкриває через поняття загального духу законів (звідси — назва його головної праці «Про дух законів»). Проблеми форми правління вирішуються у тісному зв'язку з теорією факторів суспільного розвитку. Моральні і фізичні фактори в їх сукупності безпосередньо впливають на природу і принципи різних форм правління. Особливого значення Монтеск'є надавав географічним факторам.
Жан-Жак Руссо (1712-1778) — видатний французький просвітитель, представник політичної думки XVIII ст. Руссо був представником інтересів не тільки «третьої верстви», куди входили фінансисти і купці, але й інтересів задавлених нуждою і гнобленням представників «четвертої верстви» — найбідніших селян, ремісників, робітників. Ядром його політичної програми є ідея народного суверенітету як основний принцип республіканського ладу. Головне в концепції Руссо - егалітаризм, ідея майнової, соціальної і політичної рівності. На його думку - найкращий державний устрій - республіка, в якій верховний властитель - народ, участь в управлінні - громадянський обов’язок кожного, спільна воля виражається рішенням більшості громадян, верховна влада - неподільна.
Тріаду в ліберальній схемі «особистість — суспільство — держава» Руссо виставляє в іншій послідовності: «суспільство — держава — особистість», заперечуючи самостійну роль особистості і підпорядковуючи її інтересам суспільства. Руссо проголошував ідеї рівності людей та культу природи й почуттів.
Перемога буржуазних революцій в Європі і Північній Америці викликала відповідну реакцію з боку феодально-аристократичних верств та їх ідеологів. Їх політичні концепції являли собою принципово іншу течію політичної думки ХVІІІ - XІX ст. - консерватизм.
У XIX ст. Англія — батьківщина європейського лібералізму — дала світу багатьох гідних його представників: Ієремію Бентам (1748-1832) — один із видатних теоретиків моралі і права, представник утилітаризму (лат. utilitas — користь, вигода). Утилітаризм - це теорія, яка визнає корисність вчинку повним критерієм його моральності. На погляд Бентама людина у своїх вчинках керується принципами користі та особистої вигоди. Вільна реалізація особистих інтересів - це найвище благо та задача діяльності держави.; Дж. С Мілл (1806-1873) — яскравий представник класичного лібералізму та ін.
У Франції антифеодальну ідеологію французької буржуазії виражало багато політичних мислителів; найвидатніші з них — Б. Констан (1767-1830), якого вважають духівником лібералізму на європейському континенті, і Алексіс Токвіль (1805-1859) — видатний теоретик демократії та, одночасно, послідовний ліберал. Він створив зовсім іншу ліберальну політичну теорію. Її головним посиланням є те, що демократичні ідеї неухильно пробивають собі дорогу у багатьох країнах. Але демократії притаманні два небажаних наслідки: демократія не дає народові самого вправного уряду; демократія - це політична тиранія більшості.
А.Токвіль визначив також дві основних переваги демократії: демократія сприяє добробуту найбільшої кількості громадян; демократія забезпечує політичні свободи та широку участь мас у політичному житті.
Німеччина представлена багатьма мислителями, які розробляли проблеми лібералізму. Найвидатніші з них — Іммануіл Кант (1724-1804) і Георг Фрідріх Гегель (1770-1831).
І.Кант заклав основи сучасної концепції правової держави. Держава, за Кантом - це об'єднання безлічі людей, які підлягають правовим законам. Держава діє трьома засобами: видає закони; здійснює виконавчу та розподільну діяльність; виробляє юрисдикціонні акти.
Звідси виникає функціональний розподіл органів влади на законодавчу, виконавчу та судову. У теорії Канта робиться спроба поєднання ліберальної, радикально-демократичної та авторитарної лінії розвитку політичної думки.
Кант проводить чітке розмежування деспотичних та республіканських форм правління. Деспотичним правлінням може бути і абсолютна монархія і демократія, бо у обох випадках суб'єкти влади одночасно створює закони та сам їх виконує. Республіканським правленням може бути конституційна монархія, якщо в ній виконавча влада відділена від законодавчої. Кант вважав, що змінювати державний устрій можна тільки шляхом конституційних реформ.
Г. Гегель один із перших розробив і розмежував категорії «громадянське суспільство» і «правова держава», створив основи теорії групових інтересів, які розглядав як базу суспільного. Громадянське суспільство на думку Гегеля - це визначена сукупність формально рівних індивідів, приватновласницькі інтереси яких тісно переплетені між собою. Громадянське суспільство є сферою соціально-економічної діяльності. Держава - сфера політичної діяльності. Громадянське суспільство представляє свої інтереси та приймає участь у справах держави через законодавчі органи.
Особливе місце в розвитку вчень про політику і політичні системи посідає марксизм. Його основоположниками К. Марксом (1818-1883) і Ф. Енгельсом (1820-1895) написані багатотомні праці з перебудови суспільства. Основними ідеями марксизму у сфері політології є: політика, політичні відносини; держава; економічно панівний клас панує і політично, й ідеологічно; політичні погляди людей; аналіз суспільного стану класів, соціальних верств і груп; в альтернативному (комуністичному) суспільстві на місце держави прийде комуністичне самоврядування народу.
Держава породжується не вільною волею людей, а є закономірним результатом розподілу праці та пов'язаного з ним утворення соціальних класів. Головним у марксистському аналізі політики як суспільного явища виступає положення про сутність класової боротьби як боротьби політичної, спрямованої на завоювання та утримання влади.
Розвиток політичної думки кінця XIX — початку XX ст. пов’язаний з іменами таких значних представників європейської політичної традиції, як М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін.
Політична теорія М.Вебера. Значною мірою на формування сучасної парадигми політичної науки вплинули праці німецького філософа, соціолога, історика Макса Вебера (1864 – 1920). Він перший з європейських учених, котрий усвідомив фундаментальність феномена влади та вторинність державно-правових інституцій, відмовився від суто юридичного уявлення про владу. Стрижневою лінією його міркування є тлумачення панування як влади , що дає право керувати одним і вимагає послуху від інших. Вебер розробив соціологію панування, використавши три головних типи легітимного (суспільно визнаного панування).
Веберевське переосмислення ідеї класичної демократії полягало в тому, що система легального панування потребує джерела додаткової легітимації з боку традиції та/або харизми. Тим самим, учений пропонує концепцію плебісцитарної демократії на чолі з вождем, який стоїть над усіма іншими центрами і силами влади.
Слідом за Вебером і інші вчені висунули власні теорії політичного розвитку. Однією з найбільш значущих стала теорія політичних еліт, основоположниками якої були представники італійської школи Вільфредо Парето (1848-1923), Гаетано Моска (1858-1941) і німець Роберт Міхельс (1876-1936), який переїхав із Німеччини до Італії. Теорія еліт — це теорія про поділ людей у будь-якому суспільстві на еліти і маси.
Г. Моска розвивав уявлення про те, що в усіх суспільствах, від слаборозвинених до могутніх, існує два класи людей — клас правлячих і клас керованих. Реальна влада, всупереч міфам про народне представництво, насправді завжди перебуває в руках «політичного класу» та завжди переходить від меншості до меншості, і ніколи — до більшості. Народовладдя, реальна демократія, соціалізм, вважав Моска, — утопія, несумісна із законами товариства і людської природи.
Незалежно від Г. Моски, теорію еліт розробляв В. Парето. Він також поділяв суспільство на еліту і не еліту. Власне еліта поділяється на правлячу і не правлячу (контреліту). Існують два типи еліт: «леви» і «лиси». Він розглянув питання про «масову циркуляцію еліт» або революції: про витиснення і заміну старої еліти контрелітою за допомогою мас. Головним результатом революційних змін стає поява нової еліти, із деякою домішкою старої.
Р. Міхельс відкрив закон, що управляє всіма соціальними організаціями, і назвав його «залізним законом олігархії». Відповідно до цього закону будь-яка значна громадська організація не може управлятися всіма її членами і влада концентрується в руках тих, хто здатен керувати.
Починаючи з середини XX ст., відбувається швидкий і плідний розвиток політичної науки у США; саме американські вчені започаткували біхевіористський напрям у дослідженні політичних процесів. Одним із основоположників сучасної політичної науки є Ч.Меріам (1874-1953). Він вважав, що реальні політичні процеси відтворюються в різних точках земної кулі. Завдання політологів — спостерігати і перевіряти зроблені теоретичні висновки, розробивши при цьому більш точні механізми вивчення типів спілкування і поведінки або статистичного виміру тих процесів, що постійно повторюються. Прихильником біхевіористського підходу до політичної науки був представник чиказької школи Г. Лассуелл (1902-1978). Йому належить заслуга розробки типології політичних особистостей, визначення типів політиків. Він висловив гіпотезу про «волю до влади» політиків як суб'єктивну компенсацію фізичної або духовної неповноцінності. Головне завдання політичної науки Лассуелл вбачав у дослідженні питання про розподіл цінностей у суспільстві, тому що до цієї проблеми зводиться специфіка політичної діяльності. Той, хто розподіляє цінності, той і має владу.
Лекція 3. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ
Мета лекції.
ПЛАН
Політичні ідеї та теорії, які створювалися видатними політичними діячами, мислителями України, тісно пов’язані з її історією, відбивають політичні процеси і їх тенденції.
Поява власності, розподіл суспільства на класи, боротьба за землю та саме існування з аланами, гунами, готами, печенігами, половцями, зумовили виникнення у ІX ст. великої феодальної держави східних слов'ян із центром у Києві - Київської Русі.
Періодизація розвитку політичної думки Росії співпадає з етапами у становленні та розвитку російської державності. Оскільки Україна дуже довго входила у склад Росії, то й розвиток української політичної думки тісно пов’язаний з політичною думкою Росії.
Отже, величезне значення для зміцнення феодального ладу, посилення давньоруської держави та княжої влади мало прийняття у 988 р. Християнства. Воно прийшло на зміну ідеологічним формам первісного суспільного ладу, висловлюючи потребу суспільства у новому типі ідеології та світогляду. Християнство залучило давньоруську державу до політичного та культурного життя європейських народів, сприяло розвитку писемності та освіти.
Разом з християнським вченням у Давню Русь почали проникати нові політичні поняття, за допомогою яких усвідомлювались актуальні питання суспільного життя. Предметом політичних міркувань були такі проблеми, як походження держави, правомірність панування правлячої династії, шлях укріплення княжої влади.
Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були:
До пам’ятників давньоруської літератури в яких відображена актуальна для того часу політична проблематика, відносяться: "Слово про закон і благодать" Іларіона (1049 р.); "Повість временних літ" (1113 р.); "Правда Руська" (XI ст.); "Повчання" своїм дітям Володимира Мономаха (1125 р.); "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.).
"Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, наближеної до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом руського походження. "Слово" написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві.
Вихідною проблемою "Слова" є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). Під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Питання богообраності народів. За Старим Заповітом таким народом є лише іудеї, які залишившись в межах закону втрачають свою богообраність. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією. Іларіон висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління.
"Повість временних літ" Автор - монах Києво-Печерської лаври Нестор, перша редакція 1113 р. Одним із найважливіших питань у "Повісті..." є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами.
Особлива увага приділяється обґрунтуванню законності й необхідності князівської влади, яка є винятковою, що ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Автор подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. Єдність руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Політична єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних.
"Руська правда". Це перший писаний слов'янською мовою кодекс законів авторства Ярослава Мудрого (1019 - 1054). "Правда Ярослава", "Правда Ярославичів" (1073- 1076) широка редакція "Руської правди" (початок XII ст.).
Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни - штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. "Руська правда" регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.
"Повчання" (бл. 1117) Володимира Мономаха (1053-1125) - великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. Воно написане у формі заповіту - звернення Володимира Мономаха до своїх синів. В автобіографічній частині подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя - правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами.
Крім моральних настанов, "Повчання" містить практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни. Мономах звертає особливу увагу на дотримання закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих.
"Слово о полку Ігоревім" (1187). Розповідаючи про похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку, автор у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців "собі слави шукати", а не захищати інтереси всієї держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.
Основні ідеї мислителів Київської Русі.
Серед ідей слід назвати насамперед універсалізм в погляді на історію людського суспільства, що знайшло вияв: в ідеї "богоданості" князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави; в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі руської, віддається пріоритет не однодержавності, а братерству, співпраці між князями; в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян; включення слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства.
Тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов'янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею). У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій.
2. Політична думка часу козацько-гетьманської держави і українського Відродження
У ХІІ - ХVІ ст. українські землі були роз’єднані і грабувалися - спочатку татаро-монгольською навалою, а потім Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, турками, кримськими татарами. До середини ХVII ст. влада в країні належала польському королеві, а потім російському цареві. Боротьба українського народу проти соціального гноблення, колонізації та окатоличування вилилась у хвилю повстань, а потім призвела до утворення Запорізької Січі, яку історики називають християнсько-демократичною республікою з чіткою структурою громадських інститутів та військовою організацією на чолі з гетьманом.
Цей був період литовсько-білорусько-українського співжиття. Литва виступає збирачем розрізнених білоруських та українських земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за принципом: "Старовину не рушити, нового не вводити", сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини регулював Литовський статут, складений на основі "Руської правди". Українська аристократія інтегрувалася до правлячої верхівки і брала участь у діяльності великокнязівської влади на рівних правах з етнічними литовцями.
Інша ситуація склалася на землях, які після падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі. Нова влада тут намагалася обмежити права української шляхти, керуючись релігійними відмінностями. Замість удільних князівств вводились воєводства як територіально-адміністративні одиниці. Православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади.
Люблінська унія політично об'єднала Литву й Польщу в одну федеративну державу - Річ Посполиту і українські землі, які знаходились у складі литовської держави, були інкорпоровані у склад Речі Посполитої. Так завершується литовсько-руський період в історії України, який є перехідним між княжою і польсько-козацькою добою. Знаходження українських земель у складі Речі Посполитої мало негативні і позитивні наслідки.
З середини XV ст. Київ стає центром раціоналістично-гуманістичного руху, що охопив українсько-білоруські землі Великого князівства Литовського. Для піднесення політичної ролі Києва певну роль відіграло культурне відродження.
Найбільш помітними особистостями цього часу, представниками реформації раннього гуманізму слід назвати С. Оріховського, Х. Філалета, І. Вишенського.
Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) Найвідомішими творами є дві промови "Про турецьку загрозу". Автор називає два найбільших блага, що забезпечують могутність держави. Одним є щастя, яке дається божественною долею, іншим - розсудливість, що дарується природою.
С. Оріховський-Роксолан розглядає питання організації державної влади у праці "Напучення польському королю Сигізмунду Августу" (1543). Працю написано у формі звернення підданого до правителя, складається вона з двох книг. У першій йдеться про вимоги, яким має відповідати особа короля. Це - прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. У другій книзі автор дає низку конкретних порад щодо тих дій, які забезпечуватимуть міцність держави й добробут підданих.
Стосовно проблеми співвідношення церкви й держави він виявив непослідовність: спочатку активно захищав Реформацію в Польщі, доводив, що верховним суб'єктом влади в державі мусить бути король, церква ж має опікуватися лише духовними питаннями. Пізніше він визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою, а в кінці свого життя захищав зверхність церковної (папської) влади над світською.
Заслугою С. Оріховського було й те, що він чи не один з перших у тодішній Європі, спираючись на досягнення античної думки, приступив до розробки ідеї природного права в своїй брошурі "Про природне право".
Христофор Філалет це псевдонім дрібного шляхтича, який проживав на Волині. Його праця "Апокрисис" (бл. 1598) була відповіддю на твір білоруського єзуїта Петра Скарги "Синод брестський" (1597), спрямованої на захист Брестської унії.
Філалет у обстоював ідею рівності людей незалежно від становища у суспільстві та віросповідання. Він виходив з ідей суспільного договору і природного права, обмеження влади монарха законом, обстоював вимогу створення справедливого закону і його суворого дотримання як підданими, так і королем.
Філалет, ґрунтуючись на ідеях суспільного договору і природного права, заперечував абсолютизм не тільки світського монарха, а й римського папи. В дусі протестантизму Філалет вважав незаконними втручання папи у світські справи і намагання підпорядкувати собі світську владу. Він обґрунтовував право простих віруючих брати участь у вирішенні церковних справ.
Іван Вишенський (між 1545/1550-1620), український православний полеміст, є автором багатьох трактатів, спрямованих проти унії, найвідомішим є "Писання до єпископів, які втекли від православної віри".
Основна ідея Вишенського - ідея соціальної рівності. У зв'язку з цим він осуджував різні форми феодального гніту. І.Вишенський сформулював концепцію соборності правління християнською церквою, в основі якої лежить ідея рівності всіх людей. Визначаючи принцип ранньохристиянської рівності основним у визначенні соборності, він виступав за те, щоб всі церкви були рівні між собою і будували свої відносини й управлялися соборно. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверджувати закон і справедливість, а не чинити свавілля.
Суспільно-політичні засади козацько-гетьманської держави і погляди Пилипа Орлика.
З часів Люблінської унії зростає роль південних степових районів України, куди почали втікати від панщини. На цих територіях одним із головних завдань стала організація відсічі татарським нападам. Для цього сформувався прошарок вільних звитяжних людей, які поступово перетворили військове ремесло на свою професію. Вони дістали ім'я козаків. Ця назва тюркського походження означає вільну, незалежну людину.
У нижній течії Дніпра, за порогами, в 1522-1554 рр. на острові Мала Хортиця Дмитро Вишневецький створив військову формацію - Запорозьку Січ. Термін "козак" спочатку не означало якогось стану чи класу, а лише вказувало на заняття - степові промисли. Козацтво розвивалося на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалася і динамічно змінювалася.
Перемоги військ Б. Хмельницького навесні і восени 1648 р. підірвали не лише військові сили, а й політичні та ідеологічні підвалини Польської держави, ліквідували її зверхність на Наддніпрянській Україні і були основними чинниками у відродженні української державності.
Б. Хмельницький висунув власну програму Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності. Він був першим і, на жаль, останнім в історії України доби феодалізму політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики об'єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп українського суспільства. Хмельницький не лише висунув завдання створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічно українські землі, а й зробив усе можливе для його розв'язання.
На Січі порядкувала громада. Всі справи - військові, господарські, покарання і помилування винних, вибори січової старшини, зовнішні зносини і т.д. - вирішувала Січова рада, на якій всі козаки користувалися рівним правом. Вищою владою на Січі були військові чиновники - кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар.
Після укладення Переяславської угоди доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і Росії.
Пилип Орлик (1672-1742). Найвідомішим політико-правовим документом часів гетьманування П. Орлика є договір між ним та старшиною й запорозькими козаками "Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького", відомий ще як "Конституція Пилипа Орлика" або "Бендерська Конституція". Договір, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, було укладено 16 квітня 1710 р. на козацькій раді в Бендерах.
Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму правителів. Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний устрій України як козацької держави. Конституція П. Орлика не набула чинності, вона залишилася лише проектом політико-правового документа.
Найбільше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне обґрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави.
Києво-Могилянська академія - центр української політичної думки.
В Києві на початку XVII ст. визначаються два основних осередки культури й освіти - Київське братство (засноване в 1615 р.) і група вчених-просвітників при Києво-Печерській лаврі на чолі з її архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. На основі Київського братства та Лаврської школи, заснованої Петром Могилою, була утворена в 1632 р. Київська колегія, згодом Києво-Могилянська колегія, а потім і Академія. У XVII ст. колегія не мала офіційного статусу, але вона була першим українським вищим навчальним закладом з європейським рівнем освіти, де вивчали п'ять мов, у тому числі грецьку, латинську, і сім вільних наук - граматику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику.
Значний інтерес становить доробок діячів Могилянської академії, починаючи від її засновників - Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Петра Могили - аж до просвітників першої половини XVIII ст., зокрема С. Яворського, Ф. Прокоповича.
Петро Могила (1574-1647) - церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. У 1627 р. обраний Києво-Печерським архімандритом, а 1632 р. митрополитом київським і галицьким. Він домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков.
Він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але одночасно писав про ідеального володаря. Сенс царської впади П. Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками.
Петро Могила також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже якоюсь мірою є попередником руху за європейську спільноту.
Стефан Яворський (1658-1722) був українським і російським церковним діячем - митрополитом Муромським та Рязанським, місцеблюстителем патріаршого престолу, очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий як автор праці "Камінь віри" (1715) та численних проповідей.
Владні відносини в російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче - купецтво, духовні чини і в самому низу - простий народ. Спочатку він дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними. Він доводив, що "царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами".
Феофан Прокопович (1681 - 1736) э автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську" (1718), "Духовний регламент" (1720). Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.
У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них є монархія. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха набуває абсолютистського характеру.
На підтримку Петра І було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення держави і церкви. Він обґрунтовував ідею підпорядкування церкви державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодержець - освічений монарх, "філософ на троні", що дбає про інтереси народу.
3. Розвиток революційно-демократичних ідей ХІХ - початку ХХ ст.
На початку XIX ст. українські землі були поділені в основному між двома континентальними імперіями - Австрійською імперією Габсбургів та Російською імперією Романових.
В середині ХІХ ст. (наприкінці 1845 - на початку 1846 рр.) виникло Кирило- Мефодїївське Товариство з ініціативи чиновника канцелярії Київського генерал-губернатора М. Гулака, ад'юнкта Київського університету М. Костомарова та студента університету В. Білозерського. Пізніше до них приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркевич, Г. Андрузький та ін. Через 15 місяців братство було розгромлене поліцією після зради одного з нових членів, а члени братства були засуджені до різних термінів ув'язнення.
Микола Костомаров (1817-1885) - автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою "Закон Божий" (Книги буття українського народу)".
Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу - рятувати слов'янство.
У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною. У Києві й Новгороді князь вважався атрибутом держави, але він обирався і міг бути вигнаний, якщо не задовольняв вимог народу або зловживав владою.
Тарас Шевченко (1814-1861) справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова, але у його творах немає цілісної політичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин і суспільного ладу в цілому.
Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові пройшов кілька етапів.
Перший етап позначається романтизмом та певною ідеалізацією козацького минулого. У другий період, який тривав з часу повернення в Україну після звільнення з кріпацтва й до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, Т. Шевченко працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він засуджує самодержавство, класове розшарування, "землячків", які, поїхавши на чужину, повертаються в Україну підручними колонізаторів. Причини становища українського народу він вбачає в діях зовнішніх сил, у внутрішніх чварах, у невідповідності української правлячої еліти - гетьманів і козацької старшини - завданням національного й соціального визволення.
Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення, він мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Політичний ідеал Т. Шевченка - це демократична республіка, де вирішальна роль мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.
Продовжували ідеї братства громадівці – М. Драгоманов і С. Подолинський.
Михайло Драгоманов (1841 - 1895) визначний український історик. Драгоманов не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини ("живлення"), тоді як існують не менш важливі потреби - розмноження, пізнання, розваги.
Поняття "громада" є ключовим у поглядах М. Драгоманова. Головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Громада є первинною ланкою організації суспільного життя. Вони будують федерацію знизу догори, стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Самоврядування мало здійснюватися різними зборами, яким були б підзвітні посадові особи.
Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних М. Драгоманов убачав у приватній власності. Покінчити зі злиденністю можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці.
Принцип федералізму був визначальним у поглядах М. Драгоманова й на національне питання. Україна мала бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії.
Сергій Подолинський (1850-1891) стояв на більш радикальних позиціях у питанні побудови нового суспільства. Ідея соціально-політичної рівності є центральною у політичних поглядах С. Подолинського. Програма соціалістичного перетворення України передбачала надання всім трудящим рівних політичних та економічних прав, свободи слова і совісті, рівних можливостей для всебічного культурного розвитку. Основним осередком соціалістичного суспільства має стати громада, яка є основою для ведення господарства та органом політичного самоврядування, поєднуватиме в собі законодавчу, виконавчу й судову владу.
Україна майбутнього має бути спочатку федеративною демократичною республікою добровільно об'єднаних громад, а потому стати членом всенародного вільного союзу - міжнародної федерації.
На відміну від М. Драгоманова, котрий виступав за еволюційний шлях переходу до соціалізму, С. Подолинський засобом цього переходу вважав революцію у формі збройного повстання:
4. Політичні концепції українських мислителів кінця ХІХ - ХХ ст.
Соціалізм. Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші десятиліття XX ст. Історичні події цієї епохи, насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. - М. Грушевський і В. Винниченко тяжіли до соціал-демократизму. Передували їм ідейно Іван Франко і Леся Українка.
Іван Франко (1856-1916) - поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч.
І. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму. Франко підкреслював, що експлуататорські держави з їхніми установами та правом були відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові. Він не розглядав пролетаріат як авангардну силу революції і не поділяв марксистської ідеї стосовно "історичної місії пролетаріату".
За Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на "якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів".
Головний засіб здійснення народом своєї влади - це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню, судову.
Михайло Грушевський (1866-1934) - видатний український історик і політичний діяч, Голова Української Центральної Ради. У питанні про форму української державності погляди М. Грушевського зазнали певної еволюції - від ідеї федеративних форм організації державного життя української нації до ідеї національної незалежності України.
Під час революції 1905-1907 рр. М. Грушевський вважав, що вирішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів.
Жовтнева революція змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918р. IV універсал, який проголосив Україну, самостійною народною республікою.
Володимир Винниченко (1880-1951) був одним із організаторів Революційної української партії, членом Центрального Комітету Української соціал-демократичної робітничої партії, заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату (уряду Української Народної Республіки).
Винниченко як соціаліст, розв'язання національного питання підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму.
Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у "федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла". Перебуваючи в еміграції, Винниченко змінив свої погляди на українську державність. У праці "Заповіт борцям за визволення" (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення.
Консерватизм Наприкінці XIX-на початку XX ст. в українській політичній думці переважали ідеї соціалізму, але помітне місце в історії української політичної думки посідають також ідеї консерватизму, які особливо активізувались у XX ст.
В'ячеслав Липинський (1882-1931) автор понад 200 наукових праць ("Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму" (1926), "Україна на переломі 1657-59" (1920), "Замітки до історії українського державного будівництва у XVII столітті" (1920) та ін).
Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова: "Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути". Він вважав, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Нація у В. Липинського виступає як політична спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Важливою умовою побудови держави Липинський вважав її релігійну єдність. Релігія може примирити українство, але він застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури.
В. Липинський наголошував, що географічне положення України, історичне минуле, економічні інтереси вимагають економічного і воєнного союзу суверенної Української держави з Росією і Білоруссю.
Стефан Томашівський (1875-1930) виклав свою концепцію у працях "Українська історія", "Під колесами історії" (1925), "Про історію, героїв і політику" (1929).
Державницька концепція С. Томашівського ґрунтується на ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в українському державотворенні. Основними чинниками, на яких базується його концепція, є земля, нація і держава.
Важливу роль в українському державотворенні С. Томашівський відводить уніатській церкві. Таким чином, у державотворчій концепції С. Томашівського українська державність виступає у формі клерикальної монархії.
Націоналізм М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський вважали, що до революції 1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше - неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів.
Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців.
Микола Міхновський (1873-1924). У 1900 р. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою "Самостійна Україна". Вона вважається першим програмним документом українського націоналізму.
Він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою 1654 р. За цим документом Україна - самостійна держава з республіканським устроєм - вступила у договірні відносини з Московською монархією як "вільний з вільним" і "рівний з рівним". Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності.
Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національне свідомої верстви - інтелігенції.
Ідея національного солідаризму найповніше була сформульована в "X заповідях УНП" - заснованої М. Міхновським Української народної партії.М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту "Самостійна Україна" (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом - Радою представників і Сенатом.
Дмитро Донцов (1883-1973) був головним ідеологом руху, автором численних творів ("Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Дух нашої давнини" (1944).
Відповідно до своєї філософської позиції мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах.
Він сформулював концепцію нового - інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя.
Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям.
Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна ґрунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності.
Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути "творче насильство", що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.
У 20-30-х роках ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеологічною основою програми Організації українських націоналістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій.
Свою модель майбутньої української державності, заснованої на ідеях націоналізму, запропонував один із лідерів ОУН Микола Сціборський (1897-1941). Він є автором низки праць - "Робітництво і ОУН", "ОУН і селянство", "Націократія", "Нарис проекту Основних Законів (Конституції) Української держави" та ін.
М. Сціборський був автором політичної доктрини націоналізму.
М. Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка виконувала б диктаторські функції.
Націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентської форми республіканського правління.
Ідеологія нового українського націоналізму є теоретичною засадою діяльності політичних організацій націонал-радикального спрямування в сучасній Україні.
Націонал-демократизм Паралельно з націоналістичним напрямом в українській політичній думці сформувався і розвивався націонал-демократичний напрям.
Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов'язаний насамперед із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського. Згодом націонал-демократизм набув певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до революційних подій і боротьби за українську державність у 1917-1920 рр. перебували в основному на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від ідеї федералізму до ідеї національно-державної незалежності.
І. Франко надавав великої ваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює "стяг національності", національної мови, письменства, народної освіти. Особливо дбав він про національну мову.
Ці поняття не передбачали обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської імперії. Кожна нація має право на свою державність, але національна політика має спиратися на усвідомлення фактичних відносин.
С. Дністрянський, В. Старосольський та О. Бочковський пропонували вирішувати національне питання в демократичних формах. Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея безумовного визнання права кожної нації на самовизначення.
У сучасній Україні носіями націонал-демократичних ідей тією чи іншою мірою виступають правоцентристські партії - Українська республіканська партія, Народний рух України, Український народний рух, Демократична партія України, Християнсько-демократична партія України та деякі ін.
Лекція 4. ПОЛІТИЧНА ВЛАДА
Мета лекції. Визначити сутність влади і охарактеризувати основні теоретичні підходи до її вивчення. Проаналізувати структуру політичної влади і механізми її функціонування. Пояснювати поняття легітимності влади, кризи легітимності і засобів її подолання.
ПЛАН
1. Поняття, суть і природа влад
Політична влада є одним з центральних понять політології. Сам термін “влада” не має однозначного визначення, що пояснюється його складністю та неоднозначністю. Загалом владу визначають як право і реальну можливість здійснювати свою волю, нав’язуючи її іншим людям.
Влада – це реальна здатність суб’єкта соціального життя (соціуму) здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів – авторитету, права, насильства.
Основними видами влади також є: політична, економічна, духовна, сімейна, військова, інформаційна. Політологію, звичайно, цікавить влада політична, яка є ядром політичної системи суспільства, її організаційним та регулятивно-контрольним започаткуванням.
Ознаками влади є монополія на примус, тривалість у часі, легітимність, законність. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків та відповідних відносин між ними.
Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.
Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна влада”:
Державна влада — вища форма політичної влади що спирається на спеціальний управлінсько-владний апараті і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення. Вона є офіціальною, легальною формою прояву сили.
Державна влада функціонує за політико-територіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка).
Структура влади включає в себе:
I. Органи влади та особи, які здійснюють владні функції (суб’єкти влади).
II. Тих, на кого спрямована влада – люди, їх групи, організації, спілки та ін. (об’єкти влади).
III. Зв’язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, а також соціальний та політичний контроль – це механізм влади.
Основними рисами політичної влади є:
2. Основні концепції політичної влади
Концепції влади:
Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси.
Біхевіористська концепція влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою.
У реляціоністських концепціях влади (реляція — донесення) остання постає як можливість і здатність одних індивідів управляти процесом прийняття рішень на локальному чи національному рівні, без огляду на активний чи пасивний опір інших індивідів чи соціальних груп. Американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.
Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є розгляд політичної системи на макро- (як атрибут макросоціальних систем), мезо- (на рівні конкретних систем — сім’ї, організації), мікрорівні (влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи).
Телеологічна концепція влади. Представником якого був Т. Парсонс, інтерпретує владу як засіб досягнення певної мети, запланованих результатів. Згідно з таким тлумаченням, влада існує для того, щоб реалізувати важливу суспільну мету. Вона є засобом обміну, тобто її віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задовольнити основні потреби соціальної спільноти.
Структурно-функціональна концепція. Розглядає владу як відносини між керівниками і підлеглими, що ґрунтуються на співвідношенні винагороди і покарання. Залежно від того, як функціонує система стимулів між владою і соціальними групами, забезпечується механізм розв'язання конфліктів, стабілізації суспільства.
Інстпрументалістська концепція тлумачить владу як набір певних інструментів. На думку О. Тоффлера, основними інструментами влади є сила, багатство і знання. Якщо в минулому домінували сила й багатство, то в сучасному інформаційному суспільстві домінують знання. Однак О. Тоффлер застерігає, що знання (інформація) без розвинених механізмів громадського контролю може перетворитися на засіб владного маніпулювання людьми.
3. Форми та механізм політичної влади.
Основними формами політичної влади є: панування; політичне керівництво; управління.
Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:
Функції політичної влади:
4. Легітимність політичної влади
Термін "легітимний" означає "законний". Поняття легітимності й легітимізму виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. "Легітимістами" називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів.
Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.
Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.
Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти: населення; уряд; зовнішньополітичні структури.
Ознаки легітимності політичної влади
Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:
традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;
харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади (Цезар, Наполеон, Ленін);
раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи.
Д. Істон виділяє інші принципи легітимності:
1) ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою (колишній СРСР);
2) структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму (Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом);
3) особиста (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера (США, де президент повинен володіти персональною легітимністю).
Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.
Криза легітимності (делегітимізації влади) — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.
Основними причинами делегітимізації влади можуть бути такі:
Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:
підтримка постійних контактів з населенням;
проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;
посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;
врівноваженість гілок влади;
виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;
організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;
зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;
подолання правового нігілізму населення тощо.
Стосовно легітимності влади в Україні слід визнати її низький рівень до всіх політико-владних інститутів. До сказаного слід додати, що в Україні переважає легітимність, яка ґрунтується на ірраціональних засадах: традиційна, харизматична. Інші види легітимності на сучасному етапі політичного розвитку країни набувають все більшого поширення.
За рівнем публічності влада в Україні зберігає ще форму скритості і таємничості (криптократії). Однак після Помаранчевої революції та політичної реформи політична влада стала більш публічною внаслідок зростання політичної конкуренції і розширення діапазону свободи у ЗМІ. Для забезпечення публічності влади на рівні стандартів розвинутої демократії необхідно юридично закріпити: право громадян на отримання інформації про доходи і майно політиків та чиновників, результати їхньої діяльності шляхом розміщення такої інформації у офіційних друкованих та електронних ЗМІ; легальне лобіювання громадськими організаціями своїх інтересів; статус незалежної фахової громадської експертизи політичних проектів у рамках громадського телебачення і радіомовлення; право уповноважених представників громадськості бути присутнім на пленарних засіданнях парламенту та місцевих рад.
Якщо аналізувати владу на рівні інституційних суб'єктів, то слід зазначити, що їхнім недоліком є незбалансованість повноважень між основними політичними інститутами держави, а також величезний обсяг регуляторних функцій у соціально-економічній сфері. Внаслідок цього відбувається жорстка боротьба між владними суб'єктами на всіх рінях політичної системи, оскільки влада сьогодні дає можливість розподіляти матеріальні і фінансові ресурси.
За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто — ще зберігає атрибути олігархо-кланового режиму. Олігархія — це група людей, яка перебуваючи на вершині політичної влади і використовуючи владні механізми з метою нещадної експлуатації природних і трудових ресурсів, нагромадила потужні фінансові та інформаційні ресурси. Клани — це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційної мети інтереси. На нинішньому етапі, коли посилюється політична конкуренція й активізується громадськість, олігархо-кланові механізми у всіх політичних структурах значно послабилися.
Влада в Україні недостатньо збалансована й ефективна. Якщо до 2004 р. політична влада в Україні була в основному зосереджена в руках Президента, то зараз розподілена між двома владними центрами (Президентом і Прем'єр-міністром, який спирається на парламентську більшість). При цьому слід зазначити, що дублювання багатьох управлінських функцій двома політичними центрами послаблює ефективність державного управління.
Лекція 5. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА
Мета лекції.
ПЛАН
1. Поняття політичної системи
Сучасні суспільства являють собою складні системні утворення, що складаються з декількох органічно пов'язаних між собою підсистем: економічної, політичної, культурної, правової, етнічної та ін. Політологія розглядає систему як єдність структури (соціально-політичних інститутів) і процесів (поведінки спільнот та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всієї системи.
Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави. У процесі еволюції державне організованого суспільства вона все більше ускладнювалася та розгалужувалася.
Основоположником системного підходу в політології вважають американського дослідника Дэвіда Істона, який у творах «Політична система» (1953), «Системний аналіз політичного життя» (1965) та ін. Д. Істон вбачав сенс політичної системи у врахуванні взаємодії з середовищем, зміст системного аналізу політичного життя — у виявленні засобів підтримки рівноваги з середовищем, а призначення політичної системи — у зменшенні соціальних відмінностей, подоланні суперечностей і політичних конфліктів.
За Д. Істоном, політична система — це організм, що саморегулюється, розвивається та реагує на імпульси, які надходять ззовні. Отже, політична система є відкритим утворенням: вона піддається численним впливам зовнішнього середовища. Система має вхід, на який ззовні надходять імпульси у формі вимог (конструктивних і деструктивних), підтримки чи протесту. Вихід інформації — це результат функціонування політичної системи, він здійснюється у вигляді рішень та політичних дій, які тим чи іншим чином впливають на зовнішнє середовище (див. рис. 1).
|
Економічні, культурні, соціальні ресурси |
||||
|
Вхід → |
ВИМОГИ ПІДТРИМКА АПАТІЯ |
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА |
РІШЕННЯ І ДІЇ |
Вихід → |
|
Економічні, інформаційні, правові, силові ресурси |
ЗОВНІШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ
Рис. 1. Політична система за Д. Істоном
Модель Д. Істона дає змогу уявити становище та умови дії політичної системи, прогнозувати наслідки схвалених політичних рішень.
Не менш цікаві ідеї висловив і американський політолог Габріэль Алмонд («Порівняльні політичні системи», «Порівняльний політичний аналіз»). Політичну систему він розглядає як набір ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Він зазначає, що будь-яка політична система є багатофункціональною та має свою власну структуру; крім того, всі політичні системи є змішаними у культурному плані та, незалежно від принципу поділу влад, деякі функції політичних систем лишаються неподільними.. Змішаність політичних систем у культурному сенсі означає, наприклад, що лише в ідеалі може відтворитися «чисте» президентське або «чисте» парламентське правління, ті чи інші «чисті» різновиди політичної культури, свідомості тощо.
Модель політичної системи Г. Алмонда долає певні вади моделі Д. Істона, тому що вона враховує психологічні, особистісні аспекти політичної взаємодії, імпульси, що надходять не тільки зовні, від народу, громадянського суспільства, але й імпульси, що виробляє правляча еліта. У даній моделі головна увага приділяється множині та різноманіттю інтересів всередині системі, їх зіткненню та поєднанню, врахуванню цих інтересів самою системою.
Отже, системний підхід розкриває сутність політики як цілого; надає засоби аналізу форм її взаємодії з природою, економікою, культурою, соціальною структурою; висвітлює канали впливу політичної поведінки на характер політичних інститутів і структур; врешті, доводить найзначніше призначення політики – забезпечення єдності, соціальної інтеграції, мобілізації ресурсів суспільства та стабільності.
2. Сутність, структура і функції політичної системи
Сучасні інтерпретації політичних систем вирізняються різноманіттям теорій та концепцій, навіть визначень категорії «політична система» існує понад два десятки.
Політичної системи – це сукупність взаємодіючих між собою норм, ідей та заснованих на цьому політичних інститутів і дій, які організують політичну владу та механізми взаємозв'язку громадян і держави.
Формування політичної системи — це процес, який пов'язаний з поступовим набуттям політичними відносинами низки суттєвих ознак:
Врешті, політична система належить до класу відкритих системних утворень, тобто вона піддається різним впливам не тільки внутрішніх, а й зовнішніх чинників і формує власні механізми самозбереження та опору руйнівним діям.
Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.
Розглядаючи структуру політичної системи, слід зазначити, що саме ті соціальні інститути (організації, установи, усталені порядки) та соціальні норми, традиції, які так чи інакше пов'язані зі здійсненням політичної влади, і є найважливішими компонентами політичної системи. Політичні інститути, норми і рішення, які відіграють роль засобів вироблення та реалізації політичних програм, стратегій чи акцій, є регулятором діяльності соціальних суб'єктів політики, можна вважати елементами сучасних політичних систем.
Політична система містить такі компоненти:
Кожен із компонентів політичної системи має свою власну структуру, особливі, часом специфічні форми внутрішньої організації. Так, серед структурних елементів політичної системи слід назвати найважливіші, що відтворюються в будь-якому державно-політичному утворенні сучасності:
У західній політології загальновизнаною є класифікація функцій політичної системи, яку запропонували Г. Алмонд і Дж. Пауелл: вони виокремили ті функції, що забезпечують «збереження системи» в цілому, а кожна окремо — задовольняє певну потребу політичної організації.
1. Функція політичної соціалізації підтримує існуючу політичну систему. Вона означає процес набуття людиною політичних знань, переконань, вірувань, цінностей, емоцій і традицій, що притаманні даному суспільству.
2. Функція адаптації, зокрема, реалізується через політичне рекрутування (лідерів, еліт), тобто добір і підготовку суб'єктів влади, які здатні знаходити найефективніші шляхи політичного розвитку.
3. Функція реагування, завдяки якій політична система відповідає на сигнали та імпульси, що надходять ззовні чи зсередини. Вона стає особливо важливою, коли з'являються нові вимоги соціальних груп, партій, опозиції, якими не слід нехтувати.
4. Екстракційна функція — здобуття ресурсів із природного, зовнішньоекономічного й внутрішнього середовищ.
5. Функція дистрибутивна, націлена на розподіл матеріальних і духовних благ, послуг, статусів і привілеїв, і виконує це завдання.
6. Функції регулювання і контролю, адже вона здійснює свій вплив на суспільство шляхом координації поведінки груп та індивідів.
3. Типологія політичних систем
Оскільки на процес формування і функціонування політики впливає досить багато чинників - історичні традиції, культура, економічний розвиток, правова система, геополітичні умови, зрілість громадянського суспільства та інші чинники, у сучасному світі склалося певне різноманіття політичних систем.
Типологію політичних систем здійснюють на основі різних критеріїв. Якщо за базову ознаку прийняти характер взаємин політичної системи із зовнішнім середовищем, то можна виокремити закриті (автаркії) та відкриті політичні системи. Автаркії мають обмежені зв'язки із зовнішнім середовищем, самодостатні та не сприймають цінності чужих систем і культур (наприклад, колишній СРСР, Албанія). Відкриті політичні системи рухливі та сприйнятливі, успішно опановують цінності та політичні досягнення інших систем, активно ведуть обмін ресурсами розвитку з зовнішнім світом.
Загальновизнаною в західній науці є типологія Г. Алмонда, основою якої є комплексний критерій — тип політичної культури та вирізнення політичних ролей. Відповідно виокремлені такі політичні системи:
1. Англо-американська, з гомогенною (цілісною) політичною культурою, коли політичні цілі поділяє практично все суспільство; з розвинутою системою політичних відносин, інститутів і чіткою спеціалізацією їх функцій; з багатоманітною структурою політичних ролей, які диференційовані відповідно до функцій політичної організації та різноманіття форм політичної участі; влада і вплив розподілені між різними ланками політичної системи; партійна система зазвичай двопартійна; висока політична стабільність.
2. Континентально-європейська, яка характеризується фрагментарністю (мозаїчністю) політичної культури; наявністю всередині національних культур протилежних ідеалів, цінностей, орієнтацій, що притаманні певній соціальній верстві, етносу, групі, партії; має місце співіснування старих і нових культур. Саме тому розподіл політичних ролей і функцій відбувається не у межах суспільства, а всередині класу, еліти, партії.
3. Доіндустріальні та частково індустріальні, мають змішану політичну культуру, в якій наявні різні види несучасних зразків (традиційна, патріархальна, містечкова тощо), а також включені політичні субкультури місцевого походження (роду, племені, клану, громади). Партійні системи або гегемоністського типу, або мультипартійні (атомізований плюралізм); слабка політична стабільність, нерідко порушено гармонію розподілу влади між її гілками.
4. Тоталітарні — ґрунтуються на тоталітарній свідомості та політичній культурі, що утворює примусовий тип політичної активності. Політичні ролі практично не виокремлені; немає громадських політичних об'єднань, монолітна однопартійна система зорієнтована на пріоритет класових, національних, расових або релігійних цінностей, тому її моноідеологією може бути комунізм або фашизм; політична стабільність забезпечується тотальним контролем за масовою та індивідуальною свідомістю і поведінкою.
Французький політолог Ж. Блондель поділяє політичні системи на п'ять категорій за змістом і формами управління:
1. Ліберальні демократії, в яких прийняття політичних рішень зумовлено цінностями свободи, права, індивідуалізму особи, власності.
4. Політична система України
Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються наступними факторами:
По-перше, відносна стабільність системи, здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами.
По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньою сприйнятістю соціальних новин. Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не зв'язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства.
По-третє, політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації.
По-четверте, сучасна політична система України - це перехід від не правового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо правових актів органів політичної влади.
Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації - політичної та соціальної. Причому надзвичайність обставин склалась в усіх сферах суспільства:
Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної.
Політична система України етатизована (одержавлена) з недосить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури - сил, що включаються в контроль над "каналами розподілу" і "нуворишів", здатних "стимулювати" в необхідному для них напрямку діяльності політиків і бюрократичного апарату.
Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового соціалізму до капіталізму, доповнену деякими рисами неокапіталізму, але не як перехідну до демократичного соціалізму.
В сучасній Україні існує і специфічний "змішаний" політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити направлення подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від надто величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх.
В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенством влади в межах державних кордонів І незалежністю ззовні. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін. Держава характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Держава оберігає економічні основи суспільства, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних суперечностей.
Основними напрямками формування і розвитку політичної системи України є:
Питання до самоконтролю
Лекція 6. ДЕРЖАВА І СУСПІЛЬСТВО
Мета лекції. Охарактеризувати прикметні особливості теорій походження та сутності держави. Виділяти ознаки держави та окреслювати її найголовніші функції. Проаналізувати особливості різних форм державного правління та державного устрою. Визначити поняття «правова держава», «соціальна держава» і описувати її основні принципи.
ПЛАН
1. Поняття держави. Теорії виникнення держави
Держава – основний інструмент політичної системи суспільства, який організує, направляє та контролює спільну діяльність і відношення людей, суспільний груп, класів, асоціацій.
Саме поняття держава звичайно вживається в двох значеннях.
У широкому сенсі це країна, суспільство, народ, що розташовані на певній території і подаються органами вищої влади. В цьому значенні звичайно говорять про німецьку, англійську, українську держави.
У вузькому, власному значенні термін держава значить організацію, що має верховну владу на певній території.
Держава - це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку суспільства, здійснює управління загальносуспільними справами.
Основні теорії виникнення держави можна згрупувати у такі основні групи:
1) Теологічна теорія (представники - ідеологи релігій Стародавнього Сходу, католицької церкви, ісламу). Ця теорія пояснює походження держави Божою волею. Звідси виводиться залежність держави від релігійних організацій і діячів, покора усіх перед державною владою.
2) Патріархальна теорія (представник - Аристотель). Держава - це результат розвитку сім'ї. Абсолютна влада правителя є продовженням влади батька у сім'ї.
3) Договірна теорія (представники - Г. Гроцій. Т. Гобс, Ж.-Ж. Русо та ін.). Держава - це результат договору, укладеного між суверенним правителем і людьми. Появі держави передував "природній стан", коли люди мали "природні права" (Ж.-Ж. Русо) або коли йшла "війна всіх проти всіх" (Т. Гобс).
4) Психологічна теорія (представники - Л. Петражицький, Дж. Фрезер та ін.). Держава - це організація, яка утворилася для керівництва суспільством з боку визначених осіб. Це керівництво є необхідне, бо люди мають психологічну потребу у підпорядкуванні.
5) Теорія насильства (представники Л. Гумилович, Є. Тюрінг). Походження держави пояснюється актом насильства, завоюванням одного народу іншим. З метою підкорення завойованих народів створюється держава її к особливий апарат примусу.
6) Марксистська (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс) пов'язує виникнення держави одночасно з поділом суспільства на класи. Суть держави - фактична диктатура певного (панівного) класу.
2. Ознаки і функції держави
Ознаками держави є:
1. Наявність системи суверенної політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Суверенітет держави означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб'єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнавати це.
2. Територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори.
3. Населення. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають у межах держави. Жодна особа не може існувати за межами дерли ви і не підкорятися їй, бо приналежність до держави є суспільною необхідністю і регулюється правом.
4. Монополія на легальне застосування сили. Для цього держава створює спеціалізовані органи примусу, які використовує у ситуаціях, встановлених законом. Діапазон державного примусу про стягується від обмеження свободи до фізичної ліквідації людини.
5. Монопольне право на збирання податків.
6. Наявність державної мови, якою визнається мова націй, котра складає більшість населення держави.
7. Апарат держави, тобто наявність системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, регулювання, контроль). Апарат, як правило, складається з представницьких органів (парламент, органи місцевого самоуправління та самоврядування), виконавчо-розподільчих органів (президент, уряд та його регіональні органи), судові органи, прокуратура, органи державного контролю.
8. Наявність національної правової системи. Кожна держава функціонує в межах визначеної правової системи. Правова система держави закріплює санкціоновані державою нормативні регулятори суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися усі суб'єкти і об'єкти політики.
Під функціями держави розуміють основні напрямки її діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення.
Залежно від тривалості дії функції держави поділяють на постійні (відображають напрямки державної діяльності, що здійснюються на всіх етапах її розвитку) та тимчасові (напрямки діяльності держави, які зумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства); залежно від значення — на головні та допоміжні; врешті, найчастіше говорять про внутрішні та зовнішні функції держави.
Внутрішніми функціями держави є:
Серед зовнішніх функцій треба виділити оборонну, функцію підтримки світового порядку (характерна для великих держав), функцію взаємовигідного співробітництва в економічній, торговельній, технологічній, культурній, соціальній та інших галузях з іншими країнами.
Зовнішні функції держави реалізуються у стосунках з іншими державами й міжнародними організаціями і спрямовані на охорону національних інтересів на міжнародній арені, їхні різновиди можна виокремити залежно від характеру інтересів держави у сфері міжнародних відносин. Є три види таких інтересів — інтереси існування, співіснування і функціонування. Цим трьом окремим видам інтересів відповідають три найважливіші зовнішні функції держави — оборонна, дипломатична і співробітництва.
Оборонна функція держави полягає в захисті її безпеки, суверенітету й територіальної цілісності від зовнішніх посягань.
Дипломатична функція передбачає встановлення, підтримку і роз виток відносин з іншими державами та міжнародними організаціями.
Функція співробітництва реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами.
Форма держави постає через її формотворчі фактори, якими виступають форма державного правління, форма державного устрою та політичний режим.
Важливим компонентом, який визначає форму держави, є форма державного правління.
Форма державного правління - це спосіб організації верховної влади, процедура утворення політичних інститутів і встановлення норм їх взаємовідносин із населенням.
Форма державного правління є суттєвою характеристикою будь-якої держави як способу соціальної організації, упорядкованого й керованого улаштування суспільства.
Існують дві форми державного правління: республіканська і монархічна.
Монархія (від гр. «єдиновладдя») — це форма правління, за якої влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного володаря, голови держави — монарха (короля, царя, шаха, імператора, еміра тощо).
Головні ознаки монархії: монарх — головне джерело влади і права; влада передається за спадком; здійснюється безстроково; не залежить від населення (підданих).
Монархії класифікуються на обмежені (конституційні, парламентські) та необмежені (абсолютні).
Сучасний монархічний лад є в п'ятдесяти країнах світу: у понад десяти розвинених країнах і в понад двадцяти країнах, які звільнились від колоніалізму. Абсолютні монархії (Катар, Саудівська Аравія, Оман, Брунею); і теократичні (світська влада в руках духовенства - Ватикан); конституційні (парламентські) монархії (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.); дуалістичні монархії (влада між монархом і парламентом: Йорданія, Бахрейн, Кувейт, Марокко).
Абсолютна монархія (лат. absolutes - безумовність, необмеженість) - це максимальна централізація управління суспільством, вся верховна влада зосереджена в руках монарха.
Конституційні, або парламентські монархії характеризуються тим, що коронована особа є главою держави, вважається її символом, уособленням єдності нації. Як суб'єкт влади в державі може виступати джерелом права (видавати або затверджувати закони, її іменем чиниться правосуддя, вона представляє державу на міжнародній арені, призначає главу уряду та міністрів, однак робить це відповідно до пропозицій лідерів партійних фракцій, що здобули більшість у парламенті. Хоча державне управління в конституційних монархіях здійснюється від імені корони, уряд тут формується парламентським шляхом.
У дуалістичній монархії повноваження монарха є обмеженими в законодавчій сфері, проте достатньо широкими у сфері виконавчої влади. Парламент, навпаки, не має впливу ні на формування уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархій має тенденцію до переростання в конституційні монархії або в республіки.
Республіка (від лат. «суспільне діло») — це форма правління, за якої голова держави є виборним і змінюваним, а його влада вважається похідною від волі виборців та представницького органу.
Головні ознаки республіки: джерелом влади в республіці є народ; влада обирається; є строковою; несе політичну відповідальність перед виборцями.
За способом формування державних органів і принципами взаємин між ними вирізняють президентські, парламентські та змішані (президентсько-парламентські) республіки.
1. Прямий мандат народу, яким наділений президент (лат. praesidens - той, що сидить попереду) у президентській республіці, дозволяє йому та його урядові діяти незалежно від законодавців, зосереджувати широкі повноваження в окремих структурах виконавчої влади, що надає врядуванню оперативності й дієвості.
Президентська система правління спирається на концепцію розподілу влад.
Президент як глава виконавчої влади може формувати уряд із представників своєї партії чи блоку, не дивлячись на те, чи має вона більшість у парламенті.
Результати парламентських виборів безпосередньо не впливають на склад, структуру й напрямки діяльності уряду та його апарату.
Президентська система дає переваги виконавчій владі перед законодавчою. Сам же парламент контролюється верховним судом, котрий слідкує за відповідністю конституції законам, що приймаються (США, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Болівія, Сирія та ін.).
У президента президентських республік є адміністративний апарат держави, який часто (особливо в США) має більше влади, ніж сам уряд. Президенти мають також певні прерогативи у призначенні суддів і право амністії.
Особливості президентської республіки добре видно на прикладі США. В цій країні має місце поєднання повноважень глави держави і глави уряду в одній особі - президенті; позапарламентський метод виборів президента та формування уряду (глави урядів призначаються президентом); відсутність у президента права розпускати вищий законодавчий орган, а у конгресу - приймати вотум недовіри уряду; заборона членам уряду бути депутатами конгресу і навпаки. Тим самим забезпечується функціонування добре розвиненої системи стримувань і противаг. Так, конгрес може відхилити законопроекти глави виконавчої влади - президента. Президент затверджує законопроекти конгресу і може накласти вето на ті, з якими він не згоден. Багато повноважень президента реалізуються лише при схваленні сенатом (приміром, міжнародні договори).
Президент США може надавати ранг члена кабінету і деяким іншим вищим федеральним чиновникам. Американський кабінет міністрів має дорадчу роль, бо все вирішує президент. Інститут президентства вперше був створений у США в 1789 р
2. Для парламентської республіки характерним є: формування уряду на парламентських засадах, коли він складається з представників однієї або кількох партій, які мають більшість у парламенті; уряд відповідає перед парламентом і може бути відправлений ним у відставку; його глава (прем'єр-міністр, канцлер) часто є першою керівною особою в державі; може бути президент із обмеженими прерогативами.
Перевагою парламентської республіки є те, що, спираючись на парламентську більшість, уряд здатен справляти значний зворотній вплив на законодавчий орган, на управління справами в країні.
Прем'єр-міністр, на відміну від президента в президентській республіці, відповідає перед парламентом. І прем'єр-міністр, і уряд залишаються при владі, доки користуються підтримкою більшості. Тому, як правило, уряд формується на партійній основі, а прем'єр-міністром стає лідер партії, яка перемогла на парламентських виборах. Нині проступає тенденція концетрації влади в руках прем'єр-міністра і наближення його прерогатив до прерогатив президента в президентській республіці.
Парламенту належать пріоритетне право роботи над законодавством і бюджетом, функція контролю над урядом. Правом політичного управління володіє окрема партія чи коаліція, які мають парламентську більшість, із якими пов'язана також виконавча і законодавча влада. Глава держави у такій системі виконує представницькі функції, призначає прем'єр-міністра із лідерів правлячої партії чи коаліції політичних сил. Така система функціонує в Німеччині, Італії, Індія, Туреччина, Ізраїль та ін..
У парламентських республіках президент (глава держави) може впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, Німеччина).
3. Президентсько-парламентська (напівпрезидентська) республіка (Франція, Фінляндія, Польща, Україна, Росія, Болгарія, Австрія, Ірландія, Португалія) характеризується подвійною підзвітністю уряду — президентові і парламенту. Ця форма правління поєднує сильну президентську владу з ефективними можливостями контролю за урядом з боку парламенту. З одного боку, президент має широке коло повноважень: є головою держави, головним командуючим, має право відкладального вето щодо рішень парламенту, призначає прем'єр-міністра, може розпустити парламент і призначити нові вибори, запровадити надзвичайний стан тощо. Водночас парламент має можливість контролювати діяльність уряду і прем'єра через слухання важливих питань, звітів, затвердження бюджету країни, винесення вотуму недовіри (резолюції догани) уряду і президенту (імпічмент).
В напівпрезидентській республіці з'єднується сильна президентська влада з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. При цьому вона не має сталих типових рис, як президентська і парламентська і в різних країнах істотно відрізняється в ту або іншу сторону. Головна риса напівпрезидентської республіки подвійна відповідальність уряду перед президентом і парламентом.
Класичним взірцем напівпрезидентської республіки є Франція. Тут президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може змістити президента, котрий, в свою чергу, в праві розпустити парламент, проголосивши дату позачергових парламентських виборів. Президент є главою держави і верховним головнокомандуючим, представляє країну на міжнародній арені, володіє правом відкладного вето на рішення парламенту і правом введення надзвичайного положення. Змішана система правління є комбінацією двох попередніх. Формально центральні органи функціонують за схемою парламентської системи. Є Прем'єр-міністр, якого призначає Президент. Прем'єр-міністр відповідає перед Національними зборами (Франція). А Президент може розпустити Національні збори. Тут є рівновага: Президент призначає Прем'єр-міністра, і парламент може змістити прем'єра, а Президент має право розпустити парламент. Однак останнє слово залишається за народом. Народ може вирішити конфлікт між парламентською більшістю і Президентом шляхом нових виборів. Повага до загального виборчого права примушує Президента призначати Прем'єр-міністра не тільки за власним вибором, але й з урахуванням інтересів більшості, що перемогла на виборах.
Без погодження з парламентом президент призначає главу уряду, разом з яким формує кабінет міністрів. Глава держави головує на засіданнях уряду, затверджує його рішення і завдяки цьому контролює його діяльність.
Парламент контролює уряд через затвердження щорічного бюджету, а також за допомогою винесення йому вотуму недовіри.
Форма державного устрою - це територіально-організаційна структура держави, розподіл державної влади та державного суверенітету між центром і окремими складовими частинами держави.
Виділяють три форми державного устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація.
Найпоширенішим видом територіально-політичної організації суспільства є унітарна держава. Принцип унітаризму означає таку побудову держави, за якої верховна суверенна влада цілком зосереджена в центрі, а складові (департаменти, області, воєводства тощо) не мають ознак політико-державної самостійності, а є тільки адміністративно-територіальними одиницями. В унітарній державі утворюються загальні для всієї країни представницькі, виконавчі та судові органи влади; функціонує єдина система законодавства, правова і грошова системи, єдине громадянство. Усі адміністративно-територіальні одиниці (області, округи, департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус без політичної самостійності, але є автономними в господарчій і соціально-культурній сферах. Унітарні держави — це Польща, Угорщина, Україна, Болгарія, Італія, Швеція, Данія, Франція, Іспанія та ін.
Унітарна держава характеризується простотою устрою єдиною конституцією і громадянством, єдиною системою вищих державних органів, права і суду, діючих без обмеження на всій території країни. Унітарній державі притаманний високий ступінь централізації державної влади, широкий контроль центру над місцевими органами влади.
Унітарні держави бувають централізованими (Великобританія, Швеція, Данія та ін.) і децентралізованими (Франція, Італія, Іспанія).
Централізовані держави можуть подавати достатньо широку самостійність місцевим органам управління, але середній рівень управління при цьому не володіє значною автономією і безпосередньо орієнтуються на виконання рішень центру.
В децентралізованих унітарних державах крупні регіони користуються широкою автономією і навіть інколи володіють власними парламентами. Вони самостійно вирішують делеговані центром питання в області утворення, комунального господарства, охорони суспільного порядку та ін. При цьому вони звичайно сильно обмежені центром в питаннях фінансової діяльності і тому сильно залежать від центру.
Федерація - це союзна держава, до складу якої входять державні утворення, що наділені юридичною та політичною са мостійністю (штати, республіки, кантони, землі), для яких характерні національні, соціально-економічні, територіальні відмінності.
Принцип федералізму полягає у розмежуванні компетенції федеральної центральної влади та владних повноважень суб'єктів федерації. Цей принцип означає договірність у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному плані не є єдиним цілим, а складається з суб'єктів федерації. Суб'єкт федерації володіє установчою владою, має право приймати власну конституцію, мати свою судову та правову системи. Федеральні закони отримують безумовний характер. У конституціях федерацій розмежовуються компетенції федеральних і місцевих органів влади. До сфери компетенції центральної влади належать питання розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації, фінансів, оподаткування, організації структури та діяльності вищих органів влади, зовнішньої політики, оборони країни та ін.
Сьогодні федераціями є 20 країн світу: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Німеччина (ФРН),Індія, Канада, Мексика, Росія, США та ін.
Члени федерації не володіють індивідуальним суверенітетом і правом одностороннього виходу з союзної держави.
Федерація як форма територіального устрою держави показала свою життєздатність. Чого не можна сказати про конфедерацію.
Конфедерація є союзом суверенних держав, що створюється для досягнення конкретної загальної мети
Фактично — це союз декількох незалежних держав, які об'єднуються для проведення єдиної політики в спільних цілях (наприклад, для спільної оборони, розв'язання економічних, енергетичних, транспортних проблем тощо). Для здійснення узгодженої політики конфедерації утворюють окремі органи управління; але їх рішення не мають сили безпосередньої дії та повинні затверджуватися центральними органами влади країн-членів. У конфедерації немає єдиного вищого законодавчого органу, єдиного громадянства; країни-учасниці самостійно здійснюють міжнародну діяльність, можуть за власною волею залишити конфедерацію і розірвати конфедеративний договір.
Ця форма державного об'єднання достатньо міцна і звичайно еволюціонує в федерацію, або розпадається зовсім. Наприклад, конфедерації в США (1776 – 1787рр.), Швейцарії (до 1848г.), Германію (1815 – 1867рр).
Досить тривалий час конфедерацією був Швейцарський союз (1291-1798 і 1815-1848 рр.), що являв собою об'єднання 23 суверенних кантонів з метою підтримки зовнішньої і внутрішньої безпеки. Однак поступово конфедерація перетворилася на федерацію, за якої до відання центральних органів були передані військовий бюджет, армія та призначення дипломатичного корпусу.
Правова держава, на думку сучасної науки, це реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить прагнення захистити людину від державного терору, дрібної опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу особи і її основні права.
Правова держава – це держава, обмежена в своїх діях правом, що захищають свободу і інші права особи і що підпорядковують владу волі суверенного народу.
Відношення між особою і владою визначаються в ній конституцією, що виступає суспільним договором між народом і владою.
У відношеннях між державою і громадянами пріоритет належить правам людини, що не можуть бути порушені законами держави і її діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу, необхідно розподілити владу на законодавчу, виконавчу і судову.
По відношенню до громадян у правовій державі застосовується принцип "Дозволено все, що не заборонено законами, відповідними конституції".
По відношенню до держави діє засіб дозволу, що обмежує діапазон її активності рамками права.
Правова держава формувалася поступово, на базі відповідних ідей і елементів державності, деякі з яких з'явилися ще в глибокій стародавності. Наприклад, про владу закону, однакового для всіх громадян говорив ще в VІ в. до н. е. давньогрецький архонт Солон, про співвідношення природних прав людини писали Аристотель і Цицерон. Концепція правової держави склалася в XVІІ-XІX сторіччі в працях Локка, Монтескьє, Канта, Джефферсона та ін.
Самий термін "правова держава" склався в XІX сторіччі в працях німецьких юристів К.Велькера, Р.фон Моля та ін.
В політичних системах багатьох країн принцип правової державності сьогодні доповнюється принципами демократії, заохочення участі мас в політичному житті і соціальної держави.
Ледве чи не самою серйозною небезпекою в процесі реалізації політичного курсу на створення правової держави слід вважати реальну можливість зробити його лише формально-правовим.
Виділяють наступні загальні ознаки правових держав:
У відповідь на недосконалість цих концепцій вченими була створена теорія, а потім і практика соціальної держави.
Соціальна держава – це держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності; а в ідеалі приблизно однакових стартових можливостей для реалізації життєвої мети, розвитку особи.
Діяльність такої держави направлена на загальне добро, затвердження в суспільстві соціальної справедливості. Вона намагається згладити майнову та іншу соціальну нерівність, допомагає слабким і обездоленим, піклується про збереження миру в суспільстві.
В результаті цих процесів, приблизно в 60-х роках ХХ сторіччя виникли соціальні держави. Необхідною умовою з виникнення став високий рівень економічного розвитку ряду країн Заходу, що дозволить їм забезпечувати прожитковий мінімум кожному.
Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Вона включає в себе:
Теорія соціальної держави з'явилася конструктивною відповіддю на критику недосконалості правової держави в її класичному ліберальному варіанті, її неспроможності забезпечити реальні права і добробут всім громадянам.
Між правовим і соціальним типами держав є як єдність, так і певні відмінності.
Єдність їх перебуває в тому, що обидві вони закликані забезпечувати добро індивіда. Правова держава – індивідуальну свободу і основоположні негативні права особи за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантій проти узурпації влади.
Соціальна держава – гідні умови існування кожного.
Протиріччя між ними виявляється в тому, що правова держава за своїм задумом не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, соціальна держава безпосередньо займається рішенням цих проблем, хоча і прагне не підривати такі основи ринкового господарства, як поодинока власність, конкуренція, індивідуальна відповідальність і т. ін.
На відміну від адміністративно-командного соціалізму, що намагався встановити добробут усіх громадян за допомогою порівняльного розподілу матеріальних благ, соціальна держава орієнтується на забезпечення кожному гідних умов життя в першу чергу за рахунок розвитку виробництва, збільшення його ефективності, підвищення індивідуальної активності і відповідальності.
Лекція 7. ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ
Мета лекції.
ПЛАН.
Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів здійснення політичної влади. Носієм зв`язків та відносин, тобто показником того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їх взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи іншого політичного режиму.
Політичний режим складається, принаймні, з трьох компонентів, які зберігають певну автономність.
Перший компонент, який складає зміст поняття “політичний режим” – це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету. Права людини, їх міра та гарантії реалізації взаємозв`язані з рівнем розвиненості самого права, його роллю в механізмі політичного володарювання.
Другий компонент змісту поняття “політичний режим” також має кілька вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу влади, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.
Третій змістовий компонент політичного режиму – це методи здійснення політичної влади.
Таким чином, політичний режим є осередком взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Тому політичні режими і відрізняються один від одного, передусім, своєю політичною системою (її структурою, пріоритетами, методами дії тощо).
Політичний режим розкриває характер відносин між: 1) державою і громадянами; 2) вищими органами державної влади (главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими органами); 3) державою і органами регіонального і місцевого самоврядування, а у федеративних державах — між державою і суб'єктами федерації; 4) державою і партіями; 5) правлячими елітними групами і опозицією; 6) виборчою системою і формою державного правління; 7) партією і групами тиску; 8) ідеологічними і неідеологічними формами політичного процесу.
Політичний режим – сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, домінуючих форм ідеології, стану політичної культури.
Класифікація політичних режимів достатньо різноманітна. Наприклад, політичні режими можна класифікувати:
Оцінки політичних режимів мають і символічний сенс, і тому дозволяють утворити образ країни, держави, тип правління без конкретного аналізу (наприклад, абсолютистський, царський, “попередній” режим тощо), нерідко в персоніфікованій формі, за ім`ям глави держави (режими Гітлера, Піночета, Хусейна, Кастро тощо).
Широко відомі три типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний. Кожен з них має свої ознаки, які складають сутнісну основу їх різниці один від одного.
Поняття «тоталітаризм» з'явилося у філософсько-політичному лексиконі в 30-40х роках XX ст. з праць Джованні Джентіле, а у політику його ввів вождь фашистської партії Італії — Беніто Муссоліні. У західній політології феномен тоталітаризму гостро обговорювався з 50-х років ХХ століття (Х. Аренд, К. Фридрих, З. Бжезинський, А. Арон та ін.). Автори вважають, що тоталітарним можна називати той політичний режим, який має:
Тоталітарний режим характеризується абсолютним контролем держави над усіма галузями суспільного життя, повним підкоренням людини політичній владі та пануючій ідеології.
До цього слід додати, що тоталітаризм — явище XX ст. Він не був характерний для деспотичних і тиранічних режимів попередніх століть, оскільки тоді не існувало таких могутніх технічних і психологічних механізмів контролю за людиною і суспільними інститутами, не було такої концентрації влади в руках політичних угруповань, як у XX ст.
Ідейним джерелом тоталітаризму виступали соціалістичні та націоналістичні утопії початку ХХ століття, що містили раціоналістичне обґрунтування позитивно сформульованих цілей майбутнього суспільного розвитку.
У кожній з країн, що пережили цей режим, тоталітаризм мав специфічні вияви, але можна виокремити й систему його загальних ознак:
3. Монопольний державний контроль над економікою, ЗМІ, культурою, освітою, релігією, аж до приватного життя громадян та їх поведінки; діє політична цензура.
9. Безконтрольність репресивних органів держави.
Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі пройшов такі етапи: період воєнного комунізму 1917—1921 pp. (тоталітарно-авторитарний тип політичного режиму); 1921—1929 pp. (авторитарний режим); 1929— 1956 pp. (тоталітарний режим), 1956—1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але загалом режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР розпочався за «горбачовської перебудови», коли впала «залізна завіса» ідеологічного монізму (грец. monos — один) й закритості суспільства.
В основу авторитарного режиму покладено зосередження більшості влади в руках однієї особи чи групи осіб. На відміну від тоталітарного режиму він допускає певні елементи демократизму, економічних свобод, існування парламентаризму, навіть боротьбу політичних партій.
Авторитаризму, як методу управління, притаманні:
Авторитарний режим є державно-політичним устроєм суспільства, за якого встановлюється режим особистої (групової) влади за формальною участю народу.
Втіленням класичного авторитаризму стала абсолютна монархія (її апологія знайшла розкриття в теорії Ж. Бодена). Сучасна політологія вважає авторитаризм проміжним станом суспільства між тоталітаризмом і демократією. Він виникає внаслідок різкого послаблення прерогатив парламентських та інших демократичних інститутів, нестійкості уряду і його неспроможності проводити ефективну політику, через спроби лавірувати між різними соціальними верствами заради збереження правлячої еліти. Усе це використовується як привід для встановлення режиму «твердої влади» чи «залізної руки».
Головними рисами авторитаризму слід вважати:
Авторитарні режими сучасності мають ряд важливих ознак:
4. Політичні права і свободи громадян значною мірою обмежені.
9. Держава відмовляється від тотального контролю над усіма сферами суспільного життя.
Права національних меншин суттєво обмежені.
Авторитарні політичні режими найбільш поширені в історії людства. Найвідомішими його формами є:
Починаючи з 60-х років ХХ ст., у багатьох країнах світу встановлювався військовий режим так званого “нового” або “м`якого” авторитаризму. Його головною метою було не тільки утворення “нової держави”, але й реалізація серйозних економічних реформ, які б забезпечили вихід держави посттоталітарного періоду з економічної прірви й подальше еволюційне переростання авторитарного суспільства в демократичне. Приклад тому: Іспанія, Південна Корея, Аргентина, Чилі, держави Східної Європи.
Поняття «демократія» багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн.
Демократія — правління народу, обране народом, для народу.
Загальними ознаками демократії є:
Головні характеристики демократичного режиму:
У демократичних суспільствах також наявні негативні явища: тимчасові політичні конфлікти і кризи; економічні негаразди й кризи; корупція в державних органах влади; зростання злочинності тощо. Проте, критикуючи дії влади, більшість населення все ж свідомо підтримує демократичні цінності.
Політичний режим України вважається проміжним, він поєднує риси:
Після підписання конституційного договору і прийняття нової Конституції переважає авторитарно-демократичний режим із створеними конституційними передумовами для трансформації у демократичний.
На сучасному етапі для політичного режиму України характерні такі риси:
1) громіздка структура установ державної влади з слабо розвинуті громадські інститути впливу на владу;
2) патерналістські, опікунські функції держави не тільки у соціально-економічній сфері, а й у сприянні розвитку елементів громадянського суспільства;
3) малоефективний механізм стримувань і противаг;
4) політична неструктурованість державної влади;
5) партійна система фінансово, матеріально залежна від влади і фінансово-домінуючих соціальних груп;
6) слабка взаємодія між партіями і групами тиску;
8) відсутність чітко оформлених ідеологічних орієнтацій, цивілізованих форм ідеологічного плюралізму, цивілізованого центризму в політиці.
Політичний режим України можна назвати опікунською демократією, де державна влада перебуває в парадоксальній ситуації: з одного боку, покликана розвивати законодавство, громадські інститути, з іншого - об'єктивно їх гальмує в силу інерції збереження бюрократичних структур.
Лекція 8. СУТНІСТЬ І РОЛЬ ДЕМОКРАТІЇ В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА
Мета лекції.
ПЛАН
Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.
У сучасній політичній мові термін "демократія" – один з найбільш розповсюджених і багатозначних. Як відомо, "демократія" переводиться з грецького як "влада народу".
В другому значенні слово "демократія" трактується більш широко – як форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправності її членів, періодичної виборності органів керування і прийняття рішень у них по більшості. У цьому значенні йдеться мова про партійну, профспілкову, виробничу і т.п. демократії.
У третьому значенні демократія розглядається як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного пристрою і відповідний йому світогляд.
Демократія як світоглядний ідеал, перетворюючись в мету діяльності людей, дає початок демократії як визначеному соціальний руху – четверте значення терміна "демократія".
Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.
Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції (Демокрита). У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).
Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії.
Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).
Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.
Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.
1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм.
Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи.
Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, в грудні того року 1991 р. - Український референдум - про незалежність України.
Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізується через збір певної кількості підписів громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх рівнів і до ЗМІ.
2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються.
Представницька демократія — порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).
Плюси і мінуси кожної форми демократії.
Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:
Крім того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою проблемою є низький рівень громадянської активності, що виражається в ухиленні виборців від голосування.
Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів:
Однак у представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність пересічного виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів.
Розвиток сучасних комп'ютерних технологій приносить нові моменти в розвиток сучасної демократії. Прибічники прямої демократії пов'язують вирішення проблеми абсентеїзму з розвитком "комп'ютерної демократії" або "телепатичної демократії".
Сучасні потреби демократичного розвитку вимагають збалансованого співвідношення прямої і представницької демократії. Демократія є постійним процесом удосконалення, тому що сучасні її форми не є ідеальними. Крилатою стала фраза У.Черчілля про те, що демократія є найгіршою формою правління, за винятком всіх інших форм, які час від часу випробовувалися. Переваги демократії полягають у тому, що вона дозволяє зберегти політичну стабільність, передбачає низький рівень потенційного насильства. В умовах демократії між рішеннями влади і реакцією суспільства існує зворотний зв'язок. Відповідні сигнали суспільства можуть виражатися у вигляді підтримки або критики, що є можливим завдяки незалежній пресі.
2. Концепції демократії
У залежності від того, хто має пріоритет у здійсненні влади: особистість, соціальна чи група народ як цілісна спільність, усі концепції демократії можна розділити на три великі групи: 1) колективістські (тоталітарні) теорії; 2) індивідуалістичні (ліберальні); 3) плюралістичні (теорії груп).
І. У своїй історично першій, античній формі демократія явно тяжіла до колективістської моделі. Вона була заснована на загальній зацікавленості вільних громадян у збереженні рабовласництва, що було переважно спільним, общинним, а також цілого ряду соціальних привілеїв. Для античної демократії були характерні фактичне ототожнення народу з більшістю населення, а також необмежена влада більшості над меншістю і беззахисність особистості стосовно держави.
Колективістські погляди на демократію досить яскраво виражені в комуністичних утопіях Т.Мору, Є.Кабе й інших комуністів-утопістів. Однак детальну теоретичну розробку і концептуальне вираження вони одержали в Руссо, якого нерідко називають творцем теорії тоталітарної демократії. Ідеї Руссо (принцип народного суверенітету, прямого голосування і др.) знайшли своє вираження в конституції Франції 1789 р. Тоталітарний напрямок теорії демократії Руссо одержала подальший розвиток і практичне завершення в ленінській і сталінській теорії демократії, а також у реальних моделях "соціалістичної демократії", що дотепер існують у комуністичних державах.
Незважаючи на істотні розходження, колективістські теорії демократії мають ряд загальних рис. Це:
Теорії колективістської демократії показали свою практичну неспроможність чи, щонайменше, несумісність з демократією в її сучасне розумінні.
ІІ. На відміну від колективістських теорій демократії, що не розчленовували держава, суспільство й особистість, її індивідуалістичні концепції виділяють особистість із суспільства і держави. Вони приділяють першорядну увагу створенню інституціональних і інших гарантій для індивідуальної волі, що запобігають усяке придушення особистості владою. Які ж найбільш характерні риси цієї групи теорій?
Характерні риси:
1) визнання особистості первинним, у кінцевому рахунку головним джерелом влади, пріоритет прав особистості над правами держави;
2) переважно негативне розуміння індивідуальної волі, тобто як відсутність обмежень, небажаного втручання;
3) обмеження влади більшості над меншістю, забезпечення індивідуальної і групової автономії і волі;
4) обмеження компетенції і сфери діяльності держави переважно охороною суспільного порядку, безпеки громадян, соціального світу і т.п., його невтручання в справи цивільного суспільства, пріоритет ринкового саморегулювання суспільства над державним, політичним керуванням;
5) поділ влади, створення противаг як умови ефективного контролю громадян над державою, запобігання зловживань владою.
Типове ліберальне розуміння демократії дав американський президент Рейган: "Демократія – не стільки спосіб правління, скільки спосіб обмежити уряд, щоб воно не заважало розвитку в людині головних цінностей, що дають родина і віра" .
Таке трактування демократії не ідеальне і зазнає критики в першу чергу по наступним напрямкам.
1. Характерна для лібералізму обмеженість у розумінні волі (лише як негативної волі) веде до поглиблення соціальної нерівності і наростанню соціальних конфліктів, не задовольняє інтересам більшості громадян і в кінцевому рахунку ставить під сумнів саму демократичну форму правління.
2. Потреби економічного і соціального розвитку вимагають розширення державного регулювання, проведення активної інвестиційної, податкової й іншої господарської політики.
3. Надмірний акцент на особистості, її волі не дозволяє побачити головного суб'єкта реального політичного життя – групу.
ІІІ. Ідею зацікавленої групи як реального творця політики, боротьби за владу і її здійснення розвиває й обґрунтовує третя група теорій демократії – плюралістичні концепції. Найбільш видні представники плюралістичної теорії політики і демократії – А.Бентлі, Г.Уоллєс, Дж. Медісон, Г.Ласки й ін.
Якщо узагальнити різноманітні теорії плюралістичної демократії, то можна виділити в них ряд загальних рис. До них відносяться:
1) визнання зацікавленої групи центральним елементом демократичної політичний системи, що гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод особи;
2) розгляд суперництва і балансу групових інтересів як соціальної основи демократичної влади, її динаміки;
3) розвиток ідеї втримання і противаг, її поширення з інституціональної сфери (лібералізм) на соціальні відносини;
4) узаконення "розумного егоїзму", особистого і групового інтересу як генератора політики;
5) значне розширення сфери діяльності держави, розгляду його як арбітра, що зберігає рівновагу інтересів і все суспільство, що забезпечує саморегулювання;
6) твердження про дифузії, розпиленні влади і правлячої еліти в сучасній демократичній державі;
7) трактування множинних, плюралістичних еліт як головного провідника впливу мас на політику;
8) турбота про формування демократичної культури;
9) підтримка державою соціально защемлених груп і індивідів з метою підвищення їхніх життєвих шансів і зміцнення соціальної справедливості.
З плюралістичними концепціями демократії цілком сумісні теорія і практика соціальної держави. Плюралістичні теорії демократії зберігають майже всі цінності ліберальної демократії, але дають їм специфічну інтерпретацію й збагачують цілим рядом нових ідей.
До недоліків цих концепцій звичайно відносять:
1) ідеалізацію дійсності, перебільшення групової ідентифікації населення, участі громадян у групах інтересів;
2)ігнорування чи недостатній облік впливу численних соціальних шарів на владу, і насамперед пріоритетного впливу бізнесу, бюрократії, профспілок, УПК;
3) тенденційне трактування держави як нейтрального арбітра, що прагне до справедливого сполучення інтересів усіх шарів і громадян;
4) поглиблення протиріччя між рівністю і волею, обмеження волі на користь рівності;
5) підготовку сприятливого ґрунту для тоталітаризму, оскільки широка політизація суспільства, утручання держави в економічні процеси і сферу розподілу доходів підриває основи ринкової економіки, звужує рамки цивільного суспільства і тим самим сприяє посиленню тоталітарних тенденцій.
Від критеріїв (ознак, показників) демократії залежить не тільки оцінка зрілості суспільства, а й визначення напрямів його подальшої демократизації. Кожна нова історична епоха вносила корективи до критеріїв демократії.
Як слушно зауважив Р. Дарендорф (ФРН), демократія не може бути «правлінням народу» в буквальному розумінні. Народовладдя й самоуправління передбачають, насамперед, свободу вибору народом компетентних керівників, а також можливість народу впливати на них і в разі потреби замінювати їх достойнішими й компетентнішими.
Основними ознаками демократії є:
Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них — влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль.
Для демократизації суспільства важливим є вироблення дієвих засобів боротьби з бюрократизмом: розвиток реальної критики; радикальне зміцнення законності й правопорядку; створення ефективного механізму своєчасного самооновлення політичної системи.
Щоб демократія стала у суспільстві новою діючою системою влади, важливо щоб люди не тільки розуміли сутність її основних принципів, а й були згідні жити згідно з цими принципами – самостійно, без постійної опіки, всесильної влади, з усією повнотою відповідальності.
Наша країна не дуже багата демократичними традиціями. По суті, протягом всього періоду радянського тоталітаризму в Україні не розвивалися елементи особистих свобод і правової держави, демократичної свідомості суспільства та особистості. На сьогоднішньому етапі важливо не прискорювати штучними засобами процес демократизації суспільного життя, проте не варто і гальмувати його схожими методами. Демократія має визрівати на національному ґрунті поступово і послідовно, її межі повинні бути обумовлені логікою розвитку посткомуністичного суспільства, його трансформацією.
Основними передумовами формування демократичного суспільства в Україні є:
розширення економічної свободи;
радикальна зміна інститутів суспільства, усієї системи цінностей й психології людей, які породила тоталітарна система;
підвищення рівня політичної дисципліни і політичної культури громадян;
встановлення ефективного контролю суспільства над політикою можновладців;
подолання економічних проблем.
Динамізм демократичних процесів в Україні залежить від рівня:
політичної активності громадян;
економічної, соціальної й політичної стабільності суспільства;
співвідношення політичних сил;
розвитку національної ідеї та правосвідомості.
Сучасна модель демократії – плюралістична. Це система представницького правління, за якою парламентарі обираються народом і є відповідальними перед ним.
Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:
Лекція 9. СУТНІСТЬ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
Мета лекції.
ПЛАН
Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп.
Термін "партія" (від лат. partio – ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину великої спільноти. Сучасним політичним партіям передували їх прообрази — протопартії. Існує думка, що партії виникли водночас із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади вже було недостатньо державних політичних структур.
В Стародавньому Римі у ІІ – І ст. до н.е. протистояли партії оптиматів (знаті) і популарів (простого народу).
В епоху Середньовіччя виникали та діяли партії: в Італії XII—XV ст. між собою ворогували гвельфи (прихильники світської влади папи римського) та гібеліни (прихильники сильної королівської влади). Партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели — тимчасові об'єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей. Особливого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах.
У Європі в другій половині XIX ст. виникли масові партії. Їх появі сприяли два основні чинники: розширення виборчих прав; розвиток робітничого руху.
Масові політичні партії як інститут європейської культури у сучасному розумінні сформувалися лише в середині ХХ ст. і поступово поширилися й закріпилися в культурах країн і народів інших континентів. Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують.
Політична партія - це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадин, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.
Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових, національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов'язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій.
Відомий німецький політолог М. Вебер виділяв три періоди в розвитку партій як суб’єктів політичної діяльності: у XVI—XVII ст. в Європі — це аристократичні групи, що об’єднували невелику кількість представників політичної еліти; у XVIII—XIX ст. — це вже політичні клуби, що орієнтувалися на залучення до активної політичної діяльності людей, впливових не тільки в політиці, а й в інших життєво важливих сферах суспільного життя; у ХІХ—ХХ ст. формуються сучасні масові партії. Всі стадії пройшли лише дві англійські партії - вігів і торі. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії.
До кінця XIX ст. масові партії виникли в Англії (ліберали й консерватори), а також на Заході континентальної частини Європи (соціал-демократи). Першою масовою партією вважається засноване в 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії.
Ознаки політичних партій:
Політичні партії утворюються:
внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, які виникли та існували окремо в різних місцях країни;
у надрах масових рухів;
внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об'єднання двох та більше партій в одну;
під виливом міжнародної партійної системи;
як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;
внаслідок діяльності лідерів, які організували партії “під себе”;
на основі регіональних організацій партії, яка існувала раніше;
з ініціативи профспілок ( лейбористські партії у Великобританії, Австралії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали колективними членами цих партій і фінансують їх).
Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з'їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.
Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.
Структура політичної партії:
Політичні партії активно впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого не можливе функціонування представницької демократії, яка потребує розвинутих і добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза виникнення авторитарного режиму. Демократія забезпечується участю партій у виборах, позаяк на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції особистостей, а інтереси суспільних груп. Партії нині є невід'ємною частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через партії.
Отже, до основних функцій партій належать:
Соціальна. З'ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп.
Активізації та об'єднання. Представлення інтересів великих суспільних груп на державному рівні.
Ідеологічна. Формування ідеології та політичних доктрин: теоретичних концепцій, партійної програми, оцінок подій, закликів, соціально-політичних стратегій тощо.
Політична. Участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів; участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності.
Управлінська. Участь у здійсненні державної влади.
Електоральна. Організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло.
Виховна. Інституалізація політичних конфліктів; формування громадської думки; політичне виховання суспільства або його частини.
Кадрова. Формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок; рекрутування та соціалізація нових членів.
Типологізація партій здійснюється за різними ознаками. Найістотніші з них такі: ідеологія, політична платформа, організаційна структура, методи і засоби діяльності, політичний статус, соціальна основа й електорат.
1. За ідеологіями як певними системами політичних цінностей партії поділяються на: комуністичні і неокомуністичні, соціал-демократичні, ліберальні і неоліберальні, консервативні і неоконсервативні, фашистські і неофашистські. Типологія партій передбачає також поділ їх за політичним темпераментом — ліві, центристські, праві.
2. Політична платформа, як правило, включає такі блоки проблем: удосконалення державних і правових інституцій, соціально-економічна стратегія, духовно-культурна політика. Кожний із цих блоків можна розбити на вужчі.
3. Організаційна структура передбачає організаційні принципи побудови партії, статус її органів, взаємозв'язки між структурними ланками.
Масові партії об'єднують велику кількість людей, що гуртуються у первинних структурах, мають фіксоване членство. Основне джерело їх фінансування — членські внески. Масові партії, як правило, э бюрократизовані, спостерігається сильний розрив між партійними масами і партійною елітою.
За характером внутрішньої субординації розрізняють три типи партій: централізовані з вертикальною структурою управління, децентралізовані з горизонтальними координуючими і управлінськими ланками, фракційні.
4. За методами і засобами діяльності парти поділяються на авангардні та парламентські. Авангардні партії, які претендують на керівництво всім народом, вдаються до силових методів тиску (страйків, пікетування і навіть актів терору) на владу для розв'язання власних програмних цілей. Партії парламентського типу (ліберальні, соціал-демократичні та неоконсервативні) помірковані, вони користуються тими засобами, які не виходять за межі правового поля.
5. Статус партії характеризує її місце та роль у суспільстві і державі та передбачає юридичний, територіальний і владний аспекти.
6. Що стосується соціальної основи і електорату, то досередини XX ст. партії мали чітко виражену класово-соціальну орієнтацію. Згодом, коли соціальна структура стала мобільнішою, на зміну класовим почали приходити загальнонародні партії, за термінологією західних політологів, «партії для всіх».
Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система.
Партійна система – це сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, а також місце і вплив у державному механізмі.
Типологія партій передбачає декілька варіантів:
1) тритипова схема М. Дюверже, згідно з якою партійні системи поділяються на однопартійні, двопартійні і мультипартійні;
2) тритипова система Б. Гаврилишина, який поділяє партійні системи на олігархічні, противаг (боротьби за владу) і колегіальні (співпраці при владі);
3) семитипова схема Дж. Сарторі з таким поділом партійних систем: однопартійна, гегемоністська, домінування, двопартійна, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізована.
Політична наука (згідно Дж.Сарторі) виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:
Однопартійна, в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається; партійний апарат зрощується з державним. Така система сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії, Малі, Лівії та ін.;
Гегемоністська система характеризується панівним становищем однієї партії при відсутності партійної конкуренції, а також — наявністю декількох партій, які мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. Така система в Китаї;
Система домінування передбачає наявність декількох політичних партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одноосібне формує уряд. Ця партійна система мала місце у Швеції – Соціал-демократична робітнича партія, і в Японії, де Ліберально-демократична партія від 1955 р. незмінно формує уряд;
Двопартійна система відзначається домінуванням двох потужних політичних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша — в опозиції. Класичними країнами з двопартійною системою є Великобританія і США.
Система обмеженого (поміркованого) плюралізму характеризується наявністю багатьох партій, проте у парламенті й уряді представлені лише деякі з них, позасистемна опозиція відсутня. Наприклад, ФРН.
Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму. Ознаками є багато партій, серед них потужними є крайні праві і крайні ліві. Характерне гостре ідеологічне розмежування між центром і право-лівою опозицією. Наприклад, Італія, Латвія.
Атомізована партійна система характеризується наявністю величезної більшості партій, або їх зовсім нема, кількість партій значення не має – всі вони невпливові. Через це уряд формується або на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції; авторитарний або перехідний політичний режим.
З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі в Україні, політики перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак — просто демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності (Український культурологічний клуб у Києві 1987 p.), товариство Лева та молодіжний дискусійний політклуб у Львові, 1987 p.). Згодом почали формуватися організації політичного спрямування.
У становленні української багатопартійності виділяють три етапи.
1. Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 p.).
Перший розпочався наприкінці 1980-х рр. з перебудови, демократії і гласності в масштабі всього Радянського Союзу. На цьому етапі в Україні активно розгорнула роботу Українська Гельсінкська Спілка, виникла Українська демократична спілка. У 1989 р. була створена численна суспільно-політична організація «Народний рух України» (Рух). Наприкінці 1991 р. уже налічувалося 12 партій, з яких 11 (за винятком КПУ) виступали за суверенітет, ринкові відносини, плюралізм, проти комуністичної ідеології.
2. Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 p. — до подій 19—24 серпня 1991р.).
Другий період пов'язаний з проголошенням незалежності України і тією якісно новою ситуацією, що склалася. В Україні почала формуватися нова політична система суспільства, і політичні партії отримали офіційний статус повноцінних, повноправних суб'єктів політичної системи. Характерною рисою цього періоду було розмежування партій на прихильників політики Президента і опозиції. Колишній Президент України Л. Кравчук значно спростив механізм правового регулювання реєстрації партій: для цього, крім програми й документів про створення, треба додати список з однією тисячою членів партії. Було створена «правове поле» стимулювання як нечисленних партій, так і амбіційних, псевдополітичних лідерів.
3. Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 p. до виборів до Верховної Ради України в березні 1994 p.).
Третій період (1993-1994 рр. і дотепер) характеризується стрімким збільшенням чисельності партій. Так, напередодні виборів 2002 р. у Мін'юсті було зареєстровано понад 120 партій, що представляли весь спектр багатопартійності в Україні.
Сучасні політичні партії в державі за їх ідеологічними та політико-соціальними концепціями можна поділити на такі групи:
Ліві партії (комуністи-соціалісти) — КПУ, СПУ, ПСПУ та ін. Ці партії відрізняються своїм чисельним складом, впливом на політичне життя, політичним змістом програм. Але всі вони сповідують марксизм, є прибічниками соціалізму, суспільної власності, влади трудящих, соціалістичної системи господарювання і розподілу, загалом негативно ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти співробітництва України з МВФ, НАТО.
Лівий центр (соціал-демократи) — СДПУ (о), Партія труда, Партія регіонального відродження України, Всеукраїнська партія трудящих, Українська партія Справедливості тощо. Вони, попри певні відмінності в програмах, висловлюють свою прихильність до цінностей демократичного соціалізму, є прибічниками багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки, сильної соціальної політики держави, соціальної справедливості, солідарності, багатопартійності, політичного плюралізму, обстоюють ринкові перетворення в Україні, зміцнення і розвиток Української держави, відродження і розвиток української нації, її культури, мови, входження України в європейське і світове співтовариство.
Центристські партії (ліберали) — ЛДПУ, ЛПУ, Трудова Україна, НДП, Аграрна партія України, Партія регіонів тощо. Вони сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів, вільний розвиток культури і мови українського і всіх інших народів України, свободу особи, входження України в європейські і світові структури.
Правий центр (націонал-демократи) — Народний рух України, Українська Республіканська партія, Партія Зелених України, ХДПУ, партія «Реформи і порядок», «Наша Україна», БЮТ. Їх об'єднує боротьба за розвиток Української держави, традицій українського народу, його культури, мови, вони обстоюють цінності християнської моралі в суспільному й особистому житті людей, пріоритет духовних начал; за дотримання національно-культурних прав усіх інших етнічних груп, що входять до складу українського народу, за зміцнення сім'ї, моральних норм. Вони є прибічниками ринкових перетворень, приватної власності, політики добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами.
Праві партії (націонал-радикали) — Українська Національна Асамблея, Соціал-національна партія України, УКРП, Конгрес Українських Націоналістів, Організація українських націоналістів в Україні, «Свобода». Основним для них є втілення національної ідеї в усіх сферах життєдіяльності української нації. Виступають за розвиток національної свідомості українців, за ринкові реформи, приватну власність, могутню Українську державу, втілення в життя ідеї величі української нації, утвердження її слави, багатства і добробуту в умовах державного життя; за плідне її співжиття в колі волелюбних народів світу, за вирішення соціальних проблем. Деякі з них висловлюються за забезпечення українцям пріоритетних прав, зокрема, щоб безпосередніми керівниками української держави були українці.
Із наведеного вище можна зробити висновок про те, що в Україні створюється багатопартійна система, яка відповідає перехідному періоду суспільства від тоталітаризму до демократії. З поглибленням економічних реформ і складанням ринкових відносин, за позитивної зміни і стабілізації соціальної структури суспільства відбудуться і якісні зміни у партійній системі. За сучасних тенденцій стає очевидним, що більшість існуючих сьогодні партій об'єднуються в блоки або припиняють своє існування. Поступово будуть формуватися партії впливові і стабільні, з визначеним політичним спектром, що мають підтримку конкретних соціальних верств і груп.
Лекція 10. ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЇХ ФУНКЦІОНУВАННЯ В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ
Мета лекції.
ПЛАН
Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.
Громадські об'єднання — об'єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.
Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної людини бути співучасником у справах суспільства. Оскільки в повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за неї роблять громадські об'єднання. Вони звільняють людину від необхідності бути постійним учасником суспільно-політичного життя, самостійно вирішувати безліч проблем. Ціна, яку платить людина за краще відображення й задоволення власних потреб та інтересів організацією, полягає в обов'язку коритися встановленим у ній правилам. Членам організації визначено різні ролі, що їх вони повинні виконувати, аби сприяти успішному виконанню цілей усієї організації. В такий спосіб обмежується довільний характер поведінки людини. Коли виникає потреба, організація може вимагати підпорядкування власних інтересів громадським; здійснення діяльності, в доцільності якої окремий член організації не зовсім упевнений; пристосовуватися до звичаїв і традицій, властивих організації (це, зокрема, можуть бути загальноприйняті зразки поведінки).
Відзначають, що громадські об'єднання виникають здебільшого знизу, але іноді й за ініціативою згори, створюються для реалізації різних потреб і суспільних інтересів та діють в інтересах своїх членів. Громадські організації та рухи - це спільна життєдіяльність людей, що передбачає їхню взаємну залежність і потребу одне в одному та забезпечує збереження й розвиток соціального організму.
Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою.
Партії виростають із суспільних рухів і організацій. Суспільні рухи і організації утворюють те соціальне середовище, в якому діють політичні партії. Вони доповнюють дії партій або перешкоджують розповсюдженню їх впливу на суспільство, виступають базою для перебудови існуючих партій або появі нових. Приклади тому: “Солідарність” - у Польщі, Народний Рух початку 90-х рр. - в Україні, Національний фронт - у Чехословаччині, тощо.
Громадські рухи — це структурно неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації.
Різниця між організаціями і рухом відносна. Кожна масова організація функціонує як суспільний рух. Наприклад, профспілковий, жіночий, молодіжний тощо.
Характерною особливістю сучасних масових суспільних рухів і організацій є те, що вони, як правило, пов`язані безпосередньо з політикою, або побічно впливають на якість діяльності політичних інститутів.
Дослідники масових демократичних рухів і громадських організацій виділяють такі причини їх виникнення:
Польський політолог Є. Вятр виділяє чотири стадії, які проходить громадське формування у своєму розвитку.
На першій створюються передумови виникнення суспільного об’єднання і створюється ініціативна група.
Друга включає формування програмних документів, які віддзеркалюють об`єднані індивідуальні прагнення.
Третя – це перевірка життєздатності громадського об’єднання, його відповідності потребам людей.
Четверта – це затухання діяльності, коли завдання виконані, або життя довело неможливість реалізації цілей.
Таким чином, громадські організації і рухи – це суспільні сили, які намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на владні структури.
Громадські організації та рухи надають широкі можливості для суспільної ініціативи мас, виявлення їхнього самоврядування завдяки демократичним принципам їхнього устрою, які, до речі, властиві більшою чи меншою мірою всім громадсько-політичним об'єднанням громадян - політичним партіям, громадським організаціям і рухам. Такими принципами є:
Громадські об'єднання найчастіше реалізують себе у вигляді формальних і неформальних громадських організацій і громадських рухів. Формальні громадські організації відзначаються своєю масовістю. Вони створюються для реалізації довгострокових цілей як за ініціативою громадян, так і державних органів. Їм притаманні такі риси: чітка структура; свій статут; офіційна реєстрація в органах влади; діяльність в інтересах суспільства (держави) і в межах чинної законності; власний адміністративний апарат.
На базі формальних громадських організацій часто виникають неформальні. Неформальні громадські організації можуть бути як масовими, так і локальними. Іноді їх важко відрізнити від господарських об'єднань, кооперативів, хоча всім їм властиве соціальне спрямування, а також відсутність офіційної реєстрації та чіткої програми; незалежність від офіційних державних органів; діяльність на принципах самоврядування; нетипові програми й нетипова діяльність. До неформальних організацій можна віднести, наприклад, різні аматорські об'єднання, клуби авторської та аматорської пісні, молодіжні організації, групи оздоровчо-духовних систем
На основі законодавче визначених прав і обмежень громадські об'єднання виконують низку функцій. Щоправда, однозначного погляду щодо них ще не вироблено, проте найчастіше називають опозиційну, захисну, виховну, кадрову функції.
Опозиційна функція, її роль полягає в запобіганні надмірній централізації й посиленні влади держави, сприянні прогресивному розвитку громадянського суспільства.
Захисна функція. Вона спрямована на задоволення та захист інтересів, потреб членів організації через вимоги, заяви до державних органів, уряду, а також законодавчу ініціативу, контроль за виконанням своїх рішень і угод здержавними установами, органами, переговори з ними тощо.
Виховна функція. Націлена на формування в громадян моральної, політичної, управлінської, правової культури, національної самосвідомості, відповідальності за справу і свою поведінку, свідому трудову дисципліну; виховання ініціативності, творчого підходу, професіоналізму, підприємництва.
Кадрова функція. Полягає в підготовці кваліфікованих кадрів для державних та громадських органів, установ, організацій. Звичайно, при цьому не обійтися без цілеспрямованої кадрової політики, системи відповідних навчальних закладів, семінарів, курсів тощо.
Непартійні громадські об'єднання виконують й інші важливі функції, зокрема в межах паблік рілейшнз (зв'язків з громадськістю): інтегративну (єднання, консолідація мас), комунікативну (інформаційне забезпечення, розширення спілкування, підвищення ролі громадської думки, підтримка нею певних починань, організацій).
На сучасному етапі в демократичних суспільствах громадські об'єднання перебирають на себе все більше функцій державних установ, борються з бюрократизацією суспільного життя, здійснюють громадський контроль над ними, впливаючи на державну політику і розвиток суспільства загалом.
Громадські організації класифікують за різними критеріями. За структурною організацією (мета, статут, членство тощо) їх поділяють на масові громадські організації, громадські самодіяльні органи та громадські рухи.
Масові громадські організації - це добровільні, організаційно оформлені об'єднання громадян, які мають на меті задоволення і захист інтересів своїх членів, діють за статутом на основі принципів самоврядування і законності.
До них належать профспілкові, кооперативні, молодіжні, жіночі, творчі, добровільні товариства, релігійні та інші організації. Ці об'єднання мають довгострокові цілі, програму, статут, який зареєстрований державними органами у встановленому порядку.
Профспілки. Це найдавніші й наймасовіші організації працюючих, об'єднують понад 300 млн. осіб. Існують Всесвітня федерація профспілок (70 країн, 200 млн. членів), Всесвітня конфедерація праці (15 млн. членів).
Профспілки водночас із захистом економічних, матеріальних інтересів своїх членів виконують широкі соціальні та суспільно-політичні функції: обстоюють інтереси працюючих щодо робочого дня, відпусток, фінансової політики, організації виробництва, умов праці, соціально-культурних та побутових умов, безробіття, професійної підготовки тощо.
У боротьбі за інтереси працюючих профспілки послуговуються різноманітними засобами та методами: від переговорних до радикальних (вимоги, заяви, угоди, альтернативні рішення, контроль, експертні оцінки, страйки, маніфестації, голодування, мітинги тощо).
Молодіжні організації. Основними їхніми цілями і завданнями є захист різноманітних потреб та інтересів молоді, мобілізація та інтеграція молодіжних структур на виконання соціальне значущих завдань, виховна робота. Молодіжні формування помітно впливають на зміцнення миру, співробітництва і дружби між народами, на збереження і захист природи.
Нині існує Всесвітня Федерація Демократичної молоді. Великий авторитет у світі має Міжнародна спілка студентів. У більшості країн світу виокремлюються два рівні груп молодіжних організацій залежно від цілей і залучення молоді до суспільно-політичного життя.
Об'єднання молоді, предметом діяльності яких є соціально-економічні та політичні проблеми. Це суспільно-політичні клуби, національно-культурні, історико-культурні, патріотичні, екологічні, благодійні та інші організації, асоціації, союзи, а також ініціативні групи, їхня діяльність спрямована на сприяння розвитку національних культур і охорону історичних пам'яток, збереження природи і боротьбу за демократію, мир та певні ідейно-політичні ідеали, вирішення повсякденних гострих життєвих проблем («громадські ініціативи»), боротьбу із безробіттям, за вирішення житлової проблеми (скватери) тощо.
Наприклад, до Всесвітньої федерації демократичної молоді належать союзи молоді соціал-демократичної, революційно-демократичної, соціалістичної і комуністичної орієнтацій. В Україні на сучасному етапі відбувається реформація молодіжних організацій, їх демократизація, пошуки орієнтирів і форм діяльності.
Об'єднання дозвільного характеру. Здебільшого вони діють у культурній сфері — образотворче мистецтво, самодіяльний театр, література, кіно, музика (рок-клуби, джаз-клуби), танці тощо. Багато їх у спортивно-оздоровчій сфері. Серед них формування, що культивують нетрадиційні види спорту, об'єднання фізичного і духовного вдосконалення (східні єдиноборства, воєнно-патріотичні клуби тощо).
Жіночі громадські об'єднання. Вони послідовно борються за рівноправність жінок, за поліпшення умов материнства і дитинства, за мир, демократію, національну злагоду, соціальний прогрес. Одна тільки Міжнародна Демократична Федерація жінок об'єднує 135 жіночих організацій із 117 країн світу. У кожній державі існують національні організації — спілки жінок, союзи матерів, ділових жінок тощо.
Творчі об'єднання. Це добровільні союзи, що об'єднують людей творчих професій (Спілка письменників, Спілка художників, Спілка композиторів, Спілка журналістів тощо). На різних етапах їхня роль у суспільно-політичному житті країн і на міжнародній арені неоднакова. Особливо вагома вона на переломних етапах, які потребують консолідації національного духу, вияву міжнародної злагоди, міжнародного діалогу.
Добровільні товариства. Здебільшого діють вони у сфері науки, техніки, культури, освіти, спорту, соціальної допомоги, розвитку дружби з народами зарубіжних країн та ін. Покликані розвивати самодіяльність громадян, їхню соціальну, творчу та політичну активність, задовольняти їхні інтереси.
Релігійні організації. Вони є важливою складовою політичної системи суспільства. Церква може підтримувати або не підтримувати певні державні починання, суттєво впливати на масову свідомість віруючих. Більше того, служителі культу мають законне право на участь у політичному житті. Міжнародні релігійні організації відіграють вагому роль у спілкуванні народів. У їхньому полі зору перебувають не лише релігійні питання, а й турбота про збереження миру, злагоди, високу духовність і моральні чесноти, гуманізм та любов до ближнього.
Кооперативні організації, їх не можна ототожнювати із соціально-економічними об'єднаннями, до яких належать кооперативні спілки, асоціації керівників підприємств, спілок орендарів та підприємців тощо. Кооперативні об'єднання — особливий тип непартійних громадських об'єднань, які, маючи матеріальний інтерес, належать до політичної системи суспільства і відіграють у ній певну роль. До кооперативних організацій відносять споживчу кооперацію в селі й місті, кооперативи для задоволення житлово-побутових потреб, садівничо-городні товариства та ін.
Громадські самодіяльні органи, їх створюють при державних органах: комітети захисту миру, ветеранів війни і праці, жінок, батьківських рад; вуличні, квартальні комітети, різні клуби, неформальні об'єднання. Вони не мають офіційного членства, статуту, чітких програм, а цілі можуть бути як соціальне значущими, так і асоціальними. Окремі з них представлені організаціями на міжнародному рівні: групи за звільнення в'язнів совісті, репрезентовані організацією Міжнародна амністія; комітети захисту миру — Всесвітньою радою Миру; жіночі комітети — Міжнародною Демократичною Федерацією Жінок та ін.
Рухи як вияв громадської ініціативи характеризуються відсутністю чіткої організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій, неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю індивідуального членства, іноді нечіткою програмою.
В історичному аспекті виділяють такі громадські рухи:
Характерно, що саме на основі громадських організацій і рухів виникають і розвиваються в сучасній політиці так звані групи тиску. Переслідуючи неполітичні цілі, вони задля їх виконання активно займаються політикою і справляють неабиякий вплив на неї. Аналізуючи групи тиску, сучасний французький політолог Ж.-М. Денкен запропонував два основних критерії їх типології:
По-перше, це природа відстоюваних інтересів.
По-друге, протилежність приватних і публічних груп.
Групи тиску представляють досить широкий спектр організацій громадян. Однак їх можна об'єднати загальним, прийнятим у сучасній політології поняттям.
Групи тиску — це громадські об'єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів шляхом впливу на органи державної влади або політичні партії.
Групи тиску мають у своєму арсеналі значну кількість засобів впливу на тих, хто приймає політичні рішення, і на громадську думку. До найпоширеніших належать різноманітні інформаційні впливи (підготовка об'єктивної інформації для представників влади, відкрита і замаскована пропаганда своїх цілей через засоби масової інформації); створення при владних структурах консультативних груп з компетентних спеціалістів; таємний вплив (особисті зв'язки, шантаж і т. ін.); насильство і тероризм (політичного, ідеологічного характеру).
Наявність груп тиску в політичному житті, з одного боку, примножує кількість опосередкованих політичних суб'єктів, розширюючи плюралізм, а з іншого — веде до зрощування найсильніших груп тиску з партійними і бюрократичними угрупованнями, посилення олігархічних і корпоративних тенденцій.
В багатьох країнах широко практикується така форма тиску на законодавців, як лобізм (від англ. Lobby - кулуари ). Лобізм виник як специфічний інститут політичної системи США для впливу конкретних приватних та громадських організацій на процес ухвали рішень органами влади з питань внутрішньої і зовнішньої політики. Політична практика американського лобізму активно поширюється в інших країнах, в тому числі й в Україні.
Найбільш придатними на роль лобістів вважаються колишні чиновники законодавчих і виконавчих органів влади, які підтримують зв`язки зі своїми колишніми колегами, а також досвідчені адвокати, які близько знайомі із закулісним життям законодавчих та урядових установ. Виділимо групи засобів лобістів:
Для багатьох лобізм є синонімом корупції і, як бачимо, не без підстав. Проте лобізм - це не тільки підкуп, шантаж, а й вагоміший метод стратегічного розв`язання політичних, економічних, регіональних проблем, оскільки на нього працюють високопрофесійні експерти, котрі пропонують і здійснюють соціально - конструктивні ідеї.
Таким чином, суспільно-політичні організації і рухи в демократичних країнах є невід`ємним компонентом політичного життя. Політичні партії, уряд, законодавці не можуть не рахуватися з суспільно - політичними організаціями і повинні постійно шукати шляхи взаємодії та діалогу з ними. Але особливістю громадських організацій є те, що вони не ставлять собі за мету завоювати державну владу, що є характерним для політичних партій. Вони створюють системи груп тиску, під впливом яких формується державна політика.
Лекція 11. ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА І ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО
Мета лекції.
ПЛАН
Влада в кожній країні, незалежно від політичного режиму, здійснюється визначеною групою людей - елітою. Головними фігурами в історичному процесі є історичні особистості, а народні маси не здатні до історичної творчості. Ще Сократ вчив, що суспільством управляють ”кращі люди”, Платон вважав, що управляти державою повинна каста аристократів, яка утримує в смиренні народ. Сучасні, класичні концепції еліт розроблені в к. ХІХ - п. ХХ ст. в працях Т.Моски, В.Парето, Р.Міхельса, М.Вебера та ін.
Слово еліта (від лат. eligere та фр. elite означає кращий, добірний, обраний).
Політичну еліту традиційно трактують як найвищу за соціально-політичним статусом, відносно привілейовану, автономну групу, що становить меншість суспільства, якій притаманні певні видатні політичні, соціально-економічні і психологічні властивості та яка безпосередньо бере участь у прийнятті та здійсненні рішень щодо реалізації державної та іншої політичної влади.
Що таке еліта? У відповіді на запитання наука виявляє більш розбіжностей, ніж згоди. На думку іспанського політолога Л. С. Саністебана, політична еліта завжди є «організованою меншістю, що володіє владою».
Теорія еліти — це сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що необхідними складовими будь-якої соціальної структури є найвищі привілейовані верстви, правляча меншість, яка панує над іншим населенням.
Італійський соціолог В. Парето (1848-1923) у своїх поглядах виходив з того, що світом за всіх часів правила і має правити вибрана меншість, яка наділена видатними соціальними і психологічними якостями, — еліта. Головна теза Парето полягає в тому, що люди надзвичайно відрізняються один від одного за розумом, талантами, працелюбством, духовним багатством. Отже, сукупність осіб, яких вирізняють видатні результати чи високі показники у певній галузі життєдіяльності, і становить еліту. В. Парето поділяє еліту на «правлячу», що безпосередньо чи опосередковано (але ефективно) здійснює управління, і «не-правлячу» — контреліту, людей, які мають характерні для еліти ознаки та якості, але не мають доступу до керівних функцій через свій статус та інші перепони. Він сформулював закон «циркуляції еліти». Кожна з цих еліт має свої фази, зокрема: 1) піднесення до влади й утвердження на владному керівництві та 2) занепад і деградація – втрата панівного становища, перехід до контреліти. Головні типи еліти, які визначив В. Парето, - це «леви», для яких характерні консерватизм, жорсткі силові методи правління та утримання стабільної політичної системи, і «лиси», майстри політичної демагогії, комбінацій та омани, прагматики та новатори, за часів правління яких суспільство і політична система нестабільні, динамічні або свідомо оновлюються.
Г. Моска (1858-1941), італійський політолог, доводив неминучість поділу будь-якого суспільства на дві нерівні за соціальним станом і роллю верстви — клас керівників і клас керованих. Правлячий клас фактично виправдовує свою владу, спираючись на певні універсальні моральні принципи, які відповідають його інтересам і цінностям. Моска аналізує проблему формування (рекрутування) політичної еліти та її специфічних якостей. Найважливішим критерієм формування керівного класу є здатність управляти іншими людьми, тобто організаційні здібності, а також матеріальні, моральні й інтелектуальні переваги. Г. Моска також зробив свій внесок до розробки питання динаміки еліти; постійні зміни в політичній еліті він бачить у двох тенденціях: перша — аристократична; друга — демократична. Особливістю такої динаміки є те, що через її посилення аристократична еліта може деградувати до автаркії, тобто закритися («ефект фортеці»); а посилення другої тенденції, відповідно, формує так звану «відкриту» демократичну еліту, що визнає сучасні механізми ротації, демократичного представництва і контролю.
Німецький політолог Р. Міхельс (1876-1936) зробив значний внесок у розвиток теорії політичної і, зокрема, партійної еліти. По-перше, в його роботах отримав подальший розвиток організаційний підхід до пояснення головних важелів елітарної влади. По-друге, Міхельс, запропонував так званий «залізний закон олігархії» щодо політичних партій, який обґрунтовує виділення правлячої верхівки партії і захоплення нею влади як незворотний процес.
Р. Міллс структурний склад еліти представляє так: політична верхівка (президент, його радники, вища адміністрація); економічна верхівка (керівники транснаціональних корпорацій); військова верхівка (командування та стратеги Пентагону). Р. Міллс започаткував теорію «плюралізму еліт» у суспільстві, який є наслідком соціальної стратифікації, а кожна страта фактично виокремлює та формує власну еліту.
Правлячі політичні еліти — це соціально-політичні групи, які посіли найвищі позиції в суспільстві та володіють всією повнотою влади і можливостями впливу на суспільство.
М. Бердяєв на підставі історичного аналізу досвіду різних народів, держав, культур визначив коефіцієнт еліти як відношення високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості письменних. Як тільки цей коефіцієнт знижувався до одного відсотка, імперії (держави) припиняли існування, в суспільстві починалася стагнація, сама ж еліта перетворювалася на касту.
Ральф Дарендорф визначає еліту як групу, яка здійснює владні функції щодо впливу на суспільство. Владний підхід реалізує елементи як структурного, так і функціонального методів, щоб визначити склад і соціальні функції еліти. Зокрема, Р. Дарендорф включає до її складу: 1) економічних лідерів; 2) політичних лідерів; 3) професорів і вчителів; 4) духівництво; 5) видатних журналістів; 6) військових; 7) суддів і адвокатів. Зрозуміло, що міра впливовості цих груп в еліті буде не рівнозначною.
2. Типологія еліт, функції та механізми рекрутування еліти
Структурний склад еліти традиційно містить:
«кращих» представників класу (соціальної верстви), тобто тих, хто має значні матеріальні ресурси та соціальні позиції;
найбільш спеціально (фахово) підготовлених членів соціального угруповання щодо політичної (державницької) діяльності;
поповнюється еліта (якщо вона є відкритою, а не автаркічною) із підлеглих верств суспільства найбільш талановитими і корисними особами.
Аби опанувати та упорядкувати численні різновиди елітних груп у сучасному суспільстві, слід застосувати певні критерії.
Типи еліт:
1. Еліти в соціумі виокремлюють згідно зі сферами їх життєдіяльності та за функціональним призначенням, зокрема виділяють: політичну, економічну, духовну, інформаційну, національно-етнічну, військову, професійну еліту та деякі субеліти.
1.1. Політична еліта складається з груп, політичних лідерів та осіб, які безпосередньо здійснюють політико-владні рішення; це особи, що обіймають високі посади в органах державної влади, як громадянського, так і військового характеру. Виходячи з обсягів повноважень влади, вирізняють три рівні правлячої еліти:
1.2. Економічна еліта — це найбільш багаті та могутні члени суспільства, так звана «фінансово-промислова олігархія»: найкрупніші власники, банкіри, керівники фінансово-промислових груп, голови провідних корпорацій, керівництво підприємств військово-промислового комплексу, власники великих капіталів, зокрема «нувориші» (нові багаті). Реалізуючи свої інтереси, економічна еліта прямо чи опосередковано здійснює вплив на зміст і характер рішень, які приймає політична еліта.
1.3. Духовна еліта представлена мерітократією (інтелектуальною елітою), церковно-релігійною елітою, елітою світу мистецтва (богема, андеграунд) та ідеологічною елітою (в партіях та ідеологічних установах).
1.4. Інформаційна еліта — «інфократія» — складається з видатних діячів ЗМІ, журналістів, керівників теле- і радіоканалів, видавництв, газет, журналів тощо. Вона небезпідставно вважається «четвертою владою», адже контролює, керує і дозує потоки інформації та здійснює значний вплив на формування громадської думки.
1.5. Національно-етнічні еліти, як і аристократію (родову, племінну) у деяких суспільствах відносять до так званих традиційних еліт. Їх вплив на політичний процес досить значний, якщо ці еліти залишаються при владі в традиційних суспільствах, в яких панують системи традиційних (у тому числі релігійних) цінностей.
1.6. Військова еліта (« генералітет») або складає необхідну частку політичної «еліти влади», або автономно керує політичними процесами за умови відповідних диктаторських режимів.
1.7. Професійна еліта за складом нагадує інтелектуальну, але принципом її виокремлення є наявність елітних професій у суспільстві: юристи (адвокати, судді тощо), лікарі, вчені, політики, психологи, соціологи, менеджери та ін. (цей набір залежить від конкретних умов і рівня розвитку держави).
Соціологи та політологи вирізняють також специфічні субеліти — «криміналітет», маргінали, демографічні еліти («золота молодь», феміністки), сексуальні меншини тощо. Вони не здійснюють постійного впливу на політику, а тяжіють до її «тіньових» форм і технологій, але також мінливо.
2. За місцем у політичній системі еліти поділяються на правлячу (еліту влади) і опозиційну (контреліту). Правляча еліта безпосередньо здійснює функції державної влади (чи сприяє просуненню важливих політичних рішень).
Функції політичних еліт:
1. функція соціального моніторингу;
2. стратегічна функція;
3. інтегративна;
4. організаційна;
5. функція рекрутування (висунення).
Політична наука виявила два головні механізми рекрутування еліти: система гільдій та антрепренерська.
Характерними рисами системи гільдій є:
Номенклатурний механізм формування за часів адміністративно-бюрократичної системи — це один із найтиповіших варіантів системи гільдій: конкурентна боротьба відсутня у відкритому вигляді; висока політизація та ідеологізація всіх елементів системи; домінують родинні зв'язки.
Антрепренерська система характеризується:
Цей механізм рекрутування еліти більшою мірою відповідає динаміці сучасного життя та застосовується при ліберально-демократичних режимах. Система гільдій за сучасних умов наявна у традиційних суспільствах і в консервативних режимах та інституціях.
3. Сутність, ознаки, функції політичного лідерства
Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з'являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера. Наприклад, Платон зазначав, що правителями можуть бути лише філософи. У своїй утопії досконалої держави мислитель обумовлює право філософів на володарювання тим, що вони володіють істиною та постійно її осягають. Арістотель вважав, що на ранніх етапах розвитку суспільства лідерами (царями) ставали старші та досвідченіші голови родин. Далі, на його думку, право володарювати отримує той, хто перевищує інших розумом.
Мислителі Середньовіччя обґрунтовували право монарха на володарювання «божою волею». Проте, на їх погляд, у такій волі є раціональний момент, який полягає в тому, що Богу простіше керувати ходом історії за допомогою обранців-королів.
В епоху Відродження за небувалого злету мистецтва та науки постала теорія італійця Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головне є те, що в основі людської природи — інтерес або жадоба влади й наживи. Макіавеллі вважав, що в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зрад, які, як він гадав, вимагають мужності, Особистого впливу та авторитету.
Теорію лідера-надлюдини розвинув німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900). Лідер, за його концепцією, — вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Своїх сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої — це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та лінощам. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неадекватного сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в колишньому СРСР).
Французький соціолог Габріель Тард (1843—1904) вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер.
Г. Гегель вважав, що мета, яку мають великі люди і якій вони віддають усю пристрасть, вбирає момент загального, тобто історичні особи стали великими саме тому, що вони бажали та здійснювали велике, до того ж не уявне, а дійсне. Щодо історичних подій, то вони є результатом вільної творчості великих людей.
Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс, визначаючи лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет, організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату.
Термін «лідер» (з англ. — ведучий, той, хто керує іншими людьми) має чимало визначень. Наприклад, лідером називають:
Політичний лідер (від англ. ведучий, керуючий)— це учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство в цілому на досягнення певної мети.
Політичне лідерство має певні ознаки:
На всіх рівнях діяльності політичне лідерство реалізується певними функціями.
Американський історик Р. Такер виділяє три основні фази-функцй в діяльності лідерів:
1) функція оцінки: від лідера завжди чекають об'єктивної, мудрої, а головне — своєчасної оцінки подій;
Інші дослідники виокремлюють такі лідерські функції, як:
4. Сучасні теорії та типологія політичного лідерства.
Сучасна політологія дає кілька пояснень цьому через концепції витоків політичного лідерства, як тих причин, що породжують його. Основними з них є концепції рис, ситуативна, послідовників і психологічна.
1. Концепція (теорія) рис (Френсис Гальтон, Енрі Богардус) склалася на основі аналізу ролі видатних осіб в історії. Згідно з нею лідерство є результатом наявності у лідера певних психологічних і соціальних рис (гострий розум, тверда воля, енергійність, компетентність, організаторські та ораторські здібності, готовність брати на себе відповідальність і т. п.
2. Ситуативна концепція пропонує розглядати лідера у зв'язку з певною конкретною ситуацією (Віллі Ділл, Генрі Хіптон, Анрі Голднер та ін.). Причина лідерства полягає не в індивіді та притаманних йому рисах, а в тій ролі, яку він має виконувати за конкретних обставин. Обставини визначають вибір лідера та його поведінку. Позиції і дії лідера, прийнятні в одних ситуаціях, є непридатними для інших ситуацій. Так, наприклад, мітингова стихія робить затребуваним тип політика-агітатора, але ця людина може виявитися неефективною як політик, здатний запропонувати програму виходу країни з кризи.
3. Концепція визначальної ролі послідовників (конституентів), запропонована Ф. Стенфордом, трактує лідерство як особливий тип стосунків між керівником і послідовниками. Феномен лідерства пояснюється наявністю у лідера послідовників, а в ширшому плані - конституентів, тобто всіх суб'єктів політики, які взаємодіють з одним лідером і впливають на нього: активістів, прихильників, виборців тощо. Відносини між лідером і конституентами виступають у вигляді ряду взаємопов'язаних ланок: конституенти - послідовники - активісти - лідер. В демократичних державах претенденти на лідерство можуть розраховувати на успіх лише у разі збігу їхнього іміджу з очікуваннями широкого загалу - конституентів.
4. Прибічники психологічної концепції (Зігмунд Фрейд, Эрих Фромм, Теодор Адорно та ін.) вважають, що в основі суспільного життя лежить людська психіка. Вона є керівною і визначальною щодо інших явищ людського буття. Людина за своєю природою є егоїстичною і владолюбною істотою, прагне до панування над іншими людьми, її дії визначаються волею до влади (Ф. Ніцше), підсвідомими сексуальними інстинктами (3. Фрейд), або іншими психічними мотивами. Слідом за 3. Фрейдом деякі дослідники вважають лідерство виявом невротичного стану особи лідера і навіть певним видом божевілля.
5. Інтерактивний аналіз.
Інтерактивний аналіз ураховує чотири головних моменти лідерства:
Кожен політичний лідер має специфічні риси характеру метод взаємодії з прихильниками та виборцями, засоби досягнення поставленої мети тощо. Виходячи з різних критеріїв, можна визначити деякі типи політичних лідерів.
Одним із перших, хто запропонував характеризувати політичних лідерів за відповідною типологією, був М. Вебер. Виходячи з трьох типів легітимного панування, він виділив три типи лідерства:
Сучасна політична наука пропонує різні критерії типології лідерства.
Так, наприклад, Г.Лассуелл розрізнив три типи лідерства:
Р. Такер і В. Хагеман виділяють консервативний, революційний та реформаторський типи лідерів за їхнім ставленням до перспективи суспільного розвитку.
Типологія політичних лідерів Маргарет Херманн, хоча сам підхід може бути використаний для характеристики лідерства взагалі. Згідно з цією типологією виділяються чотири основні типи лідерів:
На практиці більшість політичних лідерів вбирають риси всіх чотирьох типів у різних комбінаціях.
Найпоширеніша типологія акцентує увагу на характері взаємовідносин політика з найближчим оточенням (командою політика). Відповідно відрізняють:
Лекція 12. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
Мета лекції.
ПЛАН
1. Поняття громадянського суспільства
2. Структура і ознаки громадянського суспільства.
3. Формування громадянського суспільства в Україні.
1. Поняття громадянського суспільства
Сама ідея громадянського суспільства бере початок у Стародавній Греції та Давньому Римі, зокрема з творчості Платона, Цицерона та ін., коли склались уявлення про громадянство, громадянина і виникло поняття суспільства як спільності громадян. Однак тривалий час саме поняття «громадянське суспільство» ототожнювалося з державою. Поняття «політія» визначало одночасно права суспільства, форму правління, конституцію, особливості державного управління. А суспільство — це сукупність громадян, які мешкають у політії — місті-державі, що відрізняється від села. Громадянин у Давньому Римі — особисто вільна людина (тобто не раб), підданий Римської імперії (не іноземець), мешканець Італійського півострова (а не провінції або колонії). Римлянин мав громадянські обов'язки: служив в армії, брав участь у народних зборах і політиці. Він мав права, навіть привілеї: його не можна було віддати на ганебну страту — розіп'яти на хресті.
У своєму головному творі «Монарх» Н. Макіавеллі підкреслює, що глава держави не повинен зловживати своїми правами і порушувати майнових та особистих прав своїх підданих. У його творі вже чітко простежується опис елементів громадянського суспільства як спільності людей, що протистоїть державі, яка прагне своїми діями підірвати будь-яку самодіяльність суспільства, щоб панувати над ним.
Від XVII ст. мислителі не ототожнювали громадське суспільство з існуючою державою або реальними формами державного управління. Дж.Локк, наприклад, вважав абсолютну монархію, яка деяким уявлялась єдиною формою правління у світі, насправді несумісною з громадянським суспільством і, отже, неможливою формою громадянського правління. Тобто поняття «громадянське суспільство», яке з'явилося в XVII ст., вже тоді містило в собі такі важливі елементи, як договір, облік та реалізація інтересів громадян.
Відповідно до теорії «суспільного договору», люди укладають угоду й створюють державу, яка постає над суспільством, відчужує й зосереджує в собі частину їхніх природних прав. Так виникає громадянське суспільство, котре, на відміну від природного, додержавного, є станом, у якому існує держава. У конвенційних теоріях держави (Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо) громадянський стан суспільства сприймався як антипод природного стану, а влада — як похідна відносин, що панують у громадянському суспільстві.
Істотний вклад у розробку теорії громадянського суспільства зробив німецький філософ Г. Гегель. У своїй праці «Філософія права» він докладно висловив погляди на громадянське суспільство. Для нього громадянське суспільство — це передусім система потреб, що ґрунтується на приватній власності і загальній формальній рівності людей. Гегель вважав, що громадянське суспільство може виникнути лише на певному, досить високому етапі розвитку людства, протиставляючи йому дикість, нерозвинутість, нецивілізованість. Під громадянським суспільством розуміється класичне буржуазне суспільство, створене, за його словами, лише в сучасності. Головним елементом у громадянському суспільстві, вважав Гегель, є людина — її роль, функції, становище.
Основними принципами, на яких ґрунтується громадянське суспільство, Гегель називає:
а) приватну власність;
б) особисту свободу;
в) публічну проінформованість;
г) вільно сформовану суспільну думку;
ґ) справедливі і суворо дотримувані закони.
Вагомий внесок у розвиток ідей про громадянське суспільство зробили К. Маркс та Ф. Енгельс. Маркс прийшов до чіткого усвідомлення того, що у вивченні держави необхідно спиратися на аналіз громадянського суспільства. Не держава породжує суспільство, а навпаки – родина і громадянське суспільство складають передумови держави. У своїх ранніх працях К. Маркс використав поняття «громадянське суспільство» для позначення ним структури родини, станів, класів, власності, розподілу, реального життя людей, підкреслюючи їх об'єктивний характер та економічні підстави. Сфера діяльності громадянського суспільства, за Марксом, не тільки економіка, а й культура, ідеологія і породжені ними суспільні рухи.
Відомий італійський політичний діяч і вчений А. Грамши, аналізуючи механізм панування керівного класу в першій половині XX ст., виокремив три його складові частини, три «суспільства»: економічне (економічний фундамент панування буржуазії — її володіння засобами виробництва і розподілу), політичне і громадянське. Сукупність тих частин, які здійснюють функцію примусу і безпосереднього панування (військового, поліцейського, правового), становить «політичне суспільство». Однак такого суспільства, яке відповідало б системі «охорони суспільного порядку і дотримання законів», не існує. Воно переплітається з тією частиною суспільства, яка іменується «громадянським суспільством».
Наведені підходи показують, що громадянське суспільство було історично представлене як найрозумніше та найдоцільніше влаштування людського буття. І мислителі визначили основні характерні риси цього етапу:
Громадянське суспільство називається так не тому, що воно складається з громадян, а тому, що створює певні умови для громадян.
Протягом більшої частини XX ст. проблема громадянського суспільства не отримала належного розвитку не тільки в нашій країні, але й на Заході. Сам термін «громадянське суспільство» знову став актуальним у 1970-80 рр. Головною причиною цього була різка активізація експансії держави у сфери приватного життя громадян не лише в соціалістичних, але і в несоціалістичних, розвинутих країнах. Суттєвим змістом цього процесу було переусвідомлення поняття громадянських прав. Громадянство наповнювалося соціальним змістом, перетворюючись у юридично закріплене право громадянина на отримання від держави певної послуги – безкоштовної освіти, медичної допомоги, пенсії тощо.
У 1980-ті роки з'явилося нове трактування поняття «громадянське суспільство», пов'язане з іменами таких політичних діячів та вчених, як В. Гавел, Дж. Кін, А. Арато, У. Уейр. Формулюють своє розуміння громадянського суспільства і російські та вітчизняні вчені – А.Мигранян, В. Ступишин, Ю. Васильчук, І. Кравченко та ін. Отже, виникло багато різних визначень поняття «громадянське суспільство», у кожному з яких акцентувався певний аспект.
Громадянське суспільство – це вільне, демократичне правове суспільство, зорієнтоване на конкретну людину, яке створює атмосферу поваги до правових традицій і законів, забезпечує свободу творчої і підприємницької діяльності, створює можливості досягнення благополуччя індивідів та реалізації прав людини і громадянина, виробляє механізми обмеження і контролю за діяльністю держави.
Становлення і розвиток громадянського суспільства є особливим періодом у розвитку відносин між людиною і державою. Громадянське суспільство виникло в період буржуазних революцій у процесі і в результаті відокремлення держави від соціальних структур, обособлення його як відносно самостійної сфери суспільного життя і одночасно деетатизації (роздержавлення) ряду суспільних відносин. У процесі становлення і розвитку громадянського суспільства формувалась сучасна правова держава. Становлення структур громадянського суспільства відбувалось у процесі втілення в політичній, соціально-економічній сферах вчення про вроджені невідчужувані права людини.
Розвинене громадянське суспільство передбачає існування демократичної правової держави, яка покликана задовольняти й захищати інтереси та права громадян.
Передумовами громадянського суспільства є:
2. Структура і ознаки громадянського суспільства
Структура – це внутрішня будова суспільства, яка відображає багатоманітність і взаємодію його складових, забезпечує цілісність і можливість розвитку.
Основною, базовою одиницею громадянського суспільства є людина з її вродженими потребами та інтересами, які формально виражаються в юридичних правах і обов’язках. Складовими частинами структури громадянського суспільства виступають різні колективи й об’єднання людей та стійкі взаємозв’язки (відносини) між ними.
Структуру сучасного громадянського суспільства можна уявити у вигляді п’яти основних систем, що відображають відповідні сфери його життєдіяльності. Це соціальна, економічна, політична, культурна та інформаційна системи.
1. Соціальна система охоплює сукупність об’єктивно сформованих спільнот людей та взаємовідносин між ними. Це первинна, базова ланка громадянського суспільства, яка справляє визначальний вплив на життєдіяльність інших його підсистем.
У соціальній системі слід насамперед позначити блок відносин, зв’язаних із приватним життям людини та її вихованням. Це інститути сім’ї та відносини, обумовлені її існуванням, які забезпечують поєднання біологічного і соціального начал у суспільстві.
Інший блок складають відносини, які відображають суто соціальну сутність людини. Це конкретні відносини людини з людиною як безпосередньо, так і в різних колективах.
Третій блок утворюють опосередковані відносини між крупними соціальними об’єднаннями людей (групами, прошарками, класами, націями, расами).
2. Економічна система являє собою сукупність економічних інститутів та відносин, у які вступають люди у процесі реалізації відносин власності, виробництва, розподілу, обміну і споживання сукупного суспільного продукту.
В якості первинної ланки тут виступають відносини власності, які пронизують всю сферу економічних відносин. Відносини розподілу, обміну, споживання суспільного сукупного продукту є важливою частиною економічної системи, однак вони в певній мірі функціонують і в межах іншої системи – соціальної.
3. Політичну систему складають цілісні саморегульовані елементи (організації) – політичні партії, суспільно-політичні рухи, об’єднання і політичні (владні) відносини між ними. Сутнісним елементом тут виступають відносини із приводу влади, які пронизують політичну систему на рівні всіх її структур.
4. Культурна система утворюється із відносин між людьми, їх об’єднаннями, державою та суспільством у цілому із приводу культурних благ і відповідних матеріалізованих інститутів, установ (освітніх, наукових, культурних, релігійних), через які реалізуються ці відносини. Важливою складовою сфери культури є також відносини, які обумовлюють виникнення і розвиток науки, культури, релігії.
5. Інформаційна система складається в результаті спілкування людей один з одним безпосередньо і через засоби масової інформації. В якості її структурних елементів можуть виступати суспільні, муніципальні і приватні організації, установи, підприємства, а також громадяни та їх об’єднання, які здійснюють виробництво і випуск засобів масової інформації.
Елементами структури громадянського суспільства є:
У сучасній літературі з політології існує досить широкий кількісний розкид у визначенні ознак — від двох до десяти.
Найістотнішими з них є:
Інститут громадянського суспільства — форма організації і засіб здійснення спільної діяльності громадян, спрямованої на захист власних прав та інтересів.
І.г.с можуть бути формальними і неформальними, до них відносять:
3. Формування громадянського суспільства в Україні
1 грудня 1991 року народ України на всенародному референдумі висловив свою суверенну волю побудувати українську незалежну державу. А почався цей процес ще до референдуму — з ухвалення Верховною Радою в липні 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Її засадним принципом було сучасне розуміння суверенітету народу як багатогранного поняття. Декларація передбачала народовладдя, утвердження громадянства Української держави, її економічну самостійність, екологічну безпеку, національно-культурне відродження українського народу. Водночас гарантувався вільний національно-культурний розвиток усім національностям, що проживають в Україні. Так, проголошуючи Україну суверенною національною державою, Декларація виходила з того, що український народ як єдине джерело державної влади в республіці — це громадяни всіх національностей, що живуть в Україні. Наступний історично значущий крок — це ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року.
Нині процеси формування в Україні громадянського суспільства та створення незалежної, демократичної, соціальної та правової держави відбуваються паралельно. Громадяни, громадські організації та різноманітні політичні інститути України за цих умов намагаються ефективно використати досвід передових, демократичних країн щодо захисту прав і свобод кожної людини.
Суспільний прогрес в Україні за сучасних умов можливий не тільки через включення до процесу суспільного розвитку всіх можливостей і потенціалу демократичної держави, а й через використання здобутків громадянського суспільства. Людина, взаємодіючи з державою і громадянським суспільством, повинна виступати не тільки в ролі суб’єкта приватного права, а і як носій публічного права. Право визначати та змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою. З цього приводу в Конституції нашої держави зазначається: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».
Громадянське суспільство потребує і створює передумови для децентралізації державної влади шляхом передачі значної частини її функцій органам самоврядування. Воно розвивається в умовах правової держави і саме є базою для неї. Рівновага між громадянським суспільством і державою – важливий чинник стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчужености та політичного безсилля народу.
За роки незалежности в Україні склалась мережа інститутів громадянського суспільства, завдяки яким суспільне життя набуло певних рис громадянського суспільства, рис, які істотно відрізняють його від життя за комуністичного режиму. Формально існує правове поле, необхідне для захисту прав особи та для її добровільної участи у вирішенні громадських справ.
Громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як центр сили, з яким би мусили рахуватися владні структури, не стало противагою владі.
В Україні, у зв’язку з традиційно скептичним ставленням до недержавних структур, основна частина громадських функцій централізована. За даними Інституту соціології НАН України, навіть стосовно таких суто духовних інституцій громадянського суспільства, як «громадські організації», «церква», «творчі спілки», «організації за інтересами», близько 30% респондентів вважають державне керівництво ними єдиним ефективним засобом їх розвитку. Та й взагалі рівень довіри населення до державних і недержавних структур гранично низький.
Для подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства в Україні необхідно:
1. Законодавчо врегулювати багаторівневу систему відносин між органами державної влади та інститутами громадянського суспільства.
2. Шляхом узагальнення результатів теоретичних досліджень створити концепцію ефективної взаємодії на горизонтальному і вертикальному рівнях усіх структур громадянського суспільства з чітко зорієнтованою діяльністю та функціями усіх його інститутів.
3. Провідними осередками діяльності інститутів громадянського суспільства повинні стати місцеві структури, яким простіше лобіювати інтереси окремих громадян.
4. Для активізації роботи громадських організацій необхідно визначити пріоритетні напрямки їх діяльності.
5. Забезпечити інформованість населення про діяльність інститутів громадянського суспільства з альтернативних джерел .
Отже, в сучасній Україні надзвичайно актуальним залишається завдання активізації процесу політичної модернізації, в рамках якого громадянське суспільство – це не окремі інститути, які діють в країні, а колективні актори політичного процесу, що розвиваються самостійно за сприяння держави.
Лекція 13. ІДЕОЛОГІЯ ТА ПОЛІТИКА
Мета лекції.
ПЛАН
Поняття «ідеологія» (як вчення про ідеї) ввів до філософського обігу французький вчений Дестют де Трасі (1754-1836), який належав до групи «ідеології» часів Великої французької революції. У творі «Елементи ідеології» він розглядав ідеологію як науку про закони походження людських ідей з почуттєвого досвіду, на головні принципи якої повинні спиратися політика, етика тощо.
У другій половині XIX ст. сформувалася нова сфера дослідження — аналіз ідеологічної свідомості. На думку К.Маркса, ідеологія — це ілюзорна, хибна свідомість, яка приховує економічні відносини панування і підкорення та відображає матеріальні і життєві відносини. За визначенням Ф. Ніцше, ідеологія — це культурна освіта (система цінностей), що створюється аристократичними та плебейськими кастами; ідеологія не є похідною від економічних відносин, а є первинною щодо них.
Якщо підсумувати раціональні оцінки та підходи тлумачення ідеології, які склалися протягом ХІХ-ХХ ст., то можна дати їй таке визначення:
Ідеологія — сукупність систематизованих ідейних поглядів, уявлень тієї чи іншої соціальної групи, що висловлюють і захищають її інтереси та цілі.
Соціально-класова сутність ідеології визначає ряд важливих особливостей ідеологічного стилю мислення. Ідеологія — це одностороннє, соціальне відображення дійсності.
Головним призначенням ідеології є вираження і захист інтересів окремих соціальних груп і класів. Однак у сучасному і суспільстві існують різні соціальні групи, інтереси яких не лише часто не збігаються, але можуть бути протилежними, і тому ідеологічний плюралізм, ідеологічне протиборство властиві будь-якому суспільству.
Відрізняючись від усіх інших, політична ідеологія постає стрижнем ідеологічної системи. Політична ідеологія виникає із суспільної потреби в узгодженні істотних інтересів кожного класу і соціальної групи з інтересами інших класів і соціальних груп з точки зору їх боротьби за державну владу або інших форм участі у справах держави.
Політична ідеологія — це сукупність систематизованих уявлень тієї чи іншої групи громадян, яка визначає їх інтереси і цілі та має захищати їх за допомогою політичної влади або впливу на неї.
У політичній ідеології виділяють три рівні функціонування:
Відносини політики та ідеології визначаються специфічними особливостями, які властиві їм і які їх зближують. Обидві вони представляють собою явища свідомості, які спираються на матеріальні та економічні, культурні й духовні основи суспільства. Ідеологія вказує на політичну систему ідеалів і цінностей, до яких слід прагнути. Будь-яка ідеологія має політичний характер, але поняття «політична ідеологія» застосовується у специфічному контексті — як сукупність поглядів соціальних груп на політичну організацію суспільства, на місце політики в суспільному житті.
Політична ідеологія виконує ряд функцій:
У сучасній політичній ідеології слід наголосити на таких моментах, як поновлення традиційних ідеологій (неолібералізм, неоконсерватизм та ін.), що зберігають основні установлення колишніх течій, істотно змінюючи оцінки і підходи.
При характеристиці ідейно-політичних течій (як і політичних партій, суспільних рухів, політичних переконань індивідів тощо) застосовуються терміни «праві» та «ліві».До недавнього часу у нашій політичній літературі поділ на правих і лівих здійснювався за класовими ознаками по простій схемі: всі буржуазні ідейно-політичні течії, партії, соціальні групи тощо — праві, весь робочий клас, працююче селянство — ліві. Такий розподіл виходив із сформульованої марксизмом головної суперечності — між працею і капіталом. Цей критерій розподілу, що відповідав соціально-економічному становищу суспільства у XIX ст., на сьогодні не можна визнати єдино правильним.
Крайні зони у спектрі політичних сил виділяються й сьогодні: це крайні ліві та праві. До лівих належать течії (партії, організації тощо) перетворюючої радикальної орієнтації, що поділяють ідеї класової солідарності, рівності, колективізму, соціальної справедливості, розширення особистих свобод. До крайніх правих — течії консервативно-оберігаючої орієнтації, що підтримують авторитаризм, націоналізм, расизм. Окрім крайніх зон, у політичному спектрі виділяють «центр»; «центристи» — помірні політичні сили, схильні до компромісів, характеризуються негативним ставленням до радикальних рішень і дій. Сильний «центр» у парламенті —запорука політичної стабільності. За цими загальними рисами політологи складають схематичні типології політичних сил. Ось одна з найпоширеніших:
|
ЛІВІ |
ЦЕНТР |
ПРАВІ |
|||
|
крайні ліві |
ліві |
лівий центр |
правий центр |
праві |
крайні праві |
|
ліві екстремісти |
радикали, революціонери |
ліберали, які виступають за свободу та гідність індивіда |
Демократи (схожі з лібералами, але акцент на рівність), помірні консерватори |
консерватори-реакціонери (за збереження віджитого суспільного ладу) |
Праві екстремісти |
З цієї схеми бачимо, що два крайні елементи знаходяться в рівновіддалених протилежних від центру точках (крайні ліві та крайні праві). Ліві екстремісти апелюють до марксизму-ленінізму та інших лівих поглядів (анархізм, лівий радикалізм), проголошують себе борцями за справу «робітничих мас», критикують капіталізм за соціальну нерівність, експлуатацію. Ліві екстремісти виступають за революцію, праві — контрреволюціонери; проте на практиці нерідко одні перетворюються на інших. Діяльність і тих, і інших екстремістів призводить до тоталітаризму — системи управління, за якої відбувається цілковите підпорядкування суспільства й особи державі. Це загалом відповідає ідеологічним системам неофашизму і неокомунізму.
Інша пара симетрично контрастна – це радикали-революціонери на лівому фланзі і консерватори-реакціонери на правому. Радикали схиляються до рішучих методів і дій у політиці, особливо коли йдеться про глибокі реформи, що спрямовані на вирішення назрілих проблем суспільного розвитку. До радикалів належать революціонери, які виступають за докорінне оновлення суспільства. Консерватори-реакціонери чинять рішучий опір реформам, суспільному прогресу, виступають за непорушність віджилих суспільних порядків.
Нарешті, третя пара — «центр» — представлена лібералами і демократами. Прибічники лібералізму визнають таку організацію суспільного життя, що ґрунтується на визнанні політичних та економічних прав і свобод індивіда у межах правових законів. Ліберали виступають за ринкове господарство, вільну конкуренцію при мінімальному регулюючому втручанні держави. У центрі уваги ідеології і політики демократів — суспільні інтереси: державне регулювання економічного життя, участь працівників у прийнятті рішень на рівні компаній та підприємств, забезпечення державою рівноправ'я громадян у сфері освіти, охорони здоров'я, культури тощо.
3. Сучасні політичні ідеології
Світова практика розробила безліч ідеологічних систем, основою яких є різні світоглядні позиції, методи пізнання світу, різне ставлення до прогресу і технологій його здійснення. Проте є основні політичні ідеології, що підтримуються більшою частиною населення планети, — лібералізм, консерватизм, соціал-демократія, комунізм і фашизм.
3.1. Анархізм як політична концепція. Термін "анархізм" походить від грецького - безвладдя. Ще у V-IV ст. ст. до н. е. грецький філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян. Основоположником анархізму вважають У. Гудвіна, але він не пропонував негайного знищення держави, що є провідною ідеєю анархізму, а виступав за зведення до мінімуму функцій держави з можливістю подальшої її ліквідації.
Анархізм (від. грец. Anarchia - безвладдя, стихійність), - соціально-політична течія, що спрямована на звільнення від всіх політичної, економічної, духовної влади заперечних держави як форми організація суспільства та її владного впливу, утвердження досягнення нічим не обмеженої свободи людини як своєї мети.
Основні риси анархізму:
• заперечення держави і влади взагалі;
• крайній індивідуалізм, нічим необмежена свобода;
• заперечення великої приватної власності при допущенні дрібної.
Засади анархізму як політичної концепції закладені у 40-х рр. XIX ст. П. Прудоном та М. Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялася М. Бакуніним та П. Кропоткіним.
У праці П. Прудона "Що таке власність?" заперечувалася будь-яка політична боротьба і держава взагалі. На думку П. Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.
Для німецького філософа М. Штірнера притаманне заперечення всякої держави і політичної влади, які, як і право, обмежують свободу людини. Кожна людина має бути вільною, а держава це право в людини забирає.
Теоретик російського анархізму М. Бакунін вважав, що революція повинна починатися зі "зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів". Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться, і тоді общини оберуть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію.
У працях "Сучасна наука і анархізм", "Записки революціонера" російський революціонер-анархіст П. Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті "тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати". На думку П. Кропоткіна, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією, державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не може бути жодної форми зовнішнього примусу щодо людини. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі.
3.2. Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) є історично першою політичною ідеологією, основоположниками якої були Дж. Локк (1632-1704), Т. Гоббс (1588-1679) та ін. Виник лібералізм у період боротьби проти феодального способу виробництва, політичної системи абсолютизму, духовного правління церкви. Лібералізм ідеологічно обґрунтовував відокремлення і становлення самостійного індивіда в особі буржуа, що зароджувався.
Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.
Основними принципами лібералізму є:
Головною цінністю лібералізму є свобода. У політиці вимоги свободи означали право діяти за власною волею і перш за все право у повній мірі користуватися невід'ємними правами людини, обмеженої лише свободою інших. Свобода в лібералізмі трактується як зовнішня свободи; негативна свобода — як свобода людини взагалі, будь-якої людини — свобода підприємництва.
Економічна доктрина класичного лібералізму обґрунтовується кількома положеннями: право людини на власність, вільний ринок, вільна конкуренція, незалежність економічної діяльності від держави.
Ідеологія лібералізму базується на ототожненні свободи і приватної власності. Приватна власність розглядається як гарант і мірило свободи людини. З економічної свободи походить політична і громадянська свобода. В економічній теорії лібералізм пропагує свободу підприємництва, ринку і конкуренції.
Ліберальне розуміння демократії — це політична рівність людей, рівність їх прав на життя, власність і свободу. Держава відокремлена від громадянського суспільства.
Як і інші ідейно-політичні течії, лібералізм еволюціонував, змінював свої політичні акценти і концептуальні положення. Початком формування неолібералізму належало Ф. Рузвельту. Сучасна стадія розвитку лібералізму визначається як неолібералізм, що ґрунтується на ряді нових ідей і принципів, які сформувалися з розвитком цивілізації на сучасному етапі. До її функцій неоліберали включили активний захист свободи підприємництва, ринку, конкуренції від зростаючої загрози монополізму в різних сферах.
Найважливішою функцією держави, як вважають неоліберали, є соціальний захист, особливо тих груп і верств населення, які зазнають найбільших труднощів.
Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. liberals — вільний) — сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя.
Сутність неолібералізму зводиться до такого:
Неоліберали виступають з вимогами соціальної відповідальності бізнесу; перерозподілу матеріальних благ на користь нижчих верств суспільства; розширення фондів суспільного споживання. За неолібералізмом, обов'язок держави — обмежувати особистість від зловживань та інших негативних наслідків функціонування ринкової системи. На зміну «державі — нічному вартовому» приходить ідея «держави — всезагального добродія».
3.3. Термін «консерватизм» (від лат. conservat — зберігати) має два основні значення: 1) збереження і підтримка того, що є для людини цінним; 2) своєкорислива апологетика минулого, спрямована на збереження привілеїв, які мали місце в минулому.
Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.
Класичний консерватизм виник у XVIII ст. в Англії у відповідь на ідеологію лібералізму. Його засновник — Едмунд Берк (1729-1797). У Франції до консерваторів такого типу належали Ж. де Местр і Л. де Боланд. У подальшому видатними представниками консервативної думки були Ф. де Шатобріан, Ф. де Лашенне, Б. Дізраелі, О. фон Бісмарк, І. А. Ільїн та ін.
Однією з головних ідей консерватизму є визнання неприродним і небажаним переобладнання суспільства шляхом стрибкоподібних, революційних перетворень. Звідси консерватизм — антипод революції. На думку ідеологів консерватизму, держава, яка не має можливості для власної зміни, позбавлена й можливості власного зберігання.
Отже, представники класичного консерватизму насамперед протиставляють стійкі традиції, соціальні інститути, що існували протягом століть, суспільні порядки ідеям глибоких потрясінь, революційного падіння всього того, що накопичувалося віками. Крім того, основними ідеями консерватизму є:
Виходячи з цих основних положень, консерватори проголошують і захищають принципи, основними з яких є: історія, життя, закон, порядок, дисципліна, суспільна стабільність, традиції, сім'я, держава, нація, влада, релігія, ієрархія.
Неоконсерватизм. У період історичного розвитку консерватизм, як і лібералізм, зазнав значних змін. Як і ліберали, консерватори виступали проти свободи ринку, конкуренції, вимог обмежити державне втручання в економіку. Протягом багатьох років консерватори обстоювали інтереси крупного капіталу.
Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс багатьох провідних країн світу наприкінці XX ст. («рейганом/ка», «тетчеризм»).
Справжнє відродження консерватизму (неоконсерватизм) відбулося на Заході в середині 1970-х рр., коли почав набирати силу так званий новий консерватизм. У провідних західних країнах у 1970-80-х рр. на високі державні посади обираються такі консервативні діячі, як Р. Рейган у США, М. Тетчер у Великій Британії, а тривалість їх перебування при владі (8 років і 11,5 років) свідчить про силу нової течії. До політичної лексики 1980-х рр. міцно увійшли поняття «рейганоміка» і «тетчеризм» як символи неоконсерватизму.
Існують дві крайні взаємовиключні оцінки консерватизму: одна — це позитивний переворот всієї системи суспільних відносин, інша — місія неоконсерватизму цілком негативна, руйнівна. Неоконсерватори не стільки руйнували, скільки змінювали, не стільки зламували, скільки виправляли. «Рейганоміка» і «тетчеризм» сприяли зростанню виробництва, продуктивності праці, підвищенню рівня життя.
Аналізуючи різні форми сучасного неоконсерватизму, політологи виділяють три його основні різновиди:
1) ліберально-консервативний, чітко виражений у Великій Британії та США, до злиття лібералізму і консерватизму повністю сформувався, з однорідною ідеологією і стійкою соціальною базою. Ця форма неоконсерватизму стверджує максимально тісні зв'язки між ринковою економікою, індивідуальною свободою і владою закону;
2) християнсько-демократичний, в якому акцентується цінність християнського морального порядку. На відміну від ліберального консерватизму, християнська демократія схвалює державне регулювання поведінки людей, підтримує концепцію організованого суспільства. Останніми роками спостерігається зближення цих двох різновидів (ХДС/ХСС у Німеччині);
3) авторитарний консерватизм, який обстоює могутню державу, необхідну для захисту консервативних цінностей. За державою визнається право втручання як в економіку, так і в діяльність окремих інститутів, оскільки ринок і особистість вважаються вираженням анархічного начала. Націоналізм і популізм значною мірою властиві саме цьому різновиду. Представниками цієї форми неоконсерватизму вважаються голлісти у Франції.
Незважаючи на явну прогресивність, неоконсерватизм не зміг виробити адекватний підхід до вирішення ряду головних проблем переходу від індустріального до постіндустріального суспільства. Неоконсерватизм залишається однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій у країнах Заходу.
3.4. Соціалізм.
Термін "соціалізм" походить від латинського socialis - "суспільний".
Під "соціалізмом" розуміють вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в її різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості.
Існує два найпоширеніші тлумачення соціалізму:
1. Марксистське
2. Соціал-демократичне
Марксистський підхід розглядає соціалізм як першу, нижчу, незрілу фазу комунізму, як суспільно-економічну формацію, яка приходить на зміну капіталізму після завершення революційного перехідного періоду і характеризується :
Соціал-демократія. За оцінками багатьох прибічників і противників ідеї соціалізму, XX ст. стало добою соціал-демократії. Західним європейським соціалістам і соціал-демократам до кінця XX ст. вдалося реалізувати на практиці багато ідей соціалістичного руху, з якими вони виступали на початку сторіччя.
Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.
Засновниками соціал-демократичної ідеології вважають Е. Берштейна і К. Каутського. Вони рішуче переглянули найважливіші марксистські настанови, які не відповідали, з їх точки зору, новим умовам боротьби пролетаріату за свої права; ввели поняття «демократичний соціалізм», в якому акумулювалася система їх поглядів. Соціал-демократія відмовляється і від тези диктатури пролетаріату, бо класова диктатура притаманна нижчій культурі.
У 1951 р. у Франкфурті-на-Майні відбувся Установчий конгрес Соцінтерну, на якому була офіційно проголошена доктрина під назвою «Демократичний соціалізм». Головними цінностями «демократичного соціалізму» визнавалися свобода, справедливість, солідарність. Реалізувати ці цінності можна лише за допомогою економічної, політичної і духовної демократії. Соціалізм у декларації виступає здебільшого як моральна категорія, а не економічна. Важливим моментом декларації є відмова соціал-демократії від єдиної ідеологічної основи свого руху.
Необхідно підкреслити, що соціал-демократія як суспільне явище існує вже понад сто років. Міжнародна організація соціал-демократії — Соціалістичний інтернаціонал — об’єднує на сьогодні — 139 партій зі 120 країн Європи, Азії, Африки і Латинської Америки.
Важливою рисою на шляху розвитку соціал-демократії став XVIII конгрес Соцінтерну 1989 р., який прийняв «Декларацію принципів», по суті — нову програму. У цьому документі соціалізм був охарактеризований як рух за свободу, справедливість та солідарність.
Соціал-демократи виступали за політичну та економічну демократію в глобальному масштабі.
В економічній концепції соціал-демократії підкреслюється плюралізм форм власності. Приватна власність цілком може співіснувати з державною. Форма власності має відповідати характеру виробництва. Важливе місце в ідеології соціал-демократії посідають проблеми екології.
Розробка теорії «демократичного соціалізму» в документах Соцінтерну та практичні заходи соціал-демократії для її здійснення в країнах Заходу є важливим внеском у розвиток суспільного прогресу. На особливу увагу заслуговують:
– пошук способів підвищення ефективності економіки, піднесення продуктивних сил на новий, більш високий рівень розвитку;
– форми проведення в життя в країнах, де при владі перебувають соціалістичні і соціал-демократичні партії, радикальних соціально-економічних заходів, спрямованих на задоволення життєвих потреб широких верств трудящих;
– вивчення досвіду поступового здійснення соціальних перетворень, пошуки компромісів із суспільно-політичними силами, партіями й рухами, що дотримуються альтернативних позицій.
Прикладом ефективної реалізації ідеї «демократичного соціалізму» може служити «шведський експеримент».
Більше ніж вікова діяльність соціал-демократії засвідчує, що вона постійно пов'язана з пошуком відповідей на виклики соціальної і політичної реальності, які проголошуються в різних країнах і на світовій арені в цілому. Соціал-демократія намагається використовувати сучасні засоби, не втрачаючи тим самим суспільної актуальності.
3.5. Фашизм, неофашизм (від італ. fascis — зв'язка, пучок, об'єднання) — крайнє реакційний, антидемократичний, правоекстремістський ідейно-політичний рух, спрямований на встановлення відкритої терористичної диктатури, жорстке придушення демократичних прав і свобод опозиції та прогресивних рухів.
Фашизм (лат. fascio — пучок, в'язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.
Фашизм виник у 1919 р. в Італії, а потім у Німеччині, Португалії, Іспанії, Болгарії та інших країнах Центральної і Східної Європи. Фашистська ідеологія була своєрідною реакцією на всезагальну кризу, яка охопила західне суспільство після Першої світової війни. Дегуманізація праці, масове переселення людей із сіл до міста, політична криза внаслідок неприйняття нових демократичних режимів, зловживання і корупція в демократичних державах, інтелектуальна і духовна кризи — все це сприяло поширенню ідеології фашизму. У Німеччині, яка зазнала поразки в Першій світовій війні, були додаткові причини для виникнення фашизму: приниження, яке відчувала нація через виплату репарації країнам-переможницям за заподіяну їм шкоду, що розцінювалась як «велика ганьба» німецької нації. Саме в той час набули поширення гасла, вчення, що Німеччина «вища за всіх» і «вища за все», та швидко підігрівалися реваншистські настрої.
Російський вчений-соціолог В. Ядов підкреслив головні риси ідеології фашизму, поєднані з принципами їх практичного здійснення, які також характеризують і неофашизм:
Вождізм (принцип фюрерства) означав єдність держави, втіленої у вожді. Фашизм приходить до влади і зникає не лише у зв'язку з певними умовами, що складаються в суспільстві, але і нерідко разом з особою політичного лідера, який проповідує фашистську ідеологію. І сьогодні в багатьох країнах збереглись або знову виникають різні групи, організації фашистського типу. Різновидами сучасного фашизму є неофашизм, неонацизм тощо. Рішуча і послідовна боротьба з фашизмом необхідна умова як збереження миру кожної країни, так і міжнародної безпеки.
Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.
Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід'ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.
Певне забарвлення характерне для неофашизму в США. Його ідеологи висловлюють расистську ідею про “вищу” і “нижчу” раси в таких концепціях, як “перевага англосаксонської раси”, “расова війна”. Один із “теоретиків” американського неофашизму М. Рут головними перевагами англосаксів вважав “здорове почуття нерівності”, “загострену недовіру до демократії”; пролетаріат і службовців визначав як “дві неповноцінні маси людей, що борються за привілеї, розмножуючись, забруднюючи планету”.
Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження “справжнього”, “первісного”, “чистого” фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів.
Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха. Надаючи містичного змісту положенню про спадковість духовного життя поколінь, Анріх до “народного суспільства” включає не тільки живих людей певної національності, а й численні покоління мертвих, воля яких нібито жива і спрямовує дії нащадків.
Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури. З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти. 80-90-ті роки позначені активними спробами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.
Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки. Резиденція світового координаційного неофашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.
Лекція 14. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН
Мета лекції.
ПЛАН
1. Поняття політичної культури та її роль в політичній системі.
2. Функції і типологія політичної культури.
3. Основні шляхи і чинники формування політичної культури.
4. Особливості розвитку політичної культури в Україні.
1. Поняття політичної культури та її роль в політичній системі
Поняття політичної культури розкриває додаткові більш складні риси й зв'язки суб'єктивної сторони політичного життя, ніж категорії політичної свідомості, психології й ін. Чисто термінологічно "політична культура" була вперше вжита німецьким філософом-просвітителем Йоганом-Готфрідом Гердером ще в XVIII ст. Згодом, особливо у кінці XIX – початку XX ст. ця категорія активно використалася в політичних дослідженнях різними науковими школами, у тому числі й марксизмом.
Уперше в сучасній політології категорія політичної культури з'явилася в роботі американського теоретика Х.Файєра "Системи правління великих європейських держав" (1956). Спробу концептуального осмислення цього явища почав також американський учений Г.Алмонд у статті "Порівняльні політичні системи", що вийшла в США в тому ж році. Крім цих теоретиків основний внесок у розробку теорії політичної культури внесли С.Верба, А.Ліпсет, Л.Пай, а згодом М.Дюверже, К.Фон Бойм, У.Розенбаум, Р.Роуз, М.Кроз'є й ін.
Політична культура — це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві.
Політичну культуру можна визначити як сукупність відносно стійких і типових для будь-якої спільноти або індивідів орієнтацій та моделей поведінки, що історично склалися, стосовно політичної системи, а також типових моделей функціонування інститутів, які складають цю систему.
Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури — моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Політична культура має наступний вигляд:
Рис. 1. Структура політичної культури
2. Функції і типологія політичної культури
Політична культура має винятково важливий аспект, пов'язаний з поведінкою та діяльністю політичного суб'єкта, які визначають передусім стиль участі суб'єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм, моральність тощо. Відомо, що не всі суб'єкти політики володіють належним стилем діяльності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної культури е здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект, пов'язаний з поведінкою суб'єкта, досить ємний. Приміром, помітне місце в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління.
Політична культура виконує певні функції:
У класичній праці Г. Алмонда та С. Верби «Громадянська культура» виокремлюються три основні типи політичної культури:
1. Патріархальний (приходський), для якого характерна відсутність інтересу громадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують жодних змін з боку політичної системи, тим більш не виявляють власної ініціативи, щоб ці зміни мали місце.
2. Підданський, де присутня сильна орієнтація на політичні інститути, поєднана з низькою індивідуальною активністю громадян. Державна влада уявляється в плані спускання зверху норм, яких необхідно дотримуватися, регламенту, якому потрібно підкорятися.
3. «Партицiпаторна політична культура», або активістський тип, для якої характерна зацікавленість громадян в політичній участі і прояв на практиці такої активності.
У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.
Також досить відомою є типологія політичної культури, яку зробив польський вчений Є. Вятр. Він запропонував таку модель:
Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури.
За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно “чистого” й національного типу внутрішні політичні цінності, настанови — неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується поняттям “політична субкультура”.
Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.
Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.
Крім вищезазначених типів політичної культури, які є класичними для політичної науки, можна за різними критеріями виділити ще декілька різновидів цього феномену політичного життя. Один із таких критеріїв — ступінь узгодженості у взаємодії політичних субкультур у певній країні. На цій підставі можна виділити два типи політичної культури: інтегровану (однорідну) і фрагментарну (різнорідну).
Інтегрована політична культура характеризується: тенденцією до єдності в уявленнях громадян щодо функціонування і можливостей політичної системи країни; низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, перевагами громадських процедур у розв'язанні конфліктів; лояльністю до існуючого політичного режиму. Прикладом такого типу політичної культури може бути Велика Британія.
Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю згоди громадян щодо політичного устрою суспільства, розбіжностями в питаннях розуміння влади, соціальною роз'єднаністю, відсутністю довіри між окремими групами, лояльності до державних структур. Цьому типу політичної культури властиві такі риси, як високий ступінь конфліктності.
Виокремлюють також політичні субкультури, властиві окремим групам населення або частинам системи, — регіональні, соціоекономічні, етнолінгвістичні, релігійні, вікові.
Регіональні субкультури зумовлені такими відмінностями між окремими регіонами країни, як клімат, наявність певних природних ресурсів тощо. На політичну культуру регіону суттєво впливають такі фактори, як економічна спеціалізація цього регіону, його місце в загальній системі розподілу праці.
Соціоекономічні субкультури зумовлені існуванням у суспільстві різних груп, що мають різний економічний статус, отже, і відмінності у способі життя, в інтересах, які відіграють досить важливу політичну роль.
Етнолінгвістичні субкультури пов'язані з мовними, етнічними особливостями певних соціальних груп. На політичну культуру цих груп визначально впливають такі чинники, як етнічна самосвідомість і національний характер.
Релігійні субкультури виникають у тому випадку, коли релігія є основним всепроникаючим елементом загальної культури певної групи людей. Ісламський фундаменталізм, наприклад, це не стільки релігійна, скільки політична ідеологія.
Вікові субкультури відбивають різні системи політичних цінностей представників різних поколінь. Ці субкультури існують переважно в тих суспільствах, які політично реформуються.
3. Основні шляхи і чинники формування політичної культури
У політичному процесі діє цілий ряд інститутів. З політичною системою взаємодіють різні сфери громадського життя, що певною мірою беруть участь у формуванні політичної культури, визначають основні напрями цього процесу, а саме: цілеспрямована освітньо-просвітительська, духовно-ідеологічна діяльність держави, політичних партій, громадських організацій і рухів, церкви, засобів масової інформації, вплив бізнесу, науки, освітніх установ, сім'ї, трудового колективу, клубів і організацій по інтересах.
Діяльність держави щодо визначення моделей політичної поведінки, формування і закріплення національних політичних символів через прийняття законодавчих актів визначає найважливіші параметри політичної культури. Коли держава бере на себе ідеологічні функції, вона безпосередньо активно включається в процес формування політичної культури.
Активна участь церкви в повсякденному політичному житті і вироблення нею основних моделей політичного мислення і поведінки громадян також є одним із шляхів формування політичної культури суспільства. На політичну культуру багатьох західних країн глибоко вплинула протестантська церква. Вона наполягала на прагненні людей до життя, орієнтованого як на особисте переконання, так і на релігійну переконаність. Віруючий зобов'язаний був працювати, створювати своєю працею багатство, коритися закону і творити добро.
У сучасних умовах одним із найбільш ефективних шляхів формування політичної культури є інформаційно-комунікаційна діяльність засобів масової інформації (ЗМІ). Не випадково їх називають «четвертою владою». За цією метафорою ховається реальна здатність ЗМІ формувати основні політико-культурні цінності громадян, стереотипи політичної поведінки. Використання ЗМІ для формування політичної культури є найефективнішим, тому що вони здатні впливати на максимальну кількість людей у найкоротші відтінки часу.
Не викликає сумнівів, що в країнах із ринковою економікою одним із шляхів формування політичної культури є вплив бізнесу на політичні відносини.
Стихія суспільно-політичних рухів у як свідчить досвід багатьох країн, нерідко породжує ідеї, настанови, моделі поведінки, що міцно входять до національної політичної культури. Це ще один шлях формування політичної культури.
Не можна не назвати ще один із шляхів формування політичної культури — це навчальний і виховний процес у навчальних закладах. Адже саме у навчальних закладах відбувається значна частина політичного виховання, метою якого є насамперед докладне інформування про політичну систему та її норми.
Історичний досвід багато в чому визначає якість політичної культури, тим більше, що він містить у собі і політичний досвід країни. Особливо велику роль відіграють історичні події зі значними наслідками: війни, революції, національні кризи тощо.
Геополітичні чинники також значно впливають на процес формування політичної культури. Специфіка геополітичного положення США визначила дуже важливий для формування їхньої політичної культури наслідок: США практично не знали війн. Аж до кінця XIX ст. вони не мали регулярної армії, звідси відсутність жорстких, мілітаристських традицій у політичній культурі. Діяльність, пов'язана з військовою сферою, сприймається американцями як свого роду бізнес.
Особливу роль у формуванні політичної культури відіграють економічні чинники. Як свідчить історичний досвід, на рівень політичної культури суспільства безпосередньо впливають: економічна стабільність у суспільстві, досить розроблена система законів, що регулюють економічні процеси в суспільстві, економічна свобода (у розумних межах), сильні позиції середнього класу тощо.
4. Особливості розвитку політичної культури в Україні
Політична культура України значною мірою визначена історією її розвитку. За довгі роки перебування на перехресті західної та східної політичних культур власна політична культура українського народу, його ментальність сформувались як неповторний симбіоз різних компонентів культур (з перевагою все-таки західних компонентів). Проте у посткомуністичному українському суспільстві поширені та мають помітний вплив уявлення, ідеї, ідеали, орієнтації, настрої, стереотипи мислення та поведінки, культивовані радянським режимом, з одного боку, а з іншого — одвічною мрією українського народу про незалежну власну державу. Це надає політичній свідомості громадян певної амбівалентності: вони вимагають повноти всіх політичних прав і свобод, але не заперечують відновлення авторитаризму; прихильно ставляться до ідеї ринкової економіки, проте вірять, що лише планова система народного господарства зможе вивести країну з кризового стану.
У сучасних умовах в Україні особливо актуальним бачиться збереження національної згоди. Основою його може виступати суспільний консенсус в відношенні прихильності до демократичного реформування.
Можна виділити декілька тенденції в нинішній політичній культурній ситуації, що склалась в Україні:
Отже, політична культура не лише поступово стає для політологів і соціологів головним інструментом пояснення поточних соціополітичних трансформацій, але й важливою передумовою соціально-економічного зростання суспільства, мірою соціального прогресу чи регресу. Відродження духу українця, який жадає волі, самореалізації - важливе завдання сучасних політиків.
Необхідні одночасні перетворення в економічній, політичній і соціальній сферах з урахуванням духовного рівня суспільства. Економічна модель реформування здатна викликати соціальну катастрофу, стримує процес політико-культурних змін. Політичної стабілізації сприяла б наявність чітко визначеної мети політики демократичних перетворень. Враховуючи історичні традиції, вони повинні об'єднувати в собі ідеї економічної ефективності і соціальної справедливості. В сфері соціального реформування необхідно визначення кордонів, вихід за яки неприпустимий. Відправною точкою в сучасному політичному житті повинен стати суверенітет особистості, економічною гарантією якого виступає власність, байдуже, чи полягає вона в мільйонних акціях, родинній фермі або всього лише в парі робітничих рук, інтелектуальних здібностях.
Формування чіткої законодавчої бази, розмежування компетенції центральних і місцевих органів влади, стимулювання регіональних програм в сфері соціально-економічного реформування може стати базою для політико-культурних змін.
Політична свідомість та політична культура є одним з найважливіших складових політичного життя, що визначають його зміст та напрямки розвитку. Кожне суспільство має свої специфічні риси політичної свідомості та політичної культури. Однак дар проведення детального аналізу можна застосувати "чисті" типи, які узагальнюють політично-культурні якості суспільств за різними критеріями, розподіляють різні рівні політичної свідомості.
Саме аналіз політичної свідомості та політичної культури дає нам змогу зрозуміти, чому окремі соціальні групи і, навіть, цілі народи ведуть себе по-різному в однакових політичних умовах, по-різному оцінюють одні і ті ж явища політичного життя. У цих феноменах втілюється зв'язок поколінь, вплив традиції. Завдяки ним людина входить до суспільного та політичного життя, бере участь у суспільній взаємодії. Отже, політична свідомість та політична культура несуть велике функціональне навантаження.
Курс політології якраз і спрямований на формування у студентів знань про політичне життя, основи політичної впливовості та активної громадянської позиції, без чого неможливе ні створення стабільного демократичного суспільства, ні розробка новітньої ідеї українського державотворення.
Лекція 15. ПОЛІТИЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ
Мета лекції.
ПЛАН
1. Поняття політичних технологій і їх специфіка
2. Сутність політичного аналізу
3. Політичне консультування
4. Інформаційні технології.
1. Поняття політичних технологій і їх специфіка
Успіху в політичній діяльності досягають завдяки багатьом чинникам, але найбільше залежить він від підготовленості політика. Йдеться не лише про знання, здібності, особисті якості, а й про володіння політичними. технологіями, які мають свої особливості, механізми дії та впливу на окремих громадян та спільноти. Важливо, хто і з якою метою їх використовує, наскільки моральними є дії, вчинки суб'єктів політичного процесу.
Політичні технології (грец. techne — мистецтво, майстерність) — це сукупність найдоцільніших прийомів, засобів, процедур реалізації функцій політичної системи, спрямованих на підвищення ефективності політичного процесу та досягнення бажаних результатів у сфері політики..
Політичні технології містять у собі як прийоми досягнення негайних локальних короткочасних результатів (тактика), так і отримання глибинного, глобального, тривалого ефекту (стратегія). Використання тих чи інших політичних технологій визначає ефективність політичного управління, регулювання політичних процесів, стійкість політичної системи і всього політичного простору. Політичні технології здебільшого визначаються типом суспільного розвитку (домінування в ньому еволюційних чи революційних процесів), характером режиму (демократичний, тоталітарний тощо).
Політичні технології поділяються на загальні (стосуються інтересів багатьох суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (притаманні окремим суб'єктам політики). Серед перших найпоширеніші технології завоювання та утримання влади. Індивідуальні технології використовують окремі політики в процесі своєї політичної діяльності. Вони пов'язані із завоюванням популярності, умінням контактувати з громадянами, майстерністю дискутувати, виголошувати промови, вести мітинги, збори, вдосконалювати власний імідж тощо.
Люди по-різному ставляться до політики. Одні беруть активну участь у її практичній реалізації, інші — індиферентні до неї. Зацікавленість політикою зумовлена багатьма чинниками (вік, стать, соціальне становище, сімейний стан, кланові, національні традиції, інформованість, рівень освіти, культури, інтелекту та ін.). Відповідно до цього вироблено таку типологію політичних ролей:
Беручи участь у політиці, людина керується здебільшого двома мотивами: альтруїстичним (вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути владу, популярність, багатство). Більшість політиків демонструє перший і намагається приховати другий мотив, особливо спочатку. Мотиви визначають мету і програму політичної діяльності. Мотивуючими її чинниками є потреби самовираження, самореалізації, визнання, свободи, самозабезпечення, влади тощо. Як правило, всі вони взаємозалежні. Щоб розпізнати справжню мету політичної діяльності суб'єкта політики, передбачити її результат, слід уважно аналізувати характер і особливості його потреб.
За місцем, яке політичні технології займають у суспільстві, їх можна розглядати як:
З позиції виконуваних функцій політичні технології необхідно розділити на три групи:
2. Сутність політичного аналізу
Основні підходи до розуміння політичного аналізу:
І. Політичний аналіз – аналітична діяльність стосовно усіх явищ політики;
ІІ. Політичний аналіз – прикладна наука, аналіз конкретних політичних ситуацій;
Політичний аналіз – сукупність різноманітних методів, за допомогою яких можливе дослідження конкретних політичних подій і політичних ситуацій, створення припущень щодо їх можливого розвитку і прийняття компетентних політичних рішень.
Структура політичного аналізу
1. Аналіз політичної ситуації;
2. Прогноз розвитку політичної ситуації;
3. Прийняття компетентних політичних рішень;
Політичним аналізом як прикладною галуззю займається особлива група фахівців: аналітики, експерти, технологи, консультанти, працівники партійних апаратів, помічники публічних політиків.
Особливості політичного аналізу:
- політичний аналіз, як різновид прикладного знання, орієнтується на опис і вивчення конкретної проблеми;
- На відміну від науки, яка формує логічний образ об’єкта, політичний аналіз створює практичний образ об’єкта – такий образ, який може бути включений у систему конкртеноцільової рекомендації.
Метод – спосіб досягнення певної мети, сукупність прийомів або операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності.
Методи аналізу:
1. Системний;
2. Порівняльний ( компаративістський );
3. Метод соціально-групового аналізу;
Методи політичного аналізу:
1. Загальні ( визначають спрямованість, ракурс, і методологічне забезпечення усіх етапів політичного аналізу ):
2. Часткові (стандартні методи, застосування яких у різних комбінаціях на окремих стадіях політичного аналізу визначається конкретною доцільністю):
Політична аналітика – свідомий, цілеспрямований, конкурентний процес вивчення політичної обстановки, подій, тенденцій, перспектив її розвитку з метою визначення цілісної картини того, що відбувається, та подальшого прийняття політичних рішень (Телешун С. О., Баронін А. С. ).
Основні позиції тлумачення політичного аналізу з точки зору мети:
1. Споглядальна позиція. Головна мета аналізу: з’ясування суті подій, що відбуваються, виявлення мотивації учасників подій, висловлення пропозицій або думок щодо ситуації.
2. Позиція активного впливу на політику. Мета аналізу: забезпечення оптимальності та ефективності політичних рішень.
Поруч з аналізом у дослідженні політики може використовуватись ретродукція.
Ретродукція – стрибок уяви, фантазії, який використовується для пояснення політичних явищ, подій.
База даних політичного аналізу – певна сукупність фактів, даних.
Процедури з даними
Складові бази даних:
1) статистичні соціологічні дані;
2) дані контент-аналізу політичних текстів;
3) аналіз чуток, анекдотів;
4) дані про політичних лідерів:
Мета та завдання політичного аналізу визначаються від характеру самого аналізу.
Типи аналізу політики:
1. Науковий аналіз;
2. Публіцистичний аналіз;
3. Аналіз на замовлення;
Завдання аналізу залежить від:
1. Засобів досягнення результатів аналізу:
- інформаційні ресурси;
- ресурси здібностей;
2. Гіпотези дослідження;
3. Урахування багатоваріантності результатів;
Наукові якості, необхідні для здійснення політичного аналізу:
1. Освіта;
2. Оволодіння і використання на практиці певних методик дослідження;
3. Виявлення причинно-наслідкових зв’язків у політичних явищах і процесах;
Мистецькі якості, необхідні для здійснення політичного аналізу:
1. Інтуїція;
2. “Відчуття світу політики”;
3. Самовдосконалення;
4. Практичний досвід аналітичної роботи;
Політична дія – свідоме і добровільне втручання окремої людини або групи людей у відносини влади певної політичної системи.
Характеристики події:
Політична подія – продукт політичної діяльності, той або інший вплив на розподіл і здійснення політичної влади.
Кожна подія має розглядатися в контексті політичної ситуації.
Політична ситуація – стан політичної системи та комплекс взаємодії між її суб’єктами у певний період часу.
Аналіз політичної ситуації:
3. Політичне консультування
Перша спеціалізована структура, що надавала консультаційні послуги, виникла в 1914 році в Чикаго. Мережа таких структур увесь час розширювалася, перетворюючи консультантів у постійних учасників процесу розробки цілей, прийняття рішень. У СРСР інститут консультантів з'явився значно пізніше - в 60-і роки ХХ століття.
Таким чином, для того, щоб забезпечити оптимальну практику керування й керівництва політичними процесами, потрібні фахівці.
При цьому вони повинні володіти всією сукупністю розглянутих нами вище методів аналізу будь-якої проблемної ситуації й знати механізм її дозволу.
Політичне консультування - це різновид професійної допомоги керівникам і персоналу політичних організацій (клієнту) у вирішенні їхніх спеціалізованих завдань на основі зниження ризиків їхньої ділової діяльності.
Завданнями консультування в політичній сфері є:
Форми політичного консультування.
Рефлективне консультування передбачає як формулювання самим консультантом тих або інших рекомендацій, так і стимулювання саморефлексії Клієнта.
Ігрове консультування використається в тих випадках, коли консультант не може скласти рекомендації без додаткової конфіденційної інформації, або сумнівається в їхньому виконанні. При цьому, ігри бувають навчальні і польові й містять у собі діагностику ситуації, вироблення рішення й реалізацію поставлених цілей.
Ігрові форми являють собою більше складну, як би живу методологію дослідження ситуації, побудовану на використанні частково програмувальних дій для уточнення оцінок і прогнозів розвитку подій. Як правило, всі вони містять у собі три основні стадії: діагностики ситуації, вироблення рішення й реалізації поставлених цілей
Типи політичного консультування.
1. По характері взаємодії із Клієнтом виділяються зовнішнє й внутрішнє консультування.
2. За рівнем спеціалізації консультанти підрозділяються на консультантів-вчених, консультантів-дослідників, консультантів-експертів.
3. По напрямках консультування (консультування по ресурсах або консультування по процесах).
4. По характері консультування (індивідуальне або колективне, однотурове або багатотуровое, анонімне або відкрите).
Стадії консультування.
1. Підготовча стадія, що включає в себе обговорення кола завдань, які повинні вирішуватися консультантом при первинному знайомстві із Клієнтом і організацією.
2. Поточна діагностика, що включає в себе поглиблений аналіз виявленої проблеми, уточнення завдань консультування, проведення необхідних дослідницьких дій.
3. Заключна стадія, що включає в себе розробку пропозицій, впровадження пропозицій, підведення підсумків (презентація).
Політичний консультант виконує не допоміжну функцію, а є самостійним функціонером у публічній, тіньовій сфері політики. Обсяг і характер політичного консультування залежить від готовності політика відчути, оцінити і прийняти політико-психологічну допомогу.
4. Інформаційні технології
Термін "інформація" (у перекладі з панцира. "іnformatіo") означає освідомлення, повідомлення про положення справ або про чиюсь діяльність, відомості про що-небудь. Аж до середини XX в. це поняття означало які-небудь відомості. Однак академік А. Колмогоров дав йому більше широке визначення, розглядаючи інформацію як першооснову всіх нових і перспективних галузей науки й техніки (кібернетики, теорії організації й керування, системотехніки й т.п. ). На сучасному етапі проблему інформації вважають однієї з найбільш актуальних і фундаментальних проблем, пов'язаних з науково-технічною революцією.
Поведінка держави на інформаційному ринку:
Технології паблик рилейшнз (PR) являють собою систему інформаційно-аналітичних дій, принципом яких є забезпечення реалізації політичних цілей на основі чесного й поважного відношення до реципієнта. Прийнято вважати, що PR – це особливий інструмент організації комунікативного простору сучасного суспільства.
Принципи PR:
Однієї з найважливіших PR-технології є створення позитивних образів (іміджей) політичних об'єктів. Такими об'єктами можуть бути як окремі особистості, так і корпоративні структури (партії, руху) і навіть держави в цілому або міждержавні організації.
Створення іміджу - це свідоме конструювання тих або інших властивостей і якостей суб'єкта, що роблять його привабливим для громадськості й що дозволяють вирішити конкретне політичне завдання з його участю (перемогти на виборах, підвищити легітимність влади й т.д.).
Імідж (“образ”) – образ особистості, суспільно-політичного інституту, який існує у масовій свідомості. Імідж – результат ірраціональності масової суспільно-політичної свідомості.
Політична іміджелогія – наука, що вивчає проблеми формування і створення в суспільній свідомості образів суспільних організацій, інститутів, окремих політиків, розробляє сукупність прийомів, технологій і засобів формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб’єктів політики.
Функції іміджу (Г. Г. Почепцов ):
1. Ідентифікації (імідж – посередник між політиком і громадянами);
2. Ідеалізації (функція видачі бажане за дійсне );
3. Протиставлення (будь-який імідж виникає в межах системного протиставлення іншим іміджам).
Складові технології побудови іміджу:
1. Виділення рис, що виділяють політика серед інших;
2. Підкреслення особистих рис політика, які вводять його до складу категорії “свій”;
3. Вписування образу політика в уявлення про ідеального політичного діяча;
4. Вписування образу політика в образ реальних історичних діячів;
5. Включення в поведінку політика акторських елементів;
6. Створення вербального компоненту іміджу;
7. Символізація зовнішнього вигляду політика;
8. Впровадження образу у масову свідомість через ЗМІ;
9. Боротьба з “автономними джерелами” впливу на імідж.
Особливе значення має формування іміджу лідера, у якому в основному концентруються й через який проявляються вимоги суспільства до режиму й стилю володарювання.
Формування іміджу звичайно здійснюється на основі обраного типу політичного діяча: «борця з корупцією», «борця за правду», «добрий сім’янин», «рятівника батьківщини», «інтелектуал», «жінка-політик» і т.д.
З огляду на багатогранність іміджу конкретного політичного діяча, використовувані технології в основному стосуються його найважливіших параметрів, зокрема: стилю спілкування (формальний, товариський, неофіційний); поводження в нестандартних обставинах; реакції на кризи; зовнішнього вигляду (одяг, зачіска); жестикуляції, артикуляції, міміки.
Найважливішим способом і самостійним напрямком формування іміджу є політична реклама.
Реклама – позитивне повідомлення про конкретний об’єкт для конкретної аудиторії . Метою реклами є забезпечення продажу.
Політична реклама – інструмент ринкової політичної конкуренції.
Основна функція політичної реклами: реклама формує політичні пріоритети у ситуації вибору.
Завдання політичної реклами:
1. Подати у доступній формі суть політичної платформи певних сил і настроїти аудиторію на їх підтримку.
2. Сформувати та закріпити в масовій свідомості уяву про характеристики політичних сил.
3. Створити бажану психологічну установку, яка визначає напрямок відчуттів, симпатій, дій людини.
Типологія політичної реклами за завданнями:
1. Інформаційна ( покликана дати уявлення про певне явище );
2. Заохочувальна ( спрямувати увагу, підштовхнути до певних дій ).
Рекламні технології можна класифікувати в такий спосіб:
У другій половині XX в. розвинені демократичні країни пережили дві революції в області доступу громадян до інформації, результатом яких з'явилися масове утворення й масове телебачення. Видатну роль у перетворенні політичного простору зіграли: поява на інформаційному політичному ринку електронних ЗМІ, виникнення діалогових способів політичної комунікації, різке збільшення швидкості передачі повідомлень, формування користувачів мережі Інтернет і ін.
Інтернет - це світова комп'ютерна мережа, що поєднує сотні тисяч локальних державних, корпоративних, суспільних, освітніх і домашніх мереж на основі стандартних угод про способи обміну інформацією і єдиною системою адресації. Він зародився на початку б0-х рр. XX в. Завдяки своїм технічним можливостям інформаційного обміну Інтернет в останні роки активно використається для проведення виборчих кампаній. Так, створюючи Веб-сайты тієї або іншої партії або лідера руху, організатори виборчих кампаній одержують додаткові можливості для мобілізації добровольців, готових надати підтримку тим або іншим депутатам, для відповідей лідерів на питання виборців, для інструктування помічників виборчого штабу, збору фінансової допомоги партіям і рухам, проведення маркетингових операцій на електоральному ринку.
Лекція 16. ВИБОРИ ТА ВИБОРЧІ СИСТЕМИ
Мета лекції. Розуміти суть виборів як основного засобу делегування влади. Розуміти соціальні функції виборів до органів політичної влади. Розрізняти принципи виборчого права і принципи організації виборів. Визначати сутність основних виборчих систем, вміти пояснювати переваги і недоліки кожної з них. Охарактеризувати виборчі системи, чинні в сучасній Україні.
ПЛАН
1. Вибори, їх класифікація
Вибори, їх класифікація та особливості при різних політичних режимах.
Найбільш поширеною формою прямого народовладдя є вибори, які на відміну від інших його форм - референдумів, плебісцитів, постійно і періодично застосовуються у більшості країн світу. Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади, таки як парламент, посади глав держав, іноді уряди, судові органи, а також представницькі органи місцевого самоврядування.
У вітчизняній та зарубіжній науці існує розмаїття точок зору з приводу визначення виборів.
Вибори визначають як акт самоврядування народу або як процедуру формування державного органу або надання повноважень посадовій особі, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб при умові, що на кожний отриманий таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидати.
У загальному вигляді вибори можна визначити як волевиявлення народу з метою формування органів державної влади або місцевого самоврядування шляхом голосування.
Залежно від підстав можна розрізняти кілька класифікацій видів виборів. За територіальною ознакою вибори бувають:
За об'єктом, що передбачає органи або посади, до яких входять або на які обираються представники народу, вибори можна класифікувати як:
За часом проведення вибори поділяють на:
За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають:
З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:
2. Принципи виборчого права
Вибори базуються на виборчому праві – сукупності юридичних норм, які регулюють участь громадян у виборах органів влади, організацію і проведення виборів, відносини між виборцями і представницькими органами.
У демократичному суспільстві єдиним джерелом влади визнається народ, а вибори є легітимним засобом передання влади від нього до правлячої еліти. Якісний склад правлячої еліти, а отже якість самої політики, перебуває у прямій залежності від досконалості виборів. Вибори для абсолютної більшості громадян є не тільки основною, а й єдиною формою участі в політиці, тому в демократичних суспільствах виборам приділяється надзвичайно велика увага.
Принцип загальності виборчого права означає, що активне виборче право мають усі громадяни України, які досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними. Щодо права бути обраним, тобто пасивного виборчого права, то виборчим законодавством воно встановлюється по-різному. Так, народним депутатом України може бути обраний громадянин, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає на Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради громадянин, який має судимість за вчинення навмисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята.
Президентом України може бути обраний громадянин віком від 35 років, який має право голосу, проживає в Україні протягом останніх 10 років та володіє державною мовою.
Принцип рівного виборчого права означає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах, кожен виборець має один голос.
Принцип прямого виборчого права полягає в тому, що особи, які балотуються, обираються безпосередньо виборцями.
Принцип таємного голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається. Це досягається тим, що кожен виборець голосує особисто; голосування за інших осіб законом не допускається.
Принцип рівного і рівноправного висування кандидатів передбачає, що всі громадяни України, які наділені правом голосу, мають право висувати кандидатів. Вони можуть реалізувати це право як безпосередньо, так і через політичні партії та їх виборчі блоки і колективи.
Гласність і відкритість виборчого права означають, що підготовка і проведення виборів завжди здійснюються відкрито і гласно.
Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії розуміється так, що усім кандидатам з часу з їх офіційної реєстрації надається можливість брати участь у виборчій кампанії на рівних засадах. Вони мають рівне право на використання державних засобів масової інформації на території України, у них є рівні можливості щодо матеріально-технічного і фінансового забезпечення їх участі у виборчій кампанії з боку держави.
У більшості країн законодавчими нормами детально регламентуються процес і порядок проведення виборчих кампаній. В Японії, наприклад, забороняється робити подарунки виборцям, відвідувати їхнє житло з метою передвиборчої агітації, залучати виборців на свій бік обіцянками просування по службі тощо.
У ФРН заборонено публікувати результати опитувань громадської думки за два тижні до виборів, у Великобританії – в день виборів. Докладно регламентується використання в передвиборчих цілях засобів масової інформації, особливо телебачення й радіомовлення. Зокрема, законодавчо встановлюється загальний обсяг часу, який відводиться для проведення виборчих кампаній; усім партіям і кандидатам надається однаковий час для передвиборчої агітації тощо.
У розвинених країнах Заходу існує різниця між активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним) виборчим правом, а також різниця між виборами до нижньої і верхньої палат парламенту. Наприклад, на виборах до нижньої палати парламенту Великої Британії віковий ценз для активного виборчого права становить 18 років, для пасивного – 21 рік, у Франції відповідно -18 і 23, у Бельгії, Італії, Канаді, Нідерландах, США та деяких інших країнах – 18 і 21, у Японії -20 і 25 років.
В Україні систему чинного виборчого законодавства складають 4 групи законодавчих актів:
Функції виборів
Вибори мають державотворчу функцію, тому що саме волею народу здійснюється конституювання та відтворення органів державної влади і органів місцевого самоврядування.
3. Основні типи сучасних виборчих систем.
Виборча система – це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.
Найпростішою і найпоширенішою є мажоритарна виборча система.
Мажоритарна система (фр. majогіtе – більшість ) – система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними.
Більшість може бути абсолютною або відносною, залежно від чого розрізняють мажоритарні системи абсолютної і відносної більшості.
За мажоритарної системи абсолютної більшості переможцем вважається той кандидат, який набрав не менше, ніж 50 відсотків плюс один голос усіх голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. У тому разі, коли жоден кандидат не набирає абсолютної більшості голосів, проводиться другий тур виборів, у якому беруть участь лише ті два кандидати, що зібрали у першому турі найбільшу кількість голосів. У другому турі переможцем вважається той кандидат, який набрав відносну більшість голосів, тобто більше, ніж його суперник.
За мажоритарної системи відносної більшості перемагає той кандидат, який отримав більше голосів, ніж решта кандидатів, кожен окремо.
За мажоритарною системою вибори можуть проводитись як в одномандатних, так і в багатомандатних виборчих округах. При одномандатних округах територія країни поділяється на таку кількість виборчих округів, що збігається з числом членів парламенту, яких обирають. Від кожного округу обирається по одному депутату, який отримав на виборах більшість голосів.
При багатомандатних округах кількість виборчих округів збігається з кількістю адміністративно-територіальних одиниць країни.
Різновидом багатомандатної системи є преференційна система (від лат. ргаеfеко - волію, вважаю за краще), коли виборець виводить рейтинг усіх кандидатів. Якщо жоден з них не отримує абсолютної більшості "перших місць", то із списку кандидатів під час підрахунків поступово вилучаються ті, хто набрав найменше цих місць. Їхні "перші місця" перерозподіляються серед інших кандидатів доти, доки необхідна кількість кандидатів не набере абсолютної більшості голосів.
Ця система досить складна і на практиці використовується рідко. Той чи інший різновид мажоритарної виборчої системи діє у США, Канаді, Великобританії, Франції, Японії, Австралії, Новій Зеландії, Південно-Африканській Республіці, Індії, багатьох інших країнах.
У багатьох країнах Європи застосовується пропорційна виборча система, за якої місця в парламенті отримуються партіями або виборчими блоками пропорційно кількості поданих за них голосів..
Пропорційна система (лат. proportіo – спів розмірність) – система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі.
Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.
За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорстокими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетні вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre – перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).
Змішана система – система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем.
Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої – пропорційним. При голосуванні виборець отримує два бюлетені, одним з яких він голосує за особу, а другим - за партію. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії. Але існують і інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів стільки мандатів у окрузі і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату).
Характерним прикладом змішаної виборчої системи є виборча система ФРН, де одна половина депутатів Бундестагу (нижньої палати парламенту) обирається за мажоритарною системою, а друга - за пропорційною згідно зі списками кандидатів, які пропонуються партіями.
Кожна з охарактеризованих виборчих систем має свої переваги й недоліки.
Таблиця 1
Переваги та недоліки основних виборчих систем
|
Мажоритарна система |
Пропорційна система |
||
|
+ |
- |
+ |
- |
|
Виборці обирають особу конкретного кандидата |
Відсутність політичної відповідальності партії, бо к/д можуть бути самовисуванцями і позапартійними |
Сприяє багатопартійності, є відповідальність партій за обранців |
більшість к/д в списках виборцям невідомі, а прохідний бар`єр не відображає весь спектр “вибору” виборців |
|
Зв’язок із виборцями свого округу у вирішенні їх особистих та місцевих проблем |
Замість законотворчості обранець має займатись регіональними проблемами, шукає зв’язки з впливовими можновладцями, лобіює фінансові інтереси |
У обранців більше можливостей займатись законотворчістю, як своїм головним обов’язком |
Нікому вирішувати регіональні проблеми на вищому рівні, шукати зв’язки на особистому рівні для підтримки законних місцевих ініціатив |
|
Краще знає нагальні проблеми свого регіону, представляє його інтереси |
Простіше “купити”, “заохотити” виборців одного округу, регіону і забезпечити одночасно власні корисливі інтереси, та «відпрацювати» гроші за вибори |
Неможливо “купити” виборців всієї країни, які мають обирати політичні сили, їх програми |
Більшість обранців партійні функціонери столиці, або представники фінансових кланів, які погано знають проблеми регіонів, але можуть через ЗМІ впливати на них |
Виборча система відіграє надзвичайно велику роль у політичному житті суспільства. Вона справляє значний вплив на формування партійної системи, парламенту, уряду, його стабільність, політичну стабільність у суспільстві в цілому. Існує певна залежність між типами наявних у країні виборчої і партійної систем. Обидві системи перебувають у тісному зв'язку з прийнятою в країні формою державного правління.
4. Основні стадії виборчого процесу (кампанії).
Виборчий процес - це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Розрізняють вісім стадій (етапів) виборчого процесу.
Перша стадія - проголошення або призначення виборів. Скажімо, відповідно до ст. 77 Конституції чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Верховної Ради країни. Як правило, в Україні день виборів призначається на вихідний день.
Друг стадія - затвердження або утворення виборчих одиниць. Ними виступають виборчі округи і виборчі дільниці. Виборчі округи бувають територіальними та національно-територіальними. Якщо в основу формування представницьких органів закладені не територіальні, а інші принципи, наприклад, виробничий, то виборчими одиницями можуть виступати трудові колективи або їхні об'єднання.
Залежно від кількості місць, які мають бути заповнені в одному виборчому окрузі існує два типи виборчих округів: одноманітні (уніномінальні), де лише на одне місце проводяться вибори у всьому виборчому окрузі, а також багатомандатні (поліномінальні, плюриномінальні), де обирається кілька депутатів.
Повідомлення про утворення одномандатних виборчих округів публікується Центральною виборчою комісією у державних засобах масової інформації не пізніше як за 120 днів до дня виборів.
Третя стадія - утворення виборчих органів, на які закон покладає керівництво всім виборчим процесом. Залежно від країни ці органи мають різні назви (комісії, бюро, президії).
Серед них розрізняють:
Четверта стадія виборів - це складання списків виборців. У конституційному праві зарубіжних країн цю стадію виборчого процесу прийнято називати більш широкою назвою - стадія реєстрації виборців. Призначення реєстрації виборців - встановити до процедури голосування на виборах коло осіб, що мають право голосу. Залежно від того, як реєструються виборці для участі у виборах, прийнято розрізняти два види реєстрації - публічна (обов'язкова) і особиста (добровільна). В Україні традиційно використовується публічний, так званий примусовий порядок складання списків виборців, однаковий для всіх видів виборів.
Однією із найважливіших стадій виборчого процесу є п'ята стадія - висування і реєстрації кандидатів на виборчі посади. Світова практика висунення кандидатів визначає кілька способів висунення кандидатів:
Право висування кандидатів на виборах в Україні належить громадянам України, які мають право голосу. Проте для кожного виду виборів в Україні характерне своє коло безпосередніх суб'єктів висування кандидатів. Так, на виборах народних депутатів України право висування кандидатів реалізується як шляхом самовисунення, так і через політичні партії, виборчі блоки партій, а також збори громадян і трудові колектив. Право висування кандидатів у Президенти реалізується через політичні партії та їхні виборчі блоки, зареєстровані відповідно до законодавства.
Політичні партії і виборчі блоки партій висувають кандидатів у депутати єдиним списком для участі у виборах по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу.
Шоста стадія виборчого процесу передбачає ведення передвиборчої агітації. У день виборів агітація за кандидатів забороняється. Це загальне демократичне правило, що діє в усіх країнах, де проводяться вибори. Однак щодо початку цієї стадії у виборчому законодавстві більшості країн подібна єдність відсутня.
Передвиборча агітація може здійснюватись у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України.
Передвиборча агітація фінансується за змішаним принципом: за рахунок коштів Державного бюджету України, причому кандидатам гарантується рівне забезпечення передвиборчої агітації відповідно до вимог спеціальних виборчих законів, за рахунок коштів власних виборчих фондів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів на виборах.
Найголовніша, сьома стадія виборчого процесу - стадія голосування, саме з нею пов'язаний кульмінаційний акт волевиявлення.
Поряд із традиційним голосуванням виборчим бюлетенем у день виборів на виборчій дільниці за місцем проживання світова виборча практика знає процедури дострокового голосування. Існують також процедури голосування по пошті, за дорученням голосування в місці перебування громадянина, якщо він не може прийти на виборчу дільницю.
Процедура голосування допускає голосування в один, або в два тури, за цих умов існує альтернативна стадія повторного голосування.
При голосуванні бюлетенями розрізняють два його види: позитивне і негативне голосування. Нині в Україні на виборчих дільницях, запропонована модернізація основної процедури виборів - голосування, а також схема чіткого розмежування підрахунку голосів, встановлення результатів виборів по виборчих округах та підбивання підсумків виборів народних депутатів України Центральною виборчою комісією.
Восьма стадія виборів включає підрахунок голосів і визначення результатів виборів, а також підбивання підсумків виборів. Закон встановлює термін тривалості цієї стадії, порядок підрахунку голосів, перелік виборчої документації з цих питань. Кінцеві загальні результати виборів встановлюються Центральною або територіальними виборчими комісіями і публікуються в офіційній пресі.
Стадії виборчого процесу не є раз і назавжди сталими для різних видів виборів. На їх кількість, зміст, правові форми, терміни впливають багато факторів, але чи не найголовнішим є характер виборчої системи як способу визначення результатів виборів тією мірою, якою від нього залежатиме порядок розподілу депутатських мандатів і механізм голосування.
Лекція 17. ПОЛІТИКА ТА ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ
Мета лекції.
ПЛАН
1. Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація
Щоб правильно визначити поведінку суб'єктів етнополітики, потрібно з'ясувати такі основні поняття, як «народ», «нація», «етнос», «етнічна група», «націоналізм» і «національні меншини», «етнічні конфлікти» тощо. Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так, етнологічно «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є тотожними.
Народ — біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв'язками.
Схематично діалектику його формування можна змоделювати у такий спосіб:
з сім'ї виросла родина,
з родини — рід,
рід перетворився на плем'я,
плем'я — на народ.
Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що:
французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців;
український — слов'янських і тюркських племен Київської Русі;
завдяки змішанню слов'ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ.
Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Саме простір як місце постійної осілості народу є дуже важливим чинником його існування. Люди здавна були пов'язані природою, простором, який для них був близьким, рідним, а всякий інший — чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. Народжувалося поняття «батьківщина». До цього прилучився ще один важливий компонент — мова. З її допомогою люди спілкувалися між собою, завдяки їй починалося духовне життя народу. Кожне соціальне явище — це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія тощо.
Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Звісна річ, складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю — це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.
Етнос визначається як стійка соціальна спільність людей, які об'єднані єдиною мовою, своєрідністю культури, побуту, традицій, звичаїв, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших подібних спільнот (самосвідомістю).
Важливим елементом етносу є спільна історична територія, де проходив процес його становлення і розвитку. Історична пам'ять включає як реальні факти, так і історичні міфи. Історичними фактами можуть бути елементи культури (могили, храми, замки) і природного ландшафту (краєвиди). Історичними є міфи про спільне походження етносу.
За допомогою мови, яка постійно оновлюється, змінює свою структуру, етнос передає з покоління у покоління свій історичний досвід, зберігає самобутність і безперервність.
Релігія, надаючи нормам співжиття етносу священного змісту, закладає культурну основу етнічної ідентичності.
Цю ж функцію виконує державне утворення, яке шляхом воєн мобілізує різні групи в єдиний етнос. Основним засобом мобілізації етносу на воєнні дії був страх перед чужинцями.
Існує два способи утворення етносу: об'єднання та поділ. З одного боку, етнос формується шляхом об'єднання племен, міст-держав, з іншого — утворюється внаслідок сектантського розколу або етнічного розпаду, при якому одна з етнічних груп відколюється від основної і стає новою етнічною спільнотою.
Етнос може змінюватися, зникати або оновлюватися. Цілковите зникнення етносу можливе лише за умови геноциду і етноциду. Геноцид — це свідома політика фізичного знищення етносу (наприклад, знищення нацистами євреїв або турками вірмен). Геноцид потрібно відрізняти від масових убивств окремих груп населення з метою придушення їхнього опору. Етноцид передбачає знищення культури етносу, його асиміляцію.
Етнічна група - спільнота людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та іншими ознаками.
Важливі лише риси й ознаки однотипової характеристики цих людей: у чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно.
Статус етнічної групи визначається трьома параметрами:
За різними оцінками на Землі зараз можна налічити від двох до трьох тисяч етнонаціональних утворень, а держав — членів ООН — близько 200. Тільки 270 етносів складаються з понад одного мільйона людей, інші — значно малочисельніші. Є країни переважно мононаціональні (Норвегія — 99,8 % норвежців; Японія — 99 % японців; Австрія — 92,5 % австрійців тощо). Проте більшість сучасних держав багатонаціональні, вони об'єднують корінні етноси та інші етнічні і національні групи, для них проблема етнонаціональних відносин, національної політики залишається однією з найважливіших.
Народність - це історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації.
Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Соціальні структури націй і народностей істотно відрізняються. На відміну від нації у народності немає промисловості і відповідно - „свого” робітничого класу. Для перетворення народності в націю важливо, щоб вона з традиційно-аграрної стала аграрно-промисловою, урбанізованою. Крім того, народність, як правило, менш численна за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.
Існують два поняття нації:
Перше: це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. До нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість).
Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю. До нації належать тільки всі споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи — поляки, євреї, німці, навіть якби вони були б громадянами України).
Відповідно є багато визначень нації:
Атрибути етносів і націй
|
Етнос |
Нація |
|
Власна назва |
Власна назва |
|
Спільні міфи про походження |
Спільні міфи |
|
Спільна пам’ять |
Спільна історія |
|
Культурна диференціація(ції) |
Спільна національна культура |
|
Зв’язок з батьківщиною |
Завойована батьківщина |
|
Деяка солідарність еліт |
Спільні права й обов’язки |
|
Єдина економіка |
Більшість націй сформувалися шляхом злиття декількох етнічних груп. У Великій Британії, крім англійців, живуть шотландці, уельсці, ірландці. В Іспанії — каталонці, галійці, баски. Швейцарська нація сформувалася з німецько-, франко- та італомовних етносів тощо.
Інший шлях формування нації — коли велике етнічне утворення трансформується в націю, при цьому можуть виникнути декілька націй. Наприклад, з давньоруської народності (етносу) сформувалися три нації: білоруси, росіяни та українці.
Процес формування націй та спричинені ним рухи зумовлювали створення держав. Якщо врахувати, що більшість держав об'єднували декілька етносів, то однією з головних функцій держави було підтримання порядку і стабільності, обмеження агресивних настроїв одних етносів та оберігання від агресії інших. У цьому сенсі держава конституює націю, хоча в межах нації продовжують існувати етнічні групи. Так, у США всі, хто має громадянство, — американці, але американці-японці, американці-українці та ін., у Великій Британії — всі англійці, але англійці-шотландці та ін.
Сучасна світова практика свідчить про зростання ролі національної державності, яка стає нормою, світовим правилом вихідним пунктом на демократичних і добровільних засадах. Виникають нові національні держави, народи на практиці реалізують свої права на самовизначення. Імперські структури (СРСР, ЧРСР, Югославія) практично зруйнувалися.
Сучасна історія свідчить про зростання значення етнічних властивостей нації. Проблеми мови, культури, духовного життя взагалі посідають у національних рухах чільне місце. Мовна проблема головує в Бельгії, Канаді; проблеми культури та історичних традицій — у Шотландії, Уельсі, Англії. Етнокультурні проблеми вийшли на перший план і в країнах колишнього СРСР. На цьому ґрунті швидко зростають національна самосвідомість та націоналізм.
Національна самосвідомість — це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури.
Національна свідомість передбачає розвиток особливого роду самопочуттів, включаючи такі національні почуття, як почуття причетності до долі свого народу і своєї країни, любові до національної Батьківщини, національної культури і мови, почуття національної гордості, готовності і волі до здійсненій національної мети.
У політичному плані національна самосвідомість може відігравати подвійну роль. Проте надмірний акцент на національну самосвідомість, національні цінності, на шкоду цінностям інших націй та загальнолюдським цінностям, може призвести до націоналізму.
У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму.
Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовувати націю на самовизначення, а з іншого — залишити її в межах вселюдської спільності, утверджувати в житті загальнолюдські цінності, боротися за соціальну справедливість. Національна ідея — своєрідний дороговказ для нації.
Націоналізм — це ідеологія, яка ставить у центрі своїх інтересів націю і прагне сприяти її розквіту. Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації-етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей, що є явищем і негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм.
Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він і має як позитивні, так і негативні аспекти.
До позитивних належать:
національна самосвідомість,
національна гордість,
національний сором (що дає змогу самоочищатися),
прагнення до національного саморозвитку, рівноправності.
До негативних:
визнання національної винятковості,
протиставлення іншим націям,
прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів,
національний нігілізм,
пошук винних у життєвих труднощах.
2. Національні відносини та проблеми національної політики
Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з перших місць серед проблем сучасності. Під її натиском розпалося багато імперій, а наприкінці XX ст. — СРСР і Югославія. Національне питання залишається складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Ольстер), Бельгії (фламандсько-валлонський конфлікт), Канаді (англо-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) та ін. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спільностей свідчить про наявність особливого типу соціальних відносин, що характеризуються як відносини національні (міжнаціональні).
Національні відносини — це відносини між людьми, які належать до різних етносів — етнічних груп, націй, народностей, та їх державним утворенням щодо задоволення своїх інтересів.
Вони вбирають у себе економічні, політичні, ідеологічні, психологічні, територіальні, мовні та інші відносини і є відносно самостійною системою суспільних відносин.
Історія розвитку національних відносин свідчить про те, що вони можуть бути трьох типів:
Національні відносини мають свій вияв на трьох рівнях:
Національні відносини, відбиваючи всю повноту соціальних відносин, визначаються економічними та політичними факторами.
Життя засвідчує, що національні відносини — це міцний сплав національного й політичного.
Головними проблемами в національних відносинах є:
проблеми рівноправності й підлеглості;
нерівності економічного й культурного розвитку;
міжнаціональної ворожнечі;
розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.
До політичної сфери національних відносин належать такі питання:
рівноправності націй;
співвідношенні національних та міжнаціональних інтересів;
національному самовизначенні, виборі оптимального національно-державного устрою народів;
підготовці та представництві національних кадрів у структурах влади;
діяльності національних рухів, партій і громадсько-політичних організацій;
діяльності міжнародних організацій по врегулюванню міжнаціональних конфліктів;
взаємозв'язок між національними елітами;
вільному розвитку національних культур та мов;
формуванні політичної культури міжнаціонального спілкування, політичних традицій народів.
Національна політика — це діяльність у сфері національних відносин, свідомий вплив державних і суспільних організацій на регулювання взаємовідносин між націями, етнічними групами, закріплене у відповідних політичних та правових актах держави.
Це система заходів, що здійснюються державою, яка покликана враховувати та реалізовувати національні інтереси представників усіх етнонацій — громадян держави. Національна політика повинна враховувати не лише теперішні повсякденні потреби та інтереси етнонацій, але й своєчасно помітити проблеми, що виникають, та не дозволити перетворення їх у конфліктні ситуації.
Етнонаціональні конфлікти — це конфлікти між національними державами, окремими етносами, етнічними групами з приводу захисту прав своїх співвітчизників, приєднання їх до історичної території, здобуття адміністративно-територіальної автономії або національної незалежності, розподілу влади, престижу і матеріальних ресурсів.
Основні причини міжнаціональних конфліктів:
Історичне минуле — це об'єктивна причина, пов'язана із взаємовідносинами народів протягом історії їх розвитку. Існує чимало країн-сусідів, які довгі роки перебували між собою у стані війни, протиборства, недовіри; або одна країна (як правило, численніша нація) пригнічувала іншу тощо.
Територіальні причини міжнаціональних конфліктів нерідко викликають кровопролиття. Вони нерідко виявляються і в цивілізованих країнах та регіонах (СРСР, Югославія та ін.).
Соціально-економічні причини пов'язані з фактичною нерівністю у різних проявах життя націй, представництва в органах влади, престижних професіях тощо
Державно-правові причини мають місце, коли йдеться про фактичну нерівність політичного статусу народів через ієрархію національно-державних утворень.
Етнодемографічні причини, які спричиняються міграційними процесами, що особливо посилилися після Другої світової війни, а в Україні — після розпаду СРСР.
Національно-культурні, мовні причини, що виявляються в деяких країнах у зв'язку з диференціацією та інтеграцією. Спроба вирішити ці проблеми вольовими методами може швидко загострити міжнаціональні відносини.
Міжнаціональні конфлікти можуть тривати протягом різного часу, мати різну долю та власну специфіку. Різняться й методи, шляхи їх подолання.
Принципами розв’язання цих конфліктів є:
демократизм, заснований на праві націй на самовизначення та врахуванні національних інтересів;
компроміс та діалог сторін з урахуванням реальної етнонаціональної ситуації, співвідношення сил;
рівноправність всіх націй і народностей незалежно від чисельності та рівня розвитку;
непримиримість до будь-яких проявів націоналізму, шовінізму(найодіозніша форма націоналізму, пропагування національної винятковості) та сепаратизму;
спільність історичної долі народів, забезпечення цілісності держави.
3. Етнонаціональне самовизначення націй
У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, який був затверджений Генеральною асамблеєю ООН у 1966 р., записано: "Всі держави повинні відповідно до положень Статуту ООН заохочувати здійснення права на самовизначення".
Право націй на самовизначення означає:
Самовизначення народів, націй неможливе без розв'язання проблеми національно-територіального розмежування, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови певної нації, прийнятні форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і возз'єднання.
Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утворення під впливом волевиявлення народу.
Така нація може відокремитися від іншої нації (інших націй) й утворити свою незалежну державу, визначити форму і способи свого соціально-економічного розвитку, характер державно-політичного устрою відповідно до своїх історичних умов; формувати основи й механізми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання; має поважати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цю форму за останні роки обрало чимало народів, утворивши свої незалежні держави: народи колишніх республік СРСР, СФРЮ, Чехословаччини. Самостійною державою від серпня 1991 p. стала й Україна.
Возз'єднання — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає об'єднання народів (націй) в межах однієї держави.
Ця форма, як і перша, має природний, демократичний характер. Це — право на життя, щастя, братерство народів, яких об'єднують звичаї, традиції, а іноді й історія та релігія. Виходячи зі спільних інтересів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз'єднання в межах однієї держави. За формою державно-правові об'єднання народів можуть бути різними.
Світовій практиці відомі три основні форми возз'єднання:
унітарна держава;
федеративна держава;
конфедерація держав.
Усі вони можуть бути використані лише численними націями, нечисленним народам — значно складніше. Складність полягає в забезпеченні державного утворення необхідними атрибутами (національна бюрократія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних народів передбачає розробку різноманітних комплексних Програм, здатних забезпечити життя цих народів, не допустити їх знищення.
Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку економіки, культури, національної самосвідомості малих народів. Але на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Одна з них — міфи про окремі народи-етноси. У Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвані від турецького загалу, розмовляють своїм діалектом. В Ірані панує концепція, що всі люди — «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І вона мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко окреслився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 p.
Народи, що борються за відокремлення та побудову національної держави, можуть розраховувати на міжнародну підтримку за таких умов:
наявності території компактного проживання;
здатності до економічного самозабезпечення;
відсутності територіальних та інших претензій до сусідніх народів;
гарантування прав національних меншин, які опинилися на території новоутвореної держави.
Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається однією з найскладніших і найактуальніших проблем нашого часу.
4. Етнонаціональна політика в Україні
Основними напрямами державної політики України у сфері міжнаціональних відносин є:
Вдосконалення життєдіяльності української нації на сучасному етапі передбачає повноцінне національне буття, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною формою створення можливостей для реалізації неповторності й самодостатності людської особистості. Етнонаціональна політика в Україні означає відродження й збереження духовної та культурної спадщини не тільки українців, а кожного з етносів, що населяють її територію.
У розробці та реалізації національної політики величезна роль належить державі. Саме вона має забезпечити права та свободи громадян, незалежно від їх національної належності; здійснювати контроль за виконанням усіма громадянами своїх обов'язків; створювати умови, за яких кожен громадянин мав би можливість розмовляти та навчатися рідною мовою, дотримуватися звичаїв і традицій, близьких йому. Держава це не етнічна спільність, а співтовариство людей, які живуть на одній території. Держава не належить певному етносу, вона багатонаціональна.
В українській державі розроблені та проголошені принципи національної політики. Верховна Рада України 1 листопада 1991 р. ухвалила Декларацію прав національностей України. Усім народам, національним групам, громадянам, які мешкають на території України, держава гарантує рівні політичні, економічні, і соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється та карається законом. Держава і гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення та забезпечення функціонування їх національно-адміністративних одиниць. Держава створює і сприятливі умови для розвитку усіх національних мов і культур, до того ж усім громадянам забезпечується право вільного використання російської мови, а в місцях, де компактно мешкають декілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення цієї місцевості.
Основи національної політики країни закріплені у Конституції України. Стаття 11 фіксує: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». У статті 24 проголошується рівність усіх громадян перед законом: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».
Найбільш гострою та складною проблемою національної політики та національних відносин в Україні є мова. Конституція України проголосила державною мовою в Україні мову українську. Проте ст. 10 Конституції гарантує «вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».
В Україні мешкає понад 100 національностей, але російською та українською мовами розмовляють понад 80% населення України. Українською мовою володіють 78% населення, російською — 78,4%. Однак у різних регіонах це співвідношення різне. Якщо в західних областях України переважна більшість населення рідною мовою вважає українську, то у східних — становище інше. Згідно з результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 р. в Харківської обл. українську мову вважали рідною 53,8% населення, російську мову визначили як рідну 44,3% населення. У Донецької області українську мову вважали рідною 24,1% населення, російську мову визначили як рідну 74,9.
Культурно-мовна проблема в Україні ускладнюється й правовою неврегульованістю, тому що право користуватися російською мовою в різних регіонах не однакове. У Криму російська мова має статус офіційної, всі діти отримують освіту російською мовою; ЗМІ використовують також переважно російську мову. Але у Донецькій, Луганській областях росіян втричі більше, ніж у Криму, а їх правовий статус не визначений, хоча на практиці російська мова превалює навіть на шкоду українській. Приблизно таке саме становище у Харкові, Запоріжжі, Одесі, Херсоні та деяких інших містах.
Ці особливості не можна не враховувати при проведенні мовної політики, бо ігнорування об'єктивної дійсності, зайва старанність чиновників, які порушують насправді положення Конституції України, призводить до незадоволення населення та виникнення соціальної напруги.
Будь-яка мова розвивається за власними законами, що не підвладні зовнішній корекції. Можна створити казенну мову, якою будуть користуватися в аудиторії, службових кабінетах, у ЗМІ. Однак не можна примусити розмовляти певною мовою в побуті, повсякденному житті.
Отже, нації як суб'єкти політичного життя відіграють надзвичайну роль у стабілізації (або дестабілізації) всієї політичної системи суспільства.
Лекція 18. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ТА ГЛОБАЛЬНА ПОЛІТИКА
Мета лекції.
ПЛАН
1. Міжнародні відносини і зовнішньополітична роль держави.
2. Розвиток міжнародних відносин і світового політичного процесу.
3. Політична глобалістика.
4. Україна в сучасному геополітичному просторі.
1. Міжнародні відносини і зовнішньополітична роль держави
Міжнародні відносини дуже складний і багатоаспектний механізм. Його вивченням займається спеціальна галузь політичної науки — теорія міжнародних відносин.
Термін Міжнародні відносини (МВ) з'явився після ІІ Світової війни, але ще до цього періоду Бентам (ІІ половина XVIII - початок XIX ст.) використовував цей термін для визначення спілкування між державами.
Міжнародні відносини – це сукупність економічних, політичних, культурних, правових, ідеологічних, дипломатичних зв'язків і взаємовідносин між народами, державами і системами держав, економічними та політичними організаціями на міжнародній арені.
Міжнародні відносини є особливим різновидом суспільних відносин. З одного боку, вони — своєрідне втілення внутрісуспільних відносин, з іншого — якісно нова система з притаманними тільки їй рисами. Вони характеризуються взаємодією таких суб'єктів політичного життя, як держави, народи, політичні й громадські організації, рухи і навіть окремі особи різних країн.
Тому міжнародні відносини слід розглядати як систему систем, макросистему, в якій функціонують у суперечливій єдності й взаємодії різні її елементи і ланки, що представляють різноманітні інтереси держав, ідеологічні настанови їх громадських рухів і організацій. На відміну від внутрідержавних відносин у міжнародних відносинах відсутній апарат їхнього регулювання, єдиний регулюючий центр, якому беззастережно підкорялися б суб'єкти міжнародного політичного життя.
Система міжнародних відносин регулюється сукупністю норм і принципів, які дістали назву міжнародне право. Сучасні норми міжнародного права, які забезпечують регулювання взаємодії суб’єктів політики (тут йдеться про держави), базуються на таких принципах:
На жаль, не завжди вони реалізуються на практиці, але прагнути до їх запровадження конче потрібно.
Стрижневим елементом міжнародних відносин є політичні відносини, які, взаємодіючи з іншими відносинами, своєрідно спрямовують їх. Головним суб'єктом міжнародних відносин є держава.
Держави репрезентують на міжнародній арені суспільства в цілому, а не окремі соціальні групи чи політичні організації. Такі важливі питання, як суверенітет, безпека, територіальна цілісність вирішує через свої структури тільки держава.
Держава — єдиний загальнонаціональний інститут, який має легітимні повноваження здійснювати політику на міжнародній арені: укладати двосторонні й багатосторонні договори про співробітництво в певних сферах, оголошувати війну та підписувати мирні угоди тощо. Сукупна зовнішньополітична діяльність суверенних держав визначає всю світову політику.
Кожна держава, проводячи зовнішню політику, переслідує свої інтереси. Категорія “національний (державний) інтерес” — головна в теорії міжнародних відносин, визначальна щодо зовнішньої політики держав.
Національний інтерес охоплює:
проблеми збереження нації незалежної держави;
безпеки від зовнішньої загрози;
зростання добробуту населення держави;
захисту її економічних і політичних позицій у відносинах з іншими державами;
збереження і розширення її впливу в світовій політиці.
Він реалізується в зовнішньополітичному курсі держави, у політиці її уряду, який визначає конкретні цілі щодо інших держав і шляхи їх досягнення.
Формування зовнішньополітичного курсу держави — складний, суперечливий процес. У боротьбі за владу в країні різні політичні сили демонструють своє бачення національного інтересу і зовнішньополітичного курсу, який не завжди відповідає внутрішнім і зовнішнім умовам його реалізації, не завжди адекватний національним інтересам.
У своєму зовнішньополітичному курсі держава повинна:
враховувати своє геополітичне положення,
спиратися на свій економічний, демографічний, воєнний, науково-технічний та культурний потенціал.
Цей потенціал обумовлює зовнішньополітичні можливості держави, визначає пріоритети у вирішенні конкретних зовнішньополітичних проблем.
Організація і контроль за здійсненням зовнішньої політики покладені на спеціальні органи держави:
Отже, має рацію французький дослідник Р. Арон, стверджуючи, що “змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами”.
Однак не всі політологи поділяють думку, що головна роль у міжнародних відносинах належить державі. Так, американський дослідник Д. Капорозо вважає головними дійовими особами в міжнародних відносинах не держави, а класи, соціально-економічні групи й політичні сили. Інший американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розенау стверджує, що структурні зміни, які відбулися за останні десятиліття у світовій політиці, спричинивши взаємозалежність народів і суспільств, докорінно змінили і міжнародні відносини. Головною в них є вже не держава, а конкретна особистість, оскільки утворився так званий “міжнародний контінуум (лат. continuum — неперервне, суцільне), символічними суб'єктами якого є турист і терорист”.
Зовнішня політика держав пов'язана з внутрішньою. В політичній науці перевага як вирішальному чинникові надається або зовнішній, або внутрішній політиці. Однак пріоритет внутрішньої чи зовнішньої політики визначається в кожній конкретній ситуації. Загалом все-таки переважають внутрішня політика, внутрішні інтереси держави, заради яких проводиться і зовнішня політика.
Більшість фахівців поділяє міжнародні відносини на два типи:
відносини, які ґрунтуються на балансі сил;
відносини, що спираються на баланс інтересів.
Види міжнародних відносин розрізняють також:
за сферою суспільного життя (економічні, політичні, військово-стратегічні, культурні, ідеологічні);
за суб'єктами взаємодії (міжнародні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями тощо);
за ступенем їх розвитку (високий, середній, низький).
Рівні розвитку міжнародних відносин іноді визначають через такі поняття:
Нарешті, з точки зору міри напруженості розрізняють різні стани міжнародних відносин:
У просторі міжнародних відносин відсутнє центральне ядро влади, рішення якого були б обов'язковими для всіх держав, інших суб'єктів міжнародного політичного життя. Тому світовий політичний процес певною мірою є стихійним, хоча в останні десятиліття простежуються спроби його впорядкування, зміцнення миру і стабільності у світі. На перебігу світового політичного процесу позначаються як раціональні, виважені з точки зору інтересів людства політичні дії і рішення держав і міждержавних об'єднань, так і спонтанні, ірраціональні, непередбачувані дії. Поряд з прогресивними інституціями на міжнародній арені діють і реакційні, екстремістські сили.
2. Розвиток міжнародних відносин і світового політичного процесу
Упродовж багатьох століть відносини між державами визначалися силою, насильством. Наймогутніші для свого часу держави задовольняли свої інтереси за рахунок слабших. У міжнародному житті переважали ворожнеча і нестабільність. Сила була гарантом ієрархічного порядку. Імперії будувалися саме на силі й насиллі. Щоправда, з утвердженням капіталізму, інтенсифікацією міжнародних зв'язків, формуванням світового ринку, розвитком засобів зв'язку і комунікацій держави починають укладати численні міжнародні угоди з різних питань. Виникають перші міждержавні організації для вирішення важливих для держав питань (Міжнародний телеграфний союз — 1865 p., Всесвітній поштовий союз — 1874 p.), починає діяти інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок між державами. Але ці міжнародні організації й інститути не могли істотно впливати на характер і стан міжнародних відносин. Конфлікти, суперечки з територіальних, етнічних, релігійних та інших питань здебільшого переростали у війни.
Підраховано, що за останні 5,5 тис. років мир на землі панував лише 250 років. У світі за цей час відбулося понад 15 тисяч війн. Лише в XVII ст. в Європі загинуло у війнах 3 млн. осіб, у XVIII ст. — понад 5 млн. у XIX ст. — 6 млн. у XX ст. — 70 млн. осіб.
Війни розглядали як вивірений шлях досягнення державами своїх інтересів і цілей. Цілком законними для розширення території і збагачення держав вважали також анексію (насильницьке приєднання, загарбання однією державою території іншої держави) і контрибуція (примусові грошові або натуральні стягнення з переможеної держави на користь держави-переможця).
Філософи, історики, політики наводили різні аргументи для доказу природності, закономірності, невідворотності війн. Серед них давньогрецький філософ Геракліт та історик Фукідід, італійський політичний мислитель і письменник Н. Макіавеллі, голландський юрист і соціолог Г. Гроцій, англійський економіст, демограф Т. Мальтус, німецький філософ Ф. Ніцше і багато інших. Та й нині багато західних соціологів і політологів намагаються обґрунтувати тезу про неминучість і закономірність війн між державами, посилаючись на різні чинники: природу людини, непередбачуваність наслідків зіткнення інтересів держав на міжнародній арені, ірраціональність поведінки людей і політики держав, наявність расових і національних відмінностей між народами, нерівномірність розподілу плодючості ґрунту, розселення народів, утвердження суверенітету держав та ін.
Так, X. Болдуїн (США) наголошує, що причина війн в людській природі, а не в створених людиною економічних чи політичних системах. І. Горовіц вихідним пунктом філософського вивчення війни і миру вважає людину.
А. Вінбауер у статті “Війна як біологічна проблема” пише, що війна має біологічні корені і є “великим кровопусканням”, якому періодично піддається історія людства за певними “законами біологічної циркуляції”. Великі війни в Європі, за Вінбауером, виникали кожні 40—50 років, що відповідає тривалості життя одного покоління.
Поруч із поняттям “міжнародні відносини” в політології застосовується і більш інтегральна категорія “міжнародна політика”, чи “світовий політичний процес”.
Міжнародна політика – це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя.
По-різному науковці тлумачать і природу міжнародної політики:
Міжнародна політика базується на таких принципах:
невтручання у внутрішні справи інших держав;
рівноправ’я;
повага суверенітету;
добросовісність у виконанні державами взятих на себе міжнародних зобов’язань.
Суб’єктами політичного життя світового політичного процесу є:
національні держави;
організації регіонального, міжрегіонального, міждержавного характеру (Європейський Союз);
міжнародні урядові організації та їх органи (Організація Об’єднаних Націй, Європейський парламент);
недержавні суспільно політичні, громадські організації (Міжнародна організація охорони здоров’я).
В останні десятиліття спостерігається перехід від методів примусу до методів врегулювання і погодження при розв'язанні конфліктів і непорозумінь між державами. Позитивний вплив на міжнародні відносини справило усунення поділу світу на два ворогуючі табори.
За останні роки на міжнародному рівні розроблено чимало важливих соціальних програм, договорів і угод у галузі економічного і політичного співробітництва, у гуманітарній сфері.
Значну роль на міжнародній арені відіграють міжнародні урядові й неурядові організації. Найбільш представницькою з них є Організація Об'єднаних Націй, утворена в 1945 p., після Другої світової війни, з метою збереження миру і розвитку міжнародного співробітництва. ООН як складний механізм взаємодії держав відчутно впливає на зовнішньо- і внутріполітичний курс країн, допомагає, незважаючи на суперечливість інтересів держав, шукати шляхи до міжнародної згоди з найважливіших питань світового розвитку.
Головним міжнародно-правовим документом сучасності, в якому визначені основні принципи міжнародного права, передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут Організації Об'єднаних Націй, прийнятий 1945 p. 50 державами—засновниками ООН. Статут визначає цілі ООН:
Діяльність організації ґрунтується на таких принципах:
Членами ООН можуть бути всі миролюбні держави, які беруть на себе зобов'язання дотримуватися Статуту і, на думку ООН, можуть і прагнуть ці зобов'язання виконувати. Нових членів приймає Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки. Статутом передбачено також призупинення прав та привілеїв держави-члена або навіть виключення за недотримання принципів Статуту.
ГОЛОВНІ ОРГАНИ ТА СТРУКТУРА ООН:
ООН відіграє помітну роль у врегулюванні конфліктних ситуацій. За деякими підрахунками з 1945 р. у світі відбулося понад 300 конфліктів, у врегулюванні майже 200 з них брала участь ООН. Результати миротворчої діяльності ООН не завжди давали цілком позитивні наслідки, однак вони є вагомими.
Інші міжурядові організації покликані узгоджувати дії в межах певного регіону (Європейське Співтовариство, Організація Африканської Єдності, Організація Американських Держав та ін.) або сфери суспільного життя — у галузі економіки, наукового співробітництва, оборони. Так, країни ЄС координують свої дії з політичних, економічних питань та питань безпеки, виступають на захист прав людини в усіх регіонах світу, підтримують ООН в її миротворчій діяльності, сприяють формуванню колективної безпеки, виступають за мирне врегулювання суперечок, за додержання норм міжнародного права.
Міжнародні неурядові організації різноманітні за своїми цілями і складом. Це — політичні, профспілкові, молодіжні, жіночі, наукові, культурно-освітні, релігійні організації та об'єднання.
Крім п'яти держав, які володіли ядерною зброєю на час укладення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, можливості виробництва її нині мають Індія, Пакистан, Ізраїль, Південна Африка, Аргентина. Не всі ці держави готові відмовитися від її виробництва. Прагнення заволодіти ядерною зброєю розглядається деякими державами як спосіб гарантувати власну безпеку, оскільки навіть мала держава з ядерною зброєю є серйозною силою навіть для могутнього агресора. Не всі держави дотримуються правових норм, розроблених і підтриманих ООН, ЄС, іншими міжнародними організаціями. Так, наприклад, США під приводом захисту людей, запобігання поширенню агресії, встановленню диктатури здійснили збройні акції щодо Лівії, Панами, на Гаїті. Без санкції ООН були використані збройні сили НАТО в Югославії та Іраку.
Враховуючи неможливість повністю виключити війну з практики міжнародних відносин, світове співтовариство виробляє норми міжнародного права, які визначатимуть головні вимоги щодо ведення війни. Ці норми зазначені в Женевській конвенції 1949 р., у додаткових документах до неї 1977 р., у багатосторонніх міжнародних угодах. У них йдеться про захист жертв війни, заборону певних видів зброї масового знищення, режим утримання військовополонених, зокрема поранених і хворих, про поводження під час війни з цивільним населенням, заборону використання найманців у збройних конфліктах, заборону залучення до бойових дій осіб, молодших 15 років. Порушення цих норм є воєнним злочином і підлягає покаранню.
3. Політична глобалістика
Глобальна наукова думка, що спрямована на опанування людства в цілому (глобалістика), з середини XX ст. і дотепер намагається узагальнювати сукупний досвід історичного буття держав і націй на порозі нової Сучасності, на межі тисячоліть.
Новою загрозливою реальністю є комплекс глобальних проблем, які зачіпають життєві інтереси всього людства і вирішувати які можна лише зусиллями всіх країн світу. Ігнорування цих проблем ставить під загрозу існування людського роду. І. Фролов писав: "Глобальні проблеми, якщо їх вчасно не вирішити, можуть перетворитися не тільки в гальма розвитку суспільства, а лей у вибухівку, яка спроможна підірвати основи його існування".
Глобальні проблеми – це найбільш суттєві, злободенні проблеми, які торкаються життєвих інтересів всіх народів і для свого розв'язання вимагають колективних зусиль світового співтовариства.
Головні ознаки глобальних проблем:
їх загальнолюдський характер;
масштабність;
надзвичайна гострота;
необхідність колективного вирішення.
Глобальні проблеми сучасності — це головні проблеми, від вирішення яких залежить саме існування, збереження і розвиток цивілізації. Умовно їх можна представити як декілька груп:
1. Глобальні проблеми військово-політичного характеру:
2. Група глобальних соціально-економічних проблем:
3. Глобальні соціально-екологічні проблеми:
4. Група гуманітарних глобальних проблем, що безпосередньо стосуються інтересів і потреб людини:
Рис. 1. Глобальні проблеми сучасності.
Серед проблем глобального масштабу — боротьба зі СНІДом, міжнародний тероризм, наркоманія. Ці проблеми дали підстави членам Римського клубу (міжнародної неурядової організації, яка виникла у 1968 p. і об'єднує вчених різних країн, які присвятили себе вивченню глобальних проблем) дійти висновку про “кризу цивілізації”, вихід з якої вимагає єдності всіх країн.
Отже, світ перебуває в перехідному, досить суперечливому періоді, коли тенденція до утвердження нового порядку, безпеки і мирного розвитку країн наштовхується на протидію тенденції до застосування силових засобів у політиці й відносинах з іншими державами.
4. Україна в сучасному геополітичному просторі
Геополітика як політологічна концепція, що вбачає визначальну роль географічних чинників у політиці держави, за глобальних політичних змін, які гостро постали на зламі XX—XXI ст., набуває нового значення і змісту. Це пов'язано насамперед із невідповідністю реаліям традиційних моделей реалізації державно-політичних прагнень. Розташування і розміри території України, чисельність її населення, природні ресурси в поєднанні з потенційними можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного життя дають їй змогу і право мати статус великої європейської держави з відповідною геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією.
Геополітичне положення України на межі двох великих цивілізаційних просторів - європейського та євразійського було і є одним із визначальних факторів її історичної та політичної долі. Географічно Україна завжди була і залишається центрально-європейською державою. Внаслідок розпаду СРСР Україна стала незалежною державою. 24 серпня 1991 p. був проголошений Акт про незалежність України, а в грудні 1991 p. його підтверджено всенародним референдумом.
Як одна з великих країн, розташованих у центрі європейського континенту, Україна може і повинна відігравати роль важливого фактора миру і стабільності в Європі. У цьому напрямі Україна досягла значних успіхів: вона є членом ОБОЄ, Ради Європи, бере активну участь у роботі Парламентської асамблеї Ради Європи та інших організацій. Однак для того щоб стати справді повноправним учасником інтеграційних процесів у Європі, Україні потрібно досягти стабільності і соціально-економічного процвітання.
Головними цілями зовнішньої політики України є: забезпечення найбільш сприятливих умов для подальшої трансформації суспільства, його соціально-політичного, економічного і духовного розвитку, досягнення загальної безпеки, розвитку дружніх відносин і всебічної співпраці з іншими країнами світу, сприяння зміцненню і прогресу світового суспільства.
Зовнішня політика України базуватиметься на загальновизнаних принципах міжнародного права.
Україна виявила готовність будувати відносини з іншими державами на засадах:
рівноправності,
суверенної рівності,
невтручання у внутрішні справи,
визнання територіальної цілісності та непорушності історичних кордонів.
В інтересах України відновлення колишніх і налагодження нових економічних зв'язків з пострадянськими країнами, насамперед з Росією. Відносини між країнами СНД складаються непросто. Певні проблеми є й у російсько-українських відносинах. До того ж різні політичні сили в Україні неоднаково уявляють собі її зовнішньополітичну стратегію. Одні пріоритетною вважають орієнтацію України на Захід, відмежування від Росії, інші віддають перевагу орієнтації на Схід, насамперед на Росію. Одні виступають за нейтралітет України, інші — за її активну участь у колективних зусиллях на підтримку миру і безпеки у світі. Новим виміром взаємин у СНД стало формування відносин чотирьох країн: Грузії, України, Азербайджану та Молдови, які утворили об'єднання ГУAM.
Геополітична орієнтація України на Європу не означає ізоляцію від Росії. Реальне становище України вимагає спрямовування зовнішньополітичних зусиль туди, де можна забезпечити свої національні інтереси. Важливо також визначити, якою мірою її участь у процесах, що відбуваються в Європі, в Росії, інших країнах СНД, узгоджуються з цими інтересами.
8 лютого 1994 р. Україна, позитивно оцінивши ініційовану НАТО Програму "Партнерство заради миру" як важливий елемент загальної структури європейської стабільності та безпеки, першою з країн СНД підписала Рамковий документ ПЗМ, а 25 травня передала керівництву НАТО презентаційний документ з приводу власної участі у програмі ПЗМ. Політичною подією стало підписання у Мадриді 9 липня 1997 р. Президентом України та лідерами всіх держав - членів Альянсу Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Мета - розвиток відносин "особливого і ефективного партнерства", яке "сприятиме стабільності і просуванню спільних демократичних цінностей в Центрально-Східній Європі".
Співробітництво України з Євросоюзом почалося з перших її самостійних кроків на міжнародній арені. У червні 1994 р. між ними була підписана Угода про партнерство й співробітництво. В 1996 році ЄС визнав Україну країною з перехідною економікою, що трохи полегшило економічну взаємодію. А с 1997 р. став проводитися щорічний саміт «Україна - ЄС» - зустрічі на вищому рівні, у ході яких обговорювалися найбільш актуальні політичні й економічні проблеми двосторонніх відносин. Однак постійний діалог не привів до істотного поглиблення відносин і в цей час питання навіть про асоційоване членство України в ЄС не розглядається.
Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнародний Валютний Фонд, Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку.
Аналіз конкретного геополітичного становища України та зовнішньополітичних кроків свідчить про нарощування зусиль до утвердження нашої держави в лоні європейських народів, у світовому співтоваристві.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Базова
Допоміжна
Інформаційні ресурси